Огляд практики Європейського суду з прав людини за рішеннями, ухваленими проти України

15 вересня 2022 року Верховний Суд оприлюднив позачерговий огляд практики Європейського суду з прав людини за рішеннями, ухваленими проти України, в якому висловлена позиція Верховного Суду стосовно цих рішень.

Для зручності в користуванні всі рішення (по суті та щодо прийнятності) систематизовано за статтями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція).

1) Стаття 3 Конвенції (заборона катування)

Справа ZBYRANYKANDSMETANINv. Ukraine(№ 453/21 та № 9741/21) 2021 року стосувалася скарг заявників за статтями 3 та 13 Конвенції стосовно неналежних умов ув’язнення і відсутності будь-якого ефективного засобу правового захисту. Заявники ввели ЄСПЛ в оману, зазначивши у формулярі інформацію, яка станом на день подання до ЄСПЛ вже не відповідала дійсності. Заяви визнано неприйнятними, оскільки, на думку ЄСПЛ, вони є зловживанням правом на подання індивідуальної заяви, і тому мають бути відхилені.

2) Стаття 5 Конвенції (право на свободу та особисту недоторканність)

Справа PEDENKOv. Ukraine (№ 15058/14) 2014 року стосувалася стверджуваної незаконності судового рішення, ухваленого з порушенням правил територіальної юрисдикції про тримання заявника під вартою, що є порушенням пункту 1 статті 5 Конвенції.

ЄСПЛ висловив, що навіть якщо були наявні процесуальні недоліки у рішенні суду про тримання заявника під вартою, ці недоліки мали формальний характер і жодним чином не вплинули на законність постанови про затримання по суті. Заяву визнано неприйнятною та відхилено, оскільки скарга заявника не виявляє жодних ознак порушення прав і свобод, закріплених у Конвенції або протоколах до неї.

Справа MEDVEDCHUKv. Ukraine (№ 32100/21) 2021 року: ЄСПЛ погодився з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій стосовно наявності законних та обґрунтованих підстав для обрання заявникові запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту у 2021 році, не вбачаючи в цьому те, що домашній арешт заявника був заплямований свавіллям або був частиною реалізації стратегії влади, спрямованої на перешкоджання провадженню ним політичної діяльності чи «усунення його із суспільного життя». ЄСПЛ відхилив скарги заявника як явно необґрунтовані. Заяву визнано неприйнятною.

3) Стаття 6 Конвенції (право на справедливий суд)

СправаZAKARPATTYAREGIONALUNIONOFCONSUMERCOOPERATIVESANDOTHERSv. Ukraine (№ 65719/10 та 2 інших) 2010 року стосувалася імовірного обмеження права заявників на доступ до суду за пунктом 1 статті 6 Конвенції після ухвалення Конституційним Судом України рішення про тлумачення юрисдикції Верховного Суду України з розгляду господарських справ.

ЄСПЛ не мав сумнівів з приводу того, що повернення касаційної скарги заявника без її розгляду становило обмеження права на доступ до суду за пунктом 1 статті 6 Конвенції.

Проте ЄСПЛ також підкреслив, що у світлі тверджень сторін предмет спору не мав невідкладного характеру. Далі ЄСПЛ акцентував, що головні затримки в провадженні виникли під час розгляду справи судом першої інстанції саме через дії заявника, а тому не можуть приписуватись Державі. З урахуванням обставин справи ЄСПЛ установив, що тривалість провадження не перевищувала тієї, яка може вважатися «розумною».

У висновку ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (право на справедливий суд) щодо права на доступ до Верховного Суду, проте також наголосив на відсутності порушення пункту 1 статті 6 Конвенції стосовно необґрунтованої тривалості провадження.

Справа GORYACHYYv. Ukraine(№ 43925/18) 2018 року стосувалася скарги заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції на те, що його право на змагальність було порушено національними судами.

ЄСПЛ зауважив, що національний суд належним чином дотримався вимоги, встановленої національним процесуальним законодавством. Окрім того, ЄСПЛ зазначив, що органи влади можуть бути притягнуті до відповідальності лише за ненадіслання відповідних документів заявнику, а той факт, що заявник не отримав кореспонденцію, надіслану йому апеляційним судом, сам по собі недостатній для того, щоб стати аргументованою підставою для заяви заявника про те, що його права за пунктом 1 статті 6 Конвенції були порушені.

Зрештою, ЄСПЛ підкреслив, що заявник мав змогу надати свої аргументи суду останньої інстанції, який належним чином їх розглянув.

Заяву оголошено неприйнятною та відхилено, оскільки ніщо в матеріалах справи не свідчить про те, що рішення суду було довільним або явно необґрунтованим.

Справа MAKOVETSKYYv. Ukraine(№ 50824/21) 2021 року стосувалася накладення на заявника штрафу за відмову вдягнути маску в громадському місці в межах протидії COVID-19.

ЄСПЛ відзначив, що, незважаючи на скромність суми штрафу, накладеного на заявника, порушення Конвенції може стосуватися важливих принципових питань і таким чином спричинити значну шкоду, не зачіпаючи грошових інтересів.

ЄСПЛ підкреслив, що в матеріалах цієї справи немає нічого, що могло б привести до висновку, що національні суди діяли свавільно або необґрунтовано при оцінюванні доказів, встановленні фактів або тлумаченні національного законодавства. ЄСПЛ також указав, що заявник, який був присутній на судовому засіданні в суді першої інстанції, по суті, стверджував, що введення заходів контролю пандемії включно з вимогою носити маску для обличчя і подальші дії поліції з накладення на нього штрафу були незаконними. Отже, на думку ЄСПЛ, немає жодних ознак того, що заявнику перешкоджали викласти свою позицію або що висновки національних судів були довільними чи явно необґрунтованими.

Окрім того, ЄСПЛ визнав скаргу заявника щодо штрафу в незначній сумі, яке не передбачало визначення «кримінального обвинувачення» у статті 6 Конвенції, несумісною з положеннями Конвенції та протоколів до неї.

Виходячи з вищевикладеного, ЄСПЛ визнав заяву неприйнятною та відхилив її.

Справа GREBENYUKv. Ukraine (№ 25580/18) 2018 року стосувалася скарги заявника за пунктами 1 та 3 (d) статті 6 Конвенції на те, що його було засуджено апеляційним судом після ухвалення судом першої інстанції виправдувального вироку, навіть попри те, що апеляційний суд не допитав деяких свідків, на показаннях яких ґрунтував свій виправдувальний вирок суд першої інстанції.

Зрештою, заяву було визнано неприйнятною, оскільки, на думку ЄСПЛ, заявник не пред’явив аргументовану скаргу на те, що його засудження апеляційним судом без проведення повторного допиту певних свідків зашкодило справедливості кримінального провадження щодо нього в цілому.

4) Стаття 8 Конвенції (право на повагу до приватного і сімейного життя)

Справа M.K. v. Ukraine (№ 24867/13) 2013 року стосувалася імовірного порушення права заявниці на повагу до свого приватного життя за статтею 8 Конвенції в тому, що аналіз крові для визначення наявності ВІЛ було здійснено незаконно під час проходження заявницею регулярного медичного огляду у військовому госпіталі та вона не була належним чином поінформована про результати аналізу. Заявниця також скаржилася на те, що результати аналізу були незаконно розголошені третім особам, зокрема її роботодавцю за місцем служби.

ЄСПЛ визнав порушення статті 8 Конвенції через неінформування госпіталем заявниці про результати тестування на наявність ВІЛ та розголошення позитивного ВІЛ-статусу заявниці її матері й за місцем роботи.

Справа MARCHENKOv. Ukraine (№ 45368/12) 2012 року стосувалася скарг заявниці за статтею 8 Конвенції через виселення її і доньки та стверджуваного відокремлення від 4-річної доньки. ЄСПЛ не вбачив підстав сумніватися у висновку національних судів у тому, що заявниця не створила родину з Ю. М. та не проживала з ним і донькою у його квартирі, наголосивши на тому, що національні суди оцінили пропорційність виселення заявниці.

ЄСПЛ також підкреслив, що заявниця не оскаржила рішення районного суду про визнання недійсним шлюбу, і що їй нічого не заважало подати запізнілу касаційну скаргу, пояснивши, чому вона не могла подати її вчасно, і просити про поновлення строку на касаційне оскарження.

Далі ЄСПЛ наголосив, що після рішення від 5 жовтня 2011 року заявниця продовжувала жити разом зі своєю донькою. Наведене вище рішення не стосувалося її батьківських прав і не перешкоджало їй жити разом із донькою в місці, відмінному від спірної квартири.

З огляду на наведене ЄСПЛ вирішив, що заява має бути визнана неприйнятною як явно необґрунтована.

5) Стаття 10 Конвенції (свобода вираження поглядів)

Справа ANATOLIYYEREMENKOv. Ukraine (№ 22287/08) 2008 року стосувалася скарги заявника – журналіста – за статтею 10 Конвенції на судове провадження щодо дифамації та запобіжного заходу проти нього, яке було наслідком написаної ним статті в щотижневій національній аналітичній газеті «Дзеркало тижня». Стаття стосувалася імовірної судової корупції, зокрема вироку, ухваленого в м. Донецьку на підставі підробленої копії документа, що містилась у справі. Національні суди дійшли висновку, що твердження в газеті були наклепницькими, а їх публікація призвела до заподіяння моральної шкоди всім позивачам.

ЄСПЛ визнав порушення статті 10 Конвенції у зв’язку з рішеннями національних судів про дифамацію, проте також відхилив іншу частину заяви як явно необґрунтовану.

Наголошуємо, що у кожному з наведених рішень викладено лише основний висновок щодо правового питання, яке досліджувалося у справі. Для детальнішого ознайомлення з висловленою в судовому рішенні правової позиції необхідно ознайомитися з його повним текстом, розміщеним у базі даних HUDOC European Court of Human Rights.

Ключові слова: Верховний Суд, судова практика, судові справи, огляд, ЄСПЛ, справи проти України.

Автор: Керімов Тамєрлан