СЕКЦІЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА ТА ПРОЦЕСУ

Горб Т. І

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого

Слідчо – криміналістичний інститут

Студентка 3 курсу 3 групи

« РОЗУМНІ СТРОКИ» РОЗГЛЯДУ СПРАВ
У КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТАНДАРТІВ СУДОЧИНСТВА

Серед першочергових реформ, які впроваджуються в Україні, особлива увага приділяється саме судовій реформі, основні напрямки які були визначені у Стратегії реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015–2020 рр.(далі – Стратегія). На виконання першого етапу, визначеного Стратегією, який передбачав не- відкладне оновлення законодавства, 3 жовтня 2017 року Верховною Радою України був прийнятий проект Закону «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів». Як зазначається у пояснювальній за- писці щодо даного проекту, необхідність внесення змін до процесуаль- ного законодавства обумовлюється недосконалістю судового захисту в Україні, на яку неодноразово вказував у своїх рішеннях Європейський суд з прав людини ( далі – ЄСПЛ). Зокрема, це стосується недотримання розумних строків розгляду справ. Це підтверджується чисельними рі- шеннями, в яких констатуються порушення Україною права на справед- ливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, передбаченого у Європейській Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ( далі – Конвенція).

Поняття «розумного строку» вперше знайшло свою правову регла- ментацію у листі Верховного Суду України від 25 січня 2006 року No1–5/45 «Щодо розумних строків розгляду справ».Водночас дискусії стосовно визначення критеріїв розумності строків тривають і досі, оскільки чинним процесуальним законодавством не передбачено визна- чення цього поняття. ЄСПЛ в рішенні по справі «Броуган та інші проти Сполученого Королівства» роз’яснив, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ і було б неприродним встановлювати один строк у конкретному часовому виразі для усіх ви- падків. Після встановлення часових рамок розгляду справи ЄСПЛ оцінює «розумність» строку крізь призму взаємопов’язаних критеріїв, що до- зволяють зробити висновки про розумність строку розгляду конкретної справи. Тобто, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних критеріїв, виробленою практикою ЄСПЛ, зокрема складності справи, поведінки заявника, поведінки державних органів, значущості питання для заявника тощо. У Конвенції у ст.6 за- кріплює право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумно- го строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. На жаль, сьогодні практика цивільного судочинства не в повній мірі відпо- відає європейським стандартам цивільного судочинства, як право на справедливий судовий розгляд, насамперед, у частині дотримання ро- зумності строків розгляду справи, адже однією з основних проблем правосуддя в Україні, що визнається ЄСПЛ є неоперативність та значна тривалість судового розгляду та виконання судових рішень.

Так, можна взяти до уваги справу «Бурмич та інші проти України», щодо якої 12 жовтня 2017 року Велика палата Європейського суду з прав людини прийняла рішення, яке стосується системної проблеми невико- нання державою судових рішень у розумні строки, що в свою чергу по- рушувало ст. 6 Конвенції. Це рішення стало доленосним, адже ЄСПЛ постановив вилучити із реєстру справи п’яти заявників, які скаржилися на невиконання чи надмірно тривале виконання рішень національних судів та відсутність ефективних засобів правового захисту, а разом з ними усі інші заяви, які стосуються таких самих порушень. Це означає, що ЄСПЛ не буде розглядати по суті однотипні індивідуальні скарги, а передасть їх на розгляд Комітету Міністрів Ради Європи.(далі – Комітет Міністрів)

Більше того, ЄСПЛ постановив, що у подальшому усі заяви проти України щодо невиконання судових рішень не будуть розглядатися, а пе- реадресовуватимуться до Комітету Міністрів. Констатація системності такої проблеми відбулася у 2009 році у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» тоді Суд застосував процедуру «пілотного рішення», щоб спонукати державу-відповідача до вирішення великої кількості індиві- дуальних справ, породжуваних однією і тією самою структурною про- блемою, що існує на національному рівні. З того часу питання вирішен- ня цієї проблеми неодноразово піднімалося і в ЄСПЛ і в Комітеті Міністрів, однак, результату нашою державою досягнуто не було. З кожним роком приплив таких заяв лише збільшувався.

Щодо нововедень до ЦПК то було закріплено і декілька дієвих інститу- тів, що мають сприяти ефективності цивільного судочинства з точки зору дотримання розумності строків судового розгляду. По-перше, йдеться про регламентацію спрощених проваджень у цивільному судочинстві, що про- являється у диверсифікації позовного провадження на звичайний та спро- щений порядок. Особливостями останнього зокрема є те, що підготовка справи до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження здійсню- ється письмово, строки розгляду справи скорочені порівняно зі строками розгляду справи у загальному позовному провадженні. По-друге, з метою недопущення зловживання сторонами своїми процесуальними правами за- для затягування судового процесу вперше на рівні цивільного процесуаль- ного законодавства пропонується закріпити певні санкції за вказані дії.

Враховуючи все вищевикладене, можна сказати, що поняття «розумно- го строку» розгляду справи є таким, що потребує подальшого доктриналь- ного та практичного вдосконалення. Для його визначення в першу чергу встановлюється чіткий часовий проміжок тривалості судочинства. При цьому важливим є те, що при розгляді справи треба враховувати складність конкретної справи, поведінки заявника та відповідних державних органів, а також особливого правового становища особи, яка звертається за захистом свого порушеного права та важливості предмета спору для неї.

Науковий керівник : асистент кафедри цивільного процесу, к.ю.н Кравцов С. О

Жданюк Назарій Володимирович,

випускник Інституту прокуратури та кримінальної юстиції Національного юридичного університету імені Ярос- лава Мудрого

ОСОБЛИВОСТІ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ У ПРАВОВІДНОСИНАХ, ПОВ’ЯЗАНИХ ІЗ ШТУЧНИМ ІНТЕЛЕКТОМ

За останніми оцінками в 2020 році здібності штучного інтелекту перевершать людський. В 2023 році всі потяги в Німеччині будуть без- пілотні, в 2030 році кількість автопілотних автомобілей на дорогах пере- вершить звичайні. Також, сьогодні ні для кого не секрет, що через 10– 15 років близько 40 % професій зникнуть і будуть автоматизовані.

Однак, у випадках, коли штучний інтелект вирішить діяти не за за- коном або ж при виникненні технічної помилки буде спричинена шкода, невідомо хто буде нести відповідальність.

На сьогодні існують 3 думки, щодо вирішення цього питання:

1. Відповідальним буде замовник, що надавав технічні завдання роз- робникам, щоб створити програму для своїх цілей.

2. Відповідальність буде покладена на розробника – особу або групу осіб, що створили такого роду інтелект.

3. Штучний інтелект буде виступати самостійним суб’єктом юридич- ної відповідальності.

Дане питання слід поділити на дві сфери:

– відповідальністьувипадкувчиненняправопорушення(наприклад, кримінального чи адміністративного)

– відповідальність за завдану шкоду, що не містить в собі ознак публічних правопорушень (цивільно-правова)

На нашу думку, існують наступні варіації покладення юридичної відповідальності на вищезазначених суб’єктів.

1. Відповідальність замовника програми:

– у випадку, коли штучний інтелект вчинить кримінальне правопо- рушення, замовник може бути притягнений до відповідальності, лише у випадку, коли його технічні завдання (чи інша документація, складена замовником у ході створення програми) будуть містити прямі вказівки на вчинення злочину. При цьому, якщо штучний інтелект був викорис- таний у будь-який спосіб замовником, він може нести відповідальність як виконавець. Якщо ж штучний інтелект діяв автономно, але був роз- роблений для вчинення правопорушення на завдання замовника – він буде нести відповідальність як співучасник (вид співучасті буде залежа- ти від специфіки вчинюваних замовником дій). У випадку, коли вчинен- ня злочину буде запрограмовано без відома замовника – таку відпові- дальність буде нести розробник. Якщо, у завданнях розробника не має наміру на вчинення злочину – він не буде нести відповідальність;

– якщо ж штучний інтелект завдасть цивільно-правову шкоду – це питання є не вирішеним. На нашу думку, в процесі розробки законодав- ства в цій сфері, для початку штучний інтелект необхідно визнати дже- релом підвищеної небезпеки, де відповідальність за нього незалежно від вини буде нести власник. Однак, на сьогодні все залежить знову від технічних завдань: у випадку, наявності прямих вказівок замовника на нанесення такої шкоди – він буде нести відповідальність. Якщо штучний інтелект нанесе таку шкоду і в діях замовника не буде вказівок на це – він не буде нести відповідальності, в такому разі відповідальність буде нести розробник.

2. Відповідальність розробника штучного інтелекту:

– за вчинення злочину, відповідальність розробника настає лише у разі, коли у вихідному коді штучного інтелекту є вказівки на вчинення протиправних дій;

– зананесенняцивільно-правовоїшкоди,розробникбуденестивід- повідальність аналогічно кримінальній – за наявності його умислу під час програмування. Однак, якщо збитки будуть відшкодовані замовником, на нашу думку, він буде мати право регресу до розробника.

3. Якщо ж штучний інтелект в процесі свого розвитку вчинить право- порушення, і це неможливо було передбачити ні з технічних завдань, ні з його вихідного коду – замовник і розробник не можуть нести відповідальність.

На сьогодні, законодавча база з цього питання – відсутня і ми може- мо лише здогадуватись, яким шляхом піде законодавець і судова практика. В таких випадках необхідно розуміти, що штучний інтелект, якому, наприклад, 2 роки – це вже не та програма, яку придбав замовник або створював розробник. Особливість цих відносин полягає в тому, що такого роду програми – автономні, і можуть діяти за межами вихідного коду і, як наслідок, умислу розробника. Вони постійно розвиваються і змінюються, при цьому інколи неможливо визначити, що станеться з ними через певний проміжок часу. Саме тому питання визначення вини у таких ситуаціях настільки проблемне. Безумовно, в майбутньому штуч- ний інтелект буде визнаним самостійним суб’єктом правовідносин, що робити до тих пір залишається невизначеним.

Науковий керівник: Янишен В. П.

Коваленко Владислав Андрійович

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого господарсько- правовий факультет, 3 курс, 2 група

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ СУДОВОГО ПОРЯДКУ ЗВЕРНЕННЯ СТЯГНЕННЯ НА ПРЕДМЕТ ІПОТЕКИ

На сьогодні, іпотека є одним з найбільш дієвих засобів забезпечення виконання зобов’язання, метою існування якого є надання кредитору можливості, у разі невиконання чи неналежного виконання боржником свого обов’язку, задовольнити свої вимоги за рахунок предмету іпотеки. Виходячи з цього, можна стверджувати, що ключовим етапом іпотечних правовідносин, на якому реалізуються завдання останніх, є момент звер- нення стягнення на предмет іпотеки.

Основним нормативно-правовим актом, що регулює іпотечні право- відносини є Закону України «Про іпотеку» від 05.06.2003 No 898-ІV (далі Закон України «Про іпотеку»). Відповідно до ч. 1 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» «У разі невиконання або неналежного виконання борж- ником основного зобов’язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом». Аналізуючи дане положення, доцільним є визначення того, що вважається порушенням зобов’язання Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу: « Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання)». Неналежним виконанням зобов’язання є, також, його прострочення. Відповідно до ст. 612 Цивільного кодексу: «Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов’язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. ».

Цікавим є те, що законодавець не визнає ухилення кредитора від прийняття виконання зобов’язання, як підставу для його невиконання. Відповідно до ч. 1 ст. 537 Цивільного кодексу «Боржник має право ви- конати свій обов’язок шляхом внесення належних з нього кредиторові грошей або цінних паперів у депозит нотаріуса, нотаріальної контори в разі відсутності кредитора або уповноваженої ним особи у місці ви- конання зобов’язання, або ж у разі ухилення кредитора або уповноваже- ної ним особи від прийняття виконання або в разі іншого прострочення з їхнього боку». Таким чином, належним виконанням з боку боржника буде вважатися вжиття ним вказаних вище дій, якщо інше не встановле- но законом. Проте, частою є ситуація, коли боржник не усвідомлює на- явності такого способу погашення вимог, що дає можливість для зло- вживання кредитором.

Найбільш поширеним способом звернення стягнення на предмет іпотеки є судовий. Кредитор має право звернутися до суду із позовом без дотримання вимог щодо надання боржнику 30 днів для погашення бор- гу. При чому, як правило, у позовній заяві наявні, також вимоги щодо усунення перешкоди у здійсненні права власності, та виселення мешкан- ців житла. Слід вказати, що питання виселення мешканців житла є досить спірним, в силу існування заборони, встановленої ч. 2 ст. 109 Житлово- го кодексу України, що установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщен- ня при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпоте- кою відповідного жилого приміщення. У низці судових рішень, зокрема, у Постановах Верховного суду України у справах No 6-197цс16 від 22.06. 2016 р,та No 6-1484цс15 від 21. 11. 2015 року, було виражено правові по- зиції щодо того, що виселення не повинно проводитися без надання ін- шого житлового приміщення, якщо житло є придбаним не за кошти, отримані у кредит, який забезпечений цим житлом. Проте, спірним є питання забезпеченості прав кредитора, адже, фактично, у разі відсут- ності у боржника іншого житла, усі можливості кредитора щодо пред- мета іпотеки є нікчемними без виконання з його боку обов’язку надати нове житло, що є досить невигідним для останнього.

В рішенні суду, про звернення стягнення на предмет іпотеки, мають бути зазначені: 1) загальний розмір вимог та всі його складові, що під- лягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; 2) опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; 3)заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; 4) спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; 5) пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; 6) початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Слід звернути увагу, що, зазначаючи початкову ціну предмета іпоте- ки для його подальшої реалізації, суд повинен указати, що початкова ціна встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності/незалеж- ним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Такого висновку дійшов суд, у Постанові Верховного Суду України від 23. 12. 2015 року No 6-1205цс15, та є обов’язковим для всіх судів України.

Аналізуючи вищевказане, можна дійти висновку про те, що навіть при поверхневій оцінці процесу звернення стягнення на предмет іпотеки у судовому порядку, можна виявити певні недосконалості, що іноді при- водять до серйозних зловживань з боку обох сторін. Корінь вирішення цих проблем має полягати у побудові судової практики на максимальній збалансованості дотримання прав боржника та кредитора. При чому, не можна забувати і про завдання досліджуваного механізму. Так, захист прав однієї зі сторін, не повинен суперечити сутності іпотеки, адже в та- кому разі, втрачається її забезпечувальна можливість, що робить її по- вністю безглуздою.

Корсунська Анастасія Дмитрівна

Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого Слідчо-криміналістичний інститут,
3 курс, 4 група

ІНСТИТУТ ВРЕГУЛЮВАННЯ СПОРУ ЗА УЧАСТЮ

СУДДІ ТА ЙОГО ВІДМІННІСТЬ ВІД МЕДІАЦІЇ

Наприкінці 2017 року у процесуальному законодавстві було впрова- джено новий інститут врегулювання спору за участю судді. Останнім часом в Україні спостерігається все більше перенавантаження судів, а судовий порядок вирішення спорів значно домінує над мирним вирі- шенням конфліктів. Так, наприклад, у США до судів доходить лише близько тридцяти відсотків справ, що пояснюється поширеністю та ефективністю застосування процедур медіації.

Сутність зазначеного інституту полягає у досягненні угоди між сто- ронами щодо спору за допомогою посередника, яким виступає суддя. У гл. 4 третього розділу ЦПК передбачається, що до початку розгляду справи по суті, за взаємною згодою сторін може бути проведено врегу- лювання спору за участю судді. Врегулювання спору проводиться суддею в провадженні якого перебуває справа. Якщо сторони дійшли згоди під час цієї процедури, суддя затверджує мирову угоду сторін, а якщо кон- флікт не було врегульовано в ході цієї процедури, то справа передається на розгляд іншому судді. [1]. Але поряд із цим виникає питання щодо основної функції суду, якою виступає здійснення правосуддя, а не вре- гулювання конфлікту. На даний момент у багатьох країнах світу спосте- рігається зміна уявлень про функції суду, що не оминуло і Україну. З огляду на зарубіжний досвід, можна сказати, що такий спосіб вирішен- ня конфліктів є ефективним, але залишається відкритим питання, чи буде такий інститут дієвим в Україні.

Також для врегулювання спору суддею та досягнення згоди між сторонами необхідні відповідні знання та вміння, що пов’язано з питанням навчання суддів, адже медіатори у звичайному розумінні про- ходять відповідні курси та отримують сертифікат, що підтверджує їх кваліфікацію. Виникає необхідність здійснення відбору суддів, які мають бажання займатися примиренням сторін та спроможні бути ефективними під час спілкування зі сторонами спору з метою їх при- ведення до примирення.

Серед переваг даної процедури можна виокремити: економія часу, коштів, гарантоване вирішення спору, яким будуть задоволені обидві сторони, конфіденційність з боку судді та сторін, добровільність сторін та судді в прийнятті участі в цих переговорах, гарантоване право на за- хист своїх прав в судовому порядку, якщо одна із сторін не буде викону- вати угоду, затверджену судом; сторони не несуть ніяких додаткових витрат, оскільки їх вартість покривається сумою судового збору. Ще одним позитивним аспектом є закріплення у ЗУ «Про судовий збір» можливості повернення 50 % від сплачених коштів судового збору в разі укладення мирової угоди, що також може стимулювати сторони до мир- ного вирішення спору.

Також слід розрізняти поняття медіації та врегулювання спору за участю судді: у першому випадку проводяться переговори між сторона- ми конфлікту за підтримки посередника-медіатора з метою пошуку рі- шення, якщо розглядати другий випадок, то тут ідеться про спілкування сторін із суддею задля отримання роз’яснень та додаткової інформації з метою оцінки сторонами перспектив судового розгляду спору; медіація орієнтована на потреби і інтереси сторін, у той час як врегулювання спо- ру за участю судді керується позиціями сторін; посередником виступає незалежний медіатор, якого обирають сторони, а у досліджуваному ін- ституті посередником виступає суддя, в провадженні якого перебуває справа [2, с. 28]. Також слід зазначити про можливість застосування у часі: медіація може проводитись на будь-якій стадії судового процесу, а врегулювання спору за участю судді виключно до початку розгляду справи по суті; при медіації тривалість процедури визначається за по- годженням сторін, у другому випадку – протягом розумного строку, але не більше 30 днів.

Таким чином, на сьогодні питання щодо процедури врегулювання спору за участю судді в цивільному судочинстві набуває все більшої актуальності. З впровадженням даного інституту необхідно звернути увагу на підготовку суддів відповідної спеціалізації, що буде впливати на ефективність вирішення спорів. Важливо розрізняти два раніше за- значені інститути та розуміти їх переваги та недоліки.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Цивільний процесуальний кодекс України: закон України від 18 бе- резня 2004 р. No 1618-IV.

2. Т. Кисельова Інтеграція медіації в судову систему України/Кисельо- ва Т. – 2017 С.28

Науковий керівник: Кравцов С. О., асистент кафедри цивільного процесу

Хоменко Марина Віталіївна

НЮУ імені Ярослава Мудрого ІПКЮ, 2 курс, 20 група

ОКРЕМІ ПИТАННЯ ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

Відповідно до ст. 54 Конституції України громадянам гарантується захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв ́язку з різними видами інте- лектуальної діяльності. Право інтелектуальної власності у найширшому розумінні означає закріплені законом права на результат інтелектуальної діяльності в промисловій, науковій, художній, виробничій та інших га- лузях. Законодавство, яке визначає права на інтелектуальну власність, базується на праві кожного володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, які, будучи благом не матеріальним, зберігаються за його творцями і можуть використову- ватися іншими особами лише за узгодженням з ними, крім випадків, визначених законодавством. Українське законодавство містить багато неузгоджень і прогалин щодо інтелектуальної власності, що неприпус- тимо, тому існує потреба узгодженості і відповідності законодавства міжнародно-правовим нормам.

Сьогодні далеко не всі результати інтелектуальної діяльності мають належну правову охорону в нашому законодавстві. Це, зокрема, стосу- ється комерційної таємниці, топографій інтегральних мікросхем, науко- вих відкриттів і раціоналізаторських пропозицій. Із проголошенням незалежності України правове регулювання інтелектуальної власності було започатковано на нових засадах. Суттєві зміни були внесені в право- ве регулювання інтелектуальної власності Конституцією України. Стаття 55 Конституції України проголошує право на захист прав і свобод людини. Кожному гарантується право оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядуван- ня, посадових і службових осіб. Безперечно, зазначені конституційні принципи поширюються на права і свободи творців інтелектуальної власності. Оскільки Україна відноситься до континентальних правових систем, ключові положення права інтелектуальної власності містяться у Четвертій книзі Цивільного кодексу України.

Згідно зі Статтею 441 Цивільного кодексу України, використанням твору є його: опублікування; відтворення будь-яким способом та у будь- якій формі; переклад;переробка, адаптація, аранжування та інші подібні зміни;включення складовою частиною до збірників, баз даних, антологій, енциклопедій тощо;публічне виконання;продаж, передання в найм (орен- ду) тощо; імпорт його примірників, примірників його перекладів, пере- робок тощо. Використанням твору є також інші дії, встановлені Законом. Ця стаття передбачає такі способи використання твору як опублікування твору або випуск його у світ. Опублікуванню твору присвячено статтю 442 ЦК; відтворення твору будь-яким способом та у будь-якій формі. Це право можна також назвати правом на повторне надання твору об’єктивної форми. Відтворення робить твір доступним іншим особам. Відтворенням є не тільки надання твору об’єктивної форми, а й втілення його в іншу форму. Між тим, прийняття національного законодавства без сталої концепції і визначення стратегії призвело до його суттєвих недоліків і хронічного відставання від потреб часу. То ж стратегічно регулювання права інтелектуальної власності в Україні підкорено ідеї інтеграції до європейської спільноти. Наприклад, відповідно до укладеної в червні 1994 р. Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС Україна зобов’язалася до 1 березня 2003 р. забезпечити належний рівень охорони прав на всі об’єкти інтелектуальної власності на рівні країн ЄС.

Постановою КМ України 1998 р. затверджено Концепцію адаптації законодавства України до законодавства ЄС, згідно з якою передбачене поетапне приведення законодавства про інтелектуальну власність у від- повідність з правовими нормами країн ЄС. Після створення і, пізніше, реформування Державного департаменту інтелектуальної власності, він став координаційним центром із приведення законодавства України у сфері інтелектуальної власності до міжнародних вимог. Цього вимагає курс України на інтеграцію в ЄС, зокрема, МОТ та інші євроструктури економічного і політичного спрямування. Розвитком та захистом інте- лектуальної власності в усьому світі займається ВОІВ, заснована ООН в 1967 році. Вона сприяє підписанню нових міжнародних угод та модер- нізації національних законодавств, заохочує адміністративне співробіт- ництво між країнами, надає технічну допомогу країнам, що розвивають- ся, і утримує служби, які полегшують міжнародний захист винаходів, знаків та промислових зразків. Проте процес погодження вітчизняного законодавства ще далекий від завершення. Проблеми правового регулю- вання права інтелектуальної власності полягають в неузгодженості норм чинного законодавства про інтелектуальну власність, зокрема, змісту законів «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», «Про охорону прав на зазначення походження товарів», «Про авторське право та суміж- ні права», зі змістом норм, які закладені в Цивільному кодексі України, що створює проблеми для належного правового регулювання даного виду відносин. Законодавство покладає такий захист на державу, але в жод- ному законі чітко не прописані механізми цього захисту, на які органи він покладається та який порядок здійснення і притягнення до відповідальності осіб, які винні у вчиненні дій, що завдають шкоди честі і гід- ності автора.

Таким чином, на підставі вищевикладеного, є доцільним прийняття нових законодавчих актів, які б чіткіше регламентували питання захисту прав на такі об’єкти інтелектуальної власності та приведення чинного законодавства у сфері інтелектуальної власності у відповідність до між- народно-правових норм, а також застосування більш суворих заходів покарання до осіб, винних у порушенні прав інтелектуальної власності.

Науковий керівник: Кацюба К. В., асистент кафедри цивільного права НЮУ ім. Ярослава Мудрого.

Хохлова Людмила Анатоліїнва,

студент 3 курсу 1 групи, Слідчо-криміналістичного інституту НЮУ ім. Ярослава Мудрого

ЗАПЕРЕЧЕННЯ ВІДПОВІДАЧА ПРОТИ ПОЗОВУ

Чинна редакція Цивільного процесуального кодексу від 03.10.2017 (далі – ЦПК України) яка набрала чинності 15 грудня 2017 містить пев- ну кількість норм, що гарантують відповідачу реалізацію права на захист проти пред’явленого позову. Це стосується перш за все, реалізації права на заперечення проти позову. Одним із проявів змагальності сторін в ци- вільному судочинстві є подання відповідачем до суду відзиву на позов.

Відповідно до ЦПК, про прийняття позовної заяви до розгляду та відкриття провадження у справі суд постановляє ухвалу, в якій, зокрема, зазначається строк для подання відповідачем відзиву на позов. Подання відзиву на позов є правом, а не обов’язком відповідача. Але все ж таки здебільшого, провідні юристи та науковці в галузі права рекомендують, використати дане право та подавати до суду відзив на позов.

Відзив на позовну заяву – це заява по суті справи. У відзиві відпо- відач викладає заперечення проти позову. При цьому заперечення може нести як матеріально – правовий так і процесуальний характер. Чинне законодавство ставить досить чіткі вимоги до складання відзиву як про- цесуального документу. Дані вимоги перелічені в ст. 178 ЦПК. Відзив повинен містити:

1) найменування (ім’я) позивача і номер справи; 2) повне наймену- вання (для юридичних осіб) або ім’я (прізвище, ім’я та по батькові для фізичних осіб) відповідача, його місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), пошто- вий індекс, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному держав- ному реєстрі підприємств і організацій України (для юридичних осіб, зареєстрованих за законодавством України), реєстраційний номер облі- кової картки платника податків (для фізичних осіб) за його наявності або номер і серію паспорта для фізичних осіб – громадян України, номери засобів зв’язку, офіційну електронну адресу та адресу електронної пошти, за наявності; 3) у разі повного або часткового визнання позовних вимог – вимоги, які визнаються відповідачем;ь4) обставини, які визнаються від- повідачем, а також правову оцінку обставин, надану позивачем, з якою відповідач погоджується; 5) заперечення (за наявності) щодо наведених позивачем обставин та правових підстав позову, з якими відповідач не погоджується, із посиланням на відповідні докази та норми права;т6) пе- релік документів та інших доказів, що додаються до відзиву, та зазна- чення документів і доказів, які не можуть бути подані разом із відзивом, із зазначенням причин їх неподання; 7) заперечення (за наявності) щодо заявленого позивачем розміру судових витрат, які позивач поніс та очікує понести до закінчення розгляду справи по суті; 8) попередній (орієнтов- ний) розрахунок суми судових витрат, які відповідач поніс і які очікує понести в зв’язку із розглядом справи. Відповідач За допомогою відзиву інформує суд про наявність в судовому процесі конкретних процесуаль- них недоліків, які можуть впливати на процедуру розгляду справи, перешкоджати подальшому розгляду справи або взагалі унеможливлюють її розгляд.

Детальний та змістовний аналіз положень ст. 179 ЦПК України дозволяє зробити наступні висновки, що відзив може містити елементи матеріально-правового змісту (матеріально-правове заперечення), зо- крема спростування або заперечення фактів викладених у позовній за- яві з відповідним посиланням на норми матеріального права та існуючу у відповідача доказову базу, а також відзив може містити елементи процесуального змісту (процесуальне заперечення).

Шляхом подання процесуальних заперечень відповідач інформує суд про наявність в судовому процесі конкретних процесуальних недоліків, які виступають перешкодою до подальшого розгляду справи або взагалі унеможливлюють її розгляд. Подання відповідачем до суду відзиву є дією диспозитивного характеру, що вказує на право, а не обов’язок відповіда- ча подавати до суду вказаний відзив. У випадку, якщо відповідач вирішив реалізувати своє право на подання відзиву до суду, його зміст повинен підтверджуватись відповідними доказами. Найголоднішим є те, що від- повідач має право заперечувати проти всіх заявлених позивачем вимог чи їх певної частини або обсягу.

Відзив подається в строк, встановлений судом, який не може бути меншим п’ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття прова- дження у справі. Суд має встановити такий строк подання відзиву, який дозволить відповідачу підготувати його та відповідні докази, а іншим учасникам справи – отримати відзив не пізніше першого підготовчого засідання у справі.

У переважній більшості заперечення проти позову оформлюється письмово та подається до канцелярії суду до початку першого судового засідання (попереднє судове засідання) або безпосередньо на самому засіданні. Заперечення підписується відповідачем або його представни- ком.

Після подання відзиву на позовну заяву, позивач має право подати відповідь на відзив. Після отримання відповіді на відзив відповідач має право подати заперечення на відповідь на відзив. У запереченні відпо- відач викладає свої пояснення, міркування і аргументи щодо наведених позивачем у відповіді на відзив пояснень, міркувань і аргументів і моти- ви їх визнання або відхилення.

Підсумовуючи викладене можна зробити висновок, що подання від- повідачем відзиву на позову є своєрідною тактичною процесуальною дією, реалізація якої залежить виключно від самого відповідача та гарантує йому можливість захисту своїх прав. Також це прояв забезпечення принципу змагальності, який виражається в обміні змагальними папера- ми учасниками судового процесу, позивачем та відповідачем. Здійснення вказаних процесуальних дій є важливим не лише для відповідача, але і для суду, оскільки інформація, що міститься у відзиві відповідача про- ти позову дозволяє суду мати повніше уявлення про справжні обставини справи вже на цьому, першому, етапі підготовки справи до судового розгляду.

Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного процесу Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого Мамницький В. Ю.

Шаркова Олена Олександрівна

Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого, Слідчо-кримі- налістичний інститут, 3 курс, 4 група

ЕКСПЕРТ В ГАЛУЗІ ПРАВА В АСПЕКТІ РЕФОРМУВАННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

Процеси, що відбуваються у суспільстві мають свою динамічність. Як відомо, на сьогодні Україна здійснює курс на євроінтеграцію, тому щоденно відбувається реформування як зовнішніх міжнародно-правових актів, так і внутрішнього законодавства. Це і стосується змін у цивіль- ному процесуальному законодавстві.

Реформи, які відбуваються в Україні щодо цивільного процесуаль- ного законодавства суттєво торкнулися такої процесуальної особи, як експерт в галузі права. Відповідно до Цивільно-процесуального кодексу України експертом є особа, якій доручено провести дослідження мате- ріальних об’єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обстави- ни справи, і дати висновок з питань, які виникають під час розгляду справи і стосуються сфери її спеціальних знань [1]. Свої знання експерт з права узагальнює у висновку. Висновок експерта – докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, задані судом [1].

Старий Цивільний процесуальний кодекс не передбачав такої про- цесуальної особи, як експерт в галузі права, проте в аспекті реформуван- ня процесуального законодавства це змінилося. Так, відповідно до стат- ті 73 Закону України ,,Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів’’ як експерт з питань права може залучатися особа, яка має науковий ступінь та є визнаним фахівцем у галузі права. Рішення про допуск до участі в справі експерта з питань права та долучення його висновку до матеріалів справи ухвалюється судом [2]. Досить складно зрозуміти по- няття ,,визнаний фахівець’’, адже не зрозуміло яку категорію фахівців має на увазі законодавець. Важко не погодитися з докторами юридичних наук Кармазою О. та Кушерець Д., які вважають, що під час прийняття судом рішення про допуск експерта з питань права до участі в справі та доручення його висновку до матеріалів справи варто брати до уваги такі критерії, як досвід наукової роботи в галузі права; наявність наукових публікацій у фахових виданнях України й іноземних держав, включених до міжнародних науко-метричних баз даних, та опублікованих після присудження наукового ступеня; наявність документа, що підтверджує присвоєння вченого звання; ступінь активності участі в конференціях, симпозіумах, круглих столах, яка підтверджується опублікуванням тез його виступу; стажування й навчання за кордоном, які підтверджуються відповідними документами та які легалізовані в порядку, встановленому чинними міжнародними договорами України, тощо [3].

З статті 73 випливає право експерта та його обов’язок. Так, експерт в галузі права має право знати мету свого виклику до суду, відмовитися від участі у судовому процесі, якщо він не володіє відповідними зна- ннями, а також право на оплату послуг та на компенсацію витрат, пов’язаних з викликом до суду. Обов’язок цієї процесуальної особи по- лягає в зобов’язані з’явитися до суду за його викликом, відповідати на поставлені судом питання, надавати роз’яснення. За відсутності запере- чень учасників справи експерт з питань права може брати участь в судо- вому засіданні в режимі відеоконференції [2].

У чинному Кодексу, висновок експерта у галузі права не є доказом, але має лише допоміжний (консультативний) характер і не є обов’язковим для суду. Суд у прийнятті свого рішення може посилатися на висновок експерта лише, як на джерело відомостей.

Таким чином, не можна остаточно вирішити питання про доцільність введення процесуальної особи – експерта в галузі права, оскільки, як зазначають доктори юридичних наук Кармаза О. та Кушерець Д., з од- нієї сторони, судочинство в Україні здійснюється за принципом на дум- ку одних юристів, судді в України діють за принципом ,,jus novit curia’’ (суддя знає закони), а з іншого – врегулювання відносин стосовно за- лучення в судовий процес експертів з питань права не суперечить зако- нодавству України.

Список використаної літератури:

1. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 червня 1963 р. // Відомості Верховної Ради УРСР.–1963.-No 30.-ст.464.

2. Закон України ,,Про внесення змін до Господарського процесуально- го кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів’’ No 2147-VIII.

3. Експерт із питань права в судовому процесі: Новели законодавсьва України/ О. Кармаза, Д. Кушерець / Підприємство, господарство і право. – 2017. –No 10. – с. 32–36.

Науковий керівник: Кравцов С. О., к.ю.н., асистент кафедри цивільного процесу