СЕКЦІЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА ТА ПРОЦЕСУ

Дергачов Артем Костянтинович,

Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
Інститут підготовки кадрів для органів юстиції України 2 курс, 13 група

ПРОБЛЕМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ВИБОРЧОГО ПРАВА ГРОМАДЯН В УКРАЇНІ

Вибори є одним із найважливіших інститутів демократії, формою безпосереднього здійснення влади самим народом. В Україні, як і у всіх країнах-членах Європейського союзу, основні засади організації та про- ведення виборів визначено на конституційному рівні. У статті 71 Кон- ституції України встановлено основні принципи виборчого права: вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого ви- борчого права шляхом таємного голосування; виборцям гарантується вільне волевиявлення. Також визначено вік, з якого виникає право оби- рати та бути обраним до органів державної влади, загальні підстави обмеження виборчих прав, дати і строки проведення виборів. Однак, на відміну від більшості країн ЄС, одним із недоліків конституційно-право- вого регулювання охорони і захисту виборчих прав громадян України є відсутність у Конституції України норм, що визначають виборчу сис- тему. Положення, що регулюють виборчий процес в Україні, закріплені в Законах України «Про вибори Президента України», «Про вибори народних депутатів України», «Про місцеві вибори» та інші.

Міжнародно-правові акти з прав людини передбачають моніторинг дотримання прав людини, в тому числі й виборчого права. Одна з таких моніторингових процедур – періодичні звіти держав-учасниць міжна- родних договорів відповідним комітетам ООН, створеним згідно з міжнародними угодами. Так, періодично звітуючи Комітетові ООН з прав людини про здійснені заходи для втілення у життя прав за Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, Україна доповідає й про реалізацію виборчого права.

Виборчий процес – врегульована законом специфічна діяльність уповноважених органів і громадян, спрямований на формування якісно- го і кількісного складу органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Аксіомою організації виборчого процесу виступають головні правові принципи: загального, рівного, прямого, вільного ви- борчого права тощо. В цьому переліку своє місце займають також і прин- ципи політичного плюралізму та багатопартійності, публічності і від- критості, рівного доступу всіх суб’єктів виборчого процесу до ЗМІ не- залежно від їх форми власності тощо. З наявністю в особи виборчого права, як правило, пов’язують її громадянство. За законодавством Укра- їни тільки її громадяни мають виборче право, хоча у деяких країнах допускається участь іноземців у голосуванні на місцевих і навіть загаль- них виборах

Сьогодні найбільш актуальними моментами, які негативно впливають на виборче право в Україні, що найчастіше зустрічається на практиці є: по-перше, перешкоди у реалізації та відновленні пасивного виборчого права, зокрема, – це відмова в реєстрації або скасування реєстрації. В такому випадку захист виборчих прав можуть здійснювати вищестоя- чі виборчі комісії або суд. Так, адміністративна форма захисту за допо- могою вищестоячих виборчих комісій є найбільш оперативною. Крім того, до засобів адміністративного захисту виборчих прав відносяться: перевірка достовірності відомостей, наданих кандидатами для реєстра- ціїї, припинення протиправної агітаційної діяльності, запобігання ви- готовлення підроблених і незаконних передвиборних агітаційних мате- ріалів.

По-друге, порушення строків повноважень виборних органів, що безпосередньо впливає на реалізацію установчої влади в Україні, бо саме через здійснення індивідуального акту голосування кожен окремий гро- мадянин здійснює одну з форм реалізації установчої влади в Україні – формування органів влади. Саме чітке дотримання встановлених Кон- ституцією України та чинним законодавством строків повноважень ви- борних органів і , відповідно, визначення строків виборів є однією із гарантій належної реалізації установчої влади в Україні. Велике значен- ня для функціонування демократичної держави, її республіканських засад має встановлений Конституцією порядок формування органів державної влади, зокрема періодичність їх обрання та призначення. Конституційний Суд України надав свою юридичну позицію щодо осо- бливого значення принципу періодичного характеру виборів, в Рішенні від 10 червня 2009 року No 8-рп/2009 – у пункті 5 Рішення Конституційного Суду України вказано: «У статті 141 Конституції України встанов- лено п’ятирічний строк, на який обираються депутати сільських, селищ- них, міських, районних, обласних рад. Цим строком означена і періодич- ність проведення виборів до органів місцевого самоврядування». У цьому рішенні Конституційний Суд України зазначив, що строки проведення виборів є важливим інститутом гарантії реалізації виборчих прав громадян.

По-третє, важливою проблемою виборчого процесу є етап підрахун- ку голосів виборців і встановлення результатів виборів. Беззаперечно, ця стадія виборчого процесу потребує запровадження інформаційно- комунікаційних технологій, притаманних більшості європейських країн, і є найважливішим напрямком перспективного розвитку адміністративно- правового забезпечення реалізації виборчих прав громадян України. На жаль, це є не вичерпний список проблем, перед якими стоїть Україна на шляху дотримання конституційних принципів при реалізації та захисту виборчого права громадян України.

Науковий керівник: доц. кафедри конституційного права Національного юри- дичного університету імені Ярослава Мудрого – Летнянчин Л. І.

Дмитренко Юлія Олександрівна

НЮУ ім. Ярослава Мудрого, ІПКЮ, 2 курс, 6 група

ОКРЕМІ АСПЕКТИ ПРАВА НА АБОРТ ЯК НЕВІД’ЄМНОГО ПРАВА ЖІНКИ

В юридичний літературі існує класифікація прав людини на такі, що підлягають обмеженням і ті, що не обмежуються, на практиці ж, всі права людини обмежуються в реалізації тим чи іншим чином, зокрема, і право людини на життя. Закріплене міжнародними договорами, «privacy» ( право на приватне життя) включає в себе право на перери- вання вагітності, що є своєрідним обмеженням права на життя. Заборо- на чи легалізація права на аборт є нагальною проблемою сучасності, яка потребує детального розгляду та негайного вирішення.

У сучасній Україні легалізація абортів регулюється Основами зако- нодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 р., По- становою Кабінету Міністрів України «Про порядок штучного переривання вагітності від 12 до 28 тижнів» від 12 листопада 1993 р., Інструк- цією про порядок проведення операції штучного переривання вагітності ранніх термінів методом ваккуум-аспірації, затвердженої на- казом Міністра охорони здоров’я від 28 червня 1994 р. У статті 50 Основ законодавства України про охорону здоров’я вказано, що аборт в Украї- ні дозволений, за бажанням жінки, до 12 тижнів, і, згідно з медичними та соціальними показниками, від 12 до 22 тижнів вагітності. Зокрема, заборона аборту після встановленого строку спрямована не на захист життя ще ненародженої дитини, а на охорону здоров’я вагітної жінки.

Кримінальний кодекс України передбачає відповідальність за два види аборту: проведення аборту особою, яка не має вищої медичної освіти (ч.1 ст.134 КК України). Суб’єктами цього злочину визнаються особи, які не мають вищої медичної освіти (медсестри, акушерки, фель- дшери та інші особи, що мають середню медичну освіту), незалежно від того, де вони провели аборт, а також особи, які взагалі не мають ніякої медичної освіти та кваліфікований аборт (ч.2 ст.134 КК України). Неза- конний аборт визнається кваліфікованим, якщо його проведення спри- чинило тривалій розлад здоров’я, безплідність чи внаслідок якого сталась смерть потерпілої.

Для того аби визначити чи є аборт посяганням на життя ще ненаро- дженої людини потрібно визначити момент, з якого фактично починаєть- ся життя. Медики стверджують, що на третьому тижні життя в ембріона з’являються зародки кровоносних судин і статевих клітин. На четвертому тижні ― вже б’ється сердечко, а на п’ятому ― шостому з’являються у ембріона ручки і нігті та формуються внутрішні органи. Плід росте і розвивається, а, значить, він живе, значить, життя почалось. Не меншими прихильниками такої теорії на сьогодні є і християнство та церква. 1 червня 2004 року глави Церков підписали Звернення християнських Церков України до держави та українського народу про захист життя ненародженої дитини, в якому, зокрема, чітко визначається, що загально- визнаним та основоположним є право людини на життя.

Піддавати кримінальній охороні життя ще не народженої але зачатої дитини, на мою думку, не варто, бо таке діяння може потягти за собою низку негативних наслідків. Народжуваність в рамках діючої заборони на аборти, всупереч очікуванням, не підвищується. Зате збільшується число «позалікарняних», кримінальних абортів і, як наслідок, материн- ська смертність або безплідність

Також можемо звернутися до міжнародної практики інших держав. В Польщі, аборти дозволено робити тільки тоді, коли вагітність виникла внаслідок зґвалтування, а також через серйозні медичні показання. На думку ООН, закон про аборти в Польщі є занадто суворий і жорсткий, і жінки, ризикуючи своїм здоров’ям та життям, ще й порушують закон, вдаючись до «кримінальних абортів» або їдуть до країн, де не встанов- лено заборони на проведення абортів, а саме до України. У Португалії, законодавство дозволяє жінкам робити аборти лише у випадках зґвалту- ваннь або за суворими медичними показаннями. Таким чином, на початку цього року на лаві підсудних за вчинення незаконних абортів опинилося 17 жінок, яких мали засудити. У католицькій Ірландії аборти офіційно заборонені. Роблять їх за надзвичайних обставин – якщо ліка- рі визнають, що життю матері загрожує реальна небезпека. Жінки звер- нулися до суду з прав людини у Страсбурзі з проханням, аби той легалі- зував аборти в цій державі. Їх підтримує ірландська організація з плану- вання сім’ї. За її даними не менш ніж 6 тисяч ірландок щорічно, для того щоб зробити аборт їдуть до Британії, де кількість абортів сягає рекордних масштабів (40 тисяч абортів щороку) або звертаються до підпільних лікарів.

В Україні також є нагальна проблема, пов’язана з абортами. У 2017 р. було внесено законопроект про заборону абортів з ініціативи жінки. Також в ньому було зазначено про можливість зробити аборт лише в тому випадку, коли вагітність несе пряму загрозу життю жінки або виявлені медичні показання щодо патології плода. На мою думку, ухвалення та- кого закону може привести до збільшення показників материнської смертності, «абортний туризм» та підпільних абортів, що можна було спостерігати за радянських часів.

Отже, хоча право на життя ненародженої дитини є своєрідним обмеженням права на переривання вагітності, оскільки в більшості держав встановлені законодавчі обмеження на проведення останнього виходячи, з моральних, релігійних, етичних переконань, які панують в тій чи іншій країні.

У той же час аборт виступає як порушення прав людини у випадку його нелегального проведення (кримінальний аборт), як обмеження права на життя у випадку його легального проведення, оскільки йдеться і про право матері на приватне життя і про її свободу розпоряджатися власним тілом.

Науковий керівник: Павшук К. О., асистент кафедри Конституційного права України

Риков Артем Миколайович

Студент Національного юридичного університету
ім. Ярослава Мудрого
ІПКЮ, 2 курс, 13 група

ПРОБЛЕМИ РЕАЛІЗАЦІЇ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА НА ІНФОРМАЦІЮ

В Конституції зазначено, що громадяни України мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використан- ня і поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації своїх прав, та законних інтересів. Одержання документованої або публіч- но оголошуваної інформації громадянами має три різних способи: на- буття, придбання та накопичення. Тому, ми дослідимо проблеми реалі- зації конституційного права на інформацію.

Зміст права громадян на одержання інформації складається з цілого ряду правомочностей, серед яких право на доступ до документів, інформаційних ресурсів та систем, право здійснювати запити, адресовані органам влади, а також знайомитися і отримувати від органів державної влади та органів місцевого самоврядування інформацію про їх діяльність, зокрема доступ до офіційних документів, можливість отримувати інформацію через засоби масової діяльності, наукових праць, через всесвітньо відому глобальну мереж Інтернет .

Реалізація права громадянами на одержання правової інформації у неабиякій мірі залежить від способів її одержання. Згідно законодавства України у сфері інформаційного права громадяни можуть отримувати інформацію двома способами. Один із них – активний спосіб, який є за- гальновідомим, адже зважаючи на рівень проникнення інформації в жит- тя суспільства, громадяни кожен день одержують невизначену кількість інформації, іноді і не за своїм бажанням. Як правило, це стосується ін- формування населення через засоби масової інформації про різного роду явища, події та інші відомості, тобто одержання інформації із загальновідомих джерел. Другим способом є пасивний. Це, як правило, стосується одержання інформації окремим громадянином, що на відміну від попереднього способу вже залежить від волі особи.

Прикладом такого способу є отримання інформації від органів держави шляхом відповідних запитів. Права громадян на одержання право- вої інформації не може бути реалізовано в повній мірі за відсутності гарантій такої реалізації.

На жаль, в Україні ані фізичні особи, ані представники ЗМІ та громадських організацій не мають доступу до повної інформації про діяль- ність державних інститутів, порушується право осіб знайомитися в ор- ганах державної влади, місцевого самоврядування, установах і організа- ціях із відомостями про них.

Законодавством України, зокрема Законом «Про інформацію» вста- новлені гарантії реалізації права на правову інформацію, серед яких особливої уваги вимагає судовий захист права громадянина спростову- вати недостовірну інформації про себе і членів своєї сім’ї, право вима- гати вилучення будь-якої інформації та права на відшкодування мораль- них і матеріальних збитків громадянину, понесених збиранням, збері- ганням, використанням і поширенням такої недостовірної інформації .

Право на інформацію лежить в основі реалізації багатьох прав і свобод, передбачених Основним Законом України. Законом України «Про інформацію» закріплено ряд гарантій стосовно реалізації права на ін- формацію. Зокрема передбачено такі гарантії, як інформування органами державної влади та місцевого самоврядування про свою діяльність та прийняті рішення; створення спеціальних служб, що повинні забезпечувати доступ до інформації у встановленому порядку; надання вільного доступу до статистичних даних, архівних, бібліотечних, музейних фон- дів, обмеження якого може бути зумовлене лише специфікою цінностей та особливими умовами схоронності; здійснення державного контролю за додержанням законодавства про інформацію; створення механізму здійснення права на інформацію та як необхідність встановлення відпо- відальності за порушення законодавства про інформацію .

Незважаючи на вище зазначене, існує ряд проблемних питань нормативного закріплення забезпечення права на одержання інформації громадянами. Очевидним є той факт, що реалізація будь-якого права не може існувати без відповідної системи захисту. Стосовно розглянутої проблематики слід звернути увагу на існування аспектів, що стосуються створення служб по наданню інформації, але відсутністю чіткого по- рядку надання ними інформації громадянам; теоретично можливого іс- нування вільного доступу до інформації щодо статистичних даних, бі- бліотечних, архівних, музейних фондів, але недостатня визначеність законодавством тих моментів, щодо наявності яких зазначені дії немож- ливі; нечітке регламентування аспектів стосовно розмежування інфор- мації на ті чи інші види, що є першочерговим в процесі надання інфор- мації, а із цього можливості задоволення потреб громадян в процесі реалізації права на інформацію; створення механізму здійснення права на інформацію, в той час, як реалізація хоча б права на одержання інфор- мації, що є одним із складових зазначеного права, загалом досить часто викликає багато питань.

Отже, можна зробити висновок, що зазначені питання потребують чіткої, повної регламентації в законодавстві, що призведе до з’ясування проблемних аспектів і в результаті цього до усунення прогалин, налагодження, а можливо і спрощення процесу реалізації прав громадян на інформацію, в тому числі і права на одержання інформації.

Науковий керівник: к. ю. н., доцент Ковтун В. І.

Павлов Руслан В’ячеславович,

Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого, ІПКЮ,2 курс, 10 група

КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ ІНСТИТУТ ІМПІЧМЕНТУ: ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД

Імпічмент, як конституційно-правове явище, виник в Англії у 14 ст., коли Палата Громад надала особі право віддавати королівських міністрів під суд Палати Лордів. Це була своєрідна процедура висунення кримі- нального звинувачення проти осіб, які займали владні позиції в управ- лінні державою. Пізніше цей інститут отримає розповсюдження по всьому світу як одна з гарантій системи «стримувань і противаг».

Вперше в історії ця процедура отримала закріплення в Конституції США 1787 року. Відповідно до Конституції Сенату належить виключне право здійснення суду в порядку імпічменту. Відповідно до ст.. 2, розді- лу 4 Президент, Віце-Президент і всі цивільні посадові особи Сполучених Штатів можуть бути усунені з посади після їх засудження в порядку імпічменту за державну зраду, хабарництво чи інші серйозні злочини чи місдамінор. Жодну особу не може бути засуджено без згоди 2/3 присут- ніх сенаторів. Вирок у випадках пред’явлення імпічменту обмежується відстороненням від посади і позбавленням права займати і виконувати яку-небудь почесну, відповідальну або оплачувану посаду на службі США. Проте надалі проводиться розслідування, відстороненому від по- сади пред’являється звинувачення, він піддається суду й має згідно з ви- роком покарання відповідно до закону.

Пізніше процедура отримала розповсюдження в усіх конституціях демократичних держав. Згідно зі ст.. 68 Конституції Франції Президент Республіки не несе відповідальність за дії, які були вчинені при виконанні функцій, крім випадків такого злочину як державна зрада. Йому може бути пред’явлено звинувачення тільки двома палатами, які виносять ідентичні рішення публічним голосуванням і абсолютною більшістю голосів членів, складових палати. Рішення про зміщення виноситься Парламентом, що діє в якості Високої Палати правосуддя. Висока пала- та правосуддя ухвалює рішення про усунення Президента Республіки протягом одного місяця процедурою голосування із використанням тайних бюлетенів. Рішення набирає чинності одразу. Таким чином, Пре- зиденту Республіки може бути висунуто обвинувачення лише двома палатами Національного Зібрання.

Особливістю Конституції Угорщини є два варіанти процесу імпічмен- ту глави держави. Що стосується першої, відповідно до ч.4, параграфу 31 Конституції Президент Республіки може бути відсторонений від посади, якщо при виконанні ним своїх повноважень порушив Конституцію, або інший закон. Процедура відсторонення врегульована ч.2–6 параграфа 31 Конституції. З ініціативою притягнення президента до відповідальності за цими підставами може виступити 1/5 частина від загального числа де- путатів Державних зборів. Рішення про притягнення президента до від- повідальності приймається не менш ніж 2/3 голосів депутатів від всього Парламенту. Протягом усього розгляду справи глава держави не може виконувати свої обов’язки. Розгляд справи здійснює Конституційний суд і саме від нього залежить подальша доля Президента, оскільки, суд може вирішити усунути главу держави з посади, а може цього і не робити. Я вважаю, що це є певним недоліком цієї моделі імпічменту. Друга модель передбачає відповідальність президента за вчинення кримінального право- порушення. При провадженні справи в Конституційному Суді мають бути використані норми кримінально-процесуального права. Обвинувачення представляє обвинувач, обраний Державними Зборами з числа своїх чле- нів. Кримінальна справа щодо Президента може бути порушена тільки після припинення його повноважень. Якщо Конституційний Суд встано- вить факт навмисного скоєння кримінального правопорушення, то може усунути Президента з посади і призначити покарання, передбачене кримінальним законодавством країни.

Що стосується даного інституту у Румунії, необхідно зазначити ст.. 95 Основного Закону, відповідно до якої: у разі вчинення діянь, які порушують положення Конституції, Президент може бути усунений з по- сади на спільному засіданні Палати депутатів та Сенату більшістю голосів після консультацій з Конституційним Судом. Ініціатива про усунення може походити від не менш ніж 1/3 депутатів і сенаторів. Ініціативу негайно доводять до відома Президента, який може дати пояснення з при- воду осудних йому правопорушень. У разі відсторонення Президента Парламент протягом 30 днів повинен призначити всенародний референ- дум, на який виноситься питання про зміщення з поста глави держави. Не слід забувати і про рішення Конституційного Суду.

Приклад притягнення до відповідальності Президента Ізраїля доводить факт панування в країні принципу верховенства права. Президент може бути усунений з посади рішенням Кнесету за вчинки, несумісні з його статусом. Ухвалення рішення про відсторонення вимагає підтримки 3⁄4 від загальної кількості членів Кнесету. Процедура відсторонення може бути ініційована за вимогою не менш ніж 20 членів Кнесету. Скарга з вимогою про відсторонення Президента від посади повинна бути подана до комісії у справах Кнесету; вона передається на подальший розгляд тільки в тому випадку, якщо за це проголосувало не менш ніж 3⁄4 комісії. При відсторо- ненні Президента від посади або тимчасовому припиненні виконання обов’язків спікер Кнесету виконує обов’язки Президента до вибору ново- го або повернення до посади чинного Президента. Ці положення закріплює ст..20 і 23 Основного закону про Президента Держави.

Проведений аналіз доводить те, що імпічмент є необхідним інстру- ментом впливу в системі стримувань і противаг. Я вважаю, що найбільш прийнятною з точки зору демократії є процедура імпічменту, яку перед- бачає Конституція Румунії, оскільки саме громадянам належить невід’ємне право здійснення народовладдя. Якщо громадяни обирають президента, вони повинні й підтвердити його відставку.

Науковий керівник: Дахова І. І., к.ю.н., доцент кафедри конституційного права.

Токар Дар’я Євгенівна

Студентка Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого ІПКЮ, 2 курс, 3 група

ДО ПИТАННЯ ПОДВІЙНОГО ГРОМАДЯНСТВА В УКРАЇНІ

Останнім часом подвійне громадянство (біпатризм) є цікавим та актуальним для обговорення в Україні на науковому рівні, оскільки воно гостро стоїть як перед світовою спільнотою, так і перед громадянами України. Серед юристів та науковців світу подвійне громадянство має багато прихильників і ще більше противників. Держави по-різному став- ляться до подвійного громадянства своїх громадян. Одні розглядають його як безпосередню загрозу національній безпеці та впроваджують різні форми боротьби з цим явищем, інші – використовують усі можли- ві переваги подвійного громадянства. Деякі фахівці вважають, що на сьогодні отримання подвійного громадянства становить пряму небез- пеку для Української держави і загрожує національній безпеці нашої країни. Однак попри це, українці де-факто дедалі частіше отримують таке громадянство з Румунією, Угорщиною та Росією, а також і з низкою інших країн.

Поняття «громадянство» виражається у конкретному політико-правовому зв’язку між громадянином і державою, що не може бути стій- ким, якщо біпатрид не може одночасно брати участь у соціальному і політичному житті обох держав. Надаючи перевагу одній із них, він не повністю зв’язаний з іншою політико-правовим зв’язком, що поро- джує послаблення інституту громадянства. Також, біпатризм викорис- товується окремими громадянами для ухилення від обов’язків перед державою (військова служба, сплата податків), для ухилення від судо- вого переслідування або кримінальної відповідальності. Складність подвійного громадянства полягає у тому, що особа окрім користування правами повинна виконувати обов’язки у більшому обсязі. Втім, дані складнощі можна уникнути шляхом подальшого вдосконалення відпо- відного законодавства.

Закон України «Про громадянство України» проголошує, що особа, яка має громадянство іншої держави, у правових відносинах з Україною визнається виключно громадянином нашої держави. Проте це не потрібно розцінювати як заборону громадянства іншої держави. Втрата такого політико-правового зв’язку відбувається виключно з дня видачі Указу Президента України про припинення громадянства щодо певної особи, а не автоматично з набуттям іншого. У статті 25 Конституції України зазначено: «Громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство. Громадянин України не може бути вигнаний за межi України або виданий iншiй державi. Укра- їна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами». Громадянство України згідно зі статтями 18–20 Закону «Про громадянство України» припиняється: 1) внаслідок виходу з гро- мадянства України; 2) внаслідок втрати громадянства України; 3) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Вихід з гро- мадянства України здійснюється тільки за клопотанням особи. Таким чином, у законі чітко зазначено неможливість для громадянина України мати подвійне громадянство, у тому числі на підставі міжнародних угод. Положення про те, що громадянство України втрачається, якщо громадянин України добровільно набув громадянства іншої країни, певною мірою гарантує дотримання норми статті 4 Конституції Укра- їни, якою передбачено, що «в Україні існує єдине громадянство». Але на практиці все не так просто. Чи кожна особа, отримавши громадян- ство іншої держави, подасть заяву про відмову від українського і чи кожна держава повідомить Україну про надання громадянства її колишньому громадянинові? Скажімо, Швейцарія, Ірландія, Ізраїль та деякі інші країни не вважають це своїм обов’язком, якщо, на їх думку, за- питання щодо громадянства тієї чи іншої особи пов’язане з пересліду- ванням її за релігійними, громадянськими або політичними переконан- нями.

Існує така думка, що в українському контексті біпатризм матиме лише негативні сторони. Обумовлюється це тим, що наша держава перебуває на шляху становлення та розвитку, а подвійне громадянство гальмує процес формування спільних цінностей, пріоритетів розвитку нації та, відповідно, єдності народу. Нівелюючи міцність стійкого юридичного зв’язку, що існує між громадянином і державою, воно послаблює стриж- невий інститут державної системи – інститут громадянства. Наша країна поки що не готова до врегулювання цього питання та створення дієвого механізму розвитку такого інституту. До того ж держава не проявляє й ініціативи із цього питання.

Отже, питання подвійного громадянства потрібно досліджувати не тільки на національному, а і на міжнародному рівні, приймаючи при цьому відповідні нормативно-правові акти, які б детально регламенту- вали кожний аспект проблеми. Біпатризм існує об’єктивно, незалежно від ставлення до нього тієї або іншої держави, має як позитивні, так і негативні наслідки.

Науковий керівник: к. ю. н., доцент Кушніренко О. Г.

Топчанюк Олена Анатоліівна,

Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,заочний факуль- тет No1,
2 курс, дистанційна група

КОНСТИТУЦІЙНА СКАРГА ТА ПОЗИЦІЯ СУЧАСНОГО КОНСТИТУЦІАНАЛІЗМУ ЩОДО ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ.

Одним з пріоритетних напрямків розвитку регулювання захисту прав і свобод людини є запровадження інституту Конституційної скарги в Україні

З 03.08.2017 року набув чинності Закон України Закон No2136-VІІІ «Про Конституційний суд України». Однією з найважливіших новел Закону є те, що Конституційний Суд розглядає конституційні скарги гро- мадян на остаточні рішення по їх справам, що попередні редакції не передбачали.

Відповідно до статті 56 Закону суб’єктом права на конституційну скаргу є особа, яка вважає, що застосований в остаточному судовому рішенні в її справі закон України (його окремі положення) суперечить Конституції України.

До суб’єктів права на конституційну скаргу не належать юридичні особи публічного права. Конституційну скаргу фізична особа підписує особисто. Згідно зі статтею 74 Закону конституційна скарга подається до Суду державною мовою.

Згідно зі статтею 77 Закону конституційна скарга вважається при- йнятною за умов її відповідності вимогам, передбаченим статтями 55, 56 цього Закону, та якщо:

1) вичерпано всі національні засоби юридичного захисту (за наяв- ності ухваленого в порядку апеляційного перегляду судового рішення, яке набрало законної сили, а в разі передбаченої законом можливості касаційного оскарження – судового рішення, винесеного в порядку касаційного перегляду);

2) з дня набрання законної сили остаточним судовим рішенням, у якому застосовано закон України (його окремі положення), сплинуло не більше трьох місяців.

Як виняток, конституційна скарга може бути прийнята поза межами вимог, установлених пунктом 2 частини першої цієї статті, якщо Суд визнає її розгляд необхідним із мотивів суспільного інтересу.

Суд відмовляє у відкритті конституційного провадження, визнавши конституційну скаргу неприйнятною, якщо зміст і вимоги конституційної скарги є очевидно необґрунтованими або наявне зловживання правом на подання скарги.

У зв’язку з тим, що до Конституційного Суду України (як і до кон- ституційних судів інших країн) значна кількість клопотань вноситься з порушенням вимог Закону, Закон і Регламент Конституційного Суду передбачають їх попереднє опрацювання відповідним підрозділом Се- кретаріату.

Так, статтею 57 Закону передбачено, що попередню перевірку звер- нень до Суду здійснює Секретаріат.

Повернення конституційної скарги не перешкоджає повторному зверненню до Суду з дотриманням вимог цього Закону.

Важливо зазначити, яке конституційне право порушено і навести аргументи. Важливим з цього приводу є Европейський досвід запрова- дження конституційної скарги. Класичним прикладом країни, де консти- туційна скарга є дієвим засобом захисту порушеного права громодян, можно вважати Федеративну республіку Німечина. Пункт 4ач.1 ст. 93 Основного Закону ФРН.(вкл. Законом від 29 січня 1969р.), згідно з яким Федеральний Конституційний Суд уповноважений розглядати конституційні скарги , що можуть бути подані будь якою особою, яка вважає, що державна влада порушила одне з її основних прав або одне з прав, вка- заних в статтях 20,38,101,103, і 104 Основного закону. Мають бути ви- значені, порушення якого підлягає оскарженню, а також акти, дії чи бездіяльності органу або установи, якими скаржнику завдано шкоди. Підставою КС виступає порушення державою фундамендальних прав і свобод.

У Королівстві Іспанія діє процедура amparo , або звернення за за- хистом. Група авторів О. Петришин, Ю. Барабаш, С. Серьогина, І. Бо- дрова зазначають, що ця процедура здійснюється шляхом самостійного судочинства, яке порушується за ініціативою потерпілої сторони, і вине- сення рішення щодо конституційності чи неконституційності оскаржу- ваного нормативного акта.Предметом КС виступають дії чи бездіяльність державних органів, якщо вони порушують яке-не будь с основоположних прав. Цікавий досвід Польші як сусіда, де сформульовано три матеріальні передумови скарги-особистий інтерес, правовий інтерес і реальний інтерес. Конституція Швейцарської Конфедерації від 18.04.1999р. За- кріплює повноваження Союзного Суду щодо розгляду скарг на порушен- ня конституційних прав у п. А ч. 1 ст. 189 Конституціі Швейцарії. Під- ставою подання конституційної скарги у цій країні є порушення тих прав особи, котрі закріплені Конституцією цієї держави.

В Україні конституційна скарга подається виключно щодо відповід- ності Конституції України закону України, його окремих положень. Дії чи бездіяльність органів державної влади, рішення судів у системі судо- устрою України не можуть бути об’єктом конституційної скарги.

Це важливо тому, що на сьогодні повернуто близько 600 скарг.

Конституційні права людини та їх реалізація не можуть бути постав- лені в залежність від прийняття або неприйняття рішень законодавчої чи виконавчої влади. З позиції сучасного конституціоналізму конституцій- ні суди не можуть бути сторонніми спостерігачами у ситуації захисту прав людини , покликані створювати власну практику з таких питань, наявність якої не виключає можливості та доцільності їх законодавчого регулювання. Це доводить досвід держав, заснованих на верховенства права. Верховний Суд США у справі West Virginia State Bd. Of Educ. V. Barnette (1943) сформував таку позицію: «Сама мета Білля про права полягає в тому, щоб вилучити деякі питання з непередбачуваних політичних протиріч, щоб помістити їх за межі досяжності більшості посадових осіб, а також встановити їх як правові принципи , які повинні застосовуватися судами. Свої права на життя, свободу, власність, на свободу і власність, на свободу слова, свободу преси, свободу віроспо- відання та зібрань, а також інші основні права не можуть бути винесені на голосування, вони не залежать від результатів буд-яких виборів…»

Конституція та конституційна юстиція намагаються забезпечити баланс між двома основними суспільними пріоритетами або цінностями демократичного суспільства. Це є свобода, сферу якої складають консти- туційні права, свободи та конституційні принципи, та порядком, який ґрунтується на принципі законності( режимі точного та неухильного виконання всіма суб’єктами права законів та підзаконних актів, які не суперечать законам). Свободу як специфічний стан суспільства не мож- на забезпечити тільки шляхом видання державною владою нормативних приписав та забезпечення їх точного, суворого та неухильного виконан- ня всім суб’єктам права, оскільки буд-який правовий акт держави, зо- крема закон, потенційно може бути свавільним та спрямованим на знищення свободи. Професор конституційного права Великої Брітаніі Е. Ба- рендта наголошує «конституціоналізм – це віра в існування конституційних засобів щодо встановлення державних обмежень». Тихо- миров зазначає конституціоналізм як складне явище, що містить у собі: 1)конституційні ідеї та категорії, які відображують первісні базісні цін- ності суспільства; 2)масову конституційну свідомість громодян, населення загалом; 3) конституційні норми, акти та інститути як нормативно структуроване відображення двох зазначених елементів; 4) конституцій- ний порядок як процес та стан реалізації конституційних норм.

У сучасній конституційній теорії загальновизнаним є визначення конституціоналізм, надане англійським науковцем С. Маклвейном: «кон- ституціоналізм або «верховенство права» є юридичним обмеженням держави та повною протилежністю свавільному правлінню». Очевидно, що конституціоналізм тотожній органічній характеристиці верховенства права та обов’язково пов’язаний із природним правом та фундаменталь- ними правовими принципами конституційного рівня. Відомий американський конституціоналіст К. Фрайдріч визначає конституцію як систему ефективних, урегульованих правом обмежень щодо державних дій. Він зазначає дві важливих складових ідеї обмеження державної влади, що визначає ґенеза розвитку сучасного конституціоналізму : це і природно- правова складова, і релігійно-християнська складова, що міститься у концепції природних прав поза державного походження: «Держави західної цивілізації мають спільну тенденцію щодо конституційного розвитку. Ця тенденція може бути віднесена з абсолютною впевненістю до християнської турботи про індивіда та його персонального спасіння. Ця тенденція є універсальною у Християнських країнах». К. Фрайдріч зазначає: «…Протягом всієї історії західного конституціаналізму йому притаманна ідея, що людині належить верховенство, тому вона має бути захищеною від втручання свого володаря, будь він королем, партією або парламентською більшістю».

Конституційна скарга є чинником розвитку людини як суб’єкта пра- ва, людина відчуває свою належність до процесу нормативного закрі- плення її статусу. Тому важливе в Україні не тільки впровадження Кон- ституційної скарги, а і вдосконалення механізму дії її на практиці.

Голова Конституційного Суду Грузії (2006–2016), міністр юстиції Грузії (2004 ), член Європейської комісії за демократію через право (Ве- неціанської комісії) (2006–2015), професор Державного університету Іллі (Грузія) Георгій Папуашвілі зазначив, що обрана Україною модель кон- ституційної скарги дуже схожа на ту, яка вже давно і досить успішно функціонує в Грузії, що в його державі функціонує нормативна консти- туційна скарга, правда, такого фільтру, як необхідність вичерпання всіх національних механізмів юридичного захисту, який був передбачений українським законодавцем для доступу громадян до Конституційного Суду, в Грузії немає.

Для того, щоб звернутися до ЄСПЛ, особа має вичерпати всі націо- нальні засоби захисту. Постає питання, якщо скарга до КС – теж національний засіб захисту, то чи може ЄСПЛ відмовляти в розгляді заяв українців, якщо вони не зверталися до єдиного органу конституційної юрисдикції.

Це повинно бути прописано точно в законі. Ці моменти потребують уточнень. Відповісти на це питання можна буде після того, як складеть- ся практика. Якщо конституційне право порушене тільки на підставі закону, то вичерпано національних засобів настане після звернення до КС.

Якщо ж порушення прав було спричинене іншими актами, діями чи бездіяльністю посадових осіб, то Європейський суд може взяти справу до розгляду, незважаючи на відсутність конституційної скарги. Так само ЄСПЛ може не погодитись із рішенням КС.

Підстави для узгодження й діалогу із цією поважною європейською інституцією ми вже створили шляхом формулювання та застосування «принципу дружнього ставлення до міжнародного права». Відповідно до нього практика тлумачення і реалізації конвенційних прав ЄСПЛ має враховуватися при розгляді справ у порядку конституційного судочинства у випадку, коли конституційні права кореспондуються з відповідними конвенційними правами. Це було вперше сформульовано у рішенні КС від 1.06.2016 No2-рп, а також отримало повторне застосовування у рі- шенні від 8.09.2016 No 6-рп.

Цим принципом ми заклали доктринальну основу для конституційної скарги. Це не означає, що все, що приймає ЄСПЛ, для нас найважливіше, але усталена практика тлумачення конвенцію для нас є частиною кон- ституційного права: якщо судді, застосовуючи конституційні положення, інтерпретують їх усупереч практиці ЄСПЛ, вони порушують Конститу- цію.

Отже, якщо запроваджений інститут Конституційної скарги запрацює в Україні на повну, то через декілька років ми не впізнаємо нашу Країну. Конституційна скарга є необхідним джерелом захисту основних прав і свобод людини.

Трофімов Богдан Дмитрович,

Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого, інститут про- куратури та кримінальної
юстиції, 2 курсу, 9 групи

РЕФОРМУВАННЯ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ В ДВОПОЛАТНИЙ ПАРЛАМЕНТ: ДОЦІЛЬНІСТЬ ТА АКТУАЛЬНІСТЬ

Останнім часом в суспільстві та серед науковців поновилися дискусії щодо відповідності структури українського парламенту реальному стану речей та розвитку європейської конституційної думки. Наявність діалогу та реальної можливості реформування Верховної Ради України зумовлює актуальність даної теми.

Дослідженням даної теми займалися такі науковці: О. Фісун, І. Юх- новський, О. Валевський, В. Речицький, О. Волощук, В Колісник та інші. Вже Конституційна комісія, яка займалася розробкою конституції України в липні 1992 року, винесла на всенародне обговорення проект конституції, яким передбачалося створення двопалатного парламенту. Незмінно домінуючою лишалася ідея бікамералізму до схвалення Кон- ституційною комісією останнього проекту конституції та його внесення у Верховну раду, однак остаточне рішення було на користь однопалатного парламенту.
16.04.2000 року на всеукраїнському референдумі більшість населення (82 %) підтримала ідею формування двопалатного парламенту в Укра- їні. Бікамералізм передбачався законопроектом В. Ющенка, підтриму- вався міністром юстиції М. Оніщуком та був втілений в проекті консти- туції В. Речицького.

Прихильники змін в структурі парламенту вказують на наступні переваги реформування: представництво та захист інтересів регіонів на національному рівні, стримування верхньою палатою «радикалізму» нижньої, підвищення якості законотворчості, посилення системи стри- мувань і противаг між гілками влади та всередині самого парламенту, забезпечення стабільності, захист прав меншості, зменшення олігархі- зації та партізації парламенту.

До того ж прибічниками наводяться приклади унітарних Чехії, Польщі, Італії та інших країн як свідчення прийнятності бікамералізму при унітарній формі правління, згадується тенденція до збільшення таких країн.

На нашу думку, враховуючи здобутки цивілізаційного підходу до типології держави, не варто приділяти занадто багато уваги перенесенню ознак за аналогією. Натомість варто більше уваги приділити унікальним особливостям України, які, на нашу думку, й мають лягати в основу визначення прийнятної структури парламенту. В згаданих Польщі та Італії бікамералізм зумовлений історичним спадком та наявністю великої кількості автономних суб’єктів відповідно, тобто чинників, які не харак- теризують Україну.

Безсумнівно, європейський регіон знаходиться в авангарді політичної та конституційної думки, формує приклад «еталонної демократії» та за- дає тенденцію розвитку не тільки регіону, а й світу в цілому. Однак важливою також є наявність відповідних традицій та досвіду в згаданих країнах, політична кон’юнктура, історичне минуле та інші обставини.

Українськими реаліями є масовий політичний абсентеїзм та правовий нігілізм населення, олігархізація державної влади, егоїзм національної еліти, економічна, політична та соціальна кризи, збройний конфлікт та інші фактори. Очевидно, що європейський досвід державного будівництва не мав та не має такого спектру впливів на державно-політичні процеси одночасно, що суттєво ускладнює використовування «західного зразку» в нашій державі.

На нашу думку, створення верхньої палати в українському парламен- ті призведе до наступних негативних чинників: 1) додатково знизить швидкість прийняття законопроектів, що може паралізувати європейські прагнення нашої держави, адже, наприклад, досвід Польщі та країн Балтії продемонстрував, яку величезну кількість правових актів необхід- но оперативно приймати на цьому шляху; 2) суттєво ускладнить прийняття реформаторських рішень, наприклад, про вступ до ЄС, НАТО і тд; 3) призведе до лобіювання інтересів регіональних еліт, а не представни- цтва регіонів, що також потягне за собою практично повну тотожність палат; 4) певним чином посилить децентралізаційні тенденції; 5) збіль- шить витрати з державного бюджету (збільшення кількості депутатів, утримання апаратів обох палат, забезпечення координації між палатами і тд).

Так, регіональні еліти через своїх представників у верхній палаті отримають законну можливість впливати на державну політику. Напри- клад, за проектом конституції Речицького, області висувають до верхньої палати незалежно від кількості населення по 2 сенатори зі складу депутатів обласних рад. Законність та легітимність представників в обласних радах протягом всього періоду незалежності України викликає сумніви, то чи варто надавати таким обранцям можливість впливати ще й на дер- жавні рішення? До того ж, такий варіант є жорсткою конгруентною моделлю, що може «образити» регіони з більшою кількістю населення та призвести до конфлікту з центральною владою.

Варто також згадати про вплив окремих країн на прикордонні регіони. У випадку їх прямого представництва в парламенті процес прийнят- тя «неугодних» рішень отримає можливість відкрито і законно саботу- ватися як «невідповідний регіональним інтересам».

В умовах досить яскраво вираженої регіоналізації України на Захід і Схід (свідченням є результати президентських виборів 2010 року, по- ширення окремих культурних ознак у відповідних регіонах, дані соціологічних опитувань) бікамералізм з великою долею ймовірності стане каталізатором політичних сутичок цих регіонів держави.

Окремі законопроекти приймаються однією палатою українського парламенту роками, натомість подвоєння бюрократичного механізму прийняття рішень може збільшити цей термін до десятирічь. До того ж з’являється можливість перекладання відповідальності між палатами, що може призвести до «гойдалок» в пошуку відповідальних за певні дії, а процес прийняття рішень відбуватиметься за методом «човника».

Говорячи про представництво регіонів за посередництвом національної еліти цих регіонів, варто згадати про якість діяльності цієї «еліти» під час прийняття рішень як на національному, так і на регіональному рівні: блокування трибуни, сутички, зривання засідань, «кнопкодавство» і тд. Не є доречним подвоєння цих «принад».

Вищезгадане свідчить про низьку правову культуру не тільки населення, а й політичної та національної еліти, нерозвиненість в нашій країні ідей парламентаризму та нерозуміння основних принципів демократії.

Як відомо, зміна форми не зумовлює зміну сутності. Проблеми сучас- ної України в першу чергу зумовлені не структурою окремих органів державної влади та порядку розподілу повноважень між ними, а сутністю та якістю діяльності цих органів, яка на сьогодні дозволяє бажати кращого. Тому зміна форми парламенту не є доцільною в сучасній Україні.

Науковий керівник: Дахова І. І., доцент кафедри конституційного права На- ціонального юридичного університету ім. Ярослава Мудрого, кандидат юридичних наук