Депозити у практиці Верховного Суду: факт укладення договору банківського вкладу та спір про юрисдикцію

1.

3 липня 2019 року Верховний Суд розглянув спір між Приватбанком та його клієнтом з приводу виконання договору банківського вкладу та сформулював правову позицію по цій справі.

Клієнт уклав з банком договір банківського вкладу (депозиту). Особа звернулася з позовом до суду у якому просила стягнути з ПриватБанку банківські вклади за договором. На підтвердження факту укладення договору банківського вкладу позивачем було подано оригінали платіжних доручень. У задоволенні позову судом першої інстанції було відмовлено. Підставою для прийняття такого рішення, як було вказано судом першої інстанції, слугувала відсутність у позивача належних доказів на підтвердження укладення договорів банківських вкладів між ним та банком, оригіналів платіжних доручень чи їх належно засвідчених копій. Суд апеляційної інстанції залишив рішення без змін, погодившись з його аргументацією.

Що ж стосується позиції Верховного Суду, то вона кардинально відрізняється від викладених вище. Так Верховний Суд вказав, що надані позивачем оригінали платіжних доручень є достатнім доказом для підтвердження факту укладення договору банківського вкладу, оскільки вони відповідають закріпленим у законодавстві вимогам.

Відповідно до статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 1059 ЦК України, договір банківського вкладу укладається у письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту.

Положення статті 1059 ЦК України регулюють питання форми банківського вкладу та наслідки недодержання письмової форми договору. Так, за змістом цієї статті договір банківського вкладу укладається у письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. У разі недодержання письмової форми договору банківського вкладу цей договір є нікчемним.

Виходячи з норм статті 1059 ЦК України, пункту 1.4 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними та фізичними особами (далі – Положення), пунктів 1.8, 1.10 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах (далі – Інструкція), пункту 2.9 глави 2 розділу IV Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, дає підстави для висновку, що письмова форма договору банківського вкладу вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) і звичаями ділового обороту. Зокрема, такий документ повинен містити: найменування банку, який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час – час виконання операції), а також підпис працівника банку, який прийняв готівку, та відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку, засвідчений електронним підписом системи автоматизації банку.

З повним текстом рішення можна ознайомитися за посиланням:

https://verdictum.ligazakon.net/document/82826569?utm_source=jurliga.ligazakon.ua&utm_medium=news&utm_campaign=Verdictum_text&utm_content=jl01&_ga=2.111179268.1077797626.1593932149-683169471.1585810013

2.

12 травня 2020 року Верховний Суд знову підтвердив свою правову позицію щодо визначення характеру спорів, що стосуються отримання вкладником коштів від Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд).

Спір, що розглядався, стосувався отримання вкладником коштів від Фонду у розмірі 30 000 доларів США. При цьому позов було направлено до загального суду. Вказаний суд першої інстанції зазначив, що спір має публічно-правовий характер та має розглядатися адміністративним судом. Суд апеляційної інстанції вказане рішення скасував, не погодившись з позицією загального суду.

Верховний Суд, в свою чергу, зазначив, що до справ адміністративної юрисдикції віднесені публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб’єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб’єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Ці функції суб’єкт повинен виконувати саме у тих правовідносинах, в яких виник спір.

Стосовно терміну «владні управлінські функції», то зміст поняття «владні» полягає в наявності у суб’єкта повноважень застосовувати надану йому владу, за допомогою якої впливати на розвиток правовідносин, а «управлінські функції» – це основні напрямки діяльності органу влади, його посадової чи службової особи або іншого уповноваженого суб’єкта, спрямовані на управління діяльністю підлеглого суб’єкта.

З огляду на вказане до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб’єктами стосовно їх прав та обов’язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб’єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб’єкта (суб’єктів), а останній (останні) відповідно зобов’язаний (зобов’язані) виконувати вимоги та приписи такого суб’єкта владних повноважень.

Що стосується спірних правовідносин, які виникають між вкладниками та Фондом, то Верховний суд закріпив наступну правову позицію.

Правовідносини стосовно отримання вкладником гарантованого державою відшкодування за рахунок коштів Фонду в межах граничної суми мають управлінський характер і складаються між Фондом та вкладником без участі банку-боржника. Спір стосовно права фізичної особи на відшкодування за вкладом за рахунок коштів Фонду у сумі, що не перевищує 200 000 грн (якщо адміністративна рада Фонду згідно з пунктом 17 частини першої статті 9 Закону не прийняла рішення про збільшення граничної суми такого відшкодування), є публічно-правовим і пов’язаний із виконанням Фондом владної управлінської функції з організації виплати цього відшкодування. А тому такий спір треба розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Натомість спір щодо включення вимог до реєстру акцептованих вимог кредиторів і про стягнення за договором банківського вкладу коштів, що перевищують граничну суму відшкодування, є приватноправовим і залежно від суб’єктного складу має розглядатися за правилами цивільного чи господарського судочинства.

Тобто, в даному випадку, важливим є і аспект, що стосується розміру відшкодування, що бажає отримати вкладник від Фонду. Він має враховуватися під час подачі позовної заяви, що містить вимоги до Фонду.

З повним текстом рішення можна ознайомитися за посиланням:

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/89909377

Цю публікацію підготовлено за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку в рамках гранта, наданого Проектом USAID «Трансформація фінансового сектору». Висловлені в цій публікації думки необов’язково відображають погляди Агентства США з міжнародного розвитку або Уряду Сполучених Штатів Америки.