Секція господарського права V Всеукраїнської науково-практичної конференції студентів, аспірантів та молодих вчених

Янишен Богдан Вікторович

аспірант кафедри господарського права

Національного юридичного університету

імені Ярослава Мудрого

 

ДО ПИТАННЯ ВИЗНАЧЕННЯ СЕМАНТИЧНОГО ЗНАЧЕННЯ КАТЕГОРІЇ ПРАВОВІДНОСИН З РОЗПОДІЛУ ПРОДУКЦІЇ

 

Проблема видобутку енергоносіїв є однією з найважливіших в площині забезпечення власної енергетичної безпеки для країн, що розвиваються. Наявні технологічні потужності в такому випадку не завжди дозволяють досягти необхідного рівня енергетичної безпеки, а створення нових та подальша робота у цьому напрямку, як правило, не мають під собою необхідної матеріальної бази. За таких умов постає необхідність реалізації інвестиційної політики, а саме залучення іноземного капіталу, що фактично переслідує мету забезпечити доступ національних суб’єктів господарювання до сучасних технологій, що пов’язаний перш за все з можливістю залучити необхідні інвестиції.

Результатом діяльності з пошуку та залучення додаткових інвестицій є фактична участь іноземного інвестора в діяльності національних суб’єктів господарювання протягом певного часу на заздалегідь визначених в договорі умовах або здійснення господарської діяльності інвестором в площині українського законодавства. Різноманіття правих форм участі іноземного інвестора в діяльності національних суб’єктів господарювання, що здійснюють свою діяльність у сфері видобутку енергоносіїв та здійснення господарської діяльності інвестором в площині вітчизняного законодавчого поля складає систему з чотирьох основних форм:

  1. укладення договорів про спільну діяльність та створення спільних підприємств з іноземними контрагентами;
  2. передача родовищ корисних копалин іноземному інвестору на умовах концесії (ліцензії);
  3. укладення угод про розподіл продукції;
  4. укладення сервісних контрактів (договорів про надання послуг).

Кожна з наведених форм так чи інакше пов’язана з правовідносинами з розподілу продукції. Чинне законодавство апелює до правовідносин з розподілу передусім в Законі України «Про угоди про розподіл продукції» № 1039-XIV від 14.09.1999. На превеликий жаль, зазначений закон не дає всіх необхідних визначень та послуговується досить стриманим термінологічним інструментарієм. Наприклад, категорія правовідносин з розподілу продукції так і не знайшла свого відображення в наведеному документі. Правду кажучи, це не дивно, оскільки практична необхідність надання нових дефінітивних утворень, що не впливають на змістовну частину закону вважається досить сумнівним кроком. Проте з метою усунення цієї прогалини перед нами постає цілком зрозуміле завдання, окреслити зазначену категорію в площині термінологічних формулювань.

Категорія правовідносин з розподілу продукції лежить в площині трьох семантичних блоків, а саме продукції, її розподілу та правовідносин що поєднують попередні два блоки.

Ст. 1 Закон України «Про угоди про розподіл продукції» (Визначення термінів) апелює лише до поняття продукція, не розглядаючи інші. Отже, продукція – це корисні копалини загальнодержавного та місцевого значення (мінеральна сировина), що видобуваються (виробляються) під час розробки родовищ корисних копалин.

Наведене визначення дає розуміння виключно переліку об’єктів, на які спрямовані правовідносини з розподілу продукції. Незважаючи на відсутність вичерпного переліку корисних копалин, що становлять предмет дефініції, її смислове значення поглиблюється за допомогою конкретизації останніх на рівень загальнодержавного та місцевого значення, а також апеляції до джерела видобутку корисних копалин.

Визначення розподілу продукції є можливим завдяки аналізу понятійного апарату правових форм залучення іноземних інвесторів до видобутку енергоносіїв, та може бути сформульовано як процес розподілу видобутих копалинних ресурсів між учасниками договору (про спільну діяльність, концесії, угоди про розподіл продукції, сервісного контракту чи спільного підприємства) на заздалегідь визначених умовах відповідно до особливостей конкретно визначеної форми контракту з урахуванням особливостей національного законодавства контрагентів.

Як вже було зазначено, категорія правовідносин є поєднуючою ланкою між визначеними семантичними блоками, а тому з урахуванням наведеного, правовідносини з розподілу продукції необхідно розглядати як відносини, що виникають в процесі періодичного розподілу видобутих копалинних ресурсів загальнодержавного та місцевого значення (мінеральної сировини), що видобуваються (виробляються) під час розробки родовищ корисних копалин, між учасниками договору (про спільну діяльність, концесії, угоди про розподіл продукції, сервісного контракту чи спільного підприємства) на заздалегідь визначених умовах відповідно до особливостей конкретно визначеної форми контракту з урахуванням особливостей національного законодавства контрагентів.

Зауважимо, що правовідносини з розподілу продукції є комплексними та поєднують у собі широкий спектр відносин, що виникають в процесі реалізації договору. Таким чином, дефініція відображає лише центральну ідею категорії та не поглиблюється на реальний спектр договірних правовідносин, оскільки останні залежать від обраної форми контракту, що застосовуються у конкретній ситуації.

 

 

Данелюк Юрій Ігорович

Національний юридичний університет

 імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 4 курс, 2 група

 

ГОСПОДАРСЬКІ ВІДНОСИНИ З СУБ’ЄКТАМИ ГОСПОДАРЮВАННЯ В ЗОНІ ПРОВЕДЕННЯ АНТИТЕРОРИСТИЧНОЇ ОПЕРАЦІЇ

 

З боку правоохоронних органів України поширення набула практика притягнення підприємців до кримінальної відповідальності за статтею 2585 КК "Фінансування тероризму" за: 1) господарські та торговельні відносини з підприємствами із зони АТО; 2) сплату податків в так званій "ДНР". Перерахування грошових коштів на поточні рахунки суб’єктів господарювання, які пов’язують з сепаратистами з так званих «ЛНР» та «ДНР», отримання товару від таких підприємств можуть викликати негативні наслідки для підприємства: 1) внесення до ЄРДР кримінального провадження за ст. 2585 КК; 2) арешт товару у дорозі та арешт грошових коштів слідчим суддею; 3) обшуки, вилучення документів та товару; 4) фактичне притягнення до кримінальної відповідальності[1].

Згідно зі статтею 43 Господарського кодексу України підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом[2]. Особливості здійснення окремих видів підприємництва встановлюються законодавчими актами. В жовтні 2014 року Кабінет Міністрів України видав Розпорядження «Про затвердження переліку  населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція», у рамках реалізації положень Закону України “Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції”. Цей спеціальний закон визначає тимчасові заходи для забезпечення підтримки суб'єктів господарювання, що здійснюють діяльність на території проведення антитерористичної операції, і осіб, які проживають в зоні проведення антитерористичної операції або тих, хто переселився з неї на час її проведення, а розпорядження КМ України, у свою чергу, визначає перелік населених пунктів, які необхідно вважати територією зони проведення АТО.  Проаналізувавши норми зазначеного вище Закону, можна встановити, що він не містить будь-якої заборони на ведення господарської діяльності в зоні проведення АТО підприємствами, зареєстрованими на території України, а також підприємствами, зареєстрованими на територіях в зоні проведення АТО, і не перереєстрованими на території України.

Проблема полягає в тому, що при проведенні угод щоб уникнути звинувачень у пособництві тероризму необхідно упевниться, що контрагент не здійснив «перереєстрацію» в «ДНР» або «ЛНР»[1]. Так, є відомості про налагодження та функціонування у Дніпропетровську конвертаційного центру, через який здійснювалось відмивання коштів для фінансування «ДНР-ЛНР». Як було з’ясовано співробітниками СБУ, зловмисники організували конвертцентр за сприяння посадових осіб одного з російських банків. Кошти підприємств, які знаходяться на тимчасово окупованих терористами територіях, через банк перераховувалися на рахунки низки фіктивних фірм під виглядом фінансової допомоги[3].

Наразі є тимчасовий порядок контролю за переміщенням осіб, транспортних засобів та вантажів (товарів) через лінію зіткнення у межах Донецької та Луганської областей. Він визначає додаткові умови ведення господарської діяльності, зокрема встановлює правила взаємодії суб’єктів господарювання та сторін конфлікту. Згідно з положеннями цього Порядку контроль здійснюється шляхом відстеження руху транспортних засобів, вантажів (товарів), що перевозяться транспортними засобами, на наявність відповідного дозволу на перевезення вантажу (товару), його відповідність даним зазначеним у такому дозволі, а також, на наявність заборонених предметів та речовин. Дозволом у розумінні даного акту є документ встановленого зразка, що надає право перевезення товару (вантажу) з тимчасово неконтрольованих територій на іншу територію України та з території України до тимчасового неконтрольованих територій. Переміщення вантажів (товарів) дозволяється виключно суб'єктам господарювання, які перебувають на обліку в органах ДФСУ та сплачують податки у порядку та розмірах, встановлених законодавством України, згідно з переліками, затвердженими Порядком[4]. Громадянин (власник або уповноважена ним особа), що має намір ввезти або вивезти вантаж (товар) до/з тимчасово неконтрольованих територій, має звернутися з відповідною заявою до ДФСУ за місцем своєї реєстрації. В’їзд на неконтрольовану територію та виїзд з неї здійснюється за умови пред’явлення паспортного документа та перепустки, виданої Координаційним центром та Координаційною групою, або у визначених місцях, які погоджені з місцевими органами державної влади[5].

Таким чином, можна констатувати, що законодавство щодо врегулювання відносин держави з суб’єктами господарювання, чия господарська діяльність безпосередньо пов’язана із суб’єктами, що знаходяться на тимчасово окупованих територіях, або з суб’єктами, що ведуть справи на таких територіях і мають необхідність контактувати з лінією розмежування, перебуває у стадії розвитку, але вже досягло певного успіху.

 

Список використаних джерел:

  1. Свобода підприємницької діяльності в зоні АТО та відповідальність за фінансування тероризму: ризики для бізнесу [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.uaa.org.ua/uploads2/2015/6/24/ Михайлов.pdf
  2. Господарський Кодекс України: Закон України від 01.08.2016 / Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, № 18, № 19-20, № 21-22, ст.144
  3. СБУ викрила діяльність конвертаційного центру «ДНР-ЛНР»: Ukrainian times [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ukr-times.com.ua/194-sbu-vikrila-dyalnst-konvertacynogo-centru-dnr-lnr.html
  4. Тимчасовий порядок контролю за переміщенням осіб, транспортних засобів та вантажів (товарів) через лінію зіткнення у межах Донецької та Луганської областей [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www.ssu.gov.ua/ua/pages/32
  5. Затверджено Тимчасовий порядок ввезення вантажів на непідконтрольні території: архів електронного видання Бухгалтер і Закон [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://bz.ligazakon.ua/ua/magazine_article/bz007451

 

Науковий керівник:                             к.ю.н., доцент Товкун І. М.

 

 

         Лабадін Віталій Ігорович,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 4 курс, 1 група

 

ОКРЕМІ АСПЕКТИ АДАПТАЦІЇ ГОСПОДАРСЬКОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ДО  ЗАКОНОДАВСТВА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

 

З моменту здобуття Україною незалежності питання інтеграції нашої держави до Європейського Співтовариства набуло значної актуальності. Це, у свою чергу, зумовило активізацію двосторонньої співпраці між Україною та Європейським Союзом (далі – ЄС), а однією з визначальних умов такої інтеграції постала необхідність приведення положень національного законодавства України до законодавства ЄС.

Станом на сьогодні найбільш комплексним та прогресивним нормативно-правовим актом, який визначає режим міжнародного співробітництва між Україною та Європейським Союзом є Угода про Асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським союзом, Європейським Співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з другої сторони (далі – Угода про Асоціацію). Відповідно до статті 456 цієї Угоди, остання почала діяти з 1 листопада 2014 року у порядку так званого тимчасового застосування у частині, яка визначена Європейським союзом.

У контексті досліджуваної теми визначальним є те, що відповідно до Вербальної ноти Генерального секретаріату Ради Європейського Союзу від 30 вересня 2014 року, з 1 січня 2016 року, до повного набрання чинності Угодою про асоціацію, почав діяти Розділ IV «Торгівля та пов'язані з торгівлею питання», який передбачає поступове створення зони вільної торгівлі між сторонами. Зважаючи на це, постає необхідність поступового приведення національного законодавства у сфері торгівлі відповідно до законодавства ЄС з метою досягнення поставлених Угодою про Асоціацію цілей.

Розділ IV Угоди про Асоціацію містить в собі 15 глав, якими визначаються основні напрямки діяльності учасників Угоди. Виходячи з аналізу положень даної Угоди умовно можна виділити 2 форми співпраці суб’єктів підписання: по-перше, це підтвердження сторонами уже взятих на себе прав та обов’язків за попередньо укладеними міжнародними договорами, які мають значення для Угоди про Асоціацію, та продовження співпраці у межах цих договорів; по-друге, це взяття на себе та здійснення нових обов’язків, передбачених даною Угодою, та наділення учасників Угоди відповідними правами, тобто здійснення співпраці за новими напрямами.

Більш актуальним та вагомим є дослідження останньої з названих форм. Зокрема, можна виокремити наступні вектори діяльності України щодо приведення національного законодавства у відповідність до законодавства ЄС у сфері торгівлі:

  • необхідність зменшення або скасування ввізного мита на товари, що походять з країни, яка підписала Угоду про Асоціацію (далі – інша сторона), а базова ставка ввізного мита, стосовно якої повинно застосовуватися поступове зменшення, визначається в додатку до даної Угоди;
  • надання національного правового режиму товарам іншої сторони відповідно до статті ІІІ ГАТТ СОТ;
  • антидемпінгові та компенсаційні заходи повинні застосовуватись у повній відповідності з вимогами АДУ СОТ та АСУ СОТ;
  • Україна повинна вжити необхідних заходів щодо поступового досягнення відповідності з технічними регламентами ЄС та системами стандартизації, метрології, акредитації, робіт з оцінки відповідності та ринкового нагляду ЄС та зобов’язується дотримуватися принципів та практик, викладених в актуальних рішеннях та регламентах ЄС;
  • обов’язок України наблизити своє законодавство про санітарні та фітосанітарні заходи щодо охорони тварин до законодавства ЄС;
  • здійснити заходи щодо забезпечення стабільності та повноти законодавчого регулювання митних процедур (передбачається, що положення і процедури мають бути пропорційними, прозорими, передбачуваними, недискримінаційними, об’єктивними й мають застосовуватися уніфіковано та ефективно);
  • заборона адміністративних платежів, що мають дію, еквівалентну ввізному (імпортному) або вивізному (експортному) миту та зборам;
  • забезпечення національного режиму або режиму найбільшого сприяння стосовно заснування та діяльності дочірніх підприємств, філій та представництв юридичних осіб Сторони ЄС в Україні;
  • процедура ліцензування маєздійснюватися на основі критеріїв, які не дають можливості компетентним органам реалізовувати свої повноваження з оцінювання на власний розсуд, тощо.

Таким чином, прагнення України до інтеграції в Європейське Співтовариство зумовлює необхідність зміни підходу до правового регулювання окремих питань у сфері торгівлі. Такі зміни можуть бути здійснені шляхом внесення відповідних змін до національного законодавства. При цьому, принципи правової регламентації цих відносин визначаються у двосторонньому порядку між Україною та Європейським союзом, що являє собою певну особливість. Однак, така гармонізація національного законодавства має на меті не лише створення більш сприятливих умов для діяльності суб’єктів господарювання, а й подальше забезпечення можливості національним товаровиробникам ефективно конкурувати на міжнародному ринку товарів і послуг. Такий підхід, у свою чергу, повинен забезпечити позитивні зміни в економіці нашої держави.

 

Науковий керівник:                                     к.ю.н., доцент Товкун І. М.

 

 

Сальо Юрій Романович

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКОЮ, 4 курс, 12 група

 

Проблеми господарсько-правового забезпечення рекламної діяльності в Україні. Реалії сьогодення.

 

Неможливо недооцінити роль реклами в XXI столітті, адже здається що вона повсюди: в інтернеті, на телебаченні, на радіо, – навіть виглянувши у вікно можна побачити якийсь та й рекламний матеріал. Вважаючи на таку масову поширеність цього методу поширення інформації, потрібно доволі якісно регулювати її на законодавчому рівні, а в перспективі, ще й постійно вдосконалювати законодавчі акти з метою швидкого та ефективного впливу на негативні наслідки використання реклами.

Основним нормативним документом в Україні є Закон України "Про рекламу" № 270/96-ВР від 03.07.1996 р. Цей закон визначає засади рекламної діяльності в Україні, регулює відносини, що виникають у процесі виробництва, розповсюдження та споживання реклами. В ст.1 визначено, що реклама це інформація про особу чи товар, розповсюджена в будь-якій формі та в будь-який спосіб і призначена сформувати або підтримати обізнаність споживачів реклами та їх інтерес щодо таких особи чи товару.

Згідно закону основними принципами реклами є: законність, точність, достовірність, використання форм та засобів, які не завдають споживачеві реклами шкоди, також реклама не повинна містити інформацію або зображення, які порушують етичні, гуманістичні, моральні норми, нехтують правилами пристойності, більше того реклама повинна враховувати особливу чутливість дітей і не завдавати їм шкоди.
Відверто кажучи, можна знайти велику кількість реклами, яка не відповідає даним принципам, а особливо точності та достовірності. Для прикладу можна навести випадок з молочною продукцією, на упакуванні якого було сказано “З чистих Карпат”, хоча насправді з Львівської області походить лише 20% цієї сировини, а решта – з інших областей України. Виробник обґрунтовував свою позицію використання торгової марки, проте суд вирішив, що торговельна марка не звільняє від обов’язку повідомляти достовірну інформацію і більш того, зловживання нею з ціллю обійти вимоги до реклами.
В ст. 9 вищеназваного закону сказано, що реклама повинна бути чітко відокремленою від іншої інформації, таким чином, щоб її можна було ідентифікувати як рекламу за допомогою аудіо-, відео-, комбінованих засобів, рекламного логотипу або коментарів ведучих з використанням слова реклама. Інформаційний, авторський чи редакційний матеріал, в якому привертається увага до конкретної особи чи товару та який формує або підтримує обізнаність та інтерес глядачів (слухачів, читачів) щодо цих особи чи товару, є рекламою  і  має бути вміщений  під рубрикою "Реклама" чи "На правах реклами". 
У розрізі даного положення хотілося б згадати масову “приховану рекламу” в фільмах та серіалах, адже даний вид реклами дуже стрімко розвивається і, як показує практика, він працює. З виходом все більшої кількості нових блокбастерів глядачі все частіше помічають (іноді вона дуже нав’язлива) рекламу в кадрі. Але незважаючи на обурення і негативну реакцію на подібні спільні витівки кіноробів і рекламістів, багато хто купує саме рекламовані продукти.
В економічній теорії та маркетинговій науці такий рекламний метод називається Продакт Плейсмент та вважається “основною прихованою зброєю маркетолога”. Варто зазначити, що цей метод є напрочуд ефективним і широко використовується як в телебаченні так і в інтернеті. Візьмемо для прикладу відео-хостинг YouTube. Десятки тисяч користувачів ведуть на цій платформі свої “відеоблоги” та прямі трансляції, в яких присутня прихована реклама, яка забороняється законодавством України (беруться до уваги користувачі платформи на теренах України). Правила YouTube зазначають можливість порушення законодавства і тому рекомендують дослідити законність використання таких методів реклами у своїй країні.
 Закон України “Про рекламу” № 270/96-ВР від 03.07.1996 р. в ст. 26 наводить таку систему державних органів, уповноважених здійснювати державне управління рекламною діяльністю:  
1) Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного контролю за додержанням законодавства про захист прав споживачів - щодо захисту прав споживачів реклами;
2) Антимонопольний комітет України - щодо дотримання законодавства про захист економічної конкуренції; 
3) Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення - щодо телерадіоорганізацій усіх форм власності;
4) Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну фінансову політику - щодо реклами державних цінних паперів; 

5) Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку – щодо реклами  на  фондовому  ринку;

6) Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сферах будівництва, архітектури – щодо спорудження житлового будинку;

7) Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства про зайнятість населення, – щодо реклами про вакансії  (прийом на роботу).

Як бачимо серед семи державних інституцій жодна не має комплексних повноважень для повноцінного, системного здійснення функцій регулювання та контролю учасників рекламному ринку. До того ж така кількість державних установ, задіяних в процесах регулювання ринку реклами, є занадто великою, це ще більше ускладнює та бюрократизує відповідні процеси державного контролю. Також потрібно вказати, що відсутня затверджена концепція розвитку реклами не тільки на перспективу, але й на поточний момент. Як наслідок – відсутність державної програми розвитку національної реклами.

Отже, аналізуючи поточну редакцію Закону України "Про рекламу" № 270/96-ВР від 03.07.1996 р., варто сказати що він має безліч недоліків та потребує вдосконалення. На мою думку, законодавцю потрібно конкретизувати певні категорії понять (недобросовісна реклама, прихована реклама), ввести доповнення до принципів реклами, визначивши точні критерії, яким має відповідати та ж “достовірна” реклама, адже трактуватися вона може по-різному. Також необхідно деталізувати механізм державного управління рекламним ринком та реформувати систему органів контролю за ним, адже зараз вона є заплутаною та незрозумілою в плані конкретних функцій кожного органу. Вважаючи на стрімкий розвиток реклами в сучасному світі, ця сфера потребує негайного реформування, адже подальше зволікання може призвести до значних проблем, пов’язаних з існуванням  та використанням незаконної реклами.

 

Список використаної літератури:

1. Закон України «Про рекламу» від 03.07.1996 р. № 3253-ІV в редакції від 28.12.1996 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/ laws/ show/270/96-%D0%B2%D1%80/page2.

2. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Типових правил розміщення зовнішньої реклами» від 29 грудня 2003 р. № 2067 в редакції 05.04.2017 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// zakon4.rada.gov.ua/laws/show/ 2067-2003-%D0%BF.

3. Бесага П.О. Аналіз деяких недоліків Закону України «Про рекламу» та ефективність рекламної комунікації / П.О. Бесага // Управління розвитком. – 2014. – № 1. – С. 19–21.

4. Леськів О. А. Актуальні проблеми державно-правового регулювання рекламної діяльності в Україні // Науковий вісник Міжнародного Гуманітарного університету. – ст. 50-52.

5. Про деякі питання вирішення спорів, пов’язаних із захистом прав інтелектуальної власності: Рекомендації ВГСУ від 17.10. 2012р. № 12 в редакції від 16.12.2015 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : /http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/v0012600-12.

 

 

Сидорчук Ангеліна Миколаївна

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 4 курс, 2 група

 

АНТИДЕМПІНГОВІ ЗАХОДИ ЯК ІНСТРУМЕНТ ТОРГІВЕЛЬНОГО ЗАХИСТУ ДЕРЖАВИ

 

Регулювання зовнішньої торгівлі у розвинених країнах засноване на тому, що держава не втручається у підприємницьку діяльність учасників зовнішньоекономічних відносин. Втручання держави допускається тільки тоді, коли створюються умови, що перешкоджають вільному обігу та ціноутворенню на національному ринку. Однією із таких умов є демпінг.

Відповідно до п. 1 ст. VI ГАТТ 1947 р. демпінг, через який товари однієї країни потрапляють на ринок іншої країни за вартістю, меншою, ніж нормальна вартість товарів, повинен осуджуватися, якщо він спричиняє матеріальну шкоду чи створює загрозу матеріальної шкоди промисловості, створеній на території сторони, чи значно затримує створення вітчизняної промисловості.

Застосування антидемпінгових заходів регулюється Угодою про застосування статті VI ГАТТ 1994 року, або, як її іноді називають у літературі, Антидемпінговим кодексом, що є обов’язковим для всіх держав – членів СОТ та містить базове визначення демпінгу, випадки відхилення від нього, процедуру проведення антидемпінгового розслідування, види антидемпінгових заходів, підстав для їх перегляду тощо.

Застосування антидемпінгових заходів передбачено й ст. 244 ГК України: «у разі здійснення окремими учасниками господарських відносин зовнішньоекономічної діяльності, пов’язаної з одержанням незаконної переваги на ринку України (здійснення демпінгового імпорту, субсидованого імпорту, а також інших дій, які визначаються законом як недобросовісна конкуренція), що завдало шкоди економіці України або спричинило загрозу виникнення такої шкоди, до цих учасників відносин можуть бути застосовані антидемпінгові, компенсаційні або спеціальні заходи відповідно до закону».

Щодо застосування вищезазначених правових актів на практиці, то слід вказати, що за інформацією, розміщеною на веб-сайті Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, станом на 06.07.2016 р. щодо імпорту товарів в Україну проводяться 3 антидемпінгових розслідування, переглядається 1 антидемпінговий захід, застосовуються 15 антидемпінгових заходів. При цьому такі заходи застосовуються і до України. Для порівняння – станом на 04.11.2016 р. щодо товарів походженням з України проводяться 5 антидемпінгових, переглядаються 5 антидемпінгових заходів, застосовуються 30 антидемпінгових та 3 спеціальних заходи.

Антидемпінгові заходи – специфічні заходи нетарифного регулювання, що являють собою судові та адміністративні тяжби, претензії, які пред’являють національні підприємці іноземним постачальникам, звинувачуючи їх у продажу товарів по занижених цінах (нижче «нормальних» цін), що може нанести шкоду місцевим виробникам. Антидемпінгові санкції можуть бути різними: демпінговий товар обкладається антидемпінговим митом, зниження квоти доставки товару експортеру тощо.

Із метою захисту від демпінгу вітчизняних товаровиробників, може вводитися антидемпінгове мито. Воно використовується у випадку виявлення факту демпінгу при тому, що даний імпорт наносить шкоду вітчизняним виробникам аналогічних товарів.

Застосування антидемпінгового мита передбачене Законом України «Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту» у разі ввезення на митну територію України товарів, котрі визнані об’єктом демпінгу, що заподіює шкоду або створює загрозу заподіяння шкоди національному товаровиробнику.

Антидемпінгове мито є зовнішнім проявом антидемпінгових заходів, що застосовуються на підставі антидемпінгового розслідування. Проведення антидемпінгового розслідування в Україні здійснюється на засадах, визначених цим Законом, уповноваженими на це органами: центральним органом виконавчої влади з питань економічної політики, тобто Міністерством економічного розвитку і торгівлі України, центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, – Державною фіскальною службою, а також Міжвідомчою комісією з міжнародної торгівлі. Процедура застосування антидемпінгових мит розпочинається з антидемпінгового розслідування, яке проводиться з метою встановлення фактів демпінгу та шкоди національному товаровиробнику. Як наслідок, на підставі проведеного антидемпінгового розслідування Міжвідомча комісія з міжнародної торгівлі ухвалює рішення про застосування антидемпінгових заходів, організовує та контролює їх виконання. Антидемпінгові мита мають персоніфікований, індивідуальний характер, що є певного роду аргументом для віднесення їх до засобів нетарифного регулювання; в рамках СОТ особливі мита розглядаються як один із варіантів заміни нетарифних бар’єрів.

Висновок. Мета будь–яких нетарифних заходів – захист національного товаровиробника, безпеки та якості продуктів, що імпортуються. Проте їх застосування в Україні має рамковий характер з огляду на те, що продукція вітчизняного виробництва є неконкурентоспроможною за ціною і якістю, а відтак, за багатьма товарними позиціями, особливо непродовольчими товарами, перевага віддається імпортним аналогам.

Той факт, що чинних антидемпінгових заходів проти нашої держави в два рази більше, ніж обмежень щодо імпорту на український ринок (30 проти 15), повинен примусити Україну бути активною в питаннях захисту своїх національних інтересів. Тим більше що демпінг, проти якого країни завжди борються, в сучасних умовах світової кризи стає популярним і дієвим заходом виходу галузі з кризового стану. З іншого боку, важливим у застосуванні захисних заходів є те, щоб вчасно зупинитися та повернутись на шлях лібералізації зовнішньої торгівлі.

 

Науковий керівник:                            к.ю.н., доцент Товкун І. М.

 

 

Сизько Анна Вікторівна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 4 курс, 2 група

 

Проблеми діяльності виробничих кооперативів в Україні

 

Метою даною роботи є дослідження кооперативного законодавства України та шляхи подолання проблем діяльності виробничих кооперативів. Порівняння національного законодавства та Європейського досвіду, надання конкретних пропозицій.

Виробничий кооператив – одна із організаційно-правових форм здійснення підприємницької діяльності, що, як і господарські товариства, є адекватною ринковій системі господарювання. Правове становище виробничих кооперативів в Україні регулюється Господарським, Цивільним кодексами, а також ЗУ «Про кооперацію» та іншими нормативно-правовими актами, де згадується кооператив. Кооперативи є добровільними організаціями, відкритими для всіх осіб, які можуть використовувати їх послуги і готові взяти на себе всі пов'язані з членством обов'язки без дискримінації за гендерними, соціальним, расовими, політичними або релігійними ознаками. Виробничі кооперативи є автономними організаціями, які діють на основі самодопомоги під контролем їх членів. Якщо вони укладають угоди з іншими організаціями, в тому числі з урядами, або вишукують кошти з зовнішніх джерел, вони роблять це на умовах, що забезпечують демократичний контроль з боку їх членів і збереження автономії кооперативів. Ці принципи передбачені у Статуті 1966 року Міжнародного кооперативного альянсу, який також визначив поняття кооперативу. Згідно з ним будь-яка асоціація осіб або товариств буде визнана кооперативом за умови, якщо вона ставить за мету покращення економічного й соціального становища своїх членів шляхом використання підприємства, заснованого на взаємодопомозі.

З цього випливає специфічна особливість виробничого кооперативу, який як підприємницька структура одночасно є формою поєднання капіталу, осіб та їх праці на основі членства. По суті, виробничий кооператив є втіленням ідей про самоуправління працівників. Саме організаційно-правова форма кооперативу найбільшою мірою сприяє підвищенню ролі людини в процесі виробництва – основному напрямку сучасних форм і методів управління, в центрі уваги яких знаходиться людина як центр виробництва. Творча активність працівника, його зацікавленість у результатах праці є нині однією з головних умов розвитку й процвітання компаній у конкурентному світі. При цьому режим підприємницької діяльності повинен бути підпорядкований не тільки отриманню найбільшого прибутку, але й задоволенню суспільних інтересів, загальному добробуту. Виробничий кооператив являє собою кооперативну форму господарювання із соціальною спрямованістю, причому, з огляду на сучасні соціально-економічні тенденції, оптимальну форму господарювання.

Іншою особливістю виробничих кооперативів як учасників підприємницької діяльності є те, що прибуток для них, насамперед, є джерелом капіталовкладень для подальшого розширення виробництва з метою сприяння господарської діяльності своїх членів. Закон ФРН «Про виробничі та господарські кооперативи», до речі, прямо передбачає в якості однієї із цілей діяльності кооперативу сприяння господарської діяльності всіх його членів. Внесення кооперативу до кооперативного реєстру у випадку відсутності в його уставі зазначеної мети, вираженої в ясній і чіткій формі, забороняється.

Прагнучи не до максимального прибутку, а до найбільш повного забезпечення господарських й соціальних потреб своїх членів, кооперативи часто займаються малорентабельними або навіть нерентабельними видами діяльності, які неприйнятні для інших підприємців, але надзвичайно важливі для самого кооперативу в особі його членів. В той же час саме прибуток, який одержує кооператив у процесі здійснення підприємницької діяльності, дозволяє задовольняти потреби своїх членів в найбільш повному обсязі. Інакше кажучи, націленість діяльності кооперативу на отримання прибутку коригується потребами його членів.

Доречно відзначити, те, що досить поширені зараз такі господарські товариства як АТ, ТОВ, ТДВ на відміну від кооперативів, які, не мають такої популярності. На сьогодні виробничі кооперативи не сприймаються суспільством як корисна та потрібна форма виробничої діяльності. На відміну від України, в якій існування кооперативів простежується в більшій мірі на теоретичному рівні, то країни Європи, усвідомлюючи значення виробничих кооперативів засновують їх і на практиці. Так, наприклад, у Німеччині  в галузі відновлюваної енергії – «громадська енергетика» (Bürgerenergie), який сформувався через велику активність мешканців у створенні та використанні енергогенерації з вітру, сонця та біомаси. Енергетичні об’єднання (кооперативи) є однією з форм приватної енергетики. З 2008 року в Німеччині утворено 718 енергетичних кооперативів, що збільшило попередню кількість в 5 разів. Інвестиції у ВДЕ склали 1,35 мільярди євро, а це дозволило встановити 708 тисяч кВт потужностей. Протягом року ці установки виробляють 830 тисяч МВт год енергії (забезпечення електроенергією 230 тисяч пересічних приватних будинків). На даний час у Федерації німецьких кооперативів (Deutscher Genossenschafts- und Raiffeisenverband e.V. – DGRV) 145 тисяч учасників. Тільки за 2013 рік кількість учасників зросла майже вдвічі (в 2012 році було 80 тисяч). Активність енергетичних кооперативів зосереджена у виробництві електроенергії (95%), зокрема, з фотопанелей. Але вони надають послуги в галузі дорадництва, займаються продажем електроенергії і часто інвестують в інфраструктуру електромереж.

Підсумовуючи вищеназване можна сказати, що кооперативна форма власності міцно затвердилася в економіці розвинутих країн. Вона знаходиться в стані постійного розвитку, що не можна сказати про Україну. Таким чином, виникає потреба реанімувати кооперативну ідею і виробничу кооперацію. По-перше, запозичення передового досвіду, сталого і виправданого практикою механізму регулювання їх діяльності або вироблення власного підходу. Може здійснюватися на засадах адаптації національного кооперативного законодавства до вимог законодавства Європейського Союзу.

З метою запобігання розвитку негативних тенденцій у господарсько-правовому забезпеченні статусу та діяльності виробничих кооперативів: узгодити термінологію про виробничі кооперативи Цивільного і Господарського кодексів України та Закону України «Про кооперацію», взявши за основу термінологію Господарського кодексу, предметом регулювання якого є господарські відносини, що виникають в процесі організації та здійснення господарської діяльності, і учасником яких є виробничий кооператив; розробити та прийняти спеціальний закон про виробничу кооперацію, як це зроблено у багатьох країнах Європи та світу. 

Замковий Володимир

Автор : Замковий Володимир

1 203 переглядів

0 коментарів

Залиш коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *