Кредитні відносини у практиці Верховного Суду: відповідальність за прострочення чи просто компенсація?

1.

Часто виникає багато запитань про нарахування відсотків за кредитом після прострочення цього договору боржником, особливо у аспекті часового проміжку.

Для того, щоб дати відповідь на це питання пропонуємо звернутися до практики Верховного Суду.

23 жовтня 2019 року Велика Палата Верховного Суду зробила у своїй постанові у справі № 723/304/16-ц наступний висновок: «Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (стаття 612 ЦК України).

Відповідно до статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Згідно з частиною третьою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника».

Позивачі у вказаній справі просили стягнути проценти із розрахунку 2 % за кожен місяць користування грошима, тобто у розмірі, передбаченому договором позики, і за період, у тому числі після обумовленого договором строку повернення позики.

З такої обставини Велика палата Верховного Суду вказала, що висновки судів про стягнення з відповідача на користь позивачів процентів за користування грошима і після визначеного сторонами договору строку повернення позики – дня закінчення строку договору, не ґрунтуються на нормах матеріального права.

З повним текстом рішення можна ознайомитися за посиланням:

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/85415095

2.

Практика Верховного Суду дозволяє кожному більш ефективно реалізувати свої права та інтереси чи захистити їх у кожній сфері діяльності. Не є виключенням і кредитні правовідносини.

Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. У цьому випадку виникає питання відрахування строку позовної давності, що було спірним з огляду на судову практику. Проте у своїй Постанові від 08.11.2019 року № 127/15672/16-ц Велика Палата Верховного Суду сформулювала остаточний висновок з цього питання.

«Аналіз змісту норм матеріального права у їх сукупності дає підстави для висновку, що до правових наслідків порушення грошового зобов`язання, передбачених статті 625 ЦК України, застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки.

Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.

Законодавець визначає обов`язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням рівня інфляції та 3 % річних за увесь час прострочення, у зв`язку із чим таке зобов`язання є триваючим.

Велика Палата Верховного Суду погоджується з тим, що невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову».

Загалом, відповідно до даного рішення Верховного Суду, якщо від відповідача надійшла заява про застосування строку позовної давності, то суд повинен задовольнити позовні вимоги у частині стягнення боргу за останні три роки, що передували зверненню до суду.

З повним текстом рішення можна ознайомитися за посиланням:

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/85743708

Цю публікацію підготовлено за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку в рамках гранта, наданого Проектом USAID «Трансформація фінансового сектору».