Озерова Владлена Володимирівна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 3 курс, 8 група

 

ПРОБЛЕМАТИКА ЗЛОВЖИВАННЯ ПРАВОМ В ІНСТИТУТІ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

 

У ст 492 Цивільного кодексу України міститься визначення торгавельної марки. Торговельною маркою може бути будь-яке позначення або будь-яка комбінація позначень, які придатні для вирізнення товарів (послуг), що виробляються (надаються) однією особою, від товарів (послуг), що виробляються (надаються) іншими особами. Такими позначеннями можуть бути, зокрема, слова, літери, цифри, зображувальні елементи, комбінації кольорів.

В сучасному світі на ринку товарів та послуг  панує жорстка конкуренція. Перед підприємцем постають завдання не лише запропонувати покупцеві новий якісний продукт, але й викликати зацікавленість саме до його магазину, фірми, бренду. Після обрання галузі підприємницької діяльності починається розробка ідеї індивідуалізації її результатів. Вигадування нового логотипа та його реклама займає багато часу. Тому часто підприємці удаються до більш простого способу обрання назви для свого товару чи послуги. Відомо, що імена славнозвісних людей асоціюються з їх популярністю і завжди привертають увагу. Таке ім’я здатне забезпечити торговельній марці  легкий пошук товару з поміж інших  та його запам’ятовування споживачем. Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» (далі – Закон) дозволяє подібні дії, проте встановлює певні обмеження. Відповідно до ч. 4 ст. 6 Закону не реєструються як знаки позначення, які відтворюють прізвища, імена, псевдоніми та похідні від них, портрети і факсиміле відомих в Україні осіб без їх згоди. Отже, при поданні заявки на реєстрацію торговельної марки із позначенням імені відомої особи потрібно надати підтвердження ії згоди. Разом із тим, при практичному застосуванні даної норми нерідко трапляються зловживання з боку заявників, які користуються відсутністю будь-яких чітких нормативно закріплених критеріїв віднесення осіб, їх імен або псевдонімів до категорії відомих. Тому у разі неправомірного використання імені чи псевдоніму особи у торговельній марці без її згоди саме на неї покладається тягар доведення своєї відомості, адже вона самостійно змушена захищатися від подібних дій в судовому порядку.

Інша проблема, пов’язана із застосуванням зазначеної норми Закону, полягає в різному тлумаченні її вимоги про необхідність отримувати згоду на використання імені в торговельній марці. Так, існує судова практика, яка втілює позицію, що подібна згода має отримуватися лише від самої відомої людини, тому спадкоємці не мають права претендувати на видачу подібних дозволів. З цього випливає, що після смерті відомих осіб використання їх імен при реєстрації марки не потребує узгоджень і є правомірним. Однак серед фахівців зустрічається протилежний підхід, підґрунтям якого стала Постанова ВГСУ у справі щодо використання торговельної марки «Казанова», де судом було зазначено, що «заборона на реєстрацію знака може бути здійснена фізичною особою довічно». На цій підставі слово «довічно» було розтлумачено науковцем як  «не обмежений яким-небудь строком; безстроковий», отже зроблено висновок, що заборона на використання імені має діяти і після смерті відомої особистості. З цього приводу слід зазначити, що цивільне законодавство термін «довічно» застосовує в розумінні «пожиттєво», а підтвердженням тому є назва договору довічного утримання (ст. 744 ЦК України). Тому вважаємо, що слово «довічно» слід тлумачити лише в розумінні: «протягом всього життя».

Таким чином, буквальне тлумачення ч. 4 ст. 6 Закону призводить до висновку про те, що після смерті відомої особи згода на використання її імені  в позначенні, що є торговельною маркою,  не вимагається.

Натомість таке розуміння вимоги Закону не знімає проблеми використання імені померлої особи в якості позначення для товарів чи послуг, адже воно зачіпає моральний аспект цих відносин. Загально доступність імені особи після її смерті створює умови для зловживань з боку недобросовісних підприємців, бажаючих заробити на чужій популярності. Неприйнятними, з нашого погляду, є ситуації, коли ім’я відомої особи намагаються використовувати у сферах, які не пов’язані з видами діяльності, в яких особа набула популярності, а й іноді в цілому суперечать стилю її життя. Відповідно це може зашкодити репутації самої знаменитості, а також викликати неприємні почуття і переживання у її родичів після смерті особи. Загальнокультурний аспект проблеми пов’язаний також з тим, що наступні покоління мають знайомитися з історією та культурою через вивчення культурної спадщини, а не за допомогою назв готелей чи магазинів.

Враховуючи викладене, вважаємо, що більш детальне врегулювання питання використання імен відомих осіб у позначеннях торговельних марок здатне вирішити проблему зловживань заявників при реєстрації знаків, створити умови для дотримання прав та збереження репутації особи, чиє ім’я використовується, а також захистити інтереси  її родичів після смерті такої особи. З цією метою варто розробити чіткі критерії оцінювання відомості людини, що підлягає перевірці при розгляді заявки на знак для товарів і послуг, який містить у своєму позначенні ім’я, яке не збігається з іменем заявника.

Крім того, проблема використання в торговельних марках імені померлої людини може бути вирішена аналогічно підходу, втіленому у ст. 296 ЦК України, де встановлено загальні засади використання імен людини. Зокрема частина 2 цієї статті наділяє правом вирішувати питання використання імені особи у творах після її смерті  близьких родичів – дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає – батьків, братів та сестер. Тому цілком логічним  і послідовним буде підхід щодо закріплення подібного правила для надання дозволу використовувати ім’я померлої людини при реєстрації торговельної марки.

Список використаних джерел:

1. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 № 435-IV
2. Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» від 15.12.1993 № 3689-XII
3. Єдиний державний реєстр судових рішень
4. Онлайн журнал «Forbes Україна» http://forbes.net.ua/ua/explain/accounting_and_law/1405913-yak-peretvoriti-svoe-prizvishche-v-torgovelnu-marku
5. Томаров И. Имя знаменитости как тм: согласие post mortem // http://www.legalshift.com.ua/?p=703

 

Науковий керівник:                          к. ю. н., доцент Таш`ян Р. І.

 

 

Токарь Яна Олександрівна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

здобувач каф. цивільного права № 1

 

ДЕЯКІ АСПЕКТИ ВПРОВАДЖЕННЯ МЕДИЧНОГО СТРАХУВАННЯ В УКРАЇНІ: СВІТОВИЙ ДОСВІД РЕФОРМУВАННЯ

 

На сьогодні, в Україні проводиться низка реформ у різних напрямах державної політики, але для кожного громадянина важливе місце посідає реформа охорони здоров’я. Тому розглянемо зарубіжний досвід медичного страхування, який успішно себе зарекомендував у розвинутих країнах світу і який можна імплементувати у національну правову систему. Необхідно розуміти, що жодна країна, навіть найрозвинутіша, не може собі дозволити абсолютно безкоштовну медицину, а тому Україна також вимушена поступово переходити до страхової медицини.

Як зазначається у Концепції реформи фінансування системи охорони здоров’я, яка схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30 листопада 2016 р. № 1013-р (далі – Концепція) міжнародний досвід, рекомендації Всесвітньої організації охорони здоров’я (далі – ВООЗ), а також дослідження специфіки використовуваної сьогодні моделі системи охорони здоров’я України свідчать, що єдиним способом забезпечити якісний медичний захист без фінансового стресу для громадян є перехід до фінансування медицини за страховим принципом. Цей підхід дозволяє розподілити ризики хвороби та витрати на лікування між великою кількістю застрахованих осіб, заздалегідь збираючи посильні внески з великого пулу людей і спрямовуючи зібрані кошти на виплати за страховим випадком у разі хвороби чи іншого розладу здоров’я.

Для диференціації, незалежно від країни, та групування за фінансовим забезпеченням, систем охорони здоров’я вирізняють наступні форми: державну медичну охорону здоров’я (лікувально-профілактичні заклади держави, які фінансуються державою); некомерційну страхову медицину – систему охорони здоров’я, яка базується на обов’язковому медичному страхуванні; комерційну страхову медицину – система охорони здоров’я, побудована на основі приватного (добровільного) медичного страхування (американський варіант); приватну медицину – систему, при якій лікувальні заклади є приватними, а медичні послуги оплачує безпосередньо населення.

Розглянемо більш детально приклади, які існують у світі.

Модель Семашко. Заснована на фінансовому забезпеченні з державного бюджету. Основна частина коштів надходить із державного бюджету і розподіляється по управлінській вертикалі. Централізоване асигнування дає змогу стримувати зростання вартості лікування.

Друга модель фінансового забезпечення бевериджська, вона характерна для США, Ізраїлю, Південної Кореї, Нідерландів, країн, де існує приватна охорона здоров’я та добровільне страхування населення. Самостійно оплачувати дороговартісне платне лікування може лише певне коло людей. За більшість працюючого населення страхові внески сплачують роботодавці.

Третя, бісмарковська модель, характерна для більшості країн, зокрема Німеччини, Італії, Франції, Швеції, Японії. У ній поєднано бюджетні кошти з позабюджетними.

Системи страхування і Беверіджа, і Бісмарка не виключають добровільне медичне страхування, яке здійснюється лише комерційними страховими компаніями. Воно може бути колективним (груповим), коли страхувальником виступає підприємство, а застрахованими – його працівники. Інший варіант – індивідуальне добровільне страхування, коли і страхувальником, і застрахованим виступає фізична особа.

В Україні ринок добровільного медичного страхування уже досить непогано розвинутий. Деякі страхові компанії навіть виділяють добровільне медичне страхування в окрему вертикаль підприємництва зі створенням власної мережі клінік по Україні.

Якщо виходити із Концепції, яка у нас сьогодні є, то Україні пропонується модель державного солідарного медичного страхування, яка враховує кращі сучасні практики та досвід трансформації систем охорони здоров’я у світі, зокрема у Центральній та Східній Європі. Де основним джерелом фінансування оновленої системи охорони здоров’я залишаються кошти Державного бюджету України, отримані із загальнодержавних податків. Виплати для лікування окремої людини не прив’язані до розміру її індивідуальних внесків.

Можна з упевненістю сказати, що розвиток медичного страхування сприятиме розв’язанню проблем населення, пов’язаних  з охороною здоров’я, а також цілого комплексу прикладних завдань, зокрема про впорядкування та посилення контролю над ринком медичних товарів (послуг). Необхідність цього кроку визнається всіма без винятку зацікавленими сторонами: пересічними громадянами, працівниками сфери охорони здоров’я, страховиками, державою та ін.

 

Науковий керівник:                                 к. ю. н., доцент Янишен В. П.

 

 

Шестопал Кіра

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

Господарсько- правовий факультет

2 курс 2 група

 

Особливості спадкових правовідносин, ускладнених іноземним елементом

 

Питання спадкування за померлою особою є дуже важливим і актуальним в усі часи в будь-якій державі. Належна процедура забезпечує передачу прав і обов’язків від померлої особи до іншої особи (осіб). Проте найчастіше складнощі у процедурі спадкування вникають тоді, коли заповіт був складений в іншій країні, а спадкоємець не є резидентом цієї країни. Тобто процедура спадкування ускладнена іноземним елементом.

Визначення іноземного елементу надається в ч. 2 п. 1 ст. 1 ЗУ «Про міжнародне приватне право», а саме: іноземний елемент є ознакою, яка виявляється в одній або кількох з таких форм: хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою; об’єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави; юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави.

Відповідно до положень Цивільного кодексу України (далі- ЦК України), спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) і здійснюється за заповітом або за законом. Визначена проблематика не охоплює спадкування за заповітом громадянина України, який включив у заповідальну масу майно, яке знаходиться в інших країнах, оскільки це не викликає ускладнень процедури.

Але положення ЦК України не охоплюють питання, пов’язані зі спадкуванням майна за заповітом, яке знаходиться на території іншої країни, а спадкоємець якого є громадянином України.

При відкритті спадщини спадкоємець має право звернутися до нотаріуса (заповіти підлягають реєстрації, відомості про заповіти вносяться до єдиного спадкового реєстру) для оформлення права власності на спадкове майно. На даному етапі, у спадкоємця, у якого заповідальне майно знаходиться на території іншої держави, є два шляхи вирішення цього питання згідно чинного законодавства: 1) поїхати до цієї країни, аби оформити необхідні документи; 2) за відсутності фінансової можливості вирішити питання в іноземній державі, звернутися до нотаріуса за місцем проживання.

У останньому випадку можливо два варіанти:

1) спадкодавець зробив ще один заповіт та зареєстрував його згідно чинного законодавства України; 2) заповіт не був складений та зареєстрований на території України.

Саме коли заповіт не зареєстрований в Україні, виникають поширені випадки відмови українськими нотаріусами у оформленні спадщини, які починають допускати помилки у разі наявності досліджуваного іноземного елемента у процедурі спадкування.

Тобто спадкоємець звертається до нотаріуса, нотаріус здійснює пошук заповіту у спадковому реєстрі (де ці відомості відсутні) і на підставі цього відмовляє спадкоємцю в оформленні права власності на спадщину.

Це є прогалиною в українському законодавстві. Нормативною базою є Закон України «Про міжнародне приватне право», Конвенція, що передбачає єдиний закон про форму міжнародного заповіт та Конвенція про колізії законів, які стосуються форми заповіті.

При розгляді цього питання важливо зазначити положення ст. 1 Конвенції, шо передбачає єдиний закон про форму міжнародного заповіту яке зазначає, що заповіт залишається заповітом, незалежно від місця його складання, місцезнаходження майна, громадянства, і т.д, якщо воно складено у формі міжнародного заповіту. Але нотаріуси майже ніколи не звертаються до цих нормативно-правових актів. А тому українські нотаріуси не мають  регламентованої законом процедури спадкування з «іноземними заповітами».

З огляду на вище зазначене необхідно порівняти, яким чином дане питання врегульовано в законодавстві інших країн. Для порівняння нами були обрані сусідні країни, які знаходяться з Україною та перебувають в одній правовій системі.

Наприклад, положення статті 1093 Цивільного кодексу Республіки Білорусь (далі – ЦК Білорусії) визначає, що у даному випадку повинно вирішуватися, яке саме право підлягає застосуванню до цивільно-правових відносин ускладненим іноземним елементом. Важливою для порівняльного аналізу є 1133 ЦК Білорусії, яка вказує, що відносини по спадкуванню визначаються за правом країни, де спадкодавець має останнє місце проживання, якщо спадкодавцем не обрано в заповіті право держави, громадянином якої він є.

Майже таким же чином це питання врегульовано в Цивільному кодексі Російської Федерації (далі – ЦК РФ). Відповідно до статті 1224 ЦК РФ відносини по спадкуванню визначаються за правом країни, де спадкодавець мав останнє місце проживання . Але коли питання стосується нерухомого майна, яке зареєстровано в державному реєстрі РФ, то застосуванню підлягає національне законодавство.

Таким чином можна дійти висновку, що коли нотаріуси зазначених вище країн зіштовхуються з «іноземними заповітами», то при оформленні права власності на спадкове майно, вони повинні застосовувати чинне законодавство (відповідно до його офіційного тлумачення) тієї країни, де знаходиться заповідальне майно.

Отже, в законодавстві України наявна прогалина щодо спадкування за іноземним заповітом, тобто таким, що не зареєстрований в Україні. У законодавстві Республіки Білорусь та Російської Федерації наявні норми, які регламентують поведінку нотаріусів при роботі з «іноземними заповітами». На думку автора доцільно буде ввести подібні норми й в Цивільний кодекс України та у відповідні Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, з метою повної реалізації громадянами України права на спадкування за заповітом.

 

 

Янишен Богдан Вікторович

аспірант кафедри господарського права

Національного юридичного університету

імені Ярослава Мудрого

 

ДО ПИТАННЯ ВИЗНАЧЕННЯ СЕМАНТИЧНОГО ЗНАЧЕННЯ КАТЕГОРІЇ ПРАВОВІДНОСИН З РОЗПОДІЛУ ПРОДУКЦІЇ

 

Проблема видобутку енергоносіїв є однією з найважливіших в площині забезпечення власної енергетичної безпеки для країн, що розвиваються. Наявні технологічні потужності в такому випадку не завжди дозволяють досягти необхідного рівня енергетичної безпеки, а створення нових та подальша робота у цьому напрямку, як правило, не мають під собою необхідної матеріальної бази. За таких умов постає необхідність реалізації інвестиційної політики, а саме залучення іноземного капіталу, що фактично переслідує мету забезпечити доступ національних суб’єктів господарювання до сучасних технологій, що пов’язаний перш за все з можливістю залучити необхідні інвестиції.

Результатом діяльності з пошуку та залучення додаткових інвестицій є фактична участь іноземного інвестора в діяльності національних суб’єктів господарювання протягом певного часу на заздалегідь визначених в договорі умовах або здійснення господарської діяльності інвестором в площині українського законодавства. Різноманіття правих форм участі іноземного інвестора в діяльності національних суб’єктів господарювання, що здійснюють свою діяльність у сфері видобутку енергоносіїв та здійснення господарської діяльності інвестором в площині вітчизняного законодавчого поля складає систему з чотирьох основних форм:

• укладення договорів про спільну діяльність та створення спільних підприємств з іноземними контрагентами;
• передача родовищ корисних копалин іноземному інвестору на умовах концесії (ліцензії);
• укладення угод про розподіл продукції;
• укладення сервісних контрактів (договорів про надання послуг).

Кожна з наведених форм так чи інакше пов’язана з правовідносинами з розподілу продукції. Чинне законодавство апелює до правовідносин з розподілу передусім в Законі України «Про угоди про розподіл продукції» № 1039-XIV від 14.09.1999. На превеликий жаль, зазначений закон не дає всіх необхідних визначень та послуговується досить стриманим термінологічним інструментарієм. Наприклад, категорія правовідносин з розподілу продукції так і не знайшла свого відображення в наведеному документі. Правду кажучи, це не дивно, оскільки практична необхідність надання нових дефінітивних утворень, що не впливають на змістовну частину закону вважається досить сумнівним кроком. Проте з метою усунення цієї прогалини перед нами постає цілком зрозуміле завдання, окреслити зазначену категорію в площині термінологічних формулювань.

Категорія правовідносин з розподілу продукції лежить в площині трьох семантичних блоків, а саме продукції, її розподілу та правовідносин що поєднують попередні два блоки.

Ст. 1 Закон України «Про угоди про розподіл продукції» (Визначення термінів) апелює лише до поняття продукція, не розглядаючи інші. Отже, продукція – це корисні копалини загальнодержавного та місцевого значення (мінеральна сировина), що видобуваються (виробляються) під час розробки родовищ корисних копалин.

Наведене визначення дає розуміння виключно переліку об’єктів, на які спрямовані правовідносини з розподілу продукції. Незважаючи на відсутність вичерпного переліку корисних копалин, що становлять предмет дефініції, її смислове значення поглиблюється за допомогою конкретизації останніх на рівень загальнодержавного та місцевого значення, а також апеляції до джерела видобутку корисних копалин.

Визначення розподілу продукції є можливим завдяки аналізу понятійного апарату правових форм залучення іноземних інвесторів до видобутку енергоносіїв, та може бути сформульовано як процес розподілу видобутих копалинних ресурсів між учасниками договору (про спільну діяльність, концесії, угоди про розподіл продукції, сервісного контракту чи спільного підприємства) на заздалегідь визначених умовах відповідно до особливостей конкретно визначеної форми контракту з урахуванням особливостей національного законодавства контрагентів.

Як вже було зазначено, категорія правовідносин є поєднуючою ланкою між визначеними семантичними блоками, а тому з урахуванням наведеного, правовідносини з розподілу продукції необхідно розглядати як відносини, що виникають в процесі періодичного розподілу видобутих копалинних ресурсів загальнодержавного та місцевого значення (мінеральної сировини), що видобуваються (виробляються) під час розробки родовищ корисних копалин, між учасниками договору (про спільну діяльність, концесії, угоди про розподіл продукції, сервісного контракту чи спільного підприємства) на заздалегідь визначених умовах відповідно до особливостей конкретно визначеної форми контракту з урахуванням особливостей національного законодавства контрагентів.

Зауважимо, що правовідносини з розподілу продукції є комплексними та поєднують у собі широкий спектр відносин, що виникають в процесі реалізації договору. Таким чином, дефініція відображає лише центральну ідею категорії та не поглиблюється на реальний спектр договірних правовідносин, оскільки останні залежать від обраної форми контракту, що застосовуються у конкретній ситуації.

Жданюк Назарій Володимирович,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 5 курс, 23 група

 

Проблемні аспекти притягнення до фінансової та кримінальної відповідальності за ухилення від сплати податків в контексті практики Європейського суду з прав людини

 

Відповідно до ст. 212 Кримінального кодексу України (далі – КК України) умисне ухилення від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів), що входять в систему оподаткування, вчинене особою, яка зобов’язана їх сплачувати, якщо ці діяння призвели до фактичного ненадходження до бюджетів чи державних цільових фондів коштів у значних розмірах, – карається штрафом від однієї тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

За несплату податків також передбачені фінансові санкції і у Податковому кодексі України (далі – ПК України), зокрема, згідно ст.123 ПК України встановлюються штрафи у розмірі 25% чи 50% від донарахованої суми податків.

У зв’язку з цим постає питання порушення принципу неможливості притягнення до відповідальності двічі за одне і теж правопорушення. Цей принцип закріплений як у низці міжнародно-правових актів, наприклад, у п.7 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, так і у національному законодавстві, зокрема, у ст. 61 Конституції України. Також, він передбачений у ст. 4 Протоколу №7 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Протокол): «Нікого не може бути вдруге притягнено до суду або покарано в порядку кримінального провадження під юрисдикцією однієї і тієї самої держави за правопорушення, за яке його вже було остаточно виправдано або засуджено відповідно до закону та кримінальної процедури цієї держави».

Наведена стаття Протоколу активно тлумачиться у рішеннях Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ), і оскільки, відповідно до Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» такі рішення застосовуються як джерело права, вони є обов’язковими на території України, тому ми можемо скористатися ними для вирішення питання наявності подвійного притягнення до відповідальності за ухилення від сплати податків.

Зокрема, принципове значення має справа «Остерлунд проти Фінляндії». Податкові органи Фінляндії через несплату податків до нарахували заявнику суму податкового зобов’язання. В цей час було відкрито кримінальне провадження щодо шахрайства з податками, предметом якого були ті ж діяння, про які було зазначено раніше. Заявник скаржився на порушення принципу неможливості притягнення до відповідальності двічі за одне і теж діяння, закріпленого в ст. 7 Протоколу.

ЄСПЛ зауважив, що незважаючи на те, що згідно з фінським законодавством фінансові санкції, що були застосовані до заявника закріплені як різні види юридичної відповідальності – фінансова та кримінальна, така характеристика не є вирішальною при вирішенні можливості застосування ст. 7 Протоколу.

Суд, зробивши акцент на цілях застосування санкцій, вказав, що формально донарахування не є кримінальним заходом, однак якщо воно супроводжуються значним штрафом, тоді такий захід несе кримінальний характер і розглядається як кримінальна санкція. Зокрема, у рішенні зазначено: «відповідно до фінського законодавства, податкові донарахування здійснювалися не з метою грошової компенсації завданої шкоди, а як покарання для запобігання повторному вчиненню правопорушень. Тобто податкові донарахування відігравали стримуючий фактор і мали кримінальний характер».

Таким чином, ЄСПЛ визнав порушення ст. 7 Протоколу у випадку притягнення до кримінальної відповідальності особу, що вже була притягнута до фінансової відповідальності. При цьому вказавши, на незаконність продовження кримінального провадження після винесення остаточного рішення податковими органами.

Вищезазначені рішення містять фундаментальні положення. На нашу думку, ситуація що склалася у Фінляндії, щодо законодавства і проведення розслідувань відповідними органами, аналогічна ситуації, що зараз існує в Україні. Притягнення до відповідальності згідно з податковим і кримінальним законодавством одночасно – застосовується на практиці у нашій державі, при цьому ціль і характер таких санкцій є ідентичним, що є неприпустимим згідно із ст. 7 Протоколу.

Як висновок, необхідно зазначити, що незважаючи на усю сукупність вищезазначених проблем, інститут притягнення до відповідальності за несплату податків є надзвичайно важливим для України. Тому законодавцю необхідно вдосконалити законодавство, що склалося в цій сфері і зробити все можливе, для усунення невідповідностей із ст. 7 Протоколу та практикою ЄСПЛ.

            Науковий керівник:                к.ю.н., асистент Овчаренко А. С.

 

Лядов Антон Геннадійович,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 5 курс, 13 група

 

СПІВВІДНОШЕННЯ ПОНЯТЬ «ПОДАТКОВА СИСТЕМА» ТА «СИСТЕМА ОПОДАТКУВАННЯ»

 

З моменту виникнення держави податки є невід’ємною частиною економічних відносин в суспільстві. Розвиток і зміна форм державного устрою завжди супроводжується перебудовою податкової системи. В історії розвитку суспільства ще жодна держава не змогла обійтися без податків, оскільки для виконання своїх функцій із задоволення суспільних потреб їй потрібна певна сума грошових коштів, які можуть бути зібрані тільки за допомогою податків. За допомогою податкової системи держава активно втручається в ринкові відносини, впливає на ринкову економіку, регулює розвиток виробництва, сприяючи прискореному зростанню одних галузей чи форм власності та уповільнення розвитку інших. В даний час вивчення процесу оподаткування в державі є досить актуальним, оскільки оптимальний вибір інструментів податкової системи є запорукою успішного вирішення проблем, що стоять перед країною.

До прийняття Податкового кодексу в Україні діяв закон про систему оподаткування, який визначав принципи побудови системи оподаткування  в
Україні, податки і збори (обов’язкові платежі) до бюджетів та до
державних цільових фондів, а також права, обов’язки і відповідальність платників. Конституція України також оперує поняттям система оподаткування і зазначає, що виключно законами України встановлюється система оподаткування. Проте, звернувшись до Податкового кодексу, який введений в дію з 1 січня 2011 року, можна зауважити, що він використовує поняття «податкова система» і, навіть, у статті 6 надає її законодавче визначення – це сукупність загальнодержавних та місцевих податків та зборів, що справляються в установленому Податковим кодексом порядку.

Поняття «система оподаткування» існує в Податковому кодексі (стаття 291), але його вживання фактично обмежене лише сферою єдиного податку, що являє собою заміну сплати окремих податків і зборів, а особливий механізм такої сплати носить назву спрощена система оподаткування. Окрім норм, що регулюють вказаний спеціальний податковий режим, термін «система оподаткування» у Кодексі більше ніде не застосовується.

Слід зазначити, що в Україні категорія «податкова система» широко вживалася на різних рівнях (вченими, депутатами, податківцями, експертами) задовго до її законодавчого закріплення у кодифікованому податковому акті, а спроба з’ясування суті категорій «податкова система» та «система оподаткування» виявила різні підходи науковців. Окремі вчені вживають обидва терміни як рівнозначні, інші, не ототожнюючи їх, використовують обидва, враховуючи їх застосування в актах законодавства, що діяли на певному проміжку часу, треті вдаються до визначення лише поняття «податкова система», четверті визначають їх співвідношення, як, наприклад, Н.Ю. Пришва «систему оподаткування» вважає ширшим поняттям і включає до неї податкову систему як її складову. Необхідно відмітити, що українські дослідники розглядають податкову систему як у вузькому (як сукупність податків і зборів (обов’язкових платежів) до бюджетів та до державних цільових фондів, що справляються у встановленому законами України порядку), так і в більш широкому розумінні, за якого податкова система включає правові основи оподаткування, виконавчо-контролюючі органи, порядок розроблення та законодавчого закріплення формальних правил оподаткування, неформальні правила оподаткування.

Досліджуючи формування податкової системи України М.П. Кучерявенко користується категорією «податкова система», спираючись при цьому на акт законодавства, яким було запроваджено законодавчу категорію «система оподаткування». Вчений вказує, що формування податкової системи України почалося на межі 1991-1992 р.р. і що з 1991 р. в Україні керувалися Законом Української РСР від 25 червня 1991 р. «Про систему оподаткування» в якості закону, що регулює національну систему оподаткування.

Кучерявенко М.П. вважає, що поняття «податкова система» на сьогодні вже не викликає особливих суперечок у спеціальній літературі і не є категорією виключно податкового права, оскільки займає визначене, комплексне, граничне положення на стику з бюджетного й податкового права. Так, з одного боку, податкове право регулює відносини щодо надходження коштів у дохідну частину бюджетів, а, з другого, – це фактично відносини формування дохідної частини бюджетів, які охоплюються бюджетним правом. Грунтуючись на і цьому та виділяючи у класифікації доходів бюджетів платежі податкового характеру (податки, збори, плати), вчений  пропонує визначити податкову систему як сукупність податків, зборів і платежів, законодавчо закріплених у даній державі принципів, форм і методів їх встановлення, зміни або скасування, дій, які забезпечують їх сплату, контроль і  відповідальність за порушення податкового законодавства.

На підставі наведеного робимо висновок, що у співвідношенні понять «податкова система»  та «система оподаткування» останнє є ширшим і включає в себе справляння податків та зборів, процес адміністрування податків, зборів, платежів, податковий контроль та порядок притягнення до відповідальності за порушення податкового законодавства. Система оподаткування охоплює поняття «податкова система», яке певним чином обмежене законодавчим визначенням і потребує подальшого вдосконалення. Незважаючи на існування поняття «система оподаткування» в Конституції України, воно має лише теоретичне значення і використовується тільки вченими в наукових цілях. Тому існує необхідність внесення змін до Основного Закону та заміни поняття «система оподаткування» на поняття «податкова система».

 

Науковий керівник:                 д. ю. н., професор Дмитрик О. О.

 

 

Мягка Анна Геннадіївна

Національного юридичного університету

імені Ярослава Мудрого

ІПКОЮ, 5 курс, 4 група

 

Щодо питання вдосконалення податкового законодавства

 

Прийняття Податкового кодексу України (далі – ПК України) супроводжувалося низкою спорів та суперечок. Проте, все ж таки, наприкінці 2010 року було прийнято Податковий кодекс України і з 1 січня 2011 року всі питання щодо нарахування та сплати податків регулюються ПК України.

Податкове законодавство в питаннях оподаткування майна, відмінного від земельної ділянки тісно переплітається з цивільним законодавством, а саме в питаннях визначення понять, передбачених ст. 266 ПК України. Стаття 5 ПК України містить положення щодо співвідношення податкового законодавства з іншими законодавчими актами. Власне цікавість для нас представляє частина 3 цієї статті, а саме: інші терміни, що застосовуються у цьому Кодексі і не визначаються ним, використовуються у значенні, встановленому іншими законами. В цьому розрізі надзвичайно цікавим видається положення абз. в пп. 266.1.2 ст. 266 ПК України: якщо об’єкт житлової та/або нежитлової нерухомості перебуває у спільній сумісній власності кількох осіб і поділений між ними в натурі, платником податку є кожна з цих осіб за належну їй частку. При чому ПК України не визначає, що означає поняття “спільна власність поділена в натурі”, а тому ми робимо логічний висновок про те, що для з’ясування суті цього поняття необхідно звертатися до інших нормативно-правових актів.

Цивільний кодекс України (далі – ЦК України) виокремлює 2 форми спільної власності, а саме ст. 355 ЦК України: майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

При чому можливий варіант виділення частки в натурі зі спільної сумісної власності (ст. 370 ЦК України), проте виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 ЦК України, в свою чергу, ч. 3 цієї статті встановлює, що у разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної часткової власності на це майно припиняється. Така особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації.

Таким чином, при виділенні в натурі частки із спільної сумісної власності, право спільної сумісної власності припиняється. В такому разі постає питання, що мав на увазі законодавець, коли в ПК України визначав право спільної сумісної власності з виділенням частки в натурі? Крім того, варто зауважити, що в ПК України говориться не про виділ спільної сумісної власності в натурі, а про поділ в натурі, але такого значення в ЦК Україні не міститься, а тому і казати про правову природу “поділу спільної сумісної власності в натурі” не вбачається можливим. Окрім того, на нашу думку, таке формулювання порушує принцип верховенства права, який дуже детально було розкрито і проаналізовано в Докладі про верховенство права, прийнятому Венеціанською комісією 25-26 березня 2011 року. Власне, в своєму докладі Венеціанська комісія виокремлює 6 аспектів, з яких і складається верховенство права. Серед них, зокрема, такий аспект як правова визначеність.

Принцип правової визначеності є найважливішим для забезпечення довіри до судової системи і до верховенства права. Для досягнення такої довіри держава повинна забезпечувати, щоб тексти законів були легкодоступними. Вона також зобов’язана дотримуватися і виконувати, прогнозованим і послідовним чином ті закони, які вона застосовує. Прогнозованість означає, що закон повинен, коли це можливо, бути оголошений до його виконання і бути передбачуваним щодо його наслідків: він повинен бути сформульований досить точно, для того щоб дозволити індивідууму регулювати свою поведінку.

Правова визначеність вимагає, щоб юридичні норми були ясними і точними і були спрямовані на те, щоб забезпечити постійну прогнозованість ситуацій і виникаючих юридичних взаємовідносин.

Враховуючи положення п. 266.3.2 ст. 266 ПК України база оподаткування для фізичних осіб обчислюється контролюючим органом на підставі даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Відповідно до ст. 4 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” державній реєстрації підлягає право власності, питання виникнення та припинення якої регулюється ЦК України. Відтак, правова визначеність і верховенство права означають те, що закон на практиці виконується. Це означає також, що існують реальні умови для його виконання. Тому дуже важливо давати оцінку того, чи є закон дієвим на практиці, причому ще до його прийняття, а також в подальшому проводити перевірки того, чи може він бути виконаний ефективно. Це означає, що при розгляді питання верховенства права необхідно враховувати проведення оцінки законодавства до його прийняття і після його введення в дію.

Таким чином, враховуючи вищезазначене, ми приходимо до висновку про те, що конструкція, застосована в абзаці в п. 266.1.2 ст. 266 ПК України, суперечить положенням цивільного законодавства та суперечить принципу верховенства права. Відтак, ми вважаємо, що доцільним буде виключення даного положення з ПК України.

 

Науковий керівник:                        к.ю.н., ас. Головашевич О. О.

 

 

Невзоров Іван

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 3 курс, 17 група

 

ФІЛОСОФСЬКЕ ОСМИСЛЕННЯ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ

 

На сьогоднішній день у зв’язку з економічною кризою, фактичним станом війни, у якому знаходиться країна, є актуальним проблема щодо державного регулювання економіки та фінансових потоків в Україні. Методи регулювання фінансів є неефективними, середовище, що склалося ―  несприятливим для ведення бізнесу, тотальна корупція, бюрократія поїдають систему з середини.

Загалом можна виділити два абсолютно протилежні підходи щодо регулювання державою економічних сфер життя: «централізоване державне управління» та «свобода ринку». Прихильником першого підходу можна вважати К. Маркса, який у своїх роботах дійшов висновків, що ринкове регулювання індукує економічні цикли і кризи, які руйнують всю економічну систему. В цих умовах найефективніша організація економіки – це централізоване державне управління, в якому організацію національної економіки забезпечує багаторівнева державна ієрархія. Марксисти обстоюють зрівняльний розподіл, рівність економічного становища людей. Ідеї даної концепції намагалися реалізувати у СРСР, що в довгостроковому періоді спричинило крах системи, і показало, що концепція «централізованого державного управління» має ряд прорахунків. Причинами цього вважають те, що людині не вистачає моральних якостей, яких вимагає соціалістичне суспільство, так як завжди є можливість того, що при соціалізмі більшість громадян не будуть докладати максимум зусиль при виконанні своїх обов’язків у суспільстві.

Теорія «свободи ринку» набула поширення у працях А. Сміта, який стверджував, що ринок здатен до саморегуляції без втручання держави на основі попиту, пропозиції та вільної конкуренції. Проте дана концепція також має ряд недоліків, зокрема конкуренція в кінцевому випадку нівелюється, так як не може постійно відтворюватись, оскільки в результаті виживає «найсильніший», який потім перетворюється в монополіста. Також саморегуляція ринку не може застерегти від економічних криз, відновити соціальну справедливість тощо.

З часом концепція лібералізму та «свободи ринку» зазнала певних змін, і еволюціонувала у неолібералізм. Нова концепція ґрунтується на праці А. Сміта, саме його переконання в тому, що корисні інтереси людини в області економічної діяльності призведуть до суспільного благоустрою, були покладені в основу концепцій представників неолібералізму. Проте, на відміну від лібералізму, неолібералізм не повністю заперечує соціальний інститут державного регулювання економіки, а розглядає вільний ринок та необмежену конкуренцію як основний засіб забезпечення прогресу та досягнення соціальної справедливості, яка можлива лише за умов економічного росту країни, що вимірюється внутрішнім валовим продуктом. Змінилося ставлення до ролі держави у регулюванні економічних процесів, зокрема вона повинна розвивати та підтримувати конкуренцію методами свідомого державного регулювання. У такому розумінні сильною та конкурентоспроможною стане така держава, яка здатна буде протистояти монополізації економіки та забезпечуватиме конкурентність власних ринків. Проте на відміну від лібералізму неолібералізм не повністю заперечує соціальний інститут державного регулювання економіки, а розглядає вільний ринок та необмежену конкуренцію як основний засіб забезпечення прогресу та досягнення соціальної справедливості, яка можлива лише за умов економічного росту країни, що вимірюється внутрішнім валовим продуктом. Неолібералізм має суттєву різницю і з «централізованим державним управлінням», так представники філософії неолібералізму вважають, що кожному індивіду слід дати можливість проявити ініціативу, свободу вибору, надати широкі можливості до самовираження та самореалізації, в умовах централізованого управління така можливість є занадто спеціалізованою та концентрованою.

Завдання, які ставить Україна при здійсненні своєї економічної політики говорять про те, що Україна прийняла концепцію неолібералізму, проте реалізовує її з певними деформаціями, зловживаючи власними повноваженнями. Нашій державі слід узяти курс на послаблення державного регулювання, щоб відійти від централізованого управління до децентралізованого. Правильним, на нашу думку, є крок щодо введення інституту приватних виконавців, що фактично переносить тягар виконання судових рішень на приватних осіб, проте і не ліквідує інститут державних виконавців, що є доцільним з точки зору соціальної справедливості. Проте наша держава ще не цілком позбулася старих централізованих методів управління, що проявляється у численних непотрібних дозволах, ліцінзіях від Національного Банку України на введення та виведення іноземної валюти, емісії електронних грошей тощо. Як писав Ф. Хайек в такому суспільстві, де все контролюється «зверху», благоустрій кожного залежить не від нього самого, а від рішень вищих інстанцій, які й будуть здійснювати всю повноту влади. Внаслідок подібних дій в Україні спостерігається несприятливий інвестиційний клімат, так як інвестори  не готові перекласти відповідальність за ведення власного бізнесу на державу, брати на себе ризик не отримати відповідні ліценції, не пройти перевірку тощо.

Отже, Україна зараз прийняла концепцію неолібералізму у здійсненні своєї економічної політики, проте її реалізація в певних аспектах ще й досі не відповідає основним цінностям даної концепції. Для подолання даної проблеми Україні, на нашу думку, потрібно відійти від ідеї постійного втручання держави у регулювання економічних відносин і зосередитися, перш за все, на визначенні таких «правил гри», що будуть прийнятні і для українського соціуму, і для іноземних інвесторів.

 

Науковий керівник:                к. філос.н., доц. Кальницький Е. А.

 

 

Полторак Валерія Ігорівна

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

Господарсько-правовий факультет, 5 курс, 2 група

 

УЧАСТЬ У ГОСПОДАРСЬКОМУ ТОВАРИСТВІ: ОКРЕМІ ПИТАННЯ ОПОДАТКУВАННЯ

 

Засновниками, а так само і учасниками господарських товариств (далі – ГТ) можуть бути як фізичні особи, так і суб’єкти господарювання. При створенні ГТ засновники мають сформувати статутний капітал, який може бути сформований як за рахунок грошових коштів, майна, так і майнових прав.

Внесок фізичної особи у вигляді грошових коштів, майна, майнових прав, у тому числі земельної ділянки, до статутного капіталу юридичної особи – резидента є придбанням такою фізичною особою права власності на частку (пай) у статутному капіталі такого ГТ, тобто є витратами, понесеними у зв’язку із придбанням інвестиційного активу. Під внесенням вкладів фізичними особами законодавець розуміє такі операції як придбання корпоративних прав. А тому фізична особа отримує дохід, при цьому сума такого доходу не включається до загального (місячного) оподатковуваного доходу податку на доходи фізичних осіб відповідно до пп. 165.1.44. п. 165.1. ст. 165 ПКУ.

Важливо звернути увагу на випадок, коли фізична особа-підприємець є засновником, наприклад, повного товариства. Відповідно до ст. 325 ЦКУ суб’єктами права власності є фізичні та юридичні особи. Тобто законодавство не передбачає такого суб’єкта права власності як ФОП. Отже, оскільки ФОП не є власником майна, внесок до статутного капіталу фактично здійснюється фізичною особою, а статус підприємця на операцію не впливає. Тому така операція не підлягає оподаткуванню.

Внесення юридичною особою (засновником) необоротних активів як вкладу до статутного капіталу є об’єктом оподаткування ПДВ за ставкою у розмірі 20%, що підтверджується змістом пп. б п. 198.1. ст. 198 ПКУ, за яким суми ПДВ, сплачені/нараховані у разі здійснення операції з ввезення необоротних активів як внесок до статутного фонду, відносяться до податкового кредиту.

При ефективній господарській діяльності ГТ його учасники можуть отримувати дивіденди. Доходи, отримані фізичною особою як дивіденди, є об’єктом оподаткування ПДФЛ, але за різних умов за різними ставками. При отриманні доходу у вигляді дивідендів від ГТ, що є платником податку на прибуток підприємств, тобто перебуває на загальній системі оподаткування, такі доходи оподатковуються за ставкою у розмірі 5% (пп. 167.5.2. п. 167.5. ст. 167 ПКУ). При отриманні доходу у вигляді дивідендів від ГТ, що не є платником податку на прибуток підприємств, тобто перебуває на спрощеній системі оподаткування, такі доходи оподатковуються за ставкою у розмірі 18%. Але у будь-якому випадку доходи, отримані як дивіденди, також оподатковуються військовим збором. Тобто майже немає економічного сенсу від обрання спрощеної системи оподаткування, оскільки у загальному підсумку податковий тягар є майже однаковим.

Виплата дивідендів на користь фізичних осіб за акціями або корпоративними правами, які мають статус привілейованих або інший статус, що передбачає виплату фіксованого розміру дивідендів чи суми, яка є більшою за суму виплат, розраховану на будь-яку іншу акцію (корпоративне право), емітовану таким платником податку, прирівнюється з метою оподаткування до виплати заробітної плати. Тобто у такому випадку сплачується і ПДФО, і військовий збір, ставка яких разом складає 19,5%.

У випадку виходу особи зі складу учасників ГТ чи відчуження своєї частки у статутному капіталі іншій особі, або у разі ліквідації ГТ така особа отримує інвестиційний прибуток, який входить до складу загального місячного (річного) оподатковуваного доходу ПДФО за ставкою у розмірі 18% та також оподатковується військовим збором за ставкою у розмірі 1,5%. Такий прибуток розраховується як позитивна різниця між доходом, отриманим платником податку за такими операціями, та документально підтвердженою сумою, сплаченою платником податку для формування такого ГТ.

Операції з повернення засновникам основних фондів, попередньо внесених ними до статутного капіталу ГТ, у разі їх виходу зі складу учасників ГТ або у разі ліквідації ГТ, є об’єктом оподаткування ПДВ та підлягає оподаткуванню на загальних підставах та за основною ставкою, що зазначено у Листі ДФС від 28.01.2016 № 1665/6/99-99-19-03-02-15.

Висновок. При аналізі законодавства ми дослідили таке оподаткування при участі у ГТ. Засновники, а після проведення державної реєстрації ГТ – учасники стикаються з таким оподаткуванням від створення самого ГТ. При внесенні вкладів у вигляді необоротних активів така операція оподатковується ПДВ за 20% ставкою. При отриманні дивідендів при здійсненні господарської діяльності ГТ, що перебуває на загальній системі оподаткування, такий дохід оподатковується ПДФО та військовим збором за 5% та 1,5% ставками відповідно, а якщо ГТ – на спрощеній системі оподаткування – 18% та 1,5% відповідно, що є аналогічним оподаткуванню у разі отримання дивідендів від привілейованих акцій. При виході особи зі складу учасників ГТ чи відчуження своєї частки у статутному капіталі іншій особі, або у разі ліквідації ГТ оподатковується інвестиційний прибуток ПДФО та військовим збором за 5% та 1,5% ставками відповідно.

Таким чином, на засновників/учасників покладається помітний податковий тягар. Є дещо нераціональним оподатковувати ПДВ операції із внесення необоротних активів до статутного капіталу ГТ, а так само і їх повернення. Така норма лише гальмує розвиток підприємництва на Україні та штовхає осіб до внесення як вклад до статутного капіталу майнових прав на зазначені необоротні активи.

 

Науковий керівник:                          к. ю. н., доц. Дуравкін П. М.

Антонов Микита Валерійович,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

7мв ф-т, 2 курс, 1 група

 

ЩО МАЄ РОБИТИ ПРАЦІВНИК, ЯКОМУ НЕ ВИПЛАЧУЮТЬ ЗАРОБІТНУ ПЛАТУ

 

Останніми роками в Україні вбачається негативна тенденція збільшення зарплатних боргів. За даними Державної служби статистики України станом на 1 січня 2017 року загальна сума невиплаченої зарплати на території України становить 1791,0 млн грн. Особливо критичною є ситуація в Харківській області, яка має один з найбільших боргів у країні – 230, 9 млн грн. У даній статті ми з’ясуємо, як працівник може отримати заборговану зарплату, компенсацію за весь період заборгованості та захистити права на оплату праці.

Крайні строки виплати заробітної плати закріплені у ст. 115 Кодексу законів про працю України (КЗпП) та ст. 24 Закону України «Про оплату праці». Проте ці статті мають складне формулювання, яке не зрозуміле переважаючій більшості звичайних працівників. Якщо зробити їх тлумачення, то крайні строки виплати заробітної плати є наступними:

1) за І половину цього місяця (до 15 числа) – не пізніше 22 числа цього місяця;

2) за ІІ половину цього місяця (після 15 числа) – не пізніше 7 числа наступного місяця.

Якщо роботодавець не здійснив виплату заробітної плати у зазначені строки, то починається розрахунок періоду затримки виплати заробітної плати. У тому разі, коли цей період перевищить строк 1 календарного місяця, працівникові повинна нараховуватись компенсація за той місяць, у якому йому не була виплачена заробітна плата. Календарний місяць – це проміжок часу від першого до останнього дня місяця.

Механізм виплати компенсації за період з 1 січня 1998 року по 31 грудня 2000 року регулює Положення про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням термінів її виплати.

Механізм виплати компенсації за період після 31 грудня 2000 року регулюють Закон України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати» та Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв’язку з порушенням термінів їх виплати.

Важливі нюанси механізму нарахування компенсації:

1) компенсації виплачуються лише тим працівникам, які працюють за трудовими договорами;

2) якщо невчасна виплата зарплати відбулась за вини працівника, то компенсації вона не підлягає;

3) якщо заробітна плата не сплачувалася до 01 січня 1998 року, то компенсація за неї не нараховується.

У разі невиплати зарплати працівник може вчинити наступні дії:

І. Звернутися до роботодавця.

Насамперед, якщо роботодавець затримує виплату зарплати, працівник має звернутися до нього з письмовою заявою з метою обґрунтування підстав затримки у виплаті коштів.

IІ. Звернутися на урядову «гарячу лінію».

В Україні діє урядова «гаряча лінія» на яку можна звернутися у випадку несвоєчасної виплати роботодавцем заробітної плати. Вона працює за номерами 15-45 та 0-800-507-309. Оформити звернення можливо також за адресою: http://ukc.gov.ua/.

ІІІ. Звернутися до суду.

Якщо роботодавець не бажає самостійно врегулювати питання заборгованості, то згідно зі ст. 233 КЗпП при порушенні законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду про стягнення належної йому суми заробітної плати. Судовий захист передбачає можливість відкриття позовного або наказного провадження. При такому зверненні відсутня позовна давність. Також за подання позовів про стягнення заробітної плати особи звільняються від сплати судового збору.

Позовне провадження.

Працівник має подати обґрунтовану позовну заяву про стягнення заборгованості по заробітній платі до районного суду за місцем своєї реєстрації або місцезнаходженням підприємства на якому він працює. У позовній заяві має бути зазначено період, протягом якого працівник не отримував зарплату та суму заборгованості. Строк і розмір заборгованості розраховуються з першого дня заборгованості до дня подачі позову до суду.

Предмет позову може містити такі вимоги:

1) стягнення заробітної плати (слід посилатися на ст. 115 КЗпП);

2) стягнення компенсації згідно із Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати»;

3) стягнення моральної шкоди згідно із ст. 237¹ КЗпП, заподіяної у зв’язку з неможливістю забезпечувати працівником нормальне життя собі та своїй сім’ї.

До позовної заяви необхідно додати документи, що підтверджують трудові відносини між працівником та роботодавцем, а також наявність заборгованості:

1) витяг із трудової книжки з позначкою роботодавця про влаштування на роботу;

2) довідка з місця роботи про те, що працівник оформлений та працює на підприємстві;

3) довідка видана бухгалтерією про наявність заборгованості у зарплаті;

4) копії відомостей про отримання заробітної плати та розрахунок заборгованості, підготовлений працівником самостійно.

Наказне провадження.

Якщо заробітна плата нарахована працівникові, проте не виплачена, він може звернутися до суду не з позовною заявою, а із заявою про видачу судового наказу. За формою і змістом ця заява майже аналогічна позовній заяві. Після подання заяви та документів суд у 3-денний строк, без жодних судових засідань чи виклику сторін, видає судовий наказ, в якому зобов’язує роботодавця сплатити заборговану суму. Наказ набирає чинності через 13 днів та є підставою для примусового стягнення заборгованості по заробітній платі. Перевагою наказного провадження перед позовним є більш проста та швидка процедура стягнення заборгованості. Головний недолік – неможливість вимагання від роботодавця відшкодування моральної шкоди.

Отже, ми намагалися у даній статті надати вичерпну відповідь на запитання, що має робити працівник, якому не виплачується заробітна плата. З’ясувалося, що в Україні існує безліч способів захистити право працівника на своєчасну оплату праці.

 

 

 

Бущенко Петро Аркадійович,

доцент кафедри трудового права

Національного юридичного університету

імені Ярослава Мудрого

 

ДО ПИТАННЯ СПІВВІДНОШЕННЯ ПОНЯТЬ «ОПЛАТА ПРАЦІ» ТА «ЗАРОБІТНА ПЛАТА» В ТРУДОВОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ

 

Правове регулювання оплати праці працівників, які перебувають у трудових відносинах з власниками підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності й видів господарювання, а також з роботодавцями – фізичними особами здійснюється Кодексом законів про працю України (далі КЗпП), законами України«Про оплату праці» від 24 березня 1995 р. № 108/95-ВР (далі Закон «Про оплату праці), «Про колективні договори і угоди» від 1 липня 1993 р. № 3356-Х11-ВР, генеральними, регіональними, галузевими угодами, колективними договорами і локальними положеннями конкретних підприємств, а також іншими численними нормативно-правовими актами.

У сучасному українському трудовому законодавстві застосовуються терміни і «заробітна плата», і «оплата праці», і «винагорода за працю», що вносить певну невизначеність як в теорії трудового права, так і в правозастосовчій практиці. Так, у Декреті Кабінету Міністрів України «Про оплату праці» від 31 грудня 1992 р. оплата праці визначається як «будь який заробіток, що обчислюється, як правило, у грошовому виразі, який за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу або надані послуги». У Правилах організації статистичної  звітності, що подається до Національного банку України, затверджених постановою правління Національного банку України від 19 березня 2003 р. № 124 оплата праці визначається як «заробітна плата та інші виплати, отримані робітниками та службовцями». У чинному КЗпП ст. 94 розглядає заробітну плату як «винагороду, обчислену як правило, у грошовому виразі». Іншими словами законодавець  розглядає поняття «оплата праці», «заробітна плата», «винагорода за працю» як ідентичні. Ухвалюючи у 1995 р. Закон «Про оплату праці» законодавець у ст. 1 запропонував визначення заробітної плати як винагороду, не давши визначення оплати праці, при цьому у статтях вказаного закону повсюдно використовуються терміни і «оплата праці», і «заробітна плата». Очевидно, такавідсутність чіткого розмежування термінів у нормативно-правових актах означає, що законодавець вважає їх  рівнозначними за своїм змістом.

В науці трудового права також існують різні точки зору на співвідношення термінів «оплата праці» та «заробітна плата». Так, деякі вчені (В.І. Прокопенко, А.Ю. Пашерстник, С.А. Міхєєв) вважають їх синонімами та не загострюють уваги на подібності або різниці термінів. На думку інших науковців ці терміни співвідносяться  як частина та ціле (Р.З. Ліфшиць). Висловлений також погляд, що термін «оплата праці» більш широкий та його цільове призначення спрямовано на організацію оплати праці, регламентацію її окремих елементів і всієї системи правових засобів у цій сфері, тоді як термін «заробітна плата» спрямований на право працівника у трудових відносинах на отримання грошової винагороди за  виконання своїх трудових обов’язків (Н.Б. Болотіна, О.Г. Гирич). Розглядається співвідношення оплати праці та заробітної плати як можливість та дійсність, між якими знаходяться норми праці (О.І. Процевський). Виходячи із теоретичного та практичного розуміння заробітну плату необхідно розуміти як об´єкт трудових правовідносин. Об´єкт це те, на що спрямовані дії учасників трудових правовідносин. З юридичної точки зору саме заробітну плату, у першу, потрібно  розглядати як головний елемент, об´єкт трудових правовідносин з оплати  праці. Оплата праці це є  система відносин  органів державної влади та місцевого самоврядування, роботодавців, організацій роботодавців, об´єднань організацій роботодавців або їх представницьких органів, професійних спілок, об´єднань професійних спілок або їх представницьких органів та працівників по організації оплати праці на державному, галузевому, регіональному рівнях, а також на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності і на стадії укладення трудового договору (ч. 2 ст. 5 Закону «Про оплату праці»). Це дає підставу стверджувати, що оплата праці є самостійною системою відносин у трудовому праві в межах його предмета та метода, яка має свій суб´єктний склад, об´єкт та інші свої особливості. Об´єктом цієї системи відносин є встановлення такого  правового механізму оплати праці, який би давав можливість реалізувати такі функції заробітної плати як відтворювальна, стимулююча, соціальна та ін.

Правовідносини з оплати праці можуть бути класифіковані за різними критеріями. По-перше, за суб´єктним складом вони можуть бути: індивідуальними – між працівником та роботодавцем; колективними – між роботодавцем (об´єднанням роботодавців) та профспілками (об´єднаннями профспілок) або іншими представницькими органами працівників. По – друге, за своїм об´єктом правовідносини з оплати праці мають такі види: правовідносини із заробітної плати та заохочувальних виплат; правовідносини з виплати гарантійних сум; правовідносини з надання компенсаційних виплат; правовідносини з нормування та тарифікації праці.

Кожен із вказаних видів правовідносин з оплати праці має свої специфічні особливості, які мають враховуватися при правовому регулюванні, що зрештою забезпечить ефективне правове регулювання оплати праці в цілому на сучасному етапі.

На підставі проведеного аналізу пропонуємо наступні визначення, що відображають характерні ознаки вказаних правових категорій. Оплата праці – сукупність відносин з організації системи, структури та встановлення розмірів заробітної плати і заохочувальних виплат, нормування і тарифікації праці, забезпечення виплат компенсаційного, гарантійного характеру, що не є заробітною платою, а також визначення правових способів охорони і захисту оплати праці. Заробітна плата – це ціна праці у грошовому виразі, яку роботодавець зобов´язаний регулярно виплачувати працівникові за виконання ним роботи, обумовленої трудовим договором, з урахуванням його особистого трудового внеску за встановленими нормами і розцінками, не нижче гарантованого державою мінімального розміру заробітної плати, залежно від кваліфікації працівника, складності, кількості й умов праці. Таке визначення заробітної плати збігається з ст. 1 Конвенції МОП № 95 «Про захист заробітної плати» 1949 р. ратифікованою Україною 30 червня 1961 р. Так, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити, на підставі письмового або усного договору про наймання послуг, працівникові за працю, яку виконану чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

Поняття «оплата праці» та «заробітна плата» є самостійними правовими категоріями та співвідносяться між собою як ціле і частина. Вважаємо за необхідне закріпити визначення вказаних понять в проекті  нового Трудового кодексу України. Справа в тому, що в проекті Трудового кодексу України (№1658) (далі ТК України) вбачається невизначеність з цих питань. Так, глава 6  ТК  України має назву «Заробітна плата», а §1 цієї глави має назву «Організація заробітної плати». Організацію заробітної плати  стаття 206 розкриває через поняття заробітної  плати та її структуру. Але це не є організація заробітної плати. Так, в ст. ст. 207 – 214, 217-219, 221 – 225, 227 – 239 проекту ТК України мова йде про оплату праці. Крім цього § 2 глави 6 має назву «Відносини між роботодавцем і працівником щодо оплати праці. Однак зміст цих правовідносин в  проекті ТК України не розкривається, а зводиться до права працівника знати, що його оплата праці здійснюється відповідно до трудового законодавства, колективних угод, колективного і трудового договору.

 

 

Вєтухова Ірина Анатоліївна,

доцент кафедри трудового права

Національного юридичного університету

імені Ярослава Мудрого

 

БЕЗДОГАННЯ ДІЛОВА РЕПУТАЦІЯ ЯК ВИМОГА ПРИ ПРИЙНЯТТІ НА РОБОТУ ОКРЕМОЇ КАТЕГОРІЇ ОСІБ

 

1. Бездоганна ділова репутація останнім часом виступає як необхідна вимога при прийнятті на роботу певної категорії осіб. В основному це характерно при працевлаштуванні працівників, трудова діяльність яких пов’язана з фінансами, банківською сферою та ін. Так, Головою Національного банку може бути громадянин України, …  який має бездоганну ділову репутацію, зокрема, не має судимості, не погашеної і не знятої в установленому законом порядку (ст. 18 Закону України «Про Національний банк України» від 20.05.1999, № 679-Х1V) (далі ЗУ «Про Національний банк України»). Членом Ради Національного банку може бути громадянин України, який … має бездоганну ділову репутацію, зокрема не має судимості, не погашеної і не знятої в установленому законом порядку (ст.10 ЗУ «Про Національний банк України»). Бездоганна ділова репутація як вимога при працевлаштуванні пред’являється й до заступника Голови Національного банку ( ст. 20 ЗУ «Про Національний банк України»). Як бачимо законодавець розкриває бездоганну ділову репутацію   через відсутність у особи судимості як не погашеної так і не знятої в установленому законом порядку. Цікавим є те, що випадком звільнення для Голови Національного банку та його заступника може бути втрата бездоганної ділової репутації (ст. ст. 18, 20 ЗУ «Про Національний банк України»).

Згідно ст. 42 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 р. № 2121-Ш керівниками банку мають право бути особи, які мають 3) бездоганну ділову репутацію. Звернемо увагу на те, що у вказаному законі використано термін «ділова репутація» під якою розуміється відомості, зібрані Національним банком України, про відповідність діяльності юридичної або фізичної особи, у тому числі керівників юридичної  особи та власників істотної участі у такій юридичній особі, вимогам закону, діловій практиці та професійній етиці, а також відомості про порядність, професійні та управлінські здібності фізичної особи (ст.2). Як бачимо, законодавець в цьому законі використовуючи термін «бездоганна ділова репутація», розкриває зміст тільки терміну «ділова репутація». Зміст поняття «бездоганна ділова репутація» відсутній.

Необхідно звернути увагу на те, що «бездоганна ділова репутація» розглядається й як кваліфікаційна вимога до членів рад пенсійних фондів, до осіб, які входитимуть до складу виконавчих і контролюючих органів адміністратора, до кваліфікованих працівників адміністратора (Розділи 2, 3, 4  Кваліфікаційних вимог до членів рад недержавних пенсійних фондів та фахівців з питань адміністрування недержавних пенсійних фондів, затв. Розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 27.11.2003 р. № 137). Також уточнено, що всі вказані особи крім цього,не можуть мати не погашену або не зняту в установленому законом порядку судимість за корисливі злочини або тероризм. Звернемо увагу на те, що в цьому випадку відсутність не погашеної або не знятої в установленому законом порядку судимості за корисливі злочини або тероризм взагалі не пов´язано з кваліфікаційною вимогою «бездоганна ділова репутація».

Більш повно, на наш погляд, термін «бездоганна ділова репутація» розкрито в Ліцензійних умовах провадження господарської діяльності з випуску та проведення лотерей» , затв. наказом Державного комітету  України з питань регуляторної політики та підприємництва і Міністерства фінансів України від 12.12.2002 № 128/1037. Зокрема, під бездоганною діловою репутацією розуміють відсутність у особи судимості за злочини, вчинені у сфері податкового, антимонопольно-конкурентного, банківського, валютного законодавства, законодавства про цінні папери і фондову біржу та про фінансові послуги. Відмітимо, в даному випадку розширено перелік видів діяльності, робота в яких взагалі не допускає наявність судимості.

2. Аналіз наведеного законодавства наводить на думки стосовно змісту терміну «бездоганна ділова репутація». Як бачимо, термін «бездоганна ділова репутація» по різному тлумачиться та розуміється в наведених нормативно-правових актах. Так, в одному випадку це пов’язано з відсутністю у особи судимості, не погашеної і не знятої в установленому законом порядку. В іншому термін «бездоганна ділова репутація» стоїть окремо та уточнено, що така особа не може мати не погашену або не зняту в установленому законом порядку судимість за корисливі злочини або тероризм. При цьому не зовсім зрозуміло: відсутність непогашеної або не знятої в установленому законом порядку судимості за корисливі злочини або тероризм це і є показник бездоганної ділової репутації, чи наявність бездоганної ділової репутації це одна вимога при прийнятті на роботу даної категорії працівників, а відсутність непогашеної або не знятої в установленому законом порядку судимості за корисливі злочини або тероризм це інша вимога? В останньому випадку це відсутність у особи судимості за злочини, вчинені у сфері податкового, антимонопольно-конкурентного, банківського, валютного законодавства, законодавства про цінні папери і фондову біржу та про фінансові послуги. Враховуючи наведене, можна зробити висновок про те, що вказані вимоги пред’являються до осіб, трудова діяльність яких пов’язана з податковою, банківською,  валютною сферою, роботою з цінними паперами та на фондовій біржі. Зрозуміло, що це надто важливі сфери  трудової діяльності людини, але  наше життя  не обмежується  роботою тільки  в цих галузях. Особливу увагу хотілось би приділити  такій категорії працівників як керівники підприємств.
3. Необхідно звернути увагу на те, що в сучасних умовах бізнес, підприємництво вимушені розвиватися в умовах жорсткої конкуренції.

При цьому потенційні партнери,  споживачі, інвестори та роботодавці оцінюють не стільки об’єктивні показники ділової людини, скільки суб’єктивно формують відношення до неї. І  таке відношення, вважаємо,  формується через інформацію про репутацію особи. До речі, відомі різні види репутації:  чиста, політична, фінансова, репутація особистості, сумнівна та ін.  Репутація є особливою цінністю, котра не пов’язана з матеріальними благами. Однак  є зрозумілим, що висока репутація допомагає досягти  просування та збільшення матеріальних активів у сучасному світі. Слід зазначити, що  репутація особистості формується багатьма факторами,  і як правило, вони пов’язані з об’єктивною оцінкою  громадськості особистості конкретної фізичної особи. Ця оцінка співвідноситься  із сталими моральними принципами, нормами, соціально-суспільними законами, також оцінка показує рівень відповідності окремої особистості цим законам. Враховуючи наведене, вважаємо, що особливе значення бездоганна  ділова репутація має для керівника підприємства, компанії, фірми тому що вона впливає на рівень кредиту із сторони ділових партнерів, своїх колег. Прикладом правильного підходу в цьому  є діяльність Національної  експертної комісії «Українська Бізнес Олімпіада», яка нагороджує Орденом за бездоганну ділову репутацію керівників кращих підприємств у своїй галузі за результатами оцінки експертної комісії Рейтингу. Цей Орден свідчить про високий професіоналізм, значний особистий вклад в розвиток профільної галузі бізнесу, бездоганний сервіс в роботі з клієнтами та партнерами, а також про високу чисельність позитивних рекомендацій та безумовну довіру із сторони клієнтів компанії – володаря Ордену. Орден «Бездоганної ділової репутації» є номерним та надається представнику – власнику разом з індивідуальним свідоцтвом на ім’я керівника підприємства – переможця рейтингу. Крім цього, за підсумками Національної експертної комісії «Українська Бізнес Олімпіада» в рамках всеукраїнського рейтингу «Ділова гордість України – 2013» тренінговий провайдер ООО «Тренінги для Бізнесу» відмічений вказаним Орденом підприємств в напрямку діяльності «Консультування з питань комерційної діяльності та управління». Справедливим, на наш погляд, є підхід законодавця до розуміння змісту виконуваних обов’язків Головою Українського культурного фонду. Зокрема передбачено, що Головою Фонду може бути призначена особа, яка є фахівцем у сфері культури, має бездоганну ділову репутацію, високий суспільний авторитет… (ст. 7 проекту Закону України «Про Український культурний фонд», зареєстрований за № 5491).

4. Наявність бездоганної ділової репутації для керівника підприємства, установи, організації, фірми, компанії тощо є надто важливою, тому що дозволяє заводити нових ділових партнерів, інвесторів, спонсорів, розширюючи свій бізнес. Слід сказати про те, що бездоганна ділова репутація особистості керівника – це ключ довіри із сторони працівників підприємства, споживачів, іншого персоналу, вона сприяє збільшенню клієнтів та компетентних спеціалістів, фахівців на таке підприємство, до певної компанії чи фірми. Взагалі термін «бездоганний» розглядається в декількох аспектах: який не заслуговує ніякої догани; позбавлений будь-яких недоліків, непорочний, безпомилковий, незаплямований; який відзначається довершеністю форми; чудовий, неперевершений (Новий тлумачний словник української мови. – Київ. – Вид-во Аконіт. – Т. 1. -2008. – с.78). На підставі викладеного вважаємо, що бездоганна ділова репутація як вимога при прийнятті на роботу, повинна бути запропонована для  керівників підприємств, компаній, фірм та інше. І взагалі, аналізуючи вище викладене, виникає цікава думка: при роботі з цінними паперами, валютою,  на фондовій біржі наявність бездоганної ділової репутації є  обов’язковою умовою при прийнятті на роботу, а що стосується  вимоги при  працевлаштуванні  керівника підприємства, то така умова відсутня. На наш погляд це є неправильним у своїй суті. Не слід забувати, що зміст роботи керівника підприємства, компанії, фірми полягає в тому, що він працює з основним контингентом – з людьми, основною цінністю підприємства. Зазначимо, що у ринкових умовах господарювання суттєво змінюється роль працівника, який з пасивного виконавця перетворюється на активного учасника  виробництва. Він може та бажає брати участь в управління підприємством, у прийнятті рішень не лише тактичного, а й перспективного значення. І тому людський чинник стає головним на виробництві, а витрати на розвиток  персоналу, на підвищення кваліфікації  працівників  повинні бути першочерговими інвестиціями керівників підприємств, підприємців та  інших  управлінців. До речі, обов’язками  керівника підприємства, крім інших, є те, що він керує згідно з чинним законодавством виробничо-господарською та фінансово-економічною діяльністю підприємства, відповідає за наслідки прийнятих рішень, збереження та ефективне використання майна підприємства, а також фінансово-господарські результати його діяльності (кваліфікаційна характеристика директора (начальника,  іншого керівника) підприємства, передбачена кваліфікаційним довідником. – Довідник кваліфікаційних характеристика професій працівників. Випуск 1. Професії працівників, що є загальними для всіх видів економічної діяльності. Розділ 1. Професії керівників, професіоналів, фахівців та технічних службовців, затв. наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 29.12.2004, № 336).

Гадаємо, що належним чином виконати ці обов’язки може тільки керівник, який має бездоганну ділову репутацію. Механізм оцінювання змісту бездоганної ділової репутації є предметом іншого наукового дослідження.

 

 

Прокопенко Богдан Валерійович,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПЮК, 2 курс, 3 група

 

ЕКСПЛУАТАЦІЯ ПРАЦІ НЕПОВНОЛІТНІХ В УКРАЇНІ: ТРАДИЦІЯ ЧИ НОНСЕНС?

 

Відповідно до Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Ця норма є загальновідомою. Крім того, потужний розвиток суспільства дав змогу зробити значні зрушення у сфері трудових відносин порівняно з минулими десятиліттями.

На сучасному етапі праця неповнолітніх вже ні в кого не викликає здивування. Кодекс законів про працю України встановив загальний віковий ценз прийняття на роботу 16 років, у той же час 14-15-річні юнаки та дівчата за згодою батьків також мають змогу працевлаштуватися. З точки зору законодавців цивілізованих країн, такий вік є невиправдано раннім. Утім, норма, скоріше за все, залишилась в українському законодавстві як пережиток соціалістичного минулого нашої держави. Однозначно сказати, чи є це позитивним або негативним моментом у характеристиці держави як соціальної, важко, оскільки дана ситуація потребує комплексного аналізу кожного окремого випадку працевлаштування дітей, що в нинішніх ринкових умовах украй важко.

Яскравим прикладом негативної сторони праці неповнолітніх є свідчення експертів. Статистичні дані показують, що нині з усіх працюючих неповнолітніх 46% зайняті у сфері сільського господарства, 26% – у торгівлі, 19% – у сфері послуг, решта — виконують інші види робіт. При цьому досить поширеною є тенденція праці осіб, яким не виповнилося навіть 14 років, тобто їх робота є незаконною. Такі випадки трапляються не лише в Україні. За даними Міжнародної організації праці у світі в економічній діяльності задіяно близько 250 млн дітей, з них щонайменше 165 млн, які не досягли віку 14 років. Варто зазначити, що 77 млн із загального числа є дітьми молодшого шкільного віку, які не відвідують школу. У майбутньому це зумовлює їх абсолютну неможливість стати кваліфікованими працівниками.

Мотиви неповнолітніх щодо бажання працевлаштуватися можуть бути найрізноманітнішими: утвердитися в компанії, відчути незалежність від опіки дорослих, довести оточуючим і самому собі власну самостійність, але часто причинами є нестача грошей у родині, прагнення поповнити сімейний бюджет або ж бажання мати особисті кишенькові гроші.

Стихійна торгівля — чи не найпопулярніша робота серед неповнолітніх. Продаж фруктів, овочів, квіток, продуктів харчування є, як здається, легким заробітком для дітей. Неповнолітні часто залучаються до сезонних робіт, таких як обслуговування відпочиваючих на зонах відпочинку, у санаторіях. Однак, це не найстрашніше, що може очікувати дітей у сфері праці. Як зазначають соціологи, найбільша експлуатація праці неповнолітніх спостерігається в районах, де основний прибуток населення надходить від вугільної промисловості. Вантаження вугілля, добування породно-вугільних мас, просіювання вугільних пород – така важка робота виконується підлітками, що є грубим порушенням законодавства про працю, яке забороняє залучення неповнолітніх на роботах із важкими та шкідливими умовами праці, при цьому оплата здебільшого є мізерною.

Проблемою, яка нині потребує вирішення, є використання дітей у збройних конфліктах, залучення їх до торгівлі наркотичними речовинами, до роботи в секс- і порноіндустрії, виконання складних робіт, що ставлять під загрозу життя та здоров’я неповнолітніх. Для боротьби з цим явищем Україна керується положеннями Міжнародної програми з викорінювання найгірших форм дитячої праці, яку наша держава ратифікувала 2000 року серед перших 40 країн світу.

Таким чином, практика свідчить, що проблема з експлуатацією праці неповнолітніх має якщо не масовий, то стабільний характер. Адже здебільшого підлітки, влаштовуючись на роботу, не знають, що вони користуються спеціальним комплексом прав, покликаним забезпечити охорону їх праці, а несумлінні роботодавці цим зловживають. Підвищена відповідальність покладається не лише на правоохоронні органи, а й на самих батьків, від яких безпосередньо залежить безпека та гідні умови життя  власних дітей.

 

Науковий керівник:                          к. ю. н., доцент Юшко А. М.

 

 

Рогальська Надія Володимирівна

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 3 курс, 17 група

 

Аутсорсинг: становище суб’єктів угоди

 

Аутсорсинг традиційно вважається прогресивним новітнім способом врегулювання відносин зайнятості та працевлаштування, однак це явище бере свій початок ще із середини ХХ століття. Вперше послуги у сфері організації управління персоналом та залучення позаштатних працівників було здійснено у США компанією «Manpower», яка згодом сприяла поширенню даного виду діяльності у Європі. Що стосується пострадянських країн, в тому числі і України, то поширення аутсторсингу, через ряд історичних та економічних обставин, тут значно поступається – правове регулювання та практичне використання досі залишаються у процесі становлення та розвитку.

Аналіз ефективності та доцільності аутсорсингу стали предметом дослідження вітчизняних та зарубіжних вчених, серед них, зокрема, М. Браун, Е. Майер, Д. Хейвуд, О. Заїчко, О. Ачкасова, А. Саінчук, В. Кохан, І. Каленюк, та інші.

У своїй сутності, аутсорсинг передбачає залучення працівників, які не перебуватимуть у трудових відносинах із фактичним роботодавцем, через угоду із так званою компанією-провайдером. З точки зору правових зв’язків працівник перебуває у трудових відносинах з компанією-провайдером – його юридичний роботодавець, та у цивільно-правових з власником, у якого він безпосередньо виконуватиме трудову функцію – фактичний роботодавець. Договір аутсорсингу укладається безпосередньо між провайдером та замовником. Таким чином, утворюються тристоронні правовідносини, у яких кожен суб’єкт наділений специфічним колом прав та обов’язків. Для оцінки можливих ризиків та зловживань, слід детально дослідити та проаналізувати становище всіх трьох суб’єктів – замовника, провайдера та працівника.

Той, із кого усе починається – замовник. Саме він розпочинає пошук працівників, що зможуть надати комплекс необхідних послуг. Що ж штовхає замовника вдатися до аутсорсингу, замість традиційного набору штату затребуваних працівників? Перш за все, мабуть, економічний інтерес. Оплата послуг компанії-провайдера обійдеться набагато дешевше, ніж утримання штатних працівників – сплата внесків до цільових фондів та оподаткування. Тут має місце звичайна раціоналізація видатків. До того ж, у замовника зникає потреба обтяжувати себе рядом питань, що виникають у процесі протікання трудових правовідносин – страхування, оформлення листів тимчасової непрацездатності, відпусток, пошук заміни працівнику, який не може продовжувати виконання своїх обов’язків тощо. Натомість він має змогу повністю зосередитися на розвитку власної справи, а не витрачати свій час на вивчення зайвого. У цьому випадку презюмується максимальна ефективність роботи, адже кожен зайнятий сферою своєї компетенції. Проте, саме тут виникає ризик для замовника, адже компанія-провайдер гарантує забезпечення працівниками відповідної кваліфікації, але не несе відповідальності за якість виконаної працівником роботи. Тому, можливо, фактичному роботодавцю доведеться попрацювати над заохоченнями для працівників. Також одним із можливих ризиків залучення «чужих» працівників є витік службової інформації та порушення режиму конфіденційності.

Провайдер – компанія, що забезпечує замовника необхідним йому персоналом, та вступає у трудові правовідносини із потенційними працівниками клієнта. Здійсення такого «постачання» працівників є самостійним та прибутковим видом економічної діяльності. Компанія-провайдер бере на себе відповідальність за забезпечення прав та гарантій працівників, що передбачені трудовим законодавством, займається веденням поточної документації – оформленням відпусток, відряджень, страховок, а також пошук іншого працівника, якщо попередній не може продовжувати виконання роботи. При цьому провайдер певним чином поставлений у залежність від працівників, адже від якості виконання ними професійних обов’язків напряму залежить репутація компанії.  Також встановлення розміру вартості послуг має відбуватися виходячи з економічних інтересів потенційного замовника, адже послуга має бути вигідною для нього.

Не можливо надати послуги аутсорсингу за відсутності третього суб’єкта – працівника, на якого безпосередньо і покладається виконання функцій, які необхідні власнику та здійснення яких гарантує провайдер. Працівник, перебуваючи юридично працівником компанії, фактично працює у замовника. Правове становище працівника у даній ситуації є найбільш дискусійним, адже у нього виникають обов’язки щодо обох роботодавців одночасно. Якщо при порушенні прав працівника з боку провайдера, можна говорити про можливість їх захисту через призму гарантій трудового законодавства, то за умов порушень з боку замовника відстояти свої інтереси буде значно важче. Також важливе значення має і психологічний фактор, адже часта зміна робочого місця та колективу може негативно позначитися на ефективності праці, бо до кожного нового місця роботи працівнику необхідно адаптуватися. Разом із тим відкриваються перспективи постійного розвитку і доступ до різних ресурів фактичних роботодавців. Окрім цього, успішний працівник може претендувати на заняття постійного місця у команді замовника.

Таким чином, використання аутсорсингу передбачає як переваги так і суттєві ризики для сторін домовленостей, однак розвиток економіки та ринку дає підстави стверджувати, що дана сфера відносин є перспективною та затребуваною. Оскільки ця сфера економічної діяльності повністю виправдала себе у провідних країнах світу, доцільним є розроблення правової регламентації та практичного поширення аутсорсингу в Україні. Створення конкурентноспроможного ринку послуг у сфері аутсорсингу вбереже замовника від низькоякісних послуг, та інших можливих ризиків. Така форма ведення бізнесу сприяє впровадженню інновацій і покращенню інтеграційних зв’язків вітчизняних підприємств як в межах країни, так і поза нею.

 

Науковий керівник:                     к. ю. н., асистент Зіноватна І. В.

Болдова Світлана Сергіївна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКОЮ, 1 курс, 5 група

 

ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА І ПРАВОВА ДЕРЖАВА:

ПИТАННЯ СПІВВІДНОШЕННЯ

 

Принцип верховенства права, що зародився у Великій Британії, і поняття «правова держава», що походить з Німеччини, наразі є не лише найважливішими дискусійними питання правників-теоретиків, але і практиків. У звʼязку із введенням принципу верховенства права та встановленням, що Україна є правовою державою в Конституції України, важливе значення має їх практична реалізація. Серед науковців є досить розроблена концепція правової держави, проте дискусії стосовно визначення принципу верховенства права та співвідношення його з правовою державою досі тривають.

У ХХ ст. доктрина верховенства права вийшла за межі Великої Британії та США і була сприйнята правовими системами багатьох європейських держав і міжнародним правом. Зближення згаданих концепцій продовжувалося у другій половині ХХ ст., внаслідок чого сьогодні вони мають багато спільних базових рис. Це відображено навіть на термінологічному рівні: в сучасних умовах термінами «rule of law» і «Rechtsstaatlichkeit» відповідно  в англійській та  німецькій мовах позначаються ідентичні поняття. Наприклад, в англійському тексті у п. 1 ст. 6 Договору про Європейський Союз для позначення спільного для держав-членів ЄС принципу верховенства права використовується термін «rule of law», в німецькому – «Rechtsstaatlichkeit».

Як у західній, так і у вітчизняній літературі думки щодо співвідношення понять верховенства права і правової держави розходяться. Одні науковці вважають Rechtstaat – правову державу – сучасним німецьким варіантом Rule of law – верховенства права, інші, проводять відмінності між ними, розглядаючи ці поняття як прояви двох різних правових традицій – романо-германської і англоамериканської, які не можуть бути тотожними чи співвідноситися.

Мета верховенства права – не просто формальне забезпечення порядку, передбаченого законами та іншими нормативно-правовими актами, а й утвердження правопорядку, який обмежує абсолютизм державної влади. Принцип верховенства права набуває самостійного значення, коли розглядається як явище, яке не міститься виключно в законах, тобто коли є розмежування права і закону.

Слід зазначити, що, на відміну від англо-американської традиції верховенства права, яка не ототожнювала право і закон, німецька концепція зосереджує свою увагу на природі права, яке походить із писаних конституцій. Саме такої думки дотримується Венеціанська комісія у своєму рішенні щодо більш чіткого розуміння принципу верховенства права від 2011 року. Захист від владного свавілля покладається саме на законодавця з його правовими за змістом законами.

На думку визначних вітчизняних правознавців, у сучасній правовій науці відмінності між правовою державою і верховенством права є більш термінологічними. Зокрема, нами було проаналізовано визначення відомого англійського вченого Бінгема, використане Венеціанською комісією, а також ознаки верховенства права і правової держави, такі як: вища юридична сила конституції, законність, у тому числі прозорість, підзвітність і демократичний порядок ухвалення законів, правова визначеність, яка передбачає легкість і доступність з’ясування змісту права та юридично забезпечену можливість скористатися цим правом, заборона державного свавілля, тобто обмеження дискреційних повноважень органів держави, обґрунтованість їх рішень, ефективний доступ до правосуддя, розподіл влади, відповідальність держави перед людиною. Отже, можемо зробити висновок, що ознаки як правової держави, так і принципу верховенства права співпадають у сучасному розумінні.

У цьому контексті для України важливою є нова судова реформа 2016 року. Зокрема, у ст. 129 Конституції України закріплено, що суддя при здійснення правосуддя керується принципом верховенства права. Проте офіційне рішення від 2 листопада 2004 року Конституційного Суду України не дає чіткого розуміння цього принципу для національної судової практики, воно є новим відносно старого позитивізму та залишається питання над ким домінує право. В свою чергу, у доповіді Венеціанської комісії наголошується, що принцип верховенства права є інтегральним принципом, а, отже, дискусія щодо співвідношення понять «верховенство» і «право» є недоречною.

Основою утвердження згаданих концепцій, у першу чергу, виступає забезпечення прав і свобод людини і громадянина, головним гарантом цього є судова система. При цьому прийняття закону чи іншого нормативно-правового акту не означає досягнення правопорядку.

Таким чином, можемо зробити висновок, що верховенство права і правова держава мають спільні ознаки за своєю суттю і у сучасному розумінні вказують на ідеал протидії свавіллю держави. Ми вважаємо, що для покращення застосування принципу верховенства права слід дати на національному рівні через Конституційний Суд України більш чітке його розуміння, що на нашу думку, зможе дійсно зробити значний крок до утвердження в українському суспільстві принципу верховенства права та правової держави, а також практичної реалізації цих двох взаємодоповнюючих концепцій.

 

Науковий керівник:                      к. ю. н., асистент Трихліб К. О.

 

 

Гончаренко Михайло Миколайович

Національного юридичного університету

імені Ярослава Мудрого

ВЮФ, 1 курс

 

МЕЖІ СОЦІАЛЬНИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ ДЕРЖАВИ

 

Не викликає сумніву багатогранність проблеми визначення меж соціальних зобов’язань держави. Для того, щоб ґрунтовно дослідити це питання, застосуємо два методи: формально-юридичний та історичний. В першому випадку доцільно звернутись до основних норм, які закріплюють поняття соціальної держави та розкривають його зміст в Україні. В другому випадку потрібно звернутись до ідейної спадщини світових мислителів, філософів. Розгляд різних аспектів цього питання дозволить сформулювати висновки щодо сучасного стану соціальних зобов’язань в нашій країні та виокремити проблемні питання, які потребують розв’язання для вдосконалення цієї  проблеми  в Україні.

Конституція України у найпершій статті закріпила, що: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». Тобто, розуміючи це положення буквально, можна стверджувати, що Основний закон фактично закріплює соціальні обов’язки України перед громадянами, які уточнюються в Конституції, наприклад, у статтях 46, 95, 96, 124 тощо.

З метою розкрити та зрозуміти практичний зміст таких обов’язків ми звернулися до Рішення Конституційного суду України  (далі – КСУ) від 25.01.2012 року, в якому КСУ роз’яснює діяльність держави в аспекті таких питань: «- чи повноважна держава встановлювати зміст та обсяг соціальних виплат залежно від її соціально-економічних можливостей; – чи має право держава змінювати порядок і розміри існуючих соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України;»,  що очевидно є ознаками, які визначають межі соціальних зобов’язань держави. Отже, КСУ вирішив: «однією з ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних потреб у сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України виходячи з фінансових можливостей держави, яка зобов’язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості бюджету України. При цьому рівень державних гарантій права на соціальний захист має відповідати Конституції України, а мета і засоби зміни механізму нарахування соціальних виплат та допомоги – принципам пропорційності і справедливості».

Проблема реалізації соціальних прав є актуальною для КСУ, який відіграє важливу роль у забезпеченні соціальних гарантій. Рішення суду щодо цих прав зобов’язують державу забезпечити гідне існування малозабезпечених верств населення відповідно до конституційних гарантій. Актуальність проблеми захисту соціальних прав підтверджує, наприклад, той факт, що, приблизно 12% рішень КСУ і 45% рішень про захист усіх прав громадян мають безпосереднє відношення до реалізації соціальних прав. Суд інтерпретує питання про межі соціального захисту прав людини. В Україні склалася ситуація, коли законодавством встановлювалися обмеження соціальних прав громадян при прийнятті щорічних Законів Україні «Про Державний бюджет». Ця законодавча практика неодноразово визнавалася неконституційною КСУ.

Враховуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що межі соціальної відповідальності України встановлюються, власне, самою Україною, адже очевидно, що кожна держава безпосередньо контролює свої фінансові можливості і володіє суверенітетом – здатністю впливати на всі відносини всередині країни.

Розглядаючи історичні аспекти меж соціальної відповідальності держав, потрібно орієнтуватись в теоретичній основі, яку становлять ідеї соціальної держави та «держави-опікуна».

Щодо визнання та виконання державою соціальних зобов’язань слід зазначити, що до кінця ХVII ст. панувала політика невтручання держави в організацію систем соціального захисту. Такому ставленню сприяла бентамівська теорія сильного індивідуалізму, яка стверджувала, що повна свобода індивідуума можлива лише за невтручання держави у його справи.

В кінці ХVII – на початку ХІХ століть, внаслідок Великої французької революції відбулась спроба встановлення першої в світі держави, яка б мала соціальну відповідальність перед усім населенням країни. Це унікальне явище стало можливим внаслідок широку популярність ідей Руссо, Монтеск’є та інших великих французьких мислителів того часу, які активно пропагували ідею про загальну рівність та, відповідно, однакову відповідальність держави перед усіма громадянами. Важко окреслити якісь чіткі межі такої відповідальності – це залежить від політичних вподобань конкретного індивіда, проте простежується основна теза про те, що міра відповідальності держави перед конкретним окремим громадянином повинна дорівнювати наявній потребі даного індивіда. За таким принципом і визначаються межі соціальних зобов’язань в більшості цивілізованих країн.

У висновку зазначимо, що важливим принципом, який є одним з конституційних гарантій прав і свобод людини і громадянина в Україні, є недопущення їх скасування або звуження їх змісту шляхом прийняття нових законів або при внесенні змін до чинних законів. Згідно з правовою позицією КСУ, звуження змісту та обсягу прав шляхом прийняття нових законів або через внесення змін до чинних законів не допускається. Зупинення дії таких гарантій можливе тільки при введенні надзвичайного стану і згідно встановленої законом процедури.

 

Науковий керівник:                                              Авраменко Л. В.

 

Жук Аліна Вадимівна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 1 курс, 14 група

 

СУДОВА ПРАКТИКА ЯК ДЖЕРЕЛО ПРАВА

 

Джерело права – це визнана в конкретному суспільстві офіційна форма зовнішнього вираження та закріплення норм права, посилання на яку підтверджують їхнє існування. Варто сказати, що не існує єдиного підходу до визначення переліку джерел права, проте найпоширенішим у юридичній науці є поділ джерел права на нормативно-правові акти, нормативно-правові договори, загальні принципи права, правові звичаї, судові прецеденти, судову практику і правову доктрину. Дуже важливо звернути увагу на судову практику як джерело права, яка є одним із чинників не лише правореалізаційної, а також свого роду «нормотворчої діяльності» передовсім органів судової влади.

Зокрема, С. П. Погребняк під судовою практикою розуміє такий різновид юридичної практики, що полягає у правозастосовній, інтерпретаційній і правотворчій діяльності судів, яка втілюється у певних видах юридичних актів. У свою чергу, М. Савенко формулює таке визначення судової практики: «Судова практика – це результати розгляду судової справи, оформлені як правові положення, на підставі яких вирішено спірне питання і які переконливо свідчать про єдино правильний обраний судом підхід і є орієнтиром для вирішення аналогічних спірних ситуацій».

Отже, судова практика – це рішення судів у конкретних справах, які містять правові зразки одноманітного і багаторазового застосування і тлумачення норм права.

У романо-германській правовій сім’ї, до якої тяжіє і правова система України, судова практика належить до вторинних та переконливих джерел права. Досить актуальним є розгляд питання про існування у судовій практиці правотворчої функції. З цього приводу С. П. Погребняк у своїй праці «Вплив судової практики на юридичні акти в романо-германській правовій сім’ї» зауважує, що для романо-германського права характерним є офіційне заперечення судової правотворчості. У державах, що належать до романо-германської правової сім’ї, на відміну від країн загального права, суди лише тлумачать пов’язані з кожним конкретним випадком заздалегідь підготовлені тексти законів. Тому вважається, що судові рішення є наслідком розуміння законів судами. Водночас, з приводу цієї тези він робить два застереження. По-перше, питання про можливість судової правотворчості вирішується у країнах романо-германського права по-різному. Це обумовлено історичними традиціями (деякі країни заохочували розвиток прецедентного права, інші – обмежували його), а також відповідною законодавчою регламентацією (закріпленням або забороною прецеденту як джерела права). Зокрема, в Німеччині, Швейцарії, деяких Скандинавських і Латиноамериканських країнах визнається правотворча функція суду. По-друге, судова практика суттєво впливає на нормативно-правові акти завдяки тлумаченню їх приписів. Тлумачення – це процес пізнання закону. Під тлумаченням права зазвичай розуміють певний розумовий процес, спрямований на визначення змісту норм права шляхом з’ясування значень і сутності термінів та виразів, які містяться у нормативних актах. Тлумачення має місце в будь-якому правозастосовному процесі, оскільки застосувати норму права можна тільки зрозумівши її зміст. Тому природно, що суди як органи правозастосування виконують інтерпретаційну функцію.

У сучасній Україні судова практика як джерело права закріплена на законодавчому рівні, що набуває тим самим обов’язкового характеру. Так, у ст. 124 Конституції України зазначено, що судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції, натомість судові рішення є обов’язкові для виконання на території України. Імперативний характер рішень Конституційного Суду України визначено ст. ст. 69, 70 Закону України «Про Конституційний Суд України». Також у ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 р. «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» прямо передбачено, що суди при розгляді справ застосовують практику Європейського суду з прав людини як джерело права. При цьому у ст. 1 даного Закону наголошено, що під практикою Суду слід розуміти як усі рішення Європейського Суду з прав людини, так і Європейської комісії з прав людини відносно всіх країн-учасниць Конвенції.

Крім того, згідно зі ст. 111-23 Господарського процесуального кодексу, ст. 458 Кримінального процесуального кодексу, ст. 360-7 Цивільного процесуального кодексу України, рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов’язані привести свою судову практику у відповідність із рішеннями Верховного Суду України. Невиконання судових рішень Верховного Суду України тягне за собою відповідальність, установлену законом.

Таким чином, проаналізувавши вище викладене, можна зробити висновок, що дослідження питання судової практики як джерела права є досить актуальним, оскільки саме вона конкретизує закони, а також заповнює прогалини у законодавстві шляхом застосування основоположних принципів права, аналогії права і закону. Необхідність дослідження даного питання в Україні зумовлена активними інтеграційними процесами і, у зв’язку з цим, потребою перебудови національної правової системи відповідно до європейських стандартів права.

 

Науковий керівник:                     к. ю. н., асистент Трихліб К. О.

 

 

Капліна Владислава Андріївна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКОЮ, 1 курс, 1 група

 

 

ПРАВОВИЙ НІГІЛІЗМ ЯК ЯВИЩЕ ПРАВОВОЇ ДІЙСНОСТІ: СУТНІСТЬ ТА ШЛЯХИ ЙОГО ПОДОЛАННЯ

 

Реалізація норм права здійснюється особами за допомогою правомірної поведінки. В ідеалі правомірна поведінка формується за наступною схемою: громадянин знає норми права, визнає їх соціальну цінність, формує у своєї свідомості настанови для їх дотримання, дотримується їх у своєму житті. Проте, нажаль, дуже часто доводиться говорити і про деформації правосвідомості людей; тоді відбувається відхилення від цієї схеми. Як наслідок особа:

а) не знає змісту норм права або неправильно їх розуміє;

б) знає зміст норм права, проте ставиться до них негативно, зневажливо;

в) знає зміст норм і усвідомлює її соціальну цінність, проте не має настанови до виконання її приписів.

В таких випадках ми можемо говорити про виникнення правового нігілізму, як однієї з небезпечних форм деформації правової свідомості.

Слово «нігілізм» походить від латинського nihil, що означає ніщо, нічого.

Отже, правовий нігілізм – це елемент суспільної свідомості, що виявляється в байдужому, недовірливому, зневажливому ставленні до права, закону, законності, держави, її символам або навіть повному запереченні їх соціальної цінності.

Правовий нігілізм слід відрізняти від позитивної, науково обґрунтованої критики права. Вона найчастіше є конструктивною і містить в собі пропозиції та рекомендації щодо конкретних шляхів вдосконалення правових інститутів. Правовий же нігілізм не пов’язаний з якими-небудь доказами, це безапеляційне заперечення або ігнорування правових цінностей. Тобто у правового нігілізму позитивні риси відсутні.

Правовий нігілізм також слід відрізняти від інших видів деформації правосвідомості − правового інфантилізму (байдуже ставлення до права), правового дилетантизму (незнання права), правового ідеалізму (ідеалізація права), правової демагогії.

Правовий нігілізм подекуди розвивається паралельно з моральним, релігійним, що означає зневагу моральними цінностями, традиціями, корисними побутовими звичками.

Правовий нігілізм – це світова тенденція. Відмінності у правовому нігілізмі громадян різних держав полягають у глибіні проникнення у свідомість. Найбільш прикрим є те, що правовий нігілізм проникає у свідомість молоді.

Небезпека нігілізму полягає в тому, що він може привести суспільство до повної деградації. А самим небезпечним його проявом є вчинення злочинів або інших правопорушень.

Причини нігілізму. Нігілізм – це складне явище і існує багато причин його виникнення: культурно-історичні, економічні, політичні

Найбільш часто до виникнення правового нігілізму ведуть:

1) деспотичний характер державної влади;

2) наявність адміністративно-командних методів в політичній і економічній сферах суспільства;

3) перехідні періоди в розвитку держави, які викликають труднощі в правовій системі;

4) слабкість судової і правоохоронної систем;

5) особливість історичного розвитку держави;

6) використання репресивного законодавства;

7) прогалини в законодавстві,

8) відсутність в державі демократичних і правових традицій.

Ці витоки характеризують прояви правового нігілізму на рівні суспільства.

Що ж до індивідуального рівня, то можливо говорити про причини суб’єктивного характеру, до яких можна віднести наступні:

1) психологічні властивості особи, яка не терпить обмежень;

2) зневажливе ставлення батьків до вимог закону, до правової системи в цілому і, як наслідок, зневажливе ставлення дітей, які беруть за приклад поведінку батьків та інше.

Описані причини справедливо застосувати і до українських реалій. Дослідження історичних проявів правового нігілізму звертає увагу на те, що він є найпоширенішою формою деформації правосвідомості населення в державах з тоталітарним режимом, якою за радянських часів була Україна. Незважаючи на майже 25 річну незалежність, в нашій державі все ж таки залишаються джерела правового нігілізму, причиною яких, в окремих випадках, є спадок тоталітарного режиму та незавершеність політичних та правових реформ. На теперішньому етапі розвитку України, основними джерелами правового нігілізму можна назвати наступні:

• економічна криза;
• політична нестабільність;
• криміногенна ситуація в державі;
• незавершеність конституційної, адміністративної, правової та судової реформ;
• низький рівень правової культури;
• невпорядкованість законодавства, його нестабільність та суперечливість (так звана “війна законів”);
• недосконалість механізму приведення в дію прийнятих законів та інше.

Саме дві останніх ознаки, нестабільність національного законодавства, часті й подекуди безсистемні та хаотичні зміни до нього, невміння чи небажання спрогнозувати можливі негативні наслідки законів, що приймаються., фактично відсутня кваліфікована правова експертиза нових актів, призводять до того, що закони та підзаконні акти в процесі їх реалізації дають результат, протилежний до того, на який розраховував законодавець, що й породжує правовий нігілізм.

Вельми небезпечним для держави є відомчий правовий нігілізм, що припускає порушення норм закону, прав і свобод громадян тими суб’єктами, які в силу своїх повноважень зобов’язані забезпечувати їх додержання. Це в першу чергу чиновники, у тому числі представники правоохоронних органів, судді.

Найнебезпечнішою формою нігілістичного заперечення права, законів, крайньою формою його прояву є вчинення особою злочинів або інших правопорушень.

Подолання правового нігілізму. Незалежно від причин появи правового нігілізму, він є дуже небезпечний, особливо в крайніх формах його прояву. Він може привести до революційних переворотів, політичних подій, зростання злочинності.

Оскільки правовий нігілізм – явище складне і комплексне, отже і подолання його проявів є складним і довготривалим процесом, який повинен відбуватися з урахуванням причин і витоків цього явища.

Зокрема, подолання правового нігілізму має відбуватись через політичні заходи:

– справжнє гарантування державою прав та свобод людини і громадянина;

– усунення чинників, що перешкоджають побудові правової держави; розробка ефективної цілеспрямованої правової політики;

– встановлення режиму законності в державі;

– вдосконалення правової системи держави;

– підвищення авторитету судових та правоохоронних органів, перетворення їх з апарату репресії на органи, які захищають права та законні інтереси громадян;

– запобігання правопорушенням;

– проведення правової реформи;

– забезпечення якості законів та їх виконання.

Соціально-економічні заходи:

– підвищення рівня життя населення;

– зниження бідності, безробіття, забезпечення належного прожиткового мінімуму; матеріальне стимулювання окремих категорій громадян; скорочення розриву між найбагатшими і найбіднішими верствами населення, встановлення хоча б відносної соціальної справедливості.

Заходи культурного, духовного, морального плану:

– підвищення рівня правової культури органів влади, населення, їх правової, моральної і юридичної свідомості;

– послідовне правове виховання і просвітництво;

–  активна правова пропаганда;

– підготовка висококваліфікованих кадрів юристів;

– усунення проявів нігілізму в засобах масової інформації, кінофільмах, літературі.

 

Науковий керівник:                  д.ю.н, професор Погребняк С. П.

 

 

Ковпик Ольга Сергіївна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКОЮ, 1 курс, 4 група

 

КОНСОЛІДАЦІЯ ЯК ВИД СИСТЕМАТИЗАЦІЇ ЗАКОНОДАВСТВА: УКРАЇНСЬКІ РЕАЛІЇ

 

Актуальністю даної теми є те, що з часом у розвиненій державі утворюється досить значна кількість нормативних актів, для яких є властивим один і той же метод правового регулювання, приписи повторюються, а інколи й суперечать один одному. Саме тому постає вибір шляху, який допоможе уникнути множинності, суперечності правового регулювання. Відомими видами систематизації законодавства виступають такі: облік, інкорпорація, кодифікація і консолідація. При цьому слід зауважити, що перші три форми систематизації законодавства є достатньо вивченими та поширеними в Україні, натомість консолідації законодавства у вітчизняній науці приділяється недостатньо уваги, тому перед нами постає питання: чи застосовується в Україні консолідація законодавства?

По-перше, доцільно зазначити, що консолідація являє собою своєрідний вид нормотворчості, особливість якого полягає в тому, що новий укладений акт не змінює змісту правового регулювання, не вносить зміни і новели до чинного законодавства. Особливістю консолідації, як вважають вчені, є те, що вона не встановлює нових приписів, має офіційний характер та консолідовані акти визнаються обов’язковими для адресатів.

Зазвичай, створення консолідованих актів є більш характерним для правових систем загального права (англо-американського типу правових систем). Прикладом може слугувати Консолідований акт про охорону природи і Закон про профспілки та трудові відносини, який об’єднав більш, ніж 10 законів, що повністю або частково регулювали діяльність профспілок, які були прийняті в Англії. Водночас, аналіз світової практики свідчить, що даний спосіб систематизації використовується також у країнах романо-германської правової сім’ї, до якої тяжіє й правова система України. Зокрема, у Франції були видані такі консолідовані акти, як Кодекс доріг громадського користування, Кодекс ощадних кас та інші акти, які хоча і мають назву «кодекс», але все ж таки не є результатом кодифікаційної роботи, натомість являють собою консолідований акт.

Що стосується України, то на сьогодні консолідація нормативно-правових актів практично не застосовується, навіть незважаючи на те, що її позитивним фактором виступає усунення колізій у законодавстві. Також невирішеним залишається питання про те, якою саме повинна бути форма нового консолідованого акту.

У свою чергу, деякі вчені, досліджуючи питання систематизації законодавства в Україні, роблять висновок, що видом систематизації деяких нормативно-правових актів в Україні є не кодифікація, а консолідація. Зокрема, Г. Знаменський наголосив на тому, що Господарський кодекс України – це результат консолідації нормативно-правових актів, оскільки в ньому лише об’єднані нормативні приписи з одного питання, без суттєвої заміни змісту відповідних норм права.

Крім того, для сучасного етапу розвитку правової системи України у таких галузях права, як пенсійне, податкове доцільнішим було б прийняття саме консолідованих актів. Так, аналізуючи законодавство України про охорону здоров’я, про культуру, про освіту, можна стверджувати, що форма систематизації нормативно-правових приписів була обрана не зовсім коректно. При утворенні консолідованого акту було би об’єднано правові приписи, які б відповідали меті і завданню правового регулювання в даній сфері суспільних відносин. У свою чергу, Лисенкова О. С. також зауважує, що Кодекс законів про працю є результатом не кодифікації, а консолідації.

На сьогодні правова система України налічує понад 50 тисяч нормативно-правових актів, а саме: близько 5000 законів, більш, ніж 20 кодексів, натомість всі інші правові документи – підзаконні нормативно-правові акти. Саме така кількість свідчить про те, що потрібно визначити вид систематизації, який дозволить уникнути громіздкості законодавчого масиву та повторюваності у ньому положень різних актів.

Таким чином, здійснивши аналіз законодавчої практики деяких країн Європи, США і України, можна стверджувати, що сучасна система джерел права України потребує ревізій нормативно-правового масиву. Також потрібне об’єднання нормативно-правових приписів у більш об’ємні блоки, що забезпечить компактність та ефективність правового регулювання. Саме тому консолідація має стати найбільш пріоритетним напрямом систематизації національного законодавства, який зробить нормативні приписи більш доступними для користування.

Список використаних джерел:

1. Луць Л. Консолідація як спосіб систематизації нормативно-правових приписів: теоретичні аспекти // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали XV регіон. наук.-практ. конф. (4 – 5 лют. 2009 р.).
2. Гетьман Є. Консолідація як форма систематизації законодавства України // Національна академія правових наук України. Вісник Національної академії правових наук України: зб. наук. пр. / Нац. акад. прав. наук України. – Харків. Право, 2015. – №3. – С. 21 – 28.
3. Лисенкова О. С. Теоретичні проблеми консолідації як форми систематизації законодавства України // Систематизація законодавства України: проблеми теорії і практики. – К., 1999. – 218 с.
4. Знаменський Г. Кодифікація і гармонізація економічного законодавства // Юрид. вісн. України. – 2003. – №38. – С. 1 – 4.

Науковий керівник:                        к.ю.н., асистент, Трихліб К. О.

Сокуренко Валерія Андріївна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКОЮ, 1 курс, 6 група

 

ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ СТРУКТУРИ ПРАВОВІДНОСИН.

 

Актуальність даної теми полягає в тому, що правовідносини виступають одним з основним засобів досягнення соціальних цілей та реалізації соціальних завдань, натомість об’єкт правовідносин виступає так би мовити підґрунтям виникнення останніх. Тому дослідження цього питання є досить необхідним для кращого розуміння одного з фундаментальних юридичних понять – правові відносини.

Метою робити є дослідження досить дискусійного на даний час питання, пов’язаного з визначенням поняття і змісту правовідносин та його місця  в структурі останніх.

Для початку треба дати визначення поняття «правовідносини». Як зазначав Мартиновський, «правовідносини – це юридичний зв’язок між учасниками, основним змістом якого є права й обов’язки, виникаючи на засадах норм права в разі настання відповідних фактів» [1, c.89 – 90]. Дане формулювання повною мірою відбиває сукупність ознак суспільних відносин, які й роблять їх правовими відносинами [1, c. 90]. Правовідносини виникають усередині суспільства, вони виступають своєрідним регулятором суспільних відносин, які мають юридичне значення.

Що ж стосується структури правовідносин, то слід зазначити, що вона охоплює складові правовідносин і правові зв’язки між ними, тобто власне відносини між суб’єктами з приводу об’єкта. До структури правовідносин входять об’єкт правовідношення, суб’єкти правовідношення, юридичний зміст і юридичний факт [2, c. 232].

Об’єкт правових відносин виступає центральною ланкою правовідносин, є їх метою, підставою правовідношення. Відтак, об’єкт правовідношення – це матеріальне або нематеріальне благо, заради якого суб’єкти вступають у правовідношення. Властивості об’єкта здійснюють вплив на особливості характеру прав та обов’язків осіб, тобто на зміст правовідносин [2, c. 237].

Наразі звернемося до головної проблематики даного питання, а саме до з’ясування підходів до структури правових відносин. Існує декілька варіантів розкриття питання структури правовідносин. Важливим методологічним моментом при дослідженні внутрішньої будови правовідношення є вирішення питання про те, чи належить об’єкт до структури правовідношення. Думки з цього приводу розділились: одні вчені наголошують, що об’єкт є структурним елементом правовідносин, натомість інші наголошують, що об’єкт правовідношення не входить до його структури.

Якщо розглядати об’єкт поза структурою правовідношення, необхідно визнати існування двох відокремлених систем: діяльності людей і об’єкта, незалежних одне від одного. В такому разі правовідношення має охопити своїм врегулюванням міжсистемні зовнішні зв’язки, які завжди характеризуються нестабільністю, що зумовлено відносною самодостатністю будь-якої самостійної системи. Отже, об’єкт у структурі правовідносин утворюватиме внутрішні функціональні системні зв’язки, які краще піддаються врегулюванню, що, безперечно, сприятиме усталеності правовідносин як окремої системи [3, c. 11].

Дискусійним залишається питання про об’єкт правовідносин. Визначаючи місце об’єкта в системі правовідносин, Р. О. Халфіна вказує, що він має значення для  виникнення і розвитку правовідносин, їх структури, але, в той же час, не є елементом цієї структури. Однак більшість вчених вважає, що об’єкт є складовою структури правовідносин. Існують думки про те, що об’єкт виступає необхідним елементом правових відносин, або, навпаки, – необхідною передумовою. У свою чергу, деякі науковці зауважують, що об’єкт може бути елементом або передумовою багатьох видів правовідносин, але, водночас, існують правовідносини, які не пов’язані з певним об’єктом. І тут виникає питання, що саме слід розуміти під об’єктом правовідносин: предмети матеріального світу, дії осіб, або і це, і інше. Зокрема  обґрунтовується теза про те, що об’єктом правових відносин завжди виступає поведінка його учасників [4, c. 202 – 203].

Стосовно структури правовідносин, слід також виокремити підхід, відповідно до якого суб’єкт права може реалізовувати свої права  двома шляхами. Перший шлях реалізації норм права полягає в тому, що суб’єкт права не вступає у безпосередні відносини з іншими особами, таким чином змінюється структура правовідносин – не виникає юридичних обов’язків з боку інших осіб, що у подальшому взагалі змінює форму реалізації особою своїх прав. Стосовно другого підходу, то він розкривається у взаємодії особи з іншими суб’єктами права. Структура такого правовідношення відповідає загальноприйнятій [2, c. 231].

Крім того, у структурі правовідносин виділяють такий важливий елемент як юридичний факт, основним критерієм класифікації якого є поділ на юридичні акти та юридичні дії. У свою чергу, юридичні дії можна розглянути з двох сторін: з одного боку, дії є підставами виникнення, зміни чи припинення правовідносин, настання різних правових наслідків, натомість з іншого, – вони відіграють роль матеріального об’єкта, на який впливають правові відносини і заради яких здійснюється правове регулювання [2, c. 240].

Так, дійсно, на сьогоднішній день структура правовідносин залишається дискусійним питанням, але, слід зазначити, що в юридичній науці використовується загальноприйнятий підхід до визначення структури правовідносин, який використовують більшість науковців, а саме це поділ правових відносин на такі складові елементи: суб’єкти правовідносин, об’єкт правовідносин, зміст правовідносин і юридичний факт, які є підґрунтям  виникнення та функціонування правових відносин [2, c. 232].

На основі вищезазначеного, можна зробити висновок: правовідносини є невід’ємною складовою повсякденного життя і вони виступають регулятором відносин, які виникають у суспільстві. А, відтак, розгляд даної проблематики є вкрай актуальним. Зважаючи на те, що об’єкт правовідношення виступає підставою виникнення самих правових відносин, визначення його місця у структурі правовідносин є необхідним завданням. Насправді, питання  про структуру правовідносин виявляється досить складним і, у свою чергу, доволі дискусійним. Таким чином, існує безліч різних підходів до визначення даного питання, що залежить від різних економічних, політичних та інших соціальних потреб, через що сьогодні  досить складно виокремити якийсь єдино правильний підхід.

 

Список використаної літератури:

1. Мартиновський В. В. Дозвільні правовідносини: структура, ознаки та види [Текст] / В. В. Мартиновський // Проблеми законності – 2011. – Вип. 115. – С. 89 – 95.
2. Теорія держави та права [Текст] : підручник для студентів вищих навчальних закладів / О. В. Петришин, С. П. Погребняк, В. С. Смородинський та ін. ; за ред. О. В. Петришина. – Х. : Право, 2014. – 368.
3. Єрмоленко В. Об’єкт у структурі правовідносин [Текст] / В. Єрмоленко // Юридична Україна. – 2004. – 1. – С. 11 – 15.
4. Халфина P. O. Общее учение о правоотношении [Текст]. – М.: Юрид. лит., 1974. – 352с.

 

Науковий керівник:                       к.ю.н.,  асистент, Трихліб К. О.

 

 

Топчанюк Олена Анатоліївна

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

Заочний факультет № 1, 1курс, 2 група

 

Судовий прецедент в Україні. Сучасність чи майбутнє?

 

Актуальними є дослідження судового прецеденту як джерела права. Сьогодні активно проводиться судова реформа, рушієм якої є саме новий закон “Про судоустрій та статус суддів”. Судова правотворчість тісно пов’язана зі зміцненням судової системи та забезпеченням єдності та одноманіності судової практики. Важливо, аби одні й ті ж положення закону за одних й тих самих фактичних обставин застосовувались однаково, а це досягається через посилання суду на певну сукупність рішень, що розглянуті раніше.

Судовий прецедент є принципом, на основі якого ухвалене рішення у конкретній справі, що є обов’язковим для суду тієї самої або нижчої інстанції при вирішенні в майбутньому всіх аналогічних справ або виступає зразком тлумачення закону.

Багато науковців досліджували це питання, серед них Шевчук С.В., Микеле де Сальвіа, Палюк В. П., Куц  Г., Мармазов В., Цвік М. В., Євграфов П., Тихий В., Давид Р. та інші.

Порівнюючи судовий прецедент у англо-саксонській правовій сім’ї та у романо-германській ми можемо бачити, чи застосовується судовий прецедент в Україні.

У більшості правових краін існують різні доктрини обґрунтування обов’язковоі сили прецедентного права. Коли йдеться про прецедент, то згадуються країни англо-саксонського права, де він вважається джерелом права та обов’язковим для застосування судами, а у країнах Романо-германського права судове рішення не визнається офіційно  джерелом права, а є тільки актом правозастосування. Однак не все так однозначно.

Англо-саксонська доктрина –це stare decisis, згідно з якою  судді зв’язані при вирішенні справ раніше прийнятими прецедентами .

У країнах романо-германського права застосовуються доктрини, що є аналогічними французькій jurisprudence constante (усталена  судова практика), за якою “низька раніше прийнятих та узгоджених судових рішень розглядається як переконливий доказ правильного тлумачення правової норми”.

У рішенні по справі Kruslin vs. France (1990) Європейський Суд визнав важливу роль прецедентного права, яке розвиває та розширяє зміст правових норм, оскільки “прецедентне право відіграє важливу роль у континентальних країнах”. Україна є країною романо-германського права.

Визнається  обов’язковість практики Европейського суду з прав людини для України. Найважливішим аргументом є п. 1 Закону України “Про ратифікацію Конвенції про захист прав людині основних свобод 1950 р, Першого протоколу та протоколів 2, 4, 7 та 11до Конвенціі” від 17 липня 1997 року, де зазначено, що Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов’язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Европейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування конвенції.

Прив’язку до обов’язковості певного  рішення у справі в Україні ми бачимо в Законі України “Про виконання рішень та застосування практики Европейського Суду З прав людини” від 23 лютого 2006 року у статті 17, а саме суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Відповідно до ч.2 ст.19 Закону України  “Про міжнародні договори України “ від 29.06.2004 встановлено принцип примату міжнародного права в Україні, який полягає у наступному: якщо міжнародним договором України, що набрав чинності в установленому порядку, закріплено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовується правила міжнародного договору.

Оприлюднення і поширення судових рішень, а також ієрархічна побудова судових систем у країнах романо-германського права призводить до того що окреме рішення вищого суду набуває значної ваги і навіть може фактично мати прецеденте значення. Про це свідчить практика судів Франції, Італії, Іспанії та інше.

Ми бачимо, як  прецедентне право діє фактично і в Україні, коли Верховний суд приймає важливе рішення, яке фактично прирівнюються до прецеденту. З іншого боку, нижчі суди, як правило, прилаштовуються до рішень нижчих  судів, хоча технічно вони не зв’язані цими рішеннями.

Прикладом є рішення Верховного Суду з деяких питань. Відповідно до статті 36 Закону України «Про судоустрій та статус суддів»:

– Верховний суд здійснює аналіз судової статистики, узагальнення судової практики.

– забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

Таким чином, судовий прецедент в Україні – це вже сучасність. Він діє  фактично і набирає обертів від прийняття закону “Про судоустрій та статус суддів ”. На наш погляд, правову  систему  в Україні треба будувати за принципом stare decisis et non quieta moevre, тобто “дотримуватись того, що було вже вирішене, та не турбувати те, що спокійно”.

Отже,питання однакового застосування законодавства — це питання першочергове для судової системи будь-якої країни, це забезпечує законність, прогнозованість судових рішень, швидке, справедливе й ефективне вирішення конфліктів.

 

 

Трофімов Богдан Дмитрович

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 1 курс, 9 група

 

ПРЕЗИДЕНЦІАЛІЗМ ТА ЙОГО ПОСИЛЕННЯ ЯК АЛЬТЕРНАТИВА ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

 

Питання оптимальної форми правління для України є актуальним і важливим, адже тривалого самостійного історичного досвіду українського народу у справі побудови національної держави (а відповідно і визначення об’єктивно зумовленої форми правління) Україна, нажаль, не має.

Сприятливою обставиною для набуття такого досвіду стало проголошення незалежності, однак неодноразова зміна форм правління та сучасна політична напруга демонструють невирішеність проблеми оптимальної форми правління в Україні.

Необхідно назвати певний перелік факторів, на які необхідно звертати увагу при обранні оптимальної форми правління. Такими, на думку автора, є вплив світової економічної кризи, криза політична (жодна політична сила не має 10% підтримки населення, поширений абсентеїзм, відсутність коаліції в парламенті), соціальна і демографічна кризи, один з найвищих в світі рівнів корупції, іноземна агресія та ін.

Історії відома практика розв’язання подібних критичних ситуацій через концентрацію влади у виконавчої гілки влади або навіть в руках однієї особи. Дійсно, деякі сусідні з Україною країни використовують такий варіант, однак говорити про нього як про щось, що має на них виключно позитивний вплив, не можна через переростання такого варіанту в диктатуру.

Однак об’єктивним є і той факт, що існуюча форма держави можливо й не є причиною сучасних проблем України, проте і не здатна їх необхідним чином вирішувати – за умов лише становлення громадянського суспільства, політичної пасивності населення та згаданих вище факторів парламентаризм зазнає деградації.

Парламентаризм, на думку автора, в критичних ситуаціях демонструє свою неспроможність якісно і оперативно вирішувати згадані проблеми, що призводить до  політичного абсентеїзму, скуповуванню голосів, можливості фальсифікацій, що позбавляє парламент статусу дійсно представницького органу влади, натомість перетворюючи його на «популістсько-олігархічний гурток за інтересами», ймовірність чого при переміщенні частини влади в руки однієї особи при дотриманні певних гарантій може бути нижчою – за умов слабкості громадянського суспільства здійснювати контроль і вплив за конкретною відповідальною особою можна більш якісно, аніж щодо парламенту, в який зачатки громадянського суспільства мають практику входити у формі політичних партій та мімікрувати в такому середовищі задля задоволення власних інтересів. Невдачі парламентаризму в Україні також можна пояснити низькою правовою культурою не тільки населення, а й політичних партій, несформованістю  основних політичних ідеологій.

Замість такого варіанту подій посилення виконавчої влади може дати оперативність в проведенні реформ, підвищення рівня якості та професійності законотворчості (передання компетенції розробки законопроектів у відання вузько спеціалізованих міністерств, а не строкатого за своїм професійним спрямованням зібрання депутатів), зв’язок відповідальності та якості діяльності уряду буде мати конкретне відношення до президента, що призведе до його активнішої участі в діяльності виконавчої влади.

Оптимальним варіантом для України на сучасному етапі її розвитку автор вважає тимчасове посилення виконавчої влади за рахунок президентської влади (до подолання найкритичніших проблем допускається президентська республіка) з подальшою її поступовою трансформацією до змішаної республіки шляхом поступового обмеження президентської влади і приведення форми правління до парламентсько-президентської. Даний вибір зумовлений як власне українським досвідом посилення виконавчої влади (йдеться про досить вдалі кроки президента Кучми), а також досвід країн із сильнішою владою президента (Франція, Португалія) – доказ можливої ефективності такої форми правління в європейському регіоні.

Сучасні тенденції розвитку державотворення (поглиблення корупційності, олігархічності, клановості серед найвищих посадовців) та їх можливі наслідки (остаточно маргіналізація суспільства, послаблення держави, втрата нею політичної ваги, сутички та нові політичні потрясіння) є стратегічно небезпечнішими ніж ті ризики, що їх може мати варіант посилення президенціалізму. В будь-якому разі країні необхідне перезавантаження, яке може бути досить слушно співставлене з новою формою державного правління, що також може надати нового імпульсу суспільному життю за рахунок реформування та оновлення порядку здійснення вищої державної влади.

Проте, така думка не має тлумачитися як обрання меншого з двох зол. Вибудовуючи нову форму правління варто на рівні принципів закласти запобіжні заходи щодо узурпації влади, якими автор бачить, зокрема, зменшення президентської каденції до 4 р, можливістю парламенту через процедуру імпічменту президента або через вираження вотуму недовіри уряду розпускати його, введення інституту регулярного (кожні 1/3/6 місяців) публічного інформування президентом населення щодо своєї та урядової діяльності, посилення вимог до президента безпосередньо (40 років, вища освіта в галузі юриспруденції, економіки чи політології, заборона членства в політичних партіях та громадських організаціях) та встановлення механізмів дотримання чинних вимог щодо заборони оплачуваної діяльності на законодавчому рівні (громадянські органи контролю, кримінальна відповідальність та ін.) і запровадження нових (заборона зайняття посади два строки поспіль, наявності погашеної судимості, родинних зв’язків президента і найвищих посадових осіб).

 

Науковий керівник:                          к. ю. н., доцент Пушняк О. В.

 

 

Червоняща Каріна Сергіївна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКОЮ, 1 курс, 4 група

 

АБОРТИ В УКРАЇНІ: «ЗА» ЧИ «ПРОТИ»?

 

Актуальність теми полягає в тому, що на сьогодні проблема абортів в українському суспільстві постала дуже гостро. Під цим, здавалося б, нейтральним словом, − «аборт», ховається справжня людська трагедія, злочин, простіше кажучи, вбивство. І ніякі причини не можуть виправдати і зняти відповідальність за дітовбивство. Адже кожна людина має право на народження, розвиток і життя.

Аборт (abortus) − це припинення життя зачатої, але ще не народженої дитини прямим втручанням, внаслідок якого настає переривання вагітності та смерть плоду.  При цьому формулювання «зачата, але ще не народжена дитина» походить з Цивільного Кодексу України, що закріплено у ч. 2 ст. 25: «У випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини». Згідно з неофіційними даними, за останні 25 років у нашій країні було зроблено близько 30 мільйонів абортів. За статистикою, на кожну новонароджену дитину приходиться двоє, що не з’явилися на світ через аборт. У нашій країні щороку роблять понад 250 тисяч абортів – це близько 700 щодня. Незважаючи на те, що аборт офіційно визнано вбивством живої істоти, в нашій країні його можна зробити навіть на п’ятому місяці вагітності. Такі шокуючі дані демонструє лише Україна. Тому я вважаю, що потрібно дослідити цю проблему з різних точок зору й висвітлити її об’єктивно.

Аналіз практики багатьох країн свідчить про відсутність у даний час переважаючої моделі правового регулювання абортів. Так, Верховний суд США, розглядаючи справу про правомірність абортів, прийшов до висновку, що в межах двох місяців вагітності жінка може самостійно вирішувати питання про аборт, а з моменту появи життєздатності плоду — проведення штучного переривання вагітності забороняється, за винятком виникнення загрози для здоров’я чи життя жінки. Інтерес до нідерландського досвіду вбачається у тому, що, незважаючи на доступність абортів, у цій країні відзначається надзвичайно низький відсоток їхнього здійснення.

Що ж до національного законодавства, то це питання висвітлене у ч. 6 ст. 281 Цивільного кодексу України й у ст. 50 Основ законодавства України про охорону здоров’я, де зазначено, що аборт може бути здійснений за волею жінки при вагітності строком не більше 12 тижнів, а у певних випадках, визначених законодавством, при вагітності до 22 тижнів. За незаконне проведення аборту наступає кримінальна відповідальність, відповідно до ст. 134 Кримінального кодексу України. Але критики вважають, що наше законодавство надто «м’яке» з цього приводу. Дискусії щодо заборони абортів в Україні досі не припиняються. З однієї сторони, певна частина населення та релігійні громади виступають проти абортів і прирівнюють їх до вбивства. А з іншого боку, багато хто вважає, що заборона цієї процедури може призвести до обмеження прав жінок. Порівняємо найпоширеніші аргументи «за» і «проти» абортів на прикладі таблиці:

Аргументи «За»	Аргументи «Проти»
На перших місяцях вагітності плід не можна розглядати як повноцінну людину.	Аборт – це холоднокровне вбивство ненародженої дитини.
Усиновлення – не альтернатива, тому що рішення про усиновлення жінка приймає сама, натомість вагітність настає без її бажання.	Усиновлення – це альтернатива аборту, яка дозволяє досягти того ж результату, тобто позбутися дитини.
Імовірність виникнення ускладнень у разі аборту дуже низька і ніяк не впливає на репродуктивне здоров’я . Не можна змушувати жінку виношувати дитину, зачату в результаті насильства. Це тільки посилить її психологічну травму.	Аборт може призвести до серйозних ускладнень, які надалі можуть унеможливити зачаття і материнство. При насильстві чи інцесті вчасно вжиті медичні заходи гарантують, що жінка не завагітніє.
Доля неповнолітніх матерів навряд чи є вдалішою, ніж життя тих, хто зробив аборт у підлітковому віці.	Більшість абортів роблять неповнолітні або дівчата, у яких немає життєвого досвіду.

Відтак, на прикладі таблиці «за» і «проти» можна побачити, що існує досить багато аргументів з обох сторін, але  не можна однозначно сказати, хто з них має рацію. За результатами опитування, 58% українців виступили проти заборони абортів. Крім того, в останні роки спостерігається тенденція щодо зменшення кількості абортів.

На мою думку, суспільство України ще не готове до введення таких значущих змін. Хоча на сьогодні Україна наслідувала Польщу і також подала на розгляд законопроект, де пропонуються зміни та доповнення до Цивільного кодексу України і  Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» щодо дозволу на штучне переривання вагітності лише у випадках та за наявності обставин, встановлених законодавством (якщо вагітність несе пряму загрозу життю вагітної жінки; є медичні показання щодо патології плоду, несумісної з життям дитини після народження; зачаття дитини в результаті зґвалтування). Наразі доля цього законопроекту невідома.

Отже, можна зробити висновок, що питання встановлення юридичної відповідальності за аборт є дуже складним, багатоплановим і практично нерозв’язним у  контексті суспільства в цілому. Я вважаю, що сучасний низький рівень розвитку нашої медицини, недосконалість правової системи, а також загальний рівень розвитку держави свідчить про необхідність залишити право жінки на аборт.

 

Науковий керівник:                      к.ю.н., асистент, Трихліб К. О.

 

 

Чиріна Валерія Леонідівна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКОЮ, 1 курс, 6 група

 

ТЕОРІЯ ТА ПРАКТИКА ПОДОЛАННЯ КОЛІЗІЙ МІЖ НАЦІОНАЛЬНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ І МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОВИМИ АКТАМИ

 

Колiзiï не є новим явищем у сучасному правовому полi, проте питання ïхнього подолання залишаються невирiшеними. На нашу думку, звернення до сучасноï практики вирiшення колiзiй надасть нашiй державi можливостi для вдосконалення власного законодавства.

Зазначимо, що міжнародне право має особливість по відношенню до національного права, яка полягає в тому, що його важко належним чином співвіднести. Через це виникають ситуації, коли в межах наведених вище конфліктних обставин відбувається зіткнення одразу декількох різних видів колізій. З метою надання роботі завершного характеру розглянемо ці ситуації та встановимо правила їх вирішення.

В таких ситуаціях стикаються, як правило, одразу дві колізії. Це може проявлятися у вигляді збігу темпоральної й ієрірхічної, темпоральної і змістової або ієрірхічної та змістової колізій. Темпоральною є колізія між нормами прийнятими в різний час; змістовою є колізія, що виникає між загальною та спеціальною нормами, а ієрархічна колізія полягає у протиріччі між нормами різної  юридичної сили.

З огляду на вищенаведене, у випадку наявності збігу темпоральної та ієрархічної колізій застосовуємо ту норму права, яка має більшу юридичну силу, незалежно від часу прийняття. При збігу темпоральної і змістової колізій використовуємо норму, яка є спеціальною, також незалежно від часу її прийняття. У разі збігу ієрархічної та змістової колізій застосуванню підлягає норма більшої юридичної сили, незалежно від характеру.

Узагальнення практики мiжнародних судових установ щодо аналiзу вiтчизняного законодавства зводяться до того, що кiлькiсть протирiч мiж окремими законодавчими актами є надзвичайно великою. Враховуючи обмежений обсяг роботи ми обрали аналiз проблематики та способiв вирiшення колiзiй мiж актами нацiонального законодавства і чинними мiжнародними договорами, ратифiкованими парламентом (ст. 9 Конституції України). По-перше, даний аспект обраноï тематики є вiдносно малодослiдженим. По-друге, його значущість не викликає сумнiвiв, адже саме вiд належного виконання взятих на себе договiрних зобов’язань залежить мiжнародний iмiдж Украïни.

Слід зазначити, що колiзiя – це розбіжність або суперечність між нормативно-правовими актами, що регулюють одні й ті самі, схожі або суміжні правові відносини. Загальновiдомими є три формули розв’язання цих протирiч, вiдповiдно до вiдмiнностей конфлiктуючих актiв у юридичнiй силi, часі прийняття та характері (змісті). У контекстi спiввiдношення мiжнародного і нацiонального права колiзiï можуть виникати лише стосовно ратифiкованих краïною договорiв, а не всiєï сукупностi мiжнародно-правових актiв.

Для початку проаналiзуємо ситуацiю, коли чинний мiжнародний договiр, ратифiкований парламентом, суперечить закону або будь-якому iншому акту законодавства. В цьому випадку ми застосуємо норми першого роздiлу Конституцiï Украïни, вiдповiдно до яких чиннi мiжнароднi договори, ратифiкованi Верховною Радою Украïни, є частиною нацiонального законодавства. Крім того, необхідно звернути увагу на норми Вiденськоï конвенцiï про право мiжнародних договорiв, вiдповiдно до якоï ратифiкований мiжнародний договiр має бiльшу юридичну силу, нiж звичайнi закони краïни. З цього можна зробити висновок, що у разi такоï колiзiï застосовується мiжнародний договiр.

Колiзiї мiж Конституцiєю і мiжнародним договором. Незважаючи на те, що така колiзiя на практицi практично не зустрiчається в силу того, що Украïна юридично не має можливостей ратифiкувати тi мiжнароднi договори, якi суперечать Конституцiï Украïни до моменту внесення змiн у вiдповiдну частину Основного Закону, – таке явище цiлком можливе у випадку, коли внаслiдок внесення змiн до Конституцiï України ïй почав суперечити ратифiкований до цього договiр. У такому разi, за будь-яких умов застосовується Конституцiя Украïни як нормативно-правовий акт, що має найвищу юридичну силу.

При цьому найбiльш цiкава ситуацiя виникає тодi, коли суперечнiсть наявна мiж двома чинними мiжнародними договорами, ратифiкованими парламентом. В силу складностi обраноï ситуацiï, необхiдно застосувати той договiр, який є спецiальним по вiдношенню до iншого, натомість у разi неможливостi проведення такого розмежування, потрiбно обрати той договiр, який ратифiковано пiзнiше.

Водночас, беручи до уваги вищенаведені способи подолання колiзiй між національним законодавством і міжнародно-правовими актами, слід додатково охарактеризувати способи подолання колiзiй, якi повиннi мати прiорiтет. Зокрема, усунення колiзiй можливе також або за умови позитивноï законодавчоï діяльності парламенту, або у разi денонсацiï вiдповiдного міжнародного договору.

Отже, питання подолання та усунення колiзiй мiж нацiональним законодавством і мiжнародним правом залишається актуальним та потребує подальшого ґрунтовного дослiдження й аналізу.

 

Науковий керівник:                        к.ю.н., асистент, Трихліб К. О.

Дейнека Віолета Сергіївна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКОП, 5 курс, 23 група

 

ПРОБЛЕМА ВИЗНАЧЕННЯ І ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКУ БАЗОВИХ ЦІННОСТЕЙ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

 

Європа, на сьогодні, розглядається більше не як географічна,а як ціннісна спільнота, оскільки європейські цінності є підвалинами ліберально-демократичних інститутів західноєвропейського простору. Стрижнем європейських цінностей виступають фундаментальні ліберальні права та свободи людини, правова і соціальна держава, а також демократичні принципи державного устрою.

Загальне поняття “цінність” було введено до наукового обігу німецьким філософом Р. Г. Лотце у ХІХ ст. За вченим, соціальні цінності можна визначити як ієрархічно розташовані значення, що впорядковують для людини Всесвіт, довкілля, соціальні відносини, речі тощо. Вони мають чітко визначені функції, серед яких можна виділити: 1) створення своєрідної шкали переваг та орієнтування людини у соціальному просторі; 2) мотивування соціальних дій та надання людині виправдання своїх вчинків; 3) регулювання соціальної взаємодії та відносин.

Що стосується ЄС, то його базові ціннісні основи знайшли своє відображення у Хартії основних прав Європейського Союзу від 1 грудня 2009 р. Необхідність прийняття цього документу була зумовлена потребою визначення спільних цінностей нового політичного утворення (Європейського Союзу) й гарантувати основні права громадян уже в контексті законодавства та інститутів ЄС. У даному правовому акті права і свободи громадян ЄС постали як цінності всіх країн-членів такого союзу, на яких ґрунтується діяльність його інститутів, про що зазначено у преамбулі документу: «Народи Європи, утворюючи все більш згуртований та тісний союз, прийняли рішення будувати разом мирне майбутнє на основі спільних цінностей… Європейський Союз сприяє збереженню та розвиткові цих спільних цінностей за поваги до різноманіття культур та традицій народів Європи, рівно як і до національної самобутності держав-членів та організації їхпублічної влади на національному, регіональному та місцевому рівнях». Стосовно питання європейських цінностей, то це поняття включає в себе широкий ряд конституційних законів та моральних якостей, які кожен європеєць має враховувати в своїй щоденній поведінці, діях та навіть думках. Договір про Європейський союз у Лісабонській редакції 2009 року визначив, що: «Керуючись культурною, релігійною й гуманістичною спадщиною Європи, з якого розвилися загальні цінності, що становлять нерушимі та невід’ємні права людської особистості, так само як свобода, демократія, рівність і правова Держава».

Отже, до базових цінностей, визначених європейською спільнотою та зафіксованих у документі належать:

– гідність (розділ 1, ст. 1–5) включає в себе права та гарантії, які забезпечують гідне існування людської особистості в суспільстві: право на життя, право на особисту недоторканість, заборона тортур та іншого жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження, покарань, свобода від рабства та підневільного стану. Тобто, переконання, що всі люди мають гідність, означає, що всі вони в змозі свідомо обрати моральну поведінку самі, а не сліпо слідувати нав’язаним кодексам честі з боку держави або корпорацій і станів. Тому повага до людської гідності стала першим й головним розділом «Хартії фундаментальних прав ЄС», базовою цінність Союзу.

– свободи (розділ 2, ст. 6–19), які являють собою фундаментальні громадянські та політичні свободи, закріплені в Європейській конвенції з прав людини. Насамперед, необхідно вказати, що в ліберальній думці і політичній практиці виокремлюються поняття «свобода» («freedom») та «свободи» («liberties»). Перше означає невтручання держави або інших людей у сферу самовизначення людини. Ця сфера окреслюється фундаментальними правами і свободами, а саме: повагою до приватного та сімейного життя, захистом інформації особистого характеру, свободою думки, совісті та релігії, правом на приватну власність на свої переконання та ряд інших. Індивід сам вільний розпоряджатися своїм життям, своєю законною власністю та визначати цінності, сенс свого життя. Ані держава, ані інші люди не можуть позбавити (відчужити) ці права і свободи людини. Окрім того, така свобода передбачає відповідальність особи за свій вибір.

– рівність (розділ 3, ст. 20–26), де визначено рівність людей у правах, недопущення дискримінації, культурне, релігійне та мовне різноманіття, тощо. Як бачимо, рівність в в даному сенсі означає не однаковість людських здібностей чи доходів та соціального положення, а рівність у свободі самореалізації в якості людини. В основі європейських цінностей лежить оптимістична концепція людини, яка передбачає, що кожен індивід є гідним свободи та здатний на моральну поведінку у відносинах з собі подібними. Окрім того, закріплюється рівність всіх перед законом і неможливість поручня прав і свобод іних осіб.

– солідарність (розділ 4, ст. 27–38), в цьому розділі містяться певні трудові права та відображено деякі положення Європейської соціальної хартії, яка вже стала частиною права ЄС, а саме: право працівників на отримання інформації, на ведення переговорів та колективні дії, на послуги з працевлаштування та інші.

– громадянство (розділ 5, ст. 39–46). В європейському просторі громадянство розуміється та розвивається не тільки в якості приналежності до певної держави (це пасивне громадянство), а й в якості активного громадянства, що передбачає участь індивіда в громадському і політичному житті. За Хартією визначено виборче право на виборах до Європейського парламенту та на муніципальних виборах, на належне управління, на доступ до документації, на звернення до Омбудсмена ЄС, свобода пересування та проживання, дипломатичний та консульський захист.

– правосуддя (розділ 6, ст. 47–50). Дані статті закріплюють гарантії прав особистості, переважно в рамках кримінального процесу, зокрема: право на ефективний правовий захист та доступ до неупередженого суду, презумпція невинуватості та право на захист, забезпечення принципів законності та відповідності покарання вчиненому злочину.

Тому, можна зазначити, що в Хартії визначено шість базових цінностей Європейського Союзу. Проте варто згадати і про деякі інші. Насамперед, це толерантність, яка передбачає не просто поступки або поблажливість до інших релігійних, гендерних або національних ознак людей, але, передусім, визнання кожного індивіда як рівної за правами і свободами людини, тобто вимагає активної громадянської позиції стосовно захисту права кожного на свою культурну особливість. А також справедливість, яка, як базова європейська цінність, означає не просто рівність результатів праці і доходів людей, а надання рівних можливостей людям для самореалізації в будь-якій сфері суспільства. Рівність можливостей, тобто умов самореалізації громадян, забезпечується рівним доступом до освіти, культури, владних посад і політичної діяльності, праці, а вже як розпорядитися цими можливостями, залежить від кожної людини, її здібностей, наполегливості, зусиль.

Окрім того, до європейських цінностей належить також і парламентська демократія, яка ґрунтується на визнанні суверенності, верховенства влади народу, який через своїх представників відстоює інтереси і цінності різних соціальних груп у владі.

Отже, з аналізу базових європейських цінностей можна зробити висновок, що вони не можуть існувати і впроваджуватися як окремі життєві орієнтації (свобода без відповідальності чи демократія без активного громадянства), а мають реалізуватися і впроваджуватися як цілісна система, в якій цінності визначають і взаємообумовлюють одна-одну.

 

Науковий керівник:                                   асистент Усманов Ю. І.

 

 

Корицький В’ячеслав Андрійович

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 5 курс, 23 група

 

ПИТАННЯ СТАТТІ 50 ДОГОВОРУ ПРО ЄС ЯК

МАТЕРІАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ПІДСТАВИ ДЛЯ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ДЕЗІНТЕГРАЦІЇ

 

Інтеграція в межах Європейського Союзу (далі – ЄС) є складним і тривалим явищем, мета якого в рамках ЄС усвідомлюється не усіма і не всіма підтримується. Відтак, не дивно, що поряд з процесами поглиблення співпраці та взаємопроникнення політико-правових, соціальних і культурних систем держав-членів ЄС зароджуються і набувають сили процеси відторгнення цінностей ЄС державами, які вже є членами ЄС. Причин для цього багато, проте це дослідження спрямоване на висвітлення матеріально-правової підстави для дезінтеграційного процесу – статті 50 Договору про Європейський Союз (надалі – ДЄС).

Актуальність статті 50 ДЄС вже засвідчена подіями, що відбуваються у Сполученому Королівстві Великобританії та Північної Ірландії, які отримали назву “Brexit”. Наукову цікавість проблеми становить механізм застосування статті 50 ДЄС, особливо наочно продемонстрований британською конституційною і міжнародною практиками. Думається, що, хоча і не першим виходом із Співтовариства (першою державою була Гренландія), але найбільш відчутним, Brexit-ом,  поставлено такі питання до статті 50 ДЄС:

• Які вимоги вважаються конституційними у розумінні статті 50 ДЄС?
• Які вимоги ставляться до процедури погодження у розумінні прийняття заяви про вихід і складення угоди як у формальному, так і в матеріальному аспектах?
• Яким чином до держави-ініціатора процедури виходу зі складу ЄС діють договори ЄС під час виходу?

Уявляється, що ці питання в достатньо повній мірі окреслюють проблематику порушеного питання. Тому, почнемо з того, які вимоги вважаються конституційними у розумінні статті 50 ДЄС?

По-перше, стаття 50 ДЄС є матеріально-правовою в аспекті забезпечення права держави-члена ЄС на вихід, і процесуальною в аспекті формалізації процедури такого виходу, тому не зачіпає спектра проблем, пов’язаних з питаннями конституційно-правового гарантування легальності процедури виходу відповідно до внутрішнього права держави, яка хоче вийти зі складу ЄС.

По-друге, відповідно до Гренландської конституційної практики, а також згідно з конституційними приписами Сполученого Королівства, цими державами проводилися референдуми, для того, щоб уряди відповідних країн могли дізнатися думку населення.

По-третє, конституційна практика як явище не вичерпується самими лише референдумами, так у випадку із Сполученим Королівством Великобританії та Північної Ірландії взагалі виникла конституційна колізія, коли уряд запустив процедуру Brexit, а Високий Суд Лондона це рішення скасував, і вказав на те, що таке право (ініціації процедури Brexit-у) має лише парламент Королівства.

По-четверте, окрім вказаного згідно з конституційними вимогами національними законодавствами можуть запроваджуватися додаткові умови і вимоги до виходу. Таким чином, у розумінні статті 50 ДЄС конституційні вимоги є поняттям, що повністю залежить від національної і конституційної практики держави-ініціатора виходу.

Другим аспектом є важлива умова, згідно з якою за статтею 50 ДЄС держава, яка хоч і завершила всі конституційні процедури по виходу з ЄС, але не подала про це заяву до Європейської Ради, не вважається такою, що бажає вийти з ЄС.

Думається, що доречно розглянути друге питання: якими є формальні вимоги до виходу? Як вказувалося, статтею 50 ДЄС це питання врегульовано з процесуальної точки зору, але, разом з тим, у цій статті міститься норма, яка відсилає до статті 218 Договору про функціонування Європейського Союзу (далі – ДФЄС). Процедура не відзначається складністю, якщо не враховувати деякі її аспекти:

По-перше, необхідна заява про наміри, подана до Європейської Ради.

По-друге, Європейська Рада погоджує правову позицію з Європарламентом з приводу ставлення ЄС до держави-ініціатора виходу в аспекті майбутніх відносин між ними.

По-третє, переговори оформлюються угодою про вихід, яка є кінцевим етапом дезінтеграційного процесу, на відміну від заяви про наміри, яка є його початком.

По-четверте, з моменту набуття чинності угодою про вихід держава-ініціатор виходу втрачає всі права держави-члена ЄС. У разі відсутності угоди про вихід, строк відраховується від дати подання заяви про вихід, і становить 2 роки, зі спливом яких держава-член втрачає всі свої права у разі, якщо Європейська Рада не піде на поступки. Ці аспекти цілком повно розкривають процесуальний механізм взаємодії, що дозволяє звернутися до третього питання.

За змістом статті 50 ДЄС можна зробити критичний висновок: до часу, поки не набуде чинності угода про вихід зі складу ЄС, ініційована її членом і укладена відповідно до статті 50 ДЄС із дотриманням процедури та вимог до форми і змісту, або не сплине строк у виді двох років з моменту подання заяви про наміри державою-ініціатором виходу до Європейської Ради, якщо він не буде подовжений Європейською Радою, держава-ініціатор виходу користується всіма правами і несе всі обов’язки, належні державі-члену ЄС.

Підсумовуючи викладене думається, що стаття 50 ДЄС слугує ефективною підставою як у матеріально-правовому, так і, поряд з статтею 218 ДФЄС, процесуальному аспектах, і забезпечує право держав-членів ЄС на вихід. Із аналізу вказаної норми видається, що проблемними аспектами залишаються момент початку і припинення дезінтеграційного процесу, а також механізм інституційної взаємодії в рамках ЄС. Ці питання уявляються такими, що потребують прискіпливої уваги і всебічного дослідження.

 

Науковий керівник:                        к.ю.н., асистент Усманов Ю. І.

 

 

Міклер Лілія Миколаївна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 5 курс, 13 група

 

Асоціація чи асоційоване членство?

 

Для більшості країн європейський вибір – це нові перспективи  для їх співробітництва з розвиненими країнами континенту; досягнення економічного, соціального й інтелектуального прогресу; зміцнення позицій у міжнародній системі координат; шлях модернізації економіки, залучення іноземних інвестицій і новітніх технологій; підвищення конкурентоспроможності вітчизняного товаровиробника; можливість виходу на єдиний внутрішній ринок ЄС.

Що взагалі стоїть за поняттями «асоціація» та «асоційоване членство»?

Для відповіді на поставлене питання потрібно передусім провести чітку межу між поняттями „асоціація” (association) та „асоційоване членство” (associated membership).

Перше з них є досить поширеним поняттям у зовнішній політиці ЄС, а „угоди про асоціацію” (Association Agreements) – популярною формою закріплення стосунків між ЄС та його партнерами. Нині ЄС має чинні угоди про асоціацію із Тунісом, Ізраїлем, Марокко, Йорданією, Єгиптом, Палестинською автономією (перехідна угода) та Чилі. Подібні угоди також підписано (хоча вони ще не вступили у силу) із Алжиром та Ліваном.

Як бачимо, окрім Чилі, усі ці країни входять до середземноморської інтеграційної системи – так званого Барселонського процесу, метою якої є інтеграція країн ЄС із його південними та східними середземноморськими партнерами. У його рамках закладаються умови для створення зон вільної торгівлі між ЄС та його середземноморськими партнерами, координується політика в сфері міграції та безпеки. Очікується, що нещодавня ініціатива Франції, підтримана країнами ЄС на останньому засіданні Європейської Ради, – створення так званого „Союзу для Середземномор’я” (Union for the Mediterranean), посилюватиме цей процес.

Об’єднуючи всі ці приклади, можна підсумувати, що саме по собі поняття асоціації може тлумачитися у різний спосіб залежно від формату стосунків конкретної країни чи регіону із ЄС; при цьому по-справжньому вагому роль відіграє не так саме слово „асоціація”, як конкретний зміст угоди, що укладається між ЄС та країною-партнером чи партнерським інтеграційним об’єднанням.

На відміну від „асоціації” – досить поширеного терміну у стосунках ЄС із його партнерами, поняття „асоційованого членства у ЄС” є фактично порожнім: цього формату стосунків із країнами-партнерами у Європейському Союзі не існує.

Поняття „асоційованого членства” відсутнє і в установчих договорах ЄС (своєрідних конституційних актах Союзу), і в тексті нового Лісабонського договору, який нині проходить процедуру ратифікації у країнах ЄС. Жодна країна не є нині „асоційованим членом” ЄС.

Іншими словами, та чи інша європейська країна є або не є членом Європейського Союзу. При цьому країна, що не входить до ЄС, може брати участь у низці його інтеграційних процесів (приміром, Норвегія та Ісландія, не входячи до Союзу, є членами Шенґенського простору вільного руху осіб). З іншого боку, країна, що входить до ЄС, може не брати участі в низці його інтеграційних процесів (Сполучене Королівство свідомо не входить ані до Шенґенського простору, ані до зони євро). Однак це нічого не змінює у статусі країни: вона є або не є членом Європейського Союзу, тобто вона має чи не має голосу в його інституціях.

Країна, що подала заявку на членство в ЄС, має статус „країни-заявниці” (applicant country); країна, чию заявку на членство підтримали, має статус „країни-кандидата” (candidate country), а країна, що має перспективу членства в ЄС (відповідно до угод із Союзом), однак ще не подала заявки, називається зазвичай „потенційною країною-кандидатом” (potential candidate country). Однак, ще раз повторимо, стосунки ЄС із його партнерами не передбачають статусу „асоційованого члена”.

У цій статті  показали, якими неоднозначними є поняття „асоціації” та „асоційованого членства”, що їх нині часто вживають у зв’язку із стосунками між ЄС та Україною. З одного боку, „асоційованого членства” як формату стосунків взагалі не існує у нинішньому Союзі, тож саме це словосполучення можна вважати позбавленим конкретного змісту. З другого – поняття „асоціації” є надзвичайно широким, а його зміст, властиво, залежить від змісту конкретної угоди ЄС із конкретною країною, з якою він будує стосунки. Адже від „Європейської угоди” між ЄС та Польщею, що містила конкретну перспективу приєднання до ЄС, та „Угодою про асоціацію” між ЄС та Чилі – дуже велика відстань.

 

Науковий керівник:         к.ю.н., асистент Камишанський М. М.

 

 

Попов Захар Вікторович

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 5 курс, 20 група

 

Правова природа Європейського Союзу

 

Європейський Союз (далі – ЄС) завжди викликав багато запитань стосовно своєї правової природи на міжнародній арені. У науковому колі існують різні думки про те, чи є ЄС міжнародною міжурядовою організацією, чи він є прототипом держави у формі федерації, чи є унікальним суб’єктом без аналогів. Сучасна правова наука має три основні теорії пояснення правової природи ЄС, за якими Союз — це особливий різновид міжнародної міждержавної організації; специфічне державне утворення, різновид конфедерації або федерації; новий тип політико-правового утворення.

Після утворення першого Європейського об’єднання домінуючою була концепція, що ЄС – це міжнародна міжурядова організація. Н.Т. Ебралідзе відмічає: «Вчені, починаючи вже з 1970 рр., прийшли до висновку, що ЄС – це не унікальне невідоме юриспруденції утворення, а міжнародна організація» Наведена концепція полягає в тому, що ЄС ототожнюється з міжнародно-правовою організацією. ЄС схожий за правовою природою на міжнародну міжурядову організацію, адже основою його функціонування є міжнародний публічний договір, який укладений від імені держав. Цілі і завдання співпадають з багатьма міжнародними організаціями. Основу ЄС становило Європейське співтовариство, яке зараз доповнене сферою спільної зовнішньої політики та політики безпеки, ЄС має власні органи управління, деякі з них мають статус міжурядових (Рада ЄС та Європейська Рада), які приймають рішення кваліфікованою більшістю. Можливість вступу до ЄС залежить від рішення самої держави, так само і вихід з ЄС можливий за рішенням доброї волі держави. ЄС неможна віднести до класичних міжнародних організацій, бо він має своє громадянство, виборні представницькі ограни, наднаціональну компетенцію, власну автономну правову систему тощо. Найсуттєвішою ж відмінністю, яка не дає можливість віднести ЄС до міжнародної міжурядової огранізації – є право ЄС створювати наднаціональні норми, жодна міжнародно-правова організація не має такого права. Однак, значна кількість науковців зазначає, що ЄС в процесі інтеграційних змін переходить від статусу міжнародної міжурядової організації до єдиного утворення близького за своїми якостями до держави (федерації чи конфедерації).

Другою теорією правової природи ЄС є державоподібне утворення федеративного типу. Аргументами даної концепції виступає наднаціональний характер інститутів європейських співтовариств, існування дворівневої системи органів управління, конституційна природа установчих договорів про європейські інтеграційні об’єднання, наявність виключної компетенції ЄС і спільної компетенції ЄС та держав-членів ЄС, наявність єдиного громадянства ЄС, існування спільного та валютного ринку як форми міжнародної економічної інтеграції, вільний рух осіб в межах території ЄС, існування єдиної бюджетної системи в межах ЄС та інші.

Якщо розглядати противників даної теорії, зокрема науковці, які критикують федеративний підхід до визначення правової природи ЄС, зазначають, що установчі договори про створення європейських інтеграційних організацій не можна вважати конституціями, і на них практично повністю поширюють свою дію норми права міжнародних договорів. Також невідомо чи стане ЄС федерацією, адже в процесі розробки проекту Конституції для Європи учасники Конвенту за майбутнє Європи все ж таки відхилили саме ті ідеї (загальні вибори Президента ЄС, формування двопалатного парламенту), які б сприяли остаточному наближенню ЄС до федерації. ЄС не можна назвати федерацією, бо у нього відсутня одна з найголовніших її ознак: у федеративній державі її суб’єкти є невід’ємними складовими самої держави і наділені лише окремими суверенними правами, а держави-члени ЄС є абсолютно самостійними і володіють повним

Також ЄС має й риси конфедерації: є об’єднанням держав, створеним задля спільної мети (підвищення рівня економічного розвитку, оборона) на підставі міжнародного публічного договору, має спільні органи управління, держави-члени зберігають повний суверенітет. І. Яковюк вважає, що до конфедерації ЄС наближує те, що держави-члени зберігають свій суверенітет і не втрачають права виходу із нього будь-коли; ЄС утворюється на основі договору і має міжнародно-правовий характер; члени ЄС зберігають такі ознаки держави, як наявність власних збройних сил і податків. Та на відміну від конфедерації ЄС не є тимчасовим утворенням, його існування не припиниться після досягнення певної мети, оскільки цього не передбачено договором про його створення. Цілі та завдання ЄС є не конкретними, а динамічними. Крім того в конфедерації не існує єдиного громадянства, валюти, що притаманно ЄС. Кожна концепція правової природи ЄС охоплює певну частину ознак створення і функціонування ЄС, але комплексно жодна з проаналізованих концепцій не може охарактеризувати правову природу ЄС, тому це дає можливість охарактеризувати ЄС як самостійне і автономне інтегративне об’єднання, яке не є тотожнім ані державі, ані міжнародній організації. У науковій літературі таке об’єднання називають sui generis, тобто таке що є унікальним суб’єктом без аналогів. Концепція особливого характеру ЄС містить ознаки принаймні трьох міждержавних утворень: федерації, конфедерації, міжнародно-правової організації, а також відповідно свої особливі ознаки, які відрізняють її від інших міждержавних утворень.

Отже, згідно з вищенаведеним, на сьогодні немає єдиної думки щодо розуміння правової природи ЄС. Однак кожна з теорій, в наш час, має право на існування. Варто зазначити, що ЄС є об’єднанням особливого характеру (sui generis), а також містить ознаки,  як міжнародної міжурядової організації, так і  державоподібного утворення (федерації та конфедерації). Тому питання про правову природу ЄС та його правову систему остаточно вирішить подальший розвиток правового співробітництва держав-членів ЄС.

 

Науковий керівник:                                             Камчатний М. В.

 

 

Чернявський Антон Геннадійович,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 5 курс, 24 група

 

ІММІГРАЦІЯ ТА ВИХІД ВЕЛИКОБРИТАНІЇ З ЄС

 

Імміграція до Великобританії значно зросла за останню пару років, оскільки відновлення економіки країни набирає обертів і це породжує наплив робітників з інших країн. Імміграція до Великобританії за останні 15 років не була винятковою в межах ЄС, не зважаючи на думку більшої частини британської преси. Наприклад, між 2000 і 2014 приток іммігрантів в Італію та Іспанію був вищим, ніж у Великобританію (або Німеччину чи Францію). Частка населення Великобританії, що являється не корінними за походженням, не особливо відрізняється від інших країн ЄС. У Великобританії проживає найбільша кількість іммігрантів, які є вихідцями не з країн ЄС.

Великобританія має великий досвід інтеграції мігрантів. Як державні, так і приватні роботодавці у Британії є найбільш відкритими у наданні робочих місць для людей з іноземними кваліфікаціями у порівнянні з їхніми колегами в багатьох інших країнах ЄС. Саме тому висока частка британських іммігрантів є більш кваліфікованими, ніж в будь-якій іншій країні-члені ЄС. Іммігранти з країн ЄС мають більше шансів бути працевлаштованими, ніж корінні британці.

Чому ж імміграція в ЄС стала настільки болючою темою? Одна з причин, ймовірно, в тому, що реальна заробітна плата англійських робітників різко впала в період між 2008 і 2014 роками. Існує дуже мало доказів того, що зниження заробітних плат безпосередньо пов’язане з імміграцією, проте в британському суспільстві панує така думка.

Інша причина вбачається в проблемах у житловому секторі. Будівництво житла в Великобританії відстає від попиту на 35 років. Незважаючи на поступове збільшення будівництва, Британія як і раніше будує на третину менше будинків, ніж це було в 2007 році, в результаті чого дефіцит житла стає все більш актуальним з кожним роком. У багатьох частинах країни ціни знаходяться поза зоною досяжності для людей із середнім рівнем доходів, не кажучи вже про працівників із низькими заробітними платами. Це змушує значну частину робітників проживати в дорогому, малогабаритному орендованому житлі. Великобританія в даний час має найменшу житлову площу на одного жителя серед країн ЄС-15 і найменшу кількість нових будинків у ЄС-28. Багато хто звинувачує іммігрантів в такому положенні справ, але реальним винуватцем є кричущий провал державної політики.

Іммігранти також обвинувачуються в тому, що ставлять  Національну службу охорони здоров’я (НСОЗ) і галузь освіти під значний тиск. Іммігранти ЄС є «донорами» державних фінансів і, отже, не винні в недофінансуванні публічних послуг. Але це не так на думку багатьох британців, яким доводиться стояти у величезних чергах для медогляду в Національні службі охорони здоров’я або які не можуть влаштувати своїх дітей в місцеву школу. Проблема знову-таки полягає у державній політиці: попит на публічні послуги зростає і Великобританія не встигає забезпечувати ними людей. В деякій мірі це спричинено зменшенням витрат уряду на державні потреби. Але це також відображає інституційні проблеми: імміграційні податки надходять до уряду, який не встигає компенсувати витрати таких організацій, як НСОЗ або місцевих органів освіти на надання додаткових послуг, необхідних для іммігрантів.

Останній фактор, який поглиблює ворожість по відношенню до імміграції – це збідніння соціального статусу білого робітничого класу. Відбулося помітне поліпшення середнього рівня освіти у Великобританії в останні роки, але це поліпшення в значній мірі пройшло повз білий робітничий клас. Ця група в даний час має найгірший рівень освіти і, ймовірно, в майбутньому буде отримувати найнижчу заробітну плату, а також, швидше за все, буде конкурувати за отримання соціального житла. Нащадки білих батьків робітничого класу має набагато менше шансів вступити до університету, ніж потомство батьків-іммігрантів. Англія має чудовий досвід в інтеграції іммігрантів, але виявляє себе слабкою при вирішенні проблем бідних білих громадян.

Питання імміграції було винесене на перший план, щоб відвернути увагу від провалів уряду у вирішенні реальних проблем країни: житло, погана успішність білого робітничого класу у навчанні і погане фінансування публічних послуг. Іммігранти, в свою чергу, стали фігурою для “відводу очей” від реальних проблем для політиків. Легше звинуватити їх, ніж вирішувати хронічні невдачі політики уряду, тим самим породжуючи зростання антиіммігрантських настроїв. Консерватори були особливо винні в цьому. Тягар жорсткої економії впав на найбідніші і слабкі прошарки населення через погіршення добробуту та скорочення соціальних видатків. Встановивши неявний зв’язок імміграції з тиском на державні фінанси, публічні послуги та нестачу житла, уряд зробив так, що всі звинувачення у його провальній політиці були перенесені на іммігрантів.

Все це відвернуло увагу від державної політики, але це було зроблено за велику ціну. Говорячи про імміграцію як проблему і необхідність її «лікування», політики по суті узаконили ксенофобію. Причина зосередження антиіммігрантських настроїв в ЄС, на відміну від імміграції з-за меж ЄС проста: скарги на польську імміграцію не розглядаються як расистські в порівнянні з імміграцією чорношкірих або азіатів. Але це теж саме, що й ксенофобія. Це може коштувати країні свого членства в ЄС, але уряд і лейбористи визнають набагато більше переваг у цьому, ніж в здійсненні витрат на Великобританію.

ЄС стикається з серйозними проблемами: від невдач урядів єврозони у вирішенні власних  проблем,  до нездатності інститутів ЄС подолати розрив між ними і звичайними громадянами ЄС. Починаючи з 29 березня 2017 року Великобританія запускає процес виходу з ЄС. Одна з основних причин цьому – популярна ворожість по відношенню до імміграції. Трагедія полягає в тому, що цієї ситуації можна було б уникнути, якби лейбористської партії і консерватори показали лідерські якості, відмовившись від пов’язування імміграції з всіма соціальними і економічними проблемами.

 

Науковий керівник:                 к. ю. н., асистент Петришин О. О.

Андрущенко Ганна ЮріївнаНаціональний юридичний університет імені Ярослава МудрогоІПКЮ, 5 курс, 24 група ОСОБЛИВОСТІ ЗДІЙСНЕННЯ ГРОМАДСЬКОГО КОНТРОЛЮ ЗА ДОТРИМАННЯМ ПРАВ ЗАСУДЖЕНИХ В УСТАНОВАХ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ

 

На сьогодні громадський контроль за дотриманням прав і законних інтересів осіб, що відбувають покарання у місцях позбавлення волі існує задля забезпечення загальної конституційної мети: визнання людини найвищою соціальною цінністю. Вважається, що саме контроль громадськості має вплинути на забезпечення ефективної діяльності органів і установ виконання покарань щодо забезпечення реалізації прав особами, які в них утримуються.

Відтак, дотримуючись курсу гуманізації та дотримання прав людини в місцях позбавлення волі, на сучасному етапі розвитку пенітенціарна система України стала відкритою й доступною для громадського контролю: представники міжнародних та українських неурядових організацій регулярно відвідують вітчизняні установи відбування покарання.

Так, відповідно до положень ч. 2 ст. 25 Кримінально-виконавчого кодексу України (Далі – КВК України) громадський контроль за дотриманням прав засуджених під час виконання кримінальних покарань у виправних колоніях, арештних домах, виправних центрах та слідчих ізоляторах здійснюють спостережні комісії, які діють на підставі КВК України та Положення про спостережні комісії, що затверджується Кабінетом Міністрів України, а у виховних колоніях – піклувальними радами. У випадках, встановлених КВК України та законами України, громадський контроль за дотриманням прав засуджених під час виконання кримінальних покарань можуть здійснювати громадські об’єднання.

Розглянемо детальніше діяльність спостережних комісій. Відтак, Положення про спостережні комісії, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 01 квітня 2004 р. № 429 (Далі – Положення), визначає завдання, функції та повноваження спостережних комісій, що утворюються місцевими держадміністраціями, а в разі делегування таких повноважень – виконавчими комітетами міських (за винятком міст районного значення) рад.

При цьому, основний зміст їхньої діяльності випливає із самої природи  місцевого самоврядування (сформульований у ст. 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»): гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання в сільську громаду кількох сіл, селища, міста – самостійно або під відповідальність органів і посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції й законів України.

Отже, відповідно до Положення основними завданнями спостережних комісій є:

1) організація громадського контролю за дотриманням прав і законних інтересів засуджених та осіб, звільнених від відбування покарання;

2) сприяння органам і установам виконання покарань у виправленні і ресоціалізації засуджених і створенні належних умов для їх тримання, залучення до цієї діяльності громадських організацій, органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності та громадян;

3) організація виховної роботи з особами, умовно-дострокового звільненими від відбування покарання, та громадського контролю за їх поведінкою протягом невідбутої частини покарання;

4) надання допомоги у соціальній адаптації особам, звільненим від відбування покарання.

Для аналізу ефективності діяльності спостережних комісій, нами була досліджена діяльність спостережної комісії при Харківській райдержадміністрації у ІІ півріччі 2015 року, I та ІІ півріччі 2016.

Отже, засідання спостережної комісії проводяться в міру необхідності але зазвичай, не рідше двох разів на місяць.

На своїх засіданнях спостережна комісія, з питань що належить до її компетенції заслуховувала інформацію посадових осіб Темнівської виправної колонії № 100 та Хролівського виправного центру № 140, які беруть участь у виправленні засуджених, вносить пропозиції щодо вдосконалення їх діяльності з питань дотримання прав і законних інтересів засуджених.

Таким чином, за даними офіційних звітів про роботу спостережної комісії при Харківській райдержадміністрації у IІ півріччі 2015 року, у I та IІ півріччі 2016 року ми звели наступну таблицю та діаграму.

 

	Заходи проведені спостережною комісією	ІІ півріччя 2015 року	І півріччя 2016 року	ІІ півріччя 2016 року
1.	Всього проведено засідань	23	23	23
2.	Розглянуто справ засуджених, що підлягають умовно-достроковому звільненню	108	83	42
3.	Розглянуто питань про переведення засуджених з дільниці ресоціалізації до дільниці посиленого режиму	2	0	2
4.	Розглянуто питань про розгляд справ засуджених, які підлягають звільненню від відбування покарання на підставі ч. 9 ст.59 КВК України	0	1	0
5.	Розглянуто питань про заміну невідбутого покарання більш м’яким	0	0	1
6.	Надано  соціальних послуг юридичного та інформаційного характеру.	80	88	25
7.	Отримано звернень за інформацією районного центру зайнятості від осіб, звільнених з місць позбавлення волі, яким було запропоновано працевлаштуватись через центр зайнятості	0	0	0
8.	Здійснено комісійних обходів	4	2	4
9.	Здійснено виїздів з метою надання роз’ясненнь	6	12	12

Відтак, бачимо , що активність спостережної комісії за ІІ півріччя 2016 року була зменшена порівняно з ІІ півріччям 2015 року та І півріччям 2016 року. Особлива активність спостережної комісії спостерігається у І півріччі 2016 року.

При цьому, хочемо звернути у вагу на те, що звернення за інформацією районного центру зайнятості особами, звільненими з місць позбавлення волі, яким було запропоновано працевлаштуватись через центр зайнятості відсутні зовсім. На нашу думку, це свідчить про недовіру осіб звільнених з місць позбавлення волі до вітчизняної системи забезпечення зайнятості населення.

Отже, можемо казати про наявність зниження активності спостережної комісії при Харківській райдержадміністрації. При цьому, припускаємо можливе природне зменшення останньої, але у значно менших відсотках.

Як висновок необхідно наголосити, що зниження активності спостережної комісії не сприяє реалізації мети її створення, а саме: підвищенню рівня ефективної діяльність органів і установ виконання покарань щодо забезпечення реалізації прав, особами, які в них утримуються.

Також, на нашу думку, необхідне створення загальнодержавних програм задля координації та планування якісної роботі спостережних комісій не тільки на території Харківщини, а і на території всієї країни, адже спостережні комісії є своєрідною сполучною ланкою між владою, суспільством та засудженими (звільненими).

 

Науковий керівник:                      к.ю.н., доцент Романов М. В.

 

 

Крамаренко Яна Романівна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 5 курс, 24 група

 

Забезпечення засуджених до позбавлення волі правом на освіту

 

Здобуття засудженими загальної, професійно-технічної або вищої освіти має важливе значення, адже процес навчання впливає на розвиток особистості, який в свою чергу проявляється у позитивних змінах форми поведінки особи.

Засуджені, для реалізації даного права, мають певні гарантії на міжнародному та національному рівнях. У міжнародних документах йде мова про те, що кожна пенітенціарна установа мусить прагнути надати всім ув’язненим доступ до освітніх програм, які повинні бути максимально всебічними та відповідати індивідуальним потребам ув’язнених та їхнім прагненням. Крім того, освіта ув’язнених повинна бути інтегрована до загальнонаціональної системи освіти та професійного навчання з тим, аби після звільнення вони могли без перешкод продовжити своє навчання та професійну підготовку. Щодо закріплення даного права на національному рівні, то воно гарантується ст. 125 та 126 Кримінально-виконавчого Кодексу України (далі КВК). Згідно з останніми, у колоніях відповідно до законів України “Про освіту” і “Про загальну середню освіту” для засуджених забезпечується доступність і безоплатність здобуття повної загальної середньої освіти. Проте, у ч.2 ст. 125 зазначено, що загальноосвітні навчальні заклади колоній, створюються місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування відповідно до потреб у них і за наявності необхідної матеріально-технічної та науково-методичної бази, педагогічних кадрів. Тому, реальна можливість створення навчальних закладів залишається під сумнівом, адже це потребує значних матеріальних затрат. Станом на 2015 рік, за даними управління соціально-психологічної роботи із засудженими Державної пенітенціарної служби України, загальноосвітнє навчання засуджених та осіб, узятих під варту, відбувається у всіх установах закритого типу та слідчих ізоляторах, при яких створено загальноосвітні навчальні заклади: 37 вечірніх (середніх) шкіл, 68 класів (груп) з вечірньою формою навчання та 22 навчально-консультаційні пункти, які надають освітні послуги засудженим. Стосовно здобуття засудженими вищої освіти, слід зазначити, що КВК України не містить положення щодо реалізації цього права. Враховуючи те, що особи, засуджені до позбавлення волі, перебувають в умовах ізоляції, було б актуальним передбачити для них окрему процедуру отримання як загальної середньої, у тих установах, де не створені освітні заклади, так і вищої освіти. У цьому аспекті, слід відмітити позицію А. В. Байлова про доцільність розроблення «Положення про дистанційне навчання в установах виконання покарань України». На мою думку, така гарантія забезпечення правом на освіту засуджених допоможе наблизиться національному законодавству до міжнародних гарантій у цій сфері. Крім того, це не тільки позитивно вплине на поведінку засуджених, а й значно допоможе при їх виправленні та ресоціалізації.  Науковий керівник:                                        доц. Романов М. В.

 

Лядов Антон Геннадійович,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 5 курс, 13 група

 

ЩОДО МОЖЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ МІЖНАРОДНИХ СТАНДАРТІВ ПРАВ ЗАСУДЖЕНИХ В КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ

 

Проблематика поводження із в’язнями є наріжним каменем системи принципів міжнародного права. Так, іще у вересні 1934 року Лігою Націй були прийняті перші правила поводження з ув’язненими, однак їхня підготовка була розпочата ще раніше – на перших пенітенціарних конгресах, які проводилися з 1872 року.

Ухвалюючи ці правила, Ліга Націй визнала, що вони повинні застосовуватися «в усіх пенітенціарних системах, незалежно від правової, громадської та економічної системи даної держави». На основі цих правил були розроблені Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими (далі – МСП), прийняті 30 серпня 1955 року Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй. Мінімальні стандарти були визнані рекомендацією, яка не має обов’язкової юридичної сили. Але держави, які підписали резолюцію, брали на себе обов’язок дотримуватися описаних в ній норм і щоп’ять років представляти доповідь про відповідність своєї пенітенціарної системи нормам МСП.

Роль указаних Правил складно перебільшити, – перш за все, під час впровадження гуманістичних і соціальних доктрин, спрямованих на повернення засудженого в суспільство. Значно нижче вплив Правил на впровадження мінімальних норм. По-перше, – не все можна нормувати, по-друге, мінімальні норми МСП ООН не стимулюють кримінально-виконавчі відомства їх розширювати. Наприклад, стандарт МСП в наданні засудженому одного вихідного для навчання та інших видів діяльності при розподілі робочого часу, поступово став сприйматися пенітенціарними органами не як абсолютний мінімум, а як стандартна норма змісту. Тим не менш, моральні і політичні зобов’язання, процедура періодичних звітів про дотримання Правил, стимулює держави (в тому числі Україну) переглядати свою практику і вдосконалювати пенітенціарну систему.

Крім названих правил, у оцінці ситуації в пенітенціарній системі застосовуються і інші, такі як Мінімальні стандартні правила, що стосуються здійснення правосуддя щодо неповнолітніх (Пекінські правила), Звід принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню чи ув’язненню будь-яким чином, Основні принципи поводження з ув’язненими ООН. Вони також визнаються міжнародною спільнотою визначальними в організації державних пенітенціарних систем і управління ними.

Міжнародні стандарти, що стосуються поводження з ув’язненими, мають переважно рекомендаційне значення. Однак, значна частина норм і принципів, що містяться в Правилах, відносяться до загальновизнаних, обов’язкових до виконання. Наприклад: заборона дискримінації, катувань і жорстокого поводження, а також право на соціальне забезпечення, медичну допомогу тощо. Ці принципи поєднуються з текстом міжнародних договорів, – з Пактами ООН, Конвенцією з прав людини та основоположних свобод та іншими конвенціями. Але оскільки ці норми лаконічні, для аналізу порушень прав людини, їх оцінці і застосуванні, знову звертаються до Правил.

На практиці, міжнародні суди, а в багатьох випадках і національні, спираються саме на пенітенціарні стандарти для винесення рішень з питань дотримання прав ув’язнених. У період глибоких перетворень пенітенціарної системи визнається виключно важливим зіставляти прийняті національні норми і практику національної пенітенціарної системи до міжнародних стандартів, так як будь-які перетворення повинні відповідати нормам міжнародного права.

Велика частина нормативних положень українського кримінально-виконавчого законодавства відповідає міжнародним стандартам. Але необхідно виділити деякі області, де досі існують суперечності, в тому числі перехід від формальної до реальної імплементації таких інститутів:

• соціальна реабілітація (належна турбота про засуджених);
• порядок поінформування ув’язнених про свої права і юридична допомога засудженому;
• порядок залучення до праці і принципи організації праці;
• забезпечення відкритості установ для суспільства, включаючи участь громадських організацій у наданні допомоги ув’язненим, в контролі місць позбавлення волі;
• забезпечення занять спортом і фізичними вправами.

Крім того, не співвідноситься з міжнародними стандартами сама концепція виправлення, заснована на формальних, неадекватних показниках правослухняної поведінки. З точки зору міжнародних стандартів деяка частина положень кримінально-виконавчого законодавства є спірною або неврегульованою. У тому числі ті, які відносяться до дисципліни і покарання, до завдань лікувально-профілактичних закладів, регламентації санітарного стану приміщень тримання під вартою, перевезення ув’язнених, застосування до засуджених заходів заохочення та стягнення тощо.

 

Науковий керівник:                     к.ю.н., асистент Шуміло О. О.

 

Овсяннікова Марія Юріївна

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 5 курс, 24 група

 

РЕСОЦІАЛІЗАЦІЯ ОСІБ, ЗАСУДЖЕНИХ ДО ВІДБУТТЯ ПОКАРАННЯ У ВИГЛЯДІ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ: ДЕЯКІ АСПЕКТИ ОНОВЛЕННЯ ІСНУЮЧОЇ СИСТЕМИ

 

Станом на сьогодні Україна рухається у напрямку численних реформ. Певні нововведення не можуть оминути й кримінально-виконавчу систему. Аспектів, які потребують певних змін та удосконалення в цій галузі, більш, ніж достатньо. Одним з актуальних питань залишається ефективність ресоціалізації осіб, засуджених до відбування покарання у вигляді позбавлення волі.

Не є секретом дані численних соціологічних та психологічних досліджень і опитувань, які наголошують  на тому, що засуджені до такого виду покарання особи, які перебувають у місцях позбавлення волі п’ять та більше років, є такими, які з певними складнощами піддаються подальшій ресоціалізації. В осіб, які перебувають у виправних установах виконання покарань закритого типу від десяти років і більше, можливість подальшої ресоціалізації зводиться мало не нанівець.

Причин на це чимало, як і пропозицій щодо можливого реформування існуючої системи та впровадження нових заходів, стимулів, заохочень та, навіть, розробок комплексних програм, направлених на зміну внутрішнього клімату в установах виконання покарань та індивідуалізованого впливу на кожного із засуджених окремо.

Видається, що досвід зарубіжних країн є корисним щодо запозичення та впровадження змін. Так, цікавими, на думку автора, є системи установ виконання покарань деяких держав, як-то Голандія, де засуджені особи залучені до самостійного забезпечення своїх потреб, наприклад, потреб у харчуванні. Системи деяких виправних закладів передбачають відсутність столових та комплексного годування, натомість, за наявності невеличких продовольчих магазинів або лотків із товарами на території відповідних установ та кухонь, де особи можуть приготувати для себе їжу.

Так обов’язок засуджених осіб до праці набуває відчутного сенсу – стимулу працювати, аби заробити кошти та прогодувати себе, в той час як більш ефективна праця означатиме більш високий прибуток (зрозуміло, що в установлених межах) та можливість обирати серед товарів, які представлені до вибору.

Крім того, розпорядок дня особи передбачатиме час для приготування їжі. Він може бути як обов’язковий окремий, так і в рамках вільного часу, який особа на свій розсуд може приділити приготуванню їжі, відчуваючи в такий спосіб відповідальність за себе та своє здоров’я. Таким чином, в особи не виникає відчуття повного відриву від життєвих реалій та того, що все навколо вирішується за неї та замість неї. В подальшому, у разі закінчення строку виконання покарання та повернення особи до життя поза межами виправної установи, питання щодо пристосування до “людських” умов проживання буде поставати менш гостро.

Якщо дивитися ширше, то до програми навчання може бути додано й певні кулінарні курси, що також не може не чинити позитивний вплив на якість життя осіб в місцях позбавлення волі.

Звісно, величезним недоліком для такого нововведення є те, що подібні зміни, пов’язані передусім із обладнанням робочих кухонних приміщень в існуючих установах виконання покарань, є доволі складними до впровадження, за умови погляду на це крізь призму сучасних українських реалій.

Проте, у розрізі пропозицій щодо реорганізації системи установ виконання покарань та створення інституту приватних виправних центрів, подібні думки не позбавлені сенсу. Особливо, якщо асортимент продовольчих товарів у вищезазначених магазинах складтиме продукція національних товаровиробників, що в свою чергу забезпечить певні попит та підтримку як відповідним суб’єктам господарювання, так й економіці держави в цілому.

Адже, позбавляючи особу волі в контексті відповідного виду покарання, необхідно пам’ятати, що її не може бути позбавлено інших невід’ємних прав, зокрема й права залишатися повноцінним членом суспільства.

 

Науковий керівник:                    к.ю.н., доцент Романов М. В.

 

 

Сінкевич Антон Олегович.

Національний юридичний університет

імені Я. Мудрого

ИПКЮ, 5 курс, 24 групи

 

Досвід та особливості кримінально-виконавчої політики Норвегії

 

Система виконання кримінальних покарань в Україні зазнає суттєвих змін та вдосконалення. Це штовхає фахівців на підшукування нових способів і форм його організації, проведення оптимізації діяльності з виконання покарань.  Ознайомившись  із системою виконання кримінальних покарань в Королівстві Норвегія й практикою підготовки персоналу для цієї служби я впевнений, що для вітчизняної кримінально-виконавчої служби в момент її постійного реформування та оптимізації практика однієї з найбільш розвинених держав Європи стане в нагоді.

Установи, що виконують покарання у вигляді позбавлення волі, мають такі рівні безпеки: високий, низький та перехідне житло. За рік через установи Норвегії у середньому проходять близько 16 000 осіб, зокрема, у 2014 р. ця цифра становила приблизно 15 300 осіб. До покарань, що не пов’язані з обмеженням волі та відбуваються в громаді, щорічно засуджується близько 3000 осіб.

Особливості є те що витрати на утримання засудженого та отримання ним необхідних послуг фінансує муніципальна влада місцевості, де особа проживала (або перебувала) до ув’язнення.

«Потрапити» до установ виконання покарань пов’язаних з позбавленням волі у Норвегії досить складно, оскільки кримінальний закон передбачає широке коло альтернатив: лист-попередження з поліції; відшкодування збитків або компенсація потерпілому; штраф як основне і додаткове покарання; умовне ув’язнення, якщо впродовж певного строку він не вчинить нових правопорушень; позбавлення посади або позбавлення права у майбутньому займатись певною діяльністю на певний строк.

Кримінально-виконавча служба Норвегії структурно входить до складу Міністерства юстиції і поліції. Востаннє вона зазнавала суттєвої реорганізації у 2001 р. На центральному рівні формулюються загальні напрями розвитку виправної діяльності, здійснюється стратегічне управління усіма закладами, розподіляються бюджетні кошти між регіональними управліннями і здійснюється контроль за витратами. Департамент також займається правотворчою діяльністю, зокрема видає інструкції щодо виконання законів.

За визначенням фахівців, яке знайшло своє відображення у керівних документах, основною ідеєю збалансованої кримінально-виконавчої політики є теза, що вирішальне значення для успішної боротьби зі злочинністю та забезпечення безпеки в суспільстві є «застосування покарання, яке діє».

Норвезьке кримінальне законодавство не передбачає такого виду покарання, як «довічне позбавлення волі», оскільки подібне формулювання з самого початку позбавляє засудженого надії та зрівнює покарання з метою безпеки суспільства та виправлення особи зі звичайною помстою. У кримінальному судочинстві використовується поняття «позбавлення волі» без визначення строку, але при цьому суд у вироку встановлює мінімальний термін, який засуджений повинен відбути у в’язниці (зазвичай це 10 років позбавлення волі). Після закінчення цього строку суд в обов’язковому порядку переглядає вирок і, якщо особа залишається значно небезпечною для суспільства, може продовжити термін тримання до п’яти років.

Якщо розглядати принципи, на яких базується діяльність кримінально-виконавчої служби, то найбільш цікавим та новим по суті принцип «нормалізації перебування в установі», тобто наближення умов перебування до нормального життя. Водночас  впроваджено  принцип «гарантії повернення до нормального життя» та визнає існування тісного зв’язку між поглядами на причини злочину та ставлення до ув’язненого. Щодо мети саме покарання у вигляді позбавлення волі, то вона одна – безпосереднє позбавлення волі, без будь-яких інших обмежень у правах або позбавлення людської гідності. Водночас робота із забезпечення належного рівня безпеки в кримінально-виконавчій сфері не повинна призводити до невиправдано високого рівня контролю над усіма засудженими та ув’язненими. Основою взаємовідносин персоналу і засуджених та, відповідно, забезпечення особистої безпеки є індивідуальні контакти – з кожним засудженим працює як мінімум один співробітник, так званий «куратор».

Під час відбування покарання засуджені зобов’язані вести активний спосіб життя, показниками якого є навчання, участь у трудовій діяльності, програмах з лікування від алкоголізму та наркоманії, інших програмах та тренінгах, що проводяться з метою підготовки до звільнення та соціальної адаптації тощо. Засуджені, незалежно від виробітку та працезайнятості, регулярно отримують гроші – близько 80 євро щоденно. Праця засуджених не має на меті отримання прибутку, вони залучаються до такої для підготовки до більш якісного життя на свободі. Особи, які займаються навчанням, в установі під час відбування покарання мають обмежений доступ до Інтернету.

За два роки до закінчення терміну покарання засуджені можуть подавати заявку на перехідне житло. Воно розташовується у містах і засуджені ходять на роботу, навчання за межами в’язниці, а ввечері повертаються. Перехідне житло – це створення таких умов відбування покарання, що ставлять за мету зменшення контрасту між в’язницею і свободою.

Досить цікавим та показовим є те, що засуджені в період відбування покарання, з точки зору українського кримінально-виконавчого законодавства, практично не притягуються до дисциплінарної відповідальності: у разі порушень із засудженим проводиться «бесіда», а якщо вона не допомагає – «дуже сувора бесіда». Такого стягнення, як поміщення в ізоляцію в норвезькому законодавстві немає і персонал ізолює особу лише у разі, коли вона може спричинити шкоду собі або оточенню – як вимушений захід безпеки.

Як ми бачимо, вище вказаний досвід базових підходів до процесу виконання кримінальних покарань з урахуванням особливостей суспільства, може стати в пригоді для України.

 

Науковий керівник:                              к. ю. н., доцент Романов М.В.

 

 

Ткаченко Радислав Олегович

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ 5 курс 24 група

 

ПРОБЛЕМИ ІНСТИТУТУ ПОМИЛУВАННЯ В УКРАЇНІ ЯК ЕФЕКТИВНОГО ПРАВОВОГО ЗАСОБУ

 

Згідно зі ст. 87 Кримінального кодексу України помилування здійснюється Президентом України стосовно індивідуально визначеної особи. Відповідно до п.п. 2 та 3 помилування засуджених здійснюється у виді: заміни довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п’яти років; повного або часткового звільнення від основного і додаткового покарань.

Тому важливо наголосити на праві особи, засудженої до довічного позбавлення волі, клопотати про помилування. Така особа отримує право на таке клопотання лише після відбуття не менше 20 років призначеного покарання, яке може бути замінене на 25 років позбавлення волі.

Відповідно до ст. 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

Важливим для розгляду цього питання є дослідження Рішення ЄСПЛ Кафкаріс проти Кіпру, де Суд визначив: стаття 3 Конвенції закріплює одну з основних цінностей демократичного суспільства. Вона забороняє тортури і нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження або покарання. Призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі дорослому злочинцеві саме по собі не заборонено і не суперечить статті 3 або будь-який інший статті Конвенції. Однак Суд також постановив, що на значення нескоротних довічного ув’язнення може викликати питання за статтею 3.При вирішенні питання, чи можна в конкретному випадку вважати довічне ув’язнення нескоротним, Суд прагне встановити, чи існують у довічно ув’язненого будь-які перспективи звільнення.

Отже, наявність реальної надії на звільнення є необхідною гарантією, тому для цілей статті 3 Конвенції необхідно, щоб довічне позбавлення волі було де-юре та де-факто таким, що може бути реально скороченим. Помилування забезпечує легітимне очікування особи на повернення у суспільство. Така ситуація демонструє, що злочинець, за який жахливий злочин він не був би засуджений, він залишається невід’ємною частиною цього суспільства.

Проте у сучасній системі можуть існувати системні проблеми, які роблять такі очікування осіб (не тільки засуджених до довічного позбавлення волі) ілюзорними. Відсутність чітких критеріїв того, хто може бути помилуваний, виникає ризик порушення інших статей Конвенції, а саме ст. 6 (право на справедливий суд) та ст. 14 (заборона дискримінації).

1. Поняття “суд” може бути розповсюджене не лише на судові органи відповідної держави, а й на інші державні органи, які займаються визначенням питань, що знаходяться у межах повноважень органу, що засновані на нормах права, і після проведення провадження у передбаченому законом порядку, що має право на винесення рішення, яке має обов’язковий характер. Такими органами у процедурі помилування може бути визнана комісія при Президентові України у питаннях помилування та власне Президент України. Отже, такі органи повинні задовольняти низку вимог, а саме вимогу незалежність; безсторонність; наявність гарантій, що забезпечуються судовими процесами, але незалежність і безсторонність є ключовими ознаками «суду».

Чому є необхідним наділити такі органи такими вимогами? Тому, що прийняття рішення ними впливає на долю засудженого так само як можуть впливати судові рішення, перегляд таких рішень судами вищих інстанцій. Кожна особа, яка подає чи то позов до суду, чи то клопотання про помилування має сподівання, що таке звернення буде розглянуте належним чином та справедливо. Відповідність Комісії та Президента відповідним вимогам дозволяє говорити про те, що клопотання особи про помилування дійсно буде розглянуте належним чином, а саме незалежним та безстороннім органом, який винесе рішення, повно та всебічно дослідивши всі обставини справи.

2. Щодо дискримінації, то процедура розгляду клопотання про помилування та ухвалення Президентом Указу про помилування не захищена від дискримінації за будь-якою ознакою, що може призвести до неоднакового ставлення до схожих людей у однакових ситуаціях. Оскільки помилувати особу може Президент України, то, перш за все, можна говорити про політичність рішення про помилування чи непомилування певних осіб. Така тенденція може мати місце в українських реаліях. Належність до певної політичної сили або підтримка певних не провладних ідей унеможливлює реальну безсторонність органу при розгляді клопотання про помилування. Так сталося, наприклад, з Ю. Тимошенко, помилування якої було апріорі неможливим при правлінні В. Ф. Януковича (за час ув’язнання Ю.В. Тимошенко клопотання про помилування подавалися постійно).

Вразливість інституту помилування від прийняття політичних рішень (або дискримінаційних за будь-якою іншою ознакою) є серйозною проблемою сучасного стану такого інституту, оскільки воно фактично нівелює право певних осіб на ефективне звернення щодо свого помилування. Можна спрогнозувати, що актуальність “політизованості” розгляду таких клопотань набуватиме надалі більшої актуальності. Через події під час революції гідності та проведення Антитерористичної операції певна група людей, що була ув’язнена за вчинені злочини, скоріш за все не матиме реальної можливості отримати справедливий розгляд своїх клопотань, оскільки вони є такими, що можуть бути неугодними політичному режимові.

Отже, існують певні системні проблеми у правовому механізмі помилування, які необхідно вирішити з метою ефективного забезпечення прав засуджених щодо пом’якшення покарання або фактичного звільнення від його відбування. Важливим у дослідженні цього питання є питання дискримінації у процесі розгляду клопотань про помилування.

 

Науковий керівник: к.ю.н., доцент Романов М.В.

 

 

Чернявський Антон Геннадійович,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 5 курс, 24 група

 

МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ТА ЇХ ВПЛИВ НА КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ

 

Одним з вагомих чинників, що визначають розвиток кримінально-виконавчої системи, практики виконання покарань, є міжнародні правові акти у галузі прав людини, боротьби зі злочинністю та поводження з правопорушниками. Всі ці документи містять в собі досвід, накопичений людством в галузі забезпечення основних громадянських прав людини, в тому числі і засуджених.

Україна є учасником численних міжнародних угод, визнає ряд резолюцій і рішень міжнародних організацій, і в першу чергу ООН, з питань дотримання прав людини, в тому числі і засуджених. До числа таких документів можна віднести Загальну декларацію прав людини (1948), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966), Декларацію про захист всіх осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання(1975), Конвенцію проти катувань та інших жорстоких нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження і покарання (1975), Європейську конвенцію з прав людини – Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (1950), Європейську конвенцію про запобігання катування чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню і покаранню (1989), Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими (1955), Звід принципів захисту всіх осіб, затриманих чи ув’язнених у будь-якій формі (1988), Європейські пенітенціарні правила (1973), Мінімальні стандартні правила ООН, які стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх (Пекінські правила, 1985 рік) тощо.

Приєднавшись у 1995 році до статуту Ради Європи, Україна взяла на себе зобов’язання послідовно втілювати визнані міжнародні норми, що стосуються забезпечення прав і свобод людини і громадянина, як у законодавстві, так і на практиці.

В результаті міжнародного співробітництва в сфері забезпечення прав людини, в тому числі і засуджених, стосовно пенітенціарної системи розробляються і приймаються положення, які в сучасній теорії іменуються міжнародними стандартами поводження з засудженими. Вони концентрують світовий досвід пенітенціарної практики, її гуманістичні тенденції, мають особливий статус серед норм міжнародної юстиції в області попередження злочинів і боротьби зі злочинністю, так як переважно прийняті і схвалені Генеральною Асамблеєю ООН, становлять важливу частину міжнародних принципів з прав людини.

Стандарти не рівнозначні за своїм юридичним статусом, але єдині в прагненні світового співтовариства скоординувати політику, засоби і методи поводження із засудженими в дусі лібералізації та гуманізації, а також пріоритету загальнолюдських цінностей, поваги прав людини та ефективності виконання покарання.

В Україні міжнародно-правові стандарти увійшли в систему законодавства та практику діяльності установ і органів виконання покарань. Кримінально-виконавче законодавство України враховує міжнародні акти, які стосуються виконання покарань і поводження із засудженими. У разі суперечності між кримінально-виконавчим законодавством України і ратифікованими нею міжнародними договорами застосовуються останні.

За останні роки українське право зазнало кардинальних перетворень, що свідчить про прагнення привести у відповідність з загальновизнаними нормами міжнародного права порядок і умови виконання покарань. У той же час в політиці, законодавстві та практиці як і раніше не забезпечений належний баланс в застосуванні кари до злочинця і в забезпеченні прав людини. Щоб усунути цей недолік, потрібен комплекс додаткових заходів: а) визначення цілей, принципів і загальних положень виконання всіх видів кримінальних покарань, інших заходів кримінально-правового впливу з урахуванням вимог міжнародних стандартів; б) встановлення системи законодавчих та інших нормативних правових актів, що регулюють суспільні відносини у сфері виконання кримінальних покарань; в) забезпечення прав, свобод і законних інтересів засуджених, законності і правопорядку в області виконання кримінальних покарань та впровадження в практику міжнародних стандартів поводження із засудженими; г) дотримання прав людини і міжнародних стандартів поводження з ув’язненими та засудженими в практичній діяльності установ і органів кримінально-виконавчої системи; д) підвищення ефективності системи контролю за дотриманням прав засуджених і здійснення контролю за діяльністю установ і органів кримінально-виконавчої системи.

Деякі рекомендації міжнародних стандартів найближчим часом в Україні практично не здійсненні у зв’язку з погіршенням соціально-економічних умов функціонування кримінально-виконавчої системи через економічну кризу в країні. Для практичного їх втілення потрібен певний час і відповідні матеріальні засоби. У діяльності органів і установ виконання покарань, є й інші проблеми, пов’язані з практичним застосуванням міжнародних стандартів. Їх вирішення обумовлено наявністю ідеології, правової свідомості, моральності, економічних, політичних і соціальних умов. Крім того, необхідно врахувати, що органи і установи, які виконують покарання, повинні дозволяти добір, розстановку і підготовку персоналу, здатного на високому професійному рівні сприймати і реалізовувати вимоги міжнародних стандартів у сфері поводження з засудженими та особами, взятими під варту.

Таким чином, загальновизнані принципи і норми міжнародних стандартів стали фундаментальною базою для розробки в Україні оновленого пенітенціарного законодавства, оновлення урядових і відомчих нормативних актів в області виконання покарань. Визнання та імплементація їх в українському праві стали міцною гарантією дотримання прав засуджених, законності та гуманності у правозастосовчій діяльності установ і органів виконання покарань.

 

Науковий керівник:                      к. ю. н., доцент Романов М. В.

 

 

Шевцова Яна Вячеславівна

Національний юридичний університеу

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 5 курс, 24 група

 

ОСОБЛИВОСТІ ВІДБУВАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИГЛЯДІ ДОВІЧНОГО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ ЖІНКАМИ

 

Введення такого виду покарання як довічне позбавлення волі бере свій початок зі вступу України до Ради Європи у 1995 році, процедура якого передбачала відмову нашої країни від найвищої міри покарання – смертної кари. 29 грудня 1999 року рішенням Конституційного суду України останнє визнано таким, що не відповідає Конституції України, і в подальшому потягло за собою заміну усіх нормативних положень, що передбачали смертну кару на довічне позбавлення волі.

Такий вид покарання наразі є найвищою мірою відповідальності передбаченою Кримінальним кодексом України та встановлюється лише за окремі види особливо тяжких злочинів поряд з альтернативною санкцією у вигляді позбавлення волі на певний строк.

Станом на 01.09.2016 р. в Україні 1552 особи відбувають покарання у вигляді довічного позбавлення волі [3]. З них приблизно 1,5% –  жінки.

Існують певні особливості щодо відбування такого покарання жінками, оскільки, жінки, засуджені до позбавлення волі – це специфічна категорія засуджених, яка потребує особливого механізму подолання негативних наслідків покарання, досягнення мети виправлення [4].

Відповідно Наказу Міністерства юстиції України від 27.02.2017  № 680/5 жінки засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі направляються до виправних колоній середнього рівня безпеки [2].

До жінок, засуджених до довічного позбавлення волі, встановлюється режим, передбачений для тримання засуджених у виправній колонії середнього рівня безпеки (у даних колоніях засуджені мають право витрачати на місяць для придбання продуктів харчування і предметів першої потреби гроші, зароблені у виправній колонії, в сумі до вісімдесяти відсотків мінімального розміру заробітної плати; одержувати щомісяця короткострокове і один раз на три місяці тривале побачення; одержувати протягом року посилки (передачі) і бандеролі без обмежень у кількості та інші права) [1].

На практиці ж умови тримання засуджених жінок ідентичні тим, в яких перебувають засуджені до даного виду покарання чоловіки. Режим тримання таких засуджених є суворішим ніж це передбачено законом [4].

Не можна сказати, що проблема довічного позбавлення волі залишилася поза увагою науковців, про що свідчать публікації Є.Ю. Бараша, А.П. Геля, Н.Ю. Максимової, Л.О. Мостепанюк, А.Х. Степанюка, С.В. Царюка, І.С. Яковець та інших науковців [4].

Останніми роками висловлюються думки щодо змін кримінального законодавства, які передбачають скасування можливості притягнення жінок до покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Обґрунтуванням таких поглядів стає питання гуманізації кримінального законодавства та видів покарань, про що в 2013-му році, також, були підготовлені пропозиції Державною пенітенціарною службою України до Міністерства юстиції України. .

На мою думку, такі пропозиції не можуть бути втілені в подальшому в законодавстві, оскільки такі зміни призведуть до порушення основоположних принципів. Рівність, заборона дискримінації за ознакою статі та виключення з даного принципу закріплені на законодавчому рівні (наприклад, положення Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків»).

Оскільки, законодавець, встановлюючи виключення з осіб, які можуть підлягати  розглядуваному виду покарання (неповнолітні, жінки, що були в стані вагітності під час вчинення злочину та інші) спирається на відповідний розумовий та моральний стан цих суб’єктів, якому не є співрозмірним та соціально справедливим такий вид покарання, запропоновані зміни явно порушуватимуть права, в першу чергу, чоловіків.

Також, я погоджуюсь з думками різних спеціалістів щодо суспільної небезпечності жінок, засуджених до довічного позбавлення волі, оскільки таке покарання як крайня міра дуже рідко застосовується до представниць жіночої статі, та скоріш за все ними скоюються такі жахливі злочини, покарання за які у вигляді 15 років позбавлення волі на думку суду є недостатнім.

 

Список використаної літератури:

1. Кримінально-виконавчий кодекс України від 11.07.2003 р.№ 1129-ІV із змінами та доповненнями [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1129-15
2. Наказ Міністерства юстиції України від 02.2017  № 680/5 «Про затвердження Положення про визначення особам, засудженим до довічного позбавлення волі та позбавлення волі на певний строк …» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/z0265-17
3. О. Дудник. Виконання та відбування покарання у вигляді довічного позбавлення волі [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.pressreader.com/ukraine/yurydychna gazeta/20170124/281883003052102
4. Дуюнова Т.В. Особливості виконання довічного позбавлення волі стосовно засуджених жінок / Т.В.Дуюнова // Форум права. – 2013 – №1 – С.280-283 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2013-1/13dtvczg.pdf

 

Науковий керівник:                       к.ю.н., доцент М. В. Романов

Альшаєв О. І.

Національного юридичного університету

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 5 курс, 23 група

 

Щодо питання підстави  заміни терміна “хабар” на “неправомірна вигода” в Кримінальному кодексі України

 

За індексом сприйняття корупції (Corruption Perceptions Index), у 2016 році Україна залишається серед найбільш корумпованих країн світу, індекс CPI країни складає 27 балів зі 100 можливих. У всесвітньому рейтингу Україна посідає 130 місце зі 168 позицій  за даними Transparency International. Ці показники свідчать, що рівень корупції в Україні високий і є однією з гострих проблем сучасності. Це негативне явище підриває авторитет країни, завдає шкоди демократичним засадам управління суспільством, функціонуванню державного апарату, обмежує конституційні права і свободи людини і громадянина, дискредитує державу на міжнародному рівні.

Дослідження проблеми корупції потребує визначення сутності цього явища та його обов’язкових складових елементів, зокрема, предмету.

Постанова Пленуму Верховного Суду України, від 26.04.2002 року «Про судову практику у справах про хабарництво» у пункті 4 тлумачила що хабарем повинно було визнавалося майно (гроші, цінності та інші речі), право на нього (документи, які надають право отримати майно, користуватися ним або вимагати виконання зобов’язань), будь-які дії майнового характеру (передача майнових вигод, відмова від них, відмова від прав на майно, безоплатне надання послуг, санаторних чи туристичних путівок, проведення будівельних або ремонтних робіт). Послуги, пільги і переваги, які не мають майнового характеру (похвальні характеристики чи виступ у пресі, надання престижної роботи), не визнавалися предметом хабара. Одержання їх  розцінювалося, як інша некорислива заінтересованість при зловживанні владою чи службовим становищем. Таким чином,хабар мав виключно майновий характер. Дане положення значно обмежувало можливості боротьби з хабарництвом та корупцією. Тому в  умовах, коли корупція набувала  все більшого розмаху на території України, посилювалася  роль впровадження ефективного механізму протидії та попередження її. Крім того, норми  національного законодавства  потребували  пристосування національного  законодавства  до міжнародного.  Окремі положення  вітчизняного законодавства не відповідали у повній мірі світовим антикорупційним стандартам, передбаченим Конвенцією Організації Об’єднаних Націй проти корупції, Кримінальною конвенцією про боротьбу з корупцією (ETS 173), Додатковим протоколом до Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією (ETS 191), згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України. Усі ці процеси обумовили тенденцію до усвідомлення факту, що корупція є багатоаспектним соціальним явищем, позитивно вплинули на заходи та кроки законодавця при розробці механізмів подолання корупції в Україні. Разом із тим, практика довела потребу у чіткому та зрозумілому правовому визначенні корупції.

Все це обумовило прийняття  Верховною Радою України 18 квітня 2013 року Закону України «Про внесення змін у деякі законодавчі акти України щодо приведення національного законодавства у відповідність зі стандартами Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією», яким термін “хабар” був замінений поняттям “неправомірна вигода”. Під неправомірною вигодою слід розуміти – грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи, будь-які інші вигоди нематеріального чи негрошового характеру, які обіцяють, пропонують, надають або одержують без законних на те підстав. Закон також встановив кримінальну відповідальності за прийняття пропозиції або обіцянки неправомірної вигоди. В подальшому Закон України «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 року закріпив саме таке визначення неправомірної вигоди.

Підсумовуючи викладений матеріал, можна встановити, що вагомим кроком у реформуванні законодавства стало заміна терміна “хабар” на поняття “неправомірна вигода”. Видається головною метою  даних змін було встановлення  кримінальної відповідальності не тільки за матеріальний, а й  і за нематеріальний характер благ, що є предметом та метою корупційних злочинів,  а також пристосування норми національного законодавства до міжнародних стандартів.

 

Науковий керівник:                  к.ю.н., асистент Горностай А. В

 

 

Андрущенко Ганна ЮріївнаНаціональний юридичний університет імені Ярослава МудрогоІПКЮ, 5 курс, 24 група

 

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ ПІДКУПУ ОСОБИ, ЯКА НАДАЄ ПУБЛІЧНІ ПОСЛУГИ

 

Відповідальність за злочин, передбачений ст. 368-4 Кримінального кодексу України (далі – КК України): «Підкуп особи, яка надає публічні послуги», була введена в дію шість років тому. При цьому, практика кваліфікації вказаного правопорушення досі не є усталеною. Адже, на сьогодні в Єдиному державному реєстрі судових рішень міститься всього 9 вироків судів першої інстанції з застосуванням положень ст. 368-4 КК України з 2013 по 2017 роки. Особливо це стосується ч. 3 вищенаведеної статті.

Для дослідження причини такого незастосування першочергово необхідно дослідити диспозицію, передбачену ч. 3 ст. 368-4 КК України. Відтак, остання передбачає, що злочином є: «Прийняття пропозиції, обіцянки або одержання аудитором, нотаріусом, приватним виконавцем, експертом, оцінювачем, третейським суддею або іншою особою, яка провадить професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, а також незалежним посередником чи арбітром під час розгляду колективних трудових спорів неправомірної вигоди для себе чи третьої особи за вчинення дій або бездіяльність з використанням наданих їй повноважень в інтересах того, хто пропонує, обіцяє чи надає таку вигоду, або в інтересах третьої особи».

В нашому дослідженні ми приділимо увагу саме об’єкту даного злочину, адже саме щодо нього виникають проблемні питання під час кримінально-правової кваліфікації.

Як зазначає Кушпіт В. П., безпосереднім об’єктом підкупу особи, яка надає публічні послуги, є законна діяльність таких осіб.

Отже, перш за все необхідно встановити що є законною діяльністю таких осіб, а саме публічними послугами.

Відтак, науковці до публічних послуг відносять досить широку сферу діяльності.  Так, окрім діяльності прямо передбаченої ст. 368-4 КК України суб’єктів?, до неї можна віднести: видачу дозволів на придбання вогнепальної зброї та спецзасобів, видачу закордонних паспортів, проведення технічних оглядів транспортних засобів, реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, надання освітніх послуг і т. ін.

Аналізуючи нормативно-правові акти та літературні джерела, Шемякін О. В., в свою чергу, дійшов до висновку, що до публічних послуг слід віднести такі їх види: адміністративні, соціальні, юридичні, житлово-комунальні, інформаційні, медичні послуги та послуги з оздоровлення й відпочинку, освітні послуги, послуги з протипожежного захисту та рятування, транспортні послуги і послуги зв’язку, послуги з фізичної культури і спорту тощо.

Також, науковець зазначає, що у ст. 368-4 під публічними послугами слід розуміти послуги, що надаються, як правило, у режимі цивільно-правових відносин і які:

а) породжують наслідки правового характеру;

б) спрямовані на реалізацію прав та законних інтересів фізичних або юридичних осіб;

в) порядок та форма їх надання визначаються державою чи органами місцевого самоврядування у відповідних нормативно- правових актах або угодах;

г) вони надаються особами, які не є державними службовцями, посадовими особами місцевого самоврядування або службовими особами приватного права;

д) надаються у процесі професійної діяльності.

Як бачимо, вищенаведена діяльність характеризується тим, що здійснюється на підставі цивільно-правового договору – договору про надання послуг.

Цивільний кодекс України, в свою чергу, передбачає принцип «свободи договору» (ст. 627), який передбачає, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відтак, друге питання, яке потребує особливої уваги, це співвідношення неправомірної вигоди та особливостей цивільно-правової угоди щодо оплати професійних послуг.

Кримінальний закон зазначає, що в ст. 368-4 КК України під неправомірною вигодою слід розуміти грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи, будь-які інші вигоди нематеріального чи негрошового характеру, які пропонують, обіцяють, надають або одержують без законних на те підстав.

Але виходячи з цього визначення, ми можемо казати про те, що перетворюючи вищенаведену (за своєю природою) вигоду в передбачену договором додаткову оплату, ми виключаємо можливість застосування ст. 368-4 КК України. При цьому, жодного Вироку з вище змодельованих правовідносин Єдиний державний реєстр судових рішень не містить. Відтак, можемо припускати використання цивільно-правової природи відносин задля зловживання особами, які надають публічні послуги, своїми повноваженнями за відповідну винагороду.

Таким чином, аналізуючи практику національних судів та положення вітчизняної доктрини, приходимо до висновку, що на сьогодні необхідне офіційне роз’яснення застосування ч. 3 ст. 368-4 КК України задля можливості її ефективного застосування на практиці.

 

Науковий керівник:                     к.ю.н., асистент В’юник М. В.

 

 

Балдига Лілія Олександрівна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 5 курс, 23 група

 

ПОМИЛКИ ПРИ КВАЛІФІКАЦІЇ ЗЛОЧИНІВ У СФЕРІ СЛУЖБОВОЇ ДІЯЛЬНОТІ: ШЛЯХИ РОЗВ’ЯЗАННЯ

 

За аналізом судової практики кожен четвертий вирок місцевого суду відміняється після його апеляційного перегляду через неправильну кваліфікацію вчиненого. До найбільш типових та розповсюджених у судовій практиці кваліфікаційних помилок при застосуванні кримінального законодавства про злочини у сфері службової діяльності зазвичай відносять: невизнання наявності складу службового злочину при його наявності; надання адміністративному чи дисциплінарному правопорушенню статусу  кримінального правопорушення у сфері службової діяльності (наприклад, у випадку конкуренції ст. 212-29 КпАП «Невжиття заходів щодо запобігання та протидії корупції» та ст. 364 КК «Зловживання владою або службовим становищем», ст. 212-23 КпАП «Незаконне сприяння фізичним або юридичним особам» та ст. 364 КК «Зловживання владою або службовим становищем»);

Так, першочергове значення при кваліфікації злочину набуває підтвердження наявності спеціального суб’єкта злочину – службової особи. Наглядним є рішення суду по кримінальній справі, де одержання експертом, який обіймає адміністративну посаду в експертній установі, винагороди за неналежне виконання саме своїх професійних обов’язків, не було кваліфіковано як одержання неправомірної вигоди, оскільки діяльність експерта – це ніщо інше, як виконання відповідним фахівцем своїх професійних обов’язків, пов’язаних із використанням своїх знань у певній галузі науки. Така діяльність не пов’язується із використанням службових повноважень, тому особа, яка нею займається, не може визнаватися службовою, а незаконна винагорода, яку вона отримує, – неправомірною вигодою. Позиція Верховного Суду України (далі – ВСУ), викладена у Постанові № 5-28кс13 від 5 вересня 2013 року у п.7, підпункт 3: коли службова особа має умисел на заволодіння чужим майном шляхом обману і для цього вчиняє дії, які за зовнішнім проявом схожі до тих, що належать до кола її службових повноважень, наслідком чого стало прийняття завідомо неправдивих і таких, що не породжували жодних правових наслідків, документів, то такі дії самі по собі не утворюють злочину в сфері службової діяльності.

Помилки допускаються при кваліфікації діянь, вказаних у ст.ст. 368 та 368-2 КК України. Згідно Висновку Ухвали Судової палати у кримінальних справах ВСУ від 9 квітня 2015 року у справі №5-5кс15, при розмежування норм, передбачених статтями 368 та 368-2 КК України, при кваліфікації випадків одержання неправомірної вигоди, слід виходити з того, що: одержання неправомірної вигоди на відміну від незаконного збагачення, завжди обумовлене вчиненням чи не вчиненням службовою особою, яка одержує неправомірну вигоду для себе чи третьої особи, в інтересах того, хто надає неправомірну вигоду чи в інтересах третьої особи будь-якої дії з використанням наданої влади чи службового становища.

Важливим є правильне розуміння такої кваліфікуючої ознаки як повторність злочину. Згідно примітки до ст. 354 КК повторним у ст.ст. 354, 368, 368-3, 368-4 і 369 цього Кодексу визнається злочин, вчинений особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених зазначеними статтями. Таке розуміння доповнюється висновком Ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, від 17 травня 2016 року, де передбачається вимога самостійної кваліфікації кожного злочину, що утворює повторність із самостійним призначенням покарання.

Отже, порушення правил кваліфікації у випадку неправильного застосування кримінального закону тягне порушення вимог кримінального закону, а також порушення вимог процесуального законодавства, яким встановлюються процедура здійснення кримінального провадження.

 

Список використаної літератури:

1. [Електроний ресурс] – Режим доступу: gov.ua/uploads/tinymce/files/5-28кс13 – Постанова ВСУ № 5-28кс13 від 5 вересня 2013 року;
2. [Електроний ресурс] – Режим доступу:

www.scourt.gov.ua/…/8B01F3FD82441E4CC2257B1E0049\ Висновок Ухвали Судової палати у кримінальних справах ВСУ від 9 квітня 2015 року у справі №5-5кс15;

3. [Електроний ресурс] – Режим доступу:

www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/…/6-1905цс16 .doc – Ухвала колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ 6-1905цс16.doc  від 17 травня 2016 року;

4. Бусол О. Ю. Протидія корупційній злочинності в Україні в контексті сучасної антикорупційної стратегії: дис. д-ра юрид. наук: 12.00.08 / Олена Юріївна Бусол. – К., 2015, – 479 с.

 

Науковий керівник:                д. ю. н., професор Демидова Л. М.

 

 

Баша Катерина Анатоліївна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 2 курс, 7 група

 

ГЕНДЕРНІ ПІДХОДИ ДО РЕКОНСТРУЮВАННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОГО ПРОСТОРУ

 

Сучасна тенденція реконструювання та модернізації кримінального права зумовлює актуальність використання гендерного підходу як засобу переосмислення питань, які стосуються сексуальної сфери життя людини. Це, у свою чергу, викликає необхідність перегляду існуючої концепції сексуальної стратифікації суспільства та переосмислення підходів щодо сексуальних злочинів.

Потужний феміністичний рух 19-20 ст. став однією з основних причин актуалізації проблем гендерної ідентичності, гендерної нерівності та дискримінації. Дослідження цих питань призвело до того, що поняття «гендер» почало розглядатися змістовніше. У філософських працях спостерігається поступова закономірність відходу від традиційного статевого поділу на «чоловіче» та «жіноче» до більш глибокого розуміння терміну «гендер», що включає в себе сукупність соціального, політичного та тілесного.

Відхід від гетеронормативності та сучасне розмаїття гендерів виходить за межі традиційної концепції гендерної ідентичності та зумовлює актуальність питання «квір-теорії». Термін «квір» використовується для позначення всіх сексуальних меншин, тобто тих осіб, які відкидають усталену сексуальну стратифікацію суспільства, та, чия поведінка виходить за межі традиційного гетеросексуального поля. У зв’язку з цим перспективним видається переосмислення розділу IV Особливої частини Кримінального Кодексу України, адже більшість норм, які закріплені в цьому розділі розглядаються виключно з позиції «чоловік/жінка».

Також варто звернути увагу на проблему стереотипізації більшості сексуальних злочинів. Ця проблема полягає в тому, що вся провина за насильство та інші статеві злочини приписується здебільшого жінкам, які, так би мовити, самі зваблюють чоловіків і тим самим штовхають їх на вчинення злочинів. Витоки цієї проблеми пов’язані перш за все із стійкими гендерними стереотипами щодо місця жінки в суспільстві. Усталені погляди щодо домінування чоловіків у всіх сферах суспільного життя, включаючи й особисту, призводять до того, що жінка розглядається як річ, предмет для задоволення потреб чи засіб розваги. Це у свою чергу породжує не лише численні правові проблеми, а й психологічні. Потерпілі від сексуальних злочинів дуже часто замовчують факт їх вчинення, боячись розголосу та суспільного осуду. Нечутливе ставлення до жінок стає причиною повторної віктимізації, адже недостатній та неефективний правовий захист підвищують ризик нараження жертви на повторне насильство.

У зв’язку з вище зазначеним надзвичайно актуальним є питання щодо ратифікації Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами, так званої Стамбульської Конвенції. Даний акт спрямований на захист жінок від усіх видів насильства, сприяння викоріненню дискримінації щодо жінок у будь-яких її проявах, сприяння рівноправності між жінками та чоловіками та розширення прав жінок.

Крім того, рекомендації, викладені у Стамбульській Конвенції, безпосередньо стосуються питання реформування Особливої частини Кримінального Кодексу України, а саме розділу IV. Недоліки чинного законодавства полягають насамперед в тому, що Кримінальний Кодекс містить лише загальне визначення терміну «зґвалтування», проте це поняття не включає в себе визначення насильства щодо жінок/гендерно-обумовленого насильства та домашнього насильства. Це принципово відмінні між собою поняття, а тому вони мають знайти своє відображення й у чинному Кримінальному Кодексі України як окремі склади злочину.

Насильство щодо жінок є проявом історично нерівного співвідношення сил чоловіків та жінок, тобто за своєю природою є гендерно-обумовленим. В дане поняття варто закладати не лише ті акти, результатом яких є завдання фізичної чи сексуальної шкоди, а й психологічної, зокрема, погрози таких дій, примус. Боротьба з таким явищем в Україні має фрагментарний характер і фокусується лише на одному аспекті. В той час як досягнення гендерної рівності та захист прав жінок потребує розробки й впровадження комплексної кримінально-правової політики, яка буде охоплювати усі форми насильства щодо жінок, включаючи й примусовий шлюб, примусову стерилізацію, аборт, переслідування, сексуальні домагання.

Одним із видів насильства щодо жінок є домашнє насильство. Принципова відмінність між цими двома поняттями полягає в тому, що домашнє насильство відбувається в сімейному колі, між нинішніми чи колишніми партнерами, незалежно від того, перебували вони у шлюбі чи ні. Небезпека такого насильства полягає в тому, що через особисте знайомство, наявні сімейні чи родинні зв’язки, ризик замовчування про вчинений злочин зростає. Домашнє насильство – це глибоко травматичний вид насильства, саме тому він повинен бути розмежований та відокремлений від інших сексуальних злочинів.

Отже, необхідність реконструювання кримінально-правового простору зумовлена викликами 21 століття. Переосмислення кримінально-правової політики крізь призму «гендерної ідентичності» та «гендерної рівності» зумовлена розмиванням меж між традиційним «чоловічим» та «жіночим», глибшим та змістовнішим трактуванням терміну «гендер». Також на особливу увагу заслуговує сучасне положення жінки в суспільстві, яка є незахищеною від усіх проявів насильства. Ставлення, упередження, гендерні стереотипи впливають на моделі поведінки, які сприяють поширенню форм насильства стосовно жінок. Все це вимагає від держави реалізації на національному рівні низки заходів кримінально-правового характеру.

 

Науковий керівник:                   к. ю. н., доцент Харитонова О. В.

 

 

Борик Дмитро Степанович

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 5 курс, 22 група

 

СЛУЖБОВЕ ВИКРИТТЯ ЯК ІНСТИТУТ БОРОТЬБИ З КОРУПЦІЄЮ. ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ.

 

Певні злочини, передбачені Кримінальним кодексом України (приміткою до ст. 45), визнані корупційними. Чимало таких злочинів є предметними. В юридичній літературі неправомірна вигода визначається як предмет злочинів, передбачених ст.ст. 354, 368, 368-2, 368-3, 368-4, 369, 369-2 ККУ. Хоча, у примітці до ст. 354 визначено поняття неправомірної вигоди, встановлення її окремих елементів є досі дискусійним. Не існує законодавчого визначення та доктринальної єдності стосовно таких елементів неправомірної вигоди як “переваги”, “пільги” та “послуги”. Наявні проблеми призводять до складнощів у правовій кваліфікації злочину загалом, та доказування його окремих елементів складу зокрема.  Достовірно встановити факт пропозиції, обіцянки, надання чи одержання без законних на те підстав грошових коштів чи іншого майна, переваг, пільг, послуг, нематеріальних активів, будь-яких інших вигод нематеріального чи негрошового характеру дозволяє інститут службового викриття.

Відповідно до ч. 1 ст. 53 Закону особою, яка надає допомогу в запобіганні і протидії корупції (викривачем), є особа, яка за наявності обгрунтованого переконання, що інформація є достовірною, повідомляє про порушення вимог цього Закону іншою особою. При дослівному тлумаченні визначення, складається враження, що викривачем може бути будь-яка особа. Однак, системний аналіз статті дозволяє дійти висновку, що законодавець пов’язує відповідні гарантії для викривача корупції та членів його сім’ї лише з дотриманням його трудових прав. Отже, викривачем корупції може визнаватися лише особа, яка є працівником відповідного органу державної влади або юридичної особи публічного чи приватного права.

Службові викриття залежно від адресата повідомлень про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» можуть бути внутрішніми або зовнішніми. Внутрішні службові викриття – це повідомлення особою про порушення своєму начальнику або іншій особі всередині організації, яка офіційно уповноважена або може належним чином відреагувати на ситуацію з порушенням. Відповідно до ч. 4 ст. 53 Закону органи державної влади та місцевого самоврядування повинні забезпечити умови для повідомлень їх працівниками про порушення вимог цього Закону іншою особою, зокрема через спеціальні телефонні лінії, офіційні веб-сайти, засоби електронного зв’язку.  На практиці, однак, вони або не створюються, або через сумніви працівників в ефективності відповіді на повідомлення, невпевненості у моральній обґрунтованості повідомлення про корупцію як такого, побоювання помсти і неадекватної реакції керівництва або колег не використовуються.

Очевидно, що відповідні умови для повідомлень мають забезпечуватися і в юридичних особах приватного права, оскільки її службові особи названі серед суб’єктів, на яких поширюється дія Закону. Також в юридичних особах приватного та публічного права має бути визначена особа, яка уповноважена приймати повідомлення про порушення Закону розглядати їх, а також вирішувати питання про реагування на такі повідомлення у межах процедури, передбаченої законодавством. Відповідно до національного антикорупційного законодавства таким спеціально уповноваженим суб’єктом юридичних осіб може стати особа, відповідальна за реалізацію антикорупційної програми (Уповноважений, ч. 5 ст. 64 Закону). Проблема полягає у тому, що обов’язкова наявність антикорупційної програми і посади Уповноваженого передбачена лише для 2 категорій юридичних осіб. На решті, скоріш за все, програма та посада створена не буде. Таким чином, внутрішня процедура службового викриття не зможе бути реалізована.

Що стосується зовнішнього повідомлення про порушення вимог цього Закону, то очевидно, що йдеться про ті органи та осіб, які уповноважені вирішувати відповідні питання. Це органи прокуратури, Національної поліції, Національного антикорупційного бюро України, НАЗК (спеціально уповноважені суб’єкти у сфері протидії корупції) (абзац 12 п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання корупції»). Однак після аналізу ст. 53 вказаного Закону виникає очевидна проблема – законодавець не надав можливості самому викривачу звертатися до спеціально уповноважених органів у сфері протидії корупції. Так, у ч. 7 цієї статті визначено, що різні посадові і службові особи зобов’язані у межах своїх повноважень ужити заходів щодо припинення такого правопорушення та негайно письмово повідомити про його вчинення спеціально уповноважений суб’єкт у сфері протидії корупції. І жодного слова про те, що це може зробити сам викривач.У Законі чітко регламентовано процедуру як внутрішнього, так і зовнішнього розгляду лише анонімних повідомлень про порушення його вимог. Так, згідно з ч. 5 ст. 53 вказаного Закону анонімне повідомлення про порушення вимог цього Закону підлягає перевірці у термін не більше п’ятнадцяти днів від дня його отримання, і, якщо буде необхідно, може бути продовженим до тридцяти днів. Однак у ньому не передбачено строків розгляду не анонімних повідомлень.

Також потрібно звернути увагу на те, що при перевірці анонімного чи ідентифікованого повідомлення про корупцію, потрібно обов’язково встановити, визначену Законом, наявність сукупності ознак повідомлення викривача,  а саме : 1) за змістом – це інформація про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою; 2) достовірність такої інформації; 3) обгрунтована переконаність викривача про це. Грунтовний механізм перевірки повинен попереджувати зловживання правом на службове викриття. Не всі викривачі мотивовані морально, іноді вони керуються відчуттям помсти, зводять особисті рахунки тощо. Механізмами захисту  викривачів можуть зловживати несумлінні, непрофесійні або замішані у корупційних діях працівники. Випереджаючи звинувачення на свою адресу, вони сподіваються забезпечити собі захист, інформуючи про вигадані або незначні порушення колег.

Зовнішніми отримувачами повідомлення про корупцію можуть бути й засоби масової інформації та громадські організації. На сучасному етапі, вбачаю найбільш перспективним розвиток саме такого способу анонімного повідомлення про корупцію, зокрема за допомогою платформи “Хабардокс”, підготовленої в рамках проекту «Боротьба з корупцією». Це сайт, де ви надаєте детальні матеріали-докази на розслідування. Дані шифруються декілька разів, проходячи через мережу серверів. Кожен сервер шифровує «шар» шифру і передає дані наступному вузлу. Листи може розшиврувати лише кінцевий одержувач – обраний Вами журналіст. Таким чином державні служби, провайдери Інтернет чи адміністратори Хабардокс не мають можливості відстежити контент повідомлення і це гарантує повну анонімність особі, яка здійснює повідомлення про корупцію.

Незважаючи на те, що у Законі України «Про запобігання корупції» є окремий розділ, присвячений державному захисту викривачів, з огляду вищезазначених проблем, доводиться констатувати про недосконалість реалізації відповідних законодавчих положень на практиці.

Службове викриття може стати надійним інструментом правоохоронних  органів у боротьбі з корупцію. За допомогою достовірних відомостей, отриманих цим шляхом, можна встановлювати факт пропозиції, обіцянки, надання чи одержання неправомірної вигоди у предметних злочинах. Однак, розвиток інституту службового викриття можливий лише із суттєвим доопрацюванням наявної нормативної бази. Вважаю за доцільне прийняття нового, окремого закону, який би повною мірою регулював інститут викриття та забезпечував реальних захист та гарантії для викривачів, членів сімей та їхні інтереси загалом.

 

Науковий керівник:                       д. ю. н., проф. Демидова Л. М.

 

 

 

Вирста Руслан Володимирович,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

Військово-юридичний факультет, 3 курс, 1 група

 

ПРОБЛЕМА ВІДМЕЖУВАННЯ САМОВІЛЬНОГО ЗАЛИШЕННЯ ВІЙСЬКОВОЇ ЧАСТИНИ АБО МІСЦЯ СЛУЖБИ ВІД ДЕЗЕРТИРСТВА

 

Дезертирство і самовільне залишення військової частини або місця служби займають своє місце в системі злочинів проти військової служби вже не одне десятиліття. Разом з тим, проблема їх відмежування один від одного продовжує залишатися такою ж гострою, у зв’язку зі схожістю елементів складу даних злочинів. Складнощів додає і те, що в диспозиції статті 408 КК, якою встановлюється відповідальність за дезертирство, чітко не вказується саме та ознака, за якою відбувається відмежування суміжних складів злочину.

Основна відмінність між самовільним залишенням військової частини або місця служби та дезертирством проходить за ознаками суб’єктивної сторони даних злочинів, які взагалі є найскладнішими для встановлення елементами складу злочину. Так, обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони самовільного залишення військової частини або місця служби є намір правопорушника перебувати поза територією військової частини або місця служби лише тимчасово упродовж певного терміну і його бажання повернутись у військову частину для продовження військової служби. Мети зовсім ухилитись від несення військової служби в нього немає. Що стосується дезертирства, то суб’єктивна сторона цього злочину характеризується метою ухилитися від військової служби назавжди, взагалі, а не тимчасово. Тобто вчиняючи дезертирство особа намагається повністю виключити себе зі сфери військово-службових відносин. Саме тому мета дезертирства – ухилення від несення обов’язків по військовій службі раз і назавжди – є ключовою  відмінною ознакою аналізованих складів.

У зв’язку з цим,  вважаємо за доцільне в диспозиціях усіх частин ст. 408 КК мету даного злочину сформулювати наступним чином: “з метою остаточно ухилитися від військової служби”. Це дало б змогу більш ефективно розмежовувати два суміжних склади злочинів, які розглядаються та сприяло б додержанню законності при здійсненні кримінального судочинства.

Ще одна проблема пов’язана з формулюванням ч. 2 ст. 408 КК щодо дезертирства зі зброєю, як кваліфікуючої ознаки вчинення зазначеного злочину.

На думку законодавця, підвищену суспільну небезпеку становить дезертирство, вчинене виключно зі зброєю. У статті не йдеться ні про вибухові речовини, ні про вибухові пристрої, ні про боєприпаси. Проте у багатьох інших військових злочинах (наприклад, в ч. 1 ст. 414 КК, присвяченій порушенню правил поводження зі зброєю, а також із речовинами і предметами, що становлять підвищену небезпеку для оточення) зазначаються і зброя, і боєприпаси, і вибухові речовини. З точки зору дотримання правил законодавчої техніки, підходи до визначення предметів та засобів, із якими здійснюються військові злочини, повинні бути єдині. Можна погодитися з думкою авторів, які вбачають в зазначених формулюваннях прояв недостатньої уваги законодавця до однакового застосування термінології кримінального закону. Підтверджує правильність такого розуміння і судова практика, яка вказує на нелогічність кваліфікації дій військовослужбовця, який вчинив дезертирство і забрав з собою, наприклад, два споряджені магазини з патронами, за ч. 1 ст. 408 КК.

У зв’язку з наведеним вважаємо, що ч. 2 ст. 408 КК повинна бути доповнена зазначенням бойових припасів, вибухових речовин і пристроїв як предметів учинення цього злочину та має бути викладена в такій редакції: «Дезертирство зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами чи пристроями карається позбавленням волі на строк від…»

 

Науковий керівник:                         к. ю. н., доцент Зінченко І. О.

 

 

Віблий Євгеній Валерійович.,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 5 курс, 22 група

 

ЗЛОВЖИВАННЯ ВПЛИВОМ В УКРАЇНІ: ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ СУБ’ЄКТА ЗЛОЧИНА

 

За даними досліджень глобальної антикорупційної неурядової організації Transparency International за 2015 рік Україна “заробила” лише один бал порівняно з 2014 роком. На сьогоднішній день індекс CPI (Індекс сприйняття корупції) складає 27 балів зі 100 можливих. Україна знаходиться на одному рівні з такими країнами як Камерун, Іран, Непал, Нікарагуа, Парагвай. У 2013 році рівень корумпованості країни був 25 балів, а у 2014 – 26. Отже, кожного року Україна “заробляє” по одному балу. Такі невтішні результати свідчать про низький рівень боротьби з корупцією.

Однією з причин, на наш погляд, є значна кількість змін у Кримінальний кодекс України щодо злочинів у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг. Ані науковці, ані практики не встигають ґрунтовно аналізувати нові положення. Як результат, відсутнє однакове застосування кримінально-правових норм, що призводить до порушень прав людини і сприяє подальшому розвитку корупції. Однією з таких норм є “Зловживаня впливом” (ст. 369-2 Кримінального кодексу України). Кримінальна відповідальність за таке діяння була встановлена вперше Законом України від 11 червня 2009 р., № 1508-VI у ст. 369-1 Кримінального кодексу України (далі КК України). Після того зазначена норма неодноразово змінювалась. Останні зміни були внесені Законом України від 10 листопада 2015 р., № 770-VIII “Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо вдосконалення інституту спеціальної конфіскації з метою усунення корупційних ризиків при її застосуванні”. На сьогоднішній день кримінальна відповідальність за зловживання впливом встановлена у ст. 369-2 КК України.

Норма складається з трьох частин і встановлює кримінальну відповідальність за пропозицію, обіцянку або надання неправомірної вигоди особі, яка пропонує чи обіцяє (погоджується) за таку вигоду або за надання такої вигоди третій особі вплинути на прийняття рішення особою, уповноваженою на виконання функцій держави (ч. 1 ст. 369-2 КК України). Частина 2 ст. 369-2 КК України встановлює відповідальність за прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди для себе чи третьої особи за вплив на прийняття рішення особою, уповноваженою на виконання функцій держави, або пропозиція чи обіцянка здійснити вплив за надання такої вигоди. У ч. 3 ст. 369-2 КК України передбачена кримінальна відповідальність за прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди для себе чи третьої особи за вплив на прийняття рішення особою, уповноваженою на виконання функцій держави, поєднане з вимаганням такої вигоди. Найгостріше стоїть питання щодо визначення суб’єкта злочину, передбаченого ч. 2 ст. 369-2 КК України “Про прийняття про позиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди для себе чи третьої особи за вплив на прийняття рішення особою, уповноваженою на виконання функцій держави, або пропозиція чи обіцянка здійснити вплив за надання такої вигоди”. Думки науковців відносно суб’єкта цього злочину різні. Одні вважають, що суб’єктом є будь-яка особа, в тому числі будь-яка службова особа, крім випадків, коли йдеться про вплив такої особи з використанням влади, службового становища чи повноважень. Схожою є думка Н.О. Кочерової, яка ввавжає, що суб’єктом є будь-яка особа, яка досягла шістнадцятирічного віку, в тому числі і службова, за умови, що обіцяний, запропонований, здійснений нею вплив на особу, уповноважену на виконання функцій держави, зумовлено не наданою їй по службі владою чи службовим становищем, а близькими, дружніми чи будь-якими іншими відносинами з останньою. Л.П. Брич визначає суб’єктом: 1) особу, не наділену статусом службової; 2) вона має реальну можливість вплинути на прийняття рішення особою, уповноваженою на виконання функцій держави. Принципово іншу позицію займає В.М. Киричко, який стверджує, що суб’єктом злочину, передбаченого ч. 2 ст. 369-2 КК України, може виступати лише службова особа або особа, яка надає публічні послуги; під зловживанням впливом слід розуміти лише використання такою особою можливостей, пов’язаних зі своїми службовими (у широкому розумінні) повноваженнями (обумовлених такими повноваженнями) для незаконного впливу на особу, уповноважену на виконання функцій держави.

Протилежність поглядів серед науковців в свою чергу має дзеркальне відображення при розумінні і застосуванні аналізованої кримінально-правової норми на практиці.

Як бачимо, проблема визначення суб’єкта злочину, що аналізується, виникає як на теоретичному, так і на практичному рівнях і потребує вирішення.

На нашу думку, суб’єктом цього злочину слід визнавати службову особу, як публічного так і приватного права, а також осіб, що надають публічні послуги, які мають можливості, пов’язані зі службовими повноваженями, мати вплив на осіб, уповноважених на виконання функцій держави.

З огляду на вищевикладене, а саме те, що зловживання впливом, вчинене загальним суб’єктом, не характеризується суспільною небезпечністю, властивою злочинам, і не відповідає ознакам корупційного правопорушення, пропонуємо встановити адміністративну відповідальність за прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди для себе чи третьої особи за вплив на прийняття рішення особою, уповноваженою на виконання функцій держави, або пропозиція чи обіцянка здійснити вплив за надання такої вигоди, у разі вчинення цих діянь особою, яка не наділена можливостями, пов’язаними зі службовими повноваженями, впливати на прийняття рішення особами, уповноваженнями на виконання функцій держави. А ч. 2 і ч. 3 ст. 369-2 КК України доповнити словосполученням “вчинене службовою особою або особою, що надає публічні послуги”.

 

Науковий керівник:                  професор, д.ю.н., Демидова Л. М.

 

 

Гиркало Катерина Вікторівна

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

СКІ, 2 курс,3 група

 

КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ

 В УКРАЇНІ

 

Останнім часом усе більшої актуальності набуває питання про кримінальну відповідальність юридичної особи. Актуальність цієї дискусійної теми пов’язують, по-перше, з відсутністю дієвих механізмів відновлення порушених прав юридичною особою. По -друге, в Україні дуже гостро постає питання про стягнення проблемної заборгованості з юридичних осіб, що виникає у зв’язку з неможливістю результативно впливати на дії юридичної особи в межах правового поля. По-третє, як свідчить практика, більшість злочинів вчиняється саме за допомогою або для юридичних осіб.

Досить суперечливим для вітчизняної правової системи стало доповнення чинного Кримінального кодексу України  розділом XIV-1 “Заходи кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб” відповідно до Закону № 314-VII від 23.05.2013 р. з урахуванням змін, унесених Законом № 1207-VII від 15.04.2014 р.

Така зміна в законодавстві викликала чимало суперечок між сучасними науковцями й правниками.

Зокрема, у р. XIV-1 Кримінального Кодексу  України законодавець визначив (далі КК України):

1) підстави для застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового характеру (ст. 96-3 КК України); 2) перелік юридичних осіб, до  яких застосовуються заходи кримінально-правового характеру (ст. 96-4 КК України); 3) підстави для звільнення юридичної особи від застосування заходів кримінально-правового характеру (ст. 96-5 КК України);

4) види заходів кримінально-правового характеру, що застосовуються до юридичних осіб (ст. 96-6 КК України), зокрема такі, як:

– штраф у розмірі від 5 до 75 тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (85000 – 1275000 грн.) (ст. 96-7 КК України);

– конфіскація майна юридичної особи (ст. 96-8 КК України);

– ліквідація юридичної особи, яка застосовується судом у разі вчинення її уповноваженою особою будь-якого із злочинів, передбачених ст. ст. 109, 110, 113, 146, 147, 160, 260, 262, 258 – 2585, 436, 4361, 437, 438, 442, 444, 447 КК України (ст. 96-9 КК України); 5) загальні правила застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового характеру (ст. 96-10 КК України); 6) застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового характеру за сукупністю злочинів (ст. 96-11 КК України).

Зазначені вище зміни було прийнято Верховною Радою України стосовно відповідальності юридичних осіб з метою виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України             (далі План дій).

План дій містить перелік конкретних критеріїв ЄС за чотирма блоками: безпека документів, включаючи впровадження біометричних даних; управління міграцією, у т.ч. протидія нелегальній міграції та реадмісія; громадський порядок та безпека;забезпечення основоположних прав і свобод людини.

Слід звернути увагу, що законодавець не запроваджує щодо юридичних осіб можливості “притягнення до кримінальної відповідальності”, натомість до юридичних осіб застосовують “заходи кримінально-правового характеру” за діяння, учинені іншою особою (фізичною).

Таким чином, відповідно до норм чинного законодавства притягнення юридичної особи до кримінальної відповідальності залишається поза межами правового поля, натомість законодавець передбачив можливість застосувати до юридичної особи заходів кримінально-правового характеру.

На практиці відповідальність за неправомірні діяння юридичної особи покладається на її уповноважених осіб. Згідно зі ст. 96-3 КК України під уповноваженими особами юридичної особи слід розуміти службових осіб юридичної особи, а також інших осіб, які відповідно до закону, установчих документів юридичної особи чи договору мають право діяти від імені юридичної особи.

При цьому доводити вину юридичної особи не треба, якщо буде доведено вину її уповноваженої особи, та й саме поняття “вина” важко віднести до юридичної особи.

Однак слід звернути увагу, що з огляду на викладені вище законодавчі нововведення можливе подвійне застосування відповідальності за один і той самий злочин.. У першому випадку до кримінальної відповідальності може притягатися уповноважена особа, яка діяла в інтересах юридичної особи та яка безпосередньо вчинила такий злочин. У другому випадку за вчинений злочин уповноваженою особою від імені юридичної особи до юридичної особи можуть бути застосовані заходи кримінально-правового характеру. Звичайно, таке твердження суперечить нормам ст. 61 Конституції України, яка гарантує індивідуальність при застосуванні відповідальності, однак неоднакове застосування законодавства в Україні може призвести до таких негативних наслідків, як подвійна відповідальність.

Крім того, слід звернути увагу й на той факт, що нормативні положення стосовно відповідальності юридичних осіб перебувають зараз у колізії з чинним кримінальним законодавством.

Так, ст. 18 КК України визначено, що суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність.

З положень статті 96-10 КК України виходить,що при застосуванні до юридичної особи заходів кримінально-правового характеру судом враховуються ступінь тяжкості вчиненого її уповноваженою особою злочину, ступінь здійснення злочинного наміру, розмір завданої шкоди, характер та розмір неправомірної вигоди, яка отримана або могла бути отримана юридичною особою, вжиті юридичною особою заходи для запобігання злочину.

Зважаючи на той факт, що такий інститут, як “заходи кримінально-правового характеру щодо юридичної особи” з’явився відносно недавно, поки що відсутня належна й розгорнута судова практика, яка б змогла відповісти на практичні питання, що можуть виникати у зв’язку із застосуванням цього інституту.

 

Список використаної літератури:

1. К30 Кримінальний кодекс України: станом на 01.02.2016р.-С.ТОВ «ВВП НОТІС»,2016-200с.
2. Бюлетень Міністерства юстиції України. Щодо відповідальності юридичних осіб за корупційні правопорушення у вигляді застосування до них заходів кримінально-правового характеру. -2013. – № 3. – С. 104-115.
3. Кримінальна відповідальність юридичних осіб: порівняльно-правове дослідження: монографія / В.К. Грищук,О.Ф. Пасєка. – Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2013. – 248 с.
4. План дій щодо лібералізації ЄС візового режиму для України. [Електронний ресурс].-Режим доступу : http://www.kmu.gov.ua/control/publish/article?art_id=244813273.

 

Науковий керівник:                        к.ю.н , асистент Осадча А. С.

 

 

Жданюк Назарій Володимирович,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 5 курс, 23 група

 

Проблемні аспекти співвідношення ч. 2 ст.  368-4 та ст. 358 Кримінального кодексу України

 

Корупція залишається одним із найбільш небезпечних соціальних лих, а заходи, що вживаються для її подолання з боку держави, бажаного результату поки що не дають. Це значною мірою пояснюється низьким рівнем ефективності взаємодії з іншими органами та підрозділами, недосконалістю інформаційно-аналітичного забезпечення, недосконалістю процедур притягнення винних осіб до відповідальності, низьким рівнем довіри до влади з боку громадян. Істотних змін, яких зазнало кримінальне законодавство, у частині приведення його положень у відповідність до міжнародних антикорупційних стандартів, висуває нагальну потребу розроблення актуальних питань удосконалення практики його застосування.

Так,  дискусійним у науці та практиці є можливість кваліфікації діяння особи одночасно за ст. 358 та  368-4 Кримінального кодексу України (далі – КК України).  Дійсно, за об’єктивною стороною ці злочини схожі. Так, об’єктивною обов’язковою ознакою ч.2 ст.368-4 КК є не лише одержання неправомірної вигоди, але й виконання у зв’язку з цим особою, яка надає публічні послуги, спеціальної умови, що полягає у дії або бездіяльності з використанням наданих їй повноважень в інтересах того, хто пропонує чи надає таку вигоду, або в інтересах третьої особи. Такі діяння часто являють собою підроблення офіційних документів. Видається, в цьому разі об’єктивна сторона ч. 2 ст. 368-4 КК України охоплює виконання усіх діянь особою, що надає публічні послуги і  це фактично унеможливлює притягнення її до відповідальності за ст. 358 КК України. Наприклад, нотаріус за неправомірну вигоду вніс завідомо неправдиві відомості у договір купівлі-продажу. У цьому разі, на  наш погляд,  така підробка не потребує додаткової кваліфікації за ст.358 КК. Як вище зазначалося, об’єктивна сторона ч.2 ст. 368-4 КК органічно поєднує не тільки прийняття пропозиції, обіцянки чи одержанні неправомірної вигоди  а й діяння, які вчиняє особа, що надає публічні послуги задля її отримання, зокрема, і підроблення офіційних документів. Видається, додаткова кваліфікація таких діянь за ст. 358 КК буде означати порушення відомого принципу права: non bis in iden (не можна судити за те саме двічі).

На практиці, на жаль, одночасне застосування ч.2 ст.368-4 та 358 КК також має місце. Наприклад, у судовому рішенні № 667/10885/13-к засуджений займав посаду інженера-інспектора на підприємстві, постійно здійснюючи професійну діяльність, пов’язану із наданням публічних послуг. 03.09.2013 року у денний час, знаходячись на своєму робочому місці, засуджений прийняв пропозицію одержання  неправомірної вигоди за вирішення питання про видачу документів, що засвідчують придатність суден до плавання і дають право на їх експлуатацію, без проведення їх огляду, задовільні результати якого відповідно до п. 9 Положення про Регістр судноплавства України, є обов’язковою підставою для видачі вказаних документів. Реалізуючи вищезазначений умисел, діючи в інтересах третьої особи, засуджений склав, підписав від свого імені і завірив свої підписи відтиском печатки інспектора Регістра судноплавства України.  При цьому він вніс до них завідомо неправдиві відомості, про те, що огляд суден проведено і за його результатами судна придатні до плавання, достовірно знаючи, що такий огляд не проводився, та доводячи до кінця реалізацію вищевказаного умислу.

За такі діяння, особу було притягнено до відповідальності за сукупністю статей 368-4 та 358 КК України. Тобто, за вчинення однієї дії громадянина було засуджено за двома статтями, що є неприпустимим відповідно до конституційного принципу неможливості подвійного притягнення до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення, закріпленого в статті 61 Конституції України та статті 4 Протоколу №7 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Як висновок, необхідно зазначити, що за весь час існування статті 368-4 КК України на її основі було винесено лише 21 вирок  згідно даних Єдиного державного реєстру судових рішень, що говорить про неефективність її застосування. Зважаючи на вищезазначені проблеми, законодавцю необхідно узагальнити практику, що склалася в даній сфері і провести законодавчі коригування для збільшення ефективності використання даної норми в українських реаліях.

 

Науковий керівник:                 к.ю.н., асистент . Горностай А. В.

 

 

 

Коляда Ірина Сергіївна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

СКІ, 2 курс, 3 група

 

 

 

ФАКТИЧНА ПОМИЛКА ПРИ ВЧИНЕННІ

ЗЛОЧИНУ У СПІВУЧАСТІ

 

Традиційно вважається, що умисел співучасників має свої особливості і включає, зокрема, усвідомлення обставин, які характеризують спільність діянь кількох осіб. Як правило, проявом чи частиною такої спільності є їх домовленість щодо спільного вчинення злочину. Водночас не виключені ситуації, в межах яких з боку особи, що має намір вчинити злочин у співучасті, може мати місце фактична помилка.

Для початку зазначимо кілька вихідних положень, на яких ґрунтуватимуться подальші конкретні оцінки та висновки. По-перше, фактична помилка у кримінальному праві – це неправильна оцінка особою під час вчинення діяння, яким заподіюється шкода об’єкту кримінально-правової охорони, фактичної обставини, що має кримінально-правове значення. По-друге, фактична помилка має кримінально-правове значення, якщо вона впливає на кримінально-правову кваліфікацію або враховується при обранні заходів кримінально-правового характеру, зокрема, при призначенні покарання

Встановлено, що фактична помилка, за загальним правилом, має значення для кваліфікації дій лише тієї особи (тих осіб), в свідомості якої (яких) вона мала місце. Інші ж співучасники, в свідомості яких омана була відсутня, несуть відповідальність за фактично вчинені ними діяння. Але оскільки виконавець є центральною фігурою у співучасті, а стадія злочину, вчиненого у співучасті, визначається стадією злочинної діяльності виконавця, то у випадках вчинення ним незакінченого злочину через допущену фактичну помилку, така помилка впливає на кваліфікацію не лише його діяння, а й на оцінку діянь інших співучасників. Стверджується, що усвідомлення суспільно небезпечного характеру діяння і передбачення його суспільно небезпечних наслідків, про які йдеться в ст. 24 Кримінального Кодексу України (далі КК України), при вчиненні злочину у співучасті поширюється і на участь у ньому інших співучасників та на наслідки їх діяльності. Відтак, у випадках, якщо винний лише помилково вважав, що особа, яка діє спільно з ним, відповідає ознакам суб’єкта злочину, співучасть не виникає, а вчинене належить кваліфікувати як замах на вчинення злочину за тією частиною статті, яка передбачає його вчинення у співучасті як кваліфікуючу ознаку. Якщо ж особа при цьому спрямовувала своє діяння на організацію, пособництво чи підбурювання до цього злочину, посилання на ст. 27 КК України при кваліфікації її діяння не потрібне. У випадку, коли винний, навпаки, вважав, що використовує особу, яка не підлягає кримінальній відповідальності через відсутність ознак суб’єкта, а фактично такі ознаки мали місце, вчинене належить оцінювати як посереднє заподіяння (спричинення). Відстоюється позиція, відповідно до якої за помилкового уявлення співучасника про наявність/відсутність у виконавця мотивів чи мети, які впливають на кваліфікацію злочину, такі мотив чи мета не можуть бути інкриміновані співучаснику, який припустився даної помилки.

Переглянувши матеріали судової практики, а саме вирок колегії Бабушкинського районного суду м. Дніпро від 8.05.2012 р. встановлено, що 18.01. 2011 р. підсудна вмовляла Особу№4 скоїти умисне вбивство, пообіцявши «гонорар» у розмірі 5 000 доларів США. Вважаючи, що Особа№4 піддався на її умовляння, підсудна передала фото потерпілої і вказала її місце проживання. Насправді ж, Особа№4 не погодився вчинити злочин, а лише ввів в оману підсудну та повідомив про своє «замовлення» працівників органів внутрішніх справ. Тоді за допомогою останніх було інсценоване вбивство потерпілої. Після пред’явлення фото інсценування підсудна виплатила частину грошей Особі№4, а щодо решти склала розписку. В цей момент її було затримано. Органи досудового розслідування кваліфікували дії обвинуваченої за ст. 14, ч. 3 ст. 27, п. 11 ч. 2 ст. 115 КК , а суд – за ч. 1 ст. 14, ч. 4 ст. 27, п. 11 ч. 2 ст. 115 КК України. При цьому в окремій думці один із суддів зазначив, що підсудна допустила «фактичну помилку в характері діяння як співучасника в закінченому вбивстві на замовлення у вигляді вдалого підбурювання підшуканого виконавця, тоді як таке було відсутнє і жива людина нею була помилково сприйнята за її труп внаслідок інсценування обставин вбивства, через що смерть жертви не настала. Тим самим своїми діями підсудна вчинила непридатний замах (замах на непридатний об’єкт), що тягне кримінальну відповідальність підсудної за загальними правилами відповідальності співучасників за ч. ч. 2−4 ст. 29 Кримінального кодексу України за спрямованістю умислу. Таким чином суддя запропонував такий варіант кваліфікації: ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 27, п. п. 6, 11 ч. 2 ст. 115 КК України.

Все вищезгадане дозволяє дійти таких висновків, що у  судовій практиці в питанні оцінки ситуацій, що включають фактичну помилку щодо домовленості про вчинення злочину, наявна неоднозначність. У звязку з чим існують різні варіанти кваліфікації таких ситуації. А також, що проблема фактичної помилки у співучасті для вчинення злочину являє собою не тільки науковий інтерес, але й має велике значення для правозастосовних органів, тому що безпосередньо пов’язана з правильною кваліфікацією злочинів, вчинених спільними зусиллями декількох осіб, індивідуалізацією відповідальності і призначенням справедливого покарання винним.

 

Науковий керівник:                       к. ю. н., асистент Осадча А. С.

Корицький В’ячеслав Андрійович

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 5 курс, 23 група

 

ДО ПРОБЛЕМИ КОНСТИТУЦІЙНОСТІ СТАТТІ 368-2

КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

 

Актуальність статті 368-2 Кримінального кодексу України (далі – КК України) є дискусійною, а проблема багатоаспектною. Предметом цієї статті є встановлення наявності або відсутності підстав для того, щоб розглядати припис статті 368-2 КК України як конституційний або неконституційний, лише на підставах міри його відповідності приписам Конституції України.

За статтею 368-2 КК України встановлюється відповідальність за набуття особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у власність активів у значному розмірі, законність підстав набуття яких не підтверджено доказами, а так само передача нею таких активів будь-якій іншій особі. Кваліфікуючими ознаками за частинами другою і третьою статті 368-2 КК України є вчинення діяння, передбаченого частиною першою цієї статті, службовою особою, яка займає відповідальне становище, і особою, яка займає особливо відповідальне становище.

Зважаючи на це, в науці як конституційного, так і кримінального права зародилася дискусія з приводу того, чи відповідає зміст статті 368-2 КК України у багатоаспектному вимірі кримінально-правового регулювання приписам Конституції України. Так, безпосередньо за статтею 368-2 КК України, законодавцем порушено такі питання:

• Чи має право особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування на набуття активів у власність?
• В якому розмірі така особа має право набувати активи у власність?
• Яким чином набуття у власність активів повинно підтверджуватися?
• Хто має підтверджувати законність набуття у власність активів?
• Яким є правовий статус активів, набутих у власність особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування у власність, при передачі цих активів такою особою будь-якій іншій особі?
• Якою є відповідальність особи, яка набула у власність активи, законність походження яких не підтверджена доказами, від особи, уповноваженої на виконання функцій держави або органів місцевого самоврядування?

Уявляється, що в аспекті порушених питань, предметом аналізу задля пошуку відповідей є саме Конституція України. Відтак:

По-перше, відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. З цього припису можна зробити висновок, що Конституція України не забороняє посадовим і службовим особам органів державної влади і місцевого самоврядування набувати у власність активи, якщо це не суперечить Конституції України та законам України в частині підстав, повноважень та їх меж, а також способу набуття цих активів.

По-друге, безпосередньої відповіді на питання щодо розміру набуття активів у власність особами, уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у Конституції України не міститься, разом з тим статті 8 і 41 Конституції України створюють достатні правові підстави для захисту власності, право на яку має пріоритетний характер в аспекті статті 8 Конституції України. Поміж цього, за статтею 13 Конституції власність зобов’язує, тому її правовий режим зумовлює власника на вчинення певних дій або утримання від них для захисту цього права. Питання щодо розміру активів як таких, що набуті у “значному розмірі”, є виключною дискрецією законодавця.

По-третє, згідно з статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, отже: набуття у власність активів повинно підтверджуватися у спосіб, передбачений Конституцією України та законами України. Більше того, за статтею 67 Конституції України кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Цей припис об’єктивує активи  як об’єкт оподаткування, податковий обов’язок щодо якого виникає у їх власника.

По-четверте, за статтею 63 Конституції України особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. Відповідно до статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Висновком може бути те, що законність набуття активів у власність має підтверджуватися або спростовуватися органами досудового розслідування, які мають в цьому об’єктивні сумніви і розпочали кримінальне провадження, але аж ніяк не власником цих активів.

По-п’яте, за статтями 19 і 62 Конституції України існує колізія, відповідно до якої всі дії посадових осіб органів державної влади і місцевого самоврядування мають вчинятися на підставах, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України, проте, протиправність цих дій може бути підтверджена лише обвинувальним вироком суду, який набув законної сили. Таким чином, можна зробити висновок, що до набуття вироком суду законної сили активи, набуття яких не підтверджено доказами, носять виключно конституційний характер і передача цих активів має відповідати всім вимогам, які ставляться до правочинів.

По-шосте, при набутті у власність майна, яке не є таким, що отримано у завідомо протиправний спосіб, для особи, яка його набула, за статтею 62 Конституції України, не виникає жодних кримінально-правових заборон, і особа, яка набула це майно у власність, розпоряджається ним як власник.

Як висновок, порушена проблема є актуальною і потребує подальшого дослідження.

 

Науковий керівник:                    к.ю.н., асистент Горностай А. В.

 

 

Крамаренко Яна Романівна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 5 курс, 24 група

 

Щодо розуміння злочинів, пов’язаних з корупцією та їх значення

 

Правопорушення, пов’язане з корупцією, є новелою в українському законодавстві, адже цього терміна не було зазначено в Законі України (далі ЗУ) “Про засади запобігання і протидії корупції” від 7 квіт. 2011 р. № 3206-VI. Він з’явився в новому ЗУ «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 № 1700-VII. В останньому наводиться таке визначення правопорушення, пов’язаного з корупцією: «це діяння, що не містить ознак корупції, але порушує встановлені цим Законом вимоги, заборони та обмеження, вчинене особою, зазначеною у частині першій статті 3 цього Закону, за яке законом встановлено кримінальну, адміністративну, дисциплінарну та/або цивільно-правову відповідальність».

З цього випливає, що об’єктивна сторона останнього полягає в порушенні встановлених законом: вимог (щодо додержання закону та етичних норм поведінки, неупередженості, нерозголошення інформації тощо); заборон (на одержання пільг, послуг і майна органами державної влади та органами місцевого самоврядування); обмежень (щодо використання службових повноважень чи свого становища, одержання подарунків, сумісництва та суміщення з іншими видами діяльності, спільної роботи близьких осіб). Суб’єкт злочину – спеціальний, а саме: 1) особи, уповноважені на виконання функцій держави або місцевого самоврядування; 2) особи, які для цілей цього Закону прирівнюються до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування; 3) особи, які постійно або тимчасово обіймають посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, або спеціально уповноважені на виконання таких обов’язків у юридичних особах приватного права незалежно від організаційно-правової форми, а також інші особи, які не є службовими особами та які виконують роботу або надають послуги відповідно до договору з підприємством, установою, організацією, – у випадках, передбачених цим Законом. Такого суб’єкта можна притягнути до кримінальної відповідальності, керуючись Розділом ХI вищезазначеного закону. Але, складність такого притягнення,  полягає в тому, що законодавством не врегульовано перелік розглядуваних злочинів.

Слід зазначити, що порівняно із міжнародно-правовими документами, КК України не зараховує до корупційних такі злочини, як протекціонізм, підкуп виборців, підтримка та лобіювання інтересів тіньової економіки у відповідь на політичну підтримку. Тому, ми вважаємо, що до злочинів, пов’язаних з корупцією, у випадку вчинення їх спеціальним суб’єктом, що зазначений вище, слід віднести склади злочинів передбачені ст. 110-2 КК «Фінансування дій, вчинених з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади, зміни меж території або державного кордону України», ст. 160 КК «Підкуп виборця, учасника референдуму», ст. 209 КК «Легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом». Адже, кошти для фінансування, підкупу або відмивання (легалізації) можуть бути отримані через вчинення корупційного злочину.

На нашу думку, слід удосконалити законодавство у цій сфері згідно до міжнародних документів, адже наразі ніякого значення для кваліфікації цей вид правопорушення не має. Якщо за корупційні злочини, вичерпний перелік яких зазначений у примітці до ст. 45 КК, законом передбачено більш суворі вимоги при призначенні покарання, неможливість призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, то про злочини, пов’язані з корупцією нічого не йдеться.

 

Науковий керівник:                          д.ю.н., проф. Демидова Л. М.

 

 

Кулик Катерина Дмитрівна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

асистент кафедри кримінології та

кримінально-виконавчого права

 

ЩОДО ПИТАННЯ ЗМІСТУ ОБ’ЄКТИВНОЇ СТОРОНИ РОЗБЕЩЕННЯ НЕПОВНОЛІТНІХ В УКРАЇНІ

 

Кожен історичний період існування соціуму характеризується певними ціннісними орієнтирами, пануючими правилами і нормами, особливостями світосприйняття, зокрема, це стосується і поглядів на визначення того, що вважати розпусними діями щодо неповнолітніх. Для усвідомлення соціального навантаження і захисного сенсу заборони розбещення неповнолітніх необхідно детально проаналізувати зміст об’єктивної сторони цього злочину в історичному аспекті.

На території сучасної України відповідальність за розбещення неповнолітніх уперше на законодавчому рівні було встановлено Кримінальним уложенням 1903 р.: ч. 3 ст. 515 забороняла вчинення любострасних дій з розбещенням, але без статевих зносин. Неповнолітніми вважалися особи, які не досягли 17 років. Усі наступні Кримінальні кодекси України також містили аналогічні норми.

Із прийняттям Кримінального кодексу УРСР 1960 р. було змінено диспозицію і санкцію цієї кримінально-правової норми. Кодекс оголосив злочинними розпусні дії відносно особи, яка не досягла шістнадцятирічного віку. Карався цей злочин позбавленням волі на строк до двох років або засланням на строк до трьох років. Під розпусними розуміли фізичні та інтелектуальні дії сексуального характеру, спрямовані на задоволення статевої пристрасті винного або на збудження статевого інстинкту в потерпілого. Вони, однак, не могли полягати у насильницьких природних чи неприродних статевих зносинах, відповідальність за які встановлена ст. 117, 120 та 118, 122. Як фізичні розпусні дії кваліфікувалися неприродні статеві зносини  per os або per anum за добровільною згодою з особою, яка не досягла 16 років, непристойні мацання статевих органів, навчання статевим неприродним способам (наприклад, онанізму), вчинення у присутності неповнолітнього статевого акту природним чи неприродним способом тощо. Інтелектуальне розбещення могло полягати в цинічних розмовах з потерпілим про сексуальні зносини, ознайомленні його з порнографічними зображеннями тощо. Таке тлумачення ст. 121 КК УРСР було дано фахівцями з кримінального права В. В. Сташисом та М. І. Бажановим у науково-практичному коментарі до Кримінального кодексу УРСР 1960 р.

Із набуттям чинності новим Кримінальним кодексом України у 2001 р. диспозиція статті, що передбачала відповідальність за розбещення неповнолітніх, була доповнена частиною другою, яка містить  кваліфікуючі ознаки цього діяння, проте законодавець знову не окреслив межі об’єктивної сторони цього складу злочину. На допомогу практикам Пленум Верховного Суду України у постанові «Про судову практику проти статевої свободи та недоторканості особи» від 30.05.2008 р. № 5 у п. 17 дав тлумачення розпусним діям: під «фізичними розпусними діями слід розуміти оголення статевих органів винної чи потерпілої особи, непристойні доторкання до статевих органів, які викликають статеве збудження, навчання статевим збоченням, імітація статевого акту, схиляння або примушування потерпілих до вчинення певних сексуальних дій між собою, вчинення  статевих  зносин, акту онанізму у присутності потерпілої особи тощо. Інтелектуальними розпусними діями було визнано ознайомлення потерпілої особи із порнографічними
зображеннями, відеофільмами, цинічні розмови з нею на сексуальні
теми тощо» (тобто перелік діянь, які кваліфікуються як розбещення неповнолітніх, не є вичерпним). Це дає можливість широкого тлумачення об’єктивної сторони цього злочину, включаючи до неї й інші дії.У зв’язку з цим на практиці слідчі органи за аналогією (йдеться про ст. 121 КК УРСР 1960 р.) продовжують розцінювати добровільні неприродні статеві зносини, добровільне мужолозтво або лесбійство з особою, яка не досягла шістнадцятирічного віку, як розбещення неповнолітніх. Про це свідчить проведене нами узагальнення практики кримінальних справ за ст. 156 КК України. З цього приводу В. І. Борисов та Л. В. Дорош у Науково-практичному коментарі Кримінального кодексу України зазначають, що розпусними діями не є протиправні природні або неприродні статеві зносини із особою, що не досягла 16-ти років. Відповідальність за такі дії передбачена ст. 152, 153, 155 КК України. Згідно зі ст.ст. 152, 153 КК України кримінальна відповідальність настає за насильницькі природні та неприродні статеві зносини, а ст. 155 КК України – за добровільні природні статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості. Тому питання кваліфікації добровільних неприродних статевих зносин та добровільного мужолозтва й лесбійства в сучасному кримінальному праві та кримінології залишається дискусійним: деякі науковці (О. О. Дудоров, М. І. Мельник, М. І. Хавронюк) пропонують кваліфікувати акти орального або анального сексу за добровільною згодою неповнолітньої особи як розбещення неповнолітніх, а Р. С. Біль наголошує, що будь-які дії сексуального характеру без застосування насильства, а саме: статеві зносини у формі природного статевого акту, задоволення статевої пристрасті неприродним способом, гомосексуалізм та лесбійство, повинні кваліфікуватися як статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості, а не як розбещення неповнолітніх. Із ним погоджується і Ю. В. Александров, який в одному з науково-практичних коментарів до Кримінального кодексу України висловив позицію, що природні та неприродні статеві зносини з неповнолітньою особою належать до складу злочину, передбаченого ст. 155 КК України, а саме статеві зносини з особою, що не досягла статевої зрілості. Характеризуючи об’єктивну сторону розбещення неповнолітніх, А. О. Джужа виокремлює низку ознак, зокрема, те, що дії не мають бути природними, анальними або оральними статевими зносинами, що вчиняються з потерпілою особою. Подібної точки зору дотримується і О. О. Світличний. У Верховній Раді України 03.02.2015 р. було зареєстровано проект Закону про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо захисту дітей від сексуальних зловживань та сексуальної експлуатації № 2016. Подання цього законопроекту було розглянуто Комітетом Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності 11.05.2016 р. Цим законопроектом передбачене внесення змін до диспозиції ст. 155 КК України, а саме запропоновано криміналізувати добровільні неприродні статеві зносини, виклавши статтю в наступній редакції: «Природні або неприродні статеві зносини з особою, яка не досягла шістнадцятирічного віку, вчинені повнолітньою особою». Таким чином, автори законопроекту відносять зазначені діяння до об’єктивної сторони добровільних статевих зносин з особою, яка не досягла статевої зрілості, а отже, вони автоматично виключаються з тлумачення об’єктивної сторони розбещення неповнолітніх. Однак станом на 10.10.2016 р. цей законопроект не було розглянуто на засіданні Верховної Ради України, а отже, говорити про затвердження його положень ще зарано.Таким чином, проаналізувавши погляди науковців, слід зазначити, що належність добровільних неприродних статевих зносин з особою, що не досягла шістнадцятирічного віку, до розпусних дій, передбачених ст. 156 КК України, має дискусійний характер і потребує детального вивчення цього питання. Оскільки визначення меж розбещення неповнолітніх є важливим передусім як для розуміння об’єктивної сторони цього складу злочину, так і для кваліфікації злочинних діянь.

Науковий керівник:                   к. ю. н., доцент Валуйська М. Ю.

 

 

 

Лозова Олена Сергіївна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКОЮ, 3 курс, 7 група

 

Характеристика та основні ознаки бандитизму

 

На сьогодні бандитизм є одним з найбільш небезпечних загальнокримінальних проявів організованної злочинності.

Відповідно до ст. 257 КК України бандитизмом є організація озброєної банди з метою нападу на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб, а також участь у такій банді або у вчинюваному нею нападі.

Під бандою розуміють озброєну злочинну організацію або організовану групу,яка має специфічні ознаки,а саме: 1) озброєність; 2) спеціальна мета,якою є напад на підприємства,установи,організації чи на окремих осіб.

Варто зазначити,що щоб зрозуміти,що є бандою,треба знати,що являє собою злочинна організація та організована група.

Банду слід вважати створеною з моменту досягнення її учасниками згоди щодо вчинення першого нападу за наявності планів щодо подальшої спільної злочинної діяльності такого ж характеру та за умови, що об’єднання набуло всіх обов’язкових ознак банди. При цьому не має значення, передувала створенню банди стадія існування об’єднання як організованої групи або злочинної організації чи банда одразу була створена як така.

Під злочинною організацією потрібно розуміти стійке ієрархічне об’єднання декількох осіб (п’ять і більше), члени якого або структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп.

Злочинну організацію слід вважати утвореною (створеною), якщо після досягнення особами згоди щодо вчинення першого тяжкого чи особливо тяжкого злочину, але до його закінчення об’єднання набуло всіх обов’язкових ознак такої організації. При цьому не має значення, передувала набуттю об’єднанням ознак злочинної організації стадія його існування як організованої групи чи зазначена організація була одразу створена як така.

Під організованою групою потрібно розуміти групу, в якій при готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об’єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об’єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи.

Проаналізувавши два визначення можна виділити таку ознаку як стійкість,яку потрібно розуміти для визначення чи підходить певне об’єднання для кваліфікації його як банди.

Під стійкістю організованої групи та злочинної організації потрібно розуміти здатністіь забезпечити стабільність і безпеку свого функціонування, тобто ефективно протидіяти факторам, що можуть їх дезорганізувати, як внутрішнім (наприклад, невизнання авторитету або наказів керівника, намагання окремих членів об’єднання відокремитись чи вийти з нього), так і зовнішнім (недотримання правил безпеки щодо дій правоохоронних органів, діяльність конкурентів по злочинному середовищу тощо). На здатність об’єднання протидіяти внутрішнім дезорганізуючим факторам указують, зокрема, такі ознаки: стабільний склад, тісні стосунки між його учасниками, їх централізоване підпорядкування, єдині для всіх правила поведінки, а також наявність плану злочинної діяльності і чіткий розподіл функцій учасників щодо його досягнення.

Ознаками зовнішньої стійкості злочинної організації можуть бути встановлення корупційних зв’язків в органах влади, наявність каналів обміну інформацією щодо діяльності конкурентів по злочинному середовищу, створення нелегальних (тіньових) страхових фондів та визначення порядку їх наповнення й використання тощо.

Дослідивши загальні ознаки організованої групи та злочинної організації,треба приділити увагу спеціальним ознакам,які характеризують зазначені об’єднання як банду,а саме: 1) озброєність; 2) мета нападу на підприємства,установи,організації чи на окремих осіб.

Озброєність банди характеризується двома моментами. Об’єктивно банда буде озброєна тоді, коли хоча б у одного з її учасників є предмети, які спеціально пристосовані для враження людей, не мають іншого (господарського, спортивного) призначення та на які поширюється спеціальний правовий режим (вони є об’єктом дозвільної системи або носіння їх громадянам заборонено).

Це вогнепальна і холодна військова, мисливська і спортивна зброя, саморобна чи перероблена зброя (зокрема обрізи). Наявність пневматичних чи газових рушниць, пістолетів, револьверів, метальних, електрошокових чи інших аналогічних пристроїв має враховуватися як озброєність банди за умови, що вони належать до типів, використання яких громадянами потребує спеціального дозволу (зокрема пневматична зброя зі швидкістю польоту кулі понад 100 м/сек, газові пістолети і револьвери, газові балони, споряджені газом нервово-паралітичної дії) Використання бандитами зброї, на яку в установленому порядку видано дозвіл, не виключає озброєності банди. За суб’єктивною ознакою озброєність банди передбачає, що про наявність зброї і готовність її застосувати знають інші члени банди.

Мета нападу на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб означає, що банда прагне досягнути злочинного результату за допомогою насильства або створення реальної загрози його застосування, діяти раптово, агресивно.

Отже, банда належить до такої форми співучасті, як вчинення злочину організованою групою осіб. Ознаками банди, які характеризують її як органі- зовану групу, виступають множинність учасників (три і більше), об’єднаність єдиним планом з розподілом функцій, наявність лідера, наявність вну- трішніх форм поведінки, стійкість, озброєність, наявність спеціальної мети створення – вчинення нападів на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб.

 

 

Мачіха Назарій Андрійович

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

Військово-юридичний факультет,

2 курс, 1 група

 

ДО ПИТАННЯ ЩОДО ЗАКОНОДАВЧОГО ВИЗНАЧЕННЯ МНОЖИННОСТІ ЗЛОЧИНІВ

 

Вивчення ст.32-35 КК України свідчить про певні проблеми із законодавчим визначенням повторності злочинів та їх відмежуванням від сукупності злочинів та рецидиву.

Повторність злочинів це вид множинності злочинів для якого характерні такі ознаки як: вчинення двох і більше злочинів; злочини передбачені тією самою статтею або частиною статті Особливої частини КК, або ж, як виняток, різними статтями КК; злочини вчинені в різний час; хоча б два з них зберігають кримінально-правове значення; не має значення чи засуджена ця особа за раніше вчинений злочин.

Відмежування повторності злочинів від сукупності злочинів та рецидиву, в деяких випадках, є досить складним і виникає питання відмежувати цей вид множинності злочинів від сукупності злочинів та рецидиву; чому зміст повторності злочинів визначено таким чином, що вчинення особою двох або більше злочинів за відповідних умов утворює і повторність злочинів, і сукупність або повторність злочинів, і рецидив; в яких випадках повторне вчинення двох і більше самостійних злочинів належить кваліфікувати за ознаками повторності злочинів, а в яких як одиничний продовжуваний злочин.

На суспільну небезпечність повторності злочинів впливають такі чинники: кількість злочинів, що її утворюють; види таких злочинів(тотожні однорідні); час, що пройшов між їх вчиненням; наявність чи відсутність судимостей, час, що пройшов між ними, а також час, що пройшов після останнього засудження, зняття чи погашення судимості тощо.

Через недосконале законодавче визначення повторності злочинів цей вид множинності є найбільш дискусійним. У зв’язку з чим у судовій практиці виникають помилки в юридичній оцінці тотожних та однорідних злочинів, що нерідко обумовлює винесення необґрунтованих вироків і призначення несправедливого покарання.

У теорії кримінального права запропоновані різні варіанти вирішення проблем пов’язаних із кваліфікацією повторності аж до виключення із КК даного виду множинності злочинів.

Проте, на нашу думку виключення повторності злочинів із VII розділу Загальної частини КК буде неефективною, адже це послабить заходи кримінального примусу і точність юридичної оцінки вчиненого.

Тому, оптимальним рішенням, вважається подальше вдосконалення кримінального закону, а саме, відмежування повторності злочинів від таких видів як сукупності злочинів та рецидиву.

Вдалим було б визнання лише тотожних злочинів повторністю злочинів, а однорідні злочини доцільно вважати лише сукупністю. До питання відмежування повторності злочинів від рецидиву, то визнавати повторністю злочинів лише злочини, за які особа не мала судимості.

Відмежування трьох видів множинності злочинності один від одного, дасть можливість правильно кваліфікувати злочини.

 

Науковий керівник:                                           доц. Зінченко І. О.

 

 

Іван Васильович Невзоров,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

3 курс, 17 група 1 факультет

 

Обґрунтованість підозри: проблемні моменти практичного застосування

 

Особа повідомляється про підозру на підставі внутрішнього переконання слідчого та/або прокурора, яке формується відповідно до зібраних у кримінальному провадженні доказів, тому підозра є завжди суб’єктивною і може не відображати об’єктивну дійсність. Таким чином, актуальною є визначення критеріїв доцільності та обґрунтованості повідомлення особи про підозру у зв’язку з фактичною відсутністю правового механізму її оскарження.

Повідомлення особи про підозру є попереднім висновком про причетність конкретної особи до вчинення кримінального правопорушення. Ч.1 ст.276 КПК України визначає, що повідомлення про підозру здійснюється у таких випадках:1) затримання особи на місці вчинення кримінального правопорушення чи безпосередньо після його вчинення; 2) обрання до особи одного з передбачених цим Кодексом запобіжних заходів; 3) наявності достатніх доказів для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення. Таким чином, підозра повинна бути обґрунтованою. В першому випадку закон встановлює чітку підставу, за якої повідомлення про підозру є обґрунтованим, а у другому та третьому випадку підстави за яких можна вважати підозру обґрунтованою залишаються на розсуд слідчого або прокурора. У п.3 ч.1 ст.276 КПК України закон прямо визначає вимогу щодо обґрунтованості підозри: «наявності достатніх доказів для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення». Якщо ж про підозру повідомляється особа у разі обрання щодо неї запобіжного заходу, у клопотанні слідчого також мають бути такі достатні докази, оскільки КПК України встановлює, що підставою для застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення (ч.2 ст.177 КПК України).

Проте практика склалась таким чином, що суди рідко відмовляють прокурору або слідчому у задоволенні клопотання з підстав недоведеності у судовому засіданні обставин, які свідчать про обґрунтованість підозри. Зазвичай, пред’явлення стороною обвинувачення письмового повідомлення про підозру, сприймається суддями як доказ обґрунтованості підозри. Судді пояснюють це тим, що вони не зобов’язані на етапі вирішення клопотання з’ясовувати питання винуватості чи невинуватості особи у вчиненні злочину, а тому, на їх думку, в судовому засіданні не підлягають оцінці на предмет обґрунтованості обставини, які послужили причиною пред’явлення підозри. Проте така думка не узгоджується із чинним законодавством, яке ставить обґрунтованість як невід’ємну ознаку підозри, що випливає із ч.1 ст.178 та п.1 ч.1 ст.194 КПК України, а також безпосередньо із ч.1 ст.276 КПК України.

Європейський Суд з прав людини у рішенні Фокс, Кемпбел і Хартлі проти Сполученого Королівства, а також Нечипорук і Йонкало проти України дійшов висновку, що обґрунтованість підозри передбачає «наявність фактів або інформації, які переконують об’єктивного спостерігача, що, можливо, відповідна особа вчинила правопорушення. Однак те, що може вважатися «обґрунтованим», залежить від сукупності обставин». Таким чином, ЄСПЛ вказав на те, що визначення обґрунтованості підозри є індивідуальним для кожного конкретного випадку. Слідчий у процесі прийняття рішення про повідомлення про підозру повинен здійснити первинну оцінку доказів щодо їх належності, допустимості, достовірності та достатності.

Таким чином, критерії доцільності та обґрунтованості повідомлення про підозру є індивідуально визначеними для кожної конкретної справи і мають ґрунтуватись на принципах справедливості та розумності. В результаті даного обґрунтування у об’єктивного спостерігача має виникнути усвідомлення високої ймовірності того, що саме цей підозрюваний є винним у кримінальному правопорушенні.

 

Науковий керівник:                            к.ю.н., ас. Беспалько І. Л.

 

 

Новікова Катерина Юріївна

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

Факультет підготовки кадрів для

Державної пенітенціарної служби України
3 курс 3 група

 

ВІДПОВІДНІСТЬ СТАТТІ КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ «ДОВЕДЕННЯ ДО САМОГУБСТВА» РЕАЛІЯМ СЬОГОДЕННЯ

 

Ст.120 Кримінального Кодексу України охоплює поняття “Доведення до самогубства”

Ця стаття містить у собі три частини, кожна наступна з яких має кваліфікуючі ознаки. Частина 2 передбачає – «Те саме діяння, вчинене щодо особи, яка перебувала в матеріальній або іншій залежності від винуватого, або щодо двох або більше осіб”. Частина 3 визначає –  “Діяння, передбачене частинами першою або другою цієї статті, якщо воно було вчинене щодо неповнолітнього”.

На мою думку, необхідно внести зміни, а саме – доповнення у статтю 120, з огляду на зростання обігу інформації у ЗМІ та телекомунікаціях, та інших джерел, стали частішати випадки доведення до самогубства через соціальні мережі.

Кіберполіція щодня отримує близько 70 повідомлень щодо зникнення дітей, які можуть бути причетними до так званих “груп смерті” у соціальних мережах. З цих 70 повідомлень на день майже 15-20% підтверджуються. “групи смерті” – це спільноти, зосереджені переважно у мережі «Вконтакте», розраховані на підлітків. Починається все з того, що їхні адміністратори дають учасникам груп травматичні “завдання” – наприклад, свідомо порізати собі руки лезом, відзнявши усе це на фото або відео. Кінцевою метою “гри” є доведення дитини до самогубства, яке вона також повинна зафіксувати на камеру. Вперше про “групи смерті” на кшталт спільнот “Синий кит”, “Тихий дом”, “Разбуди меня в 4:20” заговорили ще у травні 2016 року в Росії.

Тоді російське видання “Новая Газета” опублікувало масштабне розслідування, де був описаний принцип дій таких спільнот. Зазвичай вони об’єднані спільною символікою – це кити. Цей символ обраний невипадково, адже кити – одні з небагатьох видів ссавців, що можуть звести рахунки з життям, самовільно викидаючись на берег. Подібні групи щодня блокуються адміністрацію через звернення правоохоронних органів, але їм на заміну з’являються нові.

Я вважаю, що саме через ці обставини, ст.120 ККУ не відповідає реаліям сьогодення. Науковці: Сташис В.В., Борисов В.І., виклали у коментарі до Кримінального Кодексу України , тлумачення видів діянь диспозиції статті  1) Жорстоке поводження може проявитися у безжальних, грубих діяннях винного, які спричиняють потерпілому фізичні чи психічні страждання – мордування, позбавлення їжі, ліків, води, сну, одягу, житла, систематичне нанесення тілесних ушкоджень чи побоїв, примушування до вчинення дій сексуального характеру тощо. 2) Примус до протиправних дій – домагання від іншої особи шляхом погрози, насильства чи інших подібних дій вчинити дії, які заборонені чинним законодавством.3)Систематичне приниження людської гідності полягає, зокрема, у багаторазових образах, глумлінні над потерпілим, цькуванні, поширенні наклепницьких вигадок, іншому принизливому ставленні до потерпілого. Проте я вважаю недоцільним використовувати слова «людської гідності», оскільки це поняття є морально-етичною категорією, яке властиве виключно  людині і не може мати відношення до неживих предметів. Дивлячись на це, у статті 120 слід закріпити слова «приниження гідності».

Щодо форми вини, я вважаю, що слід застосовувати змішану форму вини. Тобто особа має різне ставлення окремо щодо свого діяння і його наслідків, які його викликали. Таким чином, діяння спрямоване на заподіяння психічних або психічних страждань і травм і здійснює всі дії для реалізації свого бажання. При цьому особа не передбачує можливості смерті потерпілого, хоча міг і повинен був це передбачити.

Я вважаю, що диспозиції ст. 120 не вистачає доповненого переліку видій діянь, якими може вчинюватись злочин. Розглядаючи приклад соціальних мереж, то доведення до самогубства може вчинюватись шляхом обману, підкупу та саме сприянням вчиненню самогубства.

Також актуальним питання залишається притягнення до відповідальності осіб (адміністраторів та «кураторів» груп) як підбурювачів,пособників або організаторів. На мою думку це вирішується з обсягом та видами дій, які вони виконали.(Адміністратор групи – організатор, «куратор» – підбурювач або пособник).

Єдиний документ, який підіймав питання щодо внесення змін до ст.120 ККУ є  Проект Закону №4088 «Про внесення змін до Кримінального Кодексу (щодо встановлення кримінальної відповідальності за сприяння вчиненню самогубства)» який був поданий депутатами Силантьєвим Д.С., Ляшко О.В.,Литвином В.М. до Верховної Ради України 17.02.2016 і з 19.02.2016 знаходиться на стадії ознайомлення.

Але я не погоджуюсь із формулюванням, яке депутати навели у проекті – «будь-якого сприяння вчиненню самогубства» тому, що воно включає дуже широкий перелік дій, які можуть підходять під це поняття,що викличе проблеми застосування статті на практиці. Втім, я вважаю дуже вдалим підібрана заміна слів «замах на самогубство» на «спроба самогубства». Адже Закон застосовує його щодо визначення етапів скоєння злочину.

На мою думку, це питання є дуже актуальним з огляду на те, як стрімко розвивається спілкування людей у мережі Інтернет. Через високу латентність доведення до самогубства та відсутність норми  в ККУ, яка б давала можливість притягати до відповідальності за доведення до самогубства через мережу Інтернет, оцінити реальну ситуацію і стан проблеми вкрай складно.

На сьогоднішній день притягти до кримінальної відповідальності підозрюваного неможливо, через відсутність в диспозиції статті 120 ККУ дій, які виконуються. Враховуючи світову тенденцію до росту злочинності в мережі Інтернет та появі нового способу доведення до самогубства, необхідно своєчасно вносити зміни до кримінального законодавства, які будуть відповідати сучасним викликам з боку злочинців.

Отже, необхідно внести зміни до статті 120 та додати до диспозиції частини першої слова «або шляхом підкупу, обману,залякування а також сприяння вчиненню самогубства наданням вказівок» та виключити слово «систематичне» щодо приниження гідності. А так як доведення до самогубства через «групи смерті» виконуються не одною особою, а декількома, які іменуються «кураторами»,що видають небезпечні та смертельні завдання необхідно вважати це злочином вчиненим у співучасті. Злочин потрібно вважати закінченням з моменту виконання об’єктивної сторони.

Науковий керівник:                               к.ю.н., ас. Крайник Г. С.

 

 

 

Острожна Ганна Миколаївна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 4 курс, 7 група

 

ПОНЯТТЯ ВИМАГАННЯ ТА ЙОГО ВИДИ

 

На даний момент одним із провідних напрямів діяльності правоохоронних органів в Україні є боротьба з корупцією. З огляду на це зростає необхідність більш детального аналізу складів корупційних та пов’язаних з корупцією  злочинів.

Актуальним залишається питання співвідношення підкупу та вимагання неправомірної вигоди і  встановлення особливостей цих складів злочину. Так, відповідно до ч. 3 ст. 368 КК України, визначено покарання за діяння, передбачене частиною першою або другою цієї статті, предметом якого була неправомірна вигода у великому розмірі або вчинене службовою особою, яка займає відповідальне становище, або за попередньою змовою групою осіб, або повторно, або поєднане з вимаганням неправомірної вигоди.

Враховуючи вищенаведене, доцільним є поглиблене вивчення інституту вимагання неправомірної вигоди, визначення його поняття та видів. Верховним Судом України у 2013 році у журналах “Вісник України” № 8 і 10 було опубліковано правові позиції із зазначених питань. На жаль, наразі відсутні монографічні дослідження у цьому напрямі.

Щодо поняття вимагання неправомірної вигоди, то його визначення надано в п.5 примітки до ст.354 КК України. Під вимаганням неправомірної вигоди слід розуміти вимогу щодо надання неправомірної вигоди з погрозою вчинення дій або бездіяльності з використанням свого становища, наданих повноважень, влади, службового становища стосовно особи, яка надає неправомірну вигоду, або умисне створення умов, за яких особа вимушена надати неправомірну вигоду з метою запобігання шкідливим наслідкам щодо своїх прав і законних інтересів. [1]

Фактично, у примітці при визначенні поняття наведені безпосередньо види вимагання неправомірної вигоди, а саме:

1. Вимога надання неправомірної вигоди, що поєднана із погрозою вчинення дій або бездіяльності з використанням свого становища, наданих повноважень, влади, службового становища стосовно особи, яка надає неправомірну вигоду.
2. Умисне створення умов, за яких особа вимушена надати неправомірну вигоду з метою запобігання шкідливим наслідкам щодо своїх прав і законних інтересів.[1]

В окремих випадках вимагання як умисне створення умов може поєднуватися із вчиненням інших злочинів, що потребують додаткової кваліфікації, а саме передбачених ч.2 ст.183, ч.1 ст.184 КК України.

Стосовно суттєвих ознак вимагання, які дозволяють відмежувати цей склад злочину від підкупу, варто звернути увагу на  об’єктивну та суб’єктивну сторони складу злочину. Так, відповідно до висновків Верховного Суду України, у розумінні вимагання неправомірної вигоди визначальним є зміст прав та інтересів особи (їх законність чи незаконність) і реалізація (захист) цих прав та інтересів через неправомірну вигоду. [2] Саме законність прав та інтересів, які захищає суб’єкт  шляхом надання неправомірної вигоди, має бути однією з основних та обов’язкових ознак вимагання. На відміну від цього, якщо суб’єкт, який надає неправомірну вигоду, зацікавлений у незаконній, неправомірній поведінці службової особи, прагне обійти закон, домогтися своїх незаконних інтересів тощо, вимагання неправомірної вигоди виключається.[3]За наявності такої зацікавленості діяння слід кваліфікувати як підкуп.

Щодо суб’єктивної сторони, достатньо порівняти відповідні елементи складів злочину в підкупі та вимаганні. Відмінність полягає безпосередньо у мотивах взаємодії суб’єктів та їх ставленні для цього. Так, наприклад, при підкупі матиме місце, по-перше, як уже зазначалося, зацікавленість суб’єкта, який надає неправомірну вигоду, у незаконній поведінці службової особи, а по-друге, взаємодія суб’єктів відбуватиметься добровільно, за взаємною згодою.  Натомість вимагання виключає добровільність за самим визначенням, при вимаганні суб’єкт, який надає неправомірну вигоду, змушений діяти у такий спосіб, як зазначалося вище, з метою захисту своїх прав та законних інтересів, оскільки службова особа погрожує завдати їм шкоди своїми діями або бездіяльністю або створює такі умови, за яких особа змушена вдатися до такого способу захисту.

Варто звернути увагу, що для вимагання властива ультимативність вимоги службової особи до суб’єкта, що надає неправомірну вигоду, обмеження його можливості у правомірний  спосіб реалізувати свої права та законні інтереси.

Таким чином, вимагання неправомірної вигоди як склад злочину характеризується наявністю поняття і видів, визначених  законодавцем,та комплексом властивих саме йому ознак, що дозволяє відмежувати його від інших складів злочину. З метою вдосконалення законодавчої регламентації у цій сфері, і враховуючи  напрацювання з цього приводу Верховного Суду України, доцільним є внести зміни до Кримінального кодексу України у вигляді статті, присвяченій безпосередньо вимаганню як складу злочину.

 

Список використаної літератури:

1. Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 № 2341-III [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/2341-14
2. Судова практика. Рішення у кримінальних справах. Злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаних з наданням публічних послуг// Вісник Верховного Суду України. – 2013. – № 8(156). – с.22.
3. Судова практика. Рішення у кримінальних справах. Злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаних з наданням публічних послуг// Вісник Верховного Суду України. – 2013. – № 10(158). – с.12-13.

 

Науковий керівник:                      к.ю.н., асистент В’юник М. В.

 

 

Радєва Альона Сергіївна,

Національного юридичного університету

імені Ярослава Мудрого,

Слідчо-криміналістичний інститут, 4 курс, 7 група

 

НЕПРАВОМІРНА ВИГОДА ЯК ПРЕДМЕТ КОРУПЦІЙНИХ ЗЛОЧИНІВ

 

В Україні, як і в усьому світі, корупцію віднесено до головних політичних, економічних і соціальних проблем, яка загрожує національній безпеці, демократичному розвитку держави та суспільства. Тому однією з найгостріших проблем сучасного українського суспільства, на вирішення якої спрямовуються неабиякі зусилля, є проблема подолання корупції. Проблема корумпованості влади в оцінках наших громадян виступає навіть більш гостро, ніж традиційно болючі для українського суспільства високий рівень цін, безробіття та ріст злочинності. На міжнародному рівні Україна також користується репутацією однієї із найкорумпованіших держав світу. Це також підтверджено авторитетними міжнародними та національними дослідженнями.

Проблема корупції, шляхи її подолання та протидії стала предметом дослідження таких вчених, як: В. І. Тютюгін, О. Ю. Шостко, Ю. П. Дзюба, В. В. Пивоваров, І. В. Бантишев, А. В. Гур’єва, З. Б. Демичева, М. В. Маринюк, М. І. Мельник, Ю. П. Мірошник, В. Л. Ортинський, С. П. Пилипчак, О. Й. Хомин, В. А. Щербань та ін.

За офіційною статистикою злочини з ознаками  корупційної складової становлять близько 7,65% від всієї кількості облікованих кримінальних справ, але слід зауважити, що корупційні злочини характеризуються дуже високим рівнем латентності. У зв’язку з цим Верховна Рада України прийняла низку законів, спрямованих на запобігання та протидію корупції, які вносять зміни до багатьох нормативно-правових актів, зокрема, до Кримінального кодексу України (далі – КК України). У результаті таких змін українська юридична термінологія поповнилась новими термінами, серед них – «неправомірна вигода», за одержання якої передбачена кримінальна відповідальність.

Відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо приведення національного законодавства у відповідність із стандартами Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією» від 18 квітня 2013 р. № 221-VII, що набув чинності з 18 травня 2013 р., слово «хабар» у Кримінальному кодексі України (далі – КК України) та інших нормативних актах України замінено на словосполучення «неправомірна вигода» [1].

Неправомірна вигода за ст. 1 Закону України «Про запобігання корупції» – грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи, будь-які інші вигоди нематеріального чи не грошового характеру, які обіцяють, пропонують, надають або одержують без законних на те підстав [2]. Розглянемо кожний з елементів більш детально.

Грошові кошти віднесені до майна і є його різновидом. Згідно з ч. 1 ст. 192 Цивільного кодексу України законним платіжним засобом, обов’язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України – гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, передбачених законом [3]. Майном, як особливим об’єктом, вважається окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки [3]. Перевагами визнаються особливі привілеї, що створюють додаткові можливості для конкретних осіб, які вигідно відрізняють їх від інших. До переваг можна віднести, наприклад, безпідставне надання чергової відпустки в літній період всупереч встановленому графіку. Пільги складають додаткові права або повне чи часткове звільнення від виконання певних обов’язків, що надаються окремим категоріям осіб (наприклад, звільнення від сплати комунальних платежів у будинках відомчого житлового фонду). Послугами ж є діяльність виконавця з надання замовнику певного блага, яке споживається в процесі вчинення цієї діяльності. Послуги можуть бути матеріального (наприклад, ремонт квартири, транспортного засобу, побутової техніки) або нематеріального (наприклад, перевірка приміщення на наявність спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації, надання професійних консультацій) характеру [5, с. 797]. Нематеріальними активами є право власності на результати інтелектуальної діяльності, у тому числі промислової власності, а також інші аналогічні права, визнані об’єктом права власності (інтелектуальної власності), право користування майном та майновими правами платника податку в установленому законодавством порядку, у тому числі набуті в установленому законодавством порядку права користування природними ресурсами, майном та майновими правами [6].

Таке нововведення отримало як підтримку, так і гостру критику з боку практиків та науковців. Зокрема, віднесення послуг, пільг чи переваг нематеріального характеру до предмету складу злочину, передбаченого ст. 368 КК України, а саме «неправомірної вигоди» ускладнює, а то й унеможливлює визначення значного, великого та особливо великого розміру вигоди нематеріального характеру, оскільки такі поняття лише вносять плутанину та ускладнюють роботу правозастосовних органів у частині доказування наявності кваліфікуючих та особливо кваліфікуючих ознак [9, с. 195].

Аналіз КК України засвідчує, що поняття неправомірної вигоди є родовим, оскільки охоплює нерозривно пов’язані між собою склади злочинів, а саме: підкуп працівника державного підприємства установи чи організації (ст. 354 КК України), прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою (ст. 368 КК України), підкуп службової особи юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми (ст. 368-3 КК України), підкуп особи, яка надає публічні послуги (ст. 368-4 КК України) пропозиція або надання неправомірної вигоди службовій особі (ст. 369 КК України), зловживання впливом (ст. 369-2 КК України) та провокація підкупу (ст. 370 КК України).

Окрім цього, у примітці до ст. 368 КК України закріплений критерій визначення неправомірної вигоди у значному, великому та особливо великому розмірах. Зокрема, неправомірною вигодою у значному розмірі вважаються грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи, що їх без законних на те підстав обіцяють, пропонують, надають або одержують безоплатно чи за ціною, нижчою за мінімальну ринкову, на суму, що перевищує сто неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, у великому розмірі – на суму, що перевищує двісті неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, в особливо великому розмірі – на суму, що перевищує п’ятсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян [6, с. 130].

Поняття «хабар» і «неправомірна вигода» відрізняються між собою тим, що хабар є вужчим за змістом, оскільки охоплює собою лише незаконну винагороду, яка має, в основному, матеріальний характер (гроші, матеріальні цінності, документи, які  надають право тримати майно, будь-які дії майнового характеру та ін.), а «неправомірну вигоду» можуть становити блага як матеріального, так і нематеріального (переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи тощо) характеру.

Отже, результатом внесення змін до антикорупційного законодавства стало: 1) заміна поняття «хабарництва» на «неправомірну вигоду»; 2) предметом злочину є не тільки одержання матеріальних благ, а й вигоди немайнового характеру; 3) кримінальна відповідальність встановлюється не тільки за давання або отримання, а й за пропозицію чи обіцянку такої неправомірної вигоди; 4) розширено перелік суб’єктів одержання неправомірної вигоди (відтепер це не тільки службова особа, а й будь-який працівник державного підприємства, установи чи організації).

Таким чином, проведений аналіз засвідчує, що неправомірна вигода є складним системним поняттям, що поєднує декілька кримінально караних діянь, усвідомлення змісту яких є можливим завдяки аналізу законодавства, а також відповідної наукової літератури.

Список використаної літератури:

1. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо приведення національного законодавства у відповідність із стандартами Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією : Закон України від 18 квітня 2013 р. № 221-VII // Голос України. – 2013. – 17 трав. (№ 90 (5590)).
2. Про запобігання корупції: Закон України від 14 жовтня 2014 року №1700- VII [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/1700-18 – Заголовок з екрану. (Дата звернення 28.03.2017 р.).
3. Цивільний кодекс України від 16 cічня 2003 р. // Офіц. вісн. України. – 2003. – №11. – Ст. 461.
4. Податковий кодекс України : від 02.12.2012 р., № 2755–VI // Голос України. –14.12.2010. – № 229–230.
5. Кримінальний кодекс України : науково-практичний коментар: у 2 т. / за заг. Ред. В. Я. Тація, В. П. Пшонки, В. І. Борисова, В. І. Тютюгіна. – 5-те вид., допов. – Харків : Право, 2013. – Т. 2 : Особлива частина / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, В. І. Тютюгін та ін. – 2013. – 1040 с.
6. Желік М. Б. Обсяг поняття “неправомірна вигода” за кримінальним правом України / М. Б. Желік // Наше право. – 2016. – № 1. – С. 129-133. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nashp_2016_1_24 – Заголовок з екрану. (Дата звернення 28.03.2017 р.).
7. Загороднюк С. О. Неправомірна вигода як предмет корупційних злочинів / С. О. Загороднюк // Південноукраїнський правничий часопис. – 2014. – № 2. – С. 47-49. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Pupch_2014_2_16 – Заголовок з екрану. (Дата звернення 28.03.2017 р.)
8. Киричко В. М. Кримінальна відповідальність за корупцію / В. М. Киричко. – Харків : Право, 2013. – 424 с.
9. Крайник Г. С. Неправомірна вигода як предмет корупційних злочинів в Україні / Г. С. Крайник // Питання боротьби зі злочинністю : зб. наук. пр. – Харків, 2014. – Вип. 27. – С. 192–201.
10. Титаренко О. О. Пропозиція надання неправомірної вигоди згідно діючого антикорупційного законодавства України / О. О. Титаренко // Міжнародний юридичний вісник: збірник наукових праць Національного університету державної податкової служби України. – 2015. – Вип. 1. – С. 134-138. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/muvnudp_2015_1_23 – Заголовок з екрану. (Дата звернення 28.03.2017 р.).

 

    Науковий керівник:                                      асистент Кулик К. Д.

 

 

 

 

Раєвська Вероніка Павлівна

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКОЮ, 2 курс, 16 група

 

Злочини проти особистої безпеки у віртуальному просторі

 

Щоденне користування гаджетами, на перший погляд таке звичайне, дещо схоже на прогулянку містом: усі знають, що на кожному кроці може вартувати небезпека, але іншого виходу, як продовжувати свій шлях далі, прямуючи до пункту призначення, немає. І ми кожного дня продовжуємо виходити з кімнати, сподіваючись, що сьогодні не ми станемо жертвою злочину, відвернути який, найчастіше, не в наших силах. У чому ж відмінність від користування комп’ютерними системами(відповідно до статті 1 Конвенції про кіберзлочинність, «комп’ютерна система» означає будь-який пристрій або групу взаємно поєднаних або пов’язаних пристроїв, один чи більш з яких, відповідно до певної програми, виконує автоматичну обробку даних)? У тому, що лише незначна частина користувачів усвідомлює, наражає себе кожна людина, яка, здавалося б, просто гортає сторінки віртуального друга. До того ж, забезпечити безпеку комп’ютерних даних, хоча і набагато жорсткішими засобами, ніж ті, що запроваджено для регулювання матеріальних відносин, але можливо.            Головна проблема полягає у тому, що основна маса людей усвідомлює лише «глибокі зміни,  спричинені переходом на  цифрові технології, конвергенцією і глобалізацією комп’ютерних мереж, яке продовжується», але ніяк не наслідки цього. Ми щодня ділимося особистою інформацією у соціальних мережах, хизуємося здобутками та тілом, викладаючи та надсилаючи фото, переглядаємо рекламу, не заглиблюючись у її зміст та призначення і використовуємо незаконно (хоч і не завжди нами) отримані твори мистецтва або кінематографії. Вже десяток років подібні дії стали невід’ємною частиною повсякденного життя користувача Інтернет – простору, але усвідомлення того що усе це може, з легкою руки зловмисника, бути використане проти нас та наших близьких або навіть ми, самі того не бажаючи, стати співучасниками злочину нового покоління залишається поза щоденними проблемами. Ми звикли, шо надаючи інформацію до державних органів, нам гарантується конфіденційність та спокійний сон, оскільки турбуватися за дотримання конституційного права на захист його особистих даних не варто боятися. То чому ж ми не можемо бути спокійні за віртуальний простір? Невже міжнародне та національне законодавство не може врегулювати структуру, яка була створена після виникнення та урегулювання традиційних сфер права? Мої особисті спостереження закінчились висновком про те, що світ намагається це зробити і намагається досить гідно.            Варто звернути увагу на Конвенція про кіберзлочинність, визначення, дані у якій, я вже використовувала у своїй роботі. Конвенцією передбачається надання повноважень, достатніх для ефективної боротьби зі злочинами у сфері інформаційно – телекомунікаційних  технологій як на внутрішньодержавному, так і міжнародному рівнях, укладення домовленостей щодо дієвого міжнародного співробітництва. Згідно із зазначеною Конвенцією сторони співробітничають шляхом застосування відповідних міжнародних документів щодо міжнародного співробітництва у кримінальних питаннях, угод, укладених на основі єдиного чи взаємного законодавства, а також внутрішньодержавного законодавства з метою розслідування або переслідування кримінальних правопорушень, пов’язаних з комп’ютерними системами і даними, збирання доказів у електронній формі. Сторони надають взаємну допомогу щодо збирання даних про рух інформації в реальному масштабі часу, пов’язаних із зазначеною передачею інформації на їх території, яка передається за допомогою комп’ютерної системи. Допомога регулюється умовами і процедурами, передбаченими внутрішньодержавним законодавством.            Наразі не існує загальноприйнятого визначення навіть базового поняття кіберпростору, не кажучи про інші, ціла низка яких настільки активно застосовується в публіцистиці, що поступово губиться можливість їх наукового осмислення. Багато питань постає й довкола спроб перенести класичні види протистоянь і загроз у реальність кіберпростору. Законодавцю варто приділяти більше уваги сферам, що розвиваються та контролювати їх, забезпечувати безпеку не лише у матеріальному світі, а й у віртуальному

Ситник Роман Валерійович

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ВЮФ, 1 курс, 2 група

 

НЕДОЛІКИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

В СФЕРІ СУДОВОГО КОНТРОЛЮ ЗА ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ

 

Однією із складових системи національної безпеки є посилення демократичного цивільного контролю за діяльністю у сфері державної безпеки. Враховуючи євроінтеграційні спрямування України, вагомого значення набуває потреба наближення (шляхом гармонізації, уніфікації, аккультурації) національного законодавства до стандартів ЄС і НАТО. Судовий контроль відіграє важливу роль у комплексі органів, які контролюють оперативно-розшукову діяльність різних збройних структур. Насамперед, це сприяє підвищенню довіри населення до держави, підвищує рівень демократії, збільшує можливість захисту прав і свобод людини та громадянина, створює перешкоди для зловживання повноваженнями спецструктур. Метою  дослідження є удосконалення законодавства України. Законність використання оперативно-розшукової діяльності –  важливе питання, підхід до якого має бути більш ніж серйозний. Оскільки найменше неправильне трактування правових засад може негативно вплинути на життя людини, її особистий простір, безпідставне порушення її Конституційних прав. Потрібно звести до мінімуму зловживання правом у даній сфері діяльності. Правове регулювання судового контролю за оперативно-розшуковою діяльністю потребує доопрацювання.

Метою даного дослідження є пошук вирішення правових колізій і прогалин щодо судового контролю в процесі здійснення оперативно-розшукової діяльності різними силовими структурами, удосконалення законодавства України у цій галузі.

Серед українських авторів, які займаються дослідженням даного питання, слід виділити праці О.М. Бандурки, О.Ф. Долженкова, В.Ю. Журавльова, В.Л. Ортинського та цілого ряду інших.В українській мові слово «контроль» має значення перевірки, а також спостереження з метою перевірки, контроль над звітністю, громадський контроль, державний контроль.

Контроль – як функція управління – являє собою спостереження, а також перевірку відповідності діяльності підлеглих та структурних підрозділів прийнятим управлінським рішенням.

Судовий контроль – це регламентовані нормативно-правовими актами правовідносини, що виникають між судом та оперативними підрозділами при виконанні їх функцій,  тобто це спосіб у який суд має можливість реагувати на ті порушення, що допускаються у сфері здійснення владних повноважень, і відповідним чином корегувати зміст цих правовідносин.Метою судового контролю є забезпечення прав та свобод людини і громадянина, законності та обґрунтованості обмеження конституційних прав осіб при проведенні оперативно-розшукових заходів.

Сучасний судовий контроль представлений в усіх міжнародних документах, що присвячені судовій системі, зокрема в документах ООН, щодо захисту прав та свобод людини та організації правосуддя, документах Ради Європи, Європейського Союзу, в Конституції України функцію контролю за обмеженням прав громадян віднесено до компетенції судових органів.

В колишньому СРСР і до утворення незалежної України оперативно-розшукова діяльність здійснювалась у широкому масштабі, проте на законодавчому рівні такі заходи визначені не були, а регулювались лише  на рівні відомчих актів правоохоронних органів.

18 лютого 1992 року було прийнято Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність»[1],яким легалізована негласна оперативно-розшукова діяльність, яка здійснювалась на підставі внутрішньовідомчих нормативних актів правоохоронних органів (МВС, СБУ), а також збільшилась кількість державних органів, яким надано право здійснювати оперативно-розшукову діяльність (крім оперативних підрозділів Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України і Служби зовнішньої розвідки – також відповідним підрозділам Державної прикордонної служби, управління державної охорони, податкової міліції, органів і установ Державного департаменту України з питань виконання покарань, розвідувального органу Міністерства оборони).

Згаданий Закон України зазнав змін та доповнень після прийняття 1 квітня 2012 року нового Кримінально-процесуального кодексу України, а також «Інструкції про організацію проведення негласних слідчих (розшукових) дій та використання їх результатів у кримінальному провадженні».[4]

У статті 14 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» функцію нагляду за додержанням законів під час проведення оперативно-розшукової діяльності покладено на органи прокуратури, починаючи від Генерального прокурора до прокуратур обласного рівня, а роль і місце суду в цьому питанні залишилось не визначеними.

Разом з тим, у тексті Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» містяться вимоги про необхідність:а) виконувати письмові доручення слідчого, вказівки прокурора та  ухвали слідчого судді суду і запити повноважних державних органів, установта організацій про проведення оперативно-розшукових заходів; [1; п.2 ч.1 ст.7] ,б)отримання дозволу слідчого судді в порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом Українина витребовування документів та даних, що характеризують діяльністьпідприємств,  установ,  організацій,  а також спосіб життя окремих осіб,  підозрюваних  у підготовці або вчиненні злочину, джерело та розміри  їх доходів, із залишенням копій таких документів та опису вилучених документів особам, в яких вони витребувані, та забезпеченням їх збереження і повернення в установленому порядку. Вилучення оригіналів первинних фінансово-господарських документів забороняється, крім випадків, передбачених Кримінальним процесуальним кодексом України [1; п.4 ст.8]в) винесення ухвали слідчим суддєю, постановленої за клопотанням керівника відповідного оперативного підрозділу або його заступника,погодженого  з прокурором, для негласного обстеження  публічно  недоступних  місць,  житла чи іншого володіння особи, аудіо-, відеоконтроль  особи,  аудіо-, відеоконтроль місця, спостереження за особою, зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж, електронних інформаційних мереж, накладення  арешту на кореспонденцію, здійснення її огляду та виїмки, установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу[1; п.20 ч. 2 ст.8].г) ухвали слідчого судді щодо отримання дозволу для здійснення заходів (зазначених в пункті 20 частини 2 статті 8)з метою отримання розвідувальної інформації для забезпечення зовнішньої безпеки України.[1; ч.4 ст.8], без повідомлення третіх осібд) рішення слідчого судді стосовно окремих обмежень прав і свобод людини та юридичних осіб, які мають тимчасовий характер з метою виявлення, попередження чи припинення тяжкого або особливо тяжкого злочину та у випадках, передбачених законодавством України, з метою захисту прав і свобод інших  осіб, безпеки суспільства.[1; ч.5 ст.9]Під час здійснення оперативно-розшукової діяльності не допускається порушення прав і свобод людини та юридичних осіб. Окремі обмеження цих прав та свобод мають винятковий і тимчасовий характер і можуть застосовуватись лише за рішенням суду щодо особи, в діях якої є ознаки тяжкого або особливо тяжкого злочину, та у випадках, передбачених законодавством України, з метою захисту прав і свобод інших осіб, безпеки суспільства.Фактично на сьогодні судовий контроль здійснюється в порядку, визначеному такими актами: Постановою Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2007 р. № 1169 «Про затвердження Порядку отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини, та використання добутої інформації» [5], Постановою Пленуму Верховного Суду України від 28 березня 2008 р. № 2 «Про деякі питання застосування судами України законодавства при дачі дозволів на тимчасове обмеження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства», частково КПК України 2012 року» [6] та «Інструкцією про організацію проведення негласних слідчих (розшукових) дій та використання їх результатів у кримінальному провадженні», створена на його основі, прописують судовий контроль під час організації проведення негласних слідчих (розшукових) дій.У законі «Про оперативно-розшукову діяльність» було б доречним створення спеціального розділу про забезпечення судового контролю за здійсненням гласної негласної оперативно-розшукової діяльності або доповнити принаймні в КПК України главою, яка б виокремила б судовий контроль над іншими видами нагляду (наприклад, прокурорським). З метою забезпечення основних прав громадян, визначених статтями 30, 31, 32 Конституції України ст. 14 Закону про ОРД чітко прописує прокурорський нагляд, без регламентації судового контролю. Це можливо розглядати як прогалину у законодавстві, що може негативно відбиватись на дотриманні основних прав громадян, зловживанні службовим становищем правоохоронцями, прийняття незаконних судових рішень. З прийняттям у 2012 році КПК України було більш чітко визначено порядок та місце судового контролю за дотриманням законності досудового розслідування, зокрема організації негласних слідчих (розшукових) дій, чого не скажеш про гласне досудове розслідування. Це може призвести до підміни гласних та негласних методів оперативно-розшукової діяльності без отримання на те відповідного дозволу в рамках кримінального провадження.Отже підсумовуючи сказане, вважаю за необхідне Закон «Про оперативно-розшукову діяльність» та Кримінально-процесуальний кодексУкраїни в частині «Досудового розслідування» доповнити розділом про окремий вид нагляду – судовий контроль, який чітко буде виписаний по прикладу прокурорського нагляду. Створення більш чіткого механізму та ієрархії судового контролю в рамках КПК України дозволить забезпечити основні права та свободи громадян України виписані в основному законі, як це декларує правова демократична держава.

 

Список використаної літератури:1. Закон України «Оперативно-розшукову діяльність»від 18 лютого 1992 рокуіз змінами, внесеними згідно із Законами № 2246-III  (2246-14) від 18.01.2001, № 965-IV (965-15) від 19.06.2003, № 1130-IV  (1130-15) від 11.07.2003, № 4652-VI (4652-17) від 13.04.2012,№ 267-VIII (267-19) від 19.03.20152. Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року3. Кримінально-процесуальний кодекс України, прийнятий законом України № 4651-17  6 квітня 2012р.4. Інструкції «Про організацію проведення негласних слідчих (розшукових) дій та використання їх результатів у кримінальному провадженні»5. Постанова Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2007 р. № 1169 «Про затвердження Порядку отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини, та використання добутої інформації»6. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 28 березня 2008 р. №2 «Про деякі питання застосування судами України законодавства при дачі дозволів на тимчасове обмеження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства». Науковий керівник:                                доцент Авраменко Л. В.

 

 

Сінкевич Антон Олегович.

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 5 курс, 24 групи

 

Досвід та особливості антикорупційного правового механізму Франції

 

На першій сесії Ради Європи з проблем корупції, яка відбулась у Страсбурзі 22 – 24 лютого 1995 р., корупція була визначена як «підкуп», а також будь-яка  інша поведінка стосовно осіб, наділених повноваженнями в державному або приватному секторі, що порушує обов’язки, що  випливають з цього статусу посадової особи, особи, що працює в приватному секторі, незалежного агента, або інших відносин такого роду, і має на меті одержання яких би то не було неналежних переваг для себе чи інших осіб.

Корупція – породження суспільства і суспільних відносин, виступає як складне соціально-політичне явище, яке зародилося в далекій давнині і існує в даний час.

В Україні корупція набула ознак системного явища, яке негативно впливає на всі сфери суспільного життя, та є важливою перешкодою на шляху до європейської інтеграції України

З огляду на це, для ефективної протидії та запобігання  корупції в Україні  доцільно використати досвід боротьби з корупцією в країнах Західної Європи, зокрема Франції. В яких взаємоузгоджена діяльність усіх гілок влад та структур громадянського суспільства стала запорукою якісного впровадження ефективної антикорупційного законодавства.

Запобіганню корупції в державному апараті Франції сприяють специфічні обмеження, які застосовуються щодо державних службовців. Їх діяльність регулюється Конституцією Франції 1958 р.  та  Загальним статутом державних службовців, який включає чотири основних Закони, зокрема: “Про права та обов’язки  державних службовців” від 13.07.1983  р.; “Про центральну  державну службу” від 11.01.1984 р.; “Про територіальну державну службу” від 26.01.1984 р.; “Про державних службовців системи охорони здоров’я” від 09.01.1986  р.

Після відставки міністр не може протягом шести місяців займати керівні посади, окрім тих, на яких працював до призначення в уряд. За порушення цих норм державні чиновники у Франції, згідно з Уставом про державну службу редакцій 1949 та 1992 рр., притягуються до кримінальної та адміністративної відповідальності,  позбавляються усіх привілеїв, зокрема вислуги років та відомчих пенсій. Особи, які здійснюють фінансові операції всередині країни, зобов’язані  подавати декларацію і сплачувати податок у тому випадку, якщо оголошена сума перевищує  50  тис. євро. Таким чином, держава встановлює контроль за рухом безготівкових грошових  коштів.

Для запобігання корупції під час виборчих кампаній у Франції, відповідно до “антикорупційних” законів від  11.03.1988  р.,  25.01.1990 р., 25.06.1992 р. та  29.01.1993 р., кандидати зобов’язані  за два місяці до виборів представляти в префектуру виборчого округу рахунки доходів і витрат своєї майбутньої кампанії та висновок бухгалтерського аудиту. Пожертвування фізичних осіб на виборчі кампанії обмежені. Правоохоронні органи, такі як організація з боротьби проти відмивання грошей ТРАСФІН, Міністерство юстиції, Відділ з боротьби проти корупції (ВБК), створений у 2004 р. в рамках Управління боротьби проти економічних та фінансових злочинів при Судовій поліції, а також Центральна служба запобігання корупції (ЦСЗК).

Важливим  чинником, який сприяє проведенню успішної політики протидії корупції у Франції, є активна участь цієї країни в антикорупційній діяльності Європейського Союзу. Францією ратифіковано усі антикорупційні конвенції Євросоюзу: Конвенція ЄС про боротьбу з корупцією; Конвенція ЄС про фінансові інтереси; Конвенція Ради Європи про кримінальну відповідальність.

Її правоохоронні органи активно співпрацюють з Європолом (Європейським поліцейським управлінням), Євроюстом (Європейським бюро судової співпраці), ОЛАФ (спеціальний підрозділ фінансової поліції при Європейському Союзі, до  функцій якого належить боротьба  із шахрайством).

Отже, на мою думку однією з головних складових формування й реалізації ефективної системи боротьби з корупцією є чітка взаємодія держав, насамперед, їхніх правоохоронних органів, спільна участь у заходах, ініційованих Організацією Об’єднаних Націй, Радою Європи, Інтерполом, Міжнародним валютним фондом, Світовим банком та іншими міжнародними інституціями та врахування їх досвіду та нормотворчої діяльності при постійному вдосконаленні кримінального законодавства України.

Практичний досвід правових держав світу у сфері боротьби з корупційними злочинами дає змогу сформувати уявлення про основи передової національної антикорупційної кримінально-правової стратегії, вироблення якої сьогодні необхідне в Україні.

Відповідно, наразі законодавча та виконавча влада в Україні повинна:

– розробити єдину державну політику в сфері боротьби з корупцією, яка містила б комплекс заходів державного, політичного, економічного, соціального і правового характеру;

– сформувати спеціальну антикорупційну службу, незалежну від усіх гілок влади, яка забезпечила б контроль за діяльністю державних органів різних рівнів;

– забезпечити незалежне функціонування судової влади, за прикладом Франції

–  постійне вдосконалення кримінального закону з урахуванням досвіду країн Європейського Союзу.

Науковий керівник:               д. ю. н., професор Демидова Л. М.

Ткаченко Радислав Олегович

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ 5 курс 24 група

 

ПРОВОКАЦІЯ ПІДКУПУ В ПРАКТИЦІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ. ТЕСТ ПРОВОКАЦІЇ ПО СУТІ

 

Згідно з ч.1 ст. 370 Кримінального кодексу України (далі — КК України) кримінально караним визнається провокація підкупу, тобто дії службової особи з підбурення особи на пропонування, обіцянку чи надання неправомірної вигоди або прийняття пропозиції, обіцянки чи одержання такої вигоди, щоб потім викрити того, хто пропонував, обіцяв, надав неправомірну вигоду або прийняв пропозицію, обіцянку чи одержав таку вигоду. За ч.2 суб’єктом злочину є службова особа правоохоронних органів [1]. Цілі, що ставляться сьогодні перед кримінальним законодавством, зумовлені підвищеним суспільним інтересом до боротьби з корупцією. Але ми не маємо забувати, що жодна легітимна ціль не може виправдовувати відсутність належної правової процедури, яка має бути застосована у кожному кримінальному провадженні.

Але існує дуже тонка межа між правомірними діями з боку службових осіб правоохоронних органів щодо розкриття злочинів та протиправним діянням, що забороняється кримінальним та кримінальним процесуальним законодавством (згідно з ч. 3 ст. 271 Кримінального процесуального кодексу України)[2].

Провокація підкупу може стати підставою для звернення до Європейського суду з прав людини (далі — Суд), оскільки заборона такої охоплюється гарантіями ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (право на справедливий суд).

Суд визнав, що органам влади необхідно використовувати особливі слідчі методи, особливо в справах, що стосуються організованої злочинності і корупції. У зв’язку з цим Суд постановив, що використання особливих слідчих методів — зокрема, агентурних методів — саме по собі не порушує права на справедливий судовий розгляд. Однак зважаючи на ризик підбурювання з боку поліції при використанні таких методів їх використання повинно бути обмежено чіткими рамками (Раманаускас проти Литви (Ramanauskas v. Lithuania), пункт 51) [3]. Право на справедливий відправлення правосуддя займає настільки тверду позицію в демократичному суспільстві, що їм не можна жертвувати заради доцільності (там же, пункт 53). У зв’язку з цим Суд підкреслив, що поліція має право діяти під прикриттям, але не підбурювати до злочину (Худобин проти Росії (Khudobin v. Russia), пункт 128). Таке використання допустимо, тільки якщо є належні і достатні гарантії проти зловживання, зокрема чітка і передбачувана процедура видачі дозволу, використання і контролю таких слідчих методів.

Отже, для того щоб переконатися, чи було реалізовано право на справедливий судовий розгляд у справі за участю секретних агентів, Суд в першу чергу розглядає, чи мала місце провокація ( «тест підбурювання по суті») і, в разі позитивної відповіді, чи міг заявник отримати захист від провокацій в національних судах (Банникова проти Росії (Bannikova v. Russia), пункти 37 і 51) [4]. Якщо дії агента, незалежно від того, був він найнятий державою або приватною особою, що надають допомогу органам влади, представляють провокацію, і доказ, отриманий в результаті таких дій, було використано проти заявника в кримінальному провадженні, Суд визнає порушення пункту 1 статті 6 Конвенції [3].

Суд визначив провокацію, на противагу законному розслідуванню під прикриттям, як ситуацію, коли співробітники поліції або сил безпеки або інші особи, діючи на підставі переданих їм вказівок, не обмежуються тільки розслідуванням кримінально-карних діянь в пасивній формі, а впливають на суб’єкт з метою спровокувати вчинення правопорушення, яке не могло бути скоєно, з метою встановити можливість здійснення правопорушення і, таким чином, надати докази і почати кримінальне переслідування [3].

Фактор, який необхідно брати до уваги, стосується того, чи змусили заявника здійснити розглядуваний злочин. Прояв ініціативи у встановленні контактів із заявником за відсутності будь-яких об’єктивних підозр, що заявник брав участь у злочинній діяльності або виявляв схильність до вчинення кримінального злочину (Барк Хун проти Туреччини (Burak Hun v. Turkey), пункт 44), повторення пропозиції, незважаючи на початкову відмову заявника, наполегливе підбурювання визнається Судом як поведінка, яку можна вважати примусом заявника до вчинення даного злочину, незалежно від того, чи був відповідний агент співробітником органів правопорядку або приватною особою, діє за вказівкою таких органів.

Значущим питанням є те, чи можуть представники держави вважатися такими, що «приєдналися» або «проникли» в злочинну діяльність, а не ініціювали таку. У справі Мілініене проти Литви (Miliniene v. Lithuania) [5] Суд вказав, що, хоча поліція вплинула на хід подій, зокрема, надавши технічне обладнання приватній особі для запису розмов і підтримавши пропозицію про фінансові стимули для заявника, її дії були розцінені як «приєднання» до злочинної діяльності, а не як її ініціювання, так як ініціативу взяла на себе приватна особа. Останній поскаржився в поліцію, що заявник вимагає хабар для отримання сприятливого результату по його справі, і тільки після отримання цієї скарги було дано дозвіл на проведення операції, контроль над якою здійснював заступник Генерального прокурора, з метою підтвердити скаргу (пункти 37-38), (з аналогічними міркування — Секвейра проти Португалії (Sequieira v. Portugal (dec.)), Компанія «Еврофінаком» проти Франції (Eurofinacom v. France (dec.)).

У справах, які зачіпають питання провокації, стаття 6 Конвенції буде дотримана тільки в тому випадку, якщо заявник в ході судового розгляду фактично був в стані підняти питання про підбурюванні за допомогою заперечення або іншим чином. Недостатньо дотримуватися тільки загальних гарантій — наприклад, рівність сторін або право на захист. У таких справах Суд вказав, що докази відсутності підбурювання повинні бути надані стороною обвинувачення, якщо тільки твердження підсудного не є абсолютно неправдоподібними. За відсутності таких доказів в обов’язки судових органів входить розгляд обставин справи і прийняття необхідних заходів по встановленню того, чи мало місце підбурювання. Якщо вони приходять до позитивної відповіді на це питання, вони повинні зробити висновки відповідно до положень Конвенції. Заява про визнання провини в національному законодавстві підсудними кримінальні звинувачення не звільняє суд першої інстанції від обов’язку вивчити твердження про підбурюванні [3].

Якщо обвинувачений стверджує, що його підбурювали до вчинення злочину, кримінальні суди повинні провести ретельне вивчення матеріалів справи, оскільки в цілях проведення справедливого розгляду за змістом пункту 1 статті 6 Конвенції всі докази, отримані в результаті підбурювання з боку поліції, повинні бути вилучені зі справи. Це особливо актуально, якщо операція правоохоронних органів здійснюється без достатнього правового регулювання та належних гарантій.

Отже, при розслідуванні злочинів, пов’язаних з корупцією, необхідно брати до уваги адвокатам вимоги, що ставить Європейський суд з прав людини до процедури розслідування. Корупційні злочини є найбільш уразливими до зловживань з боку правоохоронних органів, а значить захисникам у кримінальному провадженні потрібно докладати максимум зусиль, щоб довести  недопустимість зібраних доказів. Доки існують такі системі проблеми в українському законодавстві, доти робота адвоката не закінчуватиметься.

 

 

Список використаної літератури:

1. Кримінальний кодекс України, Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2001, № 25-26, ст.131.
2. Кримінальний процесуальний кодекс України, Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2013, № 9-10, № 11-12, № 13, ст.88.
3. Справа Раманаускас проти Литви, Заява № 74420/01, від 05.02.2008.
4. Справа Банникова проти Росії, заява № 18757/06, від 04.11.2010.
5. Справа Мілініене проти Литви, заява № 74355/01, від 24.06.2008.

 

Науковий керівник:                 професор, д. ю. н. Демидова Л. М.

 

 

Троценко Ольга Вікторівна,

Директор, Адвокатське бюро «Ольги Троценко»

 

ДО ПИТАННЯ ПРО ПРОБЛЕМИ ПОДОЛАННЯ КОРУПЦІЇ В УКРАЇНІ

 

З кожним днем питання існування корупції в Україні набуває все більшої актуальності. У міжнародному рейтингу неурядової міжнародної організації Transparency International, яка ставить за мету боротьбу з корупцією, Україна посідає найнижчі місця. Так в 2014 році Індекс сприйняття корупції (CPI), відповідно до якого вимірюється рівень корупції в державному секторі, розмістив Україну на 144 місце з 176 країн. У світовому Індексі сприйняття корупції за 2016 рік, Україна отримала 29 балів зі 100 можливих, як зазначають упорядники, завдяки просуванню антикорупційних реформ. Це на два бали більше за торішній показник, але не вказує на серйозний прорив у боротьбі з явищем корупції. Та у всесвітньому рейтингу CPI за 2016 р. Україна посіла 131 місце серед 176 країн. В організації вважають такі рейтинги недостатніми для України, влада якої назвала боротьбу з корупцією основним пріоритетом.

На шляху до європейського простору, влада України вживає все більше заходів для боротьби з цим явищем. І ця боротьба є завзятою саме на протязі останніх років.

Одним з важливих кроків на шляху подолання корупції в Україні, стало прийняття Верховною Радою України у квітні 2011 року Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції». Зазначений Закон був спрямований на створення дієвого антикорупційного законодавства України однак, не виконав свого призначення. І в 2014 році набрав чинності новий Закон України «Про запобігання корупції», який в подальшому також, неодноразово, зазнавав змін. Цей Закон був прийнятий з метою комплексного реформування системи запобігання корупції у відповідності до міжнародних стандартів, успішних практик іноземних держав. Він визначив правові та організаційні засади функціювання системи запобігання корупції в Україні, зміст та порядок застосування превентивних антикорупційних механізмів, правила щодо усунення наслідків корупційних правопорушень. На виконання поставленої мети, даним законом було впроваджено в Україні Єдиний державний реєстр декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування та систему електронного декларування, яка запрацювала в Україні з серпня 2016 року.

У зв’язку з прийняттям Закону України «Про запобігання корупції»  всі нормативно-правові акти було приведено у відповідність до нього, зокрема Кримінальний кодекс було доповнено статтею 366¹ щодо декларування недостовірної інформації та посилено санкції за корупційні правопорушення; Кодекс України про адміністративні правопорушення також зазнав значних змін, в тому числі і щодо встановлення більш великих санкцій.

В березні 2016 року в Україні створено Національне агентство з питань запобігання корупції – центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом, який забезпечує формування та реалізує державну антикорупційну політику.

Однак, не зважаючи на вжиті владою заходи, щодо запобігання корупції і  суворі санкції, на сьогоднішній день питання корупції є й досі болючим для України. То чому ж так відбувається?

А відбувається так не тільки через безкарність та недієвість системи правосуддя, які не дають Україні здійснити прорив у подоланні корупції, не тільки через низький рівень життя населення, а й через відсутність належних високоморальних якостей у суспільстві, таких як честь, гідність, добропорядність, чесність, тощо.

Корупція, як і злочинна діяльність узагалі, – це завжди питання вибору. А вибір кожна особа здійснює на підставі своєї внутрішньої системи переконань, уявлень і поглядів,  способу мислення, культури спілкування, набору духовних цінностей, світосприйняття, які формуються протягом життя і мають назву –  «менталітет» (від лат. Mental — розум, розумовий). Подолати проблему корупції в Україні можливо лише за допомогою виховання цих високоморальних якостей особистості, а також шляхом інтегрування антикорупційного виховання починаючи з загальноосвітніх курсів. Починати вирішувати проблему необхідно з її коріння – з освіти.

Метою антикорупційного виховання є виховання ціннісних установок та розвиток здібностей, які необхідні для формування в молодих людей громадянської позиції стосовно корупції.

Завдання антикорупційного виховання:

1. Познайомити з явищем корупції – суттю, причинами, наслідками.
2. Заохочувати нетерпимість до проявів корупції.
3. Продемонструвати можливості боротьби з корупцією.
4. Зробити свій внесок у виконання завдань, що формулюються в загальних програмах та освітніх стандартах:

– виховання в собі ціннісних установок (повага до демократичних цінностей; небайдужість до всього того, що відбувається поруч; чесність, честь, гідність, добропорядність; відповідальність за дію, учинок; постійне вдосконалення особистої, соціальної, пізнавальної та культурної компетентностей, тощо);

– реалізація розширення можливостей (спілкуватися, знаходити, передавати інформацію та розпоряджатись нею; критично мислити та вирішувати проблеми; раціонально планувати й організовувати діяльність, розпоряджатись тимчасовими, фінансовими та іншими ресурсами; діяти творчо, ініціативно, осмислено та самостійно, брати на себе відповідальність за свої дії; спілкуватись і співпрацювати, конструктивно вирішувати розбіжності та конфлікти; брати участь у житті школи, місцевої громадськості, суспільства, при необхідності брати на себе роль лідера й т. ін.).

Передбачуваний результат – сформована особистість, яка наділена знаннями про небезпеку, яку являє собою корупція для добробуту суспільства та безпеки держави, яка не бажає миритись із проявами корупції, здатна та бажає її усувати.

Таким чином, шлях вирішення проблеми корупції в Україні полягає переважно не в великих санкціях, а у моральному вихованні нації в цілому.

 

 

Уласевич Дар’я Веніамінівна,

 Національний юридичний університет України

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 5 курс, 22 группа

 

ЗАПОБІГАННЯ КОРУПЦІЇ В УКРАЇНІ

 

З кожним днем, корупція в Україні процвітає. Це є велика проблема для нашої держави, яку неможливо оминути. За останніми дослідженнями проведеними аудиторською компанією  Ernst & Young, присвяченого ризикам шахрайства, Україна опинилася на першому місці за рівнем корупції серед 41 країни з Європи, Близького Сходу, Індії та Африки із розвиненими ринками чи ринками, що розвиваються.

Кількість корупційних злочинів зростає дивлячись і на вітчизняну статистику. З кожним роком кількість таких злочинів зростає. Варто пам’ятати, що корупційні злочині, як ні які інші, більш схильні до латентності. І фактично кількість таких злочинів може в рази перевищувати статистичні дані.

Незважаючи на те, що у сучасному суспільстві проблема корупції є однією із найгостріших, варто зазначити що це соціальне явище має давню історію і як свідчить досвід, жодній із держав досі не вдалося звести її нанівець. Деяким державам за допомогою використання силових антикорупційних методів, на певний час, вдавалось зменшити масштаби корупції, але з часом з’являлися нові форми ії прояву, які потребували створення нових методів боротьби з нею.

Деякі науковці, зокрема, О. Костенко, зазначають що корупція в Україні має певні особливості, знання яких дозволить розробити реальні заходи протидії їй. Він зазначає, що корупція в Україні відноситься до кризового типу. Зазначений тип корупції полягає в тому, що це корупція, яка: а) породжується кризою сучасного українського суспільства (а не лише недосконалістю кримінальної юстиції), б) здатна поглиблювати кризу українського суспільства, маючи властивість зводити нанівець будь-які політичні, економічні, правові, моральні реформи в Україні. У цьому її загроза для національної безпеки України [1].

Погоджуючись з цією думкою, варто зазначити, що все ж таки детермінуючими факторами виступають як об’єктивний так і суб’єктивний [2]. Які є нерозривними у своїй єдності та лише у сукупності зумовлюють конкретну злочинну поведінку. Разом із цим, варто також виділити і такі соціальні фактори загальної злочинності, як освітній і культурний рівень населення, менталітет, звичаї, традиції та стереотипи поведінки, а також рівень розвитку та духовної організації конкретної особи і всього населення в цілому.  Так як, корупція є поширеним явищем, що не мов хвороба проникла до усіх сфер життєдіяльності то і запобігання їй має стосуватись усіх сфер.

Ще в XVIII столітті Ч. Беккаріа у своєму видатному трактаті «Про злочини і покарання» зазначав, що «краще попереджувати злочини, аніж карати за них». Та й Кримінальний кодекс України у статті 1 вбачає одним із завдань Кримінального кодексу України – запобігання злочинності.

На шляху викоренення такого явища, як корупція, на першому етапі вважаємо за необхідне формування не тільки антикорупційної політики, що зазвичай має лише декларативний характер, але й формування у громадян саме антикорупційної свідомості [3], адже зазвичай вирішення «свого питання» за допомогою грошей у конверті стало значно легшим і прийнятнішим для нашого суспільства. По-друге, необхідне залучення незалежних арбітрів в якості яких можуть виступати засоби масової інформацій, що сприяло б прозорості та публічності такої діяльності. Окремо варто зазначити, про обмеження права на інформацію, що виявляється у неможливості доступу до певних ресурсів та відомостей про вчинення службовими особами корупційних злочинів. По-трете, приведення до ладу чинного законодавства, адже наявність колізій і прогалин дозволяє чиновникам тлумачити закон на їх користь. Кримінально-правові норми, що передбачають кримінальну відповідальність за корупційні злочини, можуть ефективно застосовуватись лише за умови належного розвитку усього  законодавства: конституційного, цивільного, адміністративного, фінансового, господарського тощо. Цей перелік не є вичерним і можна додати ще велику кількість пунктів, наприклад, посилення санкцій за корупційні злочини; створення певний електронних ресурсів, які б надали змогу залишати відгуки про діяльність службовців; забезпечення прозорості прийняття рішень за допомогою конкурсів, тендерів; підвищення рівня соціального забезпечення населення; та ще багато іншого, проте ситуація є критичною та вимагає дій,  а не голосних заяв та реплік. А поки що, є над чим замислитись. «Усі без винятку чиновники впевнені, що за їхню каторжну працю їм платять дуже мало і все, що їм залишається, – це зажовувати своє горе хабарами», – Михайло Лашков.

Список використаної літератури:

1. О. Костенко. Корупція в Україні – загроза національній безпеці. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://nbnews.com.ua/ru/blogs/130145/ .
2. Шевченко О.В. Причини та умови корупційної злочинності/ О.В.Шеченко// Вісник Вищої ради юстиції. – 2011. – №3 (7). – С. 132 – 142,
3. Акімов О.О Психологічні аспекти проявів корупції в державному управлінні [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://academy.gov.ua/ej/ej19/PDF/23.pdf .

 

Науковий керівник:                 д. ю. н., професор Демидова Л. М.

 

 

Череп’яна Надія Олександрівна

Національний юридичний університет України

імені Ярослава Мудрого

ІПКОЮ, 2 курс, 14 група

 

Проблема тлумачення поняття «озброєна особа» в контексті права на необхідну оборону

 

Інститут необхідної оборони є одним із найдавніших у теорії та практиці кримінального права. Проте на сьогодні ще залишаються деякі дискусійні питання. Зокрема, в ч. 5 ст. 36 Кримінального Кодексу України (далі – КК України) зазначається, що не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає. На практиці іноді виникають складнощі під час тлумачення поняття «озброєна особа», тому це питання на сьогодні потребує детальнішого  роз’яснення і уточнення.

У теорії кримінального правила точаться дискусії щодо віднесення тих чи інших предметів до зброї. Так, основною характерною ознакою зброї є її призначення – ураження живої цілі та інших об’єктів. Наприклад, для кваліфікації такого діяння як бандитизм (ст. 257 КК України) необхідною ознакою є озброєність. Загалом, озброєність характеризується наступними ознаками: 1) наявність предмета, спеціально пристосованого для ураження людей, який не має іншого призначення. 2) інші засоби, які не належать до вогнепальної чи холодної зброї, але на які поширюється спеціальний правовий режим.  Слід зазначити, що у ч. 5 ст. 36 КК України не конкретизовано, яким саме знаряддям злочину має бути озброєна особа при нападі. Деякі науковці застосовують поширене тлумачення поняття «зброя» і відносять до такої не лише вогнепальну і холодну зброю, а й інші знаряддя і засоби. Поряд з цим диспозиції деяких статей  КК України при кваліфікації посягання на правоохоронювані  інтереси разом зі зброєю містять посилання на предмети, які можуть використовуватись як зброя (ч. 2 ст. 294 “Масові заворушення”), та на предмети, спеціально пристосовані або заздалегідь заготовлені для нанесення тілесних ушкоджень (ч.4 ст. 296 “Хуліганство”). Це є обґрунтованим, оскільки доволі часто на практиці напад з метою вчинення хуліганства, розбою чи нанесення тілесних ушкоджень здійснюється, наприклад, із застосуванням звичайного кухонного ножа, викрутки чи саперної лопатки.  Хоча на підставі аналізу  зазначених норм права деякі науковці доходять висновку, що тільки в тому випадку, коли диспозицією відповідної статті КК України прямо вказується  посилання  на зброю і на інші предмети, які можуть використовуватись як зброя,  посягання може кваліфікуватись як озброєний напад. У всіх інших випадках напад із застосуванням таких предметів не буде кваліфікуватись як озброєний, проте наявність у нападника цих знарядь нападу, безперечно, має враховуватись особою, що проводить досудове слідство, і судом для всебічного, повного, об’єктивного дослідження обставин справи і винесення правильного рішення.

Виходячи з аналізу судової практики, можна зробити висновок, що існує тенденція неоднакового тлумачення поняття «зброя», «напад озброєної особи», оскільки в одних випадках напад з кухонним ножем визначають як напад озброєної особи, в інших же випадках суди приймають протилежні рішення. У Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами кримінальних справ про злочини, вчинені стійкими злочинними об’єднаннями зазначається наступне: у випадках, коли для  вирішення питання про належність відповідних предметів до зброї, а також питання про їх придатність до використання за цільовим призначенням потрібні спеціальні знання, у справі необхідно призначати експертизу, яку слід проводити у відповідних експертних установах.

Серед науковців немає єдиної позиції щодо визначення поняття «озброєної особи». Однією з позицій є поширене тлумачення поняття зброя і віднесення до цього поняття «інших предметів і засобів». Інша позиція полягає в тому, що за правилами юридичної техніки термін у відповідному нормативно-правовому акті має використовуватися лише в одному значенні і не допускається різне його тлумачення. Тому лише захист від нападу особи, озброєної холодною  чи вогнепальною зброєю, є спеціальним видом необхідної оборони, що становить виняток із загального правила про співрозмірність оборони. Також предметом дискусій є питання, що стосується доцільності віднесення «інших предметів та засобів» до зброї в контексті ч. 5 ст.36 КК. Це питання має важливе значення для кваліфікації діяння. Деякі науковці дотримуються позиції, що такої необхідності немає. У такому випадку буде відсутнім спеціальний вид необхідної оборони. Кваліфікація діяння здійснюватиметься за принципами необхідності і достатності. Саме по собі застосування зброї для захисту від протиправного посягання не може визнаватися перевищенням меж необхідної оборони. Навіть якщо той, хто посягає, застосовує не зброю, а будь-які інші предмети або взагалі без таких. Адже законодавством не передбачається механічної рівності між засобами і характером оборони та засобами і характером посягання. Окрім того, обов’язково має враховуватись місце і час нападу, його раптовість, неготовність до його відбиття, кількість нападників і тих, хто захищався, їхні фізичні дані (вік, стать, стан здоров’я) та інші обставини.

Підсумовуючи усе вищезазначене, варто зауважити, що на сьогодні в теорії і практиці не вироблено єдиної позиції щодо віднесення тих чи інших засобів до зброї. Тому це питання потребує більш детального вивчення. Існуюча двозначність термінів і неоднакове тлумачення є негативним явищем, оскільки це є загрозою для правозастосування. Ще більшу проблему це становить для звичайних громадян, для яких норми права є недоступними через їхню недосконалість.

 

 

Чернявський Антон Геннадійович,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 5 курс, 24 група

 

ЗАКОНОДАВЧИЙ ДОСВІД БОРОТЬБИ З КОРУПЦІЄЮ В НІМЕЧЧИНІ

 

Німеччина є прикладом європейської країни, яка має серйозні досягнення в  боротьбі з корупцією. У ФРН корупція визначається як «злочин проти відповідальної посади при виконанні службових обов’язків в державному управлінні, судовій системі, економіці, політиці або в неурядових організаціях (наприклад, фонди), спрямований на отримання матеріальної або нематеріальної вигоди без законних підстав». Кримінальний закон Німеччини містить 10 статей, в яких відображені склади корупційних кримінально-правових деліктів (Strafrechtliche Korruptionsdelikte), а також 17 злочинів, пов’язаних з наслідками корупції (Begleitdelikte). Супутні делікти включають в себе легалізацію доходів, отриманих злочинним шляхом, деякі види шахрайства та інші майнові посадові злочини. Узагальнене поняття корупції існує тільки в доктринальному сенсі.

Десять основних складів по корупції сформульовані законодавцем з позиції максимальної конкретизації діяння. Спеціальні норми включають статті: підкуп виборців (§ 108e КК ФРН), давання і одержання хабара в торговому обороті (§ 299 КК ФРН) та інші злочини, передбачені у § 300, 331-335 КК ФРН.

Широка поширеність різних корупційних схем в розвиненому торговому обороті Німеччини змушує криміналізувати в рамках КК специфічні форми протиправної поведінки. Позитивною стороною такого підходу є більш чітка кваліфікація діяння на ранніх стадіях, а також можливість розрізняти спеціальних суб’єктів за ступенем їх суспільної небезпеки. Так, очевидно, фінансовий директор ТНК або великий валютний трейдер можуть завдати суспільству величезної шкоди.

В системі покарань кримінального закону ФРН за корупційні делікти передбачені наступні види санкцій: штраф, позбавлення волі, позбавлення права займати певну посаду (§ 358 КК ФРН), а також така ефективна міра правового примусу, як конфіскація майна, здобутого злочинним шляхом, на користь держави (§ 73 КК ФРН).

Крім того, в федеральних міністерствах і відомствах німецького уряду були впроваджені антикорупційні заходи, що містяться в спеціальному пакеті документів, що отримав назву «Директива федерального уряду про боротьбу з корупцією в федеральних органах управління» (далі – Директива). Дані нормативні документи були розроблені Федеральним міністерством внутрішніх справ і діють в Німеччині з 30 липня 2004. До Директиви додаються Кодекс дій проти корупції, а також Методичні вказівки для керівників та керівництва відомства. Головною особливістю Директиви є те, що вона може застосовуватися не тільки до федеральних органів державної влади, а й до юридичних осіб публічного або приватного права. У Директиві робиться акцент на проведення в органах державної влади аналізу ризиків особливо схильних до корупції сфер діяльності.

При цьому виявлення корупційних ризиків проводиться шляхом використання принципу «багатьох очей» (участь або спільна перевірка кількома співробітниками або підрозділами) і прозорості. У ст. 4.2. Директиви передбачається ротація посадових осіб в особливо уражених корупцією органах, причому термін виконання повноважень службовців обмежений п’ятьма роками. Далі, в параграфі 5 Директиви прописується можливість виділення в державних і приватних органах спеціально уповноважених посадових осіб, яким можна було б доручити вирішення таких антикорупційних завдань: довірче партнерство щодо запобігання корупції; консультування керівництва з питань протидії корупції; інформування працівників про антикорупційні дії; відстеження і оцінка ознак корупції; участь в інформуванні працівників про можливі санкції за вчинення корупційних діянь тощо. Більш того, якщо аналіз ризиків буде показувати високий ступінь схильності до корупції організації або органу влади, то Директива передбачає в цьому випадку створення відокремленого структурного підрозділу для запобігання корупції.

Кодекс дій проти корупції є докладним коментарем до параграфів Директиви. На початку Кодексу приведена свого роду інструкція або антикорупційний план дій для працівників, що складається з дев’яти пунктів.

Методичні вказівки для керівників і керівництва відомства є другим додатком до Директиви. У зазначеному документі детально розписані «слабкі» місця в організації, які можуть бути піддані корупції; антикорупційні заходи, обов’язок по реалізації яких покладається на керівника; а також ознаки і показники корупції, які свідчать про її появу і поширення в органі або організації.

Відповідно до Методичних вказівок «слабкими» місцями і лазівками для корупції є: недостатній службовий і спеціальний галузевий нагляд; сліпа довіра до старих співробітників і працівників-фахівців; слабкості характеру працівників в областях, пов’язаних з небезпекою корупції; негативний приклад керівників при прийнятті подарунків.

До заходів боротьби із корупцією відносяться заходи інформаційного (консультування та бесіди з працівниками), організаційного (розподіл і перерозподіл повноважень), забезпечувального (пильність по відношенню до корупційних «сигналів тривоги»), наглядового характерів (постійна увага щодо підлеглих працівників).

Отже, з кримінально-правової точки зору необхідно привести законодавство у максимальну можливу відповідність з економічними реаліями, що ускладнюються з кожним роком. Розроблений понятійний апарат дозволить більш гнучко класифікувати діяння за ступенем суспільної небезпеки. Створення прозорих «правил гри» з урахуванням зарубіжного досвіду на даному напрямку стане першим кроком до оздоровлення економічної ситуації в Україні.

 

Науковий керівник:                 д. ю. н., професор Демидова Л. М.

 

 

Шевцова Яна Вячеславівна

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 5 курс, 24 група

 

ПРОБЛЕМИ КВАЛІФІКАЦІЇ НЕЗАКОННОГО ЗБАГАЧЕННЯ

 

Ст. 20 Конвенції ООН проти корупції 2003 року встановлює презумпцію злочинного характеру значного збільшення активів державної посадової особи внаслідок вчинення корупційних діянь, яке явно не відповідає її законним доходам. І цю презумпцію вказана особа, яка обвинувачується у незаконному збагаченні, повинна спростувати.

В свою чергу, Кримінальним кодексом України у ст.368-2 встановлюється відповідальність за набуття особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у власність активів у значному розмірі, законність підстав набуття яких не підтверджено доказами, а так само передача нею таких активів будь-якій іншій особі [1].

До проблем, пов’язаних із криміналізацією незаконного збагачення, звертались у своїх публікаціях такі вітчизняні дослідники, як П. Андрушко, Л. Брич, С. Гізімчук, Н. Кісіль, В. Тютюгін, О. Вітко, М. Коржанський, О. Костенко, А. Ландіна-Виговська, П. Матишевський, Є. Стрельцов, В. Тацій, Є.Фесенко, П. Фріс та інші.

На думку багатьох фахівців формулювання і визначення, прийоми законодавчої техніки, використані для опису незаконного збагачення в ст.368-2 КК  України, не витримують критики з точки зору змістовного та законодавчо технічного оформлення, викладення та структурування, бо вони у цілому ряді випадків мають дуже розмитий, розпливчастий, суперечливий, а іноді просто незрозумілий характер [4].

Так, деякі науковці зазначають, що презумпція невинуватості не повинна перешкоджати притягненню до кримінальної відповідальності осіб, які становлять підвищену небезпеку для суспільства, а також з того, що встановлення факту надприбутків чиновника породжує серйозні сумніви у тому, що він не вчиняв корупційних злочинів, передбачених кримінальним законодавством, внаслідок яких і отримав кошти, майно тощо.

Інші ж роблять акцент на доведенні не факту конкретних правопорушень, які потягли за собою протиправне збагачення службової особи, а факту відсутності законних підстав для значного поліпшення майнового стану цієї особи [3].

Цілком очевидно, що положення ч.1 ст.368-2 КК України про не підтвердження доказами законності підстав набуття відповідною особою активів у власність є складним для сприйняття, неоднозначним і, як наслідок, спроможним викликати суперечливі тлумачення. Показовою в цьому сенсі є позиція В. М. Трепака. Він указує на незвичність чинної редакції ст.368-2 КК, яка всупереч своїй назві («Незаконне збагачення») вимагає від органу обвинувачення доводити законність активів відповідного суб’єкта [2].

М. І. Хавронюк наголошує на неприпустимості випадків такого застосування статті 368-2 КК, коли орган досудового розслідування замість доведення усіх ознак складу злочину «незаконне збагачення» обмежується доведенням лише двох з них – суб’єкта і наявності активів у значному розмірі.

Із ст.368-2 КК випливає, що, якщо в тієї чи іншої особи-фуккціонера попередньо встановлено спосіб життя, який не відповідає її офіційним доходам, то слідчий повинен з’ясувати наявність активів й усі можливі версії їхнього законного набуття, перевіривши різні бази данних, вивчивши усі раніше подані декларації чиновника тощо [5].

Але, внаслідок законодавчої невизначеності окремих аспектів діяльності правоохоронних органів виникає проблема моменту припинення «пошуків» законних підстав такого збагачення, оскільки підозрюваний (обвинувачуваний) не має обов’язку доведення правомірності своїх дій, та має право відмовитись від надання будь-яких пояснень.

В різних випадках підстава (наприклад, набуття майна у власність) від початку є очевидно законною, в інших випадках це потребує багатоетапного доведення. І проблема полягає в тому, що внаслідок «занадто» ретельного та поглибленого дослідження різних підстав (наприклад, дослідження правомірності набуття майна родичами, від яких воно перейшло в спадщину до підозрюваного), порушуватимуться права цих осіб, та може створити вочевидь «безглуздий» пошук незаконності у цілком правомірних обставинах.

Тому, на мою думку, доцільно було б визначити на нормативному рівні межі та послідовність дій правоохоронних органів з доказування незаконності підстав такого набуття.

 

Список використаної літератури:

1. Кримінальний кодекс України [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2341-14
2. О.О. Дудоров. Кримінально правові аспекти незаконного збагачення (Погляд теоретика в очікуванні судової практики) [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://lsej.org.ua/1_2017/35.pdf
3. О.Дудоров, Т.Тертиченко. Незаконне збагачення: сумнівна новела антикорупційного законодавства України [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.visnyknapu.gp.gov.ua/visnyk/pdf/3_2011.pdf#page=28
4. В.Н. Кубальський. Незаконне збагачення: аналіз новели кримінального законодавства [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.law.nau.edu.ua/images/Nauka/Naukovij_jurnal/2013/statji_n3_28/Kubalskij_146.pdf
5. М.І. Хавронюк. Рецензія на статтю Віктора Трепака «Незаконне збагачення: кого і за що каратимуть» [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://pravo.org.ua/ua/news/20871749-retsenziya-na-stattyu-viktora-trepaka-nezakonne-zbagachennya-kogo-i-za-scho-karatimut

 

Науковий керівний:                   к.ю.н., асистент В’юник М. В.

Парасоткін Олександр Сергійович,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

Господарсько-правовий факультет, 4 курс 8 група

 

КОНСТИТУЦІЙНЕ ЗАКРІПЛЕННЯ МОЖЛИВОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ГРОМАДЯНАМИ ВОГНЕПАЛЬНОЇ ЗБРОЇ ДЛЯ САМООБОРОНИ КРІЗЬ ПРИЗМУ КУЛЬТУРНОГО РІВНЯ СУСПІЛЬСТВА

 

Перехід від планової до ринкової економіки призвів до  появи повноцінної приватної власності. Повстала проблема її захисту не лише за допомогою певних юридичних процедур, але і самозахисту. Але для того, щоб зброю використовували для самозахисту, а не для вирішення конфліктів, необхідний відповідний рівень загальної і правової культури, розуміння призначення зброї, меж дозволеного і забороненого. Саме тому важливим аспектом роботи є усвідомлення суспільством свого нинішнього культурного рівня, адже саме культура визначає, яким чином буде поводитися людина, чи буде зброя у її руках благом чи навпаки, небезпекою.

У статті 27 Конституції України сказано, що кожна людина має невід’ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави – захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань. Більш детальний прояв ця конституційна норма знайшла у ст. 36 Кримінального кодексу України — „Необхідна оборона ”, відповідно до якої людина має реальне право на застосування зброї для захисту свого життя, здоров’я, житла або майна.

Визначення поняття «культура» є дискусійним, існують різні визначення. У даній роботі автор розуміє культуру в якості системи цінностей людини, які вона формує за допомогою суспільних законів та внутрішнього морального чуття(що є добром, а що злом для кожної конкретної людини). Саме дані цінності, орієнтири, соціальні ролі, стереотипи, на думку автора, визначають її поведінку у кожній конкретній, в тому числі конфліктній,  ситуації.

Однією із складових культури, яка розглядається, є культура поводження з вогнепальною зброєю. У зв’язку з тим фактом, що згідно проведеного автором кількісного дослідження з використанням соціологічного методу, під час якого було опитано 60 респондентів, більшість опитаних ніколи не використовували вогнепальну зброю, такої культури у даних людей просто не може бути. В той же самий час дана специфічна культура формується не лише технічними знаннями про зброю та її використання, а і загальною культурою, автор визначив як мотиви людської поведінки.

Статистика свідчить, що при вчиненні вбивств в Україні злочинець керується не корисливими мотивами, а певними особистими мотивами, що яскраво проявляють себе під час сп’яніння. Так, у 2013 році у стані алкогольного сп’яніння було зареєстровано 804 умисних вбивства. Для порівняння, кількість убивств, вчинених з корисливих мотивів у тому році, складала 142. Тобто, у 5,7 менше. Це, не в останню чергу, зумовлено тим, що за даними ВООЗ за різні роки Україна посідає 5-6 місце в світі за рівнем споживання алкоголю. У такій ситуації стверджувати про можливість запобігання злочинам у суспільному вимірі за допомогою вогнепальної зброї зарано. Варто додати, що згідно проведеного дослідження, 53% опитаних вважають, що рівень загальної культури українського суспільства є доволі низьким(діаг. 1),  а 67% не довіряють правоохоронним органам(діаг. 2).

 

 

Діаграма 1

Співвідношення відповідей на питання: «Як Ви вважаєте, на якому культурно-психологічному рівні знаходиться наше українське суспільство?»

Діаграма 2

Співвідношення відповідей на питання: «На Вашу думку, чи можуть у наш час правоохоронні органи ефективно захистити Вас?»

Дані два параметри багато в чому зумовили відповідь на ключове питання дослідження Так, серед тих, хто вважає, що українське суспільство знаходиться на високому культурно-психологічному рівні, 100% виступають за легалізацію зброї, на середньому – 43%, і на низькому – 19%. Дану закономірність можна пояснити тим, що чим менше людина боїться оточуючих, тим спокійніше вона буде відноситися до того, що будь – хто у суспільстві може мати легальну вогнепальну зброю. Природно, що серед тих, хто зневірився в людях, відсоток прихильників легалізації зброї значно менший, адже на їхню думку ніщо не зможе втримати оточуючих від її неправомірного використання. Отже, для того щоб вогнепальна зброя змогла стати захисником, а не руйнівником українського суспільства, треба відродити довіру до можливості законного вирішення конфліктних ситуацій, що неможливо без глибинних соціально – політичних перетворень, підвищення життєвого рівня населення та підвищення ефективності у боротьбі зі злочинністю.

Підсумовуючи, необхідно зауважити, що до легалізації зброї  треба підходити всесторонньо, не лише врегулювавши обіг зброї, але і створюючи умови для покращення як матеріального становища громадян (бідність є живильним середовищем екстремізму), так і  для їх духовного розвитку і самореалізації. Важливим аспектом має стати виважена політика, спрямована на зменшення вживання алкогольних напоїв населенням.  Необхідно підвищувати рівень загальної культури населення. Державна політика у даному контексті має включати активну роботу у школах та зі студентською молоддю, створення спеціального курсу з даного питання. Окрім цього, Держава має забезпечувати захист своїх громадян, інакше право на зброю швидко трансформується у право сильного, яке у свою чергу остаточно знищить законність, що матиме катастрофічні наслідки як для суспільства загалом, так і для кожної конкретної людини.

 

Науковий керівник:                         к.іст.н., доцент Лукаш С. Ю.

 

 

Петраш Каріна Вікторівна

Національний Юридичний Університет

імені Ярослава Мудрого

Господарсько-правового факультету, 3 курс, 3 група

 

ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОПИТУВАННЯ РІЗНИХ КАТЕГОРІЙ ГРОМАДЯН СТОСОВНО ПРОБЛЕМИ ФОРУВАННЯ КОНСТИТУЦІЙНОЇ КУЛЬТУРИ В УКРАЇНІ

 

Конституційно-правова культура, як системна складова частина правової культури – це  загальнолюдські цінності, права і свободи людини й громадянина, які не просто декларуються в Конституції , але  і  реалізуються на практиці в суспільстві ,яке не тільки знає свої права, а і поважає право оточуючих. Адже свобода однієї людини закінчується там, де розпочинається свобода іншої. Найбільш сприятливі умови для конституційно-правової культури існують там, де є рівень загальної культури.       Запорукою існування конституційно-правової культури є три складові:

1) Знати свої права та обов’язки ;

2) Виконувати свої права та обов’язки ;

3) Вимагати від інших виконувати свої права та обов’язки ;

Однак на шляху вирішення цієї складної задачі знаходяться перепони, які дісталися нам у  спадщину від відмираючого суспільства, а також  з’явилися на етапі демократичного транзиту. Серед них наступні:

• Слабкість громадянського суспільства.

Одним із багатьох рівнів на яких має відбуватися розвиток і зміцнення демократії і, які системно взаємопов`язані між собою, є громадянське суспільство. Якщо громадянське суспільство сильне, воно не дозволяє владі здичавіти до рівня тиранії.

2) Наявність багаточисельних , проте слабких політичних партій, які в силу нерозвиненого громадянського суспільства,  поки що нездатні повною мірою представляти інтереси того суспільства в надрах якого вони народилися;

3) Внаслідок нездатності громадянського суспільства контролювати політичні партії, їх (політичні партії) контролює олігархат, який завжди з’являється там, де відсутнє громадянське суспільство та панує правовий нігілізм;

4) Слабкість середнього класу, який міг би фінансувати та  контролювати політичні партії закономірно породжує корупцію, починаючи із самих надр , існуючого суспільства;

5) Нерозвиненість громадянського суспільства та політичних партій обумовлює слабкість парламентаризму;

Вище перераховані проблеми свідчать про відсутність у громадян розуміння конституційної культури, усвідомлення себе як частиною громадянського суспільства та розуміння для чого «НАМ» конституційна культура . З метою більш яскравої демонстрації ставлення громадян до конституційної культури в літку 2016 було проведено соціологічне опитування , в якому 100 респондентів віком від 18 до 25 та віком від 35-55 . Метою такого дослідження було порівняти відповіді респондентів різних вікових категорій.

Результати опитування дають можливість зробити наступні висновки:

Категорія віком від 18 до 25 , а саме студенти ВНЗ, розуміють, що таке конституційна культура та для чого вона потрібна  більшість студентів на питання , що потрібно зробити для того, щоб виховати конституційну культуру та сформувати громадянське суспільство , говорили про економічну та політичну відповідальність, про потребу соціалізацію громадянина ще з малечку та виховання патріотичних, відповідальних , проєвропейсько налаштованих громадян .

Категорія віком від 35-55. Майже 65 %опитаних респондентів , на питання для чого вам розвиток конституційної культури , зазначила для того , щоб чиновники перестали красти із державного бюджету та для того, щоб нарешті подолати безкарність влади. Найцікавіше те, що на питання , хто ж саме має робити якісь кроки для боротьби із корупцією та іншими проблемами , респонденти старше 40 років в один голос говорить , що «хтось інший але не я особисто»

Порівнявши ці відповіді , можна дійти висновку, що готовими до змін, готовими до формування громадянського суспільства є лише молоді люди, самі ті , хто не встигнув відчути на собі залізну руку Радянського Союзу. Всі ж інші громадяни , які народилися до періоду незалежної України і встигли хоч трішки прожити при відповідному режимі  чекають, що діяти та приймати рішення буде «хтось» інший , навіть та сама влада, на яку всі так нарікають.

 

Науковий керівник:                               к.іс.н. , доцент Лукаш С. Ю.

 

 

Рогальська Надія Володимирівна

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 3 курс, 17 група

 

Контрольні повноваження народного депутата України

 

Контрольні повноваження будь-яких органів державної влади та посадових осіб виступають гарантією їх ефективності, та забезпечують належне виконання своїх функцій з боку, осіб, над якими такий контроль здійснюється. Відсутність ефективних механізмів контролю часто призводить до інгнорування тих чи інших норм та положень. Світовий досвід свідчить, що дійсно дієвою є лише така система державного управління, в якій не тільки приймаються актуальні нормативно-правові акти, але й забезпечується їх реалізація в повному обсязі, зокрема завдяки ефективному парламентському контролю. Це дає підстави стверджувати, що системність і ефективність здійснення контрольних повноважень визначає, в кінцевому рахунку, ступінь реальної влади парламенту, його ваги серед владних інститутів держави.

Контрольні повноваження є важливою складовою правового статусу депутата. Саме наявність ресурсів контролю у народного депутата є водночас і гарантією можливості його ефективного впливу на порушення чи недотримання норм законодавства, так і сферою ймовірних зловживань парламентаря.

Основними формами здійснення контрольних повноважень народного депутата України, у рамках чинного законодаства, є можливість направлення депутатського запиту та звернення.

Депутатський запит – це вимога народного депутата, народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, яка заявляється на сесії Верховної Ради України до Президента України, до органів Верховної Ради України, до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності, дати офіційну відповідь з питань, віднесених до їх компетенції.

Інститут депутатського запиту, у процесі свого становлення, неодноразово ставав предметом дискусій та обговорень. Можна виокремити дві основні точки зору:

1) позиція, що будується на необхідності запровадження жорстких санкцій за ненадання / неналежного надання відповіді на запит, неналежне реагування або ж надання формальної відповіді, що не несе в собі необхідного обсягу інформації;

2) позиція, що стоїть на необхідності обмеження втручання народних депутатів у діяльність органів та посадових осіб, з метою уникнення зловживань контрольними повноваженнями.

З одного боку, неістотна відповідальність за ухилення від депутатського контролю значно послаблює можливість його ефективної реалізації, однак не зайвими є і механізми захисту від можливих зловживань.

Протягом 1999 – 2003 рр. Конституційним Судом України було прийнято низку Рішень, які конкретизували межі парламентського контролю, що здійснюється у формі запитів народних депутатів України, процедуру їх внесення та розгляду. Зокрема, Конституційний Суд України визначив, що народні обранці не можуть звертатися з вимогами, вказівками чи пропозиціями до суддів, прокурорів, органів дізнання та досудового слідства щодо конкретних справ.

Депутатське звернення – це викладена в письмовій формі пропозиція народного депутата, звернена до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників підприємств, установ і організацій, об’єднань громадян здійснити певні дії, дати офіційне роз’яснення чи викласти позицію з питань, віднесених до їх компетенції.

За своїм змістом депутатське звернення не має імперативного характеру і заявляється народними депутатами України самостійно. Такі звернення можуть бути зумовлені скаргами та заявами виборців, а також стосуватися інших питань депутатської діяльності, які ініціюються народним депутатом України.

У парламентській практиці європейських країн також розповсюдженою процедурою є інтерпеляція – особлива за змістом та наслідками форма запиту.

Це сформульована одним або групою депутатів і подана в письмовій формі вимога до окремого міністра чи глави уряду дати пояснення з приводу суспільно важливого конкретного питання або загальної політики. Від звичайного запиту вона відрізняється передусім процедурою внесення і правовими наслідками. Інтерпеляція вноситься на пленарному засіданні парламенту. Зазвичай для її внесення необхідна підтримка значної кількості депутатів, а також  встановлюються жорсткі строки її подання та обговорення. Текст інтерпеляції заздалегідь розсилається депутатам та уряду. За інтерпеляцією наступає відповідь глави уряду чи міністра, обговорення і прийняття рішення шляхом голосування. Обговорення відповіді може викликати загальні дебати про довіру уряду. Незадовільна оцінка парламентом відповіді, висловлення недовіри чи осуду дій можуть викликати відставку міністра чи уряду в цілому. Процедура інтерпеляції є більш дієвою формою парламентського контролю діяльності уряду або окремого міністра, ніж інші форми, що мають інформативний характер. Інтерпеляції використовуються в парламентських республіках та монархіях, а також у деяких президентсько-парламентських республіках.

Проблема реалізації контрольних повноважень народного депутата досі залишається актуальною. Законодавче визначення форм здійснення контролю не здатне вирішити практичні аспекти, де і виникають найбільші труднощі.

Шляхами вдосконалення інститутів контролю є розроблення чітких інструкції для народних депутатів щодо предмету та можливих тем депутатських запитів і звернень, запровадження механізму визначення правомірних та неправомірних запитів/звернень, створення системи  реєстрації та публікації депутатських запитів та звернень, а також отриманих відповідей.

 

 

Жук Аліна Вадимівна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 1 курс, 14 група

 

ПОЛІТИКА УЦР У 1917-1918 РР.: СПРОБА ЗБУДУВАТИ НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНУ ЧИ СОЦІАЛІСТИЧНУ ДЕРЖАВУ?

 

Дане питання є досить актуальним у наш час, оскільки у період активних інтеграційних процесів та у зв’язку з потребою перебудови національної правової системи відповідно до європейських стандартів права законодавець повинен враховувати всі, в тому числі історично-правові, аспекти розвитку державності. Адже аналізуючи досвід минулих поколінь, ми уникаємо певних помилок та недоліків, які постають на шляху побудови демократичної держави сьогодні. Для початку з’ясуємо зміст понять національно-демократична та соціалістична держава.

Національно-демократична держава – це така форма держави, у якій влада належить всім її громадянам, уряд діє в їх інтересах, світогляд ґрунтується на принципах свободи, рівності,поваги прав людини, наявна багатопартійна система.

Щодо іншого поняття, то соціалістична держава – це держава, що передбачала встановлення диктатури пролетаріату, повалення влади буржуазії, скасування приватної власності на знаряддя і засоби виробництва, заміна її суспільною власністю, виключення експлуатації людини людиною, зрівняльний розподіл коштів, колективізм в організації виробництва і суспільного життя. Кінцевий результат – побудова комунізму.

Отож, розглядаючи дане питання , я вважаю, що  політика УЦР у більшій мірі була спрямована на побудову соціалістичної держави.

По-перше, з 4 березня 1917 – дати заснування УЦР та до жовтня 1917– приходу більшовиків до влади, а це 8 із 14 місяців існування УЦР, український парламент лише теоретично міг орієнтуватися на створення соціалістичної держави. Проте з жовтня 1917 частина діячів Ради шукала компромісу з більшовиками, адже майже всі її члени були представниками українських соціалістичних партій і не виявляли рішучості в боротьбі за державність України. Навіть голова українського уряду В. Винниченко  не раз пропонував проголосити в Україні радянську владу. «Якщо Україна не буде соціалістична, нам не треба ніякої» — заявляв він, хоча іноді приходив до невтішного висновку, що російська демократія закінчується там, де починається національне питання. Винниченко завжди був палким прихильником соціалістичної ідеї, хоч і європейського зразка, а всі члени Генерального Секретаріату, крім безпартійного X. Барановського, були представниками виключно соціалістичної орієнтації.

По-друге, Центральна Рада уникала розмов про самостійну Україну. Так було усунуто від участі в Центральній Раді лідера українських самостійників М. Міхновського, а в липні 1917 після збройного виступу самостійників, він був відправлений на румунський фронт .

По-третє, серед української політичної еліти поширеними були сподівання на справедливе і раціональне вирішення національного питання «революційною демократією» Росії. Згадуючи про революційну ейфорію тих часів, В. Винниченко писав: «Українство тепер орієнтувалось тільки на Всеросійську Революцію, на перемогу справедливості. Всякий сепаратизм, всяке відокремлювання себе від революційної Росії здавалось смішним, абсурдним, безглуздим. Для чого? Де ми знайдемо більше того, що тепер ми матимемо в Росії?». Погодьтесь, без коментарів.

По-четверте, представники влади не поспішали створювати головну опору державності – регулярну армію, вважаючи, що бойові дії між УНР та більшовиками є неможливими. Маючи на весні 1917 патріотичну та чисельну армію, УЦР розгубила  її вже влітку – після прийому делегації та проголошення II Універсалу, у якому падала в політичні обійми Росії. На мою думку, Грушевський не раз пожалкував, заявляючи влітку 1917р.: «Навіщо нам армія, з ким ми будемо воювати? З російськими демократами?». Я вважаю, це фатальною помилкою. Думаю, що актуально було б провести паралель  із подіями 2014. Згодом УЦР стане свідком «російської демократії», коли розпочнеться I та II  українсько–радянська війна.

Проте, не варто відкидати факти, які свідчать, що у діях УЦР була спроба збудувати національно-демократичну державу.

По-перше, велика заслуга УЦР в тому, що вона відродила в Україні державницьку свідомість, домоглася визнання прав українського народу на свою державу, свою культуру та мову. Всеукраїнський національний конгрес, I та II військові з’їзди, діяльність Генерального Секретаріату свідчили про формування національно-демократичної  держави.

По-друге, III та IV універсали УЦР внесли багато позитивних змін у суспільно-політичне життя населення. 20 листопада 1917 р.  УЦР проголосила III Універсал про утворення Української Народної Республіки (УНР). Було накреслено широку програму національно-демократичних перетворень: свобода слова, друку, мітингів, віросповідань, недоторканість помешкання. А от соціально-економічні перетворення мали соціалістичне спрямування.

22 січня 1918 р. було проголошено IV універсал УЦР. Згідно з яким: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу» (Грушевський). Проте, незважаючи на заклик до рішучих дій, соціально-економічні перетворення  тут мали соціалістичний характер: ліквідація приватної власності на землю, націоналізація природних ресурсів, народна поліція.

Водночас швидкими темпами поширювалася радянська влада. Всередині січня радянську владу вже встановлено в Миколаєві, Одесі, Херсоні та інших містах України. Центральна Рада, натомість, все більше і більше втрачала свій авторитет та вплив. Більшовицькі гасла таки отримали довіру людей і згасили віру до Центральної Ради через її нерішучі дії та неоднозначні переконання.

Отже, враховуючи вище вказані факти, я переконана, що  політика УЦР у 1917-1919 рр. у більшій мірі була спрямована на побудову соціалістичної держави, проте не варто відкидати аргументи, що свідчать про намір збудувати національно-демократичну державу.

 

Науковий керівник:                   к. ю. н., доцент Лісогорова К. М.

 

 

Кононенко Єгор Данилович

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКОЮУ, 1 курс, 3 група

 

Роль Наполеона I та Наполеона III у процесі формування італійської державності

 

“Італію ми створили,

тепер треба створити італійців”

Граф Камілло ді Кавур

 

Історія Італії як повноцінного суверенного державного формування бере свій початок із квітня 1861 року. Саме у цей знаменний для італійського народу рік король Сардинії Віктор Еммануіл II проголосив створення Італійського королівства та, як вважається, вперше “намалював” на мапі світу кордони цієї нової держави. Все це стало квінтесенцією славетного руху італійців за національне визволення під назвою Рисорджименто. Проте автор наголошує, що ще у 1805 році на мапі Європи виникла така держава, як Італія, і тодішнім королем її (і, фактично, засновником) був Наполеон Бонапарт.

Історії відомий той факт, що до початку XIX століття Італія була лише географічним поняттям. На її території розміщалися багато королівств, і деякі з них знаходилися у ворожнечі між собою. Класичним прикладом було протистояння Венеції і Генуї, яке виливалося у справжні бойові дії. Також слід відзначити про зовсім “неіталійську” свідомість уродженців цих земель. Всесвітньо відомий поет Данте вважав себе флорентійцем, Христофор Колумб — генуезцем, а Казанова — веніціанцем. До вищезазначеного періоду ні про яку італійську національну єдність і не йшлося: не існувало навіть єдиної італійської літературної мови.

Така роздробленість існувала до тих пір, допоки на Апеннінський півострів не вторгся молодий французький генерал Наполеон Бонапарт. На той час на півострові існували такі держави, як: Неаполітанське королівство, Королівство Сардинія, герцогства Модена, Парма, Тоскана, Папська область зі столицею у Римі та дві республіки — Генуя та Венеція. Після вдалих для Наполеона бойових дій в Італії проти Австрійської імперії та Сардинії, амбіціозний генерал створив у 1797 р. маріонеткову державу — Цизальпінську республіку (яку у 1802 р. перейменували у Італійську республіку). До неї увійшли такі італійські землі, як: Ломбардія, Модена, Масса, Каррара, Болонья, Феррара, Романья та частина герцогства Парма. У 1805 році Наполеон Бонапарт коронував себе у Мілані як король Італії, таким чином перетворивши Італійську республіку у Королівство Італія. Отже, вже на цьому етапі французький імператор подарував цим землям централізовану державність. Залишалося вирішити питання з Неаполітанським Королівством. Бонапарт вирішив його не приєднувати до Королівства Італії, натомість назначив туди королем свого поплічника Мюрата, витіснивши з трону законного короля Фердінанда з династії Бурбонів.

Королівство Італія могло б і далі існувати під надійним крилом імперської Франції, якби б не невдача першого французького імператора на російському фронті. А згодом все остаточно вирішилося після битви при Ватерлоо, де Наполеон Бонапарт зазнав нищівної поразки від військ коаліції. Він зник з політичної арени буржуазної Європи і разом із ним зникло Італійське королівство. Після Віденського конгресу на Апеннінському півострові знову розвинулися центробіжні сили, знову виникли незалежні держави Парма, Модена, Тоскана. Австрія, переслідуючи суто свої геополітичні цілі, зробила свої корективи на мапі Європи: Венеція та Ломбардія (колишні землі “Королівства Італія”) опинилися під іменем Ломбардо-Венеціанського Королівства. Відень назначив туди свого віце-короля, таким чином повторивши дії Наполеона Бонапарта.

А далі історія розповідає нам про славетного п’ємонтського короля Віктора Еммануіла та амбіційного міністра графа ді Кавура, які вирішили докласти зусиль для повторного об’єднання італійських земель, започаткувавши  рух за визволення Рисорджименто. Автор наголошує, що ці плани не могли б здійснитися без прямої допомоги племінника Бонапарта, другого імператора Франції Наполеона III. Для цього двоє італійських політичних діячів для “задобрення” французького правителя направили свої союзні Франції війська на фронт Кримської війни. Наполеон III оцінив старання, тому дав згоду воювати на стороні італійських земель проти Австрії, а офіційно це закріпили під суто формальним приводом: за “визволення” Італії. По факту, за майбутню Італію найбільше пролили крові не італійці, а саме французи. У вирішаючій битві при Сольферіно 24 червня 1859 р. проти 120 тис. війська австрійців виступило 94 тис. французів і лише 25 тис. п’ємонтців. В результаті великої французької перемоги на мапі світу з’явилася вже незалежна Італія. Державною мовою стала тосканська (по причині того, що на ній писав і розмовляв Данте). Віктор Еммануіл і його клан знищили всі незалежні держави на території Італії, особливо нанісши шкоди Королівствам обох Сицилій.

Отже, створення Італії як суверенної і незалежної держави відбулося не через “визвольний дух” п’ємонтців та консолідуючі дії лідерів руху Рисорджименто, а насамперед через втручання двох французьких правителів — Наполеона Бонапарта та Наполеона III. Якщо Бонапарт безпосередньо причетний до першого створення Італії як об’єднаної держави та до її признання на міжнародному рівні, то його племінник допоміг створити вже ту незалежну Італію, яку ми знаємо і до сьогодні. І зробив він це кров’ю французьких солдат, яким надали незначну допомогу у вигляді п’ємонтського війська. Слід зазначити, що обидва правителі керувалися перш за все своєю метою при створенні Італії: Наполеон Бонапарт хотів створити об’єднану Європу під своїм правлінням, де всіма землями будуть керувати його ставленики, а Наполеон III передбачав незалежну Італію як державу, яка буде геополітично протистояти Австрії, слухаючись не Відень, а Париж.

 

Науковий керівник:                       к. ю. н., доцент Васильєв Є. О.

 

 

Марченко Володимир,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 1 курс, 1 група

 

Рейхскомісаріат Україна (1941-1944 рр.): адміністративно-політичний устрій та права населення

 

З приходом нацистів на території УРСР встановився жорстокий окупаційний режим. Під владою Німеччини виявилися величезні простори радянської України, яку окупанти вважали частиною великонімецького «життєвого простору» . Вона мала перетворитися в аграрно-сировинний додаток, з подальшим знищенням 65% українців, а ту частину населення яка залишиться, використовувати як джерело дешевої робочої сили для «Великої Німеччини».

17 липня 1941 р. Гітлер підписав наказ про передачу окупованих радянських земель у відання рейхсміністерства у справах зайнятих східних областей на чолі з А. Розенбергом. Нехтуючи національними прагненнями українців, окупанти утворили на її території кілька адміністративних одиниць. Найбільша з них – Рейхскомісаріат Україна з центром у м. Рівному – була утворена 20 серпня 1941 р.

Рейхскомісаріат Україна включав в себе окуповану територію німецько-фашистськими загарбниками в період Другої світової війни тодішньої Української РСР і частини Білоруської РСР, за винятком Галичини і Трансністрії – області між Південним Бугом і Дністром, а також кількох сот кілометрів прифронтової зони, що знаходилася у веденні військової адміністрації відповідних груп армій.

Рейхскомісаріат влітку 1942 року було розширено «на майбутнє» і формально почав включати в себе землі центральної і південної Росії, в тому числі не захоплені німцями, – до заволзьких степів (Курськ, Орел, Тамбов, Воронеж, Саратов, Сталінград).

На території Рейхскомісаріату встановлювалась громадянська влада. Документи, які використовувались для регулювання державно-правових відносин на даних територіях: декрет Адольфа Гітлера «Про громадянське управління на окупованих східних областях», а також його наказ від 17.07.1941р. «Про впровадження громадського управління на окупованих східних територіях». Ці документи припускають формування на окупованих землях специфічні утворення, які називалися Рейхскомісаріатами.

Режим встановлений на цих територіях не вказував чіткого правового статусу населення й управління реалізувалася безпосередньо з Берліну, де для цього функціонувало, вже вище наведене спеціальне відомство: імперське міністерство у справах окупованих східних територій.

Джерелами права на окупаційних територіях були німецькі закони та інші нормативно-правові акти; а так само розпорядження і укази місцевих властей. Залишилися і окремі елементи радянської правової системи, такі як колгоспи. Наглядовим органом на даній території було гестапо і, засновані ним в допомогу, поліцейські загони з місцевих жителів.

На всі окуповані німцями території поширювалося «Оголошення головнокомандувача німецькими військами про заходи покарання за порушення населенням наказів окупаційної влади», яке затверджувало комендантську годину, заборону на перебування осіб без особливих перепусток за межами своїх ділянок, заборона на будь-які самовільні переміщення і включало в себе керівництво з світломаскування будинків. Дане оголошення мало в собі дев’ять пунктів, невиконання яких передбачало розстріл на місці.

Військова зона вважалася прифронтовій і в ній велися регулярні бойові дії. На територіях другої зони повністю скасовувалися радянські норми права і вводилися «Закони військового часу» які були указами командирів частин або комендантів населених пунктів, зайнятих німецько-фашистськими загарбниками. Спостеріганням за виконанням законів займалися офіцери вермахту, поліція, контррозвідка. У згоді з директивою Кейтеля від 23.07.1942 р. «Про військову підсудність у районі дій операції Барбаросса і особливі повноваження військ» і додатку до неї «Про застосування жорстоких заходів до населення який надає опір окупаційним властям» на територіях, зайнятих німцями, повинні були використовуватися масові насильницькі заходи, які мали виконуватися солдатами і офіцерами вермахту. Завдяки даній директиві вони не були військовими злочинцями. Будь-який же злочин могло бути розцінено як військовий і за нього було єдине покарання – розстріл. У двох зонах були спеціальні військово-польові суди. Діяльність цих судів регламентувалася наказом Гітлера, наведеному вище, і указом Розенберга «Про винесення спеціальними судами вироків про смертну кару особам, які не коряться окупаційній владі». Судова колегія складалася з двох обвинувачів і судді. Майже всі вироки військово-польового суду були смертними.

В окупації місцеве населення поділялося на три великі групи:

• Що підлягає германізації;
• Що підлягає виселенню за Урал;
• Що підлягає знищенню.

Кожна група відрізнялась за статусом. Ті що підлягали германізації ставали дешевою робочою силою для арійської нації, а дві інших групи фактично ставали безправними тваринами в очах німців, як казав на одному з повоєнних процесів обвинувачений есесівець Мюллер: «Ми бачили в кожному росіянині лише тварину. Це щодня вселялось нам керівництвом. Тому, здійснюючи вбивства, ми не замислювалися над цим, так як в наших очах росіяни не були людьми». Люди, які відносилися до першої групи, мали право працювати та получати пайки. Та у більшості випадків вони ставали поліцаями при місцевих комісаріатах. Дана група населення мала деякі громадянські права, хоча найчастіше вони надавались платно в продовольчому податку. Так наприклад реєстрація новонародженого малюка коштувала в мішок картоплі, а отримання рейхпаспорта – в пуд зерна.

Підводячи підсумок, можна сказати, що встановлення на території УРСР нацистської окупаційної цивільної адміністрації в 1941 р, яка діяла за допомогою поліцейсько-карального апарату, контролювала всі сфери життя місцевого населення, реалізовувала розроблене вищим політичним і військовим керівництвом Третього рейху політику «нового порядку», спрямовану на колонізацію і експлуатацію як населення, так і природних ресурсів. Ці заходи нацистів спричинили за собою незворотні жертви серед військовополонених і мирних громадян, а через репресії та вищезазначену політику населення стало майже безправним суб`єктом права.

 

Науковий керівник:                             доцент Скуратович І. М.

 

 

Приблуда Павло Миколайович,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 1 курс, 1 група

 

ПРАВОВЕ ВИЗНАННЯ УНР

 

Міжнародне визнання дуже важливе для будь-якої країни в світі. Оскільки воно дає міжнародну правосуб’єктність для держави, і, фактично, визначає місце держави в світі.

Сто років тому УНР, в результаті визнання в світі, постала як повноправний функціонуючий учасник міжнародного права. Її правосуб’єктність реалізовувалася через укладання міждержавних угод, участь у міжнародних конференціях, а також через встановлення двосторонніх дипломатичних відносин. Це можна підтвердити договорами з ключовими країнами Європи, зокрема з Четверним союзом, а згодом з Польщею, також з країнами Антанти (Великобританією та Францією) і Балтійськими країнами (Литвою, Латвією, Естонією та Фінляндією), а також листами провідних українських політиків того часу.

З проголошенням третього універсалу на теренах Європи з’явилася нова країна – Українська Народна Республіка. Цією країною, з демократичними тенденціями розвитку, зацікавилися провідні держави, зокрема військово-політичний союз Антанта. Керівництво Республіки було зацікавлено у зближені з цим країнами, зважаючи на їхнє геополітичне становище, значну міць та авторитет. До кінця листопада 1917 року в країну прибула французька військова комісія на чолі з генералом Табуї, а вже в січні 1918 року було призначено представника Великобританії – Піктона Бадже. Однак вони не мали достатніх повноважень для офіційного визнання країни тож навряд чи можна казати про визнання цими країнами УНР, тим більше вони не погодилися приймати дипломатичних представників від нашої країни.

Зовсім іншим було ставлення до України держав Центрального Блоку. Ці країни de jure визнали самостійність. Однак необхідно умовою визнання України було її, так зване, конституційне оформлення. Яке відбулося прийняттям четвертого універсалу. Починаючи з цього моменту Блок визнав самостійність фактом підписання, 9-го лютого 1918 року, Брест-Литовського мирного договору. Згодом, з приходом Павла Петровича Скоропадського, відбулося визнання України Польщею, зокрема в згідно з постановою від 19 жовтня 1918 року було засноване представництво в Польщі, яка в свою чергу 26 жовтня направила в Україну посла Ваньковича с грамотою, підписаною польським міністром закордонних справ. Який de facto визнав Україну.

Після повалення режиму Скоропадського, Петлюра усвідомлював необхідність налагодження зв’язків з Польщею, які зіпсувалися внаслідок збройного конфлікту між Польщею та її союзниками (зокрема Румунією). 1 вересня 1919 року був укладений Договір про припинення військових дій між польськими та українськими військами: «Про завішення зброї між арміями Польської та Українською, заключний в Варшаві дня 1-го вересня 1919 р. між військовою делегацією Головного Командування Військ Польських і делегацією Головного Командування усіх Військ Української Народної Республіки». З листа Петлюри до М. Тишкевича «Щодо особливостей зовнішньої політики УНР на поточний момент» (30 вересня 1919 року), Петлюра зазначає: «Порозуміння з Польщею. Виїздить до Варшави 29/Х наша політично-військова місія, щоб договоритися до спільних військових акцій проти більшовиків та Денікіна». Тобто, він хотів становити відносини для спільної боротьби проти зовнішньої загрози. Згодом була представлена постанова про повноваження Української місії, відрядженої до Польщі (до 30 вересня 1919 року), в ньому було зазначено основне завдання місії: «Обопільне визнання Українською Народною Республікою Польської Річи Посполитої і Польською Річею Посполитою Української Народної Республіки суверенними державами і членами міжнародного єднання». Також в цьому проекті були прописані аспекти врегулювання торгівельних та фінансових питань, а також встановлення відповідних кордонів. В вищезазначеному листі зазначалося: «Порозуміння з Румунією. Воно проводиться нині професором Мацієвичем і отаманом Деловічем. Зносини добрі, дружні; маємо надію закінчаться добре». Визнання de jure УНР підтверджується фактом підписання Варшавського договору 21 квітня 1920 року: «Річ Посполита Польська визнає Директорію Незалежної Української Народної Республіки, на чолі з Головним Отаманом Симоном Петлюрою, за Верховну Владу Української Народної Республіки… Польський Уряд зобов’язується не заключати жодних міжнародних умов, направлених супроти України… Права національно-культурні, які Уряд УНР забезпечить громадянам польської національності на території УНР – будуть в не меншій мірі забезпечені громадянам національності української в межах Речі Посполитої Польської». Однак згодом в листі Петлюри до Олександра Шульгина, він зазначає: «…Знаючи з сумного досвіду поведінку поляків, не можемо сподіватися, щоб вони своїх обіцянок додержали». Ось такими, досить напруженими, були стосунки с Польщею.

Надзвичайно напруженими були стосунки з східним сусідом. Як на мене, важливим доказом визнання УНР можна вважати «Декларацію прав народів Росії» (25 листопада 1917 року) та «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради» (16 квітня 1917 року). В першому акті було проголошено: «Равенство и суверенность народов России, – та, – Право народов на свободное самоопределение, вплоть до отделения и образования самостоятельных государств». Що стосується наступного документу, то в ньому, по-суті, виражене двояке ставлення на юридичного оформлення країни: з однієї точки зору вони визнавали Українську Республіку, але з іншої відкидали політичні права уряду держави. De facto визнання Росією України відбулося внаслідок підписання четвертого договору Росії з Центральними державами (12 червня 1918 року). Незадовго після цього 24 грудня 1918 року була підписана постанова, згідно якої вона не визнає Україну, як незалежну державу. Що стосується Директорії, то варто знову повернутися до вище зазначеного листа С. Петлюри до М. Тишкевича «Щодо особливостей зовнішньої політики УНР на поточний момент» (30 вересня 1919 року), зазначалося: «Жодних комбінацією на ґрунті відновлення «Єдиної та неділимої Росії» не повинно бути. Ми можемо йти на порозуміння з Кубанню, Грузією». Стосовно політики Денікіна: «Денікінська політика для нас принципово не приємлива».

Також варто визначити відношення Ватикану до УНР. Наша держава направила туди дипломатичну місію на чолі з графом М. Тишкевичем. Згодом кардинал Гаспорі, за вказівкою Бенедикта XV, у своєму листі зазначав, що бажає: «щирої симпатії Ватикану до нової Держави». Однак не було підписано конкордату про визнання України. Однак перебування дипломатичної місії мало свої результати, зокрема: було висловлено ноту протесту проти польського переслідування греко-католиків, та надано, в липні 1920 року, гуманітарну допомогу у вигляді медикаментів та медичних інструментів.

Визнання Балтійськими країнами було обумовлене підписання на Четвертій конференції Балтійських держав «Політичної конвенції» (31 серпня 1920 року). В першій статті зазначено: «Держави, що беруть участь у конференції заявляють, що вони готові визнати один одного взаємно де-юре, остільки, оскільки це визнання не зроблено». Варто зазначити що в цій конференції приймали участь: Латвійська Республіка, Естонська Республіка Литовська Республіка, Фінляндська Республіка, УНР та ІІ Польська Республіка.

Підводячи підсумок, можна сказати, що УНР стала повноправним учасником міжнародних відносин. ЇЇ визнали ряд Європейських країн. Тож чергові намагання українців створити державу, а як відомо створення країни повинно супроводжуватися міжнародним визнанням, все ж таки увінчалися успіхом, але не надовго. Однак, це питання дуже складне та багатоаспектне, тож існує безліч поглядів на цю проблему.

 

Науковий керівник:                                  доцент Скуратович І. М.

 

 

Шевченко Юлія Андріївна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 1 курс, 8 група

 

АНАЛІЗ ПРАВ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ ЗА КОНСТИТУЦІЄЮ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ  1918 РОКУ

 

Конституцію УНР або «Статут про державний устрій, права і вольності Української Народної Республіки» вчені визначають як один з основних конституційних актів, прийнятих у XX ст., який закріплював основоположні принципи права та став однією з цеглинок, що заклав основи сучасного вітчизняного конституційного права. Основний Закон було прийнято на засіданні Центральної Ради 29 квітня 1918 року. Його можна вважати логічним результатом прагнення українського народу до незалежності. Конституція УНР юридично закріплювала демократичні засади існування держави та її громадян.

«Статут про державний устрій, права і вольності Української Народної Республіки» складався із восьми розділів: «Загальні постанови», «Права громадян України», «Органи власти Української Народньої Республіки», «Всенародні Збори Української Народньої Республіки», «Про Раду Народних Міністрів Української Народньої Республіки», «Суд Української Народньої Республіки», «Національні союзи», «Про часове припинення громадянських свобід», які разом налічували 83 статті.

У центрі уваги Конституції УНР знаходяться права і свободи людини і громадянина. У п’ятнадцяти статтях другого розділу «Права громадян України» йдеться про забезпечення політичних, соціально-економічних, культурних, релігійних прав і свобод громадян УНР. Слід зазначити, що і на сьогоднішній день, права і свободи людини і громадянина в правовій сфері визначають як правові можливості, необхідні для існування і розвитку особи, які визнаються невід’ємними, мають містити загальний характер для всіх людей, а також забезпечуватись і захищатись державою.

Права і свободи зазвичай взаємодіють з принципами права, і це яскраво спостерігається на прикладі статей другого розділу. Безумовно можна стверджувати, що конституційний акт передбачає державою визнання і дію принципу верховенства права, хоча окремої статті для нього не передбачено, як наприклад у статті 8 сучасної Конституції України. Щодо основоположних принципів права, то необхідно зазначити, що у Конституції УНР реалізовані всі принципи права. Зокрема, статті 11 і 12 передбачають рівність у правах і обов’язках між чоловіком і жінкою, а також рівність незалежно від походження, віри, національності, освіти і т.і. У вищезазначеному прикладі ми можемо помітити яскраво виражений основоположний принцип рівності, для якого характерне забезпечення однакових для всіх умов здійснення власної свободи.

Переходячи до реалізації основоположного принципу гуманізму, за яким відбувається визнання людини як особистості, її прав на вільний розвиток і т.і., зокрема в статті 14, в якій мова йде про те, що як громадянин УНР, так і ніхто інший на її території, не може бути покараний смертю, ані відданий тілесним покаранням або іншим видам покарання, які принижують людську честь і гідність. Гуманізм в Конституції УНР 1918 року можна розглядати як феноменальне явище.

«Справедливість є щонайпершою чеснотою суспільних інституцій», – сказав визначний американський філософ Дж. Ролз. І з цим неможливо не погодитись, адже принцип справедливості є основоположним і фундаментальним у системі права. До даного принципу можна навести як приклад статтю 13 Конституції УНР, яка передбачає, що громадяни УНР, іноземці, особи без громадянства і ін. не можуть бути затримані на території УНР без судового наказу не інакше, як на «гарячому вчинку». Але у разі затримання особи, підозрюваної у вчиненні того чи іншого протиправного діяння, вона має бути випущена не пізніше як за 24 години, у випадку, якщо суд не встановить причини для подальшого утримання її під вартою.

Говорячи по застосування основоположного принципу свободи, необхідно наголосити, що поняття «свобода» кожен трактує по-різному, часто виходячи за межі права і закону. Все ж, головною вимогою цього принципу залишається наступне: дозволено все, що не заборонено законом. В Основному Законі Української Народної Республіки 1918 року це можна підтвердити статтею 21, яка в свою чергу передбачає активне і пасивне право громадян УНР, що досягли повноліття (20 років), брати активну і пасивну участь у виборах, як до законодавчих органів, так і до виборчих органів місцевого самоврядування.

Слід зауважити, що незважаючи на всю свою демократичну спрямованість, Конституція так і не була втілена в життя, адже цьому передували певні події, які відбувались тоді на території України. Але саме конституційний акт 1918 року увібрав у себе передові ідеї української правової думки і досягнення світового досвіду. Він став першою Конституцією незалежної, демократичної, суверенної України. Статут надав широкі права і свободи громадянам Української Народної Республіки.

Виходячи з вищенаведеного, можна зробити висновок: Статут про державний устрій, права і вольності УНР становить цінність як змістовна пам’ятка національної політико-правової думки загалом та вітчизняної доктрини конституційної регламентації правового статусу особи зокрема. Поряд із цим, положення щодо регулювання прав та основоположних свобод людини були прогресивними на даному історичному етапі та повністю відповідали європейським стандартам, які згодом знайшли своє закріплення у Європейській Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Саме тому історичний досвід Центральної Ради викликає інтерес і має бути врахований сучасними правознавцями, фахівцями конституційного права, сферу інтересів яких становлять захист прав і свобод громадян.

 

Науковий керівник:                  к.ю.н., доцент Лісогорова К. М.

 

 

Замковий Володимир Леонідович,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 4 курс, 14 група

 

Місце і роль екологічних прав у категорії  прав людини

 

Ідея «екологічних прав людини» не є новою. На багатьох міжнародних коференціях, починаючи з Стокгольмської конференції ООН 1972 року, говорили про це. Близько 60 країн мають конституції або закони, призначені для забезпечення екологічних прав. Актуальність цього питання підтверджується позицією Комісії ООН з прав людини.

Важливим є і те, що екологічні права не належать ні до будь-якої однієї категорії або “покоління” прав людини. Їх можна розглядати принаймні з трьох точок зору, розприділивши їх по різним категоріям або поколінням прав людини. По-перше, існуючі громадянські і політичні права можуть бути використані окремими особами, групами і неурядовими організаціями для отримання  доступу до екологічної інформації, засобів судового захисту і політичних процесів. З цієї точки зору їх роль полягає в розширенні прав і можливостей людини: сприяння участі в процесі прийняття рішень з екологічних питань  урядами для забезпечення дотримання мінімальних стандартів захисту життя, приватного життя та власності від екологічної шкоди. Друга можливість полягає в тому, щоб розглядати гідне та чисте навколишнє середовище в якості економічного або соціального права, зіставляючи їх з тими, прогресивне визначення яких закріплене в Пакті з економічних, соціальних і культурних прав 1966 року Організації Об’єднаних Націй. Основним аргументом на користь такого підходу є те, що якість навколишнього середовища прирівнюється по статусу до інших економічних і соціальних прав, таких як право на розвиток та інші. Як і щодо інших економічних і соціальних прав, це було б програмним положенням, оскільки в більшості випадків поширювалося тільки через відносно слабкі міжнародні механізми нагляду. Третій варіант буде розглядати якість навколишнього середовища як колективне або солідарне права, даючи громадам, народам, а не окремим особам право визначати, як їх середовище і природні ресурси повинні бути захищені і як слід управляти ними. Перший підхід є по суті антропоцентричним остільки, оскільки він фокусується на шкідливому впливі окремих людей, а не на самому навколишньому середовищі: він зводиться більше до “екологізації” законодавства в галузі прав людини, а не створення  законодавства в галузі екологічних прав. Другий підхід розглядає навколишнє середовище як самостійну категорію в своєму власному праві, але, тим не менш, таку, яка завжди буде вразлива для компромісів з іншими аналогічними привілейованими, але конкуруючими об’єктами, зокрема з правом на економічний розвиток. Третій підхід є найбільш спірним. Не всі правозахисники виступають за визнання прав третього покоління, стверджуючи, що вони знецінити концепцію прав людини, і відвернуть увагу від необхідності імплементації існуючих громадянських, політичних, економічних і соціальних прав в повному обсязі.

На думку автора, керівним в цьому питанні має стати  проект Декларації принципів прав людини і навколишнього середовища, який розробила Підкомісія ООН по запобіганню дискримінації і захисту меншин в 1994 році. Цей проект декларації запропонував концепцію прав людини і навколишнього середовища набагато ближче до першого принципу Стокгольмської декларації 1972 року, чим до першого принципу декларації Ріо 1992 року. Вона проголосила в цілому, що «всі особи [мають право] на право на безпечне для життя і здоров’я довкілля сприятливе для справедливого задоволення потреб нинішніх поколінь і що не порушує прав майбутніх поколінь щодо справедливого задоволення їх потреб “.  Це право включає в себе, серед іншого, свободу від забруднення, погіршення стану навколишнього середовища і діяльності, що чинить негативний вплив на навколишнє середовище або сталий розвиток, захист і збереження повітря, ґрунту, води, біологічного різноманіття та екосистем; екологічно безпечний доступ до природи; збереження і стале використання природи і природних ресурсів; збереження унікальних об’єктів; право на традиційне життя для корінних народів. У доповіді ООН Підкомісія підкреслила не тільки тісний зв’язок між правом на безпечне для життя і здоров’я довкілля та правом на розвиток, але й спиралася на неподільність і взаємозалежність всіх прав людини. Цей великий і складний перерахунок екологічних прав і обов’язків на міжнародному рівні було засноване на опитуванні національного і міжнародного права в галузі прав людини і міжнародного екологічного права. Найбільш фундаментальний висновок Спеціального доповідача було те, що мало місце «перехід від екологічного права до права на безпечне для життя і здоров’я довкілля»

Ця доповідь Комісії з прав людини не була сприйнята і пропозиція не викликала стійкого бажання рухатися в даному напрямку. Інші вчені, зокрема Гюнтер Гандл вважає, що просто ще не сформувалися передумови для розвитку стандартів і окреслення місця екологічних прав людини. Сьогодні у розробці міжнародного права на безпечне для життя і здоров’я довкілля  існують три головні проблеми:  по-перше, це було б занадто розпливчасте поняття, щоб мати нормативне визначення; по-друге, це було за своєю суттю більше антропоцентричним підходом; по-третє, в цьому немає нагальної необхідності, враховуючи ступінь, в якому міжнародне право вже розглядало екологічні проблеми.

Невдачі на міжнародному рівні врегулювати ці питання привели до закликів розробити новий підхід. Подальший тиск для введення таких змін походить від наслідків економічної та соціальної глобалізації. Необов’язкові ( «м’яке право») договори є неадекватною основою для ефективного управління цими процесами. Тому актуальним сьогодні є фундаментальні розробки науковцями цього питання та міжнародне забезпечення розроблених положень.

 

Науковий керівник:                             к.ю.н., асистент Лозо О. В.

 

 

Казанська Рената Тимурівна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

Господарсько-правовий факультет, 5 курс, 3 група

 

ЩОДО ПРОБЛЕМИ ІСНУВАННЯ ЗАСТАРІЛИХ НОРМ В ЕКОЛОГІЧНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ

 

Сьогодні увагу громадськості все більше привертає проблема безпечного навколишнього середовища. Світова практика вже довела, що людська діяльність з одного боку може бути зручною і корисною, а з іншого – призводити до необоротних наслідків, такі як забруднення довкілля (що в свою чергу сприяє суттєвому погіршенню здоров’я населення, негативними змінами в його генофонді, масовому зникненню видів рослин і тварин). За таких обставин актуальність права громадян на безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище набуває особливого значення та питання щодо його забезпечення (зокрема, правового) перетворюється у завдання номер один для держави.

Однією з нагальних проблем сучасного екологічного права є наявність надмірної кількості застарілих нормативних приписів. Зокрема, у пояснювальній записці від 20.02.2004 р. до проекту Екологічного кодексу України йдеться про те, що необхідність розробки й прийняття Екологічного кодексу України обумовлена потребою у подальшій систематизації екологічного законодавства, позбавленні його застарілих еколого-правових норм, усуненні прогалин у законодавчому регулюванні охорони довкілля, забезпеченні взаємоузгодженого врегулювання різних напрямків природоохоронної діяльності, упорядкуванні застосування еколого-правової термінології.

Слід звернути увагу на те, що досконалого правового регулювання потребує діяльність суб’єктів, які здійснюють управління в зазначеній сфері. Так, в Україні й досі тривають реформи, спрямовані на реорганізацію існуючої системи органів виконавчої влади та на їх оптимізацію. Водночас, акти законодавства, які регулюють діяльність тих чи інших органів управління, не приведені до «чинного» стану. Цю проблему автор пропонує розглянути на конкретних прикладах.

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів від 10.09.2014 р. № 442 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» (а саме п. 1) було утворено Державну службу України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів, реорганізувавши шляхом перетворення Державну ветеринарну та фітосанітарну службу і приєднавши до Служби, що утворюється, Державну інспекцію з питань захисту прав споживачів і Державну санітарно-епідеміологічну службу та поклавши на Службу, що утворюється, функції з реалізації державної політики, які виконували органи, що припиняються (крім функцій з реалізації державної політики у сфері племінної справи у тваринництві, у сфері охорони прав на сорти рослин, у сфері епідеміологічного нагляду (спостереження) тощо. Отже, такі органи як, наприклад, Державна ветеринарна та фітосанітарна служба або ж Державна санітарно-епідеміологічна служба були ліквідовані. У цей же час, перевіряючи чинність положень про ці органи на офіційному веб-порталі Верховної Ради України, ми переконуємося, що обидва положення наразі є чинними (Указ Президента України «Про державну ветеринарну та фітосанітарну службу України» від 13.04.2011 р. № 464/2011 діє в поточній редакції від 20.04.2013 р., а Указ Президента «Про Положення про Державну санітарно-епідеміологічну службу України» від 06.04.2011 р. № 400/2011 діє в поточній редакції від 14.02.2012 р. Тобто, органів уже немає, а положення про них чомусь залишаються чинними. Те саме можна сказати і про Державне агентство земельних ресурсів України (Положення про цей орган, затверджене Указом Президента України від 08.04.2011 р. № 445/2011 є чинним і діє в поточній редакції від 03.01.2013 р., хоча саме агентство було перетворене на Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру ще в 2014 р.).

Іншим прикладом може слугувати Закон України від 25.06.1992 р. № 2498-XII «Про ветеринарну медицину». У ст. 1 Закону розкривається (а надалі в законі активно застосовується) поняття Державного департаменту ветеринарної медицини з державною інспекцією ветеринарної медицини (далі – Департамент) як органу державного управління, що здійснює функції адміністрації ветеринарної медицини України. Хронологічний аналіз нормативно-правової літератури дозволяє стверджувати, що з моменту прийняття зазначеного Закону і до сьогодні функції Департаменту переходили до різних органів: передусім до згаданої в цій роботі Державної ветеринарної та фітосанітарної служби України, а тепер – до Державної служби України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів. Тобто, незважаючи на те, що сам Закон нібито постійно оновлюється (оскільки діє в поточній редакції від 09.05.2016 р.), його положення так і залишаються застарілими і такими, що не відповідають дійсності.

Підсумовуючи, треба наголосити, що для ефективного функціонування нормативно-правової бази замало досконалої та постійно оновлюваної нормотворчості. Щоразу, приймаючи нову норму, слід скасовувати стару і замінювати у всіх діючих законах всі можливі посилання на положення, яке вже в дійсності втратило чинність (як у випадку з положеннями про органи). Лише «очищена» правова база стане дієвим підґрунтям на шляху до забезпечення екологічних прав громадян та ефективного функціонування механізмів правового регулювання у цій сфері.

 

Науковий керівник:                     к. ю. н., доцент Бредіхіна В. Л.

 

 

Лобарєва Анастасія Олександрівна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 4 курс, 11 група

 

РОЛЬ НАУКИ ЕКОЛОГІЧНОГО ПРАВА

У РОЗВИТКУ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

 

Процес реформування законодавства в Україні триває від отримання нею незалежності. Не обходять реформи законодавства і галузь екологічного права. Зараз приймаються нові закони, вносяться зміни до вже діючих законів, приймаються підзаконні нормативно-правові акти для врегулювання відносин щодо яких є прогалини, колізії чи процес врегулювання яких є застарілим.

Перед прийняттям кожного з нормативно-правових актів проводиться його розробка, в ході якої йде збір інформації щодо об’єкта регулювання, чинний стан їх урегульованості, думки науковців та міжнародний досвід. На жаль, наразі законодавець не завжди залучає до розробки законопроектів науковців, а іноді навіть не прислухається до їхньої думки.

Одним із проблемних питань реформування екологічного законодавства в Україні стало внесення змін до статті 2 ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища», яка була викладена у такій редакції: «Відносини у галузі охорони навколишнього природного середовища в Україні регулюються цим Законом, а також розроблюваними відповідно до нього земельним, водним, лісовим законодавством, законодавством про надра, про охорону атмосферного повітря, про охорону і використання рослинного і тваринного світу та іншим спеціальним законодавством». До названої статті 16 жовтня 2012 року було внесено зміни та виключено формулювання «… розроблюваними відповідно до нього …».

Під час впровадження цих змін науковці вказували на проблемність таких змін, зокрема, що даний Закон є базовим у сфері охорони довкілля, своєрідною «екологічною конституцією», відповідно інші закони екологічної сфери повинні узгоджуватись із ним, що має забезпечити єдність, узгодженість правового регулювання даної сфери суспільних відносин, в разі прийняття законопроекту як закону виникне можливість ігнорувати основоположні принципи охорони навколишнього природного середовища при здійсненні господарської, управлінської та іншої діяльності. Комітети Верховної Ради України також пропонували відхилити такі зміни, однак закон був прийнятий.

В результаті таких змін склалася ситуація, коли думка більшості вчених у галузі екологічного права залишалась поза увагою законодавця, і була змінена система законодавства законом, перед яким не ставились такі завдання.

Тож постає питання, як врегулювати зв’язок між науковцями і законодавцем при реформі законодавства нашої країни?  Вбачаємо три основні шляхи вирішення цього питання.

Перш за все, актуальним є планування законотворчого процесу. Так велика кількість запропонованих законопроектів залишаються не прийнятими протягом тривалого часу і втрачають свою актуальність ще не вступивши в силу. Такі законопроекти потребують доопрацювання, чи навіть розробки нових законопроектів, що знецінює значну частину законодавчих ініціатив науковців та їх наукові пошуки.

Отже, доцільним буде розробляти план, за яким науковці будуть розробляти ті закони які будуть прийняті, і не витрачати час на законопроекти, які є неактуальними у певний час.

Другим шляхом вирішення питання взаємодії законодавчого органу і науковців, є введення обов’язкового врахування думок науковців при прийняті нормативно-правових актів. Звичайно, не потрібно прирівнювати науковців до законодавців, проте врахування наукової експертизи є дуже важливим положенням. На сьогодні було декілька проектів законів «Про нормативно-правові акти» за роки незалежності. Зокрема, цікавим є положення щодо обов’язковості наукової та екологічної експертизи кожного законопроекту. Це надало б можливість врахувати думку науковців і запобігти прийняттю законів які заздалегідь не відповідають реаліям суспільства.

Третім напрямком взаємодії законодавця і науковців може бути створення дієвого механізму висновків юридичних досліджень до законодавчого органу. Майже кожна наукова робота містить розділ, у якому науковці надають свої пропозиції щодо вдосконалення законодавства. Іноді у наукових роботах містяться цілі законопроекти, але до законодавця вони доходять лише коли їх надсилає сама особа, яка проводила дослідження. Ми вважаємо доцільним ввести процедуру, коли після захисту і наукового обговорення пропозиції висловлені науковцями надсилались би до законодавчого органу. Це надало б змогу розглядати останні наукові розробки у сфері реформи законодавства, а також не залишати наукові пропозиції лише паперовою частиною наукових робіт.

Отже, наразі дуже важливим є питання зміни ставлення державних органів до актуальних напрацювань вчених. Зокрема, є пропозиція прийняти закон «Про нормативно-правові акти в Україні», в якому запровадити дієві механізми обов’язкового ознайомлення законодавця із результатами наукових досліджень та залучення науковців до безпосередньої правотворчої діяльності.

.

Науковий керівник:                                  к.ю.н., асистент Лозо О. В.

 

 

Пушкарьов Олександр Владиславович

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

Господарсько – правовий факультет, 5 курс, 2 група

 

Рух України до екологічно безпечного транспорту: реалії національного законодавства та світовий досвід

 

Україна в останні роки робить рішучі кроки на шляху вступу до Євпропейського Союзу. Низький рівень забезпечення екологічної безпеки населення значно ґальмує процес вступу до Співтовариства. Причинами є високий рівень концентрації підприємств зі шкідливими викидами у навколишнє природнє середовище, застаріле технологічне оснащення виробництв, низький рівень екологічної культури населення. На подолання цих негативних явищ окрім застосування загальнодержавних заходів підвищення рівня екологічної безпеки населення та територій, необхідним є формування тренду чистого та безпечного навколишнього середовища. Актуальним є також питання впровадження в українські реалії європейських та міжнародних екологічних стандартів, адаптація близько 200 директив ЄС по врегулюванню питань, пов’язаних із збереженням, захистом та поліпшенням стану довкілля, охороною здоров’я людей, виваженим та раціональним використанням природних ресурсів.

Одним з найбільших забруднювачів атмосферного повітря є транспорт.  Стокгольмська конференція 1972 р., заклавши міжнародні принципи охорони довкілля, визнала транспорт одним з основних джерел повітряного забруднення. У зв’язку з цим у європейському співтоваристві, поряд з узгодженням законодавства по боротьбі з шумами, розпочалася гармонізація аналогічних актів стосовно локального і транскордонного повітряного забруднення.

Відповідно до Транспортної стратегії України на період до 2020 року, схваленої розпорядженням Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2010 р. N 2174-р, основними принципами є забезпечення екологічної безпеки, обов’язковість  дотримання екологічних стандартів і нормативів під час провадження діяльності у галузі транспорту. Нажаль, більшість положень національного законодавства щодо екологічної безпеки є декларативними та не встановлюють конкретних заходів їх реалізації. У 2015 році в країнах ЄС було впроваджено стандарт «Євро-6», призначений, зокрема, регулювати ще менший вміст шкідливих речовин у відпрацьованих газах. Згідно з нормами цього стандарту викиди вуглекислого газу новими марками легкових автомобілів мають бути меншими, ніж 130 грам на 1 км шляху. Відповідно до Закону України «Про деякі питання ввезення на митну територію України та реєстрації транспортних засобів» планується ввезення автомобілів, які відповідають екологічним вимогам не нижче рівня  “ЄВРО-6” – з 1 січня 2018 року, за винятком транспортних  засобів,  вироблених в Україні або ввезених на митну територію України до 31 грудня 2017 року включно. Тобто українське законодавство майже на 3 роки відстрочило впровадження даного стандарту, що свідчить про гальмування процесу мінімізації рівня забруднення навколишнього природного середовища. До того ж екологічні стандарти Євро-6 для автомобілів, введення яких в Україні заплановано на 1 січня 2018 року, можуть відкласти ще на два роки. Асоціація міжнародних автомобільних перевізників АсМАП України виступила з підтримкою Законопроекту № 5624 від 29.12.2016. На її думку тільки він відповідає вимогам перевізників. Законопроект передбачає перенесення введення стандартів Євро-6 на 1 січня 2020 року.

Відомо, що в Україні парк легкових, вантажних, вантажопасажирських, спеціальних, спеціалізованих автомобілів та автобусів є одним із найбільш застарілих у Європі. Тому особливої уваги заслоговує проблема утилізації транспортних засобів. Слід зазначити, що система утилізації вже давно діє в країнах ЄС. У багатьох європейських державах за останнє десятиріччя відзначається істотний прогрес у галузі зниження обсягів викидів забруднюючих речовин у довкілля в результаті збільшення кількості нових автомобілів, окрім того Європейським Союзом погоджено два етапи подальшого значного скорочення викидів СО2, NOx, вуглеводів, бензолу.

Залізничний транспорт має важливе значення для функціонування транспортної системи будь-якої країни. Не стала виключенням й Україна, однак діяльність залізничного транспорту має значний вплив на довкілля, який за останні роки набув глобальних масштабів. Слід відмітити, що Закон України «Про залізничний транспорт» не містить окремого положення щодо регулювання охорони довкілля. Важливим міжнародно-правовим актом у сфері забезпечення екологічної безпеки на транспорті є Конвенція про цивільну відповідальність за шкоду, спричинену при перевезенні небезпечних вантажів автомобільним, залізничним і внутрішнім водним транспортом 10 жовтня 1989р. Так, у п. 2 ст. 4 Конвенції зазначено, що кожна зі сторін повинна забезпечити, щоб транскордонне перевезення небезпечних та інших відходів було зведене до мінімуму відповідно до екологічно обґрунтованого й ефективного використанням таких відходів, і здійснювалася би таким чином, щоб здоров’я людей і навколишнє середовище були захищені від негативних наслідків, до яких може призвести це перевезення.

Отже, відповідно до ситуації, що склалася в Україні, міжнародних зобов’язань та європейських принципів необхідна активізація впровадження сучасних заходів екологічної політики. У контексті інтеграції України в європейський простір та посилення глобалізаційних процесів важливим є прискорення процедури приведення нормативно-правової бази з питань охорони навколишнього середовища у відповідність до законодавства Європейського Союзу. Варто відзначити, що без дій та підтримки з боку населення сучасну екологічну ситуацію змінити складно.

 

Науковий керівник:                            к.ю.н., асистент Лозо О. В.

 

 

 Головій Тарас Юрійович

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

Господарсько-правовий факультет, 3 курс, 8 група

 

Іноземний досвід функціонування бікамерального парламенту

 

16 квітня 2000 р. було проведено Всеукраїнський референдум щодо реформування системи державного управління в Україні. Одне з питань, яке на нього виносилось, стосувалось саме двопалатного парламенту: «Чи підтримуєте Ви необхідність формування двопалатного парламенту в Україні, одна з палат якого представляла б інтереси регіонів України і сприяла б їх реалізації, та внесення відповідних змін до Конституції України і виборчого законодавства»? Відповідь «так» надало 81,68%, «ні» – 16,79%. Однак народна думка так і не була реалізована у відповідних законодавчих змінах.

Варто відзначити, що в Україні є чимало наукових статей, у яких досліджується ця проблематика. Для висвітлення цього питання доцільно дослідити деякі з них.

Поняття «бікамералізм» означає двопалатну будову парламенту.

О. Волощук зазначає, що «на думку перших мислителів-теоретиків демократії, принцип двопалатності покликаний сприяти більш ефективному, зваженому прийняттю рішень, згладжуванню суперечностей між інтересами великих і малих регіонів однієї країни, наступності у роботі парламенту і його компетентності». Автор наводить вислів Ш. Монтеск’є, який зазначав, що двопалатність – ефективний засіб «утримувати від крайнощів» як виконавчу, так і законодавчу владу.

Відомо, що двопалатні парламенти завжди існують у державах з федеративною формою територіального устрою, а в унітарних державах можна спостерігати наявність як одно-, так і двопалатного парламенту. Наявність двопалатних парламентів у федеративних державах пояснюється, необхідністю реалізації суб’єктами федерації своїх суверенних прав, однак постає питання: навіщо потрібен двопалатний парламент у федеративній державі? Т. А. Француз-Яковець з цього приводу у статті зазначає: «якщо  у  федеративній  державі бікамеральний  парламент – це необхідність, то в унітарних державах верхня палата є необхідною для експертизи законопроектів і більш всестороннього представництва населення». У своїй статті автор стверджує, що сучасні бікамеральні інститути спроможні ефективно забезпечити оптимальне узгодження основних ознак сучасного демократичного устрою: принципів представництва, ефективності,  розподілу влади.

О. Волощук стверджує, що смисл двопалатного парламенту неможливо визначити однозначно, спочатку ж існування такої ідеї пояснювали  дією принципу “роздільного представництва”. На думку автора, до проблеми бікамералізму треба підходити комплексно, аналізуючи кілька факторів, які могли лежати в основі двопалатної організації парламенту у тій чи іншій державі. Таку ж позицію займає і Т. А. Француз-Яковець.

Відомо, що вирішуючи питання про перспективу запровадження двопалатного парламенту, часто у багатьох виникає побоювання щодо можливого наслідку цього – федералізацію держави, що ні за яких умов не може бути прийнятним для України. М. Ю. Дурдинець щодо цього зазначає, що такі побоювання не мають наукового підґрунтя та не підтверджувались на практиці і що «хоча між федералізмом і бікамералізмом існує зв’язок, водночас він не має зворотнього характеру». Натомість автор стверджує, що цілком  реальною є інша загроза, яка полягає у негативних наслідках  створення «кишенькової» для власників великих капіталів і «мажоритарного» адмінресурсу верхньої палати.

Підсумовуючи, можна назвати такі переваги двопалатних парламентів: забезпечення більш якісного законодавчої техніки, удосконалення механізму стримувань і противаг, розширення народного представництва у парламенті, запобігання прийняттю необдуманих та згубних рішень, збалансування протилежних політичних сил у парламенті, взаємний контроль палат одна одної, більша публічність та прозорість обговорення та прийняття рішень, забезпечення наступності в роботі парламенту та ін. До недоліків же слід віднести ускладнення процедури обговорення та прийняття рішень; збільшення витрат на утримання парламенту та ін.

Деякі розвинені країни переходять від бікамералізму до моделі однопалатного парламенту. Це означає, що в рамках кожної з цих моделей можливе ефективне виконання парламентом своїх функцій та гармонійне існування політичної системи.

Тому слід погодитись з Дурдинцем М.Ю., який висловлюючи свою думку з приводу доцільності запровадження двопалатного парламенту акцентував увагу перш за все на ціннісних засадах політичної системи. Безперечно, що саме цінності є основою будь-яких відносин, в тому числі й політичних та правових і це стосується будь-якої держави. Організаційні ж засади функціонування ланок політичної системи оформлюють ціннісні відносини між ними. Напевно, саме через наявність високих демократичних цінностей багато розвинених держав досягли оптимальної взаємодії усіх гілок влади в рамках, як одно-, так і двопалатної структур парламенту.

Запровадження в Україні двопалатного парламенту може мати певні позитивні наслідки для ефективного функціонування української політичної системи, однак необхідно усвідомлювати, що така реформа не є панацєю і кардинально не вирішить усі проблеми української політико-правової системи. Перш за все, кожен громадянин має привести у відповідність свій світогляд до демократичних цінностей та ідеалів. Тільки після цього можливі системні зміни в українському державному та суспільному житті. Бікамеральний парламент в такому разі виступатиме ефективним засобом для забезпечення ефективного функціонування вищих органів державної влади в інтересах українського народу. В такому разі це рішення має бути прийнято шляхом проведення повторного всеукраїнського референдуму, оскільки після схвалення українським народом цього питання минулого разу пройшло багато часу. Також такій реформі має передувати чимало інших (реформа місцевого самоврядування, особливо – адміністративно-територіального устрою).

 

 

Гук Ганна Василiвна
Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ,3 курс,2 група

 

НІМЕЦЬКИЙ БУНДЕСРАТ ЯК ІНСТИТУТ ПРЕДСТАВНИЦТВА ІНТЕРЕСІВ ЗЕМЕЛЬ

 

Одним із основних органів державної влади будь-якої демократичної держави є парламент.

Під парламентом звичайно розуміють одно- або двопалатну представницьку установу. При цьому парламент кожної країни характеризується власними особливостями організації та функціонування.

Так, німецький Бундесрат у вітчизняній фаховій літературі визначається як верхня палата німецького Парламенту, а Бундестаг нижня. Однак у самій Німеччині більшість державознавців вважають, що тільки Бундестаг фактично є парламентом.

Аналіз положень Основного Закону ФРН дає можливість зробити висновок, що тільки Бундестаг обирається населенням, складається з депутатів і представляє німецький народ як єдине ціле.

Щодо юридичної природи Бундесрату, Основний закон обмежуються вказівкою на те, що «через Бундесрат землі приймають участь у законодавчому управлінні Федерацією і у справах Європейського Союзу» [1].

Отже, Бундесрат, або Федеральна рада Німеччини як його ще називають, складається з представників урядів земель, які їх призначають та відкликають.

Уряди федеральних земель шляхом свого представництва у Бундесраті беруть безпосередню участь у законотворчості федерації.

Кількість представників, або голосів від кожної землі визначається відповідно до чисельності населення. Такий порядок називається принципом Бундесрату або геометричним принципом. При цьому, голоси однієї із земель не можна поділити, оскільки вони мають бути використані тільки одностайно та через відповідних членів або їх представників (стаття 51 Основного Закону ФРН).

Важливо також відзначити, що Бундесрат не є виборним органом і не має чітко встановленого строку повноважень. У його складі постійно здійснюються ротації, порядок та строк проведення яких залежать від виборів до ландтагів, тобто місцевих представницьких органів, а також від формування земельних урядів.

Цікавим є порядок обрання Президента Бундесрату, який очолює його роботу. Так, у 1950 році голови земельних урядів уклали «Кьонігстагську угоду», згідно з якою головування у Бундесраті змінюється на основі ротації відповідно до чисельності земельного населення, починаючи з найбільшої землі.

Дана процедура спрямована на встановлення рівності земель, не дивлячись на її численність та надання кожній права висувати свого кандидата у Президенти.

Фактична робота Бундесрату відбувається в комітетах, які формуються відповідно до завдань Бундесрату у законодавчому процесі.

Та не дивлячись на різноманіття напрямків діяльності німецького Бундесрату, основне його завдання полягає у законотворчій діяльності.

Бундесрат, поряд з Бундестагом і Федеральним урядом, має право законодавчої ініціативи, хоча використовує його дуже рідко.

З метою визначення ролі Бундесрату у законотворчій діяльності потрібно зазначити, що «німецьке конституційне право розрізняє федеральні закони, які потребують схвалення Бундесрату, та закони, які не потребують такого схвалення. Закони, які потребують схвалення, досить чітко визначаються Основним Законом» [2, с. 11].

Зосередимося на процедурі ухвалення законів, які потребують затвердження Федеральної ради Німеччини. У тих випадках, коли Бундесрат підтримує законопроект, який він має схвалити, цей документ надсилається до уряду, який в свою чергу відправляє його Федеральному президентові на підпис.

Якщо ж  Бундесрат не підтримує законопроект то тоді Бундесрат, Федеральний уряд або Бундестаг можуть скликати погоджувальний комітет, до складу якого входять по 16 представників від Бундестагу і Бундесрату, але під час роботи у цьому комітеті члени Бундесрату звільняються від обов’язку виконувати рішення земельних урядів і виступають як незалежні політики задля вирішення суперечки [3, с. 142].

В частині участі Бундесрату у законотворчій діяльності щодо законів, які не потребують схвалення, він має право заперечувати або протестувати.

Якщо заперечення підтримується більшістю голосів Бундесрату, то більшість у Бундестазі може це заперечення подолати; заперечення, яке потребує двох третин голосів, так само може бути опротестоване двома третинами більшості Бундестагу (стаття 77 Основного Закону Німеччини).

Але звичайно вирішальну роль у прийнятті законів, що не потребують схвалення Бундесратом відіграє Бундестаг.

Потрібно відзначити, що Бундесрат користується своїм правом протесту лише в тих випадках коли співвідношення партійних більшостей у Бундестазі та Бундесраті є різним.

За певних умов Бундесрат може стати єдиним законотворчим органом і тим самим замінити Бундестаг.  Це можливе у тих випадках, коли Федеральний Президент вводить стан законодавчої необхідності, який передбачено ст. 81 Основного Закону Німеччини. Цей стан є тимчасовим та встановлюється, як правило на шість місяців.

Бундесрат також має ряд повноважень щодо федерального управління. Погодження Бундесрату потрібно більшості постанов Федерального уряду. Також Бундесрат приймає участь у федеральному нагляді за землями.

Таким чином, Бундесрат будучи інститутом представництва інтересів земель володіє значними повноваженнями, серед яких в першу чергу потрібно виділити участь у законотворчій діяльності.

Не дивлячись на те, що кількість законів, що потребують погодження Бундесрату є незначною, їх фундаментальний та конституційних характер дозволяє говорити про вагомість функціонування Бундесрату як для федерального управління так і для розвитку окремих земель.

 

Науковий керівник:                           к.ю.н., доцент Новиков О. В.

 

 

Жутова Софія Миколаївна

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 3 курс , 2 група

 

ВЕСТМІНСТЕРСЬКА МОДЕЛЬ КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМУ

 

Питання конституціоналізму постійно перебувають в центрі уваги, оскільки саме він здатний реально відображати стан розвитку держави, інститутів державної влади та громадянського суспільства.

Всі стадії розвитку суспільства супроводжувались спробами сформувати точне поняття конституціоналізму, його зміст, сутність і структуру.

Разом з цим, серед науковців сформувалась точка зору, згідно з якою  конституціоналізму неможливо надати однозначного хрестоматійного поняття .

Не дивлячись на це, правова доктрина формує певні види конституціоналізму. Так, дослідники конституційно-правової теорії виділяють три основні концепції конституціоналізму: формальну, матеріальну та інституційну, які закладають основи для існування відповідних моделей конституціоналізму – американської, англійської та європейської.

Матеріальна концепція конституціоналізму базується на основі ідей лібералізму, а саме на політико-правових традиціях Сполученого Королівства Великобританії, де існує неписана конституція.

Взагалі, в Англії конституціоналізм ототожнюється із верховенством права. Саме таке розуміння конституціоналізму притаманне сучасній британській конституційній доктрині.

З даного приводу англійській вчений С. Маклвейн розглядає конституціоналізм як юридичне обмеження держави та повну протилежність свавільному правлінню.

Слід також відмітити, що всі інші наведені моделі крім вестмінстерської легко адаптуються до зміни зовнішніх і внутрішніх вимог і можуть модифікуватися для подолання кризових явищ у суспільно-політичній або економічній сфері держави.

Ідеї Вестмінстерської моделі конституціоналізму побудовані на суверенітеті парламенту, пануванні права й дії конституційних угод – юридично необов’язкових політичних і моральних конвенцій.

В межах даної моделі виконується функція парламентського контролю, який реалізується у формі надання офіційних запитів представникам виконавчої влади, роботи в комітетах, проведення консультацій та дебатів при внесенні поправок до законопроектів.

Дослідження даної моделі дозволяє диференціювати особливості взаємодії двопартійного парламенту та уряду залежно від форми державного правління.

Загальноприйнятою є позиція, що вестмінстерська модель відповідає парламентській республіці, в якій за умови поєднання виконавчої та законодавчої влади і домінування уряду над парламентом на парламентську опозицію покладається функція контролю над урядом.

Британська модель політичної опозиції є яскравим прикладом вестмінстерської моделі конституціоналізму. Мова йде про механізми державного впливу на опозицію, які можуть реалізовуватись шляхом нарахування додаткової заробітної плати лідеру опозиції, тобто голові опозиційного уряду.

Наведені факти підтверджують інституціоналізованість британської парламентської опозиції, яка фактично не має реальних важелів впливу на прийняття рішень з питань державного управління.

Попри це, вестмінстерська модель опозиції заснована на багатовікових традиціях і нормах та демонструє показовість опозиційної активності.

Параметри вестмінстерської системи політичного устрою, її особливості досі визначають характер основних процесів в країнах Британської Співдружності.

Говорячи більш детально, парламентський режим британського типу полягає в тому, що прем’єр-міністр, який є політичним главою виконавчої влади, є також головою партії більшості в Палаті Общин парламенту. Він формує уряд з числа членів партії більшості в парламенті, який несе колективну відповідальність перед Палатою Общин.

Поки зберігається більшість у парламенті, прем’єр-міністр може розраховувати на ухвалення всіх законопроектів, запропонованих його прихильниками, без внесення яких-небудь змін з боку опозиції. Прем’єр-міністр несе відповідальність перед парламентом і повинен зберігати підтримку правлячої партії.

Багато характерних рис даної моделі були експортовані у такі країни-члени Британської співдружності, як Канада, Індія, Австралія і Нова Зеландія. При цьому потрібно відмітити, що Нова Зеландія на відміну від інших названих держав має унітарний характер.

До даного переліку можна додати більшість англійських колоній в Азії і Західній Африці, а також Ізраїль.

Активно діє вестмінстерська модель в Індії, де вся повнота влади належить прем’єр-міністру, який спирається на більшість у нижній палаті парламенту, сформовану партією-переможцем парламентських перегонів чи партійною коаліцією. «Головний» міністр несе перед нею відповідальність за свої дії і може бути відправлений у відставку нижньою палатою. Звичайно це не означає перевиборів, скоріше за все члени коаліції знайдуть під час консультацій нову кандидатуру прем’єр-міністра і буде знову сформовано Кабінет міністрів.

Таким чином, вестмінстерського модель конституціоналізму має такі риси як стабільність, плюралізм, позитивна дискримінація, ротація політичних еліт шляхом проведення «прозорих» виборів.

 

Науковий керівник:                         к. ю. н., доцент Новиков О. В.

 

 

Корнєєва Ольга Віталївна

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 3 курс, 8 група

 

РОЗВИТОК ІНСТИТУТУ ПРЕЗИДЕНТСТВА В УКРАЇНІ

 

Першим політико-правовим актом, що започаткував процес реформування державної влади в Україні, була Декларація про державний суверенітет України, проголошена 16 липня 1990 року, яка вперше закріпила, що державна влада в Україні здійснюється відповідно до її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову.

Правляча політична еліта України, не маючи на той момент чіткого уявлення про місце і роль Президента за різних моделей республіканської форми правління, пішла найбільш простим шляхом: вдалася до запозичення передового (на її погляд) зарубіжного досвіду. Однак неврахування суспільно-політичних реалій тогочасної України призвело до того, що державний механізм “молодої” незалежної держави з Президентом на чолі будувався здебільшого шляхом “випробувань і помилок”.

5 липня 1991 року було прийнято низку законів. Серед них: “Про Президента Української РСР” і “Про вибори Президента Української РСР”. 1 грудня 1991 року відбулися загальні, прямі вибори глави Української держави, і вже 5 грудня новообраний Президент України (Л. М. Кравчук) склав присягу на пленарному засіданні Верховної Ради України.

Конституційна комісія розробила проект Концепції нової Конституції України, відповідно до якої, найбільш прийнятною для України визнавалася президентська республіка на зразок США. За такої форми правління Президентові однозначно відводилася роль найвищої посадової особи в державі і глави виконавчої влади. Саме така модель первісно й була закріплена в липні 1991 р., коли до Конституції УРСР 1978 року була внесена глава 12 “Президент Української РСР”, п. 4 якої встановлював, що Президент очолює систему органів державного управління, забезпечує їх взаємодію з Верховною Радою УРСР.

У подальшому для конституційного процесу в Україні був характерний перехід уподобань від американської до французької, що відповідно наклало свій відбиток на всі наступні зміни і доповнення до Конституції УРСР 1978 року, а також проектів нової Конституції України.

За прикладом Франції Україна обрала шлях напівпрезидентської республіки, де передбачалося, що посада президента співіснуватиме з посадою прем’єр- міністра. Слід пам’ятати, що інститут президентства був включений до вітчизняного конституційного права за відсутності будь-якого досвіду існування принципу розподілу влад на теренах України, саме тому первісно наша модель напівпрезидентської республіки була певним поєднанням відголосків радянської тоталітарної системи з французьким конституціоналізмом епохи П’ятої республіки.

Апогеєм розширення конституційних повноважень президента стало підписання 8 червня 1995 року Конституційного Договору між ВРУ і Президентом. Завданням цього акту було юридично вирішити “кризу влад”, яка головним чином полягала в тому, що Верховна Рада відмовлялася на законодавчому рівні закріпити повну самостійність глави держави у сфері формування внутрішньої політики держави та відповідних виконавчих структур. У підсумках за Конституційним Договором Україна отримала “сильного” Президента і “слабкого” Прем’єр-Міністра.

28 червня 1996 р. Верховна Рада прийняла Конституцію України кваліфікованою більшістю (315) голосів і закон про введення її в дію (338 голосів).

Відповідно до Конституції 1996 р. Президент перестав бути главою виконавчої влади і нібито випав із проголошеної ст. 6 Конституції тріади розподілу влад. Разом з тим йому відведена важлива роль у здійсненні розподілу влад, оскільки він пов’язаний обов’язком співробітництва і системою стримувань і противаг з усіма гілками влади, хоча структурно не входить до жодної з них.

Загалом відсутність в Конституції тези “Президент — глава виконавчої влади” дає змогу заперечити проти встановлення відносин “підпорядкованості” між урядом і Президентом України. Підпорядкованість Кабінету Міністрів Президентові, свідчила б про те, що останній є вищою структурною ланкою щодо уряду, а це прямо суперечить ч.1 ст. 113 Конституцій.

Однак навіть при “обмежувальному” підході до визначення компетенції Президента України обсяг його повноважень за Коституцією України в редакції 1996 р. все одно залишався вражаючим: ст. 106 описує його у тридцяти пунктах, і ще близько десяти розпорошені по тексту Конституції.

Фактично Президент України відповідно до Конституції 1996 р. поєднав у собі одразу три статуси  – глави держави, Верховного Головнокомандувача Збройних Сил і керівника зовнішньополітичної діяльності України.

Важливим недоліком Конституції 1996 р. стало те, що в руках Президента були сконцентровані надто широкі повноваження, які суб’єктивно підвищували його роль відносно парламенту та уряду. Особливо це стосувалося права призначати і звільняти з посад посадових осіб державного апарату. Якщо взяти до уваги ще й відповідальність усіх органів виконавчої влади перед Президентом, то фактично це робило його главою виконавчої влади.

Новий етап модернізації форми правління в Україні формально був започаткований зверненням Президента України до Українського народу з нагоди 11-ї річниці Незалежності, у якому глава держави запропонував перейти до парламентсько-президентської форми правління.

Аналізуючи Закон “Про внесення змін до Конституції України” № 2222-IV, можна констатувати прагнення законодавця втілити в Україні таку модель республіканської форми правління, яка є більш збалансованою в порівнянні з попередньою моделлю щодо співпраці трьох основних гілок державної влади. Незважаючи на суттєві обмеження повноважень Президента, за ним все таки було збережено вагомі важелі впливу як глави держави на державотворчі процеси в Україні.

Після обрання у 2010 р. Президентом України В. Ф. Януковича конституційний процес набрав нових обертів. Рішенням КСУ від 30 вересня 2010 р. № 20-рп/2010 Закон № 2222-IV було визнано неконституційним у зв’язку з порушенням конституційної процедури його розгляду і прийняття.  Було відновлено дію Конституції 1996 р. Таким чином, Україна знову повернулася до президентсько-парламентської форми правління, а отже Президент знову отримав те коло повноважень, що мав відповідно до Конституції України 1996 р.

Після відновлення дії Конституції 1996 р. велика кількість вітчизняних теоретиків права стояли на позиції, про необхідність повернення до Конституції 2004 р., парламентсько-президентську республіку вони вважають більш прийнятною для України, а звуження кола повноважень Президента необхідним для нормального функціонування державного механізму і розвитку держави.

Внаслідок подій, що відбулися взимку 2014 р. гостро постало питання про необхідність звуження кола повноважень Президента і збільшення компетенції Верховної Ради України у сфері управління державою. Це призвело до того, що 21 лютого 2014 р. Верховна Рада України прийняла Закон України “Про відновлення дії окремих положень Конституції України 2004 р”, в державі було встановлено парламентсько-президентську модель правління.

Таким чином, парламентсько-президентська форма правління для України: 1) є логічним завершенням довготривалого процесу конституційних реформ в Україні; 2) більш демократична та про європейська, а отже, вона є кроком на шляху євроінтеграції; 3) в ідеальному варіанті, саме така форма правління зможе убезпечити Україну від узурпації державної публічної влади главою держави.

Думається, що парламентсько-президентська модель правління є більш прийнятною для України і має більше шансів на існування в умовах сьогоденного суспільства.

 

Науковий керівник:                         к. ю. н., доцент Новиков О. В.

Степлюк Катерина Вячеславівна

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 3 курс, 1 група

 

ШЛЯХИ ПОДОЛАННЯ АБСЕНТЕЇЗМУ В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

 

Вибори є наймасовішою формою участі населення в політиці та управлінні. Однак з кожним роком рівень явки  в Україні на виборчих  дільницях стає все нижчим і нижчим. Ухилення громадян від участі у голосуванні на виборах, пасивний протест населення проти існуючої форми правління, політичного режиму і є абсентеїзмом. Наявність даної проблеми притаманна як Україні, так і багатьом зарубіжним державам.

У ст. 38 Конституції України за громадянами закріплено право «брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування». Йдеться саме про право, а не обов’язок громадянина брати участь у виборчому процесі, про добровільність участі у виборах, що не допускає примусового залучення громадян до участі у виборах.

Таким чином, можна констатувати той факт, що у демократичному суспільстві держава закріплює у власному законодавстві право громадян на добровільну участь у виборах, а не обов’язок. Кожен має право на свідомий вибір: брати чи не брати участь у виборах. А це певною мірою створює передумови для виникнення повної байдужості населення до політичного життя в суспільстві, зокрема до виборів – феномену абсентеїзму. Тенденція до зростання кількості індивідів, які відмовляються брати участь у виборах до владних структур піднімає питання легітимності влади.

В умовах тоталітарного режиму абсентеїзм носив дещо прихований характер. Агітувати населення за кандидатів на виборах не було сенсу (кандидат був один), і закликати брати участь у виборах також не було потреби, тому що участь у виборах носила примусовий характер.

Аналіз наукової літератури,практики проведення виборів дає можливість виявити ряд факторів, що вливають на низьку явку виборців для участі у голосуванні. Зокрема:

1. Відсутність довіри до системи влади – корумпованість і, як наслідок, неможливість впливу на існуючу систему.
2. Недовіра до кандидатів – постійне недотримання виборчих програм, створення професійною командою в уяві громадян лише певного образу даного політика.
3. Відсутність інтересу до політичного життя – форма, за якою прихована перша/друга модель.
4. Невпевненість у тому, що голос конкретного виборця буде врахований і може вплинути на загальний результат виборів.
5. Наявність брудних технологій в організації та проведенні виборчої кампанії.

При цьому необхідно відзначити, що низький рівень політичної участі громадян не є виключно українською проблемою. Навіть у розвинених демократичних країнах  Європи залучення громадян до участі у виборах представляє собою завдання аж ніяк не з простих.

У західноєвропейській практиці застосовуються різні заходи боротьби проти цього явища – від встановлення юридичного обов’язку брати участь у виборах до штрафів.

У деяких країнах участь у голосуванні розглядається як найважливіший громадянський обов’язок і законодавчо передбачається обов’язковий вотум, тобто юридичний обов’язок виборців взяти участь у голосуванні. З метою подолання абсентеїзму використовуються методи негативного впливу: за ухилення нараховуються штрафи, обмежується підприємницька діяльність, прийняття на державну службу, можливе тимчасове тюремне ув’язнення. Також присутні методи позитивного впливу: виплата грошової нагороди за участь у голосуванні з бюджету чи надання додатково до відпустки одного дня. Існують приклади, коли в країнах обов’язковий вотум і принцип вільної участі у виборах законодавчо суміщені. Наприклад, Конституція Італійської Республіки 1947 року ч. 2 ст. 48 визначає: «Голосування – особисте і рівне, вільне і таємне. Його здійснення є громадянським обов’язком». За ухилення передбачені так звані моральні санкції: голова представницького органу місцевого самоврядування має право публічно висловити громадський осуд пасивному люду й навіть поіменно назвати таких виборців в усному чи письмовому виступі.

Важко відповісти на питання, чи потрібно Україні наслідувати досвід західноєвропейських країн щодо встановлення обов’язку в голосуванні на виборах. Наразі, ухиляючись від свого громадянського права, абсентеїсти створюють загрозу повернення до тоталітарного режиму, оскільки влада набуває рис не контрольованості, а розвиток успішного демократичного суспільства ставиться під загрозу. Але з іншого боку, абсентеїзм виступає індикатором суспільного настрою і рівня довіри до політичної системи, оскільки виражає або протест громадян, або відсутність будь-якого інтересу до політичного життя країни.

Для виходу із ситуації необхідно формувати в свідомості громадян почуття відповідальності за все, що відбувається в країні, адже ми самі творимо свою історію.

 

Науковий керівник:                           к.ю.н., доцент Новиков О. В.

Данелюк Юрій Ігорович

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 4 курс, 2 група

 

ГОСПОДАРСЬКІ ВІДНОСИНИ З СУБ’ЄКТАМИ ГОСПОДАРЮВАННЯ В ЗОНІ ПРОВЕДЕННЯ АНТИТЕРОРИСТИЧНОЇ ОПЕРАЦІЇ

 

З боку правоохоронних органів України поширення набула практика притягнення підприємців до кримінальної відповідальності за статтею 258⁵ КК “Фінансування тероризму” за: 1) господарські та торговельні відносини з підприємствами із зони АТО; 2) сплату податків в так званій “ДНР”. Перерахування грошових коштів на поточні рахунки суб’єктів господарювання, які пов’язують з сепаратистами з так званих «ЛНР» та «ДНР», отримання товару від таких підприємств можуть викликати негативні наслідки для підприємства: 1) внесення до ЄРДР кримінального провадження за ст. 258⁵ КК; 2) арешт товару у дорозі та арешт грошових коштів слідчим суддею; 3) обшуки, вилучення документів та товару; 4) фактичне притягнення до кримінальної відповідальності[1].

Згідно зі статтею 43 Господарського кодексу України підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом[2]. Особливості здійснення окремих видів підприємництва встановлюються законодавчими актами. В жовтні 2014 року Кабінет Міністрів України видав Розпорядження «Про затвердження переліку  населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція», у рамках реалізації положень Закону України “Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції”. Цей спеціальний закон визначає тимчасові заходи для забезпечення підтримки суб’єктів господарювання, що здійснюють діяльність на території проведення антитерористичної операції, і осіб, які проживають в зоні проведення антитерористичної операції або тих, хто переселився з неї на час її проведення, а розпорядження КМ України, у свою чергу, визначає перелік населених пунктів, які необхідно вважати територією зони проведення АТО.  Проаналізувавши норми зазначеного вище Закону, можна встановити, що він не містить будь-якої заборони на ведення господарської діяльності в зоні проведення АТО підприємствами, зареєстрованими на території України, а також підприємствами, зареєстрованими на територіях в зоні проведення АТО, і не перереєстрованими на території України.

Проблема полягає в тому, що при проведенні угод щоб уникнути звинувачень у пособництві тероризму необхідно упевниться, що контрагент не здійснив «перереєстрацію» в «ДНР» або «ЛНР»[1]. Так, є відомості про налагодження та функціонування у Дніпропетровську конвертаційного центру, через який здійснювалось відмивання коштів для фінансування «ДНР-ЛНР». Як було з’ясовано співробітниками СБУ, зловмисники організували конвертцентр за сприяння посадових осіб одного з російських банків. Кошти підприємств, які знаходяться на тимчасово окупованих терористами територіях, через банк перераховувалися на рахунки низки фіктивних фірм під виглядом фінансової допомоги[3].

Наразі є тимчасовий порядок контролю за переміщенням осіб, транспортних засобів та вантажів (товарів) через лінію зіткнення у межах Донецької та Луганської областей. Він визначає додаткові умови ведення господарської діяльності, зокрема встановлює правила взаємодії суб’єктів господарювання та сторін конфлікту. Згідно з положеннями цього Порядку контроль здійснюється шляхом відстеження руху транспортних засобів, вантажів (товарів), що перевозяться транспортними засобами, на наявність відповідного дозволу на перевезення вантажу (товару), його відповідність даним зазначеним у такому дозволі, а також, на наявність заборонених предметів та речовин. Дозволом у розумінні даного акту є документ встановленого зразка, що надає право перевезення товару (вантажу) з тимчасово неконтрольованих територій на іншу територію України та з території України до тимчасового неконтрольованих територій. Переміщення вантажів (товарів) дозволяється виключно суб’єктам господарювання, які перебувають на обліку в органах ДФСУ та сплачують податки у порядку та розмірах, встановлених законодавством України, згідно з переліками, затвердженими Порядком[4]. Громадянин (власник або уповноважена ним особа), що має намір ввезти або вивезти вантаж (товар) до/з тимчасово неконтрольованих територій, має звернутися з відповідною заявою до ДФСУ за місцем своєї реєстрації. В’їзд на неконтрольовану територію та виїзд з неї здійснюється за умови пред’явлення паспортного документа та перепустки, виданої Координаційним центром та Координаційною групою, або у визначених місцях, які погоджені з місцевими органами державної влади[5].

Таким чином, можна констатувати, що законодавство щодо врегулювання відносин держави з суб’єктами господарювання, чия господарська діяльність безпосередньо пов’язана із суб’єктами, що знаходяться на тимчасово окупованих територіях, або з суб’єктами, що ведуть справи на таких територіях і мають необхідність контактувати з лінією розмежування, перебуває у стадії розвитку, але вже досягло певного успіху.

 

Список використаних джерел:

1. Свобода підприємницької діяльності в зоні АТО та відповідальність за фінансування тероризму: ризики для бізнесу [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.uaa.org.ua/uploads2/2015/6/24/ Михайлов.pdf
2. Господарський Кодекс України: Закон України від 01.08.2016 / Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, № 18, № 19-20, № 21-22, ст.144
3. СБУ викрила діяльність конвертаційного центру «ДНР-ЛНР»: Ukrainian times [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ukr-times.com.ua/194-sbu-vikrila-dyalnst-konvertacynogo-centru-dnr-lnr.html
4. Тимчасовий порядок контролю за переміщенням осіб, транспортних засобів та вантажів (товарів) через лінію зіткнення у межах Донецької та Луганської областей [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www.ssu.gov.ua/ua/pages/32
5. Затверджено Тимчасовий порядок ввезення вантажів на непідконтрольні території: архів електронного видання Бухгалтер і Закон [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://bz.ligazakon.ua/ua/magazine_article/bz007451

 

Науковий керівник:                             к.ю.н., доцент Товкун І. М.

 

 

Лабадін Віталій Ігорович,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 4 курс, 1 група

 

ОКРЕМІ АСПЕКТИ АДАПТАЦІЇ ГОСПОДАРСЬКОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ДО  ЗАКОНОДАВСТВА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

 

З моменту здобуття Україною незалежності питання інтеграції нашої держави до Європейського Співтовариства набуло значної актуальності. Це, у свою чергу, зумовило активізацію двосторонньої співпраці між Україною та Європейським Союзом (далі – ЄС), а однією з визначальних умов такої інтеграції постала необхідність приведення положень національного законодавства України до законодавства ЄС.

Станом на сьогодні найбільш комплексним та прогресивним нормативно-правовим актом, який визначає режим міжнародного співробітництва між Україною та Європейським Союзом є Угода про Асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським союзом, Європейським Співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з другої сторони (далі – Угода про Асоціацію). Відповідно до статті 456 цієї Угоди, остання почала діяти з 1 листопада 2014 року у порядку так званого тимчасового застосування у частині, яка визначена Європейським союзом.

У контексті досліджуваної теми визначальним є те, що відповідно до Вербальної ноти Генерального секретаріату Ради Європейського Союзу від 30 вересня 2014 року, з 1 січня 2016 року, до повного набрання чинності Угодою про асоціацію, почав діяти Розділ IV «Торгівля та пов’язані з торгівлею питання», який передбачає поступове створення зони вільної торгівлі між сторонами. Зважаючи на це, постає необхідність поступового приведення національного законодавства у сфері торгівлі відповідно до законодавства ЄС з метою досягнення поставлених Угодою про Асоціацію цілей.

Розділ IV Угоди про Асоціацію містить в собі 15 глав, якими визначаються основні напрямки діяльності учасників Угоди. Виходячи з аналізу положень даної Угоди умовно можна виділити 2 форми співпраці суб’єктів підписання: по-перше, це підтвердження сторонами уже взятих на себе прав та обов’язків за попередньо укладеними міжнародними договорами, які мають значення для Угоди про Асоціацію, та продовження співпраці у межах цих договорів; по-друге, це взяття на себе та здійснення нових обов’язків, передбачених даною Угодою, та наділення учасників Угоди відповідними правами, тобто здійснення співпраці за новими напрямами.

Більш актуальним та вагомим є дослідження останньої з названих форм. Зокрема, можна виокремити наступні вектори діяльності України щодо приведення національного законодавства у відповідність до законодавства ЄС у сфері торгівлі:

• необхідність зменшення або скасування ввізного мита на товари, що походять з країни, яка підписала Угоду про Асоціацію (далі – інша сторона), а базова ставка ввізного мита, стосовно якої повинно застосовуватися поступове зменшення, визначається в додатку до даної Угоди;
• надання національного правового режиму товарам іншої сторони відповідно до статті ІІІ ГАТТ СОТ;
• антидемпінгові та компенсаційні заходи повинні застосовуватись у повній відповідності з вимогами АДУ СОТ та АСУ СОТ;
• Україна повинна вжити необхідних заходів щодо поступового досягнення відповідності з технічними регламентами ЄС та системами стандартизації, метрології, акредитації, робіт з оцінки відповідності та ринкового нагляду ЄС та зобов’язується дотримуватися принципів та практик, викладених в актуальних рішеннях та регламентах ЄС;
• обов’язок України наблизити своє законодавство про санітарні та фітосанітарні заходи щодо охорони тварин до законодавства ЄС;
• здійснити заходи щодо забезпечення стабільності та повноти законодавчого регулювання митних процедур (передбачається, що положення і процедури мають бути пропорційними, прозорими, передбачуваними, недискримінаційними, об’єктивними й мають застосовуватися уніфіковано та ефективно);
• заборона адміністративних платежів, що мають дію, еквівалентну ввізному (імпортному) або вивізному (експортному) миту та зборам;
• забезпечення національного режиму або режиму найбільшого сприяння стосовно заснування та діяльності дочірніх підприємств, філій та представництв юридичних осіб Сторони ЄС в Україні;
• процедура ліцензування має здійснюватися на основі критеріїв, які не дають можливості компетентним органам реалізовувати свої повноваження з оцінювання на власний розсуд, тощо.

Таким чином, прагнення України до інтеграції в Європейське Співтовариство зумовлює необхідність зміни підходу до правового регулювання окремих питань у сфері торгівлі. Такі зміни можуть бути здійснені шляхом внесення відповідних змін до національного законодавства. При цьому, принципи правової регламентації цих відносин визначаються у двосторонньому порядку між Україною та Європейським союзом, що являє собою певну особливість. Однак, така гармонізація національного законодавства має на меті не лише створення більш сприятливих умов для діяльності суб’єктів господарювання, а й подальше забезпечення можливості національним товаровиробникам ефективно конкурувати на міжнародному ринку товарів і послуг. Такий підхід, у свою чергу, повинен забезпечити позитивні зміни в економіці нашої держави.

 

Науковий керівник:                                     к.ю.н., доцент Товкун І. М.

 

 

Сальо Юрій Романович

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКОЮ, 4 курс, 12 група

 

Проблеми господарсько-правового забезпечення рекламної діяльності в Україні. Реалії сьогодення.

 

Неможливо недооцінити роль реклами в XXI столітті, адже здається що вона повсюди: в інтернеті, на телебаченні, на радіо, – навіть виглянувши у вікно можна побачити якийсь та й рекламний матеріал. Вважаючи на таку масову поширеність цього методу поширення інформації, потрібно доволі якісно регулювати її на законодавчому рівні, а в перспективі, ще й постійно вдосконалювати законодавчі акти з метою швидкого та ефективного впливу на негативні наслідки використання реклами.

Основним нормативним документом в Україні є Закон України “Про рекламу” № 270/96-ВР від 03.07.1996 р. Цей закон визначає засади рекламної діяльності в Україні, регулює відносини, що виникають у процесі виробництва, розповсюдження та споживання реклами. В ст.1 визначено, що реклама це інформація про особу чи товар, розповсюджена в будь-якій формі та в будь-який спосіб і призначена сформувати або підтримати обізнаність споживачів реклами та їх інтерес щодо таких особи чи товару.

Згідно закону основними принципами реклами є: законність, точність, достовірність, використання форм та засобів, які не завдають споживачеві реклами шкоди, також реклама не повинна містити інформацію або зображення, які порушують етичні, гуманістичні, моральні норми, нехтують правилами пристойності, більше того реклама повинна враховувати особливу чутливість дітей і не завдавати їм шкоди.Відверто кажучи, можна знайти велику кількість реклами, яка не відповідає даним принципам, а особливо точності та достовірності. Для прикладу можна навести випадок з молочною продукцією, на упакуванні якого було сказано “З чистих Карпат”, хоча насправді з Львівської області походить лише 20% цієї сировини, а решта – з інших областей України. Виробник обґрунтовував свою позицію використання торгової марки, проте суд вирішив, що торговельна марка не звільняє від обов’язку повідомляти достовірну інформацію і більш того, зловживання нею з ціллю обійти вимоги до реклами.В ст. 9 вищеназваного закону сказано, що реклама повинна бути чітко відокремленою від іншої інформації, таким чином, щоб її можна було ідентифікувати як рекламу за допомогою аудіо-, відео-, комбінованих засобів, рекламного логотипу або коментарів ведучих з використанням слова реклама. Інформаційний, авторський чи редакційний матеріал, в якому привертається увага до конкретної особи чи товару та який формує або підтримує обізнаність та інтерес глядачів (слухачів, читачів) щодо цих особи чи товару, є рекламою  і  має бути вміщений  під рубрикою “Реклама” чи “На правах реклами”. У розрізі даного положення хотілося б згадати масову “приховану рекламу” в фільмах та серіалах, адже даний вид реклами дуже стрімко розвивається і, як показує практика, він працює. З виходом все більшої кількості нових блокбастерів глядачі все частіше помічають (іноді вона дуже нав’язлива) рекламу в кадрі. Але незважаючи на обурення і негативну реакцію на подібні спільні витівки кіноробів і рекламістів, багато хто купує саме рекламовані продукти.В економічній теорії та маркетинговій науці такий рекламний метод називається Продакт Плейсмент та вважається “основною прихованою зброєю маркетолога”. Варто зазначити, що цей метод є напрочуд ефективним і широко використовується як в телебаченні так і в інтернеті. Візьмемо для прикладу відео-хостинг YouTube. Десятки тисяч користувачів ведуть на цій платформі свої “відеоблоги” та прямі трансляції, в яких присутня прихована реклама, яка забороняється законодавством України (беруться до уваги користувачі платформи на теренах України). Правила YouTube зазначають можливість порушення законодавства і тому рекомендують дослідити законність використання таких методів реклами у своїй країні. Закон України “Про рекламу” № 270/96-ВР від 03.07.1996 р. в ст. 26 наводить таку систему державних органів, уповноважених здійснювати державне управління рекламною діяльністю:  1) Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного контролю за додержанням законодавства про захист прав споживачів – щодо захисту прав споживачів реклами;2) Антимонопольний комітет України – щодо дотримання законодавства про захист економічної конкуренції; 3) Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення – щодо телерадіоорганізацій усіх форм власності;4) Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну фінансову політику – щодо реклами державних цінних паперів;

5) Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку – щодо реклами  на  фондовому  ринку;

6) Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сферах будівництва, архітектури – щодо спорудження житлового будинку;

7) Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства про зайнятість населення, – щодо реклами про вакансії  (прийом на роботу).

Як бачимо серед семи державних інституцій жодна не має комплексних повноважень для повноцінного, системного здійснення функцій регулювання та контролю учасників рекламному ринку. До того ж така кількість державних установ, задіяних в процесах регулювання ринку реклами, є занадто великою, це ще більше ускладнює та бюрократизує відповідні процеси державного контролю. Також потрібно вказати, що відсутня затверджена концепція розвитку реклами не тільки на перспективу, але й на поточний момент. Як наслідок – відсутність державної програми розвитку національної реклами.

Отже, аналізуючи поточну редакцію Закону України “Про рекламу” № 270/96-ВР від 03.07.1996 р., варто сказати що він має безліч недоліків та потребує вдосконалення. На мою думку, законодавцю потрібно конкретизувати певні категорії понять (недобросовісна реклама, прихована реклама), ввести доповнення до принципів реклами, визначивши точні критерії, яким має відповідати та ж “достовірна” реклама, адже трактуватися вона може по-різному. Також необхідно деталізувати механізм державного управління рекламним ринком та реформувати систему органів контролю за ним, адже зараз вона є заплутаною та незрозумілою в плані конкретних функцій кожного органу. Вважаючи на стрімкий розвиток реклами в сучасному світі, ця сфера потребує негайного реформування, адже подальше зволікання може призвести до значних проблем, пов’язаних з існуванням  та використанням незаконної реклами.

 

Список використаної літератури:

1. Закон України «Про рекламу» від 03.07.1996 р. № 3253-ІV в редакції від 28.12.1996 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/ laws/ show/270/96-%D0%B2%D1%80/page2.
2. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Типових правил розміщення зовнішньої реклами» від 29 грудня 2003 р. № 2067 в редакції 05.04.2017 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// zakon4.rada.gov.ua/laws/show/ 2067-2003-%D0%BF.
3. Бесага П.О. Аналіз деяких недоліків Закону України «Про рекламу» та ефективність рекламної комунікації / П.О. Бесага // Управління розвитком. – 2014. – № 1. – С. 19–21.
4. Леськів О. А. Актуальні проблеми державно-правового регулювання рекламної діяльності в Україні // Науковий вісник Міжнародного Гуманітарного університету. – ст. 50-52.
5. Про деякі питання вирішення спорів, пов’язаних із захистом прав інтелектуальної власності: Рекомендації ВГСУ від 17.10. 2012р. № 12 в редакції від 16.12.2015 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : /http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/v0012600-12.

 

 

Сидорчук Ангеліна Миколаївна

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 4 курс, 2 група

 

АНТИДЕМПІНГОВІ ЗАХОДИ ЯК ІНСТРУМЕНТ ТОРГІВЕЛЬНОГО ЗАХИСТУ ДЕРЖАВИ

 

Регулювання зовнішньої торгівлі у розвинених країнах засноване на тому, що держава не втручається у підприємницьку діяльність учасників зовнішньоекономічних відносин. Втручання держави допускається тільки тоді, коли створюються умови, що перешкоджають вільному обігу та ціноутворенню на національному ринку. Однією із таких умов є демпінг.

Відповідно до п. 1 ст. VI ГАТТ 1947 р. демпінг, через який товари однієї країни потрапляють на ринок іншої країни за вартістю, меншою, ніж нормальна вартість товарів, повинен осуджуватися, якщо він спричиняє матеріальну шкоду чи створює загрозу матеріальної шкоди промисловості, створеній на території сторони, чи значно затримує створення вітчизняної промисловості.

Застосування антидемпінгових заходів регулюється Угодою про застосування статті VI ГАТТ 1994 року, або, як її іноді називають у літературі, Антидемпінговим кодексом, що є обов’язковим для всіх держав – членів СОТ та містить базове визначення демпінгу, випадки відхилення від нього, процедуру проведення антидемпінгового розслідування, види антидемпінгових заходів, підстав для їх перегляду тощо.

Застосування антидемпінгових заходів передбачено й ст. 244 ГК України: «у разі здійснення окремими учасниками господарських відносин зовнішньоекономічної діяльності, пов’язаної з одержанням незаконної переваги на ринку України (здійснення демпінгового імпорту, субсидованого імпорту, а також інших дій, які визначаються законом як недобросовісна конкуренція), що завдало шкоди економіці України або спричинило загрозу виникнення такої шкоди, до цих учасників відносин можуть бути застосовані антидемпінгові, компенсаційні або спеціальні заходи відповідно до закону».

Щодо застосування вищезазначених правових актів на практиці, то слід вказати, що за інформацією, розміщеною на веб-сайті Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, станом на 06.07.2016 р. щодо імпорту товарів в Україну проводяться 3 антидемпінгових розслідування, переглядається 1 антидемпінговий захід, застосовуються 15 антидемпінгових заходів. При цьому такі заходи застосовуються і до України. Для порівняння – станом на 04.11.2016 р. щодо товарів походженням з України проводяться 5 антидемпінгових, переглядаються 5 антидемпінгових заходів, застосовуються 30 антидемпінгових та 3 спеціальних заходи.

Антидемпінгові заходи – специфічні заходи нетарифного регулювання, що являють собою судові та адміністративні тяжби, претензії, які пред’являють національні підприємці іноземним постачальникам, звинувачуючи їх у продажу товарів по занижених цінах (нижче «нормальних» цін), що може нанести шкоду місцевим виробникам. Антидемпінгові санкції можуть бути різними: демпінговий товар обкладається антидемпінговим митом, зниження квоти доставки товару експортеру тощо.

Із метою захисту від демпінгу вітчизняних товаровиробників, може вводитися антидемпінгове мито. Воно використовується у випадку виявлення факту демпінгу при тому, що даний імпорт наносить шкоду вітчизняним виробникам аналогічних товарів.

Застосування антидемпінгового мита передбачене Законом України «Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту» у разі ввезення на митну територію України товарів, котрі визнані об’єктом демпінгу, що заподіює шкоду або створює загрозу заподіяння шкоди національному товаровиробнику.

Антидемпінгове мито є зовнішнім проявом антидемпінгових заходів, що застосовуються на підставі антидемпінгового розслідування. Проведення антидемпінгового розслідування в Україні здійснюється на засадах, визначених цим Законом, уповноваженими на це органами: центральним органом виконавчої влади з питань економічної політики, тобто Міністерством економічного розвитку і торгівлі України, центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, – Державною фіскальною службою, а також Міжвідомчою комісією з міжнародної торгівлі. Процедура застосування антидемпінгових мит розпочинається з антидемпінгового розслідування, яке проводиться з метою встановлення фактів демпінгу та шкоди національному товаровиробнику. Як наслідок, на підставі проведеного антидемпінгового розслідування Міжвідомча комісія з міжнародної торгівлі ухвалює рішення про застосування антидемпінгових заходів, організовує та контролює їх виконання. Антидемпінгові мита мають персоніфікований, індивідуальний характер, що є певного роду аргументом для віднесення їх до засобів нетарифного регулювання; в рамках СОТ особливі мита розглядаються як один із варіантів заміни нетарифних бар’єрів.

Висновок. Мета будь–яких нетарифних заходів – захист національного товаровиробника, безпеки та якості продуктів, що імпортуються. Проте їх застосування в Україні має рамковий характер з огляду на те, що продукція вітчизняного виробництва є неконкурентоспроможною за ціною і якістю, а відтак, за багатьма товарними позиціями, особливо непродовольчими товарами, перевага віддається імпортним аналогам.

Той факт, що чинних антидемпінгових заходів проти нашої держави в два рази більше, ніж обмежень щодо імпорту на український ринок (30 проти 15), повинен примусити Україну бути активною в питаннях захисту своїх національних інтересів. Тим більше що демпінг, проти якого країни завжди борються, в сучасних умовах світової кризи стає популярним і дієвим заходом виходу галузі з кризового стану. З іншого боку, важливим у застосуванні захисних заходів є те, щоб вчасно зупинитися та повернутись на шлях лібералізації зовнішньої торгівлі.

 

Науковий керівник:                            к.ю.н., доцент Товкун І. М.

 

 

Сизько Анна Вікторівна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 4 курс, 2 група

 

Проблеми діяльності виробничих кооперативів в Україні

 

Метою даною роботи є дослідження кооперативного законодавства України та шляхи подолання проблем діяльності виробничих кооперативів. Порівняння національного законодавства та Європейського досвіду, надання конкретних пропозицій.

Виробничий кооператив – одна із організаційно-правових форм здійснення підприємницької діяльності, що, як і господарські товариства, є адекватною ринковій системі господарювання. Правове становище виробничих кооперативів в Україні регулюється Господарським, Цивільним кодексами, а також ЗУ «Про кооперацію» та іншими нормативно-правовими актами, де згадується кооператив. Кооперативи є добровільними організаціями, відкритими для всіх осіб, які можуть використовувати їх послуги і готові взяти на себе всі пов’язані з членством обов’язки без дискримінації за гендерними, соціальним, расовими, політичними або релігійними ознаками. Виробничі кооперативи є автономними організаціями, які діють на основі самодопомоги під контролем їх членів. Якщо вони укладають угоди з іншими організаціями, в тому числі з урядами, або вишукують кошти з зовнішніх джерел, вони роблять це на умовах, що забезпечують демократичний контроль з боку їх членів і збереження автономії кооперативів. Ці принципи передбачені у Статуті 1966 року Міжнародного кооперативного альянсу, який також визначив поняття кооперативу. Згідно з ним будь-яка асоціація осіб або товариств буде визнана кооперативом за умови, якщо вона ставить за мету покращення економічного й соціального становища своїх членів шляхом використання підприємства, заснованого на взаємодопомозі.

З цього випливає специфічна особливість виробничого кооперативу, який як підприємницька структура одночасно є формою поєднання капіталу, осіб та їх праці на основі членства. По суті, виробничий кооператив є втіленням ідей про самоуправління працівників. Саме організаційно-правова форма кооперативу найбільшою мірою сприяє підвищенню ролі людини в процесі виробництва – основному напрямку сучасних форм і методів управління, в центрі уваги яких знаходиться людина як центр виробництва. Творча активність працівника, його зацікавленість у результатах праці є нині однією з головних умов розвитку й процвітання компаній у конкурентному світі. При цьому режим підприємницької діяльності повинен бути підпорядкований не тільки отриманню найбільшого прибутку, але й задоволенню суспільних інтересів, загальному добробуту. Виробничий кооператив являє собою кооперативну форму господарювання із соціальною спрямованістю, причому, з огляду на сучасні соціально-економічні тенденції, оптимальну форму господарювання.

Іншою особливістю виробничих кооперативів як учасників підприємницької діяльності є те, що прибуток для них, насамперед, є джерелом капіталовкладень для подальшого розширення виробництва з метою сприяння господарської діяльності своїх членів. Закон ФРН «Про виробничі та господарські кооперативи», до речі, прямо передбачає в якості однієї із цілей діяльності кооперативу сприяння господарської діяльності всіх його членів. Внесення кооперативу до кооперативного реєстру у випадку відсутності в його уставі зазначеної мети, вираженої в ясній і чіткій формі, забороняється.

Прагнучи не до максимального прибутку, а до найбільш повного забезпечення господарських й соціальних потреб своїх членів, кооперативи часто займаються малорентабельними або навіть нерентабельними видами діяльності, які неприйнятні для інших підприємців, але надзвичайно важливі для самого кооперативу в особі його членів. В той же час саме прибуток, який одержує кооператив у процесі здійснення підприємницької діяльності, дозволяє задовольняти потреби своїх членів в найбільш повному обсязі. Інакше кажучи, націленість діяльності кооперативу на отримання прибутку коригується потребами його членів.

Доречно відзначити, те, що досить поширені зараз такі господарські товариства як АТ, ТОВ, ТДВ на відміну від кооперативів, які, не мають такої популярності. На сьогодні виробничі кооперативи не сприймаються суспільством як корисна та потрібна форма виробничої діяльності. На відміну від України, в якій існування кооперативів простежується в більшій мірі на теоретичному рівні, то країни Європи, усвідомлюючи значення виробничих кооперативів засновують їх і на практиці. Так, наприклад, у Німеччині  в галузі відновлюваної енергії – «громадська енергетика» (Bürgerenergie), який сформувався через велику активність мешканців у створенні та використанні енергогенерації з вітру, сонця та біомаси. Енергетичні об’єднання (кооперативи) є однією з форм приватної енергетики. З 2008 року в Німеччині утворено 718 енергетичних кооперативів, що збільшило попередню кількість в 5 разів. Інвестиції у ВДЕ склали 1,35 мільярди євро, а це дозволило встановити 708 тисяч кВт потужностей. Протягом року ці установки виробляють 830 тисяч МВт год енергії (забезпечення електроенергією 230 тисяч пересічних приватних будинків). На даний час у Федерації німецьких кооперативів (Deutscher Genossenschafts- und Raiffeisenverband e.V. – DGRV) 145 тисяч учасників. Тільки за 2013 рік кількість учасників зросла майже вдвічі (в 2012 році було 80 тисяч). Активність енергетичних кооперативів зосереджена у виробництві електроенергії (95%), зокрема, з фотопанелей. Але вони надають послуги в галузі дорадництва, займаються продажем електроенергії і часто інвестують в інфраструктуру електромереж.

Підсумовуючи вищеназване можна сказати, що кооперативна форма власності міцно затвердилася в економіці розвинутих країн. Вона знаходиться в стані постійного розвитку, що не можна сказати про Україну. Таким чином, виникає потреба реанімувати кооперативну ідею і виробничу кооперацію. По-перше, запозичення передового досвіду, сталого і виправданого практикою механізму регулювання їх діяльності або вироблення власного підходу. Може здійснюватися на засадах адаптації національного кооперативного законодавства до вимог законодавства Європейського Союзу.

З метою запобігання розвитку негативних тенденцій у господарсько-правовому забезпеченні статусу та діяльності виробничих кооперативів: узгодити термінологію про виробничі кооперативи Цивільного і Господарського кодексів України та Закону України «Про кооперацію», взявши за основу термінологію Господарського кодексу, предметом регулювання якого є господарські відносини, що виникають в процесі організації та здійснення господарської діяльності, і учасником яких є виробничий кооператив; розробити та прийняти спеціальний закон про виробничу кооперацію, як це зроблено у багатьох країнах Європи та світу.

Євтушенко Яна Миколаївна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 2 курс, 5 група

 

ПРОЯВ НЕПОВАГИ ДО СУДУ: ПРОБЛЕМА ПРАКТИЧНОГО ЗАСТОСУВАННЯ НОРМИ

 

З огляду на аналіз судової практики національних судів, прояв неповаги до суду – це майже постійне явище, з яким стикаються судді, що демонструє низький рівень правової культури деяких суб’єктів судового процесу.

Під час розгляду справ окремі учасники процесу не вважають за необхідне з’явитися на судове засідання, не повідомляючи про причини своєї неявки, чим обурюють не лише свої опонентів, а й порушують права та інтереси окремих учасників процесу, які належним чином виконують свої процесуальні обов’язки. Недаремно подібну «нечемність» визнано адміністративним правопорушенням, а накладення адміністративного стягнення за таке правопорушення, що належить до повноважень судді, в свою чергу виступає гарантією «недоторканості» суддівського авторитету.

Притягнення винної особи до адміністративної відповідальності за прояв неповаги до суду є, здавалося б, достатньо ефективним механізмом впливу на правопорушників. Безпосередньо Конституцією України у ч. 5 ст. 129 передбачено можливість притягнення винної особи до юридичної відповідальності за неповагу до суду і судді. А відповідно до ст. 50 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» прояв неповаги до суду чи судді з боку осіб, які є учасниками процесу або присутні в судовому засіданні, тягне за собою відповідальність, установлену законом. Крім того, норми процесуальних кодексів також передбачають підстави для притягнення винної особи до певного виду юридичної відповідальності за прояв неповаги до суду.

В цілому статистичні дані щодо притягнення правопорушника до відповідальності за такий проступок містять невтішні показники. Відповідно до Звіту розгляду судами справ про адміністративні правопорушення та щодо осіб, які притягнуті до адміністративної відповідальності (за 2015 рік), який розміщений на сайті Державної судової адміністрації, виявлено, що судді більшість справ по ст. 185-3 КУпАП залишають без роз’яснень і закривають через малозначність, відсутність складу і події правопорушення. Коли станом на 1 грудня 2015 року у Єдиному державному реєстрі судових рішень у розділі «Господарське судочинство» міститься лише 2 постанови у справах про адміністративні правопорушення, передбачені ст. 185-3 КУпАП «Прояв неповаги до суду», то станом на 1 січня 2016 по 1 січня 2017 року – кількість таких постанов дорівнює 1. Тобто розуміємо, що українські суди майже не застосовують норму статті 185-3 КУпАП.

На думку Д. В. Лученко та О. О. Крестьянінова можна назвати основні причини, що призводять до рідкісного застосування суддями адміністративної відповідальності до винних осіб, що проявляють неповагу до суду. По-перше, переконання у складності і недієвості механізму притягнення правопорушників до відповідальності. Недієвість відображається у досить м’якій санкції у вигляді штрафу. По-друге, впевненість, що не варто зайвий раз дратувати учасників процесу. По-третє, побоювання, що притягнення правопорушника до адміністративної відповідальності за прояв неповаги до суду буде додатковою вагомою причиною для скарги на дії судді. Втім, слід вважати дані доводи безпідставними, а незастосування норми ст. 185-3 КУпАП суддею говорить про неспроможність або небажання судді реагувати на поведінку, яка порушує встановлений адміністративно-правовими нормами порядок. Крім того, така бездіяльність суду підриває довіру не лише до особи, яка обіймає посаду судді, її моральних і професійних якостей, а й дискредитує судову систему в цілому.

Однією з проблем, яка виникає при не притягненні винної особи за вчинення правопорушення, передбаченого ст. 185-3 КУпАП, є неможливість у спокійній та конструктивній обстановці встановити істину та винести справедливе рішення у конкретній справі. Крім того, така несумлінна поведінка зі сторони правопорушника та, у свою чергу, зі сторони судді призводить до відкладення розгляду справи, і, як наслідок – до затягування судового процесу. Ця проблема спричиняє виникнення більш масштабної.

Згідно з Пояснювальною запискою Верховного Суду України щодо необхідності удосконалення відповідальності за зрив розгляду судових справ та прояв неповаги до суду: чимало рішень, прийнятих Європейським судом з прав людини проти України, стосується порушення принципів судочинства, визначених статтею 6 Конвенції, де розгляд справи упродовж розумного строку є одним із них. Крім того, кількість подібних скарг до Європейського суду з прав людини постійно збільшується. А це, у свою чергу, призводить до втрати Україною міжнародного іміджу та тягне за собою значні витрати Державного бюджету України на виконання рішень Європейського суду з прав людини

Склад адміністративного проступку («прояв неповаги до суду») дає зрозуміти наступне: злісне ухилення від явки в суд свідка, потерпілого, позивача, відповідача; непідкорення зазначених осіб та інших громадян розпорядженню головуючого; порушення порядку під час судового засідання; так само вчинення будь-ким дій, які свідчать про явну зневагу до суду або встановлених у суді правил – становлять об’єктивну сторону правопорушення, і посягають на такий об’єкт адміністративно-правової охорони як суспільні відносини у сфері судоустрою. Наведені положення означають, що метою статті 183-5 КУпАП є притягнення до адміністративної відповідальності не всіх суб’єктів судового процесу, без яких розгляд судової справи стає неможливим. Крім того, «злісне ухилення» розуміється національними судами як повторність, і тому, спираючись на вище викладену норму, одноразовість вчинення діянь, передбачених об’єктивною стороною даного проступку, не тягне за собою адміністративної відповідальності.

Отже, щоб вміло застосувати норму, передбачену ст. 185-3 КУпАП, судді слід зорієнтуватися у понятті «злісність» та у формулюванні «вчинення будь-ким дій, які свідчать про явну зневагу». Злісність, можливо, дещо більше, ніж повторюваність. Так, на думку В. І. Тертишнікова, під злісним ухиленням має визнаватися навмисна неявка в суд за мотивами особистої чи корисливої зацікавленості в результаті справи, особливих стосунків з ким-небудь із учасників справи. А формулювання «вчинення будь-ким дій, які свідчать про явну зневагу» свідчить про невідповідність норми принципу правової визначеності як одному з аспектів верховенства права. За даної ситуації невідповідність принципу правової визначеності проявляється у неточності коментованої норми ст. 185-3 КУпАП.

У зв’язку з неутішними статичними даними та існуючою проблемою Радою суддів України було видано рішення від 4 листопада 2016 року № 74, де Рада суддів України звернула увагу суддів на необхідність реагування на прояви неповаги до суддів та затвердила рекомендації щодо притягнення до відповідальності за такі правопорушення.

З огляду на вище викладене, можна зробити висновок про необхідність підвищення дисципліни учасників судових проваджень щодо їх явки в суд, належного забезпечення своєчасного надходження за відповідними запитами суддів інформації та документів, необхідних для об’єктивного і повного розгляду судових справ, а також запобігання вчиненню поза межами судового засідання дій щодо перешкоджання здійсненню правосуддя.

Науковий керівник:                     к. ю. н., асистент Ковтун М. С.

Корнієнко Н. О.,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

Слідчо-криміналістичний інститут, 4 курс, 7 групи,

 

НАЦІОНАЛЬНЕ АНТИКОРУПЦІЙНЕ БЮРО УКРАЇНИ ЯК СУБ’ЄКТ ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ

 

На сучасному етапі розвитку держави корупція досягла такого рівня, що загрожує демократії та національній безпеці України. Відповідно до даних  міжнародної організації Transparency International 2016 року в Індексі сприйняття корупції Україна займає 131 місце з 176 країн (поряд  з Іраном, Камеруном, Непалом, Нікарагуа) [5]. Корупція вражає всі сфери суспільного життя, сприяє поширенню організованої злочинності, створює соціальну напругу, породжує у населення невпевненість у здатності влади здійснити організаційні та практичні заходи щодо подолання системної кризи й відродження України [7, с. 48]. Такий cтан в державі передбачає необхідність пошуку ефективних шляхів її подолання.

Проблема виникнення, становлення, організації та процесуальної діяльності Національного антикорупційного бюро України (далі – НАБУ), а також питання запобігання корупції досліджували такі науковці, як Є. В. Невмержицький, В. Т. Маляренко, Л. Д. Удалова, В. М. Тертишник, О. М. Юрченко, Г. І. Сисоєнко та інші.

Відповідно до положень ст. 36 Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції кожна Держава-учасниця забезпечує, відповідно до основоположних принципів своєї правової системи, наявність органу чи органів або осіб, які спеціалізуються на боротьбі з корупцією за допомогою правоохоронних заходів. Такому органу чи органам забезпечується необхідна самостійність, відповідно до основоположних принципів правової системи Держави-учасниці, щоб вони могли виконувати свої функції ефективно й без будь-якого неналежного впливу [4]. Закон України «Про запобігання корупції» у ст. 1 закріплює, що спеціально уповноваженими суб’єктами у сфері протидії корупції є органи прокуратури, НАБУ, Національне агентство з питань запобігання корупції [2]. НАБУ було створено на підставі прийняття Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України» від 14 жовтня 2014 р. Він є державним правоохоронним органом, на який покладаються попередження, виявлення, припинення, розслідування та розкриття корупційних правопорушень, віднесених до його підслідності, а також запобігання вчиненню нових [2]. В пояснювальній записці до законопроекту було зазначено, що одним зі шляхів підвищення ефективності протидії корупції є інституційна реформа органів, які здійснюють досудове розслідування і кримінальне переслідування у справах про корупційні злочини [9, с. 69]. З урахуванням положень ст. 1 Закону України «Про запобігання корупції» щодо визначення понять «корупційне правопорушення» та «корупція» ч. 5 ст. 216 Кримінального процесуального кодексу визначає підслідність досліджуваного органу досудового розслідування. До сфери повноважень самого НАБУ, відповідно до ст. 16 Закону, віднесено не тільки здійснення досудового розслідування кримінальних правопорушень, а й проведення оперативно-розшукових заходів з метою попередження, виявлення, припинення та розкриття кримінальних правопорушень, віднесених законом до його підслідності, вжиття заходів щодо розшуку та арешту коштів та іншого майна, які можуть бути предметом конфіскації або спеціальної конфіскації у кримінальних правопорушеннях, забезпечення на умовах конфіденційності та добровільності співпраці з особами, які повідомляють про корупційні правопорушення тощо [1]. Детективи НАБУ з метою попередження, виявлення, припинення та розкриття кримінальних правопорушень, які віднесені ст. 216 КПК України до його підслідності, за рішенням Директора цього бюро та за погодженням із прокурором Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (далі – САП) можуть також розслідувати кримінальні правопорушення, які віднесені до підслідності інших органів. Особливостями  цієї підслідності є, по-перше, можливість в окремих випадках розслідувати кримінальні правопорушення, які віднесені до підслідності слідчих інших органів, зокрема, якщо це пов’язано з попередженням, виявленням, припиненням та розкриттям зазначених вище кримінальних правопорушень. По-друге, зазначене процесуальне рішення приймається директором НАБУ та за погодженням із прокурором САП, водночас за загальним правилом (ст. ст. 36, 216, 218 КПК України), питання підслідності кримінальних проваджень прокурор вирішує самостійно. По-третє, персональна підслідність злочинів, передбачених ст. ст. 354, 364–370 Кримінального кодексу України, які були вчинені службовою особою НАБУ (крім Директора НАБУ, його першого заступника та заступника), детективам підрозділу внутрішнього контролю НАБУ. Тобто, з метою попередження, виявлення та розслідування правопорушень у діяльності працівників НАБУ у складі його центрального управління діє підрозділ внутрішнього контролю, який вправі здійснювати оперативно-розшукові заходи та досудове розслідування з метою попередження, виявлення, припинення та розкриття кримінальних правопорушень у діяльності працівників НАБУ. Водночас, вирішуючи питання про специфіку визначення підсудності кримінальних правопорушень підслідних НАБУ, законодавець вказує на те, що, якщо кримінальне правопорушення, досудове розслідування якого проводилося територіальним управлінням НАБУ, вчинено у межах територіальної юрисдикції місцевого суду за місцезнаходженням відповідного територіального управління НАБУ, то кримінальне провадження здійснює суд, найбільш територіально наближений до суду за місцезнаходженням відповідного територіального управління НАБУ, іншої адміністративно-територіальної одиниці [8, с. 123]. Ще при розробленні проекту Закону зазначалося, що такі законодавчі новели не відповідають загальній концепції порядку досудового розслідування, зокрема проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій покладено на слідчого, а оперативні підрозділи позбавлені повноважень виконувати будь-які дії без письмового доручення слідчого або прокурора. Таке розмежування функцій між службовими особами, які здійснюють досудове розслідування (слідчими), та особами, які виконують їх доручення в частині проведення негласних слідчих (розшукових) дій (працівники оперативних підрозділів), існує в усіх правоохоронних органах, які мають у своєму складі як органи досудового розслідування, так і оперативні підрозділи. Така «спеціалізація» співробітників цих органів викликана істотними відмінностями у цілях, формах, методах і засобах роботи при виконанні кожної із цих функцій. Виконання обох цих функцій одними і тими ж посадовими особами – детективами неминуче призведе до зменшення якості в роботі детективів  [6].

Таким чином, необхідною умовою подолання корупції в нашій державі є ефективна реалізація тих нормативно-правових актів, які дають змогу застосовувати реальні, конкретні заходи щодо запобігання, виявлення та припинення корупційних правопорушень у правозастосовній діяльності. Однак аналіз окремих положень Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України» так і не дає відповіді на логічне запитання, яким чином можна швидко, об’єктивно протидіяти корупції в Україні. При цьому деякі положення зазначеного нормативно-правового акта є колізійними [10, с. 72].

Отже, створене НАБУ є державним правоохоронним органом, створення якого загалом відповідає виконанню зобов’язань України, передбаченим міжнародними антикорупційними актами, але наявні деякі колізії в законодавстві, які потрібно врегулювати для кращої протидії корупції в Україні.

Список використаної літератури:

1. Кримінальний процесуальний кодекс України : Закон України від 13 квітня 2012 року № 4651VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/4651-17. – Заголовок з екрана.
2. Про запобігання корупції : Закон України від 14 жовтня 2014 року № 1700-VII [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/1700-18. – Заголовок з екрана.
3. Про Національне антикорупційне бюро України : Закон України від 14 жовтня 2014 року // Відомості Верховної Ради України. – 2014. – № 47. – Ст. 2051.
4. Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти корупції від 31 жовтня 2003 року : ратифікована Законом України від 18 жовтня 2006 року № 251-V // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 50. – Ст. 496.

5.Дані міжнародної організації Transparency International 2016 року про Індекс сприйняття корупції/ [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.transparency.org/news/feature/corruption_perceptions_index_2016. – Заголовок з екрана.

6. Зауваження Головного юридичного управління Апарату Верховної Ради України до проекту Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення діяльності Національного антикорупційного бюро України та Національного агентства з питань запобігання корупції» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://khpg.org/index.php?do=print&id=1419881689. – Заголовок з екрана.
7. Невмержицький Є.В. Корупція в Україні: причини, наслідки, механізми / Є. В. Невмержицький. – Київ : КНТ, 2008. – 368 с.
8. Сисоєнко Г. І. Підрозділи Національного антикорупційного бюро України як орган досудового розслідування / Г.І. Сисоєнко, А.В. Самодін // Часопис Академії адвокатури України. – 2015. – Том 8. – № 2(27). – С. 120–126.
9. Скулиш Є. Д. Державне бюро розслідувань як спеціально уповноважений суб’єкт протидії корупції / Є.Д. Скулиш // Вісник Національної академії адвокатури України. – 2013. – № 3. – С. 68–72.
10. Юрченко О. М. Національне антикорупційне бюро України: перспективи діяльності / О. М. Юрченко // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). – 2014. – № 2 (33). – С. 69–73.

 

Науковий керівник:                                         асистент Кулик К. Д.

 

 

Пархомов Євген Вікторович

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 4 курс, 20 група

 

ФУНКЦІЯ ПРЕДСТАВНИЦТВА ПРОКУРАТУРОЮ ІНТЕРЕСІВ ДЕРЖАВИ В СУДІ: АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

 

Обрання Україною євроінтеграційного вектору розвитку зумовлює необхідність продовження вдосконалення національного законодавства та приведення його у відповідність із законодавством ЄС. Так, відповідно до Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №11 від 19.09.2012 «Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції», місія публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції полягає в тому, щоб представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини та основоположні свободи, і забезпечувати верховенство права. У висновках Консультативної ради Європейських прокурорів CCPE №3 від 21.10.2008 «Роль прокуратури за межами сфери кримінального права» зазначається, що діяльність прокурорських служб за межами кримінального права визначається, насамперед, потребою суспільства у належному захисті прав людини та державних інтересів.

В рамках проведення «Судової реформи», Конституцію України було доповнено статтею 131¹ згідно із Законом №1401-VIII від 02.06.2016, відповідно до п. 3 ч. 1 якої, прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Регламентування порядку здійснення представництва інтересів держави в суді здійснюється, зокрема, Законом України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 №1697-VII (далі – Закон). Так, ч. 4 ст. 23 Закону визначає, що наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді; прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Разом з тим, ані Законом, ані процесуальним законодавством не регламентована процедура такого підтвердження. Судова практика сформувалася таким чином, що фактичним підтвердженням наявності таких підстав є відкриття провадження у справі. Проте, абз. 3 ч. 4 ст. 23 Закону передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб’єктом владних повноважень. Процесуальне ж законодавство не передбачає можливості оскарження ухвали суду про відкриття провадження у справі. Отже, не зрозумілою залишається процедура такого оскарження, орган, уповноважений розглядати таку скаргу – суд (в порядку якого судочинства може бути подана така скарга) чи вищестоящий прокурор, строки оскарження тощо.

Важливою ознакою правової держави є неухильне додержання верховенства права, що включає, зокрема, засади правової визначеності, розумності тощо. Так, слід зазначити, що ані Законом, ані процесуальним законодавством не визначені так звані присічні строки – строки існування прав та обов’язків, на які не поширюються загальні правила щодо зупинення, перерви чи поновлення строків позовної давності. А тому звернення прокурора з позовом до суду в інтересах держави, подача заяви про перегляд судових рішень разом із заявою про поновлення позовної давності можливе в будь-який час, навіть через багато років після виникнення спірних правовідносин.

У Наказі ГПУ від 28.11.2012 №6гн «Про організацію роботи органів прокуратури щодо представництва інтересів громадянина або держави в суді та їх захисту при виконанні судових рішень» були визначені пріоритетні напрямки представницької діяльності прокуратури, до яких були віднесені: захист інтересів держави у бюджетній системі та у сфері земельних відносин. Разом з тим, на даний час даний наказ скасовано у зв’язку із прийняттям однойменного Наказу ГПУ від 28.05.2015 №6гн, що було зумовлено необхідністю приведення відомчих нормативно-правових актів у відповідність до нового Закону. Проте чинний наказ не містить взагалі жодних пріоритетних напрямків в межах цієї функції, а основне завдання представництва визначено тотожно підставам такого представництва, що регламентовано ч. 3 ст. 23 Закону.

Прикінцевими положеннями Закону були внесені відповідні зміни до законів України «Про Кабінет Міністрів України», «Про центральні органи виконавчої влади», «Про місцеві державні адміністрації», «Про місцеве самоврядування в Україні» та інші стосовно прав даних органів звертатися з позовами до суду, якщо це необхідно для здійснення їх повноважень і відповідно бути позивачем або відповідачем у судах. Враховуючи це, а також необхідність обґрунтування прокурором наявності підстав для представництва інтересів держави (порушення або загрози порушення інтересів держави, їх захист не здійснює або неналежним чином здійснює відповідний орган державної влади, місцевого самоврядування чи інший суб’єкт владних повноважень, відсутній такий орган), можна стверджувати, що роль прокурора в цій сфері носить допоміжний характер по відношенню до діяльності компетентних органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, які можуть самостійно захищати свої інтереси в суді. Все це в сукупності зменшує правозахисний потенціал органів прокуратури та не сприяє виконанню завдань, визначених ст. 1 Закону.

Крім того, важливим під час реформування законодавства є збереження та забезпечення єдності юридичної термінології. Так, в абз. 3 ч. 3 ст. 23 Закону визначено, що «не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній…» Слід зазначити, що ані в Цивільному кодексі України, ані в Господарському кодексі України, ані в інших нормативно-правових актах поняття «державна компанія» не використовується, натомість ГКУ оперує поняттям «державне підприємство». Тобто, така неузгодженість між нормами права може на практиці викликати сумніви щодо того, чи підпадають державні підприємства під заборону здійснення прокуратурою представництва їх інтересів в суді.

Підсумовуючи, можна переконливо стверджувати про наявність тенденції до значного законодавчого звуження функцій прокуратури. Представництво інтересів держави в суді є одним із основних напрямків прокурорської діяльності, а тому потребує належного правового регламентування та подальшого вдосконалення законодавства. Зокрема, необхідно привести положення Закону у відповідність до Конституції України; на рівні Закону та процесуального законодавства детально врегулювати питання підтвердження підстав для представництва; ввести чітко визначені строки, в межах яких прокурор має право на представництво інтересів держави в конкретних правовідносинах; на рівні підзаконного акту закріпити пріоритетні напрямки представництва інтересів держави в суді; забезпечити єдність термінології шляхом внесення змін у відповідні нормативно-правові акти.

Науковий керівник:                                           к.ю.н., ас. І. В. Юревич

Озерова Владлена Володимирівна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 3 курс, 8 група

 

ПРОБЛЕМАТИКА ЗЛОВЖИВАННЯ ПРАВОМ В ІНСТИТУТІ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

 

У ст 492 Цивільного кодексу України міститься визначення торгавельної марки. Торговельною маркою може бути будь-яке позначення або будь-яка комбінація позначень, які придатні для вирізнення товарів (послуг), що виробляються (надаються) однією особою, від товарів (послуг), що виробляються (надаються) іншими особами. Такими позначеннями можуть бути, зокрема, слова, літери, цифри, зображувальні елементи, комбінації кольорів.

В сучасному світі на ринку товарів та послуг  панує жорстка конкуренція. Перед підприємцем постають завдання не лише запропонувати покупцеві новий якісний продукт, але й викликати зацікавленість саме до його магазину, фірми, бренду. Після обрання галузі підприємницької діяльності починається розробка ідеї індивідуалізації її результатів. Вигадування нового логотипа та його реклама займає багато часу. Тому часто підприємці удаються до більш простого способу обрання назви для свого товару чи послуги. Відомо, що імена славнозвісних людей асоціюються з їх популярністю і завжди привертають увагу. Таке ім’я здатне забезпечити торговельній марці  легкий пошук товару з поміж інших  та його запам’ятовування споживачем. Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» (далі – Закон) дозволяє подібні дії, проте встановлює певні обмеження. Відповідно до ч. 4 ст. 6 Закону не реєструються як знаки позначення, які відтворюють прізвища, імена, псевдоніми та похідні від них, портрети і факсиміле відомих в Україні осіб без їх згоди. Отже, при поданні заявки на реєстрацію торговельної марки із позначенням імені відомої особи потрібно надати підтвердження ії згоди. Разом із тим, при практичному застосуванні даної норми нерідко трапляються зловживання з боку заявників, які користуються відсутністю будь-яких чітких нормативно закріплених критеріїв віднесення осіб, їх імен або псевдонімів до категорії відомих. Тому у разі неправомірного використання імені чи псевдоніму особи у торговельній марці без її згоди саме на неї покладається тягар доведення своєї відомості, адже вона самостійно змушена захищатися від подібних дій в судовому порядку.

Інша проблема, пов’язана із застосуванням зазначеної норми Закону, полягає в різному тлумаченні її вимоги про необхідність отримувати згоду на використання імені в торговельній марці. Так, існує судова практика, яка втілює позицію, що подібна згода має отримуватися лише від самої відомої людини, тому спадкоємці не мають права претендувати на видачу подібних дозволів. З цього випливає, що після смерті відомих осіб використання їх імен при реєстрації марки не потребує узгоджень і є правомірним. Однак серед фахівців зустрічається протилежний підхід, підґрунтям якого стала Постанова ВГСУ у справі щодо використання торговельної марки «Казанова», де судом було зазначено, що «заборона на реєстрацію знака може бути здійснена фізичною особою довічно». На цій підставі слово «довічно» було розтлумачено науковцем як  «не обмежений яким-небудь строком; безстроковий», отже зроблено висновок, що заборона на використання імені має діяти і після смерті відомої особистості. З цього приводу слід зазначити, що цивільне законодавство термін «довічно» застосовує в розумінні «пожиттєво», а підтвердженням тому є назва договору довічного утримання (ст. 744 ЦК України). Тому вважаємо, що слово «довічно» слід тлумачити лише в розумінні: «протягом всього життя».

Таким чином, буквальне тлумачення ч. 4 ст. 6 Закону призводить до висновку про те, що після смерті відомої особи згода на використання її імені  в позначенні, що є торговельною маркою,  не вимагається.

Натомість таке розуміння вимоги Закону не знімає проблеми використання імені померлої особи в якості позначення для товарів чи послуг, адже воно зачіпає моральний аспект цих відносин. Загально доступність імені особи після її смерті створює умови для зловживань з боку недобросовісних підприємців, бажаючих заробити на чужій популярності. Неприйнятними, з нашого погляду, є ситуації, коли ім’я відомої особи намагаються використовувати у сферах, які не пов’язані з видами діяльності, в яких особа набула популярності, а й іноді в цілому суперечать стилю її життя. Відповідно це може зашкодити репутації самої знаменитості, а також викликати неприємні почуття і переживання у її родичів після смерті особи. Загальнокультурний аспект проблеми пов’язаний також з тим, що наступні покоління мають знайомитися з історією та культурою через вивчення культурної спадщини, а не за допомогою назв готелей чи магазинів.

Враховуючи викладене, вважаємо, що більш детальне врегулювання питання використання імен відомих осіб у позначеннях торговельних марок здатне вирішити проблему зловживань заявників при реєстрації знаків, створити умови для дотримання прав та збереження репутації особи, чиє ім’я використовується, а також захистити інтереси  її родичів після смерті такої особи. З цією метою варто розробити чіткі критерії оцінювання відомості людини, що підлягає перевірці при розгляді заявки на знак для товарів і послуг, який містить у своєму позначенні ім’я, яке не збігається з іменем заявника.

Крім того, проблема використання в торговельних марках імені померлої людини може бути вирішена аналогічно підходу, втіленому у ст. 296 ЦК України, де встановлено загальні засади використання імен людини. Зокрема частина 2 цієї статті наділяє правом вирішувати питання використання імені особи у творах після її смерті  близьких родичів – дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає – батьків, братів та сестер. Тому цілком логічним  і послідовним буде підхід щодо закріплення подібного правила для надання дозволу використовувати ім’я померлої людини при реєстрації торговельної марки.

Список використаних джерел:

1. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 № 435-IV
2. Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» від 15.12.1993 № 3689-XII
3. Єдиний державний реєстр судових рішень
4. Онлайн журнал «Forbes Україна» http://forbes.net.ua/ua/explain/accounting_and_law/1405913-yak-peretvoriti-svoe-prizvishche-v-torgovelnu-marku
5. Томаров И. Имя знаменитости как тм: согласие post mortem // http://www.legalshift.com.ua/?p=703

 

Науковий керівник:                          к. ю. н., доцент Таш`ян Р. І.

 

 

Токарь Яна Олександрівна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

здобувач каф. цивільного права № 1

 

ДЕЯКІ АСПЕКТИ ВПРОВАДЖЕННЯ МЕДИЧНОГО СТРАХУВАННЯ В УКРАЇНІ: СВІТОВИЙ ДОСВІД РЕФОРМУВАННЯ

 

На сьогодні, в Україні проводиться низка реформ у різних напрямах державної політики, але для кожного громадянина важливе місце посідає реформа охорони здоров’я. Тому розглянемо зарубіжний досвід медичного страхування, який успішно себе зарекомендував у розвинутих країнах світу і який можна імплементувати у національну правову систему. Необхідно розуміти, що жодна країна, навіть найрозвинутіша, не може собі дозволити абсолютно безкоштовну медицину, а тому Україна також вимушена поступово переходити до страхової медицини.

Як зазначається у Концепції реформи фінансування системи охорони здоров’я, яка схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30 листопада 2016 р. № 1013-р (далі – Концепція) міжнародний досвід, рекомендації Всесвітньої організації охорони здоров’я (далі – ВООЗ), а також дослідження специфіки використовуваної сьогодні моделі системи охорони здоров’я України свідчать, що єдиним способом забезпечити якісний медичний захист без фінансового стресу для громадян є перехід до фінансування медицини за страховим принципом. Цей підхід дозволяє розподілити ризики хвороби та витрати на лікування між великою кількістю застрахованих осіб, заздалегідь збираючи посильні внески з великого пулу людей і спрямовуючи зібрані кошти на виплати за страховим випадком у разі хвороби чи іншого розладу здоров’я.

Для диференціації, незалежно від країни, та групування за фінансовим забезпеченням, систем охорони здоров’я вирізняють наступні форми: державну медичну охорону здоров’я (лікувально-профілактичні заклади держави, які фінансуються державою); некомерційну страхову медицину – систему охорони здоров’я, яка базується на обов’язковому медичному страхуванні; комерційну страхову медицину – система охорони здоров’я, побудована на основі приватного (добровільного) медичного страхування (американський варіант); приватну медицину – систему, при якій лікувальні заклади є приватними, а медичні послуги оплачує безпосередньо населення.

Розглянемо більш детально приклади, які існують у світі.

Модель Семашко. Заснована на фінансовому забезпеченні з державного бюджету. Основна частина коштів надходить із державного бюджету і розподіляється по управлінській вертикалі. Централізоване асигнування дає змогу стримувати зростання вартості лікування.

Друга модель фінансового забезпечення бевериджська, вона характерна для США, Ізраїлю, Південної Кореї, Нідерландів, країн, де існує приватна охорона здоров’я та добровільне страхування населення. Самостійно оплачувати дороговартісне платне лікування може лише певне коло людей. За більшість працюючого населення страхові внески сплачують роботодавці.

Третя, бісмарковська модель, характерна для більшості країн, зокрема Німеччини, Італії, Франції, Швеції, Японії. У ній поєднано бюджетні кошти з позабюджетними.

Системи страхування і Беверіджа, і Бісмарка не виключають добровільне медичне страхування, яке здійснюється лише комерційними страховими компаніями. Воно може бути колективним (груповим), коли страхувальником виступає підприємство, а застрахованими – його працівники. Інший варіант – індивідуальне добровільне страхування, коли і страхувальником, і застрахованим виступає фізична особа.

В Україні ринок добровільного медичного страхування уже досить непогано розвинутий. Деякі страхові компанії навіть виділяють добровільне медичне страхування в окрему вертикаль підприємництва зі створенням власної мережі клінік по Україні.

Якщо виходити із Концепції, яка у нас сьогодні є, то Україні пропонується модель державного солідарного медичного страхування, яка враховує кращі сучасні практики та досвід трансформації систем охорони здоров’я у світі, зокрема у Центральній та Східній Європі. Де основним джерелом фінансування оновленої системи охорони здоров’я залишаються кошти Державного бюджету України, отримані із загальнодержавних податків. Виплати для лікування окремої людини не прив’язані до розміру її індивідуальних внесків.

Можна з упевненістю сказати, що розвиток медичного страхування сприятиме розв’язанню проблем населення, пов’язаних  з охороною здоров’я, а також цілого комплексу прикладних завдань, зокрема про впорядкування та посилення контролю над ринком медичних товарів (послуг). Необхідність цього кроку визнається всіма без винятку зацікавленими сторонами: пересічними громадянами, працівниками сфери охорони здоров’я, страховиками, державою та ін.

 

Науковий керівник:                                 к. ю. н., доцент Янишен В. П.

 

 

Шестопал Кіра

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

Господарсько- правовий факультет

2 курс 2 група

 

Особливості спадкових правовідносин, ускладнених іноземним елементом

 

Питання спадкування за померлою особою є дуже важливим і актуальним в усі часи в будь-якій державі. Належна процедура забезпечує передачу прав і обов’язків від померлої особи до іншої особи (осіб). Проте найчастіше складнощі у процедурі спадкування вникають тоді, коли заповіт був складений в іншій країні, а спадкоємець не є резидентом цієї країни. Тобто процедура спадкування ускладнена іноземним елементом.

Визначення іноземного елементу надається в ч. 2 п. 1 ст. 1 ЗУ «Про міжнародне приватне право», а саме: іноземний елемент є ознакою, яка виявляється в одній або кількох з таких форм: хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою; об’єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави; юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави.

Відповідно до положень Цивільного кодексу України (далі- ЦК України), спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) і здійснюється за заповітом або за законом. Визначена проблематика не охоплює спадкування за заповітом громадянина України, який включив у заповідальну масу майно, яке знаходиться в інших країнах, оскільки це не викликає ускладнень процедури.

Але положення ЦК України не охоплюють питання, пов’язані зі спадкуванням майна за заповітом, яке знаходиться на території іншої країни, а спадкоємець якого є громадянином України.

При відкритті спадщини спадкоємець має право звернутися до нотаріуса (заповіти підлягають реєстрації, відомості про заповіти вносяться до єдиного спадкового реєстру) для оформлення права власності на спадкове майно. На даному етапі, у спадкоємця, у якого заповідальне майно знаходиться на території іншої держави, є два шляхи вирішення цього питання згідно чинного законодавства: 1) поїхати до цієї країни, аби оформити необхідні документи; 2) за відсутності фінансової можливості вирішити питання в іноземній державі, звернутися до нотаріуса за місцем проживання.

У останньому випадку можливо два варіанти:

1) спадкодавець зробив ще один заповіт та зареєстрував його згідно чинного законодавства України; 2) заповіт не був складений та зареєстрований на території України.

Саме коли заповіт не зареєстрований в Україні, виникають поширені випадки відмови українськими нотаріусами у оформленні спадщини, які починають допускати помилки у разі наявності досліджуваного іноземного елемента у процедурі спадкування.

Тобто спадкоємець звертається до нотаріуса, нотаріус здійснює пошук заповіту у спадковому реєстрі (де ці відомості відсутні) і на підставі цього відмовляє спадкоємцю в оформленні права власності на спадщину.

Це є прогалиною в українському законодавстві. Нормативною базою є Закон України «Про міжнародне приватне право», Конвенція, що передбачає єдиний закон про форму міжнародного заповіт та Конвенція про колізії законів, які стосуються форми заповіті.

При розгляді цього питання важливо зазначити положення ст. 1 Конвенції, шо передбачає єдиний закон про форму міжнародного заповіту яке зазначає, що заповіт залишається заповітом, незалежно від місця його складання, місцезнаходження майна, громадянства, і т.д, якщо воно складено у формі міжнародного заповіту. Але нотаріуси майже ніколи не звертаються до цих нормативно-правових актів. А тому українські нотаріуси не мають  регламентованої законом процедури спадкування з «іноземними заповітами».

З огляду на вище зазначене необхідно порівняти, яким чином дане питання врегульовано в законодавстві інших країн. Для порівняння нами були обрані сусідні країни, які знаходяться з Україною та перебувають в одній правовій системі.

Наприклад, положення статті 1093 Цивільного кодексу Республіки Білорусь (далі – ЦК Білорусії) визначає, що у даному випадку повинно вирішуватися, яке саме право підлягає застосуванню до цивільно-правових відносин ускладненим іноземним елементом. Важливою для порівняльного аналізу є 1133 ЦК Білорусії, яка вказує, що відносини по спадкуванню визначаються за правом країни, де спадкодавець має останнє місце проживання, якщо спадкодавцем не обрано в заповіті право держави, громадянином якої він є.

Майже таким же чином це питання врегульовано в Цивільному кодексі Російської Федерації (далі – ЦК РФ). Відповідно до статті 1224 ЦК РФ відносини по спадкуванню визначаються за правом країни, де спадкодавець мав останнє місце проживання . Але коли питання стосується нерухомого майна, яке зареєстровано в державному реєстрі РФ, то застосуванню підлягає національне законодавство.

Таким чином можна дійти висновку, що коли нотаріуси зазначених вище країн зіштовхуються з «іноземними заповітами», то при оформленні права власності на спадкове майно, вони повинні застосовувати чинне законодавство (відповідно до його офіційного тлумачення) тієї країни, де знаходиться заповідальне майно.

Отже, в законодавстві України наявна прогалина щодо спадкування за іноземним заповітом, тобто таким, що не зареєстрований в Україні. У законодавстві Республіки Білорусь та Російської Федерації наявні норми, які регламентують поведінку нотаріусів при роботі з «іноземними заповітами». На думку автора доцільно буде ввести подібні норми й в Цивільний кодекс України та у відповідні Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, з метою повної реалізації громадянами України права на спадкування за заповітом.

 

 

Янишен Богдан Вікторович

аспірант кафедри господарського права

Національного юридичного університету

імені Ярослава Мудрого

 

ДО ПИТАННЯ ВИЗНАЧЕННЯ СЕМАНТИЧНОГО ЗНАЧЕННЯ КАТЕГОРІЇ ПРАВОВІДНОСИН З РОЗПОДІЛУ ПРОДУКЦІЇ

 

Проблема видобутку енергоносіїв є однією з найважливіших в площині забезпечення власної енергетичної безпеки для країн, що розвиваються. Наявні технологічні потужності в такому випадку не завжди дозволяють досягти необхідного рівня енергетичної безпеки, а створення нових та подальша робота у цьому напрямку, як правило, не мають під собою необхідної матеріальної бази. За таких умов постає необхідність реалізації інвестиційної політики, а саме залучення іноземного капіталу, що фактично переслідує мету забезпечити доступ національних суб’єктів господарювання до сучасних технологій, що пов’язаний перш за все з можливістю залучити необхідні інвестиції.

Результатом діяльності з пошуку та залучення додаткових інвестицій є фактична участь іноземного інвестора в діяльності національних суб’єктів господарювання протягом певного часу на заздалегідь визначених в договорі умовах або здійснення господарської діяльності інвестором в площині українського законодавства. Різноманіття правих форм участі іноземного інвестора в діяльності національних суб’єктів господарювання, що здійснюють свою діяльність у сфері видобутку енергоносіїв та здійснення господарської діяльності інвестором в площині вітчизняного законодавчого поля складає систему з чотирьох основних форм:

• укладення договорів про спільну діяльність та створення спільних підприємств з іноземними контрагентами;
• передача родовищ корисних копалин іноземному інвестору на умовах концесії (ліцензії);
• укладення угод про розподіл продукції;
• укладення сервісних контрактів (договорів про надання послуг).

Кожна з наведених форм так чи інакше пов’язана з правовідносинами з розподілу продукції. Чинне законодавство апелює до правовідносин з розподілу передусім в Законі України «Про угоди про розподіл продукції» № 1039-XIV від 14.09.1999. На превеликий жаль, зазначений закон не дає всіх необхідних визначень та послуговується досить стриманим термінологічним інструментарієм. Наприклад, категорія правовідносин з розподілу продукції так і не знайшла свого відображення в наведеному документі. Правду кажучи, це не дивно, оскільки практична необхідність надання нових дефінітивних утворень, що не впливають на змістовну частину закону вважається досить сумнівним кроком. Проте з метою усунення цієї прогалини перед нами постає цілком зрозуміле завдання, окреслити зазначену категорію в площині термінологічних формулювань.

Категорія правовідносин з розподілу продукції лежить в площині трьох семантичних блоків, а саме продукції, її розподілу та правовідносин що поєднують попередні два блоки.

Ст. 1 Закон України «Про угоди про розподіл продукції» (Визначення термінів) апелює лише до поняття продукція, не розглядаючи інші. Отже, продукція – це корисні копалини загальнодержавного та місцевого значення (мінеральна сировина), що видобуваються (виробляються) під час розробки родовищ корисних копалин.

Наведене визначення дає розуміння виключно переліку об’єктів, на які спрямовані правовідносини з розподілу продукції. Незважаючи на відсутність вичерпного переліку корисних копалин, що становлять предмет дефініції, її смислове значення поглиблюється за допомогою конкретизації останніх на рівень загальнодержавного та місцевого значення, а також апеляції до джерела видобутку корисних копалин.

Визначення розподілу продукції є можливим завдяки аналізу понятійного апарату правових форм залучення іноземних інвесторів до видобутку енергоносіїв, та може бути сформульовано як процес розподілу видобутих копалинних ресурсів між учасниками договору (про спільну діяльність, концесії, угоди про розподіл продукції, сервісного контракту чи спільного підприємства) на заздалегідь визначених умовах відповідно до особливостей конкретно визначеної форми контракту з урахуванням особливостей національного законодавства контрагентів.

Як вже було зазначено, категорія правовідносин є поєднуючою ланкою між визначеними семантичними блоками, а тому з урахуванням наведеного, правовідносини з розподілу продукції необхідно розглядати як відносини, що виникають в процесі періодичного розподілу видобутих копалинних ресурсів загальнодержавного та місцевого значення (мінеральної сировини), що видобуваються (виробляються) під час розробки родовищ корисних копалин, між учасниками договору (про спільну діяльність, концесії, угоди про розподіл продукції, сервісного контракту чи спільного підприємства) на заздалегідь визначених умовах відповідно до особливостей конкретно визначеної форми контракту з урахуванням особливостей національного законодавства контрагентів.

Зауважимо, що правовідносини з розподілу продукції є комплексними та поєднують у собі широкий спектр відносин, що виникають в процесі реалізації договору. Таким чином, дефініція відображає лише центральну ідею категорії та не поглиблюється на реальний спектр договірних правовідносин, оскільки останні залежать від обраної форми контракту, що застосовуються у конкретній ситуації.

Жданюк Назарій Володимирович,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 5 курс, 23 група

 

Проблемні аспекти притягнення до фінансової та кримінальної відповідальності за ухилення від сплати податків в контексті практики Європейського суду з прав людини

 

Відповідно до ст. 212 Кримінального кодексу України (далі – КК України) умисне ухилення від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів), що входять в систему оподаткування, вчинене особою, яка зобов’язана їх сплачувати, якщо ці діяння призвели до фактичного ненадходження до бюджетів чи державних цільових фондів коштів у значних розмірах, – карається штрафом від однієї тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

За несплату податків також передбачені фінансові санкції і у Податковому кодексі України (далі – ПК України), зокрема, згідно ст.123 ПК України встановлюються штрафи у розмірі 25% чи 50% від донарахованої суми податків.

У зв’язку з цим постає питання порушення принципу неможливості притягнення до відповідальності двічі за одне і теж правопорушення. Цей принцип закріплений як у низці міжнародно-правових актів, наприклад, у п.7 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, так і у національному законодавстві, зокрема, у ст. 61 Конституції України. Також, він передбачений у ст. 4 Протоколу №7 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Протокол): «Нікого не може бути вдруге притягнено до суду або покарано в порядку кримінального провадження під юрисдикцією однієї і тієї самої держави за правопорушення, за яке його вже було остаточно виправдано або засуджено відповідно до закону та кримінальної процедури цієї держави».

Наведена стаття Протоколу активно тлумачиться у рішеннях Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ), і оскільки, відповідно до Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» такі рішення застосовуються як джерело права, вони є обов’язковими на території України, тому ми можемо скористатися ними для вирішення питання наявності подвійного притягнення до відповідальності за ухилення від сплати податків.

Зокрема, принципове значення має справа «Остерлунд проти Фінляндії». Податкові органи Фінляндії через несплату податків до нарахували заявнику суму податкового зобов’язання. В цей час було відкрито кримінальне провадження щодо шахрайства з податками, предметом якого були ті ж діяння, про які було зазначено раніше. Заявник скаржився на порушення принципу неможливості притягнення до відповідальності двічі за одне і теж діяння, закріпленого в ст. 7 Протоколу.

ЄСПЛ зауважив, що незважаючи на те, що згідно з фінським законодавством фінансові санкції, що були застосовані до заявника закріплені як різні види юридичної відповідальності – фінансова та кримінальна, така характеристика не є вирішальною при вирішенні можливості застосування ст. 7 Протоколу.

Суд, зробивши акцент на цілях застосування санкцій, вказав, що формально донарахування не є кримінальним заходом, однак якщо воно супроводжуються значним штрафом, тоді такий захід несе кримінальний характер і розглядається як кримінальна санкція. Зокрема, у рішенні зазначено: «відповідно до фінського законодавства, податкові донарахування здійснювалися не з метою грошової компенсації завданої шкоди, а як покарання для запобігання повторному вчиненню правопорушень. Тобто податкові донарахування відігравали стримуючий фактор і мали кримінальний характер».

Таким чином, ЄСПЛ визнав порушення ст. 7 Протоколу у випадку притягнення до кримінальної відповідальності особу, що вже була притягнута до фінансової відповідальності. При цьому вказавши, на незаконність продовження кримінального провадження після винесення остаточного рішення податковими органами.

Вищезазначені рішення містять фундаментальні положення. На нашу думку, ситуація що склалася у Фінляндії, щодо законодавства і проведення розслідувань відповідними органами, аналогічна ситуації, що зараз існує в Україні. Притягнення до відповідальності згідно з податковим і кримінальним законодавством одночасно – застосовується на практиці у нашій державі, при цьому ціль і характер таких санкцій є ідентичним, що є неприпустимим згідно із ст. 7 Протоколу.

Як висновок, необхідно зазначити, що незважаючи на усю сукупність вищезазначених проблем, інститут притягнення до відповідальності за несплату податків є надзвичайно важливим для України. Тому законодавцю необхідно вдосконалити законодавство, що склалося в цій сфері і зробити все можливе, для усунення невідповідностей із ст. 7 Протоколу та практикою ЄСПЛ.

            Науковий керівник:                к.ю.н., асистент Овчаренко А. С.

 

Лядов Антон Геннадійович,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 5 курс, 13 група

 

СПІВВІДНОШЕННЯ ПОНЯТЬ «ПОДАТКОВА СИСТЕМА» ТА «СИСТЕМА ОПОДАТКУВАННЯ»

 

З моменту виникнення держави податки є невід’ємною частиною економічних відносин в суспільстві. Розвиток і зміна форм державного устрою завжди супроводжується перебудовою податкової системи. В історії розвитку суспільства ще жодна держава не змогла обійтися без податків, оскільки для виконання своїх функцій із задоволення суспільних потреб їй потрібна певна сума грошових коштів, які можуть бути зібрані тільки за допомогою податків. За допомогою податкової системи держава активно втручається в ринкові відносини, впливає на ринкову економіку, регулює розвиток виробництва, сприяючи прискореному зростанню одних галузей чи форм власності та уповільнення розвитку інших. В даний час вивчення процесу оподаткування в державі є досить актуальним, оскільки оптимальний вибір інструментів податкової системи є запорукою успішного вирішення проблем, що стоять перед країною.

До прийняття Податкового кодексу в Україні діяв закон про систему оподаткування, який визначав принципи побудови системи оподаткування  в
Україні, податки і збори (обов’язкові платежі) до бюджетів та до
державних цільових фондів, а також права, обов’язки і відповідальність платників. Конституція України також оперує поняттям система оподаткування і зазначає, що виключно законами України встановлюється система оподаткування. Проте, звернувшись до Податкового кодексу, який введений в дію з 1 січня 2011 року, можна зауважити, що він використовує поняття «податкова система» і, навіть, у статті 6 надає її законодавче визначення – це сукупність загальнодержавних та місцевих податків та зборів, що справляються в установленому Податковим кодексом порядку.

Поняття «система оподаткування» існує в Податковому кодексі (стаття 291), але його вживання фактично обмежене лише сферою єдиного податку, що являє собою заміну сплати окремих податків і зборів, а особливий механізм такої сплати носить назву спрощена система оподаткування. Окрім норм, що регулюють вказаний спеціальний податковий режим, термін «система оподаткування» у Кодексі більше ніде не застосовується.

Слід зазначити, що в Україні категорія «податкова система» широко вживалася на різних рівнях (вченими, депутатами, податківцями, експертами) задовго до її законодавчого закріплення у кодифікованому податковому акті, а спроба з’ясування суті категорій «податкова система» та «система оподаткування» виявила різні підходи науковців. Окремі вчені вживають обидва терміни як рівнозначні, інші, не ототожнюючи їх, використовують обидва, враховуючи їх застосування в актах законодавства, що діяли на певному проміжку часу, треті вдаються до визначення лише поняття «податкова система», четверті визначають їх співвідношення, як, наприклад, Н.Ю. Пришва «систему оподаткування» вважає ширшим поняттям і включає до неї податкову систему як її складову. Необхідно відмітити, що українські дослідники розглядають податкову систему як у вузькому (як сукупність податків і зборів (обов’язкових платежів) до бюджетів та до державних цільових фондів, що справляються у встановленому законами України порядку), так і в більш широкому розумінні, за якого податкова система включає правові основи оподаткування, виконавчо-контролюючі органи, порядок розроблення та законодавчого закріплення формальних правил оподаткування, неформальні правила оподаткування.

Досліджуючи формування податкової системи України М.П. Кучерявенко користується категорією «податкова система», спираючись при цьому на акт законодавства, яким було запроваджено законодавчу категорію «система оподаткування». Вчений вказує, що формування податкової системи України почалося на межі 1991-1992 р.р. і що з 1991 р. в Україні керувалися Законом Української РСР від 25 червня 1991 р. «Про систему оподаткування» в якості закону, що регулює національну систему оподаткування.

Кучерявенко М.П. вважає, що поняття «податкова система» на сьогодні вже не викликає особливих суперечок у спеціальній літературі і не є категорією виключно податкового права, оскільки займає визначене, комплексне, граничне положення на стику з бюджетного й податкового права. Так, з одного боку, податкове право регулює відносини щодо надходження коштів у дохідну частину бюджетів, а, з другого, – це фактично відносини формування дохідної частини бюджетів, які охоплюються бюджетним правом. Грунтуючись на і цьому та виділяючи у класифікації доходів бюджетів платежі податкового характеру (податки, збори, плати), вчений  пропонує визначити податкову систему як сукупність податків, зборів і платежів, законодавчо закріплених у даній державі принципів, форм і методів їх встановлення, зміни або скасування, дій, які забезпечують їх сплату, контроль і  відповідальність за порушення податкового законодавства.

На підставі наведеного робимо висновок, що у співвідношенні понять «податкова система»  та «система оподаткування» останнє є ширшим і включає в себе справляння податків та зборів, процес адміністрування податків, зборів, платежів, податковий контроль та порядок притягнення до відповідальності за порушення податкового законодавства. Система оподаткування охоплює поняття «податкова система», яке певним чином обмежене законодавчим визначенням і потребує подальшого вдосконалення. Незважаючи на існування поняття «система оподаткування» в Конституції України, воно має лише теоретичне значення і використовується тільки вченими в наукових цілях. Тому існує необхідність внесення змін до Основного Закону та заміни поняття «система оподаткування» на поняття «податкова система».

 

Науковий керівник:                 д. ю. н., професор Дмитрик О. О.

 

 

Мягка Анна Геннадіївна

Національного юридичного університету

імені Ярослава Мудрого

ІПКОЮ, 5 курс, 4 група

 

Щодо питання вдосконалення податкового законодавства

 

Прийняття Податкового кодексу України (далі – ПК України) супроводжувалося низкою спорів та суперечок. Проте, все ж таки, наприкінці 2010 року було прийнято Податковий кодекс України і з 1 січня 2011 року всі питання щодо нарахування та сплати податків регулюються ПК України.

Податкове законодавство в питаннях оподаткування майна, відмінного від земельної ділянки тісно переплітається з цивільним законодавством, а саме в питаннях визначення понять, передбачених ст. 266 ПК України. Стаття 5 ПК України містить положення щодо співвідношення податкового законодавства з іншими законодавчими актами. Власне цікавість для нас представляє частина 3 цієї статті, а саме: інші терміни, що застосовуються у цьому Кодексі і не визначаються ним, використовуються у значенні, встановленому іншими законами. В цьому розрізі надзвичайно цікавим видається положення абз. в пп. 266.1.2 ст. 266 ПК України: якщо об’єкт житлової та/або нежитлової нерухомості перебуває у спільній сумісній власності кількох осіб і поділений між ними в натурі, платником податку є кожна з цих осіб за належну їй частку. При чому ПК України не визначає, що означає поняття “спільна власність поділена в натурі”, а тому ми робимо логічний висновок про те, що для з’ясування суті цього поняття необхідно звертатися до інших нормативно-правових актів.

Цивільний кодекс України (далі – ЦК України) виокремлює 2 форми спільної власності, а саме ст. 355 ЦК України: майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

При чому можливий варіант виділення частки в натурі зі спільної сумісної власності (ст. 370 ЦК України), проте виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 ЦК України, в свою чергу, ч. 3 цієї статті встановлює, що у разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної часткової власності на це майно припиняється. Така особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації.

Таким чином, при виділенні в натурі частки із спільної сумісної власності, право спільної сумісної власності припиняється. В такому разі постає питання, що мав на увазі законодавець, коли в ПК України визначав право спільної сумісної власності з виділенням частки в натурі? Крім того, варто зауважити, що в ПК України говориться не про виділ спільної сумісної власності в натурі, а про поділ в натурі, але такого значення в ЦК Україні не міститься, а тому і казати про правову природу “поділу спільної сумісної власності в натурі” не вбачається можливим. Окрім того, на нашу думку, таке формулювання порушує принцип верховенства права, який дуже детально було розкрито і проаналізовано в Докладі про верховенство права, прийнятому Венеціанською комісією 25-26 березня 2011 року. Власне, в своєму докладі Венеціанська комісія виокремлює 6 аспектів, з яких і складається верховенство права. Серед них, зокрема, такий аспект як правова визначеність.

Принцип правової визначеності є найважливішим для забезпечення довіри до судової системи і до верховенства права. Для досягнення такої довіри держава повинна забезпечувати, щоб тексти законів були легкодоступними. Вона також зобов’язана дотримуватися і виконувати, прогнозованим і послідовним чином ті закони, які вона застосовує. Прогнозованість означає, що закон повинен, коли це можливо, бути оголошений до його виконання і бути передбачуваним щодо його наслідків: він повинен бути сформульований досить точно, для того щоб дозволити індивідууму регулювати свою поведінку.

Правова визначеність вимагає, щоб юридичні норми були ясними і точними і були спрямовані на те, щоб забезпечити постійну прогнозованість ситуацій і виникаючих юридичних взаємовідносин.

Враховуючи положення п. 266.3.2 ст. 266 ПК України база оподаткування для фізичних осіб обчислюється контролюючим органом на підставі даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Відповідно до ст. 4 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” державній реєстрації підлягає право власності, питання виникнення та припинення якої регулюється ЦК України. Відтак, правова визначеність і верховенство права означають те, що закон на практиці виконується. Це означає також, що існують реальні умови для його виконання. Тому дуже важливо давати оцінку того, чи є закон дієвим на практиці, причому ще до його прийняття, а також в подальшому проводити перевірки того, чи може він бути виконаний ефективно. Це означає, що при розгляді питання верховенства права необхідно враховувати проведення оцінки законодавства до його прийняття і після його введення в дію.

Таким чином, враховуючи вищезазначене, ми приходимо до висновку про те, що конструкція, застосована в абзаці в п. 266.1.2 ст. 266 ПК України, суперечить положенням цивільного законодавства та суперечить принципу верховенства права. Відтак, ми вважаємо, що доцільним буде виключення даного положення з ПК України.

 

Науковий керівник:                        к.ю.н., ас. Головашевич О. О.

 

 

Невзоров Іван

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 3 курс, 17 група

 

ФІЛОСОФСЬКЕ ОСМИСЛЕННЯ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ

 

На сьогоднішній день у зв’язку з економічною кризою, фактичним станом війни, у якому знаходиться країна, є актуальним проблема щодо державного регулювання економіки та фінансових потоків в Україні. Методи регулювання фінансів є неефективними, середовище, що склалося ―  несприятливим для ведення бізнесу, тотальна корупція, бюрократія поїдають систему з середини.

Загалом можна виділити два абсолютно протилежні підходи щодо регулювання державою економічних сфер життя: «централізоване державне управління» та «свобода ринку». Прихильником першого підходу можна вважати К. Маркса, який у своїх роботах дійшов висновків, що ринкове регулювання індукує економічні цикли і кризи, які руйнують всю економічну систему. В цих умовах найефективніша організація економіки – це централізоване державне управління, в якому організацію національної економіки забезпечує багаторівнева державна ієрархія. Марксисти обстоюють зрівняльний розподіл, рівність економічного становища людей. Ідеї даної концепції намагалися реалізувати у СРСР, що в довгостроковому періоді спричинило крах системи, і показало, що концепція «централізованого державного управління» має ряд прорахунків. Причинами цього вважають те, що людині не вистачає моральних якостей, яких вимагає соціалістичне суспільство, так як завжди є можливість того, що при соціалізмі більшість громадян не будуть докладати максимум зусиль при виконанні своїх обов’язків у суспільстві.

Теорія «свободи ринку» набула поширення у працях А. Сміта, який стверджував, що ринок здатен до саморегуляції без втручання держави на основі попиту, пропозиції та вільної конкуренції. Проте дана концепція також має ряд недоліків, зокрема конкуренція в кінцевому випадку нівелюється, так як не може постійно відтворюватись, оскільки в результаті виживає «найсильніший», який потім перетворюється в монополіста. Також саморегуляція ринку не може застерегти від економічних криз, відновити соціальну справедливість тощо.

З часом концепція лібералізму та «свободи ринку» зазнала певних змін, і еволюціонувала у неолібералізм. Нова концепція ґрунтується на праці А. Сміта, саме його переконання в тому, що корисні інтереси людини в області економічної діяльності призведуть до суспільного благоустрою, були покладені в основу концепцій представників неолібералізму. Проте, на відміну від лібералізму, неолібералізм не повністю заперечує соціальний інститут державного регулювання економіки, а розглядає вільний ринок та необмежену конкуренцію як основний засіб забезпечення прогресу та досягнення соціальної справедливості, яка можлива лише за умов економічного росту країни, що вимірюється внутрішнім валовим продуктом. Змінилося ставлення до ролі держави у регулюванні економічних процесів, зокрема вона повинна розвивати та підтримувати конкуренцію методами свідомого державного регулювання. У такому розумінні сильною та конкурентоспроможною стане така держава, яка здатна буде протистояти монополізації економіки та забезпечуватиме конкурентність власних ринків. Проте на відміну від лібералізму неолібералізм не повністю заперечує соціальний інститут державного регулювання економіки, а розглядає вільний ринок та необмежену конкуренцію як основний засіб забезпечення прогресу та досягнення соціальної справедливості, яка можлива лише за умов економічного росту країни, що вимірюється внутрішнім валовим продуктом. Неолібералізм має суттєву різницю і з «централізованим державним управлінням», так представники філософії неолібералізму вважають, що кожному індивіду слід дати можливість проявити ініціативу, свободу вибору, надати широкі можливості до самовираження та самореалізації, в умовах централізованого управління така можливість є занадто спеціалізованою та концентрованою.

Завдання, які ставить Україна при здійсненні своєї економічної політики говорять про те, що Україна прийняла концепцію неолібералізму, проте реалізовує її з певними деформаціями, зловживаючи власними повноваженнями. Нашій державі слід узяти курс на послаблення державного регулювання, щоб відійти від централізованого управління до децентралізованого. Правильним, на нашу думку, є крок щодо введення інституту приватних виконавців, що фактично переносить тягар виконання судових рішень на приватних осіб, проте і не ліквідує інститут державних виконавців, що є доцільним з точки зору соціальної справедливості. Проте наша держава ще не цілком позбулася старих централізованих методів управління, що проявляється у численних непотрібних дозволах, ліцінзіях від Національного Банку України на введення та виведення іноземної валюти, емісії електронних грошей тощо. Як писав Ф. Хайек в такому суспільстві, де все контролюється «зверху», благоустрій кожного залежить не від нього самого, а від рішень вищих інстанцій, які й будуть здійснювати всю повноту влади. Внаслідок подібних дій в Україні спостерігається несприятливий інвестиційний клімат, так як інвестори  не готові перекласти відповідальність за ведення власного бізнесу на державу, брати на себе ризик не отримати відповідні ліценції, не пройти перевірку тощо.

Отже, Україна зараз прийняла концепцію неолібералізму у здійсненні своєї економічної політики, проте її реалізація в певних аспектах ще й досі не відповідає основним цінностям даної концепції. Для подолання даної проблеми Україні, на нашу думку, потрібно відійти від ідеї постійного втручання держави у регулювання економічних відносин і зосередитися, перш за все, на визначенні таких «правил гри», що будуть прийнятні і для українського соціуму, і для іноземних інвесторів.

 

Науковий керівник:                к. філос.н., доц. Кальницький Е. А.

 

 

Полторак Валерія Ігорівна

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

Господарсько-правовий факультет, 5 курс, 2 група

 

УЧАСТЬ У ГОСПОДАРСЬКОМУ ТОВАРИСТВІ: ОКРЕМІ ПИТАННЯ ОПОДАТКУВАННЯ

 

Засновниками, а так само і учасниками господарських товариств (далі – ГТ) можуть бути як фізичні особи, так і суб’єкти господарювання. При створенні ГТ засновники мають сформувати статутний капітал, який може бути сформований як за рахунок грошових коштів, майна, так і майнових прав.

Внесок фізичної особи у вигляді грошових коштів, майна, майнових прав, у тому числі земельної ділянки, до статутного капіталу юридичної особи – резидента є придбанням такою фізичною особою права власності на частку (пай) у статутному капіталі такого ГТ, тобто є витратами, понесеними у зв’язку із придбанням інвестиційного активу. Під внесенням вкладів фізичними особами законодавець розуміє такі операції як придбання корпоративних прав. А тому фізична особа отримує дохід, при цьому сума такого доходу не включається до загального (місячного) оподатковуваного доходу податку на доходи фізичних осіб відповідно до пп. 165.1.44. п. 165.1. ст. 165 ПКУ.

Важливо звернути увагу на випадок, коли фізична особа-підприємець є засновником, наприклад, повного товариства. Відповідно до ст. 325 ЦКУ суб’єктами права власності є фізичні та юридичні особи. Тобто законодавство не передбачає такого суб’єкта права власності як ФОП. Отже, оскільки ФОП не є власником майна, внесок до статутного капіталу фактично здійснюється фізичною особою, а статус підприємця на операцію не впливає. Тому така операція не підлягає оподаткуванню.

Внесення юридичною особою (засновником) необоротних активів як вкладу до статутного капіталу є об’єктом оподаткування ПДВ за ставкою у розмірі 20%, що підтверджується змістом пп. б п. 198.1. ст. 198 ПКУ, за яким суми ПДВ, сплачені/нараховані у разі здійснення операції з ввезення необоротних активів як внесок до статутного фонду, відносяться до податкового кредиту.

При ефективній господарській діяльності ГТ його учасники можуть отримувати дивіденди. Доходи, отримані фізичною особою як дивіденди, є об’єктом оподаткування ПДФЛ, але за різних умов за різними ставками. При отриманні доходу у вигляді дивідендів від ГТ, що є платником податку на прибуток підприємств, тобто перебуває на загальній системі оподаткування, такі доходи оподатковуються за ставкою у розмірі 5% (пп. 167.5.2. п. 167.5. ст. 167 ПКУ). При отриманні доходу у вигляді дивідендів від ГТ, що не є платником податку на прибуток підприємств, тобто перебуває на спрощеній системі оподаткування, такі доходи оподатковуються за ставкою у розмірі 18%. Але у будь-якому випадку доходи, отримані як дивіденди, також оподатковуються військовим збором. Тобто майже немає економічного сенсу від обрання спрощеної системи оподаткування, оскільки у загальному підсумку податковий тягар є майже однаковим.

Виплата дивідендів на користь фізичних осіб за акціями або корпоративними правами, які мають статус привілейованих або інший статус, що передбачає виплату фіксованого розміру дивідендів чи суми, яка є більшою за суму виплат, розраховану на будь-яку іншу акцію (корпоративне право), емітовану таким платником податку, прирівнюється з метою оподаткування до виплати заробітної плати. Тобто у такому випадку сплачується і ПДФО, і військовий збір, ставка яких разом складає 19,5%.

У випадку виходу особи зі складу учасників ГТ чи відчуження своєї частки у статутному капіталі іншій особі, або у разі ліквідації ГТ така особа отримує інвестиційний прибуток, який входить до складу загального місячного (річного) оподатковуваного доходу ПДФО за ставкою у розмірі 18% та також оподатковується військовим збором за ставкою у розмірі 1,5%. Такий прибуток розраховується як позитивна різниця між доходом, отриманим платником податку за такими операціями, та документально підтвердженою сумою, сплаченою платником податку для формування такого ГТ.

Операції з повернення засновникам основних фондів, попередньо внесених ними до статутного капіталу ГТ, у разі їх виходу зі складу учасників ГТ або у разі ліквідації ГТ, є об’єктом оподаткування ПДВ та підлягає оподаткуванню на загальних підставах та за основною ставкою, що зазначено у Листі ДФС від 28.01.2016 № 1665/6/99-99-19-03-02-15.

Висновок. При аналізі законодавства ми дослідили таке оподаткування при участі у ГТ. Засновники, а після проведення державної реєстрації ГТ – учасники стикаються з таким оподаткуванням від створення самого ГТ. При внесенні вкладів у вигляді необоротних активів така операція оподатковується ПДВ за 20% ставкою. При отриманні дивідендів при здійсненні господарської діяльності ГТ, що перебуває на загальній системі оподаткування, такий дохід оподатковується ПДФО та військовим збором за 5% та 1,5% ставками відповідно, а якщо ГТ – на спрощеній системі оподаткування – 18% та 1,5% відповідно, що є аналогічним оподаткуванню у разі отримання дивідендів від привілейованих акцій. При виході особи зі складу учасників ГТ чи відчуження своєї частки у статутному капіталі іншій особі, або у разі ліквідації ГТ оподатковується інвестиційний прибуток ПДФО та військовим збором за 5% та 1,5% ставками відповідно.

Таким чином, на засновників/учасників покладається помітний податковий тягар. Є дещо нераціональним оподатковувати ПДВ операції із внесення необоротних активів до статутного капіталу ГТ, а так само і їх повернення. Така норма лише гальмує розвиток підприємництва на Україні та штовхає осіб до внесення як вклад до статутного капіталу майнових прав на зазначені необоротні активи.

 

Науковий керівник:                          к. ю. н., доц. Дуравкін П. М.

Антонов Микита Валерійович,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

7мв ф-т, 2 курс, 1 група

 

ЩО МАЄ РОБИТИ ПРАЦІВНИК, ЯКОМУ НЕ ВИПЛАЧУЮТЬ ЗАРОБІТНУ ПЛАТУ

 

Останніми роками в Україні вбачається негативна тенденція збільшення зарплатних боргів. За даними Державної служби статистики України станом на 1 січня 2017 року загальна сума невиплаченої зарплати на території України становить 1791,0 млн грн. Особливо критичною є ситуація в Харківській області, яка має один з найбільших боргів у країні – 230, 9 млн грн. У даній статті ми з’ясуємо, як працівник може отримати заборговану зарплату, компенсацію за весь період заборгованості та захистити права на оплату праці.

Крайні строки виплати заробітної плати закріплені у ст. 115 Кодексу законів про працю України (КЗпП) та ст. 24 Закону України «Про оплату праці». Проте ці статті мають складне формулювання, яке не зрозуміле переважаючій більшості звичайних працівників. Якщо зробити їх тлумачення, то крайні строки виплати заробітної плати є наступними:

1) за І половину цього місяця (до 15 числа) – не пізніше 22 числа цього місяця;

2) за ІІ половину цього місяця (після 15 числа) – не пізніше 7 числа наступного місяця.

Якщо роботодавець не здійснив виплату заробітної плати у зазначені строки, то починається розрахунок періоду затримки виплати заробітної плати. У тому разі, коли цей період перевищить строк 1 календарного місяця, працівникові повинна нараховуватись компенсація за той місяць, у якому йому не була виплачена заробітна плата. Календарний місяць – це проміжок часу від першого до останнього дня місяця.

Механізм виплати компенсації за період з 1 січня 1998 року по 31 грудня 2000 року регулює Положення про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням термінів її виплати.

Механізм виплати компенсації за період після 31 грудня 2000 року регулюють Закон України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати» та Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв’язку з порушенням термінів їх виплати.

Важливі нюанси механізму нарахування компенсації:

1) компенсації виплачуються лише тим працівникам, які працюють за трудовими договорами;

2) якщо невчасна виплата зарплати відбулась за вини працівника, то компенсації вона не підлягає;

3) якщо заробітна плата не сплачувалася до 01 січня 1998 року, то компенсація за неї не нараховується.

У разі невиплати зарплати працівник може вчинити наступні дії:

І. Звернутися до роботодавця.

Насамперед, якщо роботодавець затримує виплату зарплати, працівник має звернутися до нього з письмовою заявою з метою обґрунтування підстав затримки у виплаті коштів.

IІ. Звернутися на урядову «гарячу лінію».

В Україні діє урядова «гаряча лінія» на яку можна звернутися у випадку несвоєчасної виплати роботодавцем заробітної плати. Вона працює за номерами 15-45 та 0-800-507-309. Оформити звернення можливо також за адресою: http://ukc.gov.ua/.

ІІІ. Звернутися до суду.

Якщо роботодавець не бажає самостійно врегулювати питання заборгованості, то згідно зі ст. 233 КЗпП при порушенні законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду про стягнення належної йому суми заробітної плати. Судовий захист передбачає можливість відкриття позовного або наказного провадження. При такому зверненні відсутня позовна давність. Також за подання позовів про стягнення заробітної плати особи звільняються від сплати судового збору.

Позовне провадження.

Працівник має подати обґрунтовану позовну заяву про стягнення заборгованості по заробітній платі до районного суду за місцем своєї реєстрації або місцезнаходженням підприємства на якому він працює. У позовній заяві має бути зазначено період, протягом якого працівник не отримував зарплату та суму заборгованості. Строк і розмір заборгованості розраховуються з першого дня заборгованості до дня подачі позову до суду.

Предмет позову може містити такі вимоги:

1) стягнення заробітної плати (слід посилатися на ст. 115 КЗпП);

2) стягнення компенсації згідно із Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати»;

3) стягнення моральної шкоди згідно із ст. 237¹ КЗпП, заподіяної у зв’язку з неможливістю забезпечувати працівником нормальне життя собі та своїй сім’ї.

До позовної заяви необхідно додати документи, що підтверджують трудові відносини між працівником та роботодавцем, а також наявність заборгованості:

1) витяг із трудової книжки з позначкою роботодавця про влаштування на роботу;

2) довідка з місця роботи про те, що працівник оформлений та працює на підприємстві;

3) довідка видана бухгалтерією про наявність заборгованості у зарплаті;

4) копії відомостей про отримання заробітної плати та розрахунок заборгованості, підготовлений працівником самостійно.

Наказне провадження.

Якщо заробітна плата нарахована працівникові, проте не виплачена, він може звернутися до суду не з позовною заявою, а із заявою про видачу судового наказу. За формою і змістом ця заява майже аналогічна позовній заяві. Після подання заяви та документів суд у 3-денний строк, без жодних судових засідань чи виклику сторін, видає судовий наказ, в якому зобов’язує роботодавця сплатити заборговану суму. Наказ набирає чинності через 13 днів та є підставою для примусового стягнення заборгованості по заробітній платі. Перевагою наказного провадження перед позовним є більш проста та швидка процедура стягнення заборгованості. Головний недолік – неможливість вимагання від роботодавця відшкодування моральної шкоди.

Отже, ми намагалися у даній статті надати вичерпну відповідь на запитання, що має робити працівник, якому не виплачується заробітна плата. З’ясувалося, що в Україні існує безліч способів захистити право працівника на своєчасну оплату праці.

 

 

 

Бущенко Петро Аркадійович,

доцент кафедри трудового права

Національного юридичного університету

імені Ярослава Мудрого

 

ДО ПИТАННЯ СПІВВІДНОШЕННЯ ПОНЯТЬ «ОПЛАТА ПРАЦІ» ТА «ЗАРОБІТНА ПЛАТА» В ТРУДОВОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ

 

Правове регулювання оплати праці працівників, які перебувають у трудових відносинах з власниками підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності й видів господарювання, а також з роботодавцями – фізичними особами здійснюється Кодексом законів про працю України (далі КЗпП), законами України«Про оплату праці» від 24 березня 1995 р. № 108/95-ВР (далі Закон «Про оплату праці), «Про колективні договори і угоди» від 1 липня 1993 р. № 3356-Х11-ВР, генеральними, регіональними, галузевими угодами, колективними договорами і локальними положеннями конкретних підприємств, а також іншими численними нормативно-правовими актами.

У сучасному українському трудовому законодавстві застосовуються терміни і «заробітна плата», і «оплата праці», і «винагорода за працю», що вносить певну невизначеність як в теорії трудового права, так і в правозастосовчій практиці. Так, у Декреті Кабінету Міністрів України «Про оплату праці» від 31 грудня 1992 р. оплата праці визначається як «будь який заробіток, що обчислюється, як правило, у грошовому виразі, який за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу або надані послуги». У Правилах організації статистичної  звітності, що подається до Національного банку України, затверджених постановою правління Національного банку України від 19 березня 2003 р. № 124 оплата праці визначається як «заробітна плата та інші виплати, отримані робітниками та службовцями». У чинному КЗпП ст. 94 розглядає заробітну плату як «винагороду, обчислену як правило, у грошовому виразі». Іншими словами законодавець  розглядає поняття «оплата праці», «заробітна плата», «винагорода за працю» як ідентичні. Ухвалюючи у 1995 р. Закон «Про оплату праці» законодавець у ст. 1 запропонував визначення заробітної плати як винагороду, не давши визначення оплати праці, при цьому у статтях вказаного закону повсюдно використовуються терміни і «оплата праці», і «заробітна плата». Очевидно, такавідсутність чіткого розмежування термінів у нормативно-правових актах означає, що законодавець вважає їх  рівнозначними за своїм змістом.

В науці трудового права також існують різні точки зору на співвідношення термінів «оплата праці» та «заробітна плата». Так, деякі вчені (В.І. Прокопенко, А.Ю. Пашерстник, С.А. Міхєєв) вважають їх синонімами та не загострюють уваги на подібності або різниці термінів. На думку інших науковців ці терміни співвідносяться  як частина та ціле (Р.З. Ліфшиць). Висловлений також погляд, що термін «оплата праці» більш широкий та його цільове призначення спрямовано на організацію оплати праці, регламентацію її окремих елементів і всієї системи правових засобів у цій сфері, тоді як термін «заробітна плата» спрямований на право працівника у трудових відносинах на отримання грошової винагороди за  виконання своїх трудових обов’язків (Н.Б. Болотіна, О.Г. Гирич). Розглядається співвідношення оплати праці та заробітної плати як можливість та дійсність, між якими знаходяться норми праці (О.І. Процевський). Виходячи із теоретичного та практичного розуміння заробітну плату необхідно розуміти як об´єкт трудових правовідносин. Об´єкт це те, на що спрямовані дії учасників трудових правовідносин. З юридичної точки зору саме заробітну плату, у першу, потрібно  розглядати як головний елемент, об´єкт трудових правовідносин з оплати  праці. Оплата праці це є  система відносин  органів державної влади та місцевого самоврядування, роботодавців, організацій роботодавців, об´єднань організацій роботодавців або їх представницьких органів, професійних спілок, об´єднань професійних спілок або їх представницьких органів та працівників по організації оплати праці на державному, галузевому, регіональному рівнях, а також на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності і на стадії укладення трудового договору (ч. 2 ст. 5 Закону «Про оплату праці»). Це дає підставу стверджувати, що оплата праці є самостійною системою відносин у трудовому праві в межах його предмета та метода, яка має свій суб´єктний склад, об´єкт та інші свої особливості. Об´єктом цієї системи відносин є встановлення такого  правового механізму оплати праці, який би давав можливість реалізувати такі функції заробітної плати як відтворювальна, стимулююча, соціальна та ін.

Правовідносини з оплати праці можуть бути класифіковані за різними критеріями. По-перше, за суб´єктним складом вони можуть бути: індивідуальними – між працівником та роботодавцем; колективними – між роботодавцем (об´єднанням роботодавців) та профспілками (об´єднаннями профспілок) або іншими представницькими органами працівників. По – друге, за своїм об´єктом правовідносини з оплати праці мають такі види: правовідносини із заробітної плати та заохочувальних виплат; правовідносини з виплати гарантійних сум; правовідносини з надання компенсаційних виплат; правовідносини з нормування та тарифікації праці.

Кожен із вказаних видів правовідносин з оплати праці має свої специфічні особливості, які мають враховуватися при правовому регулюванні, що зрештою забезпечить ефективне правове регулювання оплати праці в цілому на сучасному етапі.

На підставі проведеного аналізу пропонуємо наступні визначення, що відображають характерні ознаки вказаних правових категорій. Оплата праці – сукупність відносин з організації системи, структури та встановлення розмірів заробітної плати і заохочувальних виплат, нормування і тарифікації праці, забезпечення виплат компенсаційного, гарантійного характеру, що не є заробітною платою, а також визначення правових способів охорони і захисту оплати праці. Заробітна плата – це ціна праці у грошовому виразі, яку роботодавець зобов´язаний регулярно виплачувати працівникові за виконання ним роботи, обумовленої трудовим договором, з урахуванням його особистого трудового внеску за встановленими нормами і розцінками, не нижче гарантованого державою мінімального розміру заробітної плати, залежно від кваліфікації працівника, складності, кількості й умов праці. Таке визначення заробітної плати збігається з ст. 1 Конвенції МОП № 95 «Про захист заробітної плати» 1949 р. ратифікованою Україною 30 червня 1961 р. Так, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити, на підставі письмового або усного договору про наймання послуг, працівникові за працю, яку виконану чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

Поняття «оплата праці» та «заробітна плата» є самостійними правовими категоріями та співвідносяться між собою як ціле і частина. Вважаємо за необхідне закріпити визначення вказаних понять в проекті  нового Трудового кодексу України. Справа в тому, що в проекті Трудового кодексу України (№1658) (далі ТК України) вбачається невизначеність з цих питань. Так, глава 6  ТК  України має назву «Заробітна плата», а §1 цієї глави має назву «Організація заробітної плати». Організацію заробітної плати  стаття 206 розкриває через поняття заробітної  плати та її структуру. Але це не є організація заробітної плати. Так, в ст. ст. 207 – 214, 217-219, 221 – 225, 227 – 239 проекту ТК України мова йде про оплату праці. Крім цього § 2 глави 6 має назву «Відносини між роботодавцем і працівником щодо оплати праці. Однак зміст цих правовідносин в  проекті ТК України не розкривається, а зводиться до права працівника знати, що його оплата праці здійснюється відповідно до трудового законодавства, колективних угод, колективного і трудового договору.

 

 

Вєтухова Ірина Анатоліївна,

доцент кафедри трудового права

Національного юридичного університету

імені Ярослава Мудрого

 

БЕЗДОГАННЯ ДІЛОВА РЕПУТАЦІЯ ЯК ВИМОГА ПРИ ПРИЙНЯТТІ НА РОБОТУ ОКРЕМОЇ КАТЕГОРІЇ ОСІБ

 

1. Бездоганна ділова репутація останнім часом виступає як необхідна вимога при прийнятті на роботу певної категорії осіб. В основному це характерно при працевлаштуванні працівників, трудова діяльність яких пов’язана з фінансами, банківською сферою та ін. Так, Головою Національного банку може бути громадянин України, …  який має бездоганну ділову репутацію, зокрема, не має судимості, не погашеної і не знятої в установленому законом порядку (ст. 18 Закону України «Про Національний банк України» від 20.05.1999, № 679-Х1V) (далі ЗУ «Про Національний банк України»). Членом Ради Національного банку може бути громадянин України, який … має бездоганну ділову репутацію, зокрема не має судимості, не погашеної і не знятої в установленому законом порядку (ст.10 ЗУ «Про Національний банк України»). Бездоганна ділова репутація як вимога при працевлаштуванні пред’являється й до заступника Голови Національного банку ( ст. 20 ЗУ «Про Національний банк України»). Як бачимо законодавець розкриває бездоганну ділову репутацію   через відсутність у особи судимості як не погашеної так і не знятої в установленому законом порядку. Цікавим є те, що випадком звільнення для Голови Національного банку та його заступника може бути втрата бездоганної ділової репутації (ст. ст. 18, 20 ЗУ «Про Національний банк України»).

Згідно ст. 42 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 р. № 2121-Ш керівниками банку мають право бути особи, які мають 3) бездоганну ділову репутацію. Звернемо увагу на те, що у вказаному законі використано термін «ділова репутація» під якою розуміється відомості, зібрані Національним банком України, про відповідність діяльності юридичної або фізичної особи, у тому числі керівників юридичної  особи та власників істотної участі у такій юридичній особі, вимогам закону, діловій практиці та професійній етиці, а також відомості про порядність, професійні та управлінські здібності фізичної особи (ст.2). Як бачимо, законодавець в цьому законі використовуючи термін «бездоганна ділова репутація», розкриває зміст тільки терміну «ділова репутація». Зміст поняття «бездоганна ділова репутація» відсутній.

Необхідно звернути увагу на те, що «бездоганна ділова репутація» розглядається й як кваліфікаційна вимога до членів рад пенсійних фондів, до осіб, які входитимуть до складу виконавчих і контролюючих органів адміністратора, до кваліфікованих працівників адміністратора (Розділи 2, 3, 4  Кваліфікаційних вимог до членів рад недержавних пенсійних фондів та фахівців з питань адміністрування недержавних пенсійних фондів, затв. Розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 27.11.2003 р. № 137). Також уточнено, що всі вказані особи крім цього,не можуть мати не погашену або не зняту в установленому законом порядку судимість за корисливі злочини або тероризм. Звернемо увагу на те, що в цьому випадку відсутність не погашеної або не знятої в установленому законом порядку судимості за корисливі злочини або тероризм взагалі не пов´язано з кваліфікаційною вимогою «бездоганна ділова репутація».

Більш повно, на наш погляд, термін «бездоганна ділова репутація» розкрито в Ліцензійних умовах провадження господарської діяльності з випуску та проведення лотерей» , затв. наказом Державного комітету  України з питань регуляторної політики та підприємництва і Міністерства фінансів України від 12.12.2002 № 128/1037. Зокрема, під бездоганною діловою репутацією розуміють відсутність у особи судимості за злочини, вчинені у сфері податкового, антимонопольно-конкурентного, банківського, валютного законодавства, законодавства про цінні папери і фондову біржу та про фінансові послуги. Відмітимо, в даному випадку розширено перелік видів діяльності, робота в яких взагалі не допускає наявність судимості.

2. Аналіз наведеного законодавства наводить на думки стосовно змісту терміну «бездоганна ділова репутація». Як бачимо, термін «бездоганна ділова репутація» по різному тлумачиться та розуміється в наведених нормативно-правових актах. Так, в одному випадку це пов’язано з відсутністю у особи судимості, не погашеної і не знятої в установленому законом порядку. В іншому термін «бездоганна ділова репутація» стоїть окремо та уточнено, що така особа не може мати не погашену або не зняту в установленому законом порядку судимість за корисливі злочини або тероризм. При цьому не зовсім зрозуміло: відсутність непогашеної або не знятої в установленому законом порядку судимості за корисливі злочини або тероризм це і є показник бездоганної ділової репутації, чи наявність бездоганної ділової репутації це одна вимога при прийнятті на роботу даної категорії працівників, а відсутність непогашеної або не знятої в установленому законом порядку судимості за корисливі злочини або тероризм це інша вимога? В останньому випадку це відсутність у особи судимості за злочини, вчинені у сфері податкового, антимонопольно-конкурентного, банківського, валютного законодавства, законодавства про цінні папери і фондову біржу та про фінансові послуги. Враховуючи наведене, можна зробити висновок про те, що вказані вимоги пред’являються до осіб, трудова діяльність яких пов’язана з податковою, банківською,  валютною сферою, роботою з цінними паперами та на фондовій біржі. Зрозуміло, що це надто важливі сфери  трудової діяльності людини, але  наше життя  не обмежується  роботою тільки  в цих галузях. Особливу увагу хотілось би приділити  такій категорії працівників як керівники підприємств.
3. Необхідно звернути увагу на те, що в сучасних умовах бізнес, підприємництво вимушені розвиватися в умовах жорсткої конкуренції.

При цьому потенційні партнери,  споживачі, інвестори та роботодавці оцінюють не стільки об’єктивні показники ділової людини, скільки суб’єктивно формують відношення до неї. І  таке відношення, вважаємо,  формується через інформацію про репутацію особи. До речі, відомі різні види репутації:  чиста, політична, фінансова, репутація особистості, сумнівна та ін.  Репутація є особливою цінністю, котра не пов’язана з матеріальними благами. Однак  є зрозумілим, що висока репутація допомагає досягти  просування та збільшення матеріальних активів у сучасному світі. Слід зазначити, що  репутація особистості формується багатьма факторами,  і як правило, вони пов’язані з об’єктивною оцінкою  громадськості особистості конкретної фізичної особи. Ця оцінка співвідноситься  із сталими моральними принципами, нормами, соціально-суспільними законами, також оцінка показує рівень відповідності окремої особистості цим законам. Враховуючи наведене, вважаємо, що особливе значення бездоганна  ділова репутація має для керівника підприємства, компанії, фірми тому що вона впливає на рівень кредиту із сторони ділових партнерів, своїх колег. Прикладом правильного підходу в цьому  є діяльність Національної  експертної комісії «Українська Бізнес Олімпіада», яка нагороджує Орденом за бездоганну ділову репутацію керівників кращих підприємств у своїй галузі за результатами оцінки експертної комісії Рейтингу. Цей Орден свідчить про високий професіоналізм, значний особистий вклад в розвиток профільної галузі бізнесу, бездоганний сервіс в роботі з клієнтами та партнерами, а також про високу чисельність позитивних рекомендацій та безумовну довіру із сторони клієнтів компанії – володаря Ордену. Орден «Бездоганної ділової репутації» є номерним та надається представнику – власнику разом з індивідуальним свідоцтвом на ім’я керівника підприємства – переможця рейтингу. Крім цього, за підсумками Національної експертної комісії «Українська Бізнес Олімпіада» в рамках всеукраїнського рейтингу «Ділова гордість України – 2013» тренінговий провайдер ООО «Тренінги для Бізнесу» відмічений вказаним Орденом підприємств в напрямку діяльності «Консультування з питань комерційної діяльності та управління». Справедливим, на наш погляд, є підхід законодавця до розуміння змісту виконуваних обов’язків Головою Українського культурного фонду. Зокрема передбачено, що Головою Фонду може бути призначена особа, яка є фахівцем у сфері культури, має бездоганну ділову репутацію, високий суспільний авторитет… (ст. 7 проекту Закону України «Про Український культурний фонд», зареєстрований за № 5491).

4. Наявність бездоганної ділової репутації для керівника підприємства, установи, організації, фірми, компанії тощо є надто важливою, тому що дозволяє заводити нових ділових партнерів, інвесторів, спонсорів, розширюючи свій бізнес. Слід сказати про те, що бездоганна ділова репутація особистості керівника – це ключ довіри із сторони працівників підприємства, споживачів, іншого персоналу, вона сприяє збільшенню клієнтів та компетентних спеціалістів, фахівців на таке підприємство, до певної компанії чи фірми. Взагалі термін «бездоганний» розглядається в декількох аспектах: який не заслуговує ніякої догани; позбавлений будь-яких недоліків, непорочний, безпомилковий, незаплямований; який відзначається довершеністю форми; чудовий, неперевершений (Новий тлумачний словник української мови. – Київ. – Вид-во Аконіт. – Т. 1. -2008. – с.78). На підставі викладеного вважаємо, що бездоганна ділова репутація як вимога при прийнятті на роботу, повинна бути запропонована для  керівників підприємств, компаній, фірм та інше. І взагалі, аналізуючи вище викладене, виникає цікава думка: при роботі з цінними паперами, валютою,  на фондовій біржі наявність бездоганної ділової репутації є  обов’язковою умовою при прийнятті на роботу, а що стосується  вимоги при  працевлаштуванні  керівника підприємства, то така умова відсутня. На наш погляд це є неправильним у своїй суті. Не слід забувати, що зміст роботи керівника підприємства, компанії, фірми полягає в тому, що він працює з основним контингентом – з людьми, основною цінністю підприємства. Зазначимо, що у ринкових умовах господарювання суттєво змінюється роль працівника, який з пасивного виконавця перетворюється на активного учасника  виробництва. Він може та бажає брати участь в управління підприємством, у прийнятті рішень не лише тактичного, а й перспективного значення. І тому людський чинник стає головним на виробництві, а витрати на розвиток  персоналу, на підвищення кваліфікації  працівників  повинні бути першочерговими інвестиціями керівників підприємств, підприємців та  інших  управлінців. До речі, обов’язками  керівника підприємства, крім інших, є те, що він керує згідно з чинним законодавством виробничо-господарською та фінансово-економічною діяльністю підприємства, відповідає за наслідки прийнятих рішень, збереження та ефективне використання майна підприємства, а також фінансово-господарські результати його діяльності (кваліфікаційна характеристика директора (начальника,  іншого керівника) підприємства, передбачена кваліфікаційним довідником. – Довідник кваліфікаційних характеристика професій працівників. Випуск 1. Професії працівників, що є загальними для всіх видів економічної діяльності. Розділ 1. Професії керівників, професіоналів, фахівців та технічних службовців, затв. наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 29.12.2004, № 336).

Гадаємо, що належним чином виконати ці обов’язки може тільки керівник, який має бездоганну ділову репутацію. Механізм оцінювання змісту бездоганної ділової репутації є предметом іншого наукового дослідження.

 

 

Прокопенко Богдан Валерійович,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПЮК, 2 курс, 3 група

 

ЕКСПЛУАТАЦІЯ ПРАЦІ НЕПОВНОЛІТНІХ В УКРАЇНІ: ТРАДИЦІЯ ЧИ НОНСЕНС?

 

Відповідно до Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Ця норма є загальновідомою. Крім того, потужний розвиток суспільства дав змогу зробити значні зрушення у сфері трудових відносин порівняно з минулими десятиліттями.

На сучасному етапі праця неповнолітніх вже ні в кого не викликає здивування. Кодекс законів про працю України встановив загальний віковий ценз прийняття на роботу 16 років, у той же час 14-15-річні юнаки та дівчата за згодою батьків також мають змогу працевлаштуватися. З точки зору законодавців цивілізованих країн, такий вік є невиправдано раннім. Утім, норма, скоріше за все, залишилась в українському законодавстві як пережиток соціалістичного минулого нашої держави. Однозначно сказати, чи є це позитивним або негативним моментом у характеристиці держави як соціальної, важко, оскільки дана ситуація потребує комплексного аналізу кожного окремого випадку працевлаштування дітей, що в нинішніх ринкових умовах украй важко.

Яскравим прикладом негативної сторони праці неповнолітніх є свідчення експертів. Статистичні дані показують, що нині з усіх працюючих неповнолітніх 46% зайняті у сфері сільського господарства, 26% – у торгівлі, 19% – у сфері послуг, решта — виконують інші види робіт. При цьому досить поширеною є тенденція праці осіб, яким не виповнилося навіть 14 років, тобто їх робота є незаконною. Такі випадки трапляються не лише в Україні. За даними Міжнародної організації праці у світі в економічній діяльності задіяно близько 250 млн дітей, з них щонайменше 165 млн, які не досягли віку 14 років. Варто зазначити, що 77 млн із загального числа є дітьми молодшого шкільного віку, які не відвідують школу. У майбутньому це зумовлює їх абсолютну неможливість стати кваліфікованими працівниками.

Мотиви неповнолітніх щодо бажання працевлаштуватися можуть бути найрізноманітнішими: утвердитися в компанії, відчути незалежність від опіки дорослих, довести оточуючим і самому собі власну самостійність, але часто причинами є нестача грошей у родині, прагнення поповнити сімейний бюджет або ж бажання мати особисті кишенькові гроші.

Стихійна торгівля — чи не найпопулярніша робота серед неповнолітніх. Продаж фруктів, овочів, квіток, продуктів харчування є, як здається, легким заробітком для дітей. Неповнолітні часто залучаються до сезонних робіт, таких як обслуговування відпочиваючих на зонах відпочинку, у санаторіях. Однак, це не найстрашніше, що може очікувати дітей у сфері праці. Як зазначають соціологи, найбільша експлуатація праці неповнолітніх спостерігається в районах, де основний прибуток населення надходить від вугільної промисловості. Вантаження вугілля, добування породно-вугільних мас, просіювання вугільних пород – така важка робота виконується підлітками, що є грубим порушенням законодавства про працю, яке забороняє залучення неповнолітніх на роботах із важкими та шкідливими умовами праці, при цьому оплата здебільшого є мізерною.

Проблемою, яка нині потребує вирішення, є використання дітей у збройних конфліктах, залучення їх до торгівлі наркотичними речовинами, до роботи в секс- і порноіндустрії, виконання складних робіт, що ставлять під загрозу життя та здоров’я неповнолітніх. Для боротьби з цим явищем Україна керується положеннями Міжнародної програми з викорінювання найгірших форм дитячої праці, яку наша держава ратифікувала 2000 року серед перших 40 країн світу.

Таким чином, практика свідчить, що проблема з експлуатацією праці неповнолітніх має якщо не масовий, то стабільний характер. Адже здебільшого підлітки, влаштовуючись на роботу, не знають, що вони користуються спеціальним комплексом прав, покликаним забезпечити охорону їх праці, а несумлінні роботодавці цим зловживають. Підвищена відповідальність покладається не лише на правоохоронні органи, а й на самих батьків, від яких безпосередньо залежить безпека та гідні умови життя  власних дітей.

 

Науковий керівник:                          к. ю. н., доцент Юшко А. М.

 

 

Рогальська Надія Володимирівна

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 3 курс, 17 група

 

Аутсорсинг: становище суб’єктів угоди

 

Аутсорсинг традиційно вважається прогресивним новітнім способом врегулювання відносин зайнятості та працевлаштування, однак це явище бере свій початок ще із середини ХХ століття. Вперше послуги у сфері організації управління персоналом та залучення позаштатних працівників було здійснено у США компанією «Manpower», яка згодом сприяла поширенню даного виду діяльності у Європі. Що стосується пострадянських країн, в тому числі і України, то поширення аутсторсингу, через ряд історичних та економічних обставин, тут значно поступається – правове регулювання та практичне використання досі залишаються у процесі становлення та розвитку.

Аналіз ефективності та доцільності аутсорсингу стали предметом дослідження вітчизняних та зарубіжних вчених, серед них, зокрема, М. Браун, Е. Майер, Д. Хейвуд, О. Заїчко, О. Ачкасова, А. Саінчук, В. Кохан, І. Каленюк, та інші.

У своїй сутності, аутсорсинг передбачає залучення працівників, які не перебуватимуть у трудових відносинах із фактичним роботодавцем, через угоду із так званою компанією-провайдером. З точки зору правових зв’язків працівник перебуває у трудових відносинах з компанією-провайдером – його юридичний роботодавець, та у цивільно-правових з власником, у якого він безпосередньо виконуватиме трудову функцію – фактичний роботодавець. Договір аутсорсингу укладається безпосередньо між провайдером та замовником. Таким чином, утворюються тристоронні правовідносини, у яких кожен суб’єкт наділений специфічним колом прав та обов’язків. Для оцінки можливих ризиків та зловживань, слід детально дослідити та проаналізувати становище всіх трьох суб’єктів – замовника, провайдера та працівника.

Той, із кого усе починається – замовник. Саме він розпочинає пошук працівників, що зможуть надати комплекс необхідних послуг. Що ж штовхає замовника вдатися до аутсорсингу, замість традиційного набору штату затребуваних працівників? Перш за все, мабуть, економічний інтерес. Оплата послуг компанії-провайдера обійдеться набагато дешевше, ніж утримання штатних працівників – сплата внесків до цільових фондів та оподаткування. Тут має місце звичайна раціоналізація видатків. До того ж, у замовника зникає потреба обтяжувати себе рядом питань, що виникають у процесі протікання трудових правовідносин – страхування, оформлення листів тимчасової непрацездатності, відпусток, пошук заміни працівнику, який не може продовжувати виконання своїх обов’язків тощо. Натомість він має змогу повністю зосередитися на розвитку власної справи, а не витрачати свій час на вивчення зайвого. У цьому випадку презюмується максимальна ефективність роботи, адже кожен зайнятий сферою своєї компетенції. Проте, саме тут виникає ризик для замовника, адже компанія-провайдер гарантує забезпечення працівниками відповідної кваліфікації, але не несе відповідальності за якість виконаної працівником роботи. Тому, можливо, фактичному роботодавцю доведеться попрацювати над заохоченнями для працівників. Також одним із можливих ризиків залучення «чужих» працівників є витік службової інформації та порушення режиму конфіденційності.

Провайдер – компанія, що забезпечує замовника необхідним йому персоналом, та вступає у трудові правовідносини із потенційними працівниками клієнта. Здійсення такого «постачання» працівників є самостійним та прибутковим видом економічної діяльності. Компанія-провайдер бере на себе відповідальність за забезпечення прав та гарантій працівників, що передбачені трудовим законодавством, займається веденням поточної документації – оформленням відпусток, відряджень, страховок, а також пошук іншого працівника, якщо попередній не може продовжувати виконання роботи. При цьому провайдер певним чином поставлений у залежність від працівників, адже від якості виконання ними професійних обов’язків напряму залежить репутація компанії.  Також встановлення розміру вартості послуг має відбуватися виходячи з економічних інтересів потенційного замовника, адже послуга має бути вигідною для нього.

Не можливо надати послуги аутсорсингу за відсутності третього суб’єкта – працівника, на якого безпосередньо і покладається виконання функцій, які необхідні власнику та здійснення яких гарантує провайдер. Працівник, перебуваючи юридично працівником компанії, фактично працює у замовника. Правове становище працівника у даній ситуації є найбільш дискусійним, адже у нього виникають обов’язки щодо обох роботодавців одночасно. Якщо при порушенні прав працівника з боку провайдера, можна говорити про можливість їх захисту через призму гарантій трудового законодавства, то за умов порушень з боку замовника відстояти свої інтереси буде значно важче. Також важливе значення має і психологічний фактор, адже часта зміна робочого місця та колективу може негативно позначитися на ефективності праці, бо до кожного нового місця роботи працівнику необхідно адаптуватися. Разом із тим відкриваються перспективи постійного розвитку і доступ до різних ресурів фактичних роботодавців. Окрім цього, успішний працівник може претендувати на заняття постійного місця у команді замовника.

Таким чином, використання аутсорсингу передбачає як переваги так і суттєві ризики для сторін домовленостей, однак розвиток економіки та ринку дає підстави стверджувати, що дана сфера відносин є перспективною та затребуваною. Оскільки ця сфера економічної діяльності повністю виправдала себе у провідних країнах світу, доцільним є розроблення правової регламентації та практичного поширення аутсорсингу в Україні. Створення конкурентноспроможного ринку послуг у сфері аутсорсингу вбереже замовника від низькоякісних послуг, та інших можливих ризиків. Така форма ведення бізнесу сприяє впровадженню інновацій і покращенню інтеграційних зв’язків вітчизняних підприємств як в межах країни, так і поза нею.

 

Науковий керівник:                     к. ю. н., асистент Зіноватна І. В.

Болдова Світлана Сергіївна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКОЮ, 1 курс, 5 група

 

ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА І ПРАВОВА ДЕРЖАВА:

ПИТАННЯ СПІВВІДНОШЕННЯ

 

Принцип верховенства права, що зародився у Великій Британії, і поняття «правова держава», що походить з Німеччини, наразі є не лише найважливішими дискусійними питання правників-теоретиків, але і практиків. У звʼязку із введенням принципу верховенства права та встановленням, що Україна є правовою державою в Конституції України, важливе значення має їх практична реалізація. Серед науковців є досить розроблена концепція правової держави, проте дискусії стосовно визначення принципу верховенства права та співвідношення його з правовою державою досі тривають.

У ХХ ст. доктрина верховенства права вийшла за межі Великої Британії та США і була сприйнята правовими системами багатьох європейських держав і міжнародним правом. Зближення згаданих концепцій продовжувалося у другій половині ХХ ст., внаслідок чого сьогодні вони мають багато спільних базових рис. Це відображено навіть на термінологічному рівні: в сучасних умовах термінами «rule of law» і «Rechtsstaatlichkeit» відповідно  в англійській та  німецькій мовах позначаються ідентичні поняття. Наприклад, в англійському тексті у п. 1 ст. 6 Договору про Європейський Союз для позначення спільного для держав-членів ЄС принципу верховенства права використовується термін «rule of law», в німецькому – «Rechtsstaatlichkeit».

Як у західній, так і у вітчизняній літературі думки щодо співвідношення понять верховенства права і правової держави розходяться. Одні науковці вважають Rechtstaat – правову державу – сучасним німецьким варіантом Rule of law – верховенства права, інші, проводять відмінності між ними, розглядаючи ці поняття як прояви двох різних правових традицій – романо-германської і англоамериканської, які не можуть бути тотожними чи співвідноситися.

Мета верховенства права – не просто формальне забезпечення порядку, передбаченого законами та іншими нормативно-правовими актами, а й утвердження правопорядку, який обмежує абсолютизм державної влади. Принцип верховенства права набуває самостійного значення, коли розглядається як явище, яке не міститься виключно в законах, тобто коли є розмежування права і закону.

Слід зазначити, що, на відміну від англо-американської традиції верховенства права, яка не ототожнювала право і закон, німецька концепція зосереджує свою увагу на природі права, яке походить із писаних конституцій. Саме такої думки дотримується Венеціанська комісія у своєму рішенні щодо більш чіткого розуміння принципу верховенства права від 2011 року. Захист від владного свавілля покладається саме на законодавця з його правовими за змістом законами.

На думку визначних вітчизняних правознавців, у сучасній правовій науці відмінності між правовою державою і верховенством права є більш термінологічними. Зокрема, нами було проаналізовано визначення відомого англійського вченого Бінгема, використане Венеціанською комісією, а також ознаки верховенства права і правової держави, такі як: вища юридична сила конституції, законність, у тому числі прозорість, підзвітність і демократичний порядок ухвалення законів, правова визначеність, яка передбачає легкість і доступність з’ясування змісту права та юридично забезпечену можливість скористатися цим правом, заборона державного свавілля, тобто обмеження дискреційних повноважень органів держави, обґрунтованість їх рішень, ефективний доступ до правосуддя, розподіл влади, відповідальність держави перед людиною. Отже, можемо зробити висновок, що ознаки як правової держави, так і принципу верховенства права співпадають у сучасному розумінні.

У цьому контексті для України важливою є нова судова реформа 2016 року. Зокрема, у ст. 129 Конституції України закріплено, що суддя при здійснення правосуддя керується принципом верховенства права. Проте офіційне рішення від 2 листопада 2004 року Конституційного Суду України не дає чіткого розуміння цього принципу для національної судової практики, воно є новим відносно старого позитивізму та залишається питання над ким домінує право. В свою чергу, у доповіді Венеціанської комісії наголошується, що принцип верховенства права є інтегральним принципом, а, отже, дискусія щодо співвідношення понять «верховенство» і «право» є недоречною.

Основою утвердження згаданих концепцій, у першу чергу, виступає забезпечення прав і свобод людини і громадянина, головним гарантом цього є судова система. При цьому прийняття закону чи іншого нормативно-правового акту не означає досягнення правопорядку.

Таким чином, можемо зробити висновок, що верховенство права і правова держава мають спільні ознаки за своєю суттю і у сучасному розумінні вказують на ідеал протидії свавіллю держави. Ми вважаємо, що для покращення застосування принципу верховенства права слід дати на національному рівні через Конституційний Суд України більш чітке його розуміння, що на нашу думку, зможе дійсно зробити значний крок до утвердження в українському суспільстві принципу верховенства права та правової держави, а також практичної реалізації цих двох взаємодоповнюючих концепцій.

 

Науковий керівник:                      к. ю. н., асистент Трихліб К. О.

 

 

Гончаренко Михайло Миколайович

Національного юридичного університету

імені Ярослава Мудрого

ВЮФ, 1 курс

 

МЕЖІ СОЦІАЛЬНИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ ДЕРЖАВИ

 

Не викликає сумніву багатогранність проблеми визначення меж соціальних зобов’язань держави. Для того, щоб ґрунтовно дослідити це питання, застосуємо два методи: формально-юридичний та історичний. В першому випадку доцільно звернутись до основних норм, які закріплюють поняття соціальної держави та розкривають його зміст в Україні. В другому випадку потрібно звернутись до ідейної спадщини світових мислителів, філософів. Розгляд різних аспектів цього питання дозволить сформулювати висновки щодо сучасного стану соціальних зобов’язань в нашій країні та виокремити проблемні питання, які потребують розв’язання для вдосконалення цієї  проблеми  в Україні.

Конституція України у найпершій статті закріпила, що: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». Тобто, розуміючи це положення буквально, можна стверджувати, що Основний закон фактично закріплює соціальні обов’язки України перед громадянами, які уточнюються в Конституції, наприклад, у статтях 46, 95, 96, 124 тощо.

З метою розкрити та зрозуміти практичний зміст таких обов’язків ми звернулися до Рішення Конституційного суду України  (далі – КСУ) від 25.01.2012 року, в якому КСУ роз’яснює діяльність держави в аспекті таких питань: «- чи повноважна держава встановлювати зміст та обсяг соціальних виплат залежно від її соціально-економічних можливостей; – чи має право держава змінювати порядок і розміри існуючих соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України;»,  що очевидно є ознаками, які визначають межі соціальних зобов’язань держави. Отже, КСУ вирішив: «однією з ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних потреб у сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України виходячи з фінансових можливостей держави, яка зобов’язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості бюджету України. При цьому рівень державних гарантій права на соціальний захист має відповідати Конституції України, а мета і засоби зміни механізму нарахування соціальних виплат та допомоги – принципам пропорційності і справедливості».

Проблема реалізації соціальних прав є актуальною для КСУ, який відіграє важливу роль у забезпеченні соціальних гарантій. Рішення суду щодо цих прав зобов’язують державу забезпечити гідне існування малозабезпечених верств населення відповідно до конституційних гарантій. Актуальність проблеми захисту соціальних прав підтверджує, наприклад, той факт, що, приблизно 12% рішень КСУ і 45% рішень про захист усіх прав громадян мають безпосереднє відношення до реалізації соціальних прав. Суд інтерпретує питання про межі соціального захисту прав людини. В Україні склалася ситуація, коли законодавством встановлювалися обмеження соціальних прав громадян при прийнятті щорічних Законів Україні «Про Державний бюджет». Ця законодавча практика неодноразово визнавалася неконституційною КСУ.

Враховуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що межі соціальної відповідальності України встановлюються, власне, самою Україною, адже очевидно, що кожна держава безпосередньо контролює свої фінансові можливості і володіє суверенітетом – здатністю впливати на всі відносини всередині країни.

Розглядаючи історичні аспекти меж соціальної відповідальності держав, потрібно орієнтуватись в теоретичній основі, яку становлять ідеї соціальної держави та «держави-опікуна».

Щодо визнання та виконання державою соціальних зобов’язань слід зазначити, що до кінця ХVII ст. панувала політика невтручання держави в організацію систем соціального захисту. Такому ставленню сприяла бентамівська теорія сильного індивідуалізму, яка стверджувала, що повна свобода індивідуума можлива лише за невтручання держави у його справи.

В кінці ХVII – на початку ХІХ століть, внаслідок Великої французької революції відбулась спроба встановлення першої в світі держави, яка б мала соціальну відповідальність перед усім населенням країни. Це унікальне явище стало можливим внаслідок широку популярність ідей Руссо, Монтеск’є та інших великих французьких мислителів того часу, які активно пропагували ідею про загальну рівність та, відповідно, однакову відповідальність держави перед усіма громадянами. Важко окреслити якісь чіткі межі такої відповідальності – це залежить від політичних вподобань конкретного індивіда, проте простежується основна теза про те, що міра відповідальності держави перед конкретним окремим громадянином повинна дорівнювати наявній потребі даного індивіда. За таким принципом і визначаються межі соціальних зобов’язань в більшості цивілізованих країн.

У висновку зазначимо, що важливим принципом, який є одним з конституційних гарантій прав і свобод людини і громадянина в Україні, є недопущення їх скасування або звуження їх змісту шляхом прийняття нових законів або при внесенні змін до чинних законів. Згідно з правовою позицією КСУ, звуження змісту та обсягу прав шляхом прийняття нових законів або через внесення змін до чинних законів не допускається. Зупинення дії таких гарантій можливе тільки при введенні надзвичайного стану і згідно встановленої законом процедури.

 

Науковий керівник:                                              Авраменко Л. В.

 

Жук Аліна Вадимівна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 1 курс, 14 група

 

СУДОВА ПРАКТИКА ЯК ДЖЕРЕЛО ПРАВА

 

Джерело права – це визнана в конкретному суспільстві офіційна форма зовнішнього вираження та закріплення норм права, посилання на яку підтверджують їхнє існування. Варто сказати, що не існує єдиного підходу до визначення переліку джерел права, проте найпоширенішим у юридичній науці є поділ джерел права на нормативно-правові акти, нормативно-правові договори, загальні принципи права, правові звичаї, судові прецеденти, судову практику і правову доктрину. Дуже важливо звернути увагу на судову практику як джерело права, яка є одним із чинників не лише правореалізаційної, а також свого роду «нормотворчої діяльності» передовсім органів судової влади.

Зокрема, С. П. Погребняк під судовою практикою розуміє такий різновид юридичної практики, що полягає у правозастосовній, інтерпретаційній і правотворчій діяльності судів, яка втілюється у певних видах юридичних актів. У свою чергу, М. Савенко формулює таке визначення судової практики: «Судова практика – це результати розгляду судової справи, оформлені як правові положення, на підставі яких вирішено спірне питання і які переконливо свідчать про єдино правильний обраний судом підхід і є орієнтиром для вирішення аналогічних спірних ситуацій».

Отже, судова практика – це рішення судів у конкретних справах, які містять правові зразки одноманітного і багаторазового застосування і тлумачення норм права.

У романо-германській правовій сім’ї, до якої тяжіє і правова система України, судова практика належить до вторинних та переконливих джерел права. Досить актуальним є розгляд питання про існування у судовій практиці правотворчої функції. З цього приводу С. П. Погребняк у своїй праці «Вплив судової практики на юридичні акти в романо-германській правовій сім’ї» зауважує, що для романо-германського права характерним є офіційне заперечення судової правотворчості. У державах, що належать до романо-германської правової сім’ї, на відміну від країн загального права, суди лише тлумачать пов’язані з кожним конкретним випадком заздалегідь підготовлені тексти законів. Тому вважається, що судові рішення є наслідком розуміння законів судами. Водночас, з приводу цієї тези він робить два застереження. По-перше, питання про можливість судової правотворчості вирішується у країнах романо-германського права по-різному. Це обумовлено історичними традиціями (деякі країни заохочували розвиток прецедентного права, інші – обмежували його), а також відповідною законодавчою регламентацією (закріпленням або забороною прецеденту як джерела права). Зокрема, в Німеччині, Швейцарії, деяких Скандинавських і Латиноамериканських країнах визнається правотворча функція суду. По-друге, судова практика суттєво впливає на нормативно-правові акти завдяки тлумаченню їх приписів. Тлумачення – це процес пізнання закону. Під тлумаченням права зазвичай розуміють певний розумовий процес, спрямований на визначення змісту норм права шляхом з’ясування значень і сутності термінів та виразів, які містяться у нормативних актах. Тлумачення має місце в будь-якому правозастосовному процесі, оскільки застосувати норму права можна тільки зрозумівши її зміст. Тому природно, що суди як органи правозастосування виконують інтерпретаційну функцію.

У сучасній Україні судова практика як джерело права закріплена на законодавчому рівні, що набуває тим самим обов’язкового характеру. Так, у ст. 124 Конституції України зазначено, що судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції, натомість судові рішення є обов’язкові для виконання на території України. Імперативний характер рішень Конституційного Суду України визначено ст. ст. 69, 70 Закону України «Про Конституційний Суд України». Також у ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 р. «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» прямо передбачено, що суди при розгляді справ застосовують практику Європейського суду з прав людини як джерело права. При цьому у ст. 1 даного Закону наголошено, що під практикою Суду слід розуміти як усі рішення Європейського Суду з прав людини, так і Європейської комісії з прав людини відносно всіх країн-учасниць Конвенції.

Крім того, згідно зі ст. 111-23 Господарського процесуального кодексу, ст. 458 Кримінального процесуального кодексу, ст. 360-7 Цивільного процесуального кодексу України, рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов’язані привести свою судову практику у відповідність із рішеннями Верховного Суду України. Невиконання судових рішень Верховного Суду України тягне за собою відповідальність, установлену законом.

Таким чином, проаналізувавши вище викладене, можна зробити висновок, що дослідження питання судової практики як джерела права є досить актуальним, оскільки саме вона конкретизує закони, а також заповнює прогалини у законодавстві шляхом застосування основоположних принципів права, аналогії права і закону. Необхідність дослідження даного питання в Україні зумовлена активними інтеграційними процесами і, у зв’язку з цим, потребою перебудови національної правової системи відповідно до європейських стандартів права.

 

Науковий керівник:                     к. ю. н., асистент Трихліб К. О.

 

 

Капліна Владислава Андріївна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКОЮ, 1 курс, 1 група

 

 

ПРАВОВИЙ НІГІЛІЗМ ЯК ЯВИЩЕ ПРАВОВОЇ ДІЙСНОСТІ: СУТНІСТЬ ТА ШЛЯХИ ЙОГО ПОДОЛАННЯ

 

Реалізація норм права здійснюється особами за допомогою правомірної поведінки. В ідеалі правомірна поведінка формується за наступною схемою: громадянин знає норми права, визнає їх соціальну цінність, формує у своєї свідомості настанови для їх дотримання, дотримується їх у своєму житті. Проте, нажаль, дуже часто доводиться говорити і про деформації правосвідомості людей; тоді відбувається відхилення від цієї схеми. Як наслідок особа:

а) не знає змісту норм права або неправильно їх розуміє;

б) знає зміст норм права, проте ставиться до них негативно, зневажливо;

в) знає зміст норм і усвідомлює її соціальну цінність, проте не має настанови до виконання її приписів.

В таких випадках ми можемо говорити про виникнення правового нігілізму, як однієї з небезпечних форм деформації правової свідомості.

Слово «нігілізм» походить від латинського nihil, що означає ніщо, нічого.

Отже, правовий нігілізм – це елемент суспільної свідомості, що виявляється в байдужому, недовірливому, зневажливому ставленні до права, закону, законності, держави, її символам або навіть повному запереченні їх соціальної цінності.

Правовий нігілізм слід відрізняти від позитивної, науково обґрунтованої критики права. Вона найчастіше є конструктивною і містить в собі пропозиції та рекомендації щодо конкретних шляхів вдосконалення правових інститутів. Правовий же нігілізм не пов’язаний з якими-небудь доказами, це безапеляційне заперечення або ігнорування правових цінностей. Тобто у правового нігілізму позитивні риси відсутні.

Правовий нігілізм також слід відрізняти від інших видів деформації правосвідомості − правового інфантилізму (байдуже ставлення до права), правового дилетантизму (незнання права), правового ідеалізму (ідеалізація права), правової демагогії.

Правовий нігілізм подекуди розвивається паралельно з моральним, релігійним, що означає зневагу моральними цінностями, традиціями, корисними побутовими звичками.

Правовий нігілізм – це світова тенденція. Відмінності у правовому нігілізмі громадян різних держав полягають у глибіні проникнення у свідомість. Найбільш прикрим є те, що правовий нігілізм проникає у свідомість молоді.

Небезпека нігілізму полягає в тому, що він може привести суспільство до повної деградації. А самим небезпечним його проявом є вчинення злочинів або інших правопорушень.

Причини нігілізму. Нігілізм – це складне явище і існує багато причин його виникнення: культурно-історичні, економічні, політичні

Найбільш часто до виникнення правового нігілізму ведуть:

1) деспотичний характер державної влади;

2) наявність адміністративно-командних методів в політичній і економічній сферах суспільства;

3) перехідні періоди в розвитку держави, які викликають труднощі в правовій системі;

4) слабкість судової і правоохоронної систем;

5) особливість історичного розвитку держави;

6) використання репресивного законодавства;

7) прогалини в законодавстві,

8) відсутність в державі демократичних і правових традицій.

Ці витоки характеризують прояви правового нігілізму на рівні суспільства.

Що ж до індивідуального рівня, то можливо говорити про причини суб’єктивного характеру, до яких можна віднести наступні:

1) психологічні властивості особи, яка не терпить обмежень;

2) зневажливе ставлення батьків до вимог закону, до правової системи в цілому і, як наслідок, зневажливе ставлення дітей, які беруть за приклад поведінку батьків та інше.

Описані причини справедливо застосувати і до українських реалій. Дослідження історичних проявів правового нігілізму звертає увагу на те, що він є найпоширенішою формою деформації правосвідомості населення в державах з тоталітарним режимом, якою за радянських часів була Україна. Незважаючи на майже 25 річну незалежність, в нашій державі все ж таки залишаються джерела правового нігілізму, причиною яких, в окремих випадках, є спадок тоталітарного режиму та незавершеність політичних та правових реформ. На теперішньому етапі розвитку України, основними джерелами правового нігілізму можна назвати наступні:

• економічна криза;
• політична нестабільність;
• криміногенна ситуація в державі;
• незавершеність конституційної, адміністративної, правової та судової реформ;
• низький рівень правової культури;
• невпорядкованість законодавства, його нестабільність та суперечливість (так звана “війна законів”);
• недосконалість механізму приведення в дію прийнятих законів та інше.

Саме дві останніх ознаки, нестабільність національного законодавства, часті й подекуди безсистемні та хаотичні зміни до нього, невміння чи небажання спрогнозувати можливі негативні наслідки законів, що приймаються., фактично відсутня кваліфікована правова експертиза нових актів, призводять до того, що закони та підзаконні акти в процесі їх реалізації дають результат, протилежний до того, на який розраховував законодавець, що й породжує правовий нігілізм.

Вельми небезпечним для держави є відомчий правовий нігілізм, що припускає порушення норм закону, прав і свобод громадян тими суб’єктами, які в силу своїх повноважень зобов’язані забезпечувати їх додержання. Це в першу чергу чиновники, у тому числі представники правоохоронних органів, судді.

Найнебезпечнішою формою нігілістичного заперечення права, законів, крайньою формою його прояву є вчинення особою злочинів або інших правопорушень.

Подолання правового нігілізму. Незалежно від причин появи правового нігілізму, він є дуже небезпечний, особливо в крайніх формах його прояву. Він може привести до революційних переворотів, політичних подій, зростання злочинності.

Оскільки правовий нігілізм – явище складне і комплексне, отже і подолання його проявів є складним і довготривалим процесом, який повинен відбуватися з урахуванням причин і витоків цього явища.

Зокрема, подолання правового нігілізму має відбуватись через політичні заходи:

– справжнє гарантування державою прав та свобод людини і громадянина;

– усунення чинників, що перешкоджають побудові правової держави; розробка ефективної цілеспрямованої правової політики;

– встановлення режиму законності в державі;

– вдосконалення правової системи держави;

– підвищення авторитету судових та правоохоронних органів, перетворення їх з апарату репресії на органи, які захищають права та законні інтереси громадян;

– запобігання правопорушенням;

– проведення правової реформи;

– забезпечення якості законів та їх виконання.

Соціально-економічні заходи:

– підвищення рівня життя населення;

– зниження бідності, безробіття, забезпечення належного прожиткового мінімуму; матеріальне стимулювання окремих категорій громадян; скорочення розриву між найбагатшими і найбіднішими верствами населення, встановлення хоча б відносної соціальної справедливості.

Заходи культурного, духовного, морального плану:

– підвищення рівня правової культури органів влади, населення, їх правової, моральної і юридичної свідомості;

– послідовне правове виховання і просвітництво;

–  активна правова пропаганда;

– підготовка висококваліфікованих кадрів юристів;

– усунення проявів нігілізму в засобах масової інформації, кінофільмах, літературі.

 

Науковий керівник:                  д.ю.н, професор Погребняк С. П.

 

 

Ковпик Ольга Сергіївна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКОЮ, 1 курс, 4 група

 

КОНСОЛІДАЦІЯ ЯК ВИД СИСТЕМАТИЗАЦІЇ ЗАКОНОДАВСТВА: УКРАЇНСЬКІ РЕАЛІЇ

 

Актуальністю даної теми є те, що з часом у розвиненій державі утворюється досить значна кількість нормативних актів, для яких є властивим один і той же метод правового регулювання, приписи повторюються, а інколи й суперечать один одному. Саме тому постає вибір шляху, який допоможе уникнути множинності, суперечності правового регулювання. Відомими видами систематизації законодавства виступають такі: облік, інкорпорація, кодифікація і консолідація. При цьому слід зауважити, що перші три форми систематизації законодавства є достатньо вивченими та поширеними в Україні, натомість консолідації законодавства у вітчизняній науці приділяється недостатньо уваги, тому перед нами постає питання: чи застосовується в Україні консолідація законодавства?

По-перше, доцільно зазначити, що консолідація являє собою своєрідний вид нормотворчості, особливість якого полягає в тому, що новий укладений акт не змінює змісту правового регулювання, не вносить зміни і новели до чинного законодавства. Особливістю консолідації, як вважають вчені, є те, що вона не встановлює нових приписів, має офіційний характер та консолідовані акти визнаються обов’язковими для адресатів.

Зазвичай, створення консолідованих актів є більш характерним для правових систем загального права (англо-американського типу правових систем). Прикладом може слугувати Консолідований акт про охорону природи і Закон про профспілки та трудові відносини, який об’єднав більш, ніж 10 законів, що повністю або частково регулювали діяльність профспілок, які були прийняті в Англії. Водночас, аналіз світової практики свідчить, що даний спосіб систематизації використовується також у країнах романо-германської правової сім’ї, до якої тяжіє й правова система України. Зокрема, у Франції були видані такі консолідовані акти, як Кодекс доріг громадського користування, Кодекс ощадних кас та інші акти, які хоча і мають назву «кодекс», але все ж таки не є результатом кодифікаційної роботи, натомість являють собою консолідований акт.

Що стосується України, то на сьогодні консолідація нормативно-правових актів практично не застосовується, навіть незважаючи на те, що її позитивним фактором виступає усунення колізій у законодавстві. Також невирішеним залишається питання про те, якою саме повинна бути форма нового консолідованого акту.

У свою чергу, деякі вчені, досліджуючи питання систематизації законодавства в Україні, роблять висновок, що видом систематизації деяких нормативно-правових актів в Україні є не кодифікація, а консолідація. Зокрема, Г. Знаменський наголосив на тому, що Господарський кодекс України – це результат консолідації нормативно-правових актів, оскільки в ньому лише об’єднані нормативні приписи з одного питання, без суттєвої заміни змісту відповідних норм права.

Крім того, для сучасного етапу розвитку правової системи України у таких галузях права, як пенсійне, податкове доцільнішим було б прийняття саме консолідованих актів. Так, аналізуючи законодавство України про охорону здоров’я, про культуру, про освіту, можна стверджувати, що форма систематизації нормативно-правових приписів була обрана не зовсім коректно. При утворенні консолідованого акту було би об’єднано правові приписи, які б відповідали меті і завданню правового регулювання в даній сфері суспільних відносин. У свою чергу, Лисенкова О. С. також зауважує, що Кодекс законів про працю є результатом не кодифікації, а консолідації.

На сьогодні правова система України налічує понад 50 тисяч нормативно-правових актів, а саме: близько 5000 законів, більш, ніж 20 кодексів, натомість всі інші правові документи – підзаконні нормативно-правові акти. Саме така кількість свідчить про те, що потрібно визначити вид систематизації, який дозволить уникнути громіздкості законодавчого масиву та повторюваності у ньому положень різних актів.

Таким чином, здійснивши аналіз законодавчої практики деяких країн Європи, США і України, можна стверджувати, що сучасна система джерел права України потребує ревізій нормативно-правового масиву. Також потрібне об’єднання нормативно-правових приписів у більш об’ємні блоки, що забезпечить компактність та ефективність правового регулювання. Саме тому консолідація має стати найбільш пріоритетним напрямом систематизації національного законодавства, який зробить нормативні приписи більш доступними для користування.

Список використаних джерел:

1. Луць Л. Консолідація як спосіб систематизації нормативно-правових приписів: теоретичні аспекти // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали XV регіон. наук.-практ. конф. (4 – 5 лют. 2009 р.).
2. Гетьман Є. Консолідація як форма систематизації законодавства України // Національна академія правових наук України. Вісник Національної академії правових наук України: зб. наук. пр. / Нац. акад. прав. наук України. – Харків. Право, 2015. – №3. – С. 21 – 28.
3. Лисенкова О. С. Теоретичні проблеми консолідації як форми систематизації законодавства України // Систематизація законодавства України: проблеми теорії і практики. – К., 1999. – 218 с.
4. Знаменський Г. Кодифікація і гармонізація економічного законодавства // Юрид. вісн. України. – 2003. – №38. – С. 1 – 4.

Науковий керівник:                        к.ю.н., асистент, Трихліб К. О.

Сокуренко Валерія Андріївна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКОЮ, 1 курс, 6 група

 

ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ СТРУКТУРИ ПРАВОВІДНОСИН.

 

Актуальність даної теми полягає в тому, що правовідносини виступають одним з основним засобів досягнення соціальних цілей та реалізації соціальних завдань, натомість об’єкт правовідносин виступає так би мовити підґрунтям виникнення останніх. Тому дослідження цього питання є досить необхідним для кращого розуміння одного з фундаментальних юридичних понять – правові відносини.

Метою робити є дослідження досить дискусійного на даний час питання, пов’язаного з визначенням поняття і змісту правовідносин та його місця  в структурі останніх.

Для початку треба дати визначення поняття «правовідносини». Як зазначав Мартиновський, «правовідносини – це юридичний зв’язок між учасниками, основним змістом якого є права й обов’язки, виникаючи на засадах норм права в разі настання відповідних фактів» [1, c.89 – 90]. Дане формулювання повною мірою відбиває сукупність ознак суспільних відносин, які й роблять їх правовими відносинами [1, c. 90]. Правовідносини виникають усередині суспільства, вони виступають своєрідним регулятором суспільних відносин, які мають юридичне значення.

Що ж стосується структури правовідносин, то слід зазначити, що вона охоплює складові правовідносин і правові зв’язки між ними, тобто власне відносини між суб’єктами з приводу об’єкта. До структури правовідносин входять об’єкт правовідношення, суб’єкти правовідношення, юридичний зміст і юридичний факт [2, c. 232].

Об’єкт правових відносин виступає центральною ланкою правовідносин, є їх метою, підставою правовідношення. Відтак, об’єкт правовідношення – це матеріальне або нематеріальне благо, заради якого суб’єкти вступають у правовідношення. Властивості об’єкта здійснюють вплив на особливості характеру прав та обов’язків осіб, тобто на зміст правовідносин [2, c. 237].

Наразі звернемося до головної проблематики даного питання, а саме до з’ясування підходів до структури правових відносин. Існує декілька варіантів розкриття питання структури правовідносин. Важливим методологічним моментом при дослідженні внутрішньої будови правовідношення є вирішення питання про те, чи належить об’єкт до структури правовідношення. Думки з цього приводу розділились: одні вчені наголошують, що об’єкт є структурним елементом правовідносин, натомість інші наголошують, що об’єкт правовідношення не входить до його структури.

Якщо розглядати об’єкт поза структурою правовідношення, необхідно визнати існування двох відокремлених систем: діяльності людей і об’єкта, незалежних одне від одного. В такому разі правовідношення має охопити своїм врегулюванням міжсистемні зовнішні зв’язки, які завжди характеризуються нестабільністю, що зумовлено відносною самодостатністю будь-якої самостійної системи. Отже, об’єкт у структурі правовідносин утворюватиме внутрішні функціональні системні зв’язки, які краще піддаються врегулюванню, що, безперечно, сприятиме усталеності правовідносин як окремої системи [3, c. 11].

Дискусійним залишається питання про об’єкт правовідносин. Визначаючи місце об’єкта в системі правовідносин, Р. О. Халфіна вказує, що він має значення для  виникнення і розвитку правовідносин, їх структури, але, в той же час, не є елементом цієї структури. Однак більшість вчених вважає, що об’єкт є складовою структури правовідносин. Існують думки про те, що об’єкт виступає необхідним елементом правових відносин, або, навпаки, – необхідною передумовою. У свою чергу, деякі науковці зауважують, що об’єкт може бути елементом або передумовою багатьох видів правовідносин, але, водночас, існують правовідносини, які не пов’язані з певним об’єктом. І тут виникає питання, що саме слід розуміти під об’єктом правовідносин: предмети матеріального світу, дії осіб, або і це, і інше. Зокрема  обґрунтовується теза про те, що об’єктом правових відносин завжди виступає поведінка його учасників [4, c. 202 – 203].

Стосовно структури правовідносин, слід також виокремити підхід, відповідно до якого суб’єкт права може реалізовувати свої права  двома шляхами. Перший шлях реалізації норм права полягає в тому, що суб’єкт права не вступає у безпосередні відносини з іншими особами, таким чином змінюється структура правовідносин – не виникає юридичних обов’язків з боку інших осіб, що у подальшому взагалі змінює форму реалізації особою своїх прав. Стосовно другого підходу, то він розкривається у взаємодії особи з іншими суб’єктами права. Структура такого правовідношення відповідає загальноприйнятій [2, c. 231].

Крім того, у структурі правовідносин виділяють такий важливий елемент як юридичний факт, основним критерієм класифікації якого є поділ на юридичні акти та юридичні дії. У свою чергу, юридичні дії можна розглянути з двох сторін: з одного боку, дії є підставами виникнення, зміни чи припинення правовідносин, настання різних правових наслідків, натомість з іншого, – вони відіграють роль матеріального об’єкта, на який впливають правові відносини і заради яких здійснюється правове регулювання [2, c. 240].

Так, дійсно, на сьогоднішній день структура правовідносин залишається дискусійним питанням, але, слід зазначити, що в юридичній науці використовується загальноприйнятий підхід до визначення структури правовідносин, який використовують більшість науковців, а саме це поділ правових відносин на такі складові елементи: суб’єкти правовідносин, об’єкт правовідносин, зміст правовідносин і юридичний факт, які є підґрунтям  виникнення та функціонування правових відносин [2, c. 232].

На основі вищезазначеного, можна зробити висновок: правовідносини є невід’ємною складовою повсякденного життя і вони виступають регулятором відносин, які виникають у суспільстві. А, відтак, розгляд даної проблематики є вкрай актуальним. Зважаючи на те, що об’єкт правовідношення виступає підставою виникнення самих правових відносин, визначення його місця у структурі правовідносин є необхідним завданням. Насправді, питання  про структуру правовідносин виявляється досить складним і, у свою чергу, доволі дискусійним. Таким чином, існує безліч різних підходів до визначення даного питання, що залежить від різних економічних, політичних та інших соціальних потреб, через що сьогодні  досить складно виокремити якийсь єдино правильний підхід.

 

Список використаної літератури:

1. Мартиновський В. В. Дозвільні правовідносини: структура, ознаки та види [Текст] / В. В. Мартиновський // Проблеми законності – 2011. – Вип. 115. – С. 89 – 95.
2. Теорія держави та права [Текст] : підручник для студентів вищих навчальних закладів / О. В. Петришин, С. П. Погребняк, В. С. Смородинський та ін. ; за ред. О. В. Петришина. – Х. : Право, 2014. – 368.
3. Єрмоленко В. Об’єкт у структурі правовідносин [Текст] / В. Єрмоленко // Юридична Україна. – 2004. – 1. – С. 11 – 15.
4. Халфина P. O. Общее учение о правоотношении [Текст]. – М.: Юрид. лит., 1974. – 352с.

 

Науковий керівник:                       к.ю.н.,  асистент, Трихліб К. О.

 

 

Топчанюк Олена Анатоліївна

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

Заочний факультет № 1, 1курс, 2 група

 

Судовий прецедент в Україні. Сучасність чи майбутнє?

 

Актуальними є дослідження судового прецеденту як джерела права. Сьогодні активно проводиться судова реформа, рушієм якої є саме новий закон “Про судоустрій та статус суддів”. Судова правотворчість тісно пов’язана зі зміцненням судової системи та забезпеченням єдності та одноманіності судової практики. Важливо, аби одні й ті ж положення закону за одних й тих самих фактичних обставин застосовувались однаково, а це досягається через посилання суду на певну сукупність рішень, що розглянуті раніше.

Судовий прецедент є принципом, на основі якого ухвалене рішення у конкретній справі, що є обов’язковим для суду тієї самої або нижчої інстанції при вирішенні в майбутньому всіх аналогічних справ або виступає зразком тлумачення закону.

Багато науковців досліджували це питання, серед них Шевчук С.В., Микеле де Сальвіа, Палюк В. П., Куц  Г., Мармазов В., Цвік М. В., Євграфов П., Тихий В., Давид Р. та інші.

Порівнюючи судовий прецедент у англо-саксонській правовій сім’ї та у романо-германській ми можемо бачити, чи застосовується судовий прецедент в Україні.

У більшості правових краін існують різні доктрини обґрунтування обов’язковоі сили прецедентного права. Коли йдеться про прецедент, то згадуються країни англо-саксонського права, де він вважається джерелом права та обов’язковим для застосування судами, а у країнах Романо-германського права судове рішення не визнається офіційно  джерелом права, а є тільки актом правозастосування. Однак не все так однозначно.

Англо-саксонська доктрина –це stare decisis, згідно з якою  судді зв’язані при вирішенні справ раніше прийнятими прецедентами .

У країнах романо-германського права застосовуються доктрини, що є аналогічними французькій jurisprudence constante (усталена  судова практика), за якою “низька раніше прийнятих та узгоджених судових рішень розглядається як переконливий доказ правильного тлумачення правової норми”.

У рішенні по справі Kruslin vs. France (1990) Європейський Суд визнав важливу роль прецедентного права, яке розвиває та розширяє зміст правових норм, оскільки “прецедентне право відіграє важливу роль у континентальних країнах”. Україна є країною романо-германського права.

Визнається  обов’язковість практики Европейського суду з прав людини для України. Найважливішим аргументом є п. 1 Закону України “Про ратифікацію Конвенції про захист прав людині основних свобод 1950 р, Першого протоколу та протоколів 2, 4, 7 та 11до Конвенціі” від 17 липня 1997 року, де зазначено, що Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов’язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Европейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування конвенції.

Прив’язку до обов’язковості певного  рішення у справі в Україні ми бачимо в Законі України “Про виконання рішень та застосування практики Европейського Суду З прав людини” від 23 лютого 2006 року у статті 17, а саме суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Відповідно до ч.2 ст.19 Закону України  “Про міжнародні договори України “ від 29.06.2004 встановлено принцип примату міжнародного права в Україні, який полягає у наступному: якщо міжнародним договором України, що набрав чинності в установленому порядку, закріплено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовується правила міжнародного договору.

Оприлюднення і поширення судових рішень, а також ієрархічна побудова судових систем у країнах романо-германського права призводить до того що окреме рішення вищого суду набуває значної ваги і навіть може фактично мати прецеденте значення. Про це свідчить практика судів Франції, Італії, Іспанії та інше.

Ми бачимо, як  прецедентне право діє фактично і в Україні, коли Верховний суд приймає важливе рішення, яке фактично прирівнюються до прецеденту. З іншого боку, нижчі суди, як правило, прилаштовуються до рішень нижчих  судів, хоча технічно вони не зв’язані цими рішеннями.

Прикладом є рішення Верховного Суду з деяких питань. Відповідно до статті 36 Закону України «Про судоустрій та статус суддів»:

– Верховний суд здійснює аналіз судової статистики, узагальнення судової практики.

– забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

Таким чином, судовий прецедент в Україні – це вже сучасність. Він діє  фактично і набирає обертів від прийняття закону “Про судоустрій та статус суддів ”. На наш погляд, правову  систему  в Україні треба будувати за принципом stare decisis et non quieta moevre, тобто “дотримуватись того, що було вже вирішене, та не турбувати те, що спокійно”.

Отже,питання однакового застосування законодавства — це питання першочергове для судової системи будь-якої країни, це забезпечує законність, прогнозованість судових рішень, швидке, справедливе й ефективне вирішення конфліктів.

 

 

Трофімов Богдан Дмитрович

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 1 курс, 9 група

 

ПРЕЗИДЕНЦІАЛІЗМ ТА ЙОГО ПОСИЛЕННЯ ЯК АЛЬТЕРНАТИВА ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

 

Питання оптимальної форми правління для України є актуальним і важливим, адже тривалого самостійного історичного досвіду українського народу у справі побудови національної держави (а відповідно і визначення об’єктивно зумовленої форми правління) Україна, нажаль, не має.

Сприятливою обставиною для набуття такого досвіду стало проголошення незалежності, однак неодноразова зміна форм правління та сучасна політична напруга демонструють невирішеність проблеми оптимальної форми правління в Україні.

Необхідно назвати певний перелік факторів, на які необхідно звертати увагу при обранні оптимальної форми правління. Такими, на думку автора, є вплив світової економічної кризи, криза політична (жодна політична сила не має 10% підтримки населення, поширений абсентеїзм, відсутність коаліції в парламенті), соціальна і демографічна кризи, один з найвищих в світі рівнів корупції, іноземна агресія та ін.

Історії відома практика розв’язання подібних критичних ситуацій через концентрацію влади у виконавчої гілки влади або навіть в руках однієї особи. Дійсно, деякі сусідні з Україною країни використовують такий варіант, однак говорити про нього як про щось, що має на них виключно позитивний вплив, не можна через переростання такого варіанту в диктатуру.

Однак об’єктивним є і той факт, що існуюча форма держави можливо й не є причиною сучасних проблем України, проте і не здатна їх необхідним чином вирішувати – за умов лише становлення громадянського суспільства, політичної пасивності населення та згаданих вище факторів парламентаризм зазнає деградації.

Парламентаризм, на думку автора, в критичних ситуаціях демонструє свою неспроможність якісно і оперативно вирішувати згадані проблеми, що призводить до  політичного абсентеїзму, скуповуванню голосів, можливості фальсифікацій, що позбавляє парламент статусу дійсно представницького органу влади, натомість перетворюючи його на «популістсько-олігархічний гурток за інтересами», ймовірність чого при переміщенні частини влади в руки однієї особи при дотриманні певних гарантій може бути нижчою – за умов слабкості громадянського суспільства здійснювати контроль і вплив за конкретною відповідальною особою можна більш якісно, аніж щодо парламенту, в який зачатки громадянського суспільства мають практику входити у формі політичних партій та мімікрувати в такому середовищі задля задоволення власних інтересів. Невдачі парламентаризму в Україні також можна пояснити низькою правовою культурою не тільки населення, а й політичних партій, несформованістю  основних політичних ідеологій.

Замість такого варіанту подій посилення виконавчої влади може дати оперативність в проведенні реформ, підвищення рівня якості та професійності законотворчості (передання компетенції розробки законопроектів у відання вузько спеціалізованих міністерств, а не строкатого за своїм професійним спрямованням зібрання депутатів), зв’язок відповідальності та якості діяльності уряду буде мати конкретне відношення до президента, що призведе до його активнішої участі в діяльності виконавчої влади.

Оптимальним варіантом для України на сучасному етапі її розвитку автор вважає тимчасове посилення виконавчої влади за рахунок президентської влади (до подолання найкритичніших проблем допускається президентська республіка) з подальшою її поступовою трансформацією до змішаної республіки шляхом поступового обмеження президентської влади і приведення форми правління до парламентсько-президентської. Даний вибір зумовлений як власне українським досвідом посилення виконавчої влади (йдеться про досить вдалі кроки президента Кучми), а також досвід країн із сильнішою владою президента (Франція, Португалія) – доказ можливої ефективності такої форми правління в європейському регіоні.

Сучасні тенденції розвитку державотворення (поглиблення корупційності, олігархічності, клановості серед найвищих посадовців) та їх можливі наслідки (остаточно маргіналізація суспільства, послаблення держави, втрата нею політичної ваги, сутички та нові політичні потрясіння) є стратегічно небезпечнішими ніж ті ризики, що їх може мати варіант посилення президенціалізму. В будь-якому разі країні необхідне перезавантаження, яке може бути досить слушно співставлене з новою формою державного правління, що також може надати нового імпульсу суспільному життю за рахунок реформування та оновлення порядку здійснення вищої державної влади.

Проте, така думка не має тлумачитися як обрання меншого з двох зол. Вибудовуючи нову форму правління варто на рівні принципів закласти запобіжні заходи щодо узурпації влади, якими автор бачить, зокрема, зменшення президентської каденції до 4 р, можливістю парламенту через процедуру імпічменту президента або через вираження вотуму недовіри уряду розпускати його, введення інституту регулярного (кожні 1/3/6 місяців) публічного інформування президентом населення щодо своєї та урядової діяльності, посилення вимог до президента безпосередньо (40 років, вища освіта в галузі юриспруденції, економіки чи політології, заборона членства в політичних партіях та громадських організаціях) та встановлення механізмів дотримання чинних вимог щодо заборони оплачуваної діяльності на законодавчому рівні (громадянські органи контролю, кримінальна відповідальність та ін.) і запровадження нових (заборона зайняття посади два строки поспіль, наявності погашеної судимості, родинних зв’язків президента і найвищих посадових осіб).

 

Науковий керівник:                          к. ю. н., доцент Пушняк О. В.

 

 

Червоняща Каріна Сергіївна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКОЮ, 1 курс, 4 група

 

АБОРТИ В УКРАЇНІ: «ЗА» ЧИ «ПРОТИ»?

 

Актуальність теми полягає в тому, що на сьогодні проблема абортів в українському суспільстві постала дуже гостро. Під цим, здавалося б, нейтральним словом, − «аборт», ховається справжня людська трагедія, злочин, простіше кажучи, вбивство. І ніякі причини не можуть виправдати і зняти відповідальність за дітовбивство. Адже кожна людина має право на народження, розвиток і життя.

Аборт (abortus) − це припинення життя зачатої, але ще не народженої дитини прямим втручанням, внаслідок якого настає переривання вагітності та смерть плоду.  При цьому формулювання «зачата, але ще не народжена дитина» походить з Цивільного Кодексу України, що закріплено у ч. 2 ст. 25: «У випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини». Згідно з неофіційними даними, за останні 25 років у нашій країні було зроблено близько 30 мільйонів абортів. За статистикою, на кожну новонароджену дитину приходиться двоє, що не з’явилися на світ через аборт. У нашій країні щороку роблять понад 250 тисяч абортів – це близько 700 щодня. Незважаючи на те, що аборт офіційно визнано вбивством живої істоти, в нашій країні його можна зробити навіть на п’ятому місяці вагітності. Такі шокуючі дані демонструє лише Україна. Тому я вважаю, що потрібно дослідити цю проблему з різних точок зору й висвітлити її об’єктивно.

Аналіз практики багатьох країн свідчить про відсутність у даний час переважаючої моделі правового регулювання абортів. Так, Верховний суд США, розглядаючи справу про правомірність абортів, прийшов до висновку, що в межах двох місяців вагітності жінка може самостійно вирішувати питання про аборт, а з моменту появи життєздатності плоду — проведення штучного переривання вагітності забороняється, за винятком виникнення загрози для здоров’я чи життя жінки. Інтерес до нідерландського досвіду вбачається у тому, що, незважаючи на доступність абортів, у цій країні відзначається надзвичайно низький відсоток їхнього здійснення.

Що ж до національного законодавства, то це питання висвітлене у ч. 6 ст. 281 Цивільного кодексу України й у ст. 50 Основ законодавства України про охорону здоров’я, де зазначено, що аборт може бути здійснений за волею жінки при вагітності строком не більше 12 тижнів, а у певних випадках, визначених законодавством, при вагітності до 22 тижнів. За незаконне проведення аборту наступає кримінальна відповідальність, відповідно до ст. 134 Кримінального кодексу України. Але критики вважають, що наше законодавство надто «м’яке» з цього приводу. Дискусії щодо заборони абортів в Україні досі не припиняються. З однієї сторони, певна частина населення та релігійні громади виступають проти абортів і прирівнюють їх до вбивства. А з іншого боку, багато хто вважає, що заборона цієї процедури може призвести до обмеження прав жінок. Порівняємо найпоширеніші аргументи «за» і «проти» абортів на прикладі таблиці:

Аргументи «За»	Аргументи «Проти»
На перших місяцях вагітності плід не можна розглядати як повноцінну людину.	Аборт – це холоднокровне вбивство ненародженої дитини.
Усиновлення – не альтернатива, тому що рішення про усиновлення жінка приймає сама, натомість вагітність настає без її бажання.	Усиновлення – це альтернатива аборту, яка дозволяє досягти того ж результату, тобто позбутися дитини.
Імовірність виникнення ускладнень у разі аборту дуже низька і ніяк не впливає на репродуктивне здоров’я . Не можна змушувати жінку виношувати дитину, зачату в результаті насильства. Це тільки посилить її психологічну травму.	Аборт може призвести до серйозних ускладнень, які надалі можуть унеможливити зачаття і материнство. При насильстві чи інцесті вчасно вжиті медичні заходи гарантують, що жінка не завагітніє.
Доля неповнолітніх матерів навряд чи є вдалішою, ніж життя тих, хто зробив аборт у підлітковому віці.	Більшість абортів роблять неповнолітні або дівчата, у яких немає життєвого досвіду.

Відтак, на прикладі таблиці «за» і «проти» можна побачити, що існує досить багато аргументів з обох сторін, але  не можна однозначно сказати, хто з них має рацію. За результатами опитування, 58% українців виступили проти заборони абортів. Крім того, в останні роки спостерігається тенденція щодо зменшення кількості абортів.

На мою думку, суспільство України ще не готове до введення таких значущих змін. Хоча на сьогодні Україна наслідувала Польщу і також подала на розгляд законопроект, де пропонуються зміни та доповнення до Цивільного кодексу України і  Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» щодо дозволу на штучне переривання вагітності лише у випадках та за наявності обставин, встановлених законодавством (якщо вагітність несе пряму загрозу життю вагітної жінки; є медичні показання щодо патології плоду, несумісної з життям дитини після народження; зачаття дитини в результаті зґвалтування). Наразі доля цього законопроекту невідома.

Отже, можна зробити висновок, що питання встановлення юридичної відповідальності за аборт є дуже складним, багатоплановим і практично нерозв’язним у  контексті суспільства в цілому. Я вважаю, що сучасний низький рівень розвитку нашої медицини, недосконалість правової системи, а також загальний рівень розвитку держави свідчить про необхідність залишити право жінки на аборт.

 

Науковий керівник:                      к.ю.н., асистент, Трихліб К. О.

 

 

Чиріна Валерія Леонідівна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКОЮ, 1 курс, 6 група

 

ТЕОРІЯ ТА ПРАКТИКА ПОДОЛАННЯ КОЛІЗІЙ МІЖ НАЦІОНАЛЬНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ І МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОВИМИ АКТАМИ

 

Колiзiï не є новим явищем у сучасному правовому полi, проте питання ïхнього подолання залишаються невирiшеними. На нашу думку, звернення до сучасноï практики вирiшення колiзiй надасть нашiй державi можливостi для вдосконалення власного законодавства.

Зазначимо, що міжнародне право має особливість по відношенню до національного права, яка полягає в тому, що його важко належним чином співвіднести. Через це виникають ситуації, коли в межах наведених вище конфліктних обставин відбувається зіткнення одразу декількох різних видів колізій. З метою надання роботі завершного характеру розглянемо ці ситуації та встановимо правила їх вирішення.

В таких ситуаціях стикаються, як правило, одразу дві колізії. Це може проявлятися у вигляді збігу темпоральної й ієрірхічної, темпоральної і змістової або ієрірхічної та змістової колізій. Темпоральною є колізія між нормами прийнятими в різний час; змістовою є колізія, що виникає між загальною та спеціальною нормами, а ієрархічна колізія полягає у протиріччі між нормами різної  юридичної сили.

З огляду на вищенаведене, у випадку наявності збігу темпоральної та ієрархічної колізій застосовуємо ту норму права, яка має більшу юридичну силу, незалежно від часу прийняття. При збігу темпоральної і змістової колізій використовуємо норму, яка є спеціальною, також незалежно від часу її прийняття. У разі збігу ієрархічної та змістової колізій застосуванню підлягає норма більшої юридичної сили, незалежно від характеру.

Узагальнення практики мiжнародних судових установ щодо аналiзу вiтчизняного законодавства зводяться до того, що кiлькiсть протирiч мiж окремими законодавчими актами є надзвичайно великою. Враховуючи обмежений обсяг роботи ми обрали аналiз проблематики та способiв вирiшення колiзiй мiж актами нацiонального законодавства і чинними мiжнародними договорами, ратифiкованими парламентом (ст. 9 Конституції України). По-перше, даний аспект обраноï тематики є вiдносно малодослiдженим. По-друге, його значущість не викликає сумнiвiв, адже саме вiд належного виконання взятих на себе договiрних зобов’язань залежить мiжнародний iмiдж Украïни.

Слід зазначити, що колiзiя – це розбіжність або суперечність між нормативно-правовими актами, що регулюють одні й ті самі, схожі або суміжні правові відносини. Загальновiдомими є три формули розв’язання цих протирiч, вiдповiдно до вiдмiнностей конфлiктуючих актiв у юридичнiй силi, часі прийняття та характері (змісті). У контекстi спiввiдношення мiжнародного і нацiонального права колiзiï можуть виникати лише стосовно ратифiкованих краïною договорiв, а не всiєï сукупностi мiжнародно-правових актiв.

Для початку проаналiзуємо ситуацiю, коли чинний мiжнародний договiр, ратифiкований парламентом, суперечить закону або будь-якому iншому акту законодавства. В цьому випадку ми застосуємо норми першого роздiлу Конституцiï Украïни, вiдповiдно до яких чиннi мiжнароднi договори, ратифiкованi Верховною Радою Украïни, є частиною нацiонального законодавства. Крім того, необхідно звернути увагу на норми Вiденськоï конвенцiï про право мiжнародних договорiв, вiдповiдно до якоï ратифiкований мiжнародний договiр має бiльшу юридичну силу, нiж звичайнi закони краïни. З цього можна зробити висновок, що у разi такоï колiзiï застосовується мiжнародний договiр.

Колiзiї мiж Конституцiєю і мiжнародним договором. Незважаючи на те, що така колiзiя на практицi практично не зустрiчається в силу того, що Украïна юридично не має можливостей ратифiкувати тi мiжнароднi договори, якi суперечать Конституцiï Украïни до моменту внесення змiн у вiдповiдну частину Основного Закону, – таке явище цiлком можливе у випадку, коли внаслiдок внесення змiн до Конституцiï України ïй почав суперечити ратифiкований до цього договiр. У такому разi, за будь-яких умов застосовується Конституцiя Украïни як нормативно-правовий акт, що має найвищу юридичну силу.

При цьому найбiльш цiкава ситуацiя виникає тодi, коли суперечнiсть наявна мiж двома чинними мiжнародними договорами, ратифiкованими парламентом. В силу складностi обраноï ситуацiï, необхiдно застосувати той договiр, який є спецiальним по вiдношенню до iншого, натомість у разi неможливостi проведення такого розмежування, потрiбно обрати той договiр, який ратифiковано пiзнiше.

Водночас, беручи до уваги вищенаведені способи подолання колiзiй між національним законодавством і міжнародно-правовими актами, слід додатково охарактеризувати способи подолання колiзiй, якi повиннi мати прiорiтет. Зокрема, усунення колiзiй можливе також або за умови позитивноï законодавчоï діяльності парламенту, або у разi денонсацiï вiдповiдного міжнародного договору.

Отже, питання подолання та усунення колiзiй мiж нацiональним законодавством і мiжнародним правом залишається актуальним та потребує подальшого ґрунтовного дослiдження й аналізу.

 

Науковий керівник:                        к.ю.н., асистент, Трихліб К. О.

Дейнека Віолета Сергіївна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКОП, 5 курс, 23 група

 

ПРОБЛЕМА ВИЗНАЧЕННЯ І ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКУ БАЗОВИХ ЦІННОСТЕЙ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

 

Європа, на сьогодні, розглядається більше не як географічна,а як ціннісна спільнота, оскільки європейські цінності є підвалинами ліберально-демократичних інститутів західноєвропейського простору. Стрижнем європейських цінностей виступають фундаментальні ліберальні права та свободи людини, правова і соціальна держава, а також демократичні принципи державного устрою.

Загальне поняття “цінність” було введено до наукового обігу німецьким філософом Р. Г. Лотце у ХІХ ст. За вченим, соціальні цінності можна визначити як ієрархічно розташовані значення, що впорядковують для людини Всесвіт, довкілля, соціальні відносини, речі тощо. Вони мають чітко визначені функції, серед яких можна виділити: 1) створення своєрідної шкали переваг та орієнтування людини у соціальному просторі; 2) мотивування соціальних дій та надання людині виправдання своїх вчинків; 3) регулювання соціальної взаємодії та відносин.

Що стосується ЄС, то його базові ціннісні основи знайшли своє відображення у Хартії основних прав Європейського Союзу від 1 грудня 2009 р. Необхідність прийняття цього документу була зумовлена потребою визначення спільних цінностей нового політичного утворення (Європейського Союзу) й гарантувати основні права громадян уже в контексті законодавства та інститутів ЄС. У даному правовому акті права і свободи громадян ЄС постали як цінності всіх країн-членів такого союзу, на яких ґрунтується діяльність його інститутів, про що зазначено у преамбулі документу: «Народи Європи, утворюючи все більш згуртований та тісний союз, прийняли рішення будувати разом мирне майбутнє на основі спільних цінностей… Європейський Союз сприяє збереженню та розвиткові цих спільних цінностей за поваги до різноманіття культур та традицій народів Європи, рівно як і до національної самобутності держав-членів та організації їхпублічної влади на національному, регіональному та місцевому рівнях». Стосовно питання європейських цінностей, то це поняття включає в себе широкий ряд конституційних законів та моральних якостей, які кожен європеєць має враховувати в своїй щоденній поведінці, діях та навіть думках. Договір про Європейський союз у Лісабонській редакції 2009 року визначив, що: «Керуючись культурною, релігійною й гуманістичною спадщиною Європи, з якого розвилися загальні цінності, що становлять нерушимі та невід’ємні права людської особистості, так само як свобода, демократія, рівність і правова Держава».

Отже, до базових цінностей, визначених європейською спільнотою та зафіксованих у документі належать:

– гідність (розділ 1, ст. 1–5) включає в себе права та гарантії, які забезпечують гідне існування людської особистості в суспільстві: право на життя, право на особисту недоторканість, заборона тортур та іншого жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження, покарань, свобода від рабства та підневільного стану. Тобто, переконання, що всі люди мають гідність, означає, що всі вони в змозі свідомо обрати моральну поведінку самі, а не сліпо слідувати нав’язаним кодексам честі з боку держави або корпорацій і станів. Тому повага до людської гідності стала першим й головним розділом «Хартії фундаментальних прав ЄС», базовою цінність Союзу.

– свободи (розділ 2, ст. 6–19), які являють собою фундаментальні громадянські та політичні свободи, закріплені в Європейській конвенції з прав людини. Насамперед, необхідно вказати, що в ліберальній думці і політичній практиці виокремлюються поняття «свобода» («freedom») та «свободи» («liberties»). Перше означає невтручання держави або інших людей у сферу самовизначення людини. Ця сфера окреслюється фундаментальними правами і свободами, а саме: повагою до приватного та сімейного життя, захистом інформації особистого характеру, свободою думки, совісті та релігії, правом на приватну власність на свої переконання та ряд інших. Індивід сам вільний розпоряджатися своїм життям, своєю законною власністю та визначати цінності, сенс свого життя. Ані держава, ані інші люди не можуть позбавити (відчужити) ці права і свободи людини. Окрім того, така свобода передбачає відповідальність особи за свій вибір.

– рівність (розділ 3, ст. 20–26), де визначено рівність людей у правах, недопущення дискримінації, культурне, релігійне та мовне різноманіття, тощо. Як бачимо, рівність в в даному сенсі означає не однаковість людських здібностей чи доходів та соціального положення, а рівність у свободі самореалізації в якості людини. В основі європейських цінностей лежить оптимістична концепція людини, яка передбачає, що кожен індивід є гідним свободи та здатний на моральну поведінку у відносинах з собі подібними. Окрім того, закріплюється рівність всіх перед законом і неможливість поручня прав і свобод іних осіб.

– солідарність (розділ 4, ст. 27–38), в цьому розділі містяться певні трудові права та відображено деякі положення Європейської соціальної хартії, яка вже стала частиною права ЄС, а саме: право працівників на отримання інформації, на ведення переговорів та колективні дії, на послуги з працевлаштування та інші.

– громадянство (розділ 5, ст. 39–46). В європейському просторі громадянство розуміється та розвивається не тільки в якості приналежності до певної держави (це пасивне громадянство), а й в якості активного громадянства, що передбачає участь індивіда в громадському і політичному житті. За Хартією визначено виборче право на виборах до Європейського парламенту та на муніципальних виборах, на належне управління, на доступ до документації, на звернення до Омбудсмена ЄС, свобода пересування та проживання, дипломатичний та консульський захист.

– правосуддя (розділ 6, ст. 47–50). Дані статті закріплюють гарантії прав особистості, переважно в рамках кримінального процесу, зокрема: право на ефективний правовий захист та доступ до неупередженого суду, презумпція невинуватості та право на захист, забезпечення принципів законності та відповідності покарання вчиненому злочину.

Тому, можна зазначити, що в Хартії визначено шість базових цінностей Європейського Союзу. Проте варто згадати і про деякі інші. Насамперед, це толерантність, яка передбачає не просто поступки або поблажливість до інших релігійних, гендерних або національних ознак людей, але, передусім, визнання кожного індивіда як рівної за правами і свободами людини, тобто вимагає активної громадянської позиції стосовно захисту права кожного на свою культурну особливість. А також справедливість, яка, як базова європейська цінність, означає не просто рівність результатів праці і доходів людей, а надання рівних можливостей людям для самореалізації в будь-якій сфері суспільства. Рівність можливостей, тобто умов самореалізації громадян, забезпечується рівним доступом до освіти, культури, владних посад і політичної діяльності, праці, а вже як розпорядитися цими можливостями, залежить від кожної людини, її здібностей, наполегливості, зусиль.

Окрім того, до європейських цінностей належить також і парламентська демократія, яка ґрунтується на визнанні суверенності, верховенства влади народу, який через своїх представників відстоює інтереси і цінності різних соціальних груп у владі.

Отже, з аналізу базових європейських цінностей можна зробити висновок, що вони не можуть існувати і впроваджуватися як окремі життєві орієнтації (свобода без відповідальності чи демократія без активного громадянства), а мають реалізуватися і впроваджуватися як цілісна система, в якій цінності визначають і взаємообумовлюють одна-одну.

 

Науковий керівник:                                   асистент Усманов Ю. І.

 

 

Корицький В’ячеслав Андрійович

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 5 курс, 23 група

 

ПИТАННЯ СТАТТІ 50 ДОГОВОРУ ПРО ЄС ЯК

МАТЕРІАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ПІДСТАВИ ДЛЯ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ДЕЗІНТЕГРАЦІЇ

 

Інтеграція в межах Європейського Союзу (далі – ЄС) є складним і тривалим явищем, мета якого в рамках ЄС усвідомлюється не усіма і не всіма підтримується. Відтак, не дивно, що поряд з процесами поглиблення співпраці та взаємопроникнення політико-правових, соціальних і культурних систем держав-членів ЄС зароджуються і набувають сили процеси відторгнення цінностей ЄС державами, які вже є членами ЄС. Причин для цього багато, проте це дослідження спрямоване на висвітлення матеріально-правової підстави для дезінтеграційного процесу – статті 50 Договору про Європейський Союз (надалі – ДЄС).

Актуальність статті 50 ДЄС вже засвідчена подіями, що відбуваються у Сполученому Королівстві Великобританії та Північної Ірландії, які отримали назву “Brexit”. Наукову цікавість проблеми становить механізм застосування статті 50 ДЄС, особливо наочно продемонстрований британською конституційною і міжнародною практиками. Думається, що, хоча і не першим виходом із Співтовариства (першою державою була Гренландія), але найбільш відчутним, Brexit-ом,  поставлено такі питання до статті 50 ДЄС:

• Які вимоги вважаються конституційними у розумінні статті 50 ДЄС?
• Які вимоги ставляться до процедури погодження у розумінні прийняття заяви про вихід і складення угоди як у формальному, так і в матеріальному аспектах?
• Яким чином до держави-ініціатора процедури виходу зі складу ЄС діють договори ЄС під час виходу?

Уявляється, що ці питання в достатньо повній мірі окреслюють проблематику порушеного питання. Тому, почнемо з того, які вимоги вважаються конституційними у розумінні статті 50 ДЄС?

По-перше, стаття 50 ДЄС є матеріально-правовою в аспекті забезпечення права держави-члена ЄС на вихід, і процесуальною в аспекті формалізації процедури такого виходу, тому не зачіпає спектра проблем, пов’язаних з питаннями конституційно-правового гарантування легальності процедури виходу відповідно до внутрішнього права держави, яка хоче вийти зі складу ЄС.

По-друге, відповідно до Гренландської конституційної практики, а також згідно з конституційними приписами Сполученого Королівства, цими державами проводилися референдуми, для того, щоб уряди відповідних країн могли дізнатися думку населення.

По-третє, конституційна практика як явище не вичерпується самими лише референдумами, так у випадку із Сполученим Королівством Великобританії та Північної Ірландії взагалі виникла конституційна колізія, коли уряд запустив процедуру Brexit, а Високий Суд Лондона це рішення скасував, і вказав на те, що таке право (ініціації процедури Brexit-у) має лише парламент Королівства.

По-четверте, окрім вказаного згідно з конституційними вимогами національними законодавствами можуть запроваджуватися додаткові умови і вимоги до виходу. Таким чином, у розумінні статті 50 ДЄС конституційні вимоги є поняттям, що повністю залежить від національної і конституційної практики держави-ініціатора виходу.

Другим аспектом є важлива умова, згідно з якою за статтею 50 ДЄС держава, яка хоч і завершила всі конституційні процедури по виходу з ЄС, але не подала про це заяву до Європейської Ради, не вважається такою, що бажає вийти з ЄС.

Думається, що доречно розглянути друге питання: якими є формальні вимоги до виходу? Як вказувалося, статтею 50 ДЄС це питання врегульовано з процесуальної точки зору, але, разом з тим, у цій статті міститься норма, яка відсилає до статті 218 Договору про функціонування Європейського Союзу (далі – ДФЄС). Процедура не відзначається складністю, якщо не враховувати деякі її аспекти:

По-перше, необхідна заява про наміри, подана до Європейської Ради.

По-друге, Європейська Рада погоджує правову позицію з Європарламентом з приводу ставлення ЄС до держави-ініціатора виходу в аспекті майбутніх відносин між ними.

По-третє, переговори оформлюються угодою про вихід, яка є кінцевим етапом дезінтеграційного процесу, на відміну від заяви про наміри, яка є його початком.

По-четверте, з моменту набуття чинності угодою про вихід держава-ініціатор виходу втрачає всі права держави-члена ЄС. У разі відсутності угоди про вихід, строк відраховується від дати подання заяви про вихід, і становить 2 роки, зі спливом яких держава-член втрачає всі свої права у разі, якщо Європейська Рада не піде на поступки. Ці аспекти цілком повно розкривають процесуальний механізм взаємодії, що дозволяє звернутися до третього питання.

За змістом статті 50 ДЄС можна зробити критичний висновок: до часу, поки не набуде чинності угода про вихід зі складу ЄС, ініційована її членом і укладена відповідно до статті 50 ДЄС із дотриманням процедури та вимог до форми і змісту, або не сплине строк у виді двох років з моменту подання заяви про наміри державою-ініціатором виходу до Європейської Ради, якщо він не буде подовжений Європейською Радою, держава-ініціатор виходу користується всіма правами і несе всі обов’язки, належні державі-члену ЄС.

Підсумовуючи викладене думається, що стаття 50 ДЄС слугує ефективною підставою як у матеріально-правовому, так і, поряд з статтею 218 ДФЄС, процесуальному аспектах, і забезпечує право держав-членів ЄС на вихід. Із аналізу вказаної норми видається, що проблемними аспектами залишаються момент початку і припинення дезінтеграційного процесу, а також механізм інституційної взаємодії в рамках ЄС. Ці питання уявляються такими, що потребують прискіпливої уваги і всебічного дослідження.

 

Науковий керівник:                        к.ю.н., асистент Усманов Ю. І.

 

 

Міклер Лілія Миколаївна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 5 курс, 13 група

 

Асоціація чи асоційоване членство?

 

Для більшості країн європейський вибір – це нові перспективи  для їх співробітництва з розвиненими країнами континенту; досягнення економічного, соціального й інтелектуального прогресу; зміцнення позицій у міжнародній системі координат; шлях модернізації економіки, залучення іноземних інвестицій і новітніх технологій; підвищення конкурентоспроможності вітчизняного товаровиробника; можливість виходу на єдиний внутрішній ринок ЄС.

Що взагалі стоїть за поняттями «асоціація» та «асоційоване членство»?

Для відповіді на поставлене питання потрібно передусім провести чітку межу між поняттями „асоціація” (association) та „асоційоване членство” (associated membership).

Перше з них є досить поширеним поняттям у зовнішній політиці ЄС, а „угоди про асоціацію” (Association Agreements) – популярною формою закріплення стосунків між ЄС та його партнерами. Нині ЄС має чинні угоди про асоціацію із Тунісом, Ізраїлем, Марокко, Йорданією, Єгиптом, Палестинською автономією (перехідна угода) та Чилі. Подібні угоди також підписано (хоча вони ще не вступили у силу) із Алжиром та Ліваном.

Як бачимо, окрім Чилі, усі ці країни входять до середземноморської інтеграційної системи – так званого Барселонського процесу, метою якої є інтеграція країн ЄС із його південними та східними середземноморськими партнерами. У його рамках закладаються умови для створення зон вільної торгівлі між ЄС та його середземноморськими партнерами, координується політика в сфері міграції та безпеки. Очікується, що нещодавня ініціатива Франції, підтримана країнами ЄС на останньому засіданні Європейської Ради, – створення так званого „Союзу для Середземномор’я” (Union for the Mediterranean), посилюватиме цей процес.

Об’єднуючи всі ці приклади, можна підсумувати, що саме по собі поняття асоціації може тлумачитися у різний спосіб залежно від формату стосунків конкретної країни чи регіону із ЄС; при цьому по-справжньому вагому роль відіграє не так саме слово „асоціація”, як конкретний зміст угоди, що укладається між ЄС та країною-партнером чи партнерським інтеграційним об’єднанням.

На відміну від „асоціації” – досить поширеного терміну у стосунках ЄС із його партнерами, поняття „асоційованого членства у ЄС” є фактично порожнім: цього формату стосунків із країнами-партнерами у Європейському Союзі не існує.

Поняття „асоційованого членства” відсутнє і в установчих договорах ЄС (своєрідних конституційних актах Союзу), і в тексті нового Лісабонського договору, який нині проходить процедуру ратифікації у країнах ЄС. Жодна країна не є нині „асоційованим членом” ЄС.

Іншими словами, та чи інша європейська країна є або не є членом Європейського Союзу. При цьому країна, що не входить до ЄС, може брати участь у низці його інтеграційних процесів (приміром, Норвегія та Ісландія, не входячи до Союзу, є членами Шенґенського простору вільного руху осіб). З іншого боку, країна, що входить до ЄС, може не брати участі в низці його інтеграційних процесів (Сполучене Королівство свідомо не входить ані до Шенґенського простору, ані до зони євро). Однак це нічого не змінює у статусі країни: вона є або не є членом Європейського Союзу, тобто вона має чи не має голосу в його інституціях.

Країна, що подала заявку на членство в ЄС, має статус „країни-заявниці” (applicant country); країна, чию заявку на членство підтримали, має статус „країни-кандидата” (candidate country), а країна, що має перспективу членства в ЄС (відповідно до угод із Союзом), однак ще не подала заявки, називається зазвичай „потенційною країною-кандидатом” (potential candidate country). Однак, ще раз повторимо, стосунки ЄС із його партнерами не передбачають статусу „асоційованого члена”.

У цій статті  показали, якими неоднозначними є поняття „асоціації” та „асоційованого членства”, що їх нині часто вживають у зв’язку із стосунками між ЄС та Україною. З одного боку, „асоційованого членства” як формату стосунків взагалі не існує у нинішньому Союзі, тож саме це словосполучення можна вважати позбавленим конкретного змісту. З другого – поняття „асоціації” є надзвичайно широким, а його зміст, властиво, залежить від змісту конкретної угоди ЄС із конкретною країною, з якою він будує стосунки. Адже від „Європейської угоди” між ЄС та Польщею, що містила конкретну перспективу приєднання до ЄС, та „Угодою про асоціацію” між ЄС та Чилі – дуже велика відстань.

 

Науковий керівник:         к.ю.н., асистент Камишанський М. М.

 

 

Попов Захар Вікторович

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 5 курс, 20 група

 

Правова природа Європейського Союзу

 

Європейський Союз (далі – ЄС) завжди викликав багато запитань стосовно своєї правової природи на міжнародній арені. У науковому колі існують різні думки про те, чи є ЄС міжнародною міжурядовою організацією, чи він є прототипом держави у формі федерації, чи є унікальним суб’єктом без аналогів. Сучасна правова наука має три основні теорії пояснення правової природи ЄС, за якими Союз — це особливий різновид міжнародної міждержавної організації; специфічне державне утворення, різновид конфедерації або федерації; новий тип політико-правового утворення.

Після утворення першого Європейського об’єднання домінуючою була концепція, що ЄС – це міжнародна міжурядова організація. Н.Т. Ебралідзе відмічає: «Вчені, починаючи вже з 1970 рр., прийшли до висновку, що ЄС – це не унікальне невідоме юриспруденції утворення, а міжнародна організація» Наведена концепція полягає в тому, що ЄС ототожнюється з міжнародно-правовою організацією. ЄС схожий за правовою природою на міжнародну міжурядову організацію, адже основою його функціонування є міжнародний публічний договір, який укладений від імені держав. Цілі і завдання співпадають з багатьма міжнародними організаціями. Основу ЄС становило Європейське співтовариство, яке зараз доповнене сферою спільної зовнішньої політики та політики безпеки, ЄС має власні органи управління, деякі з них мають статус міжурядових (Рада ЄС та Європейська Рада), які приймають рішення кваліфікованою більшістю. Можливість вступу до ЄС залежить від рішення самої держави, так само і вихід з ЄС можливий за рішенням доброї волі держави. ЄС неможна віднести до класичних міжнародних організацій, бо він має своє громадянство, виборні представницькі ограни, наднаціональну компетенцію, власну автономну правову систему тощо. Найсуттєвішою ж відмінністю, яка не дає можливість віднести ЄС до міжнародної міжурядової огранізації – є право ЄС створювати наднаціональні норми, жодна міжнародно-правова організація не має такого права. Однак, значна кількість науковців зазначає, що ЄС в процесі інтеграційних змін переходить від статусу міжнародної міжурядової організації до єдиного утворення близького за своїми якостями до держави (федерації чи конфедерації).

Другою теорією правової природи ЄС є державоподібне утворення федеративного типу. Аргументами даної концепції виступає наднаціональний характер інститутів європейських співтовариств, існування дворівневої системи органів управління, конституційна природа установчих договорів про європейські інтеграційні об’єднання, наявність виключної компетенції ЄС і спільної компетенції ЄС та держав-членів ЄС, наявність єдиного громадянства ЄС, існування спільного та валютного ринку як форми міжнародної економічної інтеграції, вільний рух осіб в межах території ЄС, існування єдиної бюджетної системи в межах ЄС та інші.

Якщо розглядати противників даної теорії, зокрема науковці, які критикують федеративний підхід до визначення правової природи ЄС, зазначають, що установчі договори про створення європейських інтеграційних організацій не можна вважати конституціями, і на них практично повністю поширюють свою дію норми права міжнародних договорів. Також невідомо чи стане ЄС федерацією, адже в процесі розробки проекту Конституції для Європи учасники Конвенту за майбутнє Європи все ж таки відхилили саме ті ідеї (загальні вибори Президента ЄС, формування двопалатного парламенту), які б сприяли остаточному наближенню ЄС до федерації. ЄС не можна назвати федерацією, бо у нього відсутня одна з найголовніших її ознак: у федеративній державі її суб’єкти є невід’ємними складовими самої держави і наділені лише окремими суверенними правами, а держави-члени ЄС є абсолютно самостійними і володіють повним

Також ЄС має й риси конфедерації: є об’єднанням держав, створеним задля спільної мети (підвищення рівня економічного розвитку, оборона) на підставі міжнародного публічного договору, має спільні органи управління, держави-члени зберігають повний суверенітет. І. Яковюк вважає, що до конфедерації ЄС наближує те, що держави-члени зберігають свій суверенітет і не втрачають права виходу із нього будь-коли; ЄС утворюється на основі договору і має міжнародно-правовий характер; члени ЄС зберігають такі ознаки держави, як наявність власних збройних сил і податків. Та на відміну від конфедерації ЄС не є тимчасовим утворенням, його існування не припиниться після досягнення певної мети, оскільки цього не передбачено договором про його створення. Цілі та завдання ЄС є не конкретними, а динамічними. Крім того в конфедерації не існує єдиного громадянства, валюти, що притаманно ЄС. Кожна концепція правової природи ЄС охоплює певну частину ознак створення і функціонування ЄС, але комплексно жодна з проаналізованих концепцій не може охарактеризувати правову природу ЄС, тому це дає можливість охарактеризувати ЄС як самостійне і автономне інтегративне об’єднання, яке не є тотожнім ані державі, ані міжнародній організації. У науковій літературі таке об’єднання називають sui generis, тобто таке що є унікальним суб’єктом без аналогів. Концепція особливого характеру ЄС містить ознаки принаймні трьох міждержавних утворень: федерації, конфедерації, міжнародно-правової організації, а також відповідно свої особливі ознаки, які відрізняють її від інших міждержавних утворень.

Отже, згідно з вищенаведеним, на сьогодні немає єдиної думки щодо розуміння правової природи ЄС. Однак кожна з теорій, в наш час, має право на існування. Варто зазначити, що ЄС є об’єднанням особливого характеру (sui generis), а також містить ознаки,  як міжнародної міжурядової організації, так і  державоподібного утворення (федерації та конфедерації). Тому питання про правову природу ЄС та його правову систему остаточно вирішить подальший розвиток правового співробітництва держав-членів ЄС.

 

Науковий керівник:                                             Камчатний М. В.

 

 

Чернявський Антон Геннадійович,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 5 курс, 24 група

 

ІММІГРАЦІЯ ТА ВИХІД ВЕЛИКОБРИТАНІЇ З ЄС

 

Імміграція до Великобританії значно зросла за останню пару років, оскільки відновлення економіки країни набирає обертів і це породжує наплив робітників з інших країн. Імміграція до Великобританії за останні 15 років не була винятковою в межах ЄС, не зважаючи на думку більшої частини британської преси. Наприклад, між 2000 і 2014 приток іммігрантів в Італію та Іспанію був вищим, ніж у Великобританію (або Німеччину чи Францію). Частка населення Великобританії, що являється не корінними за походженням, не особливо відрізняється від інших країн ЄС. У Великобританії проживає найбільша кількість іммігрантів, які є вихідцями не з країн ЄС.

Великобританія має великий досвід інтеграції мігрантів. Як державні, так і приватні роботодавці у Британії є найбільш відкритими у наданні робочих місць для людей з іноземними кваліфікаціями у порівнянні з їхніми колегами в багатьох інших країнах ЄС. Саме тому висока частка британських іммігрантів є більш кваліфікованими, ніж в будь-якій іншій країні-члені ЄС. Іммігранти з країн ЄС мають більше шансів бути працевлаштованими, ніж корінні британці.

Чому ж імміграція в ЄС стала настільки болючою темою? Одна з причин, ймовірно, в тому, що реальна заробітна плата англійських робітників різко впала в період між 2008 і 2014 роками. Існує дуже мало доказів того, що зниження заробітних плат безпосередньо пов’язане з імміграцією, проте в британському суспільстві панує така думка.

Інша причина вбачається в проблемах у житловому секторі. Будівництво житла в Великобританії відстає від попиту на 35 років. Незважаючи на поступове збільшення будівництва, Британія як і раніше будує на третину менше будинків, ніж це було в 2007 році, в результаті чого дефіцит житла стає все більш актуальним з кожним роком. У багатьох частинах країни ціни знаходяться поза зоною досяжності для людей із середнім рівнем доходів, не кажучи вже про працівників із низькими заробітними платами. Це змушує значну частину робітників проживати в дорогому, малогабаритному орендованому житлі. Великобританія в даний час має найменшу житлову площу на одного жителя серед країн ЄС-15 і найменшу кількість нових будинків у ЄС-28. Багато хто звинувачує іммігрантів в такому положенні справ, але реальним винуватцем є кричущий провал державної політики.

Іммігранти також обвинувачуються в тому, що ставлять  Національну службу охорони здоров’я (НСОЗ) і галузь освіти під значний тиск. Іммігранти ЄС є «донорами» державних фінансів і, отже, не винні в недофінансуванні публічних послуг. Але це не так на думку багатьох британців, яким доводиться стояти у величезних чергах для медогляду в Національні службі охорони здоров’я або які не можуть влаштувати своїх дітей в місцеву школу. Проблема знову-таки полягає у державній політиці: попит на публічні послуги зростає і Великобританія не встигає забезпечувати ними людей. В деякій мірі це спричинено зменшенням витрат уряду на державні потреби. Але це також відображає інституційні проблеми: імміграційні податки надходять до уряду, який не встигає компенсувати витрати таких організацій, як НСОЗ або місцевих органів освіти на надання додаткових послуг, необхідних для іммігрантів.

Останній фактор, який поглиблює ворожість по відношенню до імміграції – це збідніння соціального статусу білого робітничого класу. Відбулося помітне поліпшення середнього рівня освіти у Великобританії в останні роки, але це поліпшення в значній мірі пройшло повз білий робітничий клас. Ця група в даний час має найгірший рівень освіти і, ймовірно, в майбутньому буде отримувати найнижчу заробітну плату, а також, швидше за все, буде конкурувати за отримання соціального житла. Нащадки білих батьків робітничого класу має набагато менше шансів вступити до університету, ніж потомство батьків-іммігрантів. Англія має чудовий досвід в інтеграції іммігрантів, але виявляє себе слабкою при вирішенні проблем бідних білих громадян.

Питання імміграції було винесене на перший план, щоб відвернути увагу від провалів уряду у вирішенні реальних проблем країни: житло, погана успішність білого робітничого класу у навчанні і погане фінансування публічних послуг. Іммігранти, в свою чергу, стали фігурою для “відводу очей” від реальних проблем для політиків. Легше звинуватити їх, ніж вирішувати хронічні невдачі політики уряду, тим самим породжуючи зростання антиіммігрантських настроїв. Консерватори були особливо винні в цьому. Тягар жорсткої економії впав на найбідніші і слабкі прошарки населення через погіршення добробуту та скорочення соціальних видатків. Встановивши неявний зв’язок імміграції з тиском на державні фінанси, публічні послуги та нестачу житла, уряд зробив так, що всі звинувачення у його провальній політиці були перенесені на іммігрантів.

Все це відвернуло увагу від державної політики, але це було зроблено за велику ціну. Говорячи про імміграцію як проблему і необхідність її «лікування», політики по суті узаконили ксенофобію. Причина зосередження антиіммігрантських настроїв в ЄС, на відміну від імміграції з-за меж ЄС проста: скарги на польську імміграцію не розглядаються як расистські в порівнянні з імміграцією чорношкірих або азіатів. Але це теж саме, що й ксенофобія. Це може коштувати країні свого членства в ЄС, але уряд і лейбористи визнають набагато більше переваг у цьому, ніж в здійсненні витрат на Великобританію.

ЄС стикається з серйозними проблемами: від невдач урядів єврозони у вирішенні власних  проблем,  до нездатності інститутів ЄС подолати розрив між ними і звичайними громадянами ЄС. Починаючи з 29 березня 2017 року Великобританія запускає процес виходу з ЄС. Одна з основних причин цьому – популярна ворожість по відношенню до імміграції. Трагедія полягає в тому, що цієї ситуації можна було б уникнути, якби лейбористської партії і консерватори показали лідерські якості, відмовившись від пов’язування імміграції з всіма соціальними і економічними проблемами.

 

Науковий керівник:                 к. ю. н., асистент Петришин О. О.

Андрущенко Ганна ЮріївнаНаціональний юридичний університет імені Ярослава МудрогоІПКЮ, 5 курс, 24 група ОСОБЛИВОСТІ ЗДІЙСНЕННЯ ГРОМАДСЬКОГО КОНТРОЛЮ ЗА ДОТРИМАННЯМ ПРАВ ЗАСУДЖЕНИХ В УСТАНОВАХ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ

 

На сьогодні громадський контроль за дотриманням прав і законних інтересів осіб, що відбувають покарання у місцях позбавлення волі існує задля забезпечення загальної конституційної мети: визнання людини найвищою соціальною цінністю. Вважається, що саме контроль громадськості має вплинути на забезпечення ефективної діяльності органів і установ виконання покарань щодо забезпечення реалізації прав особами, які в них утримуються.

Відтак, дотримуючись курсу гуманізації та дотримання прав людини в місцях позбавлення волі, на сучасному етапі розвитку пенітенціарна система України стала відкритою й доступною для громадського контролю: представники міжнародних та українських неурядових організацій регулярно відвідують вітчизняні установи відбування покарання.

Так, відповідно до положень ч. 2 ст. 25 Кримінально-виконавчого кодексу України (Далі – КВК України) громадський контроль за дотриманням прав засуджених під час виконання кримінальних покарань у виправних колоніях, арештних домах, виправних центрах та слідчих ізоляторах здійснюють спостережні комісії, які діють на підставі КВК України та Положення про спостережні комісії, що затверджується Кабінетом Міністрів України, а у виховних колоніях – піклувальними радами. У випадках, встановлених КВК України та законами України, громадський контроль за дотриманням прав засуджених під час виконання кримінальних покарань можуть здійснювати громадські об’єднання.

Розглянемо детальніше діяльність спостережних комісій. Відтак, Положення про спостережні комісії, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 01 квітня 2004 р. № 429 (Далі – Положення), визначає завдання, функції та повноваження спостережних комісій, що утворюються місцевими держадміністраціями, а в разі делегування таких повноважень – виконавчими комітетами міських (за винятком міст районного значення) рад.

При цьому, основний зміст їхньої діяльності випливає із самої природи  місцевого самоврядування (сформульований у ст. 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»): гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання в сільську громаду кількох сіл, селища, міста – самостійно або під відповідальність органів і посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції й законів України.

Отже, відповідно до Положення основними завданнями спостережних комісій є:

1) організація громадського контролю за дотриманням прав і законних інтересів засуджених та осіб, звільнених від відбування покарання;

2) сприяння органам і установам виконання покарань у виправленні і ресоціалізації засуджених і створенні належних умов для їх тримання, залучення до цієї діяльності громадських організацій, органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності та громадян;

3) організація виховної роботи з особами, умовно-дострокового звільненими від відбування покарання, та громадського контролю за їх поведінкою протягом невідбутої частини покарання;

4) надання допомоги у соціальній адаптації особам, звільненим від відбування покарання.

Для аналізу ефективності діяльності спостережних комісій, нами була досліджена діяльність спостережної комісії при Харківській райдержадміністрації у ІІ півріччі 2015 року, I та ІІ півріччі 2016.

Отже, засідання спостережної комісії проводяться в міру необхідності але зазвичай, не рідше двох разів на місяць.

На своїх засіданнях спостережна комісія, з питань що належить до її компетенції заслуховувала інформацію посадових осіб Темнівської виправної колонії № 100 та Хролівського виправного центру № 140, які беруть участь у виправленні засуджених, вносить пропозиції щодо вдосконалення їх діяльності з питань дотримання прав і законних інтересів засуджених.

Таким чином, за даними офіційних звітів про роботу спостережної комісії при Харківській райдержадміністрації у IІ півріччі 2015 року, у I та IІ півріччі 2016 року ми звели наступну таблицю та діаграму.

 

	Заходи проведені спостережною комісією	ІІ півріччя 2015 року	І півріччя 2016 року	ІІ півріччя 2016 року
1.	Всього проведено засідань	23	23	23
2.	Розглянуто справ засуджених, що підлягають умовно-достроковому звільненню	108	83	42
3.	Розглянуто питань про переведення засуджених з дільниці ресоціалізації до дільниці посиленого режиму	2	0	2
4.	Розглянуто питань про розгляд справ засуджених, які підлягають звільненню від відбування покарання на підставі ч. 9 ст.59 КВК України	0	1	0
5.	Розглянуто питань про заміну невідбутого покарання більш м’яким	0	0	1
6.	Надано  соціальних послуг юридичного та інформаційного характеру.	80	88	25
7.	Отримано звернень за інформацією районного центру зайнятості від осіб, звільнених з місць позбавлення волі, яким було запропоновано працевлаштуватись через центр зайнятості	0	0	0
8.	Здійснено комісійних обходів	4	2	4
9.	Здійснено виїздів з метою надання роз’ясненнь	6	12	12

Відтак, бачимо , що активність спостережної комісії за ІІ півріччя 2016 року була зменшена порівняно з ІІ півріччям 2015 року та І півріччям 2016 року. Особлива активність спостережної комісії спостерігається у І півріччі 2016 року.

При цьому, хочемо звернути у вагу на те, що звернення за інформацією районного центру зайнятості особами, звільненими з місць позбавлення волі, яким було запропоновано працевлаштуватись через центр зайнятості відсутні зовсім. На нашу думку, це свідчить про недовіру осіб звільнених з місць позбавлення волі до вітчизняної системи забезпечення зайнятості населення.

Отже, можемо казати про наявність зниження активності спостережної комісії при Харківській райдержадміністрації. При цьому, припускаємо можливе природне зменшення останньої, але у значно менших відсотках.

Як висновок необхідно наголосити, що зниження активності спостережної комісії не сприяє реалізації мети її створення, а саме: підвищенню рівня ефективної діяльність органів і установ виконання покарань щодо забезпечення реалізації прав, особами, які в них утримуються.

Також, на нашу думку, необхідне створення загальнодержавних програм задля координації та планування якісної роботі спостережних комісій не тільки на території Харківщини, а і на території всієї країни, адже спостережні комісії є своєрідною сполучною ланкою між владою, суспільством та засудженими (звільненими).

 

Науковий керівник:                      к.ю.н., доцент Романов М. В.

 

 

Крамаренко Яна Романівна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 5 курс, 24 група

 

Забезпечення засуджених до позбавлення волі правом на освіту

 

Здобуття засудженими загальної, професійно-технічної або вищої освіти має важливе значення, адже процес навчання впливає на розвиток особистості, який в свою чергу проявляється у позитивних змінах форми поведінки особи.

Засуджені, для реалізації даного права, мають певні гарантії на міжнародному та національному рівнях. У міжнародних документах йде мова про те, що кожна пенітенціарна установа мусить прагнути надати всім ув’язненим доступ до освітніх програм, які повинні бути максимально всебічними та відповідати індивідуальним потребам ув’язнених та їхнім прагненням. Крім того, освіта ув’язнених повинна бути інтегрована до загальнонаціональної системи освіти та професійного навчання з тим, аби після звільнення вони могли без перешкод продовжити своє навчання та професійну підготовку. Щодо закріплення даного права на національному рівні, то воно гарантується ст. 125 та 126 Кримінально-виконавчого Кодексу України (далі КВК). Згідно з останніми, у колоніях відповідно до законів України “Про освіту” і “Про загальну середню освіту” для засуджених забезпечується доступність і безоплатність здобуття повної загальної середньої освіти. Проте, у ч.2 ст. 125 зазначено, що загальноосвітні навчальні заклади колоній, створюються місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування відповідно до потреб у них і за наявності необхідної матеріально-технічної та науково-методичної бази, педагогічних кадрів. Тому, реальна можливість створення навчальних закладів залишається під сумнівом, адже це потребує значних матеріальних затрат. Станом на 2015 рік, за даними управління соціально-психологічної роботи із засудженими Державної пенітенціарної служби України, загальноосвітнє навчання засуджених та осіб, узятих під варту, відбувається у всіх установах закритого типу та слідчих ізоляторах, при яких створено загальноосвітні навчальні заклади: 37 вечірніх (середніх) шкіл, 68 класів (груп) з вечірньою формою навчання та 22 навчально-консультаційні пункти, які надають освітні послуги засудженим. Стосовно здобуття засудженими вищої освіти, слід зазначити, що КВК України не містить положення щодо реалізації цього права. Враховуючи те, що особи, засуджені до позбавлення волі, перебувають в умовах ізоляції, було б актуальним передбачити для них окрему процедуру отримання як загальної середньої, у тих установах, де не створені освітні заклади, так і вищої освіти. У цьому аспекті, слід відмітити позицію А. В. Байлова про доцільність розроблення «Положення про дистанційне навчання в установах виконання покарань України». На мою думку, така гарантія забезпечення правом на освіту засуджених допоможе наблизиться національному законодавству до міжнародних гарантій у цій сфері. Крім того, це не тільки позитивно вплине на поведінку засуджених, а й значно допоможе при їх виправленні та ресоціалізації.  Науковий керівник:                                        доц. Романов М. В.

 

Лядов Антон Геннадійович,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 5 курс, 13 група

 

ЩОДО МОЖЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ МІЖНАРОДНИХ СТАНДАРТІВ ПРАВ ЗАСУДЖЕНИХ В КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ

 

Проблематика поводження із в’язнями є наріжним каменем системи принципів міжнародного права. Так, іще у вересні 1934 року Лігою Націй були прийняті перші правила поводження з ув’язненими, однак їхня підготовка була розпочата ще раніше – на перших пенітенціарних конгресах, які проводилися з 1872 року.

Ухвалюючи ці правила, Ліга Націй визнала, що вони повинні застосовуватися «в усіх пенітенціарних системах, незалежно від правової, громадської та економічної системи даної держави». На основі цих правил були розроблені Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими (далі – МСП), прийняті 30 серпня 1955 року Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй. Мінімальні стандарти були визнані рекомендацією, яка не має обов’язкової юридичної сили. Але держави, які підписали резолюцію, брали на себе обов’язок дотримуватися описаних в ній норм і щоп’ять років представляти доповідь про відповідність своєї пенітенціарної системи нормам МСП.

Роль указаних Правил складно перебільшити, – перш за все, під час впровадження гуманістичних і соціальних доктрин, спрямованих на повернення засудженого в суспільство. Значно нижче вплив Правил на впровадження мінімальних норм. По-перше, – не все можна нормувати, по-друге, мінімальні норми МСП ООН не стимулюють кримінально-виконавчі відомства їх розширювати. Наприклад, стандарт МСП в наданні засудженому одного вихідного для навчання та інших видів діяльності при розподілі робочого часу, поступово став сприйматися пенітенціарними органами не як абсолютний мінімум, а як стандартна норма змісту. Тим не менш, моральні і політичні зобов’язання, процедура періодичних звітів про дотримання Правил, стимулює держави (в тому числі Україну) переглядати свою практику і вдосконалювати пенітенціарну систему.

Крім названих правил, у оцінці ситуації в пенітенціарній системі застосовуються і інші, такі як Мінімальні стандартні правила, що стосуються здійснення правосуддя щодо неповнолітніх (Пекінські правила), Звід принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню чи ув’язненню будь-яким чином, Основні принципи поводження з ув’язненими ООН. Вони також визнаються міжнародною спільнотою визначальними в організації державних пенітенціарних систем і управління ними.

Міжнародні стандарти, що стосуються поводження з ув’язненими, мають переважно рекомендаційне значення. Однак, значна частина норм і принципів, що містяться в Правилах, відносяться до загальновизнаних, обов’язкових до виконання. Наприклад: заборона дискримінації, катувань і жорстокого поводження, а також право на соціальне забезпечення, медичну допомогу тощо. Ці принципи поєднуються з текстом міжнародних договорів, – з Пактами ООН, Конвенцією з прав людини та основоположних свобод та іншими конвенціями. Але оскільки ці норми лаконічні, для аналізу порушень прав людини, їх оцінці і застосуванні, знову звертаються до Правил.

На практиці, міжнародні суди, а в багатьох випадках і національні, спираються саме на пенітенціарні стандарти для винесення рішень з питань дотримання прав ув’язнених. У період глибоких перетворень пенітенціарної системи визнається виключно важливим зіставляти прийняті національні норми і практику національної пенітенціарної системи до міжнародних стандартів, так як будь-які перетворення повинні відповідати нормам міжнародного права.

Велика частина нормативних положень українського кримінально-виконавчого законодавства відповідає міжнародним стандартам. Але необхідно виділити деякі області, де досі існують суперечності, в тому числі перехід від формальної до реальної імплементації таких інститутів:

• соціальна реабілітація (належна турбота про засуджених);
• порядок поінформування ув’язнених про свої права і юридична допомога засудженому;
• порядок залучення до праці і принципи організації праці;
• забезпечення відкритості установ для суспільства, включаючи участь громадських організацій у наданні допомоги ув’язненим, в контролі місць позбавлення волі;
• забезпечення занять спортом і фізичними вправами.

Крім того, не співвідноситься з міжнародними стандартами сама концепція виправлення, заснована на формальних, неадекватних показниках правослухняної поведінки. З точки зору міжнародних стандартів деяка частина положень кримінально-виконавчого законодавства є спірною або неврегульованою. У тому числі ті, які відносяться до дисципліни і покарання, до завдань лікувально-профілактичних закладів, регламентації санітарного стану приміщень тримання під вартою, перевезення ув’язнених, застосування до засуджених заходів заохочення та стягнення тощо.

 

Науковий керівник:                     к.ю.н., асистент Шуміло О. О.

 

Овсяннікова Марія Юріївна

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 5 курс, 24 група

 

РЕСОЦІАЛІЗАЦІЯ ОСІБ, ЗАСУДЖЕНИХ ДО ВІДБУТТЯ ПОКАРАННЯ У ВИГЛЯДІ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ: ДЕЯКІ АСПЕКТИ ОНОВЛЕННЯ ІСНУЮЧОЇ СИСТЕМИ

 

Станом на сьогодні Україна рухається у напрямку численних реформ. Певні нововведення не можуть оминути й кримінально-виконавчу систему. Аспектів, які потребують певних змін та удосконалення в цій галузі, більш, ніж достатньо. Одним з актуальних питань залишається ефективність ресоціалізації осіб, засуджених до відбування покарання у вигляді позбавлення волі.

Не є секретом дані численних соціологічних та психологічних досліджень і опитувань, які наголошують  на тому, що засуджені до такого виду покарання особи, які перебувають у місцях позбавлення волі п’ять та більше років, є такими, які з певними складнощами піддаються подальшій ресоціалізації. В осіб, які перебувають у виправних установах виконання покарань закритого типу від десяти років і більше, можливість подальшої ресоціалізації зводиться мало не нанівець.

Причин на це чимало, як і пропозицій щодо можливого реформування існуючої системи та впровадження нових заходів, стимулів, заохочень та, навіть, розробок комплексних програм, направлених на зміну внутрішнього клімату в установах виконання покарань та індивідуалізованого впливу на кожного із засуджених окремо.

Видається, що досвід зарубіжних країн є корисним щодо запозичення та впровадження змін. Так, цікавими, на думку автора, є системи установ виконання покарань деяких держав, як-то Голандія, де засуджені особи залучені до самостійного забезпечення своїх потреб, наприклад, потреб у харчуванні. Системи деяких виправних закладів передбачають відсутність столових та комплексного годування, натомість, за наявності невеличких продовольчих магазинів або лотків із товарами на території відповідних установ та кухонь, де особи можуть приготувати для себе їжу.

Так обов’язок засуджених осіб до праці набуває відчутного сенсу – стимулу працювати, аби заробити кошти та прогодувати себе, в той час як більш ефективна праця означатиме більш високий прибуток (зрозуміло, що в установлених межах) та можливість обирати серед товарів, які представлені до вибору.

Крім того, розпорядок дня особи передбачатиме час для приготування їжі. Він може бути як обов’язковий окремий, так і в рамках вільного часу, який особа на свій розсуд може приділити приготуванню їжі, відчуваючи в такий спосіб відповідальність за себе та своє здоров’я. Таким чином, в особи не виникає відчуття повного відриву від життєвих реалій та того, що все навколо вирішується за неї та замість неї. В подальшому, у разі закінчення строку виконання покарання та повернення особи до життя поза межами виправної установи, питання щодо пристосування до “людських” умов проживання буде поставати менш гостро.

Якщо дивитися ширше, то до програми навчання може бути додано й певні кулінарні курси, що також не може не чинити позитивний вплив на якість життя осіб в місцях позбавлення волі.

Звісно, величезним недоліком для такого нововведення є те, що подібні зміни, пов’язані передусім із обладнанням робочих кухонних приміщень в існуючих установах виконання покарань, є доволі складними до впровадження, за умови погляду на це крізь призму сучасних українських реалій.

Проте, у розрізі пропозицій щодо реорганізації системи установ виконання покарань та створення інституту приватних виправних центрів, подібні думки не позбавлені сенсу. Особливо, якщо асортимент продовольчих товарів у вищезазначених магазинах складтиме продукція національних товаровиробників, що в свою чергу забезпечить певні попит та підтримку як відповідним суб’єктам господарювання, так й економіці держави в цілому.

Адже, позбавляючи особу волі в контексті відповідного виду покарання, необхідно пам’ятати, що її не може бути позбавлено інших невід’ємних прав, зокрема й права залишатися повноцінним членом суспільства.

 

Науковий керівник:                    к.ю.н., доцент Романов М. В.

 

 

Сінкевич Антон Олегович.

Національний юридичний університет

імені Я. Мудрого

ИПКЮ, 5 курс, 24 групи

 

Досвід та особливості кримінально-виконавчої політики Норвегії

 

Система виконання кримінальних покарань в Україні зазнає суттєвих змін та вдосконалення. Це штовхає фахівців на підшукування нових способів і форм його організації, проведення оптимізації діяльності з виконання покарань.  Ознайомившись  із системою виконання кримінальних покарань в Королівстві Норвегія й практикою підготовки персоналу для цієї служби я впевнений, що для вітчизняної кримінально-виконавчої служби в момент її постійного реформування та оптимізації практика однієї з найбільш розвинених держав Європи стане в нагоді.

Установи, що виконують покарання у вигляді позбавлення волі, мають такі рівні безпеки: високий, низький та перехідне житло. За рік через установи Норвегії у середньому проходять близько 16 000 осіб, зокрема, у 2014 р. ця цифра становила приблизно 15 300 осіб. До покарань, що не пов’язані з обмеженням волі та відбуваються в громаді, щорічно засуджується близько 3000 осіб.

Особливості є те що витрати на утримання засудженого та отримання ним необхідних послуг фінансує муніципальна влада місцевості, де особа проживала (або перебувала) до ув’язнення.

«Потрапити» до установ виконання покарань пов’язаних з позбавленням волі у Норвегії досить складно, оскільки кримінальний закон передбачає широке коло альтернатив: лист-попередження з поліції; відшкодування збитків або компенсація потерпілому; штраф як основне і додаткове покарання; умовне ув’язнення, якщо впродовж певного строку він не вчинить нових правопорушень; позбавлення посади або позбавлення права у майбутньому займатись певною діяльністю на певний строк.

Кримінально-виконавча служба Норвегії структурно входить до складу Міністерства юстиції і поліції. Востаннє вона зазнавала суттєвої реорганізації у 2001 р. На центральному рівні формулюються загальні напрями розвитку виправної діяльності, здійснюється стратегічне управління усіма закладами, розподіляються бюджетні кошти між регіональними управліннями і здійснюється контроль за витратами. Департамент також займається правотворчою діяльністю, зокрема видає інструкції щодо виконання законів.

За визначенням фахівців, яке знайшло своє відображення у керівних документах, основною ідеєю збалансованої кримінально-виконавчої політики є теза, що вирішальне значення для успішної боротьби зі злочинністю та забезпечення безпеки в суспільстві є «застосування покарання, яке діє».

Норвезьке кримінальне законодавство не передбачає такого виду покарання, як «довічне позбавлення волі», оскільки подібне формулювання з самого початку позбавляє засудженого надії та зрівнює покарання з метою безпеки суспільства та виправлення особи зі звичайною помстою. У кримінальному судочинстві використовується поняття «позбавлення волі» без визначення строку, але при цьому суд у вироку встановлює мінімальний термін, який засуджений повинен відбути у в’язниці (зазвичай це 10 років позбавлення волі). Після закінчення цього строку суд в обов’язковому порядку переглядає вирок і, якщо особа залишається значно небезпечною для суспільства, може продовжити термін тримання до п’яти років.

Якщо розглядати принципи, на яких базується діяльність кримінально-виконавчої служби, то найбільш цікавим та новим по суті принцип «нормалізації перебування в установі», тобто наближення умов перебування до нормального життя. Водночас  впроваджено  принцип «гарантії повернення до нормального життя» та визнає існування тісного зв’язку між поглядами на причини злочину та ставлення до ув’язненого. Щодо мети саме покарання у вигляді позбавлення волі, то вона одна – безпосереднє позбавлення волі, без будь-яких інших обмежень у правах або позбавлення людської гідності. Водночас робота із забезпечення належного рівня безпеки в кримінально-виконавчій сфері не повинна призводити до невиправдано високого рівня контролю над усіма засудженими та ув’язненими. Основою взаємовідносин персоналу і засуджених та, відповідно, забезпечення особистої безпеки є індивідуальні контакти – з кожним засудженим працює як мінімум один співробітник, так званий «куратор».

Під час відбування покарання засуджені зобов’язані вести активний спосіб життя, показниками якого є навчання, участь у трудовій діяльності, програмах з лікування від алкоголізму та наркоманії, інших програмах та тренінгах, що проводяться з метою підготовки до звільнення та соціальної адаптації тощо. Засуджені, незалежно від виробітку та працезайнятості, регулярно отримують гроші – близько 80 євро щоденно. Праця засуджених не має на меті отримання прибутку, вони залучаються до такої для підготовки до більш якісного життя на свободі. Особи, які займаються навчанням, в установі під час відбування покарання мають обмежений доступ до Інтернету.

За два роки до закінчення терміну покарання засуджені можуть подавати заявку на перехідне житло. Воно розташовується у містах і засуджені ходять на роботу, навчання за межами в’язниці, а ввечері повертаються. Перехідне житло – це створення таких умов відбування покарання, що ставлять за мету зменшення контрасту між в’язницею і свободою.

Досить цікавим та показовим є те, що засуджені в період відбування покарання, з точки зору українського кримінально-виконавчого законодавства, практично не притягуються до дисциплінарної відповідальності: у разі порушень із засудженим проводиться «бесіда», а якщо вона не допомагає – «дуже сувора бесіда». Такого стягнення, як поміщення в ізоляцію в норвезькому законодавстві немає і персонал ізолює особу лише у разі, коли вона може спричинити шкоду собі або оточенню – як вимушений захід безпеки.

Як ми бачимо, вище вказаний досвід базових підходів до процесу виконання кримінальних покарань з урахуванням особливостей суспільства, може стати в пригоді для України.

 

Науковий керівник:                              к. ю. н., доцент Романов М.В.

 

 

Ткаченко Радислав Олегович

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ 5 курс 24 група

 

ПРОБЛЕМИ ІНСТИТУТУ ПОМИЛУВАННЯ В УКРАЇНІ ЯК ЕФЕКТИВНОГО ПРАВОВОГО ЗАСОБУ

 

Згідно зі ст. 87 Кримінального кодексу України помилування здійснюється Президентом України стосовно індивідуально визначеної особи. Відповідно до п.п. 2 та 3 помилування засуджених здійснюється у виді: заміни довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п’яти років; повного або часткового звільнення від основного і додаткового покарань.

Тому важливо наголосити на праві особи, засудженої до довічного позбавлення волі, клопотати про помилування. Така особа отримує право на таке клопотання лише після відбуття не менше 20 років призначеного покарання, яке може бути замінене на 25 років позбавлення волі.

Відповідно до ст. 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

Важливим для розгляду цього питання є дослідження Рішення ЄСПЛ Кафкаріс проти Кіпру, де Суд визначив: стаття 3 Конвенції закріплює одну з основних цінностей демократичного суспільства. Вона забороняє тортури і нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження або покарання. Призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі дорослому злочинцеві саме по собі не заборонено і не суперечить статті 3 або будь-який інший статті Конвенції. Однак Суд також постановив, що на значення нескоротних довічного ув’язнення може викликати питання за статтею 3.При вирішенні питання, чи можна в конкретному випадку вважати довічне ув’язнення нескоротним, Суд прагне встановити, чи існують у довічно ув’язненого будь-які перспективи звільнення.

Отже, наявність реальної надії на звільнення є необхідною гарантією, тому для цілей статті 3 Конвенції необхідно, щоб довічне позбавлення волі було де-юре та де-факто таким, що може бути реально скороченим. Помилування забезпечує легітимне очікування особи на повернення у суспільство. Така ситуація демонструє, що злочинець, за який жахливий злочин він не був би засуджений, він залишається невід’ємною частиною цього суспільства.

Проте у сучасній системі можуть існувати системні проблеми, які роблять такі очікування осіб (не тільки засуджених до довічного позбавлення волі) ілюзорними. Відсутність чітких критеріїв того, хто може бути помилуваний, виникає ризик порушення інших статей Конвенції, а саме ст. 6 (право на справедливий суд) та ст. 14 (заборона дискримінації).

1. Поняття “суд” може бути розповсюджене не лише на судові органи відповідної держави, а й на інші державні органи, які займаються визначенням питань, що знаходяться у межах повноважень органу, що засновані на нормах права, і після проведення провадження у передбаченому законом порядку, що має право на винесення рішення, яке має обов’язковий характер. Такими органами у процедурі помилування може бути визнана комісія при Президентові України у питаннях помилування та власне Президент України. Отже, такі органи повинні задовольняти низку вимог, а саме вимогу незалежність; безсторонність; наявність гарантій, що забезпечуються судовими процесами, але незалежність і безсторонність є ключовими ознаками «суду».

Чому є необхідним наділити такі органи такими вимогами? Тому, що прийняття рішення ними впливає на долю засудженого так само як можуть впливати судові рішення, перегляд таких рішень судами вищих інстанцій. Кожна особа, яка подає чи то позов до суду, чи то клопотання про помилування має сподівання, що таке звернення буде розглянуте належним чином та справедливо. Відповідність Комісії та Президента відповідним вимогам дозволяє говорити про те, що клопотання особи про помилування дійсно буде розглянуте належним чином, а саме незалежним та безстороннім органом, який винесе рішення, повно та всебічно дослідивши всі обставини справи.

2. Щодо дискримінації, то процедура розгляду клопотання про помилування та ухвалення Президентом Указу про помилування не захищена від дискримінації за будь-якою ознакою, що може призвести до неоднакового ставлення до схожих людей у однакових ситуаціях. Оскільки помилувати особу може Президент України, то, перш за все, можна говорити про політичність рішення про помилування чи непомилування певних осіб. Така тенденція може мати місце в українських реаліях. Належність до певної політичної сили або підтримка певних не провладних ідей унеможливлює реальну безсторонність органу при розгляді клопотання про помилування. Так сталося, наприклад, з Ю. Тимошенко, помилування якої було апріорі неможливим при правлінні В. Ф. Януковича (за час ув’язнання Ю.В. Тимошенко клопотання про помилування подавалися постійно).

Вразливість інституту помилування від прийняття політичних рішень (або дискримінаційних за будь-якою іншою ознакою) є серйозною проблемою сучасного стану такого інституту, оскільки воно фактично нівелює право певних осіб на ефективне звернення щодо свого помилування. Можна спрогнозувати, що актуальність “політизованості” розгляду таких клопотань набуватиме надалі більшої актуальності. Через події під час революції гідності та проведення Антитерористичної операції певна група людей, що була ув’язнена за вчинені злочини, скоріш за все не матиме реальної можливості отримати справедливий розгляд своїх клопотань, оскільки вони є такими, що можуть бути неугодними політичному режимові.

Отже, існують певні системні проблеми у правовому механізмі помилування, які необхідно вирішити з метою ефективного забезпечення прав засуджених щодо пом’якшення покарання або фактичного звільнення від його відбування. Важливим у дослідженні цього питання є питання дискримінації у процесі розгляду клопотань про помилування.

 

Науковий керівник: к.ю.н., доцент Романов М.В.

 

 

Чернявський Антон Геннадійович,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 5 курс, 24 група

 

МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ТА ЇХ ВПЛИВ НА КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ

 

Одним з вагомих чинників, що визначають розвиток кримінально-виконавчої системи, практики виконання покарань, є міжнародні правові акти у галузі прав людини, боротьби зі злочинністю та поводження з правопорушниками. Всі ці документи містять в собі досвід, накопичений людством в галузі забезпечення основних громадянських прав людини, в тому числі і засуджених.

Україна є учасником численних міжнародних угод, визнає ряд резолюцій і рішень міжнародних організацій, і в першу чергу ООН, з питань дотримання прав людини, в тому числі і засуджених. До числа таких документів можна віднести Загальну декларацію прав людини (1948), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966), Декларацію про захист всіх осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання(1975), Конвенцію проти катувань та інших жорстоких нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження і покарання (1975), Європейську конвенцію з прав людини – Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (1950), Європейську конвенцію про запобігання катування чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню і покаранню (1989), Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими (1955), Звід принципів захисту всіх осіб, затриманих чи ув’язнених у будь-якій формі (1988), Європейські пенітенціарні правила (1973), Мінімальні стандартні правила ООН, які стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх (Пекінські правила, 1985 рік) тощо.

Приєднавшись у 1995 році до статуту Ради Європи, Україна взяла на себе зобов’язання послідовно втілювати визнані міжнародні норми, що стосуються забезпечення прав і свобод людини і громадянина, як у законодавстві, так і на практиці.

В результаті міжнародного співробітництва в сфері забезпечення прав людини, в тому числі і засуджених, стосовно пенітенціарної системи розробляються і приймаються положення, які в сучасній теорії іменуються міжнародними стандартами поводження з засудженими. Вони концентрують світовий досвід пенітенціарної практики, її гуманістичні тенденції, мають особливий статус серед норм міжнародної юстиції в області попередження злочинів і боротьби зі злочинністю, так як переважно прийняті і схвалені Генеральною Асамблеєю ООН, становлять важливу частину міжнародних принципів з прав людини.

Стандарти не рівнозначні за своїм юридичним статусом, але єдині в прагненні світового співтовариства скоординувати політику, засоби і методи поводження із засудженими в дусі лібералізації та гуманізації, а також пріоритету загальнолюдських цінностей, поваги прав людини та ефективності виконання покарання.

В Україні міжнародно-правові стандарти увійшли в систему законодавства та практику діяльності установ і органів виконання покарань. Кримінально-виконавче законодавство України враховує міжнародні акти, які стосуються виконання покарань і поводження із засудженими. У разі суперечності між кримінально-виконавчим законодавством України і ратифікованими нею міжнародними договорами застосовуються останні.

За останні роки українське право зазнало кардинальних перетворень, що свідчить про прагнення привести у відповідність з загальновизнаними нормами міжнародного права порядок і умови виконання покарань. У той же час в політиці, законодавстві та практиці як і раніше не забезпечений належний баланс в застосуванні кари до злочинця і в забезпеченні прав людини. Щоб усунути цей недолік, потрібен комплекс додаткових заходів: а) визначення цілей, принципів і загальних положень виконання всіх видів кримінальних покарань, інших заходів кримінально-правового впливу з урахуванням вимог міжнародних стандартів; б) встановлення системи законодавчих та інших нормативних правових актів, що регулюють суспільні відносини у сфері виконання кримінальних покарань; в) забезпечення прав, свобод і законних інтересів засуджених, законності і правопорядку в області виконання кримінальних покарань та впровадження в практику міжнародних стандартів поводження із засудженими; г) дотримання прав людини і міжнародних стандартів поводження з ув’язненими та засудженими в практичній діяльності установ і органів кримінально-виконавчої системи; д) підвищення ефективності системи контролю за дотриманням прав засуджених і здійснення контролю за діяльністю установ і органів кримінально-виконавчої системи.

Деякі рекомендації міжнародних стандартів найближчим часом в Україні практично не здійсненні у зв’язку з погіршенням соціально-економічних умов функціонування кримінально-виконавчої системи через економічну кризу в країні. Для практичного їх втілення потрібен певний час і відповідні матеріальні засоби. У діяльності органів і установ виконання покарань, є й інші проблеми, пов’язані з практичним застосуванням міжнародних стандартів. Їх вирішення обумовлено наявністю ідеології, правової свідомості, моральності, економічних, політичних і соціальних умов. Крім того, необхідно врахувати, що органи і установи, які виконують покарання, повинні дозволяти добір, розстановку і підготовку персоналу, здатного на високому професійному рівні сприймати і реалізовувати вимоги міжнародних стандартів у сфері поводження з засудженими та особами, взятими під варту.

Таким чином, загальновизнані принципи і норми міжнародних стандартів стали фундаментальною базою для розробки в Україні оновленого пенітенціарного законодавства, оновлення урядових і відомчих нормативних актів в області виконання покарань. Визнання та імплементація їх в українському праві стали міцною гарантією дотримання прав засуджених, законності та гуманності у правозастосовчій діяльності установ і органів виконання покарань.

 

Науковий керівник:                      к. ю. н., доцент Романов М. В.

 

 

Шевцова Яна Вячеславівна

Національний юридичний університеу

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 5 курс, 24 група

 

ОСОБЛИВОСТІ ВІДБУВАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИГЛЯДІ ДОВІЧНОГО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ ЖІНКАМИ

 

Введення такого виду покарання як довічне позбавлення волі бере свій початок зі вступу України до Ради Європи у 1995 році, процедура якого передбачала відмову нашої країни від найвищої міри покарання – смертної кари. 29 грудня 1999 року рішенням Конституційного суду України останнє визнано таким, що не відповідає Конституції України, і в подальшому потягло за собою заміну усіх нормативних положень, що передбачали смертну кару на довічне позбавлення волі.

Такий вид покарання наразі є найвищою мірою відповідальності передбаченою Кримінальним кодексом України та встановлюється лише за окремі види особливо тяжких злочинів поряд з альтернативною санкцією у вигляді позбавлення волі на певний строк.

Станом на 01.09.2016 р. в Україні 1552 особи відбувають покарання у вигляді довічного позбавлення волі [3]. З них приблизно 1,5% –  жінки.

Існують певні особливості щодо відбування такого покарання жінками, оскільки, жінки, засуджені до позбавлення волі – це специфічна категорія засуджених, яка потребує особливого механізму подолання негативних наслідків покарання, досягнення мети виправлення [4].

Відповідно Наказу Міністерства юстиції України від 27.02.2017  № 680/5 жінки засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі направляються до виправних колоній середнього рівня безпеки [2].

До жінок, засуджених до довічного позбавлення волі, встановлюється режим, передбачений для тримання засуджених у виправній колонії середнього рівня безпеки (у даних колоніях засуджені мають право витрачати на місяць для придбання продуктів харчування і предметів першої потреби гроші, зароблені у виправній колонії, в сумі до вісімдесяти відсотків мінімального розміру заробітної плати; одержувати щомісяця короткострокове і один раз на три місяці тривале побачення; одержувати протягом року посилки (передачі) і бандеролі без обмежень у кількості та інші права) [1].

На практиці ж умови тримання засуджених жінок ідентичні тим, в яких перебувають засуджені до даного виду покарання чоловіки. Режим тримання таких засуджених є суворішим ніж це передбачено законом [4].

Не можна сказати, що проблема довічного позбавлення волі залишилася поза увагою науковців, про що свідчать публікації Є.Ю. Бараша, А.П. Геля, Н.Ю. Максимової, Л.О. Мостепанюк, А.Х. Степанюка, С.В. Царюка, І.С. Яковець та інших науковців [4].

Останніми роками висловлюються думки щодо змін кримінального законодавства, які передбачають скасування можливості притягнення жінок до покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Обґрунтуванням таких поглядів стає питання гуманізації кримінального законодавства та видів покарань, про що в 2013-му році, також, були підготовлені пропозиції Державною пенітенціарною службою України до Міністерства юстиції України. .

На мою думку, такі пропозиції не можуть бути втілені в подальшому в законодавстві, оскільки такі зміни призведуть до порушення основоположних принципів. Рівність, заборона дискримінації за ознакою статі та виключення з даного принципу закріплені на законодавчому рівні (наприклад, положення Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків»).

Оскільки, законодавець, встановлюючи виключення з осіб, які можуть підлягати  розглядуваному виду покарання (неповнолітні, жінки, що були в стані вагітності під час вчинення злочину та інші) спирається на відповідний розумовий та моральний стан цих суб’єктів, якому не є співрозмірним та соціально справедливим такий вид покарання, запропоновані зміни явно порушуватимуть права, в першу чергу, чоловіків.

Також, я погоджуюсь з думками різних спеціалістів щодо суспільної небезпечності жінок, засуджених до довічного позбавлення волі, оскільки таке покарання як крайня міра дуже рідко застосовується до представниць жіночої статі, та скоріш за все ними скоюються такі жахливі злочини, покарання за які у вигляді 15 років позбавлення волі на думку суду є недостатнім.

 

Список використаної літератури:

1. Кримінально-виконавчий кодекс України від 11.07.2003 р.№ 1129-ІV із змінами та доповненнями [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1129-15
2. Наказ Міністерства юстиції України від 02.2017  № 680/5 «Про затвердження Положення про визначення особам, засудженим до довічного позбавлення волі та позбавлення волі на певний строк …» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/z0265-17
3. О. Дудник. Виконання та відбування покарання у вигляді довічного позбавлення волі [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.pressreader.com/ukraine/yurydychna gazeta/20170124/281883003052102
4. Дуюнова Т.В. Особливості виконання довічного позбавлення волі стосовно засуджених жінок / Т.В.Дуюнова // Форум права. – 2013 – №1 – С.280-283 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2013-1/13dtvczg.pdf

 

Науковий керівник:                       к.ю.н., доцент М. В. Романов

Альшаєв О. І.

Національного юридичного університету

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 5 курс, 23 група

 

Щодо питання підстави  заміни терміна “хабар” на “неправомірна вигода” в Кримінальному кодексі України

 

За індексом сприйняття корупції (Corruption Perceptions Index), у 2016 році Україна залишається серед найбільш корумпованих країн світу, індекс CPI країни складає 27 балів зі 100 можливих. У всесвітньому рейтингу Україна посідає 130 місце зі 168 позицій  за даними Transparency International. Ці показники свідчать, що рівень корупції в Україні високий і є однією з гострих проблем сучасності. Це негативне явище підриває авторитет країни, завдає шкоди демократичним засадам управління суспільством, функціонуванню державного апарату, обмежує конституційні права і свободи людини і громадянина, дискредитує державу на міжнародному рівні.

Дослідження проблеми корупції потребує визначення сутності цього явища та його обов’язкових складових елементів, зокрема, предмету.

Постанова Пленуму Верховного Суду України, від 26.04.2002 року «Про судову практику у справах про хабарництво» у пункті 4 тлумачила що хабарем повинно було визнавалося майно (гроші, цінності та інші речі), право на нього (документи, які надають право отримати майно, користуватися ним або вимагати виконання зобов’язань), будь-які дії майнового характеру (передача майнових вигод, відмова від них, відмова від прав на майно, безоплатне надання послуг, санаторних чи туристичних путівок, проведення будівельних або ремонтних робіт). Послуги, пільги і переваги, які не мають майнового характеру (похвальні характеристики чи виступ у пресі, надання престижної роботи), не визнавалися предметом хабара. Одержання їх  розцінювалося, як інша некорислива заінтересованість при зловживанні владою чи службовим становищем. Таким чином,хабар мав виключно майновий характер. Дане положення значно обмежувало можливості боротьби з хабарництвом та корупцією. Тому в  умовах, коли корупція набувала  все більшого розмаху на території України, посилювалася  роль впровадження ефективного механізму протидії та попередження її. Крім того, норми  національного законодавства  потребували  пристосування національного  законодавства  до міжнародного.  Окремі положення  вітчизняного законодавства не відповідали у повній мірі світовим антикорупційним стандартам, передбаченим Конвенцією Організації Об’єднаних Націй проти корупції, Кримінальною конвенцією про боротьбу з корупцією (ETS 173), Додатковим протоколом до Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією (ETS 191), згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України. Усі ці процеси обумовили тенденцію до усвідомлення факту, що корупція є багатоаспектним соціальним явищем, позитивно вплинули на заходи та кроки законодавця при розробці механізмів подолання корупції в Україні. Разом із тим, практика довела потребу у чіткому та зрозумілому правовому визначенні корупції.

Все це обумовило прийняття  Верховною Радою України 18 квітня 2013 року Закону України «Про внесення змін у деякі законодавчі акти України щодо приведення національного законодавства у відповідність зі стандартами Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією», яким термін “хабар” був замінений поняттям “неправомірна вигода”. Під неправомірною вигодою слід розуміти – грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи, будь-які інші вигоди нематеріального чи негрошового характеру, які обіцяють, пропонують, надають або одержують без законних на те підстав. Закон також встановив кримінальну відповідальності за прийняття пропозиції або обіцянки неправомірної вигоди. В подальшому Закон України «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 року закріпив саме таке визначення неправомірної вигоди.

Підсумовуючи викладений матеріал, можна встановити, що вагомим кроком у реформуванні законодавства стало заміна терміна “хабар” на поняття “неправомірна вигода”. Видається головною метою  даних змін було встановлення  кримінальної відповідальності не тільки за матеріальний, а й  і за нематеріальний характер благ, що є предметом та метою корупційних злочинів,  а також пристосування норми національного законодавства до міжнародних стандартів.

 

Науковий керівник:                  к.ю.н., асистент Горностай А. В

 

 

Андрущенко Ганна ЮріївнаНаціональний юридичний університет імені Ярослава МудрогоІПКЮ, 5 курс, 24 група

 

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ ПІДКУПУ ОСОБИ, ЯКА НАДАЄ ПУБЛІЧНІ ПОСЛУГИ

 

Відповідальність за злочин, передбачений ст. 368-4 Кримінального кодексу України (далі – КК України): «Підкуп особи, яка надає публічні послуги», була введена в дію шість років тому. При цьому, практика кваліфікації вказаного правопорушення досі не є усталеною. Адже, на сьогодні в Єдиному державному реєстрі судових рішень міститься всього 9 вироків судів першої інстанції з застосуванням положень ст. 368-4 КК України з 2013 по 2017 роки. Особливо це стосується ч. 3 вищенаведеної статті.

Для дослідження причини такого незастосування першочергово необхідно дослідити диспозицію, передбачену ч. 3 ст. 368-4 КК України. Відтак, остання передбачає, що злочином є: «Прийняття пропозиції, обіцянки або одержання аудитором, нотаріусом, приватним виконавцем, експертом, оцінювачем, третейським суддею або іншою особою, яка провадить професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, а також незалежним посередником чи арбітром під час розгляду колективних трудових спорів неправомірної вигоди для себе чи третьої особи за вчинення дій або бездіяльність з використанням наданих їй повноважень в інтересах того, хто пропонує, обіцяє чи надає таку вигоду, або в інтересах третьої особи».

В нашому дослідженні ми приділимо увагу саме об’єкту даного злочину, адже саме щодо нього виникають проблемні питання під час кримінально-правової кваліфікації.

Як зазначає Кушпіт В. П., безпосереднім об’єктом підкупу особи, яка надає публічні послуги, є законна діяльність таких осіб.

Отже, перш за все необхідно встановити що є законною діяльністю таких осіб, а саме публічними послугами.

Відтак, науковці до публічних послуг відносять досить широку сферу діяльності.  Так, окрім діяльності прямо передбаченої ст. 368-4 КК України суб’єктів?, до неї можна віднести: видачу дозволів на придбання вогнепальної зброї та спецзасобів, видачу закордонних паспортів, проведення технічних оглядів транспортних засобів, реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, надання освітніх послуг і т. ін.

Аналізуючи нормативно-правові акти та літературні джерела, Шемякін О. В., в свою чергу, дійшов до висновку, що до публічних послуг слід віднести такі їх види: адміністративні, соціальні, юридичні, житлово-комунальні, інформаційні, медичні послуги та послуги з оздоровлення й відпочинку, освітні послуги, послуги з протипожежного захисту та рятування, транспортні послуги і послуги зв’язку, послуги з фізичної культури і спорту тощо.

Також, науковець зазначає, що у ст. 368-4 під публічними послугами слід розуміти послуги, що надаються, як правило, у режимі цивільно-правових відносин і які:

а) породжують наслідки правового характеру;

б) спрямовані на реалізацію прав та законних інтересів фізичних або юридичних осіб;

в) порядок та форма їх надання визначаються державою чи органами місцевого самоврядування у відповідних нормативно- правових актах або угодах;

г) вони надаються особами, які не є державними службовцями, посадовими особами місцевого самоврядування або службовими особами приватного права;

д) надаються у процесі професійної діяльності.

Як бачимо, вищенаведена діяльність характеризується тим, що здійснюється на підставі цивільно-правового договору – договору про надання послуг.

Цивільний кодекс України, в свою чергу, передбачає принцип «свободи договору» (ст. 627), який передбачає, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відтак, друге питання, яке потребує особливої уваги, це співвідношення неправомірної вигоди та особливостей цивільно-правової угоди щодо оплати професійних послуг.

Кримінальний закон зазначає, що в ст. 368-4 КК України під неправомірною вигодою слід розуміти грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи, будь-які інші вигоди нематеріального чи негрошового характеру, які пропонують, обіцяють, надають або одержують без законних на те підстав.

Але виходячи з цього визначення, ми можемо казати про те, що перетворюючи вищенаведену (за своєю природою) вигоду в передбачену договором додаткову оплату, ми виключаємо можливість застосування ст. 368-4 КК України. При цьому, жодного Вироку з вище змодельованих правовідносин Єдиний державний реєстр судових рішень не містить. Відтак, можемо припускати використання цивільно-правової природи відносин задля зловживання особами, які надають публічні послуги, своїми повноваженнями за відповідну винагороду.

Таким чином, аналізуючи практику національних судів та положення вітчизняної доктрини, приходимо до висновку, що на сьогодні необхідне офіційне роз’яснення застосування ч. 3 ст. 368-4 КК України задля можливості її ефективного застосування на практиці.

 

Науковий керівник:                     к.ю.н., асистент В’юник М. В.

 

 

Балдига Лілія Олександрівна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 5 курс, 23 група

 

ПОМИЛКИ ПРИ КВАЛІФІКАЦІЇ ЗЛОЧИНІВ У СФЕРІ СЛУЖБОВОЇ ДІЯЛЬНОТІ: ШЛЯХИ РОЗВ’ЯЗАННЯ

 

За аналізом судової практики кожен четвертий вирок місцевого суду відміняється після його апеляційного перегляду через неправильну кваліфікацію вчиненого. До найбільш типових та розповсюджених у судовій практиці кваліфікаційних помилок при застосуванні кримінального законодавства про злочини у сфері службової діяльності зазвичай відносять: невизнання наявності складу службового злочину при його наявності; надання адміністративному чи дисциплінарному правопорушенню статусу  кримінального правопорушення у сфері службової діяльності (наприклад, у випадку конкуренції ст. 212-29 КпАП «Невжиття заходів щодо запобігання та протидії корупції» та ст. 364 КК «Зловживання владою або службовим становищем», ст. 212-23 КпАП «Незаконне сприяння фізичним або юридичним особам» та ст. 364 КК «Зловживання владою або службовим становищем»);

Так, першочергове значення при кваліфікації злочину набуває підтвердження наявності спеціального суб’єкта злочину – службової особи. Наглядним є рішення суду по кримінальній справі, де одержання експертом, який обіймає адміністративну посаду в експертній установі, винагороди за неналежне виконання саме своїх професійних обов’язків, не було кваліфіковано як одержання неправомірної вигоди, оскільки діяльність експерта – це ніщо інше, як виконання відповідним фахівцем своїх професійних обов’язків, пов’язаних із використанням своїх знань у певній галузі науки. Така діяльність не пов’язується із використанням службових повноважень, тому особа, яка нею займається, не може визнаватися службовою, а незаконна винагорода, яку вона отримує, – неправомірною вигодою. Позиція Верховного Суду України (далі – ВСУ), викладена у Постанові № 5-28кс13 від 5 вересня 2013 року у п.7, підпункт 3: коли службова особа має умисел на заволодіння чужим майном шляхом обману і для цього вчиняє дії, які за зовнішнім проявом схожі до тих, що належать до кола її службових повноважень, наслідком чого стало прийняття завідомо неправдивих і таких, що не породжували жодних правових наслідків, документів, то такі дії самі по собі не утворюють злочину в сфері службової діяльності.

Помилки допускаються при кваліфікації діянь, вказаних у ст.ст. 368 та 368-2 КК України. Згідно Висновку Ухвали Судової палати у кримінальних справах ВСУ від 9 квітня 2015 року у справі №5-5кс15, при розмежування норм, передбачених статтями 368 та 368-2 КК України, при кваліфікації випадків одержання неправомірної вигоди, слід виходити з того, що: одержання неправомірної вигоди на відміну від незаконного збагачення, завжди обумовлене вчиненням чи не вчиненням службовою особою, яка одержує неправомірну вигоду для себе чи третьої особи, в інтересах того, хто надає неправомірну вигоду чи в інтересах третьої особи будь-якої дії з використанням наданої влади чи службового становища.

Важливим є правильне розуміння такої кваліфікуючої ознаки як повторність злочину. Згідно примітки до ст. 354 КК повторним у ст.ст. 354, 368, 368-3, 368-4 і 369 цього Кодексу визнається злочин, вчинений особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених зазначеними статтями. Таке розуміння доповнюється висновком Ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, від 17 травня 2016 року, де передбачається вимога самостійної кваліфікації кожного злочину, що утворює повторність із самостійним призначенням покарання.

Отже, порушення правил кваліфікації у випадку неправильного застосування кримінального закону тягне порушення вимог кримінального закону, а також порушення вимог процесуального законодавства, яким встановлюються процедура здійснення кримінального провадження.

 

Список використаної літератури:

1. [Електроний ресурс] – Режим доступу: gov.ua/uploads/tinymce/files/5-28кс13 – Постанова ВСУ № 5-28кс13 від 5 вересня 2013 року;
2. [Електроний ресурс] – Режим доступу:

www.scourt.gov.ua/…/8B01F3FD82441E4CC2257B1E0049\ Висновок Ухвали Судової палати у кримінальних справах ВСУ від 9 квітня 2015 року у справі №5-5кс15;

3. [Електроний ресурс] – Режим доступу:

www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/…/6-1905цс16 .doc – Ухвала колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ 6-1905цс16.doc  від 17 травня 2016 року;

4. Бусол О. Ю. Протидія корупційній злочинності в Україні в контексті сучасної антикорупційної стратегії: дис. д-ра юрид. наук: 12.00.08 / Олена Юріївна Бусол. – К., 2015, – 479 с.

 

Науковий керівник:                д. ю. н., професор Демидова Л. М.

 

 

Баша Катерина Анатоліївна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 2 курс, 7 група

 

ГЕНДЕРНІ ПІДХОДИ ДО РЕКОНСТРУЮВАННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОГО ПРОСТОРУ

 

Сучасна тенденція реконструювання та модернізації кримінального права зумовлює актуальність використання гендерного підходу як засобу переосмислення питань, які стосуються сексуальної сфери життя людини. Це, у свою чергу, викликає необхідність перегляду існуючої концепції сексуальної стратифікації суспільства та переосмислення підходів щодо сексуальних злочинів.

Потужний феміністичний рух 19-20 ст. став однією з основних причин актуалізації проблем гендерної ідентичності, гендерної нерівності та дискримінації. Дослідження цих питань призвело до того, що поняття «гендер» почало розглядатися змістовніше. У філософських працях спостерігається поступова закономірність відходу від традиційного статевого поділу на «чоловіче» та «жіноче» до більш глибокого розуміння терміну «гендер», що включає в себе сукупність соціального, політичного та тілесного.

Відхід від гетеронормативності та сучасне розмаїття гендерів виходить за межі традиційної концепції гендерної ідентичності та зумовлює актуальність питання «квір-теорії». Термін «квір» використовується для позначення всіх сексуальних меншин, тобто тих осіб, які відкидають усталену сексуальну стратифікацію суспільства, та, чия поведінка виходить за межі традиційного гетеросексуального поля. У зв’язку з цим перспективним видається переосмислення розділу IV Особливої частини Кримінального Кодексу України, адже більшість норм, які закріплені в цьому розділі розглядаються виключно з позиції «чоловік/жінка».

Також варто звернути увагу на проблему стереотипізації більшості сексуальних злочинів. Ця проблема полягає в тому, що вся провина за насильство та інші статеві злочини приписується здебільшого жінкам, які, так би мовити, самі зваблюють чоловіків і тим самим штовхають їх на вчинення злочинів. Витоки цієї проблеми пов’язані перш за все із стійкими гендерними стереотипами щодо місця жінки в суспільстві. Усталені погляди щодо домінування чоловіків у всіх сферах суспільного життя, включаючи й особисту, призводять до того, що жінка розглядається як річ, предмет для задоволення потреб чи засіб розваги. Це у свою чергу породжує не лише численні правові проблеми, а й психологічні. Потерпілі від сексуальних злочинів дуже часто замовчують факт їх вчинення, боячись розголосу та суспільного осуду. Нечутливе ставлення до жінок стає причиною повторної віктимізації, адже недостатній та неефективний правовий захист підвищують ризик нараження жертви на повторне насильство.

У зв’язку з вище зазначеним надзвичайно актуальним є питання щодо ратифікації Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами, так званої Стамбульської Конвенції. Даний акт спрямований на захист жінок від усіх видів насильства, сприяння викоріненню дискримінації щодо жінок у будь-яких її проявах, сприяння рівноправності між жінками та чоловіками та розширення прав жінок.

Крім того, рекомендації, викладені у Стамбульській Конвенції, безпосередньо стосуються питання реформування Особливої частини Кримінального Кодексу України, а саме розділу IV. Недоліки чинного законодавства полягають насамперед в тому, що Кримінальний Кодекс містить лише загальне визначення терміну «зґвалтування», проте це поняття не включає в себе визначення насильства щодо жінок/гендерно-обумовленого насильства та домашнього насильства. Це принципово відмінні між собою поняття, а тому вони мають знайти своє відображення й у чинному Кримінальному Кодексі України як окремі склади злочину.

Насильство щодо жінок є проявом історично нерівного співвідношення сил чоловіків та жінок, тобто за своєю природою є гендерно-обумовленим. В дане поняття варто закладати не лише ті акти, результатом яких є завдання фізичної чи сексуальної шкоди, а й психологічної, зокрема, погрози таких дій, примус. Боротьба з таким явищем в Україні має фрагментарний характер і фокусується лише на одному аспекті. В той час як досягнення гендерної рівності та захист прав жінок потребує розробки й впровадження комплексної кримінально-правової політики, яка буде охоплювати усі форми насильства щодо жінок, включаючи й примусовий шлюб, примусову стерилізацію, аборт, переслідування, сексуальні домагання.

Одним із видів насильства щодо жінок є домашнє насильство. Принципова відмінність між цими двома поняттями полягає в тому, що домашнє насильство відбувається в сімейному колі, між нинішніми чи колишніми партнерами, незалежно від того, перебували вони у шлюбі чи ні. Небезпека такого насильства полягає в тому, що через особисте знайомство, наявні сімейні чи родинні зв’язки, ризик замовчування про вчинений злочин зростає. Домашнє насильство – це глибоко травматичний вид насильства, саме тому він повинен бути розмежований та відокремлений від інших сексуальних злочинів.

Отже, необхідність реконструювання кримінально-правового простору зумовлена викликами 21 століття. Переосмислення кримінально-правової політики крізь призму «гендерної ідентичності» та «гендерної рівності» зумовлена розмиванням меж між традиційним «чоловічим» та «жіночим», глибшим та змістовнішим трактуванням терміну «гендер». Також на особливу увагу заслуговує сучасне положення жінки в суспільстві, яка є незахищеною від усіх проявів насильства. Ставлення, упередження, гендерні стереотипи впливають на моделі поведінки, які сприяють поширенню форм насильства стосовно жінок. Все це вимагає від держави реалізації на національному рівні низки заходів кримінально-правового характеру.

 

Науковий керівник:                   к. ю. н., доцент Харитонова О. В.

 

 

Борик Дмитро Степанович

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 5 курс, 22 група

 

СЛУЖБОВЕ ВИКРИТТЯ ЯК ІНСТИТУТ БОРОТЬБИ З КОРУПЦІЄЮ. ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ.

 

Певні злочини, передбачені Кримінальним кодексом України (приміткою до ст. 45), визнані корупційними. Чимало таких злочинів є предметними. В юридичній літературі неправомірна вигода визначається як предмет злочинів, передбачених ст.ст. 354, 368, 368-2, 368-3, 368-4, 369, 369-2 ККУ. Хоча, у примітці до ст. 354 визначено поняття неправомірної вигоди, встановлення її окремих елементів є досі дискусійним. Не існує законодавчого визначення та доктринальної єдності стосовно таких елементів неправомірної вигоди як “переваги”, “пільги” та “послуги”. Наявні проблеми призводять до складнощів у правовій кваліфікації злочину загалом, та доказування його окремих елементів складу зокрема.  Достовірно встановити факт пропозиції, обіцянки, надання чи одержання без законних на те підстав грошових коштів чи іншого майна, переваг, пільг, послуг, нематеріальних активів, будь-яких інших вигод нематеріального чи негрошового характеру дозволяє інститут службового викриття.

Відповідно до ч. 1 ст. 53 Закону особою, яка надає допомогу в запобіганні і протидії корупції (викривачем), є особа, яка за наявності обгрунтованого переконання, що інформація є достовірною, повідомляє про порушення вимог цього Закону іншою особою. При дослівному тлумаченні визначення, складається враження, що викривачем може бути будь-яка особа. Однак, системний аналіз статті дозволяє дійти висновку, що законодавець пов’язує відповідні гарантії для викривача корупції та членів його сім’ї лише з дотриманням його трудових прав. Отже, викривачем корупції може визнаватися лише особа, яка є працівником відповідного органу державної влади або юридичної особи публічного чи приватного права.

Службові викриття залежно від адресата повідомлень про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» можуть бути внутрішніми або зовнішніми. Внутрішні службові викриття – це повідомлення особою про порушення своєму начальнику або іншій особі всередині організації, яка офіційно уповноважена або може належним чином відреагувати на ситуацію з порушенням. Відповідно до ч. 4 ст. 53 Закону органи державної влади та місцевого самоврядування повинні забезпечити умови для повідомлень їх працівниками про порушення вимог цього Закону іншою особою, зокрема через спеціальні телефонні лінії, офіційні веб-сайти, засоби електронного зв’язку.  На практиці, однак, вони або не створюються, або через сумніви працівників в ефективності відповіді на повідомлення, невпевненості у моральній обґрунтованості повідомлення про корупцію як такого, побоювання помсти і неадекватної реакції керівництва або колег не використовуються.

Очевидно, що відповідні умови для повідомлень мають забезпечуватися і в юридичних особах приватного права, оскільки її службові особи названі серед суб’єктів, на яких поширюється дія Закону. Також в юридичних особах приватного та публічного права має бути визначена особа, яка уповноважена приймати повідомлення про порушення Закону розглядати їх, а також вирішувати питання про реагування на такі повідомлення у межах процедури, передбаченої законодавством. Відповідно до національного антикорупційного законодавства таким спеціально уповноваженим суб’єктом юридичних осіб може стати особа, відповідальна за реалізацію антикорупційної програми (Уповноважений, ч. 5 ст. 64 Закону). Проблема полягає у тому, що обов’язкова наявність антикорупційної програми і посади Уповноваженого передбачена лише для 2 категорій юридичних осіб. На решті, скоріш за все, програма та посада створена не буде. Таким чином, внутрішня процедура службового викриття не зможе бути реалізована.

Що стосується зовнішнього повідомлення про порушення вимог цього Закону, то очевидно, що йдеться про ті органи та осіб, які уповноважені вирішувати відповідні питання. Це органи прокуратури, Національної поліції, Національного антикорупційного бюро України, НАЗК (спеціально уповноважені суб’єкти у сфері протидії корупції) (абзац 12 п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання корупції»). Однак після аналізу ст. 53 вказаного Закону виникає очевидна проблема – законодавець не надав можливості самому викривачу звертатися до спеціально уповноважених органів у сфері протидії корупції. Так, у ч. 7 цієї статті визначено, що різні посадові і службові особи зобов’язані у межах своїх повноважень ужити заходів щодо припинення такого правопорушення та негайно письмово повідомити про його вчинення спеціально уповноважений суб’єкт у сфері протидії корупції. І жодного слова про те, що це може зробити сам викривач.У Законі чітко регламентовано процедуру як внутрішнього, так і зовнішнього розгляду лише анонімних повідомлень про порушення його вимог. Так, згідно з ч. 5 ст. 53 вказаного Закону анонімне повідомлення про порушення вимог цього Закону підлягає перевірці у термін не більше п’ятнадцяти днів від дня його отримання, і, якщо буде необхідно, може бути продовженим до тридцяти днів. Однак у ньому не передбачено строків розгляду не анонімних повідомлень.

Також потрібно звернути увагу на те, що при перевірці анонімного чи ідентифікованого повідомлення про корупцію, потрібно обов’язково встановити, визначену Законом, наявність сукупності ознак повідомлення викривача,  а саме : 1) за змістом – це інформація про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою; 2) достовірність такої інформації; 3) обгрунтована переконаність викривача про це. Грунтовний механізм перевірки повинен попереджувати зловживання правом на службове викриття. Не всі викривачі мотивовані морально, іноді вони керуються відчуттям помсти, зводять особисті рахунки тощо. Механізмами захисту  викривачів можуть зловживати несумлінні, непрофесійні або замішані у корупційних діях працівники. Випереджаючи звинувачення на свою адресу, вони сподіваються забезпечити собі захист, інформуючи про вигадані або незначні порушення колег.

Зовнішніми отримувачами повідомлення про корупцію можуть бути й засоби масової інформації та громадські організації. На сучасному етапі, вбачаю найбільш перспективним розвиток саме такого способу анонімного повідомлення про корупцію, зокрема за допомогою платформи “Хабардокс”, підготовленої в рамках проекту «Боротьба з корупцією». Це сайт, де ви надаєте детальні матеріали-докази на розслідування. Дані шифруються декілька разів, проходячи через мережу серверів. Кожен сервер шифровує «шар» шифру і передає дані наступному вузлу. Листи може розшиврувати лише кінцевий одержувач – обраний Вами журналіст. Таким чином державні служби, провайдери Інтернет чи адміністратори Хабардокс не мають можливості відстежити контент повідомлення і це гарантує повну анонімність особі, яка здійснює повідомлення про корупцію.

Незважаючи на те, що у Законі України «Про запобігання корупції» є окремий розділ, присвячений державному захисту викривачів, з огляду вищезазначених проблем, доводиться констатувати про недосконалість реалізації відповідних законодавчих положень на практиці.

Службове викриття може стати надійним інструментом правоохоронних  органів у боротьбі з корупцію. За допомогою достовірних відомостей, отриманих цим шляхом, можна встановлювати факт пропозиції, обіцянки, надання чи одержання неправомірної вигоди у предметних злочинах. Однак, розвиток інституту службового викриття можливий лише із суттєвим доопрацюванням наявної нормативної бази. Вважаю за доцільне прийняття нового, окремого закону, який би повною мірою регулював інститут викриття та забезпечував реальних захист та гарантії для викривачів, членів сімей та їхні інтереси загалом.

 

Науковий керівник:                       д. ю. н., проф. Демидова Л. М.

 

 

 

Вирста Руслан Володимирович,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

Військово-юридичний факультет, 3 курс, 1 група

 

ПРОБЛЕМА ВІДМЕЖУВАННЯ САМОВІЛЬНОГО ЗАЛИШЕННЯ ВІЙСЬКОВОЇ ЧАСТИНИ АБО МІСЦЯ СЛУЖБИ ВІД ДЕЗЕРТИРСТВА

 

Дезертирство і самовільне залишення військової частини або місця служби займають своє місце в системі злочинів проти військової служби вже не одне десятиліття. Разом з тим, проблема їх відмежування один від одного продовжує залишатися такою ж гострою, у зв’язку зі схожістю елементів складу даних злочинів. Складнощів додає і те, що в диспозиції статті 408 КК, якою встановлюється відповідальність за дезертирство, чітко не вказується саме та ознака, за якою відбувається відмежування суміжних складів злочину.

Основна відмінність між самовільним залишенням військової частини або місця служби та дезертирством проходить за ознаками суб’єктивної сторони даних злочинів, які взагалі є найскладнішими для встановлення елементами складу злочину. Так, обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони самовільного залишення військової частини або місця служби є намір правопорушника перебувати поза територією військової частини або місця служби лише тимчасово упродовж певного терміну і його бажання повернутись у військову частину для продовження військової служби. Мети зовсім ухилитись від несення військової служби в нього немає. Що стосується дезертирства, то суб’єктивна сторона цього злочину характеризується метою ухилитися від військової служби назавжди, взагалі, а не тимчасово. Тобто вчиняючи дезертирство особа намагається повністю виключити себе зі сфери військово-службових відносин. Саме тому мета дезертирства – ухилення від несення обов’язків по військовій службі раз і назавжди – є ключовою  відмінною ознакою аналізованих складів.

У зв’язку з цим,  вважаємо за доцільне в диспозиціях усіх частин ст. 408 КК мету даного злочину сформулювати наступним чином: “з метою остаточно ухилитися від військової служби”. Це дало б змогу більш ефективно розмежовувати два суміжних склади злочинів, які розглядаються та сприяло б додержанню законності при здійсненні кримінального судочинства.

Ще одна проблема пов’язана з формулюванням ч. 2 ст. 408 КК щодо дезертирства зі зброєю, як кваліфікуючої ознаки вчинення зазначеного злочину.

На думку законодавця, підвищену суспільну небезпеку становить дезертирство, вчинене виключно зі зброєю. У статті не йдеться ні про вибухові речовини, ні про вибухові пристрої, ні про боєприпаси. Проте у багатьох інших військових злочинах (наприклад, в ч. 1 ст. 414 КК, присвяченій порушенню правил поводження зі зброєю, а також із речовинами і предметами, що становлять підвищену небезпеку для оточення) зазначаються і зброя, і боєприпаси, і вибухові речовини. З точки зору дотримання правил законодавчої техніки, підходи до визначення предметів та засобів, із якими здійснюються військові злочини, повинні бути єдині. Можна погодитися з думкою авторів, які вбачають в зазначених формулюваннях прояв недостатньої уваги законодавця до однакового застосування термінології кримінального закону. Підтверджує правильність такого розуміння і судова практика, яка вказує на нелогічність кваліфікації дій військовослужбовця, який вчинив дезертирство і забрав з собою, наприклад, два споряджені магазини з патронами, за ч. 1 ст. 408 КК.

У зв’язку з наведеним вважаємо, що ч. 2 ст. 408 КК повинна бути доповнена зазначенням бойових припасів, вибухових речовин і пристроїв як предметів учинення цього злочину та має бути викладена в такій редакції: «Дезертирство зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами чи пристроями карається позбавленням волі на строк від…»

 

Науковий керівник:                         к. ю. н., доцент Зінченко І. О.

 

 

Віблий Євгеній Валерійович.,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 5 курс, 22 група

 

ЗЛОВЖИВАННЯ ВПЛИВОМ В УКРАЇНІ: ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ СУБ’ЄКТА ЗЛОЧИНА

 

За даними досліджень глобальної антикорупційної неурядової організації Transparency International за 2015 рік Україна “заробила” лише один бал порівняно з 2014 роком. На сьогоднішній день індекс CPI (Індекс сприйняття корупції) складає 27 балів зі 100 можливих. Україна знаходиться на одному рівні з такими країнами як Камерун, Іран, Непал, Нікарагуа, Парагвай. У 2013 році рівень корумпованості країни був 25 балів, а у 2014 – 26. Отже, кожного року Україна “заробляє” по одному балу. Такі невтішні результати свідчать про низький рівень боротьби з корупцією.

Однією з причин, на наш погляд, є значна кількість змін у Кримінальний кодекс України щодо злочинів у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг. Ані науковці, ані практики не встигають ґрунтовно аналізувати нові положення. Як результат, відсутнє однакове застосування кримінально-правових норм, що призводить до порушень прав людини і сприяє подальшому розвитку корупції. Однією з таких норм є “Зловживаня впливом” (ст. 369-2 Кримінального кодексу України). Кримінальна відповідальність за таке діяння була встановлена вперше Законом України від 11 червня 2009 р., № 1508-VI у ст. 369-1 Кримінального кодексу України (далі КК України). Після того зазначена норма неодноразово змінювалась. Останні зміни були внесені Законом України від 10 листопада 2015 р., № 770-VIII “Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо вдосконалення інституту спеціальної конфіскації з метою усунення корупційних ризиків при її застосуванні”. На сьогоднішній день кримінальна відповідальність за зловживання впливом встановлена у ст. 369-2 КК України.

Норма складається з трьох частин і встановлює кримінальну відповідальність за пропозицію, обіцянку або надання неправомірної вигоди особі, яка пропонує чи обіцяє (погоджується) за таку вигоду або за надання такої вигоди третій особі вплинути на прийняття рішення особою, уповноваженою на виконання функцій держави (ч. 1 ст. 369-2 КК України). Частина 2 ст. 369-2 КК України встановлює відповідальність за прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди для себе чи третьої особи за вплив на прийняття рішення особою, уповноваженою на виконання функцій держави, або пропозиція чи обіцянка здійснити вплив за надання такої вигоди. У ч. 3 ст. 369-2 КК України передбачена кримінальна відповідальність за прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди для себе чи третьої особи за вплив на прийняття рішення особою, уповноваженою на виконання функцій держави, поєднане з вимаганням такої вигоди. Найгостріше стоїть питання щодо визначення суб’єкта злочину, передбаченого ч. 2 ст. 369-2 КК України “Про прийняття про позиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди для себе чи третьої особи за вплив на прийняття рішення особою, уповноваженою на виконання функцій держави, або пропозиція чи обіцянка здійснити вплив за надання такої вигоди”. Думки науковців відносно суб’єкта цього злочину різні. Одні вважають, що суб’єктом є будь-яка особа, в тому числі будь-яка службова особа, крім випадків, коли йдеться про вплив такої особи з використанням влади, службового становища чи повноважень. Схожою є думка Н.О. Кочерової, яка ввавжає, що суб’єктом є будь-яка особа, яка досягла шістнадцятирічного віку, в тому числі і службова, за умови, що обіцяний, запропонований, здійснений нею вплив на особу, уповноважену на виконання функцій держави, зумовлено не наданою їй по службі владою чи службовим становищем, а близькими, дружніми чи будь-якими іншими відносинами з останньою. Л.П. Брич визначає суб’єктом: 1) особу, не наділену статусом службової; 2) вона має реальну можливість вплинути на прийняття рішення особою, уповноваженою на виконання функцій держави. Принципово іншу позицію займає В.М. Киричко, який стверджує, що суб’єктом злочину, передбаченого ч. 2 ст. 369-2 КК України, може виступати лише службова особа або особа, яка надає публічні послуги; під зловживанням впливом слід розуміти лише використання такою особою можливостей, пов’язаних зі своїми службовими (у широкому розумінні) повноваженнями (обумовлених такими повноваженнями) для незаконного впливу на особу, уповноважену на виконання функцій держави.

Протилежність поглядів серед науковців в свою чергу має дзеркальне відображення при розумінні і застосуванні аналізованої кримінально-правової норми на практиці.

Як бачимо, проблема визначення суб’єкта злочину, що аналізується, виникає як на теоретичному, так і на практичному рівнях і потребує вирішення.

На нашу думку, суб’єктом цього злочину слід визнавати службову особу, як публічного так і приватного права, а також осіб, що надають публічні послуги, які мають можливості, пов’язані зі службовими повноваженями, мати вплив на осіб, уповноважених на виконання функцій держави.

З огляду на вищевикладене, а саме те, що зловживання впливом, вчинене загальним суб’єктом, не характеризується суспільною небезпечністю, властивою злочинам, і не відповідає ознакам корупційного правопорушення, пропонуємо встановити адміністративну відповідальність за прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди для себе чи третьої особи за вплив на прийняття рішення особою, уповноваженою на виконання функцій держави, або пропозиція чи обіцянка здійснити вплив за надання такої вигоди, у разі вчинення цих діянь особою, яка не наділена можливостями, пов’язаними зі службовими повноваженями, впливати на прийняття рішення особами, уповноваженнями на виконання функцій держави. А ч. 2 і ч. 3 ст. 369-2 КК України доповнити словосполученням “вчинене службовою особою або особою, що надає публічні послуги”.

 

Науковий керівник:                  професор, д.ю.н., Демидова Л. М.

 

 

Гиркало Катерина Вікторівна

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

СКІ, 2 курс,3 група

 

КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ

 В УКРАЇНІ

 

Останнім часом усе більшої актуальності набуває питання про кримінальну відповідальність юридичної особи. Актуальність цієї дискусійної теми пов’язують, по-перше, з відсутністю дієвих механізмів відновлення порушених прав юридичною особою. По -друге, в Україні дуже гостро постає питання про стягнення проблемної заборгованості з юридичних осіб, що виникає у зв’язку з неможливістю результативно впливати на дії юридичної особи в межах правового поля. По-третє, як свідчить практика, більшість злочинів вчиняється саме за допомогою або для юридичних осіб.

Досить суперечливим для вітчизняної правової системи стало доповнення чинного Кримінального кодексу України  розділом XIV-1 “Заходи кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб” відповідно до Закону № 314-VII від 23.05.2013 р. з урахуванням змін, унесених Законом № 1207-VII від 15.04.2014 р.

Така зміна в законодавстві викликала чимало суперечок між сучасними науковцями й правниками.

Зокрема, у р. XIV-1 Кримінального Кодексу  України законодавець визначив (далі КК України):

1) підстави для застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового характеру (ст. 96-3 КК України); 2) перелік юридичних осіб, до  яких застосовуються заходи кримінально-правового характеру (ст. 96-4 КК України); 3) підстави для звільнення юридичної особи від застосування заходів кримінально-правового характеру (ст. 96-5 КК України);

4) види заходів кримінально-правового характеру, що застосовуються до юридичних осіб (ст. 96-6 КК України), зокрема такі, як:

– штраф у розмірі від 5 до 75 тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (85000 – 1275000 грн.) (ст. 96-7 КК України);

– конфіскація майна юридичної особи (ст. 96-8 КК України);

– ліквідація юридичної особи, яка застосовується судом у разі вчинення її уповноваженою особою будь-якого із злочинів, передбачених ст. ст. 109, 110, 113, 146, 147, 160, 260, 262, 258 – 2585, 436, 4361, 437, 438, 442, 444, 447 КК України (ст. 96-9 КК України); 5) загальні правила застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового характеру (ст. 96-10 КК України); 6) застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового характеру за сукупністю злочинів (ст. 96-11 КК України).

Зазначені вище зміни було прийнято Верховною Радою України стосовно відповідальності юридичних осіб з метою виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України             (далі План дій).

План дій містить перелік конкретних критеріїв ЄС за чотирма блоками: безпека документів, включаючи впровадження біометричних даних; управління міграцією, у т.ч. протидія нелегальній міграції та реадмісія; громадський порядок та безпека;забезпечення основоположних прав і свобод людини.

Слід звернути увагу, що законодавець не запроваджує щодо юридичних осіб можливості “притягнення до кримінальної відповідальності”, натомість до юридичних осіб застосовують “заходи кримінально-правового характеру” за діяння, учинені іншою особою (фізичною).

Таким чином, відповідно до норм чинного законодавства притягнення юридичної особи до кримінальної відповідальності залишається поза межами правового поля, натомість законодавець передбачив можливість застосувати до юридичної особи заходів кримінально-правового характеру.

На практиці відповідальність за неправомірні діяння юридичної особи покладається на її уповноважених осіб. Згідно зі ст. 96-3 КК України під уповноваженими особами юридичної особи слід розуміти службових осіб юридичної особи, а також інших осіб, які відповідно до закону, установчих документів юридичної особи чи договору мають право діяти від імені юридичної особи.

При цьому доводити вину юридичної особи не треба, якщо буде доведено вину її уповноваженої особи, та й саме поняття “вина” важко віднести до юридичної особи.

Однак слід звернути увагу, що з огляду на викладені вище законодавчі нововведення можливе подвійне застосування відповідальності за один і той самий злочин.. У першому випадку до кримінальної відповідальності може притягатися уповноважена особа, яка діяла в інтересах юридичної особи та яка безпосередньо вчинила такий злочин. У другому випадку за вчинений злочин уповноваженою особою від імені юридичної особи до юридичної особи можуть бути застосовані заходи кримінально-правового характеру. Звичайно, таке твердження суперечить нормам ст. 61 Конституції України, яка гарантує індивідуальність при застосуванні відповідальності, однак неоднакове застосування законодавства в Україні може призвести до таких негативних наслідків, як подвійна відповідальність.

Крім того, слід звернути увагу й на той факт, що нормативні положення стосовно відповідальності юридичних осіб перебувають зараз у колізії з чинним кримінальним законодавством.

Так, ст. 18 КК України визначено, що суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність.

З положень статті 96-10 КК України виходить,що при застосуванні до юридичної особи заходів кримінально-правового характеру судом враховуються ступінь тяжкості вчиненого її уповноваженою особою злочину, ступінь здійснення злочинного наміру, розмір завданої шкоди, характер та розмір неправомірної вигоди, яка отримана або могла бути отримана юридичною особою, вжиті юридичною особою заходи для запобігання злочину.

Зважаючи на той факт, що такий інститут, як “заходи кримінально-правового характеру щодо юридичної особи” з’явився відносно недавно, поки що відсутня належна й розгорнута судова практика, яка б змогла відповісти на практичні питання, що можуть виникати у зв’язку із застосуванням цього інституту.

 

Список використаної літератури:

1. К30 Кримінальний кодекс України: станом на 01.02.2016р.-С.ТОВ «ВВП НОТІС»,2016-200с.
2. Бюлетень Міністерства юстиції України. Щодо відповідальності юридичних осіб за корупційні правопорушення у вигляді застосування до них заходів кримінально-правового характеру. -2013. – № 3. – С. 104-115.
3. Кримінальна відповідальність юридичних осіб: порівняльно-правове дослідження: монографія / В.К. Грищук,О.Ф. Пасєка. – Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2013. – 248 с.
4. План дій щодо лібералізації ЄС візового режиму для України. [Електронний ресурс].-Режим доступу : http://www.kmu.gov.ua/control/publish/article?art_id=244813273.

 

Науковий керівник:                        к.ю.н , асистент Осадча А. С.

 

 

Жданюк Назарій Володимирович,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 5 курс, 23 група

 

Проблемні аспекти співвідношення ч. 2 ст.  368-4 та ст. 358 Кримінального кодексу України

 

Корупція залишається одним із найбільш небезпечних соціальних лих, а заходи, що вживаються для її подолання з боку держави, бажаного результату поки що не дають. Це значною мірою пояснюється низьким рівнем ефективності взаємодії з іншими органами та підрозділами, недосконалістю інформаційно-аналітичного забезпечення, недосконалістю процедур притягнення винних осіб до відповідальності, низьким рівнем довіри до влади з боку громадян. Істотних змін, яких зазнало кримінальне законодавство, у частині приведення його положень у відповідність до міжнародних антикорупційних стандартів, висуває нагальну потребу розроблення актуальних питань удосконалення практики його застосування.

Так,  дискусійним у науці та практиці є можливість кваліфікації діяння особи одночасно за ст. 358 та  368-4 Кримінального кодексу України (далі – КК України).  Дійсно, за об’єктивною стороною ці злочини схожі. Так, об’єктивною обов’язковою ознакою ч.2 ст.368-4 КК є не лише одержання неправомірної вигоди, але й виконання у зв’язку з цим особою, яка надає публічні послуги, спеціальної умови, що полягає у дії або бездіяльності з використанням наданих їй повноважень в інтересах того, хто пропонує чи надає таку вигоду, або в інтересах третьої особи. Такі діяння часто являють собою підроблення офіційних документів. Видається, в цьому разі об’єктивна сторона ч. 2 ст. 368-4 КК України охоплює виконання усіх діянь особою, що надає публічні послуги і  це фактично унеможливлює притягнення її до відповідальності за ст. 358 КК України. Наприклад, нотаріус за неправомірну вигоду вніс завідомо неправдиві відомості у договір купівлі-продажу. У цьому разі, на  наш погляд,  така підробка не потребує додаткової кваліфікації за ст.358 КК. Як вище зазначалося, об’єктивна сторона ч.2 ст. 368-4 КК органічно поєднує не тільки прийняття пропозиції, обіцянки чи одержанні неправомірної вигоди  а й діяння, які вчиняє особа, що надає публічні послуги задля її отримання, зокрема, і підроблення офіційних документів. Видається, додаткова кваліфікація таких діянь за ст. 358 КК буде означати порушення відомого принципу права: non bis in iden (не можна судити за те саме двічі).

На практиці, на жаль, одночасне застосування ч.2 ст.368-4 та 358 КК також має місце. Наприклад, у судовому рішенні № 667/10885/13-к засуджений займав посаду інженера-інспектора на підприємстві, постійно здійснюючи професійну діяльність, пов’язану із наданням публічних послуг. 03.09.2013 року у денний час, знаходячись на своєму робочому місці, засуджений прийняв пропозицію одержання  неправомірної вигоди за вирішення питання про видачу документів, що засвідчують придатність суден до плавання і дають право на їх експлуатацію, без проведення їх огляду, задовільні результати якого відповідно до п. 9 Положення про Регістр судноплавства України, є обов’язковою підставою для видачі вказаних документів. Реалізуючи вищезазначений умисел, діючи в інтересах третьої особи, засуджений склав, підписав від свого імені і завірив свої підписи відтиском печатки інспектора Регістра судноплавства України.  При цьому він вніс до них завідомо неправдиві відомості, про те, що огляд суден проведено і за його результатами судна придатні до плавання, достовірно знаючи, що такий огляд не проводився, та доводячи до кінця реалізацію вищевказаного умислу.

За такі діяння, особу було притягнено до відповідальності за сукупністю статей 368-4 та 358 КК України. Тобто, за вчинення однієї дії громадянина було засуджено за двома статтями, що є неприпустимим відповідно до конституційного принципу неможливості подвійного притягнення до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення, закріпленого в статті 61 Конституції України та статті 4 Протоколу №7 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Як висновок, необхідно зазначити, що за весь час існування статті 368-4 КК України на її основі було винесено лише 21 вирок  згідно даних Єдиного державного реєстру судових рішень, що говорить про неефективність її застосування. Зважаючи на вищезазначені проблеми, законодавцю необхідно узагальнити практику, що склалася в даній сфері і провести законодавчі коригування для збільшення ефективності використання даної норми в українських реаліях.

 

Науковий керівник:                 к.ю.н., асистент . Горностай А. В.

 

 

 

Коляда Ірина Сергіївна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

СКІ, 2 курс, 3 група

 

 

 

ФАКТИЧНА ПОМИЛКА ПРИ ВЧИНЕННІ

ЗЛОЧИНУ У СПІВУЧАСТІ

 

Традиційно вважається, що умисел співучасників має свої особливості і включає, зокрема, усвідомлення обставин, які характеризують спільність діянь кількох осіб. Як правило, проявом чи частиною такої спільності є їх домовленість щодо спільного вчинення злочину. Водночас не виключені ситуації, в межах яких з боку особи, що має намір вчинити злочин у співучасті, може мати місце фактична помилка.

Для початку зазначимо кілька вихідних положень, на яких ґрунтуватимуться подальші конкретні оцінки та висновки. По-перше, фактична помилка у кримінальному праві – це неправильна оцінка особою під час вчинення діяння, яким заподіюється шкода об’єкту кримінально-правової охорони, фактичної обставини, що має кримінально-правове значення. По-друге, фактична помилка має кримінально-правове значення, якщо вона впливає на кримінально-правову кваліфікацію або враховується при обранні заходів кримінально-правового характеру, зокрема, при призначенні покарання

Встановлено, що фактична помилка, за загальним правилом, має значення для кваліфікації дій лише тієї особи (тих осіб), в свідомості якої (яких) вона мала місце. Інші ж співучасники, в свідомості яких омана була відсутня, несуть відповідальність за фактично вчинені ними діяння. Але оскільки виконавець є центральною фігурою у співучасті, а стадія злочину, вчиненого у співучасті, визначається стадією злочинної діяльності виконавця, то у випадках вчинення ним незакінченого злочину через допущену фактичну помилку, така помилка впливає на кваліфікацію не лише його діяння, а й на оцінку діянь інших співучасників. Стверджується, що усвідомлення суспільно небезпечного характеру діяння і передбачення його суспільно небезпечних наслідків, про які йдеться в ст. 24 Кримінального Кодексу України (далі КК України), при вчиненні злочину у співучасті поширюється і на участь у ньому інших співучасників та на наслідки їх діяльності. Відтак, у випадках, якщо винний лише помилково вважав, що особа, яка діє спільно з ним, відповідає ознакам суб’єкта злочину, співучасть не виникає, а вчинене належить кваліфікувати як замах на вчинення злочину за тією частиною статті, яка передбачає його вчинення у співучасті як кваліфікуючу ознаку. Якщо ж особа при цьому спрямовувала своє діяння на організацію, пособництво чи підбурювання до цього злочину, посилання на ст. 27 КК України при кваліфікації її діяння не потрібне. У випадку, коли винний, навпаки, вважав, що використовує особу, яка не підлягає кримінальній відповідальності через відсутність ознак суб’єкта, а фактично такі ознаки мали місце, вчинене належить оцінювати як посереднє заподіяння (спричинення). Відстоюється позиція, відповідно до якої за помилкового уявлення співучасника про наявність/відсутність у виконавця мотивів чи мети, які впливають на кваліфікацію злочину, такі мотив чи мета не можуть бути інкриміновані співучаснику, який припустився даної помилки.

Переглянувши матеріали судової практики, а саме вирок колегії Бабушкинського районного суду м. Дніпро від 8.05.2012 р. встановлено, що 18.01. 2011 р. підсудна вмовляла Особу№4 скоїти умисне вбивство, пообіцявши «гонорар» у розмірі 5 000 доларів США. Вважаючи, що Особа№4 піддався на її умовляння, підсудна передала фото потерпілої і вказала її місце проживання. Насправді ж, Особа№4 не погодився вчинити злочин, а лише ввів в оману підсудну та повідомив про своє «замовлення» працівників органів внутрішніх справ. Тоді за допомогою останніх було інсценоване вбивство потерпілої. Після пред’явлення фото інсценування підсудна виплатила частину грошей Особі№4, а щодо решти склала розписку. В цей момент її було затримано. Органи досудового розслідування кваліфікували дії обвинуваченої за ст. 14, ч. 3 ст. 27, п. 11 ч. 2 ст. 115 КК , а суд – за ч. 1 ст. 14, ч. 4 ст. 27, п. 11 ч. 2 ст. 115 КК України. При цьому в окремій думці один із суддів зазначив, що підсудна допустила «фактичну помилку в характері діяння як співучасника в закінченому вбивстві на замовлення у вигляді вдалого підбурювання підшуканого виконавця, тоді як таке було відсутнє і жива людина нею була помилково сприйнята за її труп внаслідок інсценування обставин вбивства, через що смерть жертви не настала. Тим самим своїми діями підсудна вчинила непридатний замах (замах на непридатний об’єкт), що тягне кримінальну відповідальність підсудної за загальними правилами відповідальності співучасників за ч. ч. 2−4 ст. 29 Кримінального кодексу України за спрямованістю умислу. Таким чином суддя запропонував такий варіант кваліфікації: ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 27, п. п. 6, 11 ч. 2 ст. 115 КК України.

Все вищезгадане дозволяє дійти таких висновків, що у  судовій практиці в питанні оцінки ситуацій, що включають фактичну помилку щодо домовленості про вчинення злочину, наявна неоднозначність. У звязку з чим існують різні варіанти кваліфікації таких ситуації. А також, що проблема фактичної помилки у співучасті для вчинення злочину являє собою не тільки науковий інтерес, але й має велике значення для правозастосовних органів, тому що безпосередньо пов’язана з правильною кваліфікацією злочинів, вчинених спільними зусиллями декількох осіб, індивідуалізацією відповідальності і призначенням справедливого покарання винним.

 

Науковий керівник:                       к. ю. н., асистент Осадча А. С.

Корицький В’ячеслав Андрійович

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 5 курс, 23 група

 

ДО ПРОБЛЕМИ КОНСТИТУЦІЙНОСТІ СТАТТІ 368-2

КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

 

Актуальність статті 368-2 Кримінального кодексу України (далі – КК України) є дискусійною, а проблема багатоаспектною. Предметом цієї статті є встановлення наявності або відсутності підстав для того, щоб розглядати припис статті 368-2 КК України як конституційний або неконституційний, лише на підставах міри його відповідності приписам Конституції України.

За статтею 368-2 КК України встановлюється відповідальність за набуття особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у власність активів у значному розмірі, законність підстав набуття яких не підтверджено доказами, а так само передача нею таких активів будь-якій іншій особі. Кваліфікуючими ознаками за частинами другою і третьою статті 368-2 КК України є вчинення діяння, передбаченого частиною першою цієї статті, службовою особою, яка займає відповідальне становище, і особою, яка займає особливо відповідальне становище.

Зважаючи на це, в науці як конституційного, так і кримінального права зародилася дискусія з приводу того, чи відповідає зміст статті 368-2 КК України у багатоаспектному вимірі кримінально-правового регулювання приписам Конституції України. Так, безпосередньо за статтею 368-2 КК України, законодавцем порушено такі питання:

• Чи має право особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування на набуття активів у власність?
• В якому розмірі така особа має право набувати активи у власність?
• Яким чином набуття у власність активів повинно підтверджуватися?
• Хто має підтверджувати законність набуття у власність активів?
• Яким є правовий статус активів, набутих у власність особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування у власність, при передачі цих активів такою особою будь-якій іншій особі?
• Якою є відповідальність особи, яка набула у власність активи, законність походження яких не підтверджена доказами, від особи, уповноваженої на виконання функцій держави або органів місцевого самоврядування?

Уявляється, що в аспекті порушених питань, предметом аналізу задля пошуку відповідей є саме Конституція України. Відтак:

По-перше, відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. З цього припису можна зробити висновок, що Конституція України не забороняє посадовим і службовим особам органів державної влади і місцевого самоврядування набувати у власність активи, якщо це не суперечить Конституції України та законам України в частині підстав, повноважень та їх меж, а також способу набуття цих активів.

По-друге, безпосередньої відповіді на питання щодо розміру набуття активів у власність особами, уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у Конституції України не міститься, разом з тим статті 8 і 41 Конституції України створюють достатні правові підстави для захисту власності, право на яку має пріоритетний характер в аспекті статті 8 Конституції України. Поміж цього, за статтею 13 Конституції власність зобов’язує, тому її правовий режим зумовлює власника на вчинення певних дій або утримання від них для захисту цього права. Питання щодо розміру активів як таких, що набуті у “значному розмірі”, є виключною дискрецією законодавця.

По-третє, згідно з статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, отже: набуття у власність активів повинно підтверджуватися у спосіб, передбачений Конституцією України та законами України. Більше того, за статтею 67 Конституції України кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Цей припис об’єктивує активи  як об’єкт оподаткування, податковий обов’язок щодо якого виникає у їх власника.

По-четверте, за статтею 63 Конституції України особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. Відповідно до статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Висновком може бути те, що законність набуття активів у власність має підтверджуватися або спростовуватися органами досудового розслідування, які мають в цьому об’єктивні сумніви і розпочали кримінальне провадження, але аж ніяк не власником цих активів.

По-п’яте, за статтями 19 і 62 Конституції України існує колізія, відповідно до якої всі дії посадових осіб органів державної влади і місцевого самоврядування мають вчинятися на підставах, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України, проте, протиправність цих дій може бути підтверджена лише обвинувальним вироком суду, який набув законної сили. Таким чином, можна зробити висновок, що до набуття вироком суду законної сили активи, набуття яких не підтверджено доказами, носять виключно конституційний характер і передача цих активів має відповідати всім вимогам, які ставляться до правочинів.

По-шосте, при набутті у власність майна, яке не є таким, що отримано у завідомо протиправний спосіб, для особи, яка його набула, за статтею 62 Конституції України, не виникає жодних кримінально-правових заборон, і особа, яка набула це майно у власність, розпоряджається ним як власник.

Як висновок, порушена проблема є актуальною і потребує подальшого дослідження.

 

Науковий керівник:                    к.ю.н., асистент Горностай А. В.

 

 

Крамаренко Яна Романівна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 5 курс, 24 група

 

Щодо розуміння злочинів, пов’язаних з корупцією та їх значення

 

Правопорушення, пов’язане з корупцією, є новелою в українському законодавстві, адже цього терміна не було зазначено в Законі України (далі ЗУ) “Про засади запобігання і протидії корупції” від 7 квіт. 2011 р. № 3206-VI. Він з’явився в новому ЗУ «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 № 1700-VII. В останньому наводиться таке визначення правопорушення, пов’язаного з корупцією: «це діяння, що не містить ознак корупції, але порушує встановлені цим Законом вимоги, заборони та обмеження, вчинене особою, зазначеною у частині першій статті 3 цього Закону, за яке законом встановлено кримінальну, адміністративну, дисциплінарну та/або цивільно-правову відповідальність».

З цього випливає, що об’єктивна сторона останнього полягає в порушенні встановлених законом: вимог (щодо додержання закону та етичних норм поведінки, неупередженості, нерозголошення інформації тощо); заборон (на одержання пільг, послуг і майна органами державної влади та органами місцевого самоврядування); обмежень (щодо використання службових повноважень чи свого становища, одержання подарунків, сумісництва та суміщення з іншими видами діяльності, спільної роботи близьких осіб). Суб’єкт злочину – спеціальний, а саме: 1) особи, уповноважені на виконання функцій держави або місцевого самоврядування; 2) особи, які для цілей цього Закону прирівнюються до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування; 3) особи, які постійно або тимчасово обіймають посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, або спеціально уповноважені на виконання таких обов’язків у юридичних особах приватного права незалежно від організаційно-правової форми, а також інші особи, які не є службовими особами та які виконують роботу або надають послуги відповідно до договору з підприємством, установою, організацією, – у випадках, передбачених цим Законом. Такого суб’єкта можна притягнути до кримінальної відповідальності, керуючись Розділом ХI вищезазначеного закону. Але, складність такого притягнення,  полягає в тому, що законодавством не врегульовано перелік розглядуваних злочинів.

Слід зазначити, що порівняно із міжнародно-правовими документами, КК України не зараховує до корупційних такі злочини, як протекціонізм, підкуп виборців, підтримка та лобіювання інтересів тіньової економіки у відповідь на політичну підтримку. Тому, ми вважаємо, що до злочинів, пов’язаних з корупцією, у випадку вчинення їх спеціальним суб’єктом, що зазначений вище, слід віднести склади злочинів передбачені ст. 110-2 КК «Фінансування дій, вчинених з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади, зміни меж території або державного кордону України», ст. 160 КК «Підкуп виборця, учасника референдуму», ст. 209 КК «Легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом». Адже, кошти для фінансування, підкупу або відмивання (легалізації) можуть бути отримані через вчинення корупційного злочину.

На нашу думку, слід удосконалити законодавство у цій сфері згідно до міжнародних документів, адже наразі ніякого значення для кваліфікації цей вид правопорушення не має. Якщо за корупційні злочини, вичерпний перелік яких зазначений у примітці до ст. 45 КК, законом передбачено більш суворі вимоги при призначенні покарання, неможливість призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, то про злочини, пов’язані з корупцією нічого не йдеться.

 

Науковий керівник:                          д.ю.н., проф. Демидова Л. М.

 

 

Кулик Катерина Дмитрівна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

асистент кафедри кримінології та

кримінально-виконавчого права

 

ЩОДО ПИТАННЯ ЗМІСТУ ОБ’ЄКТИВНОЇ СТОРОНИ РОЗБЕЩЕННЯ НЕПОВНОЛІТНІХ В УКРАЇНІ

 

Кожен історичний період існування соціуму характеризується певними ціннісними орієнтирами, пануючими правилами і нормами, особливостями світосприйняття, зокрема, це стосується і поглядів на визначення того, що вважати розпусними діями щодо неповнолітніх. Для усвідомлення соціального навантаження і захисного сенсу заборони розбещення неповнолітніх необхідно детально проаналізувати зміст об’єктивної сторони цього злочину в історичному аспекті.

На території сучасної України відповідальність за розбещення неповнолітніх уперше на законодавчому рівні було встановлено Кримінальним уложенням 1903 р.: ч. 3 ст. 515 забороняла вчинення любострасних дій з розбещенням, але без статевих зносин. Неповнолітніми вважалися особи, які не досягли 17 років. Усі наступні Кримінальні кодекси України також містили аналогічні норми.

Із прийняттям Кримінального кодексу УРСР 1960 р. було змінено диспозицію і санкцію цієї кримінально-правової норми. Кодекс оголосив злочинними розпусні дії відносно особи, яка не досягла шістнадцятирічного віку. Карався цей злочин позбавленням волі на строк до двох років або засланням на строк до трьох років. Під розпусними розуміли фізичні та інтелектуальні дії сексуального характеру, спрямовані на задоволення статевої пристрасті винного або на збудження статевого інстинкту в потерпілого. Вони, однак, не могли полягати у насильницьких природних чи неприродних статевих зносинах, відповідальність за які встановлена ст. 117, 120 та 118, 122. Як фізичні розпусні дії кваліфікувалися неприродні статеві зносини  per os або per anum за добровільною згодою з особою, яка не досягла 16 років, непристойні мацання статевих органів, навчання статевим неприродним способам (наприклад, онанізму), вчинення у присутності неповнолітнього статевого акту природним чи неприродним способом тощо. Інтелектуальне розбещення могло полягати в цинічних розмовах з потерпілим про сексуальні зносини, ознайомленні його з порнографічними зображеннями тощо. Таке тлумачення ст. 121 КК УРСР було дано фахівцями з кримінального права В. В. Сташисом та М. І. Бажановим у науково-практичному коментарі до Кримінального кодексу УРСР 1960 р.

Із набуттям чинності новим Кримінальним кодексом України у 2001 р. диспозиція статті, що передбачала відповідальність за розбещення неповнолітніх, була доповнена частиною другою, яка містить  кваліфікуючі ознаки цього діяння, проте законодавець знову не окреслив межі об’єктивної сторони цього складу злочину. На допомогу практикам Пленум Верховного Суду України у постанові «Про судову практику проти статевої свободи та недоторканості особи» від 30.05.2008 р. № 5 у п. 17 дав тлумачення розпусним діям: під «фізичними розпусними діями слід розуміти оголення статевих органів винної чи потерпілої особи, непристойні доторкання до статевих органів, які викликають статеве збудження, навчання статевим збоченням, імітація статевого акту, схиляння або примушування потерпілих до вчинення певних сексуальних дій між собою, вчинення  статевих  зносин, акту онанізму у присутності потерпілої особи тощо. Інтелектуальними розпусними діями було визнано ознайомлення потерпілої особи із порнографічними
зображеннями, відеофільмами, цинічні розмови з нею на сексуальні
теми тощо» (тобто перелік діянь, які кваліфікуються як розбещення неповнолітніх, не є вичерпним). Це дає можливість широкого тлумачення об’єктивної сторони цього злочину, включаючи до неї й інші дії.У зв’язку з цим на практиці слідчі органи за аналогією (йдеться про ст. 121 КК УРСР 1960 р.) продовжують розцінювати добровільні неприродні статеві зносини, добровільне мужолозтво або лесбійство з особою, яка не досягла шістнадцятирічного віку, як розбещення неповнолітніх. Про це свідчить проведене нами узагальнення практики кримінальних справ за ст. 156 КК України. З цього приводу В. І. Борисов та Л. В. Дорош у Науково-практичному коментарі Кримінального кодексу України зазначають, що розпусними діями не є протиправні природні або неприродні статеві зносини із особою, що не досягла 16-ти років. Відповідальність за такі дії передбачена ст. 152, 153, 155 КК України. Згідно зі ст.ст. 152, 153 КК України кримінальна відповідальність настає за насильницькі природні та неприродні статеві зносини, а ст. 155 КК України – за добровільні природні статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості. Тому питання кваліфікації добровільних неприродних статевих зносин та добровільного мужолозтва й лесбійства в сучасному кримінальному праві та кримінології залишається дискусійним: деякі науковці (О. О. Дудоров, М. І. Мельник, М. І. Хавронюк) пропонують кваліфікувати акти орального або анального сексу за добровільною згодою неповнолітньої особи як розбещення неповнолітніх, а Р. С. Біль наголошує, що будь-які дії сексуального характеру без застосування насильства, а саме: статеві зносини у формі природного статевого акту, задоволення статевої пристрасті неприродним способом, гомосексуалізм та лесбійство, повинні кваліфікуватися як статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості, а не як розбещення неповнолітніх. Із ним погоджується і Ю. В. Александров, який в одному з науково-практичних коментарів до Кримінального кодексу України висловив позицію, що природні та неприродні статеві зносини з неповнолітньою особою належать до складу злочину, передбаченого ст. 155 КК України, а саме статеві зносини з особою, що не досягла статевої зрілості. Характеризуючи об’єктивну сторону розбещення неповнолітніх, А. О. Джужа виокремлює низку ознак, зокрема, те, що дії не мають бути природними, анальними або оральними статевими зносинами, що вчиняються з потерпілою особою. Подібної точки зору дотримується і О. О. Світличний. У Верховній Раді України 03.02.2015 р. було зареєстровано проект Закону про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо захисту дітей від сексуальних зловживань та сексуальної експлуатації № 2016. Подання цього законопроекту було розглянуто Комітетом Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності 11.05.2016 р. Цим законопроектом передбачене внесення змін до диспозиції ст. 155 КК України, а саме запропоновано криміналізувати добровільні неприродні статеві зносини, виклавши статтю в наступній редакції: «Природні або неприродні статеві зносини з особою, яка не досягла шістнадцятирічного віку, вчинені повнолітньою особою». Таким чином, автори законопроекту відносять зазначені діяння до об’єктивної сторони добровільних статевих зносин з особою, яка не досягла статевої зрілості, а отже, вони автоматично виключаються з тлумачення об’єктивної сторони розбещення неповнолітніх. Однак станом на 10.10.2016 р. цей законопроект не було розглянуто на засіданні Верховної Ради України, а отже, говорити про затвердження його положень ще зарано.Таким чином, проаналізувавши погляди науковців, слід зазначити, що належність добровільних неприродних статевих зносин з особою, що не досягла шістнадцятирічного віку, до розпусних дій, передбачених ст. 156 КК України, має дискусійний характер і потребує детального вивчення цього питання. Оскільки визначення меж розбещення неповнолітніх є важливим передусім як для розуміння об’єктивної сторони цього складу злочину, так і для кваліфікації злочинних діянь.

Науковий керівник:                   к. ю. н., доцент Валуйська М. Ю.

 

 

 

Лозова Олена Сергіївна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКОЮ, 3 курс, 7 група

 

Характеристика та основні ознаки бандитизму

 

На сьогодні бандитизм є одним з найбільш небезпечних загальнокримінальних проявів організованної злочинності.

Відповідно до ст. 257 КК України бандитизмом є організація озброєної банди з метою нападу на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб, а також участь у такій банді або у вчинюваному нею нападі.

Під бандою розуміють озброєну злочинну організацію або організовану групу,яка має специфічні ознаки,а саме: 1) озброєність; 2) спеціальна мета,якою є напад на підприємства,установи,організації чи на окремих осіб.

Варто зазначити,що щоб зрозуміти,що є бандою,треба знати,що являє собою злочинна організація та організована група.

Банду слід вважати створеною з моменту досягнення її учасниками згоди щодо вчинення першого нападу за наявності планів щодо подальшої спільної злочинної діяльності такого ж характеру та за умови, що об’єднання набуло всіх обов’язкових ознак банди. При цьому не має значення, передувала створенню банди стадія існування об’єднання як організованої групи або злочинної організації чи банда одразу була створена як така.

Під злочинною організацією потрібно розуміти стійке ієрархічне об’єднання декількох осіб (п’ять і більше), члени якого або структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп.

Злочинну організацію слід вважати утвореною (створеною), якщо після досягнення особами згоди щодо вчинення першого тяжкого чи особливо тяжкого злочину, але до його закінчення об’єднання набуло всіх обов’язкових ознак такої організації. При цьому не має значення, передувала набуттю об’єднанням ознак злочинної організації стадія його існування як організованої групи чи зазначена організація була одразу створена як така.

Під організованою групою потрібно розуміти групу, в якій при готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об’єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об’єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи.

Проаналізувавши два визначення можна виділити таку ознаку як стійкість,яку потрібно розуміти для визначення чи підходить певне об’єднання для кваліфікації його як банди.

Під стійкістю організованої групи та злочинної організації потрібно розуміти здатністіь забезпечити стабільність і безпеку свого функціонування, тобто ефективно протидіяти факторам, що можуть їх дезорганізувати, як внутрішнім (наприклад, невизнання авторитету або наказів керівника, намагання окремих членів об’єднання відокремитись чи вийти з нього), так і зовнішнім (недотримання правил безпеки щодо дій правоохоронних органів, діяльність конкурентів по злочинному середовищу тощо). На здатність об’єднання протидіяти внутрішнім дезорганізуючим факторам указують, зокрема, такі ознаки: стабільний склад, тісні стосунки між його учасниками, їх централізоване підпорядкування, єдині для всіх правила поведінки, а також наявність плану злочинної діяльності і чіткий розподіл функцій учасників щодо його досягнення.

Ознаками зовнішньої стійкості злочинної організації можуть бути встановлення корупційних зв’язків в органах влади, наявність каналів обміну інформацією щодо діяльності конкурентів по злочинному середовищу, створення нелегальних (тіньових) страхових фондів та визначення порядку їх наповнення й використання тощо.

Дослідивши загальні ознаки організованої групи та злочинної організації,треба приділити увагу спеціальним ознакам,які характеризують зазначені об’єднання як банду,а саме: 1) озброєність; 2) мета нападу на підприємства,установи,організації чи на окремих осіб.

Озброєність банди характеризується двома моментами. Об’єктивно банда буде озброєна тоді, коли хоча б у одного з її учасників є предмети, які спеціально пристосовані для враження людей, не мають іншого (господарського, спортивного) призначення та на які поширюється спеціальний правовий режим (вони є об’єктом дозвільної системи або носіння їх громадянам заборонено).

Це вогнепальна і холодна військова, мисливська і спортивна зброя, саморобна чи перероблена зброя (зокрема обрізи). Наявність пневматичних чи газових рушниць, пістолетів, револьверів, метальних, електрошокових чи інших аналогічних пристроїв має враховуватися як озброєність банди за умови, що вони належать до типів, використання яких громадянами потребує спеціального дозволу (зокрема пневматична зброя зі швидкістю польоту кулі понад 100 м/сек, газові пістолети і револьвери, газові балони, споряджені газом нервово-паралітичної дії) Використання бандитами зброї, на яку в установленому порядку видано дозвіл, не виключає озброєності банди. За суб’єктивною ознакою озброєність банди передбачає, що про наявність зброї і готовність її застосувати знають інші члени банди.

Мета нападу на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб означає, що банда прагне досягнути злочинного результату за допомогою насильства або створення реальної загрози його застосування, діяти раптово, агресивно.

Отже, банда належить до такої форми співучасті, як вчинення злочину організованою групою осіб. Ознаками банди, які характеризують її як органі- зовану групу, виступають множинність учасників (три і більше), об’єднаність єдиним планом з розподілом функцій, наявність лідера, наявність вну- трішніх форм поведінки, стійкість, озброєність, наявність спеціальної мети створення – вчинення нападів на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб.

 

 

Мачіха Назарій Андрійович

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

Військово-юридичний факультет,

2 курс, 1 група

 

ДО ПИТАННЯ ЩОДО ЗАКОНОДАВЧОГО ВИЗНАЧЕННЯ МНОЖИННОСТІ ЗЛОЧИНІВ

 

Вивчення ст.32-35 КК України свідчить про певні проблеми із законодавчим визначенням повторності злочинів та їх відмежуванням від сукупності злочинів та рецидиву.

Повторність злочинів це вид множинності злочинів для якого характерні такі ознаки як: вчинення двох і більше злочинів; злочини передбачені тією самою статтею або частиною статті Особливої частини КК, або ж, як виняток, різними статтями КК; злочини вчинені в різний час; хоча б два з них зберігають кримінально-правове значення; не має значення чи засуджена ця особа за раніше вчинений злочин.

Відмежування повторності злочинів від сукупності злочинів та рецидиву, в деяких випадках, є досить складним і виникає питання відмежувати цей вид множинності злочинів від сукупності злочинів та рецидиву; чому зміст повторності злочинів визначено таким чином, що вчинення особою двох або більше злочинів за відповідних умов утворює і повторність злочинів, і сукупність або повторність злочинів, і рецидив; в яких випадках повторне вчинення двох і більше самостійних злочинів належить кваліфікувати за ознаками повторності злочинів, а в яких як одиничний продовжуваний злочин.

На суспільну небезпечність повторності злочинів впливають такі чинники: кількість злочинів, що її утворюють; види таких злочинів(тотожні однорідні); час, що пройшов між їх вчиненням; наявність чи відсутність судимостей, час, що пройшов між ними, а також час, що пройшов після останнього засудження, зняття чи погашення судимості тощо.

Через недосконале законодавче визначення повторності злочинів цей вид множинності є найбільш дискусійним. У зв’язку з чим у судовій практиці виникають помилки в юридичній оцінці тотожних та однорідних злочинів, що нерідко обумовлює винесення необґрунтованих вироків і призначення несправедливого покарання.

У теорії кримінального права запропоновані різні варіанти вирішення проблем пов’язаних із кваліфікацією повторності аж до виключення із КК даного виду множинності злочинів.

Проте, на нашу думку виключення повторності злочинів із VII розділу Загальної частини КК буде неефективною, адже це послабить заходи кримінального примусу і точність юридичної оцінки вчиненого.

Тому, оптимальним рішенням, вважається подальше вдосконалення кримінального закону, а саме, відмежування повторності злочинів від таких видів як сукупності злочинів та рецидиву.

Вдалим було б визнання лише тотожних злочинів повторністю злочинів, а однорідні злочини доцільно вважати лише сукупністю. До питання відмежування повторності злочинів від рецидиву, то визнавати повторністю злочинів лише злочини, за які особа не мала судимості.

Відмежування трьох видів множинності злочинності один від одного, дасть можливість правильно кваліфікувати злочини.

 

Науковий керівник:                                           доц. Зінченко І. О.

 

 

Іван Васильович Невзоров,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

3 курс, 17 група 1 факультет

 

Обґрунтованість підозри: проблемні моменти практичного застосування

 

Особа повідомляється про підозру на підставі внутрішнього переконання слідчого та/або прокурора, яке формується відповідно до зібраних у кримінальному провадженні доказів, тому підозра є завжди суб’єктивною і може не відображати об’єктивну дійсність. Таким чином, актуальною є визначення критеріїв доцільності та обґрунтованості повідомлення особи про підозру у зв’язку з фактичною відсутністю правового механізму її оскарження.

Повідомлення особи про підозру є попереднім висновком про причетність конкретної особи до вчинення кримінального правопорушення. Ч.1 ст.276 КПК України визначає, що повідомлення про підозру здійснюється у таких випадках:1) затримання особи на місці вчинення кримінального правопорушення чи безпосередньо після його вчинення; 2) обрання до особи одного з передбачених цим Кодексом запобіжних заходів; 3) наявності достатніх доказів для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення. Таким чином, підозра повинна бути обґрунтованою. В першому випадку закон встановлює чітку підставу, за якої повідомлення про підозру є обґрунтованим, а у другому та третьому випадку підстави за яких можна вважати підозру обґрунтованою залишаються на розсуд слідчого або прокурора. У п.3 ч.1 ст.276 КПК України закон прямо визначає вимогу щодо обґрунтованості підозри: «наявності достатніх доказів для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення». Якщо ж про підозру повідомляється особа у разі обрання щодо неї запобіжного заходу, у клопотанні слідчого також мають бути такі достатні докази, оскільки КПК України встановлює, що підставою для застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення (ч.2 ст.177 КПК України).

Проте практика склалась таким чином, що суди рідко відмовляють прокурору або слідчому у задоволенні клопотання з підстав недоведеності у судовому засіданні обставин, які свідчать про обґрунтованість підозри. Зазвичай, пред’явлення стороною обвинувачення письмового повідомлення про підозру, сприймається суддями як доказ обґрунтованості підозри. Судді пояснюють це тим, що вони не зобов’язані на етапі вирішення клопотання з’ясовувати питання винуватості чи невинуватості особи у вчиненні злочину, а тому, на їх думку, в судовому засіданні не підлягають оцінці на предмет обґрунтованості обставини, які послужили причиною пред’явлення підозри. Проте така думка не узгоджується із чинним законодавством, яке ставить обґрунтованість як невід’ємну ознаку підозри, що випливає із ч.1 ст.178 та п.1 ч.1 ст.194 КПК України, а також безпосередньо із ч.1 ст.276 КПК України.

Європейський Суд з прав людини у рішенні Фокс, Кемпбел і Хартлі проти Сполученого Королівства, а також Нечипорук і Йонкало проти України дійшов висновку, що обґрунтованість підозри передбачає «наявність фактів або інформації, які переконують об’єктивного спостерігача, що, можливо, відповідна особа вчинила правопорушення. Однак те, що може вважатися «обґрунтованим», залежить від сукупності обставин». Таким чином, ЄСПЛ вказав на те, що визначення обґрунтованості підозри є індивідуальним для кожного конкретного випадку. Слідчий у процесі прийняття рішення про повідомлення про підозру повинен здійснити первинну оцінку доказів щодо їх належності, допустимості, достовірності та достатності.

Таким чином, критерії доцільності та обґрунтованості повідомлення про підозру є індивідуально визначеними для кожної конкретної справи і мають ґрунтуватись на принципах справедливості та розумності. В результаті даного обґрунтування у об’єктивного спостерігача має виникнути усвідомлення високої ймовірності того, що саме цей підозрюваний є винним у кримінальному правопорушенні.

 

Науковий керівник:                            к.ю.н., ас. Беспалько І. Л.

 

 

Новікова Катерина Юріївна

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

Факультет підготовки кадрів для

Державної пенітенціарної служби України
3 курс 3 група

 

ВІДПОВІДНІСТЬ СТАТТІ КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ «ДОВЕДЕННЯ ДО САМОГУБСТВА» РЕАЛІЯМ СЬОГОДЕННЯ

 

Ст.120 Кримінального Кодексу України охоплює поняття “Доведення до самогубства”

Ця стаття містить у собі три частини, кожна наступна з яких має кваліфікуючі ознаки. Частина 2 передбачає – «Те саме діяння, вчинене щодо особи, яка перебувала в матеріальній або іншій залежності від винуватого, або щодо двох або більше осіб”. Частина 3 визначає –  “Діяння, передбачене частинами першою або другою цієї статті, якщо воно було вчинене щодо неповнолітнього”.

На мою думку, необхідно внести зміни, а саме – доповнення у статтю 120, з огляду на зростання обігу інформації у ЗМІ та телекомунікаціях, та інших джерел, стали частішати випадки доведення до самогубства через соціальні мережі.

Кіберполіція щодня отримує близько 70 повідомлень щодо зникнення дітей, які можуть бути причетними до так званих “груп смерті” у соціальних мережах. З цих 70 повідомлень на день майже 15-20% підтверджуються. “групи смерті” – це спільноти, зосереджені переважно у мережі «Вконтакте», розраховані на підлітків. Починається все з того, що їхні адміністратори дають учасникам груп травматичні “завдання” – наприклад, свідомо порізати собі руки лезом, відзнявши усе це на фото або відео. Кінцевою метою “гри” є доведення дитини до самогубства, яке вона також повинна зафіксувати на камеру. Вперше про “групи смерті” на кшталт спільнот “Синий кит”, “Тихий дом”, “Разбуди меня в 4:20” заговорили ще у травні 2016 року в Росії.

Тоді російське видання “Новая Газета” опублікувало масштабне розслідування, де був описаний принцип дій таких спільнот. Зазвичай вони об’єднані спільною символікою – це кити. Цей символ обраний невипадково, адже кити – одні з небагатьох видів ссавців, що можуть звести рахунки з життям, самовільно викидаючись на берег. Подібні групи щодня блокуються адміністрацію через звернення правоохоронних органів, але їм на заміну з’являються нові.

Я вважаю, що саме через ці обставини, ст.120 ККУ не відповідає реаліям сьогодення. Науковці: Сташис В.В., Борисов В.І., виклали у коментарі до Кримінального Кодексу України , тлумачення видів діянь диспозиції статті  1) Жорстоке поводження може проявитися у безжальних, грубих діяннях винного, які спричиняють потерпілому фізичні чи психічні страждання – мордування, позбавлення їжі, ліків, води, сну, одягу, житла, систематичне нанесення тілесних ушкоджень чи побоїв, примушування до вчинення дій сексуального характеру тощо. 2) Примус до протиправних дій – домагання від іншої особи шляхом погрози, насильства чи інших подібних дій вчинити дії, які заборонені чинним законодавством.3)Систематичне приниження людської гідності полягає, зокрема, у багаторазових образах, глумлінні над потерпілим, цькуванні, поширенні наклепницьких вигадок, іншому принизливому ставленні до потерпілого. Проте я вважаю недоцільним використовувати слова «людської гідності», оскільки це поняття є морально-етичною категорією, яке властиве виключно  людині і не може мати відношення до неживих предметів. Дивлячись на це, у статті 120 слід закріпити слова «приниження гідності».

Щодо форми вини, я вважаю, що слід застосовувати змішану форму вини. Тобто особа має різне ставлення окремо щодо свого діяння і його наслідків, які його викликали. Таким чином, діяння спрямоване на заподіяння психічних або психічних страждань і травм і здійснює всі дії для реалізації свого бажання. При цьому особа не передбачує можливості смерті потерпілого, хоча міг і повинен був це передбачити.

Я вважаю, що диспозиції ст. 120 не вистачає доповненого переліку видій діянь, якими може вчинюватись злочин. Розглядаючи приклад соціальних мереж, то доведення до самогубства може вчинюватись шляхом обману, підкупу та саме сприянням вчиненню самогубства.

Також актуальним питання залишається притягнення до відповідальності осіб (адміністраторів та «кураторів» груп) як підбурювачів,пособників або організаторів. На мою думку це вирішується з обсягом та видами дій, які вони виконали.(Адміністратор групи – організатор, «куратор» – підбурювач або пособник).

Єдиний документ, який підіймав питання щодо внесення змін до ст.120 ККУ є  Проект Закону №4088 «Про внесення змін до Кримінального Кодексу (щодо встановлення кримінальної відповідальності за сприяння вчиненню самогубства)» який був поданий депутатами Силантьєвим Д.С., Ляшко О.В.,Литвином В.М. до Верховної Ради України 17.02.2016 і з 19.02.2016 знаходиться на стадії ознайомлення.

Але я не погоджуюсь із формулюванням, яке депутати навели у проекті – «будь-якого сприяння вчиненню самогубства» тому, що воно включає дуже широкий перелік дій, які можуть підходять під це поняття,що викличе проблеми застосування статті на практиці. Втім, я вважаю дуже вдалим підібрана заміна слів «замах на самогубство» на «спроба самогубства». Адже Закон застосовує його щодо визначення етапів скоєння злочину.

На мою думку, це питання є дуже актуальним з огляду на те, як стрімко розвивається спілкування людей у мережі Інтернет. Через високу латентність доведення до самогубства та відсутність норми  в ККУ, яка б давала можливість притягати до відповідальності за доведення до самогубства через мережу Інтернет, оцінити реальну ситуацію і стан проблеми вкрай складно.

На сьогоднішній день притягти до кримінальної відповідальності підозрюваного неможливо, через відсутність в диспозиції статті 120 ККУ дій, які виконуються. Враховуючи світову тенденцію до росту злочинності в мережі Інтернет та появі нового способу доведення до самогубства, необхідно своєчасно вносити зміни до кримінального законодавства, які будуть відповідати сучасним викликам з боку злочинців.

Отже, необхідно внести зміни до статті 120 та додати до диспозиції частини першої слова «або шляхом підкупу, обману,залякування а також сприяння вчиненню самогубства наданням вказівок» та виключити слово «систематичне» щодо приниження гідності. А так як доведення до самогубства через «групи смерті» виконуються не одною особою, а декількома, які іменуються «кураторами»,що видають небезпечні та смертельні завдання необхідно вважати це злочином вчиненим у співучасті. Злочин потрібно вважати закінченням з моменту виконання об’єктивної сторони.

Науковий керівник:                               к.ю.н., ас. Крайник Г. С.

 

 

 

Острожна Ганна Миколаївна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 4 курс, 7 група

 

ПОНЯТТЯ ВИМАГАННЯ ТА ЙОГО ВИДИ

 

На даний момент одним із провідних напрямів діяльності правоохоронних органів в Україні є боротьба з корупцією. З огляду на це зростає необхідність більш детального аналізу складів корупційних та пов’язаних з корупцією  злочинів.

Актуальним залишається питання співвідношення підкупу та вимагання неправомірної вигоди і  встановлення особливостей цих складів злочину. Так, відповідно до ч. 3 ст. 368 КК України, визначено покарання за діяння, передбачене частиною першою або другою цієї статті, предметом якого була неправомірна вигода у великому розмірі або вчинене службовою особою, яка займає відповідальне становище, або за попередньою змовою групою осіб, або повторно, або поєднане з вимаганням неправомірної вигоди.

Враховуючи вищенаведене, доцільним є поглиблене вивчення інституту вимагання неправомірної вигоди, визначення його поняття та видів. Верховним Судом України у 2013 році у журналах “Вісник України” № 8 і 10 було опубліковано правові позиції із зазначених питань. На жаль, наразі відсутні монографічні дослідження у цьому напрямі.

Щодо поняття вимагання неправомірної вигоди, то його визначення надано в п.5 примітки до ст.354 КК України. Під вимаганням неправомірної вигоди слід розуміти вимогу щодо надання неправомірної вигоди з погрозою вчинення дій або бездіяльності з використанням свого становища, наданих повноважень, влади, службового становища стосовно особи, яка надає неправомірну вигоду, або умисне створення умов, за яких особа вимушена надати неправомірну вигоду з метою запобігання шкідливим наслідкам щодо своїх прав і законних інтересів. [1]

Фактично, у примітці при визначенні поняття наведені безпосередньо види вимагання неправомірної вигоди, а саме:

1. Вимога надання неправомірної вигоди, що поєднана із погрозою вчинення дій або бездіяльності з використанням свого становища, наданих повноважень, влади, службового становища стосовно особи, яка надає неправомірну вигоду.
2. Умисне створення умов, за яких особа вимушена надати неправомірну вигоду з метою запобігання шкідливим наслідкам щодо своїх прав і законних інтересів.[1]

В окремих випадках вимагання як умисне створення умов може поєднуватися із вчиненням інших злочинів, що потребують додаткової кваліфікації, а саме передбачених ч.2 ст.183, ч.1 ст.184 КК України.

Стосовно суттєвих ознак вимагання, які дозволяють відмежувати цей склад злочину від підкупу, варто звернути увагу на  об’єктивну та суб’єктивну сторони складу злочину. Так, відповідно до висновків Верховного Суду України, у розумінні вимагання неправомірної вигоди визначальним є зміст прав та інтересів особи (їх законність чи незаконність) і реалізація (захист) цих прав та інтересів через неправомірну вигоду. [2] Саме законність прав та інтересів, які захищає суб’єкт  шляхом надання неправомірної вигоди, має бути однією з основних та обов’язкових ознак вимагання. На відміну від цього, якщо суб’єкт, який надає неправомірну вигоду, зацікавлений у незаконній, неправомірній поведінці службової особи, прагне обійти закон, домогтися своїх незаконних інтересів тощо, вимагання неправомірної вигоди виключається.[3]За наявності такої зацікавленості діяння слід кваліфікувати як підкуп.

Щодо суб’єктивної сторони, достатньо порівняти відповідні елементи складів злочину в підкупі та вимаганні. Відмінність полягає безпосередньо у мотивах взаємодії суб’єктів та їх ставленні для цього. Так, наприклад, при підкупі матиме місце, по-перше, як уже зазначалося, зацікавленість суб’єкта, який надає неправомірну вигоду, у незаконній поведінці службової особи, а по-друге, взаємодія суб’єктів відбуватиметься добровільно, за взаємною згодою.  Натомість вимагання виключає добровільність за самим визначенням, при вимаганні суб’єкт, який надає неправомірну вигоду, змушений діяти у такий спосіб, як зазначалося вище, з метою захисту своїх прав та законних інтересів, оскільки службова особа погрожує завдати їм шкоди своїми діями або бездіяльністю або створює такі умови, за яких особа змушена вдатися до такого способу захисту.

Варто звернути увагу, що для вимагання властива ультимативність вимоги службової особи до суб’єкта, що надає неправомірну вигоду, обмеження його можливості у правомірний  спосіб реалізувати свої права та законні інтереси.

Таким чином, вимагання неправомірної вигоди як склад злочину характеризується наявністю поняття і видів, визначених  законодавцем,та комплексом властивих саме йому ознак, що дозволяє відмежувати його від інших складів злочину. З метою вдосконалення законодавчої регламентації у цій сфері, і враховуючи  напрацювання з цього приводу Верховного Суду України, доцільним є внести зміни до Кримінального кодексу України у вигляді статті, присвяченій безпосередньо вимаганню як складу злочину.

 

Список використаної літератури:

1. Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 № 2341-III [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/2341-14
2. Судова практика. Рішення у кримінальних справах. Злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаних з наданням публічних послуг// Вісник Верховного Суду України. – 2013. – № 8(156). – с.22.
3. Судова практика. Рішення у кримінальних справах. Злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаних з наданням публічних послуг// Вісник Верховного Суду України. – 2013. – № 10(158). – с.12-13.

 

Науковий керівник:                      к.ю.н., асистент В’юник М. В.

 

 

Радєва Альона Сергіївна,

Національного юридичного університету

імені Ярослава Мудрого,

Слідчо-криміналістичний інститут, 4 курс, 7 група

 

НЕПРАВОМІРНА ВИГОДА ЯК ПРЕДМЕТ КОРУПЦІЙНИХ ЗЛОЧИНІВ

 

В Україні, як і в усьому світі, корупцію віднесено до головних політичних, економічних і соціальних проблем, яка загрожує національній безпеці, демократичному розвитку держави та суспільства. Тому однією з найгостріших проблем сучасного українського суспільства, на вирішення якої спрямовуються неабиякі зусилля, є проблема подолання корупції. Проблема корумпованості влади в оцінках наших громадян виступає навіть більш гостро, ніж традиційно болючі для українського суспільства високий рівень цін, безробіття та ріст злочинності. На міжнародному рівні Україна також користується репутацією однієї із найкорумпованіших держав світу. Це також підтверджено авторитетними міжнародними та національними дослідженнями.

Проблема корупції, шляхи її подолання та протидії стала предметом дослідження таких вчених, як: В. І. Тютюгін, О. Ю. Шостко, Ю. П. Дзюба, В. В. Пивоваров, І. В. Бантишев, А. В. Гур’єва, З. Б. Демичева, М. В. Маринюк, М. І. Мельник, Ю. П. Мірошник, В. Л. Ортинський, С. П. Пилипчак, О. Й. Хомин, В. А. Щербань та ін.

За офіційною статистикою злочини з ознаками  корупційної складової становлять близько 7,65% від всієї кількості облікованих кримінальних справ, але слід зауважити, що корупційні злочини характеризуються дуже високим рівнем латентності. У зв’язку з цим Верховна Рада України прийняла низку законів, спрямованих на запобігання та протидію корупції, які вносять зміни до багатьох нормативно-правових актів, зокрема, до Кримінального кодексу України (далі – КК України). У результаті таких змін українська юридична термінологія поповнилась новими термінами, серед них – «неправомірна вигода», за одержання якої передбачена кримінальна відповідальність.

Відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо приведення національного законодавства у відповідність із стандартами Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією» від 18 квітня 2013 р. № 221-VII, що набув чинності з 18 травня 2013 р., слово «хабар» у Кримінальному кодексі України (далі – КК України) та інших нормативних актах України замінено на словосполучення «неправомірна вигода» [1].

Неправомірна вигода за ст. 1 Закону України «Про запобігання корупції» – грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи, будь-які інші вигоди нематеріального чи не грошового характеру, які обіцяють, пропонують, надають або одержують без законних на те підстав [2]. Розглянемо кожний з елементів більш детально.

Грошові кошти віднесені до майна і є його різновидом. Згідно з ч. 1 ст. 192 Цивільного кодексу України законним платіжним засобом, обов’язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України – гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, передбачених законом [3]. Майном, як особливим об’єктом, вважається окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки [3]. Перевагами визнаються особливі привілеї, що створюють додаткові можливості для конкретних осіб, які вигідно відрізняють їх від інших. До переваг можна віднести, наприклад, безпідставне надання чергової відпустки в літній період всупереч встановленому графіку. Пільги складають додаткові права або повне чи часткове звільнення від виконання певних обов’язків, що надаються окремим категоріям осіб (наприклад, звільнення від сплати комунальних платежів у будинках відомчого житлового фонду). Послугами ж є діяльність виконавця з надання замовнику певного блага, яке споживається в процесі вчинення цієї діяльності. Послуги можуть бути матеріального (наприклад, ремонт квартири, транспортного засобу, побутової техніки) або нематеріального (наприклад, перевірка приміщення на наявність спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації, надання професійних консультацій) характеру [5, с. 797]. Нематеріальними активами є право власності на результати інтелектуальної діяльності, у тому числі промислової власності, а також інші аналогічні права, визнані об’єктом права власності (інтелектуальної власності), право користування майном та майновими правами платника податку в установленому законодавством порядку, у тому числі набуті в установленому законодавством порядку права користування природними ресурсами, майном та майновими правами [6].

Таке нововведення отримало як підтримку, так і гостру критику з боку практиків та науковців. Зокрема, віднесення послуг, пільг чи переваг нематеріального характеру до предмету складу злочину, передбаченого ст. 368 КК України, а саме «неправомірної вигоди» ускладнює, а то й унеможливлює визначення значного, великого та особливо великого розміру вигоди нематеріального характеру, оскільки такі поняття лише вносять плутанину та ускладнюють роботу правозастосовних органів у частині доказування наявності кваліфікуючих та особливо кваліфікуючих ознак [9, с. 195].

Аналіз КК України засвідчує, що поняття неправомірної вигоди є родовим, оскільки охоплює нерозривно пов’язані між собою склади злочинів, а саме: підкуп працівника державного підприємства установи чи організації (ст. 354 КК України), прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою (ст. 368 КК України), підкуп службової особи юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми (ст. 368-3 КК України), підкуп особи, яка надає публічні послуги (ст. 368-4 КК України) пропозиція або надання неправомірної вигоди службовій особі (ст. 369 КК України), зловживання впливом (ст. 369-2 КК України) та провокація підкупу (ст. 370 КК України).

Окрім цього, у примітці до ст. 368 КК України закріплений критерій визначення неправомірної вигоди у значному, великому та особливо великому розмірах. Зокрема, неправомірною вигодою у значному розмірі вважаються грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи, що їх без законних на те підстав обіцяють, пропонують, надають або одержують безоплатно чи за ціною, нижчою за мінімальну ринкову, на суму, що перевищує сто неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, у великому розмірі – на суму, що перевищує двісті неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, в особливо великому розмірі – на суму, що перевищує п’ятсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян [6, с. 130].

Поняття «хабар» і «неправомірна вигода» відрізняються між собою тим, що хабар є вужчим за змістом, оскільки охоплює собою лише незаконну винагороду, яка має, в основному, матеріальний характер (гроші, матеріальні цінності, документи, які  надають право тримати майно, будь-які дії майнового характеру та ін.), а «неправомірну вигоду» можуть становити блага як матеріального, так і нематеріального (переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи тощо) характеру.

Отже, результатом внесення змін до антикорупційного законодавства стало: 1) заміна поняття «хабарництва» на «неправомірну вигоду»; 2) предметом злочину є не тільки одержання матеріальних благ, а й вигоди немайнового характеру; 3) кримінальна відповідальність встановлюється не тільки за давання або отримання, а й за пропозицію чи обіцянку такої неправомірної вигоди; 4) розширено перелік суб’єктів одержання неправомірної вигоди (відтепер це не тільки службова особа, а й будь-який працівник державного підприємства, установи чи організації).

Таким чином, проведений аналіз засвідчує, що неправомірна вигода є складним системним поняттям, що поєднує декілька кримінально караних діянь, усвідомлення змісту яких є можливим завдяки аналізу законодавства, а також відповідної наукової літератури.

Список використаної літератури:

1. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо приведення національного законодавства у відповідність із стандартами Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією : Закон України від 18 квітня 2013 р. № 221-VII // Голос України. – 2013. – 17 трав. (№ 90 (5590)).
2. Про запобігання корупції: Закон України від 14 жовтня 2014 року №1700- VII [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/1700-18 – Заголовок з екрану. (Дата звернення 28.03.2017 р.).
3. Цивільний кодекс України від 16 cічня 2003 р. // Офіц. вісн. України. – 2003. – №11. – Ст. 461.
4. Податковий кодекс України : від 02.12.2012 р., № 2755–VI // Голос України. –14.12.2010. – № 229–230.
5. Кримінальний кодекс України : науково-практичний коментар: у 2 т. / за заг. Ред. В. Я. Тація, В. П. Пшонки, В. І. Борисова, В. І. Тютюгіна. – 5-те вид., допов. – Харків : Право, 2013. – Т. 2 : Особлива частина / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, В. І. Тютюгін та ін. – 2013. – 1040 с.
6. Желік М. Б. Обсяг поняття “неправомірна вигода” за кримінальним правом України / М. Б. Желік // Наше право. – 2016. – № 1. – С. 129-133. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nashp_2016_1_24 – Заголовок з екрану. (Дата звернення 28.03.2017 р.).
7. Загороднюк С. О. Неправомірна вигода як предмет корупційних злочинів / С. О. Загороднюк // Південноукраїнський правничий часопис. – 2014. – № 2. – С. 47-49. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Pupch_2014_2_16 – Заголовок з екрану. (Дата звернення 28.03.2017 р.)
8. Киричко В. М. Кримінальна відповідальність за корупцію / В. М. Киричко. – Харків : Право, 2013. – 424 с.
9. Крайник Г. С. Неправомірна вигода як предмет корупційних злочинів в Україні / Г. С. Крайник // Питання боротьби зі злочинністю : зб. наук. пр. – Харків, 2014. – Вип. 27. – С. 192–201.
10. Титаренко О. О. Пропозиція надання неправомірної вигоди згідно діючого антикорупційного законодавства України / О. О. Титаренко // Міжнародний юридичний вісник: збірник наукових праць Національного університету державної податкової служби України. – 2015. – Вип. 1. – С. 134-138. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/muvnudp_2015_1_23 – Заголовок з екрану. (Дата звернення 28.03.2017 р.).

 

    Науковий керівник:                                      асистент Кулик К. Д.

 

 

 

 

Раєвська Вероніка Павлівна

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКОЮ, 2 курс, 16 група

 

Злочини проти особистої безпеки у віртуальному просторі

 

Щоденне користування гаджетами, на перший погляд таке звичайне, дещо схоже на прогулянку містом: усі знають, що на кожному кроці може вартувати небезпека, але іншого виходу, як продовжувати свій шлях далі, прямуючи до пункту призначення, немає. І ми кожного дня продовжуємо виходити з кімнати, сподіваючись, що сьогодні не ми станемо жертвою злочину, відвернути який, найчастіше, не в наших силах. У чому ж відмінність від користування комп’ютерними системами(відповідно до статті 1 Конвенції про кіберзлочинність, «комп’ютерна система» означає будь-який пристрій або групу взаємно поєднаних або пов’язаних пристроїв, один чи більш з яких, відповідно до певної програми, виконує автоматичну обробку даних)? У тому, що лише незначна частина користувачів усвідомлює, наражає себе кожна людина, яка, здавалося б, просто гортає сторінки віртуального друга. До того ж, забезпечити безпеку комп’ютерних даних, хоча і набагато жорсткішими засобами, ніж ті, що запроваджено для регулювання матеріальних відносин, але можливо.            Головна проблема полягає у тому, що основна маса людей усвідомлює лише «глибокі зміни,  спричинені переходом на  цифрові технології, конвергенцією і глобалізацією комп’ютерних мереж, яке продовжується», але ніяк не наслідки цього. Ми щодня ділимося особистою інформацією у соціальних мережах, хизуємося здобутками та тілом, викладаючи та надсилаючи фото, переглядаємо рекламу, не заглиблюючись у її зміст та призначення і використовуємо незаконно (хоч і не завжди нами) отримані твори мистецтва або кінематографії. Вже десяток років подібні дії стали невід’ємною частиною повсякденного життя користувача Інтернет – простору, але усвідомлення того що усе це може, з легкою руки зловмисника, бути використане проти нас та наших близьких або навіть ми, самі того не бажаючи, стати співучасниками злочину нового покоління залишається поза щоденними проблемами. Ми звикли, шо надаючи інформацію до державних органів, нам гарантується конфіденційність та спокійний сон, оскільки турбуватися за дотримання конституційного права на захист його особистих даних не варто боятися. То чому ж ми не можемо бути спокійні за віртуальний простір? Невже міжнародне та національне законодавство не може врегулювати структуру, яка була створена після виникнення та урегулювання традиційних сфер права? Мої особисті спостереження закінчились висновком про те, що світ намагається це зробити і намагається досить гідно.            Варто звернути увагу на Конвенція про кіберзлочинність, визначення, дані у якій, я вже використовувала у своїй роботі. Конвенцією передбачається надання повноважень, достатніх для ефективної боротьби зі злочинами у сфері інформаційно – телекомунікаційних  технологій як на внутрішньодержавному, так і міжнародному рівнях, укладення домовленостей щодо дієвого міжнародного співробітництва. Згідно із зазначеною Конвенцією сторони співробітничають шляхом застосування відповідних міжнародних документів щодо міжнародного співробітництва у кримінальних питаннях, угод, укладених на основі єдиного чи взаємного законодавства, а також внутрішньодержавного законодавства з метою розслідування або переслідування кримінальних правопорушень, пов’язаних з комп’ютерними системами і даними, збирання доказів у електронній формі. Сторони надають взаємну допомогу щодо збирання даних про рух інформації в реальному масштабі часу, пов’язаних із зазначеною передачею інформації на їх території, яка передається за допомогою комп’ютерної системи. Допомога регулюється умовами і процедурами, передбаченими внутрішньодержавним законодавством.            Наразі не існує загальноприйнятого визначення навіть базового поняття кіберпростору, не кажучи про інші, ціла низка яких настільки активно застосовується в публіцистиці, що поступово губиться можливість їх наукового осмислення. Багато питань постає й довкола спроб перенести класичні види протистоянь і загроз у реальність кіберпростору. Законодавцю варто приділяти більше уваги сферам, що розвиваються та контролювати їх, забезпечувати безпеку не лише у матеріальному світі, а й у віртуальному

Ситник Роман Валерійович

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ВЮФ, 1 курс, 2 група

 

НЕДОЛІКИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

В СФЕРІ СУДОВОГО КОНТРОЛЮ ЗА ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ

 

Однією із складових системи національної безпеки є посилення демократичного цивільного контролю за діяльністю у сфері державної безпеки. Враховуючи євроінтеграційні спрямування України, вагомого значення набуває потреба наближення (шляхом гармонізації, уніфікації, аккультурації) національного законодавства до стандартів ЄС і НАТО. Судовий контроль відіграє важливу роль у комплексі органів, які контролюють оперативно-розшукову діяльність різних збройних структур. Насамперед, це сприяє підвищенню довіри населення до держави, підвищує рівень демократії, збільшує можливість захисту прав і свобод людини та громадянина, створює перешкоди для зловживання повноваженнями спецструктур. Метою  дослідження є удосконалення законодавства України. Законність використання оперативно-розшукової діяльності –  важливе питання, підхід до якого має бути більш ніж серйозний. Оскільки найменше неправильне трактування правових засад може негативно вплинути на життя людини, її особистий простір, безпідставне порушення її Конституційних прав. Потрібно звести до мінімуму зловживання правом у даній сфері діяльності. Правове регулювання судового контролю за оперативно-розшуковою діяльністю потребує доопрацювання.

Метою даного дослідження є пошук вирішення правових колізій і прогалин щодо судового контролю в процесі здійснення оперативно-розшукової діяльності різними силовими структурами, удосконалення законодавства України у цій галузі.

Серед українських авторів, які займаються дослідженням даного питання, слід виділити праці О.М. Бандурки, О.Ф. Долженкова, В.Ю. Журавльова, В.Л. Ортинського та цілого ряду інших.В українській мові слово «контроль» має значення перевірки, а також спостереження з метою перевірки, контроль над звітністю, громадський контроль, державний контроль.

Контроль – як функція управління – являє собою спостереження, а також перевірку відповідності діяльності підлеглих та структурних підрозділів прийнятим управлінським рішенням.

Судовий контроль – це регламентовані нормативно-правовими актами правовідносини, що виникають між судом та оперативними підрозділами при виконанні їх функцій,  тобто це спосіб у який суд має можливість реагувати на ті порушення, що допускаються у сфері здійснення владних повноважень, і відповідним чином корегувати зміст цих правовідносин.Метою судового контролю є забезпечення прав та свобод людини і громадянина, законності та обґрунтованості обмеження конституційних прав осіб при проведенні оперативно-розшукових заходів.

Сучасний судовий контроль представлений в усіх міжнародних документах, що присвячені судовій системі, зокрема в документах ООН, щодо захисту прав та свобод людини та організації правосуддя, документах Ради Європи, Європейського Союзу, в Конституції України функцію контролю за обмеженням прав громадян віднесено до компетенції судових органів.

В колишньому СРСР і до утворення незалежної України оперативно-розшукова діяльність здійснювалась у широкому масштабі, проте на законодавчому рівні такі заходи визначені не були, а регулювались лише  на рівні відомчих актів правоохоронних органів.

18 лютого 1992 року було прийнято Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність»[1],яким легалізована негласна оперативно-розшукова діяльність, яка здійснювалась на підставі внутрішньовідомчих нормативних актів правоохоронних органів (МВС, СБУ), а також збільшилась кількість державних органів, яким надано право здійснювати оперативно-розшукову діяльність (крім оперативних підрозділів Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України і Служби зовнішньої розвідки – також відповідним підрозділам Державної прикордонної служби, управління державної охорони, податкової міліції, органів і установ Державного департаменту України з питань виконання покарань, розвідувального органу Міністерства оборони).

Згаданий Закон України зазнав змін та доповнень після прийняття 1 квітня 2012 року нового Кримінально-процесуального кодексу України, а також «Інструкції про організацію проведення негласних слідчих (розшукових) дій та використання їх результатів у кримінальному провадженні».[4]

У статті 14 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» функцію нагляду за додержанням законів під час проведення оперативно-розшукової діяльності покладено на органи прокуратури, починаючи від Генерального прокурора до прокуратур обласного рівня, а роль і місце суду в цьому питанні залишилось не визначеними.

Разом з тим, у тексті Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» містяться вимоги про необхідність:а) виконувати письмові доручення слідчого, вказівки прокурора та  ухвали слідчого судді суду і запити повноважних державних органів, установта організацій про проведення оперативно-розшукових заходів; [1; п.2 ч.1 ст.7] ,б)отримання дозволу слідчого судді в порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом Українина витребовування документів та даних, що характеризують діяльністьпідприємств,  установ,  організацій,  а також спосіб життя окремих осіб,  підозрюваних  у підготовці або вчиненні злочину, джерело та розміри  їх доходів, із залишенням копій таких документів та опису вилучених документів особам, в яких вони витребувані, та забезпеченням їх збереження і повернення в установленому порядку. Вилучення оригіналів первинних фінансово-господарських документів забороняється, крім випадків, передбачених Кримінальним процесуальним кодексом України [1; п.4 ст.8]в) винесення ухвали слідчим суддєю, постановленої за клопотанням керівника відповідного оперативного підрозділу або його заступника,погодженого  з прокурором, для негласного обстеження  публічно  недоступних  місць,  житла чи іншого володіння особи, аудіо-, відеоконтроль  особи,  аудіо-, відеоконтроль місця, спостереження за особою, зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж, електронних інформаційних мереж, накладення  арешту на кореспонденцію, здійснення її огляду та виїмки, установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу[1; п.20 ч. 2 ст.8].г) ухвали слідчого судді щодо отримання дозволу для здійснення заходів (зазначених в пункті 20 частини 2 статті 8)з метою отримання розвідувальної інформації для забезпечення зовнішньої безпеки України.[1; ч.4 ст.8], без повідомлення третіх осібд) рішення слідчого судді стосовно окремих обмежень прав і свобод людини та юридичних осіб, які мають тимчасовий характер з метою виявлення, попередження чи припинення тяжкого або особливо тяжкого злочину та у випадках, передбачених законодавством України, з метою захисту прав і свобод інших  осіб, безпеки суспільства.[1; ч.5 ст.9]Під час здійснення оперативно-розшукової діяльності не допускається порушення прав і свобод людини та юридичних осіб. Окремі обмеження цих прав та свобод мають винятковий і тимчасовий характер і можуть застосовуватись лише за рішенням суду щодо особи, в діях якої є ознаки тяжкого або особливо тяжкого злочину, та у випадках, передбачених законодавством України, з метою захисту прав і свобод інших осіб, безпеки суспільства.Фактично на сьогодні судовий контроль здійснюється в порядку, визначеному такими актами: Постановою Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2007 р. № 1169 «Про затвердження Порядку отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини, та використання добутої інформації» [5], Постановою Пленуму Верховного Суду України від 28 березня 2008 р. № 2 «Про деякі питання застосування судами України законодавства при дачі дозволів на тимчасове обмеження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства», частково КПК України 2012 року» [6] та «Інструкцією про організацію проведення негласних слідчих (розшукових) дій та використання їх результатів у кримінальному провадженні», створена на його основі, прописують судовий контроль під час організації проведення негласних слідчих (розшукових) дій.У законі «Про оперативно-розшукову діяльність» було б доречним створення спеціального розділу про забезпечення судового контролю за здійсненням гласної негласної оперативно-розшукової діяльності або доповнити принаймні в КПК України главою, яка б виокремила б судовий контроль над іншими видами нагляду (наприклад, прокурорським). З метою забезпечення основних прав громадян, визначених статтями 30, 31, 32 Конституції України ст. 14 Закону про ОРД чітко прописує прокурорський нагляд, без регламентації судового контролю. Це можливо розглядати як прогалину у законодавстві, що може негативно відбиватись на дотриманні основних прав громадян, зловживанні службовим становищем правоохоронцями, прийняття незаконних судових рішень. З прийняттям у 2012 році КПК України було більш чітко визначено порядок та місце судового контролю за дотриманням законності досудового розслідування, зокрема організації негласних слідчих (розшукових) дій, чого не скажеш про гласне досудове розслідування. Це може призвести до підміни гласних та негласних методів оперативно-розшукової діяльності без отримання на те відповідного дозволу в рамках кримінального провадження.Отже підсумовуючи сказане, вважаю за необхідне Закон «Про оперативно-розшукову діяльність» та Кримінально-процесуальний кодексУкраїни в частині «Досудового розслідування» доповнити розділом про окремий вид нагляду – судовий контроль, який чітко буде виписаний по прикладу прокурорського нагляду. Створення більш чіткого механізму та ієрархії судового контролю в рамках КПК України дозволить забезпечити основні права та свободи громадян України виписані в основному законі, як це декларує правова демократична держава.

 

Список використаної літератури:1. Закон України «Оперативно-розшукову діяльність»від 18 лютого 1992 рокуіз змінами, внесеними згідно із Законами № 2246-III  (2246-14) від 18.01.2001, № 965-IV (965-15) від 19.06.2003, № 1130-IV  (1130-15) від 11.07.2003, № 4652-VI (4652-17) від 13.04.2012,№ 267-VIII (267-19) від 19.03.20152. Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року3. Кримінально-процесуальний кодекс України, прийнятий законом України № 4651-17  6 квітня 2012р.4. Інструкції «Про організацію проведення негласних слідчих (розшукових) дій та використання їх результатів у кримінальному провадженні»5. Постанова Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2007 р. № 1169 «Про затвердження Порядку отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини, та використання добутої інформації»6. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 28 березня 2008 р. №2 «Про деякі питання застосування судами України законодавства при дачі дозволів на тимчасове обмеження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства». Науковий керівник:                                доцент Авраменко Л. В.

 

 

Сінкевич Антон Олегович.

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 5 курс, 24 групи

 

Досвід та особливості антикорупційного правового механізму Франції

 

На першій сесії Ради Європи з проблем корупції, яка відбулась у Страсбурзі 22 – 24 лютого 1995 р., корупція була визначена як «підкуп», а також будь-яка  інша поведінка стосовно осіб, наділених повноваженнями в державному або приватному секторі, що порушує обов’язки, що  випливають з цього статусу посадової особи, особи, що працює в приватному секторі, незалежного агента, або інших відносин такого роду, і має на меті одержання яких би то не було неналежних переваг для себе чи інших осіб.

Корупція – породження суспільства і суспільних відносин, виступає як складне соціально-політичне явище, яке зародилося в далекій давнині і існує в даний час.

В Україні корупція набула ознак системного явища, яке негативно впливає на всі сфери суспільного життя, та є важливою перешкодою на шляху до європейської інтеграції України

З огляду на це, для ефективної протидії та запобігання  корупції в Україні  доцільно використати досвід боротьби з корупцією в країнах Західної Європи, зокрема Франції. В яких взаємоузгоджена діяльність усіх гілок влад та структур громадянського суспільства стала запорукою якісного впровадження ефективної антикорупційного законодавства.

Запобіганню корупції в державному апараті Франції сприяють специфічні обмеження, які застосовуються щодо державних службовців. Їх діяльність регулюється Конституцією Франції 1958 р.  та  Загальним статутом державних службовців, який включає чотири основних Закони, зокрема: “Про права та обов’язки  державних службовців” від 13.07.1983  р.; “Про центральну  державну службу” від 11.01.1984 р.; “Про територіальну державну службу” від 26.01.1984 р.; “Про державних службовців системи охорони здоров’я” від 09.01.1986  р.

Після відставки міністр не може протягом шести місяців займати керівні посади, окрім тих, на яких працював до призначення в уряд. За порушення цих норм державні чиновники у Франції, згідно з Уставом про державну службу редакцій 1949 та 1992 рр., притягуються до кримінальної та адміністративної відповідальності,  позбавляються усіх привілеїв, зокрема вислуги років та відомчих пенсій. Особи, які здійснюють фінансові операції всередині країни, зобов’язані  подавати декларацію і сплачувати податок у тому випадку, якщо оголошена сума перевищує  50  тис. євро. Таким чином, держава встановлює контроль за рухом безготівкових грошових  коштів.

Для запобігання корупції під час виборчих кампаній у Франції, відповідно до “антикорупційних” законів від  11.03.1988  р.,  25.01.1990 р., 25.06.1992 р. та  29.01.1993 р., кандидати зобов’язані  за два місяці до виборів представляти в префектуру виборчого округу рахунки доходів і витрат своєї майбутньої кампанії та висновок бухгалтерського аудиту. Пожертвування фізичних осіб на виборчі кампанії обмежені. Правоохоронні органи, такі як організація з боротьби проти відмивання грошей ТРАСФІН, Міністерство юстиції, Відділ з боротьби проти корупції (ВБК), створений у 2004 р. в рамках Управління боротьби проти економічних та фінансових злочинів при Судовій поліції, а також Центральна служба запобігання корупції (ЦСЗК).

Важливим  чинником, який сприяє проведенню успішної політики протидії корупції у Франції, є активна участь цієї країни в антикорупційній діяльності Європейського Союзу. Францією ратифіковано усі антикорупційні конвенції Євросоюзу: Конвенція ЄС про боротьбу з корупцією; Конвенція ЄС про фінансові інтереси; Конвенція Ради Європи про кримінальну відповідальність.

Її правоохоронні органи активно співпрацюють з Європолом (Європейським поліцейським управлінням), Євроюстом (Європейським бюро судової співпраці), ОЛАФ (спеціальний підрозділ фінансової поліції при Європейському Союзі, до  функцій якого належить боротьба  із шахрайством).

Отже, на мою думку однією з головних складових формування й реалізації ефективної системи боротьби з корупцією є чітка взаємодія держав, насамперед, їхніх правоохоронних органів, спільна участь у заходах, ініційованих Організацією Об’єднаних Націй, Радою Європи, Інтерполом, Міжнародним валютним фондом, Світовим банком та іншими міжнародними інституціями та врахування їх досвіду та нормотворчої діяльності при постійному вдосконаленні кримінального законодавства України.

Практичний досвід правових держав світу у сфері боротьби з корупційними злочинами дає змогу сформувати уявлення про основи передової національної антикорупційної кримінально-правової стратегії, вироблення якої сьогодні необхідне в Україні.

Відповідно, наразі законодавча та виконавча влада в Україні повинна:

– розробити єдину державну політику в сфері боротьби з корупцією, яка містила б комплекс заходів державного, політичного, економічного, соціального і правового характеру;

– сформувати спеціальну антикорупційну службу, незалежну від усіх гілок влади, яка забезпечила б контроль за діяльністю державних органів різних рівнів;

– забезпечити незалежне функціонування судової влади, за прикладом Франції

–  постійне вдосконалення кримінального закону з урахуванням досвіду країн Європейського Союзу.

Науковий керівник:               д. ю. н., професор Демидова Л. М.

Ткаченко Радислав Олегович

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ 5 курс 24 група

 

ПРОВОКАЦІЯ ПІДКУПУ В ПРАКТИЦІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ. ТЕСТ ПРОВОКАЦІЇ ПО СУТІ

 

Згідно з ч.1 ст. 370 Кримінального кодексу України (далі — КК України) кримінально караним визнається провокація підкупу, тобто дії службової особи з підбурення особи на пропонування, обіцянку чи надання неправомірної вигоди або прийняття пропозиції, обіцянки чи одержання такої вигоди, щоб потім викрити того, хто пропонував, обіцяв, надав неправомірну вигоду або прийняв пропозицію, обіцянку чи одержав таку вигоду. За ч.2 суб’єктом злочину є службова особа правоохоронних органів [1]. Цілі, що ставляться сьогодні перед кримінальним законодавством, зумовлені підвищеним суспільним інтересом до боротьби з корупцією. Але ми не маємо забувати, що жодна легітимна ціль не може виправдовувати відсутність належної правової процедури, яка має бути застосована у кожному кримінальному провадженні.

Але існує дуже тонка межа між правомірними діями з боку службових осіб правоохоронних органів щодо розкриття злочинів та протиправним діянням, що забороняється кримінальним та кримінальним процесуальним законодавством (згідно з ч. 3 ст. 271 Кримінального процесуального кодексу України)[2].

Провокація підкупу може стати підставою для звернення до Європейського суду з прав людини (далі — Суд), оскільки заборона такої охоплюється гарантіями ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (право на справедливий суд).

Суд визнав, що органам влади необхідно використовувати особливі слідчі методи, особливо в справах, що стосуються організованої злочинності і корупції. У зв’язку з цим Суд постановив, що використання особливих слідчих методів — зокрема, агентурних методів — саме по собі не порушує права на справедливий судовий розгляд. Однак зважаючи на ризик підбурювання з боку поліції при використанні таких методів їх використання повинно бути обмежено чіткими рамками (Раманаускас проти Литви (Ramanauskas v. Lithuania), пункт 51) [3]. Право на справедливий відправлення правосуддя займає настільки тверду позицію в демократичному суспільстві, що їм не можна жертвувати заради доцільності (там же, пункт 53). У зв’язку з цим Суд підкреслив, що поліція має право діяти під прикриттям, але не підбурювати до злочину (Худобин проти Росії (Khudobin v. Russia), пункт 128). Таке використання допустимо, тільки якщо є належні і достатні гарантії проти зловживання, зокрема чітка і передбачувана процедура видачі дозволу, використання і контролю таких слідчих методів.

Отже, для того щоб переконатися, чи було реалізовано право на справедливий судовий розгляд у справі за участю секретних агентів, Суд в першу чергу розглядає, чи мала місце провокація ( «тест підбурювання по суті») і, в разі позитивної відповіді, чи міг заявник отримати захист від провокацій в національних судах (Банникова проти Росії (Bannikova v. Russia), пункти 37 і 51) [4]. Якщо дії агента, незалежно від того, був він найнятий державою або приватною особою, що надають допомогу органам влади, представляють провокацію, і доказ, отриманий в результаті таких дій, було використано проти заявника в кримінальному провадженні, Суд визнає порушення пункту 1 статті 6 Конвенції [3].

Суд визначив провокацію, на противагу законному розслідуванню під прикриттям, як ситуацію, коли співробітники поліції або сил безпеки або інші особи, діючи на підставі переданих їм вказівок, не обмежуються тільки розслідуванням кримінально-карних діянь в пасивній формі, а впливають на суб’єкт з метою спровокувати вчинення правопорушення, яке не могло бути скоєно, з метою встановити можливість здійснення правопорушення і, таким чином, надати докази і почати кримінальне переслідування [3].

Фактор, який необхідно брати до уваги, стосується того, чи змусили заявника здійснити розглядуваний злочин. Прояв ініціативи у встановленні контактів із заявником за відсутності будь-яких об’єктивних підозр, що заявник брав участь у злочинній діяльності або виявляв схильність до вчинення кримінального злочину (Барк Хун проти Туреччини (Burak Hun v. Turkey), пункт 44), повторення пропозиції, незважаючи на початкову відмову заявника, наполегливе підбурювання визнається Судом як поведінка, яку можна вважати примусом заявника до вчинення даного злочину, незалежно від того, чи був відповідний агент співробітником органів правопорядку або приватною особою, діє за вказівкою таких органів.

Значущим питанням є те, чи можуть представники держави вважатися такими, що «приєдналися» або «проникли» в злочинну діяльність, а не ініціювали таку. У справі Мілініене проти Литви (Miliniene v. Lithuania) [5] Суд вказав, що, хоча поліція вплинула на хід подій, зокрема, надавши технічне обладнання приватній особі для запису розмов і підтримавши пропозицію про фінансові стимули для заявника, її дії були розцінені як «приєднання» до злочинної діяльності, а не як її ініціювання, так як ініціативу взяла на себе приватна особа. Останній поскаржився в поліцію, що заявник вимагає хабар для отримання сприятливого результату по його справі, і тільки після отримання цієї скарги було дано дозвіл на проведення операції, контроль над якою здійснював заступник Генерального прокурора, з метою підтвердити скаргу (пункти 37-38), (з аналогічними міркування — Секвейра проти Португалії (Sequieira v. Portugal (dec.)), Компанія «Еврофінаком» проти Франції (Eurofinacom v. France (dec.)).

У справах, які зачіпають питання провокації, стаття 6 Конвенції буде дотримана тільки в тому випадку, якщо заявник в ході судового розгляду фактично був в стані підняти питання про підбурюванні за допомогою заперечення або іншим чином. Недостатньо дотримуватися тільки загальних гарантій — наприклад, рівність сторін або право на захист. У таких справах Суд вказав, що докази відсутності підбурювання повинні бути надані стороною обвинувачення, якщо тільки твердження підсудного не є абсолютно неправдоподібними. За відсутності таких доказів в обов’язки судових органів входить розгляд обставин справи і прийняття необхідних заходів по встановленню того, чи мало місце підбурювання. Якщо вони приходять до позитивної відповіді на це питання, вони повинні зробити висновки відповідно до положень Конвенції. Заява про визнання провини в національному законодавстві підсудними кримінальні звинувачення не звільняє суд першої інстанції від обов’язку вивчити твердження про підбурюванні [3].

Якщо обвинувачений стверджує, що його підбурювали до вчинення злочину, кримінальні суди повинні провести ретельне вивчення матеріалів справи, оскільки в цілях проведення справедливого розгляду за змістом пункту 1 статті 6 Конвенції всі докази, отримані в результаті підбурювання з боку поліції, повинні бути вилучені зі справи. Це особливо актуально, якщо операція правоохоронних органів здійснюється без достатнього правового регулювання та належних гарантій.

Отже, при розслідуванні злочинів, пов’язаних з корупцією, необхідно брати до уваги адвокатам вимоги, що ставить Європейський суд з прав людини до процедури розслідування. Корупційні злочини є найбільш уразливими до зловживань з боку правоохоронних органів, а значить захисникам у кримінальному провадженні потрібно докладати максимум зусиль, щоб довести  недопустимість зібраних доказів. Доки існують такі системі проблеми в українському законодавстві, доти робота адвоката не закінчуватиметься.

 

 

Список використаної літератури:

1. Кримінальний кодекс України, Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2001, № 25-26, ст.131.
2. Кримінальний процесуальний кодекс України, Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2013, № 9-10, № 11-12, № 13, ст.88.
3. Справа Раманаускас проти Литви, Заява № 74420/01, від 05.02.2008.
4. Справа Банникова проти Росії, заява № 18757/06, від 04.11.2010.
5. Справа Мілініене проти Литви, заява № 74355/01, від 24.06.2008.

 

Науковий керівник:                 професор, д. ю. н. Демидова Л. М.

 

 

Троценко Ольга Вікторівна,

Директор, Адвокатське бюро «Ольги Троценко»

 

ДО ПИТАННЯ ПРО ПРОБЛЕМИ ПОДОЛАННЯ КОРУПЦІЇ В УКРАЇНІ

 

З кожним днем питання існування корупції в Україні набуває все більшої актуальності. У міжнародному рейтингу неурядової міжнародної організації Transparency International, яка ставить за мету боротьбу з корупцією, Україна посідає найнижчі місця. Так в 2014 році Індекс сприйняття корупції (CPI), відповідно до якого вимірюється рівень корупції в державному секторі, розмістив Україну на 144 місце з 176 країн. У світовому Індексі сприйняття корупції за 2016 рік, Україна отримала 29 балів зі 100 можливих, як зазначають упорядники, завдяки просуванню антикорупційних реформ. Це на два бали більше за торішній показник, але не вказує на серйозний прорив у боротьбі з явищем корупції. Та у всесвітньому рейтингу CPI за 2016 р. Україна посіла 131 місце серед 176 країн. В організації вважають такі рейтинги недостатніми для України, влада якої назвала боротьбу з корупцією основним пріоритетом.

На шляху до європейського простору, влада України вживає все більше заходів для боротьби з цим явищем. І ця боротьба є завзятою саме на протязі останніх років.

Одним з важливих кроків на шляху подолання корупції в Україні, стало прийняття Верховною Радою України у квітні 2011 року Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції». Зазначений Закон був спрямований на створення дієвого антикорупційного законодавства України однак, не виконав свого призначення. І в 2014 році набрав чинності новий Закон України «Про запобігання корупції», який в подальшому також, неодноразово, зазнавав змін. Цей Закон був прийнятий з метою комплексного реформування системи запобігання корупції у відповідності до міжнародних стандартів, успішних практик іноземних держав. Він визначив правові та організаційні засади функціювання системи запобігання корупції в Україні, зміст та порядок застосування превентивних антикорупційних механізмів, правила щодо усунення наслідків корупційних правопорушень. На виконання поставленої мети, даним законом було впроваджено в Україні Єдиний державний реєстр декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування та систему електронного декларування, яка запрацювала в Україні з серпня 2016 року.

У зв’язку з прийняттям Закону України «Про запобігання корупції»  всі нормативно-правові акти було приведено у відповідність до нього, зокрема Кримінальний кодекс було доповнено статтею 366¹ щодо декларування недостовірної інформації та посилено санкції за корупційні правопорушення; Кодекс України про адміністративні правопорушення також зазнав значних змін, в тому числі і щодо встановлення більш великих санкцій.

В березні 2016 року в Україні створено Національне агентство з питань запобігання корупції – центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом, який забезпечує формування та реалізує державну антикорупційну політику.

Однак, не зважаючи на вжиті владою заходи, щодо запобігання корупції і  суворі санкції, на сьогоднішній день питання корупції є й досі болючим для України. То чому ж так відбувається?

А відбувається так не тільки через безкарність та недієвість системи правосуддя, які не дають Україні здійснити прорив у подоланні корупції, не тільки через низький рівень життя населення, а й через відсутність належних високоморальних якостей у суспільстві, таких як честь, гідність, добропорядність, чесність, тощо.

Корупція, як і злочинна діяльність узагалі, – це завжди питання вибору. А вибір кожна особа здійснює на підставі своєї внутрішньої системи переконань, уявлень і поглядів,  способу мислення, культури спілкування, набору духовних цінностей, світосприйняття, які формуються протягом життя і мають назву –  «менталітет» (від лат. Mental — розум, розумовий). Подолати проблему корупції в Україні можливо лише за допомогою виховання цих високоморальних якостей особистості, а також шляхом інтегрування антикорупційного виховання починаючи з загальноосвітніх курсів. Починати вирішувати проблему необхідно з її коріння – з освіти.

Метою антикорупційного виховання є виховання ціннісних установок та розвиток здібностей, які необхідні для формування в молодих людей громадянської позиції стосовно корупції.

Завдання антикорупційного виховання:

1. Познайомити з явищем корупції – суттю, причинами, наслідками.
2. Заохочувати нетерпимість до проявів корупції.
3. Продемонструвати можливості боротьби з корупцією.
4. Зробити свій внесок у виконання завдань, що формулюються в загальних програмах та освітніх стандартах:

– виховання в собі ціннісних установок (повага до демократичних цінностей; небайдужість до всього того, що відбувається поруч; чесність, честь, гідність, добропорядність; відповідальність за дію, учинок; постійне вдосконалення особистої, соціальної, пізнавальної та культурної компетентностей, тощо);

– реалізація розширення можливостей (спілкуватися, знаходити, передавати інформацію та розпоряджатись нею; критично мислити та вирішувати проблеми; раціонально планувати й організовувати діяльність, розпоряджатись тимчасовими, фінансовими та іншими ресурсами; діяти творчо, ініціативно, осмислено та самостійно, брати на себе відповідальність за свої дії; спілкуватись і співпрацювати, конструктивно вирішувати розбіжності та конфлікти; брати участь у житті школи, місцевої громадськості, суспільства, при необхідності брати на себе роль лідера й т. ін.).

Передбачуваний результат – сформована особистість, яка наділена знаннями про небезпеку, яку являє собою корупція для добробуту суспільства та безпеки держави, яка не бажає миритись із проявами корупції, здатна та бажає її усувати.

Таким чином, шлях вирішення проблеми корупції в Україні полягає переважно не в великих санкціях, а у моральному вихованні нації в цілому.

 

 

Уласевич Дар’я Веніамінівна,

 Національний юридичний університет України

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 5 курс, 22 группа

 

ЗАПОБІГАННЯ КОРУПЦІЇ В УКРАЇНІ

 

З кожним днем, корупція в Україні процвітає. Це є велика проблема для нашої держави, яку неможливо оминути. За останніми дослідженнями проведеними аудиторською компанією  Ernst & Young, присвяченого ризикам шахрайства, Україна опинилася на першому місці за рівнем корупції серед 41 країни з Європи, Близького Сходу, Індії та Африки із розвиненими ринками чи ринками, що розвиваються.

Кількість корупційних злочинів зростає дивлячись і на вітчизняну статистику. З кожним роком кількість таких злочинів зростає. Варто пам’ятати, що корупційні злочині, як ні які інші, більш схильні до латентності. І фактично кількість таких злочинів може в рази перевищувати статистичні дані.

Незважаючи на те, що у сучасному суспільстві проблема корупції є однією із найгостріших, варто зазначити що це соціальне явище має давню історію і як свідчить досвід, жодній із держав досі не вдалося звести її нанівець. Деяким державам за допомогою використання силових антикорупційних методів, на певний час, вдавалось зменшити масштаби корупції, але з часом з’являлися нові форми ії прояву, які потребували створення нових методів боротьби з нею.

Деякі науковці, зокрема, О. Костенко, зазначають що корупція в Україні має певні особливості, знання яких дозволить розробити реальні заходи протидії їй. Він зазначає, що корупція в Україні відноситься до кризового типу. Зазначений тип корупції полягає в тому, що це корупція, яка: а) породжується кризою сучасного українського суспільства (а не лише недосконалістю кримінальної юстиції), б) здатна поглиблювати кризу українського суспільства, маючи властивість зводити нанівець будь-які політичні, економічні, правові, моральні реформи в Україні. У цьому її загроза для національної безпеки України [1].

Погоджуючись з цією думкою, варто зазначити, що все ж таки детермінуючими факторами виступають як об’єктивний так і суб’єктивний [2]. Які є нерозривними у своїй єдності та лише у сукупності зумовлюють конкретну злочинну поведінку. Разом із цим, варто також виділити і такі соціальні фактори загальної злочинності, як освітній і культурний рівень населення, менталітет, звичаї, традиції та стереотипи поведінки, а також рівень розвитку та духовної організації конкретної особи і всього населення в цілому.  Так як, корупція є поширеним явищем, що не мов хвороба проникла до усіх сфер життєдіяльності то і запобігання їй має стосуватись усіх сфер.

Ще в XVIII столітті Ч. Беккаріа у своєму видатному трактаті «Про злочини і покарання» зазначав, що «краще попереджувати злочини, аніж карати за них». Та й Кримінальний кодекс України у статті 1 вбачає одним із завдань Кримінального кодексу України – запобігання злочинності.

На шляху викоренення такого явища, як корупція, на першому етапі вважаємо за необхідне формування не тільки антикорупційної політики, що зазвичай має лише декларативний характер, але й формування у громадян саме антикорупційної свідомості [3], адже зазвичай вирішення «свого питання» за допомогою грошей у конверті стало значно легшим і прийнятнішим для нашого суспільства. По-друге, необхідне залучення незалежних арбітрів в якості яких можуть виступати засоби масової інформацій, що сприяло б прозорості та публічності такої діяльності. Окремо варто зазначити, про обмеження права на інформацію, що виявляється у неможливості доступу до певних ресурсів та відомостей про вчинення службовими особами корупційних злочинів. По-трете, приведення до ладу чинного законодавства, адже наявність колізій і прогалин дозволяє чиновникам тлумачити закон на їх користь. Кримінально-правові норми, що передбачають кримінальну відповідальність за корупційні злочини, можуть ефективно застосовуватись лише за умови належного розвитку усього  законодавства: конституційного, цивільного, адміністративного, фінансового, господарського тощо. Цей перелік не є вичерним і можна додати ще велику кількість пунктів, наприклад, посилення санкцій за корупційні злочини; створення певний електронних ресурсів, які б надали змогу залишати відгуки про діяльність службовців; забезпечення прозорості прийняття рішень за допомогою конкурсів, тендерів; підвищення рівня соціального забезпечення населення; та ще багато іншого, проте ситуація є критичною та вимагає дій,  а не голосних заяв та реплік. А поки що, є над чим замислитись. «Усі без винятку чиновники впевнені, що за їхню каторжну працю їм платять дуже мало і все, що їм залишається, – це зажовувати своє горе хабарами», – Михайло Лашков.

Список використаної літератури:

1. О. Костенко. Корупція в Україні – загроза національній безпеці. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://nbnews.com.ua/ru/blogs/130145/ .
2. Шевченко О.В. Причини та умови корупційної злочинності/ О.В.Шеченко// Вісник Вищої ради юстиції. – 2011. – №3 (7). – С. 132 – 142,
3. Акімов О.О Психологічні аспекти проявів корупції в державному управлінні [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://academy.gov.ua/ej/ej19/PDF/23.pdf .

 

Науковий керівник:                 д. ю. н., професор Демидова Л. М.

 

 

Череп’яна Надія Олександрівна

Національний юридичний університет України

імені Ярослава Мудрого

ІПКОЮ, 2 курс, 14 група

 

Проблема тлумачення поняття «озброєна особа» в контексті права на необхідну оборону

 

Інститут необхідної оборони є одним із найдавніших у теорії та практиці кримінального права. Проте на сьогодні ще залишаються деякі дискусійні питання. Зокрема, в ч. 5 ст. 36 Кримінального Кодексу України (далі – КК України) зазначається, що не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає. На практиці іноді виникають складнощі під час тлумачення поняття «озброєна особа», тому це питання на сьогодні потребує детальнішого  роз’яснення і уточнення.

У теорії кримінального правила точаться дискусії щодо віднесення тих чи інших предметів до зброї. Так, основною характерною ознакою зброї є її призначення – ураження живої цілі та інших об’єктів. Наприклад, для кваліфікації такого діяння як бандитизм (ст. 257 КК України) необхідною ознакою є озброєність. Загалом, озброєність характеризується наступними ознаками: 1) наявність предмета, спеціально пристосованого для ураження людей, який не має іншого призначення. 2) інші засоби, які не належать до вогнепальної чи холодної зброї, але на які поширюється спеціальний правовий режим.  Слід зазначити, що у ч. 5 ст. 36 КК України не конкретизовано, яким саме знаряддям злочину має бути озброєна особа при нападі. Деякі науковці застосовують поширене тлумачення поняття «зброя» і відносять до такої не лише вогнепальну і холодну зброю, а й інші знаряддя і засоби. Поряд з цим диспозиції деяких статей  КК України при кваліфікації посягання на правоохоронювані  інтереси разом зі зброєю містять посилання на предмети, які можуть використовуватись як зброя (ч. 2 ст. 294 “Масові заворушення”), та на предмети, спеціально пристосовані або заздалегідь заготовлені для нанесення тілесних ушкоджень (ч.4 ст. 296 “Хуліганство”). Це є обґрунтованим, оскільки доволі часто на практиці напад з метою вчинення хуліганства, розбою чи нанесення тілесних ушкоджень здійснюється, наприклад, із застосуванням звичайного кухонного ножа, викрутки чи саперної лопатки.  Хоча на підставі аналізу  зазначених норм права деякі науковці доходять висновку, що тільки в тому випадку, коли диспозицією відповідної статті КК України прямо вказується  посилання  на зброю і на інші предмети, які можуть використовуватись як зброя,  посягання може кваліфікуватись як озброєний напад. У всіх інших випадках напад із застосуванням таких предметів не буде кваліфікуватись як озброєний, проте наявність у нападника цих знарядь нападу, безперечно, має враховуватись особою, що проводить досудове слідство, і судом для всебічного, повного, об’єктивного дослідження обставин справи і винесення правильного рішення.

Виходячи з аналізу судової практики, можна зробити висновок, що існує тенденція неоднакового тлумачення поняття «зброя», «напад озброєної особи», оскільки в одних випадках напад з кухонним ножем визначають як напад озброєної особи, в інших же випадках суди приймають протилежні рішення. У Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами кримінальних справ про злочини, вчинені стійкими злочинними об’єднаннями зазначається наступне: у випадках, коли для  вирішення питання про належність відповідних предметів до зброї, а також питання про їх придатність до використання за цільовим призначенням потрібні спеціальні знання, у справі необхідно призначати експертизу, яку слід проводити у відповідних експертних установах.

Серед науковців немає єдиної позиції щодо визначення поняття «озброєної особи». Однією з позицій є поширене тлумачення поняття зброя і віднесення до цього поняття «інших предметів і засобів». Інша позиція полягає в тому, що за правилами юридичної техніки термін у відповідному нормативно-правовому акті має використовуватися лише в одному значенні і не допускається різне його тлумачення. Тому лише захист від нападу особи, озброєної холодною  чи вогнепальною зброєю, є спеціальним видом необхідної оборони, що становить виняток із загального правила про співрозмірність оборони. Також предметом дискусій є питання, що стосується доцільності віднесення «інших предметів та засобів» до зброї в контексті ч. 5 ст.36 КК. Це питання має важливе значення для кваліфікації діяння. Деякі науковці дотримуються позиції, що такої необхідності немає. У такому випадку буде відсутнім спеціальний вид необхідної оборони. Кваліфікація діяння здійснюватиметься за принципами необхідності і достатності. Саме по собі застосування зброї для захисту від протиправного посягання не може визнаватися перевищенням меж необхідної оборони. Навіть якщо той, хто посягає, застосовує не зброю, а будь-які інші предмети або взагалі без таких. Адже законодавством не передбачається механічної рівності між засобами і характером оборони та засобами і характером посягання. Окрім того, обов’язково має враховуватись місце і час нападу, його раптовість, неготовність до його відбиття, кількість нападників і тих, хто захищався, їхні фізичні дані (вік, стать, стан здоров’я) та інші обставини.

Підсумовуючи усе вищезазначене, варто зауважити, що на сьогодні в теорії і практиці не вироблено єдиної позиції щодо віднесення тих чи інших засобів до зброї. Тому це питання потребує більш детального вивчення. Існуюча двозначність термінів і неоднакове тлумачення є негативним явищем, оскільки це є загрозою для правозастосування. Ще більшу проблему це становить для звичайних громадян, для яких норми права є недоступними через їхню недосконалість.

 

 

Чернявський Антон Геннадійович,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 5 курс, 24 група

 

ЗАКОНОДАВЧИЙ ДОСВІД БОРОТЬБИ З КОРУПЦІЄЮ В НІМЕЧЧИНІ

 

Німеччина є прикладом європейської країни, яка має серйозні досягнення в  боротьбі з корупцією. У ФРН корупція визначається як «злочин проти відповідальної посади при виконанні службових обов’язків в державному управлінні, судовій системі, економіці, політиці або в неурядових організаціях (наприклад, фонди), спрямований на отримання матеріальної або нематеріальної вигоди без законних підстав». Кримінальний закон Німеччини містить 10 статей, в яких відображені склади корупційних кримінально-правових деліктів (Strafrechtliche Korruptionsdelikte), а також 17 злочинів, пов’язаних з наслідками корупції (Begleitdelikte). Супутні делікти включають в себе легалізацію доходів, отриманих злочинним шляхом, деякі види шахрайства та інші майнові посадові злочини. Узагальнене поняття корупції існує тільки в доктринальному сенсі.

Десять основних складів по корупції сформульовані законодавцем з позиції максимальної конкретизації діяння. Спеціальні норми включають статті: підкуп виборців (§ 108e КК ФРН), давання і одержання хабара в торговому обороті (§ 299 КК ФРН) та інші злочини, передбачені у § 300, 331-335 КК ФРН.

Широка поширеність різних корупційних схем в розвиненому торговому обороті Німеччини змушує криміналізувати в рамках КК специфічні форми протиправної поведінки. Позитивною стороною такого підходу є більш чітка кваліфікація діяння на ранніх стадіях, а також можливість розрізняти спеціальних суб’єктів за ступенем їх суспільної небезпеки. Так, очевидно, фінансовий директор ТНК або великий валютний трейдер можуть завдати суспільству величезної шкоди.

В системі покарань кримінального закону ФРН за корупційні делікти передбачені наступні види санкцій: штраф, позбавлення волі, позбавлення права займати певну посаду (§ 358 КК ФРН), а також така ефективна міра правового примусу, як конфіскація майна, здобутого злочинним шляхом, на користь держави (§ 73 КК ФРН).

Крім того, в федеральних міністерствах і відомствах німецького уряду були впроваджені антикорупційні заходи, що містяться в спеціальному пакеті документів, що отримав назву «Директива федерального уряду про боротьбу з корупцією в федеральних органах управління» (далі – Директива). Дані нормативні документи були розроблені Федеральним міністерством внутрішніх справ і діють в Німеччині з 30 липня 2004. До Директиви додаються Кодекс дій проти корупції, а також Методичні вказівки для керівників та керівництва відомства. Головною особливістю Директиви є те, що вона може застосовуватися не тільки до федеральних органів державної влади, а й до юридичних осіб публічного або приватного права. У Директиві робиться акцент на проведення в органах державної влади аналізу ризиків особливо схильних до корупції сфер діяльності.

При цьому виявлення корупційних ризиків проводиться шляхом використання принципу «багатьох очей» (участь або спільна перевірка кількома співробітниками або підрозділами) і прозорості. У ст. 4.2. Директиви передбачається ротація посадових осіб в особливо уражених корупцією органах, причому термін виконання повноважень службовців обмежений п’ятьма роками. Далі, в параграфі 5 Директиви прописується можливість виділення в державних і приватних органах спеціально уповноважених посадових осіб, яким можна було б доручити вирішення таких антикорупційних завдань: довірче партнерство щодо запобігання корупції; консультування керівництва з питань протидії корупції; інформування працівників про антикорупційні дії; відстеження і оцінка ознак корупції; участь в інформуванні працівників про можливі санкції за вчинення корупційних діянь тощо. Більш того, якщо аналіз ризиків буде показувати високий ступінь схильності до корупції організації або органу влади, то Директива передбачає в цьому випадку створення відокремленого структурного підрозділу для запобігання корупції.

Кодекс дій проти корупції є докладним коментарем до параграфів Директиви. На початку Кодексу приведена свого роду інструкція або антикорупційний план дій для працівників, що складається з дев’яти пунктів.

Методичні вказівки для керівників і керівництва відомства є другим додатком до Директиви. У зазначеному документі детально розписані «слабкі» місця в організації, які можуть бути піддані корупції; антикорупційні заходи, обов’язок по реалізації яких покладається на керівника; а також ознаки і показники корупції, які свідчать про її появу і поширення в органі або організації.

Відповідно до Методичних вказівок «слабкими» місцями і лазівками для корупції є: недостатній службовий і спеціальний галузевий нагляд; сліпа довіра до старих співробітників і працівників-фахівців; слабкості характеру працівників в областях, пов’язаних з небезпекою корупції; негативний приклад керівників при прийнятті подарунків.

До заходів боротьби із корупцією відносяться заходи інформаційного (консультування та бесіди з працівниками), організаційного (розподіл і перерозподіл повноважень), забезпечувального (пильність по відношенню до корупційних «сигналів тривоги»), наглядового характерів (постійна увага щодо підлеглих працівників).

Отже, з кримінально-правової точки зору необхідно привести законодавство у максимальну можливу відповідність з економічними реаліями, що ускладнюються з кожним роком. Розроблений понятійний апарат дозволить більш гнучко класифікувати діяння за ступенем суспільної небезпеки. Створення прозорих «правил гри» з урахуванням зарубіжного досвіду на даному напрямку стане першим кроком до оздоровлення економічної ситуації в Україні.

 

Науковий керівник:                 д. ю. н., професор Демидова Л. М.

 

 

Шевцова Яна Вячеславівна

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 5 курс, 24 група

 

ПРОБЛЕМИ КВАЛІФІКАЦІЇ НЕЗАКОННОГО ЗБАГАЧЕННЯ

 

Ст. 20 Конвенції ООН проти корупції 2003 року встановлює презумпцію злочинного характеру значного збільшення активів державної посадової особи внаслідок вчинення корупційних діянь, яке явно не відповідає її законним доходам. І цю презумпцію вказана особа, яка обвинувачується у незаконному збагаченні, повинна спростувати.

В свою чергу, Кримінальним кодексом України у ст.368-2 встановлюється відповідальність за набуття особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у власність активів у значному розмірі, законність підстав набуття яких не підтверджено доказами, а так само передача нею таких активів будь-якій іншій особі [1].

До проблем, пов’язаних із криміналізацією незаконного збагачення, звертались у своїх публікаціях такі вітчизняні дослідники, як П. Андрушко, Л. Брич, С. Гізімчук, Н. Кісіль, В. Тютюгін, О. Вітко, М. Коржанський, О. Костенко, А. Ландіна-Виговська, П. Матишевський, Є. Стрельцов, В. Тацій, Є.Фесенко, П. Фріс та інші.

На думку багатьох фахівців формулювання і визначення, прийоми законодавчої техніки, використані для опису незаконного збагачення в ст.368-2 КК  України, не витримують критики з точки зору змістовного та законодавчо технічного оформлення, викладення та структурування, бо вони у цілому ряді випадків мають дуже розмитий, розпливчастий, суперечливий, а іноді просто незрозумілий характер [4].

Так, деякі науковці зазначають, що презумпція невинуватості не повинна перешкоджати притягненню до кримінальної відповідальності осіб, які становлять підвищену небезпеку для суспільства, а також з того, що встановлення факту надприбутків чиновника породжує серйозні сумніви у тому, що він не вчиняв корупційних злочинів, передбачених кримінальним законодавством, внаслідок яких і отримав кошти, майно тощо.

Інші ж роблять акцент на доведенні не факту конкретних правопорушень, які потягли за собою протиправне збагачення службової особи, а факту відсутності законних підстав для значного поліпшення майнового стану цієї особи [3].

Цілком очевидно, що положення ч.1 ст.368-2 КК України про не підтвердження доказами законності підстав набуття відповідною особою активів у власність є складним для сприйняття, неоднозначним і, як наслідок, спроможним викликати суперечливі тлумачення. Показовою в цьому сенсі є позиція В. М. Трепака. Він указує на незвичність чинної редакції ст.368-2 КК, яка всупереч своїй назві («Незаконне збагачення») вимагає від органу обвинувачення доводити законність активів відповідного суб’єкта [2].

М. І. Хавронюк наголошує на неприпустимості випадків такого застосування статті 368-2 КК, коли орган досудового розслідування замість доведення усіх ознак складу злочину «незаконне збагачення» обмежується доведенням лише двох з них – суб’єкта і наявності активів у значному розмірі.

Із ст.368-2 КК випливає, що, якщо в тієї чи іншої особи-фуккціонера попередньо встановлено спосіб життя, який не відповідає її офіційним доходам, то слідчий повинен з’ясувати наявність активів й усі можливі версії їхнього законного набуття, перевіривши різні бази данних, вивчивши усі раніше подані декларації чиновника тощо [5].

Але, внаслідок законодавчої невизначеності окремих аспектів діяльності правоохоронних органів виникає проблема моменту припинення «пошуків» законних підстав такого збагачення, оскільки підозрюваний (обвинувачуваний) не має обов’язку доведення правомірності своїх дій, та має право відмовитись від надання будь-яких пояснень.

В різних випадках підстава (наприклад, набуття майна у власність) від початку є очевидно законною, в інших випадках це потребує багатоетапного доведення. І проблема полягає в тому, що внаслідок «занадто» ретельного та поглибленого дослідження різних підстав (наприклад, дослідження правомірності набуття майна родичами, від яких воно перейшло в спадщину до підозрюваного), порушуватимуться права цих осіб, та може створити вочевидь «безглуздий» пошук незаконності у цілком правомірних обставинах.

Тому, на мою думку, доцільно було б визначити на нормативному рівні межі та послідовність дій правоохоронних органів з доказування незаконності підстав такого набуття.

 

Список використаної літератури:

1. Кримінальний кодекс України [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2341-14
2. О.О. Дудоров. Кримінально правові аспекти незаконного збагачення (Погляд теоретика в очікуванні судової практики) [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://lsej.org.ua/1_2017/35.pdf
3. О.Дудоров, Т.Тертиченко. Незаконне збагачення: сумнівна новела антикорупційного законодавства України [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.visnyknapu.gp.gov.ua/visnyk/pdf/3_2011.pdf#page=28
4. В.Н. Кубальський. Незаконне збагачення: аналіз новели кримінального законодавства [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.law.nau.edu.ua/images/Nauka/Naukovij_jurnal/2013/statji_n3_28/Kubalskij_146.pdf
5. М.І. Хавронюк. Рецензія на статтю Віктора Трепака «Незаконне збагачення: кого і за що каратимуть» [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://pravo.org.ua/ua/news/20871749-retsenziya-na-stattyu-viktora-trepaka-nezakonne-zbagachennya-kogo-i-za-scho-karatimut

 

Науковий керівний:                   к.ю.н., асистент В’юник М. В.

Парасоткін Олександр Сергійович,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

Господарсько-правовий факультет, 4 курс 8 група

 

КОНСТИТУЦІЙНЕ ЗАКРІПЛЕННЯ МОЖЛИВОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ГРОМАДЯНАМИ ВОГНЕПАЛЬНОЇ ЗБРОЇ ДЛЯ САМООБОРОНИ КРІЗЬ ПРИЗМУ КУЛЬТУРНОГО РІВНЯ СУСПІЛЬСТВА

 

Перехід від планової до ринкової економіки призвів до  появи повноцінної приватної власності. Повстала проблема її захисту не лише за допомогою певних юридичних процедур, але і самозахисту. Але для того, щоб зброю використовували для самозахисту, а не для вирішення конфліктів, необхідний відповідний рівень загальної і правової культури, розуміння призначення зброї, меж дозволеного і забороненого. Саме тому важливим аспектом роботи є усвідомлення суспільством свого нинішнього культурного рівня, адже саме культура визначає, яким чином буде поводитися людина, чи буде зброя у її руках благом чи навпаки, небезпекою.

У статті 27 Конституції України сказано, що кожна людина має невід’ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави – захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань. Більш детальний прояв ця конституційна норма знайшла у ст. 36 Кримінального кодексу України — „Необхідна оборона ”, відповідно до якої людина має реальне право на застосування зброї для захисту свого життя, здоров’я, житла або майна.

Визначення поняття «культура» є дискусійним, існують різні визначення. У даній роботі автор розуміє культуру в якості системи цінностей людини, які вона формує за допомогою суспільних законів та внутрішнього морального чуття(що є добром, а що злом для кожної конкретної людини). Саме дані цінності, орієнтири, соціальні ролі, стереотипи, на думку автора, визначають її поведінку у кожній конкретній, в тому числі конфліктній,  ситуації.

Однією із складових культури, яка розглядається, є культура поводження з вогнепальною зброєю. У зв’язку з тим фактом, що згідно проведеного автором кількісного дослідження з використанням соціологічного методу, під час якого було опитано 60 респондентів, більшість опитаних ніколи не використовували вогнепальну зброю, такої культури у даних людей просто не може бути. В той же самий час дана специфічна культура формується не лише технічними знаннями про зброю та її використання, а і загальною культурою, автор визначив як мотиви людської поведінки.

Статистика свідчить, що при вчиненні вбивств в Україні злочинець керується не корисливими мотивами, а певними особистими мотивами, що яскраво проявляють себе під час сп’яніння. Так, у 2013 році у стані алкогольного сп’яніння було зареєстровано 804 умисних вбивства. Для порівняння, кількість убивств, вчинених з корисливих мотивів у тому році, складала 142. Тобто, у 5,7 менше. Це, не в останню чергу, зумовлено тим, що за даними ВООЗ за різні роки Україна посідає 5-6 місце в світі за рівнем споживання алкоголю. У такій ситуації стверджувати про можливість запобігання злочинам у суспільному вимірі за допомогою вогнепальної зброї зарано. Варто додати, що згідно проведеного дослідження, 53% опитаних вважають, що рівень загальної культури українського суспільства є доволі низьким(діаг. 1),  а 67% не довіряють правоохоронним органам(діаг. 2).

 

 

Діаграма 1

Співвідношення відповідей на питання: «Як Ви вважаєте, на якому культурно-психологічному рівні знаходиться наше українське суспільство?»

Діаграма 2

Співвідношення відповідей на питання: «На Вашу думку, чи можуть у наш час правоохоронні органи ефективно захистити Вас?»

Дані два параметри багато в чому зумовили відповідь на ключове питання дослідження Так, серед тих, хто вважає, що українське суспільство знаходиться на високому культурно-психологічному рівні, 100% виступають за легалізацію зброї, на середньому – 43%, і на низькому – 19%. Дану закономірність можна пояснити тим, що чим менше людина боїться оточуючих, тим спокійніше вона буде відноситися до того, що будь – хто у суспільстві може мати легальну вогнепальну зброю. Природно, що серед тих, хто зневірився в людях, відсоток прихильників легалізації зброї значно менший, адже на їхню думку ніщо не зможе втримати оточуючих від її неправомірного використання. Отже, для того щоб вогнепальна зброя змогла стати захисником, а не руйнівником українського суспільства, треба відродити довіру до можливості законного вирішення конфліктних ситуацій, що неможливо без глибинних соціально – політичних перетворень, підвищення життєвого рівня населення та підвищення ефективності у боротьбі зі злочинністю.

Підсумовуючи, необхідно зауважити, що до легалізації зброї  треба підходити всесторонньо, не лише врегулювавши обіг зброї, але і створюючи умови для покращення як матеріального становища громадян (бідність є живильним середовищем екстремізму), так і  для їх духовного розвитку і самореалізації. Важливим аспектом має стати виважена політика, спрямована на зменшення вживання алкогольних напоїв населенням.  Необхідно підвищувати рівень загальної культури населення. Державна політика у даному контексті має включати активну роботу у школах та зі студентською молоддю, створення спеціального курсу з даного питання. Окрім цього, Держава має забезпечувати захист своїх громадян, інакше право на зброю швидко трансформується у право сильного, яке у свою чергу остаточно знищить законність, що матиме катастрофічні наслідки як для суспільства загалом, так і для кожної конкретної людини.

 

Науковий керівник:                         к.іст.н., доцент Лукаш С. Ю.

 

 

Петраш Каріна Вікторівна

Національний Юридичний Університет

імені Ярослава Мудрого

Господарсько-правового факультету, 3 курс, 3 група

 

ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОПИТУВАННЯ РІЗНИХ КАТЕГОРІЙ ГРОМАДЯН СТОСОВНО ПРОБЛЕМИ ФОРУВАННЯ КОНСТИТУЦІЙНОЇ КУЛЬТУРИ В УКРАЇНІ

 

Конституційно-правова культура, як системна складова частина правової культури – це  загальнолюдські цінності, права і свободи людини й громадянина, які не просто декларуються в Конституції , але  і  реалізуються на практиці в суспільстві ,яке не тільки знає свої права, а і поважає право оточуючих. Адже свобода однієї людини закінчується там, де розпочинається свобода іншої. Найбільш сприятливі умови для конституційно-правової культури існують там, де є рівень загальної культури.       Запорукою існування конституційно-правової культури є три складові:

1) Знати свої права та обов’язки ;

2) Виконувати свої права та обов’язки ;

3) Вимагати від інших виконувати свої права та обов’язки ;

Однак на шляху вирішення цієї складної задачі знаходяться перепони, які дісталися нам у  спадщину від відмираючого суспільства, а також  з’явилися на етапі демократичного транзиту. Серед них наступні:

• Слабкість громадянського суспільства.

Одним із багатьох рівнів на яких має відбуватися розвиток і зміцнення демократії і, які системно взаємопов`язані між собою, є громадянське суспільство. Якщо громадянське суспільство сильне, воно не дозволяє владі здичавіти до рівня тиранії.

2) Наявність багаточисельних , проте слабких політичних партій, які в силу нерозвиненого громадянського суспільства,  поки що нездатні повною мірою представляти інтереси того суспільства в надрах якого вони народилися;

3) Внаслідок нездатності громадянського суспільства контролювати політичні партії, їх (політичні партії) контролює олігархат, який завжди з’являється там, де відсутнє громадянське суспільство та панує правовий нігілізм;

4) Слабкість середнього класу, який міг би фінансувати та  контролювати політичні партії закономірно породжує корупцію, починаючи із самих надр , існуючого суспільства;

5) Нерозвиненість громадянського суспільства та політичних партій обумовлює слабкість парламентаризму;

Вище перераховані проблеми свідчать про відсутність у громадян розуміння конституційної культури, усвідомлення себе як частиною громадянського суспільства та розуміння для чого «НАМ» конституційна культура . З метою більш яскравої демонстрації ставлення громадян до конституційної культури в літку 2016 було проведено соціологічне опитування , в якому 100 респондентів віком від 18 до 25 та віком від 35-55 . Метою такого дослідження було порівняти відповіді респондентів різних вікових категорій.

Результати опитування дають можливість зробити наступні висновки:

Категорія віком від 18 до 25 , а саме студенти ВНЗ, розуміють, що таке конституційна культура та для чого вона потрібна  більшість студентів на питання , що потрібно зробити для того, щоб виховати конституційну культуру та сформувати громадянське суспільство , говорили про економічну та політичну відповідальність, про потребу соціалізацію громадянина ще з малечку та виховання патріотичних, відповідальних , проєвропейсько налаштованих громадян .

Категорія віком від 35-55. Майже 65 %опитаних респондентів , на питання для чого вам розвиток конституційної культури , зазначила для того , щоб чиновники перестали красти із державного бюджету та для того, щоб нарешті подолати безкарність влади. Найцікавіше те, що на питання , хто ж саме має робити якісь кроки для боротьби із корупцією та іншими проблемами , респонденти старше 40 років в один голос говорить , що «хтось інший але не я особисто»

Порівнявши ці відповіді , можна дійти висновку, що готовими до змін, готовими до формування громадянського суспільства є лише молоді люди, самі ті , хто не встигнув відчути на собі залізну руку Радянського Союзу. Всі ж інші громадяни , які народилися до періоду незалежної України і встигли хоч трішки прожити при відповідному режимі  чекають, що діяти та приймати рішення буде «хтось» інший , навіть та сама влада, на яку всі так нарікають.

 

Науковий керівник:                               к.іс.н. , доцент Лукаш С. Ю.

 

 

Рогальська Надія Володимирівна

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 3 курс, 17 група

 

Контрольні повноваження народного депутата України

 

Контрольні повноваження будь-яких органів державної влади та посадових осіб виступають гарантією їх ефективності, та забезпечують належне виконання своїх функцій з боку, осіб, над якими такий контроль здійснюється. Відсутність ефективних механізмів контролю часто призводить до інгнорування тих чи інших норм та положень. Світовий досвід свідчить, що дійсно дієвою є лише така система державного управління, в якій не тільки приймаються актуальні нормативно-правові акти, але й забезпечується їх реалізація в повному обсязі, зокрема завдяки ефективному парламентському контролю. Це дає підстави стверджувати, що системність і ефективність здійснення контрольних повноважень визначає, в кінцевому рахунку, ступінь реальної влади парламенту, його ваги серед владних інститутів держави.

Контрольні повноваження є важливою складовою правового статусу депутата. Саме наявність ресурсів контролю у народного депутата є водночас і гарантією можливості його ефективного впливу на порушення чи недотримання норм законодавства, так і сферою ймовірних зловживань парламентаря.

Основними формами здійснення контрольних повноважень народного депутата України, у рамках чинного законодаства, є можливість направлення депутатського запиту та звернення.

Депутатський запит – це вимога народного депутата, народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, яка заявляється на сесії Верховної Ради України до Президента України, до органів Верховної Ради України, до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності, дати офіційну відповідь з питань, віднесених до їх компетенції.

Інститут депутатського запиту, у процесі свого становлення, неодноразово ставав предметом дискусій та обговорень. Можна виокремити дві основні точки зору:

1) позиція, що будується на необхідності запровадження жорстких санкцій за ненадання / неналежного надання відповіді на запит, неналежне реагування або ж надання формальної відповіді, що не несе в собі необхідного обсягу інформації;

2) позиція, що стоїть на необхідності обмеження втручання народних депутатів у діяльність органів та посадових осіб, з метою уникнення зловживань контрольними повноваженнями.

З одного боку, неістотна відповідальність за ухилення від депутатського контролю значно послаблює можливість його ефективної реалізації, однак не зайвими є і механізми захисту від можливих зловживань.

Протягом 1999 – 2003 рр. Конституційним Судом України було прийнято низку Рішень, які конкретизували межі парламентського контролю, що здійснюється у формі запитів народних депутатів України, процедуру їх внесення та розгляду. Зокрема, Конституційний Суд України визначив, що народні обранці не можуть звертатися з вимогами, вказівками чи пропозиціями до суддів, прокурорів, органів дізнання та досудового слідства щодо конкретних справ.

Депутатське звернення – це викладена в письмовій формі пропозиція народного депутата, звернена до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників підприємств, установ і організацій, об’єднань громадян здійснити певні дії, дати офіційне роз’яснення чи викласти позицію з питань, віднесених до їх компетенції.

За своїм змістом депутатське звернення не має імперативного характеру і заявляється народними депутатами України самостійно. Такі звернення можуть бути зумовлені скаргами та заявами виборців, а також стосуватися інших питань депутатської діяльності, які ініціюються народним депутатом України.

У парламентській практиці європейських країн також розповсюдженою процедурою є інтерпеляція – особлива за змістом та наслідками форма запиту.

Це сформульована одним або групою депутатів і подана в письмовій формі вимога до окремого міністра чи глави уряду дати пояснення з приводу суспільно важливого конкретного питання або загальної політики. Від звичайного запиту вона відрізняється передусім процедурою внесення і правовими наслідками. Інтерпеляція вноситься на пленарному засіданні парламенту. Зазвичай для її внесення необхідна підтримка значної кількості депутатів, а також  встановлюються жорсткі строки її подання та обговорення. Текст інтерпеляції заздалегідь розсилається депутатам та уряду. За інтерпеляцією наступає відповідь глави уряду чи міністра, обговорення і прийняття рішення шляхом голосування. Обговорення відповіді може викликати загальні дебати про довіру уряду. Незадовільна оцінка парламентом відповіді, висловлення недовіри чи осуду дій можуть викликати відставку міністра чи уряду в цілому. Процедура інтерпеляції є більш дієвою формою парламентського контролю діяльності уряду або окремого міністра, ніж інші форми, що мають інформативний характер. Інтерпеляції використовуються в парламентських республіках та монархіях, а також у деяких президентсько-парламентських республіках.

Проблема реалізації контрольних повноважень народного депутата досі залишається актуальною. Законодавче визначення форм здійснення контролю не здатне вирішити практичні аспекти, де і виникають найбільші труднощі.

Шляхами вдосконалення інститутів контролю є розроблення чітких інструкції для народних депутатів щодо предмету та можливих тем депутатських запитів і звернень, запровадження механізму визначення правомірних та неправомірних запитів/звернень, створення системи  реєстрації та публікації депутатських запитів та звернень, а також отриманих відповідей.

 

 

Жук Аліна Вадимівна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 1 курс, 14 група

 

ПОЛІТИКА УЦР У 1917-1918 РР.: СПРОБА ЗБУДУВАТИ НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНУ ЧИ СОЦІАЛІСТИЧНУ ДЕРЖАВУ?

 

Дане питання є досить актуальним у наш час, оскільки у період активних інтеграційних процесів та у зв’язку з потребою перебудови національної правової системи відповідно до європейських стандартів права законодавець повинен враховувати всі, в тому числі історично-правові, аспекти розвитку державності. Адже аналізуючи досвід минулих поколінь, ми уникаємо певних помилок та недоліків, які постають на шляху побудови демократичної держави сьогодні. Для початку з’ясуємо зміст понять національно-демократична та соціалістична держава.

Національно-демократична держава – це така форма держави, у якій влада належить всім її громадянам, уряд діє в їх інтересах, світогляд ґрунтується на принципах свободи, рівності,поваги прав людини, наявна багатопартійна система.

Щодо іншого поняття, то соціалістична держава – це держава, що передбачала встановлення диктатури пролетаріату, повалення влади буржуазії, скасування приватної власності на знаряддя і засоби виробництва, заміна її суспільною власністю, виключення експлуатації людини людиною, зрівняльний розподіл коштів, колективізм в організації виробництва і суспільного життя. Кінцевий результат – побудова комунізму.

Отож, розглядаючи дане питання , я вважаю, що  політика УЦР у більшій мірі була спрямована на побудову соціалістичної держави.

По-перше, з 4 березня 1917 – дати заснування УЦР та до жовтня 1917– приходу більшовиків до влади, а це 8 із 14 місяців існування УЦР, український парламент лише теоретично міг орієнтуватися на створення соціалістичної держави. Проте з жовтня 1917 частина діячів Ради шукала компромісу з більшовиками, адже майже всі її члени були представниками українських соціалістичних партій і не виявляли рішучості в боротьбі за державність України. Навіть голова українського уряду В. Винниченко  не раз пропонував проголосити в Україні радянську владу. «Якщо Україна не буде соціалістична, нам не треба ніякої» — заявляв він, хоча іноді приходив до невтішного висновку, що російська демократія закінчується там, де починається національне питання. Винниченко завжди був палким прихильником соціалістичної ідеї, хоч і європейського зразка, а всі члени Генерального Секретаріату, крім безпартійного X. Барановського, були представниками виключно соціалістичної орієнтації.

По-друге, Центральна Рада уникала розмов про самостійну Україну. Так було усунуто від участі в Центральній Раді лідера українських самостійників М. Міхновського, а в липні 1917 після збройного виступу самостійників, він був відправлений на румунський фронт .

По-третє, серед української політичної еліти поширеними були сподівання на справедливе і раціональне вирішення національного питання «революційною демократією» Росії. Згадуючи про революційну ейфорію тих часів, В. Винниченко писав: «Українство тепер орієнтувалось тільки на Всеросійську Революцію, на перемогу справедливості. Всякий сепаратизм, всяке відокремлювання себе від революційної Росії здавалось смішним, абсурдним, безглуздим. Для чого? Де ми знайдемо більше того, що тепер ми матимемо в Росії?». Погодьтесь, без коментарів.

По-четверте, представники влади не поспішали створювати головну опору державності – регулярну армію, вважаючи, що бойові дії між УНР та більшовиками є неможливими. Маючи на весні 1917 патріотичну та чисельну армію, УЦР розгубила  її вже влітку – після прийому делегації та проголошення II Універсалу, у якому падала в політичні обійми Росії. На мою думку, Грушевський не раз пожалкував, заявляючи влітку 1917р.: «Навіщо нам армія, з ким ми будемо воювати? З російськими демократами?». Я вважаю, це фатальною помилкою. Думаю, що актуально було б провести паралель  із подіями 2014. Згодом УЦР стане свідком «російської демократії», коли розпочнеться I та II  українсько–радянська війна.

Проте, не варто відкидати факти, які свідчать, що у діях УЦР була спроба збудувати національно-демократичну державу.

По-перше, велика заслуга УЦР в тому, що вона відродила в Україні державницьку свідомість, домоглася визнання прав українського народу на свою державу, свою культуру та мову. Всеукраїнський національний конгрес, I та II військові з’їзди, діяльність Генерального Секретаріату свідчили про формування національно-демократичної  держави.

По-друге, III та IV універсали УЦР внесли багато позитивних змін у суспільно-політичне життя населення. 20 листопада 1917 р.  УЦР проголосила III Універсал про утворення Української Народної Республіки (УНР). Було накреслено широку програму національно-демократичних перетворень: свобода слова, друку, мітингів, віросповідань, недоторканість помешкання. А от соціально-економічні перетворення мали соціалістичне спрямування.

22 січня 1918 р. було проголошено IV універсал УЦР. Згідно з яким: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу» (Грушевський). Проте, незважаючи на заклик до рішучих дій, соціально-економічні перетворення  тут мали соціалістичний характер: ліквідація приватної власності на землю, націоналізація природних ресурсів, народна поліція.

Водночас швидкими темпами поширювалася радянська влада. Всередині січня радянську владу вже встановлено в Миколаєві, Одесі, Херсоні та інших містах України. Центральна Рада, натомість, все більше і більше втрачала свій авторитет та вплив. Більшовицькі гасла таки отримали довіру людей і згасили віру до Центральної Ради через її нерішучі дії та неоднозначні переконання.

Отже, враховуючи вище вказані факти, я переконана, що  політика УЦР у 1917-1919 рр. у більшій мірі була спрямована на побудову соціалістичної держави, проте не варто відкидати аргументи, що свідчать про намір збудувати національно-демократичну державу.

 

Науковий керівник:                   к. ю. н., доцент Лісогорова К. М.

 

 

Кононенко Єгор Данилович

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКОЮУ, 1 курс, 3 група

 

Роль Наполеона I та Наполеона III у процесі формування італійської державності

 

“Італію ми створили,

тепер треба створити італійців”

Граф Камілло ді Кавур

 

Історія Італії як повноцінного суверенного державного формування бере свій початок із квітня 1861 року. Саме у цей знаменний для італійського народу рік король Сардинії Віктор Еммануіл II проголосив створення Італійського королівства та, як вважається, вперше “намалював” на мапі світу кордони цієї нової держави. Все це стало квінтесенцією славетного руху італійців за національне визволення під назвою Рисорджименто. Проте автор наголошує, що ще у 1805 році на мапі Європи виникла така держава, як Італія, і тодішнім королем її (і, фактично, засновником) був Наполеон Бонапарт.

Історії відомий той факт, що до початку XIX століття Італія була лише географічним поняттям. На її території розміщалися багато королівств, і деякі з них знаходилися у ворожнечі між собою. Класичним прикладом було протистояння Венеції і Генуї, яке виливалося у справжні бойові дії. Також слід відзначити про зовсім “неіталійську” свідомість уродженців цих земель. Всесвітньо відомий поет Данте вважав себе флорентійцем, Христофор Колумб — генуезцем, а Казанова — веніціанцем. До вищезазначеного періоду ні про яку італійську національну єдність і не йшлося: не існувало навіть єдиної італійської літературної мови.

Така роздробленість існувала до тих пір, допоки на Апеннінський півострів не вторгся молодий французький генерал Наполеон Бонапарт. На той час на півострові існували такі держави, як: Неаполітанське королівство, Королівство Сардинія, герцогства Модена, Парма, Тоскана, Папська область зі столицею у Римі та дві республіки — Генуя та Венеція. Після вдалих для Наполеона бойових дій в Італії проти Австрійської імперії та Сардинії, амбіціозний генерал створив у 1797 р. маріонеткову державу — Цизальпінську республіку (яку у 1802 р. перейменували у Італійську республіку). До неї увійшли такі італійські землі, як: Ломбардія, Модена, Масса, Каррара, Болонья, Феррара, Романья та частина герцогства Парма. У 1805 році Наполеон Бонапарт коронував себе у Мілані як король Італії, таким чином перетворивши Італійську республіку у Королівство Італія. Отже, вже на цьому етапі французький імператор подарував цим землям централізовану державність. Залишалося вирішити питання з Неаполітанським Королівством. Бонапарт вирішив його не приєднувати до Королівства Італії, натомість назначив туди королем свого поплічника Мюрата, витіснивши з трону законного короля Фердінанда з династії Бурбонів.

Королівство Італія могло б і далі існувати під надійним крилом імперської Франції, якби б не невдача першого французького імператора на російському фронті. А згодом все остаточно вирішилося після битви при Ватерлоо, де Наполеон Бонапарт зазнав нищівної поразки від військ коаліції. Він зник з політичної арени буржуазної Європи і разом із ним зникло Італійське королівство. Після Віденського конгресу на Апеннінському півострові знову розвинулися центробіжні сили, знову виникли незалежні держави Парма, Модена, Тоскана. Австрія, переслідуючи суто свої геополітичні цілі, зробила свої корективи на мапі Європи: Венеція та Ломбардія (колишні землі “Королівства Італія”) опинилися під іменем Ломбардо-Венеціанського Королівства. Відень назначив туди свого віце-короля, таким чином повторивши дії Наполеона Бонапарта.

А далі історія розповідає нам про славетного п’ємонтського короля Віктора Еммануіла та амбіційного міністра графа ді Кавура, які вирішили докласти зусиль для повторного об’єднання італійських земель, започаткувавши  рух за визволення Рисорджименто. Автор наголошує, що ці плани не могли б здійснитися без прямої допомоги племінника Бонапарта, другого імператора Франції Наполеона III. Для цього двоє італійських політичних діячів для “задобрення” французького правителя направили свої союзні Франції війська на фронт Кримської війни. Наполеон III оцінив старання, тому дав згоду воювати на стороні італійських земель проти Австрії, а офіційно це закріпили під суто формальним приводом: за “визволення” Італії. По факту, за майбутню Італію найбільше пролили крові не італійці, а саме французи. У вирішаючій битві при Сольферіно 24 червня 1859 р. проти 120 тис. війська австрійців виступило 94 тис. французів і лише 25 тис. п’ємонтців. В результаті великої французької перемоги на мапі світу з’явилася вже незалежна Італія. Державною мовою стала тосканська (по причині того, що на ній писав і розмовляв Данте). Віктор Еммануіл і його клан знищили всі незалежні держави на території Італії, особливо нанісши шкоди Королівствам обох Сицилій.

Отже, створення Італії як суверенної і незалежної держави відбулося не через “визвольний дух” п’ємонтців та консолідуючі дії лідерів руху Рисорджименто, а насамперед через втручання двох французьких правителів — Наполеона Бонапарта та Наполеона III. Якщо Бонапарт безпосередньо причетний до першого створення Італії як об’єднаної держави та до її признання на міжнародному рівні, то його племінник допоміг створити вже ту незалежну Італію, яку ми знаємо і до сьогодні. І зробив він це кров’ю французьких солдат, яким надали незначну допомогу у вигляді п’ємонтського війська. Слід зазначити, що обидва правителі керувалися перш за все своєю метою при створенні Італії: Наполеон Бонапарт хотів створити об’єднану Європу під своїм правлінням, де всіма землями будуть керувати його ставленики, а Наполеон III передбачав незалежну Італію як державу, яка буде геополітично протистояти Австрії, слухаючись не Відень, а Париж.

 

Науковий керівник:                       к. ю. н., доцент Васильєв Є. О.

 

 

Марченко Володимир,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 1 курс, 1 група

 

Рейхскомісаріат Україна (1941-1944 рр.): адміністративно-політичний устрій та права населення

 

З приходом нацистів на території УРСР встановився жорстокий окупаційний режим. Під владою Німеччини виявилися величезні простори радянської України, яку окупанти вважали частиною великонімецького «життєвого простору» . Вона мала перетворитися в аграрно-сировинний додаток, з подальшим знищенням 65% українців, а ту частину населення яка залишиться, використовувати як джерело дешевої робочої сили для «Великої Німеччини».

17 липня 1941 р. Гітлер підписав наказ про передачу окупованих радянських земель у відання рейхсміністерства у справах зайнятих східних областей на чолі з А. Розенбергом. Нехтуючи національними прагненнями українців, окупанти утворили на її території кілька адміністративних одиниць. Найбільша з них – Рейхскомісаріат Україна з центром у м. Рівному – була утворена 20 серпня 1941 р.

Рейхскомісаріат Україна включав в себе окуповану територію німецько-фашистськими загарбниками в період Другої світової війни тодішньої Української РСР і частини Білоруської РСР, за винятком Галичини і Трансністрії – області між Південним Бугом і Дністром, а також кількох сот кілометрів прифронтової зони, що знаходилася у веденні військової адміністрації відповідних груп армій.

Рейхскомісаріат влітку 1942 року було розширено «на майбутнє» і формально почав включати в себе землі центральної і південної Росії, в тому числі не захоплені німцями, – до заволзьких степів (Курськ, Орел, Тамбов, Воронеж, Саратов, Сталінград).

На території Рейхскомісаріату встановлювалась громадянська влада. Документи, які використовувались для регулювання державно-правових відносин на даних територіях: декрет Адольфа Гітлера «Про громадянське управління на окупованих східних областях», а також його наказ від 17.07.1941р. «Про впровадження громадського управління на окупованих східних територіях». Ці документи припускають формування на окупованих землях специфічні утворення, які називалися Рейхскомісаріатами.

Режим встановлений на цих територіях не вказував чіткого правового статусу населення й управління реалізувалася безпосередньо з Берліну, де для цього функціонувало, вже вище наведене спеціальне відомство: імперське міністерство у справах окупованих східних територій.

Джерелами права на окупаційних територіях були німецькі закони та інші нормативно-правові акти; а так само розпорядження і укази місцевих властей. Залишилися і окремі елементи радянської правової системи, такі як колгоспи. Наглядовим органом на даній території було гестапо і, засновані ним в допомогу, поліцейські загони з місцевих жителів.

На всі окуповані німцями території поширювалося «Оголошення головнокомандувача німецькими військами про заходи покарання за порушення населенням наказів окупаційної влади», яке затверджувало комендантську годину, заборону на перебування осіб без особливих перепусток за межами своїх ділянок, заборона на будь-які самовільні переміщення і включало в себе керівництво з світломаскування будинків. Дане оголошення мало в собі дев’ять пунктів, невиконання яких передбачало розстріл на місці.

Військова зона вважалася прифронтовій і в ній велися регулярні бойові дії. На територіях другої зони повністю скасовувалися радянські норми права і вводилися «Закони військового часу» які були указами командирів частин або комендантів населених пунктів, зайнятих німецько-фашистськими загарбниками. Спостеріганням за виконанням законів займалися офіцери вермахту, поліція, контррозвідка. У згоді з директивою Кейтеля від 23.07.1942 р. «Про військову підсудність у районі дій операції Барбаросса і особливі повноваження військ» і додатку до неї «Про застосування жорстоких заходів до населення який надає опір окупаційним властям» на територіях, зайнятих німцями, повинні були використовуватися масові насильницькі заходи, які мали виконуватися солдатами і офіцерами вермахту. Завдяки даній директиві вони не були військовими злочинцями. Будь-який же злочин могло бути розцінено як військовий і за нього було єдине покарання – розстріл. У двох зонах були спеціальні військово-польові суди. Діяльність цих судів регламентувалася наказом Гітлера, наведеному вище, і указом Розенберга «Про винесення спеціальними судами вироків про смертну кару особам, які не коряться окупаційній владі». Судова колегія складалася з двох обвинувачів і судді. Майже всі вироки військово-польового суду були смертними.

В окупації місцеве населення поділялося на три великі групи:

• Що підлягає германізації;
• Що підлягає виселенню за Урал;
• Що підлягає знищенню.

Кожна група відрізнялась за статусом. Ті що підлягали германізації ставали дешевою робочою силою для арійської нації, а дві інших групи фактично ставали безправними тваринами в очах німців, як казав на одному з повоєнних процесів обвинувачений есесівець Мюллер: «Ми бачили в кожному росіянині лише тварину. Це щодня вселялось нам керівництвом. Тому, здійснюючи вбивства, ми не замислювалися над цим, так як в наших очах росіяни не були людьми». Люди, які відносилися до першої групи, мали право працювати та получати пайки. Та у більшості випадків вони ставали поліцаями при місцевих комісаріатах. Дана група населення мала деякі громадянські права, хоча найчастіше вони надавались платно в продовольчому податку. Так наприклад реєстрація новонародженого малюка коштувала в мішок картоплі, а отримання рейхпаспорта – в пуд зерна.

Підводячи підсумок, можна сказати, що встановлення на території УРСР нацистської окупаційної цивільної адміністрації в 1941 р, яка діяла за допомогою поліцейсько-карального апарату, контролювала всі сфери життя місцевого населення, реалізовувала розроблене вищим політичним і військовим керівництвом Третього рейху політику «нового порядку», спрямовану на колонізацію і експлуатацію як населення, так і природних ресурсів. Ці заходи нацистів спричинили за собою незворотні жертви серед військовополонених і мирних громадян, а через репресії та вищезазначену політику населення стало майже безправним суб`єктом права.

 

Науковий керівник:                             доцент Скуратович І. М.

 

 

Приблуда Павло Миколайович,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 1 курс, 1 група

 

ПРАВОВЕ ВИЗНАННЯ УНР

 

Міжнародне визнання дуже важливе для будь-якої країни в світі. Оскільки воно дає міжнародну правосуб’єктність для держави, і, фактично, визначає місце держави в світі.

Сто років тому УНР, в результаті визнання в світі, постала як повноправний функціонуючий учасник міжнародного права. Її правосуб’єктність реалізовувалася через укладання міждержавних угод, участь у міжнародних конференціях, а також через встановлення двосторонніх дипломатичних відносин. Це можна підтвердити договорами з ключовими країнами Європи, зокрема з Четверним союзом, а згодом з Польщею, також з країнами Антанти (Великобританією та Францією) і Балтійськими країнами (Литвою, Латвією, Естонією та Фінляндією), а також листами провідних українських політиків того часу.

З проголошенням третього універсалу на теренах Європи з’явилася нова країна – Українська Народна Республіка. Цією країною, з демократичними тенденціями розвитку, зацікавилися провідні держави, зокрема військово-політичний союз Антанта. Керівництво Республіки було зацікавлено у зближені з цим країнами, зважаючи на їхнє геополітичне становище, значну міць та авторитет. До кінця листопада 1917 року в країну прибула французька військова комісія на чолі з генералом Табуї, а вже в січні 1918 року було призначено представника Великобританії – Піктона Бадже. Однак вони не мали достатніх повноважень для офіційного визнання країни тож навряд чи можна казати про визнання цими країнами УНР, тим більше вони не погодилися приймати дипломатичних представників від нашої країни.

Зовсім іншим було ставлення до України держав Центрального Блоку. Ці країни de jure визнали самостійність. Однак необхідно умовою визнання України було її, так зване, конституційне оформлення. Яке відбулося прийняттям четвертого універсалу. Починаючи з цього моменту Блок визнав самостійність фактом підписання, 9-го лютого 1918 року, Брест-Литовського мирного договору. Згодом, з приходом Павла Петровича Скоропадського, відбулося визнання України Польщею, зокрема в згідно з постановою від 19 жовтня 1918 року було засноване представництво в Польщі, яка в свою чергу 26 жовтня направила в Україну посла Ваньковича с грамотою, підписаною польським міністром закордонних справ. Який de facto визнав Україну.

Після повалення режиму Скоропадського, Петлюра усвідомлював необхідність налагодження зв’язків з Польщею, які зіпсувалися внаслідок збройного конфлікту між Польщею та її союзниками (зокрема Румунією). 1 вересня 1919 року був укладений Договір про припинення військових дій між польськими та українськими військами: «Про завішення зброї між арміями Польської та Українською, заключний в Варшаві дня 1-го вересня 1919 р. між військовою делегацією Головного Командування Військ Польських і делегацією Головного Командування усіх Військ Української Народної Республіки». З листа Петлюри до М. Тишкевича «Щодо особливостей зовнішньої політики УНР на поточний момент» (30 вересня 1919 року), Петлюра зазначає: «Порозуміння з Польщею. Виїздить до Варшави 29/Х наша політично-військова місія, щоб договоритися до спільних військових акцій проти більшовиків та Денікіна». Тобто, він хотів становити відносини для спільної боротьби проти зовнішньої загрози. Згодом була представлена постанова про повноваження Української місії, відрядженої до Польщі (до 30 вересня 1919 року), в ньому було зазначено основне завдання місії: «Обопільне визнання Українською Народною Республікою Польської Річи Посполитої і Польською Річею Посполитою Української Народної Республіки суверенними державами і членами міжнародного єднання». Також в цьому проекті були прописані аспекти врегулювання торгівельних та фінансових питань, а також встановлення відповідних кордонів. В вищезазначеному листі зазначалося: «Порозуміння з Румунією. Воно проводиться нині професором Мацієвичем і отаманом Деловічем. Зносини добрі, дружні; маємо надію закінчаться добре». Визнання de jure УНР підтверджується фактом підписання Варшавського договору 21 квітня 1920 року: «Річ Посполита Польська визнає Директорію Незалежної Української Народної Республіки, на чолі з Головним Отаманом Симоном Петлюрою, за Верховну Владу Української Народної Республіки… Польський Уряд зобов’язується не заключати жодних міжнародних умов, направлених супроти України… Права національно-культурні, які Уряд УНР забезпечить громадянам польської національності на території УНР – будуть в не меншій мірі забезпечені громадянам національності української в межах Речі Посполитої Польської». Однак згодом в листі Петлюри до Олександра Шульгина, він зазначає: «…Знаючи з сумного досвіду поведінку поляків, не можемо сподіватися, щоб вони своїх обіцянок додержали». Ось такими, досить напруженими, були стосунки с Польщею.

Надзвичайно напруженими були стосунки з східним сусідом. Як на мене, важливим доказом визнання УНР можна вважати «Декларацію прав народів Росії» (25 листопада 1917 року) та «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради» (16 квітня 1917 року). В першому акті було проголошено: «Равенство и суверенность народов России, – та, – Право народов на свободное самоопределение, вплоть до отделения и образования самостоятельных государств». Що стосується наступного документу, то в ньому, по-суті, виражене двояке ставлення на юридичного оформлення країни: з однієї точки зору вони визнавали Українську Республіку, але з іншої відкидали політичні права уряду держави. De facto визнання Росією України відбулося внаслідок підписання четвертого договору Росії з Центральними державами (12 червня 1918 року). Незадовго після цього 24 грудня 1918 року була підписана постанова, згідно якої вона не визнає Україну, як незалежну державу. Що стосується Директорії, то варто знову повернутися до вище зазначеного листа С. Петлюри до М. Тишкевича «Щодо особливостей зовнішньої політики УНР на поточний момент» (30 вересня 1919 року), зазначалося: «Жодних комбінацією на ґрунті відновлення «Єдиної та неділимої Росії» не повинно бути. Ми можемо йти на порозуміння з Кубанню, Грузією». Стосовно політики Денікіна: «Денікінська політика для нас принципово не приємлива».

Також варто визначити відношення Ватикану до УНР. Наша держава направила туди дипломатичну місію на чолі з графом М. Тишкевичем. Згодом кардинал Гаспорі, за вказівкою Бенедикта XV, у своєму листі зазначав, що бажає: «щирої симпатії Ватикану до нової Держави». Однак не було підписано конкордату про визнання України. Однак перебування дипломатичної місії мало свої результати, зокрема: було висловлено ноту протесту проти польського переслідування греко-католиків, та надано, в липні 1920 року, гуманітарну допомогу у вигляді медикаментів та медичних інструментів.

Визнання Балтійськими країнами було обумовлене підписання на Четвертій конференції Балтійських держав «Політичної конвенції» (31 серпня 1920 року). В першій статті зазначено: «Держави, що беруть участь у конференції заявляють, що вони готові визнати один одного взаємно де-юре, остільки, оскільки це визнання не зроблено». Варто зазначити що в цій конференції приймали участь: Латвійська Республіка, Естонська Республіка Литовська Республіка, Фінляндська Республіка, УНР та ІІ Польська Республіка.

Підводячи підсумок, можна сказати, що УНР стала повноправним учасником міжнародних відносин. ЇЇ визнали ряд Європейських країн. Тож чергові намагання українців створити державу, а як відомо створення країни повинно супроводжуватися міжнародним визнанням, все ж таки увінчалися успіхом, але не надовго. Однак, це питання дуже складне та багатоаспектне, тож існує безліч поглядів на цю проблему.

 

Науковий керівник:                                  доцент Скуратович І. М.

 

 

Шевченко Юлія Андріївна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 1 курс, 8 група

 

АНАЛІЗ ПРАВ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ ЗА КОНСТИТУЦІЄЮ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ  1918 РОКУ

 

Конституцію УНР або «Статут про державний устрій, права і вольності Української Народної Республіки» вчені визначають як один з основних конституційних актів, прийнятих у XX ст., який закріплював основоположні принципи права та став однією з цеглинок, що заклав основи сучасного вітчизняного конституційного права. Основний Закон було прийнято на засіданні Центральної Ради 29 квітня 1918 року. Його можна вважати логічним результатом прагнення українського народу до незалежності. Конституція УНР юридично закріплювала демократичні засади існування держави та її громадян.

«Статут про державний устрій, права і вольності Української Народної Республіки» складався із восьми розділів: «Загальні постанови», «Права громадян України», «Органи власти Української Народньої Республіки», «Всенародні Збори Української Народньої Республіки», «Про Раду Народних Міністрів Української Народньої Республіки», «Суд Української Народньої Республіки», «Національні союзи», «Про часове припинення громадянських свобід», які разом налічували 83 статті.

У центрі уваги Конституції УНР знаходяться права і свободи людини і громадянина. У п’ятнадцяти статтях другого розділу «Права громадян України» йдеться про забезпечення політичних, соціально-економічних, культурних, релігійних прав і свобод громадян УНР. Слід зазначити, що і на сьогоднішній день, права і свободи людини і громадянина в правовій сфері визначають як правові можливості, необхідні для існування і розвитку особи, які визнаються невід’ємними, мають містити загальний характер для всіх людей, а також забезпечуватись і захищатись державою.

Права і свободи зазвичай взаємодіють з принципами права, і це яскраво спостерігається на прикладі статей другого розділу. Безумовно можна стверджувати, що конституційний акт передбачає державою визнання і дію принципу верховенства права, хоча окремої статті для нього не передбачено, як наприклад у статті 8 сучасної Конституції України. Щодо основоположних принципів права, то необхідно зазначити, що у Конституції УНР реалізовані всі принципи права. Зокрема, статті 11 і 12 передбачають рівність у правах і обов’язках між чоловіком і жінкою, а також рівність незалежно від походження, віри, національності, освіти і т.і. У вищезазначеному прикладі ми можемо помітити яскраво виражений основоположний принцип рівності, для якого характерне забезпечення однакових для всіх умов здійснення власної свободи.

Переходячи до реалізації основоположного принципу гуманізму, за яким відбувається визнання людини як особистості, її прав на вільний розвиток і т.і., зокрема в статті 14, в якій мова йде про те, що як громадянин УНР, так і ніхто інший на її території, не може бути покараний смертю, ані відданий тілесним покаранням або іншим видам покарання, які принижують людську честь і гідність. Гуманізм в Конституції УНР 1918 року можна розглядати як феноменальне явище.

«Справедливість є щонайпершою чеснотою суспільних інституцій», – сказав визначний американський філософ Дж. Ролз. І з цим неможливо не погодитись, адже принцип справедливості є основоположним і фундаментальним у системі права. До даного принципу можна навести як приклад статтю 13 Конституції УНР, яка передбачає, що громадяни УНР, іноземці, особи без громадянства і ін. не можуть бути затримані на території УНР без судового наказу не інакше, як на «гарячому вчинку». Але у разі затримання особи, підозрюваної у вчиненні того чи іншого протиправного діяння, вона має бути випущена не пізніше як за 24 години, у випадку, якщо суд не встановить причини для подальшого утримання її під вартою.

Говорячи по застосування основоположного принципу свободи, необхідно наголосити, що поняття «свобода» кожен трактує по-різному, часто виходячи за межі права і закону. Все ж, головною вимогою цього принципу залишається наступне: дозволено все, що не заборонено законом. В Основному Законі Української Народної Республіки 1918 року це можна підтвердити статтею 21, яка в свою чергу передбачає активне і пасивне право громадян УНР, що досягли повноліття (20 років), брати активну і пасивну участь у виборах, як до законодавчих органів, так і до виборчих органів місцевого самоврядування.

Слід зауважити, що незважаючи на всю свою демократичну спрямованість, Конституція так і не була втілена в життя, адже цьому передували певні події, які відбувались тоді на території України. Але саме конституційний акт 1918 року увібрав у себе передові ідеї української правової думки і досягнення світового досвіду. Він став першою Конституцією незалежної, демократичної, суверенної України. Статут надав широкі права і свободи громадянам Української Народної Республіки.

Виходячи з вищенаведеного, можна зробити висновок: Статут про державний устрій, права і вольності УНР становить цінність як змістовна пам’ятка національної політико-правової думки загалом та вітчизняної доктрини конституційної регламентації правового статусу особи зокрема. Поряд із цим, положення щодо регулювання прав та основоположних свобод людини були прогресивними на даному історичному етапі та повністю відповідали європейським стандартам, які згодом знайшли своє закріплення у Європейській Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Саме тому історичний досвід Центральної Ради викликає інтерес і має бути врахований сучасними правознавцями, фахівцями конституційного права, сферу інтересів яких становлять захист прав і свобод громадян.

 

Науковий керівник:                  к.ю.н., доцент Лісогорова К. М.

 

 

Замковий Володимир Леонідович,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 4 курс, 14 група

 

Місце і роль екологічних прав у категорії  прав людини

 

Ідея «екологічних прав людини» не є новою. На багатьох міжнародних коференціях, починаючи з Стокгольмської конференції ООН 1972 року, говорили про це. Близько 60 країн мають конституції або закони, призначені для забезпечення екологічних прав. Актуальність цього питання підтверджується позицією Комісії ООН з прав людини.

Важливим є і те, що екологічні права не належать ні до будь-якої однієї категорії або “покоління” прав людини. Їх можна розглядати принаймні з трьох точок зору, розприділивши їх по різним категоріям або поколінням прав людини. По-перше, існуючі громадянські і політичні права можуть бути використані окремими особами, групами і неурядовими організаціями для отримання  доступу до екологічної інформації, засобів судового захисту і політичних процесів. З цієї точки зору їх роль полягає в розширенні прав і можливостей людини: сприяння участі в процесі прийняття рішень з екологічних питань  урядами для забезпечення дотримання мінімальних стандартів захисту життя, приватного життя та власності від екологічної шкоди. Друга можливість полягає в тому, щоб розглядати гідне та чисте навколишнє середовище в якості економічного або соціального права, зіставляючи їх з тими, прогресивне визначення яких закріплене в Пакті з економічних, соціальних і культурних прав 1966 року Організації Об’єднаних Націй. Основним аргументом на користь такого підходу є те, що якість навколишнього середовища прирівнюється по статусу до інших економічних і соціальних прав, таких як право на розвиток та інші. Як і щодо інших економічних і соціальних прав, це було б програмним положенням, оскільки в більшості випадків поширювалося тільки через відносно слабкі міжнародні механізми нагляду. Третій варіант буде розглядати якість навколишнього середовища як колективне або солідарне права, даючи громадам, народам, а не окремим особам право визначати, як їх середовище і природні ресурси повинні бути захищені і як слід управляти ними. Перший підхід є по суті антропоцентричним остільки, оскільки він фокусується на шкідливому впливі окремих людей, а не на самому навколишньому середовищі: він зводиться більше до “екологізації” законодавства в галузі прав людини, а не створення  законодавства в галузі екологічних прав. Другий підхід розглядає навколишнє середовище як самостійну категорію в своєму власному праві, але, тим не менш, таку, яка завжди буде вразлива для компромісів з іншими аналогічними привілейованими, але конкуруючими об’єктами, зокрема з правом на економічний розвиток. Третій підхід є найбільш спірним. Не всі правозахисники виступають за визнання прав третього покоління, стверджуючи, що вони знецінити концепцію прав людини, і відвернуть увагу від необхідності імплементації існуючих громадянських, політичних, економічних і соціальних прав в повному обсязі.

На думку автора, керівним в цьому питанні має стати  проект Декларації принципів прав людини і навколишнього середовища, який розробила Підкомісія ООН по запобіганню дискримінації і захисту меншин в 1994 році. Цей проект декларації запропонував концепцію прав людини і навколишнього середовища набагато ближче до першого принципу Стокгольмської декларації 1972 року, чим до першого принципу декларації Ріо 1992 року. Вона проголосила в цілому, що «всі особи [мають право] на право на безпечне для життя і здоров’я довкілля сприятливе для справедливого задоволення потреб нинішніх поколінь і що не порушує прав майбутніх поколінь щодо справедливого задоволення їх потреб “.  Це право включає в себе, серед іншого, свободу від забруднення, погіршення стану навколишнього середовища і діяльності, що чинить негативний вплив на навколишнє середовище або сталий розвиток, захист і збереження повітря, ґрунту, води, біологічного різноманіття та екосистем; екологічно безпечний доступ до природи; збереження і стале використання природи і природних ресурсів; збереження унікальних об’єктів; право на традиційне життя для корінних народів. У доповіді ООН Підкомісія підкреслила не тільки тісний зв’язок між правом на безпечне для життя і здоров’я довкілля та правом на розвиток, але й спиралася на неподільність і взаємозалежність всіх прав людини. Цей великий і складний перерахунок екологічних прав і обов’язків на міжнародному рівні було засноване на опитуванні національного і міжнародного права в галузі прав людини і міжнародного екологічного права. Найбільш фундаментальний висновок Спеціального доповідача було те, що мало місце «перехід від екологічного права до права на безпечне для життя і здоров’я довкілля»

Ця доповідь Комісії з прав людини не була сприйнята і пропозиція не викликала стійкого бажання рухатися в даному напрямку. Інші вчені, зокрема Гюнтер Гандл вважає, що просто ще не сформувалися передумови для розвитку стандартів і окреслення місця екологічних прав людини. Сьогодні у розробці міжнародного права на безпечне для життя і здоров’я довкілля  існують три головні проблеми:  по-перше, це було б занадто розпливчасте поняття, щоб мати нормативне визначення; по-друге, це було за своєю суттю більше антропоцентричним підходом; по-третє, в цьому немає нагальної необхідності, враховуючи ступінь, в якому міжнародне право вже розглядало екологічні проблеми.

Невдачі на міжнародному рівні врегулювати ці питання привели до закликів розробити новий підхід. Подальший тиск для введення таких змін походить від наслідків економічної та соціальної глобалізації. Необов’язкові ( «м’яке право») договори є неадекватною основою для ефективного управління цими процесами. Тому актуальним сьогодні є фундаментальні розробки науковцями цього питання та міжнародне забезпечення розроблених положень.

 

Науковий керівник:                             к.ю.н., асистент Лозо О. В.

 

 

Казанська Рената Тимурівна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

Господарсько-правовий факультет, 5 курс, 3 група

 

ЩОДО ПРОБЛЕМИ ІСНУВАННЯ ЗАСТАРІЛИХ НОРМ В ЕКОЛОГІЧНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ

 

Сьогодні увагу громадськості все більше привертає проблема безпечного навколишнього середовища. Світова практика вже довела, що людська діяльність з одного боку може бути зручною і корисною, а з іншого – призводити до необоротних наслідків, такі як забруднення довкілля (що в свою чергу сприяє суттєвому погіршенню здоров’я населення, негативними змінами в його генофонді, масовому зникненню видів рослин і тварин). За таких обставин актуальність права громадян на безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище набуває особливого значення та питання щодо його забезпечення (зокрема, правового) перетворюється у завдання номер один для держави.

Однією з нагальних проблем сучасного екологічного права є наявність надмірної кількості застарілих нормативних приписів. Зокрема, у пояснювальній записці від 20.02.2004 р. до проекту Екологічного кодексу України йдеться про те, що необхідність розробки й прийняття Екологічного кодексу України обумовлена потребою у подальшій систематизації екологічного законодавства, позбавленні його застарілих еколого-правових норм, усуненні прогалин у законодавчому регулюванні охорони довкілля, забезпеченні взаємоузгодженого врегулювання різних напрямків природоохоронної діяльності, упорядкуванні застосування еколого-правової термінології.

Слід звернути увагу на те, що досконалого правового регулювання потребує діяльність суб’єктів, які здійснюють управління в зазначеній сфері. Так, в Україні й досі тривають реформи, спрямовані на реорганізацію існуючої системи органів виконавчої влади та на їх оптимізацію. Водночас, акти законодавства, які регулюють діяльність тих чи інших органів управління, не приведені до «чинного» стану. Цю проблему автор пропонує розглянути на конкретних прикладах.

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів від 10.09.2014 р. № 442 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» (а саме п. 1) було утворено Державну службу України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів, реорганізувавши шляхом перетворення Державну ветеринарну та фітосанітарну службу і приєднавши до Служби, що утворюється, Державну інспекцію з питань захисту прав споживачів і Державну санітарно-епідеміологічну службу та поклавши на Службу, що утворюється, функції з реалізації державної політики, які виконували органи, що припиняються (крім функцій з реалізації державної політики у сфері племінної справи у тваринництві, у сфері охорони прав на сорти рослин, у сфері епідеміологічного нагляду (спостереження) тощо. Отже, такі органи як, наприклад, Державна ветеринарна та фітосанітарна служба або ж Державна санітарно-епідеміологічна служба були ліквідовані. У цей же час, перевіряючи чинність положень про ці органи на офіційному веб-порталі Верховної Ради України, ми переконуємося, що обидва положення наразі є чинними (Указ Президента України «Про державну ветеринарну та фітосанітарну службу України» від 13.04.2011 р. № 464/2011 діє в поточній редакції від 20.04.2013 р., а Указ Президента «Про Положення про Державну санітарно-епідеміологічну службу України» від 06.04.2011 р. № 400/2011 діє в поточній редакції від 14.02.2012 р. Тобто, органів уже немає, а положення про них чомусь залишаються чинними. Те саме можна сказати і про Державне агентство земельних ресурсів України (Положення про цей орган, затверджене Указом Президента України від 08.04.2011 р. № 445/2011 є чинним і діє в поточній редакції від 03.01.2013 р., хоча саме агентство було перетворене на Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру ще в 2014 р.).

Іншим прикладом може слугувати Закон України від 25.06.1992 р. № 2498-XII «Про ветеринарну медицину». У ст. 1 Закону розкривається (а надалі в законі активно застосовується) поняття Державного департаменту ветеринарної медицини з державною інспекцією ветеринарної медицини (далі – Департамент) як органу державного управління, що здійснює функції адміністрації ветеринарної медицини України. Хронологічний аналіз нормативно-правової літератури дозволяє стверджувати, що з моменту прийняття зазначеного Закону і до сьогодні функції Департаменту переходили до різних органів: передусім до згаданої в цій роботі Державної ветеринарної та фітосанітарної служби України, а тепер – до Державної служби України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів. Тобто, незважаючи на те, що сам Закон нібито постійно оновлюється (оскільки діє в поточній редакції від 09.05.2016 р.), його положення так і залишаються застарілими і такими, що не відповідають дійсності.

Підсумовуючи, треба наголосити, що для ефективного функціонування нормативно-правової бази замало досконалої та постійно оновлюваної нормотворчості. Щоразу, приймаючи нову норму, слід скасовувати стару і замінювати у всіх діючих законах всі можливі посилання на положення, яке вже в дійсності втратило чинність (як у випадку з положеннями про органи). Лише «очищена» правова база стане дієвим підґрунтям на шляху до забезпечення екологічних прав громадян та ефективного функціонування механізмів правового регулювання у цій сфері.

 

Науковий керівник:                     к. ю. н., доцент Бредіхіна В. Л.

 

 

Лобарєва Анастасія Олександрівна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 4 курс, 11 група

 

РОЛЬ НАУКИ ЕКОЛОГІЧНОГО ПРАВА

У РОЗВИТКУ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

 

Процес реформування законодавства в Україні триває від отримання нею незалежності. Не обходять реформи законодавства і галузь екологічного права. Зараз приймаються нові закони, вносяться зміни до вже діючих законів, приймаються підзаконні нормативно-правові акти для врегулювання відносин щодо яких є прогалини, колізії чи процес врегулювання яких є застарілим.

Перед прийняттям кожного з нормативно-правових актів проводиться його розробка, в ході якої йде збір інформації щодо об’єкта регулювання, чинний стан їх урегульованості, думки науковців та міжнародний досвід. На жаль, наразі законодавець не завжди залучає до розробки законопроектів науковців, а іноді навіть не прислухається до їхньої думки.

Одним із проблемних питань реформування екологічного законодавства в Україні стало внесення змін до статті 2 ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища», яка була викладена у такій редакції: «Відносини у галузі охорони навколишнього природного середовища в Україні регулюються цим Законом, а також розроблюваними відповідно до нього земельним, водним, лісовим законодавством, законодавством про надра, про охорону атмосферного повітря, про охорону і використання рослинного і тваринного світу та іншим спеціальним законодавством». До названої статті 16 жовтня 2012 року було внесено зміни та виключено формулювання «… розроблюваними відповідно до нього …».

Під час впровадження цих змін науковці вказували на проблемність таких змін, зокрема, що даний Закон є базовим у сфері охорони довкілля, своєрідною «екологічною конституцією», відповідно інші закони екологічної сфери повинні узгоджуватись із ним, що має забезпечити єдність, узгодженість правового регулювання даної сфери суспільних відносин, в разі прийняття законопроекту як закону виникне можливість ігнорувати основоположні принципи охорони навколишнього природного середовища при здійсненні господарської, управлінської та іншої діяльності. Комітети Верховної Ради України також пропонували відхилити такі зміни, однак закон був прийнятий.

В результаті таких змін склалася ситуація, коли думка більшості вчених у галузі екологічного права залишалась поза увагою законодавця, і була змінена система законодавства законом, перед яким не ставились такі завдання.

Тож постає питання, як врегулювати зв’язок між науковцями і законодавцем при реформі законодавства нашої країни?  Вбачаємо три основні шляхи вирішення цього питання.

Перш за все, актуальним є планування законотворчого процесу. Так велика кількість запропонованих законопроектів залишаються не прийнятими протягом тривалого часу і втрачають свою актуальність ще не вступивши в силу. Такі законопроекти потребують доопрацювання, чи навіть розробки нових законопроектів, що знецінює значну частину законодавчих ініціатив науковців та їх наукові пошуки.

Отже, доцільним буде розробляти план, за яким науковці будуть розробляти ті закони які будуть прийняті, і не витрачати час на законопроекти, які є неактуальними у певний час.

Другим шляхом вирішення питання взаємодії законодавчого органу і науковців, є введення обов’язкового врахування думок науковців при прийняті нормативно-правових актів. Звичайно, не потрібно прирівнювати науковців до законодавців, проте врахування наукової експертизи є дуже важливим положенням. На сьогодні було декілька проектів законів «Про нормативно-правові акти» за роки незалежності. Зокрема, цікавим є положення щодо обов’язковості наукової та екологічної експертизи кожного законопроекту. Це надало б можливість врахувати думку науковців і запобігти прийняттю законів які заздалегідь не відповідають реаліям суспільства.

Третім напрямком взаємодії законодавця і науковців може бути створення дієвого механізму висновків юридичних досліджень до законодавчого органу. Майже кожна наукова робота містить розділ, у якому науковці надають свої пропозиції щодо вдосконалення законодавства. Іноді у наукових роботах містяться цілі законопроекти, але до законодавця вони доходять лише коли їх надсилає сама особа, яка проводила дослідження. Ми вважаємо доцільним ввести процедуру, коли після захисту і наукового обговорення пропозиції висловлені науковцями надсилались би до законодавчого органу. Це надало б змогу розглядати останні наукові розробки у сфері реформи законодавства, а також не залишати наукові пропозиції лише паперовою частиною наукових робіт.

Отже, наразі дуже важливим є питання зміни ставлення державних органів до актуальних напрацювань вчених. Зокрема, є пропозиція прийняти закон «Про нормативно-правові акти в Україні», в якому запровадити дієві механізми обов’язкового ознайомлення законодавця із результатами наукових досліджень та залучення науковців до безпосередньої правотворчої діяльності.

.

Науковий керівник:                                  к.ю.н., асистент Лозо О. В.

 

 

Пушкарьов Олександр Владиславович

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

Господарсько – правовий факультет, 5 курс, 2 група

 

Рух України до екологічно безпечного транспорту: реалії національного законодавства та світовий досвід

 

Україна в останні роки робить рішучі кроки на шляху вступу до Євпропейського Союзу. Низький рівень забезпечення екологічної безпеки населення значно ґальмує процес вступу до Співтовариства. Причинами є високий рівень концентрації підприємств зі шкідливими викидами у навколишнє природнє середовище, застаріле технологічне оснащення виробництв, низький рівень екологічної культури населення. На подолання цих негативних явищ окрім застосування загальнодержавних заходів підвищення рівня екологічної безпеки населення та територій, необхідним є формування тренду чистого та безпечного навколишнього середовища. Актуальним є також питання впровадження в українські реалії європейських та міжнародних екологічних стандартів, адаптація близько 200 директив ЄС по врегулюванню питань, пов’язаних із збереженням, захистом та поліпшенням стану довкілля, охороною здоров’я людей, виваженим та раціональним використанням природних ресурсів.

Одним з найбільших забруднювачів атмосферного повітря є транспорт.  Стокгольмська конференція 1972 р., заклавши міжнародні принципи охорони довкілля, визнала транспорт одним з основних джерел повітряного забруднення. У зв’язку з цим у європейському співтоваристві, поряд з узгодженням законодавства по боротьбі з шумами, розпочалася гармонізація аналогічних актів стосовно локального і транскордонного повітряного забруднення.

Відповідно до Транспортної стратегії України на період до 2020 року, схваленої розпорядженням Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2010 р. N 2174-р, основними принципами є забезпечення екологічної безпеки, обов’язковість  дотримання екологічних стандартів і нормативів під час провадження діяльності у галузі транспорту. Нажаль, більшість положень національного законодавства щодо екологічної безпеки є декларативними та не встановлюють конкретних заходів їх реалізації. У 2015 році в країнах ЄС було впроваджено стандарт «Євро-6», призначений, зокрема, регулювати ще менший вміст шкідливих речовин у відпрацьованих газах. Згідно з нормами цього стандарту викиди вуглекислого газу новими марками легкових автомобілів мають бути меншими, ніж 130 грам на 1 км шляху. Відповідно до Закону України «Про деякі питання ввезення на митну територію України та реєстрації транспортних засобів» планується ввезення автомобілів, які відповідають екологічним вимогам не нижче рівня  “ЄВРО-6” – з 1 січня 2018 року, за винятком транспортних  засобів,  вироблених в Україні або ввезених на митну територію України до 31 грудня 2017 року включно. Тобто українське законодавство майже на 3 роки відстрочило впровадження даного стандарту, що свідчить про гальмування процесу мінімізації рівня забруднення навколишнього природного середовища. До того ж екологічні стандарти Євро-6 для автомобілів, введення яких в Україні заплановано на 1 січня 2018 року, можуть відкласти ще на два роки. Асоціація міжнародних автомобільних перевізників АсМАП України виступила з підтримкою Законопроекту № 5624 від 29.12.2016. На її думку тільки він відповідає вимогам перевізників. Законопроект передбачає перенесення введення стандартів Євро-6 на 1 січня 2020 року.

Відомо, що в Україні парк легкових, вантажних, вантажопасажирських, спеціальних, спеціалізованих автомобілів та автобусів є одним із найбільш застарілих у Європі. Тому особливої уваги заслоговує проблема утилізації транспортних засобів. Слід зазначити, що система утилізації вже давно діє в країнах ЄС. У багатьох європейських державах за останнє десятиріччя відзначається істотний прогрес у галузі зниження обсягів викидів забруднюючих речовин у довкілля в результаті збільшення кількості нових автомобілів, окрім того Європейським Союзом погоджено два етапи подальшого значного скорочення викидів СО2, NOx, вуглеводів, бензолу.

Залізничний транспорт має важливе значення для функціонування транспортної системи будь-якої країни. Не стала виключенням й Україна, однак діяльність залізничного транспорту має значний вплив на довкілля, який за останні роки набув глобальних масштабів. Слід відмітити, що Закон України «Про залізничний транспорт» не містить окремого положення щодо регулювання охорони довкілля. Важливим міжнародно-правовим актом у сфері забезпечення екологічної безпеки на транспорті є Конвенція про цивільну відповідальність за шкоду, спричинену при перевезенні небезпечних вантажів автомобільним, залізничним і внутрішнім водним транспортом 10 жовтня 1989р. Так, у п. 2 ст. 4 Конвенції зазначено, що кожна зі сторін повинна забезпечити, щоб транскордонне перевезення небезпечних та інших відходів було зведене до мінімуму відповідно до екологічно обґрунтованого й ефективного використанням таких відходів, і здійснювалася би таким чином, щоб здоров’я людей і навколишнє середовище були захищені від негативних наслідків, до яких може призвести це перевезення.

Отже, відповідно до ситуації, що склалася в Україні, міжнародних зобов’язань та європейських принципів необхідна активізація впровадження сучасних заходів екологічної політики. У контексті інтеграції України в європейський простір та посилення глобалізаційних процесів важливим є прискорення процедури приведення нормативно-правової бази з питань охорони навколишнього середовища у відповідність до законодавства Європейського Союзу. Варто відзначити, що без дій та підтримки з боку населення сучасну екологічну ситуацію змінити складно.

 

Науковий керівник:                            к.ю.н., асистент Лозо О. В.

 

 

 Головій Тарас Юрійович

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

Господарсько-правовий факультет, 3 курс, 8 група

 

Іноземний досвід функціонування бікамерального парламенту

 

16 квітня 2000 р. було проведено Всеукраїнський референдум щодо реформування системи державного управління в Україні. Одне з питань, яке на нього виносилось, стосувалось саме двопалатного парламенту: «Чи підтримуєте Ви необхідність формування двопалатного парламенту в Україні, одна з палат якого представляла б інтереси регіонів України і сприяла б їх реалізації, та внесення відповідних змін до Конституції України і виборчого законодавства»? Відповідь «так» надало 81,68%, «ні» – 16,79%. Однак народна думка так і не була реалізована у відповідних законодавчих змінах.

Варто відзначити, що в Україні є чимало наукових статей, у яких досліджується ця проблематика. Для висвітлення цього питання доцільно дослідити деякі з них.

Поняття «бікамералізм» означає двопалатну будову парламенту.

О. Волощук зазначає, що «на думку перших мислителів-теоретиків демократії, принцип двопалатності покликаний сприяти більш ефективному, зваженому прийняттю рішень, згладжуванню суперечностей між інтересами великих і малих регіонів однієї країни, наступності у роботі парламенту і його компетентності». Автор наводить вислів Ш. Монтеск’є, який зазначав, що двопалатність – ефективний засіб «утримувати від крайнощів» як виконавчу, так і законодавчу владу.

Відомо, що двопалатні парламенти завжди існують у державах з федеративною формою територіального устрою, а в унітарних державах можна спостерігати наявність як одно-, так і двопалатного парламенту. Наявність двопалатних парламентів у федеративних державах пояснюється, необхідністю реалізації суб’єктами федерації своїх суверенних прав, однак постає питання: навіщо потрібен двопалатний парламент у федеративній державі? Т. А. Француз-Яковець з цього приводу у статті зазначає: «якщо  у  федеративній  державі бікамеральний  парламент – це необхідність, то в унітарних державах верхня палата є необхідною для експертизи законопроектів і більш всестороннього представництва населення». У своїй статті автор стверджує, що сучасні бікамеральні інститути спроможні ефективно забезпечити оптимальне узгодження основних ознак сучасного демократичного устрою: принципів представництва, ефективності,  розподілу влади.

О. Волощук стверджує, що смисл двопалатного парламенту неможливо визначити однозначно, спочатку ж існування такої ідеї пояснювали  дією принципу “роздільного представництва”. На думку автора, до проблеми бікамералізму треба підходити комплексно, аналізуючи кілька факторів, які могли лежати в основі двопалатної організації парламенту у тій чи іншій державі. Таку ж позицію займає і Т. А. Француз-Яковець.

Відомо, що вирішуючи питання про перспективу запровадження двопалатного парламенту, часто у багатьох виникає побоювання щодо можливого наслідку цього – федералізацію держави, що ні за яких умов не може бути прийнятним для України. М. Ю. Дурдинець щодо цього зазначає, що такі побоювання не мають наукового підґрунтя та не підтверджувались на практиці і що «хоча між федералізмом і бікамералізмом існує зв’язок, водночас він не має зворотнього характеру». Натомість автор стверджує, що цілком  реальною є інша загроза, яка полягає у негативних наслідках  створення «кишенькової» для власників великих капіталів і «мажоритарного» адмінресурсу верхньої палати.

Підсумовуючи, можна назвати такі переваги двопалатних парламентів: забезпечення більш якісного законодавчої техніки, удосконалення механізму стримувань і противаг, розширення народного представництва у парламенті, запобігання прийняттю необдуманих та згубних рішень, збалансування протилежних політичних сил у парламенті, взаємний контроль палат одна одної, більша публічність та прозорість обговорення та прийняття рішень, забезпечення наступності в роботі парламенту та ін. До недоліків же слід віднести ускладнення процедури обговорення та прийняття рішень; збільшення витрат на утримання парламенту та ін.

Деякі розвинені країни переходять від бікамералізму до моделі однопалатного парламенту. Це означає, що в рамках кожної з цих моделей можливе ефективне виконання парламентом своїх функцій та гармонійне існування політичної системи.

Тому слід погодитись з Дурдинцем М.Ю., який висловлюючи свою думку з приводу доцільності запровадження двопалатного парламенту акцентував увагу перш за все на ціннісних засадах політичної системи. Безперечно, що саме цінності є основою будь-яких відносин, в тому числі й політичних та правових і це стосується будь-якої держави. Організаційні ж засади функціонування ланок політичної системи оформлюють ціннісні відносини між ними. Напевно, саме через наявність високих демократичних цінностей багато розвинених держав досягли оптимальної взаємодії усіх гілок влади в рамках, як одно-, так і двопалатної структур парламенту.

Запровадження в Україні двопалатного парламенту може мати певні позитивні наслідки для ефективного функціонування української політичної системи, однак необхідно усвідомлювати, що така реформа не є панацєю і кардинально не вирішить усі проблеми української політико-правової системи. Перш за все, кожен громадянин має привести у відповідність свій світогляд до демократичних цінностей та ідеалів. Тільки після цього можливі системні зміни в українському державному та суспільному житті. Бікамеральний парламент в такому разі виступатиме ефективним засобом для забезпечення ефективного функціонування вищих органів державної влади в інтересах українського народу. В такому разі це рішення має бути прийнято шляхом проведення повторного всеукраїнського референдуму, оскільки після схвалення українським народом цього питання минулого разу пройшло багато часу. Також такій реформі має передувати чимало інших (реформа місцевого самоврядування, особливо – адміністративно-територіального устрою).

 

 

Гук Ганна Василiвна
Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ,3 курс,2 група

 

НІМЕЦЬКИЙ БУНДЕСРАТ ЯК ІНСТИТУТ ПРЕДСТАВНИЦТВА ІНТЕРЕСІВ ЗЕМЕЛЬ

 

Одним із основних органів державної влади будь-якої демократичної держави є парламент.

Під парламентом звичайно розуміють одно- або двопалатну представницьку установу. При цьому парламент кожної країни характеризується власними особливостями організації та функціонування.

Так, німецький Бундесрат у вітчизняній фаховій літературі визначається як верхня палата німецького Парламенту, а Бундестаг нижня. Однак у самій Німеччині більшість державознавців вважають, що тільки Бундестаг фактично є парламентом.

Аналіз положень Основного Закону ФРН дає можливість зробити висновок, що тільки Бундестаг обирається населенням, складається з депутатів і представляє німецький народ як єдине ціле.

Щодо юридичної природи Бундесрату, Основний закон обмежуються вказівкою на те, що «через Бундесрат землі приймають участь у законодавчому управлінні Федерацією і у справах Європейського Союзу» [1].

Отже, Бундесрат, або Федеральна рада Німеччини як його ще називають, складається з представників урядів земель, які їх призначають та відкликають.

Уряди федеральних земель шляхом свого представництва у Бундесраті беруть безпосередню участь у законотворчості федерації.

Кількість представників, або голосів від кожної землі визначається відповідно до чисельності населення. Такий порядок називається принципом Бундесрату або геометричним принципом. При цьому, голоси однієї із земель не можна поділити, оскільки вони мають бути використані тільки одностайно та через відповідних членів або їх представників (стаття 51 Основного Закону ФРН).

Важливо також відзначити, що Бундесрат не є виборним органом і не має чітко встановленого строку повноважень. У його складі постійно здійснюються ротації, порядок та строк проведення яких залежать від виборів до ландтагів, тобто місцевих представницьких органів, а також від формування земельних урядів.

Цікавим є порядок обрання Президента Бундесрату, який очолює його роботу. Так, у 1950 році голови земельних урядів уклали «Кьонігстагську угоду», згідно з якою головування у Бундесраті змінюється на основі ротації відповідно до чисельності земельного населення, починаючи з найбільшої землі.

Дана процедура спрямована на встановлення рівності земель, не дивлячись на її численність та надання кожній права висувати свого кандидата у Президенти.

Фактична робота Бундесрату відбувається в комітетах, які формуються відповідно до завдань Бундесрату у законодавчому процесі.

Та не дивлячись на різноманіття напрямків діяльності німецького Бундесрату, основне його завдання полягає у законотворчій діяльності.

Бундесрат, поряд з Бундестагом і Федеральним урядом, має право законодавчої ініціативи, хоча використовує його дуже рідко.

З метою визначення ролі Бундесрату у законотворчій діяльності потрібно зазначити, що «німецьке конституційне право розрізняє федеральні закони, які потребують схвалення Бундесрату, та закони, які не потребують такого схвалення. Закони, які потребують схвалення, досить чітко визначаються Основним Законом» [2, с. 11].

Зосередимося на процедурі ухвалення законів, які потребують затвердження Федеральної ради Німеччини. У тих випадках, коли Бундесрат підтримує законопроект, який він має схвалити, цей документ надсилається до уряду, який в свою чергу відправляє його Федеральному президентові на підпис.

Якщо ж  Бундесрат не підтримує законопроект то тоді Бундесрат, Федеральний уряд або Бундестаг можуть скликати погоджувальний комітет, до складу якого входять по 16 представників від Бундестагу і Бундесрату, але під час роботи у цьому комітеті члени Бундесрату звільняються від обов’язку виконувати рішення земельних урядів і виступають як незалежні політики задля вирішення суперечки [3, с. 142].

В частині участі Бундесрату у законотворчій діяльності щодо законів, які не потребують схвалення, він має право заперечувати або протестувати.

Якщо заперечення підтримується більшістю голосів Бундесрату, то більшість у Бундестазі може це заперечення подолати; заперечення, яке потребує двох третин голосів, так само може бути опротестоване двома третинами більшості Бундестагу (стаття 77 Основного Закону Німеччини).

Але звичайно вирішальну роль у прийнятті законів, що не потребують схвалення Бундесратом відіграє Бундестаг.

Потрібно відзначити, що Бундесрат користується своїм правом протесту лише в тих випадках коли співвідношення партійних більшостей у Бундестазі та Бундесраті є різним.

За певних умов Бундесрат може стати єдиним законотворчим органом і тим самим замінити Бундестаг.  Це можливе у тих випадках, коли Федеральний Президент вводить стан законодавчої необхідності, який передбачено ст. 81 Основного Закону Німеччини. Цей стан є тимчасовим та встановлюється, як правило на шість місяців.

Бундесрат також має ряд повноважень щодо федерального управління. Погодження Бундесрату потрібно більшості постанов Федерального уряду. Також Бундесрат приймає участь у федеральному нагляді за землями.

Таким чином, Бундесрат будучи інститутом представництва інтересів земель володіє значними повноваженнями, серед яких в першу чергу потрібно виділити участь у законотворчій діяльності.

Не дивлячись на те, що кількість законів, що потребують погодження Бундесрату є незначною, їх фундаментальний та конституційних характер дозволяє говорити про вагомість функціонування Бундесрату як для федерального управління так і для розвитку окремих земель.

 

Науковий керівник:                           к.ю.н., доцент Новиков О. В.

 

 

Жутова Софія Миколаївна

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 3 курс , 2 група

 

ВЕСТМІНСТЕРСЬКА МОДЕЛЬ КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМУ

 

Питання конституціоналізму постійно перебувають в центрі уваги, оскільки саме він здатний реально відображати стан розвитку держави, інститутів державної влади та громадянського суспільства.

Всі стадії розвитку суспільства супроводжувались спробами сформувати точне поняття конституціоналізму, його зміст, сутність і структуру.

Разом з цим, серед науковців сформувалась точка зору, згідно з якою  конституціоналізму неможливо надати однозначного хрестоматійного поняття .

Не дивлячись на це, правова доктрина формує певні види конституціоналізму. Так, дослідники конституційно-правової теорії виділяють три основні концепції конституціоналізму: формальну, матеріальну та інституційну, які закладають основи для існування відповідних моделей конституціоналізму – американської, англійської та європейської.

Матеріальна концепція конституціоналізму базується на основі ідей лібералізму, а саме на політико-правових традиціях Сполученого Королівства Великобританії, де існує неписана конституція.

Взагалі, в Англії конституціоналізм ототожнюється із верховенством права. Саме таке розуміння конституціоналізму притаманне сучасній британській конституційній доктрині.

З даного приводу англійській вчений С. Маклвейн розглядає конституціоналізм як юридичне обмеження держави та повну протилежність свавільному правлінню.

Слід також відмітити, що всі інші наведені моделі крім вестмінстерської легко адаптуються до зміни зовнішніх і внутрішніх вимог і можуть модифікуватися для подолання кризових явищ у суспільно-політичній або економічній сфері держави.

Ідеї Вестмінстерської моделі конституціоналізму побудовані на суверенітеті парламенту, пануванні права й дії конституційних угод – юридично необов’язкових політичних і моральних конвенцій.

В межах даної моделі виконується функція парламентського контролю, який реалізується у формі надання офіційних запитів представникам виконавчої влади, роботи в комітетах, проведення консультацій та дебатів при внесенні поправок до законопроектів.

Дослідження даної моделі дозволяє диференціювати особливості взаємодії двопартійного парламенту та уряду залежно від форми державного правління.

Загальноприйнятою є позиція, що вестмінстерська модель відповідає парламентській республіці, в якій за умови поєднання виконавчої та законодавчої влади і домінування уряду над парламентом на парламентську опозицію покладається функція контролю над урядом.

Британська модель політичної опозиції є яскравим прикладом вестмінстерської моделі конституціоналізму. Мова йде про механізми державного впливу на опозицію, які можуть реалізовуватись шляхом нарахування додаткової заробітної плати лідеру опозиції, тобто голові опозиційного уряду.

Наведені факти підтверджують інституціоналізованість британської парламентської опозиції, яка фактично не має реальних важелів впливу на прийняття рішень з питань державного управління.

Попри це, вестмінстерська модель опозиції заснована на багатовікових традиціях і нормах та демонструє показовість опозиційної активності.

Параметри вестмінстерської системи політичного устрою, її особливості досі визначають характер основних процесів в країнах Британської Співдружності.

Говорячи більш детально, парламентський режим британського типу полягає в тому, що прем’єр-міністр, який є політичним главою виконавчої влади, є також головою партії більшості в Палаті Общин парламенту. Він формує уряд з числа членів партії більшості в парламенті, який несе колективну відповідальність перед Палатою Общин.

Поки зберігається більшість у парламенті, прем’єр-міністр може розраховувати на ухвалення всіх законопроектів, запропонованих його прихильниками, без внесення яких-небудь змін з боку опозиції. Прем’єр-міністр несе відповідальність перед парламентом і повинен зберігати підтримку правлячої партії.

Багато характерних рис даної моделі були експортовані у такі країни-члени Британської співдружності, як Канада, Індія, Австралія і Нова Зеландія. При цьому потрібно відмітити, що Нова Зеландія на відміну від інших названих держав має унітарний характер.

До даного переліку можна додати більшість англійських колоній в Азії і Західній Африці, а також Ізраїль.

Активно діє вестмінстерська модель в Індії, де вся повнота влади належить прем’єр-міністру, який спирається на більшість у нижній палаті парламенту, сформовану партією-переможцем парламентських перегонів чи партійною коаліцією. «Головний» міністр несе перед нею відповідальність за свої дії і може бути відправлений у відставку нижньою палатою. Звичайно це не означає перевиборів, скоріше за все члени коаліції знайдуть під час консультацій нову кандидатуру прем’єр-міністра і буде знову сформовано Кабінет міністрів.

Таким чином, вестмінстерського модель конституціоналізму має такі риси як стабільність, плюралізм, позитивна дискримінація, ротація політичних еліт шляхом проведення «прозорих» виборів.

 

Науковий керівник:                         к. ю. н., доцент Новиков О. В.

 

 

Корнєєва Ольга Віталївна

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 3 курс, 8 група

 

РОЗВИТОК ІНСТИТУТУ ПРЕЗИДЕНТСТВА В УКРАЇНІ

 

Першим політико-правовим актом, що започаткував процес реформування державної влади в Україні, була Декларація про державний суверенітет України, проголошена 16 липня 1990 року, яка вперше закріпила, що державна влада в Україні здійснюється відповідно до її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову.

Правляча політична еліта України, не маючи на той момент чіткого уявлення про місце і роль Президента за різних моделей республіканської форми правління, пішла найбільш простим шляхом: вдалася до запозичення передового (на її погляд) зарубіжного досвіду. Однак неврахування суспільно-політичних реалій тогочасної України призвело до того, що державний механізм “молодої” незалежної держави з Президентом на чолі будувався здебільшого шляхом “випробувань і помилок”.

5 липня 1991 року було прийнято низку законів. Серед них: “Про Президента Української РСР” і “Про вибори Президента Української РСР”. 1 грудня 1991 року відбулися загальні, прямі вибори глави Української держави, і вже 5 грудня новообраний Президент України (Л. М. Кравчук) склав присягу на пленарному засіданні Верховної Ради України.

Конституційна комісія розробила проект Концепції нової Конституції України, відповідно до якої, найбільш прийнятною для України визнавалася президентська республіка на зразок США. За такої форми правління Президентові однозначно відводилася роль найвищої посадової особи в державі і глави виконавчої влади. Саме така модель первісно й була закріплена в липні 1991 р., коли до Конституції УРСР 1978 року була внесена глава 12 “Президент Української РСР”, п. 4 якої встановлював, що Президент очолює систему органів державного управління, забезпечує їх взаємодію з Верховною Радою УРСР.

У подальшому для конституційного процесу в Україні був характерний перехід уподобань від американської до французької, що відповідно наклало свій відбиток на всі наступні зміни і доповнення до Конституції УРСР 1978 року, а також проектів нової Конституції України.

За прикладом Франції Україна обрала шлях напівпрезидентської республіки, де передбачалося, що посада президента співіснуватиме з посадою прем’єр- міністра. Слід пам’ятати, що інститут президентства був включений до вітчизняного конституційного права за відсутності будь-якого досвіду існування принципу розподілу влад на теренах України, саме тому первісно наша модель напівпрезидентської республіки була певним поєднанням відголосків радянської тоталітарної системи з французьким конституціоналізмом епохи П’ятої республіки.

Апогеєм розширення конституційних повноважень президента стало підписання 8 червня 1995 року Конституційного Договору між ВРУ і Президентом. Завданням цього акту було юридично вирішити “кризу влад”, яка головним чином полягала в тому, що Верховна Рада відмовлялася на законодавчому рівні закріпити повну самостійність глави держави у сфері формування внутрішньої політики держави та відповідних виконавчих структур. У підсумках за Конституційним Договором Україна отримала “сильного” Президента і “слабкого” Прем’єр-Міністра.

28 червня 1996 р. Верховна Рада прийняла Конституцію України кваліфікованою більшістю (315) голосів і закон про введення її в дію (338 голосів).

Відповідно до Конституції 1996 р. Президент перестав бути главою виконавчої влади і нібито випав із проголошеної ст. 6 Конституції тріади розподілу влад. Разом з тим йому відведена важлива роль у здійсненні розподілу влад, оскільки він пов’язаний обов’язком співробітництва і системою стримувань і противаг з усіма гілками влади, хоча структурно не входить до жодної з них.

Загалом відсутність в Конституції тези “Президент — глава виконавчої влади” дає змогу заперечити проти встановлення відносин “підпорядкованості” між урядом і Президентом України. Підпорядкованість Кабінету Міністрів Президентові, свідчила б про те, що останній є вищою структурною ланкою щодо уряду, а це прямо суперечить ч.1 ст. 113 Конституцій.

Однак навіть при “обмежувальному” підході до визначення компетенції Президента України обсяг його повноважень за Коституцією України в редакції 1996 р. все одно залишався вражаючим: ст. 106 описує його у тридцяти пунктах, і ще близько десяти розпорошені по тексту Конституції.

Фактично Президент України відповідно до Конституції 1996 р. поєднав у собі одразу три статуси  – глави держави, Верховного Головнокомандувача Збройних Сил і керівника зовнішньополітичної діяльності України.

Важливим недоліком Конституції 1996 р. стало те, що в руках Президента були сконцентровані надто широкі повноваження, які суб’єктивно підвищували його роль відносно парламенту та уряду. Особливо це стосувалося права призначати і звільняти з посад посадових осіб державного апарату. Якщо взяти до уваги ще й відповідальність усіх органів виконавчої влади перед Президентом, то фактично це робило його главою виконавчої влади.

Новий етап модернізації форми правління в Україні формально був започаткований зверненням Президента України до Українського народу з нагоди 11-ї річниці Незалежності, у якому глава держави запропонував перейти до парламентсько-президентської форми правління.

Аналізуючи Закон “Про внесення змін до Конституції України” № 2222-IV, можна констатувати прагнення законодавця втілити в Україні таку модель республіканської форми правління, яка є більш збалансованою в порівнянні з попередньою моделлю щодо співпраці трьох основних гілок державної влади. Незважаючи на суттєві обмеження повноважень Президента, за ним все таки було збережено вагомі важелі впливу як глави держави на державотворчі процеси в Україні.

Після обрання у 2010 р. Президентом України В. Ф. Януковича конституційний процес набрав нових обертів. Рішенням КСУ від 30 вересня 2010 р. № 20-рп/2010 Закон № 2222-IV було визнано неконституційним у зв’язку з порушенням конституційної процедури його розгляду і прийняття.  Було відновлено дію Конституції 1996 р. Таким чином, Україна знову повернулася до президентсько-парламентської форми правління, а отже Президент знову отримав те коло повноважень, що мав відповідно до Конституції України 1996 р.

Після відновлення дії Конституції 1996 р. велика кількість вітчизняних теоретиків права стояли на позиції, про необхідність повернення до Конституції 2004 р., парламентсько-президентську республіку вони вважають більш прийнятною для України, а звуження кола повноважень Президента необхідним для нормального функціонування державного механізму і розвитку держави.

Внаслідок подій, що відбулися взимку 2014 р. гостро постало питання про необхідність звуження кола повноважень Президента і збільшення компетенції Верховної Ради України у сфері управління державою. Це призвело до того, що 21 лютого 2014 р. Верховна Рада України прийняла Закон України “Про відновлення дії окремих положень Конституції України 2004 р”, в державі було встановлено парламентсько-президентську модель правління.

Таким чином, парламентсько-президентська форма правління для України: 1) є логічним завершенням довготривалого процесу конституційних реформ в Україні; 2) більш демократична та про європейська, а отже, вона є кроком на шляху євроінтеграції; 3) в ідеальному варіанті, саме така форма правління зможе убезпечити Україну від узурпації державної публічної влади главою держави.

Думається, що парламентсько-президентська модель правління є більш прийнятною для України і має більше шансів на існування в умовах сьогоденного суспільства.

 

Науковий керівник:                         к. ю. н., доцент Новиков О. В.

Степлюк Катерина Вячеславівна

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 3 курс, 1 група

 

ШЛЯХИ ПОДОЛАННЯ АБСЕНТЕЇЗМУ В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

 

Вибори є наймасовішою формою участі населення в політиці та управлінні. Однак з кожним роком рівень явки  в Україні на виборчих  дільницях стає все нижчим і нижчим. Ухилення громадян від участі у голосуванні на виборах, пасивний протест населення проти існуючої форми правління, політичного режиму і є абсентеїзмом. Наявність даної проблеми притаманна як Україні, так і багатьом зарубіжним державам.

У ст. 38 Конституції України за громадянами закріплено право «брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування». Йдеться саме про право, а не обов’язок громадянина брати участь у виборчому процесі, про добровільність участі у виборах, що не допускає примусового залучення громадян до участі у виборах.

Таким чином, можна констатувати той факт, що у демократичному суспільстві держава закріплює у власному законодавстві право громадян на добровільну участь у виборах, а не обов’язок. Кожен має право на свідомий вибір: брати чи не брати участь у виборах. А це певною мірою створює передумови для виникнення повної байдужості населення до політичного життя в суспільстві, зокрема до виборів – феномену абсентеїзму. Тенденція до зростання кількості індивідів, які відмовляються брати участь у виборах до владних структур піднімає питання легітимності влади.

В умовах тоталітарного режиму абсентеїзм носив дещо прихований характер. Агітувати населення за кандидатів на виборах не було сенсу (кандидат був один), і закликати брати участь у виборах також не було потреби, тому що участь у виборах носила примусовий характер.

Аналіз наукової літератури,практики проведення виборів дає можливість виявити ряд факторів, що вливають на низьку явку виборців для участі у голосуванні. Зокрема:

1. Відсутність довіри до системи влади – корумпованість і, як наслідок, неможливість впливу на існуючу систему.
2. Недовіра до кандидатів – постійне недотримання виборчих програм, створення професійною командою в уяві громадян лише певного образу даного політика.
3. Відсутність інтересу до політичного життя – форма, за якою прихована перша/друга модель.
4. Невпевненість у тому, що голос конкретного виборця буде врахований і може вплинути на загальний результат виборів.
5. Наявність брудних технологій в організації та проведенні виборчої кампанії.

При цьому необхідно відзначити, що низький рівень політичної участі громадян не є виключно українською проблемою. Навіть у розвинених демократичних країнах  Європи залучення громадян до участі у виборах представляє собою завдання аж ніяк не з простих.

У західноєвропейській практиці застосовуються різні заходи боротьби проти цього явища – від встановлення юридичного обов’язку брати участь у виборах до штрафів.

У деяких країнах участь у голосуванні розглядається як найважливіший громадянський обов’язок і законодавчо передбачається обов’язковий вотум, тобто юридичний обов’язок виборців взяти участь у голосуванні. З метою подолання абсентеїзму використовуються методи негативного впливу: за ухилення нараховуються штрафи, обмежується підприємницька діяльність, прийняття на державну службу, можливе тимчасове тюремне ув’язнення. Також присутні методи позитивного впливу: виплата грошової нагороди за участь у голосуванні з бюджету чи надання додатково до відпустки одного дня. Існують приклади, коли в країнах обов’язковий вотум і принцип вільної участі у виборах законодавчо суміщені. Наприклад, Конституція Італійської Республіки 1947 року ч. 2 ст. 48 визначає: «Голосування – особисте і рівне, вільне і таємне. Його здійснення є громадянським обов’язком». За ухилення передбачені так звані моральні санкції: голова представницького органу місцевого самоврядування має право публічно висловити громадський осуд пасивному люду й навіть поіменно назвати таких виборців в усному чи письмовому виступі.

Важко відповісти на питання, чи потрібно Україні наслідувати досвід західноєвропейських країн щодо встановлення обов’язку в голосуванні на виборах. Наразі, ухиляючись від свого громадянського права, абсентеїсти створюють загрозу повернення до тоталітарного режиму, оскільки влада набуває рис не контрольованості, а розвиток успішного демократичного суспільства ставиться під загрозу. Але з іншого боку, абсентеїзм виступає індикатором суспільного настрою і рівня довіри до політичної системи, оскільки виражає або протест громадян, або відсутність будь-якого інтересу до політичного життя країни.

Для виходу із ситуації необхідно формувати в свідомості громадян почуття відповідальності за все, що відбувається в країні, адже ми самі творимо свою історію.

 

Науковий керівник:                           к.ю.н., доцент Новиков О. В.

Данелюк Юрій Ігорович

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 4 курс, 2 група

 

ГОСПОДАРСЬКІ ВІДНОСИНИ З СУБ’ЄКТАМИ ГОСПОДАРЮВАННЯ В ЗОНІ ПРОВЕДЕННЯ АНТИТЕРОРИСТИЧНОЇ ОПЕРАЦІЇ

 

З боку правоохоронних органів України поширення набула практика притягнення підприємців до кримінальної відповідальності за статтею 258⁵ КК “Фінансування тероризму” за: 1) господарські та торговельні відносини з підприємствами із зони АТО; 2) сплату податків в так званій “ДНР”. Перерахування грошових коштів на поточні рахунки суб’єктів господарювання, які пов’язують з сепаратистами з так званих «ЛНР» та «ДНР», отримання товару від таких підприємств можуть викликати негативні наслідки для підприємства: 1) внесення до ЄРДР кримінального провадження за ст. 258⁵ КК; 2) арешт товару у дорозі та арешт грошових коштів слідчим суддею; 3) обшуки, вилучення документів та товару; 4) фактичне притягнення до кримінальної відповідальності[1].

Згідно зі статтею 43 Господарського кодексу України підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом[2]. Особливості здійснення окремих видів підприємництва встановлюються законодавчими актами. В жовтні 2014 року Кабінет Міністрів України видав Розпорядження «Про затвердження переліку  населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція», у рамках реалізації положень Закону України “Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції”. Цей спеціальний закон визначає тимчасові заходи для забезпечення підтримки суб’єктів господарювання, що здійснюють діяльність на території проведення антитерористичної операції, і осіб, які проживають в зоні проведення антитерористичної операції або тих, хто переселився з неї на час її проведення, а розпорядження КМ України, у свою чергу, визначає перелік населених пунктів, які необхідно вважати територією зони проведення АТО.  Проаналізувавши норми зазначеного вище Закону, можна встановити, що він не містить будь-якої заборони на ведення господарської діяльності в зоні проведення АТО підприємствами, зареєстрованими на території України, а також підприємствами, зареєстрованими на територіях в зоні проведення АТО, і не перереєстрованими на території України.

Проблема полягає в тому, що при проведенні угод щоб уникнути звинувачень у пособництві тероризму необхідно упевниться, що контрагент не здійснив «перереєстрацію» в «ДНР» або «ЛНР»[1]. Так, є відомості про налагодження та функціонування у Дніпропетровську конвертаційного центру, через який здійснювалось відмивання коштів для фінансування «ДНР-ЛНР». Як було з’ясовано співробітниками СБУ, зловмисники організували конвертцентр за сприяння посадових осіб одного з російських банків. Кошти підприємств, які знаходяться на тимчасово окупованих терористами територіях, через банк перераховувалися на рахунки низки фіктивних фірм під виглядом фінансової допомоги[3].

Наразі є тимчасовий порядок контролю за переміщенням осіб, транспортних засобів та вантажів (товарів) через лінію зіткнення у межах Донецької та Луганської областей. Він визначає додаткові умови ведення господарської діяльності, зокрема встановлює правила взаємодії суб’єктів господарювання та сторін конфлікту. Згідно з положеннями цього Порядку контроль здійснюється шляхом відстеження руху транспортних засобів, вантажів (товарів), що перевозяться транспортними засобами, на наявність відповідного дозволу на перевезення вантажу (товару), його відповідність даним зазначеним у такому дозволі, а також, на наявність заборонених предметів та речовин. Дозволом у розумінні даного акту є документ встановленого зразка, що надає право перевезення товару (вантажу) з тимчасово неконтрольованих територій на іншу територію України та з території України до тимчасового неконтрольованих територій. Переміщення вантажів (товарів) дозволяється виключно суб’єктам господарювання, які перебувають на обліку в органах ДФСУ та сплачують податки у порядку та розмірах, встановлених законодавством України, згідно з переліками, затвердженими Порядком[4]. Громадянин (власник або уповноважена ним особа), що має намір ввезти або вивезти вантаж (товар) до/з тимчасово неконтрольованих територій, має звернутися з відповідною заявою до ДФСУ за місцем своєї реєстрації. В’їзд на неконтрольовану територію та виїзд з неї здійснюється за умови пред’явлення паспортного документа та перепустки, виданої Координаційним центром та Координаційною групою, або у визначених місцях, які погоджені з місцевими органами державної влади[5].

Таким чином, можна констатувати, що законодавство щодо врегулювання відносин держави з суб’єктами господарювання, чия господарська діяльність безпосередньо пов’язана із суб’єктами, що знаходяться на тимчасово окупованих територіях, або з суб’єктами, що ведуть справи на таких територіях і мають необхідність контактувати з лінією розмежування, перебуває у стадії розвитку, але вже досягло певного успіху.

 

Список використаних джерел:

1. Свобода підприємницької діяльності в зоні АТО та відповідальність за фінансування тероризму: ризики для бізнесу [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.uaa.org.ua/uploads2/2015/6/24/ Михайлов.pdf
2. Господарський Кодекс України: Закон України від 01.08.2016 / Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, № 18, № 19-20, № 21-22, ст.144
3. СБУ викрила діяльність конвертаційного центру «ДНР-ЛНР»: Ukrainian times [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ukr-times.com.ua/194-sbu-vikrila-dyalnst-konvertacynogo-centru-dnr-lnr.html
4. Тимчасовий порядок контролю за переміщенням осіб, транспортних засобів та вантажів (товарів) через лінію зіткнення у межах Донецької та Луганської областей [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www.ssu.gov.ua/ua/pages/32
5. Затверджено Тимчасовий порядок ввезення вантажів на непідконтрольні території: архів електронного видання Бухгалтер і Закон [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://bz.ligazakon.ua/ua/magazine_article/bz007451

 

Науковий керівник:                             к.ю.н., доцент Товкун І. М.

 

 

Лабадін Віталій Ігорович,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 4 курс, 1 група

 

ОКРЕМІ АСПЕКТИ АДАПТАЦІЇ ГОСПОДАРСЬКОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ДО  ЗАКОНОДАВСТВА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

 

З моменту здобуття Україною незалежності питання інтеграції нашої держави до Європейського Співтовариства набуло значної актуальності. Це, у свою чергу, зумовило активізацію двосторонньої співпраці між Україною та Європейським Союзом (далі – ЄС), а однією з визначальних умов такої інтеграції постала необхідність приведення положень національного законодавства України до законодавства ЄС.

Станом на сьогодні найбільш комплексним та прогресивним нормативно-правовим актом, який визначає режим міжнародного співробітництва між Україною та Європейським Союзом є Угода про Асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським союзом, Європейським Співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з другої сторони (далі – Угода про Асоціацію). Відповідно до статті 456 цієї Угоди, остання почала діяти з 1 листопада 2014 року у порядку так званого тимчасового застосування у частині, яка визначена Європейським союзом.

У контексті досліджуваної теми визначальним є те, що відповідно до Вербальної ноти Генерального секретаріату Ради Європейського Союзу від 30 вересня 2014 року, з 1 січня 2016 року, до повного набрання чинності Угодою про асоціацію, почав діяти Розділ IV «Торгівля та пов’язані з торгівлею питання», який передбачає поступове створення зони вільної торгівлі між сторонами. Зважаючи на це, постає необхідність поступового приведення національного законодавства у сфері торгівлі відповідно до законодавства ЄС з метою досягнення поставлених Угодою про Асоціацію цілей.

Розділ IV Угоди про Асоціацію містить в собі 15 глав, якими визначаються основні напрямки діяльності учасників Угоди. Виходячи з аналізу положень даної Угоди умовно можна виділити 2 форми співпраці суб’єктів підписання: по-перше, це підтвердження сторонами уже взятих на себе прав та обов’язків за попередньо укладеними міжнародними договорами, які мають значення для Угоди про Асоціацію, та продовження співпраці у межах цих договорів; по-друге, це взяття на себе та здійснення нових обов’язків, передбачених даною Угодою, та наділення учасників Угоди відповідними правами, тобто здійснення співпраці за новими напрямами.

Більш актуальним та вагомим є дослідження останньої з названих форм. Зокрема, можна виокремити наступні вектори діяльності України щодо приведення національного законодавства у відповідність до законодавства ЄС у сфері торгівлі:

• необхідність зменшення або скасування ввізного мита на товари, що походять з країни, яка підписала Угоду про Асоціацію (далі – інша сторона), а базова ставка ввізного мита, стосовно якої повинно застосовуватися поступове зменшення, визначається в додатку до даної Угоди;
• надання національного правового режиму товарам іншої сторони відповідно до статті ІІІ ГАТТ СОТ;
• антидемпінгові та компенсаційні заходи повинні застосовуватись у повній відповідності з вимогами АДУ СОТ та АСУ СОТ;
• Україна повинна вжити необхідних заходів щодо поступового досягнення відповідності з технічними регламентами ЄС та системами стандартизації, метрології, акредитації, робіт з оцінки відповідності та ринкового нагляду ЄС та зобов’язується дотримуватися принципів та практик, викладених в актуальних рішеннях та регламентах ЄС;
• обов’язок України наблизити своє законодавство про санітарні та фітосанітарні заходи щодо охорони тварин до законодавства ЄС;
• здійснити заходи щодо забезпечення стабільності та повноти законодавчого регулювання митних процедур (передбачається, що положення і процедури мають бути пропорційними, прозорими, передбачуваними, недискримінаційними, об’єктивними й мають застосовуватися уніфіковано та ефективно);
• заборона адміністративних платежів, що мають дію, еквівалентну ввізному (імпортному) або вивізному (експортному) миту та зборам;
• забезпечення національного режиму або режиму найбільшого сприяння стосовно заснування та діяльності дочірніх підприємств, філій та представництв юридичних осіб Сторони ЄС в Україні;
• процедура ліцензування має здійснюватися на основі критеріїв, які не дають можливості компетентним органам реалізовувати свої повноваження з оцінювання на власний розсуд, тощо.

Таким чином, прагнення України до інтеграції в Європейське Співтовариство зумовлює необхідність зміни підходу до правового регулювання окремих питань у сфері торгівлі. Такі зміни можуть бути здійснені шляхом внесення відповідних змін до національного законодавства. При цьому, принципи правової регламентації цих відносин визначаються у двосторонньому порядку між Україною та Європейським союзом, що являє собою певну особливість. Однак, така гармонізація національного законодавства має на меті не лише створення більш сприятливих умов для діяльності суб’єктів господарювання, а й подальше забезпечення можливості національним товаровиробникам ефективно конкурувати на міжнародному ринку товарів і послуг. Такий підхід, у свою чергу, повинен забезпечити позитивні зміни в економіці нашої держави.

 

Науковий керівник:                                     к.ю.н., доцент Товкун І. М.

 

 

Сальо Юрій Романович

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКОЮ, 4 курс, 12 група

 

Проблеми господарсько-правового забезпечення рекламної діяльності в Україні. Реалії сьогодення.

 

Неможливо недооцінити роль реклами в XXI столітті, адже здається що вона повсюди: в інтернеті, на телебаченні, на радіо, – навіть виглянувши у вікно можна побачити якийсь та й рекламний матеріал. Вважаючи на таку масову поширеність цього методу поширення інформації, потрібно доволі якісно регулювати її на законодавчому рівні, а в перспективі, ще й постійно вдосконалювати законодавчі акти з метою швидкого та ефективного впливу на негативні наслідки використання реклами.

Основним нормативним документом в Україні є Закон України “Про рекламу” № 270/96-ВР від 03.07.1996 р. Цей закон визначає засади рекламної діяльності в Україні, регулює відносини, що виникають у процесі виробництва, розповсюдження та споживання реклами. В ст.1 визначено, що реклама це інформація про особу чи товар, розповсюджена в будь-якій формі та в будь-який спосіб і призначена сформувати або підтримати обізнаність споживачів реклами та їх інтерес щодо таких особи чи товару.

Згідно закону основними принципами реклами є: законність, точність, достовірність, використання форм та засобів, які не завдають споживачеві реклами шкоди, також реклама не повинна містити інформацію або зображення, які порушують етичні, гуманістичні, моральні норми, нехтують правилами пристойності, більше того реклама повинна враховувати особливу чутливість дітей і не завдавати їм шкоди.Відверто кажучи, можна знайти велику кількість реклами, яка не відповідає даним принципам, а особливо точності та достовірності. Для прикладу можна навести випадок з молочною продукцією, на упакуванні якого було сказано “З чистих Карпат”, хоча насправді з Львівської області походить лише 20% цієї сировини, а решта – з інших областей України. Виробник обґрунтовував свою позицію використання торгової марки, проте суд вирішив, що торговельна марка не звільняє від обов’язку повідомляти достовірну інформацію і більш того, зловживання нею з ціллю обійти вимоги до реклами.В ст. 9 вищеназваного закону сказано, що реклама повинна бути чітко відокремленою від іншої інформації, таким чином, щоб її можна було ідентифікувати як рекламу за допомогою аудіо-, відео-, комбінованих засобів, рекламного логотипу або коментарів ведучих з використанням слова реклама. Інформаційний, авторський чи редакційний матеріал, в якому привертається увага до конкретної особи чи товару та який формує або підтримує обізнаність та інтерес глядачів (слухачів, читачів) щодо цих особи чи товару, є рекламою  і  має бути вміщений  під рубрикою “Реклама” чи “На правах реклами”. У розрізі даного положення хотілося б згадати масову “приховану рекламу” в фільмах та серіалах, адже даний вид реклами дуже стрімко розвивається і, як показує практика, він працює. З виходом все більшої кількості нових блокбастерів глядачі все частіше помічають (іноді вона дуже нав’язлива) рекламу в кадрі. Але незважаючи на обурення і негативну реакцію на подібні спільні витівки кіноробів і рекламістів, багато хто купує саме рекламовані продукти.В економічній теорії та маркетинговій науці такий рекламний метод називається Продакт Плейсмент та вважається “основною прихованою зброєю маркетолога”. Варто зазначити, що цей метод є напрочуд ефективним і широко використовується як в телебаченні так і в інтернеті. Візьмемо для прикладу відео-хостинг YouTube. Десятки тисяч користувачів ведуть на цій платформі свої “відеоблоги” та прямі трансляції, в яких присутня прихована реклама, яка забороняється законодавством України (беруться до уваги користувачі платформи на теренах України). Правила YouTube зазначають можливість порушення законодавства і тому рекомендують дослідити законність використання таких методів реклами у своїй країні. Закон України “Про рекламу” № 270/96-ВР від 03.07.1996 р. в ст. 26 наводить таку систему державних органів, уповноважених здійснювати державне управління рекламною діяльністю:  1) Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного контролю за додержанням законодавства про захист прав споживачів – щодо захисту прав споживачів реклами;2) Антимонопольний комітет України – щодо дотримання законодавства про захист економічної конкуренції; 3) Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення – щодо телерадіоорганізацій усіх форм власності;4) Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну фінансову політику – щодо реклами державних цінних паперів;

5) Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку – щодо реклами  на  фондовому  ринку;

6) Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сферах будівництва, архітектури – щодо спорудження житлового будинку;

7) Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства про зайнятість населення, – щодо реклами про вакансії  (прийом на роботу).

Як бачимо серед семи державних інституцій жодна не має комплексних повноважень для повноцінного, системного здійснення функцій регулювання та контролю учасників рекламному ринку. До того ж така кількість державних установ, задіяних в процесах регулювання ринку реклами, є занадто великою, це ще більше ускладнює та бюрократизує відповідні процеси державного контролю. Також потрібно вказати, що відсутня затверджена концепція розвитку реклами не тільки на перспективу, але й на поточний момент. Як наслідок – відсутність державної програми розвитку національної реклами.

Отже, аналізуючи поточну редакцію Закону України “Про рекламу” № 270/96-ВР від 03.07.1996 р., варто сказати що він має безліч недоліків та потребує вдосконалення. На мою думку, законодавцю потрібно конкретизувати певні категорії понять (недобросовісна реклама, прихована реклама), ввести доповнення до принципів реклами, визначивши точні критерії, яким має відповідати та ж “достовірна” реклама, адже трактуватися вона може по-різному. Також необхідно деталізувати механізм державного управління рекламним ринком та реформувати систему органів контролю за ним, адже зараз вона є заплутаною та незрозумілою в плані конкретних функцій кожного органу. Вважаючи на стрімкий розвиток реклами в сучасному світі, ця сфера потребує негайного реформування, адже подальше зволікання може призвести до значних проблем, пов’язаних з існуванням  та використанням незаконної реклами.

 

Список використаної літератури:

1. Закон України «Про рекламу» від 03.07.1996 р. № 3253-ІV в редакції від 28.12.1996 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/ laws/ show/270/96-%D0%B2%D1%80/page2.
2. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Типових правил розміщення зовнішньої реклами» від 29 грудня 2003 р. № 2067 в редакції 05.04.2017 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// zakon4.rada.gov.ua/laws/show/ 2067-2003-%D0%BF.
3. Бесага П.О. Аналіз деяких недоліків Закону України «Про рекламу» та ефективність рекламної комунікації / П.О. Бесага // Управління розвитком. – 2014. – № 1. – С. 19–21.
4. Леськів О. А. Актуальні проблеми державно-правового регулювання рекламної діяльності в Україні // Науковий вісник Міжнародного Гуманітарного університету. – ст. 50-52.
5. Про деякі питання вирішення спорів, пов’язаних із захистом прав інтелектуальної власності: Рекомендації ВГСУ від 17.10. 2012р. № 12 в редакції від 16.12.2015 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : /http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/v0012600-12.

 

 

Сидорчук Ангеліна Миколаївна

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 4 курс, 2 група

 

АНТИДЕМПІНГОВІ ЗАХОДИ ЯК ІНСТРУМЕНТ ТОРГІВЕЛЬНОГО ЗАХИСТУ ДЕРЖАВИ

 

Регулювання зовнішньої торгівлі у розвинених країнах засноване на тому, що держава не втручається у підприємницьку діяльність учасників зовнішньоекономічних відносин. Втручання держави допускається тільки тоді, коли створюються умови, що перешкоджають вільному обігу та ціноутворенню на національному ринку. Однією із таких умов є демпінг.

Відповідно до п. 1 ст. VI ГАТТ 1947 р. демпінг, через який товари однієї країни потрапляють на ринок іншої країни за вартістю, меншою, ніж нормальна вартість товарів, повинен осуджуватися, якщо він спричиняє матеріальну шкоду чи створює загрозу матеріальної шкоди промисловості, створеній на території сторони, чи значно затримує створення вітчизняної промисловості.

Застосування антидемпінгових заходів регулюється Угодою про застосування статті VI ГАТТ 1994 року, або, як її іноді називають у літературі, Антидемпінговим кодексом, що є обов’язковим для всіх держав – членів СОТ та містить базове визначення демпінгу, випадки відхилення від нього, процедуру проведення антидемпінгового розслідування, види антидемпінгових заходів, підстав для їх перегляду тощо.

Застосування антидемпінгових заходів передбачено й ст. 244 ГК України: «у разі здійснення окремими учасниками господарських відносин зовнішньоекономічної діяльності, пов’язаної з одержанням незаконної переваги на ринку України (здійснення демпінгового імпорту, субсидованого імпорту, а також інших дій, які визначаються законом як недобросовісна конкуренція), що завдало шкоди економіці України або спричинило загрозу виникнення такої шкоди, до цих учасників відносин можуть бути застосовані антидемпінгові, компенсаційні або спеціальні заходи відповідно до закону».

Щодо застосування вищезазначених правових актів на практиці, то слід вказати, що за інформацією, розміщеною на веб-сайті Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, станом на 06.07.2016 р. щодо імпорту товарів в Україну проводяться 3 антидемпінгових розслідування, переглядається 1 антидемпінговий захід, застосовуються 15 антидемпінгових заходів. При цьому такі заходи застосовуються і до України. Для порівняння – станом на 04.11.2016 р. щодо товарів походженням з України проводяться 5 антидемпінгових, переглядаються 5 антидемпінгових заходів, застосовуються 30 антидемпінгових та 3 спеціальних заходи.

Антидемпінгові заходи – специфічні заходи нетарифного регулювання, що являють собою судові та адміністративні тяжби, претензії, які пред’являють національні підприємці іноземним постачальникам, звинувачуючи їх у продажу товарів по занижених цінах (нижче «нормальних» цін), що може нанести шкоду місцевим виробникам. Антидемпінгові санкції можуть бути різними: демпінговий товар обкладається антидемпінговим митом, зниження квоти доставки товару експортеру тощо.

Із метою захисту від демпінгу вітчизняних товаровиробників, може вводитися антидемпінгове мито. Воно використовується у випадку виявлення факту демпінгу при тому, що даний імпорт наносить шкоду вітчизняним виробникам аналогічних товарів.

Застосування антидемпінгового мита передбачене Законом України «Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту» у разі ввезення на митну територію України товарів, котрі визнані об’єктом демпінгу, що заподіює шкоду або створює загрозу заподіяння шкоди національному товаровиробнику.

Антидемпінгове мито є зовнішнім проявом антидемпінгових заходів, що застосовуються на підставі антидемпінгового розслідування. Проведення антидемпінгового розслідування в Україні здійснюється на засадах, визначених цим Законом, уповноваженими на це органами: центральним органом виконавчої влади з питань економічної політики, тобто Міністерством економічного розвитку і торгівлі України, центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, – Державною фіскальною службою, а також Міжвідомчою комісією з міжнародної торгівлі. Процедура застосування антидемпінгових мит розпочинається з антидемпінгового розслідування, яке проводиться з метою встановлення фактів демпінгу та шкоди національному товаровиробнику. Як наслідок, на підставі проведеного антидемпінгового розслідування Міжвідомча комісія з міжнародної торгівлі ухвалює рішення про застосування антидемпінгових заходів, організовує та контролює їх виконання. Антидемпінгові мита мають персоніфікований, індивідуальний характер, що є певного роду аргументом для віднесення їх до засобів нетарифного регулювання; в рамках СОТ особливі мита розглядаються як один із варіантів заміни нетарифних бар’єрів.

Висновок. Мета будь–яких нетарифних заходів – захист національного товаровиробника, безпеки та якості продуктів, що імпортуються. Проте їх застосування в Україні має рамковий характер з огляду на те, що продукція вітчизняного виробництва є неконкурентоспроможною за ціною і якістю, а відтак, за багатьма товарними позиціями, особливо непродовольчими товарами, перевага віддається імпортним аналогам.

Той факт, що чинних антидемпінгових заходів проти нашої держави в два рази більше, ніж обмежень щодо імпорту на український ринок (30 проти 15), повинен примусити Україну бути активною в питаннях захисту своїх національних інтересів. Тим більше що демпінг, проти якого країни завжди борються, в сучасних умовах світової кризи стає популярним і дієвим заходом виходу галузі з кризового стану. З іншого боку, важливим у застосуванні захисних заходів є те, щоб вчасно зупинитися та повернутись на шлях лібералізації зовнішньої торгівлі.

 

Науковий керівник:                            к.ю.н., доцент Товкун І. М.

 

 

Сизько Анна Вікторівна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 4 курс, 2 група

 

Проблеми діяльності виробничих кооперативів в Україні

 

Метою даною роботи є дослідження кооперативного законодавства України та шляхи подолання проблем діяльності виробничих кооперативів. Порівняння національного законодавства та Європейського досвіду, надання конкретних пропозицій.

Виробничий кооператив – одна із організаційно-правових форм здійснення підприємницької діяльності, що, як і господарські товариства, є адекватною ринковій системі господарювання. Правове становище виробничих кооперативів в Україні регулюється Господарським, Цивільним кодексами, а також ЗУ «Про кооперацію» та іншими нормативно-правовими актами, де згадується кооператив. Кооперативи є добровільними організаціями, відкритими для всіх осіб, які можуть використовувати їх послуги і готові взяти на себе всі пов’язані з членством обов’язки без дискримінації за гендерними, соціальним, расовими, політичними або релігійними ознаками. Виробничі кооперативи є автономними організаціями, які діють на основі самодопомоги під контролем їх членів. Якщо вони укладають угоди з іншими організаціями, в тому числі з урядами, або вишукують кошти з зовнішніх джерел, вони роблять це на умовах, що забезпечують демократичний контроль з боку їх членів і збереження автономії кооперативів. Ці принципи передбачені у Статуті 1966 року Міжнародного кооперативного альянсу, який також визначив поняття кооперативу. Згідно з ним будь-яка асоціація осіб або товариств буде визнана кооперативом за умови, якщо вона ставить за мету покращення економічного й соціального становища своїх членів шляхом використання підприємства, заснованого на взаємодопомозі.

З цього випливає специфічна особливість виробничого кооперативу, який як підприємницька структура одночасно є формою поєднання капіталу, осіб та їх праці на основі членства. По суті, виробничий кооператив є втіленням ідей про самоуправління працівників. Саме організаційно-правова форма кооперативу найбільшою мірою сприяє підвищенню ролі людини в процесі виробництва – основному напрямку сучасних форм і методів управління, в центрі уваги яких знаходиться людина як центр виробництва. Творча активність працівника, його зацікавленість у результатах праці є нині однією з головних умов розвитку й процвітання компаній у конкурентному світі. При цьому режим підприємницької діяльності повинен бути підпорядкований не тільки отриманню найбільшого прибутку, але й задоволенню суспільних інтересів, загальному добробуту. Виробничий кооператив являє собою кооперативну форму господарювання із соціальною спрямованістю, причому, з огляду на сучасні соціально-економічні тенденції, оптимальну форму господарювання.

Іншою особливістю виробничих кооперативів як учасників підприємницької діяльності є те, що прибуток для них, насамперед, є джерелом капіталовкладень для подальшого розширення виробництва з метою сприяння господарської діяльності своїх членів. Закон ФРН «Про виробничі та господарські кооперативи», до речі, прямо передбачає в якості однієї із цілей діяльності кооперативу сприяння господарської діяльності всіх його членів. Внесення кооперативу до кооперативного реєстру у випадку відсутності в його уставі зазначеної мети, вираженої в ясній і чіткій формі, забороняється.

Прагнучи не до максимального прибутку, а до найбільш повного забезпечення господарських й соціальних потреб своїх членів, кооперативи часто займаються малорентабельними або навіть нерентабельними видами діяльності, які неприйнятні для інших підприємців, але надзвичайно важливі для самого кооперативу в особі його членів. В той же час саме прибуток, який одержує кооператив у процесі здійснення підприємницької діяльності, дозволяє задовольняти потреби своїх членів в найбільш повному обсязі. Інакше кажучи, націленість діяльності кооперативу на отримання прибутку коригується потребами його членів.

Доречно відзначити, те, що досить поширені зараз такі господарські товариства як АТ, ТОВ, ТДВ на відміну від кооперативів, які, не мають такої популярності. На сьогодні виробничі кооперативи не сприймаються суспільством як корисна та потрібна форма виробничої діяльності. На відміну від України, в якій існування кооперативів простежується в більшій мірі на теоретичному рівні, то країни Європи, усвідомлюючи значення виробничих кооперативів засновують їх і на практиці. Так, наприклад, у Німеччині  в галузі відновлюваної енергії – «громадська енергетика» (Bürgerenergie), який сформувався через велику активність мешканців у створенні та використанні енергогенерації з вітру, сонця та біомаси. Енергетичні об’єднання (кооперативи) є однією з форм приватної енергетики. З 2008 року в Німеччині утворено 718 енергетичних кооперативів, що збільшило попередню кількість в 5 разів. Інвестиції у ВДЕ склали 1,35 мільярди євро, а це дозволило встановити 708 тисяч кВт потужностей. Протягом року ці установки виробляють 830 тисяч МВт год енергії (забезпечення електроенергією 230 тисяч пересічних приватних будинків). На даний час у Федерації німецьких кооперативів (Deutscher Genossenschafts- und Raiffeisenverband e.V. – DGRV) 145 тисяч учасників. Тільки за 2013 рік кількість учасників зросла майже вдвічі (в 2012 році було 80 тисяч). Активність енергетичних кооперативів зосереджена у виробництві електроенергії (95%), зокрема, з фотопанелей. Але вони надають послуги в галузі дорадництва, займаються продажем електроенергії і часто інвестують в інфраструктуру електромереж.

Підсумовуючи вищеназване можна сказати, що кооперативна форма власності міцно затвердилася в економіці розвинутих країн. Вона знаходиться в стані постійного розвитку, що не можна сказати про Україну. Таким чином, виникає потреба реанімувати кооперативну ідею і виробничу кооперацію. По-перше, запозичення передового досвіду, сталого і виправданого практикою механізму регулювання їх діяльності або вироблення власного підходу. Може здійснюватися на засадах адаптації національного кооперативного законодавства до вимог законодавства Європейського Союзу.

З метою запобігання розвитку негативних тенденцій у господарсько-правовому забезпеченні статусу та діяльності виробничих кооперативів: узгодити термінологію про виробничі кооперативи Цивільного і Господарського кодексів України та Закону України «Про кооперацію», взявши за основу термінологію Господарського кодексу, предметом регулювання якого є господарські відносини, що виникають в процесі організації та здійснення господарської діяльності, і учасником яких є виробничий кооператив; розробити та прийняти спеціальний закон про виробничу кооперацію, як це зроблено у багатьох країнах Європи та світу.

Євтушенко Яна Миколаївна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 2 курс, 5 група

 

ПРОЯВ НЕПОВАГИ ДО СУДУ: ПРОБЛЕМА ПРАКТИЧНОГО ЗАСТОСУВАННЯ НОРМИ

 

З огляду на аналіз судової практики національних судів, прояв неповаги до суду – це майже постійне явище, з яким стикаються судді, що демонструє низький рівень правової культури деяких суб’єктів судового процесу.

Під час розгляду справ окремі учасники процесу не вважають за необхідне з’явитися на судове засідання, не повідомляючи про причини своєї неявки, чим обурюють не лише свої опонентів, а й порушують права та інтереси окремих учасників процесу, які належним чином виконують свої процесуальні обов’язки. Недаремно подібну «нечемність» визнано адміністративним правопорушенням, а накладення адміністративного стягнення за таке правопорушення, що належить до повноважень судді, в свою чергу виступає гарантією «недоторканості» суддівського авторитету.

Притягнення винної особи до адміністративної відповідальності за прояв неповаги до суду є, здавалося б, достатньо ефективним механізмом впливу на правопорушників. Безпосередньо Конституцією України у ч. 5 ст. 129 передбачено можливість притягнення винної особи до юридичної відповідальності за неповагу до суду і судді. А відповідно до ст. 50 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» прояв неповаги до суду чи судді з боку осіб, які є учасниками процесу або присутні в судовому засіданні, тягне за собою відповідальність, установлену законом. Крім того, норми процесуальних кодексів також передбачають підстави для притягнення винної особи до певного виду юридичної відповідальності за прояв неповаги до суду.

В цілому статистичні дані щодо притягнення правопорушника до відповідальності за такий проступок містять невтішні показники. Відповідно до Звіту розгляду судами справ про адміністративні правопорушення та щодо осіб, які притягнуті до адміністративної відповідальності (за 2015 рік), який розміщений на сайті Державної судової адміністрації, виявлено, що судді більшість справ по ст. 185-3 КУпАП залишають без роз’яснень і закривають через малозначність, відсутність складу і події правопорушення. Коли станом на 1 грудня 2015 року у Єдиному державному реєстрі судових рішень у розділі «Господарське судочинство» міститься лише 2 постанови у справах про адміністративні правопорушення, передбачені ст. 185-3 КУпАП «Прояв неповаги до суду», то станом на 1 січня 2016 по 1 січня 2017 року – кількість таких постанов дорівнює 1. Тобто розуміємо, що українські суди майже не застосовують норму статті 185-3 КУпАП.

На думку Д. В. Лученко та О. О. Крестьянінова можна назвати основні причини, що призводять до рідкісного застосування суддями адміністративної відповідальності до винних осіб, що проявляють неповагу до суду. По-перше, переконання у складності і недієвості механізму притягнення правопорушників до відповідальності. Недієвість відображається у досить м’якій санкції у вигляді штрафу. По-друге, впевненість, що не варто зайвий раз дратувати учасників процесу. По-третє, побоювання, що притягнення правопорушника до адміністративної відповідальності за прояв неповаги до суду буде додатковою вагомою причиною для скарги на дії судді. Втім, слід вважати дані доводи безпідставними, а незастосування норми ст. 185-3 КУпАП суддею говорить про неспроможність або небажання судді реагувати на поведінку, яка порушує встановлений адміністративно-правовими нормами порядок. Крім того, така бездіяльність суду підриває довіру не лише до особи, яка обіймає посаду судді, її моральних і професійних якостей, а й дискредитує судову систему в цілому.

Однією з проблем, яка виникає при не притягненні винної особи за вчинення правопорушення, передбаченого ст. 185-3 КУпАП, є неможливість у спокійній та конструктивній обстановці встановити істину та винести справедливе рішення у конкретній справі. Крім того, така несумлінна поведінка зі сторони правопорушника та, у свою чергу, зі сторони судді призводить до відкладення розгляду справи, і, як наслідок – до затягування судового процесу. Ця проблема спричиняє виникнення більш масштабної.

Згідно з Пояснювальною запискою Верховного Суду України щодо необхідності удосконалення відповідальності за зрив розгляду судових справ та прояв неповаги до суду: чимало рішень, прийнятих Європейським судом з прав людини проти України, стосується порушення принципів судочинства, визначених статтею 6 Конвенції, де розгляд справи упродовж розумного строку є одним із них. Крім того, кількість подібних скарг до Європейського суду з прав людини постійно збільшується. А це, у свою чергу, призводить до втрати Україною міжнародного іміджу та тягне за собою значні витрати Державного бюджету України на виконання рішень Європейського суду з прав людини

Склад адміністративного проступку («прояв неповаги до суду») дає зрозуміти наступне: злісне ухилення від явки в суд свідка, потерпілого, позивача, відповідача; непідкорення зазначених осіб та інших громадян розпорядженню головуючого; порушення порядку під час судового засідання; так само вчинення будь-ким дій, які свідчать про явну зневагу до суду або встановлених у суді правил – становлять об’єктивну сторону правопорушення, і посягають на такий об’єкт адміністративно-правової охорони як суспільні відносини у сфері судоустрою. Наведені положення означають, що метою статті 183-5 КУпАП є притягнення до адміністративної відповідальності не всіх суб’єктів судового процесу, без яких розгляд судової справи стає неможливим. Крім того, «злісне ухилення» розуміється національними судами як повторність, і тому, спираючись на вище викладену норму, одноразовість вчинення діянь, передбачених об’єктивною стороною даного проступку, не тягне за собою адміністративної відповідальності.

Отже, щоб вміло застосувати норму, передбачену ст. 185-3 КУпАП, судді слід зорієнтуватися у понятті «злісність» та у формулюванні «вчинення будь-ким дій, які свідчать про явну зневагу». Злісність, можливо, дещо більше, ніж повторюваність. Так, на думку В. І. Тертишнікова, під злісним ухиленням має визнаватися навмисна неявка в суд за мотивами особистої чи корисливої зацікавленості в результаті справи, особливих стосунків з ким-небудь із учасників справи. А формулювання «вчинення будь-ким дій, які свідчать про явну зневагу» свідчить про невідповідність норми принципу правової визначеності як одному з аспектів верховенства права. За даної ситуації невідповідність принципу правової визначеності проявляється у неточності коментованої норми ст. 185-3 КУпАП.

У зв’язку з неутішними статичними даними та існуючою проблемою Радою суддів України було видано рішення від 4 листопада 2016 року № 74, де Рада суддів України звернула увагу суддів на необхідність реагування на прояви неповаги до суддів та затвердила рекомендації щодо притягнення до відповідальності за такі правопорушення.

З огляду на вище викладене, можна зробити висновок про необхідність підвищення дисципліни учасників судових проваджень щодо їх явки в суд, належного забезпечення своєчасного надходження за відповідними запитами суддів інформації та документів, необхідних для об’єктивного і повного розгляду судових справ, а також запобігання вчиненню поза межами судового засідання дій щодо перешкоджання здійсненню правосуддя.

Науковий керівник:                     к. ю. н., асистент Ковтун М. С.

Корнієнко Н. О.,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

Слідчо-криміналістичний інститут, 4 курс, 7 групи,

 

НАЦІОНАЛЬНЕ АНТИКОРУПЦІЙНЕ БЮРО УКРАЇНИ ЯК СУБ’ЄКТ ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ

 

На сучасному етапі розвитку держави корупція досягла такого рівня, що загрожує демократії та національній безпеці України. Відповідно до даних  міжнародної організації Transparency International 2016 року в Індексі сприйняття корупції Україна займає 131 місце з 176 країн (поряд  з Іраном, Камеруном, Непалом, Нікарагуа) [5]. Корупція вражає всі сфери суспільного життя, сприяє поширенню організованої злочинності, створює соціальну напругу, породжує у населення невпевненість у здатності влади здійснити організаційні та практичні заходи щодо подолання системної кризи й відродження України [7, с. 48]. Такий cтан в державі передбачає необхідність пошуку ефективних шляхів її подолання.

Проблема виникнення, становлення, організації та процесуальної діяльності Національного антикорупційного бюро України (далі – НАБУ), а також питання запобігання корупції досліджували такі науковці, як Є. В. Невмержицький, В. Т. Маляренко, Л. Д. Удалова, В. М. Тертишник, О. М. Юрченко, Г. І. Сисоєнко та інші.

Відповідно до положень ст. 36 Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції кожна Держава-учасниця забезпечує, відповідно до основоположних принципів своєї правової системи, наявність органу чи органів або осіб, які спеціалізуються на боротьбі з корупцією за допомогою правоохоронних заходів. Такому органу чи органам забезпечується необхідна самостійність, відповідно до основоположних принципів правової системи Держави-учасниці, щоб вони могли виконувати свої функції ефективно й без будь-якого неналежного впливу [4]. Закон України «Про запобігання корупції» у ст. 1 закріплює, що спеціально уповноваженими суб’єктами у сфері протидії корупції є органи прокуратури, НАБУ, Національне агентство з питань запобігання корупції [2]. НАБУ було створено на підставі прийняття Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України» від 14 жовтня 2014 р. Він є державним правоохоронним органом, на який покладаються попередження, виявлення, припинення, розслідування та розкриття корупційних правопорушень, віднесених до його підслідності, а також запобігання вчиненню нових [2]. В пояснювальній записці до законопроекту було зазначено, що одним зі шляхів підвищення ефективності протидії корупції є інституційна реформа органів, які здійснюють досудове розслідування і кримінальне переслідування у справах про корупційні злочини [9, с. 69]. З урахуванням положень ст. 1 Закону України «Про запобігання корупції» щодо визначення понять «корупційне правопорушення» та «корупція» ч. 5 ст. 216 Кримінального процесуального кодексу визначає підслідність досліджуваного органу досудового розслідування. До сфери повноважень самого НАБУ, відповідно до ст. 16 Закону, віднесено не тільки здійснення досудового розслідування кримінальних правопорушень, а й проведення оперативно-розшукових заходів з метою попередження, виявлення, припинення та розкриття кримінальних правопорушень, віднесених законом до його підслідності, вжиття заходів щодо розшуку та арешту коштів та іншого майна, які можуть бути предметом конфіскації або спеціальної конфіскації у кримінальних правопорушеннях, забезпечення на умовах конфіденційності та добровільності співпраці з особами, які повідомляють про корупційні правопорушення тощо [1]. Детективи НАБУ з метою попередження, виявлення, припинення та розкриття кримінальних правопорушень, які віднесені ст. 216 КПК України до його підслідності, за рішенням Директора цього бюро та за погодженням із прокурором Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (далі – САП) можуть також розслідувати кримінальні правопорушення, які віднесені до підслідності інших органів. Особливостями  цієї підслідності є, по-перше, можливість в окремих випадках розслідувати кримінальні правопорушення, які віднесені до підслідності слідчих інших органів, зокрема, якщо це пов’язано з попередженням, виявленням, припиненням та розкриттям зазначених вище кримінальних правопорушень. По-друге, зазначене процесуальне рішення приймається директором НАБУ та за погодженням із прокурором САП, водночас за загальним правилом (ст. ст. 36, 216, 218 КПК України), питання підслідності кримінальних проваджень прокурор вирішує самостійно. По-третє, персональна підслідність злочинів, передбачених ст. ст. 354, 364–370 Кримінального кодексу України, які були вчинені службовою особою НАБУ (крім Директора НАБУ, його першого заступника та заступника), детективам підрозділу внутрішнього контролю НАБУ. Тобто, з метою попередження, виявлення та розслідування правопорушень у діяльності працівників НАБУ у складі його центрального управління діє підрозділ внутрішнього контролю, який вправі здійснювати оперативно-розшукові заходи та досудове розслідування з метою попередження, виявлення, припинення та розкриття кримінальних правопорушень у діяльності працівників НАБУ. Водночас, вирішуючи питання про специфіку визначення підсудності кримінальних правопорушень підслідних НАБУ, законодавець вказує на те, що, якщо кримінальне правопорушення, досудове розслідування якого проводилося територіальним управлінням НАБУ, вчинено у межах територіальної юрисдикції місцевого суду за місцезнаходженням відповідного територіального управління НАБУ, то кримінальне провадження здійснює суд, найбільш територіально наближений до суду за місцезнаходженням відповідного територіального управління НАБУ, іншої адміністративно-територіальної одиниці [8, с. 123]. Ще при розробленні проекту Закону зазначалося, що такі законодавчі новели не відповідають загальній концепції порядку досудового розслідування, зокрема проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій покладено на слідчого, а оперативні підрозділи позбавлені повноважень виконувати будь-які дії без письмового доручення слідчого або прокурора. Таке розмежування функцій між службовими особами, які здійснюють досудове розслідування (слідчими), та особами, які виконують їх доручення в частині проведення негласних слідчих (розшукових) дій (працівники оперативних підрозділів), існує в усіх правоохоронних органах, які мають у своєму складі як органи досудового розслідування, так і оперативні підрозділи. Така «спеціалізація» співробітників цих органів викликана істотними відмінностями у цілях, формах, методах і засобах роботи при виконанні кожної із цих функцій. Виконання обох цих функцій одними і тими ж посадовими особами – детективами неминуче призведе до зменшення якості в роботі детективів  [6].

Таким чином, необхідною умовою подолання корупції в нашій державі є ефективна реалізація тих нормативно-правових актів, які дають змогу застосовувати реальні, конкретні заходи щодо запобігання, виявлення та припинення корупційних правопорушень у правозастосовній діяльності. Однак аналіз окремих положень Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України» так і не дає відповіді на логічне запитання, яким чином можна швидко, об’єктивно протидіяти корупції в Україні. При цьому деякі положення зазначеного нормативно-правового акта є колізійними [10, с. 72].

Отже, створене НАБУ є державним правоохоронним органом, створення якого загалом відповідає виконанню зобов’язань України, передбаченим міжнародними антикорупційними актами, але наявні деякі колізії в законодавстві, які потрібно врегулювати для кращої протидії корупції в Україні.

Список використаної літератури:

1. Кримінальний процесуальний кодекс України : Закон України від 13 квітня 2012 року № 4651VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/4651-17. – Заголовок з екрана.
2. Про запобігання корупції : Закон України від 14 жовтня 2014 року № 1700-VII [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/1700-18. – Заголовок з екрана.
3. Про Національне антикорупційне бюро України : Закон України від 14 жовтня 2014 року // Відомості Верховної Ради України. – 2014. – № 47. – Ст. 2051.
4. Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти корупції від 31 жовтня 2003 року : ратифікована Законом України від 18 жовтня 2006 року № 251-V // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 50. – Ст. 496.

5.Дані міжнародної організації Transparency International 2016 року про Індекс сприйняття корупції/ [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.transparency.org/news/feature/corruption_perceptions_index_2016. – Заголовок з екрана.

6. Зауваження Головного юридичного управління Апарату Верховної Ради України до проекту Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення діяльності Національного антикорупційного бюро України та Національного агентства з питань запобігання корупції» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://khpg.org/index.php?do=print&id=1419881689. – Заголовок з екрана.
7. Невмержицький Є.В. Корупція в Україні: причини, наслідки, механізми / Є. В. Невмержицький. – Київ : КНТ, 2008. – 368 с.
8. Сисоєнко Г. І. Підрозділи Національного антикорупційного бюро України як орган досудового розслідування / Г.І. Сисоєнко, А.В. Самодін // Часопис Академії адвокатури України. – 2015. – Том 8. – № 2(27). – С. 120–126.
9. Скулиш Є. Д. Державне бюро розслідувань як спеціально уповноважений суб’єкт протидії корупції / Є.Д. Скулиш // Вісник Національної академії адвокатури України. – 2013. – № 3. – С. 68–72.
10. Юрченко О. М. Національне антикорупційне бюро України: перспективи діяльності / О. М. Юрченко // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). – 2014. – № 2 (33). – С. 69–73.

 

Науковий керівник:                                         асистент Кулик К. Д.

 

 

Пархомов Євген Вікторович

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 4 курс, 20 група

 

ФУНКЦІЯ ПРЕДСТАВНИЦТВА ПРОКУРАТУРОЮ ІНТЕРЕСІВ ДЕРЖАВИ В СУДІ: АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

 

Обрання Україною євроінтеграційного вектору розвитку зумовлює необхідність продовження вдосконалення національного законодавства та приведення його у відповідність із законодавством ЄС. Так, відповідно до Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №11 від 19.09.2012 «Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції», місія публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції полягає в тому, щоб представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини та основоположні свободи, і забезпечувати верховенство права. У висновках Консультативної ради Європейських прокурорів CCPE №3 від 21.10.2008 «Роль прокуратури за межами сфери кримінального права» зазначається, що діяльність прокурорських служб за межами кримінального права визначається, насамперед, потребою суспільства у належному захисті прав людини та державних інтересів.

В рамках проведення «Судової реформи», Конституцію України було доповнено статтею 131¹ згідно із Законом №1401-VIII від 02.06.2016, відповідно до п. 3 ч. 1 якої, прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Регламентування порядку здійснення представництва інтересів держави в суді здійснюється, зокрема, Законом України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 №1697-VII (далі – Закон). Так, ч. 4 ст. 23 Закону визначає, що наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді; прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Разом з тим, ані Законом, ані процесуальним законодавством не регламентована процедура такого підтвердження. Судова практика сформувалася таким чином, що фактичним підтвердженням наявності таких підстав є відкриття провадження у справі. Проте, абз. 3 ч. 4 ст. 23 Закону передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб’єктом владних повноважень. Процесуальне ж законодавство не передбачає можливості оскарження ухвали суду про відкриття провадження у справі. Отже, не зрозумілою залишається процедура такого оскарження, орган, уповноважений розглядати таку скаргу – суд (в порядку якого судочинства може бути подана така скарга) чи вищестоящий прокурор, строки оскарження тощо.

Важливою ознакою правової держави є неухильне додержання верховенства права, що включає, зокрема, засади правової визначеності, розумності тощо. Так, слід зазначити, що ані Законом, ані процесуальним законодавством не визначені так звані присічні строки – строки існування прав та обов’язків, на які не поширюються загальні правила щодо зупинення, перерви чи поновлення строків позовної давності. А тому звернення прокурора з позовом до суду в інтересах держави, подача заяви про перегляд судових рішень разом із заявою про поновлення позовної давності можливе в будь-який час, навіть через багато років після виникнення спірних правовідносин.

У Наказі ГПУ від 28.11.2012 №6гн «Про організацію роботи органів прокуратури щодо представництва інтересів громадянина або держави в суді та їх захисту при виконанні судових рішень» були визначені пріоритетні напрямки представницької діяльності прокуратури, до яких були віднесені: захист інтересів держави у бюджетній системі та у сфері земельних відносин. Разом з тим, на даний час даний наказ скасовано у зв’язку із прийняттям однойменного Наказу ГПУ від 28.05.2015 №6гн, що було зумовлено необхідністю приведення відомчих нормативно-правових актів у відповідність до нового Закону. Проте чинний наказ не містить взагалі жодних пріоритетних напрямків в межах цієї функції, а основне завдання представництва визначено тотожно підставам такого представництва, що регламентовано ч. 3 ст. 23 Закону.

Прикінцевими положеннями Закону були внесені відповідні зміни до законів України «Про Кабінет Міністрів України», «Про центральні органи виконавчої влади», «Про місцеві державні адміністрації», «Про місцеве самоврядування в Україні» та інші стосовно прав даних органів звертатися з позовами до суду, якщо це необхідно для здійснення їх повноважень і відповідно бути позивачем або відповідачем у судах. Враховуючи це, а також необхідність обґрунтування прокурором наявності підстав для представництва інтересів держави (порушення або загрози порушення інтересів держави, їх захист не здійснює або неналежним чином здійснює відповідний орган державної влади, місцевого самоврядування чи інший суб’єкт владних повноважень, відсутній такий орган), можна стверджувати, що роль прокурора в цій сфері носить допоміжний характер по відношенню до діяльності компетентних органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, які можуть самостійно захищати свої інтереси в суді. Все це в сукупності зменшує правозахисний потенціал органів прокуратури та не сприяє виконанню завдань, визначених ст. 1 Закону.

Крім того, важливим під час реформування законодавства є збереження та забезпечення єдності юридичної термінології. Так, в абз. 3 ч. 3 ст. 23 Закону визначено, що «не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній…» Слід зазначити, що ані в Цивільному кодексі України, ані в Господарському кодексі України, ані в інших нормативно-правових актах поняття «державна компанія» не використовується, натомість ГКУ оперує поняттям «державне підприємство». Тобто, така неузгодженість між нормами права може на практиці викликати сумніви щодо того, чи підпадають державні підприємства під заборону здійснення прокуратурою представництва їх інтересів в суді.

Підсумовуючи, можна переконливо стверджувати про наявність тенденції до значного законодавчого звуження функцій прокуратури. Представництво інтересів держави в суді є одним із основних напрямків прокурорської діяльності, а тому потребує належного правового регламентування та подальшого вдосконалення законодавства. Зокрема, необхідно привести положення Закону у відповідність до Конституції України; на рівні Закону та процесуального законодавства детально врегулювати питання підтвердження підстав для представництва; ввести чітко визначені строки, в межах яких прокурор має право на представництво інтересів держави в конкретних правовідносинах; на рівні підзаконного акту закріпити пріоритетні напрямки представництва інтересів держави в суді; забезпечити єдність термінології шляхом внесення змін у відповідні нормативно-правові акти.

Науковий керівник:                                           к.ю.н., ас. І. В. Юревич

Озерова Владлена Володимирівна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 3 курс, 8 група

 

ПРОБЛЕМАТИКА ЗЛОВЖИВАННЯ ПРАВОМ В ІНСТИТУТІ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

 

У ст 492 Цивільного кодексу України міститься визначення торгавельної марки. Торговельною маркою може бути будь-яке позначення або будь-яка комбінація позначень, які придатні для вирізнення товарів (послуг), що виробляються (надаються) однією особою, від товарів (послуг), що виробляються (надаються) іншими особами. Такими позначеннями можуть бути, зокрема, слова, літери, цифри, зображувальні елементи, комбінації кольорів.

В сучасному світі на ринку товарів та послуг  панує жорстка конкуренція. Перед підприємцем постають завдання не лише запропонувати покупцеві новий якісний продукт, але й викликати зацікавленість саме до його магазину, фірми, бренду. Після обрання галузі підприємницької діяльності починається розробка ідеї індивідуалізації її результатів. Вигадування нового логотипа та його реклама займає багато часу. Тому часто підприємці удаються до більш простого способу обрання назви для свого товару чи послуги. Відомо, що імена славнозвісних людей асоціюються з їх популярністю і завжди привертають увагу. Таке ім’я здатне забезпечити торговельній марці  легкий пошук товару з поміж інших  та його запам’ятовування споживачем. Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» (далі – Закон) дозволяє подібні дії, проте встановлює певні обмеження. Відповідно до ч. 4 ст. 6 Закону не реєструються як знаки позначення, які відтворюють прізвища, імена, псевдоніми та похідні від них, портрети і факсиміле відомих в Україні осіб без їх згоди. Отже, при поданні заявки на реєстрацію торговельної марки із позначенням імені відомої особи потрібно надати підтвердження ії згоди. Разом із тим, при практичному застосуванні даної норми нерідко трапляються зловживання з боку заявників, які користуються відсутністю будь-яких чітких нормативно закріплених критеріїв віднесення осіб, їх імен або псевдонімів до категорії відомих. Тому у разі неправомірного використання імені чи псевдоніму особи у торговельній марці без її згоди саме на неї покладається тягар доведення своєї відомості, адже вона самостійно змушена захищатися від подібних дій в судовому порядку.

Інша проблема, пов’язана із застосуванням зазначеної норми Закону, полягає в різному тлумаченні її вимоги про необхідність отримувати згоду на використання імені в торговельній марці. Так, існує судова практика, яка втілює позицію, що подібна згода має отримуватися лише від самої відомої людини, тому спадкоємці не мають права претендувати на видачу подібних дозволів. З цього випливає, що після смерті відомих осіб використання їх імен при реєстрації марки не потребує узгоджень і є правомірним. Однак серед фахівців зустрічається протилежний підхід, підґрунтям якого стала Постанова ВГСУ у справі щодо використання торговельної марки «Казанова», де судом було зазначено, що «заборона на реєстрацію знака може бути здійснена фізичною особою довічно». На цій підставі слово «довічно» було розтлумачено науковцем як  «не обмежений яким-небудь строком; безстроковий», отже зроблено висновок, що заборона на використання імені має діяти і після смерті відомої особистості. З цього приводу слід зазначити, що цивільне законодавство термін «довічно» застосовує в розумінні «пожиттєво», а підтвердженням тому є назва договору довічного утримання (ст. 744 ЦК України). Тому вважаємо, що слово «довічно» слід тлумачити лише в розумінні: «протягом всього життя».

Таким чином, буквальне тлумачення ч. 4 ст. 6 Закону призводить до висновку про те, що після смерті відомої особи згода на використання її імені  в позначенні, що є торговельною маркою,  не вимагається.

Натомість таке розуміння вимоги Закону не знімає проблеми використання імені померлої особи в якості позначення для товарів чи послуг, адже воно зачіпає моральний аспект цих відносин. Загально доступність імені особи після її смерті створює умови для зловживань з боку недобросовісних підприємців, бажаючих заробити на чужій популярності. Неприйнятними, з нашого погляду, є ситуації, коли ім’я відомої особи намагаються використовувати у сферах, які не пов’язані з видами діяльності, в яких особа набула популярності, а й іноді в цілому суперечать стилю її життя. Відповідно це може зашкодити репутації самої знаменитості, а також викликати неприємні почуття і переживання у її родичів після смерті особи. Загальнокультурний аспект проблеми пов’язаний також з тим, що наступні покоління мають знайомитися з історією та культурою через вивчення культурної спадщини, а не за допомогою назв готелей чи магазинів.

Враховуючи викладене, вважаємо, що більш детальне врегулювання питання використання імен відомих осіб у позначеннях торговельних марок здатне вирішити проблему зловживань заявників при реєстрації знаків, створити умови для дотримання прав та збереження репутації особи, чиє ім’я використовується, а також захистити інтереси  її родичів після смерті такої особи. З цією метою варто розробити чіткі критерії оцінювання відомості людини, що підлягає перевірці при розгляді заявки на знак для товарів і послуг, який містить у своєму позначенні ім’я, яке не збігається з іменем заявника.

Крім того, проблема використання в торговельних марках імені померлої людини може бути вирішена аналогічно підходу, втіленому у ст. 296 ЦК України, де встановлено загальні засади використання імен людини. Зокрема частина 2 цієї статті наділяє правом вирішувати питання використання імені особи у творах після її смерті  близьких родичів – дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає – батьків, братів та сестер. Тому цілком логічним  і послідовним буде підхід щодо закріплення подібного правила для надання дозволу використовувати ім’я померлої людини при реєстрації торговельної марки.

Список використаних джерел:

1. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 № 435-IV
2. Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» від 15.12.1993 № 3689-XII
3. Єдиний державний реєстр судових рішень
4. Онлайн журнал «Forbes Україна» http://forbes.net.ua/ua/explain/accounting_and_law/1405913-yak-peretvoriti-svoe-prizvishche-v-torgovelnu-marku
5. Томаров И. Имя знаменитости как тм: согласие post mortem // http://www.legalshift.com.ua/?p=703

 

Науковий керівник:                          к. ю. н., доцент Таш`ян Р. І.

 

 

Токарь Яна Олександрівна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

здобувач каф. цивільного права № 1

 

ДЕЯКІ АСПЕКТИ ВПРОВАДЖЕННЯ МЕДИЧНОГО СТРАХУВАННЯ В УКРАЇНІ: СВІТОВИЙ ДОСВІД РЕФОРМУВАННЯ

 

На сьогодні, в Україні проводиться низка реформ у різних напрямах державної політики, але для кожного громадянина важливе місце посідає реформа охорони здоров’я. Тому розглянемо зарубіжний досвід медичного страхування, який успішно себе зарекомендував у розвинутих країнах світу і який можна імплементувати у національну правову систему. Необхідно розуміти, що жодна країна, навіть найрозвинутіша, не може собі дозволити абсолютно безкоштовну медицину, а тому Україна також вимушена поступово переходити до страхової медицини.

Як зазначається у Концепції реформи фінансування системи охорони здоров’я, яка схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30 листопада 2016 р. № 1013-р (далі – Концепція) міжнародний досвід, рекомендації Всесвітньої організації охорони здоров’я (далі – ВООЗ), а також дослідження специфіки використовуваної сьогодні моделі системи охорони здоров’я України свідчать, що єдиним способом забезпечити якісний медичний захист без фінансового стресу для громадян є перехід до фінансування медицини за страховим принципом. Цей підхід дозволяє розподілити ризики хвороби та витрати на лікування між великою кількістю застрахованих осіб, заздалегідь збираючи посильні внески з великого пулу людей і спрямовуючи зібрані кошти на виплати за страховим випадком у разі хвороби чи іншого розладу здоров’я.

Для диференціації, незалежно від країни, та групування за фінансовим забезпеченням, систем охорони здоров’я вирізняють наступні форми: державну медичну охорону здоров’я (лікувально-профілактичні заклади держави, які фінансуються державою); некомерційну страхову медицину – систему охорони здоров’я, яка базується на обов’язковому медичному страхуванні; комерційну страхову медицину – система охорони здоров’я, побудована на основі приватного (добровільного) медичного страхування (американський варіант); приватну медицину – систему, при якій лікувальні заклади є приватними, а медичні послуги оплачує безпосередньо населення.

Розглянемо більш детально приклади, які існують у світі.

Модель Семашко. Заснована на фінансовому забезпеченні з державного бюджету. Основна частина коштів надходить із державного бюджету і розподіляється по управлінській вертикалі. Централізоване асигнування дає змогу стримувати зростання вартості лікування.

Друга модель фінансового забезпечення бевериджська, вона характерна для США, Ізраїлю, Південної Кореї, Нідерландів, країн, де існує приватна охорона здоров’я та добровільне страхування населення. Самостійно оплачувати дороговартісне платне лікування може лише певне коло людей. За більшість працюючого населення страхові внески сплачують роботодавці.

Третя, бісмарковська модель, характерна для більшості країн, зокрема Німеччини, Італії, Франції, Швеції, Японії. У ній поєднано бюджетні кошти з позабюджетними.

Системи страхування і Беверіджа, і Бісмарка не виключають добровільне медичне страхування, яке здійснюється лише комерційними страховими компаніями. Воно може бути колективним (груповим), коли страхувальником виступає підприємство, а застрахованими – його працівники. Інший варіант – індивідуальне добровільне страхування, коли і страхувальником, і застрахованим виступає фізична особа.

В Україні ринок добровільного медичного страхування уже досить непогано розвинутий. Деякі страхові компанії навіть виділяють добровільне медичне страхування в окрему вертикаль підприємництва зі створенням власної мережі клінік по Україні.

Якщо виходити із Концепції, яка у нас сьогодні є, то Україні пропонується модель державного солідарного медичного страхування, яка враховує кращі сучасні практики та досвід трансформації систем охорони здоров’я у світі, зокрема у Центральній та Східній Європі. Де основним джерелом фінансування оновленої системи охорони здоров’я залишаються кошти Державного бюджету України, отримані із загальнодержавних податків. Виплати для лікування окремої людини не прив’язані до розміру її індивідуальних внесків.

Можна з упевненістю сказати, що розвиток медичного страхування сприятиме розв’язанню проблем населення, пов’язаних  з охороною здоров’я, а також цілого комплексу прикладних завдань, зокрема про впорядкування та посилення контролю над ринком медичних товарів (послуг). Необхідність цього кроку визнається всіма без винятку зацікавленими сторонами: пересічними громадянами, працівниками сфери охорони здоров’я, страховиками, державою та ін.

 

Науковий керівник:                                 к. ю. н., доцент Янишен В. П.

 

 

Шестопал Кіра

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

Господарсько- правовий факультет

2 курс 2 група

 

Особливості спадкових правовідносин, ускладнених іноземним елементом

 

Питання спадкування за померлою особою є дуже важливим і актуальним в усі часи в будь-якій державі. Належна процедура забезпечує передачу прав і обов’язків від померлої особи до іншої особи (осіб). Проте найчастіше складнощі у процедурі спадкування вникають тоді, коли заповіт був складений в іншій країні, а спадкоємець не є резидентом цієї країни. Тобто процедура спадкування ускладнена іноземним елементом.

Визначення іноземного елементу надається в ч. 2 п. 1 ст. 1 ЗУ «Про міжнародне приватне право», а саме: іноземний елемент є ознакою, яка виявляється в одній або кількох з таких форм: хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою; об’єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави; юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави.

Відповідно до положень Цивільного кодексу України (далі- ЦК України), спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) і здійснюється за заповітом або за законом. Визначена проблематика не охоплює спадкування за заповітом громадянина України, який включив у заповідальну масу майно, яке знаходиться в інших країнах, оскільки це не викликає ускладнень процедури.

Але положення ЦК України не охоплюють питання, пов’язані зі спадкуванням майна за заповітом, яке знаходиться на території іншої країни, а спадкоємець якого є громадянином України.

При відкритті спадщини спадкоємець має право звернутися до нотаріуса (заповіти підлягають реєстрації, відомості про заповіти вносяться до єдиного спадкового реєстру) для оформлення права власності на спадкове майно. На даному етапі, у спадкоємця, у якого заповідальне майно знаходиться на території іншої держави, є два шляхи вирішення цього питання згідно чинного законодавства: 1) поїхати до цієї країни, аби оформити необхідні документи; 2) за відсутності фінансової можливості вирішити питання в іноземній державі, звернутися до нотаріуса за місцем проживання.

У останньому випадку можливо два варіанти:

1) спадкодавець зробив ще один заповіт та зареєстрував його згідно чинного законодавства України; 2) заповіт не був складений та зареєстрований на території України.

Саме коли заповіт не зареєстрований в Україні, виникають поширені випадки відмови українськими нотаріусами у оформленні спадщини, які починають допускати помилки у разі наявності досліджуваного іноземного елемента у процедурі спадкування.

Тобто спадкоємець звертається до нотаріуса, нотаріус здійснює пошук заповіту у спадковому реєстрі (де ці відомості відсутні) і на підставі цього відмовляє спадкоємцю в оформленні права власності на спадщину.

Це є прогалиною в українському законодавстві. Нормативною базою є Закон України «Про міжнародне приватне право», Конвенція, що передбачає єдиний закон про форму міжнародного заповіт та Конвенція про колізії законів, які стосуються форми заповіті.

При розгляді цього питання важливо зазначити положення ст. 1 Конвенції, шо передбачає єдиний закон про форму міжнародного заповіту яке зазначає, що заповіт залишається заповітом, незалежно від місця його складання, місцезнаходження майна, громадянства, і т.д, якщо воно складено у формі міжнародного заповіту. Але нотаріуси майже ніколи не звертаються до цих нормативно-правових актів. А тому українські нотаріуси не мають  регламентованої законом процедури спадкування з «іноземними заповітами».

З огляду на вище зазначене необхідно порівняти, яким чином дане питання врегульовано в законодавстві інших країн. Для порівняння нами були обрані сусідні країни, які знаходяться з Україною та перебувають в одній правовій системі.

Наприклад, положення статті 1093 Цивільного кодексу Республіки Білорусь (далі – ЦК Білорусії) визначає, що у даному випадку повинно вирішуватися, яке саме право підлягає застосуванню до цивільно-правових відносин ускладненим іноземним елементом. Важливою для порівняльного аналізу є 1133 ЦК Білорусії, яка вказує, що відносини по спадкуванню визначаються за правом країни, де спадкодавець має останнє місце проживання, якщо спадкодавцем не обрано в заповіті право держави, громадянином якої він є.

Майже таким же чином це питання врегульовано в Цивільному кодексі Російської Федерації (далі – ЦК РФ). Відповідно до статті 1224 ЦК РФ відносини по спадкуванню визначаються за правом країни, де спадкодавець мав останнє місце проживання . Але коли питання стосується нерухомого майна, яке зареєстровано в державному реєстрі РФ, то застосуванню підлягає національне законодавство.

Таким чином можна дійти висновку, що коли нотаріуси зазначених вище країн зіштовхуються з «іноземними заповітами», то при оформленні права власності на спадкове майно, вони повинні застосовувати чинне законодавство (відповідно до його офіційного тлумачення) тієї країни, де знаходиться заповідальне майно.

Отже, в законодавстві України наявна прогалина щодо спадкування за іноземним заповітом, тобто таким, що не зареєстрований в Україні. У законодавстві Республіки Білорусь та Російської Федерації наявні норми, які регламентують поведінку нотаріусів при роботі з «іноземними заповітами». На думку автора доцільно буде ввести подібні норми й в Цивільний кодекс України та у відповідні Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, з метою повної реалізації громадянами України права на спадкування за заповітом.

 

 

Янишен Богдан Вікторович

аспірант кафедри господарського права

Національного юридичного університету

імені Ярослава Мудрого

 

ДО ПИТАННЯ ВИЗНАЧЕННЯ СЕМАНТИЧНОГО ЗНАЧЕННЯ КАТЕГОРІЇ ПРАВОВІДНОСИН З РОЗПОДІЛУ ПРОДУКЦІЇ

 

Проблема видобутку енергоносіїв є однією з найважливіших в площині забезпечення власної енергетичної безпеки для країн, що розвиваються. Наявні технологічні потужності в такому випадку не завжди дозволяють досягти необхідного рівня енергетичної безпеки, а створення нових та подальша робота у цьому напрямку, як правило, не мають під собою необхідної матеріальної бази. За таких умов постає необхідність реалізації інвестиційної політики, а саме залучення іноземного капіталу, що фактично переслідує мету забезпечити доступ національних суб’єктів господарювання до сучасних технологій, що пов’язаний перш за все з можливістю залучити необхідні інвестиції.

Результатом діяльності з пошуку та залучення додаткових інвестицій є фактична участь іноземного інвестора в діяльності національних суб’єктів господарювання протягом певного часу на заздалегідь визначених в договорі умовах або здійснення господарської діяльності інвестором в площині українського законодавства. Різноманіття правих форм участі іноземного інвестора в діяльності національних суб’єктів господарювання, що здійснюють свою діяльність у сфері видобутку енергоносіїв та здійснення господарської діяльності інвестором в площині вітчизняного законодавчого поля складає систему з чотирьох основних форм:

• укладення договорів про спільну діяльність та створення спільних підприємств з іноземними контрагентами;
• передача родовищ корисних копалин іноземному інвестору на умовах концесії (ліцензії);
• укладення угод про розподіл продукції;
• укладення сервісних контрактів (договорів про надання послуг).

Кожна з наведених форм так чи інакше пов’язана з правовідносинами з розподілу продукції. Чинне законодавство апелює до правовідносин з розподілу передусім в Законі України «Про угоди про розподіл продукції» № 1039-XIV від 14.09.1999. На превеликий жаль, зазначений закон не дає всіх необхідних визначень та послуговується досить стриманим термінологічним інструментарієм. Наприклад, категорія правовідносин з розподілу продукції так і не знайшла свого відображення в наведеному документі. Правду кажучи, це не дивно, оскільки практична необхідність надання нових дефінітивних утворень, що не впливають на змістовну частину закону вважається досить сумнівним кроком. Проте з метою усунення цієї прогалини перед нами постає цілком зрозуміле завдання, окреслити зазначену категорію в площині термінологічних формулювань.

Категорія правовідносин з розподілу продукції лежить в площині трьох семантичних блоків, а саме продукції, її розподілу та правовідносин що поєднують попередні два блоки.

Ст. 1 Закон України «Про угоди про розподіл продукції» (Визначення термінів) апелює лише до поняття продукція, не розглядаючи інші. Отже, продукція – це корисні копалини загальнодержавного та місцевого значення (мінеральна сировина), що видобуваються (виробляються) під час розробки родовищ корисних копалин.

Наведене визначення дає розуміння виключно переліку об’єктів, на які спрямовані правовідносини з розподілу продукції. Незважаючи на відсутність вичерпного переліку корисних копалин, що становлять предмет дефініції, її смислове значення поглиблюється за допомогою конкретизації останніх на рівень загальнодержавного та місцевого значення, а також апеляції до джерела видобутку корисних копалин.

Визначення розподілу продукції є можливим завдяки аналізу понятійного апарату правових форм залучення іноземних інвесторів до видобутку енергоносіїв, та може бути сформульовано як процес розподілу видобутих копалинних ресурсів між учасниками договору (про спільну діяльність, концесії, угоди про розподіл продукції, сервісного контракту чи спільного підприємства) на заздалегідь визначених умовах відповідно до особливостей конкретно визначеної форми контракту з урахуванням особливостей національного законодавства контрагентів.

Як вже було зазначено, категорія правовідносин є поєднуючою ланкою між визначеними семантичними блоками, а тому з урахуванням наведеного, правовідносини з розподілу продукції необхідно розглядати як відносини, що виникають в процесі періодичного розподілу видобутих копалинних ресурсів загальнодержавного та місцевого значення (мінеральної сировини), що видобуваються (виробляються) під час розробки родовищ корисних копалин, між учасниками договору (про спільну діяльність, концесії, угоди про розподіл продукції, сервісного контракту чи спільного підприємства) на заздалегідь визначених умовах відповідно до особливостей конкретно визначеної форми контракту з урахуванням особливостей національного законодавства контрагентів.

Зауважимо, що правовідносини з розподілу продукції є комплексними та поєднують у собі широкий спектр відносин, що виникають в процесі реалізації договору. Таким чином, дефініція відображає лише центральну ідею категорії та не поглиблюється на реальний спектр договірних правовідносин, оскільки останні залежать від обраної форми контракту, що застосовуються у конкретній ситуації.

Жданюк Назарій Володимирович,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 5 курс, 23 група

 

Проблемні аспекти притягнення до фінансової та кримінальної відповідальності за ухилення від сплати податків в контексті практики Європейського суду з прав людини

 

Відповідно до ст. 212 Кримінального кодексу України (далі – КК України) умисне ухилення від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів), що входять в систему оподаткування, вчинене особою, яка зобов’язана їх сплачувати, якщо ці діяння призвели до фактичного ненадходження до бюджетів чи державних цільових фондів коштів у значних розмірах, – карається штрафом від однієї тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

За несплату податків також передбачені фінансові санкції і у Податковому кодексі України (далі – ПК України), зокрема, згідно ст.123 ПК України встановлюються штрафи у розмірі 25% чи 50% від донарахованої суми податків.

У зв’язку з цим постає питання порушення принципу неможливості притягнення до відповідальності двічі за одне і теж правопорушення. Цей принцип закріплений як у низці міжнародно-правових актів, наприклад, у п.7 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, так і у національному законодавстві, зокрема, у ст. 61 Конституції України. Також, він передбачений у ст. 4 Протоколу №7 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Протокол): «Нікого не може бути вдруге притягнено до суду або покарано в порядку кримінального провадження під юрисдикцією однієї і тієї самої держави за правопорушення, за яке його вже було остаточно виправдано або засуджено відповідно до закону та кримінальної процедури цієї держави».

Наведена стаття Протоколу активно тлумачиться у рішеннях Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ), і оскільки, відповідно до Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» такі рішення застосовуються як джерело права, вони є обов’язковими на території України, тому ми можемо скористатися ними для вирішення питання наявності подвійного притягнення до відповідальності за ухилення від сплати податків.

Зокрема, принципове значення має справа «Остерлунд проти Фінляндії». Податкові органи Фінляндії через несплату податків до нарахували заявнику суму податкового зобов’язання. В цей час було відкрито кримінальне провадження щодо шахрайства з податками, предметом якого були ті ж діяння, про які було зазначено раніше. Заявник скаржився на порушення принципу неможливості притягнення до відповідальності двічі за одне і теж діяння, закріпленого в ст. 7 Протоколу.

ЄСПЛ зауважив, що незважаючи на те, що згідно з фінським законодавством фінансові санкції, що були застосовані до заявника закріплені як різні види юридичної відповідальності – фінансова та кримінальна, така характеристика не є вирішальною при вирішенні можливості застосування ст. 7 Протоколу.

Суд, зробивши акцент на цілях застосування санкцій, вказав, що формально донарахування не є кримінальним заходом, однак якщо воно супроводжуються значним штрафом, тоді такий захід несе кримінальний характер і розглядається як кримінальна санкція. Зокрема, у рішенні зазначено: «відповідно до фінського законодавства, податкові донарахування здійснювалися не з метою грошової компенсації завданої шкоди, а як покарання для запобігання повторному вчиненню правопорушень. Тобто податкові донарахування відігравали стримуючий фактор і мали кримінальний характер».

Таким чином, ЄСПЛ визнав порушення ст. 7 Протоколу у випадку притягнення до кримінальної відповідальності особу, що вже була притягнута до фінансової відповідальності. При цьому вказавши, на незаконність продовження кримінального провадження після винесення остаточного рішення податковими органами.

Вищезазначені рішення містять фундаментальні положення. На нашу думку, ситуація що склалася у Фінляндії, щодо законодавства і проведення розслідувань відповідними органами, аналогічна ситуації, що зараз існує в Україні. Притягнення до відповідальності згідно з податковим і кримінальним законодавством одночасно – застосовується на практиці у нашій державі, при цьому ціль і характер таких санкцій є ідентичним, що є неприпустимим згідно із ст. 7 Протоколу.

Як висновок, необхідно зазначити, що незважаючи на усю сукупність вищезазначених проблем, інститут притягнення до відповідальності за несплату податків є надзвичайно важливим для України. Тому законодавцю необхідно вдосконалити законодавство, що склалося в цій сфері і зробити все можливе, для усунення невідповідностей із ст. 7 Протоколу та практикою ЄСПЛ.

            Науковий керівник:                к.ю.н., асистент Овчаренко А. С.

 

Лядов Антон Геннадійович,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 5 курс, 13 група

 

СПІВВІДНОШЕННЯ ПОНЯТЬ «ПОДАТКОВА СИСТЕМА» ТА «СИСТЕМА ОПОДАТКУВАННЯ»

 

З моменту виникнення держави податки є невід’ємною частиною економічних відносин в суспільстві. Розвиток і зміна форм державного устрою завжди супроводжується перебудовою податкової системи. В історії розвитку суспільства ще жодна держава не змогла обійтися без податків, оскільки для виконання своїх функцій із задоволення суспільних потреб їй потрібна певна сума грошових коштів, які можуть бути зібрані тільки за допомогою податків. За допомогою податкової системи держава активно втручається в ринкові відносини, впливає на ринкову економіку, регулює розвиток виробництва, сприяючи прискореному зростанню одних галузей чи форм власності та уповільнення розвитку інших. В даний час вивчення процесу оподаткування в державі є досить актуальним, оскільки оптимальний вибір інструментів податкової системи є запорукою успішного вирішення проблем, що стоять перед країною.

До прийняття Податкового кодексу в Україні діяв закон про систему оподаткування, який визначав принципи побудови системи оподаткування  в
Україні, податки і збори (обов’язкові платежі) до бюджетів та до
державних цільових фондів, а також права, обов’язки і відповідальність платників. Конституція України також оперує поняттям система оподаткування і зазначає, що виключно законами України встановлюється система оподаткування. Проте, звернувшись до Податкового кодексу, який введений в дію з 1 січня 2011 року, можна зауважити, що він використовує поняття «податкова система» і, навіть, у статті 6 надає її законодавче визначення – це сукупність загальнодержавних та місцевих податків та зборів, що справляються в установленому Податковим кодексом порядку.

Поняття «система оподаткування» існує в Податковому кодексі (стаття 291), але його вживання фактично обмежене лише сферою єдиного податку, що являє собою заміну сплати окремих податків і зборів, а особливий механізм такої сплати носить назву спрощена система оподаткування. Окрім норм, що регулюють вказаний спеціальний податковий режим, термін «система оподаткування» у Кодексі більше ніде не застосовується.

Слід зазначити, що в Україні категорія «податкова система» широко вживалася на різних рівнях (вченими, депутатами, податківцями, експертами) задовго до її законодавчого закріплення у кодифікованому податковому акті, а спроба з’ясування суті категорій «податкова система» та «система оподаткування» виявила різні підходи науковців. Окремі вчені вживають обидва терміни як рівнозначні, інші, не ототожнюючи їх, використовують обидва, враховуючи їх застосування в актах законодавства, що діяли на певному проміжку часу, треті вдаються до визначення лише поняття «податкова система», четверті визначають їх співвідношення, як, наприклад, Н.Ю. Пришва «систему оподаткування» вважає ширшим поняттям і включає до неї податкову систему як її складову. Необхідно відмітити, що українські дослідники розглядають податкову систему як у вузькому (як сукупність податків і зборів (обов’язкових платежів) до бюджетів та до державних цільових фондів, що справляються у встановленому законами України порядку), так і в більш широкому розумінні, за якого податкова система включає правові основи оподаткування, виконавчо-контролюючі органи, порядок розроблення та законодавчого закріплення формальних правил оподаткування, неформальні правила оподаткування.

Досліджуючи формування податкової системи України М.П. Кучерявенко користується категорією «податкова система», спираючись при цьому на акт законодавства, яким було запроваджено законодавчу категорію «система оподаткування». Вчений вказує, що формування податкової системи України почалося на межі 1991-1992 р.р. і що з 1991 р. в Україні керувалися Законом Української РСР від 25 червня 1991 р. «Про систему оподаткування» в якості закону, що регулює національну систему оподаткування.

Кучерявенко М.П. вважає, що поняття «податкова система» на сьогодні вже не викликає особливих суперечок у спеціальній літературі і не є категорією виключно податкового права, оскільки займає визначене, комплексне, граничне положення на стику з бюджетного й податкового права. Так, з одного боку, податкове право регулює відносини щодо надходження коштів у дохідну частину бюджетів, а, з другого, – це фактично відносини формування дохідної частини бюджетів, які охоплюються бюджетним правом. Грунтуючись на і цьому та виділяючи у класифікації доходів бюджетів платежі податкового характеру (податки, збори, плати), вчений  пропонує визначити податкову систему як сукупність податків, зборів і платежів, законодавчо закріплених у даній державі принципів, форм і методів їх встановлення, зміни або скасування, дій, які забезпечують їх сплату, контроль і  відповідальність за порушення податкового законодавства.

На підставі наведеного робимо висновок, що у співвідношенні понять «податкова система»  та «система оподаткування» останнє є ширшим і включає в себе справляння податків та зборів, процес адміністрування податків, зборів, платежів, податковий контроль та порядок притягнення до відповідальності за порушення податкового законодавства. Система оподаткування охоплює поняття «податкова система», яке певним чином обмежене законодавчим визначенням і потребує подальшого вдосконалення. Незважаючи на існування поняття «система оподаткування» в Конституції України, воно має лише теоретичне значення і використовується тільки вченими в наукових цілях. Тому існує необхідність внесення змін до Основного Закону та заміни поняття «система оподаткування» на поняття «податкова система».

 

Науковий керівник:                 д. ю. н., професор Дмитрик О. О.

 

 

Мягка Анна Геннадіївна

Національного юридичного університету

імені Ярослава Мудрого

ІПКОЮ, 5 курс, 4 група

 

Щодо питання вдосконалення податкового законодавства

 

Прийняття Податкового кодексу України (далі – ПК України) супроводжувалося низкою спорів та суперечок. Проте, все ж таки, наприкінці 2010 року було прийнято Податковий кодекс України і з 1 січня 2011 року всі питання щодо нарахування та сплати податків регулюються ПК України.

Податкове законодавство в питаннях оподаткування майна, відмінного від земельної ділянки тісно переплітається з цивільним законодавством, а саме в питаннях визначення понять, передбачених ст. 266 ПК України. Стаття 5 ПК України містить положення щодо співвідношення податкового законодавства з іншими законодавчими актами. Власне цікавість для нас представляє частина 3 цієї статті, а саме: інші терміни, що застосовуються у цьому Кодексі і не визначаються ним, використовуються у значенні, встановленому іншими законами. В цьому розрізі надзвичайно цікавим видається положення абз. в пп. 266.1.2 ст. 266 ПК України: якщо об’єкт житлової та/або нежитлової нерухомості перебуває у спільній сумісній власності кількох осіб і поділений між ними в натурі, платником податку є кожна з цих осіб за належну їй частку. При чому ПК України не визначає, що означає поняття “спільна власність поділена в натурі”, а тому ми робимо логічний висновок про те, що для з’ясування суті цього поняття необхідно звертатися до інших нормативно-правових актів.

Цивільний кодекс України (далі – ЦК України) виокремлює 2 форми спільної власності, а саме ст. 355 ЦК України: майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

При чому можливий варіант виділення частки в натурі зі спільної сумісної власності (ст. 370 ЦК України), проте виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 ЦК України, в свою чергу, ч. 3 цієї статті встановлює, що у разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної часткової власності на це майно припиняється. Така особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації.

Таким чином, при виділенні в натурі частки із спільної сумісної власності, право спільної сумісної власності припиняється. В такому разі постає питання, що мав на увазі законодавець, коли в ПК України визначав право спільної сумісної власності з виділенням частки в натурі? Крім того, варто зауважити, що в ПК України говориться не про виділ спільної сумісної власності в натурі, а про поділ в натурі, але такого значення в ЦК Україні не міститься, а тому і казати про правову природу “поділу спільної сумісної власності в натурі” не вбачається можливим. Окрім того, на нашу думку, таке формулювання порушує принцип верховенства права, який дуже детально було розкрито і проаналізовано в Докладі про верховенство права, прийнятому Венеціанською комісією 25-26 березня 2011 року. Власне, в своєму докладі Венеціанська комісія виокремлює 6 аспектів, з яких і складається верховенство права. Серед них, зокрема, такий аспект як правова визначеність.

Принцип правової визначеності є найважливішим для забезпечення довіри до судової системи і до верховенства права. Для досягнення такої довіри держава повинна забезпечувати, щоб тексти законів були легкодоступними. Вона також зобов’язана дотримуватися і виконувати, прогнозованим і послідовним чином ті закони, які вона застосовує. Прогнозованість означає, що закон повинен, коли це можливо, бути оголошений до його виконання і бути передбачуваним щодо його наслідків: він повинен бути сформульований досить точно, для того щоб дозволити індивідууму регулювати свою поведінку.

Правова визначеність вимагає, щоб юридичні норми були ясними і точними і були спрямовані на те, щоб забезпечити постійну прогнозованість ситуацій і виникаючих юридичних взаємовідносин.

Враховуючи положення п. 266.3.2 ст. 266 ПК України база оподаткування для фізичних осіб обчислюється контролюючим органом на підставі даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Відповідно до ст. 4 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” державній реєстрації підлягає право власності, питання виникнення та припинення якої регулюється ЦК України. Відтак, правова визначеність і верховенство права означають те, що закон на практиці виконується. Це означає також, що існують реальні умови для його виконання. Тому дуже важливо давати оцінку того, чи є закон дієвим на практиці, причому ще до його прийняття, а також в подальшому проводити перевірки того, чи може він бути виконаний ефективно. Це означає, що при розгляді питання верховенства права необхідно враховувати проведення оцінки законодавства до його прийняття і після його введення в дію.

Таким чином, враховуючи вищезазначене, ми приходимо до висновку про те, що конструкція, застосована в абзаці в п. 266.1.2 ст. 266 ПК України, суперечить положенням цивільного законодавства та суперечить принципу верховенства права. Відтак, ми вважаємо, що доцільним буде виключення даного положення з ПК України.

 

Науковий керівник:                        к.ю.н., ас. Головашевич О. О.

 

 

Невзоров Іван

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 3 курс, 17 група

 

ФІЛОСОФСЬКЕ ОСМИСЛЕННЯ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ

 

На сьогоднішній день у зв’язку з економічною кризою, фактичним станом війни, у якому знаходиться країна, є актуальним проблема щодо державного регулювання економіки та фінансових потоків в Україні. Методи регулювання фінансів є неефективними, середовище, що склалося ―  несприятливим для ведення бізнесу, тотальна корупція, бюрократія поїдають систему з середини.

Загалом можна виділити два абсолютно протилежні підходи щодо регулювання державою економічних сфер життя: «централізоване державне управління» та «свобода ринку». Прихильником першого підходу можна вважати К. Маркса, який у своїх роботах дійшов висновків, що ринкове регулювання індукує економічні цикли і кризи, які руйнують всю економічну систему. В цих умовах найефективніша організація економіки – це централізоване державне управління, в якому організацію національної економіки забезпечує багаторівнева державна ієрархія. Марксисти обстоюють зрівняльний розподіл, рівність економічного становища людей. Ідеї даної концепції намагалися реалізувати у СРСР, що в довгостроковому періоді спричинило крах системи, і показало, що концепція «централізованого державного управління» має ряд прорахунків. Причинами цього вважають те, що людині не вистачає моральних якостей, яких вимагає соціалістичне суспільство, так як завжди є можливість того, що при соціалізмі більшість громадян не будуть докладати максимум зусиль при виконанні своїх обов’язків у суспільстві.

Теорія «свободи ринку» набула поширення у працях А. Сміта, який стверджував, що ринок здатен до саморегуляції без втручання держави на основі попиту, пропозиції та вільної конкуренції. Проте дана концепція також має ряд недоліків, зокрема конкуренція в кінцевому випадку нівелюється, так як не може постійно відтворюватись, оскільки в результаті виживає «найсильніший», який потім перетворюється в монополіста. Також саморегуляція ринку не може застерегти від економічних криз, відновити соціальну справедливість тощо.

З часом концепція лібералізму та «свободи ринку» зазнала певних змін, і еволюціонувала у неолібералізм. Нова концепція ґрунтується на праці А. Сміта, саме його переконання в тому, що корисні інтереси людини в області економічної діяльності призведуть до суспільного благоустрою, були покладені в основу концепцій представників неолібералізму. Проте, на відміну від лібералізму, неолібералізм не повністю заперечує соціальний інститут державного регулювання економіки, а розглядає вільний ринок та необмежену конкуренцію як основний засіб забезпечення прогресу та досягнення соціальної справедливості, яка можлива лише за умов економічного росту країни, що вимірюється внутрішнім валовим продуктом. Змінилося ставлення до ролі держави у регулюванні економічних процесів, зокрема вона повинна розвивати та підтримувати конкуренцію методами свідомого державного регулювання. У такому розумінні сильною та конкурентоспроможною стане така держава, яка здатна буде протистояти монополізації економіки та забезпечуватиме конкурентність власних ринків. Проте на відміну від лібералізму неолібералізм не повністю заперечує соціальний інститут державного регулювання економіки, а розглядає вільний ринок та необмежену конкуренцію як основний засіб забезпечення прогресу та досягнення соціальної справедливості, яка можлива лише за умов економічного росту країни, що вимірюється внутрішнім валовим продуктом. Неолібералізм має суттєву різницю і з «централізованим державним управлінням», так представники філософії неолібералізму вважають, що кожному індивіду слід дати можливість проявити ініціативу, свободу вибору, надати широкі можливості до самовираження та самореалізації, в умовах централізованого управління така можливість є занадто спеціалізованою та концентрованою.

Завдання, які ставить Україна при здійсненні своєї економічної політики говорять про те, що Україна прийняла концепцію неолібералізму, проте реалізовує її з певними деформаціями, зловживаючи власними повноваженнями. Нашій державі слід узяти курс на послаблення державного регулювання, щоб відійти від централізованого управління до децентралізованого. Правильним, на нашу думку, є крок щодо введення інституту приватних виконавців, що фактично переносить тягар виконання судових рішень на приватних осіб, проте і не ліквідує інститут державних виконавців, що є доцільним з точки зору соціальної справедливості. Проте наша держава ще не цілком позбулася старих централізованих методів управління, що проявляється у численних непотрібних дозволах, ліцінзіях від Національного Банку України на введення та виведення іноземної валюти, емісії електронних грошей тощо. Як писав Ф. Хайек в такому суспільстві, де все контролюється «зверху», благоустрій кожного залежить не від нього самого, а від рішень вищих інстанцій, які й будуть здійснювати всю повноту влади. Внаслідок подібних дій в Україні спостерігається несприятливий інвестиційний клімат, так як інвестори  не готові перекласти відповідальність за ведення власного бізнесу на державу, брати на себе ризик не отримати відповідні ліценції, не пройти перевірку тощо.

Отже, Україна зараз прийняла концепцію неолібералізму у здійсненні своєї економічної політики, проте її реалізація в певних аспектах ще й досі не відповідає основним цінностям даної концепції. Для подолання даної проблеми Україні, на нашу думку, потрібно відійти від ідеї постійного втручання держави у регулювання економічних відносин і зосередитися, перш за все, на визначенні таких «правил гри», що будуть прийнятні і для українського соціуму, і для іноземних інвесторів.

 

Науковий керівник:                к. філос.н., доц. Кальницький Е. А.

 

 

Полторак Валерія Ігорівна

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

Господарсько-правовий факультет, 5 курс, 2 група

 

УЧАСТЬ У ГОСПОДАРСЬКОМУ ТОВАРИСТВІ: ОКРЕМІ ПИТАННЯ ОПОДАТКУВАННЯ

 

Засновниками, а так само і учасниками господарських товариств (далі – ГТ) можуть бути як фізичні особи, так і суб’єкти господарювання. При створенні ГТ засновники мають сформувати статутний капітал, який може бути сформований як за рахунок грошових коштів, майна, так і майнових прав.

Внесок фізичної особи у вигляді грошових коштів, майна, майнових прав, у тому числі земельної ділянки, до статутного капіталу юридичної особи – резидента є придбанням такою фізичною особою права власності на частку (пай) у статутному капіталі такого ГТ, тобто є витратами, понесеними у зв’язку із придбанням інвестиційного активу. Під внесенням вкладів фізичними особами законодавець розуміє такі операції як придбання корпоративних прав. А тому фізична особа отримує дохід, при цьому сума такого доходу не включається до загального (місячного) оподатковуваного доходу податку на доходи фізичних осіб відповідно до пп. 165.1.44. п. 165.1. ст. 165 ПКУ.

Важливо звернути увагу на випадок, коли фізична особа-підприємець є засновником, наприклад, повного товариства. Відповідно до ст. 325 ЦКУ суб’єктами права власності є фізичні та юридичні особи. Тобто законодавство не передбачає такого суб’єкта права власності як ФОП. Отже, оскільки ФОП не є власником майна, внесок до статутного капіталу фактично здійснюється фізичною особою, а статус підприємця на операцію не впливає. Тому така операція не підлягає оподаткуванню.

Внесення юридичною особою (засновником) необоротних активів як вкладу до статутного капіталу є об’єктом оподаткування ПДВ за ставкою у розмірі 20%, що підтверджується змістом пп. б п. 198.1. ст. 198 ПКУ, за яким суми ПДВ, сплачені/нараховані у разі здійснення операції з ввезення необоротних активів як внесок до статутного фонду, відносяться до податкового кредиту.

При ефективній господарській діяльності ГТ його учасники можуть отримувати дивіденди. Доходи, отримані фізичною особою як дивіденди, є об’єктом оподаткування ПДФЛ, але за різних умов за різними ставками. При отриманні доходу у вигляді дивідендів від ГТ, що є платником податку на прибуток підприємств, тобто перебуває на загальній системі оподаткування, такі доходи оподатковуються за ставкою у розмірі 5% (пп. 167.5.2. п. 167.5. ст. 167 ПКУ). При отриманні доходу у вигляді дивідендів від ГТ, що не є платником податку на прибуток підприємств, тобто перебуває на спрощеній системі оподаткування, такі доходи оподатковуються за ставкою у розмірі 18%. Але у будь-якому випадку доходи, отримані як дивіденди, також оподатковуються військовим збором. Тобто майже немає економічного сенсу від обрання спрощеної системи оподаткування, оскільки у загальному підсумку податковий тягар є майже однаковим.

Виплата дивідендів на користь фізичних осіб за акціями або корпоративними правами, які мають статус привілейованих або інший статус, що передбачає виплату фіксованого розміру дивідендів чи суми, яка є більшою за суму виплат, розраховану на будь-яку іншу акцію (корпоративне право), емітовану таким платником податку, прирівнюється з метою оподаткування до виплати заробітної плати. Тобто у такому випадку сплачується і ПДФО, і військовий збір, ставка яких разом складає 19,5%.

У випадку виходу особи зі складу учасників ГТ чи відчуження своєї частки у статутному капіталі іншій особі, або у разі ліквідації ГТ така особа отримує інвестиційний прибуток, який входить до складу загального місячного (річного) оподатковуваного доходу ПДФО за ставкою у розмірі 18% та також оподатковується військовим збором за ставкою у розмірі 1,5%. Такий прибуток розраховується як позитивна різниця між доходом, отриманим платником податку за такими операціями, та документально підтвердженою сумою, сплаченою платником податку для формування такого ГТ.

Операції з повернення засновникам основних фондів, попередньо внесених ними до статутного капіталу ГТ, у разі їх виходу зі складу учасників ГТ або у разі ліквідації ГТ, є об’єктом оподаткування ПДВ та підлягає оподаткуванню на загальних підставах та за основною ставкою, що зазначено у Листі ДФС від 28.01.2016 № 1665/6/99-99-19-03-02-15.

Висновок. При аналізі законодавства ми дослідили таке оподаткування при участі у ГТ. Засновники, а після проведення державної реєстрації ГТ – учасники стикаються з таким оподаткуванням від створення самого ГТ. При внесенні вкладів у вигляді необоротних активів така операція оподатковується ПДВ за 20% ставкою. При отриманні дивідендів при здійсненні господарської діяльності ГТ, що перебуває на загальній системі оподаткування, такий дохід оподатковується ПДФО та військовим збором за 5% та 1,5% ставками відповідно, а якщо ГТ – на спрощеній системі оподаткування – 18% та 1,5% відповідно, що є аналогічним оподаткуванню у разі отримання дивідендів від привілейованих акцій. При виході особи зі складу учасників ГТ чи відчуження своєї частки у статутному капіталі іншій особі, або у разі ліквідації ГТ оподатковується інвестиційний прибуток ПДФО та військовим збором за 5% та 1,5% ставками відповідно.

Таким чином, на засновників/учасників покладається помітний податковий тягар. Є дещо нераціональним оподатковувати ПДВ операції із внесення необоротних активів до статутного капіталу ГТ, а так само і їх повернення. Така норма лише гальмує розвиток підприємництва на Україні та штовхає осіб до внесення як вклад до статутного капіталу майнових прав на зазначені необоротні активи.

 

Науковий керівник:                          к. ю. н., доц. Дуравкін П. М.

Антонов Микита Валерійович,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

7мв ф-т, 2 курс, 1 група

 

ЩО МАЄ РОБИТИ ПРАЦІВНИК, ЯКОМУ НЕ ВИПЛАЧУЮТЬ ЗАРОБІТНУ ПЛАТУ

 

Останніми роками в Україні вбачається негативна тенденція збільшення зарплатних боргів. За даними Державної служби статистики України станом на 1 січня 2017 року загальна сума невиплаченої зарплати на території України становить 1791,0 млн грн. Особливо критичною є ситуація в Харківській області, яка має один з найбільших боргів у країні – 230, 9 млн грн. У даній статті ми з’ясуємо, як працівник може отримати заборговану зарплату, компенсацію за весь період заборгованості та захистити права на оплату праці.

Крайні строки виплати заробітної плати закріплені у ст. 115 Кодексу законів про працю України (КЗпП) та ст. 24 Закону України «Про оплату праці». Проте ці статті мають складне формулювання, яке не зрозуміле переважаючій більшості звичайних працівників. Якщо зробити їх тлумачення, то крайні строки виплати заробітної плати є наступними:

1) за І половину цього місяця (до 15 числа) – не пізніше 22 числа цього місяця;

2) за ІІ половину цього місяця (після 15 числа) – не пізніше 7 числа наступного місяця.

Якщо роботодавець не здійснив виплату заробітної плати у зазначені строки, то починається розрахунок періоду затримки виплати заробітної плати. У тому разі, коли цей період перевищить строк 1 календарного місяця, працівникові повинна нараховуватись компенсація за той місяць, у якому йому не була виплачена заробітна плата. Календарний місяць – це проміжок часу від першого до останнього дня місяця.

Механізм виплати компенсації за період з 1 січня 1998 року по 31 грудня 2000 року регулює Положення про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням термінів її виплати.

Механізм виплати компенсації за період після 31 грудня 2000 року регулюють Закон України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати» та Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв’язку з порушенням термінів їх виплати.

Важливі нюанси механізму нарахування компенсації:

1) компенсації виплачуються лише тим працівникам, які працюють за трудовими договорами;

2) якщо невчасна виплата зарплати відбулась за вини працівника, то компенсації вона не підлягає;

3) якщо заробітна плата не сплачувалася до 01 січня 1998 року, то компенсація за неї не нараховується.

У разі невиплати зарплати працівник може вчинити наступні дії:

І. Звернутися до роботодавця.

Насамперед, якщо роботодавець затримує виплату зарплати, працівник має звернутися до нього з письмовою заявою з метою обґрунтування підстав затримки у виплаті коштів.

IІ. Звернутися на урядову «гарячу лінію».

В Україні діє урядова «гаряча лінія» на яку можна звернутися у випадку несвоєчасної виплати роботодавцем заробітної плати. Вона працює за номерами 15-45 та 0-800-507-309. Оформити звернення можливо також за адресою: http://ukc.gov.ua/.

ІІІ. Звернутися до суду.

Якщо роботодавець не бажає самостійно врегулювати питання заборгованості, то згідно зі ст. 233 КЗпП при порушенні законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду про стягнення належної йому суми заробітної плати. Судовий захист передбачає можливість відкриття позовного або наказного провадження. При такому зверненні відсутня позовна давність. Також за подання позовів про стягнення заробітної плати особи звільняються від сплати судового збору.

Позовне провадження.

Працівник має подати обґрунтовану позовну заяву про стягнення заборгованості по заробітній платі до районного суду за місцем своєї реєстрації або місцезнаходженням підприємства на якому він працює. У позовній заяві має бути зазначено період, протягом якого працівник не отримував зарплату та суму заборгованості. Строк і розмір заборгованості розраховуються з першого дня заборгованості до дня подачі позову до суду.

Предмет позову може містити такі вимоги:

1) стягнення заробітної плати (слід посилатися на ст. 115 КЗпП);

2) стягнення компенсації згідно із Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати»;

3) стягнення моральної шкоди згідно із ст. 237¹ КЗпП, заподіяної у зв’язку з неможливістю забезпечувати працівником нормальне життя собі та своїй сім’ї.

До позовної заяви необхідно додати документи, що підтверджують трудові відносини між працівником та роботодавцем, а також наявність заборгованості:

1) витяг із трудової книжки з позначкою роботодавця про влаштування на роботу;

2) довідка з місця роботи про те, що працівник оформлений та працює на підприємстві;

3) довідка видана бухгалтерією про наявність заборгованості у зарплаті;

4) копії відомостей про отримання заробітної плати та розрахунок заборгованості, підготовлений працівником самостійно.

Наказне провадження.

Якщо заробітна плата нарахована працівникові, проте не виплачена, він може звернутися до суду не з позовною заявою, а із заявою про видачу судового наказу. За формою і змістом ця заява майже аналогічна позовній заяві. Після подання заяви та документів суд у 3-денний строк, без жодних судових засідань чи виклику сторін, видає судовий наказ, в якому зобов’язує роботодавця сплатити заборговану суму. Наказ набирає чинності через 13 днів та є підставою для примусового стягнення заборгованості по заробітній платі. Перевагою наказного провадження перед позовним є більш проста та швидка процедура стягнення заборгованості. Головний недолік – неможливість вимагання від роботодавця відшкодування моральної шкоди.

Отже, ми намагалися у даній статті надати вичерпну відповідь на запитання, що має робити працівник, якому не виплачується заробітна плата. З’ясувалося, що в Україні існує безліч способів захистити право працівника на своєчасну оплату праці.

 

 

 

Бущенко Петро Аркадійович,

доцент кафедри трудового права

Національного юридичного університету

імені Ярослава Мудрого

 

ДО ПИТАННЯ СПІВВІДНОШЕННЯ ПОНЯТЬ «ОПЛАТА ПРАЦІ» ТА «ЗАРОБІТНА ПЛАТА» В ТРУДОВОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ

 

Правове регулювання оплати праці працівників, які перебувають у трудових відносинах з власниками підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності й видів господарювання, а також з роботодавцями – фізичними особами здійснюється Кодексом законів про працю України (далі КЗпП), законами України«Про оплату праці» від 24 березня 1995 р. № 108/95-ВР (далі Закон «Про оплату праці), «Про колективні договори і угоди» від 1 липня 1993 р. № 3356-Х11-ВР, генеральними, регіональними, галузевими угодами, колективними договорами і локальними положеннями конкретних підприємств, а також іншими численними нормативно-правовими актами.

У сучасному українському трудовому законодавстві застосовуються терміни і «заробітна плата», і «оплата праці», і «винагорода за працю», що вносить певну невизначеність як в теорії трудового права, так і в правозастосовчій практиці. Так, у Декреті Кабінету Міністрів України «Про оплату праці» від 31 грудня 1992 р. оплата праці визначається як «будь який заробіток, що обчислюється, як правило, у грошовому виразі, який за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу або надані послуги». У Правилах організації статистичної  звітності, що подається до Національного банку України, затверджених постановою правління Національного банку України від 19 березня 2003 р. № 124 оплата праці визначається як «заробітна плата та інші виплати, отримані робітниками та службовцями». У чинному КЗпП ст. 94 розглядає заробітну плату як «винагороду, обчислену як правило, у грошовому виразі». Іншими словами законодавець  розглядає поняття «оплата праці», «заробітна плата», «винагорода за працю» як ідентичні. Ухвалюючи у 1995 р. Закон «Про оплату праці» законодавець у ст. 1 запропонував визначення заробітної плати як винагороду, не давши визначення оплати праці, при цьому у статтях вказаного закону повсюдно використовуються терміни і «оплата праці», і «заробітна плата». Очевидно, такавідсутність чіткого розмежування термінів у нормативно-правових актах означає, що законодавець вважає їх  рівнозначними за своїм змістом.

В науці трудового права також існують різні точки зору на співвідношення термінів «оплата праці» та «заробітна плата». Так, деякі вчені (В.І. Прокопенко, А.Ю. Пашерстник, С.А. Міхєєв) вважають їх синонімами та не загострюють уваги на подібності або різниці термінів. На думку інших науковців ці терміни співвідносяться  як частина та ціле (Р.З. Ліфшиць). Висловлений також погляд, що термін «оплата праці» більш широкий та його цільове призначення спрямовано на організацію оплати праці, регламентацію її окремих елементів і всієї системи правових засобів у цій сфері, тоді як термін «заробітна плата» спрямований на право працівника у трудових відносинах на отримання грошової винагороди за  виконання своїх трудових обов’язків (Н.Б. Болотіна, О.Г. Гирич). Розглядається співвідношення оплати праці та заробітної плати як можливість та дійсність, між якими знаходяться норми праці (О.І. Процевський). Виходячи із теоретичного та практичного розуміння заробітну плату необхідно розуміти як об´єкт трудових правовідносин. Об´єкт це те, на що спрямовані дії учасників трудових правовідносин. З юридичної точки зору саме заробітну плату, у першу, потрібно  розглядати як головний елемент, об´єкт трудових правовідносин з оплати  праці. Оплата праці це є  система відносин  органів державної влади та місцевого самоврядування, роботодавців, організацій роботодавців, об´єднань організацій роботодавців або їх представницьких органів, професійних спілок, об´єднань професійних спілок або їх представницьких органів та працівників по організації оплати праці на державному, галузевому, регіональному рівнях, а також на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності і на стадії укладення трудового договору (ч. 2 ст. 5 Закону «Про оплату праці»). Це дає підставу стверджувати, що оплата праці є самостійною системою відносин у трудовому праві в межах його предмета та метода, яка має свій суб´єктний склад, об´єкт та інші свої особливості. Об´єктом цієї системи відносин є встановлення такого  правового механізму оплати праці, який би давав можливість реалізувати такі функції заробітної плати як відтворювальна, стимулююча, соціальна та ін.

Правовідносини з оплати праці можуть бути класифіковані за різними критеріями. По-перше, за суб´єктним складом вони можуть бути: індивідуальними – між працівником та роботодавцем; колективними – між роботодавцем (об´єднанням роботодавців) та профспілками (об´єднаннями профспілок) або іншими представницькими органами працівників. По – друге, за своїм об´єктом правовідносини з оплати праці мають такі види: правовідносини із заробітної плати та заохочувальних виплат; правовідносини з виплати гарантійних сум; правовідносини з надання компенсаційних виплат; правовідносини з нормування та тарифікації праці.

Кожен із вказаних видів правовідносин з оплати праці має свої специфічні особливості, які мають враховуватися при правовому регулюванні, що зрештою забезпечить ефективне правове регулювання оплати праці в цілому на сучасному етапі.

На підставі проведеного аналізу пропонуємо наступні визначення, що відображають характерні ознаки вказаних правових категорій. Оплата праці – сукупність відносин з організації системи, структури та встановлення розмірів заробітної плати і заохочувальних виплат, нормування і тарифікації праці, забезпечення виплат компенсаційного, гарантійного характеру, що не є заробітною платою, а також визначення правових способів охорони і захисту оплати праці. Заробітна плата – це ціна праці у грошовому виразі, яку роботодавець зобов´язаний регулярно виплачувати працівникові за виконання ним роботи, обумовленої трудовим договором, з урахуванням його особистого трудового внеску за встановленими нормами і розцінками, не нижче гарантованого державою мінімального розміру заробітної плати, залежно від кваліфікації працівника, складності, кількості й умов праці. Таке визначення заробітної плати збігається з ст. 1 Конвенції МОП № 95 «Про захист заробітної плати» 1949 р. ратифікованою Україною 30 червня 1961 р. Так, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити, на підставі письмового або усного договору про наймання послуг, працівникові за працю, яку виконану чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

Поняття «оплата праці» та «заробітна плата» є самостійними правовими категоріями та співвідносяться між собою як ціле і частина. Вважаємо за необхідне закріпити визначення вказаних понять в проекті  нового Трудового кодексу України. Справа в тому, що в проекті Трудового кодексу України (№1658) (далі ТК України) вбачається невизначеність з цих питань. Так, глава 6  ТК  України має назву «Заробітна плата», а §1 цієї глави має назву «Організація заробітної плати». Організацію заробітної плати  стаття 206 розкриває через поняття заробітної  плати та її структуру. Але це не є організація заробітної плати. Так, в ст. ст. 207 – 214, 217-219, 221 – 225, 227 – 239 проекту ТК України мова йде про оплату праці. Крім цього § 2 глави 6 має назву «Відносини між роботодавцем і працівником щодо оплати праці. Однак зміст цих правовідносин в  проекті ТК України не розкривається, а зводиться до права працівника знати, що його оплата праці здійснюється відповідно до трудового законодавства, колективних угод, колективного і трудового договору.

 

 

Вєтухова Ірина Анатоліївна,

доцент кафедри трудового права

Національного юридичного університету

імені Ярослава Мудрого

 

БЕЗДОГАННЯ ДІЛОВА РЕПУТАЦІЯ ЯК ВИМОГА ПРИ ПРИЙНЯТТІ НА РОБОТУ ОКРЕМОЇ КАТЕГОРІЇ ОСІБ

 

1. Бездоганна ділова репутація останнім часом виступає як необхідна вимога при прийнятті на роботу певної категорії осіб. В основному це характерно при працевлаштуванні працівників, трудова діяльність яких пов’язана з фінансами, банківською сферою та ін. Так, Головою Національного банку може бути громадянин України, …  який має бездоганну ділову репутацію, зокрема, не має судимості, не погашеної і не знятої в установленому законом порядку (ст. 18 Закону України «Про Національний банк України» від 20.05.1999, № 679-Х1V) (далі ЗУ «Про Національний банк України»). Членом Ради Національного банку може бути громадянин України, який … має бездоганну ділову репутацію, зокрема не має судимості, не погашеної і не знятої в установленому законом порядку (ст.10 ЗУ «Про Національний банк України»). Бездоганна ділова репутація як вимога при працевлаштуванні пред’являється й до заступника Голови Національного банку ( ст. 20 ЗУ «Про Національний банк України»). Як бачимо законодавець розкриває бездоганну ділову репутацію   через відсутність у особи судимості як не погашеної так і не знятої в установленому законом порядку. Цікавим є те, що випадком звільнення для Голови Національного банку та його заступника може бути втрата бездоганної ділової репутації (ст. ст. 18, 20 ЗУ «Про Національний банк України»).

Згідно ст. 42 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 р. № 2121-Ш керівниками банку мають право бути особи, які мають 3) бездоганну ділову репутацію. Звернемо увагу на те, що у вказаному законі використано термін «ділова репутація» під якою розуміється відомості, зібрані Національним банком України, про відповідність діяльності юридичної або фізичної особи, у тому числі керівників юридичної  особи та власників істотної участі у такій юридичній особі, вимогам закону, діловій практиці та професійній етиці, а також відомості про порядність, професійні та управлінські здібності фізичної особи (ст.2). Як бачимо, законодавець в цьому законі використовуючи термін «бездоганна ділова репутація», розкриває зміст тільки терміну «ділова репутація». Зміст поняття «бездоганна ділова репутація» відсутній.

Необхідно звернути увагу на те, що «бездоганна ділова репутація» розглядається й як кваліфікаційна вимога до членів рад пенсійних фондів, до осіб, які входитимуть до складу виконавчих і контролюючих органів адміністратора, до кваліфікованих працівників адміністратора (Розділи 2, 3, 4  Кваліфікаційних вимог до членів рад недержавних пенсійних фондів та фахівців з питань адміністрування недержавних пенсійних фондів, затв. Розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 27.11.2003 р. № 137). Також уточнено, що всі вказані особи крім цього,не можуть мати не погашену або не зняту в установленому законом порядку судимість за корисливі злочини або тероризм. Звернемо увагу на те, що в цьому випадку відсутність не погашеної або не знятої в установленому законом порядку судимості за корисливі злочини або тероризм взагалі не пов´язано з кваліфікаційною вимогою «бездоганна ділова репутація».

Більш повно, на наш погляд, термін «бездоганна ділова репутація» розкрито в Ліцензійних умовах провадження господарської діяльності з випуску та проведення лотерей» , затв. наказом Державного комітету  України з питань регуляторної політики та підприємництва і Міністерства фінансів України від 12.12.2002 № 128/1037. Зокрема, під бездоганною діловою репутацією розуміють відсутність у особи судимості за злочини, вчинені у сфері податкового, антимонопольно-конкурентного, банківського, валютного законодавства, законодавства про цінні папери і фондову біржу та про фінансові послуги. Відмітимо, в даному випадку розширено перелік видів діяльності, робота в яких взагалі не допускає наявність судимості.

2. Аналіз наведеного законодавства наводить на думки стосовно змісту терміну «бездоганна ділова репутація». Як бачимо, термін «бездоганна ділова репутація» по різному тлумачиться та розуміється в наведених нормативно-правових актах. Так, в одному випадку це пов’язано з відсутністю у особи судимості, не погашеної і не знятої в установленому законом порядку. В іншому термін «бездоганна ділова репутація» стоїть окремо та уточнено, що така особа не може мати не погашену або не зняту в установленому законом порядку судимість за корисливі злочини або тероризм. При цьому не зовсім зрозуміло: відсутність непогашеної або не знятої в установленому законом порядку судимості за корисливі злочини або тероризм це і є показник бездоганної ділової репутації, чи наявність бездоганної ділової репутації це одна вимога при прийнятті на роботу даної категорії працівників, а відсутність непогашеної або не знятої в установленому законом порядку судимості за корисливі злочини або тероризм це інша вимога? В останньому випадку це відсутність у особи судимості за злочини, вчинені у сфері податкового, антимонопольно-конкурентного, банківського, валютного законодавства, законодавства про цінні папери і фондову біржу та про фінансові послуги. Враховуючи наведене, можна зробити висновок про те, що вказані вимоги пред’являються до осіб, трудова діяльність яких пов’язана з податковою, банківською,  валютною сферою, роботою з цінними паперами та на фондовій біржі. Зрозуміло, що це надто важливі сфери  трудової діяльності людини, але  наше життя  не обмежується  роботою тільки  в цих галузях. Особливу увагу хотілось би приділити  такій категорії працівників як керівники підприємств.
3. Необхідно звернути увагу на те, що в сучасних умовах бізнес, підприємництво вимушені розвиватися в умовах жорсткої конкуренції.

При цьому потенційні партнери,  споживачі, інвестори та роботодавці оцінюють не стільки об’єктивні показники ділової людини, скільки суб’єктивно формують відношення до неї. І  таке відношення, вважаємо,  формується через інформацію про репутацію особи. До речі, відомі різні види репутації:  чиста, політична, фінансова, репутація особистості, сумнівна та ін.  Репутація є особливою цінністю, котра не пов’язана з матеріальними благами. Однак  є зрозумілим, що висока репутація допомагає досягти  просування та збільшення матеріальних активів у сучасному світі. Слід зазначити, що  репутація особистості формується багатьма факторами,  і як правило, вони пов’язані з об’єктивною оцінкою  громадськості особистості конкретної фізичної особи. Ця оцінка співвідноситься  із сталими моральними принципами, нормами, соціально-суспільними законами, також оцінка показує рівень відповідності окремої особистості цим законам. Враховуючи наведене, вважаємо, що особливе значення бездоганна  ділова репутація має для керівника підприємства, компанії, фірми тому що вона впливає на рівень кредиту із сторони ділових партнерів, своїх колег. Прикладом правильного підходу в цьому  є діяльність Національної  експертної комісії «Українська Бізнес Олімпіада», яка нагороджує Орденом за бездоганну ділову репутацію керівників кращих підприємств у своїй галузі за результатами оцінки експертної комісії Рейтингу. Цей Орден свідчить про високий професіоналізм, значний особистий вклад в розвиток профільної галузі бізнесу, бездоганний сервіс в роботі з клієнтами та партнерами, а також про високу чисельність позитивних рекомендацій та безумовну довіру із сторони клієнтів компанії – володаря Ордену. Орден «Бездоганної ділової репутації» є номерним та надається представнику – власнику разом з індивідуальним свідоцтвом на ім’я керівника підприємства – переможця рейтингу. Крім цього, за підсумками Національної експертної комісії «Українська Бізнес Олімпіада» в рамках всеукраїнського рейтингу «Ділова гордість України – 2013» тренінговий провайдер ООО «Тренінги для Бізнесу» відмічений вказаним Орденом підприємств в напрямку діяльності «Консультування з питань комерційної діяльності та управління». Справедливим, на наш погляд, є підхід законодавця до розуміння змісту виконуваних обов’язків Головою Українського культурного фонду. Зокрема передбачено, що Головою Фонду може бути призначена особа, яка є фахівцем у сфері культури, має бездоганну ділову репутацію, високий суспільний авторитет… (ст. 7 проекту Закону України «Про Український культурний фонд», зареєстрований за № 5491).

4. Наявність бездоганної ділової репутації для керівника підприємства, установи, організації, фірми, компанії тощо є надто важливою, тому що дозволяє заводити нових ділових партнерів, інвесторів, спонсорів, розширюючи свій бізнес. Слід сказати про те, що бездоганна ділова репутація особистості керівника – це ключ довіри із сторони працівників підприємства, споживачів, іншого персоналу, вона сприяє збільшенню клієнтів та компетентних спеціалістів, фахівців на таке підприємство, до певної компанії чи фірми. Взагалі термін «бездоганний» розглядається в декількох аспектах: який не заслуговує ніякої догани; позбавлений будь-яких недоліків, непорочний, безпомилковий, незаплямований; який відзначається довершеністю форми; чудовий, неперевершений (Новий тлумачний словник української мови. – Київ. – Вид-во Аконіт. – Т. 1. -2008. – с.78). На підставі викладеного вважаємо, що бездоганна ділова репутація як вимога при прийнятті на роботу, повинна бути запропонована для  керівників підприємств, компаній, фірм та інше. І взагалі, аналізуючи вище викладене, виникає цікава думка: при роботі з цінними паперами, валютою,  на фондовій біржі наявність бездоганної ділової репутації є  обов’язковою умовою при прийнятті на роботу, а що стосується  вимоги при  працевлаштуванні  керівника підприємства, то така умова відсутня. На наш погляд це є неправильним у своїй суті. Не слід забувати, що зміст роботи керівника підприємства, компанії, фірми полягає в тому, що він працює з основним контингентом – з людьми, основною цінністю підприємства. Зазначимо, що у ринкових умовах господарювання суттєво змінюється роль працівника, який з пасивного виконавця перетворюється на активного учасника  виробництва. Він може та бажає брати участь в управління підприємством, у прийнятті рішень не лише тактичного, а й перспективного значення. І тому людський чинник стає головним на виробництві, а витрати на розвиток  персоналу, на підвищення кваліфікації  працівників  повинні бути першочерговими інвестиціями керівників підприємств, підприємців та  інших  управлінців. До речі, обов’язками  керівника підприємства, крім інших, є те, що він керує згідно з чинним законодавством виробничо-господарською та фінансово-економічною діяльністю підприємства, відповідає за наслідки прийнятих рішень, збереження та ефективне використання майна підприємства, а також фінансово-господарські результати його діяльності (кваліфікаційна характеристика директора (начальника,  іншого керівника) підприємства, передбачена кваліфікаційним довідником. – Довідник кваліфікаційних характеристика професій працівників. Випуск 1. Професії працівників, що є загальними для всіх видів економічної діяльності. Розділ 1. Професії керівників, професіоналів, фахівців та технічних службовців, затв. наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 29.12.2004, № 336).

Гадаємо, що належним чином виконати ці обов’язки може тільки керівник, який має бездоганну ділову репутацію. Механізм оцінювання змісту бездоганної ділової репутації є предметом іншого наукового дослідження.

 

 

Прокопенко Богдан Валерійович,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПЮК, 2 курс, 3 група

 

ЕКСПЛУАТАЦІЯ ПРАЦІ НЕПОВНОЛІТНІХ В УКРАЇНІ: ТРАДИЦІЯ ЧИ НОНСЕНС?

 

Відповідно до Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Ця норма є загальновідомою. Крім того, потужний розвиток суспільства дав змогу зробити значні зрушення у сфері трудових відносин порівняно з минулими десятиліттями.

На сучасному етапі праця неповнолітніх вже ні в кого не викликає здивування. Кодекс законів про працю України встановив загальний віковий ценз прийняття на роботу 16 років, у той же час 14-15-річні юнаки та дівчата за згодою батьків також мають змогу працевлаштуватися. З точки зору законодавців цивілізованих країн, такий вік є невиправдано раннім. Утім, норма, скоріше за все, залишилась в українському законодавстві як пережиток соціалістичного минулого нашої держави. Однозначно сказати, чи є це позитивним або негативним моментом у характеристиці держави як соціальної, важко, оскільки дана ситуація потребує комплексного аналізу кожного окремого випадку працевлаштування дітей, що в нинішніх ринкових умовах украй важко.

Яскравим прикладом негативної сторони праці неповнолітніх є свідчення експертів. Статистичні дані показують, що нині з усіх працюючих неповнолітніх 46% зайняті у сфері сільського господарства, 26% – у торгівлі, 19% – у сфері послуг, решта — виконують інші види робіт. При цьому досить поширеною є тенденція праці осіб, яким не виповнилося навіть 14 років, тобто їх робота є незаконною. Такі випадки трапляються не лише в Україні. За даними Міжнародної організації праці у світі в економічній діяльності задіяно близько 250 млн дітей, з них щонайменше 165 млн, які не досягли віку 14 років. Варто зазначити, що 77 млн із загального числа є дітьми молодшого шкільного віку, які не відвідують школу. У майбутньому це зумовлює їх абсолютну неможливість стати кваліфікованими працівниками.

Мотиви неповнолітніх щодо бажання працевлаштуватися можуть бути найрізноманітнішими: утвердитися в компанії, відчути незалежність від опіки дорослих, довести оточуючим і самому собі власну самостійність, але часто причинами є нестача грошей у родині, прагнення поповнити сімейний бюджет або ж бажання мати особисті кишенькові гроші.

Стихійна торгівля — чи не найпопулярніша робота серед неповнолітніх. Продаж фруктів, овочів, квіток, продуктів харчування є, як здається, легким заробітком для дітей. Неповнолітні часто залучаються до сезонних робіт, таких як обслуговування відпочиваючих на зонах відпочинку, у санаторіях. Однак, це не найстрашніше, що може очікувати дітей у сфері праці. Як зазначають соціологи, найбільша експлуатація праці неповнолітніх спостерігається в районах, де основний прибуток населення надходить від вугільної промисловості. Вантаження вугілля, добування породно-вугільних мас, просіювання вугільних пород – така важка робота виконується підлітками, що є грубим порушенням законодавства про працю, яке забороняє залучення неповнолітніх на роботах із важкими та шкідливими умовами праці, при цьому оплата здебільшого є мізерною.

Проблемою, яка нині потребує вирішення, є використання дітей у збройних конфліктах, залучення їх до торгівлі наркотичними речовинами, до роботи в секс- і порноіндустрії, виконання складних робіт, що ставлять під загрозу життя та здоров’я неповнолітніх. Для боротьби з цим явищем Україна керується положеннями Міжнародної програми з викорінювання найгірших форм дитячої праці, яку наша держава ратифікувала 2000 року серед перших 40 країн світу.

Таким чином, практика свідчить, що проблема з експлуатацією праці неповнолітніх має якщо не масовий, то стабільний характер. Адже здебільшого підлітки, влаштовуючись на роботу, не знають, що вони користуються спеціальним комплексом прав, покликаним забезпечити охорону їх праці, а несумлінні роботодавці цим зловживають. Підвищена відповідальність покладається не лише на правоохоронні органи, а й на самих батьків, від яких безпосередньо залежить безпека та гідні умови життя  власних дітей.

 

Науковий керівник:                          к. ю. н., доцент Юшко А. М.

 

 

Рогальська Надія Володимирівна

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 3 курс, 17 група

 

Аутсорсинг: становище суб’єктів угоди

 

Аутсорсинг традиційно вважається прогресивним новітнім способом врегулювання відносин зайнятості та працевлаштування, однак це явище бере свій початок ще із середини ХХ століття. Вперше послуги у сфері організації управління персоналом та залучення позаштатних працівників було здійснено у США компанією «Manpower», яка згодом сприяла поширенню даного виду діяльності у Європі. Що стосується пострадянських країн, в тому числі і України, то поширення аутсторсингу, через ряд історичних та економічних обставин, тут значно поступається – правове регулювання та практичне використання досі залишаються у процесі становлення та розвитку.

Аналіз ефективності та доцільності аутсорсингу стали предметом дослідження вітчизняних та зарубіжних вчених, серед них, зокрема, М. Браун, Е. Майер, Д. Хейвуд, О. Заїчко, О. Ачкасова, А. Саінчук, В. Кохан, І. Каленюк, та інші.

У своїй сутності, аутсорсинг передбачає залучення працівників, які не перебуватимуть у трудових відносинах із фактичним роботодавцем, через угоду із так званою компанією-провайдером. З точки зору правових зв’язків працівник перебуває у трудових відносинах з компанією-провайдером – його юридичний роботодавець, та у цивільно-правових з власником, у якого він безпосередньо виконуватиме трудову функцію – фактичний роботодавець. Договір аутсорсингу укладається безпосередньо між провайдером та замовником. Таким чином, утворюються тристоронні правовідносини, у яких кожен суб’єкт наділений специфічним колом прав та обов’язків. Для оцінки можливих ризиків та зловживань, слід детально дослідити та проаналізувати становище всіх трьох суб’єктів – замовника, провайдера та працівника.

Той, із кого усе починається – замовник. Саме він розпочинає пошук працівників, що зможуть надати комплекс необхідних послуг. Що ж штовхає замовника вдатися до аутсорсингу, замість традиційного набору штату затребуваних працівників? Перш за все, мабуть, економічний інтерес. Оплата послуг компанії-провайдера обійдеться набагато дешевше, ніж утримання штатних працівників – сплата внесків до цільових фондів та оподаткування. Тут має місце звичайна раціоналізація видатків. До того ж, у замовника зникає потреба обтяжувати себе рядом питань, що виникають у процесі протікання трудових правовідносин – страхування, оформлення листів тимчасової непрацездатності, відпусток, пошук заміни працівнику, який не може продовжувати виконання своїх обов’язків тощо. Натомість він має змогу повністю зосередитися на розвитку власної справи, а не витрачати свій час на вивчення зайвого. У цьому випадку презюмується максимальна ефективність роботи, адже кожен зайнятий сферою своєї компетенції. Проте, саме тут виникає ризик для замовника, адже компанія-провайдер гарантує забезпечення працівниками відповідної кваліфікації, але не несе відповідальності за якість виконаної працівником роботи. Тому, можливо, фактичному роботодавцю доведеться попрацювати над заохоченнями для працівників. Також одним із можливих ризиків залучення «чужих» працівників є витік службової інформації та порушення режиму конфіденційності.

Провайдер – компанія, що забезпечує замовника необхідним йому персоналом, та вступає у трудові правовідносини із потенційними працівниками клієнта. Здійсення такого «постачання» працівників є самостійним та прибутковим видом економічної діяльності. Компанія-провайдер бере на себе відповідальність за забезпечення прав та гарантій працівників, що передбачені трудовим законодавством, займається веденням поточної документації – оформленням відпусток, відряджень, страховок, а також пошук іншого працівника, якщо попередній не може продовжувати виконання роботи. При цьому провайдер певним чином поставлений у залежність від працівників, адже від якості виконання ними професійних обов’язків напряму залежить репутація компанії.  Також встановлення розміру вартості послуг має відбуватися виходячи з економічних інтересів потенційного замовника, адже послуга має бути вигідною для нього.

Не можливо надати послуги аутсорсингу за відсутності третього суб’єкта – працівника, на якого безпосередньо і покладається виконання функцій, які необхідні власнику та здійснення яких гарантує провайдер. Працівник, перебуваючи юридично працівником компанії, фактично працює у замовника. Правове становище працівника у даній ситуації є найбільш дискусійним, адже у нього виникають обов’язки щодо обох роботодавців одночасно. Якщо при порушенні прав працівника з боку провайдера, можна говорити про можливість їх захисту через призму гарантій трудового законодавства, то за умов порушень з боку замовника відстояти свої інтереси буде значно важче. Також важливе значення має і психологічний фактор, адже часта зміна робочого місця та колективу може негативно позначитися на ефективності праці, бо до кожного нового місця роботи працівнику необхідно адаптуватися. Разом із тим відкриваються перспективи постійного розвитку і доступ до різних ресурів фактичних роботодавців. Окрім цього, успішний працівник може претендувати на заняття постійного місця у команді замовника.

Таким чином, використання аутсорсингу передбачає як переваги так і суттєві ризики для сторін домовленостей, однак розвиток економіки та ринку дає підстави стверджувати, що дана сфера відносин є перспективною та затребуваною. Оскільки ця сфера економічної діяльності повністю виправдала себе у провідних країнах світу, доцільним є розроблення правової регламентації та практичного поширення аутсорсингу в Україні. Створення конкурентноспроможного ринку послуг у сфері аутсорсингу вбереже замовника від низькоякісних послуг, та інших можливих ризиків. Така форма ведення бізнесу сприяє впровадженню інновацій і покращенню інтеграційних зв’язків вітчизняних підприємств як в межах країни, так і поза нею.

 

Науковий керівник:                     к. ю. н., асистент Зіноватна І. В.

Болдова Світлана Сергіївна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКОЮ, 1 курс, 5 група

 

ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА І ПРАВОВА ДЕРЖАВА:

ПИТАННЯ СПІВВІДНОШЕННЯ

 

Принцип верховенства права, що зародився у Великій Британії, і поняття «правова держава», що походить з Німеччини, наразі є не лише найважливішими дискусійними питання правників-теоретиків, але і практиків. У звʼязку із введенням принципу верховенства права та встановленням, що Україна є правовою державою в Конституції України, важливе значення має їх практична реалізація. Серед науковців є досить розроблена концепція правової держави, проте дискусії стосовно визначення принципу верховенства права та співвідношення його з правовою державою досі тривають.

У ХХ ст. доктрина верховенства права вийшла за межі Великої Британії та США і була сприйнята правовими системами багатьох європейських держав і міжнародним правом. Зближення згаданих концепцій продовжувалося у другій половині ХХ ст., внаслідок чого сьогодні вони мають багато спільних базових рис. Це відображено навіть на термінологічному рівні: в сучасних умовах термінами «rule of law» і «Rechtsstaatlichkeit» відповідно  в англійській та  німецькій мовах позначаються ідентичні поняття. Наприклад, в англійському тексті у п. 1 ст. 6 Договору про Європейський Союз для позначення спільного для держав-членів ЄС принципу верховенства права використовується термін «rule of law», в німецькому – «Rechtsstaatlichkeit».

Як у західній, так і у вітчизняній літературі думки щодо співвідношення понять верховенства права і правової держави розходяться. Одні науковці вважають Rechtstaat – правову державу – сучасним німецьким варіантом Rule of law – верховенства права, інші, проводять відмінності між ними, розглядаючи ці поняття як прояви двох різних правових традицій – романо-германської і англоамериканської, які не можуть бути тотожними чи співвідноситися.

Мета верховенства права – не просто формальне забезпечення порядку, передбаченого законами та іншими нормативно-правовими актами, а й утвердження правопорядку, який обмежує абсолютизм державної влади. Принцип верховенства права набуває самостійного значення, коли розглядається як явище, яке не міститься виключно в законах, тобто коли є розмежування права і закону.

Слід зазначити, що, на відміну від англо-американської традиції верховенства права, яка не ототожнювала право і закон, німецька концепція зосереджує свою увагу на природі права, яке походить із писаних конституцій. Саме такої думки дотримується Венеціанська комісія у своєму рішенні щодо більш чіткого розуміння принципу верховенства права від 2011 року. Захист від владного свавілля покладається саме на законодавця з його правовими за змістом законами.

На думку визначних вітчизняних правознавців, у сучасній правовій науці відмінності між правовою державою і верховенством права є більш термінологічними. Зокрема, нами було проаналізовано визначення відомого англійського вченого Бінгема, використане Венеціанською комісією, а також ознаки верховенства права і правової держави, такі як: вища юридична сила конституції, законність, у тому числі прозорість, підзвітність і демократичний порядок ухвалення законів, правова визначеність, яка передбачає легкість і доступність з’ясування змісту права та юридично забезпечену можливість скористатися цим правом, заборона державного свавілля, тобто обмеження дискреційних повноважень органів держави, обґрунтованість їх рішень, ефективний доступ до правосуддя, розподіл влади, відповідальність держави перед людиною. Отже, можемо зробити висновок, що ознаки як правової держави, так і принципу верховенства права співпадають у сучасному розумінні.

У цьому контексті для України важливою є нова судова реформа 2016 року. Зокрема, у ст. 129 Конституції України закріплено, що суддя при здійснення правосуддя керується принципом верховенства права. Проте офіційне рішення від 2 листопада 2004 року Конституційного Суду України не дає чіткого розуміння цього принципу для національної судової практики, воно є новим відносно старого позитивізму та залишається питання над ким домінує право. В свою чергу, у доповіді Венеціанської комісії наголошується, що принцип верховенства права є інтегральним принципом, а, отже, дискусія щодо співвідношення понять «верховенство» і «право» є недоречною.

Основою утвердження згаданих концепцій, у першу чергу, виступає забезпечення прав і свобод людини і громадянина, головним гарантом цього є судова система. При цьому прийняття закону чи іншого нормативно-правового акту не означає досягнення правопорядку.

Таким чином, можемо зробити висновок, що верховенство права і правова держава мають спільні ознаки за своєю суттю і у сучасному розумінні вказують на ідеал протидії свавіллю держави. Ми вважаємо, що для покращення застосування принципу верховенства права слід дати на національному рівні через Конституційний Суд України більш чітке його розуміння, що на нашу думку, зможе дійсно зробити значний крок до утвердження в українському суспільстві принципу верховенства права та правової держави, а також практичної реалізації цих двох взаємодоповнюючих концепцій.

 

Науковий керівник:                      к. ю. н., асистент Трихліб К. О.

 

 

Гончаренко Михайло Миколайович

Національного юридичного університету

імені Ярослава Мудрого

ВЮФ, 1 курс

 

МЕЖІ СОЦІАЛЬНИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ ДЕРЖАВИ

 

Не викликає сумніву багатогранність проблеми визначення меж соціальних зобов’язань держави. Для того, щоб ґрунтовно дослідити це питання, застосуємо два методи: формально-юридичний та історичний. В першому випадку доцільно звернутись до основних норм, які закріплюють поняття соціальної держави та розкривають його зміст в Україні. В другому випадку потрібно звернутись до ідейної спадщини світових мислителів, філософів. Розгляд різних аспектів цього питання дозволить сформулювати висновки щодо сучасного стану соціальних зобов’язань в нашій країні та виокремити проблемні питання, які потребують розв’язання для вдосконалення цієї  проблеми  в Україні.

Конституція України у найпершій статті закріпила, що: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». Тобто, розуміючи це положення буквально, можна стверджувати, що Основний закон фактично закріплює соціальні обов’язки України перед громадянами, які уточнюються в Конституції, наприклад, у статтях 46, 95, 96, 124 тощо.

З метою розкрити та зрозуміти практичний зміст таких обов’язків ми звернулися до Рішення Конституційного суду України  (далі – КСУ) від 25.01.2012 року, в якому КСУ роз’яснює діяльність держави в аспекті таких питань: «- чи повноважна держава встановлювати зміст та обсяг соціальних виплат залежно від її соціально-економічних можливостей; – чи має право держава змінювати порядок і розміри існуючих соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України;»,  що очевидно є ознаками, які визначають межі соціальних зобов’язань держави. Отже, КСУ вирішив: «однією з ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних потреб у сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України виходячи з фінансових можливостей держави, яка зобов’язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості бюджету України. При цьому рівень державних гарантій права на соціальний захист має відповідати Конституції України, а мета і засоби зміни механізму нарахування соціальних виплат та допомоги – принципам пропорційності і справедливості».

Проблема реалізації соціальних прав є актуальною для КСУ, який відіграє важливу роль у забезпеченні соціальних гарантій. Рішення суду щодо цих прав зобов’язують державу забезпечити гідне існування малозабезпечених верств населення відповідно до конституційних гарантій. Актуальність проблеми захисту соціальних прав підтверджує, наприклад, той факт, що, приблизно 12% рішень КСУ і 45% рішень про захист усіх прав громадян мають безпосереднє відношення до реалізації соціальних прав. Суд інтерпретує питання про межі соціального захисту прав людини. В Україні склалася ситуація, коли законодавством встановлювалися обмеження соціальних прав громадян при прийнятті щорічних Законів Україні «Про Державний бюджет». Ця законодавча практика неодноразово визнавалася неконституційною КСУ.

Враховуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що межі соціальної відповідальності України встановлюються, власне, самою Україною, адже очевидно, що кожна держава безпосередньо контролює свої фінансові можливості і володіє суверенітетом – здатністю впливати на всі відносини всередині країни.

Розглядаючи історичні аспекти меж соціальної відповідальності держав, потрібно орієнтуватись в теоретичній основі, яку становлять ідеї соціальної держави та «держави-опікуна».

Щодо визнання та виконання державою соціальних зобов’язань слід зазначити, що до кінця ХVII ст. панувала політика невтручання держави в організацію систем соціального захисту. Такому ставленню сприяла бентамівська теорія сильного індивідуалізму, яка стверджувала, що повна свобода індивідуума можлива лише за невтручання держави у його справи.

В кінці ХVII – на початку ХІХ століть, внаслідок Великої французької революції відбулась спроба встановлення першої в світі держави, яка б мала соціальну відповідальність перед усім населенням країни. Це унікальне явище стало можливим внаслідок широку популярність ідей Руссо, Монтеск’є та інших великих французьких мислителів того часу, які активно пропагували ідею про загальну рівність та, відповідно, однакову відповідальність держави перед усіма громадянами. Важко окреслити якісь чіткі межі такої відповідальності – це залежить від політичних вподобань конкретного індивіда, проте простежується основна теза про те, що міра відповідальності держави перед конкретним окремим громадянином повинна дорівнювати наявній потребі даного індивіда. За таким принципом і визначаються межі соціальних зобов’язань в більшості цивілізованих країн.

У висновку зазначимо, що важливим принципом, який є одним з конституційних гарантій прав і свобод людини і громадянина в Україні, є недопущення їх скасування або звуження їх змісту шляхом прийняття нових законів або при внесенні змін до чинних законів. Згідно з правовою позицією КСУ, звуження змісту та обсягу прав шляхом прийняття нових законів або через внесення змін до чинних законів не допускається. Зупинення дії таких гарантій можливе тільки при введенні надзвичайного стану і згідно встановленої законом процедури.

 

Науковий керівник:                                              Авраменко Л. В.

 

Жук Аліна Вадимівна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 1 курс, 14 група

 

СУДОВА ПРАКТИКА ЯК ДЖЕРЕЛО ПРАВА

 

Джерело права – це визнана в конкретному суспільстві офіційна форма зовнішнього вираження та закріплення норм права, посилання на яку підтверджують їхнє існування. Варто сказати, що не існує єдиного підходу до визначення переліку джерел права, проте найпоширенішим у юридичній науці є поділ джерел права на нормативно-правові акти, нормативно-правові договори, загальні принципи права, правові звичаї, судові прецеденти, судову практику і правову доктрину. Дуже важливо звернути увагу на судову практику як джерело права, яка є одним із чинників не лише правореалізаційної, а також свого роду «нормотворчої діяльності» передовсім органів судової влади.

Зокрема, С. П. Погребняк під судовою практикою розуміє такий різновид юридичної практики, що полягає у правозастосовній, інтерпретаційній і правотворчій діяльності судів, яка втілюється у певних видах юридичних актів. У свою чергу, М. Савенко формулює таке визначення судової практики: «Судова практика – це результати розгляду судової справи, оформлені як правові положення, на підставі яких вирішено спірне питання і які переконливо свідчать про єдино правильний обраний судом підхід і є орієнтиром для вирішення аналогічних спірних ситуацій».

Отже, судова практика – це рішення судів у конкретних справах, які містять правові зразки одноманітного і багаторазового застосування і тлумачення норм права.

У романо-германській правовій сім’ї, до якої тяжіє і правова система України, судова практика належить до вторинних та переконливих джерел права. Досить актуальним є розгляд питання про існування у судовій практиці правотворчої функції. З цього приводу С. П. Погребняк у своїй праці «Вплив судової практики на юридичні акти в романо-германській правовій сім’ї» зауважує, що для романо-германського права характерним є офіційне заперечення судової правотворчості. У державах, що належать до романо-германської правової сім’ї, на відміну від країн загального права, суди лише тлумачать пов’язані з кожним конкретним випадком заздалегідь підготовлені тексти законів. Тому вважається, що судові рішення є наслідком розуміння законів судами. Водночас, з приводу цієї тези він робить два застереження. По-перше, питання про можливість судової правотворчості вирішується у країнах романо-германського права по-різному. Це обумовлено історичними традиціями (деякі країни заохочували розвиток прецедентного права, інші – обмежували його), а також відповідною законодавчою регламентацією (закріпленням або забороною прецеденту як джерела права). Зокрема, в Німеччині, Швейцарії, деяких Скандинавських і Латиноамериканських країнах визнається правотворча функція суду. По-друге, судова практика суттєво впливає на нормативно-правові акти завдяки тлумаченню їх приписів. Тлумачення – це процес пізнання закону. Під тлумаченням права зазвичай розуміють певний розумовий процес, спрямований на визначення змісту норм права шляхом з’ясування значень і сутності термінів та виразів, які містяться у нормативних актах. Тлумачення має місце в будь-якому правозастосовному процесі, оскільки застосувати норму права можна тільки зрозумівши її зміст. Тому природно, що суди як органи правозастосування виконують інтерпретаційну функцію.

У сучасній Україні судова практика як джерело права закріплена на законодавчому рівні, що набуває тим самим обов’язкового характеру. Так, у ст. 124 Конституції України зазначено, що судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції, натомість судові рішення є обов’язкові для виконання на території України. Імперативний характер рішень Конституційного Суду України визначено ст. ст. 69, 70 Закону України «Про Конституційний Суд України». Також у ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 р. «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» прямо передбачено, що суди при розгляді справ застосовують практику Європейського суду з прав людини як джерело права. При цьому у ст. 1 даного Закону наголошено, що під практикою Суду слід розуміти як усі рішення Європейського Суду з прав людини, так і Європейської комісії з прав людини відносно всіх країн-учасниць Конвенції.

Крім того, згідно зі ст. 111-23 Господарського процесуального кодексу, ст. 458 Кримінального процесуального кодексу, ст. 360-7 Цивільного процесуального кодексу України, рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов’язані привести свою судову практику у відповідність із рішеннями Верховного Суду України. Невиконання судових рішень Верховного Суду України тягне за собою відповідальність, установлену законом.

Таким чином, проаналізувавши вище викладене, можна зробити висновок, що дослідження питання судової практики як джерела права є досить актуальним, оскільки саме вона конкретизує закони, а також заповнює прогалини у законодавстві шляхом застосування основоположних принципів права, аналогії права і закону. Необхідність дослідження даного питання в Україні зумовлена активними інтеграційними процесами і, у зв’язку з цим, потребою перебудови національної правової системи відповідно до європейських стандартів права.

 

Науковий керівник:                     к. ю. н., асистент Трихліб К. О.

 

 

Капліна Владислава Андріївна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКОЮ, 1 курс, 1 група

 

 

ПРАВОВИЙ НІГІЛІЗМ ЯК ЯВИЩЕ ПРАВОВОЇ ДІЙСНОСТІ: СУТНІСТЬ ТА ШЛЯХИ ЙОГО ПОДОЛАННЯ

 

Реалізація норм права здійснюється особами за допомогою правомірної поведінки. В ідеалі правомірна поведінка формується за наступною схемою: громадянин знає норми права, визнає їх соціальну цінність, формує у своєї свідомості настанови для їх дотримання, дотримується їх у своєму житті. Проте, нажаль, дуже часто доводиться говорити і про деформації правосвідомості людей; тоді відбувається відхилення від цієї схеми. Як наслідок особа:

а) не знає змісту норм права або неправильно їх розуміє;

б) знає зміст норм права, проте ставиться до них негативно, зневажливо;

в) знає зміст норм і усвідомлює її соціальну цінність, проте не має настанови до виконання її приписів.

В таких випадках ми можемо говорити про виникнення правового нігілізму, як однієї з небезпечних форм деформації правової свідомості.

Слово «нігілізм» походить від латинського nihil, що означає ніщо, нічого.

Отже, правовий нігілізм – це елемент суспільної свідомості, що виявляється в байдужому, недовірливому, зневажливому ставленні до права, закону, законності, держави, її символам або навіть повному запереченні їх соціальної цінності.

Правовий нігілізм слід відрізняти від позитивної, науково обґрунтованої критики права. Вона найчастіше є конструктивною і містить в собі пропозиції та рекомендації щодо конкретних шляхів вдосконалення правових інститутів. Правовий же нігілізм не пов’язаний з якими-небудь доказами, це безапеляційне заперечення або ігнорування правових цінностей. Тобто у правового нігілізму позитивні риси відсутні.

Правовий нігілізм також слід відрізняти від інших видів деформації правосвідомості − правового інфантилізму (байдуже ставлення до права), правового дилетантизму (незнання права), правового ідеалізму (ідеалізація права), правової демагогії.

Правовий нігілізм подекуди розвивається паралельно з моральним, релігійним, що означає зневагу моральними цінностями, традиціями, корисними побутовими звичками.

Правовий нігілізм – це світова тенденція. Відмінності у правовому нігілізмі громадян різних держав полягають у глибіні проникнення у свідомість. Найбільш прикрим є те, що правовий нігілізм проникає у свідомість молоді.

Небезпека нігілізму полягає в тому, що він може привести суспільство до повної деградації. А самим небезпечним його проявом є вчинення злочинів або інших правопорушень.

Причини нігілізму. Нігілізм – це складне явище і існує багато причин його виникнення: культурно-історичні, економічні, політичні

Найбільш часто до виникнення правового нігілізму ведуть:

1) деспотичний характер державної влади;

2) наявність адміністративно-командних методів в політичній і економічній сферах суспільства;

3) перехідні періоди в розвитку держави, які викликають труднощі в правовій системі;

4) слабкість судової і правоохоронної систем;

5) особливість історичного розвитку держави;

6) використання репресивного законодавства;

7) прогалини в законодавстві,

8) відсутність в державі демократичних і правових традицій.

Ці витоки характеризують прояви правового нігілізму на рівні суспільства.

Що ж до індивідуального рівня, то можливо говорити про причини суб’єктивного характеру, до яких можна віднести наступні:

1) психологічні властивості особи, яка не терпить обмежень;

2) зневажливе ставлення батьків до вимог закону, до правової системи в цілому і, як наслідок, зневажливе ставлення дітей, які беруть за приклад поведінку батьків та інше.

Описані причини справедливо застосувати і до українських реалій. Дослідження історичних проявів правового нігілізму звертає увагу на те, що він є найпоширенішою формою деформації правосвідомості населення в державах з тоталітарним режимом, якою за радянських часів була Україна. Незважаючи на майже 25 річну незалежність, в нашій державі все ж таки залишаються джерела правового нігілізму, причиною яких, в окремих випадках, є спадок тоталітарного режиму та незавершеність політичних та правових реформ. На теперішньому етапі розвитку України, основними джерелами правового нігілізму можна назвати наступні:

• економічна криза;
• політична нестабільність;
• криміногенна ситуація в державі;
• незавершеність конституційної, адміністративної, правової та судової реформ;
• низький рівень правової культури;
• невпорядкованість законодавства, його нестабільність та суперечливість (так звана “війна законів”);
• недосконалість механізму приведення в дію прийнятих законів та інше.

Саме дві останніх ознаки, нестабільність національного законодавства, часті й подекуди безсистемні та хаотичні зміни до нього, невміння чи небажання спрогнозувати можливі негативні наслідки законів, що приймаються., фактично відсутня кваліфікована правова експертиза нових актів, призводять до того, що закони та підзаконні акти в процесі їх реалізації дають результат, протилежний до того, на який розраховував законодавець, що й породжує правовий нігілізм.

Вельми небезпечним для держави є відомчий правовий нігілізм, що припускає порушення норм закону, прав і свобод громадян тими суб’єктами, які в силу своїх повноважень зобов’язані забезпечувати їх додержання. Це в першу чергу чиновники, у тому числі представники правоохоронних органів, судді.

Найнебезпечнішою формою нігілістичного заперечення права, законів, крайньою формою його прояву є вчинення особою злочинів або інших правопорушень.

Подолання правового нігілізму. Незалежно від причин появи правового нігілізму, він є дуже небезпечний, особливо в крайніх формах його прояву. Він може привести до революційних переворотів, політичних подій, зростання злочинності.

Оскільки правовий нігілізм – явище складне і комплексне, отже і подолання його проявів є складним і довготривалим процесом, який повинен відбуватися з урахуванням причин і витоків цього явища.

Зокрема, подолання правового нігілізму має відбуватись через політичні заходи:

– справжнє гарантування державою прав та свобод людини і громадянина;

– усунення чинників, що перешкоджають побудові правової держави; розробка ефективної цілеспрямованої правової політики;

– встановлення режиму законності в державі;

– вдосконалення правової системи держави;

– підвищення авторитету судових та правоохоронних органів, перетворення їх з апарату репресії на органи, які захищають права та законні інтереси громадян;

– запобігання правопорушенням;

– проведення правової реформи;

– забезпечення якості законів та їх виконання.

Соціально-економічні заходи:

– підвищення рівня життя населення;

– зниження бідності, безробіття, забезпечення належного прожиткового мінімуму; матеріальне стимулювання окремих категорій громадян; скорочення розриву між найбагатшими і найбіднішими верствами населення, встановлення хоча б відносної соціальної справедливості.

Заходи культурного, духовного, морального плану:

– підвищення рівня правової культури органів влади, населення, їх правової, моральної і юридичної свідомості;

– послідовне правове виховання і просвітництво;

–  активна правова пропаганда;

– підготовка висококваліфікованих кадрів юристів;

– усунення проявів нігілізму в засобах масової інформації, кінофільмах, літературі.

 

Науковий керівник:                  д.ю.н, професор Погребняк С. П.

 

 

Ковпик Ольга Сергіївна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКОЮ, 1 курс, 4 група

 

КОНСОЛІДАЦІЯ ЯК ВИД СИСТЕМАТИЗАЦІЇ ЗАКОНОДАВСТВА: УКРАЇНСЬКІ РЕАЛІЇ

 

Актуальністю даної теми є те, що з часом у розвиненій державі утворюється досить значна кількість нормативних актів, для яких є властивим один і той же метод правового регулювання, приписи повторюються, а інколи й суперечать один одному. Саме тому постає вибір шляху, який допоможе уникнути множинності, суперечності правового регулювання. Відомими видами систематизації законодавства виступають такі: облік, інкорпорація, кодифікація і консолідація. При цьому слід зауважити, що перші три форми систематизації законодавства є достатньо вивченими та поширеними в Україні, натомість консолідації законодавства у вітчизняній науці приділяється недостатньо уваги, тому перед нами постає питання: чи застосовується в Україні консолідація законодавства?

По-перше, доцільно зазначити, що консолідація являє собою своєрідний вид нормотворчості, особливість якого полягає в тому, що новий укладений акт не змінює змісту правового регулювання, не вносить зміни і новели до чинного законодавства. Особливістю консолідації, як вважають вчені, є те, що вона не встановлює нових приписів, має офіційний характер та консолідовані акти визнаються обов’язковими для адресатів.

Зазвичай, створення консолідованих актів є більш характерним для правових систем загального права (англо-американського типу правових систем). Прикладом може слугувати Консолідований акт про охорону природи і Закон про профспілки та трудові відносини, який об’єднав більш, ніж 10 законів, що повністю або частково регулювали діяльність профспілок, які були прийняті в Англії. Водночас, аналіз світової практики свідчить, що даний спосіб систематизації використовується також у країнах романо-германської правової сім’ї, до якої тяжіє й правова система України. Зокрема, у Франції були видані такі консолідовані акти, як Кодекс доріг громадського користування, Кодекс ощадних кас та інші акти, які хоча і мають назву «кодекс», але все ж таки не є результатом кодифікаційної роботи, натомість являють собою консолідований акт.

Що стосується України, то на сьогодні консолідація нормативно-правових актів практично не застосовується, навіть незважаючи на те, що її позитивним фактором виступає усунення колізій у законодавстві. Також невирішеним залишається питання про те, якою саме повинна бути форма нового консолідованого акту.

У свою чергу, деякі вчені, досліджуючи питання систематизації законодавства в Україні, роблять висновок, що видом систематизації деяких нормативно-правових актів в Україні є не кодифікація, а консолідація. Зокрема, Г. Знаменський наголосив на тому, що Господарський кодекс України – це результат консолідації нормативно-правових актів, оскільки в ньому лише об’єднані нормативні приписи з одного питання, без суттєвої заміни змісту відповідних норм права.

Крім того, для сучасного етапу розвитку правової системи України у таких галузях права, як пенсійне, податкове доцільнішим було б прийняття саме консолідованих актів. Так, аналізуючи законодавство України про охорону здоров’я, про культуру, про освіту, можна стверджувати, що форма систематизації нормативно-правових приписів була обрана не зовсім коректно. При утворенні консолідованого акту було би об’єднано правові приписи, які б відповідали меті і завданню правового регулювання в даній сфері суспільних відносин. У свою чергу, Лисенкова О. С. також зауважує, що Кодекс законів про працю є результатом не кодифікації, а консолідації.

На сьогодні правова система України налічує понад 50 тисяч нормативно-правових актів, а саме: близько 5000 законів, більш, ніж 20 кодексів, натомість всі інші правові документи – підзаконні нормативно-правові акти. Саме така кількість свідчить про те, що потрібно визначити вид систематизації, який дозволить уникнути громіздкості законодавчого масиву та повторюваності у ньому положень різних актів.

Таким чином, здійснивши аналіз законодавчої практики деяких країн Європи, США і України, можна стверджувати, що сучасна система джерел права України потребує ревізій нормативно-правового масиву. Також потрібне об’єднання нормативно-правових приписів у більш об’ємні блоки, що забезпечить компактність та ефективність правового регулювання. Саме тому консолідація має стати найбільш пріоритетним напрямом систематизації національного законодавства, який зробить нормативні приписи більш доступними для користування.

Список використаних джерел:

1. Луць Л. Консолідація як спосіб систематизації нормативно-правових приписів: теоретичні аспекти // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали XV регіон. наук.-практ. конф. (4 – 5 лют. 2009 р.).
2. Гетьман Є. Консолідація як форма систематизації законодавства України // Національна академія правових наук України. Вісник Національної академії правових наук України: зб. наук. пр. / Нац. акад. прав. наук України. – Харків. Право, 2015. – №3. – С. 21 – 28.
3. Лисенкова О. С. Теоретичні проблеми консолідації як форми систематизації законодавства України // Систематизація законодавства України: проблеми теорії і практики. – К., 1999. – 218 с.
4. Знаменський Г. Кодифікація і гармонізація економічного законодавства // Юрид. вісн. України. – 2003. – №38. – С. 1 – 4.

Науковий керівник:                        к.ю.н., асистент, Трихліб К. О.

Сокуренко Валерія Андріївна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКОЮ, 1 курс, 6 група

 

ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ СТРУКТУРИ ПРАВОВІДНОСИН.

 

Актуальність даної теми полягає в тому, що правовідносини виступають одним з основним засобів досягнення соціальних цілей та реалізації соціальних завдань, натомість об’єкт правовідносин виступає так би мовити підґрунтям виникнення останніх. Тому дослідження цього питання є досить необхідним для кращого розуміння одного з фундаментальних юридичних понять – правові відносини.

Метою робити є дослідження досить дискусійного на даний час питання, пов’язаного з визначенням поняття і змісту правовідносин та його місця  в структурі останніх.

Для початку треба дати визначення поняття «правовідносини». Як зазначав Мартиновський, «правовідносини – це юридичний зв’язок між учасниками, основним змістом якого є права й обов’язки, виникаючи на засадах норм права в разі настання відповідних фактів» [1, c.89 – 90]. Дане формулювання повною мірою відбиває сукупність ознак суспільних відносин, які й роблять їх правовими відносинами [1, c. 90]. Правовідносини виникають усередині суспільства, вони виступають своєрідним регулятором суспільних відносин, які мають юридичне значення.

Що ж стосується структури правовідносин, то слід зазначити, що вона охоплює складові правовідносин і правові зв’язки між ними, тобто власне відносини між суб’єктами з приводу об’єкта. До структури правовідносин входять об’єкт правовідношення, суб’єкти правовідношення, юридичний зміст і юридичний факт [2, c. 232].

Об’єкт правових відносин виступає центральною ланкою правовідносин, є їх метою, підставою правовідношення. Відтак, об’єкт правовідношення – це матеріальне або нематеріальне благо, заради якого суб’єкти вступають у правовідношення. Властивості об’єкта здійснюють вплив на особливості характеру прав та обов’язків осіб, тобто на зміст правовідносин [2, c. 237].

Наразі звернемося до головної проблематики даного питання, а саме до з’ясування підходів до структури правових відносин. Існує декілька варіантів розкриття питання структури правовідносин. Важливим методологічним моментом при дослідженні внутрішньої будови правовідношення є вирішення питання про те, чи належить об’єкт до структури правовідношення. Думки з цього приводу розділились: одні вчені наголошують, що об’єкт є структурним елементом правовідносин, натомість інші наголошують, що об’єкт правовідношення не входить до його структури.

Якщо розглядати об’єкт поза структурою правовідношення, необхідно визнати існування двох відокремлених систем: діяльності людей і об’єкта, незалежних одне від одного. В такому разі правовідношення має охопити своїм врегулюванням міжсистемні зовнішні зв’язки, які завжди характеризуються нестабільністю, що зумовлено відносною самодостатністю будь-якої самостійної системи. Отже, об’єкт у структурі правовідносин утворюватиме внутрішні функціональні системні зв’язки, які краще піддаються врегулюванню, що, безперечно, сприятиме усталеності правовідносин як окремої системи [3, c. 11].

Дискусійним залишається питання про об’єкт правовідносин. Визначаючи місце об’єкта в системі правовідносин, Р. О. Халфіна вказує, що він має значення для  виникнення і розвитку правовідносин, їх структури, але, в той же час, не є елементом цієї структури. Однак більшість вчених вважає, що об’єкт є складовою структури правовідносин. Існують думки про те, що об’єкт виступає необхідним елементом правових відносин, або, навпаки, – необхідною передумовою. У свою чергу, деякі науковці зауважують, що об’єкт може бути елементом або передумовою багатьох видів правовідносин, але, водночас, існують правовідносини, які не пов’язані з певним об’єктом. І тут виникає питання, що саме слід розуміти під об’єктом правовідносин: предмети матеріального світу, дії осіб, або і це, і інше. Зокрема  обґрунтовується теза про те, що об’єктом правових відносин завжди виступає поведінка його учасників [4, c. 202 – 203].

Стосовно структури правовідносин, слід також виокремити підхід, відповідно до якого суб’єкт права може реалізовувати свої права  двома шляхами. Перший шлях реалізації норм права полягає в тому, що суб’єкт права не вступає у безпосередні відносини з іншими особами, таким чином змінюється структура правовідносин – не виникає юридичних обов’язків з боку інших осіб, що у подальшому взагалі змінює форму реалізації особою своїх прав. Стосовно другого підходу, то він розкривається у взаємодії особи з іншими суб’єктами права. Структура такого правовідношення відповідає загальноприйнятій [2, c. 231].

Крім того, у структурі правовідносин виділяють такий важливий елемент як юридичний факт, основним критерієм класифікації якого є поділ на юридичні акти та юридичні дії. У свою чергу, юридичні дії можна розглянути з двох сторін: з одного боку, дії є підставами виникнення, зміни чи припинення правовідносин, настання різних правових наслідків, натомість з іншого, – вони відіграють роль матеріального об’єкта, на який впливають правові відносини і заради яких здійснюється правове регулювання [2, c. 240].

Так, дійсно, на сьогоднішній день структура правовідносин залишається дискусійним питанням, але, слід зазначити, що в юридичній науці використовується загальноприйнятий підхід до визначення структури правовідносин, який використовують більшість науковців, а саме це поділ правових відносин на такі складові елементи: суб’єкти правовідносин, об’єкт правовідносин, зміст правовідносин і юридичний факт, які є підґрунтям  виникнення та функціонування правових відносин [2, c. 232].

На основі вищезазначеного, можна зробити висновок: правовідносини є невід’ємною складовою повсякденного життя і вони виступають регулятором відносин, які виникають у суспільстві. А, відтак, розгляд даної проблематики є вкрай актуальним. Зважаючи на те, що об’єкт правовідношення виступає підставою виникнення самих правових відносин, визначення його місця у структурі правовідносин є необхідним завданням. Насправді, питання  про структуру правовідносин виявляється досить складним і, у свою чергу, доволі дискусійним. Таким чином, існує безліч різних підходів до визначення даного питання, що залежить від різних економічних, політичних та інших соціальних потреб, через що сьогодні  досить складно виокремити якийсь єдино правильний підхід.

 

Список використаної літератури:

1. Мартиновський В. В. Дозвільні правовідносини: структура, ознаки та види [Текст] / В. В. Мартиновський // Проблеми законності – 2011. – Вип. 115. – С. 89 – 95.
2. Теорія держави та права [Текст] : підручник для студентів вищих навчальних закладів / О. В. Петришин, С. П. Погребняк, В. С. Смородинський та ін. ; за ред. О. В. Петришина. – Х. : Право, 2014. – 368.
3. Єрмоленко В. Об’єкт у структурі правовідносин [Текст] / В. Єрмоленко // Юридична Україна. – 2004. – 1. – С. 11 – 15.
4. Халфина P. O. Общее учение о правоотношении [Текст]. – М.: Юрид. лит., 1974. – 352с.

 

Науковий керівник:                       к.ю.н.,  асистент, Трихліб К. О.

 

 

Топчанюк Олена Анатоліївна

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

Заочний факультет № 1, 1курс, 2 група

 

Судовий прецедент в Україні. Сучасність чи майбутнє?

 

Актуальними є дослідження судового прецеденту як джерела права. Сьогодні активно проводиться судова реформа, рушієм якої є саме новий закон “Про судоустрій та статус суддів”. Судова правотворчість тісно пов’язана зі зміцненням судової системи та забезпеченням єдності та одноманіності судової практики. Важливо, аби одні й ті ж положення закону за одних й тих самих фактичних обставин застосовувались однаково, а це досягається через посилання суду на певну сукупність рішень, що розглянуті раніше.

Судовий прецедент є принципом, на основі якого ухвалене рішення у конкретній справі, що є обов’язковим для суду тієї самої або нижчої інстанції при вирішенні в майбутньому всіх аналогічних справ або виступає зразком тлумачення закону.

Багато науковців досліджували це питання, серед них Шевчук С.В., Микеле де Сальвіа, Палюк В. П., Куц  Г., Мармазов В., Цвік М. В., Євграфов П., Тихий В., Давид Р. та інші.

Порівнюючи судовий прецедент у англо-саксонській правовій сім’ї та у романо-германській ми можемо бачити, чи застосовується судовий прецедент в Україні.

У більшості правових краін існують різні доктрини обґрунтування обов’язковоі сили прецедентного права. Коли йдеться про прецедент, то згадуються країни англо-саксонського права, де він вважається джерелом права та обов’язковим для застосування судами, а у країнах Романо-германського права судове рішення не визнається офіційно  джерелом права, а є тільки актом правозастосування. Однак не все так однозначно.

Англо-саксонська доктрина –це stare decisis, згідно з якою  судді зв’язані при вирішенні справ раніше прийнятими прецедентами .

У країнах романо-германського права застосовуються доктрини, що є аналогічними французькій jurisprudence constante (усталена  судова практика), за якою “низька раніше прийнятих та узгоджених судових рішень розглядається як переконливий доказ правильного тлумачення правової норми”.

У рішенні по справі Kruslin vs. France (1990) Європейський Суд визнав важливу роль прецедентного права, яке розвиває та розширяє зміст правових норм, оскільки “прецедентне право відіграє важливу роль у континентальних країнах”. Україна є країною романо-германського права.

Визнається  обов’язковість практики Европейського суду з прав людини для України. Найважливішим аргументом є п. 1 Закону України “Про ратифікацію Конвенції про захист прав людині основних свобод 1950 р, Першого протоколу та протоколів 2, 4, 7 та 11до Конвенціі” від 17 липня 1997 року, де зазначено, що Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов’язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Европейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування конвенції.

Прив’язку до обов’язковості певного  рішення у справі в Україні ми бачимо в Законі України “Про виконання рішень та застосування практики Европейського Суду З прав людини” від 23 лютого 2006 року у статті 17, а саме суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Відповідно до ч.2 ст.19 Закону України  “Про міжнародні договори України “ від 29.06.2004 встановлено принцип примату міжнародного права в Україні, який полягає у наступному: якщо міжнародним договором України, що набрав чинності в установленому порядку, закріплено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовується правила міжнародного договору.

Оприлюднення і поширення судових рішень, а також ієрархічна побудова судових систем у країнах романо-германського права призводить до того що окреме рішення вищого суду набуває значної ваги і навіть може фактично мати прецеденте значення. Про це свідчить практика судів Франції, Італії, Іспанії та інше.

Ми бачимо, як  прецедентне право діє фактично і в Україні, коли Верховний суд приймає важливе рішення, яке фактично прирівнюються до прецеденту. З іншого боку, нижчі суди, як правило, прилаштовуються до рішень нижчих  судів, хоча технічно вони не зв’язані цими рішеннями.

Прикладом є рішення Верховного Суду з деяких питань. Відповідно до статті 36 Закону України «Про судоустрій та статус суддів»:

– Верховний суд здійснює аналіз судової статистики, узагальнення судової практики.

– забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

Таким чином, судовий прецедент в Україні – це вже сучасність. Він діє  фактично і набирає обертів від прийняття закону “Про судоустрій та статус суддів ”. На наш погляд, правову  систему  в Україні треба будувати за принципом stare decisis et non quieta moevre, тобто “дотримуватись того, що було вже вирішене, та не турбувати те, що спокійно”.

Отже,питання однакового застосування законодавства — це питання першочергове для судової системи будь-якої країни, це забезпечує законність, прогнозованість судових рішень, швидке, справедливе й ефективне вирішення конфліктів.

 

 

Трофімов Богдан Дмитрович

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 1 курс, 9 група

 

ПРЕЗИДЕНЦІАЛІЗМ ТА ЙОГО ПОСИЛЕННЯ ЯК АЛЬТЕРНАТИВА ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

 

Питання оптимальної форми правління для України є актуальним і важливим, адже тривалого самостійного історичного досвіду українського народу у справі побудови національної держави (а відповідно і визначення об’єктивно зумовленої форми правління) Україна, нажаль, не має.

Сприятливою обставиною для набуття такого досвіду стало проголошення незалежності, однак неодноразова зміна форм правління та сучасна політична напруга демонструють невирішеність проблеми оптимальної форми правління в Україні.

Необхідно назвати певний перелік факторів, на які необхідно звертати увагу при обранні оптимальної форми правління. Такими, на думку автора, є вплив світової економічної кризи, криза політична (жодна політична сила не має 10% підтримки населення, поширений абсентеїзм, відсутність коаліції в парламенті), соціальна і демографічна кризи, один з найвищих в світі рівнів корупції, іноземна агресія та ін.

Історії відома практика розв’язання подібних критичних ситуацій через концентрацію влади у виконавчої гілки влади або навіть в руках однієї особи. Дійсно, деякі сусідні з Україною країни використовують такий варіант, однак говорити про нього як про щось, що має на них виключно позитивний вплив, не можна через переростання такого варіанту в диктатуру.

Однак об’єктивним є і той факт, що існуюча форма держави можливо й не є причиною сучасних проблем України, проте і не здатна їх необхідним чином вирішувати – за умов лише становлення громадянського суспільства, політичної пасивності населення та згаданих вище факторів парламентаризм зазнає деградації.

Парламентаризм, на думку автора, в критичних ситуаціях демонструє свою неспроможність якісно і оперативно вирішувати згадані проблеми, що призводить до  політичного абсентеїзму, скуповуванню голосів, можливості фальсифікацій, що позбавляє парламент статусу дійсно представницького органу влади, натомість перетворюючи його на «популістсько-олігархічний гурток за інтересами», ймовірність чого при переміщенні частини влади в руки однієї особи при дотриманні певних гарантій може бути нижчою – за умов слабкості громадянського суспільства здійснювати контроль і вплив за конкретною відповідальною особою можна більш якісно, аніж щодо парламенту, в який зачатки громадянського суспільства мають практику входити у формі політичних партій та мімікрувати в такому середовищі задля задоволення власних інтересів. Невдачі парламентаризму в Україні також можна пояснити низькою правовою культурою не тільки населення, а й політичних партій, несформованістю  основних політичних ідеологій.

Замість такого варіанту подій посилення виконавчої влади може дати оперативність в проведенні реформ, підвищення рівня якості та професійності законотворчості (передання компетенції розробки законопроектів у відання вузько спеціалізованих міністерств, а не строкатого за своїм професійним спрямованням зібрання депутатів), зв’язок відповідальності та якості діяльності уряду буде мати конкретне відношення до президента, що призведе до його активнішої участі в діяльності виконавчої влади.

Оптимальним варіантом для України на сучасному етапі її розвитку автор вважає тимчасове посилення виконавчої влади за рахунок президентської влади (до подолання найкритичніших проблем допускається президентська республіка) з подальшою її поступовою трансформацією до змішаної республіки шляхом поступового обмеження президентської влади і приведення форми правління до парламентсько-президентської. Даний вибір зумовлений як власне українським досвідом посилення виконавчої влади (йдеться про досить вдалі кроки президента Кучми), а також досвід країн із сильнішою владою президента (Франція, Португалія) – доказ можливої ефективності такої форми правління в європейському регіоні.

Сучасні тенденції розвитку державотворення (поглиблення корупційності, олігархічності, клановості серед найвищих посадовців) та їх можливі наслідки (остаточно маргіналізація суспільства, послаблення держави, втрата нею політичної ваги, сутички та нові політичні потрясіння) є стратегічно небезпечнішими ніж ті ризики, що їх може мати варіант посилення президенціалізму. В будь-якому разі країні необхідне перезавантаження, яке може бути досить слушно співставлене з новою формою державного правління, що також може надати нового імпульсу суспільному життю за рахунок реформування та оновлення порядку здійснення вищої державної влади.

Проте, така думка не має тлумачитися як обрання меншого з двох зол. Вибудовуючи нову форму правління варто на рівні принципів закласти запобіжні заходи щодо узурпації влади, якими автор бачить, зокрема, зменшення президентської каденції до 4 р, можливістю парламенту через процедуру імпічменту президента або через вираження вотуму недовіри уряду розпускати його, введення інституту регулярного (кожні 1/3/6 місяців) публічного інформування президентом населення щодо своєї та урядової діяльності, посилення вимог до президента безпосередньо (40 років, вища освіта в галузі юриспруденції, економіки чи політології, заборона членства в політичних партіях та громадських організаціях) та встановлення механізмів дотримання чинних вимог щодо заборони оплачуваної діяльності на законодавчому рівні (громадянські органи контролю, кримінальна відповідальність та ін.) і запровадження нових (заборона зайняття посади два строки поспіль, наявності погашеної судимості, родинних зв’язків президента і найвищих посадових осіб).

 

Науковий керівник:                          к. ю. н., доцент Пушняк О. В.

 

 

Червоняща Каріна Сергіївна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКОЮ, 1 курс, 4 група

 

АБОРТИ В УКРАЇНІ: «ЗА» ЧИ «ПРОТИ»?

 

Актуальність теми полягає в тому, що на сьогодні проблема абортів в українському суспільстві постала дуже гостро. Під цим, здавалося б, нейтральним словом, − «аборт», ховається справжня людська трагедія, злочин, простіше кажучи, вбивство. І ніякі причини не можуть виправдати і зняти відповідальність за дітовбивство. Адже кожна людина має право на народження, розвиток і життя.

Аборт (abortus) − це припинення життя зачатої, але ще не народженої дитини прямим втручанням, внаслідок якого настає переривання вагітності та смерть плоду.  При цьому формулювання «зачата, але ще не народжена дитина» походить з Цивільного Кодексу України, що закріплено у ч. 2 ст. 25: «У випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини». Згідно з неофіційними даними, за останні 25 років у нашій країні було зроблено близько 30 мільйонів абортів. За статистикою, на кожну новонароджену дитину приходиться двоє, що не з’явилися на світ через аборт. У нашій країні щороку роблять понад 250 тисяч абортів – це близько 700 щодня. Незважаючи на те, що аборт офіційно визнано вбивством живої істоти, в нашій країні його можна зробити навіть на п’ятому місяці вагітності. Такі шокуючі дані демонструє лише Україна. Тому я вважаю, що потрібно дослідити цю проблему з різних точок зору й висвітлити її об’єктивно.

Аналіз практики багатьох країн свідчить про відсутність у даний час переважаючої моделі правового регулювання абортів. Так, Верховний суд США, розглядаючи справу про правомірність абортів, прийшов до висновку, що в межах двох місяців вагітності жінка може самостійно вирішувати питання про аборт, а з моменту появи життєздатності плоду — проведення штучного переривання вагітності забороняється, за винятком виникнення загрози для здоров’я чи життя жінки. Інтерес до нідерландського досвіду вбачається у тому, що, незважаючи на доступність абортів, у цій країні відзначається надзвичайно низький відсоток їхнього здійснення.

Що ж до національного законодавства, то це питання висвітлене у ч. 6 ст. 281 Цивільного кодексу України й у ст. 50 Основ законодавства України про охорону здоров’я, де зазначено, що аборт може бути здійснений за волею жінки при вагітності строком не більше 12 тижнів, а у певних випадках, визначених законодавством, при вагітності до 22 тижнів. За незаконне проведення аборту наступає кримінальна відповідальність, відповідно до ст. 134 Кримінального кодексу України. Але критики вважають, що наше законодавство надто «м’яке» з цього приводу. Дискусії щодо заборони абортів в Україні досі не припиняються. З однієї сторони, певна частина населення та релігійні громади виступають проти абортів і прирівнюють їх до вбивства. А з іншого боку, багато хто вважає, що заборона цієї процедури може призвести до обмеження прав жінок. Порівняємо найпоширеніші аргументи «за» і «проти» абортів на прикладі таблиці:

Аргументи «За»	Аргументи «Проти»
На перших місяцях вагітності плід не можна розглядати як повноцінну людину.	Аборт – це холоднокровне вбивство ненародженої дитини.
Усиновлення – не альтернатива, тому що рішення про усиновлення жінка приймає сама, натомість вагітність настає без її бажання.	Усиновлення – це альтернатива аборту, яка дозволяє досягти того ж результату, тобто позбутися дитини.
Імовірність виникнення ускладнень у разі аборту дуже низька і ніяк не впливає на репродуктивне здоров’я . Не можна змушувати жінку виношувати дитину, зачату в результаті насильства. Це тільки посилить її психологічну травму.	Аборт може призвести до серйозних ускладнень, які надалі можуть унеможливити зачаття і материнство. При насильстві чи інцесті вчасно вжиті медичні заходи гарантують, що жінка не завагітніє.
Доля неповнолітніх матерів навряд чи є вдалішою, ніж життя тих, хто зробив аборт у підлітковому віці.	Більшість абортів роблять неповнолітні або дівчата, у яких немає життєвого досвіду.

Відтак, на прикладі таблиці «за» і «проти» можна побачити, що існує досить багато аргументів з обох сторін, але  не можна однозначно сказати, хто з них має рацію. За результатами опитування, 58% українців виступили проти заборони абортів. Крім того, в останні роки спостерігається тенденція щодо зменшення кількості абортів.

На мою думку, суспільство України ще не готове до введення таких значущих змін. Хоча на сьогодні Україна наслідувала Польщу і також подала на розгляд законопроект, де пропонуються зміни та доповнення до Цивільного кодексу України і  Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» щодо дозволу на штучне переривання вагітності лише у випадках та за наявності обставин, встановлених законодавством (якщо вагітність несе пряму загрозу життю вагітної жінки; є медичні показання щодо патології плоду, несумісної з життям дитини після народження; зачаття дитини в результаті зґвалтування). Наразі доля цього законопроекту невідома.

Отже, можна зробити висновок, що питання встановлення юридичної відповідальності за аборт є дуже складним, багатоплановим і практично нерозв’язним у  контексті суспільства в цілому. Я вважаю, що сучасний низький рівень розвитку нашої медицини, недосконалість правової системи, а також загальний рівень розвитку держави свідчить про необхідність залишити право жінки на аборт.

 

Науковий керівник:                      к.ю.н., асистент, Трихліб К. О.

 

 

Чиріна Валерія Леонідівна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКОЮ, 1 курс, 6 група

 

ТЕОРІЯ ТА ПРАКТИКА ПОДОЛАННЯ КОЛІЗІЙ МІЖ НАЦІОНАЛЬНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ І МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОВИМИ АКТАМИ

 

Колiзiï не є новим явищем у сучасному правовому полi, проте питання ïхнього подолання залишаються невирiшеними. На нашу думку, звернення до сучасноï практики вирiшення колiзiй надасть нашiй державi можливостi для вдосконалення власного законодавства.

Зазначимо, що міжнародне право має особливість по відношенню до національного права, яка полягає в тому, що його важко належним чином співвіднести. Через це виникають ситуації, коли в межах наведених вище конфліктних обставин відбувається зіткнення одразу декількох різних видів колізій. З метою надання роботі завершного характеру розглянемо ці ситуації та встановимо правила їх вирішення.

В таких ситуаціях стикаються, як правило, одразу дві колізії. Це може проявлятися у вигляді збігу темпоральної й ієрірхічної, темпоральної і змістової або ієрірхічної та змістової колізій. Темпоральною є колізія між нормами прийнятими в різний час; змістовою є колізія, що виникає між загальною та спеціальною нормами, а ієрархічна колізія полягає у протиріччі між нормами різної  юридичної сили.

З огляду на вищенаведене, у випадку наявності збігу темпоральної та ієрархічної колізій застосовуємо ту норму права, яка має більшу юридичну силу, незалежно від часу прийняття. При збігу темпоральної і змістової колізій використовуємо норму, яка є спеціальною, також незалежно від часу її прийняття. У разі збігу ієрархічної та змістової колізій застосуванню підлягає норма більшої юридичної сили, незалежно від характеру.

Узагальнення практики мiжнародних судових установ щодо аналiзу вiтчизняного законодавства зводяться до того, що кiлькiсть протирiч мiж окремими законодавчими актами є надзвичайно великою. Враховуючи обмежений обсяг роботи ми обрали аналiз проблематики та способiв вирiшення колiзiй мiж актами нацiонального законодавства і чинними мiжнародними договорами, ратифiкованими парламентом (ст. 9 Конституції України). По-перше, даний аспект обраноï тематики є вiдносно малодослiдженим. По-друге, його значущість не викликає сумнiвiв, адже саме вiд належного виконання взятих на себе договiрних зобов’язань залежить мiжнародний iмiдж Украïни.

Слід зазначити, що колiзiя – це розбіжність або суперечність між нормативно-правовими актами, що регулюють одні й ті самі, схожі або суміжні правові відносини. Загальновiдомими є три формули розв’язання цих протирiч, вiдповiдно до вiдмiнностей конфлiктуючих актiв у юридичнiй силi, часі прийняття та характері (змісті). У контекстi спiввiдношення мiжнародного і нацiонального права колiзiï можуть виникати лише стосовно ратифiкованих краïною договорiв, а не всiєï сукупностi мiжнародно-правових актiв.

Для початку проаналiзуємо ситуацiю, коли чинний мiжнародний договiр, ратифiкований парламентом, суперечить закону або будь-якому iншому акту законодавства. В цьому випадку ми застосуємо норми першого роздiлу Конституцiï Украïни, вiдповiдно до яких чиннi мiжнароднi договори, ратифiкованi Верховною Радою Украïни, є частиною нацiонального законодавства. Крім того, необхідно звернути увагу на норми Вiденськоï конвенцiï про право мiжнародних договорiв, вiдповiдно до якоï ратифiкований мiжнародний договiр має бiльшу юридичну силу, нiж звичайнi закони краïни. З цього можна зробити висновок, що у разi такоï колiзiï застосовується мiжнародний договiр.

Колiзiї мiж Конституцiєю і мiжнародним договором. Незважаючи на те, що така колiзiя на практицi практично не зустрiчається в силу того, що Украïна юридично не має можливостей ратифiкувати тi мiжнароднi договори, якi суперечать Конституцiï Украïни до моменту внесення змiн у вiдповiдну частину Основного Закону, – таке явище цiлком можливе у випадку, коли внаслiдок внесення змiн до Конституцiï України ïй почав суперечити ратифiкований до цього договiр. У такому разi, за будь-яких умов застосовується Конституцiя Украïни як нормативно-правовий акт, що має найвищу юридичну силу.

При цьому найбiльш цiкава ситуацiя виникає тодi, коли суперечнiсть наявна мiж двома чинними мiжнародними договорами, ратифiкованими парламентом. В силу складностi обраноï ситуацiï, необхiдно застосувати той договiр, який є спецiальним по вiдношенню до iншого, натомість у разi неможливостi проведення такого розмежування, потрiбно обрати той договiр, який ратифiковано пiзнiше.

Водночас, беручи до уваги вищенаведені способи подолання колiзiй між національним законодавством і міжнародно-правовими актами, слід додатково охарактеризувати способи подолання колiзiй, якi повиннi мати прiорiтет. Зокрема, усунення колiзiй можливе також або за умови позитивноï законодавчоï діяльності парламенту, або у разi денонсацiï вiдповiдного міжнародного договору.

Отже, питання подолання та усунення колiзiй мiж нацiональним законодавством і мiжнародним правом залишається актуальним та потребує подальшого ґрунтовного дослiдження й аналізу.

 

Науковий керівник:                        к.ю.н., асистент, Трихліб К. О.

Дейнека Віолета Сергіївна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКОП, 5 курс, 23 група

 

ПРОБЛЕМА ВИЗНАЧЕННЯ І ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКУ БАЗОВИХ ЦІННОСТЕЙ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

 

Європа, на сьогодні, розглядається більше не як географічна,а як ціннісна спільнота, оскільки європейські цінності є підвалинами ліберально-демократичних інститутів західноєвропейського простору. Стрижнем європейських цінностей виступають фундаментальні ліберальні права та свободи людини, правова і соціальна держава, а також демократичні принципи державного устрою.

Загальне поняття “цінність” було введено до наукового обігу німецьким філософом Р. Г. Лотце у ХІХ ст. За вченим, соціальні цінності можна визначити як ієрархічно розташовані значення, що впорядковують для людини Всесвіт, довкілля, соціальні відносини, речі тощо. Вони мають чітко визначені функції, серед яких можна виділити: 1) створення своєрідної шкали переваг та орієнтування людини у соціальному просторі; 2) мотивування соціальних дій та надання людині виправдання своїх вчинків; 3) регулювання соціальної взаємодії та відносин.

Що стосується ЄС, то його базові ціннісні основи знайшли своє відображення у Хартії основних прав Європейського Союзу від 1 грудня 2009 р. Необхідність прийняття цього документу була зумовлена потребою визначення спільних цінностей нового політичного утворення (Європейського Союзу) й гарантувати основні права громадян уже в контексті законодавства та інститутів ЄС. У даному правовому акті права і свободи громадян ЄС постали як цінності всіх країн-членів такого союзу, на яких ґрунтується діяльність його інститутів, про що зазначено у преамбулі документу: «Народи Європи, утворюючи все більш згуртований та тісний союз, прийняли рішення будувати разом мирне майбутнє на основі спільних цінностей… Європейський Союз сприяє збереженню та розвиткові цих спільних цінностей за поваги до різноманіття культур та традицій народів Європи, рівно як і до національної самобутності держав-членів та організації їхпублічної влади на національному, регіональному та місцевому рівнях». Стосовно питання європейських цінностей, то це поняття включає в себе широкий ряд конституційних законів та моральних якостей, які кожен європеєць має враховувати в своїй щоденній поведінці, діях та навіть думках. Договір про Європейський союз у Лісабонській редакції 2009 року визначив, що: «Керуючись культурною, релігійною й гуманістичною спадщиною Європи, з якого розвилися загальні цінності, що становлять нерушимі та невід’ємні права людської особистості, так само як свобода, демократія, рівність і правова Держава».

Отже, до базових цінностей, визначених європейською спільнотою та зафіксованих у документі належать:

– гідність (розділ 1, ст. 1–5) включає в себе права та гарантії, які забезпечують гідне існування людської особистості в суспільстві: право на життя, право на особисту недоторканість, заборона тортур та іншого жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження, покарань, свобода від рабства та підневільного стану. Тобто, переконання, що всі люди мають гідність, означає, що всі вони в змозі свідомо обрати моральну поведінку самі, а не сліпо слідувати нав’язаним кодексам честі з боку держави або корпорацій і станів. Тому повага до людської гідності стала першим й головним розділом «Хартії фундаментальних прав ЄС», базовою цінність Союзу.

– свободи (розділ 2, ст. 6–19), які являють собою фундаментальні громадянські та політичні свободи, закріплені в Європейській конвенції з прав людини. Насамперед, необхідно вказати, що в ліберальній думці і політичній практиці виокремлюються поняття «свобода» («freedom») та «свободи» («liberties»). Перше означає невтручання держави або інших людей у сферу самовизначення людини. Ця сфера окреслюється фундаментальними правами і свободами, а саме: повагою до приватного та сімейного життя, захистом інформації особистого характеру, свободою думки, совісті та релігії, правом на приватну власність на свої переконання та ряд інших. Індивід сам вільний розпоряджатися своїм життям, своєю законною власністю та визначати цінності, сенс свого життя. Ані держава, ані інші люди не можуть позбавити (відчужити) ці права і свободи людини. Окрім того, така свобода передбачає відповідальність особи за свій вибір.

– рівність (розділ 3, ст. 20–26), де визначено рівність людей у правах, недопущення дискримінації, культурне, релігійне та мовне різноманіття, тощо. Як бачимо, рівність в в даному сенсі означає не однаковість людських здібностей чи доходів та соціального положення, а рівність у свободі самореалізації в якості людини. В основі європейських цінностей лежить оптимістична концепція людини, яка передбачає, що кожен індивід є гідним свободи та здатний на моральну поведінку у відносинах з собі подібними. Окрім того, закріплюється рівність всіх перед законом і неможливість поручня прав і свобод іних осіб.

– солідарність (розділ 4, ст. 27–38), в цьому розділі містяться певні трудові права та відображено деякі положення Європейської соціальної хартії, яка вже стала частиною права ЄС, а саме: право працівників на отримання інформації, на ведення переговорів та колективні дії, на послуги з працевлаштування та інші.

– громадянство (розділ 5, ст. 39–46). В європейському просторі громадянство розуміється та розвивається не тільки в якості приналежності до певної держави (це пасивне громадянство), а й в якості активного громадянства, що передбачає участь індивіда в громадському і політичному житті. За Хартією визначено виборче право на виборах до Європейського парламенту та на муніципальних виборах, на належне управління, на доступ до документації, на звернення до Омбудсмена ЄС, свобода пересування та проживання, дипломатичний та консульський захист.

– правосуддя (розділ 6, ст. 47–50). Дані статті закріплюють гарантії прав особистості, переважно в рамках кримінального процесу, зокрема: право на ефективний правовий захист та доступ до неупередженого суду, презумпція невинуватості та право на захист, забезпечення принципів законності та відповідності покарання вчиненому злочину.

Тому, можна зазначити, що в Хартії визначено шість базових цінностей Європейського Союзу. Проте варто згадати і про деякі інші. Насамперед, це толерантність, яка передбачає не просто поступки або поблажливість до інших релігійних, гендерних або національних ознак людей, але, передусім, визнання кожного індивіда як рівної за правами і свободами людини, тобто вимагає активної громадянської позиції стосовно захисту права кожного на свою культурну особливість. А також справедливість, яка, як базова європейська цінність, означає не просто рівність результатів праці і доходів людей, а надання рівних можливостей людям для самореалізації в будь-якій сфері суспільства. Рівність можливостей, тобто умов самореалізації громадян, забезпечується рівним доступом до освіти, культури, владних посад і політичної діяльності, праці, а вже як розпорядитися цими можливостями, залежить від кожної людини, її здібностей, наполегливості, зусиль.

Окрім того, до європейських цінностей належить також і парламентська демократія, яка ґрунтується на визнанні суверенності, верховенства влади народу, який через своїх представників відстоює інтереси і цінності різних соціальних груп у владі.

Отже, з аналізу базових європейських цінностей можна зробити висновок, що вони не можуть існувати і впроваджуватися як окремі життєві орієнтації (свобода без відповідальності чи демократія без активного громадянства), а мають реалізуватися і впроваджуватися як цілісна система, в якій цінності визначають і взаємообумовлюють одна-одну.

 

Науковий керівник:                                   асистент Усманов Ю. І.

 

 

Корицький В’ячеслав Андрійович

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 5 курс, 23 група

 

ПИТАННЯ СТАТТІ 50 ДОГОВОРУ ПРО ЄС ЯК

МАТЕРІАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ПІДСТАВИ ДЛЯ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ДЕЗІНТЕГРАЦІЇ

 

Інтеграція в межах Європейського Союзу (далі – ЄС) є складним і тривалим явищем, мета якого в рамках ЄС усвідомлюється не усіма і не всіма підтримується. Відтак, не дивно, що поряд з процесами поглиблення співпраці та взаємопроникнення політико-правових, соціальних і культурних систем держав-членів ЄС зароджуються і набувають сили процеси відторгнення цінностей ЄС державами, які вже є членами ЄС. Причин для цього багато, проте це дослідження спрямоване на висвітлення матеріально-правової підстави для дезінтеграційного процесу – статті 50 Договору про Європейський Союз (надалі – ДЄС).

Актуальність статті 50 ДЄС вже засвідчена подіями, що відбуваються у Сполученому Королівстві Великобританії та Північної Ірландії, які отримали назву “Brexit”. Наукову цікавість проблеми становить механізм застосування статті 50 ДЄС, особливо наочно продемонстрований британською конституційною і міжнародною практиками. Думається, що, хоча і не першим виходом із Співтовариства (першою державою була Гренландія), але найбільш відчутним, Brexit-ом,  поставлено такі питання до статті 50 ДЄС:

• Які вимоги вважаються конституційними у розумінні статті 50 ДЄС?
• Які вимоги ставляться до процедури погодження у розумінні прийняття заяви про вихід і складення угоди як у формальному, так і в матеріальному аспектах?
• Яким чином до держави-ініціатора процедури виходу зі складу ЄС діють договори ЄС під час виходу?

Уявляється, що ці питання в достатньо повній мірі окреслюють проблематику порушеного питання. Тому, почнемо з того, які вимоги вважаються конституційними у розумінні статті 50 ДЄС?

По-перше, стаття 50 ДЄС є матеріально-правовою в аспекті забезпечення права держави-члена ЄС на вихід, і процесуальною в аспекті формалізації процедури такого виходу, тому не зачіпає спектра проблем, пов’язаних з питаннями конституційно-правового гарантування легальності процедури виходу відповідно до внутрішнього права держави, яка хоче вийти зі складу ЄС.

По-друге, відповідно до Гренландської конституційної практики, а також згідно з конституційними приписами Сполученого Королівства, цими державами проводилися референдуми, для того, щоб уряди відповідних країн могли дізнатися думку населення.

По-третє, конституційна практика як явище не вичерпується самими лише референдумами, так у випадку із Сполученим Королівством Великобританії та Північної Ірландії взагалі виникла конституційна колізія, коли уряд запустив процедуру Brexit, а Високий Суд Лондона це рішення скасував, і вказав на те, що таке право (ініціації процедури Brexit-у) має лише парламент Королівства.

По-четверте, окрім вказаного згідно з конституційними вимогами національними законодавствами можуть запроваджуватися додаткові умови і вимоги до виходу. Таким чином, у розумінні статті 50 ДЄС конституційні вимоги є поняттям, що повністю залежить від національної і конституційної практики держави-ініціатора виходу.

Другим аспектом є важлива умова, згідно з якою за статтею 50 ДЄС держава, яка хоч і завершила всі конституційні процедури по виходу з ЄС, але не подала про це заяву до Європейської Ради, не вважається такою, що бажає вийти з ЄС.

Думається, що доречно розглянути друге питання: якими є формальні вимоги до виходу? Як вказувалося, статтею 50 ДЄС це питання врегульовано з процесуальної точки зору, але, разом з тим, у цій статті міститься норма, яка відсилає до статті 218 Договору про функціонування Європейського Союзу (далі – ДФЄС). Процедура не відзначається складністю, якщо не враховувати деякі її аспекти:

По-перше, необхідна заява про наміри, подана до Європейської Ради.

По-друге, Європейська Рада погоджує правову позицію з Європарламентом з приводу ставлення ЄС до держави-ініціатора виходу в аспекті майбутніх відносин між ними.

По-третє, переговори оформлюються угодою про вихід, яка є кінцевим етапом дезінтеграційного процесу, на відміну від заяви про наміри, яка є його початком.

По-четверте, з моменту набуття чинності угодою про вихід держава-ініціатор виходу втрачає всі права держави-члена ЄС. У разі відсутності угоди про вихід, строк відраховується від дати подання заяви про вихід, і становить 2 роки, зі спливом яких держава-член втрачає всі свої права у разі, якщо Європейська Рада не піде на поступки. Ці аспекти цілком повно розкривають процесуальний механізм взаємодії, що дозволяє звернутися до третього питання.

За змістом статті 50 ДЄС можна зробити критичний висновок: до часу, поки не набуде чинності угода про вихід зі складу ЄС, ініційована її членом і укладена відповідно до статті 50 ДЄС із дотриманням процедури та вимог до форми і змісту, або не сплине строк у виді двох років з моменту подання заяви про наміри державою-ініціатором виходу до Європейської Ради, якщо він не буде подовжений Європейською Радою, держава-ініціатор виходу користується всіма правами і несе всі обов’язки, належні державі-члену ЄС.

Підсумовуючи викладене думається, що стаття 50 ДЄС слугує ефективною підставою як у матеріально-правовому, так і, поряд з статтею 218 ДФЄС, процесуальному аспектах, і забезпечує право держав-членів ЄС на вихід. Із аналізу вказаної норми видається, що проблемними аспектами залишаються момент початку і припинення дезінтеграційного процесу, а також механізм інституційної взаємодії в рамках ЄС. Ці питання уявляються такими, що потребують прискіпливої уваги і всебічного дослідження.

 

Науковий керівник:                        к.ю.н., асистент Усманов Ю. І.

 

 

Міклер Лілія Миколаївна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 5 курс, 13 група

 

Асоціація чи асоційоване членство?

 

Для більшості країн європейський вибір – це нові перспективи  для їх співробітництва з розвиненими країнами континенту; досягнення економічного, соціального й інтелектуального прогресу; зміцнення позицій у міжнародній системі координат; шлях модернізації економіки, залучення іноземних інвестицій і новітніх технологій; підвищення конкурентоспроможності вітчизняного товаровиробника; можливість виходу на єдиний внутрішній ринок ЄС.

Що взагалі стоїть за поняттями «асоціація» та «асоційоване членство»?

Для відповіді на поставлене питання потрібно передусім провести чітку межу між поняттями „асоціація” (association) та „асоційоване членство” (associated membership).

Перше з них є досить поширеним поняттям у зовнішній політиці ЄС, а „угоди про асоціацію” (Association Agreements) – популярною формою закріплення стосунків між ЄС та його партнерами. Нині ЄС має чинні угоди про асоціацію із Тунісом, Ізраїлем, Марокко, Йорданією, Єгиптом, Палестинською автономією (перехідна угода) та Чилі. Подібні угоди також підписано (хоча вони ще не вступили у силу) із Алжиром та Ліваном.

Як бачимо, окрім Чилі, усі ці країни входять до середземноморської інтеграційної системи – так званого Барселонського процесу, метою якої є інтеграція країн ЄС із його південними та східними середземноморськими партнерами. У його рамках закладаються умови для створення зон вільної торгівлі між ЄС та його середземноморськими партнерами, координується політика в сфері міграції та безпеки. Очікується, що нещодавня ініціатива Франції, підтримана країнами ЄС на останньому засіданні Європейської Ради, – створення так званого „Союзу для Середземномор’я” (Union for the Mediterranean), посилюватиме цей процес.

Об’єднуючи всі ці приклади, можна підсумувати, що саме по собі поняття асоціації може тлумачитися у різний спосіб залежно від формату стосунків конкретної країни чи регіону із ЄС; при цьому по-справжньому вагому роль відіграє не так саме слово „асоціація”, як конкретний зміст угоди, що укладається між ЄС та країною-партнером чи партнерським інтеграційним об’єднанням.

На відміну від „асоціації” – досить поширеного терміну у стосунках ЄС із його партнерами, поняття „асоційованого членства у ЄС” є фактично порожнім: цього формату стосунків із країнами-партнерами у Європейському Союзі не існує.

Поняття „асоційованого членства” відсутнє і в установчих договорах ЄС (своєрідних конституційних актах Союзу), і в тексті нового Лісабонського договору, який нині проходить процедуру ратифікації у країнах ЄС. Жодна країна не є нині „асоційованим членом” ЄС.

Іншими словами, та чи інша європейська країна є або не є членом Європейського Союзу. При цьому країна, що не входить до ЄС, може брати участь у низці його інтеграційних процесів (приміром, Норвегія та Ісландія, не входячи до Союзу, є членами Шенґенського простору вільного руху осіб). З іншого боку, країна, що входить до ЄС, може не брати участі в низці його інтеграційних процесів (Сполучене Королівство свідомо не входить ані до Шенґенського простору, ані до зони євро). Однак це нічого не змінює у статусі країни: вона є або не є членом Європейського Союзу, тобто вона має чи не має голосу в його інституціях.

Країна, що подала заявку на членство в ЄС, має статус „країни-заявниці” (applicant country); країна, чию заявку на членство підтримали, має статус „країни-кандидата” (candidate country), а країна, що має перспективу членства в ЄС (відповідно до угод із Союзом), однак ще не подала заявки, називається зазвичай „потенційною країною-кандидатом” (potential candidate country). Однак, ще раз повторимо, стосунки ЄС із його партнерами не передбачають статусу „асоційованого члена”.

У цій статті  показали, якими неоднозначними є поняття „асоціації” та „асоційованого членства”, що їх нині часто вживають у зв’язку із стосунками між ЄС та Україною. З одного боку, „асоційованого членства” як формату стосунків взагалі не існує у нинішньому Союзі, тож саме це словосполучення можна вважати позбавленим конкретного змісту. З другого – поняття „асоціації” є надзвичайно широким, а його зміст, властиво, залежить від змісту конкретної угоди ЄС із конкретною країною, з якою він будує стосунки. Адже від „Європейської угоди” між ЄС та Польщею, що містила конкретну перспективу приєднання до ЄС, та „Угодою про асоціацію” між ЄС та Чилі – дуже велика відстань.

 

Науковий керівник:         к.ю.н., асистент Камишанський М. М.

 

 

Попов Захар Вікторович

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 5 курс, 20 група

 

Правова природа Європейського Союзу

 

Європейський Союз (далі – ЄС) завжди викликав багато запитань стосовно своєї правової природи на міжнародній арені. У науковому колі існують різні думки про те, чи є ЄС міжнародною міжурядовою організацією, чи він є прототипом держави у формі федерації, чи є унікальним суб’єктом без аналогів. Сучасна правова наука має три основні теорії пояснення правової природи ЄС, за якими Союз — це особливий різновид міжнародної міждержавної організації; специфічне державне утворення, різновид конфедерації або федерації; новий тип політико-правового утворення.

Після утворення першого Європейського об’єднання домінуючою була концепція, що ЄС – це міжнародна міжурядова організація. Н.Т. Ебралідзе відмічає: «Вчені, починаючи вже з 1970 рр., прийшли до висновку, що ЄС – це не унікальне невідоме юриспруденції утворення, а міжнародна організація» Наведена концепція полягає в тому, що ЄС ототожнюється з міжнародно-правовою організацією. ЄС схожий за правовою природою на міжнародну міжурядову організацію, адже основою його функціонування є міжнародний публічний договір, який укладений від імені держав. Цілі і завдання співпадають з багатьма міжнародними організаціями. Основу ЄС становило Європейське співтовариство, яке зараз доповнене сферою спільної зовнішньої політики та політики безпеки, ЄС має власні органи управління, деякі з них мають статус міжурядових (Рада ЄС та Європейська Рада), які приймають рішення кваліфікованою більшістю. Можливість вступу до ЄС залежить від рішення самої держави, так само і вихід з ЄС можливий за рішенням доброї волі держави. ЄС неможна віднести до класичних міжнародних організацій, бо він має своє громадянство, виборні представницькі ограни, наднаціональну компетенцію, власну автономну правову систему тощо. Найсуттєвішою ж відмінністю, яка не дає можливість віднести ЄС до міжнародної міжурядової огранізації – є право ЄС створювати наднаціональні норми, жодна міжнародно-правова організація не має такого права. Однак, значна кількість науковців зазначає, що ЄС в процесі інтеграційних змін переходить від статусу міжнародної міжурядової організації до єдиного утворення близького за своїми якостями до держави (федерації чи конфедерації).

Другою теорією правової природи ЄС є державоподібне утворення федеративного типу. Аргументами даної концепції виступає наднаціональний характер інститутів європейських співтовариств, існування дворівневої системи органів управління, конституційна природа установчих договорів про європейські інтеграційні об’єднання, наявність виключної компетенції ЄС і спільної компетенції ЄС та держав-членів ЄС, наявність єдиного громадянства ЄС, існування спільного та валютного ринку як форми міжнародної економічної інтеграції, вільний рух осіб в межах території ЄС, існування єдиної бюджетної системи в межах ЄС та інші.

Якщо розглядати противників даної теорії, зокрема науковці, які критикують федеративний підхід до визначення правової природи ЄС, зазначають, що установчі договори про створення європейських інтеграційних організацій не можна вважати конституціями, і на них практично повністю поширюють свою дію норми права міжнародних договорів. Також невідомо чи стане ЄС федерацією, адже в процесі розробки проекту Конституції для Європи учасники Конвенту за майбутнє Європи все ж таки відхилили саме ті ідеї (загальні вибори Президента ЄС, формування двопалатного парламенту), які б сприяли остаточному наближенню ЄС до федерації. ЄС не можна назвати федерацією, бо у нього відсутня одна з найголовніших її ознак: у федеративній державі її суб’єкти є невід’ємними складовими самої держави і наділені лише окремими суверенними правами, а держави-члени ЄС є абсолютно самостійними і володіють повним

Також ЄС має й риси конфедерації: є об’єднанням держав, створеним задля спільної мети (підвищення рівня економічного розвитку, оборона) на підставі міжнародного публічного договору, має спільні органи управління, держави-члени зберігають повний суверенітет. І. Яковюк вважає, що до конфедерації ЄС наближує те, що держави-члени зберігають свій суверенітет і не втрачають права виходу із нього будь-коли; ЄС утворюється на основі договору і має міжнародно-правовий характер; члени ЄС зберігають такі ознаки держави, як наявність власних збройних сил і податків. Та на відміну від конфедерації ЄС не є тимчасовим утворенням, його існування не припиниться після досягнення певної мети, оскільки цього не передбачено договором про його створення. Цілі та завдання ЄС є не конкретними, а динамічними. Крім того в конфедерації не існує єдиного громадянства, валюти, що притаманно ЄС. Кожна концепція правової природи ЄС охоплює певну частину ознак створення і функціонування ЄС, але комплексно жодна з проаналізованих концепцій не може охарактеризувати правову природу ЄС, тому це дає можливість охарактеризувати ЄС як самостійне і автономне інтегративне об’єднання, яке не є тотожнім ані державі, ані міжнародній організації. У науковій літературі таке об’єднання називають sui generis, тобто таке що є унікальним суб’єктом без аналогів. Концепція особливого характеру ЄС містить ознаки принаймні трьох міждержавних утворень: федерації, конфедерації, міжнародно-правової організації, а також відповідно свої особливі ознаки, які відрізняють її від інших міждержавних утворень.

Отже, згідно з вищенаведеним, на сьогодні немає єдиної думки щодо розуміння правової природи ЄС. Однак кожна з теорій, в наш час, має право на існування. Варто зазначити, що ЄС є об’єднанням особливого характеру (sui generis), а також містить ознаки,  як міжнародної міжурядової організації, так і  державоподібного утворення (федерації та конфедерації). Тому питання про правову природу ЄС та його правову систему остаточно вирішить подальший розвиток правового співробітництва держав-членів ЄС.

 

Науковий керівник:                                             Камчатний М. В.

 

 

Чернявський Антон Геннадійович,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 5 курс, 24 група

 

ІММІГРАЦІЯ ТА ВИХІД ВЕЛИКОБРИТАНІЇ З ЄС

 

Імміграція до Великобританії значно зросла за останню пару років, оскільки відновлення економіки країни набирає обертів і це породжує наплив робітників з інших країн. Імміграція до Великобританії за останні 15 років не була винятковою в межах ЄС, не зважаючи на думку більшої частини британської преси. Наприклад, між 2000 і 2014 приток іммігрантів в Італію та Іспанію був вищим, ніж у Великобританію (або Німеччину чи Францію). Частка населення Великобританії, що являється не корінними за походженням, не особливо відрізняється від інших країн ЄС. У Великобританії проживає найбільша кількість іммігрантів, які є вихідцями не з країн ЄС.

Великобританія має великий досвід інтеграції мігрантів. Як державні, так і приватні роботодавці у Британії є найбільш відкритими у наданні робочих місць для людей з іноземними кваліфікаціями у порівнянні з їхніми колегами в багатьох інших країнах ЄС. Саме тому висока частка британських іммігрантів є більш кваліфікованими, ніж в будь-якій іншій країні-члені ЄС. Іммігранти з країн ЄС мають більше шансів бути працевлаштованими, ніж корінні британці.

Чому ж імміграція в ЄС стала настільки болючою темою? Одна з причин, ймовірно, в тому, що реальна заробітна плата англійських робітників різко впала в період між 2008 і 2014 роками. Існує дуже мало доказів того, що зниження заробітних плат безпосередньо пов’язане з імміграцією, проте в британському суспільстві панує така думка.

Інша причина вбачається в проблемах у житловому секторі. Будівництво житла в Великобританії відстає від попиту на 35 років. Незважаючи на поступове збільшення будівництва, Британія як і раніше будує на третину менше будинків, ніж це було в 2007 році, в результаті чого дефіцит житла стає все більш актуальним з кожним роком. У багатьох частинах країни ціни знаходяться поза зоною досяжності для людей із середнім рівнем доходів, не кажучи вже про працівників із низькими заробітними платами. Це змушує значну частину робітників проживати в дорогому, малогабаритному орендованому житлі. Великобританія в даний час має найменшу житлову площу на одного жителя серед країн ЄС-15 і найменшу кількість нових будинків у ЄС-28. Багато хто звинувачує іммігрантів в такому положенні справ, але реальним винуватцем є кричущий провал державної політики.

Іммігранти також обвинувачуються в тому, що ставлять  Національну службу охорони здоров’я (НСОЗ) і галузь освіти під значний тиск. Іммігранти ЄС є «донорами» державних фінансів і, отже, не винні в недофінансуванні публічних послуг. Але це не так на думку багатьох британців, яким доводиться стояти у величезних чергах для медогляду в Національні службі охорони здоров’я або які не можуть влаштувати своїх дітей в місцеву школу. Проблема знову-таки полягає у державній політиці: попит на публічні послуги зростає і Великобританія не встигає забезпечувати ними людей. В деякій мірі це спричинено зменшенням витрат уряду на державні потреби. Але це також відображає інституційні проблеми: імміграційні податки надходять до уряду, який не встигає компенсувати витрати таких організацій, як НСОЗ або місцевих органів освіти на надання додаткових послуг, необхідних для іммігрантів.

Останній фактор, який поглиблює ворожість по відношенню до імміграції – це збідніння соціального статусу білого робітничого класу. Відбулося помітне поліпшення середнього рівня освіти у Великобританії в останні роки, але це поліпшення в значній мірі пройшло повз білий робітничий клас. Ця група в даний час має найгірший рівень освіти і, ймовірно, в майбутньому буде отримувати найнижчу заробітну плату, а також, швидше за все, буде конкурувати за отримання соціального житла. Нащадки білих батьків робітничого класу має набагато менше шансів вступити до університету, ніж потомство батьків-іммігрантів. Англія має чудовий досвід в інтеграції іммігрантів, але виявляє себе слабкою при вирішенні проблем бідних білих громадян.

Питання імміграції було винесене на перший план, щоб відвернути увагу від провалів уряду у вирішенні реальних проблем країни: житло, погана успішність білого робітничого класу у навчанні і погане фінансування публічних послуг. Іммігранти, в свою чергу, стали фігурою для “відводу очей” від реальних проблем для політиків. Легше звинуватити їх, ніж вирішувати хронічні невдачі політики уряду, тим самим породжуючи зростання антиіммігрантських настроїв. Консерватори були особливо винні в цьому. Тягар жорсткої економії впав на найбідніші і слабкі прошарки населення через погіршення добробуту та скорочення соціальних видатків. Встановивши неявний зв’язок імміграції з тиском на державні фінанси, публічні послуги та нестачу житла, уряд зробив так, що всі звинувачення у його провальній політиці були перенесені на іммігрантів.

Все це відвернуло увагу від державної політики, але це було зроблено за велику ціну. Говорячи про імміграцію як проблему і необхідність її «лікування», політики по суті узаконили ксенофобію. Причина зосередження антиіммігрантських настроїв в ЄС, на відміну від імміграції з-за меж ЄС проста: скарги на польську імміграцію не розглядаються як расистські в порівнянні з імміграцією чорношкірих або азіатів. Але це теж саме, що й ксенофобія. Це може коштувати країні свого членства в ЄС, але уряд і лейбористи визнають набагато більше переваг у цьому, ніж в здійсненні витрат на Великобританію.

ЄС стикається з серйозними проблемами: від невдач урядів єврозони у вирішенні власних  проблем,  до нездатності інститутів ЄС подолати розрив між ними і звичайними громадянами ЄС. Починаючи з 29 березня 2017 року Великобританія запускає процес виходу з ЄС. Одна з основних причин цьому – популярна ворожість по відношенню до імміграції. Трагедія полягає в тому, що цієї ситуації можна було б уникнути, якби лейбористської партії і консерватори показали лідерські якості, відмовившись від пов’язування імміграції з всіма соціальними і економічними проблемами.

 

Науковий керівник:                 к. ю. н., асистент Петришин О. О.