Міжнародне право та право європейського союзу, гуманітарне права

Аннаєва Майя Рахматулоївна

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 1 курс магістратури, 8 група

 

ПИТАННЯ ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ГРОМАДЯН ЗА КОРДОНОМ: ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ

 

Зовнішня трудова міграція – поняття не нове. Кожного року тисячі заробітчан виїжджають за кордон з метою працевлаштування та отримання вищої заробітної плати, ніж вони можуть отримати, працюючи в межах України.  Трудові права українців на території інших держав є помітно вужчими порівняно з місцевими громадянами, а тому держава впроваджує необхідні механізми покращення захисту своїх громадян у сфері трудових відносин за межами України.

Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується [1] Таке ж право закріплене в ст. 23 Загальної декларації прав людини [2]. Для реалізації цього принципу громадяни України мають право, наприклад, укладати трудові договори з різними іноземними наймачами як на території України, так і за кордоном. При цьому для визначення права, яке регулюватиме подібні трудові відносини, ст. 8 КЗпП України закріпила положення  про те, що трудові відносини громадян України, які працюють за її межами, а також трудові відносини іноземних громадян регулюються законодавством держави, в якій здійснюється працевлаштування (наймання) працівника, і міжнародними договорами України [3].

Ст. 53 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачає  випадки, коли праця громадян України за кордоном регулюватиметься правом України: а) громадяни України працюють у закордонних дипломатичних установах України; б) громадяни України уклали з роботодавцями – фізичними або юридичними особами України трудові договори про виконання роботи за кордоном, у тому числі в їх відокремлених підрозділах, якщо це не суперечить законодавству держави, на території якої виконується робота[4].

Вітчизняне колізійне право, таким чином,  встановлює прив’язку до права країни працевлаштування. Це означає, що трудові відносини українських громадян за кордоном залежать саме від політики іноземної держави у сфері працевлаштування   (зокрема,  порядку допущення іноземців на ринки праці, заснування квот, установлення відповідальності) та регулюються відповідно до міжнародних договорів про працевлаштування , трудового законодавства країни, статуту відповідного підприємства, трудових договорів та інших локальних нормативних актів. Від них залежать права та обов’язки у сфері праці українських громадян, їх правовий статус у трудових відносинах як іноземців у певній країні. Тому українське матеріальне право в даних питаннях не є компетентним [5, с. 234].

Однак праця громадян України за кордоном може регламентуватись також за певних умов нормами українського трудового законодавства, або на підставі трудового контракту, що укладений відповідно до нормативної бази держави перебування [6].

Додатково питання трудової міграції можуть бути  врегульовані багатосторонніми угодами. Зокрема, правовий статус заробітчан визначений в Європейській Конвенції про правовий статус трудящих-мігрантів      (24.11.1977 р.), Угоді про співробітництво в галузі трудової міграції та соціального захисту трудящих-мігрантів (15.04.1994 р.), Конвенції про правовий статус трудящих-мігрантів і членів їх сімей держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав (14.11.2008 р.). Детальний аналіз норм вищезгаданих міжнародних договорів, дає змогу зробити висновок, що для офіційно працевлаштованих громадян України за кордоном надається національний режим, тобто трудові мігранти наділені тим же колом трудових прав і обов’язків, що і громадяни даної країни. Зокрема, в Європейській конвенції про правовий статус трудящих-мігрантів, використовуються наступні конструкції: «режим, не менш сприятливий, ніж режим що надається її громадянам» (ст. 13, 16, 24, 26), «мають право на тих самих умовах, що і працівники-громадяни країни перебування» (ст. 14, 18, 19, 21) [7]. Тож засобів та способів захисту такі особи мають  достатньо.

Однак, слід зазначити, що всі ці договори, насамперед, мають суто декларативний характер, оскільки з боку іноземних держав не визначені потреби  працівниках,  не вказана їх необхідна кількість, наявність в них спеціальності, певної освіти тощо. Всі ці особливості детально вирішуються  двосторонніми  угодами між державами. До того ж деякі з цих країн мають проблеми, схожі з проблемами українського суспільства, зокрема, в них наявний високий рівень безробіття та низький рівень розвитку економіки, що ставить під сумнів факт потреби українських працівників в таких державах [8, с. 3-5].

Ще одним болючим питанням є питання так званого першого етапу працевлаштування, коли  українські  громадяни звертаються до посередників, які допомагають їм за гроші працевлаштуватися за кордоном. Проблема полягає у появі  шахраїв, які виступають під виглядом компаній з міжнародного працевлаштування, беруть з осіб кошти за майбутнє працевлаштування, а потім компанія-посередник просто зникає, залишивши сотні ошуканих людей. З метою захисту від таких негативних наслідків  були внесені зміни до ЗУ «Про ліцензування видів господарської діяльності», де зобов’язали  таких посередників отримувати ліцензію, яка видається Міністерством соціальної політики України, проте насправді це положення не працює належним чином: незважаючи на 1,7 млн. запрошень на роботу, наданих нашим громадянам y Польщі в 2017 році, тільки 12 400 людей виїхало працювати в цю країну через ліцензовані компанії [9, с. 12]. 16 червня 2020 року ВР України прийняла постанову «Про прийняття за основу проекту Закону України про захист трудових мігрантів та боротьбу з шахрайством у працевлаштуванні за кордон», якою зобов’язала Міністерство соціальної політики України доопрацювати положення цього закону, проте цього нормативного акта поки немає, що ускладнює процес захисту трудових прав заробітчан [10, с. 3-5].

З усього вище викладеного можна прийти до висновку, що як би не були закріплені права українських заробітчан на міжнародному рівні,  національне законодавство повинно містити необхідні положення щодо забезпечення реалізації міжнародних норм, оскільки ці права так і залишаться для українських громадян декларативними. Норми національного права забезпечують дію міжнародних , а тому мають не тільки їм відповідати, але й мати законні механізми для їх повної реалізації.

Список використаних джерел:

1.Конституція України (зі змінами і доповненнями) //Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

2.Загальнадекларація прав людинивід 10 рудня 1948 року // ОфіційнийвісникУкраїни. – 2008. – №93. – Ст.3103

3.Про міжнародне приватне право: Закон  України  від 23 червня2005 року // Відомості Верховної Раді України. – 2005. – № 32.– Ст. 422.

4.Кодекс законів про працю України (зі змінами і доповненнями) //Відомості Верховної Ради України.– 1971. – Додаток до № 50. – С. 375.

5.Міжнароднеприватне право : підруч. для студ. юрид. вищ. навч. закл. / за ред. проф. В. П. Жушмана та доц. І. А. Шуміло. – Х. : Право, 2011. – 320 с.

6.Радчук О. П. Трудові відносини: міжнародно-правовий аспект. – C. 590-595. Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/FP_index.

7.Європейськаконвенція про правовий статус трудящих-мігрантів // Відомості Верховної Ради України. – 2007. – № 21. – Ст. 290.

8.Смалюк Р. В. Захисттрудових прав громадянУкраїни за кордоном / Р. В. Смалюк // ЧасописНаціональногоуніверситету “Острозькаакадемія”. Серія “Право”. – 2013. – № 1(7): [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://lj.oa.edu.ua/articles/2013/n1/13srvuzk.pdf

9.Миськевич Т. Правове регулювання закордонного працевлаштування українських громадян / Т. Миськевич // Громадська думка про правотворення. – 2019. – № 18 (183). – С. 10–13.

10.Постанова Верховної Ради України «Про прийняття за основу проекту Закону України про захист трудових мігрантів та боротьбу з шахрайством у працевлаштуванні за кордон» від 16 червня 2020 року // Відомості Верховної Ради України. – 2020.– № 699-IX.

Аннаєва Майя Рахматулоївна

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 1 курс магістратури, 8 група

 

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ У СФЕРІ ЗАПОБІГАННЯ ТА ПРОТИДІЇ ТЕРОРИЗМУ

 

Після виснажливої Другої світової війни та поступового відновлення світової спільноти курс євроінтеграції стрімко почав набирати свій рух, охоплюючи все більше сфер життя людей: соціальну, економічну та політичну. Не виключенням стала і сфера діяльності держав-учасниць Європейського Союзу (далі – ЄС) у боротьбі з організованою злочинністю.

Оскільки спершу створення ЄС розглядали виключно для вирішення економічних проблем, що підтверджується прийнятими Паризьким Договором 1951 року[1], яким засновувалось Європейське Співтовариство вугілля та сталі, та Римськими Договорами 1957 року, що засновували Європейське Економічне Співтовариство та Європейське Співтовариство з атомної енергії [2], [3], жодної ролі Співтовариства щодо необхідності вжиття заходів для протидії та боротьби зі злочинністю, яка включає тероризм, закріплено не було.

Починаючи з 60-х років ХХ століття, терористичні акти починають набирати масштабності. Так, у 1961 р. стався теракт у Франції, а саме в поїзді «Страсбург – Париж»; 1968 рік ознаменувався терактом у грецькому аеропорту Афін «Елінікон»; у 1969 рік в Мілані відбувся теракт на Пьяцца Фонтана; 1971 рік відомий подіями розстрілу шотландських солдат у м. Уайт-Бре; у 1972 р. у Белфасті стався вибух на Донегол-Стріт; а також відбувся терористичний акт під час літніх Олімпійських ігор 1972 року в Мюнхені. Усі ці події неабияке враження справили не тільки на населення тих країн, але й торкнулося міжнародної спільноти, зокрема ЄС[4, с. 19]. У результаті в 1972 р. був створений Спеціальний Комітет з питань міжнародного тероризму, до якого увійшли представники 34 держав [5, с. 138]. У 1975 році в рамках тогочасних Європейських Співтовариств було створено «політику боротьби з тероризмом», проте оскільки вона одразу була розпочата без підписання якого-небудь договору щодо протидії тероризму, характер такої боротьби більше зводився до політичної та інноваційної, аніж до правової [4, с. 19]. У цьому ж році ЄС була створена так звана група TREVI (тероризм, радикалізм, екстремізм і міжнародне насилля). Вона об’єднала міністрів юстиції та внутрішніх справ країн ЄС з метою посилення боротьби з міжнародною організованою злочинністю, тероризмом, торгівлею наркотиками[6, с. 202].Практичною діяльністю цієї групи були з’їзди міністрів відповідальних за внутрішні справи та правосуддя, під час яких на обговорення виносилися проблеми та конкретні загрози громадянському порядку у сфері тероризму та інших формах міжнародної злочинності. Відбувався процес обміну досвідом між державами-членами, а також інформацією стосовно заходів, які країни впроваджували на забезпечення політики боротьби з тероризмом[4, с. 20].

Крім цього, держави-члени ЄС 27 січня 1977 р. прийняли Європейську конвенцію про боротьбу з тероризмом, яка закріпила підстави та процедуру видачі правопорушників у сфері тероризму. На жаль, прямого визначення поняття «тероризм» дана Конвенція у своєму змісті не має, проте виходячи з аналізу її ст. 1 до тероризму слід віднести злочин, пов’язаний з викраданням людей, захопленням заручників або тяжким незаконним затриманням та злочин з використанням бомб, гранат, ракет, автоматичної вогнепальної зброї або вибухових листів чи  посилок, якщо це призводить до загрози особам[7].

Роль ЄС у здійсненні захисту світу від тероризму, підтриманні миру та гарантуванні безпеки почала виростати доволі швидко у 80-90 роках ХХ ст., коли було підписано Маастрихтський Договір, у змісті якого було наголошено на необхідності створення 3 стовпів ЄС, одним із яких передбачались судове співробітництво в цивільних і кримінальних справах, а також співпраця поліції в боротьбі з тероризмом та іншими формами міжнародної злочинності. Крім цього було створено нову поліцейську службу «Європол», завданням якої стало координування діяльності національних поліцейських служб у боротьбі з міжнародною організованою злочинністю, а також передбачалась тісна співпраця правоохоронних органів держав-членів ЄС з іншими партнерами, що не входять до ЄС (таких як Австралія, Канада, США)(ст. 4, 5 Рішення № 2009/371/ПВД Ради про створення Європейського поліцейського відомства (Європол))[8].

З прийняттям у 2007 році Лісабонського Договору ЄС отримав власну правосуб’єктність, що потягло за собою можливість ЄС встановлювати мінімальні правила з метою покращення сфери протидії тероризму. Зокрема, було прописано обов’язок для держав-учасниць сприяти поліцейському та судовому співробітництву в кримінальних справах транскордонного змісту, а також обов’язок у разі терористичного акту щодо члена-учасника даного Договору надавати посильну допомогу іншим членам на вимогу органу державної влади першого [9, с. 5-6].

Як бачимо, процес боротьби з тероризмом був розпочатий давно, і на сьогоднішній день ЄС не перестає здійснювати все необхідне щодо забезпечення миру та спокою в цілому світі. Можна сказати, що наразі політика ЄС охоплює абсолютно всі сфери життя людей, що виводить її на новий, більш ефективний рівень діяльності. Це зумовлює подальшу співпрацю ЄС з різними країнами, а не тільки з державами-учасницями, а також  сприяє розширенню функціональної діяльності ЄС, що виводить його статус на більш високий щабель. Попри це подальший розвиток людства, а з ним і видів злочинної діяльності у сфері тероризму, а також способів їх здійснення вимагає від високопоставлених держав, які входять до ЄС, більшого удосконалення механізмів запобігання та протидії тероризму, чіткого регламентування всіх правових процедур у даній сфері та посилення контролю й нагляду щодо здійснення тероризму окремими суб’єктами.

Список використаних джерел:

1 – Договір про заснування Європейського об’єднання вугілля та сталі// Відомості Верховної Ради України. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_026#Text

2 – Договір про заснування Європейської Спільноти ( Договір про заснування Європейського економічного співтовариства) // Відомості Верховної Ради України. [Електронний ресурс].– Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_017#Text

3 – Договір про заснування європейського співтовариства з атомної енергії// Відомості Верховної Ради України. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_027#Text

4 – Маринів І. І. Боротьба з тероризмом в світлі актів Європейського Союзу та Ради Європи (співвідношення права Європейського Союзу з міжнародним правом) / І. І. Маринів // Сучасні глобалізаційні виклики і міжнародне право: зб. наук. статей. – Харків. – 2018. – С. 19–27.

5 –Дорош І. Боротьба з тероризмом: особливості, методи, шляхи / І. Дорош // Студентська молодь і науковий поступ: матеріали VI Міжвузівської щорічної наукової студентської конференції / Львівський університет бізнесу і права. – Львів. – 2009. – C. 135–142.

6 – Лаврикова Н. С. Деякі аспекти загрози міжнародного тероризму / Н. С. Лаврикова // Злочинність у глобалізованому світі:матеріали XVІ Всеукраїнської кримінологічної конференції для студентів, аспірантів та молодих вчених / Національний юрид. ун-тет ім. Я. Мудрого. – Харків. – 2017. – С. 200-202.

7 – Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом // Відомості Верховної Ради України. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_331#top

8 – Рішення № 2009/371/ПВД Ради про створення Європейського поліцейського відомства (Європол) // Відомості Верховної Ради України. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_a78#top

9 – Лісабонський договір (договір про реформування Європейського Союзу) / Інформаційна довідка, підготовлена Європейським інформаційно-дослідницьким центром на запит народного депутата України. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://euinfocenter.rada.gov.ua/uploads/documents/29025.pdf

 

Куксіна Крістіна Андріївна

Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 1 курс магістратури, 4 група

 

ЩОДО ПИТАННЯ ВПЛИВУ СУДУ ЄС НА РОЗВИТОК ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

 

Як відомо, право Європейського Союзу утворюють такі джерела права, як акти первинного права та акти вторинного права. Саме до актів вторинного права належать юрисдикційні акти – рішення Суду Європейського Союзу (далі – Суду ЄС), що здійснюють вагомий вплив на розвиток правової системи Європейського Союзу.

Відповідно до статті 19 Договору про Європейський Союз Суд ЄС включає в себе Суд, Трибунал і спеціалізовані трибунали. Він забезпечує дотримання права при тлумаченні і застосуванні Договорів. [1] У статті 267 Договору про функціонування Європейського Союзу зазначається, що Суд ЄС має юрисдикцію виносити попередні рішення стосовно: (а) тлумачення Договорів; (b) чинності та тлумачення актів установ, органів, служб та агенцій Союзу. [2]

Ураховуючи те, що Суду справедливості ЄС притаманні риси як міжнародного, федерального (верховного), конституційного, адміністративного суду, то залежно від функцій, які виконує Суд, його юрисдикцію можна умовно поділити на такі сфери: міжнародну, конституційну, верховну (федеральну) та адміністративну. Майже в рамках реалізації кожної сфери юрисдикції Суд справедливості ЄС здійснює діяльність із тлумачення права, тим самим відбуваються, так би мовити, гібридизація судових повноважень та поява практики тлумачення права Європейського Союзу – юриспруденції, яка є ширшим поняттям, ніж міжнародна, конституційна, верховна та адміністративна практика Суду, оскільки вона пронизує майже весь масив його діяльності. [3, с. 10-11]

Саме практика Суду ЄС містить цінні положення, що розтлумачують дію принципів права Європейського Союзу.

Зокрема, рішення по справі Simmental можна тлумачити як таке, що невідповідність національного права праву ЄС  повинна  не тільки призводити до автоматичного незастосування першого, але й запобігати прийняттю нових національних законів, які б не відповідали нормам наднаціонального права. Ці висновки Суду зробили правову систему ЄС більш ефективною та вказували на спосіб виконання державами-членами своїх зобов’язань за установчими договорами. Дуже важливим є те, що рішення по справі Simmental закріпило верховенство інтеграційного права навіть над конституційними нормами держав-членів, які прийнято вважати нормами найвищої юридичної сили. [4, с. 125]

Важливе значення у формуванні принципу прямої дії права ЄС відіграла справа Van Gen en Loos, у якій Суд ЄС зазначив, що співтовариство створило новий правопорядок на користь якого держави-члени повинні обмежити свої суверенні права в окремих сферах. У свою чергу, право ЄС незалежно від правопорядків держав-членів втручається у сферу їх внутрішньої, регулюючи відносини не тільки між країнами-членами, а й між їхніми громадянами. По суті, в даній справі були закладені підвалини концепції прямої дії права ЄС. [5, с. 130] Окрім того, Суд ЄС згодом встановив критерії прямої дії норми права ЄС. Було визначено, що норма повинна бути чіткою, безумовною та стосуватися безпосередньо фізичних та юридичних осіб.

Важливим етапом конституалізації права ЄС можна вважати встановлення Судом ЄС доктрини відповідальності держави, розробленої рішенням по вже згаданій справі Francovich. Ця доктрина є ілюстрацією принципу ubi jus ibi remedium, та відповідно до неї держава має відшкодувати збитки, завдані індивідам порушенням права ЄС. У цих справах національні суди можуть присудити державі компенсувати індивідам їх втрати. Доктрина є важливим елементом ефективності правового порядку ЄС. [6, с. 232]

Хоча формально правило прецеденту в праві ЄС/Співтовариств не закріплено, при вивченні сучасного розвитку цього права можна дійти висновку, що прецеденти судових органів ЄС є важливим джерелом права. Прецедент судових органів ЄС (передусім Суду Правосуддя) у праві ЄС виконує інтегруючу функцію – через нього формується і розвивається це право. Так, за допомогою прецеденту значно деталізуються і конкретизуються положення установчих договорів та норми права ЄС/Співтовариств; у прецедентах подаються єдині норми, стандарти, необхідні для ефективного функціонування Союзу в цілому; такі судові роз’яснення набувають нормативного характеру, обов’язкового для дотримання всіма суб’єктами права ЄС/Співтовариств; за допомогою прецеденту судових органів ЄС здійснюється значний регулюючий вплив у національних правопорядках держав-членів. [7, с. 11]

Таким чином, Суд ЄС у своїх справах наводить тлумачення принципів права Європейського Союзу, зокрема, принципу прямої дії права ЄС та верховенства права ЄС щодо національного права держав-членів Європейського Союзу. Практика суду ЄС значним чином розвиває норми права Європейського Союзу щодо різних сфер правового регулювання, хоча формально зазначені повноваження установчими договорами не встановлені. Окрім того, активна юрисдикційна діяльність Суду ЄС інтегрує правову систему Європейського Союзу та впливає на національні правопорядки.

Література:

1.Договір про Європейський Союз // Європейський Союз. – 1992. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_029/conv#Text.

2.Консолідовані версії Договору про Європейський Союз та Договору про функціонування Європейського Союзу з протоколами та деклараціями // Європейський Союз. Європейське економічне товариство. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_b06#Text.

3.Комарова Т. В. Суд Європейського Союзу: розвиток судової системи та практики тлумачення права ЄС : монографія / Т. В. Комарова. – Харків : Право, 2018. – 528 с

4.Комарова Т. В. Практика Суду справедливості Європейського Союзу та конституціоналізація права ЄС / Т. В. Комарова. // Правова держава. – 2018. – №29. – С. 123–130.

5.Брацук І. Вплив Суду ЄС на формування та розвиток принципу прямої дії права Європейського Союзу / І. Брацук // Юридична Україна. – 2010. – № 2. – С. 129-132.

6.Комарова Т. В. Юрисдикція Суду Європейського Союзу : монографія. – Х. : Право, 2010. – 360 с.

7.Анакіна Т. М. Судовий прецедент у праві Європейського Союзу: автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.11 / Т. М. Анакіна ; Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого.– Х., 2008. – 19 с.

Науковий керівник: асистент Косінова Д.С.

 

Трофімов Богдан Дмитрович

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого

Інститут прокуратури та кримінальної юстиції, 5 курс, 2 група

 

ДО ПИТАННЯ «ДЕФІЦИТУ ДЕМОКРАТІЇ» В

ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СОЮЗІ

 

Відповідно до преамбули та статей 102, 116 Конституції України стратегічним курсом розвитку України є членство в Європейському Союзі. Відповідні зміни до Основного Закону супроводжувалися поясненнями про те, що «ключовою гарантією розбудови демократичної правової держави та забезпечення її безпеки є курс на повноправне членство України в ЄС та НАТО». Водночас, непоодинокими є випадки критики Європейського Союзу саме за предметом недемократичності останнього, що в цілому вилилося в започаткування дискусії про «дефіцит демократії в Європейському Союзі». Ззовні вбачаються ознаки певного протиріччя, адже «розбудова демократичної правової держави» планується шляхом інтеграції до міжнародного-правового об’єднання, у якому існують «проблеми» з демократією. Дослідженню даного співвідношення присвячена дана публікація.

Аналіз даної проблеми слід здійснювати на підставі сталого визначення демократії, яке в ході свого існування зазнавало змін, як змінювалися і уявлення про демократію як спосіб здійснення влади. На сьогодні визнаним є закріплення за демократією як за певним способом врядування, при якому найвища влада належить народу, певних сутнісних ознак, вихідних характеристик, що дозволяє розмежовувати демократію формальну (з наявністю усіх зовнішніх ознак) та органічну (змістовну, з наявністю відповідного наповнення).

Демократія передусім асоціюється із таким категоріями як повага до людської гідності, визнання невід’ємності та невичерпності прав людини, свобода, рівність, верховенство права тощо.

Визначивши зміст та форму демократії (як наявність змістовних та формальних ознак) слід вказати, що дане питання не слід розглядати на засадах абсолютизації або ж на підставі певних шаблонів. Видається, що доцільнішим є виважене оцінювання конкретного стану демократичності певної країни, взявши за основу не «взірцеву» в плані розвитку демократії країну, а окремі ідеальні показники характеристик демократії (ступінь розвитку верховенства права, стан захищеності прав людини, забезпеченість рівності і тд), порівнюючи які почати визначати не стільки демократичний або недемократичний режим певної держави, скільки ступінь розвитку демократії в країні. Методологічно даний підхід можна порівняти зі співвідношенням формаційного та цивілізаційного підходів до типології держав.

Використовуючи наведений інструментарій можна констатувати, що найбільша концентрація держав з найкращими показниками втілення демократії знаходиться саме в Європейському Союзі, при цьому за період свого знаходження в даному об’єднанні показники, як правило, покращуються, що призводить і до підвищення «середнього рівня демократичності» держав-членів Європейського союзу.

Говорячи ж про «дефіцит демократії» в Європейському союзі, слід враховувати, що відповідна дискусія велася з заснування даного утворення, а сам термін виник в 1970-ті роки. Проблема полягає в наявності т.зв. «браку легітимності», який проявляється в непропорційному представництві інтересів людей серед політичних органів ЄС (серед трьох законодавчих органів лише один обирається населенням, при цьому в середньому один депутат представляє 600 тисяч осіб), а також непрозорості окремих процедур та обмеженості в зв’язку з цим інституту волевиявлення в цілому.

Водночас, вже з започаткування даного терміну відбулося щонайменше 4 етапи реформування Європейського Союзу (Маастрихтський, Амстердамський, Ніццький та Лісабонський договори), які суттєво змінили «баланс сил» та стан демократичності. Так, тільки Лісабонський договір передбачав наступні зміни: право на вихід з ЄС держав-учасниць, розширення прав Європарламенту та закріплення за ним представництва громадян ЄС (на противагу народам держав-учасниць), запровадження можливості національних парламентів перевіряти законопроекти Єврокомісії, надання Хартії фундаментальних прав обов’язкового статусу, заснування права громадянської ініціативи тощо. При цьому останній інститут в принципі є проявом партисипаторної демократії (найбільш демократична форма), в той час як домінуючою в світі наразі є репрезентативна форма демократії.

При цьому станом на 2018 рік серед 20 найдемократичніших країн (за індексом демократії Economist Intelligence Unit) 11 є членами Європейського Союзу, 14 існують в Європейському просторі. Дана обставина, з урахуванням права членів ЄС покинути об’єднання, а також наявності реальних прикладів реалізації даного права, яскраво свідчить про наявність суттєвого обсягу змістовних ознак демократії як в ЄС в цілому, так і в державах-членах зокрема.

З наведеного вбачається, що дискусія про «дефіцит демократії» в ЄС, яка триває й досі, вже призвела до суттєвого розвитку демократії та звела «дефіцитність» до мінімуму, якщо використовувати запропоновану вище методологічну модель оцінювання демократії.

Так, слід констатувати, що попри наявність окремих суперечностей та негативних практик в існуванні ЄС (політика таких країн як Польща та Угорщина) недемократичність даного об’єднання є доволі умовною та може існувати лише при її порівнянні з ідеальними показниками демократії. Водночас, змістовні характеристики демократії дозволяють визначити ЄС в цілому та держави-члени зокрема як одні з найбільш демократичних, на сьогодні, суб’єктів міжнародного права.

При цьому дискусія про «дефіцит демократії» не має припинятися як з огляду на її значну рушійну силу та превентивну властивість, так із огляду на переломні часи, які зараз переживає світ та Європейський Союз зокрема.

Науковий керівник: к.ю.н., асистент кафедри Права Європейського Союзу НЮУ імені Ярослава Мудрого Д.С. Косінова.

Avatar

Автор : workbaskett

16 переглядів

0 коментарів

Залиш коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *