СЕКЦІЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА, ПРОЦЕСУ ТА ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Андрущенко Олеся Петрівна

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
Студентка 2 курсу 1 групи Фінансово- правового факультету

ЧИ ПОТРІБНА СМЕРТНА КАРА?

Не слід плутати помсту із справедливістю, а смертна кара лише посилює несправедливість – зазначив Верховний комісар ООН з прав людини Зейд Раал Аль Хусейн. Право на життя є невід’ємним та гарантованим. ч. 1 ст. 27 Конституції України , ст. 3 Загальної декларації прав людини, ст. 2 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини тощо.

У світі з кожним роком спостерігається тенденція до скорочення засто- сування і повної відмови від смертної кари. За даними «Amnesty International» (всесвітній незалежний рух, що налічує більше 7 млн. людей, які виступають на захист загальновизнаних прав кожної людини), у 2015 році загалом у сві- ті було страчено 1634 осіб в 25 країнах, що б’є попередню рекордну кількість смертних кар 1989 року. Влада багатьох країн не публікує дані стосовно цього приводу. В Білорусі, В’єтнамі та Китаї інформація щодо застосування смертної кари вважається державною таємницею.

Смертна кара в Україні була передбачена ст. 23 Кримінального кодексу 1961 року. Необхідність скасування смертної кари в незалежній Україні була обумовлена тим, що держава прагнула стати членом Ради Європи, а скасування цього виду покарання будо обов’язковою умовою при приведенні національного законодавства у відповідність до європей- ських стандартів. Таким чином, покарання у вигляді смертної кари було замінено довічним ув’язненням.

Дискусії щодо повернення смертної кари тривають і досі. Прибічни- ки ввжають, що смертна кара – це захист суспільства від найбільш не- безпечних злочинців. По-перше, вона дозволяє економити державні ко- шти на утримання ув’язнених; по-друге, це потужний стримуючий фактор для самих злочинців. Противники смертної кари наводять інші аргументи, що велика можливість судової помилки; також смертна кара суперечить праву людини на життя і, вбиваючи злочинця, держава бо- реться з наслідками, а не з причинами, які привели людину до злочину. У кожної думки стосовно смертної кари є певний сенс, але найголо-

вніше те, що особа, яка вчинила злочин, повинна понести покарання. Ба- гато хто з потерпілих чи родичів потерпілих вважає, що покарання у виді позбавлення волі на строк понад 10 років або довічне позбавлення волі, є недостатньо справедливим (переважно такі думки є у тих , хто прагне помсти). Але психологи, які працюють зі злочинцями, вважають, що осо- би, які перебувають такий довгий час у замкненому просторі – просто стають «овочами» і вже самі прохають про смертну кару. Що вибере біль- шість населення для негідників: позбавлення волі на багато тяжких років або миттєве позбавлення життя, аби вони не страждали в майбутньому?

Я не підтримую смертну кару як вид покарання тому що: по-перше, застосування цього виду покарання поширює деструктивну логіку на- сильства та культуру помсти; по-друге , суперечить головному принципу прав людини, що закріплені в найголовніших нормативно-правових актах світу, праву на життя. На мою думку, не дарма кожного року кількість країн, що застосовує смертну кару , зменшується. Світ повинен виступати проти смертної кари в усіх випадках без виключення , незалежно від характеру та обставин справи.

Список використаних джерел

1. https://www.amnesty.org

2. Смертна кара та права людини [Текст] / Л. В. Васильченко // Безпека життєдіяльності. – 2007. – 3. – С. 29–32

3. Смертна кара в Україні: «за» і «проти» [Текст] / К. В. Білоус // Четвер- ті Харківські кримінально-правові читання : тези доп. та наук. повідомл. учасн. міжнар. наук. конф. студ. та аспірантів (м. Харків, 16–17 трав. 2014 р.) / М-во освіти і науки України, НЮУ ім. Я. Мудрого, НДІ вивчення проблем злочинності ім. В. В. Сташиса НАПрН України, Всеукр. громад. організація «Асоц. кримін. права», Асоціація випускників НЮУ ім. Ярослава Мудрого», Ліга студ. асоц. правників України. – Х. : Право, 2014. – С. 211–213 .

4. Місце покарання у виді довічного позбавлення волі в сучасній системі покарань [Текст] / Кабанов О. М. // Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна. Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Ка- разіна / М-во освіти і науки України, Харків. нац. ун-т ім. В. Н. Каразіна. – Харків : ХНУ ім. В. Н. Каразіна, 2017. – Вип. 23 : Серія «Право». – С. 184–187.

Науковий керівник: к.ю.н., асистент кафедри кримінального права No 2 Наці- онального юридичного університету ім. Ярослава Мудрого, Осадча А. С.

Горб Тетяна Іванівна

Студентка 3 курсу 3 групи Слідчо-криміналістичного інституту Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого

ЩОДО ВИЗНАЧЕННЯ ПРЕДМЕТУ ЗЛОЧИНУ СТ. 263 КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

У сучасних умовах в багатьох державах відзначається зростання застосування при вчиненні злочинів зброї, бойових припасів та вибухових речовин. Події останніх років у світі доводять, що зберігається висока напруга особливо в тих регіонах, де в широкому обігу є зброя: Чечня, Ірак, тощо. Наявна реальна загроза застосування зброї масового знищен- ня. Вражає різноманіття збройового арсеналу, який використовується злочинцями. В Україні з усієї групи злочинів, пов’язаних з порушенням встановлених правил поводження з загально небезпечними предметами, незаконне поводження зброєю,бойовими припасами або вибуховими речовинами є найбільш поширеним злочином. Неконтрольований обіг відповідних загально – небезпечних предметів приховує в собі високий рівень небезпеки спричинення шкоди людям та довкіллю. В умовах сьогодення це призвело до того, що в Україні зброю використовують для нанесення тілесних ушкоджень, вчинення вбивств, масових заворушень, бандитизму, розбоїв,терористичних актів та інших тяжких і особливо тяжких злочинів. Актуальність злочинів предметами яких є зброя, бойо- ві припаси, вибухові речовини на даний період зростає, оскільки зло- чинність на сучасному етапі характеризується тенденціями до зростання таких її видів як: групова, організована та насильницька, де наявність озброєння – одна з умов формування та діяльності злочинних груп. Крім того, в умовах науково-технічного прогресу, в умовах зростання техніч- ної підготовки окремих громадян, полегшилось виготовлення на виробництві або у підпільних майстернях зброї досить великої кількості та високої якості, її нових різновидів. До того ж ці злочини є небезпечні передусім тим, що вони є базою для вчинення інших, більш тяжких зло- чинів, які сприяють здійсненню злочинних намірів.

Важливо зауважити те, що на даний час в законодавстві України не має чіткого врегульованого визначення саме поняття «зброї», а багато правовідносин, які виникають у повсякденному житті та регулюються відповідними нормативно- правовими актами, які охоплюють це поняття доцільно не врегульовані, але в Пояснювальній записці до проекту Закону України «Про зброю» (далі – законопроект), зазначається, що представлений законопроект по своїй суті та структурі не вносить у пра- вове поле України чогось принципово нового. Він лише систематизує та вдосконалює ті норми, що зараз діють у десятках нормативно-правових актів, відомчих інструкцій тощо. Основними положеннями все ж таки передбачається визначити поняття «зброї», що охоплює всі наявні та можливі в перспективі її типи, види та зразки, критерії її класифікації тощо. Так, в законопроекті зазначається, що «зброя» – це пристрої, при- лади і предмети, спеціально виготовлені, конструктивно призначені і технічно придатні для ураження живої або іншої цілі і які не мають іншого виробничого чи господарсько-побутового призначення. В наказі Міністерства Внутрішніх Справ України від 21.08.1998 року No 622 ( далі – Наказ No 622) зазначені види зброї та їх ознаки, але все ж поняття «зброї» не зазначено. Варто зазначити, одне з рішень Апеляційного суду Київської області, який зазначає, що ст. 263 Кримінального кодексу України ( далі – ККУ ) є банкетною нормою, а тому повинна бути дета- лізація відповідних положень інших нормативно – правових актів, що регулюють суспільні правовідносини та наповнює норми більш конкрет- ним змістом. Однак, при цьому, в багатьох обвинувальних актах вказано, що особа порушувала Наказ No622 без зазначеної конкретної норми, глави, розділу,пункту на порушення яких обвинуваченим вчинено інкри- міноване діяння. Хоч суд згадує Наказ No 622, проте норма ст. 263 ККУ посилається саме на закон, який і має вищу юридичну силу та повинен бути застосований в даному випадку.

Вироком Печерського районного суду у м. Київ від 19.02.18 року було розглянуто у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження за ч.2 ст. 263 ККУ за яким суд виправдав колекціонера за зберігання зброї, оскільки таке зберігання не порушувало жодного закону. Об’єктивна сторона злочину за ч. 2 ст. 263 ККУ полягає у носінні холодної зброї без передбаченого законом дозволу. Таким чином, законодавець визначив наявність (існування) закону, яким передбачено надання дозволу на но- сіння холодної зброї. Відтак відповідні дії особи можуть вважатися зло- чинними за умови існування закону,який визначає порядок носіння зброї, який на даний час так і не прийнятий законодавчим органом.

У контексті цього звертає на себе увагу ухвала Апеляційного суду Тернопільської області від 27 червня 2017 року в справі No 607\939\17-к. Глибоко проаналізувавши обставини справи та практику Європейського суду з прав людини, колегія суддів дійшла висновку, що обвинуваченому, у зв’язку з відсутністю відповідного закону, який регулював би порядок обігу зброї та боєприпасів в Україні, не роз’яснено зміст обвинувачення. У зв’язку з цим: «розгляд кримінального провадження за відсутністю конкретного обвинувачення порушує гарантовані законом процесуальні права обвинувачених, у тому числі і їх право на захист, а ухвалене судо- ве рішення за таких обставин у будь-якому разі повинно бути визнане незаконним у зв’язку з істотним порушенням вимог закону». Європейський суд з прав людини вже неодноразово у своїх рішеннях робив ви- сновки про те, що повна, детальна інформація щодо пред’явленого осо- бі обвинувачення та, відповідно, про правову кваліфікацію, яку суд може дати відповідним фактам, є важливою передумовою забезпечення спра- ведливого судового розгляду. Також, право бути проінформованим про характер і причини обвинувачення потрібно розглядати у світлі права обвинуваченого мати можливість підготуватися до захисту, гарантовано- го підпунктом «b» п.3 ст.6 Конвенції про захист прав людини і осново- положних свобод.

Отже, виправити ситуацію, що склалася може законодавчий орган, шляхом ухвалення відповідного закону «Про зброю», без прийнятого відповідного нормативно – правового акта притягувати до кримінальної відповідальності недоцільно.

Науковий керівник: к.ю.н., асистент, кафедри кримінального права No 2 Наці- онального юридичного університету імені Ярослава Мудрого Осадча А. С

Зубова Аліна Олегівна

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, фінансово- правовий факультет,
2 курс, 1 група

ЩОДО КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ ЗА КРИМІНАЛЬНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ ОКРЕМИХ КРАЇН

На сьогоднішній день одна з найбільш актуальних та дискусійних тем у кримінально-правовій сфері України є проблема притягнення юридичних осіб до кримінальної відповідальності. Відповідно до ст. 18 КК України суб’єктом злочину може бути тільки фізична особа, яка досягла відповідного віку. У зв’язку з цим виникає питання про можливість притягнення до кримінальної відповідальності саме юридичної особи. Адже аналізуючи практику можна виявити велику кількість злочинів здійснених для або з використанням юридичних осіб.

Отже, щоб зрозуміти переваги та недоліки запровадження в Україні нового суб’єкта злочину, а саме юридичних осіб, розглянемо практику зарубіжних країн.

Виділяють три основні підходи до розуміння кримінальної відповідальності юридичних осіб:

До першого підходу входять країни які повністю визнають інститут кримінальної відповідальності юридичних осіб при цьому не усуває кримінальної відповідальності фізичних осіб.

У США ті Англії кримінальна відповідальність юридичних осіб і деяких інших корпорацій існує вже протягом декількох десятиліть. Кримінальна відповідальність до юридичних осіб застосовується й у інших країнах загального права – Канаді, Австралії, Шотландії, Ірландії, Індії тощо, також у низці країн романо-германської правової сім’ї: Австрії, Нідерландах, Франції, Бельгії, Португалії, Люксембурзі, Японії та ін.; скандинавської – Данії, Норвегії, Фінляндії, Ісландії, у країнах му- сульманської (Йорданія, Ліван, Сирія), соціалістичної (КНР) та постсоціалістичної (Словенія, Угорщина, Румунії, Литві, Естонії, Молдові та ін.), а також змішаної (Ізраїль) правових систем. [1]

Найбільш чітко та досконало має інститут відповідальності юридич- них осіб у Франції, незважаючи на той факт, що першість у встановленні належить англо-американській правовій системі. Слід зазначити, що специфічною особливістю французького права є те, що кримінально- правова доктрина не містить особливого розділу, присвяченого суб’єктам злочинів, оскільки прийнято вважати, що суб’єкт злочину не є елементом складу злочину. Згідно КК Франції юридичні особи можуть бути при- тягнуті до кримінальної відповідальності самостійно чи спільно із фізичними особами; нести відповідальність як за закінчений злочин, так і за попередню злочинну діяльність. Даному інституту характерні риси обумовленості (злочинне діяння повинне бути вчинене на користь юри- дичної особи його керівником або представником) та спеціальності (кримінальна відповідальність настає тільки у випадках, спеціально передбачених законом або ухвалою). [2]

Відповідно до статей 13137 і 13139 КК Франції за злочини і про- ступки до юридичних осіб можуть бути застосовані такі покарання: 1) штраф, розмір якого в п’ять разів більше розміру штрафу для фізичних осіб; 2) припинення діяльності; 3) поміщення під судовий нагляд; 4) заборона здійснювати певні види професійної чи громадської діяльності; 5) закриття всіх або одного чи кількох закладів цього підприємства, які слугували для вчинення інкримінованих діянь; 6) виключення з участі у договорах, що укладаються від імені держави; 7) заборона звертатися з публічним закликом до розміщення вкладів або цінних паперів; 8) за- борона пускати в обіг певні чеки або користуватися кредитними картка- ми; 9) конфіскація речі, яка слугувала або була призначена для вчинення злочинного діяння, або речі, яка одержана в результаті злочинного ді- яння; 10) афішування або поширення винесеного вироку. Якщо це перед- бачено законом, можуть бути призначені кілька з перелічених покарань одночасно, у т. ч. штраф і одне або кілька інших покарань.

Підсумовуючи багатовікову практику США та Англії слід зазначити, що аналогічно фізичній особі до кримінальної відповідальності можуть бути притягнуті корпорації (інкорпоровані компанії, публічні корпорації чи органи самоврядування). Відмінність полягає у застосуванні санкцій. Кримінальна відповідальність у США корпорацій не виключає аналогічної відповідальності фізичних осіб – безпосередніх виконавців злочину, тоді як в Англії – не допускаються кримінальні покарання, які призначаються виключно фізичним особам.

До другого підходу відносяться країни, які повністю заперечують кримінальну відповідальність юридичних осіб. Цим шляхом пішли дея- кі країни Східної Європи – Болгарія, Угорщина, Білорусь.

До третього підходу входять деякі країни (ФРН, Швеції, Італії, Іс- панії, Швейцарії), які встановили так звану «квазікримінальну» (адміні- стративно-кримінальну) відповідальність юридичних осіб, ознакою якої є те, що законодавство не визнає юридичних осіб суб’єктами злочину, але у ряді випадків, зокрема передбачених окремими нормативними актами, до них можуть застосовуватися різноманітні кримінальні санкції.

Щодо застосування кримінальної відповідальності юридичних осіб в Україні, то наша держава застосовує третій підхід. Але законодавець не застосовує термін «кримінальна відповідальність» щодо юридичних осіб. Натомість, використовується термін «заходи кримінально-право- вого характеру щодо юридичних осіб», що дозволяє уникнути змін у частині суб’єкта кримінальної відповідальності до Загальної частини Кримінального кодексу України.

Аналізуючи переваги та недоліки досвіду іноземних держав щодо впровадження кримінальної відповідальності юридичних осіб в Україні ми дійшли висновку щодо необхідності розширення переліку кримінально-правових заходів, які можуть застосовуватися до юридичних осіб та розширення переліку злочинів, за які юридичні особи можуть притягу- ватися до відповідальності.

CПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. Грищук В. Кримінальна відповідальність юридичних осіб: De Lege Ferenda / В. Грищук, О. Пасєка // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. – 2012. – No 4. – С. 274–291.

2. Гуменюк О. В. Інститут кримінальної відповідальності юридичних осіб як тенденція розвитку сучасного права : [ Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://iconf.org.ua

Науковий керівник: к. ю. н., ас. кафедри кримінального права No 2 НЮУ ім. Ярослава Мудрого Осадча А. С.

Зіверт Марія Ігорівна

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого міжнародно-правовий факультет,
2 курс, 2 група

ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА НЕЗАКОННЕ ВИКОРИСТАННЯ СИМВОЛІКИ БЛАКИТНОГО ЩИТА У КОНТЕКСТІ ВІЙСЬКОВИХ ЗЛОЧИНІВ

Правовий захист культурних цінностей має доволі довгу історію. З’явилася й традиція позначати пам’ятки культури розпізнавальними знаками з метою їхньої ідентифікації задля збереження недоторканості та встановленню захисту й поваги до таких об’єктів. Особливого зна- чення така традиція набуває у воєнний період – позначені спеціальними розпізнавальними знаками об’єкти користуються нейтралітетом з боку воюючих сторін та іншими преференціями. Проте питання відповідаль- ності за порушення правил використання розпізнавальної символіки з’явилося значно пізніше і потребує більш детального вивчення. Осо- бливу увагу цьому аспекту має приділити українське правознавче коло, адже в умовах проведення воєнних дій страждає багато культурних пам’яток, а особи, які вчинили ці шкідливі діяння умисно чи з необереж- ності, не притягаються до кримінальної відповідальності.

Вдаючись до питання історичного захисту культурних цінностей, не можна не звернутися до одного з перших й найвизначніших документів – так званого «пакту Реріха» або договору про захист художніх і наукових закладів та історичних пам’яток, прийнятого 15.04.1935. Він заклав фундаментальні принципи поваги та захисту по відношенню до культур- них цінностей. Так, стаття перша проголошувала, що «історичні пам’ятки, музеї, наукові, художні, навчальні й культурні заклади розглядатимуться як нейтральні та як такі, що користуватимуться повагою і захистом з боку воюючих сторін». Стаття третя акцентувала увагу на використанні роз- пізнавального прапору. Його дизайн відрізняється від моделі «блакитно- го щита» (яку ми знаємо та використовуємо нині та про яку докладніше будемо говорити далі), проте саме використання такого механізму за- хисту стало визначальним для майбутніх хранителів культурного спадку.

Натомість події Другої світової війни довели, що потребує розгляду проблема відповідальності за незаконне використання такої спеціальної символіки. Її вирішення було здійснено шляхом впровадження відповід- них положень у Конвенції про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту, прийнятої 14.05.1954.

По-перше, здійснювалася зміна дизайну захисної символіки: ч. 1 ст. 16 «про відмітний знак» говорить, що відмітний знак Конвенції ста- новить собою щит, загострений знизу, поділений на чотири частини синього і білого кольору (щит складається з квадрату синього кольору, один з кутів якого є вписаним до загостреної частини щиту, і трикутника синього кольору над квадратом; квадрат та трикутник розмежовуються з обох сторін трикутниками білого кольору). Культурні цінності, для по- легшення їхньої ідентифікації, можуть бути позначені відмітним знаком у відповідності до положення ст. 16.

По-друге, вперше встановлювалися умови користування відповідним відмітним знаком. Ці положення знайшли своє вираження у ст. 17, яка проголошує, що відмітний знак може застосовуватися тричі чи один раз. Тричі такий знак застосовується за таких випадків: для непересувних культурних цінностей, що знаходяться під спеціальним захистом; для транспорту з культурними цінностями; імпровізованих сховищ. Один раз знак використовується у разі ідентифікації: культурних цінностей, що не знаходяться під спеціальним захистом; осіб, на яких покладені функції контролю відповідно до виконавчого регламенту Конвенції; персоналу, який задіяний у охороні культурних цінностей; позначення особи, перед- баченої виконавчим регламентом.

Не менш важливим є й той факт, що частини третя та четверта зазначеної статті вводять обмеження щодо використання символіки. Так, вдається неможливим використання відмітного знаку у випадку зброй- ного конфлікту, окрім випадків, передбачених цією статтею, або засто- совувати будь-який інший знак, схожий на відмітний. Суворо регламен- тується також можливість застосування відмітного знаку щодо недвижи- мих культурних цінностей – поряд з вивішеним відмітним знаком обов’язково має бути наявним дозвіл компетентного органу влади.

Логічним завершенням таких норм є ст. 28, що має назву «санкції». Її положення встановлюють обов’язок застосування кримінальної відпо- відальності в рамках власного внутрішньодержавного законодавства для осіб, що порушують Конвенцію.

Таким чином, ця Конвенція заклала основи для користування та санкціонування незаконного використання відмітних знаків, що стало значним кроком вперед у попередженні злочинів, пов’язаних із пошко- дженням та знищенням об’єктів мистецтва, науки та культури. Нагальним же залишилось питання про імплементацію даних норм до законодавства кожної з країн, що небайдуже ставиться до збереження власного культурного спадку. Це питання гостро стоїть і перед передовим правничим колом України – в умовах проведення АТО санкціонування даних злочинів є вкрай актуальним питанням.

Кроки до запровадження умов особливо пильного нагляду за збере- женням культурного спадку почали прийматися у 2014 р. Саме тоді на території України почав свою діяльність Національний комітет Блакит- ного Щита. Так званий «Червоний Хрест культури» – це міжнародна організація, заснована у 1996 р. для захисту культурної спадщини від загрози збройних конфліктів та стихійних лих. Свою назву організація отримала від знаку, затвердженого вищезгаданою Гаазькою конвенцією про захист культурних цінностей у випадках збройного конфлікту 1954 р.

В офіційній заяві від 27 лютого 2014 р. Блакитний Щит зауважив, що висловлює свою глибоку стурбованість питанням збереження і захисту культурної та історичної спадщини країни, а також безпеки установ, що її зберігають, та людей, що нею опікуються. Також організація зауважи- ла, що закликає українську владу розслідувати інциденти, що вже ста- лися. Відповідно відсутність кримінальної відповідальності за незакон- не використання символіки Блакитного Щита у Кримінальному кодексі України унеможливлює кримінальне переслідування осіб, винних у вчи- нені цього діяння в рамках національного законодавства.

Незаконне використання символіки Блакитного Щиту можна квалі- фікувати як злочин, що характеризується протиправністю відповідно до норм міжнародного права. Символіка Блакитного Щита як предмет зло- чину – це емблеми з відповідним зображенням, що використовуються як захисні та розпізнавальні знаки для позначення осіб, рухомого та неру- хомого майна. Емблема Блакитного Щиту найчастіше є єдиним джерелом інформування про статус належності майна до культурного спадку, а також виступає гарантією своєчасної ідентифікації. Визнання й повага до емблеми, таким чином, мають бути забезпечені в будь-який час та в будь-якому місці. Відповідно держава зобов’язана вживати необхідних заходів для запобігання і припинення зловживання цією емблемою. Порядок та умови використання символіки Блакитного Щита наведені у вищезгаданих статтях Гаазької конвенції, проте відсутні у національному законодавстві.

Щодо мети використання емблеми, то слід визначити, що нею є за- хист й розпізнання. Основною функцією емблеми є захисна, адже ро- бить об’єкт, що знаходиться під захистом, розпізнаваним для сторін (зокрема, у збройному конфлікті). Під захистом емблеми знаходяться рухомі та нерухомі матеріальні пам’ятки, що становлять культурну цінність, заклади, де вони можуть зберігатися, особи, що є причетними до збереження та охорони, роботи з пам’ятками, а також транспорт, що займається евакуацією або перевезенням таких пам’яток. Використо- вувати такі емблеми під час воєнних дій можуть лише чітко регламен- товані особи, які є причетними до визнаних товариств захисту культур- ної спадщини. До порушень відносяться дії, вчинювані всупереч регла- ментації використання відповідних емблем і які стали причиною пошкодження або знищення рухомого або нерухомого майна, яке від- носиться до культурного спадку, завдання шкоди особам, що ним опі- куються та будівлям, які мають культурну цінність або зберігають таке майно. Також заборона має поширюватися на дії, вчинені з удаванням до віроломства і у зв’язку з використанням емблеми відмітного знаку. Віроломством є дії, спрямовані на виклик довіри у супротивника з ме- тою заставити його повірити, що особи або будівлі, позначені цим знаком, є нейтральними.

Відповідно, об’єктивна сторона злочину, на нашу думку, має вира- жатися в таких діях: 1) носіння в районі воєнних дій символіки Блакит- ного Щита особами, які не мають на це права, або зловживання нею; 2) пофарбування транспортних засобів символікою Блакитного Щита з метою введення в оману супротивника під час військових дій; 3) позна- чення будівель відповідним відмітним знаком без дозволу й з метою введення в оману супротивника під час проведення військових дій.

Обов’язковою ознакою для цього злочину є місце їх вчинення – район проведення воєнних дій та час – період воєнного стану.

Суб’єктивна сторона злочину має виявлятися у формі прямого умис- лу. Суб’єктом має бути особа, що належить до військових формувань або Збройних Сил України. Причому випадки вчинення таких діянь іншою особою, загальним суб’єктом злочину доцільно передбачити в привіле- йованому складі злочину.

Отже, питання впровадження такого злочину до Кримінального ко- дексу України – це питання суспільної необхідності, зумовленої шано- бливим ставленням до культурної спадщини. Захист та охорона цього аспекту соціальної дійсності нормами кримінального закону в умовах війни – це той запобіжний захід, який неодмінно має гарантувати дер- жава.

Науковий керівник: к.ю.н., доцент кафедри кримінального права No 2 Націо- нального юридичного університету ім. Ярослава Мудрого Ємельяненко В. В.

Коваль Владлен Олександрович

Національний Юридичний Університет ім. Ярослава Мудрого
Підготував студент 3 курсу 3 групи Господарсько-правового факультету

НОВЕЛА В УКРАЇНСЬКОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ – ВІДЕОФІКСАЦІЇ ОБШУКУ

Відповідно до Закону України «Про внесення змін до Господарсько- го процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодек- су України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03.10.2017 року і, зокрема, положення, які стосуються відеофіксації обшуку, починають діяти з дня початку робо- ти Верховного Суду, а саме 15 грудня 2017 року. Даний нормативно правовий акт вніс зміни до ст. 236 Кримінального процесуального ко- дексу ( далі – КПК), доповнивши її частиною 10, в якій вказано, що: «Обшук житла чи іншого володіння особи на підставі ухвали слідчого судді в обов’язковому порядку фіксується за допомогою аудіо- та відеозапису»

На мою думку, ці зміни мають позитивно вплинути на підвищення рівня захисту учасників кримінального провадження під час досудово- го розслідування. Але чи все так позитивно на даний час? На момент вступу в силу змін до КПК тендери на закупівлю відеокамер не були проведенні, тому з фіксацією обшуку у Національної Поліції були про- блеми, зокрема щодо відсутності відеокамер в достатній кількості для проведення слідчої дії, станом на 01.01.2018 в підрозділах поліції на- лічувалося 522 камери. На початку 2018 року було оголошено тендер на закупівлю відеокамер в кількості 4300 екземплярів і договір був укладений 28.03.2018 року. Щодо самої слідчої дії залишаються питан- ня, зокрема, якщо слідча дія буде проводитися досить довго чи зможе камера працювати безперервно у весь час? В тендері було зазначено, що відеокамера повинна мати змогу підключатися до носіїв які б забезпечували можливість підзарядки пристрою, але самих тендерів на за- купівлю пристроїв для підзарядки не відбулося. Також якщо обшук буде проводитися у великому поміщенні в декількох місцях відразу, яким чином будуть фіксуватися дії правоохоронців? Також проблемою на мою думку є те, що згідно ч.3 ст. 107 КПК «У матеріалах кримінально- го провадження зберігаються оригінальні примірники технічних носі- їв інформації зафіксованої процесуальної дії, резервні копії яких збе- рігаються окремо.» Тобто виходить те, що слідчий після проведення обшуку повинен до матеріалів кримінального провадження внести безпосередній накопичувач, на який здійснювався запис, але якщо він його внесе яким чином будуть проводитися інші обшуки без накопи- чувача, адже запасні накопичувачі не були закуплені. Можливо, в май- бутньому ці всі обставини врахуються. Щодо самого введення такого обов’язку, то дослідивши положення КПК Російської Федерації та Республіки Білорусь в яких відсутня вимога до відеофіксації обшуку. В КПК Республіки Казахстан та Республіки Азербайджан закріплена норма щодо права осіб, які проводять обшук фіксувати дії в разі необ- хідності, але обов’язок відсутній. Така новація в українському КПК є досить позитивним зрушення, зокрема, відеофіксація може запобігти зловживанню з боку працівників правоохоронних органів. Завдяки ві- деофіксації співробітники правоохоронних органів поліпшать свої навички при проведенні обшуків, адже кожна помилка даних осіб фіксується на відео і сторона захисту може використовувати це у суді, зокрема, при визнанні доказів не допустимими.

Кілочек Анастасія Андріївна,

Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого, господарсько- правовий факультет, 3 курс, 7 група

ПРОВОКАЦІЯ ЗЛОЧИНУ

Останніми роками залишається однією з дискусійних тем – провокація до вчинення злочину з боку працівників правоохоронних органів. ЄСПЛ під провокацією (поліцейською) розуміє випадки, коли заді- яні посадові особи, які є або співробітниками органів безпеки, або особами, що діють за їх дорученням, не обмежують свої дії лише розсліду- ванням кримінальної справи по суті неявним способом, а впливають на суб’єкт з метою спровокувати його на скоєння злочину, який в іншому випадку не було би скоєно, задля того щоб зробити можливим виявлен- ня злочину, тобто отримати докази та порушити кримінальну справу (рішення ЄСПЛ у справі No 74420/01 «Раманаускас проти Литви» від 5 лютого 2008 року).
Сьогодні, діяльність правоохоронних органів спрямована на досягнення ефективних показників у боротьбі з кримінальними правопору- шеннями. З цією метою, працівниками правоохоронних органів, використовуються різноманітні засоби по викриттю корупціонерів та нарко- дилерів, а саме створюються штучні умови щоб особа скоїла злочинне діяння.

У судовій практиці, в кримінальних справах, доволі часто доводиться стикатись з випадками, коли вчинене особою злочинне діяння спро- воковане самими працівниками поліції чи інших правоохоронних органів. Найбільш розповсюдженими прикладами є провокаційні дії серед кримінальних правопорушень у сфері обігу наркотичних засобів та кримі- нальних правопорушень пов’язаних з отриманням неправомірної вигоди.

Слід звернути увагу на практику Європейського Суду з прав людини.

У рішеннях, які стосуються провокації злочинів, ЄСПЛ наголошує, про заборону підбурювання як працівниками поліції, так і особами, які діють за їх вказівкою. Співробітник правоохоронного органу або людина, яка діє під його керівництвом, може лише пасивно спостерігати за під- готовкою та вчиненням злочину, фіксуючи докази. Також ЄСПЛ встанов- лює чіткий критерій: якщо злочин відбувався без участі агента поліції, тоді дії агента щодо спостереження є правомірними. Але якщо злочин не міг відбутись без допомоги агента (наприклад, агент передавав гроші, здійснював закупівлю наркотиків тощо) – тоді слід говорити про про- вокацію злочину й визнавати всі докази, які були зібрані в такий спосіб, нікчемними.

Практика Європейського суду відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» підлягає застосуванню судами Укра- їни як джерело права, але норми українського законодавства, є достатньо абстрактними й не містять необхідного рівня конкретики для того, щоб провести чітку межу між правомірними діями та провокацією. Тому необхідно внести доповнення до КПК стосовно, які засоби під час про- ведення негласних слідчих дій є правомірними та встановити єдині правила роботи негласних агентів для всіх правоохоронних органів.

Також, відповідно до Кримінального Кодексу, відповідальність вста- новлена лише за провокацію підкупу, але провокаційна діяльність мож- лива за будь-якого іншого злочину, такі як: провокації у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів, зброї, ви- крадень тощо. Таким чином, необхідно встановити відповідальність за провокацію злочину, щоб у подальшому не виникало випадків, коли особу спровокували вчинити злочин і докази були отримані незаконно, що порушує права, гарантовані Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод.

Науковий керівник: доц., к.ю.н, Мірошников І. Ю.

Килинник Наталія Олександрівна

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого Міжнародно-правовий факультет, 2 курс, 2 група

ДЕЯКІ ПИТАННЯ ЩОДО КОРУПЦІЙНИХ ЗЛОЧИНІВ, ВИЗНАЧЕНИХ У ПРИМІТЦІ ДО СТАТТІ 45 КК УКРАЇНИ

Проблема корупції є актуальною в багатьох країнах і Україна, на жаль, не є винятком.

Корупція не відноситься ні до об’єкта, ні до способу вчинення злочину. Наразі вона розглядається та вивчається як явище в цілому. КК України не тлумачить поняття «корупційний злочин». Але законодавець дав визначення поняття «корупція» у ст. 1 Закону України «Про запобігання корупції»: це використання особою, зазначеною у частині першій статті 3 цього Закону, наданих їй службових повноважень чи пов’язаних з ними можливостей з метою одержання неправомірної ви- годи або прийняття такої вигоди чи прийняття обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб або відповідно обіцянка/пропо- зиція чи надання неправомірної вигоди особі, зазначеній у частині першій статті 3 цього Закону, або на її вимогу іншим фізичним чи юридичним особам з метою схилити цю особу до протиправного ви- користання наданих їй службових повноважень чи пов’язаних з ними можливостей.

Наразі корупційними злочинами, відповідно до примітки ст. 45 КК України, вважаються злочини, передбачені ст. 191, 262, 308, 312, 313, 320, 357, 410, у випадку їх вчинення шляхом зловживання службовим становищем, а також злочини, передбачені ст. 210, 354, 364, 364–1, 365–2, 368–369–2 цього Кодексу. Але виникає питання по суті: за яким критерієм законодавець виділив цю групу корупційних злочинів, адже в Особливій частині КК України немає окремого розділу, який називався б «Корупційні правопорушення» або «Злочини в сфері корупції». Крім того, неозброєним оком можна помітити, що статті, зазначені у примітці до ст. 45 КК України, навіть взяті не підряд. Можливо, цей перелік фор- мувався на підставі певних спеціальних ознак. Всі ці злочини, перелік яких зазначений у примітці до ст. 45 КК України, спрямовані на подолання такого негативного явища як корупція в цілому. Але тут виникає наступне протиріччя: об’єктами цих злочинів є різні відносини, права, блага. Тому підстава об’єднання цих правопорушень в одну групу за- лишається незрозумілою.

Хоча в чинному КК України не розкривається поняття корупційного злочину, але аналізуючи положення КК України і Закону України «Про запобігання корупції», можна зробити висновок, що корупційним злочином слід вважати передбачене в Особливій частині КК України суспільно небезпечне діяння, яке містить ознаки корупції та корупційного правопорушення.

Я вважаю, що все ж таки визначення поняття корупційного зло- чину слід внести до КК України, наприклад, у примітці до статей, розташованих у Розділі XVII КК України «Злочини у сфері службової ді- яльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг».

Залежно від послідовності групування корупційних злочинів у при- мітці до ст. 45 КК України та вчинення чи невчинення їх шляхом зло- вживання службовим становищем, усі корупційні злочини можна поді- лити на два види: а) корупційні злочини, вчинені шляхом зловживання службовим становищем (ст. 191, 262, 308, 312, 313, 320, 357, 410 КК України); б) окремі корупційні злочини у сфері господарської діяльнос- ті, проти авторитету органів державної влади, органів місцевого само- врядування та об’єднань громадян, а також у сфері службової діяльнос- ті й професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг (ст. 210, 354, 364, 364–1, 365–2, 368–369–2 КК України).

На мою думку, перелік корупційних злочинів, який наведений у 19 статтях КК України, слід розширити та внести певні уточнення. Напри- клад, корупційними слід визначити не тільки злочини, які вчинені шляхом зловживання службовим становищем, а й ті, які вчиняються самою службовою особою особисто з використанням службового становища.

Тому постає досить важливе питання про удосконалення національ- ного законодавства в сфері корупційних правопорушень, зокрема їх чітке визначення, на підставі якого перелік корупційних злочинів має бути розширений.

Науковий керівник – к.ю.н., доцент кафедри кримінального права No 2 Націо- нального юридичного університету ім. Ярослава Мудрого Зінченко І. О.

Кошель Віктор Володимирович,

Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого, ІПКЮ, 2 курс, 10 група

«ЧОЛОВІЧИЙ» АСПЕКТ ГЕНДЕРНОЇ НЕРІВНОСТІ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

Особливість гендерного аналізу Кримінального кодексу України по- лягає в тому, що в КК гендерний аспект реалізується у вигляді застосування кримінальної відповідальності чоловіків і жінок за вчинені ними злочини. Отже, перед гендерним аналізом КК України ставиться питан- ня чи витримується принцип гендерної рівності щодо відповідальності за злочини. Конституція України 1996 р., Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» від 08.09.2005 р. та багато інших нормативно-правових актів нашої держави закріплюють принцип рівності жінок та чоловіків, проте і досі гендерна рівність у багатьох сферах ще не досягнута. Гендерний дисбаланс в Україні носить форму приниження прав як жінок, так і чоловіків. Перший варіант гендерної асиметрії висвітлюється в наукових статтях набагато частіше та повніше. Проте другий варіант дисбалансу рідко піддається розгляду. Процес законодавчого впровадження принципу гендерної рівності проходить також переважно шляхом розширення прав жінок, без достатнього розгляду прав чоловіків. Тому слід по- годитись з думкою О. Муравйової в тому, що «жінки так довго та успішно боролись за свої права, що, мабуть, чоловікам доведеться боротись за свої».

Дане питання вивчали також М. Й. Коржанський, В. О. Меркулова, Т. М. Краснопольська та інші вітчизняні на іноземні науковці.

Перед початком аналізу слід відзначити, що кримінальне право є від- носно новим об’єктом гендерної експертизи. Крім того, принцип рівно- сті жінок та чоловіків тут має деякі особливості. Принцип рівності у кримінальному праві за своїм змістом є дещо вужчим за конституційний принцип рівності. Його сенс у тому, щоб забезпечити рівний для всіх громадян обов’язок понести відповідальність за скоєний злочин. Ця рівність у вітчизняному кримінальному праві забезпечується тим, що єдиною підставою кримінальної відповідальності визнається лише вчи- нення діяння, що містить всі ознаки злочину, передбаченого Криміналь- ним кодексом (ст. 2 КК України).

При цьому принцип рівності не означає однакову відповідальність і покарання, тобто рівних меж та змісту кримінальної відповідальності та покарання. У зв’язку з цим можливість застосування до жінок певних пільгових умов або навіть незастосування до них певних видів покаран- ня у доктрині кримінального права не розглядається як порушення принципу рівності. Гендерна асиметрія тут може виявлятися в двох сферах: при виявленні кола злочинів і описі ознак складів злочинів, тоб- то при встановленні кримінальної відповідальності, а також при регла- ментації умов реалізації кримінальної відповідальності – при описі умов застосування різних видів покарання.

У першій сфері вірогідність прояву гендерної асиметрії безпосередньо залежить від об’єкту кримінально-правової охорони – ця вірогідність вище при захисті особистості та її благ, а також суспільної моральності, і нижче при захисті інших об’єктів (власності, навколишнього середови- ща та ін.). У другій сфері на вірогідність прояву гендерної асиметрії впливає суворість конкретного виду покарання, що складається із змісту, строку або розміру та умов відбування. Так, при реалізації кримінальної відповідальності жінок, в тому числі вагітних або з малолітніми дітьми, кримінальний закон передбачає для них більш пільгові умови порівняно з чоловіками. Наприклад, вагітним жінкам не може бути призначене до- вічне позбавлення волі, громадські роботи. Виправні роботи не застосо- вуються до вагітних жінок, а також жінок із дітьми до 3 років, арешт не застосовується до вагітних жінок та жінок з дітьми до 7 років. Обмежен- ня волі не застосовується до вагітних жінок та жінок з дітьми до 14 років.

Вчинення злочину жінкою у стані вагітності є пом’якшуючою відповідальність обставиною (п.4 ч.1 ст.66 КК України). У жінок є багато пільг при звільненні від відбування покарання: з випробуванням – для вагітних жінок та жінок з дітьми віком до 7 років – строк випробування може бути призначений в рамках строку, на який жінку звільняють від роботи у зв’язку з пологами або до досягнення дитиною 7-річного віку (ст.79 КК України); дострокове звільнення від відбування покарання для вагітних жінок та жінок з дітьми до 3 років – на строк до досягнення дитиною 3 років (ст. 83 КК України) та інше. Крім того, слід мати на увазі також необхідність розглядати гендер в двох планах: в плані його відображення в чинному кримінальному законодавстві і в плані його відображення в практиці застосування чинного законодавства.

Таким чином, після вивчення принципу гендерної рівності в контек- сті забезпечення прав чоловіків доходимо до висновку, що це питання і досі в Україні не набуло достатньої популярності. Для покращення ситуації, що склалась, можна запропонувати наступні заходи.

В усіх статтях Кримінального кодексу України, де мова йде про «жінку з дитиною у віці до.», змінити формулювання на «особу (жінку або чоловіка) з дитиною у віці до…». Таке формулювання є більш вдалим і більше відповідає принципу гендерної рівності, ніж існуюче на даний момент. Тут наявна велика прогалина у кримінальному праві, яку слід виправити введенням у пільгову категорію осіб не лише матері дитини, а й її батька. Такі зміни будуть більше відповідати принципу рівності щодо чоловіків, а також принципу гуманізму щодо їх дітей.

Науковий керівник: Чаричанський О. О. – к.ю.н., асистент кафедри криміналь- ного права.

Мочульська Анастасія Юріївна,

Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
7 факультет, 2 курс, 1 група

ДОВЕДЕННЯ ДО САМОГУБСТВА ЧЕРЕЗ ІНТЕРНЕТ: НОВІ ВИКЛИКИ ЧАСУ

За останні роки в Україні значно почастішали випадки суїцидів. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, за 2017 р. в Україні було вчинено близько 15 тисяч актів суїциду. Середній показник для нашої країни – 22 суїциди на 100 тисяч осіб. Україна входить у десятку країн із найвищим рівнем самогубств.

Взагалі, тема доведення до самогубства є неоднозначною, тому що довести вину особи, вчиненою за цією статтею дуже складно. До при- кладу, з 2010–2015 рік в Україні було винесено лише чотири вироки суду за доведення до самогубства.

Однак, з початком розвитку та вдосконалення інформаційно- теле- комунікаційних мереж (в тому числі мережі Інтернет), появі нових со- ціальних мереж з’явився новий спосіб доведення осіб до самогубства, а саме через Інтернет.

На початку 2018 року ВРУ ухвалила закон «Про внесення змін до Кримінального Кодексу України (щодо встановлення кримінальної від- повідальності за сприяння вчиненню самогубства)», згідно з яким змін зазнала ч.1 ст. 120 ККУ.

Практика свідчить, що починаючи з 2015 року з’явився новий формат доведення людей до самогубства через так звані «групи смерті» у соці- альних мережах. Дані «групи» почали з’являтися в Білорусі, Молдові, країнах Балтії, Росії та в Україні. Найпопулярнішими серед яких були: «Синій кит», «Червона сова», «Розбуди мене у 4:20». За даними Міністерства освіти і науки України й Міністерства внутрішніх справ України опинилися підлітки віком від 14–17 років, оскільки саме така категорія осіб є найбільш психологічно не стійкою.

Якщо довіряти статистиці, то за даними МВС України було зареє- стровано 184 випадки доведення до самоушкодження, шляхом участі у вищезазначених іграх, серед яких 100 самогубств та 84 спроби до вчинення самогубства. Куратори даних ігор дають учасникам різного роду завдання, що поступово підштовхують їх до вчинення в майбутньому самогубства, змушують дивитися відео, які суттєво впливають на їх психіку й застосовують шантаж у разі не виконання усіх поставлених задач.

Одними з основних змін нової редакції ч.1 ст. 120 є: схиляння до самогубства та запровадження законодавцем у диспозиції ч.1 ст.120 ККУ такого оціночного поняття як: «інші дії, що сприяють вчиненню самогубства». На наш погляд ці зміни є цілком виправданими.

Більш того, за попередньою редакцією ч.1 ст.120 ККУ притягнути даних осіб до відповідальності було практично неможливо, оскільки дана норма не передбачала вчинення злочину способами, що у ній не зазна- чені тобто, через Інтернет. І хоча у 2015 р. було виявлено одного з кураторів даних ігор – 27-річного жителя Запоріжжя, який «працював» під псевдонімом, але на даний момент його ще не покарано.

Таким чином, стрімкий розвиток інформаційних технологій, з одно- го боку, приносить нам багато користі та полегшує наше життя, а з іншого, завдає чимало проблем, що ставлять під загрозу життя та здоров я людини. Тому законодавство повинно своєчасно адаптуватися під ін- формаційні процеси та швидко оновлюватися, аби запобігти в майбут- ньому фатальним наслідкам.

Через це, на нашу думку, зміни, яких зазнала ч.1 ст.120 КК України є своєчасними, а розширення переліку усіх можливих способів доведен- ня до самогубства лише сприятиме більш ефективній боротьбі з цим злочином.

Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент Зінченко І. О.

Рудковська Мирослава Романівна,

Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКЮ, 2 курс, 15 група

РЕГЛАМЕНТАЦІЯ ЗАХОДІВ КРИМІНАЛЬНО- ПРАВОВОГО ХАРАКТЕРУ ЩОДО ЮРИДИЧНИХ ОСІБ У ЗАКОНОДАВСТВІ ЗАРУБІЖНИХ ДЕРЖАВ

Сьогодні більшість розвинених держав світу, поступово відступаючи від постулатів неокласичної школи кримінального права і виходячи із мети ресоціалізації винного, як основної мети кримінального закону, у своїй кримінально-правовій політиці дотримується дуалізму покарань та інших заходів кримінально-правового впливу [1, с. 6].

Надзвичайно різноманітною є система покарань, які можуть засто- совуватися до юридичних осіб. Зокрема, Г. Хайне визначає такі види санкцій:

1) грошові стягнення: зобов’язання перед судом; компенсація і відшкодування збитків; штраф, повна конфіскація. У деяких державах штраф, що накладається на компанію, обчислюється як багаторазовий штраф за правопорушення фізичних осіб («тоталізатор»). У Франції, наприклад, тоталізатор – 5, у Литві – 100. В одних державах встановлені штрафи від $ 1 до 20 млн, в інших – набагато нижче (наприклад, у Швей- царії до 5000 швейцарських франків, але за порушення антимонополь- ного законодавства штраф значно більший), а треті не визначають мак- симальний розмір штрафу (Данія). Антимонопольне законодавство ЄС передбачає компроміс між фіксованим штрафом і інтересами підпри- ємства шляхом установлення суми виходячи з 10 % обороту компанії в поточному році. У ФРН прокуратура іноді використовує можливості припинення розслідування, надані процесуальним правом (§ 153 КПК): провадження у справі припиняється, якщо корпорація висловить готов- ність до «взаємних поступок», наприклад, до загладжування шкоди або до грошових інвестицій у програми, що гарантують безпеку;

2) обмеження волі: призупинення деяких прав (Голландія, Фінляндія, Литва); заборона певної діяльності (Польща, Фінляндія, ЄС, Литва); регулювання випуску продукції (Голландія); усунення директора (ЄС); призначення довірчого керуючого (Голландія, Фінляндія); позбавлення ліцензії, заборона виконання певних дій, таких як участь у публічних заявках на підряд, випуск конкретних товарів, укладання контрактів, рекламна діяльність тощо; позбавлення наданих пільг, зокрема субсидій або податкових переваг (Франція, Голландія); закриття діяльності під- приємства чи окремих підрозділів (ЄС, Голландія, Литва); припинення діяльності підприємства (ЄС, Польща);

3) інші: попередження і догана, винесення рішення про відповідаль- ність (ЄС); публікація судового рішення (Фінляндія, Голландія, Литва). Завдяки публікації судового рішення суспільство стає більш поінформо- ваним і принцип чесної конкуренції діє краще, тому що корпорація пі- клується про збереження своєї репутації у засобах масової інформації [2].

Підсумовуючи короткий огляд норм кримінального законодавства зарубіжних держав, які передбачають відповідальність юридичних осіб, є підстави констатувати, що: по-перше, така відповідальність є досить поширеною у законодавстві європейських держав; по-друге, у законодавствах багатьох розглянутих вище зарубіжних держав системи пока- рань для юридичних осіб як такої немає, оскільки основним і в багатьох випадках єдиним видом покарання, який застосовується до юридичних осіб за вчинення злочину, є штраф; по-третє, у більшості розглянутих держав передбачено можливість застосування до юридичних осіб таких видів покарань, як конфіскації майна, ліквідація юридичної особи, по- стійна чи тимчасова заборона здійснення діяльності.

Тож, і в цьому питанні в законодавстві окремих держав наявні певні відмінності, однак з огляду на специфіку юридичної особи та особли- вості саме кримінальної відповідальності ми підтримуємо законодавців, які у нормах законодавств передбачили можливість застосування до юридичних осіб таких видів покарань, як штраф, заборона заняття пев- ними видами діяльності, конфіскація майна та ліквідація юридичної особи. Саме така система покарань юридичних осіб, на нашу думку, є найбільш оптимальною.

Інститут кримінальної відповідальності юридичних осіб на сьогодні не є якоюсь новелою в світі, він формувався протягом тривалого часу, пройшов відповідне апробування, що дозволило багатьом країнам від- працювати умови настання відповідальності юридичної особи і розро- бити для неї як для специфічного суб’єкта кримінальної відповідальнос- ті систему спеціальних покарань.

Отже, досвід порівняння кримінального законодавства окремих за- рубіжних держав щодо регламентації кримінальної відповідальності юридичних осіб черговий раз доводить перспективність подальших до- сліджень та дає підстави вважати доцільним проведення відповідного аналізу інших кримінально-правових інститутів, що можуть мати зна- чення та дадуть змогу сформулювати додаткові пропозиції щодо подаль- шого удосконалення вітчизняного кримінального законодавства України.

Список літератури:

1. Хавронюк М. І. Заходи кримінально-правового впливу: які вони бу- вають [Текст] / М. І. Хавронюк // Юрид. вісн. України. – 2013. – 25–31 трав. (No21 (934)). – С. 6

2. Г. Хайне. Коллективная уголовная ответственность: проблема санкций. Предварительные замечания. Режим доступу: http://www.nbpublish.com/ lpmag/single_mag.php?id=52&month=7&year=2001

Тріфонов Максим Андрійович

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого господарсько-правовий факультет, 3 курс, 7 група,

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПОЛОЖЕНЬ СТ. 242 КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

15 березня 2018 року вступили в силу зміни до ст. 242 Кримінально- го процесуального кодексу України ( далі – КПК України ), які закріпили обов’язок слідчого або прокурора звертатись із клопотанням до слідчо- го судді для проведення експертизи щодо встановлення причин смерті особи. Ці зміни ускладнюють та затягують порядок видачі тіла особи її родичам для проведення поховання.

Відповідно до ч. 4 ст. 238 КПК України труп підлягає видачі лише з письмового дозволу прокурора і тільки після проведення судово-ме- дичної експертизи та встановлення причини смерті.

У свою чергу клопотання про проведення експертизи відповідно до ч. 3 ст. 244 КПК України розглядається слідчим суддею місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого здійснюється досудове роз- слідування, не пізніше п’яти днів із дня його надходження до суду.

Тобто, якщо у старій редакції ст. 242 КПК України слідчий або прокурор були зобов’язані звернутись безпосередньо до експерта для про- ведення експертизи щодо встановлення причин смерті, то зараз виникає посередник – слідчий суддя.

Дана новела виглядає нелогічно, адже відповідно до п. 2 Розділу ІV Порядку взаємодії між органами та підрозділами Національної поліції, закладами охорони здоров’я та органами прокуратури України при вста- новленні факту смерті людини ( далі – Порядок ) «У разі надходження повідомлення про факт насильницької смерті людини чи підозри на таку або встановлення таких фактів під час огляду трупа (частини трупа) лю- дини, що померла раптово або при нез’ясованих обставинах, а також трупа невстановленої особи на місце події виїжджають слідчо-оператив- на група, працівники Експертної служби МВС та судово-медичний екс- перт або лікар, якщо вчасно неможливо залучити судово-медичного експерта, та за необхідності інші спеціалісти.»

Наведена вище норма свідчить про те, що слідчий на місці події співпрацює з працівниками Експертної служби МВС та з судово-медич- ним експертом безпосередньо, після проведення всіх необхідних дій на місці події, труп міг би бути направлений до Бюро судово-медичної експертизи для проведення розтину та встановлення причин смерті, що, у свою чергу, збільшувало б оперативність, проте цьому заважає відсут- ність дозволу слідчого судді, який не ознайомлений з обставинами спра- ви, на відміну від слідчого, та якому необхідний додатковий час, щоб вивчити ці обставини.

П. 3 Розділу ІІ Порядку передбачає підстави, за яких проведення експертизи не вимагається : «У разі смерті людини за місцем її прожи- вання без ознак насильницької смерті або підозри на таку на місце події виїжджає лікар закладу охорони здоров’я, який констатує факт смерті, проводить огляд трупа, за результатами якого інформує органи та під- розділи Національної поліції та адміністрацію закладу охорони здоров’я, що забезпечує потреби населення у медичному обслуговуванні на від- повідній території, про можливість встановлення причини смерті без патологоанатомічного розтину та видачі лікарського свідоцтва про смерть. У такому випадку працівниками органів Національної поліції складається висновок щодо ненасильницької смерті людини за місцем проживання.

На жаль, лише випадок ненасильницької смерті особи за місцем її проживання виключає необхідність проведення експертизи. П. 5 Розділу ІV Порядку передбачає, що обов’язковому направленню на проведення судово-медичної експертизи підлягають трупи людей смерть яких на- стала поза місцем їхнього проживання.

Тобто, навіть якщо особа, щодо якої є всі підстави вважати, що вона померла ненасильницькою смертю, помре поза місцем її проживання, необхідно буде провести експертизу, яку , у свою чергу, можна почати лише після дозволу слідчого судді.

Підсумовуючи все вищезазначене, хотілося б сказати, що ускладнен- ня бюрократичної системи проведення експертизи не лише уповільнить хід досудового розслідування у випадках насильницької смерті, але й за- важатиме людям без зволікань поховати своїх близьких, якщо не має жодної підстави вважати, що особа померла не своєю смертю, окрім випадків смерті за місцем проживання особи.

Науковий керівник – к.ю.н, доцент Мірошніков І. Ю

Петренко Марія Олександрівна

студент 3 курсу, 4 групи, Слідчо-криміналістичного інституту Національного юридичного універси- тету

імені Ярослава Мудрого

ДО ПРОБЛЕМИ ЗАКОНОДАВЧОЇ РЕГЛАМЕНТАЦІЇ ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ ЗА НЕЗАКІНЧЕННИЙ ЗЛОЧИН

На сьогоднішній день актуальною залишається тема про призначення покарання за незакінчений злочин. Цій проблемі приділяється значна увага в науці кримінального права. Ці питання тією чи іншою мірою досліджувались у працях А. В. Шевчука, І. І. Давидович, О. О. Дудорова, Н. В. Маслак, А. С. Макаренко, В. О. Навроцького, В. В. Полтавець, В. Ю. Тютюгіна, М. І. Хавронюка та інших. Поряд із підставами кримі- нальної відповідальності за готування до злочину, замаху на злочин, ґрунтовного дослідження вимагають питання призначення покарання за вчинення готування до злочину та замаху на злочин.

Згідно Кримінального кодексу України (далі – КК України) покаран- ня за злочин призначається, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання. Призначене покарання має бути, необхідним і достатнім для її виправлення та попередження нових злочинів. [1] Кримінальне зако- нодавство України, звичайно, не описує в усіх деталях систему, за якою можна точно визначити покарання за той чи інший злочин, пом’якшуючі та обтяжуючі обставини лише змінюють граничні строки, в межах яких може бути призначене покарання.

Випадок, коли злочин є незакінченим, теж визначений у КК України, «При призначенні покарання за незакінчений злочин суд, керуючись по- ложеннями статей 65–67 цього Кодексу, враховує ступінь тяжкості вчи- неного особою діяння, ступінь здійснення злочинного наміру та при- чини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця» .[1] Як можна помітити, ніяких конкретних показників у статті не означено. Складність у випадку з незакінченим злочином полягає у важкості визначення критеріїв призначення покарання: ступінь тяжкості діяння, ступінь здійснення злочинного наміру є оціночними поняттями, а покарання має відповідати цим показникам, тобто, бути справедливим. В цьому і є проблематика призначення покарання, справедливість – суто суб’єктивне поняття, різні судді можуть по-різному оцінити, наприклад, ступінь суспільної небезпечності злочинного діяння. Особливо важко це зроби- ти, коли діяння не відповідає всім ознакам складу злочину (при неза- кінчених злочинах).

Незакінчений злочин поділяється на декілька стадій – готування і за- мах. Але в процесі готування чи при вчиненні замаху можна виділити теж різні етапи, і на кожному з них суспільна небезпечність є різною. Критеріями, що визначають суспільну небезпеку готування до злочину, на думку науковців, є:

1) просторова та часова близькість до безпосереднього вчинення за- думаного злочину;

2) спрямованість на спричинення шкоди особливо цінним об’єктам;

3) домінування можливості вчинити задуманий злочин над можли- вістю його не вчинити;

4) характер об’єктивно вчинених дій зі створення умов для вчинення злочину [2].

На думку А. Шевчука, готування до злочину повинно каратися лише тоді, коли залежно від характеру діяння особи і всіх обставин вчинення у підготовчих дій можна із впевненістю стверджувати: якщо б ці злочинні дії не були зупинені на стадії готування, то винна особа вчинила би закінчений злочин. При цьому він пропонує, щоб суд при вирішенні даного питання враховував характер і ступінь суспільної небезпечності дій, вчинених винним, ступінь здійснення злочинного наміру і причини, через які ці дії не були завершені, оскільки саме указані чинники дають змогу визначити стійкість умислу [3].

Замаху на злочин властиві усі ознаки, передбачені ч. 1 ст. 11 КК України: суспільна небезпечність, винність, протиправність, які, в свою чергу, мають певні специфічні риси, притаманні тільки замаху. Суспільна небезпечність як матеріальна ознака замаху на злочин полягає в тому, що діяння, внаслідок своєї недоведеності, може лише створювати реаль- ну загрозу заподіяння істотної шкоди суспільним відносинам або якщо і спричиняє певні наслідки, то зовсім не ті, на які було спрямовано ді- яння та умисел винного і які є обов’язковими ознаками конкретного складу злочину.

Таким чином, діяння при замаху не заподіює суспільним відносинам ту шкоду, яку винний мав намір спричинити. А отже, суспільна небез- печність замаху, у порівнянні із закінченим злочином, є меншою. Ви- нність, як ознака, що виявляє внутрішній психологічний зміст замаху на злочин, відбиває специфіку замаху – можливість вчинення його тільки з прямим умислом. Особливість протиправності замаху полягає в тому, що він передбачений одночасно як статтею Загальної частини (ст. 15), так і статтями Особливої частини КК (вказівка на конкретний злочин, на який було вчинено замах). Караність замаху визначається не тільки меж- ами санкції статті Особливої частини КК. Особливості караності замаху передбачені також ч. 3 ст. 68, яка встановлює максимальний розмір по- карання за замах – не більше двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (частини статті) Особливої частини КК. [4]

До того ж, КК України передбачає зміну лише верхньої межі пока- рання, нижня залишається без змін, це означає, що якщо одна особа вчинить закінчений злочин, а інша лише замах чи готування, за певних обставин, їм може бути призначене одне й те саме покарання. Це також є однією із проблем індивідуалізації кримінальної відповідальності. До того ж, при такому виді покарання, як «довічне позбавлення волі», не- можливо вирахувати половину чи дві третини строку, з цього питання законодавець також не врегульовує.

Вивчивши тему щодо призначення покарання за незакінчені злочини, можу дійти до висновку, що це питання має бути детальніше описано в національному законодавстві, зокрема конкретні критерії, якими має керуватися суд при винесенні рішення щодо кожної конкретної справи (визначити ступінь тяжкості вчиненого особою діяння, ступінь здійснен- ня злочинного наміру та перелік причин, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця та межі покарання, що може бути призначене за таких обставин), можливо, це буде система вирахування за певною формулою.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. No 2341 – ІІІ // Відо- мості Верховної Ради України. – 2001. – No 25–26. – Ст. 131.

2. Маслак Н. В. Підстава кримінальної відповідальності за готування до злочину / Н. В. Маслак // Кримінальне право України. – 2006. – No 4. – С. 3–10. 3. Шевчук А. В. Стадії вчинення злочину: автореф. дис. на здобуття наук.

ступеня канд. юрид. наук / А. В. Шевчук. – К., 2002. – 20 с.
4. Давидович І. І. Призначення покарання за незакінчений злочин: проблеми нормативного регулювання / І. І. Давидович // Адвокат. – 2013. – No 4. – С. 14–19

Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінально- го права No 2 Національного Юридичного університету імені Ярослава Мудрого Оробець К. М.

Сікорська Наталія Михайлівна

студентка Академії адвокатури України 4 курсу юридичного факультету

ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ НЕКОНСТИТУЦІЙНОЇ ЧАСТИНИ 6 СТАТТІ 216 КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

Сучасне життя є бурхливим та переповненим новими подіями. Темп законотворення, свідками якого є усі ми, кожен день доводить стару істину, що найвищими цінностями у світі залишаються життя та свобода, а законодавство існує для того, щоб регулювати всі зміни у швидкоплинному розвитку суспільства.

24 квітня 2018 року Конституційний Суд України (далі – КСУ) ви- ніс Рішення у справі No 1–22/2018 (726/17) щодо відповідності Консти- туції України (конституційності) положень частини шостої статті 216 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК, КПК України). Підставою постановлення даного Рішення Великою палатою КСУ слугує Конституційне подання Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Лутковської В. В. У клопотанні Лутковська В. В. просить визнати такою, що не відповідає частині першій статті 3, частині першій статті 8, частині першій, другій статті 27, частині другій статті 28 Конституції України (є неконституційною), частину шосту статті 216 КПК України.

Дискусія стосовно ч. 6 ст. 216 КПК України неодноразово проводи- лась між юридичними фахівцями. Я підтримую думку Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в тому, що визначена оспорюваними положеннями Кодексу підслідність злочинів, вчинених на терито- рії або в приміщеннях Державної кримінально-виконавчої служби Укра- їни (далі – Служба), не забезпечує дотримання європейських стандартів щодо незалежності розслідування кримінальних правопорушень, пов’язаних з позбавленням життя людини, її катуванням, жорстоким, нелюдським або таким, що принижує гідність, поводженням чи покаран- ням. Це зумовлене тим, що розслідування злочинів, до яких причетні працівники Служби, проводять слідчі органів Служби, які є її працівни- ками та «ієрархічно, інституційно підконтрольні та підзвітні» керівнику Служби. Визнання Рішенням КСУ вищезгаданої норми неконституцій- ною є беззаперечно важливою подією. Але не всі аспекти як конституційного подання, так і самого рішення є настільки позитивними та іде- альними.

Приписи ч.6 ст. 216 КПК України (прийняті у зв’язку з набранням чинності Закону України «Про вищу раду правосуддя» – No 1798-VIII від 21.12.2016) містять наступний зміст:

«6. Слідчі органів Державної кримінально-виконавчої служби України здійснюють досудове розслідування злочинів, вчинених на території або в приміщеннях Державної кримінально-виконавчої служби України».

Лутковська В. В. у своєму поданні відмітила ряд важливих статтей Конституції України, які порушуються при застосуванні ч. 6 ст. 216 КПК. Так, зокрема, Основним Законом держави проголошено Україну демо- кратичною, соціальною, правою державою (ст. 1). Найвищою соціальною цінністю в Україні є людина, її права і свободи; гарантії цих прав і свобод визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а їх утвердження є головним обов’язком держави (ст. 3); права і свободи людини є невід- чужуваними та непорушними (ст. 21); їх зміст і обсяг при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не може бути звужений (ст. 22). Кожна людина має невід’ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави – захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань (ст. 27). Кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуван- ню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичних, науковим чи іншим дослідам (ст. 28). Конститу- ційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватись окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені, зокрема ст.ст. 27 і 28 КУ (ст. 67).

На нашу думку, неконституційність зазначеної норми КПК України обумовлена також невідповідність статтям 17, 19, 131–1 Конституції України, що в подальшому буде нами обґрунтовано.

Відповідно до ст. 19 КУ органи державної влади та органи місцево- го самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підста- ві, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Між тим, відповідно до змін до частини шостої статті 216 КПК України, ініційованих Міністерством юстиції України (далі – Мін’юст), які до 24.04.2018 підтримувалися даним органом, на Мін’юст покладаються непритаманні та неприродні як для Міністерства юстиції України функ- ції з розслідування злочинів у пенітенціарних установах та інших неви- значених місцях, що призвело до порушення приписів статті 19 Консти- туції України.

Так, Мін’юст, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 02 липня 2014 року No 228, відповідає за формування та реалізацію державної правової політики у сфері виконання кримінальних покарань та пробації.

Міністерство юстиції України не є правоохоронним органом (стаття 17 Конституції України) або органом правопорядку (стаття 131–1 Кон- ституції України). У свою чергу це виключає покладання на Мін’юст функції з розслідування злочинів, що притаманне поліцейському та/або мілітаризованому відомству, яким в принципі не може бути Мін’юст (особливо в світлі проголошеного Мін’юстом курсу на демілітаризацію пенітенціарної системи).

Крім того, абстрактність та крайня невизначеність поняття «терито- рія або приміщення Державної кримінально-виконавчої служби України» дають шлях для виникнення очевидних спорів про підслідність, що створюватиме додаткові передумови для порушення статей 2, 3, 6, 13 Конвенції про захист прав людини. Так, наприклад, при застосуванні частини шостої статті 216 КПК України неодмінно виникатимуть питання про вчинення злочинів у приміщеннях служб пробації, які за логікою частини шостої статті 216 КПК України, також відносяться до «територій або приміщень Державної кримінально-виконавчої служби України». Те ж саме стосується й інших територій або приміщень (території та при- міщення навчальних закладів, закладів охорони здоров’я, підприємств установ виконання покарань, інших підприємств, установ і організацій, створених для забезпечення виконання завдань Державної кримінально- виконавчої служби України тощо).

Крім того, на особливу увагу заслуговує те, що частина шоста статті 216 КПК України призвела до порушення статті 19 Конституції України й через те, що зазначена норма грубо порушила принцип, що прямо випливає із загальновизнаного європейського стандарту щодо управління пенітенціарними системами.

Так, відповідно до Правила 71 Європейських пенітенціарних пра- вил, за пенітенціарні установи повинні відповідати органи державної влади, не підпорядковані військовому відомству, поліції або карного розшуку.

Відповідно до Правила 55 Європейських пенітенціарних правил («Злочинні діяння»), діяння, яке припускається злочинним, та здійснене в пенітенціарній установі, розслідується в такий же спосіб, як і на волі.

Зазначене вище означає не лише, що Міністерство оборони України, Національна поліція України, Служба безпеки України або інші поліцейські за своєю природою структури не можуть мати у підпорядкуванні пенітенціарні установи. Цей стандарт означає також наступне: для органу державної влади, відповідального за управління пенітенціарною системою, є неприпустимим мати у безпосередньому підпорядкуванні вузькопрофільні військові або поліцейські підрозділи. Це повною мірою стосується і слідчих підрозділів (з огляду на міжнародне тлумачення поняття «поліцейський»).

Так, Кодекс (Організації Об’єднаних Націй) поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку містить визначення поняття «посадова особа з підтримання правопорядку». Це поняття включає «посадових осіб … , які мають поліцейські повноваження (особливо повноваження із затримання правопорушників»). В цьому контексті ключовим є те, що слідчі Міністерства юстиції України будуть саме поліцейськими в розу- мінні як оонівських, так європейських стандартів. Відтак, є неприпусти- мим перетворення Міністерства юстиції України на поліцейську струк- туру.

Також, на нашу думку, неконституційність ч.6 ст. 216 КПК України обумовлена невідповідністю Розділу XV (Перехідні положення) Конституції України.

Відповідно до частини 9 Перехідних положень до Конституції України прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію досудового розслідування до початку функціонування органів, яким законом будуть передані відповідні функції, а також функцію на- гляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримі- нальних справах, при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян, – до набрання чинності законом про створення подвійної системи регулярних пенітен- ціарних інспекцій.

Беручи до уваги зазначені вище положення, можна стверджувати, що створення інституту слідчих пенітенціарної служби Міністерства юсти- ції України мало місце замість виконання конституційного припису зі створення пенітенціарних інспекцій, передбачених Конституцією Укра- їни та міжнародними стандартами (Правилами Мандели), Європейськи- ми пенітенціарними правилами)

Час, що минув з моменту набрання сили змінами до Конституції України в частині правосуддя, довів інституційну неспроможність Мі- ністерства юстиції України створити пенітенціарні інспекції за європей- ськими та міжнародними стандартами. Так само за час, що минув з мо- менту створення інституту пенітенціарних слідчих Міністерства юстиції України, створено парадоксальну ситуацію, коли починаючи з січня 2017 року злочини, вчинені в органах та установах пенітенціарної сис- теми України, розслідуються неуповноваженим суб’єктом – слідчими Національної поліції України – з відповідними процесуальними наслідками.

Аналізуючи Рішення КСУ від 24.04.2018 року, варто зауважити, що дане рішення є третім у поточному році, тобто позитивним є те, що Суд виконує одну з основних функцій і з результатом роботи можна озна- йомитись.

Виходячи з тексту самого Рішення видно, визнання ч. 6 ст. 216 КПК неконституційними Суд обґрунтовував двома основними аргументами. По-перше, тим, що слідчі органи Служби функціонують у складі Мін’юсту, ієрархічно підпорядковуються його керівництву , а отже, є залежними від нього і не здатні забезпечити здійснення ефективного до- судового розслідування порушень конституційних прав на життя та по- вагу до гідності осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі. По- друге, тим, що така залежність слідчих слідчих органів Служби порушує конституційні права людини на життя (ч.1 ст. 27) та на повагу до гіднос- ті (ч. 1 ст. 28), що свідчить про невиконання державою свого головного конституційного обов’язку – утвердження і забезпечення прав і свобод людини.

З точки зору правозастосування це рішення цікаве тим, що КСУ знову підтвердив свою позицію щодо необхідності тлумачення та застосування конституційних положень з урахуванням міжнародних стандартів . Це означає, що алгоритм аналізу Європейським судом з прав людини дотримання Конвенції з прав людини може використовуватись для визначення, чи є прийнятий або застосований у справі закон конституційним.

У продовження позиції рішення 2-рп/2016 КСУ послідовно вказує, що Конституція України поряд з негативними зобов’язаннями передбачає й позитивні зобов’язання держави. Іншими словами держава має не тільки не втручатись в гарантовані Конституцією права,але й вживати всіх заходів для створення умов, механізмів, засобів для повної їх реалі- зації. Структурно позитивні зобов’язання «приховані» в положеннях статті 3 Конституції.

По-перше, поєднуючи статтю 3 з іншими статтями, ми маємо висно- вок про наявність позитивних обов’язків держави щодо відповідного права. У даному випадку поєднання статті 3 із статтями 27 (право на життя) та 28 (право на повагу до гідності людини) згенерувало висновок про наявність не тільки негативних зобов’язань держави (не вбивати, не катувати – не вчиняти дій, які призводять до порушення вказаних прав), але й позитивних (створювати належне законодавство, яке б забезпечу- вало ефективне розслідування випадків смерті або неналежного пово- дження). Тобто, використовуючи принцип дружнього ставлення до міжнародного права, КСУ тлумачить положення Конституції аналогічно з тлумаченням ЄСПЛ положень Конвенції з прав людини.

По-друге, КСУ визначає, що за своєю суттю є ефективне розсліду- вання відповідних випадків. Тут КСУ знову бере напрацьовані позиції ЄСПЛ і доходить висновку, що однією з гарантій ефективного розсліду- вання є незалежність слідчих від тих осіб, які могли бути залучені до вчинення злочину.

По-третє, КСУ здійснює аналіз відповідного законодавства і дохо- дить висновку, що ієрархічна підпорядкованість слідчих Служби вищим посадовим особам Міністерства юстиції не здатна забезпечити незалеж- не розслідування злочинів, вчинених на території або в приміщеннях служби. Це в свою чергу унеможливлює зловживання з боку працівників пенітенціарних установ, неналежне поводження з особами, які перебу- вають в СІЗО та в установах виконання покарань, приховування вчинених злочинів та безкарність посадових осіб.

Проте, не можна не погодитись з Окремою думкою судді КСУ Мель- ника Миколи Івановича. У резолютивній частині Рішення КСУ зобов’язав Верховну Раду України «привести нормативне регулювання, встановле- не ч. 6 ст. 216 КПК, що визнана неконституційною у відповідність із Конституцією України та цим Рішенням». При цьому Суд відтермінував втрату чинності вказаною нормою Кодексу на три місяці з дня ухвален- ня Судом рішення про її неконституційність. Проте дані приписи Суду викликають ряд зауважень:

1) викликає питання щодо того, як можна привести у відповідність положення, яке втратило чинність. За потреби (у цьому разі вона взагалі є сумнівною) правильно було б передбачити звернення до парламенту стосовно законодавчого врегулювання процедури досудового розсліду- вання злочинів, вчинених у місцях позбавлення волі, відповідно до вимог тих норм Конституції, на підставі яких було визнано неконституційним законодавче положення щодо існування слідчих органів у структурі Служби (Мін’юсту);

2) вимога Суду, звернута до парламенту, привести норми «у відповідність із цим Рішенням» не має практичного сенсу, оскільки Рішення передбачає лише визнання вказаного законодавчого положення неконституційним і не містить жодних конституційних орієнтирів з точки зору Конституції України регулювання питання підслідності злочинів, вчине- них на території або в приміщеннях Служби;

3) з указаного припису Суду не зрозуміло, що саме зобов’язана зро- бити Верховна Рада України на виконання Рішення

Аналогічний норми , які суперечать Конституції України закріплені і в інших частинах ст. 216 КПК України. Як приклад, ч. 5 тієї ж норми викладена наступним чином: «У разі встановлення підрозділом внутріш- нього контролю Національного антикорупційного бюро України злочинів, передбачених статтями 354, 364–370 Кримінального кодексу України, які були вчинені службовою особою Національного антикорупційного бюро України (крім Директора Національного антикорупційного бюро України, його першого заступника та заступника), такі злочини розслі- дуються детективами зазначеного підрозділу».

Таким чином, своїм Рішенням у справі No 1–22/2018 (726/17) Консти- туційний Суд України створив підґрунтя для визнання такими, що супер- ечать Основному Закону інших норм законодавства, а багатьом науковцям в галузі кримінального процесу України підстави, для проведення відповідних досліджень та надання висновків, чи порушується закріплені Конституцією України права громадян при розслідуванні кримінальних правопорушень, тим же органом, службові особи якого, його вчинили.

Дуже приємно, що КСУ став на перешкоді цій незрозумілій ініці- ативі законодавця і визнав ч. 6 ст. 216 КПК України неконституційною, чим підтвердив, що боротьба що права людини у нашій державі може бути успішною. Проте за якість та дієвість даного Рішення можна буде говорити лише по спливу тримісячного строку. Одним із варіантів можливого перебігу подій може бути ще одне звернення з конституційним подання стосовно аналогічного питання. Оскільки схожі випадки в історії зустрічались. Так, наприклад, неспроможність пар- ламенту зрозуміти позицію КСУ була продемонстрована під час спроби виконати рішення 2-рп/2016, така спроба закінчилась ще од- ним конституційним поданням Уповноваженого з прав людини Лутковської В. В.

Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінального процесу та криміналістики Академії адвокатури України – Громова М. Є.

Шахрай Карина

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ІПКЮ, 3 курс, 16 група

СЛІДЧИЙ СУДДЯ ЯК СУБ’ЄКТ КОНТРОЛЮ ЗА ДОТРИМАННЯ ПРАВ ТА ОБОВЯЗКІВ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

В умовах сучасності кожна демократична держава прагне якнайкраще реалізувати всі права людини та забезпечити надійну охорону від будь-яких протиправних посягань, також надати якомога більше гарантій і механізмів захисту прав та свобод людини і громадянина. За для досягнення цієї мети держава приймає нові нормативно-правові акти, які є свідченням ведення прогресивної політики держави спрямованої на забезпечення вищезгаданих благ людини. Одним із таких прогресивних актів свого часу став Кримінальний процесуальний кодекс України від 13.04.2012 р., який включив у себе низку нових положень, які до цього не використовувалися у кримінально-процесуальному законодавстві України. Особливої уваги заслуговує такий важливий інститут, який був вперше закріплений в цьому кодексі, а саме здійснення судового контр- олю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні при проведенні досудового розслідування компетентною на те особою – слідчим суддею. Дослідженням окремих аспектів діяль- ності слідчого судді займалися такі провідні науковці, як: В. Д. Бринцев, Ю. М. Грошевий, В. В. Лобач, Л. М. Лобойко, О. С. Мазур, М. А. Маркуш, А. В. Молдован, М. А. Погорецький, Д. П. Письменний, І. В. Рогатюк, З. Д. Смітієнко, В. М. Федченко, В. І. Чернобук, В. І. Шишкін, М. Є. Шумило, Ю. В. Скрипіна.

Відповідно до сучасного законодавства зазвичай слідчий суддя – це суддя суду першої інстанції, обраний зборами суддів зі складу суду. Окремі випадки передбачені статтею 247 Кримінального процесуально- го кодексу України, а саме при розгляді клопотань про надання дозволу на проведення негласних слідчих (розшукових) дій щодо суддів, праців- ників суду та правоохоронних органів та/або у приміщеннях судових та правоохоронних органів, при проведенні негласних слідчих дій – голова чи за його визначенням інший суддя Апеляційного суду Автономної Республіки Крим, апеляційного суду області, міст Києва та Севастополя, до повноважень яких належить здійснення у порядку, передбаченому законом, судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні на досудовому слідстві.

Змістом діяльності слідчого судді є прийняття певних процесуальних рішень за результатами розгляду клопотань, скарг а також на виявлені ним факти порушень прав, свобод особи під час досудового розслідуван- ня здійснення відповідних дій та прийняття рішень, як актів реагування.

Метою діяльності слідчого судді є прийняття справедливого, закон- ного й обґрунтованого рішення, вчинення виваженої, законної та обґрунтованої дії. Проте, необхідно зазначити, що слідчий суддя не уповно- важений приймати остаточних рішень у кримінальному процесі. Його рішення є допоміжними або етапними, які тягнуть за собою прийняття відповідних рішень чи виконання дії, що з них випливають, іншими суб’єктами провадження.

Без наділення слідчого суддю комплексом відповідних повноважень, здійснення захисту прав і свобод в кримінальному процесі є неможливим. Таким чином, у зв’язку із появою слідчого судді у кримінальному судочинстві, відбулося реформування усієї системи взаємовідносин, які ви- никають з одного боку між судом і владою, з другою, між органами до- судового розслідування, слідчими суддями і судами загальної юрисдик- ції, які вирішують дану справу.

Необхідно акцентувати на тому, що Закон не встановлює ніяких ви- мог чи обмежень до кандидата на виконання функцій слідчого судді, не встановлено мінімальну чи максимальну кількість слідчих суддів у певному суді залежно від загальної кількості суддів цього суду, не перед- бачено жодної залежності набуття особою цього статусу щодо спеціалі- зації цього судді в певній категорії справ. Також Закон не встановлює і не регламентує порядку висунення претендентів на цей статус, порядку скликання та проведення зборів суддів, їх кворуму, необхідної кількості голосів за обрання особи; щодо строку, на який обирається слідчий суд- дя, тощо.

Слід неодмінно відмітити, що відповідно до ч. 3 ст. 35 Кодексу, ви- значення слідчого судді для конкретного судового провадження здійсню- ється автоматизованою системою документообігу суду під час реєстрації відповідних матеріалів, скарги, клопотання, заяви чи іншого процесуального документа за принципом вірогідності, який ураховує кількість проваджень, що знаходяться на розгляді у суддів, заборону брати участь у перевірці вироків та ухвал для судді, який брав участь в ухваленні вироку або ухвали, про перевірку яких порушується питання, перебування суддів у відпустці, на лікарняному, у відрядженні та закінчення терміну їх повноважень. Після визначення для конкретного судового проваджен- ня слідчого судді не допускається внесення змін до реєстраційних даних щодо цього провадження, а також видалення цих даних з автоматизованої системи документообігу суду, крім випадків, установлених законом.

Підсумовуючи все вищезазначене можна констатувати, що слідчий суддя є ключовою фігурою у кримінальному процесі, адже основним його завданням є захист прав та свобод осіб, які приймають участь у кримінально процесі, контроль за дотриманням законності провадження по справі на стадії досудового слідства.

Науковий керівник ас. Бережний О. І.