Секція міжнародного права та права Європейського Союзу, гуманітарного права

Дейнека Віолета Сергіївна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКОП, 5 курс, 23 група

 

ПРОБЛЕМА ВИЗНАЧЕННЯ І ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКУ БАЗОВИХ ЦІННОСТЕЙ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

 

Європа, на сьогодні, розглядається більше не як географічна,а як ціннісна спільнота, оскільки європейські цінності є підвалинами ліберально-демократичних інститутів західноєвропейського простору. Стрижнем європейських цінностей виступають фундаментальні ліберальні права та свободи людини, правова і соціальна держава, а також демократичні принципи державного устрою.

Загальне поняття “цінність” було введено до наукового обігу німецьким філософом Р. Г. Лотце у ХІХ ст. За вченим, соціальні цінності можна визначити як ієрархічно розташовані значення, що впорядковують для людини Всесвіт, довкілля, соціальні відносини, речі тощо. Вони мають чітко визначені функції, серед яких можна виділити: 1) створення своєрідної шкали переваг та орієнтування людини у соціальному просторі; 2) мотивування соціальних дій та надання людині виправдання своїх вчинків; 3) регулювання соціальної взаємодії та відносин.

Що стосується ЄС, то його базові ціннісні основи знайшли своє відображення у Хартії основних прав Європейського Союзу від 1 грудня 2009 р. Необхідність прийняття цього документу була зумовлена потребою визначення спільних цінностей нового політичного утворення (Європейського Союзу) й гарантувати основні права громадян уже в контексті законодавства та інститутів ЄС. У даному правовому акті права і свободи громадян ЄС постали як цінності всіх країн-членів такого союзу, на яких ґрунтується діяльність його інститутів, про що зазначено у преамбулі документу: «Народи Європи, утворюючи все більш згуртований та тісний союз, прийняли рішення будувати разом мирне майбутнє на основі спільних цінностей… Європейський Союз сприяє збереженню та розвиткові цих спільних цінностей за поваги до різноманіття культур та традицій народів Європи, рівно як і до національної самобутності держав-членів та організації їхпублічної влади на національному, регіональному та місцевому рівнях». Стосовно питання європейських цінностей, то це поняття включає в себе широкий ряд конституційних законів та моральних якостей, які кожен європеєць має враховувати в своїй щоденній поведінці, діях та навіть думках. Договір про Європейський союз у Лісабонській редакції 2009 року визначив, що: «Керуючись культурною, релігійною й гуманістичною спадщиною Європи, з якого розвилися загальні цінності, що становлять нерушимі та невід’ємні права людської особистості, так само як свобода, демократія, рівність і правова Держава».

Отже, до базових цінностей, визначених європейською спільнотою та зафіксованих у документі належать:

– гідність (розділ 1, ст. 1–5) включає в себе права та гарантії, які забезпечують гідне існування людської особистості в суспільстві: право на життя, право на особисту недоторканість, заборона тортур та іншого жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження, покарань, свобода від рабства та підневільного стану. Тобто, переконання, що всі люди мають гідність, означає, що всі вони в змозі свідомо обрати моральну поведінку самі, а не сліпо слідувати нав’язаним кодексам честі з боку держави або корпорацій і станів. Тому повага до людської гідності стала першим й головним розділом «Хартії фундаментальних прав ЄС», базовою цінність Союзу.

– свободи (розділ 2, ст. 6–19), які являють собою фундаментальні громадянські та політичні свободи, закріплені в Європейській конвенції з прав людини. Насамперед, необхідно вказати, що в ліберальній думці і політичній практиці виокремлюються поняття «свобода» («freedom») та «свободи» («liberties»). Перше означає невтручання держави або інших людей у сферу самовизначення людини. Ця сфера окреслюється фундаментальними правами і свободами, а саме: повагою до приватного та сімейного життя, захистом інформації особистого характеру, свободою думки, совісті та релігії, правом на приватну власність на свої переконання та ряд інших. Індивід сам вільний розпоряджатися своїм життям, своєю законною власністю та визначати цінності, сенс свого життя. Ані держава, ані інші люди не можуть позбавити (відчужити) ці права і свободи людини. Окрім того, така свобода передбачає відповідальність особи за свій вибір.

– рівність (розділ 3, ст. 20–26), де визначено рівність людей у правах, недопущення дискримінації, культурне, релігійне та мовне різноманіття, тощо. Як бачимо, рівність в в даному сенсі означає не однаковість людських здібностей чи доходів та соціального положення, а рівність у свободі самореалізації в якості людини. В основі європейських цінностей лежить оптимістична концепція людини, яка передбачає, що кожен індивід є гідним свободи та здатний на моральну поведінку у відносинах з собі подібними. Окрім того, закріплюється рівність всіх перед законом і неможливість поручня прав і свобод іних осіб.

– солідарність (розділ 4, ст. 27–38), в цьому розділі містяться певні трудові права та відображено деякі положення Європейської соціальної хартії, яка вже стала частиною права ЄС, а саме: право працівників на отримання інформації, на ведення переговорів та колективні дії, на послуги з працевлаштування та інші.

– громадянство (розділ 5, ст. 39–46). В європейському просторі громадянство розуміється та розвивається не тільки в якості приналежності до певної держави (це пасивне громадянство), а й в якості активного громадянства, що передбачає участь індивіда в громадському і політичному житті. За Хартією визначено виборче право на виборах до Європейського парламенту та на муніципальних виборах, на належне управління, на доступ до документації, на звернення до Омбудсмена ЄС, свобода пересування та проживання, дипломатичний та консульський захист.

– правосуддя (розділ 6, ст. 47–50). Дані статті закріплюють гарантії прав особистості, переважно в рамках кримінального процесу, зокрема: право на ефективний правовий захист та доступ до неупередженого суду, презумпція невинуватості та право на захист, забезпечення принципів законності та відповідності покарання вчиненому злочину.

Тому, можна зазначити, що в Хартії визначено шість базових цінностей Європейського Союзу. Проте варто згадати і про деякі інші. Насамперед, це толерантність, яка передбачає не просто поступки або поблажливість до інших релігійних, гендерних або національних ознак людей, але, передусім, визнання кожного індивіда як рівної за правами і свободами людини, тобто вимагає активної громадянської позиції стосовно захисту права кожного на свою культурну особливість. А також справедливість, яка, як базова європейська цінність, означає не просто рівність результатів праці і доходів людей, а надання рівних можливостей людям для самореалізації в будь-якій сфері суспільства. Рівність можливостей, тобто умов самореалізації громадян, забезпечується рівним доступом до освіти, культури, владних посад і політичної діяльності, праці, а вже як розпорядитися цими можливостями, залежить від кожної людини, її здібностей, наполегливості, зусиль.

Окрім того, до європейських цінностей належить також і парламентська демократія, яка ґрунтується на визнанні суверенності, верховенства влади народу, який через своїх представників відстоює інтереси і цінності різних соціальних груп у владі.

Отже, з аналізу базових європейських цінностей можна зробити висновок, що вони не можуть існувати і впроваджуватися як окремі життєві орієнтації (свобода без відповідальності чи демократія без активного громадянства), а мають реалізуватися і впроваджуватися як цілісна система, в якій цінності визначають і взаємообумовлюють одна-одну.

 

Науковий керівник:                                   асистент Усманов Ю. І.

 

 

Корицький В’ячеслав Андрійович

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 5 курс, 23 група

 

ПИТАННЯ СТАТТІ 50 ДОГОВОРУ ПРО ЄС ЯК

МАТЕРІАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ПІДСТАВИ ДЛЯ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ДЕЗІНТЕГРАЦІЇ

 

Інтеграція в межах Європейського Союзу (далі – ЄС) є складним і тривалим явищем, мета якого в рамках ЄС усвідомлюється не усіма і не всіма підтримується. Відтак, не дивно, що поряд з процесами поглиблення співпраці та взаємопроникнення політико-правових, соціальних і культурних систем держав-членів ЄС зароджуються і набувають сили процеси відторгнення цінностей ЄС державами, які вже є членами ЄС. Причин для цього багато, проте це дослідження спрямоване на висвітлення матеріально-правової підстави для дезінтеграційного процесу – статті 50 Договору про Європейський Союз (надалі – ДЄС).

Актуальність статті 50 ДЄС вже засвідчена подіями, що відбуваються у Сполученому Королівстві Великобританії та Північної Ірландії, які отримали назву “Brexit”. Наукову цікавість проблеми становить механізм застосування статті 50 ДЄС, особливо наочно продемонстрований британською конституційною і міжнародною практиками. Думається, що, хоча і не першим виходом із Співтовариства (першою державою була Гренландія), але найбільш відчутним, Brexit-ом,  поставлено такі питання до статті 50 ДЄС:

  • Які вимоги вважаються конституційними у розумінні статті 50 ДЄС?
  • Які вимоги ставляться до процедури погодження у розумінні прийняття заяви про вихід і складення угоди як у формальному, так і в матеріальному аспектах?
  • Яким чином до держави-ініціатора процедури виходу зі складу ЄС діють договори ЄС під час виходу?

Уявляється, що ці питання в достатньо повній мірі окреслюють проблематику порушеного питання. Тому, почнемо з того, які вимоги вважаються конституційними у розумінні статті 50 ДЄС?

По-перше, стаття 50 ДЄС є матеріально-правовою в аспекті забезпечення права держави-члена ЄС на вихід, і процесуальною в аспекті формалізації процедури такого виходу, тому не зачіпає спектра проблем, пов’язаних з питаннями конституційно-правового гарантування легальності процедури виходу відповідно до внутрішнього права держави, яка хоче вийти зі складу ЄС.

По-друге, відповідно до Гренландської конституційної практики, а також згідно з конституційними приписами Сполученого Королівства, цими державами проводилися референдуми, для того, щоб уряди відповідних країн могли дізнатися думку населення.

По-третє, конституційна практика як явище не вичерпується самими лише референдумами, так у випадку із Сполученим Королівством Великобританії та Північної Ірландії взагалі виникла конституційна колізія, коли уряд запустив процедуру Brexit, а Високий Суд Лондона це рішення скасував, і вказав на те, що таке право (ініціації процедури Brexit-у) має лише парламент Королівства.

По-четверте, окрім вказаного згідно з конституційними вимогами національними законодавствами можуть запроваджуватися додаткові умови і вимоги до виходу. Таким чином, у розумінні статті 50 ДЄС конституційні вимоги є поняттям, що повністю залежить від національної і конституційної практики держави-ініціатора виходу.

Другим аспектом є важлива умова, згідно з якою за статтею 50 ДЄС держава, яка хоч і завершила всі конституційні процедури по виходу з ЄС, але не подала про це заяву до Європейської Ради, не вважається такою, що бажає вийти з ЄС.

Думається, що доречно розглянути друге питання: якими є формальні вимоги до виходу? Як вказувалося, статтею 50 ДЄС це питання врегульовано з процесуальної точки зору, але, разом з тим, у цій статті міститься норма, яка відсилає до статті 218 Договору про функціонування Європейського Союзу (далі – ДФЄС). Процедура не відзначається складністю, якщо не враховувати деякі її аспекти:

По-перше, необхідна заява про наміри, подана до Європейської Ради.

По-друге, Європейська Рада погоджує правову позицію з Європарламентом з приводу ставлення ЄС до держави-ініціатора виходу в аспекті майбутніх відносин між ними.

По-третє, переговори оформлюються угодою про вихід, яка є кінцевим етапом дезінтеграційного процесу, на відміну від заяви про наміри, яка є його початком.

По-четверте, з моменту набуття чинності угодою про вихід держава-ініціатор виходу втрачає всі права держави-члена ЄС. У разі відсутності угоди про вихід, строк відраховується від дати подання заяви про вихід, і становить 2 роки, зі спливом яких держава-член втрачає всі свої права у разі, якщо Європейська Рада не піде на поступки. Ці аспекти цілком повно розкривають процесуальний механізм взаємодії, що дозволяє звернутися до третього питання.

За змістом статті 50 ДЄС можна зробити критичний висновок: до часу, поки не набуде чинності угода про вихід зі складу ЄС, ініційована її членом і укладена відповідно до статті 50 ДЄС із дотриманням процедури та вимог до форми і змісту, або не сплине строк у виді двох років з моменту подання заяви про наміри державою-ініціатором виходу до Європейської Ради, якщо він не буде подовжений Європейською Радою, держава-ініціатор виходу користується всіма правами і несе всі обов’язки, належні державі-члену ЄС.

Підсумовуючи викладене думається, що стаття 50 ДЄС слугує ефективною підставою як у матеріально-правовому, так і, поряд з статтею 218 ДФЄС, процесуальному аспектах, і забезпечує право держав-членів ЄС на вихід. Із аналізу вказаної норми видається, що проблемними аспектами залишаються момент початку і припинення дезінтеграційного процесу, а також механізм інституційної взаємодії в рамках ЄС. Ці питання уявляються такими, що потребують прискіпливої уваги і всебічного дослідження.

 

Науковий керівник:                        к.ю.н., асистент Усманов Ю. І.

 

 

Міклер Лілія Миколаївна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 5 курс, 13 група

 

Асоціація чи асоційоване членство?

 

Для більшості країн європейський вибір – це нові перспективи  для їх співробітництва з розвиненими країнами континенту; досягнення економічного, соціального й інтелектуального прогресу; зміцнення позицій у міжнародній системі координат; шлях модернізації економіки, залучення іноземних інвестицій і новітніх технологій; підвищення конкурентоспроможності вітчизняного товаровиробника; можливість виходу на єдиний внутрішній ринок ЄС.

Що взагалі стоїть за поняттями «асоціація» та «асоційоване членство»?

Для відповіді на поставлене питання потрібно передусім провести чітку межу між поняттями „асоціація” (association) та „асоційоване членство” (associated membership).

Перше з них є досить поширеним поняттям у зовнішній політиці ЄС, а „угоди про асоціацію” (Association Agreements) – популярною формою закріплення стосунків між ЄС та його партнерами. Нині ЄС має чинні угоди про асоціацію із Тунісом, Ізраїлем, Марокко, Йорданією, Єгиптом, Палестинською автономією (перехідна угода) та Чилі. Подібні угоди також підписано (хоча вони ще не вступили у силу) із Алжиром та Ліваном.

Як бачимо, окрім Чилі, усі ці країни входять до середземноморської інтеграційної системи – так званого Барселонського процесу, метою якої є інтеграція країн ЄС із його південними та східними середземноморськими партнерами. У його рамках закладаються умови для створення зон вільної торгівлі між ЄС та його середземноморськими партнерами, координується політика в сфері міграції та безпеки. Очікується, що нещодавня ініціатива Франції, підтримана країнами ЄС на останньому засіданні Європейської Ради, – створення так званого „Союзу для Середземномор’я” (Union for the Mediterranean), посилюватиме цей процес.

Об’єднуючи всі ці приклади, можна підсумувати, що саме по собі поняття асоціації може тлумачитися у різний спосіб залежно від формату стосунків конкретної країни чи регіону із ЄС; при цьому по-справжньому вагому роль відіграє не так саме слово „асоціація”, як конкретний зміст угоди, що укладається між ЄС та країною-партнером чи партнерським інтеграційним об’єднанням.

На відміну від „асоціації” – досить поширеного терміну у стосунках ЄС із його партнерами, поняття „асоційованого членства у ЄС” є фактично порожнім: цього формату стосунків із країнами-партнерами у Європейському Союзі не існує.

Поняття „асоційованого членства” відсутнє і в установчих договорах ЄС (своєрідних конституційних актах Союзу), і в тексті нового Лісабонського договору, який нині проходить процедуру ратифікації у країнах ЄС. Жодна країна не є нині „асоційованим членом” ЄС.

Іншими словами, та чи інша європейська країна є або не є членом Європейського Союзу. При цьому країна, що не входить до ЄС, може брати участь у низці його інтеграційних процесів (приміром, Норвегія та Ісландія, не входячи до Союзу, є членами Шенґенського простору вільного руху осіб). З іншого боку, країна, що входить до ЄС, може не брати участі в низці його інтеграційних процесів (Сполучене Королівство свідомо не входить ані до Шенґенського простору, ані до зони євро). Однак це нічого не змінює у статусі країни: вона є або не є членом Європейського Союзу, тобто вона має чи не має голосу в його інституціях.

Країна, що подала заявку на членство в ЄС, має статус „країни-заявниці” (applicant country); країна, чию заявку на членство підтримали, має статус „країни-кандидата” (candidate country), а країна, що має перспективу членства в ЄС (відповідно до угод із Союзом), однак ще не подала заявки, називається зазвичай „потенційною країною-кандидатом” (potential candidate country). Однак, ще раз повторимо, стосунки ЄС із його партнерами не передбачають статусу „асоційованого члена”.

У цій статті  показали, якими неоднозначними є поняття „асоціації” та „асоційованого членства”, що їх нині часто вживають у зв’язку із стосунками між ЄС та Україною. З одного боку, „асоційованого членства” як формату стосунків взагалі не існує у нинішньому Союзі, тож саме це словосполучення можна вважати позбавленим конкретного змісту. З другого – поняття „асоціації” є надзвичайно широким, а його зміст, властиво, залежить від змісту конкретної угоди ЄС із конкретною країною, з якою він будує стосунки. Адже від „Європейської угоди” між ЄС та Польщею, що містила конкретну перспективу приєднання до ЄС, та „Угодою про асоціацію” між ЄС та Чилі – дуже велика відстань.

 

Науковий керівник:         к.ю.н., асистент Камишанський М. М.

 

 

Попов Захар Вікторович

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 5 курс, 20 група

 

Правова природа Європейського Союзу

 

Європейський Союз (далі – ЄС) завжди викликав багато запитань стосовно своєї правової природи на міжнародній арені. У науковому колі існують різні думки про те, чи є ЄС міжнародною міжурядовою організацією, чи він є прототипом держави у формі федерації, чи є унікальним суб’єктом без аналогів. Сучасна правова наука має три основні теорії пояснення правової природи ЄС, за якими Союз — це особливий різновид міжнародної міждержавної організації; специфічне державне утворення, різновид конфедерації або федерації; новий тип політико-правового утворення.

Після утворення першого Європейського об’єднання домінуючою була концепція, що ЄС – це міжнародна міжурядова організація. Н.Т. Ебралідзе відмічає: «Вчені, починаючи вже з 1970 рр., прийшли до висновку, що ЄС – це не унікальне невідоме юриспруденції утворення, а міжнародна організація» Наведена концепція полягає в тому, що ЄС ототожнюється з міжнародно-правовою організацією. ЄС схожий за правовою природою на міжнародну міжурядову організацію, адже основою його функціонування є міжнародний публічний договір, який укладений від імені держав. Цілі і завдання співпадають з багатьма міжнародними організаціями. Основу ЄС становило Європейське співтовариство, яке зараз доповнене сферою спільної зовнішньої політики та політики безпеки, ЄС має власні органи управління, деякі з них мають статус міжурядових (Рада ЄС та Європейська Рада), які приймають рішення кваліфікованою більшістю. Можливість вступу до ЄС залежить від рішення самої держави, так само і вихід з ЄС можливий за рішенням доброї волі держави. ЄС неможна віднести до класичних міжнародних організацій, бо він має своє громадянство, виборні представницькі ограни, наднаціональну компетенцію, власну автономну правову систему тощо. Найсуттєвішою ж відмінністю, яка не дає можливість віднести ЄС до міжнародної міжурядової огранізації – є право ЄС створювати наднаціональні норми, жодна міжнародно-правова організація не має такого права. Однак, значна кількість науковців зазначає, що ЄС в процесі інтеграційних змін переходить від статусу міжнародної міжурядової організації до єдиного утворення близького за своїми якостями до держави (федерації чи конфедерації).

Другою теорією правової природи ЄС є державоподібне утворення федеративного типу. Аргументами даної концепції виступає наднаціональний характер інститутів європейських співтовариств, існування дворівневої системи органів управління, конституційна природа установчих договорів про європейські інтеграційні об’єднання, наявність виключної компетенції ЄС і спільної компетенції ЄС та держав-членів ЄС, наявність єдиного громадянства ЄС, існування спільного та валютного ринку як форми міжнародної економічної інтеграції, вільний рух осіб в межах території ЄС, існування єдиної бюджетної системи в межах ЄС та інші.

Якщо розглядати противників даної теорії, зокрема науковці, які критикують федеративний підхід до визначення правової природи ЄС, зазначають, що установчі договори про створення європейських інтеграційних організацій не можна вважати конституціями, і на них практично повністю поширюють свою дію норми права міжнародних договорів. Також невідомо чи стане ЄС федерацією, адже в процесі розробки проекту Конституції для Європи учасники Конвенту за майбутнє Європи все ж таки відхилили саме ті ідеї (загальні вибори Президента ЄС, формування двопалатного парламенту), які б сприяли остаточному наближенню ЄС до федерації. ЄС не можна назвати федерацією, бо у нього відсутня одна з найголовніших її ознак: у федеративній державі її суб’єкти є невід’ємними складовими самої держави і наділені лише окремими суверенними правами, а держави-члени ЄС є абсолютно самостійними і володіють повним

Також ЄС має й риси конфедерації: є об’єднанням держав, створеним задля спільної мети (підвищення рівня економічного розвитку, оборона) на підставі міжнародного публічного договору, має спільні органи управління, держави-члени зберігають повний суверенітет. І. Яковюк вважає, що до конфедерації ЄС наближує те, що держави-члени зберігають свій суверенітет і не втрачають права виходу із нього будь-коли; ЄС утворюється на основі договору і має міжнародно-правовий характер; члени ЄС зберігають такі ознаки держави, як наявність власних збройних сил і податків. Та на відміну від конфедерації ЄС не є тимчасовим утворенням, його існування не припиниться після досягнення певної мети, оскільки цього не передбачено договором про його створення. Цілі та завдання ЄС є не конкретними, а динамічними. Крім того в конфедерації не існує єдиного громадянства, валюти, що притаманно ЄС. Кожна концепція правової природи ЄС охоплює певну частину ознак створення і функціонування ЄС, але комплексно жодна з проаналізованих концепцій не може охарактеризувати правову природу ЄС, тому це дає можливість охарактеризувати ЄС як самостійне і автономне інтегративне об’єднання, яке не є тотожнім ані державі, ані міжнародній організації. У науковій літературі таке об’єднання називають sui generis, тобто таке що є унікальним суб’єктом без аналогів. Концепція особливого характеру ЄС містить ознаки принаймні трьох міждержавних утворень: федерації, конфедерації, міжнародно-правової організації, а також відповідно свої особливі ознаки, які відрізняють її від інших міждержавних утворень.

Отже, згідно з вищенаведеним, на сьогодні немає єдиної думки щодо розуміння правової природи ЄС. Однак кожна з теорій, в наш час, має право на існування. Варто зазначити, що ЄС є об’єднанням особливого характеру (sui generis), а також містить ознаки,  як міжнародної міжурядової організації, так і  державоподібного утворення (федерації та конфедерації). Тому питання про правову природу ЄС та його правову систему остаточно вирішить подальший розвиток правового співробітництва держав-членів ЄС.

 

Науковий керівник:                                             Камчатний М. В.

 

 

Чернявський Антон Геннадійович,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 5 курс, 24 група

 

ІММІГРАЦІЯ ТА ВИХІД ВЕЛИКОБРИТАНІЇ З ЄС

 

Імміграція до Великобританії значно зросла за останню пару років, оскільки відновлення економіки країни набирає обертів і це породжує наплив робітників з інших країн. Імміграція до Великобританії за останні 15 років не була винятковою в межах ЄС, не зважаючи на думку більшої частини британської преси. Наприклад, між 2000 і 2014 приток іммігрантів в Італію та Іспанію був вищим, ніж у Великобританію (або Німеччину чи Францію). Частка населення Великобританії, що являється не корінними за походженням, не особливо відрізняється від інших країн ЄС. У Великобританії проживає найбільша кількість іммігрантів, які є вихідцями не з країн ЄС.

Великобританія має великий досвід інтеграції мігрантів. Як державні, так і приватні роботодавці у Британії є найбільш відкритими у наданні робочих місць для людей з іноземними кваліфікаціями у порівнянні з їхніми колегами в багатьох інших країнах ЄС. Саме тому висока частка британських іммігрантів є більш кваліфікованими, ніж в будь-якій іншій країні-члені ЄС. Іммігранти з країн ЄС мають більше шансів бути працевлаштованими, ніж корінні британці.

Чому ж імміграція в ЄС стала настільки болючою темою? Одна з причин, ймовірно, в тому, що реальна заробітна плата англійських робітників різко впала в період між 2008 і 2014 роками. Існує дуже мало доказів того, що зниження заробітних плат безпосередньо пов’язане з імміграцією, проте в британському суспільстві панує така думка.

Інша причина вбачається в проблемах у житловому секторі. Будівництво житла в Великобританії відстає від попиту на 35 років. Незважаючи на поступове збільшення будівництва, Британія як і раніше будує на третину менше будинків, ніж це було в 2007 році, в результаті чого дефіцит житла стає все більш актуальним з кожним роком. У багатьох частинах країни ціни знаходяться поза зоною досяжності для людей із середнім рівнем доходів, не кажучи вже про працівників із низькими заробітними платами. Це змушує значну частину робітників проживати в дорогому, малогабаритному орендованому житлі. Великобританія в даний час має найменшу житлову площу на одного жителя серед країн ЄС-15 і найменшу кількість нових будинків у ЄС-28. Багато хто звинувачує іммігрантів в такому положенні справ, але реальним винуватцем є кричущий провал державної політики.

Іммігранти також обвинувачуються в тому, що ставлять  Національну службу охорони здоров’я (НСОЗ) і галузь освіти під значний тиск. Іммігранти ЄС є «донорами» державних фінансів і, отже, не винні в недофінансуванні публічних послуг. Але це не так на думку багатьох британців, яким доводиться стояти у величезних чергах для медогляду в Національні службі охорони здоров’я або які не можуть влаштувати своїх дітей в місцеву школу. Проблема знову-таки полягає у державній політиці: попит на публічні послуги зростає і Великобританія не встигає забезпечувати ними людей. В деякій мірі це спричинено зменшенням витрат уряду на державні потреби. Але це також відображає інституційні проблеми: імміграційні податки надходять до уряду, який не встигає компенсувати витрати таких організацій, як НСОЗ або місцевих органів освіти на надання додаткових послуг, необхідних для іммігрантів.

Останній фактор, який поглиблює ворожість по відношенню до імміграції – це збідніння соціального статусу білого робітничого класу. Відбулося помітне поліпшення середнього рівня освіти у Великобританії в останні роки, але це поліпшення в значній мірі пройшло повз білий робітничий клас. Ця група в даний час має найгірший рівень освіти і, ймовірно, в майбутньому буде отримувати найнижчу заробітну плату, а також, швидше за все, буде конкурувати за отримання соціального житла. Нащадки білих батьків робітничого класу має набагато менше шансів вступити до університету, ніж потомство батьків-іммігрантів. Англія має чудовий досвід в інтеграції іммігрантів, але виявляє себе слабкою при вирішенні проблем бідних білих громадян.

Питання імміграції було винесене на перший план, щоб відвернути увагу від провалів уряду у вирішенні реальних проблем країни: житло, погана успішність білого робітничого класу у навчанні і погане фінансування публічних послуг. Іммігранти, в свою чергу, стали фігурою для “відводу очей” від реальних проблем для політиків. Легше звинуватити їх, ніж вирішувати хронічні невдачі політики уряду, тим самим породжуючи зростання антиіммігрантських настроїв. Консерватори були особливо винні в цьому. Тягар жорсткої економії впав на найбідніші і слабкі прошарки населення через погіршення добробуту та скорочення соціальних видатків. Встановивши неявний зв’язок імміграції з тиском на державні фінанси, публічні послуги та нестачу житла, уряд зробив так, що всі звинувачення у його провальній політиці були перенесені на іммігрантів.

Все це відвернуло увагу від державної політики, але це було зроблено за велику ціну. Говорячи про імміграцію як проблему і необхідність її «лікування», політики по суті узаконили ксенофобію. Причина зосередження антиіммігрантських настроїв в ЄС, на відміну від імміграції з-за меж ЄС проста: скарги на польську імміграцію не розглядаються як расистські в порівнянні з імміграцією чорношкірих або азіатів. Але це теж саме, що й ксенофобія. Це може коштувати країні свого членства в ЄС, але уряд і лейбористи визнають набагато більше переваг у цьому, ніж в здійсненні витрат на Великобританію.

ЄС стикається з серйозними проблемами: від невдач урядів єврозони у вирішенні власних  проблем,  до нездатності інститутів ЄС подолати розрив між ними і звичайними громадянами ЄС. Починаючи з 29 березня 2017 року Великобританія запускає процес виходу з ЄС. Одна з основних причин цьому – популярна ворожість по відношенню до імміграції. Трагедія полягає в тому, що цієї ситуації можна було б уникнути, якби лейбористської партії і консерватори показали лідерські якості, відмовившись від пов’язування імміграції з всіма соціальними і економічними проблемами.

 

Науковий керівник:                 к. ю. н., асистент Петришин О. О.

Замковий Володимир

Автор : Замковий Володимир

149 переглядів

0 коментарів

Залиш коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *