СЕКЦІЯ КРИМІНОЛОГІЇ ТА КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОГО ПРАВА

Бринюк Ганна Олегівна,

Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого, господарсько – правовий факультет, 2 група

ДО ПИТАННЯ ДОЦІЛЬНОСТІ ІСНУВАННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПОКАРАННЯ У ВИДІ ВИПРАВНИХ РОБІТ

Нові історичні умови розвитку українського суспільства потребують переосмислення щодо побудови та функціонування існуючої системи виконання та відбування тих чи інших видів кримінальних покарань. Зокрема, це стосується й такого виду кримінального покарання, як виправні роботи.

В Україні цей вид покарання не є новим. Протягом століття, з часу появи останнього змінювалися як назви цього виду покарання, так і його зміст та сутність. А тенденція постійного скорочення застосування покарання у виді виправних робіт викликає необхідність детального аналізу цього питання. У сучасному вигляді виправні роботи існують з 2001 року, з моменту прийняття нового Кримінального кодексу України (далі – КК України).

Для встановлення дійсного змісту досліджуваного покарання, перш за все, необхідно визначити та проаналізувати основні його ознаки, передбачені кримінальним та кримінально-виконавчим законодавством. По-перше, виправні роботи належать до основних покарань, застосуван- ня якого передбачено у більше 60 % санкцій статей КК України. Це покарання належить до так званих альтернативних покарань відносно покарання у виді позбавлення волі, характерною рисою якого є відсутність ізоляції засудженого від суспільства. Альтернативні позбавленню волі покарання мають важливе соціальне значення, адже відсутність ізоляції особи від суспільства, залишення в середовищі звичайного існування, говорить про надання засудженим можливості для самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя під час відбування покарань.

По-друге, згідно зі статтею 41 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі – КВК), – покарання у виді виправних робіт відбувається за місцем роботи засудженого на підприємстві, в установі, організації, на основі участі засуджених у суспільно-корисній праці, контроль за ви- конанням якого покладено на уповноважений орган з питань пробації. Тут постає питання про каральний та виправний вплив цього покарання на засудженого, так як останній продовжує працювати за місцем роботи, де працював до засудження, характер його виробничих функцій не змі- нюється. Засуджений отримує заробітну плату, користується правом на щорічну оплачувану відпустку, час відбування такого покарання зарахо- вується в загальний стаж роботи. Обмеження у трудових правах у тако- му випадку полягають лише у обов’язку працевлаштуватися (якщо за- суджений на час виконання вироку є безробітним), забороні звільнення без дозволу уповноваженого органу з питань пробації та неврахування часу щорічної відпустки у строк відбування покарання (ст. 42 КВК). На- віть тут, щодо останнього, законодавцем передбачено можливість у якос- ті заохочення за зразкову поведінку та сумлінне ставлення до праці все ж таки зарахувати час щорічної відпустки у строк відбування виправних робіт. Але ж сумлінне ставлення до праці є загальним обов’язком засу- дженого до виправних робіт (ч. 6 ст. 41 КВК) ?

Отже, правообмеження у трудових відносинах, з одного боку, ви- різняють цей вид покарання серед інших, а з іншого, – вони є настільки незначними, що фактично праця засудженого не набуває якихось нових ознак, у зв’язку з чим втрачається будь-який каральний та виправний вплив цього покарання.

Більше того, – праця для людини є її природною потребою, способом її самовираження, джерелом існування її та її близьких, тобто необхідна умова вільного та всебічного розвитку для підтримання життєдіяльнос- ті у суспільстві. Отже, карати такою працею немає сенсу.

Варто зазначити, що у сучасному житті вже не настільки актуальний вплив колективної суспільно-корисної праці на особу. Сьогодні не став- ляться завдання та цілі виховання засудженого в дусі чесного та сумлін- ного ставлення до праці, поваги до правил співіснування, бережного ставлення до державної власності, підвищення культурного рівня особи. Саме тому, порівняно з радянським часом, застосування цього покаран- ня в сучасних умовах втрачає свою актуальність.

По третє, при відбуванні покарання у виді виправних робіт, із суми за- робітку засудженого провадиться відрахування в дохід держави у розмірі від 10 до 20 % (для неповнолітніх розмір відрахувань становить від 5 до 10 %) ( ст. 57 КК України). Тобто, ще однією ознакою цього покарання є застосування майнових обмежень. У зв’язку із тим, що обмеження у трудових відносинах засудженого є незначними, велика кількість науковців вважають виправні роботи «майновим покаранням», «замаскованим штрафом», «штрафом у розстрочку». Але, говорити про вагомий вплив такого правообмежен- ня теж не можна, адже за певних умов такі відрахування є зовсім не значними. Наприклад, якщо посадовий оклад засудженого є невисоким, досить важко «відчути» серйозний вплив таких майнових відрахувань.

По-четверте, ще однією властивістю покарання у виді виправних робіт є наявність у засудженого судимості, та правообмежень, що ви- пливають із неї. Остання, безумовно, здійснює каральний плив на засудженого, створюючи негативні наслідки. Але, ця ознака ніяк не вирізняє виправні роботи від інших видів покарань, окрім, хіба що її тривалості.

Іншими ознаками виправних робіт є покладення обов’язку засудже- ного з’являтися за викликами уповноваженого органу з питань пробації, повідомляти останнього про зміну місця проживання, погоджувати зміну місця роботи та виїзд за межі України (ч. 6 ст.41, ч. 4 ст. 42 КВК). Слід зробити висновок, що такі обмеження також не несуть серйозного ка- рального та виправного впливу на засудженого, щоб слугувати гарантом не вчинення нового правопорушення.

Отже, покарання у виді виправних робіт в умовах сьогодення ви- черпує себе, що проявляється у його неефективності та неможливості здійснення карального та виправного пливу на засудженого задля до- сягнення мети кримінального покарання.

Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінології та кримінально-виконавчого права Романов М. В.

 

Сердюк Валентин Михайлович

студент НЮУ ім. Ярослава Мудрого ІПКОЮ 2 курсу 13 група

ДО ПИТАННЯ ДЕПУТАТСЬКОЇ НЕДОТОРКАННОСТІ

Дане питання було і залишається дуже гострим та досить неоднозначним на площині громадськості, воно вже давно стало предметом спору у нашому суспільстві. Відповідно до чинного законодавства, зокрема частини 3 статті 80 Основного закону України, народні депутати не можуть бути без згоди Верховної ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані. Посилаючись на цю норму можемо стверджувати, що народному обранцю на пряму дозволяється використовувати своє конституційне право на власний розсуд і при цьому не хвилюватися, адже на нього поширюється «імунітет», тому ми не можемо виключати можливість зловживання депутатами своїм службовим статусом та мандатом у власних цілях. Постає питання щодо того, чи взагалі потрібна дана привілея у вигляді конституційної гарантії нардепам для ефективного здійснення законодавчої функції України?

Варто зазначити, що в рішеннях Конституційного Суду України з питань конституційно-правової відповідальності формуються важливі юридичні позиції, які уточнюють, конкретизують положення законів, в яких містяться положення про конституційно-правову відповідальність депутатів. Як зауважують правознавці, юридичні позиції, вироблені Конституційним Судом України, повинні засвоюватись юридичною практикою. Так, В. Я. Тацій і Ю. М. Тодика розглядають юридичну по- зицію Конституційного Суду України як висновок загального характеру, здійснений на підставі, в межах повноважень і способом, передбаченим Конституцією и законами України, як результат тлумачення правових норм або їх сукупності, унаслідок чого долається невизначеність в розу- мінні норм Конституції ізаконів України, що стали предметом тлумачен- ня [1, с. 68]. Тлумачення питань пов’язаних з поняттям недоторканності встановлюється такими рішеннями Конституційного Суду України: 1) Рішення у справі про депутатську недоторканність від 27 жовтня 1999 р. No 9-рп/996; 2) Рішення у справі про гарантії діяльності народ- ного депутата України від 10 квітня 2003 р. No 7-рп/20037; 3)

Рішення у справі про гарантії депутатської недоторканності від 26 червня 2003 р. No 12-рп/20038; 4) Висновок у справі за зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності за- конопроекту про внесення змін до Конституції України щодо недотор- канності народних депутатів України та суддів вимогам статей 157 і 158 Конституції України від 16 червня 2015 р. No 1-в/2015. До цього переліку також можна віднести законопрект поднаний до КСУ президентом «Про внесення змін до статті 80 Конституції України (щодо недоторкан- ності народних депутатів, реєстраційний номер 7203) та законопроект «Про внесення змін до Конституції України (в частині скасування депу- татської недоторканності)» (реєстраційний номер 6773), поданий народ- ним депутатом Юрієм Левченком та ще 157 депутатами. Юридична позиція Конституційного Суду України щодо депутатської недоторкан- ності викладена в Рішенні Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 року N 9-рп/99, де, зокрема, зазначено: «Важливою конституційною гарантією є депутатська недоторканність, яка має цільове призначення – забезпечення безперешкодного та ефективного здійснення народним депутатом України своїх функцій. Вона не є особистим привілеєм, а має публічно-правовий характер». Депутатська недоторканність є не суб’єктивним правом, привілеєм окремого індивіда, а складовою стату- су народного депутата України. Громадянин набуває депутатської недо- торканності лише у разі обрання його народним депутатом України і втрачає її одночасно з припиненням повноважень Верховної Ради України відповідного скликання або у разі дострокового припинення повноважень народного депутата України.

Таким чином, Конституційний Суд України вважає що зміни щодо скасування недоторканності народних депутатів України стосуються лише їхнього спеціального статусу і не впливають на зміст конституційних прав і свобод людини і громадянина (їх скасування чи обмеження), а отже, не суперечать вимогам частини першої статті 157 Конституції України (висновки від 27 червня 2000 року No 1-в/2000, від 11 липня 2000 року No 2-в/2000, від 5 грудня 2000 року No 3-в/2000, від 10 верес- ня 2008 року No 2-в/2008, від 1 квітня 2010 року No 1-в/2010, від 10 лип- ня 2012 року No 1-в/2012, від 27 серпня 2012 року No 2-в/2012). Тому з вищенаведених аргументів можемо зробити такий висновок, що вне- сення відповідних змін до Конституції України повністю відповідає вимогам статті 157, але крім цього, слід зауважити, що суд також звертає свою увагу і на необхідність ефективності депутатської діяльності, яка частково забезпечується саме недоторканністю.

Науковий керівник: доцент кафедри Конституційного права України – Летнянчин Л. І.

 

Савчук Ярослава Олегівна,

Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого, господарсько правовий факультет, 5 курс, 5 група

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА ЗАСУДЖЕНИХ НА СВОБОДУ ВІРОСПОВІДАННЯ: СУЧАСНИЙ СТАН

Згідно із ст. 35 Конституції України та міжнародними нормативно- правовими актами, зокрема, ст. 18 Загальної декларації прав людини (1948р), ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р.) кожна людина, в тому числі засуджений, має право на свободу світогляду та віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Забезпечити засудженому це право – завдання персоналу органів та установ Державної кримінально-виконавчої служби України. Тому метою нашого дослідження є аналіз забезпечення права засуджених на свободу віросповідання.

Право засуджених України на свободу віросповідання забезпечується насамперед Конституцією України, Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23.04.1991 року, Кримінально-вико- навчим кодексом України (далі – КВК), міжнародними правовими акта- ми щодо прав людини, Правилами внутрішнього розпорядку установ виконання покарань [1].

На змістовне наповнення права засуджених на свободу віросповідання суттєво вплинули зміни до Кримінально-виконавчого кодексу Укра- їни стосовно правового статусу засуджених, внесені Законом України від 21 січня 2010 р. No 1828-VI «Про внесення змін до Кримінально-ви- конавчого кодексу України щодо забезпечення прав засуджених осіб в установах виконання покарань» та Законом України від 8 квітня 2014 р. No 1186-VII «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо адаптації правового статусу засудженого до європейських стандартів» [2, с. 272–275]. В результаті, ч. 5 ст. 7 КВК в сучасній редакції забороняє, серед інших форм дискримінації засуджених, дис- кримінацію за ознаками релігійних переконань. Ст. 8 КВК, серед переліку основних прав засуджених, передбачає право на здійснення свободи сповідувати будь-яку релігію або виражати переконання, пов’язані із ставленням до релігії, у тому числі на вільний вибір і допуск священнослужителя для відправлення релігійних таїнств і обрядів, за винятком обмежень, передбачених Кримінально-виконавчим кодексом України. Ст. 25 КВК надає релігійним організаціям можливість надавати допомогу органам та установам виконання покарань у виправленні і ресоціалізації засуджених і проведенні соціально-виховної роботи серед них.

Дані нормативні документи вказують, що кожен засуджений та ув’язнений має право на свободу віросповідання, але при цьому прове- дення зустрічей представників релігійних організацій зі своїми прихиль- никами не повинно порушувати встановлений внутрішній розпорядок УВП чи СІЗО, а також принижувати права інших осіб. Адміністрація УВП чи СІЗО забезпечує заходи безпеки представникам релігійних організацій під час їх перебування на території цих установ та доводить до них встановлені законодавством вимоги щодо взаємовідносин із засу- дженими та ув’язненими.

З мeтою забeзпечення права заcуджених на свoбоду вiросповідання оргaни та устaнови викoнання покaрань співпрaцюють з 25 рeлігійними кoнфесіями, предcтавники яких займaються духoвно-прoсвітницькою рoбoтою із зacудженими та ув’язнeними, нaсамперед: – правоcлaвними: Укрaїнська Прaвославна Церквa (Мaсковський Пaтріархат), Українськa Прaвославна Церквa (Київcький Патрiархат), Укрaїнська Автoкефальна Правoславна Церквa; – кaтoлічними: Римo-Кaтолицька Церквa, Укрaїнська Грекo-Кaтолицька Церквa; – прoтестантcькими: Євaнгельські Хриcтияни-Бaптисти, Хриcтияни Вiри Євaнгельської (п’ятидeсятники), Адвeнтисти Сьoмого Дня, Свiдки Iєгови, Хaризмати тощо; – муcульмaнськими; – iудейськими.

Сучасні дослідження свідчать, що у місцях позбавлення волі знахо- дяться засуджені різної конфесійної належності, хоча переважна більшість їх – позаконфесійні віруючі. Але біля 10 % засуджених належать до релігійних громад, постійно відвідують релігійні заходи, є конфесій- но визначеними [3].

Серед проблем у забезпеченні права засуджених України на свободу віросповідання, які потребують вирішення як на законодавчому, так і на адміністративному рівні, дослідниками виділяються наступні: 1) наявність культових споруд; 2) харчування у відповідності з релігійними нормами; 3) носіння одягу, зачіски згідно з релігійними канонами; 4) не- гативний вплив на психіку засуджених; 5) можливість міжконфесійних конфліктів; 6) упереджене ставлення з боку адміністрації чи інших за- суджених на підставі релігійних переконань [4]. Законодавчо дуже важ- ко забезпечити повне дотримання права на свободу віросповідання, адже це здійснюється локально на місцях адміністраціями кримінально-ви- конавчих установ, а у них часто немає ресурсів для цього або відповідний елемент тої чи іншої релігії порушує режим у колоніях. Так, наприклад, іудеям та мусульманам необхідні культові споруди (мечеті, храми, синагоги), але для адміністрації дoсить важко знайти грошові ресурси на будівництво в oдній установі кількoх таких споруд, тoму, зазвичай, об- межуються молитовними кімнатами, які призначені для справляння ре- лігійних обрядів й інших конфесій. У вирішенні вищезазанченої про- блеми є певні суперечливі обставини. Оскільки згідно канонів УПЦ, храм (молитовна кімната) освячується архієреєм (єпископом) для проведення богослужінь (молебнів, літургії), які мають право здійснювати лише певні особи (ієреї, диякони УПЦ). Якщо богослужіння проводять інші особи (навіть священнослужителі інших православних церков), храм (молитовна кімната) підлягає повторному освяченню архієреєм. Тому УПЦ виступає проти проведення богослужінь у її храмах представниками інших церков [4].

Щодо елементів заборонених режимами колоній, то для чоловіків- іудеїв бажано носіння бороди та пейсів на скронях, для чоловіків-мусульман – носіння бороди, для жінок-мусульманок – носіння хіджабу або паранджі. Але виконання таких вимог є неможливим, бо це прямо заборонено законодавством, зокрема Правилами внутрішнього трудового розпорядка УВП (п.2 розділ III).

Icнуючі прoблеми у зaбезпеченні прaва зaсуджених України на свaбоду вірaсповідання cлід рoзв’язувати вiдповідно дo Кoнституції Укрaїни та міжнарoдних стaндартів пoвoдження із зaсудженими, якщo ми дiйсно хoчемо cтати прaвовою держaвою.

Література:

1. Збірник нормативних документів і методичних рекомендацій з питань організації виховної та соціально-психологічної роботи серед осіб, засудже- них до позбавлення волі / уклад.: С. Скоков, Ю. Олійник, О. Янчук. – Київ: МП Леся, 2002. – 312 с.

2. Лисодєд О. В. Правовий статус засуджених в Україні: реалії сьогоден- ня та перспективи удосконалення / О. В. Лисодєд // Вісник Асоціації кримі- нального права України. – 2016. – No 2 (7). – С. 270–279.

3. Пахомов І. В. Особливості релігійної соціалізації засуджених-рециди- вістів // Актуальні проблеми психології / І. В. Пахомов / Ред. кол.: С. Д. Мак- сименко (гол. ред.) та ін. – К.: Наук. Світ, 2007. – Т. 1: Організаційна психо- логія. Економічна психологія. Соціальна психологія. Ч. 21–22 / За ред. С. Д. Максименка, Л. М. Карамушки, 2008. – С.184–188.

4. Пахомов І. В. Забезпечення права засуджених на свободу віросповіда- ння/ І. В. Пахомов // Матеріали міжнародної науково-практичної конферен- ції (Чернігів, 08.05.2011 р.). Чернігівський юридичний коледж ДПтС Укра- їни. – Чернігів: Вид-во Лозовий В. М., 2011. – С. 256–261. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://i-rc.org.ua/index.php/pravo/496-pahomov-st3

Науковий керівник: Романов М. В., доцент кафедри кримінології та криміналь- но-виконавчого права, к.ю.н.

 

Шейко К. В.,

Здобувач кафедри кримінології та кри- мінально-виконавчого права Національного юридичного універси- тету імені Ярослава Мудрого

ЩОДО СПОСОБІВ НЕЗАКОННОГО ВИГОТОВЛЕННЯ, ЗБЕРІГАННЯ, ЗБУТУ АБО ТРАНСПОРТУВАННЯ
З МЕТОЮ ЗБУТУ АЛКОГОЛЬНИХ НАПОЇВ В УКРАЇНІ

Проблема незаконного обігу алкогольної продукції в Україні з кож- ним роком набуває все більших масштабів. Аналіз способів реалізації цього обігу надасть можливість виявити всі процесуальні стадії, знання яких допоможе при розкритті цих злочинних дій, а також дасть змогу розробити ефективні шляхи запобігання їх вчиненню.

Проаналізувавши наукову літературу з цього питання, а також про- вівши авторське кримінологічне дослідження, можна виділити наступні найпоширеніші способи вчинення злочинів у сфері незаконного обігу алкогольних товарів за критерієм незаконного виготовлення: а) на легальних підприємствах, які мають відповідні дозволи та ліцензії (виготовлення неврахованої продукції); б) на підпільних підприємствах; в) кустарним способом без спеціального обладнання.

Найбільші обсяги незаконного виготовлення алкогольних товарів відбуваються саме на легально зареєстрованих підприємства, однак функціонування цих підприємств та кількість такої продукції залишається у тіні й характеризується високим ступенем латентності. Тому нами буде здійснено аналіз найбільш поширених механізмів виготовлення алкогольних товарів на підпільних підприємствах та кустарним способом без спеціального обладнання.

Технологічні особливості виробництва міцних алкогольних напоїв, таких як горілка, є такими, що дозволяють налагодити виробництво з мінімальними витратами, практично в будь-якому приміщенні. Але така продукція досить часто завдає значної шкоди здоров’ю населення, так як вона виготовляється на низькому технологічному рівні, без дотриман- ня санітарних вимог, а іноді й з технічного спирту, вживання якого призводить до отруєння споживачів. Виготовлені алкогольні напої у подальшому збуваються оптом особам, що мають ліцензії на їх торгівлю, або великими партіями чи вроздріб безпосередньо споживачам.

Виготовлення горілки, як одного з найбільш розповсюджених об’єктів підробки у підпільному виробництві, здійснюється за примітивною технологією, що ґрунтується, як правило, на ручній праці, в непристосованих для цього приміщеннях та антисанітарних умовах. Таке виготовлення здійснюється здебільшого шляхом розведення харчових або технічних спиртів водою, зазвичай до 30 % вмісту, іноді додаються харчові добавки для поліпшення смакових властивостей продукту. При цьому викорис- товується спирт, звичайна водопровідна вода, ємності для розливу, ети- кетки, кольєретки, іноді марки акцизного податку, клей для їх наклею- вання, пробки й інші матеріали, пристрої для закупорки [1, с. 21–22].

Кримінологічне дослідження показало, що найчастіше незаконне виробництво алкогольних напоїв, зокрема горілки та коньяку, відбува- ється наступним чином. Виробником, зазвичай він є й збувачем продук- ції, купується готовий для використання спирт, згодом цей спирт змішується з водою (водопровідною або джерельною) у співвідношенні 1:3, отримана рідина розливається по ємностях 0,5 л та 1 л. Цей товар під- пільники виготовляють переважно у себе вдома чи в гаражі, зазвичай характеризуються невеликими разовими об’ємами продажу, проте мають «постійних клієнтів», що забезпечують їм тривале існування. Спирт за- звичай придбавається у незнайомих або малознайомих людей на ринку або через мережу Інтернет. Наведена схема є класичною для дрібних злочинців, які найчастіше попадають в поле зору правоохоронців й ней- тралізуються ними, якщо останні не входять у злочинну з мову й не «покривають» таку діяльність.

Також доволі розповсюдженою схемою підпільного виробництва алкоголю є повністю самостійний процес його виготовлення, починаючи із спирту/самогону, розбавляння водою, розлив по ємностях без етикеток, закінчуючи збутом цього товару. Зазначений процес відрізняється біль- шою складністю та тривалістю, оскільки витрачається час ще й на ви- готовлення спирту або самогону. Однак, зазвичай, виготовлена продукція має вищу якість у порівнянні з попередньою схемою, де найважливішим елементом є простота виробництва.

Не поступається популярності й схема покупки вже виготовленої недо- броякісної продукції у великих об’ємах, розлив її у невелику тару та пере- продаж її кінцевому споживачу. До цього також може додатися ще й накле- ювання на спеціальні ємності етикеток реально існуючої марки горілки з наклеюванням марок акцизного податку, отриманих злочинним шляхом. Таку продукцію вже можна розцінювати як підробку певної марки.

Злочинці, об’єднані у злочинну групу, переважно організовують під- пільний цех з виготовлення, упаковування та збуту незаконно виготовленої алкогольної продукції. В цьому процесі беруть участь декілька суб’єктів і може мати місце розподіл виконуваних ролей, наприклад, одна особа замається організацією постачання спирту, склотари, пробок, марок ак- цизного податку та етикеток, інша – процесом виробництва, третя особа відповідає за розливання та наклеювання етикеток та марок акцизного податку, а інші особи знаходять канали збуту. Цей механізм виготовлення та збуту незаконно виготовлених товарів відрізняється організованістю, обігом великих об’ємів товару (від 100 до 1000 пляшок за один циклічний процес), за діянням значних грошових коштів, а також можливими коруп- ційними зв’язками з контролюючими органами. Існують й інші схеми незаконного виробництва та розповсюдження недоброякісного алкоголю, однак вони менш розповсюджені, ніж описані вище.

Отже, знання цих схем дає можливість виявити можливі способи та етапи, на яких можливе втручання у процес реалізації злочинного умис- лу, направленого на незаконне виробництво та обіг алкогольної продукції на території України, а отже, й можливість їх попередження.

Список використаної літератури:

1. Некрасов В. А., Лисенко А. М., Пеньков С. В., Матвійчук В. В. Роз- криття злочинів у сфері виготовлення та збуту алкогольних напоїв : навч.-практ.посіб. / В. А. Некрасов, А. М. Лисенко, С. В. Пеньков, В. В. Мат- війчук. Одеса : Юридична література, 2009. 160 с.

Науковий керівник: к.ю.н., доцент кафедри кримінології та кримінально-виконавчого права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого Ткачова О. В.

 

Щербань Яна Сергіївна,

Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого, 1 факультет, 5 курс, 14 група

ПРАЦЯ ЗАСУДЖЕНИХ ДО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ В УКРАЇНІ

На сучасному етапі розвитку суспільства перед Україною особливо гостро стоїть вирішення питання демократизації та гуманізації усіх сфер суспільного життя з метою підняття на більш високий рівень системи виконання покарань, пов’язаних з позбавленням волі засуджених. Засуджені до позбавлення волі як і громадяни України мають право на працю, яке закріплене Конституцією України, проте внаслідок особливостей, повязаних з відбуванням покарання в ізоляції від суспільства, це право зазнає певних обмежень. Ця норма знайшла своє відображення у Кримінально-виконавчому кодексі України (далі – КВК України) [1].

Слід зазначити, що стаття 43 Конституції України проголошує право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку людина вільно обирає або на яку вільно погоджується. Проте необхідно зауважити, що відповідно до частини 3 статті 63 Основного Закону засуджений користується всіма правами людини і громадяни- на, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду. Тому засуджені особи мають право працювати за обраною ними спеціальністю, або ж професією, яку вони здобудуть в період відбування покарання.

В ряді міжнародних актів, а саме конвенціях Міжнародної організації праці, Організації Об’єднаних Націй, Ради Європи, Європейських пенітенціарних правилах, Мінімальних стандартних правилах поводжен- ня з в’язнями та багатьох інших, знайшла своє відображення вимога обов’язкового залучення засуджених до праці. Через це їх визначають специфічною категорією зайнятих в економіці. У зв’язку з реформуван- ням кримінально-виконавчої системи України спостерігається проблема незадовільного фінансування з бюджету витрат, пов’язаних з утримуван- ням засуджених, а також відсутності бюджетних коштів на реалізацію цільових програм. Саме це є недоліком, який позбавляє адміністрацію місць ув’язнення можливості забезпечити повну зайнятість засуджених.

Також необхідно відзначити, що через відсутність коштів в окремих випадках повністю закривається наявне виробництво. Тим самим засуджені позбавляються права працевлаштовуватися. Яскравою проблемою сучасних установ виконання покарання є те, що могутня виробнича база в місцях позбавлення волі, яка була сформована за багато років, практично розпалася. Ця ситуація не дає змоги ефективно виконувати завдання із залучення засуджених до суспільно-корисної праці. Наявність великої кількості непрацевлаштованих засуджених сприяє підвищенню рівня криміналізації обстановки в місцях їх ув’язнення.

Як додаток до розпаду виробництва слід відзначити зношеність застарілого устаткування, низький рівень кваліфікації засуджених, специфіку організації праці в умовах виправних установ, що не дає змогу цим установам повною мірою конкурувати на ринку товарів з підприємства- ми різних форм власності.

Важливим завданням сучасної системи є вирішення соціально- економічних проблем праці засуджених, які перш за все стосуються сфери організації, умов і характеру їхньої праці, системи заохочення і стимулювання законослухняної поведінки осіб, які відбувають покарання.

Слід зазначити й той факт, що праця засуджених і вільних громадян певною мірою різняться між собою. Перша відмінність полягає в меті. Головною метою залучення засуджених до праці є їх виправлення та ресоціалізація, натомість вільних громадян – створення матеріальної бази для задоволення своїх потреб і досягнення власних цілей. Друга відмін- ність виявляється в тому, що одним із істотних розходжень є кара, яка неминуче наявна при організації праці засуджених [2, с. 36–40]. Відомий фахівець у сфері виправно-трудового права (нині – кримінально-виконавчого права) Б. С. Утевський підкреслював, що «… усі методи виправно-трудового впливу були б даремними, якби вони були позбавлені трудової основи» [3, с. 135].

Треба відзначити, що науковці одностайні в тому, що кара – це при- мус, який здійснюється державою і поєднаний або супроводжується стражданням покараної особи. Застосування засобів кари (позбавлення волі, матеріальних благ, посадового статусу тощо) є необхідним для досягнення основної мети покарання – виправлення та ресоціалізації за- суджених. Дослідження умов праці засуджених виявляє, що при застосуванні праці допускаються обмеження інтересів працюючих засуджених, позбавлення їх деяких особистих і матеріальних благ, якими б вони користувалися в процесі праці на волі та які надані всім трудящим.

Третя відмінність – праця засуджених відрізняється від праці вільних громадян за своєю продуктивністю. Багаторічною практикою установ виконання покарання (далі – УВП) підтверджено, що праця засуджених менш продуктивна, ніж праця вільних громадян. Так і примусові по- збавлення й обмеження в праці засуджених можуть бути визнані карою за умови, якщо ці обмеження введені з каральною метою, а не зумовлені іншими факторами. Загалом каральні обмеження в праці засуджених застосовувалися завжди в УВП. Проте визнано, що праця з розумним обсягом кари здійснювала й здійснює глибокий виправний вплив на основну масу засуджених. І, навпаки, якщо праця засуджених перетво- рювалася на відбування важкого й виснажливого покарання, то вона втрачала свій виховний і виправний вплив.

Отже, вирішальне значення має розумний вибір каральних засобів і їх правильне застосування на практиці [2; с. 40–46].

На думку А. Х. Степанюка, залучення до праці спрямоване насампе- ред на те, щоб спонукати засуджених ставитися до праці як до позитив- ної та необхідної складової їх життя, у тому числі й подальшого життя на волі. Такі самі вимоги висувають до праці ув’язнених Європейські тюремні правила. Необхідно, щоб, звільнившись із установи виконання покарань, особа мала певні знання, уміння та навички, які дають їй змо- гу знайти законні засоби для існування та допоможуть безболісно увійти в життя на волі [4; с. 222].

Таким чином, помітним є те, що праця засуджених відрізняється від праці вільних громадян відповідними правообмеженнями з боку держави та дією карального впливу з боку адміністрації УВП. Якщо кара сприяє більш ефективному виправленню засуджених, не знижує вихов- ного впливу праці й виконує свою роль, то застосування такого корисно- го засобу не викликає сумнівів. На сьогодні існує низка проблем щодо правового регулювання праці засуджених у кримінально-виконавчому законодавстві України. Справа в тому, що внесення змін до законодавства, у зв’язку з його адаптацією до європейських стандартів, породжує чимало суперечностей у застосуванні відповідних норм права на практиці. Це випливає передусім з того, що законодавець, приймаючи нормативно- правові акти та вносячи до них відповідні зміни, підходить до цього не системно, що спричиняє появу правових колізій.

Відповідно до ч. 3 ст. 6 КВК України: основними засобами виправлення і ресоціалізації засуджених є встановлений порядок виконання та відбування покарання (режим), пробація, суспільно корисна праця, со- ціально-виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив. Стаття 8 цього Кодексу визначає, що засуджені мають право на оплачувану працю, організовану відповідно до вимог законодавства про працю, у тому числі щодо тривалості, умов та оплати праці. При цьому тривалість робочого дня не може становити більше восьми годин і тривалість робочого часу більше 40 годин на тиждень. Зазначене в Главі 18 КВК та Правилах внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, затверджених Наказом МЮУ від 29.12.2014 No2186/5 право на працю засуджених до позбавлення волі означає, що вони можуть відмовитися від праці, тобто це не є обов’язковою умовою відбування покарання. Право на працю було введене замість обов’язку засуджених працювати, і раніше така відмова була підставою для засто- сування адміністративного стягнення, а для окремих категорій спецконтингенту, які відмовлялися від праці систематично, слугувала основою застосування ст. 391 КК України «Злісна непокора вимогам адміністрації УВП» [5, c. 78].

В сучасних умовах засуджені, звичайно, не голодують, але і розмір їхніх заробітків з огляду на рівень цін та інфляції (після відрахувань, згідно з чинним законодавством, податку на доходи фізичних осіб; аліментів; відшкодувань витрат на їх утримання, крім вартості харчування, взуття, одягу, білизни, спецхарчування та спецодягу; відрахування за виконавчими листами та іншими виконавчими документами) теж незначний, щоб надавати допомогу своїм рідним і близьким та заощадити гроші, необхідні після звільнення. Зокрема, кількість працездатних за- суджених осіб в УВП станом на 1 січня 2016 року становила 32 095 осіб (на 1 січня 2015 року – 32,3 тис. осіб, на 1 січня 2014 року – 63 803 осо- би), із них працевлаштованими є 16 226 осіб (50,6 % від числа працез- датних та 30,2 % від загального числа засуджених) (у 2015 році відповід- ні показники становили 18 тис. осіб, у 2014 році – 30 297 осіб). Наведе- ні цифри свідчать про низький рівень оплати суспільно-корисної праці засуджених [6].

Отже, внесення змін до кримінально-виконавчого законодавства, які стосуються механізму реалізації засудженими права на працю, постійно спрямовується на пом’якшення умов відбування покарання у місцях ув’язнення. Наявний режим під рукою законодавця ще більше акцентований на гуманне ставлення до цієї категорії осіб та розширення їхніх прав і можливостей, при цьому з урахуванням обмежень, встановлених вироком суду. Суспільно корисна оплачувана праця як один із елементів виправлення і ресоціалізації є дієвим засобом, який зменшує рівень де- градації засудженого.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Кримінально-виконавчий кодекс України від 11 липня 2003 року No 1129-ІV. URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1129–15/ print1510563098385601 (дата звернення: 09.05.2018);

2. Праця засуджених в місцях позбавлення волі / І. Л. Жук, Л. А. Жук, О. М. Неживець. Київ : Кондор, 2009. 226 с.;

3. Пузирьов М. С. Реалізація виправними колоніями принципу дифе- ренціації та індивідуалізації виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк : [монографія] / М. С. Пузирьов ; за наук. ред. докт. юрид. наук, проф. І. Г. Богатирьова. Київ : ВД «Дакор», 2014. 300 с.;

4. Степанюк А. Х. Кримінально-виконавче право: [навч. пос. для сту- дентів юр. спец. ВНЗ] / А. Х. Степанюк. Харків : Право, 2006. 320 c.;

5. Лисенко М. І. Забезпечення права на працю засуджених в умовах ізо- ляції.URL:http://www.vestnik-pravo.mgu.od.ua/archive/juspradenc13/part_2/24. pdf (дата звернення: 09.05.2018);

6. Ісаков П., Коцемал О. Праця засуджених в місцях позбавлення волі в Украϊні в сучасних умовах і в УСРР в 1920 році: історико-правовий аналіз. Visegrad Journal on Human Rights, 2016. 4/1. С. 112–177.

Науковий керівник: к.ю.н., ассистент кафедри кримінології та кримінально- виконавчого права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудро- го Кулик К. Д.

Замковий Володимир

Автор : Замковий Володимир

127 переглядів

0 коментарів

Залиш коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *