Інститут малозначних справ

Одним із процесуальних нововведень 2017 року стало запровадження Законом №2147-VIII інституту малозначних справ – так званого «касаційного фільтра», який покликаний прискорити розгляд справ незначної складності.

Відповідно до ч.6 ст.19 ЦПК малозначними справами є:

1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;

2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує двісті п’ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;

3) справи про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, якщо такі вимоги не пов’язані із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства);

4) справи про розірвання шлюбу;

5) справи про захист прав споживачів, ціна позову в яких не перевищує двохсот п’ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Разом із цим, ЦПК України в ч.4 ст.274 визначає перелік справ, які не можуть бути розглянуті в порядку спрощеного позовного провадження. Такими справами є:

– справи, в яких ціна позову перевищує 250 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (наразі 567 500 грн.);

– сімейні (крім тих, що стосуються аліментів, додаткових витрат на дитину і розірвання шлюбу, бо ці справи є малозначними в силу закону);

– щодо спадкування;

– щодо приватизації державного житлового фонду;

– про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави.

Варто зазначити, що ЦПК України не містить жодного порядку чи процедури визнання справ малозначними, але з даного питання є позиція Верховного Суду, висловлена в постанові від 27 грудня 2018 року по справі №589/3937/17.

В цій постанові суд робить кілька висновків. По-перше: суд вправі відносити справу до категорії малозначних на будь-якій стадії її розгляду; по-друге: справа може бути визнана малозначною лише за постановлення ухвали суду про віднесення її до категорії малозначних; по-третє: справа не може бути малозначною в силу закону, якщо серед позовних вимог наявні вимоги немайнового характеру.

Отже, можна зробити наступний висновок: якщо позов містить хоча б одну немайнову вимогу то справа за його розглядом не є малозначною поки суд не винесе ухвалу про віднесення справи до категорії малозначних.

Разом і цим, у своєму рішенні від 25 червня 2018 року у справі №  927/5/18 Верховний Суд наголосив, що розгляд у порядку спрощеного позовного провадження, яке притаманне саме малозначним справам, свідчить про визнання справи такою, навіть за відсутності прямої вказівки на це в описовій чи резолютивній частині судового рішення. В Ухвалі №684/865/18 від 31.05.2019 р. ВС констатував, що «малозначною справа є в силу своїх властивостей, незалежно від того, визнав її такою суд першої чи апеляційної інстанції».

За загальним правилом, судові рішення у малозначних справах не підлягають касаційному оскарженню, однак з цього є чотири винятки (пункт 2 частини 3 ст. 389 ЦПК України):

– касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;

– особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;

– справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;

– суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

Аналогічні правові положення щодо малозначних справ містяться в Господарському процесуальному кодексі України і в Кодексі адміністративного судочинства України.

Варто зазначити, що запровадження «касаційних фільтрів» відповідає принципу правової визначеності, на необхідність дотримання якого неодноразово вказував Європейський суд з прав людини. Так, у рішеннях у справах «Пономарьов проти України» та «Рябих проти Росії» ЄСПЛ зазначив, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного судового рішення лише через бажання нового вирішення справи. Касаційний перегляд не повинен замінювати апеляційний. Натомість існування двох різних поглядів на один предмет не є підставою для нового слухання справи.

 Крім цього, Європейський суд з прав людини зазначає, що умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. При цьому право на суд не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг, і такі обмеження не можуть зашкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 36 рішення у справі “Голдер проти Сполученого Королівства” (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року та пункт 27 рішення у справі “Пелевін проти України” від 20 травня 2010 року.

Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: “Levages Prestations Services v. France” (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; “Brualla Gomez de la Torre v. Spain” (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року).

Зазначене повністю узгоджується зі ст. 129 Конституції України, яка серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках — на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8).

Тож підсумувавши усе вище сказане, можна дійти висновку, що інститут розгляду малозначних справ, що включає «касаційні фільтри», є позитивною новелою, адже цілком відповідає меті запровадження даної новації цивільного процесуального законодавства України – розвантаженню суддів у здійсненні ними правосуддя.

Варто підкреслити, що особливостями права на касаційне оскарження як права на третій перегляд справи є:

 1) таке право виникає, якщо можливість подання заяви про розгляд справи у касаційному порядку визначена у національному законодавстві держави, оскільки таке право є неавтономною вимогою ст. 6 Конвенції і залежить від того, чи дозволяє це внутрішнє законодавство;

2) це право не є абсолютним, оскільки може бути обмежене відповідно до національного законодавства шляхом визначення кола питань, які виключаються з права на касацію, або чіткого визначення випадків, за яких таке право виникає; до кола питань, які розглядає суд касаційної інстанції, як правило, належать питання щодо правильного та однакового тлумачення права або такі, що мають значення для всього суспільства в цілому;

 3) умови реалізації цього права мають визначатися національним законодавством та від особи, яка подає скаргу, як правило, вимагається обґрунтування наявності підстав для касаційного оскарження, а умови прийнятності касаційної скарги щодо питань права можуть бути суворіші, ніж для звичайної скарги;

4) касаційний перегляд справи не повинен фактично собою підміняти апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для касаційного розгляду;

5) суд касаційної інстанції під час перегляду справи, як правило, вирішує суперечності у судовій практиці, забезпечує єдність судової практики та досліджує лише питання права, а не факту, оскільки справа у касаційному порядку розглядається, як правило, після розгляду судами двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію для встановлення та перевірки фактів.

У сталій практиці ЄСПЛ наголошується, що право на справедливий суд, гарантоване ст. 6 Конвенції, одним з аспектів якого є право на доступ до суду, не є абсолютним, оскільки таке право може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності касаційної скарги на рішення суду першої інстанції після його перегляду в апеляційному порядку. При цьому підкреслюється, що будь-які обмеження у доступі до касаційного перегляду справи є сумісними з вимогами ст. 6 Конвенції, якщо вони передбачені національним законодавством та не обмежують реалізацію цього права у такий спосіб або до такої міри, щоб саму суть права не було порушено; ці обмеження повинні переслідувати легітимну (законну) мету, повинен бути дотриманий розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями.

Автор:                                                                Анна Піскуровська