Теорія права та держави

Антонян Анаіт Мгерівна

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого

Інститут прокуратури та кримінальної юстиції, 3 курс, 8 група

 

ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ЮРИДИЧНОЇ ПРАКТИКИ В УКРАЇНІ

 

Юридична практика є удосконаленою правовою діяльність, оскільки здійснюється суб’єктами права згідно з сформованими у суспільстві найбільш ефективних і оптимальних дій, необхідних для отримання бажаного суспільного чи особистого результату.

У більшості законах і інших нормативно-правових актах України закріплені основні  ідеї свободи і відповідальності, гуманізму і справедливості, рівності і безпеки, але, їх якість і ефективність залежить від втілення в конкретній діяльності державних органів та посадових осіб. Тому сучасна юридична практика України в більшості характеризується недосконалістю та такою, що має низькопрофесійний характер.

Особливого значення для вдосконалення юридичної практики є правотворча діяльність, правотлумачна і право реалізаційна діяльність.

Основними шляхами вдосконалення юридичної практики у право реалізаційній діяльності можна виокремити:

— вчасне і ефективне правове врегулювання суспільних відносин;

— створення правових норм, які б врегульовували суспільні відносини таким чином, щоб члени суспільства мали можливість задовольнити як особисті, так і  соціальні потреби з найменшими затратами зусиль і часу;

— безвідкладне правове врегулювання існуючих у системі права суперечностей, прогалин, інших неузгодженостей;

— чітке встановлення системи органів державної влади, які мають повноваження застосовувати норми права, та визначення меж правозастосування;

— докладне врегулювання процесуальними нормами порядку застосування правових норм кожним органом державної влади, уповноваженим на правозастосування;

— правове запровадження конкретизації норм права у правозастосовчій діяльності, визначення обсягу повноважень певних державних органів на конкретизацію права, межі конкретизації та юридичну силу конкретизаційних актів;

— підвищення правової культури та свідомості осіб, які реалізують (особливо застосовують) правові норми у правореалізаційній діяльності.

Вдосконалення правореалізаційної практики може здійснюватися шляхом підвищення правової активності і свідомості громадян, а саме формування усвідомленості щодо поваги до права і закону, дотримання своїх обов’язків і законних інтересів інших осіб, мати навички самостійно знаходити, з’ясовувати і використовувати в своїй діяльності потрібні нормативно-правові приписи, знати форми юридичного захисту власних прав.

У правотлумачній діяльності суттєвому вдосконаленню юридичної практики сприяли б такі заходи:

— правове визначення системи органів державної влади, уповноважених надавати офіційне тлумачення підзаконних правових актів та юридичну силу актів такого тлумачення;

— значне поширення надання уповноваженими органами державної влади офіційних тлумачень правових актів, особливо законів і постанов уряду, для полегшення і однаковості розуміння членами суспільства дійсного змісту правових норм;

— запровадження простих і доступних правових механізмів звернення членів суспільства до уповноважених державних органів за наданням офіційних тлумачень норм права.

У правотворчій діяльності можна виокремити наступні основні шляхи вдосконалення юридичної практики:

— чітке правове визначення системи органів державної влади, які б мали повноваження створювати норми права, та встановлювати чіткі межі наданих правотворчих повноважень;

— докладне врегулювання процедури створення правових норм кожним органом державної влади, уповноваженим на здійснення правотворчих функцій;

— правове визначення і закріплення загальнолюдських, економічних, соціальних, політичних та інших критеріїв, яким повинен відповідати кожний правовий акт;

— підвищення правової культури, правової свідомості осіб, які виконують правотворчі функції особисто або у складі державного органу.

Інтенсифікація правотворчої діяльності потребує вдосконалення методики та результативності узагальнень матеріалів правозастосовчої і правотлумачної практики, створення єдиної системи обліку, інкорпорації, консолідації та кодифікації законодавства і т.п.

Величезну роль у формуванні правової системи суспільства має відігравати правосистематизуюча практика, під якою розуміється діяльність по збору, аналізу, упорядкування та приведення в єдину систему різноманітних правових актів. Подібна практика має великий вплив на якість і ефективність правотворчій і правозастосовчій діяльності, а також рівень законності і правопорядку в суспільстві.

 

Клочко Володимир Миколайович

Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,

факультет адвокатури, 1 курс, 7 група

 

ВИРІШЕННЯ КОНФЛІКТУ РЕЛІГІЇ І ПРАВА:

ЗАКОНОДАВЧА І СУДОВА ПРАКТИКА

 

Релігія і право з давніх часів виступають головними регуляторами соціальної поведінки людей. Норми права та релігії супроводжують життєдіяльність людей, упорядковують відносини всередині соціальної спільноти, а також у зовнішніх відносинах.

Релігія (від лат. religare – пов’язувати) – це система поглядів на світ, заснованих на вірі у надприродні сили, зумовлена цим світоглядом організація життя людини, яка охоплює дотримання певних правил поведінки та культові дії, спрямовані на комунікацію з богами [1. с. 32]. Правом є норми, які визначають межу свободи учасників соціальної комунікації шляхом визнання їх суб’єктами права (носіями суб’єктивних прав і юридичних обов’язків), реалізація яких уможливлює існування суспільства та спирається на підтримку держави [1. с. 75].

Спочатку релігія і право становили єдину систему соціального регулювання: правила поведінки були водночас і релігійними законами, і моральними вимогами, і нормами права. В подальшому право і релігія відокремились і в сучасних правових системах багатьох держав право займає пріоритетне становище в системі соціального регулювання.

У розділі ІІ Конституції України, яка закріплює права, свободи та обов’язки людини і громадянина, стаття ст. 35 [2] гарантує кожному право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова. Вказані конституційні положення детально регламентуються в Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23.04.1991 р. № № 987-XII [3].

На сьогодні трапляються випадки, коли певні релігійні настанови для віруючих певних конфесій вступають у протиріччя з вимогами чинного законодавства України. В таких випадках або вносяться зміни до законодавства, якими врегульовуються особливості застосування положень законодавства для окремих категорій віруючих, або при наявності колізій ці питання вирішуються в судовому порядку. Розглянемо це на конкретних прикладах.

1.Особливості правової регламентації обліку платників податків, які через релігійні переконання відмовились від присвоєння ідентифікаційного номеру. Україна – одна з перших країн, яка на законодавчому рівні, на виконання ст. 35 Конституції України, закріпила право громадян через свої релігійні переконання на відмову від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків. Таке положення раніше містилось в ст. 1 Закону України «Про Державний реєстр фізичних осіб – платників податків та інших обов’язкових платежів» від 22.12.1994 р. № 320/94-ВР, який втратив чинність 01.01.2011 р. На сьогодні, відповідно до ст. 63.6. Податкового кодексу України облік осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган, ведеться за прізвищем, ім’ям, по батькові і серією та номером діючого паспорта. У паспортах зазначених осіб контролюючими органами робиться відмітка про наявність у них права здійснювати будь-які платежі за серією та номером паспорта [4]. Облік таких осіб (без ідентифікаційного номеру) здійснюється в окремому реєстрі Державного реєстру фізичних осіб – платників податків. Також законодавством передбачений порядок виключення з вказаного Державного реєстру даних осіб, які отримали ідентифікаційний номер, а вже потім через релігійні переконання виявили бажання позбутися від нього і видалити відповідні відомості з вказаного Державного реєстру.

2.Особливості застосування норм права, пов’язаних з проходженням військової служби особами, які належать до релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.

Згідно ст. 65 Конституції України, ч. 1 ст. 1 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» від 25.03.1992 р. № 2232-XII [5] захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є конституційним обов’язком громадянина України. Статтями 335, 336, 336¹ КК України передбачена кримінальна відповідальність за діяння, пов’язані з ухиленням від виконання військового обов’язку. Водночас, ст. 35 Конституції передбачає, що ніхто не може бути увільнений від своїх обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов’язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою. Згідно ст. 2 Закону України «Про альтернативну службу» [6] право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов’язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. Стаття 1 цього Закону визначає, що альтернативна служба запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов’язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень.

В постанові Кабінету Міністрів України від 10.11.1999 р. № 2066 [7] міститься перелік релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю, а саме: Адвентисти-реформісти, Адвентисти сьомого дня, Євангельські християни, Євангельські християни-баптисти, Покутники, Свідки Єгови, Харизматичні християнські церкви, Християни віри євангельської, Християни євангельської віри, Товариство Свідомості Крішни.

Приклад колізії норм права та релігії, зокрема неврегульованості питання порядку проходження альтернативної служби військовозобов’язаних віруючих громадян під час мобілізації, наведений в постанові Харківського окружного адміністративного суду від 11.06.2015 р. у справі № 820/5487/15 [8]. Згідно фабули цієї справи, позивач звернувся з адміністративним позовом до військового комісаріату про визнання незаконними дій щодо його призову на військову службу під час мобілізації на особливий період. Позивач зазначив, що він є парафіянином релігійної організації Релігійна громада християн церкви “Нове покоління”, яка відноситься до релігійного напрямку Євангельських християн, віровчення якої закликає не використовувати зброю проти інших людей, що унеможливлює виконання військового обов’язку, а також про те, що раніше він вже проходив альтернативну службу через релігійні переконання. У судовому засіданні встановлено, що за нормативним визначенням, альтернативну службу особи з релігійними переконаннями проходять замість строкової військової служби. Однак, в Законах України «Про військовий обов’язок і військову службу» [5], «Про альтернативну (невійськову) службу» [6], «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»  [9] є прогалина правового регулювання щодо порядку надання відстрочки віруючим громадянам у випадках призову на військову службу під час мобілізації. У зв’язку з цим суд задовільнив позовні вимоги позивача і визнав неправомірними дії військового комісаріату щодо призову на військову службу громадянина за призовом під час мобілізації на особливий період.

Другий приклад колізії норм релігії та права, а саме: відсутності механізму проходження альтернативної служби певних категорій віруючих громадян під час мобілізації, наведений в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23.06.2015 р., якою за результатом розгляду касаційної скарги прокурора залишено в силі виправдувальний вирок щодо громадянина за ст. 336 «Ухилення від призову за мобілізацією» КК України [10]. Згідно фабули справи, громадянин з’явився за викликом для призову за мобілізацією до військкомату та пройшов медичний огляд. Він письмово заявив, що входить до релігійної організації «Релігійний центр Свідків Єгови в Україні», не може проходити військову службу у зв’язку із наявністю у нього релігійних переконань, які не дозволяють виконувати військовий обов’язок у будь-якому виді. При цьому громадянин пояснив, що готовий виконати свій громадянський обов’язок перед державою на відновленні населених пунктів або в інший альтернативний військовій службі спосіб.

Суд констатував, що згідно ст. 64 Конституції України, обмеження конституційних прав і свобод громадян допускається лише в умовах воєнного або надзвичайного стану, однак на час призову цього громадянина не було оголошено воєнного чи надзвичайного стану, що виключає можливість обмеження його права на проходження альтернативної (невійськової) служби. Відсутність можливості проходження громадянином альтернативної (невійськової) служби в період мобілізації не може бути підставою для притягнення його до кримінальної відповідальності за ст. 336 КК України.

Виправдовуючи громадянина, суд послався на відповідні положення Європейської конвенції з прав людини та на рішення Європейського суду з прав людини “Баятян проти Вірменії”, “Бухаратян проти Вірменії”, “Цатурян проти Вірменії”, “Стефанов проти Болгарії” й “Ерчєп проти Турції”, в яких оцінювались релігійні переконання Свідків Єгови в частині відмови від військової служби як такої, незалежно від її виду і часу призову. При цьому Європейський суд з прав людини визнав, що гарантії ст. 9 Конвенції поширюються на вищезазначені релігійні переконання, а притягнення до кримінальної відповідальності особи за реалізацію своїх релігійних переконань шляхом відмови від проходження військової служби є порушенням вказаної статті Конвенції.

Список використаних джерел:

1.Загальна теорія права: підручник / [О.В. Петришин, Д.В. Лук’янов, С.І. Максимов, в.с. Смогодинський та ін.]; за ред. О.В. Петришина. Харків : Право, 2020. 568 с.

2.Конституція України від 28.06.1996 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр#Text (дата звернення: 14.10.2020).

3.Про свободу совісті та релігійні організації: Закон України від 23.04.1991 р. №987-XII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/987-12#Text (дата звернення: 14.10.2020).

4.Податковий кодекс України від 02.12.2010 р. № 2755-VI. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2755-17#Text (дата звернення: 14.10.2020).

5.Про військовий обов’язок і військову службу: Закон України № 2232-XII від 25.03.1992 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2232-12#Text (дата звернення: 14.10.2020).

6.Про альтернативну (невійськову) службу: Закон України від 12.12.1991 р. №1975-XII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1975-12#Text (дата звернення: 14.10.2020).

7.Про затвердження нормативно-правових актів щодо застосування Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу»: постанова Кабінету Міністрів України від 10.11.1999 р. № 2066. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2066-99-п#Text (дата звернення: 14.10.2020).

8.Постанова Харківського окружного адміністративного суду від 11.06.2015 р. у справі № 820/5487/15. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/45105474 (дата звернення: 14.10.2020).

9.Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію: Закон України від 23.10.1993 р. №3543-XII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3543-12#Text (дата звернення: 14.10.2020).

10.Ухвала Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23.06.2015 р. у справі № 5-1583км15. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/45855629 (дата звернення: 14.10.2020).

Науковий керівник: к.ю.н., доцент О.О. Уварова.

 

Оболенцев Валерій Федорович

кандидат юридичних наук,

доцент кафедри кримінології та кримінально-виконавчого права

Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого

СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ ЦИФРОВОЇ ЮРИСПРУДЕНЦІЇ В УКРАЇНІ

 

У Концепції розвитку цифрової економіки та суспільства України на 2018-2020 роки нормативно передбачено, що цифровізація повинна бути спрямована на створення переваг у різноманітних сферах повсякденного життя та гарантування громадської безпеки. При системному державному підході цифрові технології стимулюватимуть розвиток відкритого інформаційного суспільства,   підвищуватимуть якість життя населення та ін. [14]

Вочевидь за таких обставин потреба у «цифровізації» сфери нормативного регулювання та правозастосування, формування нового інформаційно-технологічного формату юриспруденції – «цифрової юриспруденції».

Предметом цифрової юриспруденції можна визначити систему високотехнологічних методів опрацювання юридично значущої інформації, що використовується для інформаційного забезпечення процесів прийняття рішень в нормотворчості та правоохоронній практиці. Її методологічним підґрунтям має стати системний підхід, базовою методикою –  системний аналіз, технологічним інструментарієм – новітні технології програмного забезпечення.

На цей час в межах доктрини «цифрової юриспруденції» вже відбулися декілька теоретичних напрацювань.

1.Розроблено методики системного аналізу правових явищ (системи держави Україна [8], впливу надсистеми (зовнішніх чинників) щодо державно-адміністративного устрою системи держави Україна; [2]  системи злочинності [6]; системи запобігання злочинності [8]).

2.Розроблено методики нормотворчості із застосуванням програмного забезпечення (створення нормативних актів, виявлення та виправлення нормотворчих помилок). [1, с.2427-2433; 9, с. 68-69]

3.Розроблено методики моделювання правових явищ із застосуванням програмного забезпечення (нормативних актів, системи держави, злочинності, заходів її запобігання [6, 7, 10). Так, роботі [5] викладено результати моделювання системи Конституції України у нотації IDEF0,  інструментарієм розробки був CASE-засіб (Computer Aided System Engineering – система проектування за допомогою комп’ютера) Microsoft Visio.

4.Напрацьовані методики кримінального аналізу злочинності. Одна з них – вітчизняна система кримінального аналізу RICAS описана у роботі [13] за авторством Узлова Д. Ю., Cтрукова В.М., Оболенцева В.Ф. та інших фахівців.

Актуальним стає завдання щодо моделювання (інвентаризації) правовідносин, які регулюються та охороняються державою [11].

Перспективи ж цифрової юриспруденції вбачаються у розробці технологій використання «штучного інтелекту» задля нормотворчості [10] та у правоохоронній діяльності  [12].

Список використаної літератури:

1.Obolentsev, V. F., Hutsa О.М., Demchenko О.В. Information technology of verification of algorithmic of medical regulations. Wiadomosci lekarskie. 2019. Vol. 72, Issue:12 cz. 2. P.2427-2433. URL: http://library.nlu.edu.ua/Biblioteka/sait/publ-3_2020.pdf

2.Єльчанінов Д. Б. Системологічний підхід до аналізу та прогнозування в державному управлінні. Стратегічні приорітети. 2009. № 2 (11). C. 82–87.

3.Оболенцев В. Ф. История использования системного метода в исследовании свойств преступности. Проблемы законности. 2013. Вып. 121. С. 149-158. [ Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Pz_2013_121_16.]

4.Оболенцев В. Ф. Перспективи використання системного методу у кримінологічних дослідженнях. Проблеми законності. 2013. Вип. 123. С. 198-206. [Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Pz_2013_123_23.]

5.Оболенцев В.Ф. Досвід цифрового моделювання Коституції України у нотації IDEF0. Актуальні шляхи удосконалення українського законодавства : зб. тез наук. доп. і повідомл. ХІ Всеукр. наук.-практ. конф. науковців, практикуючих юристів, аспірантів та студентів (м. Харків, 16 трав. 2020 р.) .  Харків: Право, 2020.  С. 31-33.

6.Оболенцев В.Ф. Базові засади системного аналізу злочинності та віктимізації в Україні. Харків: Юрайт, 2016. 116 с. URL: http://dspace.nulau.edu.ua/bitstream/123456789/12015/1/Obolencev_2016_mon.pdf

7.Оболенцев В.Ф. Базові засади системного аналізу системи держави України. Харків: Право, 2018. 105 с. URL: URL:https://pravo-izdat.com.ua/image/data/Files/472/3_Beazovi_zasadi_sistemnogo_analizu_vnutri.pdf

8.Оболенцев В.Ф. Базові засади системного аналізу системи запобігання злочинності в Україні. Проблеми законності. № 130 (215). С. 155 – 161. DOI: https://doi.org/10.21564/2414-990x.130.53682

9.Оболенцев В.Ф., Гуца О.Н., Демченко О.Б. Інформаційна технологія перевірки алгоримічності нормативних актів медичної сфери. Конституційні засади медичної реформи в Україні : матеріали Медико-правового форуму (м. Харків, 6 груд. 2019 р.). Харків: Право, 2019. C. 68-69.

10.Оболенцев В.Ф., Ющенко О.Г. Заcтосування методів штучного інтелекту у юриспруденції. Протидія організованій злочинності і корупції: матеріали ХІХ Всеукр. наук. конф. з кримінології для студентів, аспірантів та молодих вчених (м. Харків, 02 груд. 2019 р.) / за заг. ред. А. П. Гетьмана і Б. М. Головкіна. Харків : Право, 2019. C. 138-139.

11.Оболенцев В.Ф. Правоотношения как объекты правовой охраны: содержание и количественные характеристики (по материалам статей разделов 1-6 Особенной части Уголовного кодекса Украины). Харьков. ФЛП Иолтуховский В.Л., 2008. – 230 с.

12.Концепція  розвитку цифрової економіки та суспільства України на 2018-2020 роки: схвалено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 17 січня 2018 р. № 67-р. [Режим доступу: https://zak]on.rada.gov.ua/laws/show/67-2018-%D1%80#Text]

13.Узлов Д. Ю., Струков В. М., Оболенцев В.Ф. Прикладний кримінальний аналіз на базі інформаційно-аналітичної системи «РІКАС»: Методичні рекомендації щодо аналітичної діяльності та кримінального аналізу на базі інформаційно-аналітичної системи «РІКАС» / Узлов Д. Ю., Струков В. М., Власов О.М., Дегтярьова І.В., Григорович О.Б., Борович Р.Б., Оболенцев В.Ф., Походзіло Л.М., Попова Д.В. Харків: Юрайт, 2018. 92 с.

 

Цувіна Тетяна Андріївна

к.ю.н., доцент кафедри цивільного процесу

Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого

 

КОНЦЕПЦІЯ ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА У ПРАЦЯХ А. ДАЙСІ

 

Витоки ідеї необхідності обмеження державної влади правовими приписами та недопущення свавілля держави зустрічаємо ще у працях античних мислителів, проте поняття верховенства права набуває поширення лише наприкінці XIX ст. після виходу праці А. Дайсі “Вступ до вивчення конституційного права” (Introduction to the Study of the Law of the Constitution) у 1885 р., де вперше концепція верховенства права отримала більш менш довершений вигляд та належне обґрунтування. У цій праці принцип верховенства права розглядається у якості одного із фундаментальних принципів політичних інституцій Англії поряд із принципом верховенства парламенту [1]. Цікаво, що вчений використовує на позначення цього принципу принаймні три терміни – панування права (rule of law), верховенство права (supremacy of law) та переважання права (predominance of law), проте в подальшому загальновживаним стає вираз rule of law, відповідником якого в українській мові визнається словосполучення “верховенство права”.

Сутність верховенства права зводилася вченим до трьох складових: а) заборони державного свавілля; б) рівності осіб, що полягає у підкоренні всіх осіб звичайному закону, що застосовується звичайними судами; в) визнанні норм конституційного права результатом загального права держави [1, c. 209-225].

Перший елемент верховенства права відбивається у тому, що: “жодна особа не може бути покарана та не може поплатитися особисто або своїм статком інакше, ніж за певне порушення закону, доказане звичайним законним способом перед звичайними судами держави”. І у такому контексті “верховенство права протиставляється будь-якій системі управління, заснованій на використанні особами із владними повноваженнями широких, свавільних та дискреційних обмежувальних повноважень” [1, c. 209-210].

Фактично автор наголошує на необхідності визначення законом повноважень органів державної влади, їх зв’язаність вимогами закону та заборону будь-яких проявів свавілля. Зазначене положення також суголосне із вимогами належної судової процедури, що передбачає можливість притягнення до відповідальності лише після з’ясування всіх обставин справи та із дотриманням відповідних процесуальних гарантій, а також неможливість довільного застосування покарання без належних на те правових підстав. Зважаючи на зазначене, на наш погляд, квінтесенція першого елементу верховенства права може бути виражена через вимогу законності, що передбачає: а) необхідність визначення в законі обсягу та меж реалізації повноважень державних органів та неухильне дотримання ними законодавчих приписів; б) заборону будь-яких проявів свавілля та зловживання владою з боку державних органів; в) наявність встановлених законом підстав юридичної відповідальності; г) застосування гарантій належної судової процедури при розгляді справ судами.

Другий елемент верховенства права, на думку А. Дайсі, вимагає, щоб “кожен підкорявся звичайному закону, що застосовується звичайними судами” [1, c. 216-217]. Зазначений елемент відбиває вимогу рівності осіб перед законом. Особливого тлумачення він набуває при порівнянні англійської правової системи, для якої характерною була можливість притягнення до відповідальності державних службовців у звичайних судах, та концепції droit administratife, що панувала в континентальних країнах, зокрема, Франції, де  посадовці не підпадали під юрисдикцію звичайних судів, а могли бути притягнені до відповідальності лише спеціально створеними адміністративними органами або адміністративними судами, що засуджувалося А. Дайсі через загрозу державного свавілля під час розгляду таких справ. П. Крейг звертає увагу на те, що зазначений елемент верховенства права передусім пов’язаний із рівним доступом до суду, а не із природою законодавчих приписів, які застосовуватимуться під час судового провадження [2, c. 97-98]. Отже, другий елемент верховенства права передбачає рівність осіб, яка структурно складається із трьох взаємопов’язаних вимог: а) рівності всіх перед законом; б) рівного доступу до суду; в) рівної відповідальності осіб та державних службовців, що відбивається у визнанні повноти юрисдикції англійських судів над всіма особами, враховуючи органи державної влади.

Третій елемент верховенства права передбачає “визнання загальних норм конституційного права результатом загального права держави” [1, c. 219]. Зазначений елемент є специфічним та відбиває відмінність між англійською конституцією, “створеною на основі судових рішень” [1, c. 220], та писаними конституціями інших європейських держав. А. Дайсі звертає увагу на те, що в інших європейських державах конституції закріплюють каталог прав осіб, і тому такі права є “дедукцією із принципів конституції” [1, c. 221], відтак у писаних конституціях увага зосереджується передусім на проголошенні та декларуванні таких прав, що передбачає створення їх каталогу та допустимість різного ступеня їх гарантування [1, c. 225]. На противагу такому підходу, принципи англійської конституції є “індукціями або  узагальненнями, заснованими на окремих рішеннях, ухвалених судами стосовно прав осіб” [1, c. 221], а тому в англійській правовій системі акцент ставиться на механізмах забезпечення таких прав, а не на їх декларуванні, що підкреслює дієвість та прикладне значення судового права. Відтак,  конституційні норми слід вважати не “джерелом, а наслідком прав приватних осіб, які визначаються та захищаються судами” [1, c. 228], причому такі права визнаються рівними, адже підлягають рівному захисту. Такий погляд автора відбиває розуміння прав людини як природних, невід’ємних та первісних, що “відкриваються” судами під час розгляду конкретних справ, а не надаються державою шляхом закріплення у писаних нормах. Отже, третій елемент верховенства права відбиває своєрідність англійської конституції, норми якої визнаються результатом загального права держави, що відбивається  у тому, що: а) права людини в Англії визнаються первинними перед нормами конституції та виводяться у судовій практиці; б) права людини нерозривно пов’язані із засобами їх захисту, наявність яких робить такі права не ілюзорними, а реальними.

Варто звернути увагу на те, що для А. Дайсі верховенство права – це передусім верховенство загального права (common law), яке захищає індивідуальні свободи [3, c. 23], і саме цей факт є визначальним для розуміння позиції автора, в якій особливе місце відводиться судовій гілці влади, зважаючи на ту виключну роль, яку остання завжди відігравала у країнах англо-саксонського права. Цим може бути пояснена також і велика увага, яка приділяється автором питанню забезпечення незалежності суддів, адже, на його думку, лише остання “може забезпечити збереження загального права” [1, c. 255-256]. Водночас, варто погодитися із тим, що А. Дайсі фактично не ставить існування верховенства права у пряму залежність від змісту закону, його справедливості чи несправедливості [2, c. 97-98; 4, c. 122-123], а тому сьогодні наведені автором складові розглядаються як базові формальні елементи сучасного концепту верховенства права [5, c. 336].

Погляди А. В. Дайсі в подальшому мали вплив на праці Ф. Гаєка, який у своїй книзі “Шлях до рабства” з посиланням на погляди А. Дайсі вбачав сутність верховенства права у тому, що “сфера, де органи виконавчої влади можуть діяти на власний розсуд, має бути зведена до мінімуму”, а “уряд [має бути] обмежений у своїх діях завчасно встановленими гласними правилами, які дають змогу особі передбачити зі справедливою визначеністю, які засоби примусу будуть застосовувати представники влади в тій чи іншій ситуації, а також дозволяють особі планувати свої дії відповідно до цих знань” [6, c. 90].

Список використаної літератури:

1.Дайси А.В. Основы государственного права Англии (Introduction to the Study of the Law of the Constitution). Введение в изучение английской конституции / под ред. П. Виноградова. Москва: Типография И.Д. Сытина, 1907. 671 c.

2.Craig P. The Rule of Law: Appendix 5 in House of Lords Select Committee on the Constitution. Relations between the executive, the judiciary and Parliament. HL Paper 151, 2006-2007. P. 97-106.

3.Fernández-Villaverde J. Magna Carta, the Rule of Law, and the Limits on Government. International Review of Law and Economics. 2016. Vol. 47. P 22-28.

4.Малишев Б.В. Принцип панування права (the rule of law) у праці Альберта Дайсі “Вступ до вивчення конституційного права”. Проблеми філософії права. 2008-2009. Том VI-VII. С. 118-123.

5.Chesterman S. An International Rule Of Law? The American Journal of Comparative Law. 2008. Spring. 56. №. 2. P. 331-362.

6.Хайек Ф. А. фон Дорога к рабству. М.: Новое издательство, 2005. 264 с.