Секція державного будівництва та державного (конституційного) права зарубіжних країн V Всеукраїнської науково-практичної конференції студентів, аспірантів та молодих вчених

 Головій Тарас Юрійович

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

Господарсько-правовий факультет, 3 курс, 8 група

 

Іноземний досвід функціонування бікамерального парламенту

 

16 квітня 2000 р. було проведено Всеукраїнський референдум щодо реформування системи державного управління в Україні. Одне з питань, яке на нього виносилось, стосувалось саме двопалатного парламенту: «Чи підтримуєте Ви необхідність формування двопалатного парламенту в Україні, одна з палат якого представляла б інтереси регіонів України і сприяла б їх реалізації, та внесення відповідних змін до Конституції України і виборчого законодавства»? Відповідь «так» надало 81,68%, «ні» – 16,79%. Однак народна думка так і не була реалізована у відповідних законодавчих змінах.

Варто відзначити, що в Україні є чимало наукових статей, у яких досліджується ця проблематика. Для висвітлення цього питання доцільно дослідити деякі з них.

Поняття «бікамералізм» означає двопалатну будову парламенту.

О. Волощук зазначає, що «на думку перших мислителів-теоретиків демократії, принцип двопалатності покликаний сприяти більш ефективному, зваженому прийняттю рішень, згладжуванню суперечностей між інтересами великих і малих регіонів однієї країни, наступності у роботі парламенту і його компетентності». Автор наводить вислів Ш. Монтеск’є, який зазначав, що двопалатність – ефективний засіб «утримувати від крайнощів» як виконавчу, так і законодавчу владу.

 Відомо, що двопалатні парламенти завжди існують у державах з федеративною формою територіального устрою, а в унітарних державах можна спостерігати наявність як одно-, так і двопалатного парламенту. Наявність двопалатних парламентів у федеративних державах пояснюється, необхідністю реалізації суб’єктами федерації своїх суверенних прав, однак постає питання: навіщо потрібен двопалатний парламент у федеративній державі? Т. А. Француз-Яковець з цього приводу у статті зазначає: «якщо  у  федеративній  державі бікамеральний  парламент – це необхідність, то в унітарних державах верхня палата є необхідною для експертизи законопроектів і більш всестороннього представництва населення». У своїй статті автор стверджує, що сучасні бікамеральні інститути спроможні ефективно забезпечити оптимальне узгодження основних ознак сучасного демократичного устрою: принципів представництва, ефективності,  розподілу влади.

О. Волощук стверджує, що смисл двопалатного парламенту неможливо визначити однозначно, спочатку ж існування такої ідеї пояснювали  дією принципу "роздільного представництва". На думку автора, до проблеми бікамералізму треба підходити комплексно, аналізуючи кілька факторів, які могли лежати в основі двопалатної організації парламенту у тій чи іншій державі. Таку ж позицію займає і Т. А. Француз-Яковець.

Відомо, що вирішуючи питання про перспективу запровадження двопалатного парламенту, часто у багатьох виникає побоювання щодо можливого наслідку цього – федералізацію держави, що ні за яких умов не може бути прийнятним для України. М. Ю. Дурдинець щодо цього зазначає, що такі побоювання не мають наукового підґрунтя та не підтверджувались на практиці і що «хоча між федералізмом і бікамералізмом існує зв’язок, водночас він не має зворотнього характеру». Натомість автор стверджує, що цілком  реальною є інша загроза, яка полягає у негативних наслідках  створення «кишенькової» для власників великих капіталів і «мажоритарного» адмінресурсу верхньої палати.

Підсумовуючи, можна назвати такі переваги двопалатних парламентів: забезпечення більш якісного законодавчої техніки, удосконалення механізму стримувань і противаг, розширення народного представництва у парламенті, запобігання прийняттю необдуманих та згубних рішень, збалансування протилежних політичних сил у парламенті, взаємний контроль палат одна одної, більша публічність та прозорість обговорення та прийняття рішень, забезпечення наступності в роботі парламенту та ін. До недоліків же слід віднести ускладнення процедури обговорення та прийняття рішень; збільшення витрат на утримання парламенту та ін.

Деякі розвинені країни переходять від бікамералізму до моделі однопалатного парламенту. Це означає, що в рамках кожної з цих моделей можливе ефективне виконання парламентом своїх функцій та гармонійне існування політичної системи.

Тому слід погодитись з Дурдинцем М.Ю., який висловлюючи свою думку з приводу доцільності запровадження двопалатного парламенту акцентував увагу перш за все на ціннісних засадах політичної системи. Безперечно, що саме цінності є основою будь-яких відносин, в тому числі й політичних та правових і це стосується будь-якої держави. Організаційні ж засади функціонування ланок політичної системи оформлюють ціннісні відносини між ними. Напевно, саме через наявність високих демократичних цінностей багато розвинених держав досягли оптимальної взаємодії усіх гілок влади в рамках, як одно-, так і двопалатної структур парламенту.

Запровадження в Україні двопалатного парламенту може мати певні позитивні наслідки для ефективного функціонування української політичної системи, однак необхідно усвідомлювати, що така реформа не є панацєю і кардинально не вирішить усі проблеми української політико-правової системи. Перш за все, кожен громадянин має привести у відповідність свій світогляд до демократичних цінностей та ідеалів. Тільки після цього можливі системні зміни в українському державному та суспільному житті. Бікамеральний парламент в такому разі виступатиме ефективним засобом для забезпечення ефективного функціонування вищих органів державної влади в інтересах українського народу. В такому разі це рішення має бути прийнято шляхом проведення повторного всеукраїнського референдуму, оскільки після схвалення українським народом цього питання минулого разу пройшло багато часу. Також такій реформі має передувати чимало інших (реформа місцевого самоврядування, особливо – адміністративно-територіального устрою). 

 

 

Гук Ганна Василiвна
Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ,3 курс,2 група

 

НІМЕЦЬКИЙ БУНДЕСРАТ ЯК ІНСТИТУТ ПРЕДСТАВНИЦТВА ІНТЕРЕСІВ ЗЕМЕЛЬ

 

Одним із основних органів державної влади будь-якої демократичної держави є парламент.

Під парламентом звичайно розуміють одно- або двопалатну представницьку установу. При цьому парламент кожної країни характеризується власними особливостями організації та функціонування.

Так, німецький Бундесрат у вітчизняній фаховій літературі визначається як верхня палата німецького Парламенту, а Бундестаг нижня. Однак у самій Німеччині більшість державознавців вважають, що тільки Бундестаг фактично є парламентом.

Аналіз положень Основного Закону ФРН дає можливість зробити висновок, що тільки Бундестаг обирається населенням, складається з депутатів і представляє німецький народ як єдине ціле.

Щодо юридичної природи Бундесрату, Основний закон обмежуються вказівкою на те, що «через Бундесрат землі приймають участь у законодавчому управлінні Федерацією і у справах Європейського Союзу» [1].

Отже, Бундесрат, або Федеральна рада Німеччини як його ще називають, складається з представників урядів земель, які їх призначають та відкликають.

Уряди федеральних земель шляхом свого представництва у Бундесраті беруть безпосередню участь у законотворчості федерації.

 Кількість представників, або голосів від кожної землі визначається відповідно до чисельності населення. Такий порядок називається принципом Бундесрату або геометричним принципом. При цьому, голоси однієї із земель не можна поділити, оскільки вони мають бути використані тільки одностайно та через відповідних членів або їх представників (стаття 51 Основного Закону ФРН).

Важливо також відзначити, що Бундесрат не є виборним органом і не має чітко встановленого строку повноважень. У його складі постійно здійснюються ротації, порядок та строк проведення яких залежать від виборів до ландтагів, тобто місцевих представницьких органів, а також від формування земельних урядів.

Цікавим є порядок обрання Президента Бундесрату, який очолює його роботу. Так, у 1950 році голови земельних урядів уклали «Кьонігстагську угоду», згідно з якою головування у Бундесраті змінюється на основі ротації відповідно до чисельності земельного населення, починаючи з найбільшої землі.

Дана процедура спрямована на встановлення рівності земель, не дивлячись на її численність та надання кожній права висувати свого кандидата у Президенти.

Фактична робота Бундесрату відбувається в комітетах, які формуються відповідно до завдань Бундесрату у законодавчому процесі.

Та не дивлячись на різноманіття напрямків діяльності німецького Бундесрату, основне його завдання полягає у законотворчій діяльності.

 Бундесрат, поряд з Бундестагом і Федеральним урядом, має право законодавчої ініціативи, хоча використовує його дуже рідко.

З метою визначення ролі Бундесрату у законотворчій діяльності потрібно зазначити, що «німецьке конституційне право розрізняє федеральні закони, які потребують схвалення Бундесрату, та закони, які не потребують такого схвалення. Закони, які потребують схвалення, досить чітко визначаються Основним Законом» [2, с. 11].

Зосередимося на процедурі ухвалення законів, які потребують затвердження Федеральної ради Німеччини. У тих випадках, коли Бундесрат підтримує законопроект, який він має схвалити, цей документ надсилається до уряду, який в свою чергу відправляє його Федеральному президентові на підпис.

Якщо ж  Бундесрат не підтримує законопроект то тоді Бундесрат, Федеральний уряд або Бундестаг можуть скликати погоджувальний комітет, до складу якого входять по 16 представників від Бундестагу і Бундесрату, але під час роботи у цьому комітеті члени Бундесрату звільняються від обов’язку виконувати рішення земельних урядів і виступають як незалежні політики задля вирішення суперечки [3, с. 142].

В частині участі Бундесрату у законотворчій діяльності щодо законів, які не потребують схвалення, він має право заперечувати або протестувати.

Якщо заперечення підтримується більшістю голосів Бундесрату, то більшість у Бундестазі може це заперечення подолати; заперечення, яке потребує двох третин голосів, так само може бути опротестоване двома третинами більшості Бундестагу (стаття 77 Основного Закону Німеччини).

Але звичайно вирішальну роль у прийнятті законів, що не потребують схвалення Бундесратом відіграє Бундестаг.

Потрібно відзначити, що Бундесрат користується своїм правом протесту лише в тих випадках коли співвідношення партійних більшостей у Бундестазі та Бундесраті є різним.

За певних умов Бундесрат може стати єдиним законотворчим органом і тим самим замінити Бундестаг.  Це можливе у тих випадках, коли Федеральний Президент вводить стан законодавчої необхідності, який передбачено ст. 81 Основного Закону Німеччини. Цей стан є тимчасовим та встановлюється, як правило на шість місяців.

Бундесрат також має ряд повноважень щодо федерального управління. Погодження Бундесрату потрібно більшості постанов Федерального уряду. Також Бундесрат приймає участь у федеральному нагляді за землями.

Таким чином, Бундесрат будучи інститутом представництва інтересів земель володіє значними повноваженнями, серед яких в першу чергу потрібно виділити участь у законотворчій діяльності.

Не дивлячись на те, що кількість законів, що потребують погодження Бундесрату є незначною, їх фундаментальний та конституційних характер дозволяє говорити про вагомість функціонування Бундесрату як для федерального управління так і для розвитку окремих земель.

 

Науковий керівник:                           к.ю.н., доцент Новиков О. В.

 

 

Жутова Софія Миколаївна

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 3 курс , 2 група

 

ВЕСТМІНСТЕРСЬКА МОДЕЛЬ КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМУ

 

Питання конституціоналізму постійно перебувають в центрі уваги, оскільки саме він здатний реально відображати стан розвитку держави, інститутів державної влади та громадянського суспільства.

Всі стадії розвитку суспільства супроводжувались спробами сформувати точне поняття конституціоналізму, його зміст, сутність і структуру.

Разом з цим, серед науковців сформувалась точка зору, згідно з якою  конституціоналізму неможливо надати однозначного хрестоматійного поняття .

Не дивлячись на це, правова доктрина формує певні види конституціоналізму. Так, дослідники конституційно-правової теорії виділяють три основні концепції конституціоналізму: формальну, матеріальну та інституційну, які закладають основи для існування відповідних моделей конституціоналізму – американської, англійської та європейської.

 Матеріальна концепція конституціоналізму базується на основі ідей лібералізму, а саме на політико-правових традиціях Сполученого Королівства Великобританії, де існує неписана конституція.

Взагалі, в Англії конституціоналізм ототожнюється із верховенством права. Саме таке розуміння конституціоналізму притаманне сучасній британській конституційній доктрині.

З даного приводу англійській вчений С. Маклвейн розглядає конституціоналізм як юридичне обмеження держави та повну протилежність свавільному правлінню.

Слід також відмітити, що всі інші наведені моделі крім вестмінстерської легко адаптуються до зміни зовнішніх і внутрішніх вимог і можуть модифікуватися для подолання кризових явищ у суспільно-політичній або економічній сфері держави.

Ідеї Вестмінстерської моделі конституціоналізму побудовані на суверенітеті парламенту, пануванні права й дії конституційних угод – юридично необов’язкових політичних і моральних конвенцій.

В межах даної моделі виконується функція парламентського контролю, який реалізується у формі надання офіційних запитів представникам виконавчої влади, роботи в комітетах, проведення консультацій та дебатів при внесенні поправок до законопроектів.

Дослідження даної моделі дозволяє диференціювати особливості взаємодії двопартійного парламенту та уряду залежно від форми державного правління.

Загальноприйнятою є позиція, що вестмінстерська модель відповідає парламентській республіці, в якій за умови поєднання виконавчої та законодавчої влади і домінування уряду над парламентом на парламентську опозицію покладається функція контролю над урядом.

Британська модель політичної опозиції є яскравим прикладом вестмінстерської моделі конституціоналізму. Мова йде про механізми державного впливу на опозицію, які можуть реалізовуватись шляхом нарахування додаткової заробітної плати лідеру опозиції, тобто голові опозиційного уряду.

Наведені факти підтверджують інституціоналізованість британської парламентської опозиції, яка фактично не має реальних важелів впливу на прийняття рішень з питань державного управління.

Попри це, вестмінстерська модель опозиції заснована на багатовікових традиціях і нормах та демонструє показовість опозиційної активності.

Параметри вестмінстерської системи політичного устрою, її особливості досі визначають характер основних процесів в країнах Британської Співдружності.

Говорячи більш детально, парламентський режим британського типу полягає в тому, що прем'єр-міністр, який є політичним главою виконавчої влади, є також головою партії більшості в Палаті Общин парламенту. Він формує уряд з числа членів партії більшості в парламенті, який несе колективну відповідальність перед Палатою Общин.

Поки зберігається більшість у парламенті, прем'єр-міністр може розраховувати на ухвалення всіх законопроектів, запропонованих його прихильниками, без внесення яких-небудь змін з боку опозиції. Прем'єр-міністр несе відповідальність перед парламентом і повинен зберігати підтримку правлячої партії.

Багато характерних рис даної моделі були експортовані у такі країни-члени Британської співдружності, як Канада, Індія, Австралія і Нова Зеландія. При цьому потрібно відмітити, що Нова Зеландія на відміну від інших названих держав має унітарний характер.

До даного переліку можна додати більшість англійських колоній в Азії і Західній Африці, а також Ізраїль.

Активно діє вестмінстерська модель в Індії, де вся повнота влади належить прем’єр-міністру, який спирається на більшість у нижній палаті парламенту, сформовану партією-переможцем парламентських перегонів чи партійною коаліцією. «Головний» міністр несе перед нею відповідальність за свої дії і може бути відправлений у відставку нижньою палатою. Звичайно це не означає перевиборів, скоріше за все члени коаліції знайдуть під час консультацій нову кандидатуру прем’єр-міністра і буде знову сформовано Кабінет міністрів.

Таким чином, вестмінстерського модель конституціоналізму має такі риси як стабільність, плюралізм, позитивна дискримінація, ротація політичних еліт шляхом проведення «прозорих» виборів.

 

Науковий керівник:                         к. ю. н., доцент Новиков О. В.

 

 

Корнєєва Ольга Віталївна

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 3 курс, 8 група

 

РОЗВИТОК ІНСТИТУТУ ПРЕЗИДЕНТСТВА В УКРАЇНІ

 

Першим політико-правовим актом, що започаткував процес реформування державної влади в Україні, була Декларація про державний суверенітет України, проголошена 16 липня 1990 року, яка вперше закріпила, що державна влада в Україні здійснюється відповідно до її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову.

Правляча політична еліта України, не маючи на той момент чіткого уявлення про місце і роль Президента за різних моделей республіканської форми правління, пішла найбільш простим шляхом: вдалася до запозичення передового (на її погляд) зарубіжного досвіду. Однак неврахування суспільно-політичних реалій тогочасної України призвело до того, що державний механізм “молодої” незалежної держави з Президентом на чолі будувався здебільшого шляхом “випробувань і помилок”.

5 липня 1991 року було прийнято низку законів. Серед них: “Про Президента Української РСР” і “Про вибори Президента Української РСР”. 1 грудня 1991 року відбулися загальні, прямі вибори глави Української держави, і вже 5 грудня новообраний Президент України (Л. М. Кравчук) склав присягу на пленарному засіданні Верховної Ради України.

Конституційна комісія розробила проект Концепції нової Конституції України, відповідно до якої, найбільш прийнятною для України визнавалася президентська республіка на зразок США. За такої форми правління Президентові однозначно відводилася роль найвищої посадової особи в державі і глави виконавчої влади. Саме така модель первісно й була закріплена в липні 1991 р., коли до Конституції УРСР 1978 року була внесена глава 12 “Президент Української РСР”, п. 4 якої встановлював, що Президент очолює систему органів державного управління, забезпечує їх взаємодію з Верховною Радою УРСР.

У подальшому для конституційного процесу в Україні був характерний перехід уподобань від американської до французької, що відповідно наклало свій відбиток на всі наступні зміни і доповнення до Конституції УРСР 1978 року, а також проектів нової Конституції України.

За прикладом Франції Україна обрала шлях напівпрезидентської республіки, де передбачалося, що посада президента співіснуватиме з посадою прем’єр- міністра. Слід пам’ятати, що інститут президентства був включений до вітчизняного конституційного права за відсутності будь-якого досвіду існування принципу розподілу влад на теренах України, саме тому первісно наша модель напівпрезидентської республіки була певним поєднанням відголосків радянської тоталітарної системи з французьким конституціоналізмом епохи П’ятої республіки.

Апогеєм розширення конституційних повноважень президента стало підписання 8 червня 1995 року Конституційного Договору між ВРУ і Президентом. Завданням цього акту було юридично вирішити “кризу влад”, яка головним чином полягала в тому, що Верховна Рада відмовлялася на законодавчому рівні закріпити повну самостійність глави держави у сфері формування внутрішньої політики держави та відповідних виконавчих структур. У підсумках за Конституційним Договором Україна отримала “сильного” Президента і “слабкого” Прем’єр-Міністра.

28 червня 1996 р. Верховна Рада прийняла Конституцію України кваліфікованою більшістю (315) голосів і закон про введення її в дію (338 голосів).

Відповідно до Конституції 1996 р. Президент перестав бути главою виконавчої влади і нібито випав із проголошеної ст. 6 Конституції тріади розподілу влад. Разом з тим йому відведена важлива роль у здійсненні розподілу влад, оскільки він пов'язаний обов'язком співробітництва і системою стримувань і противаг з усіма гілками влади, хоча структурно не входить до жодної з них.

Загалом відсутність в Конституції тези “Президент — глава виконавчої влади” дає змогу заперечити проти встановлення відносин “підпорядкованості” між урядом і Президентом України. Підпорядкованість Кабінету Міністрів Президентові, свідчила б про те, що останній є вищою структурною ланкою щодо уряду, а це прямо суперечить ч.1 ст. 113 Конституцій.

Однак навіть при “обмежувальному” підході до визначення компетенції Президента України обсяг його повноважень за Коституцією України в редакції 1996 р. все одно залишався вражаючим: ст. 106 описує його у тридцяти пунктах, і ще близько десяти розпорошені по тексту Конституції.

Фактично Президент України відповідно до Конституції 1996 р. поєднав у собі одразу три статуси  – глави держави, Верховного Головнокомандувача Збройних Сил і керівника зовнішньополітичної діяльності України.

Важливим недоліком Конституції 1996 р. стало те, що в руках Президента були сконцентровані надто широкі повноваження, які суб’єктивно підвищували його роль відносно парламенту та уряду. Особливо це стосувалося права призначати і звільняти з посад посадових осіб державного апарату. Якщо взяти до уваги ще й відповідальність усіх органів виконавчої влади перед Президентом, то фактично це робило його главою виконавчої влади.

Новий етап модернізації форми правління в Україні формально був започаткований зверненням Президента України до Українського народу з нагоди 11-ї річниці Незалежності, у якому глава держави запропонував перейти до парламентсько-президентської форми правління.

Аналізуючи Закон "Про внесення змін до Конституції України" № 2222-IV, можна констатувати прагнення законодавця втілити в Україні таку модель республіканської форми правління, яка є більш збалансованою в порівнянні з попередньою моделлю щодо співпраці трьох основних гілок державної влади. Незважаючи на суттєві обмеження повноважень Президента, за ним все таки було збережено вагомі важелі впливу як глави держави на державотворчі процеси в Україні.

Після обрання у 2010 р. Президентом України В. Ф. Януковича конституційний процес набрав нових обертів. Рішенням КСУ від 30 вересня 2010 р. № 20-рп/2010 Закон № 2222-IV було визнано неконституційним у зв’язку з порушенням конституційної процедури його розгляду і прийняття.  Було відновлено дію Конституції 1996 р. Таким чином, Україна знову повернулася до президентсько-парламентської форми правління, а отже Президент знову отримав те коло повноважень, що мав відповідно до Конституції України 1996 р.

Після відновлення дії Конституції 1996 р. велика кількість вітчизняних теоретиків права стояли на позиції, про необхідність повернення до Конституції 2004 р., парламентсько-президентську республіку вони вважають більш прийнятною для України, а звуження кола повноважень Президента необхідним для нормального функціонування державного механізму і розвитку держави.

Внаслідок подій, що відбулися взимку 2014 р. гостро постало питання про необхідність звуження кола повноважень Президента і збільшення компетенції Верховної Ради України у сфері управління державою. Це призвело до того, що 21 лютого 2014 р. Верховна Рада України прийняла Закон України “Про відновлення дії окремих положень Конституції України 2004 р”, в державі було встановлено парламентсько-президентську модель правління.

Таким чином, парламентсько-президентська форма правління для України: 1) є логічним завершенням довготривалого процесу конституційних реформ в Україні; 2) більш демократична та про європейська, а отже, вона є кроком на шляху євроінтеграції; 3) в ідеальному варіанті, саме така форма правління зможе убезпечити Україну від узурпації державної публічної влади главою держави.

Думається, що парламентсько-президентська модель правління є більш прийнятною для України і має більше шансів на існування в умовах сьогоденного суспільства.

 

Науковий керівник:                         к. ю. н., доцент Новиков О. В.

Степлюк Катерина Вячеславівна

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 3 курс, 1 група

 

ШЛЯХИ ПОДОЛАННЯ АБСЕНТЕЇЗМУ В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

 

Вибори є наймасовішою формою участі населення в політиці та управлінні. Однак з кожним роком рівень явки  в Україні на виборчих  дільницях стає все нижчим і нижчим. Ухилення громадян від участі у голосуванні на виборах, пасивний протест населення проти існуючої форми правління, політичного режиму і є абсентеїзмом. Наявність даної проблеми притаманна як Україні, так і багатьом зарубіжним державам.

У ст. 38 Конституції України за громадянами закріплено право «брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування». Йдеться саме про право, а не обов’язок громадянина брати участь у виборчому процесі, про добровільність участі у виборах, що не допускає примусового залучення громадян до участі у виборах.

Таким чином, можна констатувати той факт, що у демократичному суспільстві держава закріплює у власному законодавстві право громадян на добровільну участь у виборах, а не обов’язок. Кожен має право на свідомий вибір: брати чи не брати участь у виборах. А це певною мірою створює передумови для виникнення повної байдужості населення до політичного життя в суспільстві, зокрема до виборів – феномену абсентеїзму. Тенденція до зростання кількості індивідів, які відмовляються брати участь у виборах до владних структур піднімає питання легітимності влади.

В умовах тоталітарного режиму абсентеїзм носив дещо прихований характер. Агітувати населення за кандидатів на виборах не було сенсу (кандидат був один), і закликати брати участь у виборах також не було потреби, тому що участь у виборах носила примусовий характер.

Аналіз наукової літератури,практики проведення виборів дає можливість виявити ряд факторів, що вливають на низьку явку виборців для участі у голосуванні. Зокрема:

1. Відсутність довіри до системи влади – корумпованість і, як наслідок, неможливість впливу на існуючу систему.
2. Недовіра до кандидатів – постійне недотримання виборчих програм, створення професійною командою в уяві громадян лише певного образу даного політика.
3. Відсутність інтересу до політичного життя – форма, за якою прихованаперша/друга модель.
4. Невпевненість у тому, що голос конкретного виборця буде врахований і може вплинути на загальний результат виборів.
5. Наявність брудних технологій в організації та проведенні виборчої кампанії.

При цьому необхідно відзначити, що низький рівень політичної участі громадян не є виключно українською проблемою. Навіть у розвинених демократичних країнах  Європи залучення громадян до участі у виборах представляє собою завдання аж ніяк не з простих.

У західноєвропейській практиці застосовуються різні заходи боротьби проти цього явища – від встановлення юридичного обов’язку брати участь у виборах до штрафів.

У деяких країнах участь у голосуванні розглядається як найважливіший громадянський обов’язок і законодавчо передбачається обов’язковий вотум, тобто юридичний обов’язок виборців взяти участь у голосуванні. З метою подолання абсентеїзму використовуються методи негативного впливу: за ухилення нараховуються штрафи, обмежується підприємницька діяльність, прийняття на державну службу, можливе тимчасове тюремне ув’язнення. Також присутні методи позитивного впливу: виплата грошової нагороди за участь у голосуванні з бюджету чи надання додатково до відпустки одного дня. Існують приклади, коли в країнах обов’язковий вотум і принцип вільної участі у виборах законодавчо суміщені. Наприклад, Конституція Італійської Республіки 1947 року ч. 2 ст. 48 визначає: «Голосування – особисте і рівне, вільне і таємне. Його здійснення є громадянським обов’язком». За ухилення передбачені так звані моральні санкції: голова представницького органу місцевого самоврядування має право публічно висловити громадський осуд пасивному люду й навіть поіменно назвати таких виборців в усному чи письмовому виступі.

Важко відповісти на питання, чи потрібно Україні наслідувати досвід західноєвропейських країн щодо встановлення обов’язку в голосуванні на виборах. Наразі, ухиляючись від свого громадянського права, абсентеїсти створюють загрозу повернення до тоталітарного режиму, оскільки влада набуває рис не контрольованості, а розвиток успішного демократичного суспільства ставиться під загрозу. Але з іншого боку, абсентеїзм виступає індикатором суспільного настрою і рівня довіри до політичної системи, оскільки виражає або протест громадян, або відсутність будь-якого інтересу до політичного життя країни.

Для виходу із ситуації необхідно формувати в свідомості громадян почуття відповідальності за все, що відбувається в країні, адже ми самі творимо свою історію.

 

Науковий керівник:                           к.ю.н., доцент Новиков О. В.