Кримінальне право і процес, оперативно-розшукова діяльність

Гахраманова Ілаха Байрамівна

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого

Міжнародно-правовий факультет, 3 курс, 3 група

ОСОБЛИВОСТІ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ДОВЕДЕННЯ ДО САМОГУБСТВА

 

Всесвітня організація охорони здоров’я надає інформацію, відповідно до якої кожен рік 20 млн осіб вчиняють самогубство. Важливим є також запровадження Всесвітнього дня запобігання самогубствам 10 вересня. Проблема самогубства залишається актуальною навіть сьогодні, саме тому треба звернути увагу на те, що являє собою самогубство і яка відповідальність передбачена законодавством за доведення до нього.

Самогубством є певний смертний випадок, який особа вчиняє по відношенню до самої себе і який супроводжується низкою причин і передумов, серед яких виділяють зовнішні причини, тобто взаємодія соціуму і людини, результатом якої є негативним вплив навколишнього середовища на самогубця, а також внутрішні причини, якими є особистісні й біологічні характеристики людини.

Першим актом в історії вітчизняного законодавства, який регулював порядок накладення відповідальність за самогубство та доведення до самогубства, є Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 року. Аналізуючи викладене в Уложенні, слід виділити такі його аспекти:

  1. Запровадження самостійної відповідальності, як при самогубстві, так і при доведенні до нього.
  2. Розрізнення самогубства, вчиненого у стані осудності, яке заборонялося законом під страхом кари, і неосудності, коли людина позбавила себе життя через те, що була в безумстві або була душевно хворою, чи в тимчасовому безпам’ятстві.
  3. Не вважалися самогубцями особи, які вчинили суїцид через патріотизм, задля збереження державної таємниці тощо.
  4. Наявність двох видів покарань: релігійних (позбавлення права на християнське поховання) та світських.

Отже, вітчизняне законодавство зробило великі кроки до визначення відповідальності за доведення до самогубства. Проте не менш важливим є стан того, що являє собою кримінальна відповідальність за доведення до самогубства сьогодні.

Насамперед слід звернути увагу на статтю 120 Кримінального кодексу України, яка передбачає покарання за доведення до самогубства або до замаху на нього, що є наслідком жорстокого поводження, шантажу, систематичного приниження людської гідності або систематичного протиправного примусу до дій, що суперечать волі самої людини, схиляння до самогубства. Цей злочин має особливе значення, адже суспільно небезпечні наслідки спричиняються не діями винного, а діями потерпілого, який позбавляє себе життя, як наслідок дій винного.

Для кваліфікації цього злочину, слід проаналізувати його елементи. Безпосереднім об’єктом є життя людини. Проте в диспозиції статті 120 ККУ міститься такий спосіб, як приниження людської гідності, тобто можемо визначити додатковий альтернативний об’єкт, а саме людська гідність. Об’єктивна сторона складається з таких елементів: 1) жорстоке поводження, 2) шантаж , 3) примус здійснення протиправних дій, 4) систематичне приниження. Таким чином, згідно з Постановою Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» жорстоким поводженням є безжалісні, грубі діяння, які завдають потерпілому фізичних чи психічних страждань. Далі поняття шантаж, яке науковці визначають, як розголошення таємниці або інформації, яка може зашкодити або скомпрометувати особу, яка не бажає їх розголошувати, або це залякування негативними наслідками потерпілого. Під примусом розуміють психічний або фізичний вплив на особу, для того щоб спонукати її на вчинення дій, які заборонені законом. У п. 28 ППВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» передбачається, що систематичним приниженням людської гідності є тривале принизливе ставлення до потерпілого. Але не можуть кваліфікуватися доведенням до самогубства правомірні дії, застосовані до особи, яка вчинила самогубство (наприклад, звільнення з роботи). Суб’єктом злочину є осудна особа, яка досягла 16 -річного віку. Суб’єктивна сторона характеризується наявністю вини. О. А. Гусак вважає, що доведення до самогубства може відбуватися тільки у формі прямого умислу, бо саме цілеспрямовані дії винного сприяли формуванню рішучості у потерпілого вчинити суїцид [1].

На сьогоднішній день важливою є проблема відсутності чіткого формулювання статті щодо доведення до самогубства, доказом чого є те, що станом на жовтень 2020 у Єдиному державному реєстрі судових рішень міститься лише один обвинувальний вирок за статтею 120 ККУ. Причиною цього є складність доказування доведення до самогубства. Наприклад, у справі «Качурка проти України» Європейський суд з прав людини призначив заявникам, які скаржилися на незаконне закриття кримінальної справи, відшкодування моральної шкоди.

Таким чином, незважаючи на прогрес вітчизняного законодавства з приводу накладення відповідальності за доведення до самогубства, проблема нечіткого формулювання актів, що регулюють кримінальну відповідальність з цього приводу, а також складність доказування цього злочину призводять до недостатньої судової практики, що спричиняє виникнення колізій і прогалин у законодавстві.

Література:

1.Кончина К. Основні проблеми притягнення до кримінальної відповідальності за доведення до самогубства. Підприємництво, гос-во і право: наук.-практ. госп. прав. журн. 2019.N 4. С. 213-216.

Науковий керівник: к.ю.н. Володіна Оксана Олександрівна

 

Зеленська Юлія Олександрівна

Університет державної фіскальної служби України

Студентка 5 курсу групи ПМКП-19-1

Навчально-наукового інституту права

 

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ ІНСТИУТУАМНІСТІЇ В УКРАЇНІ

 

Євроінтеграція є основним політичним курсом України, а тому питання щодо укріплення прав людини в правовому полі виникло одразу ж після визначення зовнішньополітичних пріоритетів держави. Одним з основоположних принципів прав людини, який відображається в сучасному кримінальному праві, є принцип гуманізму, проявом якого є розвиток інституту амністії та помилування в Україні.

Процедура амністії в Україні закріплена на конституційному, законодавчому та підзаконному рівнях.

Положення про застосування амністії, викладені у Кримінальному кодексі України [1], мають відсильний характер. Кримінальний кодекс визначає порядок застосування амністії на загальних засадах, викладених у Законі Україні «Про застосування амністії в Україні» [2] та не деталізує вже описані норми. Він відображає процедуру амністії не як окремий розділ, а як норми загального інституту звільнення від кримінальної відповідальності та покарання, незважаючи на те, що норми, котрі містяться в даному розділі, містять зовсім іншу правову природу та мету застосування.

Крім того, доцільно зазначити, що норми Закону України «Про застосування амністії в Україні» суперечать  положенню ч. 3 ст. 4 Кримінального кодексу України, який вказує, що протиправність діяння та його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки Кримінальним кодексом України, що суперечить визнанню інших нормативно-правових актів які регулюють  карність. Це вказує на те, що Кримінальний кодекс України – має бути першоджерелом визначення меж амністії та випадків її застосування, залишивши за Законом лише формалізацію здійснення процедури амністування. Схожої позиції дотримується Антонюк Н., пропонуючи Кримінальний кодекс в якості першоджерела щодо застосування процедури амністії в Україні [3, c. 274].

Як показує практика, наявних законодавчо закріплених положень про порядок застосування амністії недостатньо, адже вони, по-перше, не деталізують процедуру прийняття закону про амністію; по-друге, не визначають чітко її межі. Яскравим показником недостатності правових норм є зареєстрований законопроект «Про амністію ув’язнених щодо запобігання поширенню COVID-19» [3], що має на меті «розвантажити» слідчі ізолятори та колонії, які потенційно можуть стати осередками спалаху коронавірусної інфекції, що також піддався критиці з боку відповідності законодавству, та вже 1 вересня 2020 року був знятий з розгляду.

Безліч питань виникає і при вивчені Пояснювальної записки до проектів Закону про амністію, де майже завжди обґрунтування необхідності прийняття законопроекту викладено стисло, а прогноз соціально-економічних наслідків прийняття законопроекту не розкриває повноти наслідків прийняття закону, та містить неповну інформацію про це.

У своїх наукових працях О. В. Пaлiйчук, підтримує наступну позицію: перед виданням актів про амністію та розгляду такого законопроекту в цілому має попередньо здійснюватися серйозна робота експертів та кримінологів, щодо складання соціальних прогнозів очікуваних результатів амністії [4, с. 21].

Оскільки амністія у кримінальному праві застосовуються до осіб, які вже були засуджені за суспільно-небезпечні діяння, якщо мова йде про їх амністію – такий законопроект повинен містити аргументоване обґрунтування необхідності прийняття, та передбачити всі соціально економічні наслідки, які може потягнути за собою амністія засуджених. Тому перед реєстрацією проекту такого закону в обов’язковому порядку мала б передувати аналітична робота, щодо необхідності вчинення таких дій здебільшого з позиції «проти». Адже завантаженість слідчих ізоляторів та місць позбавлення волі не може переважити факт різкого зростання злочинності на території України. Доцільно було б дану позицію закріпити на законодавчому рівні, що б унеможливило реєстрацію проектів Законів такого типу без попередньої оцінки експертів-соціологів.

Не дивлячись на тривалу історію застосування, законодавець так і не дійшов до створення досконалих правових норм, які б могли достеменно описати процедуру реалізації амністії та порядку її застосування. Відсутність досконалого законодавчого регламентування процедури амністування в Україні призводить до неоднозначного тлумачення законодавства про амністію. Долучившись до думки популярних науковців, розглянуто позитивні сторони винесення положень про амністію та помилування в окремий розділ Кримінального кодексу України. Крім того, в кримінальному законодавстві не вистачає правового закріплення необхідності проведення експертної оцінки соціально-економічних наслідків, котрі може потягти за собою підписання закону про амністію. Даний процес було б доцільно реалізувати в момент реєстрації законопроекту про амністію.

Cписок використаних джерел

1.Кримінальний кодекс України: Закон України від 05.04.2001 № 2341-III. Відомості Верховної Ради України. Редакція кодексу від 27.10.2020.

2.Про застосування амністії в Україні: Закон України від 01.10.1996 № 392/96-ВР. Відомості Верховної Ради України. Редакція закону від 03.07.2020.

3.Про амністію ув’язнених щодо запобігання поширенню COVID-19: Проект Закону України № 3397 від 27.04.2020.

4.Антонюк Н. Диференціація кримінальної відповідальності у правових інститутах звільнення від покарання чи його відбування. Підприємництво, господарство і право. 2020. №4. С. 272 – 277.

5.Палійчук, О. В. Інститут амністії та помилування: поняття, особливості. Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ ім. Е. О. Дідоренка. 2007. №2. С. 75–82.

 

Калінніков Олексій Валерійович

Аспірант кафедри кримінального процесу

Національної академії внутрішніх справ

 

АКТУАЛЬНІ АСПЕКТИ УДОСКОНАЛЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ЩОДО

ЗДІЙСНЕННЯ СПЕЦІАЛЬНОГО ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ (IN ABSENTIA)

 

Інститут спеціального досудового розслідування, як складова частина  кримінального провадження за відсутності підозрюваного або обвинуваченого (in absentia) є досить новим інститутом кримінального процесуального законодавства України, який було запроваджено Законом України  від 7 жовтня 2014 року № 1689-VII шляхом доповнення Кримінального процесуального кодексу України главою 241 «Особливості спеціального досудового розслідування кримінальних правопорушень [1].

Запровадження процедури спеціального досудового розслідування (in absentia) є вкрай необхідним кроком в розбудові кримінального процесуального законодавства України за європейськими стандартами.

Водночас, Управління Верховного комісара Організації Об’єднаних Націй з прав людини в своїх доповідях щодо ситуації з правами людини в Україні неодноразово звертало увагу на те, що спеціальне досудове розслідування, спеціальне судове провадження (in absentia) в повній мірі не забезпечує достатніх гарантій для захисту права на справедливий судовий розгляд та на належну правову процедуру [2].

Правозастосовна практика інституту спеціального досудового розслідування свідчить про наявність наступних проблемних питань  законодавчого врегулювання цього інституту.

Так, наявна неузгодженість процедури спеціального досудового розслідування (in absentia) з гарантіями, визначеними Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод та практикою Європейського суду з прав людини, зокрема, стосовно набуття процесуального статусу підозрюваного. Так, Європейський суд з прав людини виходить з того, що обов’язок повідомити особу про обвинувачення (підозру) у вчиненні кримінального провадження повністю покладається на сторону обвинувачення, і він не може бути дотриманий у пасивний спосіб, не повідомляючи про це сторону захисту (справи Mattoccia проти Італії, § 65; Chichlian і Ekindjian проти Франції § 71). Обвинувачений має дійсно отримати таку інформацію; правова презумпція отримання не є достатньою (C. проти Італії) [3, с. 44].

Л.В. Омельчук вважає ще одним проблемним питанням у слідчо-судовій практиці це доведення поінформованості належним чином підозрюваного, обвинуваченого про здійснення щодо нього кримінального провадження [4, c. 185].

Також викликають сумніви в дотриманні принципів змагальності та рівності усіх учасників процесу перед законом і судом положення п. 12 ч. 1 ст. 309 КПК України щодо обмеження сторони захисту на оскарження ухвали про здійснення спеціального досудового розслідування, при існуванні у прокурора права на оскарження ухвали слідчого судді про відмову у здійсненні спеціального досудового розслідування.

Крім того, положення КПК України встановлюють різні підстави здійснення спеціального досудового розслідування, що є ще одним недоліком існуючої процедури in absentia.

Так, приписи статей 2971-2975 КПК України визначають наступні обов’язкових умов здійснення спеціального досудового розслідування (in absentia): 1) набуття особою статусу підозрюваного, в порядку визначеному КПК України; 2) доведення слідчим, прокурором факту переховування підозрюваного, обвинуваченого від органів досудового розслідування та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності та оголошення підозрюваного у міждержавний та/або міжнародний розшук [1].

Водночас, приписи пункт 201 Перехідних положень КПК України, які на думку окремих праників є чинними, свідчать про додаткові порівняно з положеннями ч. 2 ст. 2971 КПК України підстави здійснення спеціального досудового розслідування, а саме: 1) переховування підозрюваного понад шість місяців від органів слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності; 2) наявність фактичних даних, що підозрюваний перебуває за межами України, на тимчасово окупованій території України або в районі проведення антитерористичної операції.

Таким чином, кримінальне процесуальне законодавство України стосовно інституту кримінального провадження за відсутності підозрюваного та обвинуваченого (in absentia) підлягає суттєвому реформуванню шляхом внесення змін до Кримінального процесуального законодавства зважаючи на національну судову практику, позиції Європейського суду з прав людини та досвід країн Європи, законодавство яких передбачає процедуру (in absentia).

Список літератури:

1.Кримінальний процесуальний кодекс України від 13 квіт. 2012 р. №4651-VI (зі змін та доповн. від 11 верс. 2020 р.). URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651-17#n5122.

2.Доповіді Управління Верховного комісара Організації Об’єднаних Націй з прав людини щодо ситуації з правами людини в Україні 16 лютого – 15 травня 2016 р., 16 травня – 15 серпня 2016 р., 16 лютого – 15 травня 2017 р., 16 листопада 2017 року – 15 лютого 2018 р. URL: https://www.ohchr.org/RU/Pages/Home.aspx.

3.Довідник із застосування статті 6 Конвенції – Право на справедливий суд (кримінально-процесуальний аспект) 2014 р. URL : https://www.echr.coe.int/Documents/Guide_Art_6_criminal_UKR.pdf.

4.Омельчук Л. В. Проблемні положення інституту спеціального кримінального провадження в Україні. Міжнародний юридичний вісник: актуальні проблеми сучасності (теорія та практика). 2019. Вип. 15. С. 182 – 191. doi: 10.33244/2521-1196.15.2019.182-191.

 

Короленко Валерія Сергіївна

Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого

ІПКОЮ, 3 курс, 18 група

ОКРЕМІ ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ОСКАРЖЕННЯ ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО ПІДОЗРУ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

 

Кримінальне процесуальне законодавство характеризується перманентним пошуком нових форм врегулювання правовідносин та внесенням змін до існуючих. З одного боку це обумовлено прагненням законодавця підвищити ефективність здійснення кримінального провадження та, в цілому, створити умови для реалізації завдань, закріплених у статті 2 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України); з іншого ж боку – багаточисленні, у деяких випадках, хаотичні зміни до законодавства породжують дефекти у правовому регулюванні та, як наслідок, проблеми у правозастосуванні.

Вищезазначені наслідки не оминули й інститут повідомлення про підозру у кримінальному провадженні, який можна охарактеризувати як сукупність взаємопов’язаних норм права, покликаних належним чином забезпечити залучення до участі у кримінальному провадженні підозрюваної особи з одночасним наданням їй можливості реалізувати свої права і законні інтереси.

Практика застосування вказаного інституту з моменту прийняття КПК України виявила низку проблем, які потребували реакції законодавця. Враховуючи необхідність удосконалення нормативного забезпечення інституту повідомлення про підозру Законом України від 10 жовтня 2017 р. № 2147-VІІІ  «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» були внесені зміни до ст. 303 КПК України, якими передбачена можливість оскарження повідомлення про підозру в кримінальному провадженні, а саме: під час досудового розслідування можуть бути оскаржені повідомлення слідчого, дізнавача, прокурора про підозру після спливу одного місяця з дня повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального проступку або двох місяців з дня повідомлення особі про підозру у вчиненні злочину, але не пізніше закриття прокурором кримінального провадження або звернення до суду із обвинувальним актом – підозрюваним, його захисником чи законним представником.

Ці зміни виявилися вкрай актуальними та позитивними в контексті забезпечення прав і законних інтересів осіб, яким повідомили про підозру. Водночас, скористатися таким інструментом змогли не всі особи, яким повідомили про підозру, оскільки законодавцем було зазначено, що зміни не мають зворотньої дії в часі та застосовуються до справ, по яким відомості про кримінальне правопорушення, внесені в Єдиний реєстр досудових розслідувань після введення в дію цих змін. Тобто вказаний інститут запрацював як мінімум лише з середини березня 2018 р., оскільки вказані зміни вступили в дію через 3 місяці, тобто у січні, та додамо ще два місяці, які повинні сплинути із дня повідомлення про підозру у вчинені злочину.

Трирічна практика застосування такого інструменту як оскарження повідомлення про підозру у кримінальному провадженні засвідчила певні прогалини у правовому регулюванні. Зокрема, КПК України не містить положень про те, як повинен називатися документ, яким оскаржується повідомлення про підозру у кримінальному провадженні, які вимоги до його форми та змісту тощо. Нечіткість правового регулювання питання, що розглядається, обумовило й відсутність уніфікованого підходу і щодо розуміння самих підстав оскарження повідомлення про підозру, у зв’язку з чим сьогодні існує як мінімум два підходи до розуміння цього питання.

Прибічники першого вважають, що оскаржити повідомлення про підозру можливо лише у тому випадку, коли порушені певні процедурні аспекти вручення, наприклад, не правильно вказані анкетні дані особи, повідомлення підписано неналежним суб’єктом, порушено саму процедуру вручення повідомлення про підозру тощо.

Прибічники другого, більш широкого підходу, вважають, що предметом розгляду скарги на повідомлення про підозру можуть бути як «процедурні» підстави, які нами були зазначені вищі, так і сама обґрунтованість підозри в контексті достатності та допустимості доказів для її повідомлення.

Утім незалежно від приналежності до представників одного чи іншого підходу в контексті підстав оскарження повідомлення про підозру у кримінального провадженні виникає ще одне загальне для всіх питання. Якими будуть наслідки, у разі задоволення скарги про повідомлення про підозру. Як думки науковців, так і сама правозастосовна практика однозначної відповіді на це питання не надає. Утім генеруючи існуючі на сьогодні підходи можна сказати, що скасування статусу підозрюваного може, як наслідок, надати можливість скасувати заходи забезпечення кримінального провадження, запобіжні заходи, визнати отримані докази недопустимими та взагалі вказана особа може отримати відшкодування завданої шкоди за незаконне притягнення до кримінальної відповідальності з державного бюджету.

Наведені окремі проблемні питання щодо оскарження повідомлення про підозру не є вичерпними, але засвідчують необхідність пошуку моделі оскарження повідомлення про підозру у кримінальному провадженні наближеної до ідеальної.

Науковий керівник: к.ю.н. Лазукова О.В.

Меленті Євген Олександрович

завідувач спеціальної кафедри № 3 Інститут підготовки юридичних кадрів для Служби безпеки України

Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, кандидат технічних наук

Євтушенко Ігор Володимирович

Доцент спеціальної кафедри № 3 Інститут підготовки юридичних кадрів для Служби безпеки України

Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, кандидат юридичних наук

 

ОСОБЛИВОСТІ РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ОСНОВ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

 

На сучасному етапі продовження «гібридної війни» на території нашої держави залишається актуальним питання протидії розвідувально-підривній діяльності іноземних спецслужб. Досліджуючи такий вид злочину як диверсія, слід акцентувати увагу, що відповідно до чинного Кримінального Кодексу України (далі – КК України), ст. 113 диверсія – вчинення з метою ослаблення держави вибухів, підпалів або інших дій, спрямованих на масове знищення людей, заподіяння тілесних ушкоджень чи іншої шкоди їхньому здоров’ю, на зруйнування або пошкодження об’єктів, які мають важливе народногосподарське чи оборонне значення, а також вчинення з тією самою метою дій, спрямованих на радіоактивне забруднення, масове отруєння, поширення епідемій, епізоотій чи епіфітотій. Відповідно по КПК України розслідування злочинів за цією статтею віднесено до підслідності Служби безпеки України.

При цьому, в ст. 1 Закону України «Про основні засади забезпечення кібербезпеки України» надано визначення критично важливих об’єктів інфраструктури (об’єкти критичної інфраструктури) – підприємства, установи та організації незалежно від форми власності, діяльність яких безпосередньо пов’язана з технологічними процесами та/або наданням послуг, що мають велике значення для економіки та промисловості, функціонування суспільства та безпеки населення, виведення з ладу або порушення функціонування яких може справити негативний вплив на стан національної безпеки і оборони України, навколишнього природного середовища, заподіяти майнову шкоду та/або становити загрозу для життя і здоров’я людей.

Продовжуючи розгляд цього питання, слід зазначити, що тему диверсії як складу злочину розглядають Т.І. Созанський, О.А. Чувакова, Г.З. Анашкін, А.А. Піонтковський. В більшості випадків суть досліджень полягає у визначенні та розмежуванні складу злочину. Ці дослідження не є безпідставними та мають велику практичну цінність особливо з урахуванням актуальності загроз, які сьогодні існують в результаті «гібридної» агресії й тривалих бойових дій на Сході нашої держави.

Однак, слід звернути увагу на проблему кваліфікації злочину, враховуючи практику розслідування такого злочину як диверсія з позиції слідчих підрозділів Служби безпеки України. На сьогодні, в КК України визначено що диверсія направлена на пошкодження об’єктів, які мають важливе народногосподарське чи оборонне значення, однак в законодавстві відсутнє конкретне визначення чи перелік об’єктів що підпадають під це визначення. Слід погодитись із думкою Т.І. Созанського, що ступінь «важливості» таких об’єктів можливо оцінити безпосередньо в ході досудового розслідування справи. Проте на практиці виникає проблема, оскільки деякі об’єкти критичної інфраструктури (далі – ОКІ) нажаль не перебувають в переліку об’єктів важливого народногосподарського чи оборонного значення. Так, наприклад Комплекс водопідготовки «Дніпро» відокремленого підрозділу КП «Харківводоканал», який розташований у смт. Красноградівка, Харківської області здійснює діяльність у сфері життєзабезпечення населення, надає послуги з централізованого водопостачання та водовідведення в м. Харкові та 52 населених пунктах Харківської області, та представляє собою єдиний технологічний комплекс, що безпосередньо здійснює питне водопостачання об’єктів соціальної інфраструктури, оборонно-промислового комплексу, промислових підприємств, населення м. Харкова та інших населених пунктів області, проте до переліку об’єктів, які мають важливе народногосподарське значення не відноситься. З аналізу єдиного реєстру досудових розслідувань відомо, що на зазначене підприємство було здійснено закінчений замах на вчинення диверсії. Однак, під час кваліфікації злочину, через невизначеність даного об’єкта до об’єктів народногосподарського значення виникла колізія (Справа № 640/8210/19).

Слід наголосити, що удосконалення антитерористичного (контрдиверсійного) захисту ОКІ можливо зробити ефективнішим за рахунок комплексного підходу до законодавчого врегулювання, запровадження нової редакції відповідних статей КК України. Можливо, слід було б запропонувати створити перелік конкретних об’єктів, які мають важливе народногосподарське чи оборонне значення, на кшталт «Переліку наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів», однак такий перелік не слід публікувати у відкритому доступі (аби не надавати можливості потенційним злочинцям отримувати інформацію щодо важливих об’єктів нашої країни).

Тобто, для удосконалення законодавства ефективним буде розробка нормативно-правового акту, який врегульовував би питання щодо віднесення об’єктів до ОКІ та об’єктів важливого народногосподарського чи оборонного значення й порядок організації антитерористичного захисту на зазначених об’єктах. На нашу думку це дозволить створити актуальну базу існуючих та діючих об’єктів для можливості кваліфікації диверсій у разі посягання на них.

Список використаних джерел:

1.Кримінальний Кодекс України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341-14 (Дата звернення 05.11.2020).

2.Про основні засади забезпечення кібербезпеки України: Закон України від 5 жовтня 2017 року № 2163-VIII Дата оновлення: 08.07.2018р. URL:  https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2163-19 (дата звернення: 06.11.2020).

3.Созанський Т.І. Про захищеність об’єктів критичної інфраструктури кримінально-правовими засобами. Збірник наукових статей. С. 201-213. URL: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/apvchzu_2018_47_22.pdf (Дата звернення 04.11.2020).

4.Про затвердження переліку наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів: Постанова Кабінету Міністрів України від 06 травня 2000 року № 770, Дата оновлення 24.12.2019. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/770-2000-%D0%BF (дата звернення: 07.11.2020).

5.Єдиний державний реєстр судових рішень [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua (Дата звернення 07.11.2020).

 

Метелев Олексій Павлович

Старший викладач спеціальної кафедри № 2,

Інститут підготовки юридичних кадрів

для Служби безпеки України Національного юридичного

університету імені Ярослава Мудрого

 

ВИКОРИСТАННЯ ЦИФРОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ У ФОРМУВАННІ ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

 

Цифровізація кримінального судочинство – це природний і історично обумовлений процес, який відбувається як на фоні професіоналізації злочинної діяльності шляхом використання цифрових технологій так і паралельно із переосмисленням методологічної основи доказування. Це принциповий момент, оскільки правильне загальне визначення доказів вказує напрями його видових характеристик. Аксіоматичним є положення про те, що загальне поняття доказу включає найбільш істотні ознаки характерні для всіх видів доказів. Водночас, визначення виду доказів ґрунтується на загальних ознаках і особливостях не  характерних для загального визначення.

Використання цифрової інформації у формуванні доказів є одним із важливих напрямів модернізації кримінального процесу. Вони являються основними (але не єдиними) засобами ретроспективного пізнання учасниками кримінального провадження факту і обставин можливого кримінального правопорушення як минулої події соціальної реальності. Дослідженню цифрових доказів та їх місця в кримінальному процесі присвятили свої роботи такі вчені, як Т.В. Авер’янова, К. Браун (C. Brown), В.М. Бутузов, В.Б. Вехов, С.Й. Гонгало, О.Г. Григор’єв, Н.А. Зігура, М.А. Іванов, І.З. Карась, А.В. Касаткін, Е. Кейси (E.Casey), В.А. Копилов, В.О. Мещеряков, Д.В. Пашнєв, М.М. Федотов, Дж. Чизам (J.W.Chisum) та інші. Їх роботи суттєво вплинули на теоретичну розробку та практичне впровадження методик роботи з цифровими доказами.

Цілком закономірно, що в кримінальному судочинстві на заміну паперовим документам поступово приходять інформаційні технології, які засновані на використанні засобів електронно-обчислювальної техніки та електрозв’язку, одним із продуктів якої є цифрова інформація.

Загальновідомо, що будь-яка злочинна діяльність, залишає певні сліди (матеріальні і нематеріальні), які містять інформацію про саме правопорушення, тих, хто брав у ньому участь, та його наслідки. І в результаті криміналістичної діяльності такі сліди набувають процесуального статусу доказів. Необхідно враховувати особливий характер таких слідів, а саме – їх специфічну природу. У світовій практиці боротьби зі злочинністю широкого застосування набув термін «digital evidence» (цифрові докази), під якими розуміють фактичні дані, представлені у цифровій (дискретній) формі, зафіксовані на будь-якому типі електронного носія та стають доступними для сприйняття людиною за допомогою комп’ютерного обладнання.

Кримінальний процесуальний кодекс України (далі – КПК) встановлює можливість використання в кримінальному провадженні цифрових доказів в якості документів. Згідно п.1 ч.2 ст. 99 КПК документи, в тому числі електронні, до яких віднесено матеріали фотозйомки, звукозапису, відеозапису є процесуальними джерелами доказів (ч.2 ст.84 КПК).

Проте, цифрові сліди кримінальних правопорушень неможливо визнати матеріальними слідами і, як наслідок, речовими доказами чи традиційними документами. Отже, виникають певні питання щодо роз’яснення наступних положень: документ – матеріальний об’єкт (ч.1 ст.99 КПК), та оригінал електронного документа – його відображення, якому надається таке ж значення як документу (ч. 3 ст. 99 КПК). Тобто, інститут доказів у кримінальному процесуальному праві України визначає відомості в цифровому вигляді як цифрові (електронні) докази-документи.

Сучасна наукова думка у сфері кримінального процесу виокремлює поняття цифрових доказів, вказуючи на наступні їх критерії:

– вони існують у нематеріальному вигляді;

– зберігаються на відповідному носії, в оперативній пам’яті ЕОМ або каналі зв’язку;

– для їх сприйняття та дослідження необхідні програмно-технічні засоби, тобто «посередники» між програмним кодом (цифровим сигналом) та людиною;

– здатність до дубляжу (копіювання/переміщення) на інший носій без втрати своїх характеристик;

– мають особливий статус оригіналу і можуть існувати у такому статусі у декількох місцях.

Загалом, з процесуальних позицій ніякої різниці між цифровими і будь-якими іншими доказами немає. Як і будь-які докази вони повинні бути перевірені судом з огляду на їх відносність, допустимість і достовірність. Принциповою відмінністю цифрових доказів від інших полягає лише в тому, що встановити їх автентичність у ході експертизи значно складніше, а за деяких умов – навіть неможливо.

Висновки. Цифровізація кримінального судочинства – це об’єктивна реальність зумовлена переходом до принципово нового інформаційного суспільства. Кажучи про цифрові докази, обов’язково потрібно розуміти, що це лише умовна назва і що цифрова інформація, що зафіксована на машинних носіях, являє собою не особливий або окремий вид доказів, а є лише джерелом відомостей. І для того щоб цифрова інформація набула статусу доказів, вона повинна бути, перш за все, якимось чином із системи дискретних (цифрових) сигналів різноманітної фізичної природи, перетворена у прийнятну людині форму. У зв’язку з тим, що природа цифрових слідів кримінальних правопорушень, має свої досить значущі особливості, в кримінальному провадженні вкрай важливо вивчати механізми утворення цифрової інформації в середовищі існування, способи її виявлення, фіксації, збереження і використання в якості фактичної основи для формування юридичної конструкції доказів.

 

Микитюк Олександр Сергійович

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого

факультет адвокатури, 5 курс, 5 група

 

ДЕЯКІ АСПЕКТИ УЧАСТІ НЕПОВНОЛІТНІХ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

 

У Загальному коментарі № 31 «Щодо загальної природи правових зобов’язань» Комітет з прав людини підкреслює, що засоби захисту прав повинні бути належним чином адаптовані так, аби враховувати особливу вразливість певних категорій осіб, зокрема дітей [1, с.6].

Аналізуючи норми КПК України, можна дійти висновку, що неповнолітнім у кримінальному провадженні забезпечується особливий захист прав і інтересів. Неповнолітній може мати різний процесуальний статус і законодавець приділяє особливу увагу цій категорії населення.

По-перше, неповнолітній може виступати в якості підозрюваного чи обвинуваченого. Законодавець закріпив наступні гарантії для неповнолітніх обвинувачених: розслідування кримінального правопорушення здійснюється спеціально уповноваженим слідчим, а справи щодо них розглядають судді уповноважені на здійснення кримінального провадження щодо неповнолітніх відповідно до ст. 484 та ч.14 ст. 31 КПК України; обов’язкова участь захисника (п.1 ч.1 ст.52 КПК України), батьків або інших законних представників (ст. 488 КПК України); під час допиту забезпечується участь педагога чи психолога ст. 226 КПК України).

Крім того, до неповнолітніх може бути застосований спеціальний запобіжний захід, а саме передання під нагляд відповідно до ст. 493 КПК України. Тримання під вартою можливе лише, якщо така особа підозрюється у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину, а ст. 105 КК України встановлюється перелік примусових заходів виховного характеру як альтернативу відбиванню покарання.

По-друге, неповнолітній може бути свідком або потерпілим у кримінальному провадженні. У такому разі, окрім положень про проведення допиту, слід згадати, що свідки, які не досягли шістнадцятирічного віку, не приводять до присяги відповідно до ч.2 ст. № 354 КПК України. У цьому разі їм лише роз’яснюють обов’язок надавати правдиві показання. Окрім цього, в необхідних випадках, за ухвалою суду може бути проведений допит неповнолітнього свідка чи потерпілого поза залом судового засідання в іншому приміщенні, відповідно до ст. 266 КПК України.

У справі K.U. v. Finland (Application No. 2872/02) Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що «державам потрібно приділяти особливу увагу тому, щоб дітям та їх представникам були доступні ефективні, адаптовані до особливостей відповідної групи осіб процедури. До них слід віднести надання інформації, порад, адвокації, включаючи підтримку самозахисту, а також доступ до незалежних процедур подання скарг та судів з необхідною правовою та іншою допомогою [2, п. 47].

Підсумовуючи, хочемо зробити висновок, що українське законодавство містить перелік гарантій для неповнолітніх у кримінальному провадженні, основою яких є обов’язкова участь захисника. Вважаємо, що адвокати, які працюють з неповнолітніми мають проходити ретельну підготовку, вивчати психологічні особливості спілкування з цією категорією осіб та мати відповідний дозвіл від Ради адвокатів на роботу з неповнолітніми, який адвокат отримував би за результатами успішних тренінгів та занять.

Список використаних джерел:

1.UN Human Rights Committee (HRC), General comment no. 31 [80], The nature of general legal obligation imposed on State Parties to the Covenant, 26 May 2004, CCPR/C/21/Rev.1/Add.13, [Електронний ресурс] – Режим доступу: hhtp://www.refworld.org/docid/478b26ae2.html;

2.European Court of Human Rights, Case of K.U. v. Finland (Application No. 2872/02), Judgment of 2 December 2008, para. 47.

Санакаєва Юлія Євгенівна

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого

міжнародно-правовий факультет, 3 курс, 3 група

 

ТІЛЕСНІ УШКОДЖЕННЯ: ПОНЯТТЯ ТА ОСОБЛИВОСТІ

 

Кожен правознавець розуміє, що правильна кримінально-правова кваліфікація суспільно небезпечних діянь є однією зі складових дотримання прав і свобод людини. Заподіяння особі тілесних ушкоджень є одним із найпоширеніших кримінальних правопорушень, тому питання стосовно тлумачення поняття тілесних ушкоджень, особливостей їх видів та відмежування від деяких суміжних складів злочинів є наразі досить актуальним. Важливо не тільки зрозуміти, що перед нами саме тілесні ушкодження, а не якесь інше кримінальне правопорушення, але і визначити їх вид та довести свою думку конкретними аргументами. Саме через це і має таку цінність теоретичний аспект даного питання. Метою цієї роботи є визначення поняття тілесних ушкоджень з посиланням не тільки на певні акти, а і досвід науковців; стисле розмежування їх видів та визначення їх особливостей та відмежування від деяких інших складів кримінальних правопорушень.

Цим питанням у своїх наукових роботах займалися такі правознавці: Грищенко О.В., Гураль Л.О., Кричун Ю.А., Ярмиш Н.М., Гуторова Н.О., Борисов В.І. та інші.

Щодо поняття терміну «тілесні ушкодження», то його тлумачення можна знайти у Правилах судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень від 17.01.1995, затверджених наказом Міністерства охорони здоров’я України (далі – Правила). Згідно з цим документом, з медичної точки зору, тілесні ушкодження – це порушення анатомічної цілості тканин, органів та їх функцій,  що виникає як наслідок дії одного чи кількох зовнішніх ушкоджуючих факторів – фізичних, хімічних, біологічних, психічних. Але слід звернути увагу на те, що це саме медичне визначення цього поняття, а конкретного юридичного визначення тілесних ушкоджень на сучасному етапі розвитку кримінального права немає. У юридичній літературі є багато різних визначень цього поняття. Через їх аналіз та власний досвід теоретики кримінального права надають таке тлумачення тілесним ушкодженням: це протиправне умисне або необережне заподіяння шкоди здоров’ю іншої людини, що полягає в порушенні анатомічної цілісності або фізичної функції органів і тканин тіла людини. Тут ми вже бачимо не тільки медичний аспект цього поняття, але і юридичний.

Для кримінально-правової кваліфікації важливе розрізнення тілесних ушкоджень саме за ступенем тяжкості на три види (згідно Правил – ступеня): тяжке, середньої тяжкості та легке. Ознаки та особливості кожного виду тілесного ушкодження заслуговують на окрему, більш об’ємну, роботу, але конкретних складних питань щодо ознак кожного виду в юридичній літературі не так багато, тому достатньо розмежовувати їх за тими ознаками та особливостями, які викладені в Правилах. При їх розрізненні ураховуються не тільки ознаки, але і втрата працездатності та тривалість розладу здоров’я. Вони мають таке ж значення, як і ознаки, але слід зауважити, що наприклад, тривалість розладу здоров’я хоч і має значення для встановлення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, але при заподіянні саме тяжких тілесних ушкоджень значення немає, адже однією з головних ознак тяжких тілесних ушкоджень є небезпечність для життя в момент нанесення.

Особливості тілесних ушкоджень на практиці відображаються у важливості їх правильного відмежування від інших кримінальних правопорушень, які мають дійсно схожий склад. Наприклад, окреме тлумачення надане відмежуванню умисного вбивства (ст. 115 Кримінального кодексу (далі – КК)) від умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч.2 ст. 121 КК). Так, у постанові Пленуму ВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» від 07.02.2003 йдеться про те, що визначальним при цьому є суб’єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до її настання характеризується необережністю.

Також важливе значення для юридичної практики має відмежування тілесних ушкоджень від катування (ст. 127 КК). Так, наприклад, однією з важливих підстав їх розмежування є той факт, що катування може бути тільки умисним злочином на відміну від тілесних ушкоджень. До того слід знати, що обов’язковою ознакою катування є наявність спеціальної мети – спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їхній волі, покарати його чи іншу особу за дії, скоєні ним або іншою особою чи у скоєнні яких він або інша особа підозрюється, а також з метою залякування чи дискримінації його або інших осіб. Вона викладена у диспозиції статті 127 КК.

Також дуже часто складнощі викликає відмежування побоїв та мордування від конкретного виду тілесного ушкодження. Так, основною відмінністю заподіяння, наприклад, умисного легкого тілесного ушкодження (ст.125 КК) від побоїв та мордування (ст.126 КК) є спричинення у першому випадку суспільного небезпечних наслідків у вигляді шкоди здоров’ю, тобто умисне легке тілесне ушкодження є кримінальним правопорушенням з матеріальним складом, вважається закінченим з моменту настання зазначених наслідків. А побої та мордування вважаються закінченими з моменту вчинення будь-якої дії (наприклад, завдання удару). За змістом КК, побої та мордування не викликають порушення анатомічної цілості чи нормального функціонування тканин і органів людини, але обов’язково спричиняють фізичний біль або фізичне чи моральне страждання.

Таким чином, можна зробити висновок, що, по-перше, дуже гостро стоїть питання необхідності законодавчого закріплення юридичного тлумачення поняття «тілесні ушкодження», а, по-друге, для відмежування тілесних ушкоджень від суміжних кримінальних правопорушень треба ретельно досліджувати об’єктивну та суб’єктивну сторону кожного такого кримінального правопорушення.

Науковий керівник: к.ю.н., доц. Володіна О.О.

Чорна Аліна Русланівна

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого,

Інститут підготовки кадрів для органів юстиції, 2 курс, 9 група

 

МОТИВ ЗЛОЧИНУ: СУТНІСТЬ ТА ЗНАЧЕННЯ

 

Мотив – двигун будь-якої людської діяльності. Вчені-психологи, які вивчали питання особливостей людської поведінки, такі як Р. Немов та Д. Узнадзе та інші, доходять спільного висновку, що будь-яка людська діяльність має бути вмотивована. А тому і злочин без мотиву неможливий. Мотив є кримінально- психологічною категорією. Психологи дивляться в основу формування мотивів і мети. В.А. Аверін вважає, що на питання «що таке мотив?» дають відповідь запитання «навіщо?», «для чого?», «чому?», «через що людина поводить себе саме так, а не інакше?». Переважна більшість психологів вважає, що мотив – це або мета (предмет), або спонукання , або властивість особистості, або її потреба, чи намір, або ж її стан [1, с. 57–58].

В психологічній науці закріпились два підходи до розуміння сутності мотиву. По-перше, це розуміння західної психологічної школи, яке пов’язує появу мотиву з певною потребою у особи. Так, Зігмунд Фрейд ототожнював мотив з інстинктом, а У. Мак-Дугалл з потягом.

По-друге, вчені Б.В. Харазашвілі та інші при вивченні сутності мотиву роблять акцент на емоційному стані та вольовому компоненті особистості. Прибічники такого бачення під мотивом розуміли – емоційний стан особи, який полягає у прояві волі, пов’язаної з розумінням необхідності певної поведінки.

Сучасні правознавці (В.І. Тютюгін, О.Д. Комаров та М.А. Рубащенко) вважають, що мотив – це рушійна сила, усвідомлене внутрішнє спонукання, яке викликає в особи намір вчинити злочин і зумовлює саме злочинний спосіб задоволення потреб та інтересів [2].

Аналіз Кримінального кодексу дає зробити висновок, що він містить цілий перелік мотивів злочинів. Так, у диспозиціях статей Особливої частини Кримінального кодексу закріплені наступні мотиви:

  • корисливі мотиви (п.6.ч.2 ст.115, ч.2 ст. 372 та інші);
  • мотиви явної неповаги до суспільства (ст. 296);
  • хуліганські мотиви (ст. 299 та п. 7 ч. 2 ст. 115);
  • мотиви за правомірну діяльність потерпілого (п.8 ч.2 ст. 115, ст.350 та інші);
  • боягузтво або легкодухість (ст. 430)

Крім того, Кримінальний закон містить, так звані, особисті мотиви чи інтереси, закріплені в ст. 319 та ст. 357. Ця група мотивів є на нашу думку чітко не визначеною. Оскільки не зрозуміло, які саме мотиви слід відносити до цієї групи.

Мотив може відігравати чотири самостійні ролі. По-перше бути необхідною ознакою складу злочину. Прикладом може слугувати ст. 148, у якій встановлено, що підміна дитини вчиняється з корисливих чи інших особистих мотивів. По-друге, мотив може бути кваліфікуючою ознакою, тобто показувати різницю між двома злочинами. Класичним прикладом є частина 2 статті 115 КК України. По-третє, мотив впливає на призначення покарання, оскільки може виступати фактором пом’якшення або обтяження покарання відповідно до статей 66 та 67 КК України.

Отже, мотив є важливою ознакою складу злочину, а його встановлення не тільки має особливе кримінально-правове значення, а й розкриває особливості вчинення злочину.

Список використаної літератури:

1) Аверин В.А. Психология личности: Учебное пособие. – СПб.: Изд-во Михайлова В.А., 1999. – 89 с.

2).Тютюгін В.І. Кримінальне право України. Загальна частина : посіб. для підготовки до іспитів / В. І. Тютюгін, О. Д. Комаров, М. А. Рубащенко. – 2-ге вид., переробл. та доп. – Харків : Право, 2017.- 202 с.

 

Avatar

Автор : workbaskett

15 переглядів

0 коментарів

Залиш коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *