Господарське право та процес

Галчанський Віктор Сергійович

студент 4 курсу, 3 групи

Інституту підготовки кадрів для органів юстиції України

Національного юридичного університету

імені Ярослава Мудрого

ПРАВОВА РЕГЛАМЕНТАЦІЯ ПОНЯТТЯ КОРПОРАТИВНИХ ПРАВ УЧАСНИКА ГОСПОДАРСЬКОГО ТОВАРИСТВА

 

За останні роки спостерігається розвиток сфери корпоративного права як підгалузі господарського права, що пов’язано із виникненням все більшої кількості юридичних осіб як суб’єктів господарювання, які відіграють важливу роль у зміцненні економічного сектору нашої держави. Це зумовлює більш детальне дослідження різних правових питань, зокрема правової регламентації поняття корпоративних прав у законодавстві України.

Дане поняття закріплено в багатьох нормативно-правових актах, що призводить до неоднозначного його розуміння та застосування на практиці. Окрім неоднозначності у законодавчому закріпленні поняття корпоративних прав, існують різноманітні дискусії серед науковців стосовно як і ознак, так і класифікація. При цьому було визнано, що вони є подільними за обсягом та неподільними за своїм змістом.

Господарський кодекс України (далі – ГКУ) закріплює наступне визначення, «корпоративні права – це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами [1].

Визначення в ГКУ визнано науковцями недосконалим, адже особа, яка є суб’єктом корпоративних прав, має за мету отримання прибутку, не означає заняття нею підприємницькою діяльністю. Мета – отримання прибутку, лише одна із ознак підприємницької діяльності, якої недостатньо, щоб визнати певну діяльність підприємництвом. Незважаючи на те, що наявність в особи корпоративних прав не є підприємництвом, сама юридична особа, щодо якої виникають корпоративні права, завжди виступає суб’єктом підприємницької діяльності, оскільки сплачувати дивіденд може лише підприємницька юридична особа [2; с. 108].

Натомість, Цивільний кодекс України (далі – ЦКУ) використовує зовсім інше поняття, а саме «право участі у товаристві». Останнє є вужчим за змістом та являє лише частину того, яким оперує ГКУ. Під ним розуміють правовий зв’язок, який виникає між засновником (учасником) юридичної особи та новоствореним суб’єктом у результаті реалізації засновницького права, відповідно засновницьке право розуміється як право на створення юридичних осіб [3, с. 160].

Згідно з статтею 2 Закону України «Про акціонерні товариства» (далі – закон), корпоративні права – сукупність майнових і немайнових прав акціонера – власника акцій товариства, які випливають з права власності на акції, що включають право на участь в управлінні акціонерним товариством, отримання дивідендів та активів акціонерного товариства у разі його ліквідації відповідно до закону, а також інші права та правомочності, передбачені законом чи статутними документами [4].

Виходячи із вищенаведеного визначення можна констатувати, що базисом корпоративних прав є право власності на акції. Закріплене Законом поняття «корпоративні права» є достатньо сильно звужене законодавцем, бо воно стосується виключно товариств акціонерних.

Наступним актом, що дає визначення досліджуваному поняттю є Податковий кодекс України (далі – ПКУ). Проаналізувавши його, слід зазначити, що в ПКУ законодавець значно розширює та вдосконалює поняття «корпоративних прав» та все допускається суттєвих неточностей, адже згідно з думкою більшості науковців, юридична особа виступає власником свого статутного фонду, натомість за Податковим кодексом статутний фонд юридичної особи являється власністю особи, що володіє корпоративними правами [5, с. 124].

На підставі вищевикладеного можна зазначити, що поняття «корпоративних прав» дійсно не є однозначно визначеним у законодавстві та є предметом дискусій серед великої кількості науковців. Тому, логічним та найбільш правильним вирішенням цієї проблеми буде запровадження спільного для всіх законодавчих актів поняття.

Список використаної літератури:

1.Господарський кодекс України редакція від 16.10.2020, підстава – 124-IX // [Електронний ресурс] – Режим доступу : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/436-15#Text .

2.Цікало В. І. Корпоративні права: поняття, ознаки та класифікація / В. І. Цікало // Право України. – 2010. – № 11. – С. 102-111.

3.Корпоративне право України : підруч. / [В. В. Луць, В. А. Васильєва, О. Р. Кібенко, І. В. Спасибо-Фатєєва [та ін.] ; за заг. ред. В. В. Луця. – К. : Юрінком Інтер, 2010. – 384 с.

4.Закону України «Про акціонерні товариства» від 16.08.2020, підстава – 738-IX // [Електронний ресурс] – Режим доступу : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/514-17#Text .

5.Марущак Я. Корпоративні суб’єктивні права в комерційних товариствах / Ярослав Марущак // European political and law discourse. Volume 3 Issue 5. – 2016. – p. 123–127.

6.Цивільний кодекс України від 16.10.2020, підстава – 124-IX // [Електронний ресурс] – Режим доступу : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text .

7.Податковий кодекс України від 07.11.2020, підстава – 786-IX // [Електронний ресурс] – Режим доступу : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2755-17#Text .

 

Деяк Валерія Михайлівна

Студентка Національного університету біоресурсів та природокористування України, юридичного факультету, 4 курсу, групи 1703

 

ENTREPRENEURSHIP AS THE MAIN FORM OF MANAGEMENT

 

The history of entrepreneurship begins with the Middle Ages, with the emergence of commodity-money relations, trade intermediaries, merchants, traders, peddlers, which were the prototype of the modern entrepreneur. In the Middle Ages, a businessman acted as a sole proprietor and defended the enterprise which he organized and ran. A merchant was recognized as a merchant, an industrialist, who at his own expense founded and ran the whole enterprise with his energy.

The beginning of the XIX century became a turning point for the initial stage of entrepreneurship. If the development of entrepreneurship was initiated by government orders in the XIII century, the first signs of freedom appeared in the XIX century. After the end of the First World War and the end of the October Revolution, a course was taken to eliminate market relations, all large enterprises were nationalized, the means of production and property of all private entrepreneurs were expropriated. [1] The main dominants of the planned economy were: market use and competition, centralized distribution of social labour products, the elimination of private ownership and the establishment of state one on the means of production.

The concept of “entrepreneurship” was firstly introduced into scientific circulation by the French economist Richard Cantillon in the early XVIII century. The scientist saw in it a special economic function, the implementation of which is always accompanied by risk.

Today the phenomenon of entrepreneurship is actively studied not only by economics but also by legal science. There are many definitions of this category in legal doctrine. Entrepreneurial activity is defined as:

– activities aimed at making a profit by raising own funds, or indirect participation in such activities by investing in equity;

– activities carried out by individuals, enterprises and organizations for the production, provision of services, acquisition and sale of goods in exchange for other goods or money for the mutual benefit of interested persons, enterprises and organizations;

-initiated by law initiative, systematic activities of individuals (entrepreneurs) and legal entities based on private or any other form of ownership, aimed at making a profit from the production of goods, works and services, carried out at their own risk and at their own risk responsibility.

The normative definition of the concept of “entrepreneurship” is contained in Art. 42 of the Civil Code of Ukraine, where it is defined as an independent, proactive, systematic, risky economic activity carried out by entrepreneurs in order to achieve economic and social results and make a profit. The Article 44 of the Civil Code of Ukraine contains a list of principles on which entrepreneurial activity should be based, including:

1) free choice by an entrepreneur of types of entrepreneurial activity; 2) free employment by the entrepreneur; 3) commercial calculation and own commercial risk;4) free disposal of profits remaining with the entrepreneur after payment of taxes, fees and other payments provided by law;5) independent implementation by the entrepreneur of foreign economic activity, use of the share of foreign exchange earnings by the entrepreneur due to him at his own discretion.[2]

The diversity of entrepreneurial activity necessitates its division into types depending on certain classification criteria, in particular:

– depending on the form of ownership they are divided into:

  1. a) private enterprise carried out by enterprises operating on the basis of private property of an economic entity (citizens or legal entities).
  2. b) entrepreneurship carried out on the basis of state ownership.
  3. c) entrepreneurship carried out on the basis of communal ownership.

– depending on the content of entrepreneurial activity can be classified into:

  1. a) productive entrepreneurial activity, ie activity in the process of which certain products are produced; b) non-productive entrepreneurial activity;

– depending on the nature of the goods can be distinguished:

  1. a) material production (industrial, agricultural, etc.); b) intangible production.

– depending on the number of employees and income from any activity for the year they divide them in a) small enterprises, including micro-entrepreneurship; b) medium enterprises; c) large enterprises.

Therefore, business activities in the field of direct production of goods should focus on the production and marketing of traditional or innovative types of these goods. Such activities will be more effective if they are carried out with the use of technical and technological innovations, better characteristics of labour products, new elements of the organization of production processes and so on. In this case, we mean the production of traditional products with the use of partial innovations.[3]

References:

1.Commercial Law, OM Vinnyk – K .: Attica, 2004

2.Commercial Law of Ukraine VM Gaivoronsky, VP Zhushman, EM Bilousov – 2005

3.Economic Code of Ukraine -2003

 

 

Зеленська Катерина Сергіївна

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого

Інститут підготовки кадрів для органів юстиції України

студентка 4 курсу, 3 групи

ОСОБЛИВОСТІ УКЛАДЕННЯ ЕЛЕКТРОННИХ ГОСПОДАРСЬКИХ ДОГОВОРІВ

 

Початок ХХІ століття ознаменувався стрімким розвитком торгівлі, збутом промислової продукції та постачанням господарюючим суб’єктам необхідної сировини й матеріалів. Безперешкодне надання зазначених вище послуг фізичним та юридичним особам має забезпечуватися укладенням господарських договорів. Проте швидкий розвиток інформаційних та комп’ютерних технологій стає поштовхом до укладення господарських договорів саме в електронній формі.

Основними нормативно-правовими актами, що регулюють відносини у сфері укладення електронних господарських  договорів є Господарський кодекс України (далі – ГК України) від 16 січня 2003 р., Цивільний кодекс України (далі – ЦК України) від 16 січня 2003 р. та Закон України «Про електронну комерцію» від  3 вересня 2015 р.

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про електронну комерцію» під електронним договором варто розуміти домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків та оформлена в електронній формі.

Згідно з ч. 1 ст. 181 ГК України за загальним правилом господарський договір викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів [1].

Так, ГК України не закріплено умов, яким має відповідати письмовий господарський договір. Згідно зі ст. 297 ГК України сутність письмової форми договору зводиться лише до фіксації домовленостей сторін на певному матеріальному носії (документі). У зв’язку з цим, можемо говорити про можливість укладення електронного господарського договору у порядку, встановленому законом.

Проте при укладенні електронних господарських договорів постає питання щодо необхідності включення істотних умов, оскільки у зворотному випадку він може бути визнаний неукладеним або недійсним. Аналізуючи ч. 1 ст. 638 ЦК України та ст. 11 ЗУ «Про електронну комерцію» до істотних умов договору варто віднести наступні: умови про предмет договору, порядок створення та накладання електронних підписів сторонами договору, можливість та порядок внесення змін до умов договору, спосіб та порядок прийняття пропозиції укласти електронний договір (акцепт), порядок обміну електронними повідомленнями та інформацією між сторонами під час виконання ними своїх зобов’язань, інші відомості.

На нашу думку, укладення електронних договорів може викликати деякі складнощі, включаючи ідентифікацію суб’єктів, вибір необхідних технологій ідентифікації, підтвердження цілісності даних в електронній формі. Так, якщо форма договору є електронною, то й ідентифікація має відбуватися за допомогою електронних засобів (наприклад, застосування електронного підпису).

Наразі досить складно врегулювати коло питань щодо електронних договорів при виникненні спорів у суді. Саме тому сторони електронного договору мають завчасно попіклуватися про докази його укладення, включаючи докази укладення його на певних умовах.

Отже, прийняття ЗУ «Про електронну комерцію» значно розширило можливості сторін при укладенні електронного договору. Проте залишається відкритим питання щодо внесення змін до ГК України у сфері укладення правочинів, що дасть можливість укладати електронні господарські договори без перешкод. Виділення електронних договорів в окрему форму дасть можливість чітко визначити істотні умови договору, зменшить кількість випадків визнання договору неукладеним або недійсним.

Список використаної літератури:

1.Господарський кодекс України : Закон України від 16.01.2003 р. № 436-iv. Відомості Верховної Ради України. № 18, № 19-20, № 21-22. Ст.144.

2.Закон України «Про електронну комерцію» : Закон України від 03.09.2015 р. № 675-viii. Відомості Верховної Ради України. № 45. Ст.410.

3.Цивільний кодекс України : Закон України від 16.01.2003 р. № 435-IV. Відомості Верховної Ради України. № 40-44. Ст. 356.

 

Харечко Валерій В’ячеславович

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого

Інститут прокуратури та кримінальної юстиції, 4 курс, 12 група

КРИПТОВЛЮТА ЯК ВКЛАД ДО СТАТУТНОГО КАПІТАЛУ ГОСПОДАРСЬКОГО ТОВАРИСТВА: ВИКЛИКИ ТА

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД

 

Наш час характеризується активним розвитком інформаційних технологій, еволюцією інтернету, що привело до появи криптографічної валюти (далі – криптовалюта). Існування потреби в постійному моніторингу руху даних грошових одиниць виявляє сучасні тенденції грошововалютних систем на світовому ринку.

Європейський центральний банк (далі – ЄЦБ) визначає криптовалюту як цифрове представлення вартості, яка не емітована центральним банком, кредитною організацією або установою з електронних грошей, цей інструмент у деяких випадках може бути використаний як альтернатива грошам. Тобто на думку ЄЦБ криптовалюти не є віртуальними валютами, не можуть бути повноправними формами грошей та валютою загалом з юридичної точки зору. Bitcoin є найпопулярнішою криптовалютою у світі. В квітні 2018 року щоденний оборот торгів в цій валюті за середнім курсом був на суму, еквівалентну понад 8 млрд. доларів США, а загальна капіталізація – понад 157 млрд. дол. США.

Щодо національного законодавства, слід зазначити, що в Україні першою спробою дати визначення криптовалюти з’явилося у Листі Національного Банку України (далі – НБУ) від 08.12.2014 року № 29-208/72889, де НБУ висловив позицію, що криптовалюта – це грошовий сурогат, який не може використовуватися фізичними та юридичними особами на території України як засіб платежу.

Наступною спробою висловити свою думку стосовно стрімко розвиваючогося ринку криптовалют була заява від 31.08.2017 року, де виконуючий обов’язки голови правління НБУ Яків Смолій зазначив, що криптовалюта не підпадає під визначення валюти або грошового сурогату, а майнінг, тобто видобування криптовалюти, не є порушенням законодавства.

У зарубіжних країнах, таких як США, Німеччина, Японія, Франція та інших країнах не тільки дозволено обіг відповідної валюти, але й законодавчо закріплено чи підкріплено правовий режим, роз’яснено поняття криптовалюти та сформовану відповідну судову практику. Так Канада та Австралія визнають криптовалюту нематеріальним активом, майновим правом; Німеччина визнає криптовалюту платіжним засобом; Великобританія вже розглядає створення власної національної криптовалюти, з прив’язкою її до фунта; у Нідерландах суд визнав криптовалюту одним із видів майна; Південна Корея визнає криптовалюту активом тощо.

Тобто, можна зробити висновок, що, надаючи криптовалюті статус майна чи активу, зарубіжні країни прямо передбачають можливість внесення криптовалют до статутного капіталу господарського товариства, що є цілком логічним та передбачуваним в умовах глобалізаційних змін.

Вперше у світі до статутного капіталу криптовалюту було внесено 24 березня 2015 року італійським підприємцем Томасом Бертані. Він керувався статтею 2464 італійського Цивільного кодексу, згідно з яким будь-які активи, що мають економічну оцінку, можуть уважатися капіталом. Саме в цей день його компанію Oracle Srl було включено до реєстру із внеском до статутного фонду в розмірі 45 Bitcoin.

Звертаючись до Господарського кодексу України, а саме до статті 139 «майном визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб’єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб’єктів».

Згідно з Цивільним кодексом України, об’єктами цивільних прав є, крім усього іншого, також інформація і інші матеріальні і нематеріальні блага. Отже, враховуючи обставини згадані раніше, можна зробити цілком логічний висновок про абстрактну можливість внесення до статутного капіталу юридичної особи криптовалюти і відображення її на балансі компанії як певного нематеріального активу. Але така можливість обмежується негативною правозастосовчою практикою, про що свідчать вищезазначені позиції НБУ, а також численні законопроекти, автори яких намагаються вплинути на зрушення проблеми відсутності законодавчого регулювання величезного кола питань, що сьогодні склались навколо ринку криптовалют.

Існує очевидна неможливість встановлення у особи власника криптовалюти в умовах анонімності блокчейн-транзакцій. Адже сама суть криптовалюти полягає у відсутності впливу та контролю на неї зі сторони будь-якої держави світу, через те, що доступ до криптовалюти можливий через власний ключ доступу, тобто викрадення ключа може призвести до втрати даних.

Підсумовуючи вище сказане, слід зазначити, що вирішення проблеми, щодо можливості внесення криптовалют до статутного капіталу господарського товариства – буде полягати у чіткому закріпленні статусу криптовалюти на законодавчому рівні. На даний момент суди в Україні вважають криптовалюту віртуальним майном, яке не має матеріальних ознак, що унеможливлює подальший захист майнових прав на неї. У зв’язку з цим доцільність внесення криптовалюти до статутного капіталу підприємств, ураховуючи умови українських реалій, залишається під сумнівом. Але, неможливо не акцентувати увагу, на тому, що зарубіжний досвід свідчить про те, що в даний момент законодавче регулювання криптовалюти є не просто забаганкою, а вже реальною необхідністю.

 

Науковий керівник: к.ю.н., ас., Кудрявцева Вікторія Вікторівна

 

Шарапова Валерія Віталіївна

студентка Національного юридичного університету

імені Ярослава Мудрого

Інституту підготовки кадрів для органів юстиції України

4 курс, 6 група

ДО ПИТАННЯ ВРЕГУЛЮВАННЯ НА КОНСТИТУЦІЙНОМУ РІВНІ САМОРЕГУЛЮВАННЯ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА САМОРЕГУЛІВНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

 

Процес побудови саморегулювання господарської діяльності (далі- саморегулювання)  в Україні як додаткового до державного регулювання є відповіддю на глобалізаційні процеси, які відбуваються в європейському регіоні. Становлення та розвиток України як демократичної, соціальної та правової держави не можливе без ефективного саморегулювання, а тому воно потребує адекватного законодавчого забезпечення. Саморегулювання має забезпечити гармонійний розвиток держави у напрямі належної взаємодії між суб’єктами господарювання та органами державної влади, між самими суб’єктами господарювання, між останніми та громадянами як споживачами товарів та послуг.

Наразі в національному законодавстві відсутнє визначення поняття саморегулювання господарської діяльності. Тільки в проекті Закону України «Про саморегулюючі організації», який досі не прийнятий який розроблено Міністерством економічного розвитку і торгівлі спільно з експертами ФАО/ЄБРР та Офісу ефективного регулювання і розміщено на офіційному сайті Міністерства 28.12.2018 р., в статті 1, в якій надаються визначення термінів, cаморегулювання господарської або професійної діяльності визначається як самостійне регулювання господарської діяльності у певній сфері (галузі), або певного виду (видів), або на певному ринку чи професійна діяльність певного виду (видів) або на певному ринку, що здійснюється суб’єктами такої діяльності через саморегулівні організації у формах, визначених в статті 3 цього Закону.

В науці господарського права під саморегулюванням розуміють добровільне здійснення заходів суб’єктами з метою організації та впорядкування суспільних відносин у певній сфері, визначення правил, стандартів та принципів для забезпечення інтересів суспільства та відповідної спільноти. Ще одне визначення цього поняття надав науковець в сфері цивільного права Кочин Володимир Володимирович наступним чином: «Саморегулювання є способом упорядкування суспільних відносин між юридично рівними суб’єктами на основі взаємного визначення їх прав і обов’язків, що формуються у відповідному правочині, або шляхом створення норм і правил поведінки спеціально створеними організаціями (регуляторами), які визнаються та виконуються їх учасниками (членами)». Також у  дослідженні «Саморегулювання на сучасних ринках цінних паперів: застаріла система чи незавершена робота?», проведеному американською організацією Центр доброчесності фінансового ринку (Centre for Financial Market Integrity), саморегулювання визначається як «система, яка регулює відносини в підприємницькому середовищі, щоб уникнути прямого державного втручання або регулювання».

Право суб’єктів господарської діяльності на саморегулювання та створення саморегулівних організацій до сьогодні не знайшли свого закріплення в Конституції України (далі – КУ). Натомість, важливим принципом, запровадженим КУ є принцип відповідальності держави, який має гарантувати становлення належних інституцій, форм та методів у сфері впорядкування відносин між громадянами, у тому числі тих, які займаються господарською діяльністю. Цей принцип пов’язаний (взаємозалежний) з інститутом саморегулювання, адже ефективність функціонування саморегулювання сприятиме розбудові громадянського суспільства. Сам законодавець продемонстрував зв’язок функціонування ринкового саморегулювання із реалізацією принципу відповідальності держави перед людиною, закріпивши на розвиток конституційного положення щодо цього  принципу в частині 1 статті 5 те, що правовий господарський порядок в Україні формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб’єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів, виходячи з конституційної вимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяльність та визначення України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.

Крім того, що в КУ не закріплено право суб’єктів господарської діяльності на саморегулювання та створення саморегулівних організацій, аналіз положення її статті 36, яка нібито, як здається з першого погляду, закріплює норму щодо належного регулювання діяльності саморегулівних організацій, дає підстави робити суперечливі висновки. Адже в одному законі (Закон України «Про громадські об’єднання» від 22.03.2012 р. No 4572-VI) в пункті 5 частині  2 статті 2, закріплюється, що  дія цього Закону не поширюється на суспільні відносини у сфері утворення, реєстрації, діяльності й припинення саморегулівних організацій, організацій, які здійснюють професійне самоврядування, тоді як в іншому законі (Закон України «Про торгово- промислові палати в Україні») закріплено, що  торгово-промислова палата є недержавною неприбутковою самоврядною організацією, що об’єднує юридичних осіб, які створені і діють відповідно до законодавства України, та громадян України, зареєстрованих як підприємці та їх об’єднання.

На основі вищезазначеного, зробимо висновки. Так, саморегулювання потребує адекватного законодавчого забезпечення в Україні, початком якого має стати внесення змін до Конституції України в частині закріплення права суб’єктів господарської діяльності на саморегулювання та створення саморегулівних організацій. Досвід врегулювання на конституційному рівні питань діяльності саморегулювання та саморегулівних організацій дуже незначний, оскільки перевага наразі  надається вирішенню проблеми на рівні галузевих законів, що продемонстровано під час аналізу конституційного положення щодо належного регулювання діяльності саморегулівних організацій, який дав підстави зробити суперечливі висновки на основі положень двох галузевих законів.

Avatar

Автор : workbaskett

10 переглядів

0 коментарів

Залиш коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *