Секція міжнародного права та права Європейського Союзу, гуманітарного права V Всеукраїнської науково-практичної конференції студентів, аспірантів та молодих вчених

Дейнека Віолета Сергіївна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКОП, 5 курс, 23 група

 

ПРОБЛЕМА ВИЗНАЧЕННЯ І ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКУ БАЗОВИХ ЦІННОСТЕЙ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

 

Європа, на сьогодні, розглядається більше не як географічна,а як ціннісна спільнота, оскільки європейські цінності є підвалинами ліберально-демократичних інститутів західноєвропейського простору. Стрижнем європейських цінностей виступають фундаментальні ліберальні права та свободи людини, правова і соціальна держава, а також демократичні принципи державного устрою.

Загальне поняття “цінність” було введено до наукового обігу німецьким філософом Р. Г. Лотце у ХІХ ст. За вченим, соціальні цінності можна визначити як ієрархічно розташовані значення, що впорядковують для людини Всесвіт, довкілля, соціальні відносини, речі тощо. Вони мають чітко визначені функції, серед яких можна виділити: 1) створення своєрідної шкали переваг та орієнтування людини у соціальному просторі; 2) мотивування соціальних дій та надання людині виправдання своїх вчинків; 3) регулювання соціальної взаємодії та відносин.

Що стосується ЄС, то його базові ціннісні основи знайшли своє відображення у Хартії основних прав Європейського Союзу від 1 грудня 2009 р. Необхідність прийняття цього документу була зумовлена потребою визначення спільних цінностей нового політичного утворення (Європейського Союзу) й гарантувати основні права громадян уже в контексті законодавства та інститутів ЄС. У даному правовому акті права і свободи громадян ЄС постали як цінності всіх країн-членів такого союзу, на яких ґрунтується діяльність його інститутів, про що зазначено у преамбулі документу: «Народи Європи, утворюючи все більш згуртований та тісний союз, прийняли рішення будувати разом мирне майбутнє на основі спільних цінностей… Європейський Союз сприяє збереженню та розвиткові цих спільних цінностей за поваги до різноманіття культур та традицій народів Європи, рівно як і до національної самобутності держав-членів та організації їхпублічної влади на національному, регіональному та місцевому рівнях». Стосовно питання європейських цінностей, то це поняття включає в себе широкий ряд конституційних законів та моральних якостей, які кожен європеєць має враховувати в своїй щоденній поведінці, діях та навіть думках. Договір про Європейський союз у Лісабонській редакції 2009 року визначив, що: «Керуючись культурною, релігійною й гуманістичною спадщиною Європи, з якого розвилися загальні цінності, що становлять нерушимі та невід'ємні права людської особистості, так само як свобода, демократія, рівність і правова Держава».

Отже, до базових цінностей, визначених європейською спільнотою та зафіксованих у документі належать:

– гідність (розділ 1, ст. 1–5) включає в себе права та гарантії, які забезпечують гідне існування людської особистості в суспільстві: право на життя, право на особисту недоторканість, заборона тортур та іншого жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження, покарань, свобода від рабства та підневільного стану. Тобто, переконання, що всі люди мають гідність, означає, що всі вони в змозі свідомо обрати моральну поведінку самі, а не сліпо слідувати нав’язаним кодексам честі з боку держави або корпорацій і станів. Тому повага до людської гідності стала першим й головним розділом «Хартії фундаментальних прав ЄС», базовою цінність Союзу.

         – свободи (розділ 2, ст. 6–19), які являють собою фундаментальні громадянські та політичні свободи, закріплені в Європейській конвенції з прав людини. Насамперед, необхідно вказати, що в ліберальній думці і політичній практиці виокремлюються поняття «свобода» («freedom») та «свободи» («liberties»). Перше означає невтручання держави або інших людей у сферу самовизначення людини. Ця сфера окреслюється фундаментальними правами і свободами, а саме: повагою до приватного та сімейного життя, захистом інформації особистого характеру, свободою думки, совісті та релігії, правом на приватну власність на свої переконання та ряд інших. Індивід сам вільний розпоряджатися своїм життям, своєю законною власністю та визначати цінності, сенс свого життя. Ані держава, ані інші люди не можуть позбавити (відчужити) ці права і свободи людини. Окрім того, така свобода передбачає відповідальність особи за свій вибір.

         – рівність (розділ 3, ст. 20–26), де визначено рівність людей у правах, недопущення дискримінації, культурне, релігійне та мовне різноманіття, тощо. Як бачимо, рівність в в даному сенсі означає не однаковість людських здібностей чи доходів та соціального положення, а рівність у свободі самореалізації в якості людини. В основі європейських цінностей лежить оптимістична концепція людини, яка передбачає, що кожен індивід є гідним свободи та здатний на моральну поведінку у відносинах з собі подібними. Окрім того, закріплюється рівність всіх перед законом і неможливість поручня прав і свобод іних осіб.

         – солідарність (розділ 4, ст. 27–38), в цьому розділі містяться певні трудові права та відображено деякі положення Європейської соціальної хартії, яка вже стала частиною права ЄС, а саме: право працівників на отримання інформації, на ведення переговорів та колективні дії, на послуги з працевлаштування та інші.

         – громадянство (розділ 5, ст. 39–46). В європейському просторі громадянство розуміється та розвивається не тільки в якості приналежності до певної держави (це пасивне громадянство), а й в якості активного громадянства, що передбачає участь індивіда в громадському і політичному житті. За Хартією визначено виборче право на виборах до Європейського парламенту та на муніципальних виборах, на належне управління, на доступ до документації, на звернення до Омбудсмена ЄС, свобода пересування та проживання, дипломатичний та консульський захист.

         – правосуддя (розділ 6, ст. 47–50). Дані статті закріплюють гарантії прав особистості, переважно в рамках кримінального процесу, зокрема: право на ефективний правовий захист та доступ до неупередженого суду, презумпція невинуватості та право на захист, забезпечення принципів законності та відповідності покарання вчиненому злочину.

         Тому, можна зазначити, що в Хартії визначено шість базових цінностей Європейського Союзу. Проте варто згадати і про деякі інші. Насамперед, це толерантність, яка передбачає не просто поступки або поблажливість до інших релігійних, гендерних або національних ознак людей, але, передусім, визнання кожного індивіда як рівної за правами і свободами людини, тобто вимагає активної громадянської позиції стосовно захисту права кожного на свою культурну особливість. А також справедливість, яка, як базова європейська цінність, означає не просто рівність результатів праці і доходів людей, а надання рівних можливостей людям для самореалізації в будь-якій сфері суспільства. Рівність можливостей, тобто умов самореалізації громадян, забезпечується рівним доступом до освіти, культури, владних посад і політичної діяльності, праці, а вже як розпорядитися цими можливостями, залежить від кожної людини, її здібностей, наполегливості, зусиль.

         Окрім того, до європейських цінностей належить також і парламентська демократія, яка ґрунтується на визнанні суверенності, верховенства влади народу, який через своїх представників відстоює інтереси і цінності різних соціальних груп у владі.

         Отже, з аналізу базових європейських цінностей можна зробити висновок, що вони не можуть існувати і впроваджуватися як окремі життєві орієнтації (свобода без відповідальності чи демократія без активного громадянства), а мають реалізуватися і впроваджуватися як цілісна система, в якій цінності визначають і взаємообумовлюють одна-одну.

 

Науковий керівник:                                   асистент Усманов Ю. І.

 

 

Корицький В’ячеслав Андрійович

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 5 курс, 23 група

 

ПИТАННЯ СТАТТІ 50 ДОГОВОРУ ПРО ЄС ЯК

МАТЕРІАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ПІДСТАВИ ДЛЯ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ДЕЗІНТЕГРАЦІЇ

 

Інтеграція в межах Європейського Союзу (далі – ЄС) є складним і тривалим явищем, мета якого в рамках ЄС усвідомлюється не усіма і не всіма підтримується. Відтак, не дивно, що поряд з процесами поглиблення співпраці та взаємопроникнення політико-правових, соціальних і культурних систем держав-членів ЄС зароджуються і набувають сили процеси відторгнення цінностей ЄС державами, які вже є членами ЄС. Причин для цього багато, проте це дослідження спрямоване на висвітлення матеріально-правової підстави для дезінтеграційного процесу – статті 50 Договору про Європейський Союз (надалі – ДЄС).

Актуальність статті 50 ДЄС вже засвідчена подіями, що відбуваються у Сполученому Королівстві Великобританії та Північної Ірландії, які отримали назву “Brexit”. Наукову цікавість проблеми становить механізм застосування статті 50 ДЄС, особливо наочно продемонстрований британською конституційною і міжнародною практиками. Думається, що, хоча і не першим виходом із Співтовариства (першою державою була Гренландія), але найбільш відчутним, Brexit-ом,  поставлено такі питання до статті 50 ДЄС:

  1. Які вимоги вважаються конституційними у розумінні статті 50 ДЄС?
  2. Які вимоги ставляться до процедури погодження у розумінні прийняття заяви про вихід і складення угоди як у формальному, так і в матеріальному аспектах?
  3. Яким чином до держави-ініціатора процедури виходу зі складу ЄС діють договори ЄС під час виходу?

Уявляється, що ці питання в достатньо повній мірі окреслюють проблематику порушеного питання. Тому, почнемо з того, які вимоги вважаються конституційними у розумінні статті 50 ДЄС?

По-перше, стаття 50 ДЄС є матеріально-правовою в аспекті забезпечення права держави-члена ЄС на вихід, і процесуальною в аспекті формалізації процедури такого виходу, тому не зачіпає спектра проблем, пов’язаних з питаннями конституційно-правового гарантування легальності процедури виходу відповідно до внутрішнього права держави, яка хоче вийти зі складу ЄС.

По-друге, відповідно до Гренландської конституційної практики, а також згідно з конституційними приписами Сполученого Королівства, цими державами проводилися референдуми, для того, щоб уряди відповідних країн могли дізнатися думку населення.

По-третє, конституційна практика як явище не вичерпується самими лише референдумами, так у випадку із Сполученим Королівством Великобританії та Північної Ірландії взагалі виникла конституційна колізія, коли уряд запустив процедуру Brexit, а Високий Суд Лондона це рішення скасував, і вказав на те, що таке право (ініціації процедури Brexit-у) має лише парламент Королівства.

По-четверте, окрім вказаного згідно з конституційними вимогами національними законодавствами можуть запроваджуватися додаткові умови і вимоги до виходу. Таким чином, у розумінні статті 50 ДЄС конституційні вимоги є поняттям, що повністю залежить від національної і конституційної практики держави-ініціатора виходу.

Другим аспектом є важлива умова, згідно з якою за статтею 50 ДЄС держава, яка хоч і завершила всі конституційні процедури по виходу з ЄС, але не подала про це заяву до Європейської Ради, не вважається такою, що бажає вийти з ЄС.

Думається, що доречно розглянути друге питання: якими є формальні вимоги до виходу? Як вказувалося, статтею 50 ДЄС це питання врегульовано з процесуальної точки зору, але, разом з тим, у цій статті міститься норма, яка відсилає до статті 218 Договору про функціонування Європейського Союзу (далі – ДФЄС). Процедура не відзначається складністю, якщо не враховувати деякі її аспекти:

По-перше, необхідна заява про наміри, подана до Європейської Ради.

По-друге, Європейська Рада погоджує правову позицію з Європарламентом з приводу ставлення ЄС до держави-ініціатора виходу в аспекті майбутніх відносин між ними.

По-третє, переговори оформлюються угодою про вихід, яка є кінцевим етапом дезінтеграційного процесу, на відміну від заяви про наміри, яка є його початком.

По-четверте, з моменту набуття чинності угодою про вихід держава-ініціатор виходу втрачає всі права держави-члена ЄС. У разі відсутності угоди про вихід, строк відраховується від дати подання заяви про вихід, і становить 2 роки, зі спливом яких держава-член втрачає всі свої права у разі, якщо Європейська Рада не піде на поступки. Ці аспекти цілком повно розкривають процесуальний механізм взаємодії, що дозволяє звернутися до третього питання.

За змістом статті 50 ДЄС можна зробити критичний висновок: до часу, поки не набуде чинності угода про вихід зі складу ЄС, ініційована її членом і укладена відповідно до статті 50 ДЄС із дотриманням процедури та вимог до форми і змісту, або не сплине строк у виді двох років з моменту подання заяви про наміри державою-ініціатором виходу до Європейської Ради, якщо він не буде подовжений Європейською Радою, держава-ініціатор виходу користується всіма правами і несе всі обов’язки, належні державі-члену ЄС.

Підсумовуючи викладене думається, що стаття 50 ДЄС слугує ефективною підставою як у матеріально-правовому, так і, поряд з статтею 218 ДФЄС, процесуальному аспектах, і забезпечує право держав-членів ЄС на вихід. Із аналізу вказаної норми видається, що проблемними аспектами залишаються момент початку і припинення дезінтеграційного процесу, а також механізм інституційної взаємодії в рамках ЄС. Ці питання уявляються такими, що потребують прискіпливої уваги і всебічного дослідження.

 

Науковий керівник:                        к.ю.н., асистент Усманов Ю. І.

 

 

Міклер Лілія Миколаївна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 5 курс, 13 група

 

Асоціація чи асоційоване членство?

 

Для більшості країн європейський вибір – це нові перспективи  для їх співробітництва з розвиненими країнами континенту; досягнення економічного, соціального й інтелектуального прогресу; зміцнення позицій у міжнародній системі координат; шлях модернізації економіки, залучення іноземних інвестицій і новітніх технологій; підвищення конкурентоспроможності вітчизняного товаровиробника; можливість виходу на єдиний внутрішній ринок ЄС.

Що взагалі стоїть за поняттями «асоціація» та «асоційоване членство»?

Для відповіді на поставлене питання потрібно передусім провести чітку межу між поняттями „асоціація” (association) та „асоційоване членство” (associated membership).

Перше з них є досить поширеним поняттям у зовнішній політиці ЄС, а „угоди про асоціацію” (Association Agreements) – популярною формою закріплення стосунків між ЄС та його партнерами. Нині ЄС має чинні угоди про асоціацію із Тунісом, Ізраїлем, Марокко, Йорданією, Єгиптом, Палестинською автономією (перехідна угода) та Чилі. Подібні угоди також підписано (хоча вони ще не вступили у силу) із Алжиром та Ліваном.

Як бачимо, окрім Чилі, усі ці країни входять до середземноморської інтеграційної системи – так званого Барселонського процесу, метою якої є інтеграція країн ЄС із його південними та східними середземноморськими партнерами. У його рамках закладаються умови для створення зон вільної торгівлі між ЄС та його середземноморськими партнерами, координується політика в сфері міграції та безпеки. Очікується, що нещодавня ініціатива Франції, підтримана країнами ЄС на останньому засіданні Європейської Ради, – створення так званого „Союзу для Середземномор’я” (Union for the Mediterranean), посилюватиме цей процес.

Об’єднуючи всі ці приклади, можна підсумувати, що саме по собі поняття асоціації може тлумачитися у різний спосіб залежно від формату стосунків конкретної країни чи регіону із ЄС; при цьому по-справжньому вагому роль відіграє не так саме слово „асоціація”, як конкретний зміст угоди, що укладається між ЄС та країною-партнером чи партнерським інтеграційним об’єднанням.

На відміну від „асоціації” – досить поширеного терміну у стосунках ЄС із його партнерами, поняття „асоційованого членства у ЄС” є фактично порожнім: цього формату стосунків із країнами-партнерами у Європейському Союзі не існує.

Поняття „асоційованого членства” відсутнє і в установчих договорах ЄС (своєрідних конституційних актах Союзу), і в тексті нового Лісабонського договору, який нині проходить процедуру ратифікації у країнах ЄС. Жодна країна не є нині „асоційованим членом” ЄС.

Іншими словами, та чи інша європейська країна є або не є членом Європейського Союзу. При цьому країна, що не входить до ЄС, може брати участь у низці його інтеграційних процесів (приміром, Норвегія та Ісландія, не входячи до Союзу, є членами Шенґенського простору вільного руху осіб). З іншого боку, країна, що входить до ЄС, може не брати участі в низці його інтеграційних процесів (Сполучене Королівство свідомо не входить ані до Шенґенського простору, ані до зони євро). Однак це нічого не змінює у статусі країни: вона є або не є членом Європейського Союзу, тобто вона має чи не має голосу в його інституціях.

Країна, що подала заявку на членство в ЄС, має статус „країни-заявниці” (applicant country); країна, чию заявку на членство підтримали, має статус „країни-кандидата” (candidate country), а країна, що має перспективу членства в ЄС (відповідно до угод із Союзом), однак ще не подала заявки, називається зазвичай „потенційною країною-кандидатом” (potential candidate country). Однак, ще раз повторимо, стосунки ЄС із його партнерами не передбачають статусу „асоційованого члена”.

У цій статті  показали, якими неоднозначними є поняття „асоціації” та „асоційованого членства”, що їх нині часто вживають у зв’язку із стосунками між ЄС та Україною. З одного боку, „асоційованого членства” як формату стосунків взагалі не існує у нинішньому Союзі, тож саме це словосполучення можна вважати позбавленим конкретного змісту. З другого – поняття „асоціації” є надзвичайно широким, а його зміст, властиво, залежить від змісту конкретної угоди ЄС із конкретною країною, з якою він будує стосунки. Адже від „Європейської угоди” між ЄС та Польщею, що містила конкретну перспективу приєднання до ЄС, та „Угодою про асоціацію” між ЄС та Чилі – дуже велика відстань.

 

Науковий керівник:         к.ю.н., асистент Камишанський М. М.

 

 

Попов Захар Вікторович

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 5 курс, 20 група

 

Правова природа Європейського Союзу

 

Європейський Союз (далі – ЄС) завжди викликав багато запитань стосовно своєї правової природи на міжнародній арені. У науковому колі існують різні думки про те, чи є ЄС міжнародною міжурядовою організацією, чи він є прототипом держави у формі федерації, чи є унікальним суб’єктом без аналогів. Сучасна правова наука має три основні теорії пояснення правової природи ЄС, за якими Союз — це особливий різновид міжнародної міждержавної організації; специфічне державне утворення, різновид конфедерації або федерації; новий тип політико-правового утворення.

Після утворення першого Європейського об’єднання домінуючою була концепція, що ЄС – це міжнародна міжурядова організація. Н.Т. Ебралідзе відмічає: «Вчені, починаючи вже з 1970 рр., прийшли до висновку, що ЄС – це не унікальне невідоме юриспруденції утворення, а міжнародна організація» Наведена концепція полягає в тому, що ЄС ототожнюється з міжнародно-правовою організацією. ЄС схожий за правовою природою на міжнародну міжурядову організацію, адже основою його функціонування є міжнародний публічний договір, який укладений від імені держав. Цілі і завдання співпадають з багатьма міжнародними організаціями. Основу ЄС становило Європейське співтовариство, яке зараз доповнене сферою спільної зовнішньої політики та політики безпеки, ЄС має власні органи управління, деякі з них мають статус міжурядових (Рада ЄС та Європейська Рада), які приймають рішення кваліфікованою більшістю. Можливість вступу до ЄС залежить від рішення самої держави, так само і вихід з ЄС можливий за рішенням доброї волі держави. ЄС неможна віднести до класичних міжнародних організацій, бо він має своє громадянство, виборні представницькі ограни, наднаціональну компетенцію, власну автономну правову систему тощо. Найсуттєвішою ж відмінністю, яка не дає можливість віднести ЄС до міжнародної міжурядової огранізації – є право ЄС створювати наднаціональні норми, жодна міжнародно-правова організація не має такого права. Однак, значна кількість науковців зазначає, що ЄС в процесі інтеграційних змін переходить від статусу міжнародної міжурядової організації до єдиного утворення близького за своїми якостями до держави (федерації чи конфедерації).

Другою теорією правової природи ЄС є державоподібне утворення федеративного типу. Аргументами даної концепції виступає наднаціональний характер інститутів європейських співтовариств, існування дворівневої системи органів управління, конституційна природа установчих договорів про європейські інтеграційні об'єднання, наявність виключної компетенції ЄС і спільної компетенції ЄС та держав-членів ЄС, наявність єдиного громадянства ЄС, існування спільного та валютного ринку як форми міжнародної економічної інтеграції, вільний рух осіб в межах території ЄС, існування єдиної бюджетної системи в межах ЄС та інші.

Якщо розглядати противників даної теорії, зокрема науковці, які критикують федеративний підхід до визначення правової природи ЄС, зазначають, що установчі договори про створення європейських інтеграційних організацій не можна вважати конституціями, і на них практично повністю поширюють свою дію норми права міжнародних договорів. Також невідомо чи стане ЄС федерацією, адже в процесі розробки проекту Конституції для Європи учасники Конвенту за майбутнє Європи все ж таки відхилили саме ті ідеї (загальні вибори Президента ЄС, формування двопалатного парламенту), які б сприяли остаточному наближенню ЄС до федерації. ЄС не можна назвати федерацією, бо у нього відсутня одна з найголовніших її ознак: у федеративній державі її суб’єкти є невід’ємними складовими самої держави і наділені лише окремими суверенними правами, а держави-члени ЄС є абсолютно самостійними і володіють повним

Також ЄС має й риси конфедерації: є об’єднанням держав, створеним задля спільної мети (підвищення рівня економічного розвитку, оборона) на підставі міжнародного публічного договору, має спільні органи управління, держави-члени зберігають повний суверенітет. І. Яковюк вважає, що до конфедерації ЄС наближує те, що держави-члени зберігають свій суверенітет і не втрачають права виходу із нього будь-коли; ЄС утворюється на основі договору і має міжнародно-правовий характер; члени ЄС зберігають такі ознаки держави, як наявність власних збройних сил і податків. Та на відміну від конфедерації ЄС не є тимчасовим утворенням, його існування не припиниться після досягнення певної мети, оскільки цього не передбачено договором про його створення. Цілі та завдання ЄС є не конкретними, а динамічними. Крім того в конфедерації не існує єдиного громадянства, валюти, що притаманно ЄС. Кожна концепція правової природи ЄС охоплює певну частину ознак створення і функціонування ЄС, але комплексно жодна з проаналізованих концепцій не може охарактеризувати правову природу ЄС, тому це дає можливість охарактеризувати ЄС як самостійне і автономне інтегративне об’єднання, яке не є тотожнім ані державі, ані міжнародній організації. У науковій літературі таке об’єднання називають sui generis, тобто таке що є унікальним суб’єктом без аналогів. Концепція особливого характеру ЄС містить ознаки принаймні трьох міждержавних утворень: федерації, конфедерації, міжнародно-правової організації, а також відповідно свої особливі ознаки, які відрізняють її від інших міждержавних утворень.

 Отже, згідно з вищенаведеним, на сьогодні немає єдиної думки щодо розуміння правової природи ЄС. Однак кожна з теорій, в наш час, має право на існування. Варто зазначити, що ЄС є об'єднанням особливого характеру (sui generis), а також містить ознаки,  як міжнародної міжурядової організації, так і  державоподібного утворення (федерації та конфедерації). Тому питання про правову природу ЄС та його правову систему остаточно вирішить подальший розвиток правового співробітництва держав-членів ЄС.

 

Науковий керівник:                                             Камчатний М. В.

 

 

Maksym Sokolov,

5-years student (20 group) of The Criminal Justice and Prosecutors’ Training Institute Yaroslav Mudryi National Law University

 

BREXIT:

FIRST LAWFUL PROCEDURE OF WITHDRAWAL OF A MEMBER STATE

 

Brexit is a commonly used abbreviation for «British exit», referring to the United Kingdom’s (UK) withdrawal from the European Union (EU) after 43 years of membership. Such decision was made on the United Kingdom European Union membership referendum, which was held on Thursday 23 June, 2016.

The Treaty of Lisbon, which entered into force on 1 December 2009, amended the EU Treaties to introduce a specific clause dealing with the voluntary withdrawal of a Member State (MS) from the EU. Until then, a MS was not able to leave the EU in a lawful and orderly manner. Taken over from the unratified Constitutional Treaty, with minor adjustments, the «exit» provision is now contained in Article 50 Treaty on EU (TEU). As for now, except for the Brexit, there is no precedent of a MS withdrawing from the EU. At the first glance the example of Greenland whose population decided by referendum to withdraw from the European Community in 1982 is quite similar. However, it is not fully relevant since it was not a MS, and was only part of the territory of a MS. So, this withdrawal was made possible through Treaty amendment, which required the agreement of all the MS and the European institutions.

Despite the fact that Article 50 TEU does not contain any special conditions concerning a MS’s right to withdraw from the EU, it sets out procedural requirements for the process of withdrawal from the Union. According to the Article 50 TEU any MS has the right to trigger the withdrawal process by the formal notification of its intention “in accordance with MS’s own constitutional requirements”. This requirement involves a MS’s voluntary act that does not require approval or consent by other Members as well as declaration of the reasons for Member’s departure. It should be note that the withdrawal procedure did not start with the referendum or any other decision adopted in this direction by the UK because the outcome of the referendum does not amount to the formal “notice of intention” of withdrawing, as it is for the UK government to trigger that process. Actually, this has been subject of the UK’s Supreme Court case brought by Gina Miller, joined by number of other applicants (Case Miller versus Secretary of State for exiting the EU). The Supreme Court, in its judgement of 24 January 2017, has ruled that the UK Government may not initiate withdrawal from the EU by formal notification to the Council of the EU as prescribed by Article 50 TEU without a prior Act of the UK Parliament, permitting the UK government to do so. According to the Courts, royal prerogative powers, vested in the Crown but traditionally exercised on its behalf by government ministers, cannot extend to fundamental changes entailing major effects for UK constitutional arrangements and the legal rights of UK citizens. However, according to the Court, the “devolved legislatures” (Northern Ireland, Scotland and Wales) do not have a right of veto on the UK’s decision to withdraw from the EU.

On 1 February 2017, members of the House of Commons voted for the government’s bill authorizing the Prime Minister, Theresa May, to invoke Article 50 TEU, which was signed by her on 28 March 2017 and, then, was delivered on 29 March by Tim Barrow, the UK’s ambassador to the European Council, to Donald Tusk. The bill passed into law as the EU (Notification of Withdrawal) Act 2017.

From that moment, 29 March 2017, the countdown begins of the two-year deadline to conclude the withdrawal agreement with the UK. As stipulated in Article 50(3) TEU, the deadline is calculated from the date of transmission of the notice by the UK government to the European Council. It can be only extended by a unanimous agreement of the European Council.

So, what is next? Article 50 TEU and Article 218(3) Treaty on the Functioning of the EU (TFEU) leave the Council room for manoeuvre on who will be leading the negotiation on behalf of the Union, depending on the subject of the agreement envisaged. The Council, acting by a qualified majority, after obtaining the consent of the European Parliament (EP), will conclude the agreement on behalf of the Union. (Article 50(2) TEU). The EP gives its consent by a majority of the votes cast (Article 231 TFEU). If consent is given, the Council concludes the agreement with a “super qualified majority” of the remaining MSs, as defined in Article 238(3)b TFEU.

While the representatives of the withdrawing MS do not take part in the discussions and decisions relating to the withdrawal in the European Council and the Council (Article 50(4) TEU), nothing is said about the Members of the EP elected in the withdrawing MS. It has been argued that MEPs from the withdrawing MS — as representatives of all Union citizens — must be able not only to participate in EP debates concerning the withdrawal, but also to vote on the EP resolution on the withdrawal agreement.

The extent to which the withdrawal agreement will set out the future relationship of the withdrawing MS with the EU is also unclear. Most likely, a separate agreement (or agreements) would have to be negotiated to put in place the framework for future cooperation between the Union and the UK. Finally, ratification of the withdrawal agreement by the remaining MSs is not required, that is explained with the voluntary character of the withdrawal.

The Treaties and their Protocols shall cease to apply to the withdrawing MS (UK) in question from the date of entry into force of the withdrawal agreement. Nevertheless, any changes to the Treaties that might become necessary as a consequence of the withdrawal would require ratification by the remaining MSs. Furthermore, any international agreement between the EU and the UK defining their future relationship would require ratification in the remaining MSs, unless the agreement were only to cover matters falling within the exclusive competence of the EU.

While EU law ceases to apply in a MS once it leaves the EU, national acts adopted in the implementation of, or transposition of, EU law would remain valid until they are repealed or amended by national legislatures or administrations. The rights and obligations deriving from the Treaties would cease to apply, at least to the extent agreed between the EU and the withdrawing MS. International agreements between the EU and third countries or international organizations would also no longer apply to the withdrawing state, which would have to negotiate alternative arrangements.

As stipulated in Article 50(5) TEU, if a State which has withdrawn from the Union asks to rejoin, its request shall be subject to the procedure referred to in Article 49 TEU. However, the most discussed question today is the revocability of notification. Article 50 TEU is silent on this matter. One of the most powerful argument in favour of irrevocability is based on the Constitutional Treaty: withdrawal of the UK should not be seen as a bargaining chip or a blackmailing instrument for other MSs. The possibility of a revocation would mean that the UK could notify its intention to withdraw, successfully negotiate terms for remaining, and subsequently revoke its notification only to submit it again later in order to continue bargaining.

On the other hand, the Vienna Convention on the Law of Treaties provides that a notification of intention to withdraw from a treaty “may be revoked at any time before it takes effect”; the special arrangements of the TEU take precedence.

It’s really difficult to predict what the UK government’s preferred options after leaving the EU consists of. On 17 January 2017, Theresa May delivered a first major speech containing a number of announcements concerning UK’s Brexit negotiations priorities for the UK. These were reiterated and detailed further in the Government’s White Paper on “The UK’s exit from and new partnership with the EU” published on 2 February 2017. To my point of view, the main of them are: 1) taking control of the laws and ending the jurisdiction of the Court of Justice in the UK; 2) protecting the strong ties with Ireland and maintaining the Common Travel Area; 3) securing rights for EU nationals in the UK and UK nationals in the EU; 4) ensuring free trade with European markets; and 5) delivering a smooth orderly exit from the EU.

         It’s clear that the UK government will try to reach the agreement about the future partnership with the EU before the two-year Article 50 TEU process has concluded, followed by a phased process of implementation of the new arrangements in various areas, in order to maintain legal certainty for people and businesses.

In conclusion, in my opinion, looking beyond the consequences Brexit will finally happens. However, it should be expected to stimulate reforms both in the Union and in the UK, and may force the EU to advance in its inner integration process. The UK’s withdrawal process poses a threat to the core problems of the Union, i.e the questions connected with sharing of sovereignty, extra-territorial jurisdiction etc. I reckon that the most dangerous results would be in ideological and political spheres. The only possible response to this is to push European democracy and integration forward.

 

 

Чернявський Антон Геннадійович,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 5 курс, 24 група

 

ІММІГРАЦІЯ ТА ВИХІД ВЕЛИКОБРИТАНІЇ З ЄС

 

Імміграція до Великобританії значно зросла за останню пару років, оскільки відновлення економіки країни набирає обертів і це породжує наплив робітників з інших країн. Імміграція до Великобританії за останні 15 років не була винятковою в межах ЄС, не зважаючи на думку більшої частини британської преси. Наприклад, між 2000 і 2014 приток іммігрантів в Італію та Іспанію був вищим, ніж у Великобританію (або Німеччину чи Францію). Частка населення Великобританії, що являється не корінними за походженням, не особливо відрізняється від інших країн ЄС. У Великобританії проживає найбільша кількість іммігрантів, які є вихідцями не з країн ЄС.

Великобританія має великий досвід інтеграції мігрантів. Як державні, так і приватні роботодавці у Британії є найбільш відкритими у наданні робочих місць для людей з іноземними кваліфікаціями у порівнянні з їхніми колегами в багатьох інших країнах ЄС. Саме тому висока частка британських іммігрантів є більш кваліфікованими, ніж в будь-якій іншій країні-члені ЄС. Іммігранти з країн ЄС мають більше шансів бути працевлаштованими, ніж корінні британці.

Чому ж імміграція в ЄС стала настільки болючою темою? Одна з причин, ймовірно, в тому, що реальна заробітна плата англійських робітників різко впала в період між 2008 і 2014 роками. Існує дуже мало доказів того, що зниження заробітних плат безпосередньо пов’язане з імміграцією, проте в британському суспільстві панує така думка.

 Інша причина вбачається в проблемах у житловому секторі. Будівництво житла в Великобританії відстає від попиту на 35 років. Незважаючи на поступове збільшення будівництва, Британія як і раніше будує на третину менше будинків, ніж це було в 2007 році, в результаті чого дефіцит житла стає все більш актуальним з кожним роком. У багатьох частинах країни ціни знаходяться поза зоною досяжності для людей із середнім рівнем доходів, не кажучи вже про працівників із низькими заробітними платами. Це змушує значну частину робітників проживати в дорогому, малогабаритному орендованому житлі. Великобританія в даний час має найменшу житлову площу на одного жителя серед країн ЄС-15 і найменшу кількість нових будинків у ЄС-28. Багато хто звинувачує іммігрантів в такому положенні справ, але реальним винуватцем є кричущий провал державної політики.

Іммігранти також обвинувачуються в тому, що ставлять  Національну службу охорони здоров'я (НСОЗ) і галузь освіти під значний тиск. Іммігранти ЄС є «донорами» державних фінансів і, отже, не винні в недофінансуванні публічних послуг. Але це не так на думку багатьох британців, яким доводиться стояти у величезних чергах для медогляду в Національні службі охорони здоров’я або які не можуть влаштувати своїх дітей в місцеву школу. Проблема знову-таки полягає у державній політиці: попит на публічні послуги зростає і Великобританія не встигає забезпечувати ними людей. В деякій мірі це спричинено зменшенням витрат уряду на державні потреби. Але це також відображає інституційні проблеми: імміграційні податки надходять до уряду, який не встигає компенсувати витрати таких організацій, як НСОЗ або місцевих органів освіти на надання додаткових послуг, необхідних для іммігрантів.

Останній фактор, який поглиблює ворожість по відношенню до імміграції – це збідніння соціального статусу білого робітничого класу. Відбулося помітне поліпшення середнього рівня освіти у Великобританії в останні роки, але це поліпшення в значній мірі пройшло повз білий робітничий клас. Ця група в даний час має найгірший рівень освіти і, ймовірно, в майбутньому буде отримувати найнижчу заробітну плату, а також, швидше за все, буде конкурувати за отримання соціального житла. Нащадки білих батьків робітничого класу має набагато менше шансів вступити до університету, ніж потомство батьків-іммігрантів. Англія має чудовий досвід в інтеграції іммігрантів, але виявляє себе слабкою при вирішенні проблем бідних білих громадян.

Питання імміграції було винесене на перший план, щоб відвернути увагу від провалів уряду у вирішенні реальних проблем країни: житло, погана успішність білого робітничого класу у навчанні і погане фінансування публічних послуг. Іммігранти, в свою чергу, стали фігурою для “відводу очей” від реальних проблем для політиків. Легше звинуватити їх, ніж вирішувати хронічні невдачі політики уряду, тим самим породжуючи зростання антиіммігрантських настроїв. Консерватори були особливо винні в цьому. Тягар жорсткої економії впав на найбідніші і слабкі прошарки населення через погіршення добробуту та скорочення соціальних видатків. Встановивши неявний зв'язок імміграції з тиском на державні фінанси, публічні послуги та нестачу житла, уряд зробив так, що всі звинувачення у його провальній політиці були перенесені на іммігрантів.

Все це відвернуло увагу від державної політики, але це було зроблено за велику ціну. Говорячи про імміграцію як проблему і необхідність її «лікування», політики по суті узаконили ксенофобію. Причина зосередження антиіммігрантських настроїв в ЄС, на відміну від імміграції з-за меж ЄС проста: скарги на польську імміграцію не розглядаються як расистські в порівнянні з імміграцією чорношкірих або азіатів. Але це теж саме, що й ксенофобія. Це може коштувати країні свого членства в ЄС, але уряд і лейбористи визнають набагато більше переваг у цьому, ніж в здійсненні витрат на Великобританію.

 ЄС стикається з серйозними проблемами: від невдач урядів єврозони у вирішенні власних  проблем,  до нездатності інститутів ЄС подолати розрив між ними і звичайними громадянами ЄС. Починаючи з 29 березня 2017 року Великобританія запускає процес виходу з ЄС. Одна з основних причин цьому – популярна ворожість по відношенню до імміграції. Трагедія полягає в тому, що цієї ситуації можна було б уникнути, якби лейбористської партії і консерватори показали лідерські якості, відмовившись від пов'язування імміграції з всіма соціальними і економічними проблемами.

 

Науковий керівник:                 к. ю. н., асистент Петришин О. О.

Замковий Володимир

Автор : Замковий Володимир

1 274 переглядів

0 коментарів

Залиш коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *