Секція екологічного права

Замковий Володимир Леонідович,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 4 курс, 14 група

 

Місце і роль екологічних прав у категорії  прав людини

 

Ідея «екологічних прав людини» не є новою. На багатьох міжнародних коференціях, починаючи з Стокгольмської конференції ООН 1972 року, говорили про це. Близько 60 країн мають конституції або закони, призначені для забезпечення екологічних прав. Актуальність цього питання підтверджується позицією Комісії ООН з прав людини.

Важливим є і те, що екологічні права не належать ні до будь-якої однієї категорії або “покоління” прав людини. Їх можна розглядати принаймні з трьох точок зору, розприділивши їх по різним категоріям або поколінням прав людини. По-перше, існуючі громадянські і політичні права можуть бути використані окремими особами, групами і неурядовими організаціями для отримання  доступу до екологічної інформації, засобів судового захисту і політичних процесів. З цієї точки зору їх роль полягає в розширенні прав і можливостей людини: сприяння участі в процесі прийняття рішень з екологічних питань  урядами для забезпечення дотримання мінімальних стандартів захисту життя, приватного життя та власності від екологічної шкоди. Друга можливість полягає в тому, щоб розглядати гідне та чисте навколишнє середовище в якості економічного або соціального права, зіставляючи їх з тими, прогресивне визначення яких закріплене в Пакті з економічних, соціальних і культурних прав 1966 року Організації Об’єднаних Націй. Основним аргументом на користь такого підходу є те, що якість навколишнього середовища прирівнюється по статусу до інших економічних і соціальних прав, таких як право на розвиток та інші. Як і щодо інших економічних і соціальних прав, це було б програмним положенням, оскільки в більшості випадків поширювалося тільки через відносно слабкі міжнародні механізми нагляду. Третій варіант буде розглядати якість навколишнього середовища як колективне або солідарне права, даючи громадам, народам, а не окремим особам право визначати, як їх середовище і природні ресурси повинні бути захищені і як слід управляти ними. Перший підхід є по суті антропоцентричним остільки, оскільки він фокусується на шкідливому впливі окремих людей, а не на самому навколишньому середовищі: він зводиться більше до “екологізації” законодавства в галузі прав людини, а не створення  законодавства в галузі екологічних прав. Другий підхід розглядає навколишнє середовище як самостійну категорію в своєму власному праві, але, тим не менш, таку, яка завжди буде вразлива для компромісів з іншими аналогічними привілейованими, але конкуруючими об’єктами, зокрема з правом на економічний розвиток. Третій підхід є найбільш спірним. Не всі правозахисники виступають за визнання прав третього покоління, стверджуючи, що вони знецінити концепцію прав людини, і відвернуть увагу від необхідності імплементації існуючих громадянських, політичних, економічних і соціальних прав в повному обсязі.

На думку автора, керівним в цьому питанні має стати  проект Декларації принципів прав людини і навколишнього середовища, який розробила Підкомісія ООН по запобіганню дискримінації і захисту меншин в 1994 році. Цей проект декларації запропонував концепцію прав людини і навколишнього середовища набагато ближче до першого принципу Стокгольмської декларації 1972 року, чим до першого принципу декларації Ріо 1992 року. Вона проголосила в цілому, що «всі особи [мають право] на право на безпечне для життя і здоров’я довкілля сприятливе для справедливого задоволення потреб нинішніх поколінь і що не порушує прав майбутніх поколінь щодо справедливого задоволення їх потреб “.  Це право включає в себе, серед іншого, свободу від забруднення, погіршення стану навколишнього середовища і діяльності, що чинить негативний вплив на навколишнє середовище або сталий розвиток, захист і збереження повітря, ґрунту, води, біологічного різноманіття та екосистем; екологічно безпечний доступ до природи; збереження і стале використання природи і природних ресурсів; збереження унікальних об’єктів; право на традиційне життя для корінних народів. У доповіді ООН Підкомісія підкреслила не тільки тісний зв’язок між правом на безпечне для життя і здоров’я довкілля та правом на розвиток, але й спиралася на неподільність і взаємозалежність всіх прав людини. Цей великий і складний перерахунок екологічних прав і обов’язків на міжнародному рівні було засноване на опитуванні національного і міжнародного права в галузі прав людини і міжнародного екологічного права. Найбільш фундаментальний висновок Спеціального доповідача було те, що мало місце «перехід від екологічного права до права на безпечне для життя і здоров’я довкілля»

Ця доповідь Комісії з прав людини не була сприйнята і пропозиція не викликала стійкого бажання рухатися в даному напрямку. Інші вчені, зокрема Гюнтер Гандл вважає, що просто ще не сформувалися передумови для розвитку стандартів і окреслення місця екологічних прав людини. Сьогодні у розробці міжнародного права на безпечне для життя і здоров’я довкілля  існують три головні проблеми:  по-перше, це було б занадто розпливчасте поняття, щоб мати нормативне визначення; по-друге, це було за своєю суттю більше антропоцентричним підходом; по-третє, в цьому немає нагальної необхідності, враховуючи ступінь, в якому міжнародне право вже розглядало екологічні проблеми.

Невдачі на міжнародному рівні врегулювати ці питання привели до закликів розробити новий підхід. Подальший тиск для введення таких змін походить від наслідків економічної та соціальної глобалізації. Необов’язкові ( «м’яке право») договори є неадекватною основою для ефективного управління цими процесами. Тому актуальним сьогодні є фундаментальні розробки науковцями цього питання та міжнародне забезпечення розроблених положень.

 

Науковий керівник:                             к.ю.н., асистент Лозо О. В.

 

 

Казанська Рената Тимурівна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

Господарсько-правовий факультет, 5 курс, 3 група

 

ЩОДО ПРОБЛЕМИ ІСНУВАННЯ ЗАСТАРІЛИХ НОРМ В ЕКОЛОГІЧНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ

 

Сьогодні увагу громадськості все більше привертає проблема безпечного навколишнього середовища. Світова практика вже довела, що людська діяльність з одного боку може бути зручною і корисною, а з іншого – призводити до необоротних наслідків, такі як забруднення довкілля (що в свою чергу сприяє суттєвому погіршенню здоров’я населення, негативними змінами в його генофонді, масовому зникненню видів рослин і тварин). За таких обставин актуальність права громадян на безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище набуває особливого значення та питання щодо його забезпечення (зокрема, правового) перетворюється у завдання номер один для держави.

Однією з нагальних проблем сучасного екологічного права є наявність надмірної кількості застарілих нормативних приписів. Зокрема, у пояснювальній записці від 20.02.2004 р. до проекту Екологічного кодексу України йдеться про те, що необхідність розробки й прийняття Екологічного кодексу України обумовлена потребою у подальшій систематизації екологічного законодавства, позбавленні його застарілих еколого-правових норм, усуненні прогалин у законодавчому регулюванні охорони довкілля, забезпеченні взаємоузгодженого врегулювання різних напрямків природоохоронної діяльності, упорядкуванні застосування еколого-правової термінології.

Слід звернути увагу на те, що досконалого правового регулювання потребує діяльність суб’єктів, які здійснюють управління в зазначеній сфері. Так, в Україні й досі тривають реформи, спрямовані на реорганізацію існуючої системи органів виконавчої влади та на їх оптимізацію. Водночас, акти законодавства, які регулюють діяльність тих чи інших органів управління, не приведені до «чинного» стану. Цю проблему автор пропонує розглянути на конкретних прикладах.

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів від 10.09.2014 р. № 442 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» (а саме п. 1) було утворено Державну службу України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів, реорганізувавши шляхом перетворення Державну ветеринарну та фітосанітарну службу і приєднавши до Служби, що утворюється, Державну інспекцію з питань захисту прав споживачів і Державну санітарно-епідеміологічну службу та поклавши на Службу, що утворюється, функції з реалізації державної політики, які виконували органи, що припиняються (крім функцій з реалізації державної політики у сфері племінної справи у тваринництві, у сфері охорони прав на сорти рослин, у сфері епідеміологічного нагляду (спостереження) тощо. Отже, такі органи як, наприклад, Державна ветеринарна та фітосанітарна служба або ж Державна санітарно-епідеміологічна служба були ліквідовані. У цей же час, перевіряючи чинність положень про ці органи на офіційному веб-порталі Верховної Ради України, ми переконуємося, що обидва положення наразі є чинними (Указ Президента України «Про державну ветеринарну та фітосанітарну службу України» від 13.04.2011 р. № 464/2011 діє в поточній редакції від 20.04.2013 р., а Указ Президента «Про Положення про Державну санітарно-епідеміологічну службу України» від 06.04.2011 р. № 400/2011 діє в поточній редакції від 14.02.2012 р. Тобто, органів уже немає, а положення про них чомусь залишаються чинними. Те саме можна сказати і про Державне агентство земельних ресурсів України (Положення про цей орган, затверджене Указом Президента України від 08.04.2011 р. № 445/2011 є чинним і діє в поточній редакції від 03.01.2013 р., хоча саме агентство було перетворене на Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру ще в 2014 р.).

Іншим прикладом може слугувати Закон України від 25.06.1992 р. № 2498-XII «Про ветеринарну медицину». У ст. 1 Закону розкривається (а надалі в законі активно застосовується) поняття Державного департаменту ветеринарної медицини з державною інспекцією ветеринарної медицини (далі – Департамент) як органу державного управління, що здійснює функції адміністрації ветеринарної медицини України. Хронологічний аналіз нормативно-правової літератури дозволяє стверджувати, що з моменту прийняття зазначеного Закону і до сьогодні функції Департаменту переходили до різних органів: передусім до згаданої в цій роботі Державної ветеринарної та фітосанітарної служби України, а тепер – до Державної служби України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів. Тобто, незважаючи на те, що сам Закон нібито постійно оновлюється (оскільки діє в поточній редакції від 09.05.2016 р.), його положення так і залишаються застарілими і такими, що не відповідають дійсності.

Підсумовуючи, треба наголосити, що для ефективного функціонування нормативно-правової бази замало досконалої та постійно оновлюваної нормотворчості. Щоразу, приймаючи нову норму, слід скасовувати стару і замінювати у всіх діючих законах всі можливі посилання на положення, яке вже в дійсності втратило чинність (як у випадку з положеннями про органи). Лише «очищена» правова база стане дієвим підґрунтям на шляху до забезпечення екологічних прав громадян та ефективного функціонування механізмів правового регулювання у цій сфері.

 

Науковий керівник:                     к. ю. н., доцент Бредіхіна В. Л.

 

 

Лобарєва Анастасія Олександрівна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 4 курс, 11 група

 

РОЛЬ НАУКИ ЕКОЛОГІЧНОГО ПРАВА

У РОЗВИТКУ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

 

Процес реформування законодавства в Україні триває від отримання нею незалежності. Не обходять реформи законодавства і галузь екологічного права. Зараз приймаються нові закони, вносяться зміни до вже діючих законів, приймаються підзаконні нормативно-правові акти для врегулювання відносин щодо яких є прогалини, колізії чи процес врегулювання яких є застарілим.

Перед прийняттям кожного з нормативно-правових актів проводиться його розробка, в ході якої йде збір інформації щодо об’єкта регулювання, чинний стан їх урегульованості, думки науковців та міжнародний досвід. На жаль, наразі законодавець не завжди залучає до розробки законопроектів науковців, а іноді навіть не прислухається до їхньої думки.

Одним із проблемних питань реформування екологічного законодавства в Україні стало внесення змін до статті 2 ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища», яка була викладена у такій редакції: «Відносини у галузі охорони навколишнього природного середовища в Україні регулюються цим Законом, а також розроблюваними відповідно до нього земельним, водним, лісовим законодавством, законодавством про надра, про охорону атмосферного повітря, про охорону і використання рослинного і тваринного світу та іншим спеціальним законодавством». До названої статті 16 жовтня 2012 року було внесено зміни та виключено формулювання «… розроблюваними відповідно до нього …».

Під час впровадження цих змін науковці вказували на проблемність таких змін, зокрема, що даний Закон є базовим у сфері охорони довкілля, своєрідною «екологічною конституцією», відповідно інші закони екологічної сфери повинні узгоджуватись із ним, що має забезпечити єдність, узгодженість правового регулювання даної сфери суспільних відносин, в разі прийняття законопроекту як закону виникне можливість ігнорувати основоположні принципи охорони навколишнього природного середовища при здійсненні господарської, управлінської та іншої діяльності. Комітети Верховної Ради України також пропонували відхилити такі зміни, однак закон був прийнятий.

В результаті таких змін склалася ситуація, коли думка більшості вчених у галузі екологічного права залишалась поза увагою законодавця, і була змінена система законодавства законом, перед яким не ставились такі завдання.

Тож постає питання, як врегулювати зв’язок між науковцями і законодавцем при реформі законодавства нашої країни?  Вбачаємо три основні шляхи вирішення цього питання.

Перш за все, актуальним є планування законотворчого процесу. Так велика кількість запропонованих законопроектів залишаються не прийнятими протягом тривалого часу і втрачають свою актуальність ще не вступивши в силу. Такі законопроекти потребують доопрацювання, чи навіть розробки нових законопроектів, що знецінює значну частину законодавчих ініціатив науковців та їх наукові пошуки.

Отже, доцільним буде розробляти план, за яким науковці будуть розробляти ті закони які будуть прийняті, і не витрачати час на законопроекти, які є неактуальними у певний час.

Другим шляхом вирішення питання взаємодії законодавчого органу і науковців, є введення обов’язкового врахування думок науковців при прийняті нормативно-правових актів. Звичайно, не потрібно прирівнювати науковців до законодавців, проте врахування наукової експертизи є дуже важливим положенням. На сьогодні було декілька проектів законів «Про нормативно-правові акти» за роки незалежності. Зокрема, цікавим є положення щодо обов’язковості наукової та екологічної експертизи кожного законопроекту. Це надало б можливість врахувати думку науковців і запобігти прийняттю законів які заздалегідь не відповідають реаліям суспільства.

Третім напрямком взаємодії законодавця і науковців може бути створення дієвого механізму висновків юридичних досліджень до законодавчого органу. Майже кожна наукова робота містить розділ, у якому науковці надають свої пропозиції щодо вдосконалення законодавства. Іноді у наукових роботах містяться цілі законопроекти, але до законодавця вони доходять лише коли їх надсилає сама особа, яка проводила дослідження. Ми вважаємо доцільним ввести процедуру, коли після захисту і наукового обговорення пропозиції висловлені науковцями надсилались би до законодавчого органу. Це надало б змогу розглядати останні наукові розробки у сфері реформи законодавства, а також не залишати наукові пропозиції лише паперовою частиною наукових робіт.

Отже, наразі дуже важливим є питання зміни ставлення державних органів до актуальних напрацювань вчених. Зокрема, є пропозиція прийняти закон «Про нормативно-правові акти в Україні», в якому запровадити дієві механізми обов’язкового ознайомлення законодавця із результатами наукових досліджень та залучення науковців до безпосередньої правотворчої діяльності.

.

Науковий керівник:                                  к.ю.н., асистент Лозо О. В.

 

 

Пушкарьов Олександр Владиславович

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

Господарсько – правовий факультет, 5 курс, 2 група

 

Рух України до екологічно безпечного транспорту: реалії національного законодавства та світовий досвід

 

Україна в останні роки робить рішучі кроки на шляху вступу до Євпропейського Союзу. Низький рівень забезпечення екологічної безпеки населення значно ґальмує процес вступу до Співтовариства. Причинами є високий рівень концентрації підприємств зі шкідливими викидами у навколишнє природнє середовище, застаріле технологічне оснащення виробництв, низький рівень екологічної культури населення. На подолання цих негативних явищ окрім застосування загальнодержавних заходів підвищення рівня екологічної безпеки населення та територій, необхідним є формування тренду чистого та безпечного навколишнього середовища. Актуальним є також питання впровадження в українські реалії європейських та міжнародних екологічних стандартів, адаптація близько 200 директив ЄС по врегулюванню питань, пов’язаних із збереженням, захистом та поліпшенням стану довкілля, охороною здоров’я людей, виваженим та раціональним використанням природних ресурсів.

Одним з найбільших забруднювачів атмосферного повітря є транспорт.  Стокгольмська конференція 1972 р., заклавши міжнародні принципи охорони довкілля, визнала транспорт одним з основних джерел повітряного забруднення. У зв’язку з цим у європейському співтоваристві, поряд з узгодженням законодавства по боротьбі з шумами, розпочалася гармонізація аналогічних актів стосовно локального і транскордонного повітряного забруднення.

Відповідно до Транспортної стратегії України на період до 2020 року, схваленої розпорядженням Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2010 р. N 2174-р, основними принципами є забезпечення екологічної безпеки, обов’язковість  дотримання екологічних стандартів і нормативів під час провадження діяльності у галузі транспорту. Нажаль, більшість положень національного законодавства щодо екологічної безпеки є декларативними та не встановлюють конкретних заходів їх реалізації. У 2015 році в країнах ЄС було впроваджено стандарт «Євро-6», призначений, зокрема, регулювати ще менший вміст шкідливих речовин у відпрацьованих газах. Згідно з нормами цього стандарту викиди вуглекислого газу новими марками легкових автомобілів мають бути меншими, ніж 130 грам на 1 км шляху. Відповідно до Закону України «Про деякі питання ввезення на митну територію України та реєстрації транспортних засобів» планується ввезення автомобілів, які відповідають екологічним вимогам не нижче рівня  “ЄВРО-6” – з 1 січня 2018 року, за винятком транспортних  засобів,  вироблених в Україні або ввезених на митну територію України до 31 грудня 2017 року включно. Тобто українське законодавство майже на 3 роки відстрочило впровадження даного стандарту, що свідчить про гальмування процесу мінімізації рівня забруднення навколишнього природного середовища. До того ж екологічні стандарти Євро-6 для автомобілів, введення яких в Україні заплановано на 1 січня 2018 року, можуть відкласти ще на два роки. Асоціація міжнародних автомобільних перевізників АсМАП України виступила з підтримкою Законопроекту № 5624 від 29.12.2016. На її думку тільки він відповідає вимогам перевізників. Законопроект передбачає перенесення введення стандартів Євро-6 на 1 січня 2020 року.

Відомо, що в Україні парк легкових, вантажних, вантажопасажирських, спеціальних, спеціалізованих автомобілів та автобусів є одним із найбільш застарілих у Європі. Тому особливої уваги заслоговує проблема утилізації транспортних засобів. Слід зазначити, що система утилізації вже давно діє в країнах ЄС. У багатьох європейських державах за останнє десятиріччя відзначається істотний прогрес у галузі зниження обсягів викидів забруднюючих речовин у довкілля в результаті збільшення кількості нових автомобілів, окрім того Європейським Союзом погоджено два етапи подальшого значного скорочення викидів СО2, NOx, вуглеводів, бензолу.

Залізничний транспорт має важливе значення для функціонування транспортної системи будь-якої країни. Не стала виключенням й Україна, однак діяльність залізничного транспорту має значний вплив на довкілля, який за останні роки набув глобальних масштабів. Слід відмітити, що Закон України «Про залізничний транспорт» не містить окремого положення щодо регулювання охорони довкілля. Важливим міжнародно-правовим актом у сфері забезпечення екологічної безпеки на транспорті є Конвенція про цивільну відповідальність за шкоду, спричинену при перевезенні небезпечних вантажів автомобільним, залізничним і внутрішнім водним транспортом 10 жовтня 1989р. Так, у п. 2 ст. 4 Конвенції зазначено, що кожна зі сторін повинна забезпечити, щоб транскордонне перевезення небезпечних та інших відходів було зведене до мінімуму відповідно до екологічно обґрунтованого й ефективного використанням таких відходів, і здійснювалася би таким чином, щоб здоров’я людей і навколишнє середовище були захищені від негативних наслідків, до яких може призвести це перевезення.

Отже, відповідно до ситуації, що склалася в Україні, міжнародних зобов’язань та європейських принципів необхідна активізація впровадження сучасних заходів екологічної політики. У контексті інтеграції України в європейський простір та посилення глобалізаційних процесів важливим є прискорення процедури приведення нормативно-правової бази з питань охорони навколишнього середовища у відповідність до законодавства Європейського Союзу. Варто відзначити, що без дій та підтримки з боку населення сучасну екологічну ситуацію змінити складно.

 

Науковий керівник:                            к.ю.н., асистент Лозо О. В.

 

 

Замковий Володимир

Автор : Замковий Володимир

124 переглядів

0 коментарів

Залиш коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *