Секція фінансового права та податкового права

Жданюк Назарій Володимирович,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 5 курс, 23 група

 

Проблемні аспекти притягнення до фінансової та кримінальної відповідальності за ухилення від сплати податків в контексті практики Європейського суду з прав людини

 

Відповідно до ст. 212 Кримінального кодексу України (далі – КК України) умисне ухилення від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів), що входять в систему оподаткування, вчинене особою, яка зобов’язана їх сплачувати, якщо ці діяння призвели до фактичного ненадходження до бюджетів чи державних цільових фондів коштів у значних розмірах, – карається штрафом від однієї тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

За несплату податків також передбачені фінансові санкції і у Податковому кодексі України (далі – ПК України), зокрема, згідно ст.123 ПК України встановлюються штрафи у розмірі 25% чи 50% від донарахованої суми податків.

У зв’язку з цим постає питання порушення принципу неможливості притягнення до відповідальності двічі за одне і теж правопорушення. Цей принцип закріплений як у низці міжнародно-правових актів, наприклад, у п.7 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, так і у національному законодавстві, зокрема, у ст. 61 Конституції України. Також, він передбачений у ст. 4 Протоколу №7 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Протокол): «Нікого не може бути вдруге притягнено до суду або покарано в порядку кримінального провадження під юрисдикцією однієї і тієї самої держави за правопорушення, за яке його вже було остаточно виправдано або засуджено відповідно до закону та кримінальної процедури цієї держави».

Наведена стаття Протоколу активно тлумачиться у рішеннях Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ), і оскільки, відповідно до Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» такі рішення застосовуються як джерело права, вони є обов’язковими на території України, тому ми можемо скористатися ними для вирішення питання наявності подвійного притягнення до відповідальності за ухилення від сплати податків.

Зокрема, принципове значення має справа «Остерлунд проти Фінляндії». Податкові органи Фінляндії через несплату податків до нарахували заявнику суму податкового зобов’язання. В цей час було відкрито кримінальне провадження щодо шахрайства з податками, предметом якого були ті ж діяння, про які було зазначено раніше. Заявник скаржився на порушення принципу неможливості притягнення до відповідальності двічі за одне і теж діяння, закріпленого в ст. 7 Протоколу.

ЄСПЛ зауважив, що незважаючи на те, що згідно з фінським законодавством фінансові санкції, що були застосовані до заявника закріплені як різні види юридичної відповідальності – фінансова та кримінальна, така характеристика не є вирішальною при вирішенні можливості застосування ст. 7 Протоколу.

Суд, зробивши акцент на цілях застосування санкцій, вказав, що формально донарахування не є кримінальним заходом, однак якщо воно супроводжуються значним штрафом, тоді такий захід несе кримінальний характер і розглядається як кримінальна санкція. Зокрема, у рішенні зазначено: «відповідно до фінського законодавства, податкові донарахування здійснювалися не з метою грошової компенсації завданої шкоди, а як покарання для запобігання повторному вчиненню правопорушень. Тобто податкові донарахування відігравали стримуючий фактор і мали кримінальний характер».

Таким чином, ЄСПЛ визнав порушення ст. 7 Протоколу у випадку притягнення до кримінальної відповідальності особу, що вже була притягнута до фінансової відповідальності. При цьому вказавши, на незаконність продовження кримінального провадження після винесення остаточного рішення податковими органами.

Вищезазначені рішення містять фундаментальні положення. На нашу думку, ситуація що склалася у Фінляндії, щодо законодавства і проведення розслідувань відповідними органами, аналогічна ситуації, що зараз існує в Україні. Притягнення до відповідальності згідно з податковим і кримінальним законодавством одночасно – застосовується на практиці у нашій державі, при цьому ціль і характер таких санкцій є ідентичним, що є неприпустимим згідно із ст. 7 Протоколу.

Як висновок, необхідно зазначити, що незважаючи на усю сукупність вищезазначених проблем, інститут притягнення до відповідальності за несплату податків є надзвичайно важливим для України. Тому законодавцю необхідно вдосконалити законодавство, що склалося в цій сфері і зробити все можливе, для усунення невідповідностей із ст. 7 Протоколу та практикою ЄСПЛ.

            Науковий керівник:                к.ю.н., асистент Овчаренко А. С.

 

Лядов Антон Геннадійович,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 5 курс, 13 група

 

СПІВВІДНОШЕННЯ ПОНЯТЬ «ПОДАТКОВА СИСТЕМА» ТА «СИСТЕМА ОПОДАТКУВАННЯ»

 

З моменту виникнення держави податки є невід’ємною частиною економічних відносин в суспільстві. Розвиток і зміна форм державного устрою завжди супроводжується перебудовою податкової системи. В історії розвитку суспільства ще жодна держава не змогла обійтися без податків, оскільки для виконання своїх функцій із задоволення суспільних потреб їй потрібна певна сума грошових коштів, які можуть бути зібрані тільки за допомогою податків. За допомогою податкової системи держава активно втручається в ринкові відносини, впливає на ринкову економіку, регулює розвиток виробництва, сприяючи прискореному зростанню одних галузей чи форм власності та уповільнення розвитку інших. В даний час вивчення процесу оподаткування в державі є досить актуальним, оскільки оптимальний вибір інструментів податкової системи є запорукою успішного вирішення проблем, що стоять перед країною.

До прийняття Податкового кодексу в Україні діяв закон про систему оподаткування, який визначав принципи побудови системи оподаткування  в
Україні, податки і збори (обов’язкові платежі) до бюджетів та до
державних цільових фондів, а також права, обов’язки і відповідальність платників. Конституція України також оперує поняттям система оподаткування і зазначає, що виключно законами України встановлюється система оподаткування. Проте, звернувшись до Податкового кодексу, який введений в дію з 1 січня 2011 року, можна зауважити, що він використовує поняття «податкова система» і, навіть, у статті 6 надає її законодавче визначення – це сукупність загальнодержавних та місцевих податків та зборів, що справляються в установленому Податковим кодексом порядку.

Поняття «система оподаткування» існує в Податковому кодексі (стаття 291), але його вживання фактично обмежене лише сферою єдиного податку, що являє собою заміну сплати окремих податків і зборів, а особливий механізм такої сплати носить назву спрощена система оподаткування. Окрім норм, що регулюють вказаний спеціальний податковий режим, термін «система оподаткування» у Кодексі більше ніде не застосовується.

Слід зазначити, що в Україні категорія «податкова система» широко вживалася на різних рівнях (вченими, депутатами, податківцями, експертами) задовго до її законодавчого закріплення у кодифікованому податковому акті, а спроба з’ясування суті категорій «податкова система» та «система оподаткування» виявила різні підходи науковців. Окремі вчені вживають обидва терміни як рівнозначні, інші, не ототожнюючи їх, використовують обидва, враховуючи їх застосування в актах законодавства, що діяли на певному проміжку часу, треті вдаються до визначення лише поняття «податкова система», четверті визначають їх співвідношення, як, наприклад, Н.Ю. Пришва «систему оподаткування» вважає ширшим поняттям і включає до неї податкову систему як її складову. Необхідно відмітити, що українські дослідники розглядають податкову систему як у вузькому (як сукупність податків і зборів (обов’язкових платежів) до бюджетів та до державних цільових фондів, що справляються у встановленому законами України порядку), так і в більш широкому розумінні, за якого податкова система включає правові основи оподаткування, виконавчо-контролюючі органи, порядок розроблення та законодавчого закріплення формальних правил оподаткування, неформальні правила оподаткування.

Досліджуючи формування податкової системи України М.П. Кучерявенко користується категорією «податкова система», спираючись при цьому на акт законодавства, яким було запроваджено законодавчу категорію «система оподаткування». Вчений вказує, що формування податкової системи України почалося на межі 1991-1992 р.р. і що з 1991 р. в Україні керувалися Законом Української РСР від 25 червня 1991 р. «Про систему оподаткування» в якості закону, що регулює національну систему оподаткування.

Кучерявенко М.П. вважає, що поняття «податкова система» на сьогодні вже не викликає особливих суперечок у спеціальній літературі і не є категорією виключно податкового права, оскільки займає визначене, комплексне, граничне положення на стику з бюджетного й податкового права. Так, з одного боку, податкове право регулює відносини щодо надходження коштів у дохідну частину бюджетів, а, з другого, – це фактично відносини формування дохідної частини бюджетів, які охоплюються бюджетним правом. Грунтуючись на і цьому та виділяючи у класифікації доходів бюджетів платежі податкового характеру (податки, збори, плати), вчений  пропонує визначити податкову систему як сукупність податків, зборів і платежів, законодавчо закріплених у даній державі принципів, форм і методів їх встановлення, зміни або скасування, дій, які забезпечують їх сплату, контроль і  відповідальність за порушення податкового законодавства.

На підставі наведеного робимо висновок, що у співвідношенні понять «податкова система»  та «система оподаткування» останнє є ширшим і включає в себе справляння податків та зборів, процес адміністрування податків, зборів, платежів, податковий контроль та порядок притягнення до відповідальності за порушення податкового законодавства. Система оподаткування охоплює поняття «податкова система», яке певним чином обмежене законодавчим визначенням і потребує подальшого вдосконалення. Незважаючи на існування поняття «система оподаткування» в Конституції України, воно має лише теоретичне значення і використовується тільки вченими в наукових цілях. Тому існує необхідність внесення змін до Основного Закону та заміни поняття «система оподаткування» на поняття «податкова система».

 

Науковий керівник:                 д. ю. н., професор Дмитрик О. О.

 

 

Мягка Анна Геннадіївна

Національного юридичного університету

імені Ярослава Мудрого

ІПКОЮ, 5 курс, 4 група

 

Щодо питання вдосконалення податкового законодавства

 

Прийняття Податкового кодексу України (далі – ПК України) супроводжувалося низкою спорів та суперечок. Проте, все ж таки, наприкінці 2010 року було прийнято Податковий кодекс України і з 1 січня 2011 року всі питання щодо нарахування та сплати податків регулюються ПК України.

Податкове законодавство в питаннях оподаткування майна, відмінного від земельної ділянки тісно переплітається з цивільним законодавством, а саме в питаннях визначення понять, передбачених ст. 266 ПК України. Стаття 5 ПК України містить положення щодо співвідношення податкового законодавства з іншими законодавчими актами. Власне цікавість для нас представляє частина 3 цієї статті, а саме: інші терміни, що застосовуються у цьому Кодексі і не визначаються ним, використовуються у значенні, встановленому іншими законами. В цьому розрізі надзвичайно цікавим видається положення абз. в пп. 266.1.2 ст. 266 ПК України: якщо об’єкт житлової та/або нежитлової нерухомості перебуває у спільній сумісній власності кількох осіб і поділений між ними в натурі, платником податку є кожна з цих осіб за належну їй частку. При чому ПК України не визначає, що означає поняття “спільна власність поділена в натурі”, а тому ми робимо логічний висновок про те, що для з’ясування суті цього поняття необхідно звертатися до інших нормативно-правових актів.

Цивільний кодекс України (далі – ЦК України) виокремлює 2 форми спільної власності, а саме ст. 355 ЦК України: майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

При чому можливий варіант виділення частки в натурі зі спільної сумісної власності (ст. 370 ЦК України), проте виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 ЦК України, в свою чергу, ч. 3 цієї статті встановлює, що у разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної часткової власності на це майно припиняється. Така особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації.

Таким чином, при виділенні в натурі частки із спільної сумісної власності, право спільної сумісної власності припиняється. В такому разі постає питання, що мав на увазі законодавець, коли в ПК України визначав право спільної сумісної власності з виділенням частки в натурі? Крім того, варто зауважити, що в ПК України говориться не про виділ спільної сумісної власності в натурі, а про поділ в натурі, але такого значення в ЦК Україні не міститься, а тому і казати про правову природу “поділу спільної сумісної власності в натурі” не вбачається можливим. Окрім того, на нашу думку, таке формулювання порушує принцип верховенства права, який дуже детально було розкрито і проаналізовано в Докладі про верховенство права, прийнятому Венеціанською комісією 25-26 березня 2011 року. Власне, в своєму докладі Венеціанська комісія виокремлює 6 аспектів, з яких і складається верховенство права. Серед них, зокрема, такий аспект як правова визначеність.

Принцип правової визначеності є найважливішим для забезпечення довіри до судової системи і до верховенства права. Для досягнення такої довіри держава повинна забезпечувати, щоб тексти законів були легкодоступними. Вона також зобов’язана дотримуватися і виконувати, прогнозованим і послідовним чином ті закони, які вона застосовує. Прогнозованість означає, що закон повинен, коли це можливо, бути оголошений до його виконання і бути передбачуваним щодо його наслідків: він повинен бути сформульований досить точно, для того щоб дозволити індивідууму регулювати свою поведінку.

Правова визначеність вимагає, щоб юридичні норми були ясними і точними і були спрямовані на те, щоб забезпечити постійну прогнозованість ситуацій і виникаючих юридичних взаємовідносин.

Враховуючи положення п. 266.3.2 ст. 266 ПК України база оподаткування для фізичних осіб обчислюється контролюючим органом на підставі даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Відповідно до ст. 4 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” державній реєстрації підлягає право власності, питання виникнення та припинення якої регулюється ЦК України. Відтак, правова визначеність і верховенство права означають те, що закон на практиці виконується. Це означає також, що існують реальні умови для його виконання. Тому дуже важливо давати оцінку того, чи є закон дієвим на практиці, причому ще до його прийняття, а також в подальшому проводити перевірки того, чи може він бути виконаний ефективно. Це означає, що при розгляді питання верховенства права необхідно враховувати проведення оцінки законодавства до його прийняття і після його введення в дію.

Таким чином, враховуючи вищезазначене, ми приходимо до висновку про те, що конструкція, застосована в абзаці в п. 266.1.2 ст. 266 ПК України, суперечить положенням цивільного законодавства та суперечить принципу верховенства права. Відтак, ми вважаємо, що доцільним буде виключення даного положення з ПК України.

 

Науковий керівник:                        к.ю.н., ас. Головашевич О. О.

 

 

Невзоров Іван

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 3 курс, 17 група

 

ФІЛОСОФСЬКЕ ОСМИСЛЕННЯ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ

 

На сьогоднішній день у зв’язку з економічною кризою, фактичним станом війни, у якому знаходиться країна, є актуальним проблема щодо державного регулювання економіки та фінансових потоків в Україні. Методи регулювання фінансів є неефективними, середовище, що склалося ―  несприятливим для ведення бізнесу, тотальна корупція, бюрократія поїдають систему з середини.

Загалом можна виділити два абсолютно протилежні підходи щодо регулювання державою економічних сфер життя: «централізоване державне управління» та «свобода ринку». Прихильником першого підходу можна вважати К. Маркса, який у своїх роботах дійшов висновків, що ринкове регулювання індукує економічні цикли і кризи, які руйнують всю економічну систему. В цих умовах найефективніша організація економіки – це централізоване державне управління, в якому організацію національної економіки забезпечує багаторівнева державна ієрархія. Марксисти обстоюють зрівняльний розподіл, рівність економічного становища людей. Ідеї даної концепції намагалися реалізувати у СРСР, що в довгостроковому періоді спричинило крах системи, і показало, що концепція «централізованого державного управління» має ряд прорахунків. Причинами цього вважають те, що людині не вистачає моральних якостей, яких вимагає соціалістичне суспільство, так як завжди є можливість того, що при соціалізмі більшість громадян не будуть докладати максимум зусиль при виконанні своїх обов’язків у суспільстві.

Теорія «свободи ринку» набула поширення у працях А. Сміта, який стверджував, що ринок здатен до саморегуляції без втручання держави на основі попиту, пропозиції та вільної конкуренції. Проте дана концепція також має ряд недоліків, зокрема конкуренція в кінцевому випадку нівелюється, так як не може постійно відтворюватись, оскільки в результаті виживає «найсильніший», який потім перетворюється в монополіста. Також саморегуляція ринку не може застерегти від економічних криз, відновити соціальну справедливість тощо.

З часом концепція лібералізму та «свободи ринку» зазнала певних змін, і еволюціонувала у неолібералізм. Нова концепція ґрунтується на праці А. Сміта, саме його переконання в тому, що корисні інтереси людини в області економічної діяльності призведуть до суспільного благоустрою, були покладені в основу концепцій представників неолібералізму. Проте, на відміну від лібералізму, неолібералізм не повністю заперечує соціальний інститут державного регулювання економіки, а розглядає вільний ринок та необмежену конкуренцію як основний засіб забезпечення прогресу та досягнення соціальної справедливості, яка можлива лише за умов економічного росту країни, що вимірюється внутрішнім валовим продуктом. Змінилося ставлення до ролі держави у регулюванні економічних процесів, зокрема вона повинна розвивати та підтримувати конкуренцію методами свідомого державного регулювання. У такому розумінні сильною та конкурентоспроможною стане така держава, яка здатна буде протистояти монополізації економіки та забезпечуватиме конкурентність власних ринків. Проте на відміну від лібералізму неолібералізм не повністю заперечує соціальний інститут державного регулювання економіки, а розглядає вільний ринок та необмежену конкуренцію як основний засіб забезпечення прогресу та досягнення соціальної справедливості, яка можлива лише за умов економічного росту країни, що вимірюється внутрішнім валовим продуктом. Неолібералізм має суттєву різницю і з «централізованим державним управлінням», так представники філософії неолібералізму вважають, що кожному індивіду слід дати можливість проявити ініціативу, свободу вибору, надати широкі можливості до самовираження та самореалізації, в умовах централізованого управління така можливість є занадто спеціалізованою та концентрованою.

Завдання, які ставить Україна при здійсненні своєї економічної політики говорять про те, що Україна прийняла концепцію неолібералізму, проте реалізовує її з певними деформаціями, зловживаючи власними повноваженнями. Нашій державі слід узяти курс на послаблення державного регулювання, щоб відійти від централізованого управління до децентралізованого. Правильним, на нашу думку, є крок щодо введення інституту приватних виконавців, що фактично переносить тягар виконання судових рішень на приватних осіб, проте і не ліквідує інститут державних виконавців, що є доцільним з точки зору соціальної справедливості. Проте наша держава ще не цілком позбулася старих централізованих методів управління, що проявляється у численних непотрібних дозволах, ліцінзіях від Національного Банку України на введення та виведення іноземної валюти, емісії електронних грошей тощо. Як писав Ф. Хайек в такому суспільстві, де все контролюється «зверху», благоустрій кожного залежить не від нього самого, а від рішень вищих інстанцій, які й будуть здійснювати всю повноту влади. Внаслідок подібних дій в Україні спостерігається несприятливий інвестиційний клімат, так як інвестори  не готові перекласти відповідальність за ведення власного бізнесу на державу, брати на себе ризик не отримати відповідні ліценції, не пройти перевірку тощо.

Отже, Україна зараз прийняла концепцію неолібералізму у здійсненні своєї економічної політики, проте її реалізація в певних аспектах ще й досі не відповідає основним цінностям даної концепції. Для подолання даної проблеми Україні, на нашу думку, потрібно відійти від ідеї постійного втручання держави у регулювання економічних відносин і зосередитися, перш за все, на визначенні таких «правил гри», що будуть прийнятні і для українського соціуму, і для іноземних інвесторів.

 

Науковий керівник:                к. філос.н., доц. Кальницький Е. А.

 

 

Полторак Валерія Ігорівна

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

Господарсько-правовий факультет, 5 курс, 2 група

 

УЧАСТЬ У ГОСПОДАРСЬКОМУ ТОВАРИСТВІ: ОКРЕМІ ПИТАННЯ ОПОДАТКУВАННЯ

 

Засновниками, а так само і учасниками господарських товариств (далі – ГТ) можуть бути як фізичні особи, так і суб’єкти господарювання. При створенні ГТ засновники мають сформувати статутний капітал, який може бути сформований як за рахунок грошових коштів, майна, так і майнових прав.

Внесок фізичної особи у вигляді грошових коштів, майна, майнових прав, у тому числі земельної ділянки, до статутного капіталу юридичної особи – резидента є придбанням такою фізичною особою права власності на частку (пай) у статутному капіталі такого ГТ, тобто є витратами, понесеними у зв’язку із придбанням інвестиційного активу. Під внесенням вкладів фізичними особами законодавець розуміє такі операції як придбання корпоративних прав. А тому фізична особа отримує дохід, при цьому сума такого доходу не включається до загального (місячного) оподатковуваного доходу податку на доходи фізичних осіб відповідно до пп. 165.1.44. п. 165.1. ст. 165 ПКУ.

Важливо звернути увагу на випадок, коли фізична особа-підприємець є засновником, наприклад, повного товариства. Відповідно до ст. 325 ЦКУ суб’єктами права власності є фізичні та юридичні особи. Тобто законодавство не передбачає такого суб’єкта права власності як ФОП. Отже, оскільки ФОП не є власником майна, внесок до статутного капіталу фактично здійснюється фізичною особою, а статус підприємця на операцію не впливає. Тому така операція не підлягає оподаткуванню.

Внесення юридичною особою (засновником) необоротних активів як вкладу до статутного капіталу є об’єктом оподаткування ПДВ за ставкою у розмірі 20%, що підтверджується змістом пп. б п. 198.1. ст. 198 ПКУ, за яким суми ПДВ, сплачені/нараховані у разі здійснення операції з ввезення необоротних активів як внесок до статутного фонду, відносяться до податкового кредиту.

При ефективній господарській діяльності ГТ його учасники можуть отримувати дивіденди. Доходи, отримані фізичною особою як дивіденди, є об’єктом оподаткування ПДФЛ, але за різних умов за різними ставками. При отриманні доходу у вигляді дивідендів від ГТ, що є платником податку на прибуток підприємств, тобто перебуває на загальній системі оподаткування, такі доходи оподатковуються за ставкою у розмірі 5% (пп. 167.5.2. п. 167.5. ст. 167 ПКУ). При отриманні доходу у вигляді дивідендів від ГТ, що не є платником податку на прибуток підприємств, тобто перебуває на спрощеній системі оподаткування, такі доходи оподатковуються за ставкою у розмірі 18%. Але у будь-якому випадку доходи, отримані як дивіденди, також оподатковуються військовим збором. Тобто майже немає економічного сенсу від обрання спрощеної системи оподаткування, оскільки у загальному підсумку податковий тягар є майже однаковим.

Виплата дивідендів на користь фізичних осіб за акціями або корпоративними правами, які мають статус привілейованих або інший статус, що передбачає виплату фіксованого розміру дивідендів чи суми, яка є більшою за суму виплат, розраховану на будь-яку іншу акцію (корпоративне право), емітовану таким платником податку, прирівнюється з метою оподаткування до виплати заробітної плати. Тобто у такому випадку сплачується і ПДФО, і військовий збір, ставка яких разом складає 19,5%.

У випадку виходу особи зі складу учасників ГТ чи відчуження своєї частки у статутному капіталі іншій особі, або у разі ліквідації ГТ така особа отримує інвестиційний прибуток, який входить до складу загального місячного (річного) оподатковуваного доходу ПДФО за ставкою у розмірі 18% та також оподатковується військовим збором за ставкою у розмірі 1,5%. Такий прибуток розраховується як позитивна різниця між доходом, отриманим платником податку за такими операціями, та документально підтвердженою сумою, сплаченою платником податку для формування такого ГТ.

Операції з повернення засновникам основних фондів, попередньо внесених ними до статутного капіталу ГТ, у разі їх виходу зі складу учасників ГТ або у разі ліквідації ГТ, є об’єктом оподаткування ПДВ та підлягає оподаткуванню на загальних підставах та за основною ставкою, що зазначено у Листі ДФС від 28.01.2016 № 1665/6/99-99-19-03-02-15.

Висновок. При аналізі законодавства ми дослідили таке оподаткування при участі у ГТ. Засновники, а після проведення державної реєстрації ГТ – учасники стикаються з таким оподаткуванням від створення самого ГТ. При внесенні вкладів у вигляді необоротних активів така операція оподатковується ПДВ за 20% ставкою. При отриманні дивідендів при здійсненні господарської діяльності ГТ, що перебуває на загальній системі оподаткування, такий дохід оподатковується ПДФО та військовим збором за 5% та 1,5% ставками відповідно, а якщо ГТ – на спрощеній системі оподаткування – 18% та 1,5% відповідно, що є аналогічним оподаткуванню у разі отримання дивідендів від привілейованих акцій. При виході особи зі складу учасників ГТ чи відчуження своєї частки у статутному капіталі іншій особі, або у разі ліквідації ГТ оподатковується інвестиційний прибуток ПДФО та військовим збором за 5% та 1,5% ставками відповідно.

Таким чином, на засновників/учасників покладається помітний податковий тягар. Є дещо нераціональним оподатковувати ПДВ операції із внесення необоротних активів до статутного капіталу ГТ, а так само і їх повернення. Така норма лише гальмує розвиток підприємництва на Україні та штовхає осіб до внесення як вклад до статутного капіталу майнових прав на зазначені необоротні активи.

 

Науковий керівник:                          к. ю. н., доц. Дуравкін П. М.

Замковий Володимир

Автор : Замковий Володимир

121 переглядів

0 коментарів

Залиш коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *