Секція конституційного права V Всеукраїнської науково-практичної конференції студентів, аспірантів та молодих вчених

Парасоткін Олександр Сергійович,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

Господарсько-правовий факультет, 4 курс 8 група

 

КОНСТИТУЦІЙНЕ ЗАКРІПЛЕННЯ МОЖЛИВОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ГРОМАДЯНАМИ ВОГНЕПАЛЬНОЇ ЗБРОЇ ДЛЯ САМООБОРОНИ КРІЗЬ ПРИЗМУ КУЛЬТУРНОГО РІВНЯ СУСПІЛЬСТВА

 

Перехід від планової до ринкової економіки призвів до  появи повноцінної приватної власності. Повстала проблема її захисту не лише за допомогою певних юридичних процедур, але і самозахисту. Але для того, щоб зброю використовували для самозахисту, а не для вирішення конфліктів, необхідний відповідний рівень загальної і правової культури, розуміння призначення зброї, меж дозволеного і забороненого. Саме тому важливим аспектом роботи є усвідомлення суспільством свого нинішнього культурного рівня, адже саме культура визначає, яким чином буде поводитися людина, чи буде зброя у її руках благом чи навпаки, небезпекою.

У статті 27 Конституції України сказано, що кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави – захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань. Більш детальний прояв ця конституційна норма знайшла у ст. 36 Кримінального кодексу України — „Необхідна оборона ”, відповідно до якої людина має реальне право на застосування зброї для захисту свого життя, здоров’я, житла або майна.

Визначення поняття «культура» є дискусійним, існують різні визначення. У даній роботі автор розуміє культуру в якості системи цінностей людини, які вона формує за допомогою суспільних законів та внутрішнього морального чуття(що є добром, а що злом для кожної конкретної людини). Саме дані цінності, орієнтири, соціальні ролі, стереотипи, на думку автора, визначають її поведінку у кожній конкретній, в тому числі конфліктній,  ситуації.

Однією із складових культури, яка розглядається, є культура поводження з вогнепальною зброєю. У зв’язку з тим фактом, що згідно проведеного автором кількісного дослідження з використанням соціологічного методу, під час якого було опитано 60 респондентів, більшість опитаних ніколи не використовували вогнепальну зброю, такої культури у даних людей просто не може бути. В той же самий час дана специфічна культура формується не лише технічними знаннями про зброю та її використання, а і загальною культурою, автор визначив як мотиви людської поведінки.

Статистика свідчить, що при вчиненні вбивств в Україні злочинець керується не корисливими мотивами, а певними особистими мотивами, що яскраво проявляють себе під час сп’яніння. Так, у 2013 році у стані алкогольного сп’яніння було зареєстровано 804 умисних вбивства. Для порівняння, кількість убивств, вчинених з корисливих мотивів у тому році, складала 142. Тобто, у 5,7 менше. Це, не в останню чергу, зумовлено тим, що за даними ВООЗ за різні роки Україна посідає 5-6 місце в світі за рівнем споживання алкоголю. У такій ситуації стверджувати про можливість запобігання злочинам у суспільному вимірі за допомогою вогнепальної зброї зарано. Варто додати, що згідно проведеного дослідження, 53% опитаних вважають, що рівень загальної культури українського суспільства є доволі низьким(діаг. 1),  а 67% не довіряють правоохоронним органам(діаг. 2).

 

 

Діаграма 1

Співвідношення відповідей на питання: «Як Ви вважаєте, на якому культурно-психологічному рівні знаходиться наше українське суспільство?»

Діаграма 2

Співвідношення відповідей на питання: «На Вашу думку, чи можуть у наш час правоохоронні органи ефективно захистити Вас?»

Дані два параметри багато в чому зумовили відповідь на ключове питання дослідження Так, серед тих, хто вважає, що українське суспільство знаходиться на високому культурно-психологічному рівні, 100% виступають за легалізацію зброї, на середньому – 43%, і на низькому – 19%. Дану закономірність можна пояснити тим, що чим менше людина боїться оточуючих, тим спокійніше вона буде відноситися до того, що будь – хто у суспільстві може мати легальну вогнепальну зброю. Природно, що серед тих, хто зневірився в людях, відсоток прихильників легалізації зброї значно менший, адже на їхню думку ніщо не зможе втримати оточуючих від її неправомірного використання. Отже, для того щоб вогнепальна зброя змогла стати захисником, а не руйнівником українського суспільства, треба відродити довіру до можливості законного вирішення конфліктних ситуацій, що неможливо без глибинних соціально – політичних перетворень, підвищення життєвого рівня населення та підвищення ефективності у боротьбі зі злочинністю.

Підсумовуючи, необхідно зауважити, що до легалізації зброї  треба підходити всесторонньо, не лише врегулювавши обіг зброї, але і створюючи умови для покращення як матеріального становища громадян (бідність є живильним середовищем екстремізму), так і  для їх духовного розвитку і самореалізації. Важливим аспектом має стати виважена політика, спрямована на зменшення вживання алкогольних напоїв населенням.  Необхідно підвищувати рівень загальної культури населення. Державна політика у даному контексті має включати активну роботу у школах та зі студентською молоддю, створення спеціального курсу з даного питання. Окрім цього, Держава має забезпечувати захист своїх громадян, інакше право на зброю швидко трансформується у право сильного, яке у свою чергу остаточно знищить законність, що матиме катастрофічні наслідки як для суспільства загалом, так і для кожної конкретної людини.

 

Науковий керівник:                         к.іст.н., доцент Лукаш С. Ю.

 

 

Петраш Каріна Вікторівна

Національний Юридичний Університет

імені Ярослава Мудрого

Господарсько-правового факультету, 3 курс, 3 група

 

ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОПИТУВАННЯ РІЗНИХ КАТЕГОРІЙ ГРОМАДЯН СТОСОВНО ПРОБЛЕМИ ФОРУВАННЯ КОНСТИТУЦІЙНОЇ КУЛЬТУРИ В УКРАЇНІ

 

Конституційно-правова культура, як системна складова частина правової культури – це  загальнолюдські цінності, права і свободи людини й громадянина, які не просто декларуються в Конституції , але  і  реалізуються на практиці в суспільстві ,яке не тільки знає свої права, а і поважає право оточуючих. Адже свобода однієї людини закінчується там, де розпочинається свобода іншої. Найбільш сприятливі умови для конституційно-правової культури існують там, де є рівень загальної культури.       Запорукою існування конституційно-правової культури є три складові:   

1) Знати свої права та обов’язки ;

2) Виконувати свої права та обов’язки ; 

3) Вимагати від інших виконувати свої права та обов’язки ;

Однак на шляху вирішення цієї складної задачі знаходяться перепони, які дісталися нам у  спадщину від відмираючого суспільства, а також  з’явилися на етапі демократичного транзиту. Серед них наступні:

< >Слабкість громадянського суспільства.

 

Результати опитування дають можливість зробити наступні висновки:

Категорія віком від 18 до 25 , а саме студенти ВНЗ, розуміють, що таке конституційна культура та для чого вона потрібна  більшість студентів на питання , що потрібно зробити для того, щоб виховати конституційну культуру та сформувати громадянське суспільство , говорили про економічну та політичну відповідальність, про потребу соціалізацію громадянина ще з малечку та виховання патріотичних, відповідальних , проєвропейсько налаштованих громадян .

Категорія віком від 35-55. Майже 65 %опитаних респондентів , на питання для чого вам розвиток конституційної культури , зазначила для того , щоб чиновники перестали красти із державного бюджету та для того, щоб нарешті подолати безкарність влади. Найцікавіше те, що на питання , хто ж саме має робити якісь кроки для боротьби із корупцією та іншими проблемами , респонденти старше 40 років в один голос говорить , що «хтось інший але не я особисто»

Порівнявши ці відповіді , можна дійти висновку, що готовими до змін, готовими до формування громадянського суспільства є лише молоді люди, самі ті , хто не встигнув відчути на собі залізну руку Радянського Союзу. Всі ж інші громадяни , які народилися до періоду незалежної України і встигли хоч трішки прожити при відповідному режимі  чекають, що діяти та приймати рішення буде «хтось» інший , навіть та сама влада, на яку всі так нарікають.

 

Науковий керівник:                               к.іс.н. , доцент Лукаш С. Ю.

 

 

Рогальська Надія Володимирівна

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 3 курс, 17 група

 

Контрольні повноваження народного депутата України

 

Контрольні повноваження будь-яких органів державної влади та посадових осіб виступають гарантією їх ефективності, та забезпечують належне виконання своїх функцій з боку, осіб, над якими такий контроль здійснюється. Відсутність ефективних механізмів контролю часто призводить до інгнорування тих чи інших норм та положень. Світовий досвід свідчить, що дійсно дієвою є лише така система державного управління, в якій не тільки приймаються актуальні нормативно-правові акти, але й забезпечується їх реалізація в повному обсязі, зокрема завдяки ефективному парламентському контролю. Це дає підстави стверджувати, що системність і ефективність здійснення контрольних повноважень визначає, в кінцевому рахунку, ступінь реальної влади парламенту, його ваги серед владних інститутів держави.

Контрольні повноваження є важливою складовою правового статусу депутата. Саме наявність ресурсів контролю у народного депутата є водночас і гарантією можливості його ефективного впливу на порушення чи недотримання норм законодавства, так і сферою ймовірних зловживань парламентаря. 

Основними формами здійснення контрольних повноважень народного депутата України, у рамках чинного законодаства, є можливість направлення депутатського запиту та звернення.

Депутатський запит – це вимога народного депутата, народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, яка заявляється на сесії Верховної Ради України до Президента України, до органів Верховної Ради України, до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності, дати офіційну відповідь з питань, віднесених до їх компетенції.

Інститут депутатського запиту, у процесі свого становлення, неодноразово ставав предметом дискусій та обговорень. Можна виокремити дві основні точки зору:

1) позиція, що будується на необхідності запровадження жорстких санкцій за ненадання / неналежного надання відповіді на запит, неналежне реагування або ж надання формальної відповіді, що не несе в собі необхідного обсягу інформації;

2) позиція, що стоїть на необхідності обмеження втручання народних депутатів у діяльність органів та посадових осіб, з метою уникнення зловживань контрольними повноваженнями.

З одного боку, неістотна відповідальність за ухилення від депутатського контролю значно послаблює можливість його ефективної реалізації, однак не зайвими є і механізми захисту від можливих зловживань.

Протягом 1999 – 2003 рр. Конституційним Судом України було прийнято низку Рішень, які конкретизували межі парламентського контролю, що здійснюється у формі запитів народних депутатів України, процедуру їх внесення та розгляду. Зокрема, Конституційний Суд України визначив, що народні обранці не можуть звертатися з вимогами, вказівками чи пропозиціями до суддів, прокурорів, органів дізнання та досудового слідства щодо конкретних справ.

Депутатське звернення – це викладена в письмовій формі пропозиція народного депутата, звернена до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян здійснити певні дії, дати офіційне роз'яснення чи викласти позицію з питань, віднесених до їх компетенції.

За своїм змістом депутатське звернення не має імперативного характеру і заявляється народними депутатами України самостійно. Такі звернення можуть бути зумовлені скаргами та заявами виборців, а також стосуватися інших питань депутатської діяльності, які ініціюються народним депутатом України.

У парламентській практиці європейських країн також розповсюдженою процедурою є інтерпеляція – особлива за змістом та наслідками форма запиту.

Це сформульована одним або групою депутатів і подана в письмовій формі вимога до окремого міністра чи глави уряду дати пояснення з приводу суспільно важливого конкретного питання або загальної політики. Від звичайного запиту вона відрізняється передусім процедурою внесення і правовими наслідками. Інтерпеляція вноситься на пленарному засіданні парламенту. Зазвичай для її внесення необхідна підтримка значної кількості депутатів, а також  встановлюються жорсткі строки її подання та обговорення. Текст інтерпеляції заздалегідь розсилається депутатам та уряду. За інтерпеляцією наступає відповідь глави уряду чи міністра, обговорення і прийняття рішення шляхом голосування. Обговорення відповіді може викликати загальні дебати про довіру уряду. Незадовільна оцінка парламентом відповіді, висловлення недовіри чи осуду дій можуть викликати відставку міністра чи уряду в цілому. Процедура інтерпеляції є більш дієвою формою парламентського контролю діяльності уряду або окремого міністра, ніж інші форми, що мають інформативний характер. Інтерпеляції використовуються в парламентських республіках та монархіях, а також у деяких президентсько-парламентських республіках.

Проблема реалізації контрольних повноважень народного депутата досі залишається актуальною. Законодавче визначення форм здійснення контролю не здатне вирішити практичні аспекти, де і виникають найбільші труднощі.

Шляхами вдосконалення інститутів контролю є розроблення чітких інструкції для народних депутатів щодо предмету та можливих тем депутатських запитів і звернень, запровадження механізму визначення правомірних та неправомірних запитів/звернень, створення системи  реєстрації та публікації депутатських запитів та звернень, а також отриманих відповідей.