СЕКЦІЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА ТА ПРОЦЕСУ, АДМІНІСТРАТИВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА МИТНОГО ПРАВА

Заїка Анастасія Валентинівна,

Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого, ІПКОЮ, 2 курс, 10 група

ШТРАФНІ БАЛИ ЯК АДМІНІСТРАТИВНЕ СТЯГНЕННЯ

На сьогодні трансформація суспільства, розвиток держави у євро- пейському напрямі вимагає відповідної зміни правового регулювання, а разом із тим призводить до оновлення та вдосконалення національно- го законодавства. Так відомо, що Верховна Рада України прийняла Закон України від 14 липня 2015 року No 596-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення регулювання відносин у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху» (далі – Закон No596), який набув чинності 8 серпня 2015 року. Зазначеним актом було запро- ваджено такий вид адміністративного стягнення, як штрафні бали. Саме у зв’язку з тим, що до цього часу не було відомо такого стягнення в Ко- дексі України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП) окрес- лена проблематика є досить актуальною. Штрафні бали є стягненням, що накладається на громадян за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані в автоматичному режимі (ст. 271 КУпАП) [1]. Указана стаття передбачає, що кожному громадянину, який має право керування транспортним засобом, нараховується 150 балів щороку. Ця система працює таким чином: якщо в автоматичному режи- мі фіксується порушення правил дорожнього руху – як наслідок, від загальної суми водія віднімається та кількість балів, яка передбачена статтею особливої частини КУпАП. Так, у випадку перевищення швид- кості з водія знімається 50 балів. І лише після вичерпання ліміту балів – з особи стягується штраф.

Однак, у нововеденні вбачаються деякі проблемні аспекти, зокрема в ст. 142 КУпАП закріплюється, що за правопорушення у сфері забезпе- чення безпеки дорожнього руху, адміністративну відповідальність несуть юридичні та фізичні особи, за якими зареєстровано транспортний засіб [1]. Хоча вказане положення і полегшує життя працівників правоохорон- них органів, адже більше не знадобиться займатися пошуком доказової бази винуватості особи, яка була за кермом автомобіля, складати про- токол про адміністративне правопорушення тощо. Але разом із тим, якщо власник авто не був за кермом, йому доведеться це доводити.

Законодавством передбачено, що власник транспортного засобу може звільнитися від адміністративної відповідальності у двох ситуаціях

– транспортний засіб, його номерний знак вибули з володіння вна- слідок протиправних дій інших осіб, це можна підтвердити надавши копію власної заяви про кримінальне правопорушення чи рішення суду, або інші документи, які встановлюють факт викрадання транспортного засобу;

– намоментвчиненняправопорушення,такимтранспортнимзасо- бом керувала інша особа. Якщо особа, яка власне керувала автомобілем під час вчинення адміністративного правопорушення звернеться з від- повідною заявою до уповноваженого підрозділу Національної поліції про згоду з притягненням її до відповідальності, то власник автомобіля вважатиметься не винним [2].

Нині штрафування балами ще не здійснюється, оскільки бали можуть списуватися лише у тому випадку, коли правопорушення було зафіксо- вано засобами автоматичної фото- і відеофікації, а такої технічної мож- ливості у переважної більшості населених пунктів немає.

Заслуговує на увагу думка П. С. Лютикова, що ідея впровадження штрафних балів у сучасних умовах не доцільна, адже це питання міс- тить безліч нюансів та суперечностей, які сучасне законодавство не прийняло, на жаль, до уваги. На думку науковця, закон щодо штрафних балів – це приклад з історії, коли видавались індульгенції. Водій отри- мує на рік 150 балів, за які він може вчинити певну кількість покарань, за які норми минулого законодавства надавали право навіть позбавити водія права керувати транспортним засобом на певний термін, що про- сто юридичний нонсенс [3]. Незважаючи на це, такий вид стягнення, як штрафні бали, це в першу чергу гуманний крок, зроблений законо- давцем, який дозволяє при порушенні Правил дорожнього руху не сплачувати штраф, а обійтись зняттям штрафних балів, а по-друге, введення штрафних балів наближають наше законодавство до європей- ського, де штрафні бали діють понад десять років та процедура їх за- стосування чітко регламентована.

Список використаної літератури:

1. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 07.12.1984 р. No 8073-X // Відомості Верховної Ради Української РСР (ВВР). – 1984. – Додаток до No 51. – Ст. 1122.

2. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдо- сконалення регулювання відносин у сфері забезпечення безпеки дорожньо- го руху : Закон України від 19.07.2015 р. No 596-VIII // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 2015. – No 39. – Ст. 372.

3. Лютиков П. С., Бутчана В. В. Штрафні бали як історичні індульген- ції. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://www.rusnauka/com/44_ NEIK_2015/Pravo/2_203227.doc.htm.

Науковий керівник – асистент кафедри адміністративного права Спасенко В. О.

Іванова Аліна Сергіївна,

Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого, ІПКОЮ, 2 курс, 10 група

ЩОДО ПИТАННЯ ДУБЛЮВАННЯ НАГЛЯДОВИХ (КОНТРОЛЬНИХ) ФУНКЦІЙ ДЕРЖАВНОЇ ЕКОЛОГІЧНОЇ ІНСПЕКЦІЇ УКРАЇНИ ТА ІНШИХ ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ

Проблеми, пов’язані з екологією, у сучасному світі є досить актуаль- ними. Вчені зі всього світу намагаються знайти альтернативні джерела енергії, зберегти рідкісні екземпляри флори і фауни та уповільнити про- цес глобального потепління. У той самий час велика кількість підпри- ємств займається незаконним браконьєрством, підпільним видобутком корисних копалин і забрудненням навколишнього природного середови- ща шкідливими залишками від виробництва.

За таких умов залучається державний механізм з охорони навколиш- нього природного середовища, раціонального використання, відтворен- ня і охорони природних ресурсів. В Україні він репрезентований такими органами, як Державна екологічна інспекція України, Державна служба геології та надр України, Державне агентство лісових ресурсів України, Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру, Державне агентство рибного господарства України, Державна служба України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів, Державна служба України з безпеки на транспорті. Міністерство ж еко- логії та природних ресурсів забезпечує загальну реалізацію державної політики в екологічній сфері.

Згідно зі ст. 16 Конституції України, забезпечення екологічної без- пеки, збереження екологічної рівноваги і генофонду громадян, а також подолання наслідків Чорнобильської катастрофи є обов’язком держави[1]. Так, одним з органів, за допомогою якого держава здійснює ці за- дачі є Державна екологічна інспекція України (Держекоінспекція).

Відповідно до ст. 1 Положення про Державну екологічну інспекцію України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 2017 року No 275, Держекоінспекція – це центральний орган виконавчої влади, до компетенції якого відноситься реалізація державної політики із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів [2].

Однією з основних проблем, пов’язаних зі здійсненням своїх повно- важень Державною екологічною інспекцією України, є дублювання на- глядових (контрольних) функцій органами виконавчої влади, які здій- снюють реалізацію державної політики із здійснення державного на- гляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища. Так, наразі відбувається фактичне повторення юрисдикцій- них повноважень Державної екологічної інспекції України, Державної служби геології та надр України, Державного агентства лісових ресурсів України, Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру, Державного агентства рибного господарства України, Держав- ної служби України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів і Державної служби України з безпеки на транспорті.

Як зазначається на офіційному порталі Міністерства екології та при- родних ресурсів, одним з наслідків такого дублювання стала фактична безконтрольність проблеми незаконного видобутку бурштину. Адже контролювати вказане питання мали три органи – Держекоінспеція, Держлісагенство та Держгеонадра [3].

Держава дійшла до висновку, що потрібне повне реформування ор- ганів виконавчої влади, які реалізують державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього при- родного середовища. 31 травня 2017 року було схвалено розпорядженням Кабінету Міністрів України No 616-р Концепцію реформування системи державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього при- родного середовища [4].

Основною новелою стала ліквідація Держекоінспекції і утворення Державної природоохоронної служби. Це був перший етап реформуван- ня, який мав бути проведений протягом 2016–2017 років. Однак, на сьогоднішній день не було ухвалено рішення про ліквідацію Держекоін- спекції, так само, як і про утворення Державної природоохоронної служ- би [3].

Державна природоохоронна служба повинна була утворитися як єдиний орган, який охоплює усі предмети управління, які до цього контр- олювалися сімома органами. Це мало б усунути проблему дублювання наглядових (контрольних) функцій, адже усі функції передавалися б од- ному органу – Державній природоохоронній службі. Однак виникло питання щодо навантаження цього органу, який мав би контролювати охорону і використання всіх природних ресурсів, розташованих в Укра- їні.

Більш того, можлива поява проблеми дублювання повноважень структурних підрозділів Державної природоохоронної служби, до відом- ства яких знову ж будуть відноситися ті предмети управління, які на- разі складають повноваження семи існуючих органів. А тому це при- зведе до вияву тієї ж проблеми, яку і намагалися вирішити – дублюван- ня контрольно-наглядових повноважень.

Таким чином, можливий і інший підхід до вирішення проблеми ду- блювання повноважень органів без ліквідації Держекоінспекції. Так, вказаний орган може здійснювати міжгалузеве управління серед органів виконавчої влади, які реалізують державну політику з охорони навко- лишнього природного середовища, адже його предмет відання охоплює відповідно усі предмети відання наведених органів [2]. Тому можлива зміна повноважень Держекоінспекції.

Так, Держекоінспекція може реалізовувати свою компетенцію за умови, якщо сферою регулювання правовідносин, які виникли, буде те коло питань, яке контролюється декількома відомствами. Це вирішить проблему дублювання функцій і забезпечить ефективний розподіл повно- важень між зазначеними органами державної влади.

Список використаної літератури:

1. Конституція України: набрання чинності 30 вересня 2016 року. – Х. : Право, 2016. – 76 с.

2. Про Положення про Державну екологічну інспекцію України: По- станова Кабінету Міністрів України від 19.04.2017 р. No 275. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/275–2017- %D0 %BF

3. Концепція реформування системи державного нагляду (контро- лю) у сфері охорони навколишнього середовища в Україні. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://menr.gov.ua/content/koncepciya- reformuvannya-sistemi-derzhavnogo-naglyadu-kontrolyu-u-sferi-ohoroni- navkolishnogo-seredovishcha-v-ukraini.html

4. Концепція реформування системи державного нагляду (контро- лю) у сфері охорони навколишнього природного середовища: Розпоряджен- ня Кабінету Міністрів України від 31.05.2017 р. No616-р. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/616–2017- %D1 %80.

Науковий керівник: ас. кафедри адміністративного права Спасенко В. О.

Логвиненко Світлана Сергіївна,

Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого, ІПКОЮ, 2 курс, 10 група

СУДОВИЙ КОНТРОЛЬ НАД РЕАЛІЗАЦІЄЮ ДИСКРЕЦІЙНИХ ПОВНОВАЖЕНЬ ОРГАНАМИ ПУБЛІЧНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної вла- ди та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбаче- ні Конституцією та законами України. Однак сучасні умови діяльності органів публічної адміністрації характеризуються великою динамічністю. Це зумовлено розвитком глобалізаційних процесів та появою нових про- блем, що потребують оперативного та нестандартного підходу до їх вирішення. Як наслідок, виникає потреба у розширенні компетенції органів виконавчої влади при використанні ними дискреційних повно- важень.

Визначення дискреційних повноважень надане у Рекомендації Комі- тету Міністрів Ради Європи No R(80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11.03.1980 року на 316-й нараді (далі – Рекомендація Комітету Міністрів Ради Європи), відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Однак, при наявності у органів публічної адміністрації можливості приймати рішення на власний розсуд та відсутності при цьому чітких орієнтирів, виникають умови для зловживання владними повноваженнями. Дискреція у цьому випадку постає у якості «презумпції» суб’єкта публічної адміністрації, за якою він ховає протиправність своїх рішень. Найбільш гостро це питання постає у рамках адміністративного судо- чинства під час обрання способу захисту прав осіб у спорах із суб’єктами владних повноважень. Відповідно до ст. 6 Конституції України держав- на влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, ви- конавчу та судову. Більшість рішень органів публічної адміністрації ґрунтується на нормах, що є відносно-визначеними: містять оціночні поняття, альтернативну диспозицію або невизначену гіпотезу. Це обу- мовлює широку можливість для застосування адміністративного розсуду. Втручання судів у таку діяльність може розглядатися як наступ на ком- петенцію органів публічної адміністрації. Така позиція сприяє обереж- ності суддів у застосуванні своїх процесуальних повноважень і, як на- слідок, суд не може забезпечити особі ефективний судовий захист по- рушених прав, на якому наголошує стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідно до ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАСУ) суд при здійсненні контролю за рішеннями, діями чи без- діяльністю органів публічної адміністрації перевіряє чи прийнятті вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституці- єю та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх об- ставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); без- сторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримі- нації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з ура- хуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. Слід врахувати, що судовий контроль в аспекті дискреційних повноважень є обмеженим. Це стосується засто- сування оціночних суджень, контролю за суто юридичною кваліфікацією обставин справи, перевірки критерію розсудливості.

Згідно із постановою Вищого адміністративного суду України від 21.10.2010 року No П-278/10 адміністративний суд не може підміняти інший орган державної влади. Тобто перебирати на себе повноваження з вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади. Однак у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи прямо не зазначено, що суд не може вирішувати питання замість органу державної влади «по суті». Показовим є рішення ЄСПЛ від 2 лис- топада 2006 р у справі «Волохи проти України», у якому зазначено: «Таким чином, Суд дійшов висновку, що зазначене втручання не може трактуватися як таке, що було здійснене «згідно із законом», оскільки законодавство України не визначає з достатньою чіткістю меж та умов здійснення органами влади своїх дискреційних повноважень у сфері, про яку йдеться, та не передбачає достатніх гарантій захисту від свавілля при застосуванні таких заходів спостереження».

Київський апеляційний адміністративний суд в ухвалі від 11 жовтня 2017 року у справі No 752/3299/16-а зазначив, що у випадку коли поданих доказів достатньо для того, щоб зобов’язати суб’єкта владних повнова- жень прийняти те чи інше рішення чи зробити ту чи іншу дію суд впра- ві обрати такий спосіб захисту порушеного права. Обрана судом форма захисту порушених прав у даному випадку не є втручанням у дискрецій- ні повноваження відповідача. Втручанням у дискреційні повноваження суб’єкту владних повноважень може бути прийняття судом рішень не про зобов’язання вчинити дії, а саме прийняття ним рішень за заявами заявників замість суб’єкта владних повноважень. Аналогічна позиція викладена в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 24.03.2016 року у справі No 826/17109/13-а.

Нова редакція КАСУ у ст. 245 визначає способи захисту прав особи від свавільного використання дискреційних повноважень органами пу- блічної адміністрації. Так, суд наділений правом: визнати дії суб’єкта владних повноважень протиправними та зобов’язання утриматися від вчинення певних дій; визнати бездіяльність суб’єкта владних повнова- жень протиправною та зобов’язання вчинити певні дії. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб’єкта влад- них повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов’язує суб’єкта влад- них повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Ці положення КАСУ характеризуються певними недоліками. Не зо- всім доречним є об’єднання в рамках одного пункту двох різних способів захисту – визнання дії суб’єкта владних повноважень протиправними та зобов’язання утриматися від вчинення певних дій. Їх нерозривність може призвести до перекладення відповідальності на суди за прийняття рішень у справах, що несуть певну загрозу діяльності органів публічної адміні- страції (справи, що мають великий суспільний інтерес або потребують значних фінансових витрат). Проте позитивним моментом є те, що на законодавчому рівні визначена обов’язковість правової оцінки суду у випадках, якщо прийняття рішення передбачає право суб’єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Отже, наявність дискреційних повноважень у діяльності органів публічної адміністрації зумовлена об’єктивними обставинами. Тому основне питання полягає у правильному визначенні меж контролю над їх реалізацією. Принцип невтручання суду у дискреційні повноваження цих органів не є абсолютним. Суд має гарантувати особі ефективність судового захисту, щоб убезпечити її від повторного судового звернення. Враховуючи вищезазначене, виникає необхідність у подальшому вдо- сконаленні правової регламентації повноважень суду у сфері нагляду за дискрецією відповідних органів.

Науковий керівник: ас. кафедри адміністративного права, к.ю.н. Спасенко В. О.

Микитюк Олександр Сергійович

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
Інститут підготовки кадрів для органів юстиції України

2 курс, 1 група

ЗАКОНОДАВЧІ РЕФОРМИ В СИСТЕМІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ

Реформа системи охорони здоров’я в Україні розпочалась 19 жовтня 2017 р., коли Верховна Рада України прийняла Закон «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення». Основні по- ложення цієї реформи є наступними.

1. Національна служба охорони здоров’я України надає базовий га- рантований пакет медичної допомоги (програма медичних гарантій) усім громадянам. Система буде фінансуватись із загальних податків, таких як ПДВ та акцизний податок. Кожен українець, який купує товари щодня, сплачує 20 % від суми покупки до державного бюджету. Частина цих грошей і буде спрямована до нової системи.

2. Перший тримісячний підготовчий етап розпочався у січні 2018 року. Протягом цього періоду медичні установи повинні розпочати процес на- буття автономного статусу та приєднання до нової медичної системи. Рада місцевих громад повинна забезпечити надання всім бюджетним закладам (крім поодиноких винятків) фінансової та управлінської автономії шляхом перетворення їх на державні та комунальні некомерційні підприємства, лише тоді вони зможуть приєднатися до системи національної охорони здоров’я та підписати з нею договір про надання послуг, перейти з розпо- рядниками бюджету (а в подальшому з НФА) на контрактні відносини з використанням механізму глобального бюджету. Після вступу до систе- ми, медичний заклад отримає на 50 % більше фінансування для пацієнтів, які зареєструвалися у паперовій формі, і на 100 % більше для тих пацієнтів, які вже підписали договір із своїм лікарем. Усе фінансування, яке заклади отримають, може бути спрямована у тому числі і на заробітну плату пра- цівників. Таким чином, колишня процедура затвердження оплати праці місцевими виконавчими комітетами буде скасована.

Реформа передбачає не фінансування медичного закладу, а фінансу- вання послуг, що надаються пацієнту. У минулому держава виділяла гроші на утримання медичних закладів і певну кількість ліжок. Тепер ці гроші будуть використані на послуги, що надаються пацієнтам. Ця зміна призведе до суттєвих змін в організації, документації та обліку цих установ.

Однією з основних організаційних змін є розподіл посади головного лікаря на адміністратора лікарні та головного лікаря. Перший буде за- йматися контрактами, логістикою, фінансами та ін. Наявність медично- го диплому не буде необхідною. Призначення на посаду буде відбувати- ся через відкритий конкурс за стандартною процедурою та затверджу- ватися Кабінетом Міністрів. Головний лікар, навпаки, буде займатися медичними питаннями та медичним обслуговуванням. Першим завдан- ням головного практикуючого лікаря буде створення системи лікування на основі міжнародних рекомендацій та європейської системи діагнос- тики ICPC-2. Планується, що ця особа буде обратись таємним голосу- ванням лікарями у медичному закладі.

3. У квітні 2018 року розпочалась загальнонаціональна кампанія «Лікар для кожної родини». Вона передбачає, що кожен громадянин України повинен обрати сімейного лікаря та підписати з ним деклара- цію. Лікар первинної допомоги − це людина, яка допомагає пацієнту зберігати здоров’я протягом багатьох років. У даний час лише деякі українські лікарі первинної медичної допомоги займаються діагности- кою або лікуванням, вони повинні відправляти свого пацієнта до вузь- копрофільних фахівців. Відповідно до нової реформи їх основним за- вданням буде профілактика та діагностика хвороби на ранніх стадіях. Держава планує фінансово заохочувати лікарів до продуктивного ви- конання цих функцій.

Реформа системи охорони здоров’я передбачає, що терапевт може обслуговувати до 2 тисяч пацієнтів, сімейний лікар − 1800, а педіатр − 900. У середньому держава планує виділити 210 грн (7 євро) на одного пацієнта. Стаття 18 Закону України «Про внесення змін до деяких за- конодавчих актів України щодо удосконалення законодавства з питань діяльності закладів охорони здоров’я», прийнятого 6 квітня 2017 року, запровадила принцип «гроші ходять за пацієнтом», згідно з яким лікар- ні та приватні лікарі отримуватимуть оплату за результатами своєї ді- яльності, тобто за фактично надану ними пацієнтам медичну допомогу.

4. Відповідно до цієї реформи, створення лікарень та розподіл функцій між лікарнями відбудеться на місцевому рівні. Оскільки місцеві органи влади краще володіють інформацією про потреби свого населення, пред- ставники лікарняного округу повинні створити дорадчий орган, який буде називатися «Рада лікарень» та буде розробляти план розвитку округу на п’ять років, реорганізовувати медичні установи тощо. Межі лікарняних округів будуть сформовані таким чином, щоб забезпечити доступ усіх мешканців району до середньої (спеціалізованої) медичної допомоги.

Після прийняття закону про фінансування охорони здоров’я Верховна Рада у першому читанні затвердила два інших пов’язаних законопроекти: один з питань телемедицини (надання людям медичних послуг у віддалених районах), а інший, який вносить зміни до фінансового кодексу України.

Отже, основні цілі всіх цих перетворень − змусити лікарів справді піклуватись про своїх пацієнтів, істотно покращити якість лікування та медичної допомоги та боротися з корупцією у цій сфері. Оскільки ре- зультати дослідження TNS-Ukraine в 2016 році свідчать, що медицина є найбільш корумпованою галуззю країни (61 % респондентів).

Осітрова Юлія Олександрівна

Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого, 4 факультет,
2 курс, 5 група

ЗДІЙСНЕННЯ ПРАВА НА ІНКЛЮЗИВНУ ОСВІТУ: ВІД УКРАЇНСЬКИХ РЕАЛІЙ ДО МІЖНАРОДНИХ СТАНДАРТІВ; ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ

Почнемо з того, що питання інклюзивної освіти на сьогоднішній день є досить актуальним. Це обумовлене належним усвідомленням того, що число дітей, які потребують корекційного навчання, зростає з кожним ро- ком. Так, близько 15 % дітей в Україні(а це більше 1 млн), є дітьми з осо- бливими потребами, для яких освіта є важливим чинником повноцінної участі у суспільному житті, ефективної самореалізації в різних видах професійної і соціальної діяльності.

Інклюзивне навчання – індивідуалізована система навчання для дітей з особливими потребами в умовах загальноосвітньої школи ) дошкіль- ного навчального закладу). Навчання включає в себе індивідуально- на- вчальну, гнучку програму в школі та дошкільному навчальному закладі; дитина забезпечується медико-соціальним та психолого-педагогічним супроводом

Особливе місце у сфері забезпечення прав цих дітей, безумовно, за- ймає правовий аспект проблеми, що зумовлює законодавче закріплення і правове регулювання проведення державної політики, юридичне ви- значення й вивчення існуючих проблем у цій сфері. У своїй доповіді я б хотіла розглянути та дати аналіз адміністративно – правового регулю- вання у сфері інклюзивної освіти, реалізації міжнародних стандартів в Україні.

В умовах нинішнього часу роль та значення адміністративного пра- ва для забезпечення прав людей з особливими потребами важко переоці- нити в силу того, що більшість їх прав реалізуються у відносинах, уре- гульованих адміністративно-правовими нормами й за участю органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та інших суб’єктів, що мають повноваження державно-владного характеру. Таким чином, адміністративно-правове регулювання у сфері забезпечення прав інвалі- дів можна визначити як цілеспрямований владно-організуючий вплив уповноважених державою суб’єктів у межах їх компетенції на впоряд- кування суспільних відносин у зазначеній сфері, створення умов для безперешкодної реалізації прав людей, які потребують корекційного навчання, їх гарантування, захист і охорону.

Право всіх без винятку дітей на одержання освіти є ключовим по- ложенням Конвенції ООН про права дитини, оскільки освіта визнається фундаментальним правом кожної людини.

У Саламанській декларації, яка є основою принципів освіти дітей з особливими потребами, наголошується на тому, що звичайні школи з інклюзивною орієнтацією – найефективніший засіб боротьби з дис- кримінаційними настроями і забезпечення навчанням усіх.

Хочу навести приклад Великобританії, де у всіх регіонах країни функціонують органи Управління освітою зі структурним підрозділом Управління служби підтримки, які несуть матеріальну та організаційну відповідальність за інклюзивне навчання школярів з особливостями роз- витку. Фахівці цих служб опікуються закладами, де вчаться діти з осо- бливими освітніми потребами.

Навчальні заклади мають у своєму складі фахівців – координаторів з питань спеціальної освіти, які безпосередньо працюють з дітьми, що мають нескладні порушення розвитку, забезпечують додатковими корек- ційно-реабілітаційними послугами учнів з обмеженими психофізичними можливостями, залучаючи до роботи позашкільні медичні, психологічні та соціальні служби, консультують вчителів та надають допомогу батькам.

Щодо введення інклюзивного навчання у Німеччини, в окремих Землях освітні нормативно-правові акти надають можливість школам мати у сво- єму штаті спеціальних педагогів та фахівців, які надають допомогу дітям з особливими потребами. В окремих випадках спеціальні педагоги вико- нують функції асистента вчителя, співпрацюючи з педагогами класу.

Психолого-педагогічний супровід забезпечується педагогічними центрами, які функціонують у кожному регіоні, хоча форми організації роботи можуть бути різні. Центри надають різнопланову допомогу шко- лярам з особливими освітніми потребами, проводять з ними профорієн- таційну роботу, координують діяльність різнопрофільних фахівців, консультують батьків та вчителів масових та спеціальних шкіл тощо.

Окрім центрів підтримку учням з особливими потребами надають служби, що функціонують поза межами шкіл і фінансуються органами місцевого самоврядування. Це – медико-соціальні служби, ресурсні цен- три, реабілітаційні заклади тощо. Нині у Німеччині паралельно із системою спеціальних освітніх установ, де перебувають діти, в основному, зі склад- ними порушеннями, функціонують заклади інклюзивного навчання

Тож, спираючись на міжнародні стандарти, у травні цього року в рам- ках освітньої реформи були внесені зміни до ЗУ «Про освіту» щодо особливостей доступу осіб з особливими фізичними потребами до освіт- ніх послуг. Така новела прагне пристосувати освітянську сферу до між- народних стандартів. Передова освітня політика визначає соціальну ін- теграцію дітей з особливими потребами як прогресивну тенденцію у розвитку сучасної світової спільноти.

До основних принципів інклюзивної освіти відносять такі: всі діти мають навчатися разом у всіх випадках, коли це виявляється можливим, не зважаючи на певні труднощі чи відмінності, що існують між ними; школи мають визнавати і враховувати різноманітні потреби своїх учнів шляхом узгодження різних видів і темпів навчання; забезпечення якісної освіти для всіх шляхом розробки відповідних навчальних планів, засто- сування організаційних заходів, розробки стратегії викладання, викорис- тання ресурсів і партнерських зв’язків зі своїми громадами; діти з осо- бливими освітніми потребами мають отримувати будь-яку додаткову допомогу, яка може знадобитися їм для забезпечення успішності про- цесу навчання.

Водночас, визнання інклюзивного навчання не означає його приско- рене впровадження. Я вважаю, що необхідно юридично закріпити критерії компетенції фахівців, які повинні працювати в цій сфері, прав та обов’язків учнів з особливими потребами, критеріїв матеріально-техніч- ного забезпечення закладів, які працюють за такою системою, а також запроваджувати способи інклюзивного навчання, беручи приклад з іно- земних країн, де вони ефективно функціонують. Необхідні спільні зу- силля спрямовані на подолання негативного ставлення та його сприй- няття частиною суспільства, розуміння необхідності задоволення спеці- альних потреб освітніх потреб в умовах масової загальноосвітньої школи. До того ж наша держава повинна пройти певні етапи становлен- ня цього інституту, спочатку інтеграцію, а вже потім інклюзію.

Таким чином, інклюзивна освіта – це закономірний етап розвитку освітньої системи, який пов’язаний з переосмисленням суспільством і державою ставлення до осіб з обмеженими можливостями здоров’я, з визначенням їхнього права на одержання рівних з іншими можливостей, який потребує подальшого адміністративно-правового врегулювання.

Науковий керівник: Писаренко Н. Б. кандидат юридичних наук, доцент кафе- дри адміністративного права.

Псьота Олександр Володимирович

студент Національного юридичного університету
ім. Ярослава Мудрого
ІПКЮ, 2 курс, 10 група

НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІЦІЯ УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ

Національна поліція України – це правоохоронний орган, який має своїми основними завданнями забезпечення публічної безпеки і порядку; охорону прав і свобод людини, а також інтересів суспільства і держави; протидію злочинності тощо [1]. Поліція виступає відносно новим право- охоронним органом в Україні, адже з періоду прийняття першої редакції Закону України «Про Національну поліцію» від 02.07.2015 No580-VIII минуло менше, ніж чотири роки. Проте і за цей короткий період Націо- нальна поліція, законодавство про даний орган вже зазнало багатьох змін. Наразі вкрай необхідно з’ясувати становище вітчизняної поліції, визна- чити її проблеми та перспективи існування в майбутньому.

Першою проблемою виступає кадровий ресурс в органах поліції. Підготовка майбутніх офіцерів поліції здійснюється у вищих навчальних закладах зі специфічними умовами навчання за спеціальністю «Право- охоронна діяльність». Здобувачі такої освіти не раз доводили свою не- компетентність під час виконання своїх обов’язків. В Україні підготовка правників здійснюється і за спеціальністю «Правознавство» в класичних вишах та закладах правничого профілю (Наприклад, в Національну юридичному університеті ім. Ярослава Мудрого). Випускники таких вишів і дотепер успішно реалізовують себе в правоохоронних органах. Юридична система освіти характеризується певними проблемами, серед них і низький рівень юридичної підготовки саме за спеціальністю «Пра- воохоронна діяльність». Проте ліцензований обсяг студентів/курсантів за цією спеціальністю, на жаль, перевищує кількість студентів-правників за напрямком «Правознавство» (60 % навчальних місць проти 40 %) [2, с.50]. Невідповідність сучасним реаліям існуючої відомчої освіти у сфе- рі поліцейської діяльності є настільки очевидною, що з цим погоджуєть- ся навіть Міністр Міністерства внутрішніх справ [3]. Тому я вважаю, що при підвищенні рівня юридичної освіти передусім варто зосередитися на якості освіти правоохоронного спрямування. Проте до служби в ор- ганах поліції мають доступ і громадяни без вищої освіти. І це дійсно плюс, оскільки таким чином реалізується принцип рівного доступу громадян до державної служби. Зокрема, щоб стати патрульним вища освіта не потрібна, проте доведеться пройти конкурсний відбір.

По-друге, вагомою проблемою виступає неповне оновлення персо- нального складу. Досить велика кількість вчорашніх працівників міліції перекваліфікувалися на поліцейський лад і продовжує вчиняти коруп- ційні дії. Це чи не найсуттєвіша причина зниження авторитету Націо- нальної поліції. Проте, порівнюючи з міліцією, «копи» мають значно більше довіри серед спільноти.

По-третє, уповільнений процес удосконалення поліції та законодав- ства щодо даного органу негативно відображається і на інших правоохоронних органах Міністерства внутрішніх справ. Національна поліція – ключовий орган в системі зазначеного відомства, який тісно співпрацює з іншими органами міністерства. Якщо поліція буде функціонувати на- лежним чином, то Національна гвардія України, Державна прикордонна служба України, Державна служба з надзвичайних ситуацій теж запра- цюють по-новому.

Ще одним недоліком є неоптимізована структура органів поліції, що стає наслідком слабкої та неорганізованої взаємодії між різними терито- ріальними утвореннями, підрозділами, відділами та відділеннями. Осо- бливо це стосується розслідування так званих фактичних злочинів, коли не встановлено особу правопорушника. Такі правопорушення реєстру- ються в Єдиному реєстрі досудових розслідувань, в багатьох випадках формально проводяться першопочаткові слідчі дії. Потім слідчий робить окреме доручення оперативному підрозділу на встановлення особи, про- те фактично таким встановленням ніхто не займається. Навіть якщо оперативник напише рапорт стосовно неможливості встановлення особи, такі рапорти ніхто не буде розглядати через відсутність в законі конкрет- них строків розслідування таких проваджень [4, с.22]. Одним із варіантів налагодження зв’язків між підрозділами поліції розглядають збільшення кількісного складу. Проте бюджет держави не витримає такого наванта- ження. Якщо кількість працівників поліції сягне за 100 тисяч, то така цифра не буде відповідати європейським стандартам. Доцільно пригада- ти вислів китайського ученого Линь Юйтана, котрий сказав: «В державі, де занадто багато поліцейських – немає свободи, де багато солдатів – не- має миру, де занадто багато адвокатів – немає справедливості».

До вищезазначених проблем можна додати й інші. Так, занадто ба- гато часу витрачається на роботу з документами, на внутрішню діяльність поліції, що не пов’язана з прямими обов’язками поліцейського. Звичай- но, жоден орган не може належним чином функціонувати без аналітичної, кадрової діяльності, роботи з документами. Проте вона має бути належ- ним чином оптимізована. Також слідчий, який працює в органах поліції з перших днів, виявляється надмірно завантаженим роботою, що заважає належній реалізації ним своїх повноважень. Причина цього: недоскона- ле процесуальне законодавство, що стосується порядку розслідування кримінальних проваджень. Саме тому в юридичній літературі можна часто зустріти пропозицію запровадження інституту приватних детекти- вів, який має розвантажити роботу слідчих.

Проте, якщо підійти до вирішення цих проблем серйозно, то Націо- нальна поліція має всі шанси отримати абсолютну довіру та завоювати авторитет у громадян. Перспективи у даного правоохоронного органу дійсно є. До того ж Національна поліція стабільно та щедро фінансуєть- ся, також суб’єктами реформи звертається увага на міжнародні та євро- пейські стандарти даного фаху.

Отже, можна зробити висновок, що у держави є всі шанси перетво- рити Національну поліцію на зразковий, надійний та еталонний право- охоронний орган, що буде виступати справжнім гарантом правопорядку.

Список використаних джерел:

1. Про Національну поліцію: Закон України від 02.07.2015 No 580-VIII. URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/580–19.

2. Юридична деонтологія : підручник / С. П. Погребняк, О. О. Уварова, Г. О. Христова та ін. ; за заг. ред. О. В. Петришина. Х. : Право. 2014. 248 с.

3. Малишев «Чому реформа поліцейської освіти необхідна та як її здій- снити».

URL: http://umdpl.info/police-experts.info/2016/09/22/police_education_1/.

4. В. А. Глуховеря. «Національна поліція: стан та проблеми реформу- вання». URL: le:///C:/Users/admin/Downloads/FP_index.htm_2016_5_5.pdf .

Науковий керівник: к. ю. н., доцент Ковтун М. С.