Адміністративне право та процес, адміністративна діяльність, митне право

26 Листопада, 2020
0 коментарів

Больботенко Анна Ростиславівна

Студентка аспірантури Національного

університету біоресурсів та

природокористування України

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ

Актуальність проблеми. Проблематика регулювання земельних відносин завжди належала та буде належати до числа найбільш важливих сфер державної економічної політики, адже вона однозначно впливає на усі сфери суспільно-економічного життя – починаючи від виробництва сільськогосподарської продукції, і закінчуючи збереженням ландшафтного різноманіття.

Дослідження адміністративно-правового регулювання земельних відносин в Україні здійснювали такі вчені, як І. Бистряков, Ю. Дехтяренко, Й. Дорош, М. Калюжний, Н. Козаченко, Н. Кузін, М. Латинін, В. Месель-Веселяк, О. Пасечник, М. Присяжнюк, В. Сидор, А. Третяк, Г. Шарий та інші вчені.

Розглядаючи поняття «земельних відносин» як об’єкта адміністративно-правового регулювання можна дійти до висновку, що вони є такими суспільними відносинами, що, ґрунтуючись на власності на земельні ресурси, виникають безпосередньо під час реалізації встановлених функцій державного управління, що виникають внаслідок застосування уповноваженими суб’єктами свої владних повноважень таких як: правові, організаційні та економічні заходи, що спрямовані на забезпечення належного використання та охорони земель, в погляді, як особливого природного ресурсу.

На сьогоднішній день створення дієвої та ефективної нормативно-правової бази, яка буде спроможна забезпечити правопорядок у сфері земельних відносин являється однією з основних засобів реалізації державної політики у сфері використання земельних ресурсів. Даний фактор створює можливість подальшого розвитку регулювання земельних відносин адміністративно-правовими засобами. У зв’язку з тим, що сфера земельних відносин має перебувати під державно-правовим впливом, тому питання вдосконалення засобів адміністративно-правового регулювання зазначених відносин, насамперед засобами адміністративного права, набувають особливого значення.

Земля – це один із найважливіших ресурсів людського розвитку, у зв’язку з цим найважливішими задачами держави мають бути: забезпечення безперешкодного доступу громадян до земельних ресурсів, нормалізація ціноутворення на ринку земель, недопущення економічного необґрунтованого зростання цін на землю.

Конституція України встановлює головні засади земельних відносин, зокрема щодо набуття та реалізації права власності на земельні ресурси. Основний закон України визначає прямим обов’язком держави – функцію захисту усіх суб’єктів права власності на землю та забезпечення соціальної спрямованості економічних відносин, оскільки постійний перехід прав власності на землю від попередніх власників до більш ефективних власників забезпечується самим ринком, тому питання додержання соціальної справедливості під час розподілу земель, попередження надмірної концентрації землі чи подрібнення ґрунтів на невеликі ділянки (парцели), призначені для продажу або оренди, утримання цінової стабільності тощо, слід відносити до сфери регуляторної компетенції держави [1].

Чинне земельне законодавство частиною 2 статті 4 Земельного кодексу України встановлює мету регулювання земельних відносин в забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель [2].

Отже, підсумовуючи наше дослідження слід зазначити, що адміністративно-правове регулювання земельних відносин характеризується своєю розгалуженістю, а тому його слід структурувати за сферами застосування:

Публічне управління;
Надання адміністративних послуг;
Деліктні відносини.

Кожен з цих напрямів необхідно піддати концептуальним переглядом, котрий буде будуватись на основі змінення стратегії публічного управління та тактичних засад створення необхідного наукового супроводу правотворчого процесу, що матиме на меті мінімізацію корупції в діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, а також належного та достатнього задоволення відповідних запитів громадянського суспільства в основі якої буде сервісна модель функціонування, зокрема, у сфері земельних відносин.

Література:

1.Земельний кодекс України [Електронний ресурс] : закон України від 25.10.2001 р. № 2768 / Верховна Рада України. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws.

2.Конституція України [Електронний ресурс] : закон України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР / Верховна Рада України. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws.

Науковий керівник: к. ю. н., доцент Кідалов Сергій Олександрович

Вільнікова Анастасія Русланівна

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого

Слідчо-криміналістичний інститут, 6 курс, 4 група

УЧАСТЬ ГРОМАДСЬКОСТІ В ЗАХОДАХ ЩОДО ЗАПОБІГАННЯ КОРУПЦІЇ

Корупція в Україні є однією з вагомих проблем, які потребують швидкого розв’язання. Вона становить значну загрозу демократії, національній безпеці та суспільному розвитку. У такому випадку залучення громадськості є винятковою умовою ефективної боротьби.

Нарешті з’явилася можливість здійснювати громадський контроль за діяльністю державних органів та їх службовці. На даний момент в Україні на законодавчому рівні розроблений механізм діяльності громадських об’єднань, їх членів, представників та окремих громадян в діяльності щодо запобігання корупції. Закон України «Про запобігання корупції» визначає правові та організаційні засади функціонування системи запобігання корупції в Україні, зміст та порядок застосування превентивних антикорупційних механізмів, норми щодо усунення наслідків корупційних правопорушень.

Система запобігання корупції складається із суб’єктів та заходів, спрямованих на ліквідацію корупційних проявів. Головним суб’єктом, який забезпечує та реалізує державну антикорупційну політику є Національне агентство з питань запобігання корупції, що у свою чергу є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом. До його головних функцій належать: формування та реалізація антикорупційної політики, розроблення проектів відповідних нормативно-правових актів; розробка типової антикорупційної програми юридичної особи; надання роз’яснень, методичної та консультаційної допомоги з питань застосування актів законодавства з питань етичної поведінки, запобігання та врегулювання конфлікту інтересів у діяльності осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та прирівняних до них осіб.

У статті 21 Закону України «Про запобігання корупції» зазначається, що громадські об’єднання, їх члени або уповноважені представники, а також окремі громадяни в діяльності щодо запобігання корупції мають право:

1) повідомляти про виявлені факти вчинення корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень, реальний, потенційний конфлікт інтересів спеціально уповноваженим суб’єктам у сфері протидії корупції, Національному агентству, керівництву чи іншим представникам органу, підприємства, установи чи організації, в яких були вчинені ці правопорушення або у працівників яких наявний конфлікт інтересів, а також громадськості;

2) запитувати та одержувати від державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування в порядку, передбаченому Законом України “Про доступ до публічної інформації”, інформацію про діяльність щодо запобігання корупції;

3) проводити, замовляти проведення громадської антикорупційної експертизи нормативно-правових актів та проектів нормативно-правових актів, подавати за результатами експертизи пропозиції до відповідних органів, отримувати від відповідних органів інформацію про врахування поданих пропозицій;

4) брати участь у парламентських слуханнях та інших заходах з питань запобігання корупції;

5) вносити пропозиції суб’єктам права законодавчої ініціативи щодо вдосконалення законодавчого регулювання відносин, що виникають у сфері запобігання корупції;

6) проводити, замовляти проведення досліджень, у тому числі наукових, соціологічних тощо, з питань запобігання корупції;

7) проводити заходи щодо інформування населення з питань запобігання корупції;

8) здійснювати громадський контроль за виконанням законів у сфері запобігання корупції з використанням при цьому таких форм контролю, які не суперечать законодавству;

9) здійснювати інші не заборонені законом заходи щодо запобігання корупції.

Необхідно враховувати, що громадському об’єднанню, фізичній, юридичній особі не може бути відмовлено в наданні доступу до інформації стосовно компетенції суб’єктів, які здійснюють заходи щодо запобігання корупції, а також стосовно основних напрямів їх діяльності. Така інформація надається в порядку, встановленому законом.

Можна зробити висновок, громадськість почала розглядатися як важливий актор у функціонуванні системи запобігання корупції в нашій країні. Її активна участь у заходах щодо запобігання корупції будується на основі таких фундаментальних принципів: 1)прийняття до уваги думки громадськості; 2) надання можливості активно приймати участь у боротьбі з корупцією. Взаємодія державних органів та громадських інститутів створює позитивну динаміку у подоланні корупції, дає змогу суспільству не лише спостерігати за процесом, а й приймати активну участь.

Науковий керівник: к.ю.н., доцент В. В. Мартиновський

Кідалов Сергій Олександрович

к.ю.н., доц., доцент кафедри

міжнародного права та

порівняльного правознавства;

Кідалова Наталія Олександрівна

асистент кафедри

міжнародного права та

порівняльного правознавства,

Національного університету біоресурсів

і природокористування України

АДМІНІСТРАТИВНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ СУБ’ЄКТІВ ПУБЛІЧНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ ЗА ПРАВОПОРУШЕННЯ У СФЕРІ УПРАВЛІННЯ ПОБУТОВИМИ ВІДХОДАМИ

На сьогоднішній день, важливим елементом механізму управління у сфері поводження з побутовими відходами в Україні є адміністративна відповідальність. Адже, встановлення чітких правил у цій сфері призводить до злагодженої роботи усіх суб’єктів в процесі поводження з відходами. Узагальнюючи різноманітність визначень адміністративної відповідальності, можна зробити висновок, що в українському адміністративному праві сформовано три основні погляди на поняття адміністративної відповідальності: 1) полягає у застосуванні до правопорушника заходів примусу; 2) полягає у визначенні обмежень майнових, а також особистих благ та інтересів за вчинення адміністративних проступків; 3) передбачає, що адміністративна відповідальність – це сукупність адміністративних правовідносин, які виникають у зв’язку із застосуванням до суб’єктів проступку адміністративних стягнень [1, с. 121].

Проте, варто відмітити, що наразі існує інший підхід до осмислення сутності адміністративної відповідальності. Так вчений Р.С. Мельник вважає, що ми стоїмо на порозі функціонування принципово оновленого інституту адміністративної відповідальності, а саме запровадження замість радянської категорії «інституту адміністративної відповідальності» категорії «адміністративно-деліктне право», яке має своїм завданням саме підвищене гарантування та захист прав, свобод та законних інтересів суб’єктів права, які притягуються до адміністративної відповідальності як виду юридичної відповідальності [2, с. 284].

Також, у країнах Європи до такого підходу розуміння адміністративної відповідальності схиляються вчені-адміністративісти. Так, німецькі та французькі вчені вважають, що інститут відповідальності як форма примусових повноважень, що знаходиться у розпорядженні суб’єктів публічного управління, місця у загальній частині адміністративного права немає [2, с. 286; 3].

Отже, варто зробити певний висновок, а саме: інститут адміністративної відповідальності має віднайти своє окреме місце у системі адміністративного права України. Мова йде про виокремлення адміністративно-деліктного права як підгалузі у межах Особливого адміністративного права України, адже примус не має бути невід’ємним елементом будь-якої сфери публічного управління. Також, повинна змінитися сутнісна характеристика адміністративної відповідальності. Насамперед вона не має бути переважно позасудовим засобом примусу, який використовується у різних сферах публічного управління, насамперед щодо приватних осіб. Тобто, адміністративна відповідальність повинна втілювати ідею захисту фізичних осіб від дій та рішень владних суб’єктів [2, с. 286].

Розуміючи сутність таких визначень як «адміністративна відповідальність» та «публічна адміністрація» та поєднуючи їх з функціями управлінням побутовими відходами, можна дійти висновку, що одним із фундаментальних принципів діяльності публічної адміністрації України в межах цієї функції має стати принцип відповідальності публічної адміністрації України перед приватними особами та приватних осіб перед правом і законом, адже публічна адміністрація України має застосовувати заходи адміністративної відповідальності не довільно, а у межах та у випадках, визначених законодавством України.

Аналізуючи чинне законодавство у сфері управління з побутовими відходами, стає зрозумілим, що адміністративна відповідальність суб’єктів публічної адміністрації у даній сфері відсутня та взагалі неврегульована. Тому, ми пропонуємо долучити до Закону України «Про відходи» перелік нових положень, які будуть спрямовані на притягнення до відповідальності саме суб’єктів публічної адміністрації за правопорушення у сфері управління відходами. А саме доповнити новою статтею 42-1 такого змісту: – необґрунтована відмова у видачі ліцензії на здійснення діяльності з захоронення побутових відходів; – необґрунтована відмова у видачі приватній особі ліцензії на здійснення діяльності з переробки побутових відходів; – бездіяльність у випадках змішування чи захоронення відходів, для утилізації за відповідною технологією, без спеціального дозволу; – відмова у наданні достовірної інформації про вплив об’єктів управління відходами на стан довкілля на вимогу фізичних та юридичних осіб; – відмова у наданні інформації про заходи із попередження утворення побутових відходів на вимогу фізичних та юридичних осіб.

Отже, підсумовуючи зазначене, можна дійти висновку, що адміністративна відповідальність суб’єктів публічної адміністрації за правопорушення у сфері управління побутовими відходами в Україні – це визначений перелік правопорушень публічних службовців, який бере за мету встановлення прозорості та рівних умов, як для фізичних так і юридичних осіб у сфері збирання, обробки, утилізації відходів та наданні достовірної інформації про вплив об’єктів управління відходами на стан довкілля.

Список використаних джерел:

1.Адміністративно-правові засади державної політики України в сфері науки: О.А. Мосьондз дис. … д-ра юрид. наук. : 12.00.07. Відкр. між нар. ун-т розв. людини «Україна». Київ, 2012. 452 с.

2.Система адміністративного права України: Р.С. Мельник дис. … д-ра юрид. наук. : 12.00.07. Харк. нац. ун-т внутр. справ. Харків, 2010. 415 с.

3.Брэбан Г. Французское административное право. URL: https://www.twirpx.com/file/109318/ (дата звернення: 07.11.2020).

Лацько Анна Віталіївна

Національний юридичний університет

ім. Ярослава Мудрого

СКІ, 2 курс магістратури, 4 група

АДМІНІСТРАТИВНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ВЧИНЕННЯ ДІЙ ТА ПРИЙНЯТТЯ РІШЕНЬ В УМОВАХ КОНФЛІКТУ ІНТЕРЕСІВ

Вивчення питання конфлікту інтересів в усі часи привертало до себе увагу, оскільки суб’єктами відповідальності виступали передусім державні службовці, що репрезентували державницькі інтереси під час виконання службових обов’язків. Одна і та сама особа, виконуючи функцію посадової особи в органах державної влади, займає місце у підприємстві приватного сектору, що призводить до ризику лобіювання того чи іншого нормативного акта не в державних інтересах, а у власних, що породжує корупційні прояви надалі. Тож, такі дії державних службовців призводять до дискредитації та зниження рівня довіри населення до органів законодавчої, виконавчої та судової влади.

Конфлікт інтересів відповідно до вітчизняного законодавства немає єдиного чіткого визначення. Тож прийнято вважати, що конфлікт – це стосунки між індивідумами в соціумі у їх соціальній взаємодії, які характеризуються протиборством за наявності протилежних мотивів (потреб, інтересів, цілей, ідеалів, переконань) чи суджень (думок, поглядів, оцінок і т.п.).

Загальні засади відповідальності за корупційні або пов’язані з корупцією правопорушення визначені у частині першій статті 65 Закону «Про запобігання корупції».

Щоб зрозуміти ознаки конфлікту інтересів як правопорушення, пов’язаного з корупцією, слід звернутися до законодавчого тлумачення цих дефініцій. Дії, які прийняті в умовах конфлікту інтересів, охоплюються поняттям правопорушення, пов’язане з корупцією, тобто діяння, що не містить ознак корупції, але порушує вимоги, заборони та обмеження, передбачені Законом України «Про запобігання корупції»; вчинене особами, уповноваженим на виконання функцій держави або місцевого самоврядування та особами, які прирівнюються до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування; за яке законом встановлено кримінальну, адміністративну, дисциплінарну та/або цивільно-правову відповідальність.

Більш детальніше розглянемо адміністративну відповідальність за правопорушення, пов’язані з корупцією. Підставою, якої є наявність в діянні особи складу відповідного правопорушення. Згідно з КУпАП до числа адміністративних правопорушень, пов’язаних з корупцією, належать:

– неповідомлення особою у встановлених законом випадках та порядку про наявність у неї реального конфлікту інтересів (ч.1 ст.172-7 КУпАП) – тягне за собою накладення штрафу від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

– вчинення дій чи прийняття рішень в умовах реального конфлікту інтересів (ч.2 ст.172-7 КУпАП) – тягнуть за собою накладення штрафу від двохсот до чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

– вчинення будь-якої із вище зазначених дій, особою, яку протягом року було піддано адміністративному стягненню за такі ж порушення, – тягнуть за собою накладення штрафу від чотирьохсот до восьмисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю строком на один рік.

Загальний порядок притягнення до адміністративної відповідальності визначається КУпАП, водночас спеціальний Закон містить окремі спеціальні норми, які також враховуються при здійсненні провадження у відповідній справі про адміністративне правопорушення, пов’язане із корупцією.

Так, згідно з положеннями частини п’ятої статті 65 Закону особа, щодо якої складено протокол про адміністративне правопорушення, пов’язане з корупцією, якщо інше не передбачено Конституцією і законами України, може бути відсторонена від виконання службових повноважень за рішенням керівника органу (установи, підприємства, організації), в якому вона працює, до закінчення розгляду справи судом.

У разі ж закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення, пов’язане з корупцією, у зв’язку з відсутністю події або складу адміністративного правопорушення особі, відстороненій від виконання службових повноважень, відшкодовується середній заробіток за час вимушеного прогулу, зумовленого таким відстороненням.

З огляду на неоднозначні властивості конфлікту інтересів, його переважно нетяжкий характер, можливість усунення «власними силами», а також з огляду на стратегічні напрями розвитку вітчизняного антикорупційного законодавства, постає практичне питання завчасної «діагностики» конфлікту інтересів. Для унеможливлення розвитку конфлікту інтересів у корупційне правопорушення найкраще вживати заходів запобігання на початковій стадії, для чого слід визначити факторний комплекс виникнення конфлікту інтересів.

У такому випадку необхідно визначити основні складові, що дають підстави вести мову про наявність конфлікту інтересів: етичні складові, які включають в себе: невисокий моральний рівень конкретного державного службовця, недостатнє використання матеріальних ресурсів мотивації службовця; правові складові: високий рівень розмитості та невизначеності компетенції, існуючі прогалини у правовому регулюванні; та організаційні складові: дублювання повноважень державних органів, їх посадових осіб, наявність бюрократичних процедур, неефективність системи оплати праці та відсутність реальної відповідальності за невиконання чи неналежне виконання посадових обов’язків.

Тож, необхідним є впровадження антикорупційного комплаєнс-контролю як унормованого механізму завчасного виявлення конфлікту інтересів.

Науковий керівник: к.ю.н., доцент кафедри адміністративного права та адміністративної діяльності Національного юридичного університету ім. Я. Мудрого Мартиновський В.В.

Лисюк Анна Олександрівна

Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 2 курс, 17 група

АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПРИМУС НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ:

ДО ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ МЕЖ ЗАСТОСУВАННЯ

Національний досвід реформування системи правоохоронних органів вилився у створення нового центрального органу виконавчої влади – Національної поліції України (далі – Національна поліція). Правовий статус останньої регламентований законодавством України та передбачає, крім усього іншого, наявність повноважень щодо застосування адміністративного примусу як виду державного примусу. У зв’язку із цим та загостренням проблематики прояву сваволі з боку правоохоронних органів, що досі стоїть на порядку денному української та світової правозастосовчої практики, виникає необхідність аналізу відповідної діяльності Національної поліції.

Перш за все, відзначимо, що Національну поліцію потрібно розглядати у контексті її адміністративно-правового статусу. Так, Національна поліція наділена певним обсягом повноважень, вичерпно передбачених ст. 23 Закону України “Про Національну поліцію” (далі – Закон). За своєю правовою природою ці повноваження характеризуються державно-владним характером; служба в органах поліції є особливим видом державної служби; а поліцейські як суб’єкти надання поліцейських послуг виступають від імені держави. Ці та інші ознаки обумовлюють адміністративно-правовий статус Національної поліції та її працівників. Проте у цьому ключі нас цікавить саме аспект здійснення поліцейськими адміністративного примусу.

Класично у питанні видів адміністративного впливу Національної поліції виділяють примус і переконання. Адміністративний примус поліцейського проявляється, насамперед, у так званих поліцейських заходах, що регламентуються ст. 29 Закону. Із реалізацією поліцейських заходів у сучасній правозастосовчій та судовій практиці, зокрема, пов’язані проблеми визначення меж їх застосування та правових наслідків перевищення таких.

На наше переконання, центральним у цьому питанні є правове регулювання дискреційних повноважень поліцейського. Так, відповідно до ч. 2 ст. 29 Закону обраний поліцейський захід має бути законним, необхідним, пропорційним та ефективним. Окрім того, згідно із ч. 3 ст. 43 Закону вид та інтенсивність застосування заходів примусу визначаються з урахуванням конкретної ситуації, характеру правопорушення та індивідуальних особливостей особи, яка вчинила правопорушення. Таким чином, ми маємо ситуацію, пов’язану із відсутністю певних чітких критеріїв для визначення виду адміністративного примусу, що буде застосований поліцейським, оскільки на наш погляд, “урахування конкретної ситуації” дає привід останньому діяти фактично на власний розсуд, мати дискрецію з цього питання.

Судова практика показує неоднозначність у кваліфікації таких дій з боку поліцейських. Незважаючи на відносну свободу поліції у визначенні виду поліцейського заходу, при аналізі конкретних рішень судів можна помітити, що поширеним є оскарження складення поліцейськими протоколу про адміністративне правопорушення, передбачене ст. 185 КУпАП – злісна непокора законному розпорядженню або вимозі поліцейського, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, військовослужбовця, що часто-густо поєднується з перевищенням повноважень поліцейськими. Наприклад, у рішенях у справах №755/9873/20, №311/933/20, №537/2266/20 тощо суди робили висновок про відсутність у діяннях осіб складу адміністративного проступку, передбаченого ст. 185 КУпАП. Зокрема, судді дійшли висновку про невідповідність діянь ознакам злісної непокори (вони передбачені, зокрема у п. 5 рішення Конституційного Суду України від 11.10.2011 №10-рп/2011), відсутність фіксації доказу невиконання наказу поліцейського або ж факту чіткого висловлення такої. Зрештою, незрозумілою, на нашу думку, є причина такого частого зловживання з боку поліцейських. Вважаємо, що очевидною є наявність проблеми, що випливає саме з практичної діяльності поліцейських, у зв’язку з чим пропонуємо здійснити заходи з інформування поліцейських щодо неприпустимості ігнорування основних принципів здійснення адміністративного впливу шляхом персонального контролю цього питання начальниками територіальних підрозділів, що означатиме виконання норми щодо обов’язку поліцейського мати знання законодавства, що регламентує його діяльність.

Іншим проблемним аспектом слід виокремити притягнення поліцейського до відповідальності за перевищення меж службових повноважень. У 2018 році з цього приводу було прийнято два важливі нормативно-правові акти: Дисциплінарний статус Національної поліції України (далі – Статут) та Положення про дисциплінарні комісії в Національній поліції України. Принциповим нововведенням став елемент залучення до складу дисциплінарних комісії представників громадськості (ч. 3 ст. 15 Статуту), що безумовно є позитивною практикою. Однак експерти вказують на недосконалість у формулювання та реалізації цих положень, а саме: 1) диспозитивність цієї норми, що означає необов’язковість участі громадськості у процесі розгляду дисциплінарних справ; 2) часта невідповідність представників громадськості вимогам бездоганної репутації, високих професійних якостей, суспільного авторитету. Так, за даними Центру політико-правових реформ та Асоціації українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів з 169 членів комісій 59 осіб не відповідають вимогам щодо наявності бездоганної репутації, високих професійних якостей, суспільного авторитету. Тому на виконання ст.ст. 9 та 11 Закону слід удосконалити використання цієї практики при розгляді справ про дисциплінарну відповідальність поліцейських.

На основі викладеного можна дійти висновку, що адміністративний примус Національної поліції залишається каменем спотикання у безпосередній діяльності поліцейських. Незважаючи на доволі високий рівень правової регламентації їх повноважень, неможливо заперечити наявність проблем з реалізацією цих норм, що та потребують вирішення саме на практиці.

Науковий керівник: д.ю.н., професор Лученко Д. В.

Скляр Марія Олексіївна

Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 2 курс, 18 група

РЕФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

Узагалі, реформа системи державного управління є однією з найпріоритетніших, адже вона виступає фундаментом для євроінтеграції України. Важливість цієї реформи пояснюється тим, що саме від ефективності системи державного управління залежить те, як залучаються нові інвестиції, створюються робочі місця для людей, втілюються зміни, які підвищують конкурентоспроможність держави на міжнародній арені. Саме тому на сучасному етапі розвитку нашої країни система державного управління постійно зазнає змін.

Ще у 2016 році Уряд затвердив Стратегію реформування державного управління до 2020 року і План заходів з її реалізації, що, на думку багатьох експертів, відповідають сучасним вимогам та стандартам належного урядування.

Відповідно до зазначених документів передбачався ряд головних завдань реформи, які повинні були бути виконаними до кінця 2020 року. До них належать такі як, наприклад, впровадження стратегічного планування діяльності міністерств та Уряду. Крім того, міністерства повинні зосередити свою роботу на формуванні політики у певних галузях. Це означає, що вони будуть здебільшого концентрувати свою діяльність на детальному аналізі проблем та пошуку можливих шляхів їх вирішення. Також, слід наголосити на тому, що передбачається перетворення Секретаріату Кабінету Міністрів України на ефективний, прозорий, відкритий та сучасний «центр Уряду». Завдяки впровадженню нових процедур формування урядових рішень має підвищитися їх якість, що, у свою чергу, надасть можливість Уряду перейти від роботи з засобами до роботи над конкретними проблемами, які потребують вирішення. Реформування системи державного управління в Україні стосується і безпосередньо функцій та компетенції центральних органів виконавчої влади, які взаємодіють з КМУ. Ще один напрям реформи пов’язується з впровадженням адміністративної процедури, як того вимагають принципи Європейського Союзу. Крім того, держава має забезпечити застосування інструментів електронного урядування, які б сприяли виконанню цих завдань та зменшили б навантаженість на адміністративну діяльність.

Виходячи з того, що передбачається реформуванням системи державного управління, можна зазначити, що такі зміни досить гарно позначилися б на діяльності органів публічної влади, так як вони б сприяли формуванню довіри громадян завдяки наданню якісних адміністративних послуг та підзвітності органів державної влади.

Проте, незважаючи на всі перспективи такого реформування, є й певні проблеми, які не дають повною мірою створити таку систему державного управління, яка є відкритою, прозорою, спрямованою на економічне зростання в країні, а головне – ефективною.

На мою думку, однією з головних проблем даної реформи є те, що не було проведено чіткого розмежування повноважень та відповідальності в структурі Уряду. Також, слід додати, що в повному обсязі не було реформовано Секретаріат Кабінету Міністрів України. Це також є недоліком, адже деякі його працівники взагалі не сприймають проведення реформування, що є певною проблемою для подальшої роботи апарату. Складність такої роботи полягає в тому, що відсутній належний рівень комунікації між «старими» та «новими» представниками державного управління. Крім того, міністерства, які повинні були виступити так званими «драйверами» реформи, так і не були реформовані до кінця. Саме тому деякі елементи, зазначені в Стратегії реформування державного управління, так і не було запроваджено в життя.

Отже, підсумовуючи, можна зазначити, що насправді є деякі аспекти реформування, які мають достатньо позитивний вплив на нашу систему державного управління. Зокрема, Уряд схвалив Концепцію реформування системи оплати праці державних службовців, яка буде втілена протягом 2020-2022 рр., розпочав працювати Портал управління знаннями, розвивається та розширюється мережа центрів з надання адміністративних послуг, а також доповнено їх перелік. Крім того, запущено Єдиний державний вебпортал електронних послуг «Дія», що є зручним для використання та свідчить про цифрову трансформацію адміністративних послуг. Одним із найзначніших досягнень даної реформи є те, що Верховна Рада України вже ухвалила в першому читанні Закон «Про адміністративну процедуру». Насправді, це є досить важливим кроком для нівелювання корупції та бюрократії. Проте, все ж таки на сьогодні система державного управління України не відповідає потребам держави у проведенні комплексних реформ у різних сферах державної політики та її європейському вибору, а також європейським стандартам належного управління державою, що і є причиною продовження реформування до 2021 року.

Науковий керівник: к.ю.н., ас. Бєлікова М. І.

Царук Аріадна Юріївна

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого

Слідчо-криміналістичний інститут, 6 курс, 4 група

СУТНІСТЬ ДИСЦИПЛІНАРНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА КОРУПЦІЙНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ: ПЕРЕВАГИ ТА НЕДОЛІКИ

Відповідно до Закону України «Про запобігання корупції» особа, яка вчинила корупційне правопорушення або правопорушення, пов’язане з корупцією, однак судом не застосовано до неї покарання або не накладено на неї стягнення у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, пов’язаними з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, або такою, що прирівнюється до цієї діяльності, підлягає притягненню до дисциплінарної відповідальності у встановленому законом порядку [3].

Підставою дисциплінарної відповідальності державних службовців є невиконання чи неналежне виконання службових обов’язків, перевищення своїх повноважень, порушення обмежень, пов’язаних з проходженням державної служби, а також за вчинок, який порочить його як державного службовця або дискредитує державний орган, в якому він працює. До змісту останнього можна віднести порушення державним службовцем норм Закону України «Про запобігання корупції [1, с. 79].

Відповідно, дисциплінарна відповідальність в даній сфері полягає в обов’язку особи, яка порушила положення Закону України «Про запобігання корупції зазнавати несприятливі наслідки у вигляді обмежень особистого характеру, передбачених законом, в якості санкції за вказане правопорушення.

Дисциплінарна відповідальність за корупційній правопорушення має традиційну для юридичної відповідальності структуру і включає наступні елементи: 1) підстави дисциплінарної відповідальності (юридична або нормативна, і фактична); 2) умови дисциплінарної відповідальності; 3) суб’єкт дисциплінарної відповідальності і 4) дисциплінарні стягнення, тобто заходи дисциплінарної відповідальності.

Особливість дисциплінарної відповідальності за корупційні правопорушення полягає в тому, що, виникаючи із контракту, вона виступає як відповідальність державного службовця не тільки у відповідному національному органі, який є стороною контракту, але і перед державою за поведінку цивільного службовця при виконанні ним службових обов’язків, які передбачають реалізацію повноважень державного органу. Оскільки порушення службової дисципліни в державному органі завдають шкоди встановленому державою порядку організації і діяльності державного органу, такого роду порушення не можуть не зачіпати і інтереси самої держави [1, с. 66].

Перевагами дисциплінарної відповідальності виступають: простота і оперативність застосування; гнучкість використовуваних заходів впливу на порушника; наочність для інших службовців та ін.

Однак в певних ситуаціях ці ж переваги можуть стати і її недоліками. Головним серед них зазвичай називають проблему зловживання дискреційними повноваженнями особою, якій підпорядковуються по службі і яка й накладає стягнення. Безумовно, зручно, коли керівник самостійно з урахуванням кожної конкретної ситуації може вирішувати: притягати до дисциплінарної відповідальності державного службовця, який вчинив дисциплінарний проступок, чи ні, і, якщо так, то яке саме стягнення до неї застосувати. Це і є гнучкість дисциплінарної відповідальності, і при правильному застосуванні вона дозволяє керівництву органів влади ефективно впливати на службовців.

На цю проблему звертає увагу також і Національне агентство з питань запобігання корупції. Як зазначається в Антикорупційній стратегії на 2020-2024 роки: «Значна частина службовців уникають дисциплінарних стягнень через недосконалу законодавчо визначену процедуру і непоодинокі випадки потурання з боку керівництва» [4].

Також, через низьку правосвідомість осіб, на яких законодавством покладено обов’язок реалізації дисциплінарної відповідальності за корупційні правопорушення та через суперечністю окремих положень законодавства, порушення вимог антикорупційного законодавства на практиці не завжди розглядається як дисциплінарне правопорушення [4].

Отже, дисциплінарна відповідальність за корупційні правопорушення має свої переваги та недоліки. На мою думку, недоліків набагато більше, що в свою чергу, знижує ефективність та важливість такого виду відповідальності. Вони порушують саму сутність дисциплінарної відповідальності за корупційні правопорушення, яка полягає в обов’язковій реакції держави на правопорушення, при якій жоден дисциплінарний проступок не повинен залишитися непоміченим.

Список використаних джерел:

1.Відповідальність за корупційні правопорушення: навч. посіб. В 42 Є. О. Алісов, В. В. Мартиновський, В. Я. Настюк, О. М. Шевчук. – Х.: Юрайт, 2017. – с. 79

2.Губанов О.О. Дисциплінарна відповідальність публічних службовців України за корупційні правопорушення. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: Юриспруденція. 2016. № 2 (22). С. 66

3.Про запобігання корупції: Закон України від 14.10.2014 р. № 1700-VIIII Відомості Верховної Ради України. – 2014. – № 49, – Ст. 2056.

4.Про засади державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційна стратегія) на 2020–2024 рр.: Проект Закону України від 21.09.2020 р. № 4135.