Секція теорії держави і права V Всеукраїнської науково-практичної конференції студентів, аспірантів та молодих вчених

Болдова Світлана Сергіївна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКОЮ, 1 курс, 5 група

 

ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА І ПРАВОВА ДЕРЖАВА:

ПИТАННЯ СПІВВІДНОШЕННЯ

 

Принцип верховенства права, що зародився у Великій Британії, і поняття «правова держава», що походить з Німеччини, наразі є не лише найважливішими дискусійними питання правників-теоретиків, але і практиків. У звʼязку із введенням принципу верховенства права та встановленням, що Україна є правовою державою в Конституції України, важливе значення має їх практична реалізація. Серед науковців є досить розроблена концепція правової держави, проте дискусії стосовно визначення принципу верховенства права та співвідношення його з правовою державою досі тривають.

У ХХ ст. доктрина верховенства права вийшла за межі Великої Британії та США і була сприйнята правовими системами багатьох європейських держав і міжнародним правом. Зближення згаданих концепцій продовжувалося у другій половині ХХ ст., внаслідок чого сьогодні вони мають багато спільних базових рис. Це відображено навіть на термінологічному рівні: в сучасних умовах термінами «rule of law» і «Rechtsstaatlichkeit» відповідно  в англійській та  німецькій мовах позначаються ідентичні поняття. Наприклад, в англійському тексті у п. 1 ст. 6 Договору про Європейський Союз для позначення спільного для держав-членів ЄС принципу верховенства права використовується термін «rule of law», в німецькому – «Rechtsstaatlichkeit».

Як у західній, так і у вітчизняній літературі думки щодо співвідношення понять верховенства права і правової держави розходяться. Одні науковці вважають Rechtstaat – правову державу – сучасним німецьким варіантом Rule of law – верховенства права, інші, проводять відмінності між ними, розглядаючи ці поняття як прояви двох різних правових традицій – романо-германської і англоамериканської, які не можуть бути тотожними чи співвідноситися.

Мета верховенства права – не просто формальне забезпечення порядку, передбаченого законами та іншими нормативно-правовими актами, а й утвердження правопорядку, який обмежує абсолютизм державної влади. Принцип верховенства права набуває самостійного значення, коли розглядається як явище, яке не міститься виключно в законах, тобто коли є розмежування права і закону.

Слід зазначити, що, на відміну від англо-американської традиції верховенства права, яка не ототожнювала право і закон, німецька концепція зосереджує свою увагу на природі права, яке походить із писаних конституцій. Саме такої думки дотримується Венеціанська комісія у своєму рішенні щодо більш чіткого розуміння принципу верховенства права від 2011 року. Захист від владного свавілля покладається саме на законодавця з його правовими за змістом законами.

На думку визначних вітчизняних правознавців, у сучасній правовій науці відмінності між правовою державою і верховенством права є більш термінологічними. Зокрема, нами було проаналізовано визначення відомого англійського вченого Бінгема, використане Венеціанською комісією, а також ознаки верховенства права і правової держави, такі як: вища юридична сила конституції, законність, у тому числі прозорість, підзвітність і демократичний порядок ухвалення законів, правова визначеність, яка передбачає легкість і доступність з’ясування змісту права та юридично забезпечену можливість скористатися цим правом, заборона державного свавілля, тобто обмеження дискреційних повноважень органів держави, обґрунтованість їх рішень, ефективний доступ до правосуддя, розподіл влади, відповідальність держави перед людиною. Отже, можемо зробити висновок, що ознаки як правової держави, так і принципу верховенства права співпадають у сучасному розумінні.

У цьому контексті для України важливою є нова судова реформа 2016 року. Зокрема, у ст. 129 Конституції України закріплено, що суддя при здійснення правосуддя керується принципом верховенства права. Проте офіційне рішення від 2 листопада 2004 року Конституційного Суду України не дає чіткого розуміння цього принципу для національної судової практики, воно є новим відносно старого позитивізму та залишається питання над ким домінує право. В свою чергу, у доповіді Венеціанської комісії наголошується, що принцип верховенства права є інтегральним принципом, а, отже, дискусія щодо співвідношення понять «верховенство» і «право» є недоречною.

Основою утвердження згаданих концепцій, у першу чергу, виступає забезпечення прав і свобод людини і громадянина, головним гарантом цього є судова система. При цьому прийняття закону чи іншого нормативно-правового акту не означає досягнення правопорядку.

Таким чином, можемо зробити висновок, що верховенство права і правова держава мають спільні ознаки за своєю суттю і у сучасному розумінні вказують на ідеал протидії свавіллю держави. Ми вважаємо, що для покращення застосування принципу верховенства права слід дати на національному рівні через Конституційний Суд України більш чітке його розуміння, що на нашу думку, зможе дійсно зробити значний крок до утвердження в українському суспільстві принципу верховенства права та правової держави, а також практичної реалізації цих двох взаємодоповнюючих концепцій.

 

Науковий керівник:                      к. ю. н., асистент Трихліб К. О.

 

 

Гончаренко Михайло Миколайович

Національного юридичного університету

імені Ярослава Мудрого

ВЮФ, 1 курс

 

МЕЖІ СОЦІАЛЬНИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ ДЕРЖАВИ

 

Не викликає сумніву багатогранність проблеми визначення меж соціальних зобов’язань держави. Для того, щоб ґрунтовно дослідити це питання, застосуємо два методи: формально-юридичний та історичний. В першому випадку доцільно звернутись до основних норм, які закріплюють поняття соціальної держави та розкривають його зміст в Україні. В другому випадку потрібно звернутись до ідейної спадщини світових мислителів, філософів. Розгляд різних аспектів цього питання дозволить сформулювати висновки щодо сучасного стану соціальних зобов’язань в нашій країні та виокремити проблемні питання, які потребують розв’язання для вдосконалення цієї  проблеми  в Україні.

Конституція України у найпершій статті закріпила, що: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». Тобто, розуміючи це положення буквально, можна стверджувати, що Основний закон фактично закріплює соціальні обов’язки України перед громадянами, які уточнюються в Конституції, наприклад, у статтях 46, 95, 96, 124 тощо.

З метою розкрити та зрозуміти практичний зміст таких обов’язків ми звернулися до Рішення Конституційного суду України  (далі – КСУ) від 25.01.2012 року, в якому КСУ роз’яснює діяльність держави в аспекті таких питань: «- чи повноважна держава встановлювати зміст та обсяг соціальних виплат залежно від її соціально-економічних можливостей; – чи має право держава змінювати порядок і розміри існуючих соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України;»,  що очевидно є ознаками, які визначають межі соціальних зобов’язань держави. Отже, КСУ вирішив: «однією з ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних потреб у сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України виходячи з фінансових можливостей держави, яка зобов’язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості бюджету України. При цьому рівень державних гарантій права на соціальний захист має відповідати Конституції України, а мета і засоби зміни механізму нарахування соціальних виплат та допомоги – принципам пропорційності і справедливості».

Проблема реалізації соціальних прав є актуальною для КСУ, який відіграє важливу роль у забезпеченні соціальних гарантій. Рішення суду щодо цих прав зобов'язують державу забезпечити гідне існування малозабезпечених верств населення відповідно до конституційних гарантій. Актуальність проблеми захисту соціальних прав підтверджує, наприклад, той факт, що, приблизно 12% рішень КСУ і 45% рішень про захист усіх прав громадян мають безпосереднє відношення до реалізації соціальних прав. Суд інтерпретує питання про межі соціального захисту прав людини. В Україні склалася ситуація, коли законодавством встановлювалися обмеження соціальних прав громадян при прийнятті щорічних Законів Україні «Про Державний бюджет». Ця законодавча практика неодноразово визнавалася неконституційною КСУ.

Враховуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що межі соціальної відповідальності України встановлюються, власне, самою Україною, адже очевидно, що кожна держава безпосередньо контролює свої фінансові можливості і володіє суверенітетом – здатністю впливати на всі відносини всередині країни.

Розглядаючи історичні аспекти меж соціальної відповідальності держав, потрібно орієнтуватись в теоретичній основі, яку становлять ідеї соціальної держави та «держави-опікуна».

Щодо визнання та виконання державою соціальних зобов’язань слід зазначити, що до кінця ХVII ст. панувала політика невтручання держави в організацію систем соціального захисту. Такому ставленню сприяла бентамівська теорія сильного індивідуалізму, яка стверджувала, що повна свобода індивідуума можлива лише за невтручання держави у його справи.

В кінці ХVII – на початку ХІХ століть, внаслідок Великої французької революції відбулась спроба встановлення першої в світі держави, яка б мала соціальну відповідальність перед усім населенням країни. Це унікальне явище стало можливим внаслідок широку популярність ідей Руссо, Монтеск’є та інших великих французьких мислителів того часу, які активно пропагували ідею про загальну рівність та, відповідно, однакову відповідальність держави перед усіма громадянами. Важко окреслити якісь чіткі межі такої відповідальності – це залежить від політичних вподобань конкретного індивіда, проте простежується основна теза про те, що міра відповідальності держави перед конкретним окремим громадянином повинна дорівнювати наявній потребі даного індивіда. За таким принципом і визначаються межі соціальних зобов’язань в більшості цивілізованих країн.

У висновку зазначимо, що важливим принципом, який є одним з конституційних гарантій прав і свобод людини і громадянина в Україні, є недопущення їх скасування або звуження їх змісту шляхом прийняття нових законів або при внесенні змін до чинних законів. Згідно з правовою позицією КСУ, звуження змісту та обсягу прав шляхом прийняття нових законів або через внесення змін до чинних законів не допускається. Зупинення дії таких гарантій можливе тільки при введенні надзвичайного стану і згідно встановленої законом процедури.

 

Науковий керівник:                                              Авраменко Л. В.

 

 

Жук Аліна Вадимівна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 1 курс, 14 група

 

СУДОВА ПРАКТИКА ЯК ДЖЕРЕЛО ПРАВА

 

Джерело права – це визнана в конкретному суспільстві офіційна форма зовнішнього вираження та закріплення норм права, посилання на яку підтверджують їхнє існування. Варто сказати, що не існує єдиного підходу до визначення переліку джерел права, проте найпоширенішим у юридичній науці є поділ джерел права на нормативно-правові акти, нормативно-правові договори, загальні принципи права, правові звичаї, судові прецеденти, судову практику і правову доктрину. Дуже важливо звернути увагу на судову практику як джерело права, яка є одним із чинників не лише правореалізаційної, а також свого роду «нормотворчої діяльності» передовсім органів судової влади.

Зокрема, С. П. Погребняк під судовою практикою розуміє такий різновид юридичної практики, що полягає у правозастосовній, інтерпретаційній і правотворчій діяльності судів, яка втілюється у певних видах юридичних актів. У свою чергу, М. Савенко формулює таке визначення судової практики: «Судова практика – це результати розгляду судової справи, оформлені як правові положення, на підставі яких вирішено спірне питання і які переконливо свідчать про єдино правильний обраний судом підхід і є орієнтиром для вирішення аналогічних спірних ситуацій».

Отже, судова практика – це рішення судів у конкретних справах, які містять правові зразки одноманітного і багаторазового застосування і тлумачення норм права.

У романо-германській правовій сім’ї, до якої тяжіє і правова система України, судова практика належить до вторинних та переконливих джерел права. Досить актуальним є розгляд питання про існування у судовій практиці правотворчої функції. З цього приводу С. П. Погребняк у своїй праці «Вплив судової практики на юридичні акти в романо-германській правовій сім'ї» зауважує, що для романо-германського права характерним є офіційне заперечення судової правотворчості. У державах, що належать до романо-германської правової сім'ї, на відміну від країн загального права, суди лише тлумачать пов'язані з кожним конкретним випадком заздалегідь підготовлені тексти законів. Тому вважається, що судові рішення є наслідком розуміння законів судами. Водночас, з приводу цієї тези він робить два застереження. По-перше, питання про можливість судової правотворчості вирішується у країнах романо-германського права по-різному. Це обумовлено історичними традиціями (деякі країни заохочували розвиток прецедентного права, інші – обмежували його), а також відповідною законодавчою регламентацією (закріпленням або забороною прецеденту як джерела права). Зокрема, в Німеччині, Швейцарії, деяких Скандинавських і Латиноамериканських країнах визнається правотворча функція суду. По-друге, судова практика суттєво впливає на нормативно-правові акти завдяки тлумаченню їх приписів. Тлумачення – це процес пізнання закону. Під тлумаченням права зазвичай розуміють певний розумовий процес, спрямований на визначення змісту норм права шляхом з’ясування значень і сутності термінів та виразів, які містяться у нормативних актах. Тлумачення має місце в будь-якому правозастосовному процесі, оскільки застосувати норму права можна тільки зрозумівши її зміст. Тому природно, що суди як органи правозастосування виконують інтерпретаційну функцію.

У сучасній Україні судова практика як джерело права закріплена на законодавчому рівні, що набуває тим самим обов’язкового характеру. Так, у ст. 124 Конституції України зазначено, що судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції, натомість судові рішення є обов’язкові для виконання на території України. Імперативний характер рішень Конституційного Суду України визначено ст. ст. 69, 70 Закону України «Про Конституційний Суд України». Також у ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 р. «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» прямо передбачено, що суди при розгляді справ застосовують практику Європейського суду з прав людини як джерело права. При цьому у ст. 1 даного Закону наголошено, що під практикою Суду слід розуміти як усі рішення Європейського Суду з прав людини, так і Європейської комісії з прав людини відносно всіх країн-учасниць Конвенції.

Крім того, згідно зі ст. 111-23 Господарського процесуального кодексу, ст. 458 Кримінального процесуального кодексу, ст. 360-7 Цивільного процесуального кодексу України, рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішеннями Верховного Суду України. Невиконання судових рішень Верховного Суду України тягне за собою відповідальність, установлену законом.

Таким чином, проаналізувавши вище викладене, можна зробити висновок, що дослідження питання судової практики як джерела права є досить актуальним, оскільки саме вона конкретизує закони, а також заповнює прогалини у законодавстві шляхом застосування основоположних принципів права, аналогії права і закону. Необхідність дослідження даного питання в Україні зумовлена активними інтеграційними процесами і, у зв’язку з цим, потребою перебудови національної правової системи відповідно до європейських стандартів права.

 

Науковий керівник:                     к. ю. н., асистент Трихліб К. О.

 

 

Капліна Владислава Андріївна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКОЮ, 1 курс, 1 група

 

 

ПРАВОВИЙ НІГІЛІЗМ ЯК ЯВИЩЕ ПРАВОВОЇ ДІЙСНОСТІ: СУТНІСТЬ ТА ШЛЯХИ ЙОГО ПОДОЛАННЯ

 

Реалізація норм права здійснюється особами за допомогою правомірної поведінки. В ідеалі правомірна поведінка формується за наступною схемою: громадянин знає норми права, визнає їх соціальну цінність, формує у своєї свідомості настанови для їх дотримання, дотримується їх у своєму житті. Проте, нажаль, дуже часто доводиться говорити і про деформації правосвідомості людей; тоді відбувається відхилення від цієї схеми. Як наслідок особа:

а) не знає змісту норм права або неправильно їх розуміє;

б) знає зміст норм права, проте ставиться до них негативно, зневажливо;

в) знає зміст норм і усвідомлює її соціальну цінність, проте не має настанови до виконання її приписів.

В таких випадках ми можемо говорити про виникнення правового нігілізму, як однієї з небезпечних форм деформації правової свідомості.

Слово «нігілізм» походить від латинського nihil, що означає ніщо, нічого.

Отже, правовий нігілізм – це елемент суспільної свідомості, що виявляється в байдужому, недовірливому, зневажливому ставленні до права, закону, законності, держави, її символам або навіть повному запереченні їх соціальної цінності.

Правовий нігілізм слід відрізняти від позитивної, науково обґрунтованої критики права. Вона найчастіше є конструктивною і містить в собі пропозиції та рекомендації щодо конкретних шляхів вдосконалення правових інститутів. Правовий же нігілізм не пов'язаний з якими-небудь доказами, це безапеляційне заперечення або ігнорування правових цінностей. Тобто у правового нігілізму позитивні риси відсутні.

Правовий нігілізм також слід відрізняти від інших видів деформації правосвідомості − правового інфантилізму (байдуже ставлення до права), правового дилетантизму (незнання права), правового ідеалізму (ідеалізація права), правової демагогії.

Правовий нігілізм подекуди розвивається паралельно з моральним, релігійним, що означає зневагу моральними цінностями, традиціями, корисними побутовими звичками.

Правовий нігілізм – це світова тенденція. Відмінності у правовому нігілізмі громадян різних держав полягають у глибіні проникнення у свідомість. Найбільш прикрим є те, що правовий нігілізм проникає у свідомість молоді.

Небезпека нігілізму полягає в тому, що він може привести суспільство до повної деградації. А самим небезпечним його проявом є вчинення злочинів або інших правопорушень.

Причини нігілізму. Нігілізм – це складне явище і існує багато причин його виникнення: культурно-історичні, економічні, політичні

Найбільш часто до виникнення правового нігілізму ведуть:

1) деспотичний характер державної влади;

2) наявність адміністративно-командних методів в політичній і економічній сферах суспільства;

3) перехідні періоди в розвитку держави, які викликають труднощі в правовій системі;

4) слабкість судової і правоохоронної систем;

5) особливість історичного розвитку держави;

6) використання репресивного законодавства;

7) прогалини в законодавстві,

8) відсутність в державі демократичних і правових традицій.

Ці витоки характеризують прояви правового нігілізму на рівні суспільства.

Що ж до індивідуального рівня, то можливо говорити про причини суб’єктивного характеру, до яких можна віднести наступні:

1) психологічні властивості особи, яка не терпить обмежень;

2) зневажливе ставлення батьків до вимог закону, до правової системи в цілому і, як наслідок, зневажливе ставлення дітей, які беруть за приклад поведінку батьків та інше.

Описані причини справедливо застосувати і до українських реалій. Дослідження історичних проявів правового нігілізму звертає увагу на те, що він є найпоширенішою формою деформації правосвідомості населення в державах з тоталітарним режимом, якою за радянських часів була Україна. Незважаючи на майже 25 річну незалежність, в нашій державі все ж таки залишаються джерела правового нігілізму, причиною яких, в окремих випадках, є спадок тоталітарного режиму та незавершеність політичних та правових реформ. На теперішньому етапі розвитку України, основними джерелами правового нігілізму можна назвати наступні:

  • економічна криза;
  • політична нестабільність;
  • криміногенна ситуація в державі;
  • незавершеність конституційної, адміністративної, правової та судової реформ;
  • низький рівень правової культури;
  • невпорядкованість законодавства, його нестабільність та суперечливість (так звана "війна законів");
  • недосконалість механізму приведення в дію прийнятих законів та інше.

Саме дві останніх ознаки, нестабільність національного законодавства, часті й подекуди безсистемні та хаотичні зміни до нього, невміння чи небажання спрогнозувати можливі негативні наслідки законів, що приймаються., фактично відсутня кваліфікована правова експертиза нових актів, призводять до того, що закони та підзаконні акти в процесі їх реалізації дають результат, протилежний до того, на який розраховував законодавець, що й породжує правовий нігілізм.

Вельми небезпечним для держави є відомчий правовий нігілізм, що припускає порушення норм закону, прав і свобод громадян тими суб'єктами, які в силу своїх повноважень зобов'язані забезпечувати їх додержання. Це в першу чергу чиновники, у тому числі представники правоохоронних органів, судді.

Найнебезпечнішою формою нігілістичного заперечення права, законів, крайньою формою його прояву є вчинення особою злочинів або інших правопорушень.

Подолання правового нігілізму. Незалежно від причин появи правового нігілізму, він є дуже небезпечний, особливо в крайніх формах його прояву. Він може привести до революційних переворотів, політичних подій, зростання злочинності.

Оскільки правовий нігілізм – явище складне і комплексне, отже і подолання його проявів є складним і довготривалим процесом, який повинен відбуватися з урахуванням причин і витоків цього явища.

Зокрема, подолання правового нігілізму має відбуватись через політичні заходи:

– справжнє гарантування державою прав та свобод людини і громадянина;

– усунення чинників, що перешкоджають побудові правової держави; розробка ефективної цілеспрямованої правової політики;

– встановлення режиму законності в державі;

– вдосконалення правової системи держави;

– підвищення авторитету судових та правоохоронних органів, перетворення їх з апарату репресії на органи, які захищають права та законні інтереси громадян;

– запобігання правопорушенням;

– проведення правової реформи;

– забезпечення якості законів та їх виконання.

Соціально-економічні заходи:

– підвищення рівня життя населення;

– зниження бідності, безробіття, забезпечення належного прожиткового мінімуму; матеріальне стимулювання окремих категорій громадян; скорочення розриву між найбагатшими і найбіднішими верствами населення, встановлення хоча б відносної соціальної справедливості.

Заходи культурного, духовного, морального плану:

– підвищення рівня правової культури органів влади, населення, їх правової, моральної і юридичної свідомості;

– послідовне правове виховання і просвітництво;

–  активна правова пропаганда;

– підготовка висококваліфікованих кадрів юристів;

– усунення проявів нігілізму в засобах масової інформації, кінофільмах, літературі.

 

Науковий керівник:                  д.ю.н, професор Погребняк С. П.

 

 

Ковпик Ольга Сергіївна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКОЮ, 1 курс, 4 група

 

КОНСОЛІДАЦІЯ ЯК ВИД СИСТЕМАТИЗАЦІЇ ЗАКОНОДАВСТВА: УКРАЇНСЬКІ РЕАЛІЇ

 

Актуальністю даної теми є те, що з часом у розвиненій державі утворюється досить значна кількість нормативних актів, для яких є властивим один і той же метод правового регулювання, приписи повторюються, а інколи й суперечать один одному. Саме тому постає вибір шляху, який допоможе уникнути множинності, суперечності правового регулювання. Відомими видами систематизації законодавства виступають такі: облік, інкорпорація, кодифікація і консолідація. При цьому слід зауважити, що перші три форми систематизації законодавства є достатньо вивченими та поширеними в Україні, натомість консолідації законодавства у вітчизняній науці приділяється недостатньо уваги, тому перед нами постає питання: чи застосовується в Україні консолідація законодавства?

По-перше, доцільно зазначити, що консолідація являє собою своєрідний вид нормотворчості, особливість якого полягає в тому, що новий укладений акт не змінює змісту правового регулювання, не вносить зміни і новели до чинного законодавства. Особливістю консолідації, як вважають вчені, є те, що вона не встановлює нових приписів, має офіційний характер та консолідовані акти визнаються обов’язковими для адресатів.

Зазвичай, створення консолідованих актів є більш характерним для правових систем загального права (англо-американського типу правових систем). Прикладом може слугувати Консолідований акт про охорону природи і Закон про профспілки та трудові відносини, який об’єднав більш, ніж 10 законів, що повністю або частково регулювали діяльність профспілок, які були прийняті в Англії. Водночас, аналіз світової практики свідчить, що даний спосіб систематизації використовується також у країнах романо-германської правової сім’ї, до якої тяжіє й правова система України. Зокрема, у Франції були видані такі консолідовані акти, як Кодекс доріг громадського користування, Кодекс ощадних кас та інші акти, які хоча і мають назву «кодекс», але все ж таки не є результатом кодифікаційної роботи, натомість являють собою консолідований акт.

Що стосується України, то на сьогодні консолідація нормативно-правових актів практично не застосовується, навіть незважаючи на те, що її позитивним фактором виступає усунення колізій у законодавстві. Також невирішеним залишається питання про те, якою саме повинна бути форма нового консолідованого акту.

У свою чергу, деякі вчені, досліджуючи питання систематизації законодавства в Україні, роблять висновок, що видом систематизації деяких нормативно-правових актів в Україні є не кодифікація, а консолідація. Зокрема, Г. Знаменський наголосив на тому, що Господарський кодекс України – це результат консолідації нормативно-правових актів, оскільки в ньому лише об’єднані нормативні приписи з одного питання, без суттєвої заміни змісту відповідних норм права.

Крім того, для сучасного етапу розвитку правової системи України у таких галузях права, як пенсійне, податкове доцільнішим було б прийняття саме консолідованих актів. Так, аналізуючи законодавство України про охорону здоров’я, про культуру, про освіту, можна стверджувати, що форма систематизації нормативно-правових приписів була обрана не зовсім коректно. При утворенні консолідованого акту було би об’єднано правові приписи, які б відповідали меті і завданню правового регулювання в даній сфері суспільних відносин. У свою чергу, Лисенкова О. С. також зауважує, що Кодекс законів про працю є результатом не кодифікації, а консолідації.

На сьогодні правова система України налічує понад 50 тисяч нормативно-правових актів, а саме: близько 5000 законів, більш, ніж 20 кодексів, натомість всі інші правові документи – підзаконні нормативно-правові акти. Саме така кількість свідчить про те, що потрібно визначити вид систематизації, який дозволить уникнути громіздкості законодавчого масиву та повторюваності у ньому положень різних актів.

Таким чином, здійснивши аналіз законодавчої практики деяких країн Європи, США і України, можна стверджувати, що сучасна система джерел права України потребує ревізій нормативно-правового масиву. Також потрібне об’єднання нормативно-правових приписів у більш об’ємні блоки, що забезпечить компактність та ефективність правового регулювання. Саме тому консолідація має стати найбільш пріоритетним напрямом систематизації національного законодавства, який зробить нормативні приписи більш доступними для користування.

Список використаних джерел:

1. Луць Л. Консолідація як спосіб систематизації нормативно-правових приписів: теоретичні аспекти // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали XV регіон. наук.-практ. конф. (4 – 5 лют. 2009 р.).

2. Гетьман Є. Консолідація як форма систематизації законодавства України // Національна академія правових наук України. Вісник Національної академії правових наук України: зб. наук. пр. / Нац. акад. прав. наук України. – Харків. Право, 2015. – №3. – С. 21 – 28.

3. Лисенкова О. С. Теоретичні проблеми консолідації як форми систематизації законодавства України // Систематизація законодавства України: проблеми теорії і практики. – К., 1999. – 218 с.

4. Знаменський Г. Кодифікація і гармонізація економічного законодавства // Юрид. вісн. України. – 2003. – №38. – С. 1 – 4.

Науковий керівник:                        к.ю.н., асистент, Трихліб К. О.

Сокуренко Валерія Андріївна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКОЮ, 1 курс, 6 група

 

ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ СТРУКТУРИ ПРАВОВІДНОСИН.

 

Актуальність даної теми полягає в тому, що правовідносини виступають одним з основним засобів досягнення соціальних цілей та реалізації соціальних завдань, натомість об’єкт правовідносин виступає так би мовити підґрунтям виникнення останніх. Тому дослідження цього питання є досить необхідним для кращого розуміння одного з фундаментальних юридичних понять – правові відносини.

Метою робити є дослідження досить дискусійного на даний час питання, пов’язаного з визначенням поняття і змісту правовідносин та його місця  в структурі останніх.

Для початку треба дати визначення поняття «правовідносини». Як зазначав Мартиновський, «правовідносини – це юридичний зв’язок між учасниками, основним змістом якого є права й обов’язки, виникаючи на засадах норм права в разі настання відповідних фактів» [1, c.89 – 90]. Дане формулювання повною мірою відбиває сукупність ознак суспільних відносин, які й роблять їх правовими відносинами [1, c. 90]. Правовідносини виникають усередині суспільства, вони виступають своєрідним регулятором суспільних відносин, які мають юридичне значення.

Що ж стосується структури правовідносин, то слід зазначити, що вона охоплює складові правовідносин і правові зв'язки між ними, тобто власне відносини між суб'єктами з приводу об'єкта. До структури правовідносин входять об’єкт правовідношення, суб’єкти правовідношення, юридичний зміст і юридичний факт [2, c. 232].

Об’єкт правових відносин виступає центральною ланкою правовідносин, є їх метою, підставою правовідношення. Відтак, об’єкт правовідношення – це матеріальне або нематеріальне благо, заради якого суб’єкти вступають у правовідношення. Властивості об’єкта здійснюють вплив на особливості характеру прав та обов’язків осіб, тобто на зміст правовідносин [2, c. 237].

Наразі звернемося до головної проблематики даного питання, а саме до з’ясування підходів до структури правових відносин. Існує декілька варіантів розкриття питання структури правовідносин. Важливим методологічним моментом при дослідженні внутрішньої будови правовідношення є вирішення питання про те, чи належить об’єкт до структури правовідношення. Думки з цього приводу розділились: одні вчені наголошують, що об’єкт є структурним елементом правовідносин, натомість інші наголошують, що об’єкт правовідношення не входить до його структури.

Якщо розглядати об’єкт поза структурою правовідношення, необхідно визнати існування двох відокремлених систем: діяльності людей і об’єкта, незалежних одне від одного. В такому разі правовідношення має охопити своїм врегулюванням міжсистемні зовнішні зв’язки, які завжди характеризуються нестабільністю, що зумовлено відносною самодостатністю будь-якої самостійної системи. Отже, об’єкт у структурі правовідносин утворюватиме внутрішні функціональні системні зв’язки, які краще піддаються врегулюванню, що, безперечно, сприятиме усталеності правовідносин як окремої системи [3, c. 11].

Дискусійним залишається питання про об’єкт правовідносин. Визначаючи місце об’єкта в системі правовідносин, Р. О. Халфіна вказує, що він має значення для  виникнення і розвитку правовідносин, їх структури, але, в той же час, не є елементом цієї структури. Однак більшість вчених вважає, що об’єкт є складовою структури правовідносин. Існують думки про те, що об’єкт виступає необхідним елементом правових відносин, або, навпаки, – необхідною передумовою. У свою чергу, деякі науковці зауважують, що об’єкт може бути елементом або передумовою багатьох видів правовідносин, але, водночас, існують правовідносини, які не пов’язані з певним об’єктом. І тут виникає питання, що саме слід розуміти під об’єктом правовідносин: предмети матеріального світу, дії осіб, або і це, і інше. Зокрема  обґрунтовується теза про те, що об’єктом правових відносин завжди виступає поведінка його учасників [4, c. 202 – 203].

Стосовно структури правовідносин, слід також виокремити підхід, відповідно до якого суб’єкт права може реалізовувати свої права  двома шляхами. Перший шлях реалізації норм права полягає в тому, що суб’єкт права не вступає у безпосередні відносини з іншими особами, таким чином змінюється структура правовідносин – не виникає юридичних обов’язків з боку інших осіб, що у подальшому взагалі змінює форму реалізації особою своїх прав. Стосовно другого підходу, то він розкривається у взаємодії особи з іншими суб’єктами права. Структура такого правовідношення відповідає загальноприйнятій [2, c. 231].

Крім того, у структурі правовідносин виділяють такий важливий елемент як юридичний факт, основним критерієм класифікації якого є поділ на юридичні акти та юридичні дії. У свою чергу, юридичні дії можна розглянути з двох сторін: з одного боку, дії є підставами виникнення, зміни чи припинення правовідносин, настання різних правових наслідків, натомість з іншого, – вони відіграють роль матеріального об’єкта, на який впливають правові відносини і заради яких здійснюється правове регулювання [2, c. 240].

Так, дійсно, на сьогоднішній день структура правовідносин залишається дискусійним питанням, але, слід зазначити, що в юридичній науці використовується загальноприйнятий підхід до визначення структури правовідносин, який використовують більшість науковців, а саме це поділ правових відносин на такі складові елементи: суб’єкти правовідносин, об’єкт правовідносин, зміст правовідносин і юридичний факт, які є підґрунтям  виникнення та функціонування правових відносин [2, c. 232].

На основі вищезазначеного, можна зробити висновок: правовідносини є невід’ємною складовою повсякденного життя і вони виступають регулятором відносин, які виникають у суспільстві. А, відтак, розгляд даної проблематики є вкрай актуальним. Зважаючи на те, що об’єкт правовідношення виступає підставою виникнення самих правових відносин, визначення його місця у структурі правовідносин є необхідним завданням. Насправді, питання  про структуру правовідносин виявляється досить складним і, у свою чергу, доволі дискусійним. Таким чином, існує безліч різних підходів до визначення даного питання, що залежить від різних економічних, політичних та інших соціальних потреб, через що сьогодні  досить складно виокремити якийсь єдино правильний підхід.

 

Список використаної літератури:

  1. Мартиновський В. В. Дозвільні правовідносини: структура, ознаки та види[Текст] / В. В. Мартиновський // Проблеми законності – 2011. – Вип. 115. – С. 89 – 95.
  2. Теорія держави та права [Текст] : підручник для студентів вищих навчальних закладів / О. В. Петришин,С. П. Погребняк, В. С. Смородинський та ін. ; за ред. О. В. Петришина. – Х. : Право, 2014. – 368.
  3. Єрмоленко В. Об’єкт у структурі правовідносин [Текст] / В. Єрмоленко // Юридична Україна. – 2004. – 1. – С. 11 – 15.
  4. Халфина P. O. Общее учение о правоотношении [Текст]. – М.: Юрид. лит., 1974. – 352с.

 

Науковий керівник:                       к.ю.н.,  асистент, Трихліб К. О.

 

 

Топчанюк Олена Анатоліївна

Національний юридичний університет  

імені Ярослава Мудрого,

Заочний факультет № 1, 1курс, 2 група

 

Судовий прецедент в Україні. Сучасність чи майбутнє?

 

Актуальними є дослідження судового прецеденту як джерела права. Сьогодні активно проводиться судова реформа, рушієм якої є саме новий закон “Про судоустрій та статус суддів”. Судова правотворчість тісно пов’язана зі зміцненням судової системи та забезпеченням єдності та одноманіності судової практики. Важливо, аби одні й ті ж положення закону за одних й тих самих фактичних обставин застосовувались однаково, а це досягається через посилання суду на певну сукупність рішень, що розглянуті раніше.

Судовий прецедент є принципом, на основі якого ухвалене рішення у конкретній справі, що є обов'язковим для суду тієї самої або нижчої інстанції при вирішенні в майбутньому всіх аналогічних справ або виступає зразком тлумачення закону.

Багато науковців досліджували це питання, серед них Шевчук С.В., Микеле де Сальвіа, Палюк В. П., Куц  Г., Мармазов В., Цвік М. В., Євграфов П., Тихий В., Давид Р. та інші.

Порівнюючи судовий прецедент у англо-саксонській правовій сім'ї та у романо-германській ми можемо бачити, чи застосовується судовий прецедент в Україні.

У більшості правових краін існують різні доктрини обґрунтування обов’язковоі сили прецедентного права. Коли йдеться про прецедент, то згадуються країни англо-саксонського права, де він вважається джерелом права та обов’язковим для застосування судами, а у країнах Романо-германського права судове рішення не визнається офіційно  джерелом права, а є тільки актом правозастосування. Однак не все так однозначно.

Англо-саксонська доктрина –це stare decisis, згідно з якою  судді зв’язані при вирішенні справ раніше прийнятими прецедентами .

У країнах романо-германського права застосовуються доктрини, що є аналогічними французькій jurisprudence constante (усталена  судова практика), за якою “низька раніше прийнятих та узгоджених судових рішень розглядається як переконливий доказ правильного тлумачення правової норми”.

У рішенні по справі Kruslin vs. France (1990) Європейський Суд визнав важливу роль прецедентного права, яке розвиває та розширяє зміст правових норм, оскільки “прецедентне право відіграє важливу роль у континентальних країнах”. Україна є країною романо-германського права.

Визнається  обов’язковість практики Европейського суду з прав людини для України. Найважливішим аргументом є п. 1 Закону України “Про ратифікацію Конвенції про захист прав людині основних свобод 1950 р, Першого протоколу та протоколів 2, 4, 7 та 11до Конвенціі” від 17 липня 1997 року, де зазначено, що Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов’язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Европейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування конвенції.

Прив’язку до обов’язковості певного  рішення у справі в Україні ми бачимо в Законі України “Про виконання рішень та застосування практики Европейського Суду З прав людини” від 23 лютого 2006 року у статті 17, а саме суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Відповідно до ч.2 ст.19 Закону України  “Про міжнародні договори України “ від 29.06.2004 встановлено принцип примату міжнародного права в Україні, який полягає у наступному: якщо міжнародним договором України, що набрав чинності в установленому порядку, закріплено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовується правила міжнародного договору.

Оприлюднення і поширення судових рішень, а також ієрархічна побудова судових систем у країнах романо-германського права призводить до того що окреме рішення вищого суду набуває значної ваги і навіть може фактично мати прецеденте значення. Про це свідчить практика судів Франції, Італії, Іспанії та інше.

Ми бачимо, як  прецедентне право діє фактично і в Україні, коли Верховний суд приймає важливе рішення, яке фактично прирівнюються до прецеденту. З іншого боку, нижчі суди, як правило, прилаштовуються до рішень нижчих  судів, хоча технічно вони не зв’язані цими рішеннями.

Прикладом є рішення Верховного Суду з деяких питань. Відповідно до статті 36 Закону України «Про судоустрій та статус суддів»:

– Верховний суд здійснює аналіз судової статистики, узагальнення судової практики.

– забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

Таким чином, судовий прецедент в Україні – це вже сучасність. Він діє  фактично і набирає обертів від прийняття закону “Про судоустрій та статус суддів ”. На наш погляд, правову  систему  в Україні треба будувати за принципом stare decisis et non quieta moevre, тобто “дотримуватись того, що було вже вирішене, та не турбувати те, що спокійно”.

Отже,питання однакового застосування законодавства — це питання першочергове для судової системи будь-якої країни, це забезпечує законність, прогнозованість судових рішень, швидке, справедливе й ефективне вирішення конфліктів.

 

 

Трофімов Богдан Дмитрович

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 1 курс, 9 група

 

ПРЕЗИДЕНЦІАЛІЗМ ТА ЙОГО ПОСИЛЕННЯ ЯК АЛЬТЕРНАТИВА ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

 

Питання оптимальної форми правління для України є актуальним і важливим, адже тривалого самостійного історичного досвіду українського народу у справі побудови національної держави (а відповідно і визначення об’єктивно зумовленої форми правління) Україна, нажаль, не має.

Сприятливою обставиною для набуття такого досвіду стало проголошення незалежності, однак неодноразова зміна форм правління та сучасна політична напруга демонструють невирішеність проблеми оптимальної форми правління в Україні.

Необхідно назвати певний перелік факторів, на які необхідно звертати увагу при обранні оптимальної форми правління. Такими, на думку автора, є вплив світової економічної кризи, криза політична (жодна політична сила не має 10% підтримки населення, поширений абсентеїзм, відсутність коаліції в парламенті), соціальна і демографічна кризи, один з найвищих в світі рівнів корупції, іноземна агресія та ін.

Історії відома практика розв’язання подібних критичних ситуацій через концентрацію влади у виконавчої гілки влади або навіть в руках однієї особи. Дійсно, деякі сусідні з Україною країни використовують такий варіант, однак говорити про нього як про щось, що має на них виключно позитивний вплив, не можна через переростання такого варіанту в диктатуру.

Однак об’єктивним є і той факт, що існуюча форма держави можливо й не є причиною сучасних проблем України, проте і не здатна їх необхідним чином вирішувати – за умов лише становлення громадянського суспільства, політичної пасивності населення та згаданих вище факторів парламентаризм зазнає деградації.

Парламентаризм, на думку автора, в критичних ситуаціях демонструє свою неспроможність якісно і оперативно вирішувати згадані проблеми, що призводить до  політичного абсентеїзму, скуповуванню голосів, можливості фальсифікацій, що позбавляє парламент статусу дійсно представницького органу влади, натомість перетворюючи його на «популістсько-олігархічний гурток за інтересами», ймовірність чого при переміщенні частини влади в руки однієї особи при дотриманні певних гарантій може бути нижчою – за умов слабкості громадянського суспільства здійснювати контроль і вплив за конкретною відповідальною особою можна більш якісно, аніж щодо парламенту, в який зачатки громадянського суспільства мають практику входити у формі політичних партій та мімікрувати в такому середовищі задля задоволення власних інтересів. Невдачі парламентаризму в Україні також можна пояснити низькою правовою культурою не тільки населення, а й політичних партій, несформованістю  основних політичних ідеологій.

Замість такого варіанту подій посилення виконавчої влади може дати оперативність в проведенні реформ, підвищення рівня якості та професійності законотворчості (передання компетенції розробки законопроектів у відання вузько спеціалізованих міністерств, а не строкатого за своїм професійним спрямованням зібрання депутатів), зв’язок відповідальності та якості діяльності уряду буде мати конкретне відношення до президента, що призведе до його активнішої участі в діяльності виконавчої влади.

Оптимальним варіантом для України на сучасному етапі її розвитку автор вважає тимчасове посилення виконавчої влади за рахунок президентської влади (до подолання найкритичніших проблем допускається президентська республіка) з подальшою її поступовою трансформацією до змішаної республіки шляхом поступового обмеження президентської влади і приведення форми правління до парламентсько-президентської. Даний вибір зумовлений як власне українським досвідом посилення виконавчої влади (йдеться про досить вдалі кроки президента Кучми), а також досвід країн із сильнішою владою президента (Франція, Португалія) – доказ можливої ефективності такої форми правління в європейському регіоні.

Сучасні тенденції розвитку державотворення (поглиблення корупційності, олігархічності, клановості серед найвищих посадовців) та їх можливі наслідки (остаточно маргіналізація суспільства, послаблення держави, втрата нею політичної ваги, сутички та нові політичні потрясіння) є стратегічно небезпечнішими ніж ті ризики, що їх може мати варіант посилення президенціалізму. В будь-якому разі країні необхідне перезавантаження, яке може бути досить слушно співставлене з новою формою державного правління, що також може надати нового імпульсу суспільному життю за рахунок реформування та оновлення порядку здійснення вищої державної влади.

Проте, така думка не має тлумачитися як обрання меншого з двох зол. Вибудовуючи нову форму правління варто на рівні принципів закласти запобіжні заходи щодо узурпації влади, якими автор бачить, зокрема, зменшення президентської каденції до 4 р, можливістю парламенту через процедуру імпічменту президента або через вираження вотуму недовіри уряду розпускати його, введення інституту регулярного (кожні 1/3/6 місяців) публічного інформування президентом населення щодо своєї та урядової діяльності, посилення вимог до президента безпосередньо (40 років, вища освіта в галузі юриспруденції, економіки чи політології, заборона членства в політичних партіях та громадських організаціях) та встановлення механізмів дотримання чинних вимог щодо заборони оплачуваної діяльності на законодавчому рівні (громадянські органи контролю, кримінальна відповідальність та ін.) і запровадження нових (заборона зайняття посади два строки поспіль, наявності погашеної судимості, родинних зв’язків президента і найвищих посадових осіб).

 

Науковий керівник:                          к. ю. н., доцент Пушняк О. В.

 

 

Червоняща Каріна Сергіївна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКОЮ, 1 курс, 4 група

 

АБОРТИ В УКРАЇНІ: «ЗА» ЧИ «ПРОТИ»?

 

Актуальність теми полягає в тому, що на сьогодні проблема абортів в українському суспільстві постала дуже гостро. Під цим, здавалося б, нейтральним словом, − «аборт», ховається справжня людська трагедія, злочин, простіше кажучи, вбивство. І ніякі причини не можуть виправдати і зняти відповідальність за дітовбивство. Адже кожна людина має право на народження, розвиток і життя.

Аборт (abortus) − це припинення життя зачатої, але ще не народженої дитини прямим втручанням, внаслідок якого настає переривання вагітності та смерть плоду.  При цьому формулювання «зачата, але ще не народжена дитина» походить з Цивільного Кодексу України, що закріплено у ч. 2 ст. 25: «У випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини». Згідно з неофіційними даними, за останні 25 років у нашій країні було зроблено близько 30 мільйонів абортів. За статистикою, на кожну новонароджену дитину приходиться двоє, що не з'явилися на світ через аборт. У нашій країні щороку роблять понад 250 тисяч абортів – це близько 700 щодня. Незважаючи на те, що аборт офіційно визнано вбивством живої істоти, в нашій країні його можна зробити навіть на п’ятому місяці вагітності. Такі шокуючі дані демонструє лише Україна. Тому я вважаю, що потрібно дослідити цю проблему з різних точок зору й висвітлити її об'єктивно.

Аналіз практики багатьох країн свідчить про відсутність у даний час переважаючої моделі правового регулювання абортів. Так, Верховний суд США, розглядаючи справу про правомірність абортів, прийшов до висновку, що в межах двох місяців вагітності жінка може самостійно вирішувати питання про аборт, а з моменту появи життєздатності плоду — проведення штучного переривання вагітності забороняється, за винятком виникнення загрози для здоров'я чи життя жінки. Інтерес до нідерландського досвіду вбачається у тому, що, незважаючи на доступність абортів, у цій країні відзначається надзвичайно низький відсоток їхнього здійснення.

Що ж до національного законодавства, то це питання висвітлене у ч. 6 ст. 281 Цивільного кодексу України й у ст. 50 Основ законодавства України про охорону здоров'я, де зазначено, що аборт може бути здійснений за волею жінки при вагітності строком не більше 12 тижнів, а у певних випадках, визначених законодавством, при вагітності до 22 тижнів. За незаконне проведення аборту наступає кримінальна відповідальність, відповідно до ст. 134 Кримінального кодексу України. Але критики вважають, що наше законодавство надто «м’яке» з цього приводу. Дискусії щодо заборони абортів в Україні досі не припиняються. З однієї сторони, певна частина населення та релігійні громади виступають проти абортів і прирівнюють їх до вбивства. А з іншого боку, багато хто вважає, що заборона цієї процедури може призвести до обмеження прав жінок. Порівняємо найпоширеніші аргументи «за» і «проти» абортів на прикладі таблиці:

Аргументи «За»

Аргументи «Проти»

На перших місяцях вагітності плід не можна розглядати як повноцінну людину.

Аборт – це холоднокровне вбивство ненародженої дитини.

Усиновлення – не альтернатива, тому що рішення про усиновлення жінка приймає сама, натомість вагітність настає без її бажання.

Усиновлення – це альтернатива аборту, яка дозволяє досягти того ж результату, тобто позбутися дитини.

Імовірність виникнення ускладнень у разі аборту дуже низька і ніяк не впливає на репродуктивне здоров'я .

Не можна змушувати жінку виношувати дитину, зачату в результаті насильства. Це тільки посилить її психологічну травму.

Аборт може призвести до серйозних ускладнень, які надалі можуть унеможливити зачаття і материнство. При насильстві чи інцесті вчасно вжиті медичні заходи гарантують, що жінка не завагітніє.

 

 Доля неповнолітніх матерів навряд чи є вдалішою, ніж життя тих, хто зробив аборт у підлітковому віці.

Більшість абортів роблять неповнолітні або дівчата, у яких немає життєвого досвіду.

Відтак, на прикладі таблиці «за» і «проти» можна побачити, що існує досить багато аргументів з обох сторін, але  не можна однозначно сказати, хто з них має рацію. За результатами опитування, 58% українців виступили проти заборони абортів. Крім того, в останні роки спостерігається тенденція щодо зменшення кількості абортів.

На мою думку, суспільство України ще не готове до введення таких значущих змін. Хоча на сьогодні Україна наслідувала Польщу і також подала на розгляд законопроект, де пропонуються зміни та доповнення до Цивільного кодексу України і  Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» щодо дозволу на штучне переривання вагітності лише у випадках та за наявності обставин, встановлених законодавством (якщо вагітність несе пряму загрозу життю вагітної жінки; є медичні показання щодо патології плоду, несумісної з життям дитини після народження; зачаття дитини в результаті зґвалтування). Наразі доля цього законопроекту невідома.

Отже, можна зробити висновок, що питання встановлення юридичної відповідальності за аборт є дуже складним, багатоплановим і практично нерозв'язним у  контексті суспільства в цілому. Я вважаю, що сучасний низький рівень розвитку нашої медицини, недосконалість правової системи, а також загальний рівень розвитку держави свідчить про необхідність залишити право жінки на аборт.

 

Науковий керівник:                      к.ю.н., асистент, Трихліб К. О.

 

 

Чиріна Валерія Леонідівна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКОЮ, 1 курс, 6 група

 

ТЕОРІЯ ТА ПРАКТИКА ПОДОЛАННЯ КОЛІЗІЙ МІЖ НАЦІОНАЛЬНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ І МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОВИМИ АКТАМИ

 

Колiзiï не є новим явищем у сучасному правовому полi, проте питання ïхнього подолання залишаються невирiшеними. На нашу думку, звернення до сучасноï практики вирiшення колiзiй надасть нашiй державi можливостi для вдосконалення власного законодавства.

Зазначимо, що міжнародне право має особливість по відношенню до національного права, яка полягає в тому, що його важко належним чином співвіднести. Через це виникають ситуації, коли в межах наведених вище конфліктних обставин відбувається зіткнення одразу декількох різних видів колізій. З метою надання роботі завершного характеру розглянемо ці ситуації та встановимо правила їх вирішення.

В таких ситуаціях стикаються, як правило, одразу дві колізії. Це може проявлятися у вигляді збігу темпоральної й ієрірхічної, темпоральної і змістової або ієрірхічної та змістової колізій. Темпоральною є колізія між нормами прийнятими в різний час; змістовою є колізія, що виникає між загальною та спеціальною нормами, а ієрархічна колізія полягає у протиріччі між нормами різної  юридичної сили.

З огляду на вищенаведене, у випадку наявності збігу темпоральної та ієрархічної колізій застосовуємо ту норму права, яка має більшу юридичну силу, незалежно від часу прийняття. При збігу темпоральної і змістової колізій використовуємо норму, яка є спеціальною, також незалежно від часу її прийняття. У разі збігу ієрархічної та змістової колізій застосуванню підлягає норма більшої юридичної сили, незалежно від характеру.

Узагальнення практики мiжнародних судових установ щодо аналiзу вiтчизняного законодавства зводяться до того, що кiлькiсть протирiч мiж окремими законодавчими актами є надзвичайно великою. Враховуючи обмежений обсяг роботи ми обрали аналiз проблематики та способiв вирiшення колiзiй мiж актами нацiонального законодавства і чинними мiжнародними договорами, ратифiкованими парламентом (ст. 9 Конституції України). По-перше, даний аспект обраноï тематики є вiдносно малодослiдженим. По-друге, його значущість не викликає сумнiвiв, адже саме вiд належного виконання взятих на себе договiрних зобов’язань залежить мiжнародний iмiдж Украïни.

Слід зазначити, що колiзiя – це розбіжність або суперечність між нормативно-правовими актами, що регулюють одні й ті самі, схожі або суміжні правові відносини. Загальновiдомими є три формули розв’язання цих протирiч, вiдповiдно до вiдмiнностей конфлiктуючих актiв у юридичнiй силi, часі прийняття та характері (змісті). У контекстi спiввiдношення мiжнародного і нацiонального права колiзiï можуть виникати лише стосовно ратифiкованих краïною договорiв, а не всiєï сукупностi мiжнародно-правових актiв.

Для початку проаналiзуємо ситуацiю, коли чинний мiжнародний договiр, ратифiкований парламентом, суперечить закону або будь-якому iншому акту законодавства. В цьому випадку ми застосуємо норми першого роздiлу Конституцiï Украïни, вiдповiдно до яких чиннi мiжнароднi договори, ратифiкованi Верховною Радою Украïни, є частиною нацiонального законодавства. Крім того, необхідно звернути увагу на норми Вiденськоï конвенцiï про право мiжнародних договорiв, вiдповiдно до якоï ратифiкований мiжнародний договiр має бiльшу юридичну силу, нiж звичайнi закони краïни. З цього можна зробити висновок, що у разi такоï колiзiï застосовується мiжнародний договiр.

Колiзiї мiж Конституцiєю і мiжнародним договором. Незважаючи на те, що така колiзiя на практицi практично не зустрiчається в силу того, що Украïна юридично не має можливостей ратифiкувати тi мiжнароднi договори, якi суперечать Конституцiï Украïни до моменту внесення змiн у вiдповiдну частину Основного Закону, – таке явище цiлком можливе у випадку, коли внаслiдок внесення змiн до Конституцiï України ïй почав суперечити ратифiкований до цього договiр. У такому разi, за будь-яких умов застосовується Конституцiя Украïни як нормативно-правовий акт, що має найвищу юридичну силу.

При цьому найбiльш цiкава ситуацiя виникає тодi, коли суперечнiсть наявна мiж двома чинними мiжнародними договорами, ратифiкованими парламентом. В силу складностi обраноï ситуацiï, необхiдно застосувати той договiр, який є спецiальним по вiдношенню до iншого, натомість у разi неможливостi проведення такого розмежування, потрiбно обрати той договiр, який ратифiковано пiзнiше.

Водночас, беручи до уваги вищенаведені способи подолання колiзiй між національним законодавством і міжнародно-правовими актами, слід додатково охарактеризувати способи подолання колiзiй, якi повиннi мати прiорiтет. Зокрема, усунення колiзiй можливе також або за умови позитивноï законодавчоï діяльності парламенту, або у разi денонсацiï вiдповiдного міжнародного договору.

Отже, питання подолання та усунення колiзiй мiж нацiональним законодавством і мiжнародним правом залишається актуальним та потребує подальшого ґрунтовного дослiдження й аналізу.

 

Науковий керівник:                        к.ю.н., асистент, Трихліб К. О.

 

 

Замковий Володимир

Автор : Замковий Володимир

1 805 переглядів

0 коментарів

Залиш коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *