Секція кримінального права і процесу, оперативно-розшукової діяльності V Всеукраїнської науково-практичної конференції студентів, аспірантів та молодих вчених

Кулик Катерина Дмитрівна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

асистент кафедри кримінології та

кримінально-виконавчого права

 

ЩОДО ПИТАННЯ ЗМІСТУ ОБ’ЄКТИВНОЇ СТОРОНИ РОЗБЕЩЕННЯ НЕПОВНОЛІТНІХ В УКРАЇНІ

 

Кожен історичний період існування соціуму характеризується певними ціннісними орієнтирами, пануючими правилами і нормами, особливостями світосприйняття, зокрема, це стосується і поглядів на визначення того, що вважати розпусними діями щодо неповнолітніх. Для усвідомлення соціального навантаження і захисного сенсу заборони розбещення неповнолітніх необхідно детально проаналізувати зміст об’єктивної сторони цього злочину в історичному аспекті.

На території сучасної України відповідальність за розбещення неповнолітніх уперше на законодавчому рівні було встановлено Кримінальним уложенням 1903 р.: ч. 3 ст. 515 забороняла вчинення любострасних дій з розбещенням, але без статевих зносин. Неповнолітніми вважалися особи, які не досягли 17 років. Усі наступні Кримінальні кодекси України також містили аналогічні норми.

Із прийняттям Кримінального кодексу УРСР 1960 р. було змінено диспозицію і санкцію цієї кримінально-правової норми. Кодекс оголосив злочинними розпусні дії відносно особи, яка не досягла шістнадцятирічного віку. Карався цей злочин позбавленням волі на строк до двох років або засланням на строк до трьох років. Під розпусними розуміли фізичні та інтелектуальні дії сексуального характеру, спрямовані на задоволення статевої пристрасті винного або на збудження статевого інстинкту в потерпілого. Вони, однак, не могли полягати у насильницьких природних чи неприродних статевих зносинах, відповідальність за які встановлена ст. 117, 120 та 118, 122. Як фізичні розпусні дії кваліфікувалися неприродні статеві зносини  per os або per anum за добровільною згодою з особою, яка не досягла 16 років, непристойні мацання статевих органів, навчання статевим неприродним способам (наприклад, онанізму), вчинення у присутності неповнолітнього статевого акту природним чи неприродним способом тощо. Інтелектуальне розбещення могло полягати в цинічних розмовах з потерпілим про сексуальні зносини, ознайомленні його з порнографічними зображеннями тощо. Таке тлумачення ст. 121 КК УРСР було дано фахівцями з кримінального права В. В. Сташисом та М. І. Бажановим у науково-практичному коментарі до Кримінального кодексу УРСР 1960 р.

Із набуттям чинності новим Кримінальним кодексом України у 2001 р. диспозиція статті, що передбачала відповідальність за розбещення неповнолітніх, була доповнена частиною другою, яка містить  кваліфікуючі ознаки цього діяння, проте законодавець знову не окреслив межі об’єктивної сторони цього складу злочину. На допомогу практикам Пленум Верховного Суду України у постанові «Про судову практику проти статевої свободи та недоторканості особи» від 30.05.2008 р. № 5 у п. 17 дав тлумачення розпусним діям: під «фізичними розпусними діями слід розуміти оголення статевих органів винної чи потерпілої особи, непристойні доторкання до статевих органів, які викликають статеве збудження, навчання статевим збоченням, імітація статевого акту, схиляння або примушування потерпілих до вчинення певних сексуальних дій між собою, вчинення  статевих  зносин, акту онанізму у присутності потерпілої особи тощо. Інтелектуальними розпусними діями було визнано ознайомлення потерпілої особи із порнографічними 

зображеннями, відеофільмами, цинічні розмови з нею на сексуальні 

теми тощо» (тобто перелік діянь, які кваліфікуються як розбещення неповнолітніх, не є вичерпним). Це дає можливість широкого тлумачення об’єктивної сторони цього злочину, включаючи до неї й інші дії.
У зв’язку з цим на практиці слідчі органи за аналогією (йдеться про ст. 121 КК УРСР 1960 р.) продовжують розцінювати добровільні неприродні статеві зносини, добровільне мужолозтво або лесбійство з особою, яка не досягла шістнадцятирічного віку, як розбещення неповнолітніх. Про це свідчить проведене нами узагальнення практики кримінальних справ за ст. 156 КК України. З цього приводу В. І. Борисов та Л. В. Дорош у Науково-практичному коментарі Кримінального кодексу України зазначають, що розпусними діями не є протиправні природні або неприродні статеві зносини із особою, що не досягла 16-ти років. Відповідальність за такі дії передбачена ст. 152, 153, 155 КК України. 
Згідно зі ст.ст. 152, 153 КК України кримінальна відповідальність настає за насильницькі природні та неприродні статеві зносини, а ст. 155 КК України – за добровільні природні статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості. Тому питання кваліфікації добровільних неприродних статевих зносин та добровільного мужолозтва й лесбійства в сучасному кримінальному праві та кримінології залишається дискусійним: деякі науковці (О. О. Дудоров, М. І. Мельник, М. І. Хавронюк) пропонують кваліфікувати акти орального або анального сексу за добровільною згодою неповнолітньої особи як розбещення неповнолітніх, а Р. С. Біль наголошує, що будь-які дії сексуального характеру без застосування насильства, а саме: статеві зносини у формі природного статевого акту, задоволення статевої пристрасті неприродним способом, гомосексуалізм та лесбійство, повинні кваліфікуватися як статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості, а не як розбещення неповнолітніх. Із ним погоджується і Ю. В. Александров, який в одному з науково-практичних коментарів до Кримінального кодексу України висловив позицію, що природні та неприродні статеві зносини з неповнолітньою особою належать до складу злочину, передбаченого ст. 155 КК України, а саме статеві зносини з особою, що не досягла статевої зрілості. 
Характеризуючи об’єктивну сторону розбещення неповнолітніх, А. О. Джужа виокремлює низку ознак, зокрема, те, що дії не мають бути природними, анальними або оральними статевими зносинами, що вчиняються з потерпілою особою. Подібної точки зору дотримується і О. О. Світличний. 
У Верховній Раді України 03.02.2015 р. було зареєстровано проект Закону про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо захисту дітей від сексуальних зловживань та сексуальної експлуатації № 2016. Подання цього законопроекту було розглянуто Комітетом Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності 11.05.2016 р. Цим законопроектом передбачене внесення змін до диспозиції ст. 155 КК України, а саме запропоновано криміналізувати добровільні неприродні статеві зносини, виклавши статтю в наступній редакції: «Природні або неприродні статеві зносини з особою, яка не досягла шістнадцятирічного віку, вчинені повнолітньою особою». Таким чином, автори законопроекту відносять зазначені діяння до об’єктивної сторони добровільних статевих зносин з особою, яка не досягла статевої зрілості, а отже, вони автоматично виключаються з тлумачення об’єктивної сторони розбещення неповнолітніх. Однак станом на 10.10.2016 р. цей законопроект не було розглянуто на засіданні Верховної Ради України, а отже, говорити про затвердження його положень ще зарано.
Таким чином, проаналізувавши погляди науковців, слід зазначити, що належність добровільних неприродних статевих зносин з особою, що не досягла шістнадцятирічного віку, до розпусних дій, передбачених ст. 156 КК України, має дискусійний характер і потребує детального вивчення цього питання. Оскільки визначення меж розбещення неповнолітніх є важливим передусім як для розуміння об’єктивної сторони цього складу злочину, так і для кваліфікації злочинних діянь.

 

Науковий керівник:                   к. ю. н., доцент Валуйська М. Ю.

 

 

Троценко Ольга Вікторівна,

Директор, Адвокатське бюро «Ольги Троценко»

 

ДО ПИТАННЯ ПРО ПРОБЛЕМИ ПОДОЛАННЯ КОРУПЦІЇ В УКРАЇНІ

 

З кожним днем питання існування корупції в Україні набуває все більшої актуальності. У міжнародному рейтингу неурядової міжнародної організації Transparency International, яка ставить за мету боротьбу з корупцією, Україна посідає найнижчі місця. Так в 2014 році Індекс сприйняття корупції (CPI), відповідно до якого вимірюється рівень корупції в державному секторі, розмістив Україну на 144 місце з 176 країн. У світовому Індексі сприйняття корупції за 2016 рік, Україна отримала 29 балів зі 100 можливих, як зазначають упорядники, завдяки просуванню антикорупційних реформ. Це на два бали більше за торішній показник, але не вказує на серйозний прорив у боротьбі з явищем корупції. Та у всесвітньому рейтингу CPI за 2016 р. Україна посіла 131 місце серед 176 країн. В організації вважають такі рейтинги недостатніми для України, влада якої назвала боротьбу з корупцією основним пріоритетом.

На шляху до європейського простору, влада України вживає все більше заходів для боротьби з цим явищем. І ця боротьба є завзятою саме на протязі останніх років.

Одним з важливих кроків на шляху подолання корупції в Україні, стало прийняття Верховною Радою України у квітні 2011 року Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції». Зазначений Закон був спрямований на створення дієвого антикорупційного законодавства України однак, не виконав свого призначення. І в 2014 році набрав чинності новий Закон України «Про запобігання корупції», який в подальшому також, неодноразово, зазнавав змін. Цей Закон був прийнятий з метою комплексного реформування системи запобігання корупції у відповідності до міжнародних стандартів, успішних практик іноземних держав. Він визначив правові та організаційні засади функціювання системи запобігання корупції в Україні, зміст та порядок застосування превентивних антикорупційних механізмів, правила щодо усунення наслідків корупційних правопорушень. На виконання поставленої мети, даним законом було впроваджено в Україні Єдиний державний реєстр декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування та систему електронного декларування, яка запрацювала в Україні з серпня 2016 року.

У зв’язку з прийняттям Закону України «Про запобігання корупції»  всі нормативно-правові акти було приведено у відповідність до нього, зокрема Кримінальний кодекс було доповнено статтею 3661 щодо декларування недостовірної інформації та посилено санкції за корупційні правопорушення; Кодекс України про адміністративні правопорушення також зазнав значних змін, в тому числі і щодо встановлення більш великих санкцій.

В березні 2016 року в Україні створено Національне агентство з питань запобігання корупції – центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом, який забезпечує формування та реалізує державну антикорупційну політику.

Однак, не зважаючи на вжиті владою заходи, щодо запобігання корупції і  суворі санкції, на сьогоднішній день питання корупції є й досі болючим для України. То чому ж так відбувається?

А відбувається так не тільки через безкарність та недієвість системи правосуддя, які не дають Україні здійснити прорив у подоланні корупції, не тільки через низький рівень життя населення, а й через відсутність належних високоморальних якостей у суспільстві, таких як честь, гідність, добропорядність, чесність, тощо.

Корупція, як і злочинна діяльність узагалі, – це завжди питання вибору. А вибір кожна особа здійснює на підставі своєї внутрішньої системи переконань, уявлень і поглядів,  способу мислення, культури спілкування, набору духовних цінностей, світосприйняття, які формуються протягом життя і мають назву –  «менталітет» (від лат. Mental — розум, розумовий). Подолати проблему корупції в Україні можливо лише за допомогою виховання цих високоморальних якостей особистості, а також шляхом інтегрування антикорупційного виховання починаючи з загальноосвітніх курсів. Починати вирішувати проблему необхідно з її коріння – з освіти.

Метою антикорупційного виховання є виховання ціннісних установок та розвиток здібностей, які необхідні для формування в молодих людей громадянської позиції стосовно корупції.

Завдання антикорупційного виховання:

1. Познайомити з явищем корупції – суттю, причинами, наслідками.

2. Заохочувати нетерпимість до проявів корупції.

3. Продемонструвати можливості боротьби з корупцією.

4. Зробити свій внесок у виконання завдань, що формулюються в загальних програмах та освітніх стандартах:

– виховання в собі ціннісних установок (повага до демократичних цінностей; небайдужість до всього того, що відбувається поруч; чесність, честь, гідність, добропорядність; відповідальність за дію, учинок; постійне вдосконалення особистої, соціальної, пізнавальної та культурної компетентностей, тощо);

– реалізація розширення можливостей (спілкуватися, знаходити, передавати інформацію та розпоряджатись нею; критично мислити та вирішувати проблеми; раціонально планувати й організовувати діяльність, розпоряджатись тимчасовими, фінансовими та іншими ресурсами; діяти творчо, ініціативно, осмислено та самостійно, брати на себе відповідальність за свої дії; спілкуватись і співпрацювати, конструктивно вирішувати розбіжності та конфлікти; брати участь у житті школи, місцевої громадськості, суспільства, при необхідності брати на себе роль лідера й т. ін.).

Передбачуваний результат – сформована особистість, яка наділена знаннями про небезпеку, яку являє собою корупція для добробуту суспільства та безпеки держави, яка не бажає миритись із проявами корупції, здатна та бажає її усувати.

Таким чином, шлях вирішення проблеми корупції в Україні полягає переважно не в великих санкціях, а у моральному вихованні нації в цілому.

 

 

Альшаєв Олег Ігорович

Національного юридичного університету

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 5 курс, 23 група

 

Щодо питання підстави  заміни терміна "хабар" на "неправомірна вигода" в Кримінальному кодексі України

 

За індексом сприйняття корупції (Corruption Perceptions Index), у 2016 році Україна залишається серед найбільш корумпованих країн світу, індекс CPI країни складає 27 балів зі 100 можливих. У всесвітньому рейтингу Україна посідає 130 місце зі 168 позицій  за даними Transparency International. Ці показники свідчать, що рівень корупції в Україні високий і є однією з гострих проблем сучасності. Це негативне явище підриває авторитет країни, завдає шкоди демократичним засадам управління суспільством, функціонуванню державного апарату, обмежує конституційні права і свободи людини і громадянина, дискредитує державу на міжнародному рівні.

Дослідження проблеми корупції потребує визначення сутності цього явища та його обов’язкових складових елементів, зокрема, предмету.

Постанова Пленуму Верховного Суду України, від 26.04.2002 року «Про судову практику у справах про хабарництво» у пункті 4 тлумачила що хабарем повинно було визнавалося майно (гроші, цінності та інші речі), право на нього (документи, які надають право отримати майно, користуватися ним або вимагати виконання зобов’язань), будь-які дії майнового характеру (передача майнових вигод, відмова від них, відмова від прав на майно, безоплатне надання послуг, санаторних чи туристичних путівок, проведення будівельних або ремонтних робіт). Послуги, пільги і переваги, які не мають майнового характеру (похвальні характеристики чи виступ у пресі, надання престижної роботи), не визнавалися предметом хабара. Одержання їх  розцінювалося, як інша некорислива заінтересованість при зловживанні владою чи службовим становищем. Таким чином,хабар мав виключно майновий характер. Дане положення значно обмежувало можливості боротьби з хабарництвом та корупцією. Тому в  умовах, коли корупція набувала  все більшого розмаху на території України, посилювалася  роль впровадження ефективного механізму протидії та попередження її. Крім того, норми  національного законодавства  потребували  пристосування національного  законодавства  до міжнародного.  Окремі положення  вітчизняного законодавства не відповідали у повній мірі світовим антикорупційним стандартам, передбаченим Конвенцією Організації Об'єднаних Націй проти корупції, Кримінальною конвенцією про боротьбу з корупцією (ETS 173), Додатковим протоколом до Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією (ETS 191), згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України. Усі ці процеси обумовили тенденцію до усвідомлення факту, що корупція є багатоаспектним соціальним явищем, позитивно вплинули на заходи та кроки законодавця при розробці механізмів подолання корупції в Україні. Разом із тим, практика довела потребу у чіткому та зрозумілому правовому визначенні корупції.

Все це обумовило прийняття  Верховною Радою України 18 квітня 2013 року Закону України «Про внесення змін у деякі законодавчі акти України щодо приведення національного законодавства у відповідність зі стандартами Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією», яким термін "хабар" був замінений поняттям "неправомірна вигода". Під неправомірною вигодою слід розуміти – грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи, будь-які інші вигоди нематеріального чи негрошового характеру, які обіцяють, пропонують, надають або одержують без законних на те підстав. Закон також встановив кримінальну відповідальності за прийняття пропозиції або обіцянки неправомірної вигоди. В подальшому Закон України «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 року закріпив саме таке визначення неправомірної вигоди.

Підсумовуючи викладений матеріал, можна встановити, що вагомим кроком у реформуванні законодавства стало заміна терміна "хабар" на поняття "неправомірна вигода". Видається головною метою  даних змін було встановлення  кримінальної відповідальності не тільки за матеріальний, а й  і за нематеріальний характер благ, що є предметом та метою корупційних злочинів,  а також пристосування норми національного законодавства до міжнародних стандартів.

 

Науковий керівник:                  к.ю.н., асистент Горностай А. В

 

 

Андрущенко Ганна Юріївна
Національний юридичний університет 
імені Ярослава Мудрого
ІПКЮ, 5 курс, 24 група

 

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ ПІДКУПУ ОСОБИ, ЯКА НАДАЄ ПУБЛІЧНІ ПОСЛУГИ

 

Відповідальність за злочин, передбачений ст. 368-4 Кримінального кодексу України (далі – КК України): «Підкуп особи, яка надає публічні послуги», була введена в дію шість років тому. При цьому, практика кваліфікації вказаного правопорушення досі не є усталеною. Адже, на сьогодні в Єдиному державному реєстрі судових рішень міститься всього 9 вироків судів першої інстанції з застосуванням положень ст. 368-4 КК України з 2013 по 2017 роки. Особливо це стосується ч. 3 вищенаведеної статті.

Для дослідження причини такого незастосування першочергово необхідно дослідити диспозицію, передбачену ч. 3 ст. 368-4 КК України. Відтак, остання передбачає, що злочином є: «Прийняття пропозиції, обіцянки або одержання аудитором, нотаріусом, приватним виконавцем, експертом, оцінювачем, третейським суддею або іншою особою, яка провадить професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, а також незалежним посередником чи арбітром під час розгляду колективних трудових спорів неправомірної вигоди для себе чи третьої особи за вчинення дій або бездіяльність з використанням наданих їй повноважень в інтересах того, хто пропонує, обіцяє чи надає таку вигоду, або в інтересах третьої особи».

В нашому дослідженні ми приділимо увагу саме об’єкту даного злочину, адже саме щодо нього виникають проблемні питання під час кримінально-правової кваліфікації.

Як зазначає Кушпіт В. П., безпосереднім об’єктом підкупу особи, яка надає публічні послуги, є законна діяльність таких осіб.

Отже, перш за все необхідно встановити що є законною діяльністю таких осіб, а саме публічними послугами.

Відтак, науковці до публічних послуг відносять досить широку сферу діяльності.  Так, окрім діяльності прямо передбаченої ст. 368-4 КК України суб’єктів?, до неї можна віднести: видачу дозволів на придбання вогнепальної зброї та спецзасобів, видачу закордонних паспортів, проведення технічних оглядів транспортних засобів, реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, надання освітніх послуг і т. ін.

Аналізуючи нормативно-правові акти та літературні джерела, Шемякін О. В., в свою чергу, дійшов до висновку, що до публічних послуг слід віднести такі їх види: адміністративні, соціальні, юридичні, житлово-комунальні, інформаційні, медичні послуги та послуги з оздоровлення й відпочинку, освітні послуги, послуги з протипожежного захисту та рятування, транспортні послуги і послуги зв'язку, послуги з фізичної культури і спорту тощо.

Також, науковець зазначає, що у ст. 368-4 під публічними послугами слід розуміти послуги, що надаються, як правило, у режимі цивільно-правових відносин і які:

а) породжують наслідки правового характеру;

б) спрямовані на реалізацію прав та законних інтересів фізичних або юридичних осіб;

в) порядок та форма їх надання визначаються державою чи органами місцевого самоврядування у відповідних нормативно- правових актах або угодах;

г) вони надаються особами, які не є державними службовцями, посадовими особами місцевого самоврядування або службовими особами приватного права;

д) надаються у процесі професійної діяльності.

Як бачимо, вищенаведена діяльність характеризується тим, що здійснюється на підставі цивільно-правового договору – договору про надання послуг.

Цивільний кодекс України, в свою чергу, передбачає принцип «свободи договору» (ст. 627), який передбачає, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відтак, друге питання, яке потребує особливої уваги, це співвідношення неправомірної вигоди та особливостей цивільно-правової угоди щодо оплати професійних послуг.

Кримінальний закон зазначає, що в ст. 368-4 КК України під неправомірною вигодою слід розуміти грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи, будь-які інші вигоди нематеріального чи негрошового характеру, які пропонують, обіцяють, надають або одержують без законних на те підстав.

Але виходячи з цього визначення, ми можемо казати про те, що перетворюючи вищенаведену (за своєю природою) вигоду в передбачену договором додаткову оплату, ми виключаємо можливість застосування ст. 368-4 КК України. При цьому, жодного Вироку з вище змодельованих правовідносин Єдиний державний реєстр судових рішень не містить. Відтак, можемо припускати використання цивільно-правової природи відносин задля зловживання особами, які надають публічні послуги, своїми повноваженнями за відповідну винагороду.

Таким чином, аналізуючи практику національних судів та положення вітчизняної доктрини, приходимо до висновку, що на сьогодні необхідне офіційне роз’яснення застосування ч. 3 ст. 368-4 КК України задля можливості її ефективного застосування на практиці.

Науковий керівник:                     к.ю.н., асистент В’юник М. В.

Балдига Лілія Олександрівна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 5 курс, 23 група

 

ПОМИЛКИ ПРИ КВАЛІФІКАЦІЇ ЗЛОЧИНІВ У СФЕРІ СЛУЖБОВОЇ ДІЯЛЬНОТІ: ШЛЯХИ РОЗВ'ЯЗАННЯ

 

За аналізом судової практики кожен четвертий вирок місцевого суду відміняється після його апеляційного перегляду через неправильну кваліфікацію вчиненого. До найбільш типових та розповсюджених у судовій практиці кваліфікаційних помилок при застосуванні кримінального законодавства про злочини у сфері службової діяльності зазвичай відносять: невизнання наявності складу службового злочину при його наявності; надання адміністративному чи дисциплінарному правопорушенню статусу  кримінального правопорушення у сфері службової діяльності (наприклад, у випадку конкуренції ст. 212-29 КпАП «Невжиття заходів щодо запобігання та протидії корупції» та ст. 364 КК «Зловживання владою або службовим становищем», ст. 212-23 КпАП «Незаконне сприяння фізичним або юридичним особам» та ст. 364 КК «Зловживання владою або службовим становищем»);

Так, першочергове значення при кваліфікації злочину набуває підтвердження наявності спеціального суб'єкта злочину – службової особи. Наглядним є рішення суду по кримінальній справі, де одержання експертом, який обіймає адміністративну посаду в експертній установі, винагороди за неналежне виконання саме своїх професійних обов’язків, не було кваліфіковано як одержання неправомірної вигоди, оскільки діяльність експерта – це ніщо інше, як виконання відповідним фахівцем своїх професійних обов’язків, пов’язаних із використанням своїх знань у певній галузі науки. Така діяльність не пов’язується із використанням службових повноважень, тому особа, яка нею займається, не може визнаватися службовою, а незаконна винагорода, яку вона отримує, – неправомірною вигодою. Позиція Верховного Суду України (далі – ВСУ), викладена у Постанові № 5-28кс13 від 5 вересня 2013 року у п.7, підпункт 3: коли службова особа має умисел на заволодіння чужим майном шляхом обману і для цього вчиняє дії, які за зовнішнім проявом схожі до тих, що належать до кола її службових повноважень, наслідком чого стало прийняття завідомо неправдивих і таких, що не породжували жодних правових наслідків, документів, то такі дії самі по собі не утворюють злочину в сфері службової діяльності.

Помилки допускаються при кваліфікації діянь, вказаних у ст.ст. 368 та 368-2 КК України. Згідно Висновку Ухвали Судової палати у кримінальних справах ВСУ від 9 квітня 2015 року у справі №5-5кс15, при розмежування норм, передбачених статтями 368 та 368-2 КК України, при кваліфікації випадків одержання неправомірної вигоди, слід виходити з того, що: одержання неправомірної вигоди на відміну від незаконного збагачення, завжди обумовлене вчиненням чи не вчиненням службовою особою, яка одержує неправомірну вигоду для себе чи третьої особи, в інтересах того, хто надає неправомірну вигоду чи в інтересах третьої особи будь-якої дії з використанням наданої влади чи службового становища. 

Важливим є правильне розуміння такої кваліфікуючої ознаки як повторність злочину. Згідно примітки до ст. 354 КК повторним у ст.ст. 354, 368, 368-3, 368-4 і 369 цього Кодексу визнається злочин, вчинений особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених зазначеними статтями. Таке розуміння доповнюється висновком Ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, від 17 травня 2016 року, де передбачається вимога самостійної кваліфікації кожного злочину, що утворює повторність із самостійним призначенням покарання.

Отже, порушення правил кваліфікації у випадку неправильного застосування кримінального закону тягне порушення вимог кримінального закону, а також порушення вимог процесуального законодавства, яким встановлюються процедура здійснення кримінального провадження.

 

Список використаної літератури:

  1. [Електроний ресурс] – Режим доступу: Постанова ВСУ № 5-28кс13 від 5 вересня 2013 року;
  2. [Електроний ресурс] – Режим доступу:
  3. Висновок Ухвали Судової палати у кримінальних справах ВСУ від 9 квітня 2015 року у справі №5-5кс15;
  4. [Електроний ресурс] – Режим доступу:

www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/…/6-1905цс16 .doc – Ухвала колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ 6-1905цс16.doc  від 17 травня 2016 року;

  1. Бусол О. Ю. Протидія корупційній злочинності в Україні в контексті сучасної антикорупційної стратегії: дис. д-ра юрид. наук: 12.00.08 / Олена Юріївна Бусол. – К., 2015, – 479 с.

 

Науковий керівник:                д. ю. н., професор Демидова Л. М.

 

 

Баша Катерина Анатоліївна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 2 курс, 7 група

 

ГЕНДЕРНІ ПІДХОДИ ДО РЕКОНСТРУЮВАННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОГО ПРОСТОРУ

 

Сучасна тенденція реконструювання та модернізації кримінального права зумовлює актуальність використання гендерного підходу як засобу переосмислення питань, які стосуються сексуальної сфери життя людини. Це, у свою чергу, викликає необхідність перегляду існуючої концепції сексуальної стратифікації суспільства та переосмислення підходів щодо сексуальних злочинів.

Потужний феміністичний рух 19-20 ст. став однією з основних причин актуалізації проблем гендерної ідентичності, гендерної нерівності та дискримінації. Дослідження цих питань призвело до того, що поняття «гендер» почало розглядатися змістовніше. У філософських працях спостерігається поступова закономірність відходу від традиційного статевого поділу на «чоловіче» та «жіноче» до більш глибокого розуміння терміну «гендер», що включає в себе сукупність соціального, політичного та тілесного.

Відхід від гетеронормативності та сучасне розмаїття гендерів виходить за межі традиційної концепції гендерної ідентичності та зумовлює актуальність питання «квір-теорії». Термін «квір» використовується для позначення всіх сексуальних меншин, тобто тих осіб, які відкидають усталену сексуальну стратифікацію суспільства, та, чия поведінка виходить за межі традиційного гетеросексуального поля. У зв’язку з цим перспективним видається переосмислення розділу IV Особливої частини Кримінального Кодексу України, адже більшість норм, які закріплені в цьому розділі розглядаються виключно з позиції «чоловік/жінка».

Також варто звернути увагу на проблему стереотипізації більшості сексуальних злочинів. Ця проблема полягає в тому, що вся провина за насильство та інші статеві злочини приписується здебільшого жінкам, які, так би мовити, самі зваблюють чоловіків і тим самим штовхають їх на вчинення злочинів. Витоки цієї проблеми пов’язані перш за все із стійкими гендерними стереотипами щодо місця жінки в суспільстві. Усталені погляди щодо домінування чоловіків у всіх сферах суспільного життя, включаючи й особисту, призводять до того, що жінка розглядається як річ, предмет для задоволення потреб чи засіб розваги. Це у свою чергу породжує не лише численні правові проблеми, а й психологічні. Потерпілі від сексуальних злочинів дуже часто замовчують факт їх вчинення, боячись розголосу та суспільного осуду. Нечутливе ставлення до жінок стає причиною повторної віктимізації, адже недостатній та неефективний правовий захист підвищують ризик нараження жертви на повторне насильство.

У зв’язку з вище зазначеним надзвичайно актуальним є питання щодо ратифікації Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами, так званої Стамбульської Конвенції. Даний акт спрямований на захист жінок від усіх видів насильства, сприяння викоріненню дискримінації щодо жінок у будь-яких її проявах, сприяння рівноправності між жінками та чоловіками та розширення прав жінок.

Крім того, рекомендації, викладені у Стамбульській Конвенції, безпосередньо стосуються питання реформування Особливої частини Кримінального Кодексу України, а саме розділу IV. Недоліки чинного законодавства полягають насамперед в тому, що Кримінальний Кодекс містить лише загальне визначення терміну «зґвалтування», проте це поняття не включає в себе визначення насильства щодо жінок/гендерно-обумовленого насильства та домашнього насильства. Це принципово відмінні між собою поняття, а тому вони мають знайти своє відображення й у чинному Кримінальному Кодексі України як окремі склади злочину.

Насильство щодо жінок є проявом історично нерівного співвідношення сил чоловіків та жінок, тобто за своєю природою є гендерно-обумовленим. В дане поняття варто закладати не лише ті акти, результатом яких є завдання фізичної чи сексуальної шкоди, а й психологічної, зокрема, погрози таких дій, примус. Боротьба з таким явищем в Україні має фрагментарний характер і фокусується лише на одному аспекті. В той час як досягнення гендерної рівності та захист прав жінок потребує розробки й впровадження комплексної кримінально-правової політики, яка буде охоплювати усі форми насильства щодо жінок, включаючи й примусовий шлюб, примусову стерилізацію, аборт, переслідування, сексуальні домагання.

Одним із видів насильства щодо жінок є домашнє насильство. Принципова відмінність між цими двома поняттями полягає в тому, що домашнє насильство відбувається в сімейному колі, між нинішніми чи колишніми партнерами, незалежно від того, перебували вони у шлюбі чи ні. Небезпека такого насильства полягає в тому, що через особисте знайомство, наявні сімейні чи родинні зв’язки, ризик замовчування про вчинений злочин зростає. Домашнє насильство – це глибоко травматичний вид насильства, саме тому він повинен бути розмежований та відокремлений від інших сексуальних злочинів.

Отже, необхідність реконструювання кримінально-правового простору зумовлена викликами 21 століття. Переосмислення кримінально-правової політики крізь призму «гендерної ідентичності» та «гендерної рівності» зумовлена розмиванням меж між традиційним «чоловічим» та «жіночим», глибшим та змістовнішим трактуванням терміну «гендер». Також на особливу увагу заслуговує сучасне положення жінки в суспільстві, яка є незахищеною від усіх проявів насильства. Ставлення, упередження, гендерні стереотипи впливають на моделі поведінки, які сприяють поширенню форм насильства стосовно жінок. Все це вимагає від держави реалізації на національному рівні низки заходів кримінально-правового характеру.

 

Науковий керівник:                   к. ю. н., доцент Харитонова О. В.

 

 

Борик Дмитро Степанович

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 5 курс, 22 група

 

СЛУЖБОВЕ ВИКРИТТЯ ЯК ІНСТИТУТ БОРОТЬБИ З КОРУПЦІЄЮ. ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ.

 

Певні злочини, передбачені Кримінальним кодексом України (приміткою до ст. 45), визнані корупційними. Чимало таких злочинів є предметними. В юридичній літературі неправомірна вигода визначається як предмет злочинів, передбачених ст.ст. 354, 368, 368-2, 368-3, 368-4, 369, 369-2 ККУ. Хоча, у примітці до ст. 354 визначено поняття неправомірної вигоди, встановлення її окремих елементів є досі дискусійним. Не існує законодавчого визначення та доктринальної єдності стосовно таких елементів неправомірної вигоди як “переваги”, “пільги” та “послуги”. Наявні проблеми призводять до складнощів у правовій кваліфікації злочину загалом, та доказування його окремих елементів складу зокрема.  Достовірно встановити факт пропозиції, обіцянки, надання чи одержання без законних на те підстав грошових коштів чи іншого майна, переваг, пільг, послуг, нематеріальних активів, будь-яких інших вигод нематеріального чи негрошового характеру дозволяє інститут службового викриття.

Відповідно до ч. 1 ст. 53 Закону особою, яка надає допомогу в запобіганні і протидії корупції (викривачем), є особа, яка за наявності обгрунтованого переконання, що інформація є достовірною, повідомляє про порушення вимог цього Закону іншою особою. При дослівному тлумаченні визначення, складається враження, що викривачем може бути будь-яка особа. Однак, системний аналіз статті дозволяє дійти висновку, що законодавець пов’язує відповідні гарантії для викривача корупції та членів його сім’ї лише з дотриманням його трудових прав. Отже, викривачем корупції може визнаватися лише особа, яка є працівником відповідного органу державної влади або юридичної особи публічного чи приватного права.

Службові викриття залежно від адресата повідомлень про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» можуть бути внутрішніми або зовнішніми. Внутрішні службові викриття – це повідомлення особою про порушення своєму начальнику або іншій особі всередині організації, яка офіційно уповноважена або може належним чином відреагувати на ситуацію з порушенням. Відповідно до ч. 4 ст. 53 Закону органи державної влади та місцевого самоврядування повинні забезпечити умови для повідомлень їх працівниками про порушення вимог цього Закону іншою особою, зокрема через спеціальні телефонні лінії, офіційні веб-сайти, засоби електронного зв’язку.  На практиці, однак, вони або не створюються, або через сумніви працівників в ефективності відповіді на повідомлення, невпевненості у моральній обґрунтованості повідомлення про корупцію як такого, побоювання помсти і неадекватної реакції керівництва або колег не використовуються.

Очевидно, що відповідні умови для повідомлень мають забезпечуватися і в юридичних особах приватного права, оскільки її службові особи названі серед суб’єктів, на яких поширюється дія Закону. Також в юридичних особах приватного та публічного права має бути визначена особа, яка уповноважена приймати повідомлення про порушення Закону розглядати їх, а також вирішувати питання про реагування на такі повідомлення у межах процедури, передбаченої законодавством. Відповідно до національного антикорупційного законодавства таким спеціально уповноваженим суб’єктом юридичних осіб може стати особа, відповідальна за реалізацію антикорупційної програми (Уповноважений, ч. 5 ст. 64 Закону). Проблема полягає у тому, що обов’язкова наявність антикорупційної програми і посади Уповноваженого передбачена лише для 2 категорій юридичних осіб. На решті, скоріш за все, програма та посада створена не буде. Таким чином, внутрішня процедура службового викриття не зможе бути реалізована.

Що стосується зовнішнього повідомлення про порушення вимог цього Закону, то очевидно, що йдеться про ті органи та осіб, які уповноважені вирішувати відповідні питання. Це органи прокуратури, Національної поліції, Національного антикорупційного бюро України, НАЗК (спеціально уповноважені суб’єкти у сфері протидії корупції) (абзац 12 п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання корупції»). Однак після аналізу ст. 53 вказаного Закону виникає очевидна проблема – законодавець не надав можливості самому викривачу звертатися до спеціально уповноважених органів у сфері протидії корупції. Так, у ч. 7 цієї статті визначено, що різні посадові і службові особи зобов’язані у межах своїх повноважень ужити заходів щодо припинення такого правопорушення та негайно письмово повідомити про його вчинення спеціально уповноважений суб’єкт у сфері протидії корупції. І жодного слова про те, що це може зробити сам викривач.У Законі чітко регламентовано процедуру як внутрішнього, так і зовнішнього розгляду лише анонімних повідомлень про порушення його вимог. Так, згідно з ч. 5 ст. 53 вказаного Закону анонімне повідомлення про порушення вимог цього Закону підлягає перевірці у термін не більше п’ятнадцяти днів від дня його отримання, і, якщо буде необхідно, може бути продовженим до тридцяти днів. Однак у ньому не передбачено строків розгляду не анонімних повідомлень.

Також потрібно звернути увагу на те, що при перевірці анонімного чи ідентифікованого повідомлення про корупцію, потрібно обов’язково встановити, визначену Законом, наявність сукупності ознак повідомлення викривача,  а саме : 1) за змістом – це інформація про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою; 2) достовірність такої інформації; 3) обгрунтована переконаність викривача про це. Грунтовний механізм перевірки повинен попереджувати зловживання правом на службове викриття. Не всі викривачі мотивовані морально, іноді вони керуються відчуттям помсти, зводять особисті рахунки тощо. Механізмами захисту  викривачів можуть зловживати несумлінні, непрофесійні або замішані у корупційних діях працівники. Випереджаючи звинувачення на свою адресу, вони сподіваються забезпечити собі захист, інформуючи про вигадані або незначні порушення колег.

Зовнішніми отримувачами повідомлення про корупцію можуть бути й засоби масової інформації та громадські організації. На сучасному етапі, вбачаю найбільш перспективним розвиток саме такого способу анонімного повідомлення про корупцію, зокрема за допомогою платформи “Хабардокс”, підготовленої в рамках проекту «Боротьба з корупцією». Це сайт, де ви надаєте детальні матеріали-докази на розслідування. Дані шифруються декілька разів, проходячи через мережу серверів. Кожен сервер шифровує «шар» шифру і передає дані наступному вузлу. Листи може розшиврувати лише кінцевий одержувач – обраний Вами журналіст. Таким чином державні служби, провайдери Інтернет чи адміністратори Хабардокс не мають можливості відстежити контент повідомлення і це гарантує повну анонімність особі, яка здійснює повідомлення про корупцію.

Незважаючи на те, що у Законі України «Про запобігання корупції» є окремий розділ, присвячений державному захисту викривачів, з огляду вищезазначених проблем, доводиться констатувати про недосконалість реалізації відповідних законодавчих положень на практиці.

Службове викриття може стати надійним інструментом правоохоронних  органів у боротьбі з корупцію. За допомогою достовірних відомостей, отриманих цим шляхом, можна встановлювати факт пропозиції, обіцянки, надання чи одержання неправомірної вигоди у предметних злочинах. Однак, розвиток інституту службового викриття можливий лише із суттєвим доопрацюванням наявної нормативної бази. Вважаю за доцільне прийняття нового, окремого закону, який би повною мірою регулював інститут викриття та забезпечував реальних захист та гарантії для викривачів, членів сімей та їхні інтереси загалом.

        

Науковий керівник:                       д. ю. н., проф. Демидова Л. М.

 

 

Вирста Руслан Володимирович,                                                                                                                                                                                                                        

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

Військово-юридичний факультет, 3 курс, 1 група

 

ПРОБЛЕМА ВІДМЕЖУВАННЯ САМОВІЛЬНОГО ЗАЛИШЕННЯ ВІЙСЬКОВОЇ ЧАСТИНИ АБО МІСЦЯ СЛУЖБИ ВІД ДЕЗЕРТИРСТВА

 

Дезертирство і самовільне залишення військової частини або місця служби займають своє місце в системі злочинів проти військової служби вже не одне десятиліття. Разом з тим, проблема їх відмежування один від одного продовжує залишатися такою ж гострою, у зв’язку зі схожістю елементів складу даних злочинів. Складнощів додає і те, що в диспозиції статті 408 КК, якою встановлюється відповідальність за дезертирство, чітко не вказується саме та ознака, за якою відбувається відмежування суміжних складів злочину.

Основна відмінність між самовільним залишенням військової частини або місця служби та дезертирством проходить за ознаками суб'єктивної сторони даних злочинів, які взагалі є найскладнішими для встановлення елементами складу злочину. Так, обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони самовільного залишення військової частини або місця служби є намір правопорушника перебувати поза територією військової частини або місця служби лише тимчасово упродовж певного терміну і його бажання повернутись у військову частину для продовження військової служби. Мети зовсім ухилитись від несення військової служби в нього немає. Що стосується дезертирства, то суб’єктивна сторона цього злочину характеризується метою ухилитися від військової служби назавжди, взагалі, а не тимчасово. Тобто вчиняючи дезертирство особа намагається повністю виключити себе зі сфери військово-службових відносин. Саме тому мета дезертирства – ухилення від несення обов'язків по військовій службі раз і назавжди – є ключовою  відмінною ознакою аналізованих складів.

У зв'язку з цим,  вважаємо за доцільне в диспозиціях усіх частин ст. 408 КК мету даного злочину сформулювати наступним чином: "з метою остаточно ухилитися від військової служби". Це дало б змогу більш ефективно розмежовувати два суміжних склади злочинів, які розглядаються та сприяло б додержанню законності при здійсненні кримінального судочинства.

Ще одна проблема пов'язана з формулюванням ч. 2 ст. 408 КК щодо дезертирства зі зброєю, як кваліфікуючої ознаки вчинення зазначеного злочину.

На думку законодавця, підвищену суспільну небезпеку становить дезертирство, вчинене виключно зі зброєю. У статті не йдеться ні про вибухові речовини, ні про вибухові пристрої, ні про боєприпаси. Проте у багатьох інших військових злочинах (наприклад, в ч. 1 ст. 414 КК, присвяченій порушенню правил поводження зі зброєю, а також із речовинами і предметами, що становлять підвищену небезпеку для оточення) зазначаються і зброя, і боєприпаси, і вибухові речовини. З точки зору дотримання правил законодавчої техніки, підходи до визначення предметів та засобів, із якими здійснюються військові злочини, повинні бути єдині. Можна погодитися з думкою авторів, які вбачають в зазначених формулюваннях прояв недостатньої уваги законодавця до однакового застосування термінології кримінального закону. Підтверджує правильність такого розуміння і судова практика, яка вказує на нелогічність кваліфікації дій військовослужбовця, який вчинив дезертирство і забрав з собою, наприклад, два споряджені магазини з патронами, за ч. 1 ст. 408 КК.

У зв’язку з наведеним вважаємо, що ч. 2 ст. 408 КК повинна бути доповнена зазначенням бойових припасів, вибухових речовин і пристроїв як предметів учинення цього злочину та має бути викладена в такій редакції: «Дезертирство зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами чи пристроями карається позбавленням волі на строк від…»

 

Науковий керівник:                         к. ю. н., доцент Зінченко І. О.

 

 

Віблий Євгеній Валерійович.,

Національний юридичний університет

 імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 5 курс, 22 група

 

ЗЛОВЖИВАННЯ ВПЛИВОМ В УКРАЇНІ: ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ СУБ’ЄКТА ЗЛОЧИНА

 

За даними досліджень глобальної антикорупційної неурядової організації Transparency International за 2015 рік Україна “заробила” лише один бал порівняно з 2014 роком. На сьогоднішній день індекс CPI (Індекс сприйняття корупції) складає 27 балів зі 100 можливих. Україна знаходиться на одному рівні з такими країнами як Камерун, Іран, Непал, Нікарагуа, Парагвай. У 2013 році рівень корумпованості країни був 25 балів, а у 2014 – 26. Отже, кожного року Україна “заробляє” по одному балу. Такі невтішні результати свідчать про низький рівень боротьби з корупцією.

Однією з причин, на наш погляд, є значна кількість змін у Кримінальний кодекс України щодо злочинів у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг. Ані науковці, ані практики не встигають ґрунтовно аналізувати нові положення. Як результат, відсутнє однакове застосування кримінально-правових норм, що призводить до порушень прав людини і сприяє подальшому розвитку корупції. Однією з таких норм є “Зловживаня впливом” (ст. 369-2 Кримінального кодексу України). Кримінальна відповідальність за таке діяння була встановлена вперше Законом України від 11 червня 2009 р., № 1508-VI у ст. 369-1 Кримінального кодексу України (далі КК України). Після того зазначена норма неодноразово змінювалась. Останні зміни були внесені Законом України від 10 листопада 2015 р., № 770-VIII “Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо вдосконалення інституту спеціальної конфіскації з метою усунення корупційних ризиків при її застосуванні”. На сьогоднішній день кримінальна відповідальність за зловживання впливом встановлена у ст. 369-2 КК України.

Норма складається з трьох частин і встановлює кримінальну відповідальність за пропозицію, обіцянку або надання неправомірної вигоди особі, яка пропонує чи обіцяє (погоджується) за таку вигоду або за надання такої вигоди третій особі вплинути на прийняття рішення особою, уповноваженою на виконання функцій держави (ч. 1 ст. 369-2 КК України). Частина 2 ст. 369-2 КК України встановлює відповідальність за прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди для себе чи третьої особи за вплив на прийняття рішення особою, уповноваженою на виконання функцій держави, або пропозиція чи обіцянка здійснити вплив за надання такої вигоди. У ч. 3 ст. 369-2 КК України передбачена кримінальна відповідальність за прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди для себе чи третьої особи за вплив на прийняття рішення особою, уповноваженою на виконання функцій держави, поєднане з вимаганням такої вигоди. Найгостріше стоїть питання щодо визначення суб’єкта злочину, передбаченого ч. 2 ст. 369-2 КК України “Про прийняття про позиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди для себе чи третьої особи за вплив на прийняття рішення особою, уповноваженою на виконання функцій держави, або пропозиція чи обіцянка здійснити вплив за надання такої вигоди”. Думки науковців відносно суб’єкта цього злочину різні. Одні вважають, що суб’єктом є будь-яка особа, в тому числі будь-яка службова особа, крім випадків, коли йдеться про вплив такої особи з використанням влади, службового становища чи повноважень. Схожою є думка Н.О. Кочерової, яка ввавжає, що суб’єктом є будь-яка особа, яка досягла шістнадцятирічного віку, в тому числі і службова, за умови, що обіцяний, запропонований, здійснений нею вплив на особу, уповноважену на виконання функцій держави, зумовлено не наданою їй по службі владою чи службовим становищем, а близькими, дружніми чи будь-якими іншими відносинами з останньою. Л.П. Брич визначає суб’єктом: 1) особу, не наділену статусом службової; 2) вона має реальну можливість вплинути на прийняття рішення особою, уповноваженою на виконання функцій держави. Принципово іншу позицію займає В.М. Киричко, який стверджує, що суб’єктом злочину, передбаченого ч. 2 ст. 369-2 КК України, може виступати лише службова особа або особа, яка надає публічні послуги; під зловживанням впливом слід розуміти лише використання такою особою можливостей, пов’язаних зі своїми службовими (у широкому розумінні) повноваженнями (обумовлених такими повноваженнями) для незаконного впливу на особу, уповноважену на виконання функцій держави.

Протилежність поглядів серед науковців в свою чергу має дзеркальне відображення при розумінні і застосуванні аналізованої кримінально-правової норми на практиці.

Як бачимо, проблема визначення суб’єкта злочину, що аналізується, виникає як на теоретичному, так і на практичному рівнях і потребує вирішення.

На нашу думку, суб’єктом цього злочину слід визнавати службову особу, як публічного так і приватного права, а також осіб, що надають публічні послуги, які мають можливості, пов’язані зі службовими повноваженями, мати вплив на осіб, уповноважених на виконання функцій держави.

З огляду на вищевикладене, а саме те, що зловживання впливом, вчинене загальним суб’єктом, не характеризується суспільною небезпечністю, властивою злочинам, і не відповідає ознакам корупційного правопорушення, пропонуємо встановити адміністративну відповідальність за прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди для себе чи третьої особи за вплив на прийняття рішення особою, уповноваженою на виконання функцій держави, або пропозиція чи обіцянка здійснити вплив за надання такої вигоди, у разі вчинення цих діянь особою, яка не наділена можливостями, пов’язаними зі службовими повноваженями, впливати на прийняття рішення особами, уповноваженнями на виконання функцій держави. А ч. 2 і ч. 3 ст. 369-2 КК України доповнити словосполученням “вчинене службовою особою або особою, що надає публічні послуги”.

 

Науковий керівник:                  професор, д.ю.н., Демидова Л. М.

 

 

Гиркало Катерина Вікторівна

Національний юридичний університет

 імені Ярослава Мудрого

СКІ, 2 курс,3 група

 

КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ

 В УКРАЇНІ

 

Останнім часом усе більшої актуальності набуває питання про кримінальну відповідальність юридичної особи. Актуальність цієї дискусійної теми пов'язують, по-перше, з відсутністю дієвих механізмів відновлення порушених прав юридичною особою. По -друге, в Україні дуже гостро постає питання про стягнення проблемної заборгованості з юридичних осіб, що виникає у зв'язку з неможливістю результативно впливати на дії юридичної особи в межах правового поля. По-третє, як свідчить практика, більшість злочинів вчиняється саме за допомогою або для юридичних осіб.

Досить суперечливим для вітчизняної правової системи стало доповнення чинного Кримінального кодексу України  розділом XIV-1 "Заходи кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб" відповідно до Закону № 314-VII від 23.05.2013 р. з урахуванням змін, унесених Законом № 1207-VII від 15.04.2014 р.

Така зміна в законодавстві викликала чимало суперечок між сучасними науковцями й правниками.

Зокрема, у р. XIV-1 Кримінального Кодексу  України законодавець визначив (далі КК України):

1) підстави для застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового характеру (ст. 96-3 КК України); 2) перелік юридичних осіб, до  яких застосовуються заходи кримінально-правового характеру (ст. 96-4 КК України); 3) підстави для звільнення юридичної особи від застосування заходів кримінально-правового характеру (ст. 96-5 КК України);

4) види заходів кримінально-правового характеру, що застосовуються до юридичних осіб (ст. 96-6 КК України), зокрема такі, як:

– штраф у розмірі від 5 до 75 тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (85000 – 1275000 грн.) (ст. 96-7 КК України);

– конфіскація майна юридичної особи (ст. 96-8 КК України);

– ліквідація юридичної особи, яка застосовується судом у разі вчинення її уповноваженою особою будь-якого із злочинів, передбачених ст. ст. 109, 110, 113, 146, 147, 160, 260, 262, 258 – 2585, 436, 4361, 437, 438, 442, 444, 447 КК України (ст. 96-9 КК України); 5) загальні правила застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового характеру (ст. 96-10 КК України); 6) застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового характеру за сукупністю злочинів (ст. 96-11 КК України).

Зазначені вище зміни було прийнято Верховною Радою України стосовно відповідальності юридичних осіб з метою виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України             (далі План дій).

План дій містить перелік конкретних критеріїв ЄС за чотирма блоками: безпека документів, включаючи впровадження біометричних даних; управління міграцією, у т.ч. протидія нелегальній міграції та реадмісія; громадський порядок та безпека;забезпечення основоположних прав і свобод людини.

Слід звернути увагу, що законодавець не запроваджує щодо юридичних осіб можливості "притягнення до кримінальної відповідальності", натомість до юридичних осіб застосовують "заходи кримінально-правового характеру" за діяння, учинені іншою особою (фізичною).

Таким чином, відповідно до норм чинного законодавства притягнення юридичної особи до кримінальної відповідальності залишається поза межами правового поля, натомість законодавець передбачив можливість застосувати до юридичної особи заходів кримінально-правового характеру.

На практиці відповідальність за неправомірні діяння юридичної особи покладається на її уповноважених осіб. Згідно зі ст. 96-3 КК України під уповноваженими особами юридичної особи слід розуміти службових осіб юридичної особи, а також інших осіб, які відповідно до закону, установчих документів юридичної особи чи договору мають право діяти від імені юридичної особи.

При цьому доводити вину юридичної особи не треба, якщо буде доведено вину її уповноваженої особи, та й саме поняття "вина" важко віднести до юридичної особи.

Однак слід звернути увагу, що з огляду на викладені вище законодавчі нововведення можливе подвійне застосування відповідальності за один і той самий злочин.. У першому випадку до кримінальної відповідальності може притягатися уповноважена особа, яка діяла в інтересах юридичної особи та яка безпосередньо вчинила такий злочин. У другому випадку за вчинений злочин уповноваженою особою від імені юридичної особи до юридичної особи можуть бути застосовані заходи кримінально-правового характеру. Звичайно, таке твердження суперечить нормам ст. 61 Конституції України, яка гарантує індивідуальність при застосуванні відповідальності, однак неоднакове застосування законодавства в Україні може призвести до таких негативних наслідків, як подвійна відповідальність.

Крім того, слід звернути увагу й на той факт, що нормативні положення стосовно відповідальності юридичних осіб перебувають зараз у колізії з чинним кримінальним законодавством.

Так, ст. 18 КК України визначено, що суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність.

З положень статті 96-10 КК України виходить,що при застосуванні до юридичної особи заходів кримінально-правового характеру судом враховуються ступінь тяжкості вчиненого її уповноваженою особою злочину, ступінь здійснення злочинного наміру, розмір завданої шкоди, характер та розмір неправомірної вигоди, яка отримана або могла бути отримана юридичною особою, вжиті юридичною особою заходи для запобігання злочину.

Зважаючи на той факт, що такий інститут, як "заходи кримінально-правового характеру щодо юридичної особи" з'явився відносно недавно, поки що відсутня належна й розгорнута судова практика, яка б змогла відповісти на практичні питання, що можуть виникати у зв'язку із застосуванням цього інституту.

 

Список використаної літератури:

  1. К30 Кримінальний кодекс України: станом на 01.02.2016р.-С.ТОВ «ВВП НОТІС»,2016-200с.
  2. Бюлетень Міністерства юстиції України.Щодо відповідальності юридичних осіб за корупційні правопорушення у вигляді застосування до них заходів кримінально-правового характеру. -2013. – № 3. – С. 104-115.
  3. Кримінальна відповідальність юридичних осіб: порівняльно-правове дослідження: монографія / В.К. Грищук,О.Ф. Пасєка. – Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2013. – 248 с.
  4. План дій щодо лібералізації ЄС візового режиму для України. [Електронний ресурс].-Режим доступу : http://www.kmu.gov.ua/control/publish/article?art_id=244813273.

 

Науковий керівник:                        к.ю.н , асистент Осадча А. С.

 

 

Жданюк Назарій Володимирович,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 5 курс, 23 група

 

Проблемні аспекти співвідношення ч. 2 ст.  368-4 та ст. 358 Кримінального кодексу України

 

Корупція залишається одним із найбільш небезпечних соціальних лих, а заходи, що вживаються для її подолання з боку держави, бажаного результату поки що не дають. Це значною мірою пояснюється низьким рівнем ефективності взаємодії з іншими органами та підрозділами, недосконалістю інформаційно-аналітичного забезпечення, недосконалістю процедур притягнення винних осіб до відповідальності, низьким рівнем довіри до влади з боку громадян. Істотних змін, яких зазнало кримінальне законодавство, у частині приведення його положень у відповідність до міжнародних антикорупційних стандартів, висуває нагальну потребу розроблення актуальних питань удосконалення практики його застосування.

Так,  дискусійним у науці та практиці є можливість кваліфікації діяння особи одночасно за ст. 358 та  368-4 Кримінального кодексу України (далі – КК України).  Дійсно, за об’єктивною стороною ці злочини схожі. Так, об’єктивною обов’язковою ознакою ч.2 ст.368-4 КК є не лише одержання неправомірної вигоди, але й виконання у зв’язку з цим особою, яка надає публічні послуги, спеціальної умови, що полягає у дії або бездіяльності з використанням наданих їй повноважень в інтересах того, хто пропонує чи надає таку вигоду, або в інтересах третьої особи. Такі діяння часто являють собою підроблення офіційних документів. Видається, в цьому разі об’єктивна сторона ч. 2 ст. 368-4 КК України охоплює виконання усіх діянь особою, що надає публічні послуги і  це фактично унеможливлює притягнення її до відповідальності за ст. 358 КК України. Наприклад, нотаріус за неправомірну вигоду вніс завідомо неправдиві відомості у договір купівлі-продажу. У цьому разі, на  наш погляд,  така підробка не потребує додаткової кваліфікації за ст.358 КК. Як вище зазначалося, об’єктивна сторона ч.2 ст. 368-4 КК органічно поєднує не тільки прийняття пропозиції, обіцянки чи одержанні неправомірної вигоди  а й діяння, які вчиняє особа, що надає публічні послуги задля її отримання, зокрема, і підроблення офіційних документів. Видається, додаткова кваліфікація таких діянь за ст. 358 КК буде означати порушення відомого принципу права: non bis in iden (не можна судити за те саме двічі).

На практиці, на жаль, одночасне застосування ч.2 ст.368-4 та 358 КК також має місце. Наприклад, у судовому рішенні № 667/10885/13-к засуджений займав посаду інженера-інспектора на підприємстві, постійно здійснюючи професійну діяльність, пов'язану із наданням публічних послуг. 03.09.2013 року у денний час, знаходячись на своєму робочому місці, засуджений прийняв пропозицію одержання  неправомірної вигоди за вирішення питання про видачу документів, що засвідчують придатність суден до плавання і дають право на їх експлуатацію, без проведення їх огляду, задовільні результати якого відповідно до п. 9 Положення про Регістр судноплавства України, є обов'язковою підставою для видачі вказаних документів. Реалізуючи вищезазначений умисел, діючи в інтересах третьої особи, засуджений склав, підписав від свого імені і завірив свої підписи відтиском печатки інспектора Регістра судноплавства України.  При цьому він вніс до них завідомо неправдиві відомості, про те, що огляд суден проведено і за його результатами судна придатні до плавання, достовірно знаючи, що такий огляд не проводився, та доводячи до кінця реалізацію вищевказаного умислу.

За такі діяння, особу було притягнено до відповідальності за сукупністю статей 368-4 та 358 КК України. Тобто, за вчинення однієї дії громадянина було засуджено за двома статтями, що є неприпустимим відповідно до конституційного принципу неможливості подвійного притягнення до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення, закріпленого в статті 61 Конституції України та статті 4 Протоколу №7 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Як висновок, необхідно зазначити, що за весь час існування статті 368-4 КК України на її основі було винесено лише 21 вирок  згідно даних Єдиного державного реєстру судових рішень, що говорить про неефективність її застосування. Зважаючи на вищезазначені проблеми, законодавцю необхідно узагальнити практику, що склалася в даній сфері і провести законодавчі коригування для збільшення ефективності використання даної норми в українських реаліях.

 

Науковий керівник:                 к.ю.н., асистент . Горностай А. В.

 

 

 

Коляда Ірина Сергіївна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

СКІ, 2 курс, 3 група

 

ФАКТИЧНА ПОМИЛКА ПРИ ВЧИНЕННІ

ЗЛОЧИНУ У СПІВУЧАСТІ

 

Традиційно вважається, що умисел співучасників має свої особливості і включає, зокрема, усвідомлення обставин, які характеризують спільність діянь кількох осіб. Як правило, проявом чи частиною такої спільності є їх домовленість щодо спільного вчинення злочину. Водночас не виключені ситуації, в межах яких з боку особи, що має намір вчинити злочин у співучасті, може мати місце фактична помилка.

Для початку зазначимо кілька вихідних положень, на яких ґрунтуватимуться подальші конкретні оцінки та висновки. По-перше, фактична помилка у кримінальному праві – це неправильна оцінка особою під час вчинення діяння, яким заподіюється шкода об’єкту кримінально-правової охорони, фактичної обставини, що має кримінально-правове значення. По-друге, фактична помилка має кримінально-правове значення, якщо вона впливає на кримінально-правову кваліфікацію або враховується при обранні заходів кримінально-правового характеру, зокрема, при призначенні покарання

Встановлено, що фактична помилка, за загальним правилом, має значення для кваліфікації дій лише тієї особи (тих осіб), в свідомості якої (яких) вона мала місце. Інші ж співучасники, в свідомості яких омана була відсутня, несуть відповідальність за фактично вчинені ними діяння. Але оскільки виконавець є центральною фігурою у співучасті, а стадія злочину, вчиненого у співучасті, визначається стадією злочинної діяльності виконавця, то у випадках вчинення ним незакінченого злочину через допущену фактичну помилку, така помилка впливає на кваліфікацію не лише його діяння, а й на оцінку діянь інших співучасників. Стверджується, що усвідомлення суспільно небезпечного характеру діяння і передбачення його суспільно небезпечних наслідків, про які йдеться в ст. 24 Кримінального Кодексу України (далі КК України), при вчиненні злочину у співучасті поширюється і на участь у ньому інших співучасників та на наслідки їх діяльності. Відтак, у випадках, якщо винний лише помилково вважав, що особа, яка діє спільно з ним, відповідає ознакам суб’єкта злочину, співучасть не виникає, а вчинене належить кваліфікувати як замах на вчинення злочину за тією частиною статті, яка передбачає його вчинення у співучасті як кваліфікуючу ознаку. Якщо ж особа при цьому спрямовувала своє діяння на організацію, пособництво чи підбурювання до цього злочину, посилання на ст. 27 КК України при кваліфікації її діяння не потрібне. У випадку, коли винний, навпаки, вважав, що використовує особу, яка не підлягає кримінальній відповідальності через відсутність ознак суб’єкта, а фактично такі ознаки мали місце, вчинене належить оцінювати як посереднє заподіяння (спричинення). Відстоюється позиція, відповідно до якої за помилкового уявлення співучасника про наявність/відсутність у виконавця мотивів чи мети, які впливають на кваліфікацію злочину, такі мотив чи мета не можуть бути інкриміновані співучаснику, який припустився даної помилки.

Переглянувши матеріали судової практики, а саме вирок колегії Бабушкинського районного суду м. Дніпро від 8.05.2012 р. встановлено, що 18.01. 2011 р. підсудна вмовляла Особу№4 скоїти умисне вбивство, пообіцявши «гонорар» у розмірі 5 000 доларів США. Вважаючи, що Особа№4 піддався на її умовляння, підсудна передала фото потерпілої і вказала її місце проживання. Насправді ж, Особа№4 не погодився вчинити злочин, а лише ввів в оману підсудну та повідомив про своє «замовлення» працівників органів внутрішніх справ. Тоді за допомогою останніх було інсценоване вбивство потерпілої. Після пред’явлення фото інсценування підсудна виплатила частину грошей Особі№4, а щодо решти склала розписку. В цей момент її було затримано. Органи досудового розслідування кваліфікували дії обвинуваченої за ст. 14, ч. 3 ст. 27, п. 11 ч. 2 ст. 115 КК , а суд – за ч. 1 ст. 14, ч. 4 ст. 27, п. 11 ч. 2 ст. 115 КК України. При цьому в окремій думці один із суддів зазначив, що підсудна допустила «фактичну помилку в характері діяння як співучасника в закінченому вбивстві на замовлення у вигляді вдалого підбурювання підшуканого виконавця, тоді як таке було відсутнє і жива людина нею була помилково сприйнята за її труп внаслідок інсценування обставин вбивства, через що смерть жертви не настала. Тим самим своїми діями підсудна вчинила непридатний замах (замах на непридатний об’єкт), що тягне кримінальну відповідальність підсудної за загальними правилами відповідальності співучасників за ч. ч. 2−4 ст. 29 Кримінального кодексу України за спрямованістю умислу. Таким чином суддя запропонував такий варіант кваліфікації: ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 27, п. п. 6, 11 ч. 2 ст. 115 КК України.

Все вищезгадане дозволяє дійти таких висновків, що у  судовій практиці в питанні оцінки ситуацій, що включають фактичну помилку щодо домовленості про вчинення злочину, наявна неоднозначність. У звязку з чим існують різні варіанти кваліфікації таких ситуації. А також, що проблема фактичної помилки у співучасті для вчинення злочину являє собою не тільки науковий інтерес, але й має велике значення для правозастосовних органів, тому що безпосередньо пов’язана з правильною кваліфікацією злочинів, вчинених спільними зусиллями декількох осіб, індивідуалізацією відповідальності і призначенням справедливого покарання винним.

 

Науковий керівник:                       к. ю. н., асистент Осадча А. С.

Корицький В’ячеслав Андрійович

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 5 курс, 23 група

 

ДО ПРОБЛЕМИ КОНСТИТУЦІЙНОСТІ СТАТТІ 368-2

КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

 

Актуальність статті 368-2 Кримінального кодексу України (далі – КК України) є дискусійною, а проблема багатоаспектною. Предметом цієї статті є встановлення наявності або відсутності підстав для того, щоб розглядати припис статті 368-2 КК України як конституційний або неконституційний, лише на підставах міри його відповідності приписам Конституції України.

За статтею 368-2 КК України встановлюється відповідальність за набуття особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у власність активів у значному розмірі, законність підстав набуття яких не підтверджено доказами, а так само передача нею таких активів будь-якій іншій особі. Кваліфікуючими ознаками за частинами другою і третьою статті 368-2 КК України є вчинення діяння, передбаченого частиною першою цієї статті, службовою особою, яка займає відповідальне становище, і особою, яка займає особливо відповідальне становище.

Зважаючи на це, в науці як конституційного, так і кримінального права зародилася дискусія з приводу того, чи відповідає зміст статті 368-2 КК України у багатоаспектному вимірі кримінально-правового регулювання приписам Конституції України. Так, безпосередньо за статтею 368-2 КК України, законодавцем порушено такі питання:

  1. Чи має право особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування на набуття активів у власність?
  2. В якому розмірі така особа має право набувати активи у власність?
  3. Яким чином набуття у власність активів повинно підтверджуватися?
  4. Хто має підтверджувати законність набуття у власність активів?
  5. Яким є правовий статус активів, набутих у власність особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування у власність, при передачі цих активів такою особою будь-якій іншій особі?
  6. Якою є відповідальність особи, яка набула у власність активи, законність походження яких не підтверджена доказами, від особи, уповноваженої на виконання функційдержави або органів місцевого самоврядування?

Уявляється, що в аспекті порушених питань, предметом аналізу задля пошуку відповідей є саме Конституція України. Відтак:

По-перше, відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. З цього припису можна зробити висновок, що Конституція України не забороняє посадовим і службовим особам органів державної влади і місцевого самоврядування набувати у власність активи, якщо це не суперечить Конституції України та законам України в частині підстав, повноважень та їх меж, а також способу набуття цих активів.

По-друге, безпосередньої відповіді на питання щодо розміру набуття активів у власність особами, уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у Конституції України не міститься, разом з тим статті 8 і 41 Конституції України створюють достатні правові підстави для захисту власності, право на яку має пріоритетний характер в аспекті статті 8 Конституції України. Поміж цього, за статтею 13 Конституції власність зобов’язує, тому її правовий режим зумовлює власника на вчинення певних дій або утримання від них для захисту цього права. Питання щодо розміру активів як таких, що набуті у “значному розмірі”, є виключною дискрецією законодавця.

По-третє, згідно з статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, отже: набуття у власність активів повинно підтверджуватися у спосіб, передбачений Конституцією України та законами України. Більше того, за статтею 67 Конституції України кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Цей припис об’єктивує активияк об’єкт оподаткування, податковий обов’язок щодо якого виникає у їх власника.

По-четверте, за статтею 63 Конституції України особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. Відповідно до статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Висновком може бути те, що законність набуття активів у власність має підтверджуватися або спростовуватися органами досудового розслідування, які мають в цьому об’єктивні сумніви і розпочали кримінальне провадження, але аж ніяк не власником цих активів.

По-п’яте, за статтями 19 і 62 Конституції України існує колізія, відповідно до якої всі дії посадових осіб органів державної влади і місцевого самоврядування мають вчинятися на підставах, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України, проте, протиправність цих дій може бути підтверджена лише обвинувальним вироком суду, який набув законної сили. Таким чином, можна зробити висновок, що до набуття вироком суду законної сили активи, набуття яких не підтверджено доказами, носять виключно конституційний характер і передача цих активів має відповідати всім вимогам, які ставляться до правочинів.

По-шосте, при набутті у власність майна, яке не є таким, що отримано у завідомо протиправний спосіб, для особи, яка його набула, за статтею 62 Конституції України, не виникає жодних кримінально-правових заборон, і особа, яка набула це майно у власність, розпоряджається ним як власник.

Як висновок, порушена проблема є актуальною і потребує подальшого дослідження.

 

Науковий керівник:                    к.ю.н., асистент Горностай А. В.

 

 

Крамаренко Яна Романівна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 5 курс, 24 група

 

Щодо розуміння злочинів, пов’язаних з корупцією та їх значення

 

Правопорушення, пов’язане з корупцією, є новелою в українському законодавстві, адже цього терміна не було зазначено в Законі України (далі ЗУ) “Про засади запобігання і протидії корупції” від 7 квіт. 2011 р. № 3206-VI. Він з’явився в новому ЗУ «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 № 1700-VII. В останньому наводиться таке визначення правопорушення, пов’язаного з корупцією: «це діяння, що не містить ознак корупції, але порушує встановлені цим Законом вимоги, заборони та обмеження, вчинене особою, зазначеною у частині першій статті 3 цього Закону, за яке законом встановлено кримінальну, адміністративну, дисциплінарну та/або цивільно-правову відповідальність».

З цього випливає, що об’єктивна сторона останнього полягає в порушенні встановлених законом: вимог (щодо додержання закону та етичних норм поведінки, неупередженості, нерозголошення інформації тощо); заборон (на одержання пільг, послуг і майна органами державної влади та органами місцевого самоврядування); обмежень (щодо використання службових повноважень чи свого становища, одержання подарунків, сумісництва та суміщення з іншими видами діяльності, спільної роботи близьких осіб). Суб’єкт злочину – спеціальний, а саме: 1) особи, уповноважені на виконання функцій держави або місцевого самоврядування; 2) особи, які для цілей цього Закону прирівнюються до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування; 3) особи, які постійно або тимчасово обіймають посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, або спеціально уповноважені на виконання таких обов’язків у юридичних особах приватного права незалежно від організаційно-правової форми, а також інші особи, які не є службовими особами та які виконують роботу або надають послуги відповідно до договору з підприємством, установою, організацією, – у випадках, передбачених цим Законом. Такого суб’єкта можна притягнути до кримінальної відповідальності, керуючись Розділом ХI вищезазначеного закону. Але, складність такого притягнення,  полягає в тому, що законодавством не врегульовано перелік розглядуваних злочинів.

Слід зазначити, що порівняно із міжнародно-правовими документами, КК України не зараховує до корупційних такі злочини, як протекціонізм, підкуп виборців, підтримка та лобіювання інтересів тіньової економіки у відповідь на політичну підтримку. Тому, ми вважаємо, що до злочинів, пов’язаних з корупцією, у випадку вчинення їх спеціальним суб’єктом, що зазначений вище, слід віднести склади злочинів передбачені ст. 110-2 КК «Фінансування дій, вчинених з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади, зміни меж території або державного кордону України», ст. 160 КК «Підкуп виборця, учасника референдуму», ст. 209 КК «Легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом». Адже, кошти для фінансування, підкупу або відмивання (легалізації) можуть бути отримані через вчинення корупційного злочину.

На нашу думку, слід удосконалити законодавство у цій сфері згідно до міжнародних документів, адже наразі ніякого значення для кваліфікації цей вид правопорушення не має. Якщо за корупційні злочини, вичерпний перелік яких зазначений у примітці до ст. 45 КК, законом передбачено більш суворі вимоги при призначенні покарання, неможливість призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, то про злочини, пов’язані з корупцією нічого не йдеться.

 

Науковий керівник:                          д.ю.н., проф. Демидова Л. М.

 

 

Лозова Олена Сергіївна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКОЮ, 3 курс, 7 група

 

Характеристика та основні ознаки бандитизму

 

На сьогодні бандитизм є одним з найбільш небезпечних загальнокримінальних проявів організованної злочинності.

Відповідно до ст. 257 КК України бандитизмом є організація озброєної банди з метою нападу на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб, а також участь у такій банді або у вчинюваному нею нападі.

Під бандою розуміють озброєну злочинну організацію або організовану групу,яка має специфічні ознаки,а саме: 1) озброєність; 2) спеціальна мета,якою є напад на підприємства,установи,організації чи на окремих осіб.

Варто зазначити,що щоб зрозуміти,що є бандою,треба знати,що являє собою злочинна організація та організована група.

Банду слід вважати створеною з моменту досягнення її учасниками згоди щодо вчинення першого нападу за наявності планів щодо подальшої спільної злочинної діяльності такого ж характеру та за умови, що об'єднання набуло всіх обов'язкових ознак банди. При цьому не має значення, передувала створенню банди стадія існування об'єднання як організованої групи або злочинної організації чи банда одразу була створена як така.

Під злочинною організацією потрібно розуміти стійке ієрархічне об'єднання декількох осіб (п'ять і більше), члени якого або структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп.

Злочинну організацію слід вважати утвореною (створеною), якщо після досягнення особами згоди щодо вчинення першого тяжкого чи особливо тяжкого злочину, але до його закінчення об'єднання набуло всіх обов'язкових ознак такої організації. При цьому не має значення, передувала набуттю об'єднанням ознак злочинної організації стадія його існування як організованої групи чи зазначена організація була одразу створена як така.

Під організованою групою потрібно розуміти групу, в якій при готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об'єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об'єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи.

Проаналізувавши два визначення можна виділити таку ознаку як стійкість,яку потрібно розуміти для визначення чи підходить певне об'єднання для кваліфікації його як банди.

Під стійкістю організованої групи та злочинної організації потрібно розуміти здатністіь забезпечити стабільність і безпеку свого функціонування, тобто ефективно протидіяти факторам, що можуть їх дезорганізувати, як внутрішнім (наприклад, невизнання авторитету або наказів керівника, намагання окремих членів об'єднання відокремитись чи вийти з нього), так і зовнішнім (недотримання правил безпеки щодо дій правоохоронних органів, діяльність конкурентів по злочинному середовищу тощо). На здатність об'єднання протидіяти внутрішнім дезорганізуючим факторам указують, зокрема, такі ознаки: стабільний склад, тісні стосунки між його учасниками, їх централізоване підпорядкування, єдині для всіх правила поведінки, а також наявність плану злочинної діяльності і чіткий розподіл функцій учасників щодо його досягнення.

Ознаками зовнішньої стійкості злочинної організації можуть бути встановлення корупційних зв'язків в органах влади, наявність каналів обміну інформацією щодо діяльності конкурентів по злочинному середовищу, створення нелегальних (тіньових) страхових фондів та визначення порядку їх наповнення й використання тощо.

Дослідивши загальні ознаки організованої групи та злочинної організації,треба приділити увагу спеціальним ознакам,які характеризують зазначені об'єднання як банду,а саме: 1) озброєність; 2) мета нападу на підприємства,установи,організації чи на окремих осіб.

Озброєність банди характеризується двома моментами. Об'єктивно банда буде озброєна тоді, коли хоча б у одного з її учасників є предмети, які спеціально пристосовані для враження людей, не мають іншого (господарського, спортивного) призначення та на які поширюється спеціальний правовий режим (вони є об'єктом дозвільної системи або носіння їх громадянам заборонено).

Це вогнепальна і холодна військова, мисливська і спортивна зброя, саморобна чи перероблена зброя (зокрема обрізи). Наявність пневматичних чи газових рушниць, пістолетів, револьверів, метальних, електрошокових чи інших аналогічних пристроїв має враховуватися як озброєність банди за умови, що вони належать до типів, використання яких громадянами потребує спеціального дозволу (зокрема пневматична зброя зі швидкістю польоту кулі понад 100 м/сек, газові пістолети і револьвери, газові балони, споряджені газом нервово-паралітичної дії) Використання бандитами зброї, на яку в установленому порядку видано дозвіл, не виключає озброєності банди. За суб'єктивною ознакою озброєність банди передбачає, що про наявність зброї і готовність її застосувати знають інші члени банди.

Мета нападу на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб означає, що банда прагне досягнути злочинного результату за допомогою насильства або створення реальної загрози його застосування, діяти раптово, агресивно.

Отже, банда належить до такої форми співучасті, як вчинення злочину організованою групою осіб. Ознаками банди, які характеризують її як органі- зовану групу, виступають множинність учасників (три і більше), об’єднаність єдиним планом з розподілом функцій, наявність лідера, наявність вну- трішніх форм поведінки, стійкість, озброєність, наявність спеціальної мети створення – вчинення нападів на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб.

 

 

Мачіха Назарій Андрійович

Національний юридичний університет

 імені Ярослава Мудрого,

 Військово-юридичний факультет,

2 курс, 1 група

 

ДО ПИТАННЯ ЩОДО ЗАКОНОДАВЧОГО ВИЗНАЧЕННЯ МНОЖИННОСТІ ЗЛОЧИНІВ

 

Вивчення ст.32-35 КК України свідчить про певні проблеми із законодавчим визначенням повторності злочинів та їх відмежуванням від сукупності злочинів та рецидиву.

Повторність злочинів це вид множинності злочинів для якого характерні такі ознаки як: вчинення двох і більше злочинів; злочини передбачені тією самою статтею або частиною статті Особливої частини КК, або ж, як виняток, різними статтями КК; злочини вчинені в різний час; хоча б два з них зберігають кримінально-правове значення; не має значення чи засуджена ця особа за раніше вчинений злочин.

Відмежування повторності злочинів від сукупності злочинів та рецидиву, в деяких випадках, є досить складним і виникає питання відмежувати цей вид множинності злочинів від сукупності злочинів та рецидиву; чому зміст повторності злочинів визначено таким чином, що вчинення особою двох або більше злочинів за відповідних умов утворює і повторність злочинів, і сукупність або повторність злочинів, і рецидив; в яких випадках повторне вчинення двох і більше самостійних злочинів належить кваліфікувати за ознаками повторності злочинів, а в яких як одиничний продовжуваний злочин.

На суспільну небезпечність повторності злочинів впливають такі чинники: кількість злочинів, що її утворюють; види таких злочинів(тотожні однорідні); час, що пройшов між їх вчиненням; наявність чи відсутність судимостей, час, що пройшов між ними, а також час, що пройшов після останнього засудження, зняття чи погашення судимості тощо.

Через недосконале законодавче визначення повторності злочинів цей вид множинності є найбільш дискусійним. У зв’язку з чим у судовій практиці виникають помилки в юридичній оцінці тотожних та однорідних злочинів, що нерідко обумовлює винесення необґрунтованих вироків і призначення несправедливого покарання.

У теорії кримінального права запропоновані різні варіанти вирішення проблем пов’язаних із кваліфікацією повторності аж до виключення із КК даного виду множинності злочинів.

Проте, на нашу думку виключення повторності злочинів із VII розділу Загальної частини КК буде неефективною, адже це послабить заходи кримінального примусу і точність юридичної оцінки вчиненого.

Тому, оптимальним рішенням, вважається подальше вдосконалення кримінального закону, а саме, відмежування повторності злочинів від таких видів як сукупності злочинів та рецидиву.

Вдалим було б визнання лише тотожних злочинів повторністю злочинів, а однорідні злочини доцільно вважати лише сукупністю. До питання відмежування повторності злочинів від рецидиву, то визнавати повторністю злочинів лише злочини, за які особа не мала судимості.

Відмежування трьох видів множинності злочинності один від одного, дасть можливість правильно кваліфікувати злочини.

 

Науковий керівник:                                           доц. Зінченко І. О.

 

 

Невзоров Іван Васильович,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

3 курс, 17 група 1 факультет

 

Обґрунтованість підозри: проблемні моменти практичного застосування

 

Особа повідомляється про підозру на підставі внутрішнього переконання слідчого та/або прокурора, яке формується відповідно до зібраних у кримінальному провадженні доказів, тому підозра є завжди суб’єктивною і може не відображати об’єктивну дійсність. Таким чином, актуальною є визначення критеріїв доцільності та обґрунтованості повідомлення особи про підозру у зв’язку з фактичною відсутністю правового механізму її оскарження.

Повідомлення особи про підозру є попереднім висновком про причетність конкретної особи до вчинення кримінального правопорушення. Ч.1 ст.276 КПК України визначає, що повідомлення про підозру здійснюється у таких випадках:1) затримання особи на місці вчинення кримінального правопорушення чи безпосередньо після його вчинення; 2) обрання до особи одного з передбачених цим Кодексом запобіжних заходів; 3) наявності достатніх доказів для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення. Таким чином, підозра повинна бути обґрунтованою. В першому випадку закон встановлює чітку підставу, за якої повідомлення про підозру є обґрунтованим, а у другому та третьому випадку підстави за яких можна вважати підозру обґрунтованою залишаються на розсуд слідчого або прокурора. У п.3 ч.1 ст.276 КПК України закон прямо визначає вимогу щодо обґрунтованості підозри: «наявності достатніх доказів для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення». Якщо ж про підозру повідомляється особа у разі обрання щодо неї запобіжного заходу, у клопотанні слідчого також мають бути такі достатні докази, оскільки КПК України встановлює, що підставою для застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення (ч.2 ст.177 КПК України).

Проте практика склалась таким чином, що суди рідко відмовляють прокурору або слідчому у задоволенні клопотання з підстав недоведеності у судовому засіданні обставин, які свідчать про обґрунтованість підозри. Зазвичай, пред'явлення стороною обвинувачення письмового повідомлення про підозру, сприймається суддями як доказ обґрунтованості підозри. Судді пояснюють це тим, що вони не зобов'язані на етапі вирішення клопотання з'ясовувати питання винуватості чи невинуватості особи у вчиненні злочину, а тому, на їх думку, в судовому засіданні не підлягають оцінці на предмет обґрунтованості обставини, які послужили причиною пред'явлення підозри. Проте така думка не узгоджується із чинним законодавством, яке ставить обґрунтованість як невід’ємну ознаку підозри, що випливає із ч.1 ст.178 та п.1 ч.1 ст.194 КПК України, а також безпосередньо із ч.1 ст.276 КПК України.

Європейський Суд з прав людини у рішенні Фокс, Кемпбел і Хартлі проти Сполученого Королівства, а також Нечипорук і Йонкало проти України дійшов висновку, що обґрунтованість підозри передбачає «наявність фактів або інформації, які переконують об’єктивного спостерігача, що, можливо, відповідна особа вчинила правопорушення. Однак те, що може вважатися «обґрунтованим», залежить від сукупності обставин». Таким чином, ЄСПЛ вказав на те, що визначення обґрунтованості підозри є індивідуальним для кожного конкретного випадку. Слідчий у процесі прийняття рішення про повідомлення про підозру повинен здійснити первинну оцінку доказів щодо їх належності, допустимості, достовірності та достатності.

Таким чином, критерії доцільності та обґрунтованості повідомлення про підозру є індивідуально визначеними для кожної конкретної справи і мають ґрунтуватись на принципах справедливості та розумності. В результаті даного обґрунтування у об’єктивного спостерігача має виникнути усвідомлення високої ймовірності того, що саме цей підозрюваний є винним у кримінальному правопорушенні.

 

Науковий керівник:                            к.ю.н., ас. Беспалько І. Л.

 

 

Новікова Катерина Юріївна

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

Факультет підготовки кадрів для

Державної пенітенціарної служби України
3 курс 3 група

 

ВІДПОВІДНІСТЬ СТАТТІ КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ «ДОВЕДЕННЯ ДО САМОГУБСТВА» РЕАЛІЯМ СЬОГОДЕННЯ

 

Ст.120 Кримінального Кодексу України охоплює поняття “Доведення до самогубства”

Ця стаття містить у собі три частини, кожна наступна з яких має кваліфікуючі ознаки. Частина 2 передбачає – «Те саме діяння, вчинене щодо особи, яка перебувала в матеріальній або іншій залежності від винуватого, або щодо двох або більше осіб”. Частина 3 визначає –  “Діяння, передбачене частинами першою або другою цієї статті, якщо воно було вчинене щодо неповнолітнього”.

На мою думку, необхідно внести зміни, а саме – доповнення у статтю 120, з огляду на зростання обігу інформації у ЗМІ та телекомунікаціях, та інших джерел, стали частішати випадки доведення до самогубства через соціальні мережі.

Кіберполіція щодня отримує близько 70 повідомлень щодо зникнення дітей, які можуть бути причетними до так званих "груп смерті" у соціальних мережах. З цих 70 повідомлень на день майже 15-20% підтверджуються. "групи смерті" – це спільноти, зосереджені переважно у мережі «Вконтакте», розраховані на підлітків. Починається все з того, що їхні адміністратори дають учасникам груп травматичні "завдання" – наприклад, свідомо порізати собі руки лезом, відзнявши усе це на фото або відео. Кінцевою метою "гри" є доведення дитини до самогубства, яке вона також повинна зафіксувати на камеру. Вперше про "групи смерті" на кшталт спільнот “Синий кит”, “Тихий дом”, “Разбуди меня в 4:20” заговорили ще у травні 2016 року в Росії. 

Тоді російське видання “Новая Газета” опублікувало масштабне розслідування, де був описаний принцип дій таких спільнот. Зазвичай вони об'єднані спільною символікою – це кити. Цей символ обраний невипадково, адже кити – одні з небагатьох видів ссавців, що можуть звести рахунки з життям, самовільно викидаючись на берег. Подібні групи щодня блокуються адміністрацію через звернення правоохоронних органів, але їм на заміну з’являються нові.

Я вважаю, що саме через ці обставини, ст.120 ККУ не відповідає реаліям сьогодення. Науковці: Сташис В.В., Борисов В.І., виклали у коментарі до Кримінального Кодексу України , тлумачення видів діянь диспозиції статті  1) Жорстоке поводження може проявитися у безжальних, грубих діяннях винного, які спричиняють потерпілому фізичні чи психічні страждання – мордування, позбавлення їжі, ліків, води, сну, одягу, житла, систематичне нанесення тілесних ушкоджень чи побоїв, примушування до вчинення дій сексуального характеру тощо. 2) Примус до протиправних дій – домагання від іншої особи шляхом погрози, насильства чи інших подібних дій вчинити дії, які заборонені чинним законодавством.3)Систематичне приниження людської гідності полягає, зокрема, у багаторазових образах, глумлінні над потерпілим, цькуванні, поширенні наклепницьких вигадок, іншому принизливому ставленні до потерпілого. Проте я вважаю недоцільним використовувати слова «людської гідності», оскільки це поняття є морально-етичною категорією, яке властиве виключно  людині і не може мати відношення до неживих предметів. Дивлячись на це, у статті 120 слід закріпити слова «приниження гідності».

Щодо форми вини, я вважаю, що слід застосовувати змішану форму вини. Тобто особа має різне ставлення окремо щодо свого діяння і його наслідків, які його викликали. Таким чином, діяння спрямоване на заподіяння психічних або психічних страждань і травм і здійснює всі дії для реалізації свого бажання. При цьому особа не передбачує можливості смерті потерпілого, хоча міг і повинен був це передбачити.

Я вважаю, що диспозиції ст. 120 не вистачає доповненого переліку видій діянь, якими може вчинюватись злочин. Розглядаючи приклад соціальних мереж, то доведення до самогубства може вчинюватись шляхом обману, підкупу та саме сприянням вчиненню самогубства.

Також актуальним питання залишається притягнення до відповідальності осіб (адміністраторів та «кураторів» груп) як підбурювачів,пособників або організаторів. На мою думку це вирішується з обсягом та видами дій, які вони виконали.(Адміністратор групи – організатор, «куратор» – підбурювач або пособник).

Єдиний документ, який підіймав питання щодо внесення змін до ст.120 ККУ є  Проект Закону №4088 «Про внесення змін до Кримінального Кодексу (щодо встановлення кримінальної відповідальності за сприяння вчиненню самогубства)» який був поданий депутатами Силантьєвим Д.С., Ляшко О.В.,Литвином В.М. до Верховної Ради України 17.02.2016 і з 19.02.2016 знаходиться на стадії ознайомлення.

Але я не погоджуюсь із формулюванням, яке депутати навели у проекті – «будь-якого сприяння вчиненню самогубства» тому, що воно включає дуже широкий перелік дій, які можуть підходять під це поняття,що викличе проблеми застосування статті на практиці. Втім, я вважаю дуже вдалим підібрана заміна слів «замах на самогубство» на «спроба самогубства». Адже Закон застосовує його щодо визначення етапів скоєння злочину.

На мою думку, це питання є дуже актуальним з огляду на те, як стрімко розвивається спілкування людей у мережі Інтернет. Через високу латентність доведення до самогубства та відсутність норми  в ККУ, яка б давала можливість притягати до відповідальності за доведення до самогубства через мережу Інтернет, оцінити реальну ситуацію і стан проблеми вкрай складно.

На сьогоднішній день притягти до кримінальної відповідальності підозрюваного неможливо, через відсутність в диспозиції статті 120 ККУ дій, які виконуються. Враховуючи світову тенденцію до росту злочинності в мережі Інтернет та появі нового способу доведення до самогубства, необхідно своєчасно вносити зміни до кримінального законодавства, які будуть відповідати сучасним викликам з боку злочинців.

Отже, необхідно внести зміни до статті 120 та додати до диспозиції частини першої слова «або шляхом підкупу, обману,залякування а також сприяння вчиненню самогубства наданням вказівок» та виключити слово «систематичне» щодо приниження гідності. А так як доведення до самогубства через «групи смерті» виконуються не одною особою, а декількома, які іменуються «кураторами»,що видають небезпечні та смертельні завдання необхідно вважати це злочином вчиненим у співучасті. Злочин потрібно вважати закінченням з моменту виконання об’єктивної сторони.

 

Науковий керівник:                               к.ю.н., ас. Крайник Г. С.

 

 

Острожна Ганна Миколаївна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 4 курс, 7 група

 

ПОНЯТТЯ ВИМАГАННЯ ТА ЙОГО ВИДИ

 

На даний момент одним із провідних напрямів діяльності правоохоронних органів в Україні є боротьба з корупцією. З огляду на це зростає необхідність більш детального аналізу складів корупційних та пов'язаних з корупцією  злочинів.

Актуальним залишається питання співвідношення підкупу та вимагання неправомірної вигоди і  встановлення особливостей цих складів злочину. Так, відповідно до ч. 3 ст. 368 КК України, визначено покарання за діяння, передбачене частиною першою або другою цієї статті, предметом якого була неправомірна вигода у великому розмірі або вчинене службовою особою, яка займає відповідальне становище, або за попередньою змовою групою осіб, або повторно, або поєднане з вимаганням неправомірної вигоди.

Враховуючи вищенаведене, доцільним є поглиблене вивчення інституту вимагання неправомірної вигоди, визначення його поняття та видів. Верховним Судом України у 2013 році у журналах "Вісник України" № 8 і 10 було опубліковано правові позиції із зазначених питань. На жаль, наразі відсутні монографічні дослідження у цьому напрямі.

Щодо поняття вимагання неправомірної вигоди, то його визначення надано в п.5 примітки до ст.354 КК України. Під вимаганням неправомірної вигоди слід розуміти вимогу щодо надання неправомірної вигоди з погрозою вчинення дій або бездіяльності з використанням свого становища, наданих повноважень, влади, службового становища стосовно особи, яка надає неправомірну вигоду, або умисне створення умов, за яких особа вимушена надати неправомірну вигоду з метою запобігання шкідливим наслідкам щодо своїх прав і законних інтересів. [1]

Фактично, у примітці при визначенні поняття наведені безпосередньо види вимагання неправомірної вигоди, а саме:

  1. Вимога надання неправомірної вигоди, що поєднана із погрозою вчинення дій або бездіяльності з використанням свого становища, наданих повноважень, влади, службового становища стосовно особи, яка надає неправомірну вигоду.
  2. Умисне створення умов, за яких особа вимушена надати неправомірну вигоду з метою запобігання шкідливим наслідкам щодо своїх прав і законних інтересів.[1]

В окремих випадках вимагання як умисне створення умов може поєднуватися із вчиненням інших злочинів, що потребують додаткової кваліфікації, а саме передбачених ч.2 ст.183, ч.1 ст.184 КК України.

Стосовно суттєвих ознак вимагання, які дозволяють відмежувати цей склад злочину від підкупу, варто звернути увагу на  об'єктивну та суб'єктивну сторони складу злочину. Так, відповідно до висновків Верховного Суду України, у розумінні вимагання неправомірної вигоди визначальним є зміст прав та інтересів особи (їх законність чи незаконність) і реалізація (захист) цих прав та інтересів через неправомірну вигоду. [2] Саме законність прав та інтересів, які захищає суб’єкт  шляхом надання неправомірної вигоди, має бути однією з основних та обов’язкових ознак вимагання. На відміну від цього, якщо суб’єкт, який надає неправомірну вигоду, зацікавлений у незаконній, неправомірній поведінці службової особи, прагне обійти закон, домогтися своїх незаконних інтересів тощо, вимагання неправомірної вигоди виключається.[3]За наявності такої зацікавленості діяння слід кваліфікувати як підкуп. 

Щодо суб'єктивної сторони, достатньо порівняти відповідні елементи складів злочину в підкупі та вимаганні. Відмінність полягає безпосередньо у мотивах взаємодії суб'єктів та їх ставленні для цього. Так, наприклад, при підкупі матиме місце, по-перше, як уже зазначалося, зацікавленість суб'єкта, який надає неправомірну вигоду, у незаконній поведінці службової особи, а по-друге, взаємодія суб'єктів відбуватиметься добровільно, за взаємною згодою.  Натомість вимагання виключає добровільність за самим визначенням, при вимаганні суб'єкт, який надає неправомірну вигоду, змушений діяти у такий спосіб, як зазначалося вище, з метою захисту своїх прав та законних інтересів, оскільки службова особа погрожує завдати їм шкоди своїми діями або бездіяльністю або створює такі умови, за яких особа змушена вдатися до такого способу захисту.

Варто звернути увагу, що для вимагання властива ультимативність вимоги службової особи до суб'єкта, що надає неправомірну вигоду, обмеження його можливості у правомірний  спосіб реалізувати свої права та законні інтереси.

Таким чином, вимагання неправомірної вигоди як склад злочину характеризується наявністю поняття і видів, визначених  законодавцем,та комплексом властивих саме йому ознак, що дозволяє відмежувати його від інших складів злочину. З метою вдосконалення законодавчої регламентації у цій сфері, і враховуючи  напрацювання з цього приводу Верховного Суду України, доцільним є внести зміни до Кримінального кодексу України у вигляді статті, присвяченій безпосередньо вимаганню як складу злочину. 

 

Список використаної літератури:

  1. Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 № 2341-III [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/2341-14
  2. Судова практика. Рішення у кримінальних справах. Злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов'язаних з наданням публічних послуг// Вісник Верховного Суду України. – 2013. – № 8(156). – с.22.
  3. Судова практика. Рішення у кримінальних справах. Злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов'язаних з наданням публічних послуг// Вісник Верховного Суду України. – 2013. – № 10(158). – с.12-13.

 

Науковий керівник:                      к.ю.н., асистент В’юник М. В.

 

 

Радєва Альона Сергіївна,

Національного юридичного університету

 імені Ярослава Мудрого,

Слідчо-криміналістичний інститут, 4 курс, 7 група

 

НЕПРАВОМІРНА ВИГОДА ЯК ПРЕДМЕТ КОРУПЦІЙНИХ ЗЛОЧИНІВ

 

В Україні, як і в усьому світі, корупцію віднесено до головних політичних, економічних і соціальних проблем, яка загрожує національній безпеці, демократичному розвитку держави та суспільства. Тому однією з найгостріших проблем сучасного українського суспільства, на вирішення якої спрямовуються неабиякі зусилля, є проблема подолання корупції. Проблема корумпованості влади в оцінках наших громадян виступає навіть більш гостро, ніж традиційно болючі для українського суспільства високий рівень цін, безробіття та ріст злочинності. На міжнародному рівні Україна також користується репутацією однієї із найкорумпованіших держав світу. Це також підтверджено авторитетними міжнародними та національними дослідженнями.

Проблема корупції, шляхи її подолання та протидії стала предметом дослідження таких вчених, як: В. І. Тютюгін, О. Ю. Шостко, Ю. П. Дзюба, В. В. Пивоваров, І. В. Бантишев, А. В. Гур’єва, З. Б. Демичева, М. В. Маринюк, М. І. Мельник, Ю. П. Мірошник, В. Л. Ортинський, С. П. Пилипчак, О. Й. Хомин, В. А. Щербань та ін.

За офіційною статистикою злочини з ознаками  корупційної складової становлять близько 7,65% від всієї кількості облікованих кримінальних справ, але слід зауважити, що корупційні злочини характеризуються дуже високим рівнем латентності. У зв’язку з цим Верховна Рада України прийняла низку законів, спрямованих на запобігання та протидію корупції, які вносять зміни до багатьох нормативно-правових актів, зокрема, до Кримінального кодексу України (далі – КК України). У результаті таких змін українська юридична термінологія поповнилась новими термінами, серед них – «неправомірна вигода», за одержання якої передбачена кримінальна відповідальність.

Відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо приведення національного законодавства у відповідність із стандартами Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією» від 18 квітня 2013 р. № 221-VII, що набув чинності з 18 травня 2013 р., слово «хабар» у Кримінальному кодексі України (далі – КК України) та інших нормативних актах України замінено на словосполучення «неправомірна вигода» [1].

Неправомірна вигода за ст. 1 Закону України «Про запобігання корупції» – грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи, будь-які інші вигоди нематеріального чи не грошового характеру, які обіцяють, пропонують, надають або одержують без законних на те підстав [2]. Розглянемо кожний з елементів більш детально.

Грошові кошти віднесені до майна і є його різновидом. Згідно з ч. 1 ст. 192 Цивільного кодексу України законним платіжним засобом, обов’язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України – гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, передбачених законом [3]. Майном, як особливим об’єктом, вважається окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки [3]. Перевагами визнаються особливі привілеї, що створюють додаткові можливості для конкретних осіб, які вигідно відрізняють їх від інших. До переваг можна віднести, наприклад, безпідставне надання чергової відпустки в літній період всупереч встановленому графіку. Пільги складають додаткові права або повне чи часткове звільнення від виконання певних обов’язків, що надаються окремим категоріям осіб (наприклад, звільнення від сплати комунальних платежів у будинках відомчого житлового фонду). Послугами ж є діяльність виконавця з надання замовнику певного блага, яке споживається в процесі вчинення цієї діяльності. Послуги можуть бути матеріального (наприклад, ремонт квартири, транспортного засобу, побутової техніки) або нематеріального (наприклад, перевірка приміщення на наявність спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації, надання професійних консультацій) характеру [5, с. 797]. Нематеріальними активами є право власності на результати інтелектуальної діяльності, у тому числі промислової власності, а також інші аналогічні права, визнані об’єктом права власності (інтелектуальної власності), право користування майном та майновими правами платника податку в установленому законодавством порядку, у тому числі набуті в установленому законодавством порядку права користування природними ресурсами, майном та майновими правами [6].

Таке нововведення отримало як підтримку, так і гостру критику з боку практиків та науковців. Зокрема, віднесення послуг, пільг чи переваг нематеріального характеру до предмету складу злочину, передбаченого ст. 368 КК України, а саме «неправомірної вигоди» ускладнює, а то й унеможливлює визначення значного, великого та особливо великого розміру вигоди нематеріального характеру, оскільки такі поняття лише вносять плутанину та ускладнюють роботу правозастосовних органів у частині доказування наявності кваліфікуючих та особливо кваліфікуючих ознак [9, с. 195].

Аналіз КК України засвідчує, що поняття неправомірної вигоди є родовим, оскільки охоплює нерозривно пов’язані між собою склади злочинів, а саме: підкуп працівника державного підприємства установи чи організації (ст. 354 КК України), прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою (ст. 368 КК України), підкуп службової особи юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми (ст. 368-3 КК України), підкуп особи, яка надає публічні послуги (ст. 368-4 КК України) пропозиція або надання неправомірної вигоди службовій особі (ст. 369 КК України), зловживання впливом (ст. 369-2 КК України) та провокація підкупу (ст. 370 КК України).

Окрім цього, у примітці до ст. 368 КК України закріплений критерій визначення неправомірної вигоди у значному, великому та особливо великому розмірах. Зокрема, неправомірною вигодою у значному розмірі вважаються грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи, що їх без законних на те підстав обіцяють, пропонують, надають або одержують безоплатно чи за ціною, нижчою за мінімальну ринкову, на суму, що перевищує сто неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, у великому розмірі – на суму, що перевищує двісті неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, в особливо великому розмірі – на суму, що перевищує п’ятсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян [6, с. 130].

Поняття «хабар» і «неправомірна вигода» відрізняються між собою тим, що хабар є вужчим за змістом, оскільки охоплює собою лише незаконну винагороду, яка має, в основному, матеріальний характер (гроші, матеріальні цінності, документи, які  надають право тримати майно, будь-які дії майнового характеру та ін.), а «неправомірну вигоду» можуть становити блага як матеріального, так і нематеріального (переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи тощо) характеру.

Отже, результатом внесення змін до антикорупційного законодавства стало: 1) заміна поняття «хабарництва» на «неправомірну вигоду»; 2) предметом злочину є не тільки одержання матеріальних благ, а й вигоди немайнового характеру; 3) кримінальна відповідальність встановлюється не тільки за давання або отримання, а й за пропозицію чи обіцянку такої неправомірної вигоди; 4) розширено перелік суб’єктів одержання неправомірної вигоди (відтепер це не тільки службова особа, а й будь-який працівник державного підприємства, установи чи організації).

Таким чином, проведений аналіз засвідчує, що неправомірна вигода є складним системним поняттям, що поєднує декілька кримінально караних діянь, усвідомлення змісту яких є можливим завдяки аналізу законодавства, а також відповідної наукової літератури.

Список використаної літератури:

  1. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо приведення національного законодавства у відповідність із стандартами Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією : Закон України від 18 квітня 2013 р. № 221-VII // Голос України. – 2013. – 17 трав. (№ 90 (5590)).
  2. Про запобігання корупції: Закон України від 14 жовтня 2014 року №1700- VII [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/1700-18  – Заголовок з екрану. (Дата звернення 28.03.2017 р.).
  3. Цивільний кодекс України від 16 cічня 2003 р. // Офіц. вісн. України. – 2003. – №11. – Ст. 461.
  4. Податковий кодекс України : від 02.12.2012 р., № 2755–VI // Голос України. –14.12.2010. – № 229–230.
  5. Кримінальний кодекс України : науково-практичний коментар: у 2 т. / за заг. Ред. В. Я. Тація, В. П. Пшонки, В. І. Борисова, В. І. Тютюгіна. – 5-те вид., допов. – Харків : Право, 2013. – Т. 2 : Особлива частина / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, В. І. Тютюгін та ін. – 2013. – 1040 с.
  6. Желік М. Б. Обсяг поняття "неправомірна вигода" за кримінальним правом України / М. Б. Желік // Наше право. – 2016. – № 1. – С. 129-133. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nashp_2016_1_24  – Заголовок з екрану. (Дата звернення 28.03.2017 р.).
  7. Загороднюк С. О. Неправомірна вигода як предмет корупційних злочинів / С. О. Загороднюк // Південноукраїнський правничий часопис. – 2014. – № 2. – С. 47-49. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Pupch_2014_2_16  – Заголовок з екрану. (Дата звернення 28.03.2017 р.)
  8. Киричко В. М. Кримінальна відповідальність за корупцію / В. М. Киричко. – Харків : Право, 2013. – 424 с.
  9. Крайник Г. С. Неправомірна вигода як предмет корупційних злочинів в Україні / Г. С. Крайник // Питання боротьби зі злочинністю : зб. наук. пр. – Харків, 2014. – Вип. 27. – С. 192–201.
  10. Титаренко О. О. Пропозиція надання неправомірної вигоди згідно діючого антикорупційного законодавства України / О. О. Титаренко // Міжнародний юридичний вісник: збірник наукових праць Національного університету державної податкової служби України. – 2015. – Вип. 1. – С. 134-138. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/muvnudp_2015_1_23 – Заголовок з екрану. (Дата звернення 28.03.2017 р.).

 

    Науковий керівник:                                      асистент Кулик К. Д.

 

 

 

 

Раєвська Вероніка Павлівна

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКОЮ, 2 курс, 16 група

 

Злочини проти особистої безпеки у віртуальному просторі

 

            Щоденне користування гаджетами, на перший погляд таке звичайне, дещо схоже на прогулянку містом: усі знають, що на кожному кроці може вартувати небезпека, але іншого виходу, як продовжувати свій шлях далі, прямуючи до пункту призначення, немає. І ми кожного дня продовжуємо виходити з кімнати, сподіваючись, що сьогодні не ми станемо жертвою злочину, відвернути який, найчастіше, не в наших силах. У чому ж відмінність від користування комп’ютерними системами(відповідно до статті 1 Конвенції про кіберзлочинність, «комп'ютерна система» означає будь-який пристрій або групу взаємно поєднаних або пов'язаних пристроїв, один чи більш з яких, відповідно до певної програми, виконує автоматичну обробку даних)? У тому, що лише незначна частина користувачів усвідомлює, наражає себе кожна людина, яка, здавалося б, просто гортає сторінки віртуального друга. До того ж, забезпечити безпеку комп’ютерних даних, хоча і набагато жорсткішими засобами, ніж ті, що запроваджено для регулювання матеріальних відносин, але можливо.
            Головна проблема полягає у тому, що основна маса людей усвідомлює лише «глибокі зміни,  спричинені переходом на  цифрові технології, конвергенцією і глобалізацією комп'ютерних мереж, яке продовжується», але ніяк не наслідки цього. Ми щодня ділимося особистою інформацією у соціальних мережах, хизуємося здобутками та тілом, викладаючи та надсилаючи фото, переглядаємо рекламу, не заглиблюючись у її зміст та призначення і використовуємо незаконно (хоч і не завжди нами) отримані твори мистецтва або кінематографії. Вже десяток років подібні дії стали невід’ємною частиною повсякденного життя користувача Інтернет – простору, але усвідомлення того що усе це може, з легкою руки зловмисника, бути використане проти нас та наших близьких або навіть ми, самі того не бажаючи, стати співучасниками злочину нового покоління залишається поза щоденними проблемами. Ми звикли, шо надаючи інформацію до державних органів, нам гарантується конфіденційність та спокійний сон, оскільки турбуватися за дотримання конституційного права на захист його особистих даних не варто боятися. То чому ж ми не можемо бути спокійні за віртуальний простір? Невже міжнародне та національне законодавство не може врегулювати структуру, яка була створена після виникнення та урегулювання традиційних сфер права? Мої особисті спостереження закінчились висновком про те, що світ намагається це зробити і намагається досить гідно.
            Варто звернути увагу на Конвенція про кіберзлочинність, визначення, дані у якій, я вже використовувала у своїй роботі. Конвенцією передбачається надання повноважень, достатніх для ефективної боротьби зі злочинами у сфері інформаційно – телекомунікаційних  технологій як на внутрішньодержавному, так і міжнародному рівнях, укладення домовленостей щодо дієвого міжнародного співробітництва. Згідно із зазначеною Конвенцією сторони співробітничають шляхом застосування відповідних міжнародних документів щодо міжнародного співробітництва у кримінальних питаннях, угод, укладених на основі єдиного чи взаємного законодавства, а також внутрішньодержавного законодавства з метою розслідування або переслідування кримінальних правопорушень, пов’язаних з комп’ютерними системами і даними, збирання доказів у електронній формі. Сторони надають взаємну допомогу щодо збирання даних про рух інформації в реальному масштабі часу, пов’язаних із зазначеною передачею інформації на їх території, яка передається за допомогою комп’ютерної системи. Допомога регулюється умовами і процедурами, передбаченими внутрішньодержавним законодавством.
            Наразі не існує загальноприйнятого визначення навіть базового поняття кіберпростору, не кажучи про інші, ціла низка яких настільки активно застосовується в публіцистиці, що поступово губиться можливість їх наукового осмислення. Багато питань постає й довкола спроб перенести класичні види протистоянь і загроз у реальність кіберпростору. Законодавцю варто приділяти більше уваги сферам, що розвиваються та контролювати їх, забезпечувати безпеку не лише у матеріальному світі, а й у віртуальному

 

 

Ситник Роман Валерійович

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ВЮФ, 1 курс, 2 група

 

НЕДОЛІКИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

В СФЕРІ СУДОВОГО КОНТРОЛЮ ЗА ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ

 

Однією із складових системи національної безпеки є посилення демократичного цивільного контролю за діяльністю у сфері державної безпеки. Враховуючи євроінтеграційні спрямування України, вагомого значення набуває потреба наближення (шляхом гармонізації, уніфікації, аккультурації) національного законодавства до стандартів ЄС і НАТО. Судовий контроль відіграє важливу роль у комплексі органів, які контролюють оперативно-розшукову діяльність різних збройних структур. Насамперед, це сприяє підвищенню довіри населення до держави, підвищує рівень демократії, збільшує можливість захисту прав і свобод людини та громадянина, створює перешкоди для зловживання повноваженнями спецструктур. Метою  дослідження є удосконалення законодавства України. Законність використання оперативно-розшукової діяльності –  важливе питання, підхід до якого має бути більш ніж серйозний. Оскільки найменше неправильне трактування правових засад може негативно вплинути на життя людини, її особистий простір, безпідставне порушення її Конституційних прав. Потрібно звести до мінімуму зловживання правом у даній сфері діяльності. Правове регулювання судового контролю за оперативно-розшуковою діяльністю потребує доопрацювання.

Метою даного дослідження є пошук вирішення правових колізій і прогалин щодо судового контролю в процесі здійснення оперативно-розшукової діяльності різними силовими структурами, удосконалення законодавства України у цій галузі.

Серед українських авторів, які займаються дослідженням даного питання, слід виділити праці О.М. Бандурки, О.Ф. Долженкова, В.Ю. Журавльова, В.Л. Ортинського та цілого ряду інших.В українській мові слово «контроль» має значення перевірки, а також спостереження з метою перевірки, контроль над звітністю, громадський контроль, державний контроль.

Контроль – як функція управління – являє собою спостереження, а також перевірку відповідності діяльності підлеглих та структурних підрозділів прийнятим управлінським рішенням.

Судовий контроль – це регламентовані нормативно-правовими актами правовідносини, що виникають між судом та оперативними підрозділами при виконанні їх функцій,  тобто це спосіб у який суд має можливість реагувати на ті порушення, що допускаються у сфері здійснення владних повноважень, і відповідним чином корегувати зміст цих правовідносин.Метою судового контролю є забезпечення прав та свобод людини і громадянина, законності та обґрунтованості обмеження конституційних прав осіб при проведенні оперативно-розшукових заходів.

Сучасний судовий контроль представлений в усіх міжнародних документах, що присвячені судовій системі, зокрема в документах ООН, щодо захисту прав та свобод людини та організації правосуддя, документах Ради Європи, Європейського Союзу, в Конституції України функцію контролю за обмеженням прав громадян віднесено до компетенції судових органів.

В колишньому СРСР і до утворення незалежної України оперативно-розшукова діяльність здійснювалась у широкому масштабі, проте на законодавчому рівні такі заходи визначені не були, а регулювались лише  на рівні відомчих актів правоохоронних органів.

18 лютого 1992 року було прийнято Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність»[1],яким легалізована негласна оперативно-розшукова діяльність, яка здійснювалась на підставі внутрішньовідомчих нормативних актів правоохоронних органів (МВС, СБУ), а також збільшилась кількість державних органів, яким надано право здійснювати оперативно-розшукову діяльність (крім оперативних підрозділів Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України і Служби зовнішньої розвідки – також відповідним підрозділам Державної прикордонної служби, управління державної охорони, податкової міліції, органів і установ Державного департаменту України з питань виконання покарань, розвідувального органу Міністерства оборони).

Згаданий Закон України зазнав змін та доповнень після прийняття 1 квітня 2012 року нового Кримінально-процесуального кодексу України, а також «Інструкції про організацію проведення негласних слідчих (розшукових) дій та використання їх результатів у кримінальному провадженні».[4]

 У статті 14 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» функцію нагляду за додержанням законів під час проведення оперативно-розшукової діяльності покладено на органи прокуратури, починаючи від Генерального прокурора до прокуратур обласного рівня, а роль і місце суду в цьому питанні залишилось не визначеними.

Разом з тим, у тексті Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» містяться вимоги про необхідність:
а) виконувати письмові доручення слідчого, вказівки прокурора та  ухвали слідчого судді суду і запити повноважних державних органів, установта організацій про проведення оперативно-розшукових заходів; [1; п.2 ч.1 ст.7] ,
б)отримання дозволу слідчого судді в порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом Українина витребовування документів та даних, що характеризують діяльністьпідприємств,  установ,  організацій,  а також спосіб життя окремих осіб,  підозрюваних  у підготовці або вчиненні злочину, джерело та розміри  їх доходів, із залишенням копій таких документів та опису вилучених документів особам, в яких вони витребувані, та забезпеченням їх збереження і повернення в установленому порядку. Вилучення оригіналів первинних фінансово-господарських документів забороняється, крім випадків, передбачених Кримінальним процесуальним кодексом України [1; п.4 ст.8]
в) винесення ухвали слідчим суддєю, постановленої за клопотанням керівника відповідного оперативного підрозділу або його заступника,погодженого  з прокурором, для негласного обстеження  публічно  недоступних  місць,  житла чи іншого володіння особи, аудіо-, відеоконтроль  особи,  аудіо-, відеоконтроль місця, спостереження за особою, зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж, електронних інформаційних мереж, накладення  арешту на кореспонденцію, здійснення її огляду та виїмки, установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу
[1; п.20 ч. 2 ст.8].
г) ухвали слідчого судді щодо отримання дозволу для здійснення заходів (зазначених в пункті 20 частини 2 статті 8)з метою отримання розвідувальної інформації для забезпечення зовнішньої безпеки України.[1; ч.4 ст.8], без повідомлення третіх осіб
д) рішення слідчого судді стосовно окремих обмежень прав і свобод людини та юридичних осіб, які мають тимчасовий характер з метою виявлення, попередження чи припинення тяжкого або особливо тяжкого злочину та у випадках, передбачених законодавством України, з метою захисту прав і свобод інших  осіб, безпеки суспільства.[1; ч.5 ст.9]
Під час здійснення оперативно-розшукової діяльності не допускається порушення прав і свобод людини та юридичних осіб. Окремі обмеження цих прав та свобод мають винятковий і тимчасовий характер і можуть застосовуватись лише за рішенням суду щодо особи, в діях якої є ознаки тяжкого або особливо тяжкого злочину, та у випадках, передбачених законодавством України, з метою захисту прав і свобод інших осіб, безпеки суспільства.
Фактично на сьогодні судовий контроль здійснюється в порядку, визначеному такими актами: Постановою Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2007 р. № 1169 «Про затвердження Порядку отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини, та використання добутої інформації» [5], Постановою Пленуму Верховного Суду України від 28 березня 2008 р. № 2 «Про деякі питання застосування судами України законодавства при дачі дозволів на тимчасове обмеження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства», частково КПК України 2012 року» [6] та «Інструкцією про організацію проведення негласних слідчих (розшукових) дій та використання їх результатів у кримінальному провадженні», створена на його основі, прописують судовий контроль під час організації проведення негласних слідчих (розшукових) дій.
У законі «Про оперативно-розшукову діяльність» було б доречним створення спеціального розділу про забезпечення судового контролю за здійсненням гласної негласної оперативно-розшукової діяльності або доповнити принаймні в КПК України главою, яка б виокремила б судовий контроль над іншими видами нагляду (наприклад, прокурорським). З метою забезпечення основних прав громадян, визначених статтями 30, 31, 32 Конституції України ст. 14 Закону про ОРД чітко прописує прокурорський нагляд, без регламентації судового контролю. 
Це можливо розглядати як прогалину у законодавстві, що може негативно відбиватись на дотриманні основних прав громадян, зловживанні службовим становищем правоохоронцями, прийняття незаконних судових рішень. 
З прийняттям у 2012 році КПК України було більш чітко визначено порядок та місце судового контролю за дотриманням законності досудового розслідування, зокрема організації негласних слідчих (розшукових) дій, чого не скажеш про гласне досудове розслідування. Це може призвести до підміни гласних та негласних методів оперативно-розшукової діяльності без отримання на те відповідного дозволу в рамках кримінального провадження.
Отже підсумовуючи сказане, вважаю за необхідне Закон «Про оперативно-розшукову діяльність» та Кримінально-процесуальний кодексУкраїни в частині «Досудового розслідування» доповнити розділом про окремий вид нагляду – судовий контроль, який чітко буде виписаний по прикладу прокурорського нагляду. Створення більш чіткого механізму та ієрархії судового контролю в рамках КПК України дозволить забезпечити основні права та свободи громадян України виписані в основному законі, як це декларує правова демократична держава.

 

 

Список використаної літератури:
1. Закон України «Оперативно-розшукову діяльність»від 18 лютого 1992 рокуіз змінами, внесеними згідно із Законами № 2246-III  (2246-14) від 18.01.2001, № 965-IV (965-15) від 19.06.2003, № 1130-IV  (1130-15) від 11.07.2003, № 4652-VI (4652-17) від 13.04.2012,№ 267-VIII (267-19) від 19.03.2015
2. Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року
3. Кримінально-процесуальний кодекс України, прийнятий законом України № 4651-17  6 квітня 2012р.
4. Інструкції «Про організацію проведення негласних слідчих (розшукових) дій та використання їх результатів у кримінальному провадженні»
5. Постанова Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2007 р. № 1169 «Про затвердження Порядку отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини, та використання добутої інформації»
6. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 28 березня 2008 р. №2 «Про деякі питання застосування судами України законодавства при дачі дозволів на тимчасове обмеження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства».

 
Науковий керівник:                                доцент Авраменко Л. В.

 

 

 

Сінкевич Антон Олегович.

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого 

 ІПКЮ, 5 курс, 24 групи

 

Досвід та особливості антикорупційного правового механізму Франції

 

На першій сесії Ради Європи з проблем корупції, яка відбулась у Страсбурзі 22 – 24 лютого 1995 р., корупція була визначена як «підкуп», а також будь-яка  інша поведінка стосовно осіб, наділених повноваженнями в державному або приватному секторі, що порушує обов’язки, що  випливають з цього статусу посадової особи, особи, що працює в приватному секторі, незалежного агента, або інших відносин такого роду, і має на меті одержання яких би то не було неналежних переваг для себе чи інших осіб.

Корупція – породження суспільства і суспільних відносин, виступає як складне соціально-політичне явище, яке зародилося в далекій давнині і існує в даний час.

В Україні корупція набула ознак системного явища, яке негативно впливає на всі сфери суспільного життя, та є важливою перешкодою на шляху до європейської інтеграції України

З огляду на це, для ефективної протидії та запобігання  корупції в Україні  доцільно використати досвід боротьби з корупцією в країнах Західної Європи, зокрема Франції. В яких взаємоузгоджена діяльність усіх гілок влад та структур громадянського суспільства стала запорукою якісного впровадження ефективної антикорупційного законодавства.

Запобіганню корупції в державному апараті Франції сприяють специфічні обмеження, які застосовуються щодо державних службовців. Їх діяльність регулюється Конституцією Франції 1958 р.  та  Загальним статутом державних службовців, який включає чотири основних Закони, зокрема: “Про права та обов’язки  державних службовців” від 13.07.1983  р.; “Про центральну  державну службу” від 11.01.1984 р.; “Про територіальну державну службу” від 26.01.1984 р.; “Про державних службовців системи охорони здоров’я” від 09.01.1986  р. 

Після відставки міністр не може протягом шести місяців займати керівні посади, окрім тих, на яких працював до призначення в уряд. За порушення цих норм державні чиновники у Франції, згідно з Уставом про державну службу редакцій 1949 та 1992 рр., притягуються до кримінальної та адміністративної відповідальності,  позбавляються усіх привілеїв, зокрема вислуги років та відомчих пенсій. Особи, які здійснюють фінансові операції всередині країни, зобов’язані  подавати декларацію і сплачувати податок у тому випадку, якщо оголошена сума перевищує  50  тис. євро. Таким чином, держава встановлює контроль за рухом безготівкових грошових  коштів.

 Для запобігання корупції під час виборчих кампаній у Франції, відповідно до “антикорупційних” законів від  11.03.1988  р.,  25.01.1990 р., 25.06.1992 р. та  29.01.1993 р., кандидати зобов’язані  за два місяці до виборів представляти в префектуру виборчого округу рахунки доходів і витрат своєї майбутньої кампанії та висновок бухгалтерського аудиту. Пожертвування фізичних осіб на виборчі кампанії обмежені. Правоохоронні органи, такі як організація з боротьби проти відмивання грошей ТРАСФІН, Міністерство юстиції, Відділ з боротьби проти корупції (ВБК), створений у 2004 р. в рамках Управління боротьби проти економічних та фінансових злочинів при Судовій поліції, а також Центральна служба запобігання корупції (ЦСЗК).

Важливим  чинником, який сприяє проведенню успішної політики протидії корупції у Франції, є активна участь цієї країни в антикорупційній діяльності Європейського Союзу. Францією ратифіковано усі антикорупційні конвенції Євросоюзу: Конвенція ЄС про боротьбу з корупцією; Конвенція ЄС про фінансові інтереси; Конвенція Ради Європи про кримінальну відповідальність.

Її правоохоронні органи активно співпрацюють з Європолом (Європейським поліцейським управлінням), Євроюстом (Європейським бюро судової співпраці), ОЛАФ (спеціальний підрозділ фінансової поліції при Європейському Союзі, до  функцій якого належить боротьба  із шахрайством).

Отже, на мою думку однією з головних складових формування й реалізації ефективної системи боротьби з корупцією є чітка взаємодія держав, насамперед, їхніх правоохоронних органів, спільна участь у заходах, ініційованих Організацією Об’єднаних Націй, Радою Європи, Інтерполом, Міжнародним валютним фондом, Світовим банком та іншими міжнародними інституціями та врахування їх досвіду та нормотворчої діяльності при постійному вдосконаленні кримінального законодавства України. 

Практичний досвід правових держав світу у сфері боротьби з корупційними злочинами дає змогу сформувати уявлення про основи передової національної антикорупційної кримінально-правової стратегії, вироблення якої сьогодні необхідне в Україні. 

Відповідно, наразі законодавча та виконавча влада в Україні повинна:

 – розробити єдину державну політику в сфері боротьби з корупцією, яка містила б комплекс заходів державного, політичного, економічного, соціального і правового характеру; 

– сформувати спеціальну антикорупційну службу, незалежну від усіх гілок влади, яка забезпечила б контроль за діяльністю державних органів різних рівнів; 

– забезпечити незалежне функціонування судової влади, за прикладом Франції

–  постійне вдосконалення кримінального закону з урахуванням досвіду країн Європейського Союзу.

Науковий керівник:               д. ю. н., професор Демидова Л. М.

Ткаченко Радислав Олегович

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ 5 курс 24 група

 

ПРОВОКАЦІЯ ПІДКУПУ В ПРАКТИЦІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ. ТЕСТ ПРОВОКАЦІЇ ПО СУТІ

 

Згідно з ч.1 ст. 370 Кримінального кодексу України (далі — КК України) кримінально караним визнається провокація підкупу, тобто дії службової особи з підбурення особи на пропонування, обіцянку чи надання неправомірної вигоди або прийняття пропозиції, обіцянки чи одержання такої вигоди, щоб потім викрити того, хто пропонував, обіцяв, надав неправомірну вигоду або прийняв пропозицію, обіцянку чи одержав таку вигоду. За ч.2 суб'єктом злочину є службова особа правоохоронних органів [1]. Цілі, що ставляться сьогодні перед кримінальним законодавством, зумовлені підвищеним суспільним інтересом до боротьби з корупцією. Але ми не маємо забувати, що жодна легітимна ціль не може виправдовувати відсутність належної правової процедури, яка має бути застосована у кожному кримінальному провадженні.

Але існує дуже тонка межа між правомірними діями з боку службових осіб правоохоронних органів щодо розкриття злочинів та протиправним діянням, що забороняється кримінальним та кримінальним процесуальним законодавством (згідно з ч. 3 ст. 271 Кримінального процесуального кодексу України)[2].

Провокація підкупу може стати підставою для звернення до Європейського суду з прав людини (далі — Суд), оскільки заборона такої охоплюється гарантіями ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (право на справедливий суд).

Суд визнав, що органам влади необхідно використовувати особливі слідчі методи, особливо в справах, що стосуються організованої злочинності і корупції. У зв'язку з цим Суд постановив, що використання особливих слідчих методів — зокрема, агентурних методів — саме по собі не порушує права на справедливий судовий розгляд. Однак зважаючи на ризик підбурювання з боку поліції при використанні таких методів їх використання повинно бути обмежено чіткими рамками (Раманаускас проти Литви (Ramanauskas v. Lithuania), пункт 51) [3]. Право на справедливий відправлення правосуддя займає настільки тверду позицію в демократичному суспільстві, що їм не можна жертвувати заради доцільності (там же, пункт 53). У зв'язку з цим Суд підкреслив, що поліція має право діяти під прикриттям, але не підбурювати до злочину (Худобин проти Росії (Khudobin v. Russia), пункт 128). Таке використання допустимо, тільки якщо є належні і достатні гарантії проти зловживання, зокрема чітка і передбачувана процедура видачі дозволу, використання і контролю таких слідчих методів.

Отже, для того щоб переконатися, чи було реалізовано право на справедливий судовий розгляд у справі за участю секретних агентів, Суд в першу чергу розглядає, чи мала місце провокація ( «тест підбурювання по суті») і, в разі позитивної відповіді, чи міг заявник отримати захист від провокацій в національних судах (Банникова проти Росії (Bannikova v. Russia), пункти 37 і 51) [4]. Якщо дії агента, незалежно від того, був він найнятий державою або приватною особою, що надають допомогу органам влади, представляють провокацію, і доказ, отриманий в результаті таких дій, було використано проти заявника в кримінальному провадженні, Суд визнає порушення пункту 1 статті 6 Конвенції [3].

Суд визначив провокацію, на противагу законному розслідуванню під прикриттям, як ситуацію, коли співробітники поліції або сил безпеки або інші особи, діючи на підставі переданих їм вказівок, не обмежуються тільки розслідуванням кримінально-карних діянь в пасивній формі, а впливають на суб'єкт з метою спровокувати вчинення правопорушення, яке не могло бути скоєно, з метою встановити можливість здійснення правопорушення і, таким чином, надати докази і почати кримінальне переслідування [3].

Фактор, який необхідно брати до уваги, стосується того, чи змусили заявника здійснити розглядуваний злочин. Прояв ініціативи у встановленні контактів із заявником за відсутності будь-яких об'єктивних підозр, що заявник брав участь у злочинній діяльності або виявляв схильність до вчинення кримінального злочину (Барк Хун проти Туреччини (Burak Hun v. Turkey), пункт 44), повторення пропозиції, незважаючи на початкову відмову заявника, наполегливе підбурювання визнається Судом як поведінка, яку можна вважати примусом заявника до вчинення даного злочину, незалежно від того, чи був відповідний агент співробітником органів правопорядку або приватною особою, діє за вказівкою таких органів.

Значущим питанням є те, чи можуть представники держави вважатися такими, що «приєдналися» або «проникли» в злочинну діяльність, а не ініціювали таку. У справі Мілініене проти Литви (Miliniene v. Lithuania) [5] Суд вказав, що, хоча поліція вплинула на хід подій, зокрема, надавши технічне обладнання приватній особі для запису розмов і підтримавши пропозицію про фінансові стимули для заявника, її дії були розцінені як «приєднання» до злочинної діяльності, а не як її ініціювання, так як ініціативу взяла на себе приватна особа. Останній поскаржився в поліцію, що заявник вимагає хабар для отримання сприятливого результату по його справі, і тільки після отримання цієї скарги було дано дозвіл на проведення операції, контроль над якою здійснював заступник Генерального прокурора, з метою підтвердити скаргу (пункти 37-38), (з аналогічними міркування — Секвейра проти Португалії (Sequieira v. Portugal (dec.)), Компанія «Еврофінаком» проти Франції (Eurofinacom v. France (dec.)).

У справах, які зачіпають питання провокації, стаття 6 Конвенції буде дотримана тільки в тому випадку, якщо заявник в ході судового розгляду фактично був в стані підняти питання про підбурюванні за допомогою заперечення або іншим чином. Недостатньо дотримуватися тільки загальних гарантій — наприклад, рівність сторін або право на захист. У таких справах Суд вказав, що докази відсутності підбурювання повинні бути надані стороною обвинувачення, якщо тільки твердження підсудного не є абсолютно неправдоподібними. За відсутності таких доказів в обов'язки судових органів входить розгляд обставин справи і прийняття необхідних заходів по встановленню того, чи мало місце підбурювання. Якщо вони приходять до позитивної відповіді на це питання, вони повинні зробити висновки відповідно до положень Конвенції. Заява про визнання провини в національному законодавстві підсудними кримінальні звинувачення не звільняє суд першої інстанції від обов'язку вивчити твердження про підбурюванні [3].

Якщо обвинувачений стверджує, що його підбурювали до вчинення злочину, кримінальні суди повинні провести ретельне вивчення матеріалів справи, оскільки в цілях проведення справедливого розгляду за змістом пункту 1 статті 6 Конвенції всі докази, отримані в результаті підбурювання з боку поліції, повинні бути вилучені зі справи. Це особливо актуально, якщо операція правоохоронних органів здійснюється без достатнього правового регулювання та належних гарантій.

Отже, при розслідуванні злочинів, пов'язаних з корупцією, необхідно брати до уваги адвокатам вимоги, що ставить Європейський суд з прав людини до процедури розслідування. Корупційні злочини є найбільш уразливими до зловживань з боку правоохоронних органів, а значить захисникам у кримінальному провадженні потрібно докладати максимум зусиль, щоб довести  недопустимість зібраних доказів. Доки існують такі системі проблеми в українському законодавстві, доти робота адвоката не закінчуватиметься.

 

 

Список використаної літератури:

1. Кримінальний кодекс України, Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2001, № 25-26, ст.131.

2. Кримінальний процесуальний кодекс України, Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2013, № 9-10, № 11-12, № 13, ст.88.

3. Справа Раманаускас проти Литви, Заява № 74420/01, від 05.02.2008.

4. Справа Банникова проти Росії, заява № 18757/06, від 04.11.2010.

5. Справа Мілініене проти Литви, заява № 74355/01, від 24.06.2008.

 

Науковий керівник:                 професор, д. ю. н. Демидова Л. М.

 

 

Уласевич Дар’я Веніамінівна,

 Національний юридичний університет України

 імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 5 курс, 22 группа

 

ЗАПОБІГАННЯ КОРУПЦІЇ В УКРАЇНІ

 

З кожним днем, корупція в Україні процвітає. Це є велика проблема для нашої держави, яку неможливо оминути. За останніми дослідженнями проведеними аудиторською компанією  Ernst & Young, присвяченого ризикам шахрайства, Україна опинилася на першому місці за рівнем корупції серед 41 країни з Європи, Близького Сходу, Індії та Африки із розвиненими ринками чи ринками, що розвиваються.

Кількість корупційних злочинів зростає дивлячись і на вітчизняну статистику. З кожним роком кількість таких злочинів зростає. Варто пам’ятати, що корупційні злочині, як ні які інші, більш схильні до латентності. І фактично кількість таких злочинів може в рази перевищувати статистичні дані.

Незважаючи на те, що у сучасному суспільстві проблема корупції є однією із найгостріших, варто зазначити що це соціальне явище має давню історію і як свідчить досвід, жодній із держав досі не вдалося звести її нанівець. Деяким державам за допомогою використання силових антикорупційних методів, на певний час, вдавалось зменшити масштаби корупції, але з часом з’являлися нові форми ії прояву, які потребували створення нових методів боротьби з нею.

Деякі науковці, зокрема, О. Костенко, зазначають що корупція в Україні має певні особливості, знання яких дозволить розробити реальні заходи протидії їй. Він зазначає, що корупція в Україні відноситься до кризового типу. Зазначений тип корупції полягає в тому, що це корупція, яка: а) породжується кризою сучасного українського суспільства (а не лише недосконалістю кримінальної юстиції), б) здатна поглиблювати кризу українського суспільства, маючи властивість зводити нанівець будь-які політичні, економічні, правові, моральні реформи в Україні. У цьому її загроза для національної безпеки України [1].

Погоджуючись з цією думкою, варто зазначити, що все ж таки детермінуючими факторами виступають як об’єктивний так і суб’єктивний [2]. Які є нерозривними у своїй єдності та лише у сукупності зумовлюють конкретну злочинну поведінку. Разом із цим, варто також виділити і такі соціальні фактори загальної злочинності, як освітній і культурний рівень населення, менталітет, звичаї, традиції та стереотипи поведінки, а також рівень розвитку та духовної організації конкретної особи і всього населення в цілому.  Так як, корупція є поширеним явищем, що не мов хвороба проникла до усіх сфер життєдіяльності то і запобігання їй має стосуватись усіх сфер.

Ще в XVIII столітті Ч. Беккаріа у своєму видатному трактаті «Про злочини і покарання» зазначав, що «краще попереджувати злочини, аніж карати за них». Та й Кримінальний кодекс України у статті 1 вбачає одним із завдань Кримінального кодексу України – запобігання злочинності.

На шляху викоренення такого явища, як корупція, на першому етапі вважаємо за необхідне формування не тільки антикорупційної політики, що зазвичай має лише декларативний характер, але й формування у громадян саме антикорупційної свідомості [3], адже зазвичай вирішення «свого питання» за допомогою грошей у конверті стало значно легшим і прийнятнішим для нашого суспільства. По-друге, необхідне залучення незалежних арбітрів в якості яких можуть виступати засоби масової інформацій, що сприяло б прозорості та публічності такої діяльності. Окремо варто зазначити, про обмеження права на інформацію, що виявляється у неможливості доступу до певних ресурсів та відомостей про вчинення службовими особами корупційних злочинів. По-трете, приведення до ладу чинного законодавства, адже наявність колізій і прогалин дозволяє чиновникам тлумачити закон на їх користь. Кримінально-правові норми, що передбачають кримінальну відповідальність за корупційні злочини, можуть ефективно застосовуватись лише за умови належного розвитку усього  законодавства: конституційного, цивільного, адміністративного, фінансового, господарського тощо. Цей перелік не є вичерним і можна додати ще велику кількість пунктів, наприклад, посилення санкцій за корупційні злочини; створення певний електронних ресурсів, які б надали змогу залишати відгуки про діяльність службовців; забезпечення прозорості прийняття рішень за допомогою конкурсів, тендерів; підвищення рівня соціального забезпечення населення; та ще багато іншого, проте ситуація є критичною та вимагає дій,  а не голосних заяв та реплік. А поки що, є над чим замислитись. «Усі без винятку чиновники впевнені, що за їхню каторжну працю їм платять дуже мало і все, що їм залишається, – це зажовувати своє горе хабарами», – Михайло Лашков.

Список використаної літератури:

  1. О. Костенко. Корупція в Україні – загроза національній безпеці. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://nbnews.com.ua/ru/blogs/130145/ .
  2. Шевченко О.В. Причини та умови корупційної злочинності/ О.В.Шеченко// Вісник Вищої ради юстиції. – 2011. – №3 (7). – С. 132 – 142,
  3. Акімов О.О Психологічні аспекти проявів корупції в державному управлінні [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://academy.gov.ua/ej/ej19/PDF/23.pdf .

 

Науковий керівник:                 д. ю. н., професор Демидова Л. М.

 

 

Череп’яна Надія Олександрівна

Національний юридичний університет України

 імені Ярослава Мудрого

ІПКОЮ, 2 курс, 14 група

 

Проблема тлумачення поняття «озброєна особа» в контексті права на необхідну оборону

 

Інститут необхідної оборони є одним із найдавніших у теорії та практиці кримінального права. Проте на сьогодні ще залишаються деякі дискусійні питання. Зокрема, в ч. 5 ст. 36 Кримінального Кодексу України (далі – КК України) зазначається, що не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає. На практиці іноді виникають складнощі під час тлумачення поняття «озброєна особа», тому це питання на сьогодні потребує детальнішого  роз’яснення і уточнення.

У теорії кримінального правила точаться дискусії щодо віднесення тих чи інших предметів до зброї. Так, основною характерною ознакою зброї є її призначення – ураження живої цілі та інших об'єктів. Наприклад, для кваліфікації такого діяння як бандитизм (ст. 257 КК України) необхідною ознакою є озброєність. Загалом, озброєність характеризується наступними ознаками: 1) наявність предмета, спеціально пристосованого для ураження людей, який не має іншого призначення. 2) інші засоби, які не належать до вогнепальної чи холодної зброї, але на які поширюється спеціальний правовий режим.  Слід зазначити, що у ч. 5 ст. 36 КК України не конкретизовано, яким саме знаряддям злочину має бути озброєна особа при нападі. Деякі науковці застосовують поширене тлумачення поняття «зброя» і відносять до такої не лише вогнепальну і холодну зброю, а й інші знаряддя і засоби. Поряд з цим диспозиції деяких статей  КК України при кваліфікації посягання на правоохоронювані  інтереси разом зі зброєю містять посилання на предмети, які можуть використовуватись як зброя (ч. 2 ст. 294 "Масові заворушення"), та на предмети, спеціально пристосовані або заздалегідь заготовлені для нанесення тілесних ушкоджень (ч.4 ст. 296 "Хуліганство"). Це є обґрунтованим, оскільки доволі часто на практиці напад з метою вчинення хуліганства, розбою чи нанесення тілесних ушкоджень здійснюється, наприклад, із застосуванням звичайного кухонного ножа, викрутки чи саперної лопатки.  Хоча на підставі аналізу  зазначених норм права деякі науковці доходять висновку, що тільки в тому випадку, коли диспозицією відповідної статті КК України прямо вказується  посилання  на зброю і на інші предмети, які можуть використовуватись як зброя,  посягання може кваліфікуватись як озброєний напад. У всіх інших випадках напад із застосуванням таких предметів не буде кваліфікуватись як озброєний, проте наявність у нападника цих знарядь нападу, безперечно, має враховуватись особою, що проводить досудове слідство, і судом для всебічного, повного, об'єктивного дослідження обставин справи і винесення правильного рішення.

Виходячи з аналізу судової практики, можна зробити висновок, що існує тенденція неоднакового тлумачення поняття «зброя», «напад озброєної особи», оскільки в одних випадках напад з кухонним ножем визначають як напад озброєної особи, в інших же випадках суди приймають протилежні рішення. У Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами кримінальних справ про злочини, вчинені стійкими злочинними об'єднаннями зазначається наступне: у випадках, коли для  вирішення питання про належність відповідних предметів до зброї, а також питання про їх придатність до використання за цільовим призначенням потрібні спеціальні знання, у справі необхідно призначати експертизу, яку слід проводити у відповідних експертних установах.

Серед науковців немає єдиної позиції щодо визначення поняття «озброєної особи». Однією з позицій є поширене тлумачення поняття зброя і віднесення до цього поняття «інших предметів і засобів». Інша позиція полягає в тому, що за правилами юридичної техніки термін у відповідному нормативно-правовому акті має використовуватися лише в одному значенні і не допускається різне його тлумачення. Тому лише захист від нападу особи, озброєної холодною  чи вогнепальною зброєю, є спеціальним видом необхідної оборони, що становить виняток із загального правила про співрозмірність оборони. Також предметом дискусій є питання, що стосується доцільності віднесення «інших предметів та засобів» до зброї в контексті ч. 5 ст.36 КК. Це питання має важливе значення для кваліфікації діяння. Деякі науковці дотримуються позиції, що такої необхідності немає. У такому випадку буде відсутнім спеціальний вид необхідної оборони. Кваліфікація діяння здійснюватиметься за принципами необхідності і достатності. Саме по собі застосування зброї для захисту від протиправного посягання не може визнаватися перевищенням меж необхідної оборони. Навіть якщо той, хто посягає, застосовує не зброю, а будь-які інші предмети або взагалі без таких. Адже законодавством не передбачається механічної рівності між засобами і характером оборони та засобами і характером посягання. Окрім того, обов’язково має враховуватись місце і час нападу, його раптовість, неготовність до його відбиття, кількість нападників і тих, хто захищався, їхні фізичні дані (вік, стать, стан здоров'я) та інші обставини.

Підсумовуючи усе вищезазначене, варто зауважити, що на сьогодні в теорії і практиці не вироблено єдиної позиції щодо віднесення тих чи інших засобів до зброї. Тому це питання потребує більш детального вивчення. Існуюча двозначність термінів і неоднакове тлумачення є негативним явищем, оскільки це є загрозою для правозастосування. Ще більшу проблему це становить для звичайних громадян, для яких норми права є недоступними через їхню недосконалість.

 

 

Чернявський Антон Геннадійович,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 5 курс, 24 група

 

ЗАКОНОДАВЧИЙ ДОСВІД БОРОТЬБИ З КОРУПЦІЄЮ В НІМЕЧЧИНІ

 

Німеччина є прикладом європейської країни, яка має серйозні досягнення в  боротьбі з корупцією. У ФРН корупція визначається як «злочин проти відповідальної посади при виконанні службових обов'язків в державному управлінні, судовій системі, економіці, політиці або в неурядових організаціях (наприклад, фонди), спрямований на отримання матеріальної або нематеріальної вигоди без законних підстав». Кримінальний закон Німеччини містить 10 статей, в яких відображені склади корупційних кримінально-правових деліктів (Strafrechtliche Korruptionsdelikte), а також 17 злочинів, пов'язаних з наслідками корупції (Begleitdelikte). Супутні делікти включають в себе легалізацію доходів, отриманих злочинним шляхом, деякі види шахрайства та інші майнові посадові злочини. Узагальнене поняття корупції існує тільки в доктринальному сенсі.

Десять основних складів по корупції сформульовані законодавцем з позиції максимальної конкретизації діяння. Спеціальні норми включають статті: підкуп виборців (§ 108e КК ФРН), давання і одержання хабара в торговому обороті (§ 299 КК ФРН) та інші злочини, передбачені у § 300, 331-335 КК ФРН.

Широка поширеність різних корупційних схем в розвиненому торговому обороті Німеччини змушує криміналізувати в рамках КК специфічні форми протиправної поведінки. Позитивною стороною такого підходу є більш чітка кваліфікація діяння на ранніх стадіях, а також можливість розрізняти спеціальних суб'єктів за ступенем їх суспільної небезпеки. Так, очевидно, фінансовий директор ТНК або великий валютний трейдер можуть завдати суспільству величезної шкоди.

В системі покарань кримінального закону ФРН за корупційні делікти передбачені наступні види санкцій: штраф, позбавлення волі, позбавлення права займати певну посаду (§ 358 КК ФРН), а також така ефективна міра правового примусу, як конфіскація майна, здобутого злочинним шляхом, на користь держави (§ 73 КК ФРН).

Крім того, в федеральних міністерствах і відомствах німецького уряду були впроваджені антикорупційні заходи, що містяться в спеціальному пакеті документів, що отримав назву «Директива федерального уряду про боротьбу з корупцією в федеральних органах управління» (далі – Директива). Дані нормативні документи були розроблені Федеральним міністерством внутрішніх справ і діють в Німеччині з 30 липня 2004. До Директиви додаються Кодекс дій проти корупції, а також Методичні вказівки для керівників та керівництва відомства. Головною особливістю Директиви є те, що вона може застосовуватися не тільки до федеральних органів державної влади, а й до юридичних осіб публічного або приватного права. У Директиві робиться акцент на проведення в органах державної влади аналізу ризиків особливо схильних до корупції сфер діяльності.

При цьому виявлення корупційних ризиків проводиться шляхом використання принципу «багатьох очей» (участь або спільна перевірка кількома співробітниками або підрозділами) і прозорості. У ст. 4.2. Директиви передбачається ротація посадових осіб в особливо уражених корупцією органах, причому термін виконання повноважень службовців обмежений п'ятьма роками. Далі, в параграфі 5 Директиви прописується можливість виділення в державних і приватних органах спеціально уповноважених посадових осіб, яким можна було б доручити вирішення таких антикорупційних завдань: довірче партнерство щодо запобігання корупції; консультування керівництва з питань протидії корупції; інформування працівників про антикорупційні дії; відстеження і оцінка ознак корупції; участь в інформуванні працівників про можливі санкції за вчинення корупційних діянь тощо. Більш того, якщо аналіз ризиків буде показувати високий ступінь схильності до корупції організації або органу влади, то Директива передбачає в цьому випадку створення відокремленого структурного підрозділу для запобігання корупції.

Кодекс дій проти корупції є докладним коментарем до параграфів Директиви. На початку Кодексу приведена свого роду інструкція або антикорупційний план дій для працівників, що складається з дев'яти пунктів.

Методичні вказівки для керівників і керівництва відомства є другим додатком до Директиви. У зазначеному документі детально розписані «слабкі» місця в організації, які можуть бути піддані корупції; антикорупційні заходи, обов'язок по реалізації яких покладається на керівника; а також ознаки і показники корупції, які свідчать про її появу і поширення в органі або організації.

Відповідно до Методичних вказівок «слабкими» місцями і лазівками для корупції є: недостатній службовий і спеціальний галузевий нагляд; сліпа довіра до старих співробітників і працівників-фахівців; слабкості характеру працівників в областях, пов'язаних з небезпекою корупції; негативний приклад керівників при прийнятті подарунків.

До заходів боротьби із корупцією відносяться заходи інформаційного (консультування та бесіди з працівниками), організаційного (розподіл і перерозподіл повноважень), забезпечувального (пильність по відношенню до корупційних «сигналів тривоги»), наглядового характерів (постійна увага щодо підлеглих працівників).

Отже, з кримінально-правової точки зору необхідно привести законодавство у максимальну можливу відповідність з економічними реаліями, що ускладнюються з кожним роком. Розроблений понятійний апарат дозволить більш гнучко класифікувати діяння за ступенем суспільної небезпеки. Створення прозорих «правил гри» з урахуванням зарубіжного досвіду на даному напрямку стане першим кроком до оздоровлення економічної ситуації в Україні.

 

Науковий керівник:                 д. ю. н., професор Демидова Л. М.

 

 

Шевцова Яна Вячеславівна

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 5 курс, 24 група

 

ПРОБЛЕМИ КВАЛІФІКАЦІЇ НЕЗАКОННОГО ЗБАГАЧЕННЯ

 

Ст. 20 Конвенції ООН проти корупції 2003 року встановлює презумпцію злочинного характеру значного збільшення активів державної посадової особи внаслідок вчинення корупційних діянь, яке явно не відповідає її законним доходам. І цю презумпцію вказана особа, яка обвинувачується у незаконному збагаченні, повинна спростувати.

В свою чергу, Кримінальним кодексом України у ст.368-2 встановлюється відповідальність за набуття особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у власність активів у значному розмірі, законність підстав набуття яких не підтверджено доказами, а так само передача нею таких активів будь-якій іншій особі [1].

До проблем, пов’язаних із криміналізацією незаконного збагачення, звертались у своїх публікаціях такі вітчизняні дослідники, як П. Андрушко, Л. Брич, С. Гізімчук, Н. Кісіль, В. Тютюгін, О. Вітко, М. Коржанський, О. Костенко, А. Ландіна-Виговська, П. Матишевський, Є. Стрельцов, В. Тацій, Є.Фесенко, П. Фріс та інші.

На думку багатьох фахівців формулювання і визначення, прийоми законодавчої техніки, використані для опису незаконного збагачення в ст.368-2 КК  України, не витримують критики з точки зору змістовного та законодавчо технічного оформлення, викладення та структурування, бо вони у цілому ряді випадків мають дуже розмитий, розпливчастий, суперечливий, а іноді просто незрозумілий характер [4].

 Так, деякі науковці зазначають, що презумпція невинуватості не повинна перешкоджати притягненню до кримінальної відповідальності осіб, які становлять підвищену небезпеку для суспільства, а також з того, що встановлення факту надприбутків чиновника породжує серйозні сумніви у тому, що він не вчиняв корупційних злочинів, передбачених кримінальним законодавством, внаслідок яких і отримав кошти, майно тощо.

Інші ж роблять акцент на доведенні не факту конкретних правопорушень, які потягли за собою протиправне збагачення службової особи, а факту відсутності законних підстав для значного поліпшення майнового стану цієї особи [3].

Цілком очевидно, що положення ч.1 ст.368-2 КК України про не підтвердження доказами законності підстав набуття відповідною особою активів у власність є складним для сприйняття, неоднозначним і, як наслідок, спроможним викликати суперечливі тлумачення. Показовою в цьому сенсі є позиція В. М. Трепака. Він указує на незвичність чинної редакції ст.368-2 КК, яка всупереч своїй назві («Незаконне збагачення») вимагає від органу обвинувачення доводити законність активів відповідного суб’єкта [2].

М. І. Хавронюк наголошує на неприпустимості випадків такого застосування статті 368-2 КК, коли орган досудового розслідування замість доведення усіх ознак складу злочину «незаконне збагачення» обмежується доведенням лише двох з них – суб’єкта і наявності активів у значному розмірі.

Із ст.368-2 КК випливає, що, якщо в тієї чи іншої особи-фуккціонера попередньо встановлено спосіб життя, який не відповідає її офіційним доходам, то слідчий повинен з’ясувати наявність активів й усі можливі версії їхнього законного набуття, перевіривши різні бази данних, вивчивши усі раніше подані декларації чиновника тощо [5].

Але, внаслідок законодавчої невизначеності окремих аспектів діяльності правоохоронних органів виникає проблема моменту припинення «пошуків» законних підстав такого збагачення, оскільки підозрюваний (обвинувачуваний) не має обов’язку доведення правомірності своїх дій, та має право відмовитись від надання будь-яких пояснень.

В різних випадках підстава (наприклад, набуття майна у власність) від початку є очевидно законною, в інших випадках це потребує багатоетапного доведення. І проблема полягає в тому, що внаслідок «занадто» ретельного та поглибленого дослідження різних підстав (наприклад, дослідження правомірності набуття майна родичами, від яких воно перейшло в спадщину до підозрюваного), порушуватимуться права цих осіб, та може створити вочевидь «безглуздий» пошук незаконності у цілком правомірних обставинах.

Тому, на мою думку, доцільно було б визначити на нормативному рівні межі та послідовність дій правоохоронних органів з доказування незаконності підстав такого набуття.

 

Список використаної літератури:

  1. Кримінальний кодекс України [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2341-14
  2. О.О. Дудоров. Кримінально правові аспекти незаконного збагачення (Погляд теоретика в очікуванні судової практики) [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://lsej.org.ua/1_2017/35.pdf
  3. О.Дудоров, Т.Тертиченко. Незаконне збагачення: сумнівна новела антикорупційного законодавства України [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.visnyknapu.gp.gov.ua/visnyk/pdf/3_2011.pdf#page=28
  4. В.Н. Кубальський. Незаконне збагачення: аналіз новели кримінального законодавства [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.law.nau.edu.ua/images/Nauka/Naukovij_jurnal/2013/statji_n3_28/Kubalskij_146.pdf
  5. М.І. Хавронюк. Рецензія на статтю Віктора Трепака «Незаконне збагачення: кого і за що каратимуть» [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://pravo.org.ua/ua/news/20871749-retsenziya-na-stattyu-viktora-trepaka-nezakonne-zbagachennya-kogo-i-za-scho-karatimut

 

Науковий керівний:                   к.ю.н., асистент В’юник М. В.

 

 

Замковий Володимир

Автор : Замковий Володимир

3 045 переглядів

0 коментарів

Залиш коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *