Секція адміністративного права та правоохоронних органів V Всеукраїнської науково-практичної конференції студентів, аспірантів та молодих вчених

Євтушенко Яна Миколаївна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 2 курс, 5 група

ПРОЯВ НЕПОВАГИ ДО СУДУ: ПРОБЛЕМА ПРАКТИЧНОГО ЗАСТОСУВАННЯ НОРМИ

З огляду на аналіз судової практики національних судів, прояв неповаги до суду – це майже постійне явище, з яким стикаються судді, що демонструє низький рівень правової культури деяких суб’єктів судового процесу.

Під час розгляду справ окремі учасники процесу не вважають за необхідне з’явитися на судове засідання, не повідомляючи про причини своєї неявки, чим обурюють не лише свої опонентів, а й порушують права та інтереси окремих учасників процесу, які належним чином виконують свої процесуальні обов’язки. Недаремно подібну «нечемність» визнано адміністративним правопорушенням, а накладення адміністративного стягнення за таке правопорушення, що належить до повноважень судді, в свою чергу виступає гарантією «недоторканості» суддівського авторитету.

Притягнення винної особи до адміністративної відповідальності за прояв неповаги до суду є, здавалося б, достатньо ефективним механізмом впливу на правопорушників. Безпосередньо Конституцією України у ч. 5 ст. 129 передбачено можливість притягнення винної особи до юридичної відповідальності за неповагу до суду і судді. А відповідно до ст. 50 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» прояв неповаги до суду чи судді з боку осіб, які є учасниками процесу або присутні в судовому засіданні, тягне за собою відповідальність, установлену законом. Крім того, норми процесуальних кодексів також передбачають підстави для притягнення винної особи до певного виду юридичної відповідальності за прояв неповаги до суду.

В цілому статистичні дані щодо притягнення правопорушника до відповідальності за такий проступок містять невтішні показники. Відповідно до Звіту розгляду судами справ про адміністративні правопорушення та щодо осіб, які притягнуті до адміністративної відповідальності (за 2015 рік), який розміщений на сайті Державної судової адміністрації, виявлено, що судді більшість справ по ст. 185-3 КУпАП залишають без роз’яснень і закривають через малозначність, відсутність складу і події правопорушення. Коли станом на 1 грудня 2015 року у Єдиному державному реєстрі судових рішень у розділі «Господарське судочинство» міститься лише 2 постанови у справах про адміністративні правопорушення, передбачені ст. 185-3 КУпАП «Прояв неповаги до суду», то станом на 1 січня 2016 по 1 січня 2017 року – кількість таких постанов дорівнює 1. Тобто розуміємо, що українські суди майже не застосовують норму статті 185-3 КУпАП.

На думку Д. В. Лученко та О. О. Крестьянінова можна назвати основні причини, що призводять до рідкісного застосування суддями адміністративної відповідальності до винних осіб, що проявляють неповагу до суду. По-перше, переконання у складності і недієвості механізму притягнення правопорушників до відповідальності. Недієвість відображається у досить м’якій санкції у вигляді штрафу. По-друге, впевненість, що не варто зайвий раз дратувати учасників процесу. По-третє, побоювання, що притягнення правопорушника до адміністративної відповідальності за прояв неповаги до суду буде додатковою вагомою причиною для скарги на дії судді. Втім, слід вважати дані доводи безпідставними, а незастосування норми ст. 185-3 КУпАП суддею говорить про неспроможність або небажання судді реагувати на поведінку, яка порушує встановлений адміністративно-правовими нормами порядок. Крім того, така бездіяльність суду підриває довіру не лише до особи, яка обіймає посаду судді, її моральних і професійних якостей, а й дискредитує судову систему в цілому.

Однією з проблем, яка виникає при не притягненні винної особи за вчинення правопорушення, передбаченого ст. 185-3 КУпАП, є неможливість у спокійній та конструктивній обстановці встановити істину та винести справедливе рішення у конкретній справі. Крім того, така несумлінна поведінка зі сторони правопорушника та, у свою чергу, зі сторони судді призводить до відкладення розгляду справи, і, як наслідок – до затягування судового процесу. Ця проблема спричиняє виникнення більш масштабної.

Згідно з Пояснювальною запискою Верховного Суду України щодо необхідності удосконалення відповідальності за зрив розгляду судових справ та прояв неповаги до суду: чимало рішень, прийнятих Європейським судом з прав людини проти України, стосується порушення принципів судочинства, визначених статтею 6 Конвенції, де розгляд справи упродовж розумного строку є одним із них. Крім того, кількість подібних скарг до Європейського суду з прав людини постійно збільшується. А це, у свою чергу, призводить до втрати Україною міжнародного іміджу та тягне за собою значні витрати Державного бюджету України на виконання рішень Європейського суду з прав людини

Склад адміністративного проступку («прояв неповаги до суду») дає зрозуміти наступне: злісне ухилення від явки в суд свідка, потерпілого, позивача, відповідача; непідкорення зазначених осіб та інших громадян розпорядженню головуючого; порушення порядку під час судового засідання; так само вчинення будь-ким дій, які свідчать про явну зневагу до суду або встановлених у суді правил – становлять об’єктивну сторону правопорушення, і посягають на такий об’єкт адміністративно-правової охорони як суспільні відносини у сфері судоустрою. Наведені положення означають, що метою статті 183-5 КУпАП є притягнення до адміністративної відповідальності не всіх суб’єктів судового процесу, без яких розгляд судової справи стає неможливим. Крім того, «злісне ухилення» розуміється національними судами як повторність, і тому, спираючись на вище викладену норму, одноразовість вчинення діянь, передбачених об’єктивною стороною даного проступку, не тягне за собою адміністративної відповідальності.

Отже, щоб вміло застосувати норму, передбачену ст. 185-3 КУпАП, судді слід зорієнтуватися у понятті «злісність» та у формулюванні «вчинення будь-ким дій, які свідчать про явну зневагу». Злісність, можливо, дещо більше, ніж повторюваність. Так, на думку В. І. Тертишнікова, під злісним ухиленням має визнаватися навмисна неявка в суд за мотивами особистої чи корисливої зацікавленості в результаті справи, особливих стосунків з ким-небудь із учасників справи. А формулювання «вчинення будь-ким дій, які свідчать про явну зневагу» свідчить про невідповідність норми принципу правової визначеності як одному з аспектів верховенства права. За даної ситуації невідповідність принципу правової визначеності проявляється у неточності коментованої норми ст. 185-3 КУпАП.

У зв’язку з неутішними статичними даними та існуючою проблемою Радою суддів України було видано рішення від 4 листопада 2016 року № 74, де Рада суддів України звернула увагу суддів на необхідність реагування на прояви неповаги до суддів та затвердила рекомендації щодо притягнення до відповідальності за такі правопорушення.

З огляду на вище викладене, можна зробити висновок про необхідність підвищення дисципліни учасників судових проваджень щодо їх явки в суд, належного забезпечення своєчасного надходження за відповідними запитами суддів інформації та документів, необхідних для об’єктивного і повного розгляду судових справ, а також запобігання вчиненню поза межами судового засідання дій щодо перешкоджання здійсненню правосуддя.

Науковий керівник:                     к. ю. н., асистент Ковтун М. С.

Корнієнко Н. О.,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

Слідчо-криміналістичний інститут, 4 курс, 7 групи,

НАЦІОНАЛЬНЕ АНТИКОРУПЦІЙНЕ БЮРО УКРАЇНИ ЯК СУБ’ЄКТ ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ

На сучасному етапі розвитку держави корупція досягла такого рівня, що загрожує демократії та національній безпеці України. Відповідно до даних  міжнародної організації Transparency International 2016 року в Індексі сприйняття корупції Україна займає 131 місце з 176 країн (поряд  з Іраном, Камеруном, Непалом, Нікарагуа) [5]. Корупція вражає всі сфери суспільного життя, сприяє поширенню організованої злочинності, створює соціальну напругу, породжує у населення невпевненість у здатності влади здійснити організаційні та практичні заходи щодо подолання системної кризи й відродження України [7, с. 48]. Такий cтан в державі передбачає необхідність пошуку ефективних шляхів її подолання.

Проблема виникнення, становлення, організації та процесуальної діяльності Національного антикорупційного бюро України (далі – НАБУ), а також питання запобігання корупції досліджували такі науковці, як Є. В. Невмержицький, В. Т. Маляренко, Л. Д. Удалова, В. М. Тертишник, О. М. Юрченко, Г. І. Сисоєнко та інші.

Відповідно до положень ст. 36 Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції кожна Держава-учасниця забезпечує, відповідно до основоположних принципів своєї правової системи, наявність органу чи органів або осіб, які спеціалізуються на боротьбі з корупцією за допомогою правоохоронних заходів. Такому органу чи органам забезпечується необхідна самостійність, відповідно до основоположних принципів правової системи Держави-учасниці, щоб вони могли виконувати свої функції ефективно й без будь-якого неналежного впливу [4]. Закон України «Про запобігання корупції» у ст. 1 закріплює, що спеціально уповноваженими суб’єктами у сфері протидії корупції є органи прокуратури, НАБУ, Національне агентство з питань запобігання корупції [2]. НАБУ було створено на підставі прийняття Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України» від 14 жовтня 2014 р. Він є державним правоохоронним органом, на який покладаються попередження, виявлення, припинення, розслідування та розкриття корупційних правопорушень, віднесених до його підслідності, а також запобігання вчиненню нових [2]. В пояснювальній записці до законопроекту було зазначено, що одним зі шляхів підвищення ефективності протидії корупції є інституційна реформа органів, які здійснюють досудове розслідування і кримінальне переслідування у справах про корупційні злочини [9, с. 69]. З урахуванням положень ст. 1 Закону України «Про запобігання корупції» щодо визначення понять «корупційне правопорушення» та «корупція» ч. 5 ст. 216 Кримінального процесуального кодексу визначає підслідність досліджуваного органу досудового розслідування. До сфери повноважень самого НАБУ, відповідно до ст. 16 Закону, віднесено не тільки здійснення досудового розслідування кримінальних правопорушень, а й проведення оперативно-розшукових заходів з метою попередження, виявлення, припинення та розкриття кримінальних правопорушень, віднесених законом до його підслідності, вжиття заходів щодо розшуку та арешту коштів та іншого майна, які можуть бути предметом конфіскації або спеціальної конфіскації у кримінальних правопорушеннях, забезпечення на умовах конфіденційності та добровільності співпраці з особами, які повідомляють про корупційні правопорушення тощо [1]. Детективи НАБУ з метою попередження, виявлення, припинення та розкриття кримінальних правопорушень, які віднесені ст. 216 КПК України до його підслідності, за рішенням Директора цього бюро та за погодженням із прокурором Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (далі – САП) можуть також розслідувати кримінальні правопорушення, які віднесені до підслідності інших органів. Особливостями  цієї підслідності є, по-перше, можливість в окремих випадках розслідувати кримінальні правопорушення, які віднесені до підслідності слідчих інших органів, зокрема, якщо це пов’язано з попередженням, виявленням, припиненням та розкриттям зазначених вище кримінальних правопорушень. По-друге, зазначене процесуальне рішення приймається директором НАБУ та за погодженням із прокурором САП, водночас за загальним правилом (ст. ст. 36, 216, 218 КПК України), питання підслідності кримінальних проваджень прокурор вирішує самостійно. По-третє, персональна підслідність злочинів, передбачених ст. ст. 354, 364–370 Кримінального кодексу України, які були вчинені службовою особою НАБУ (крім Директора НАБУ, його першого заступника та заступника), детективам підрозділу внутрішнього контролю НАБУ. Тобто, з метою попередження, виявлення та розслідування правопорушень у діяльності працівників НАБУ у складі його центрального управління діє підрозділ внутрішнього контролю, який вправі здійснювати оперативно-розшукові заходи та досудове розслідування з метою попередження, виявлення, припинення та розкриття кримінальних правопорушень у діяльності працівників НАБУ. Водночас, вирішуючи питання про специфіку визначення підсудності кримінальних правопорушень підслідних НАБУ, законодавець вказує на те, що, якщо кримінальне правопорушення, досудове розслідування якого проводилося територіальним управлінням НАБУ, вчинено у межах територіальної юрисдикції місцевого суду за місцезнаходженням відповідного територіального управління НАБУ, то кримінальне провадження здійснює суд, найбільш територіально наближений до суду за місцезнаходженням відповідного територіального управління НАБУ, іншої адміністративно-територіальної одиниці [8, с. 123]. Ще при розробленні проекту Закону зазначалося, що такі законодавчі новели не відповідають загальній концепції порядку досудового розслідування, зокрема проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій покладено на слідчого, а оперативні підрозділи позбавлені повноважень виконувати будь-які дії без письмового доручення слідчого або прокурора. Таке розмежування функцій між службовими особами, які здійснюють досудове розслідування (слідчими), та особами, які виконують їх доручення в частині проведення негласних слідчих (розшукових) дій (працівники оперативних підрозділів), існує в усіх правоохоронних органах, які мають у своєму складі як органи досудового розслідування, так і оперативні підрозділи. Така «спеціалізація» співробітників цих органів викликана істотними відмінностями у цілях, формах, методах і засобах роботи при виконанні кожної із цих функцій. Виконання обох цих функцій одними і тими ж посадовими особами – детективами неминуче призведе до зменшення якості в роботі детективів  [6].

Таким чином, необхідною умовою подолання корупції в нашій державі є ефективна реалізація тих нормативно-правових актів, які дають змогу застосовувати реальні, конкретні заходи щодо запобігання, виявлення та припинення корупційних правопорушень у правозастосовній діяльності. Однак аналіз окремих положень Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України» так і не дає відповіді на логічне запитання, яким чином можна швидко, об’єктивно протидіяти корупції в Україні. При цьому деякі положення зазначеного нормативно-правового акта є колізійними [10, с. 72].

Отже, створене НАБУ є державним правоохоронним органом, створення якого загалом відповідає виконанню зобов’язань України, передбаченим міжнародними антикорупційними актами, але наявні деякі колізії в законодавстві, які потрібно врегулювати для кращої протидії корупції в Україні.

Список використаної літератури:

1. Кримінальний процесуальний кодекс України : Закон України від 13 квітня 2012 року № 4651VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/4651-17. – Заголовок з екрана.

2. Про запобігання корупції : Закон України від 14 жовтня 2014 року № 1700-VII [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/1700-18. – Заголовок з екрана.

3. Про Національне антикорупційне бюро України : Закон України від 14 жовтня 2014 року // Відомості Верховної Ради України. – 2014. – № 47. – Ст. 2051.

4. Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти корупції від 31 жовтня 2003 року : ратифікована Законом України від 18 жовтня 2006 року № 251-V // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 50. – Ст. 496.

5.Дані міжнародної організації Transparency International 2016 року про Індекс сприйняття корупції/ [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.transparency.org/news/feature/corruption_perceptions_index_2016. – Заголовок з екрана.

6. Зауваження Головного юридичного управління Апарату Верховної Ради України до проекту Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення діяльності Національного антикорупційного бюро України та Національного агентства з питань запобігання корупції» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://khpg.org/index.php?do=print&id=1419881689. – Заголовок з екрана.

7. Невмержицький Є.В. Корупція в Україні: причини, наслідки, механізми / Є. В. Невмержицький. – Київ : КНТ, 2008. – 368 с.

8. Сисоєнко Г. І. Підрозділи Національного антикорупційного бюро України як орган досудового розслідування / Г.І. Сисоєнко, А.В. Самодін // Часопис Академії адвокатури України. – 2015. – Том 8. – № 2(27). – С. 120–126.

9. Скулиш Є. Д. Державне бюро розслідувань як спеціально уповноважений суб’єкт протидії корупції / Є.Д. Скулиш // Вісник Національної академії адвокатури України. – 2013. – № 3. – С. 68–72.

10. Юрченко О. М. Національне антикорупційне бюро України: перспективи діяльності / О. М. Юрченко // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). – 2014. – № 2 (33). – С. 69–73.

Науковий керівник:                                         асистент Кулик К. Д.

Пархомов Євген Вікторович

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 4 курс, 20 група

ФУНКЦІЯ ПРЕДСТАВНИЦТВА ПРОКУРАТУРОЮ ІНТЕРЕСІВ ДЕРЖАВИ В СУДІ: АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

Обрання Україною євроінтеграційного вектору розвитку зумовлює необхідність продовження вдосконалення національного законодавства та приведення його у відповідність із законодавством ЄС. Так, відповідно до Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №11 від 19.09.2012 «Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції», місія публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції полягає в тому, щоб представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини та основоположні свободи, і забезпечувати верховенство права. У висновках Консультативної ради Європейських прокурорів CCPE №3 від 21.10.2008 «Роль прокуратури за межами сфери кримінального права» зазначається, що діяльність прокурорських служб за межами кримінального права визначається, насамперед, потребою суспільства у належному захисті прав людини та державних інтересів.

В рамках проведення «Судової реформи», Конституцію України було доповнено статтею 131¹ згідно із Законом №1401-VIII від 02.06.2016, відповідно до п. 3 ч. 1 якої, прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Регламентування порядку здійснення представництва інтересів держави в суді здійснюється, зокрема, Законом України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 №1697-VII (далі – Закон). Так, ч. 4 ст. 23 Закону визначає, що наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді; прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Разом з тим, ані Законом, ані процесуальним законодавством не регламентована процедура такого підтвердження. Судова практика сформувалася таким чином, що фактичним підтвердженням наявності таких підстав є відкриття провадження у справі. Проте, абз. 3 ч. 4 ст. 23 Закону передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб’єктом владних повноважень. Процесуальне ж законодавство не передбачає можливості оскарження ухвали суду про відкриття провадження у справі. Отже, не зрозумілою залишається процедура такого оскарження, орган, уповноважений розглядати таку скаргу – суд (в порядку якого судочинства може бути подана така скарга) чи вищестоящий прокурор, строки оскарження тощо.

Важливою ознакою правової держави є неухильне додержання верховенства права, що включає, зокрема, засади правової визначеності, розумності тощо. Так, слід зазначити, що ані Законом, ані процесуальним законодавством не визначені так звані присічні строки – строки існування прав та обов’язків, на які не поширюються загальні правила щодо зупинення, перерви чи поновлення строків позовної давності. А тому звернення прокурора з позовом до суду в інтересах держави, подача заяви про перегляд судових рішень разом із заявою про поновлення позовної давності можливе в будь-який час, навіть через багато років після виникнення спірних правовідносин.

У Наказі ГПУ від 28.11.2012 №6гн «Про організацію роботи органів прокуратури щодо представництва інтересів громадянина або держави в суді та їх захисту при виконанні судових рішень» були визначені пріоритетні напрямки представницької діяльності прокуратури, до яких були віднесені: захист інтересів держави у бюджетній системі та у сфері земельних відносин. Разом з тим, на даний час даний наказ скасовано у зв’язку із прийняттям однойменного Наказу ГПУ від 28.05.2015 №6гн, що було зумовлено необхідністю приведення відомчих нормативно-правових актів у відповідність до нового Закону. Проте чинний наказ не містить взагалі жодних пріоритетних напрямків в межах цієї функції, а основне завдання представництва визначено тотожно підставам такого представництва, що регламентовано ч. 3 ст. 23 Закону.

Прикінцевими положеннями Закону були внесені відповідні зміни до законів України «Про Кабінет Міністрів України», «Про центральні органи виконавчої влади», «Про місцеві державні адміністрації», «Про місцеве самоврядування в Україні» та інші стосовно прав даних органів звертатися з позовами до суду, якщо це необхідно для здійснення їх повноважень і відповідно бути позивачем або відповідачем у судах. Враховуючи це, а також необхідність обґрунтування прокурором наявності підстав для представництва інтересів держави (порушення або загрози порушення інтересів держави, їх захист не здійснює або неналежним чином здійснює відповідний орган державної влади, місцевого самоврядування чи інший суб’єкт владних повноважень, відсутній такий орган), можна стверджувати, що роль прокурора в цій сфері носить допоміжний характер по відношенню до діяльності компетентних органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, які можуть самостійно захищати свої інтереси в суді. Все це в сукупності зменшує правозахисний потенціал органів прокуратури та не сприяє виконанню завдань, визначених ст. 1 Закону.

Крім того, важливим під час реформування законодавства є збереження та забезпечення єдності юридичної термінології. Так, в абз. 3 ч. 3 ст. 23 Закону визначено, що «не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній…» Слід зазначити, що ані в Цивільному кодексі України, ані в Господарському кодексі України, ані в інших нормативно-правових актах поняття «державна компанія» не використовується, натомість ГКУ оперує поняттям «державне підприємство». Тобто, така неузгодженість між нормами права може на практиці викликати сумніви щодо того, чи підпадають державні підприємства під заборону здійснення прокуратурою представництва їх інтересів в суді.

Підсумовуючи, можна переконливо стверджувати про наявність тенденції до значного законодавчого звуження функцій прокуратури. Представництво інтересів держави в суді є одним із основних напрямків прокурорської діяльності, а тому потребує належного правового регламентування та подальшого вдосконалення законодавства. Зокрема, необхідно привести положення Закону у відповідність до Конституції України; на рівні Закону та процесуального законодавства детально врегулювати питання підтвердження підстав для представництва; ввести чітко визначені строки, в межах яких прокурор має право на представництво інтересів держави в конкретних правовідносинах; на рівні підзаконного акту закріпити пріоритетні напрямки представництва інтересів держави в суді; забезпечити єдність термінології шляхом внесення змін у відповідні нормативно-правові акти.

Науковий керівник:                                           к.ю.н., ас. І. В. Юревич