Цивільне право та цивільний процес, корпоративне право, медичне право

Алиєва Аліса Відадіївна

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого

Інститут прокуратури та кримінальної юстиції, 3 курс, 3 група

 

СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ НОРМАТИВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕЛЕКТРОННИХ БІБЛІОТЕК В УКРАЇНІ

 

На сьогоднішній день сучасне суспільство почало стикатися з проблемами, пов’язаними з порушенням прав на використання об’єктів інтелектуальної власності в Інтернеті. Передумовою для виникнення і глобального розповсюдження цього явища стало полегшення доступу до цих об’єктів через поширення комп’ютерних комунікацій, що могло б бути виключно позитивним явищем, адже надало нові можливості для розвитку і доступу до освіти, духовного, культурного та інтелектуального розвитку. Проте, користувачі мережі далеко не завжди обмежуються такими цілями, і дедалі частішають випадки порушення прав інтелектуальної власності в Інтернеті.

У зв’язку цим, вважаю за потрібне дослідити електронні бібліотеки, які не мають спеціального законодавчого закріплення. Основними нормативно-правовими актами, що забезпечують діяльність електронних бібліотек, є ЦК України, Закон України «Про авторське право та суміжні права» в частині формування фондів електронних бібліотек та Закон України «Про бібліотеки та бібліотечну справу» в частині регулювання діяльності електронних бібліотек, які створюються як юридичні особи або при традиційних бібліотеках. Електронні бібліотеки не можна ототожнювати із традиційними. Відмінності між традиційними бібліотеками з автоматизованими бібліотечно-інформаційними системами та електронними бібліотеками такі: різні види носіїв інформаційної продукції (тверді та машинозчитувані) та певною мірою різний її видовий склад; різні технологічні засоби формування (комплектування) інформаційної продукції, а також склад засобів, які використовуються для її зберігання та надання користувачам; різний характер цілей і розв’язуваних завдань з обслуговування користувачів; різні організаційні форми створення та функціонування тощо [4].

Електронною бібліотекою вважається онлайн-ресурс, де розміщуються літературні твори, які можуть бути переглянуті усіма користувачами Інтернету.

Відповідно до Закону України «Про авторське право і суміжні права», а саме статті 14, автор має такі особисті немайнові права: 1) вимагати визнання свого авторства шляхом зазначення належним чином імені автора на творі і його примірниках і за будь-якого публічного використання твору, якщо це практично можливо; 2) забороняти під час публічного використання твору згадування свого імені, якщо він як автор твору бажає залишитись анонімом; 3) вибирати псевдонім, зазначати і вимагати зазначення псевдоніма замість справжнього імені автора на творі і його примірниках і під час будь-якого його публічного використання; 4) вимагати збереження цілісності твору і протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі і репутації автора. Особисті немайнові права автора не можуть бути передані (відчужені) іншим особам [1]. Існування електронних бібліотек втручається в реалізацію саме вказаних немайнових прав автора.

Також потрібно надати класифікацію електронним бібліотекам, насамперед вони бувають з вільним доступом; вільним доступом, але з попередньою реєстрацією; з обмеженим доступом, які у свою чергу, є платними. Рівень обмеженості корегується наявністю передплати на окремі ІР або їх купівлю, які здійснюються відповідно до притаманних для конкретної електронної бібліотеки правил та порядку оформлення передплати та купівлі. Електронні бібліотеки можуть висувати різноманітні вимоги щодо отримання вільного доступу до повнотекстової інформації. Звідси й різноманітність існуючих сервісів повнотекстового доступу. Найбільш поширеним є доступ до повнотекстових версій книжок, журналів, частки колекцій, повної колекції за умови, що передплата оформляється на кожний ресурс окремо на певний період, зазвичай, на один рік [2].

Ця класифікація є надзвичайно важливою для характеристики електронних бібліотек, адже від неї залежить рівень можливості незаконного втручання в права автора, копіювання інформації та визначення порушника.

Важливе значення для захисту авторського права має система умов, яка відрізнятиме електронні бібліотеки, які діють на законних підставах і які, діють за межами правового поля. На нашу думку, доречно було б внести зміни в Закон України «Про бібліотеки і бібліотечну справу», а саме появи нового розділу, який б регулював становище електронних бібліотек. Також, потрібно створити реєстр електронних бібліотек, в якому б містилася вся інформація про вид бібліотеки, база даних про авторів, криптографічних механізмів захисту від копіювання. В реєстрі містилась би інформація і про користувача. Щодо платних електронних бібліотек вони потребують особливого правового регулювання, адже автори книг, які розміщенні на них мають право отримувати частину доходу. Можливим варіантом також може бути платна реєстрація в електронних бібліотеках, або ж плата за завантаження книги, тоді автору можна було б надавати частину коштів у вигляді винагороди. Або ж задля здійснення авторами своїх прав в електронних бібліотеках могла б бути запроваджена розгалужена система доступу користувачів до творів. Вид доступу визначався б за рішенням автора [3].

Незважаючи на численні переваги електронних бібліотек (економія часу для користувачів, можливість маловідомих авторів стати відомими серед читачів, економія коштів на утримання бібліотеки), є і недоліки, до яких можна віднести можливі наслідки для авторів. Їхні книжки не купують, а знаходять в Інтернеті, їх авторське право легко порушити, адже неможливо відслідкувати, чи дійсно читач зберігає книжку на власному комп’ютері лише для навчальних та особистих цілей. Видавництва, так само як і автори можуть втратити прибуток від продажу примірників творів[3].

На наш погляд, функціонування електронних бібліотек не повинно залишатися поза увагою правового регулювання. Але вони повинні бути спеціалізованими та науковими. Існування електронних бібліотек має зменшити кількість порушень авторського права та плагіату, ефективне правове регулювання їх діяльності забезпечить збереження авторських прав, як майнових, так і не майнових та дозволить авторам бути зацікавленими у співпраці з електронними бібліотеками.

Список використаної літератури:

1.Про авторське право та суміжні права: Закон України 23 грудня 1993 р. № 13 / Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3792-12

2.В.А. Резніченко, О.В. Захарова, Е.Г Захарова. Електронні бібліотеки: інформаційні ресурси та сервіси. Цифрові бібліотеки. м. Київ, 2005. С. 60-72

3.Є.В. Коваленко. Проблеми охорони та правового захисту прав інтелектуальної власності в інтернеті. URL: https://er.nau.edu.ua/bitstream/NAU/19788/1/%D0%84.%D0%9A%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE

4.Менсо І.В. Правове регулювання електронних бібліотек за цивільним законодавством України: автореф.дис.на здобуття наук.ступеня канд.юридичних наук.12.00.03. Одеса, 2017. 23 с.

Науковий керівник: Уразова Ганна Олександрівна, кандидат юридичних наук, асистент кафедри цивільного права  № 1 Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого.

Баранова Людмила Миколаївна

доцент кафедри цивільного права № 1

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого

 

ПРАВО СПОЖИВАЧА НА ВІДШКОДУВАННЯ

МОРАЛЬНОЇ ШКОДИ

 

Нормативно-правове регулювання відшкодування моральної шкоди як способу захисту суб’єктивних цивільних прав вперше відбулося у національному цивільному законодавстві у 1993 році.  Цивільний кодекс УРСР був доповнений положеннями про право особи на: відшкодування моральної шкоди, завданої поширенням відомостей, що не відповідають дійсності і завдають шкоди її інтересам, честі, гідності або діловій репутації (ст. 7) та відшкодування моральної (немайнової) шкоди, заподіяної діяннями іншої особи, яка порушила її законні права (ст. 440-1). Тим самим був закладений принцип відшкодування моральної шкоди виключно у випадках якщо це прямо передбачено законом або договором.

Вбачається, що у чинному Цивільного кодексу України (далі по тексту – ЦК) закладені інші засади відшкодування моральної шкоди. Так, ст. 23, присвячена відшкодуванню моральної шкоди міститься у книзі перший ЦК «Загальні положення». Відповідно до частини 1 зазначеної статті особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Отже, обґрунтованою є кваліфікація відшкодування моральної шкоди як загальної (універсальної) міри цивільно-правової відповідальності, яка може застосовуватися у разі порушення будь-яких суб’єктивних цивільних прав та інтересів незалежно від наявності/відсутності спеціальних приписів закону або договору.

Не зважаючи на зміну концепції щодо відшкодування моральної шкоди у ЦК, у судовій практиці тривалий час панівною залишалася позиція, що «підставами для відшкодування моральної шкоди можуть бути порушення майнових, особистих немайнових прав особи, а також зобов’язань у випадках, передбачених договором або законом. Спори про відшкодування заподіяної фізичній чи юридичній особі моральної (немайнової) шкоди розглядаються, зокрема: коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції або випливає з її положень; у випадках, передбачених ЦК України та іншим законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди; при порушенні зобов’язань, які підпадають під дію Закону України «Про захист прав споживачів» чи інших законів, що регулюють такі зобов’язання і передбачають відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (Постанова ВСУ від 24 лютого 2016 року у справі № 303/2147/14-ц)

Не однозначно сприймається аргументація такої позиції посиланням на положення ст. 611 ЦК, відповідно до якої у разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема… відшкодування моральної шкоди. Не зважаючи на те, що вказане формулювання можливо є не досить вдалим, але його розуміння, що порушення зобов’язання тягне лише ті правові наслідки, які встановлені договором або спеціальною нормою закону, є неправильним. Дійсно, окремі правові наслідки порушення зобов’язання (наприклад, припинення зобов’язання внаслідок односторонньої відмови від нього, сплата неустойки) мають бути встановлені договором або законом. Але відшкодування збитків як загальна міра цивільно-правової відповідальності застосовується у разі порушення будь-якого цивільного права, зокрема й зобов’язального, незалежно від того встановлено це договором або законом.

Закон України «Про захист прав споживачів» (далі по тексту – Закон) зазнав багатьох змін з моменту його прийняття та діє сьогодні вже у третій редакції. Враховуючи, що учасники відносин, які регулюються зазначеним Законом, перебувають не у зовсім рівному становище «професіонал – споживач», справедливим вбачається встановлення для споживача додаткових гарантій захисту його прав. Так, зокрема, відповідно ст. 22 Закону споживачі мають право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Однак, знову ж тривалий час сталою була судова практика відмови у задоволенні вимог споживачів про відшкодування моральної шкоди, завданої їм порушенням їх прав. При цьому зазначалося, що «відповідно до положень статей 4, 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі мають право на відшкодування моральної шкоди тільки в разі її заподіяння небезпечною для життя і здоров’я людей продукцією у випадках, передбачених законом».

Вбачається, що таке розуміння співвідношення положень зазначених статей є некоректним. Статтею 4 Закону окремо передбачено право споживача на відшкодування шкоди (не тільки моральної, але й майнової), завданої не безпосередньо  порушенням умов договору (договірна відповідальність). Йдеться про недоговірну (деліктну) відповідальність за завдання внаслідок дефекту в продукції каліцтва, іншого ушкодження здоров’я або смерті особи, пошкодження або знищення будь-якого об’єкта права власності, за винятком самої продукції, що має дефект. Крім того, відшкодування шкоди у цьому випадку здійснюється відповідно до Закону України «Про відповідальність за шкоду, завдану внаслідок дефекту в продукції», а не Закону України «Про захист прав споживачів». Статтею 22 Закону передбачено право споживача на відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням будь-яких його прав.

Враховуючи вищезазначене, позитивно сприймається зміна правової позиції щодо відшкодування моральної шкоди, завданої споживачеві.

Велика Палата Верховного Суду (далі по тексту – ВП ВС) відступила від відповідного висновку про застосування статей 4 та 22 Закону «Про захист прав споживачів», викладеного у постанові ВП ВС від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц в частині застосування норм права при вирішенні питання про відшкодування моральної шкоди за порушення договору банківського вкладу.

У постанові ВП ВС від 1 вересня 2020 року у справі 216/3521/16-ц зазначено, що «виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення – право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства.

Статті 4 та 22 Закону про захист прав споживачів у чинній редакції прямо передбачають право споживача на відшкодування моральної шкоди у правовідносинах між споживачами та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг».

 

Богуцька Еліна Геннадіївна

Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого

міжнародно-правовий факультет, 4 курс, 3 група

 

 ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА СПОЖИВАЧА НА БЕЗПЕЧНУ ПРОДУКЦІЮ

 

Важливою ознакою демократичного суспільства є охорона і захист прав громадян. А одним із елементів благополуччя населення є забезпечення прав споживачів безпечною продукцією. Необхідність і важливість правового регулювання безпечності продуктів харчування в нашій державі зумовлюється реалізацією конституційного обов’язку держави, передбаченого статтею 50 Конституції України, відповідно до якої держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів [1].

Право громадян на безпеку продукції регламентується також і Законом України «Про захист прав споживачів» (далі – Закон) у статті 4 та 14. Відповідно до п.1 ст.1 цього закону безпека продукції визначається відсутністю будь-якого ризику для життя, здоров’я, майна споживача і навколишнього природного середовища при звичайних умовах використання, зберіганні, транспортуванні та утилізації продукції. [2]. Для виробників товарів встановлюється обов’язок визначити строк придатності та попередити про нього споживача. Крім того, передбачено також розроблення та інформування споживача про правила використання товару, якщо вони необхідні для безпечного використання. У разі порушення права споживача на безпечну продукцію відповідальність несе виробник і має відшкодувати збитки в повному обсязі.

Окрім загальних вимог до безпеки продукції, національне законодавство встановлює також окремо вимоги до харчової та нехарчової продукції у Законі України «Про основні принципи та вимоги до безпечності та якості харчових продуктів» та Законі України «Про загальну безпечність нехарчової продукції» відповідно [3; 4].

Щодо харчових продуктів, Т. Оверковська визначає такі правові ознаки безпечності продуктів харчування: 1) харчовий продукт має бути придатним для споживання; 2) не повинен справляти шкідливого впливу на здоров’я людини та на майбутні покоління, а також не повинен призводити до накопичувального ефекту токсичності; 3) у ньому відсутні сторонні речовини чи предмети, токсичні речовини, небезпечні для здоров’я мікроорганізмів, гормональні препарати, забруднюючі речовини або залишки у кількості, що перевищує рівень, установлений законодавством, а також харчові добавки чи домішки, що не дозволені до використання; 4) містить належне маркування продукції та повну інформацію про окремі види продуктів харчування, а також інформацію про кінцеву дату придатності до споживання; 5) відповідає вимогам чинного законодавства України та нормативним документам щодо споживних властивостей продуктів харчування та безпечності для життя і здоров’я людини; 6) безпечність продуктів харчування має забезпечуватися системою заходів і технічних регламентів; 7) безпечний харчовий продукт не повинен впливати на особливу чутливість організму окремої категорії споживачів, для якої даний харчовий продукт призначений [5, c. 113]. Таким чином, харчова продукція має відповідати великій кількості вимог та не чинити негативного впливу на організм,в тому числі й в майбутньому. В Україні діє система НАССР (Hazard Analysis and Critical Control Points), яка встановлює ці вимоги. Система НАССР визнана в усьому світі як найефективніший засіб запобігання захворюванням харчового походження і схвалена об’єднаним комітетом FAO/WHO (Продовольча й сільськогосподарська організація ООН/Всесвітня організація охорони здоров’я)  [6, с.69].

Національне законодавство встановлює також вимоги до безпечної нехарчової продукції. Згідно з Законом України «Про загальну безпечність нехарчової продукції» безпечною визнається будь-яка продукція, яка за звичайних або обґрунтовано передбачуваних умов використання (у тому числі щодо строку служби та за необхідності введення в експлуатацію вимог стосовно встановлення і технічного обслуговування) не становить жодного ризику чи становить лише мінімальні ризики, зумовлені використанням такої продукції, які вважаються прийнятними і не створюють загрози суспільним інтересам [4]. До того ж, відносно нехарчової продукції діє так званий принцип презумпції безпечності. Тобто продукція вважається безпечною доти, доки орган державного ринкового нагляду не доведе, що така продукція є небезпечною.

Сьогодні інтеграційні процеси в Україні вимагають гармонізувати національне законодавство відповідно до acquis communautaire, що з французької перекладається як  «доробок спільноти», та являє собою сукупність спільних прав і зобов’язань, обов’язкових до виконання в усіх країнах    Європейського Союзу (далі – ЄС). Варто зазначити, що в ЄС існують чи не найбільш розвинуті стандарти та вимоги до безпеки та якості продукції. Метою співробітництва між Україною та ЄС відповідно до Угоди про Асоціацію є наближення чинного законодавства України з законодавством Європейського Союзу для гарантування права споживачів на якісну і безпечну для життя і здоров’я продукцію, а також усунення певних «прогалин» між європейськими та українськими системами захисту прав споживачів. Як зазначає у своїй роботі Хижняк В.О., це співробітництво, зокрема, включає проведення експертної оцінки законодавчих та інституційних реформ, створення постійно діючої системи взаємного формування про небезпечні продукти, вдосконалення інформації, яка надається споживачу, особливо стосовно цін, характеристики товарів та послуг, що пропонуються, підготовку адміністративних посадових осіб та інших представників інтересів споживачів, розвиток обмінів між представниками інтересів споживачів та поглиблення сумісності політики в галузі захисту прав споживачів [7, с.99].

Отже, дослідження в сфері захисту та охорони прав споживачів на безпечну продукцію є актуальним питанням в контексті наближення національного законодавства до права ЄС як до права, яке, на нашу думку, найкраще регулює питання безпечності продукції. Вважаємо, що забезпечення цього права є одним із фундаментальних постулатів сфери охорони і захисту прав споживачів, адже має безпосередній вплив на найвищу соціальну цінність, відповідно до Конституції України, – життя та здоров’я людини.

Список використаної літератури:

1.Конституція України від 28.06.1996 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80#Text

2.Про захист прав споживачів: Закон України від 12.05.1991. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1023-12#Text

3.Про основні принципи та вимоги до безпечності та якості харчових продуктів: Закон України від 23.12.1997. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/771/97-%D0%B2%D1%80/ed20200116/conv#n331

4.Про загальну безпечність нехарчової продукції: Закон України від 02.12.2010. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2736-17/conv#n65

5.Правове регулювання безпечності продуктів харчування. Т. Оверковська. Підприємництво, господарство і право. № 4. С. 109–114. URL: http://pgp-journal.kiev.ua/archive/2018/4/20.pdf

6.Переваги від впровадження системи HACCP на підприємствах харчової промисловості України. Економіка, фінанси і управління в XXI столітті: аналіз тенденцій та перспективи розвитку. Дудко П.М. Фінансова рада України, 2017. С. 69–71. URL: https://er.knutd.edu.ua/bitstream/123456789/7488/1/20170321_EconFinance_V2_P069-071.pdf

7.Стандарти ЄС щодо захисту прав споживачів: уроки для України. Хижняк В.О. Науковий вісник Херсонського державного університету. 2017. Вип.27. С.99-102. URL: http://www.ej.kherson.ua/journal/economic_27/1/25.pdf

Науковий керівник: к.ю.н, доцент Колісникова Г.В.

 

Гожикова Маріта Вікторівна

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 2 курс, 2 група

 

ПРИНЦИП СВОБОДИ ДОГОВОРУ В НЕДОГОВІРНИХ ЗОБОВ’ЯЗАННЯХ

 

Сьогодні принцип свободи договору як на законодавчому, так і доктринальному рівні визнається основоположним для розвитку майнового обороту. Конституція України, Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України та низка інших нормативних актів проголошують свободу підприємницької діяльності, зокрема в договірній формі.

Принцип свободи договору проявляється в тому, що суб’єкти на власний розсуд приймають рішення про вступ у договірні відносини; обирають контрагента; визначають вид договору; погоджують його умови; встановлюють місце і час укладення договору; обирають форму; передбачають спосіб забезпечення виконання зобов’язання; визначають положення про відповідальність; розривають (змінюють) договір за згодою між собою. Реалізація принципу свободи договору у недоговірних відносинах обмежується специфікою цих зобов’язань.

Зміст принципу свободи договору полягає в свободі особи вільно вступати в договірні відносини; самостійно обирати контрагента; самостійно визначати структуру й вид договірного зв’язку. О. О. Отраднова виділяє дві групи осіб, які можуть укладати договори щодо делікту: 1) делінквент і потерпілий та 2) кілька делінквентов, які зобов’язані відшкодувати шкоду потерпілому

По-перше, сторони цивільних правовідносин самі визначають, укладати їм договір чи ні та з ким з партнерів вступати в договірні правовідносини, тобто вибір контрагента договору й вирішення питання про встановлення договірних відносин, за ЦК України, вирішується самими сторонами договору. Як виняток з цього правила, законом можуть встановлюватися певні обмеження щодо вибору контрагентів.

По-друге, сторони самі обирають вид договору, який регулюватиме їх взаємні відносини. Причому сторони можуть обрати не обов’язково договір, передбачений законом, а й договори, які прямо не передбачені законом, крім тих, що суперечать його загальним засадам.

По-третє, сторони самостійно визначають умови (зміст) договору, що відповідно до ст. 628 ЦК України означає те, що сторони договору мають право на волевиявлення. По-четверте, у період дії договору сторони відповідно до закону мають право як змінити (повністю або частково) зобов’язання, що випливають із нього, так і припинити дію договору загалом, якщо інше не передбачене законом або самим договором

Таким чином, хоча у сфері недоговірних зобов’язань договір не відсуває закон на друге місце, як у сфері договірних відносин, але він також може виступати в деяких випадках регулятором цих відносин. Разом з тим, індивідуальна воля, складова основа свободи договорів, відносна.

Людина живе в суспільстві й повинна дотримуватися законів цього суспільства. Свобода одного не повинна порушувати свободу іншого. Свобода договору не є безмежною, вона існує в рамках чинних нормативних актів, звичаїв ділового обороту, а дії сторін договору мають ґрунтуватися на засадах розумності, добросовісності та справедливості. Головним правовим засобом обмеження договірної свободи є імперативні норми, які діють навіть проти волі сторін, отже, виключають їх автономію у вирішенні того чи іншого питання.

 

Науковий керівник: к.ю.н., доцент кафедри цивільного права Янишен В. П.

 

Кабачна Діана Віталіївна

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого

Інститут прокуратури та кримінальної юстиції, 3 курс, 12 група

ВІДСУТНІСТЬ ЗГОДИ ОДНОГО ІЗ ПОДРУЖЖЯ ЯК ПІДСТАВА ВИЗНАННЯ ДОГОВОРУ КУПІВЛІ-ПРОДАЖУ НЕДІЙСНИМ

 

Кожна особа має право володіти користуватися та розпоряджатися своїм майном на власний розсуд. При укладенні договору купівлі-продажу майна має значення сімейний стан продавця, оскільки майно, набуте за час шлюбу, є спільною сумісною власністю подружжя, що і покладає на продавця певні обов’язки.

Загальні засади здійснення права спільної сумісної власності передбачені ст.369 ЦК України, яка визначає порядок володіння і користування спільним майном, а також зазначає на особливість розпорядження ним – тільки зі згоди всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.

В розвиток положень цієї статті ЦК України, обумовлених специфікою правового режиму даного виду власності (власності без виділення часток), Сімейний кодекс України (далі — СК України) передбачає можливість подружжя розпоряджатися спільним майном лише за їхньою взаємною згодою.

Один із подружжя, укладаючи договір купівлі-продажу майна нажитого у шлюбі, зобов’язаний отримати згоду іншого. Але, безумовно, мова не йде про необхідність отримання згоди іншого з подружжя на  укладення будь-якого договору купівлі-продажу. Для більшості договорів така згода презюмується (ч.2 ст.65 СК України). Якщо ж договір укладено без такої згоди і він не відноситься до дрібного побутового, то відповідно до ч. 2 ст. 65 СК України  дружина, чоловік, можуть подати позов про визнання договору купівлі-продажу недійсним.

Для договорів купівлі-продажу житлового будинку, іншого нерухомого майна, тобто тих, що потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, згода другого з подружжя повинна надаватися письмово і засвідчуватися нотаріусом.

Протягом тривалого часу у судовій практиці «відсутність згоди одного із подружжя» сама собою не вважалася підставою визнання договору купівлі-продажу недійсним. Існувала усталена позиція, що договір визнається недійсним лише за умови, якщо суд встановить, що один із подружжя, який уклав договір купівлі-продажу спільного майна та третя особа за цим договором, діяли недобросовісно. Наприклад, третя особа знала або за обставинами справи не могла не знати, що майно знаходиться у спільній сумісній власності подружжя, і продавець за договором не отримав згоди на його укладення [2]. Посилаючись на добросовісність сторін, суди відмовляли у задоволенні позову.

Наразі такі висновки втратили актуальність, і з 2018 року суди відійшли від них. Тоді ж з’явилася нова позиція щодо застосування норми ст. 65 СК України. Зокрема, Верховний суд у Постанові від 30 січня 2019 року визнав недійсним договір купівлі-продажу квартири, укладений чоловіком без згоди дружини.

У постанові Суд посилається на те, що правові висновки сформовані 2015 року суперечать принципу рівності майнових прав подружжя, власність яких є спільною сумісною, та вважає, що відсутність посвідченої нотаріусом згоди дружини, чоловіка на укладення договору позбавляє того, хто вчинив правочин, потрібних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном [1].

Укладення договору купівлі-продажу квартири без згоди іншого із подружжя вважається порушенням його форми, у зв’язку з чим може бути оскарженим з підстав недійсності. При цьому не виникає питання щодо оскарження цього договору в залежності від добросовісності його сторін. Тому, посилання на недоведену недобросовісність дій покупця та продавця будуть помилковими [1].

Таким чином, розпоряджатися спільним майном, для якого законодавством передбачений особливий порядок відчуження, в односторонньому порядку подружжя не може. Поряд із правовстановлюючими документами продавцю, що укладає договір купівлі-продажу рухомого чи нерухомого майна, необхідно підготувати нотаріально посвідчену згоду дружини, чоловіка. Така згода є важливою умовою для розвитку подальших відносин, зокрема виникнення права власності у інших осіб. У разі недотримання взаємної згоди, суд, за позовом іншого із подружжя, може визнати договір купівлі-продажу недійсним.

Список використаних джерел:

1.Постанова  Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 січня 2019 р. у справі
№ 522/17826/16-ц. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/79684606

2.Постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 7 жовтня 2015 року  № 6-1622цс15. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/52154069

Науковий керівник: доцент, доцент кафедри цивільного права №1 Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого
Коробцова Н. В.

 

Казанцев Сергій Володимирович

асистент кафедри цивільного права № 1

Національного юридичного університету

 імені Ярослава Мудрого

 

ДИНАМІКА СКЛАДУ УЧАСНИКІВ КОМАНДИТНОГО ТОВАРИСТВА

 

Можна встановити наступні способи припинення правового зв’язку товариства та учасника:

1) вихід учасника товариства з його складу з власної ініціативи;

2) передання учасником всієї частки у складеному капіталі товариства іншій особі;

3) виключення із складу учасників;

4) вибуття із складу учасників з причин, що не залежать від учасника;

Розглянемо кожен з них.

Вихід учасника товариства з його складу з власної ініціативи

У відповідності до ч. 1 ст. 126 ЦК, учасник повного товариства, яке було створене на невизначений строк, може у будь-який момент вийти з товариства, заявивши про це не пізніше ніж за три місяці до фактичного виходу із товариства.

Цікавими є питання про підстави та момент такого виходу.

Буквальне тлумачення ч. 1 ст. 126 ЦК дозволяє зробити висновок, що підставою такого виходу є заява учасника товариства. Оскільки подання вказаної заяви має наслідком припинення участі в товаристві, настання обов’язку товариства виплатити учаснику-заявникові вартість частини майна товариства, пропорційну його частці у складеному капіталі [1, ст. 130], така заява має ознаки одностороннього правочину [1, ст. 202].

Слід врахувати подвійну природу засновницького договору як установчого документу юридичної особи [1, ч. 1 ст. 88] та як цивільно-правового договору — домовленості двох або більше сторін, спрямованої на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків [1, ч. 1 ст. 626]. Виходячи з цього, можна стверджувати, що вчинення одностороннього правочину (заяви учасника про вихід з товариства) є односторонньою відмовою від договірного зобов’язання. За ч. 3 ст. 651 ЦК, у разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим. Таким чином, вчинення учасником зазначеного одностороннього правочину буде мати наслідком зміну засновницького договору у разі, якщо у складі учасників товариства залишаються більше двох осіб, та його припинення, якщо залишається лише один учасник. Тут слід пояснити, що під припиненням засновницького договору розуміється лише втрата ним ознак договірного зобов’язання, зі збереженням всіх ознак установчого документу юридичної особи. На цю особливість прямо вказує законодавець, зазначаючи у ч. 3 ст. 134 ЦК, що якщо внаслідок виходу, виключення чи вибуття у командитному товаристві залишився один повний учасник, засновницький договір переоформляється в одноособову заяву, підписану повним учасником.

Важливим залишається визначення моменту виходу учасника з товариства, тобто саме припинення між ними правового зв’язку.

Виникає питання, а в якому ж стані перебувають відносини товариства та його учасника між часом подання заяви про вихід та моментом державної реєстрації змін до засновницького договору? Пленум Вищого господарського суду України, визначивши момент виходу учасника з товариства датою подання заяви чи спливом визначеного законом тримісячного строку після такого подання [2, п. 4.12.], виходив з правила про момент припинення договору шляхом односторонньої відмови[1]. І це б було цілком вірно, якщо брати до уваги тільки договірну природу засновницького договору. Але ігнорувати його природу як установчого документу юридичної особи не можна.

Як відомо, достовірну інформацію про юридичних осіб учасники цивільного обороту можуть отримати з єдиного державного реєстру [3, ч. 1 ст. 7]. В Єдиному державному реєстрі містяться відомості про перелік засновників (учасників) юридичної особи. Командитне товариство, не маючи виконавчих органів, набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через своїх учасників [1, ч. 2 ст. 92].  З наведеного випливає, що визначення моменту припинення правового зв’язку товариства та учасника моментом вчинення ним одностороннього правочину – подання заяви про вихід з товариства чи спливом тримісячного строку після цього, не вирішує проблему, а створює її, оскільки породжує правову невизначеність щодо правочинів, укладених від імені товариства його законним представником – учасником, який вже подав заяву про вихід з товариства, але припинення його участі ще не було зареєстроване у Єдиному реєстрі.

Виходячи з цього, доцільно закріпити у ЦК визначення моменту припинення участі у товаристві державною реєстрацією відомостей про це.

Передання учасником всієї частки у складеному капіталі товариства іншій особі

Учасник повного товариства має право за згодою інших його учасників передати свою частку у складеному капіталі чи її частину іншому учасникові товариства або третій особі [1, ч. 1 ст. 127]. Вважаю, тут слід визначитися із термінологією.

Корпоративні відносини між учасником та товариством будуються через посередництво такого об’єкту як частка у складеному капіталі командитного товариства. Цей об’єкт виступає джерелом корпоративних прав, які, у свою чергу, належать особі, що має право на цей об’єкт. Здатність частки у складеному капіталі бути матеріальним предметом правочинів (оборотоздатність) дозволяє безумовно віднести їх до об’єктів цивільних прав. Змістом корпоративних прав, що випливають із зазначених об’єктів, є майнові права, зокрема, право на отримання частини прибутку від діяльності товариства, право на одержання майна в натурі у випадку виходу зі складу товариства, тощо, а також особисті-немайнові права — право участі в управлінні товариством, право одержувати інформацію про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом та інші [1, ст. 116]. Чинне законодавство вважає майнові права та їх сукупність з іншими об’єктами особливим об’єктом цивільних прав — майном [1, ч. 1 ст. 190].

Що саме має на увазі законодавець під переданням частки? Системний аналіз положень параграфа 1 Глави 8 ЦК, дозволяє виявити аналогію між ст. 127 ЦК та 147 ЦК. Остання з них зазначає, що учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) у статутному капіталі одному або кільком учасникам цього товариства. Відчуження учасником товариства з обмеженою відповідальністю своєї частки (її частини) третім особам допускається, якщо інше не встановлено статутом товариства. Таким чином, під «переданням» частки учасника у складеному капіталі командитного товариства розуміється саме відчуження частки, а не її «перерозподіл» між іншими учасниками.

Відчуження частки може відбуватися на підставі будь-якого, передбаченого ЦК договору про передання майна у власність, або не передбаченого, але побудованого у відповідності до правил ст. 6 ЦК.

Важливо відмітити, що у нового учасника, якому передана частка у складеному капіталі, договірні відносини в межах засновницького договору з рештою учасників виникають не на підставі правочину – договору з ними, а на підставі закону, оскільки за ч. 2 ст. 127 ЦК у разі передання частки (її частини) новому учасникові до нього переходять повністю чи у відповідній частині права, що належали учасникові, який передав частку (її частину).

Передання частки потребує укладення двох договорів – безпосередньо договору з набувачем про відчуження частки та договору з рештою учасників товариства (в цьому контексті доречніше їх назвати учасниками засновницького договору) про зміну засновницького договору. І це не змішаний договір, а саме два окремих договори з різним складом учасників.

Вказівка закону про те, що учасник товариства має право за згодою інших його учасників (а не за односторонньою заявою) передати свою частку у складеному капіталі дозволяє дійти висновку, що ця згода може бути висловлена у відповідь на певну пропозицію. Все це вказує на класичну схему укладання договору шляхом направлення пропозиції (оферти) та отримання повного її погодження (акцепту). Заява про надання згоди на передання частки учасника є офертою про зміну засновницького договору.

У разі передання учасником товариства усієї частки іншій особі участь цього учасника в повному товаристві припиняється і для нього настають наслідки, передбачені частиною 3 статті 124 ЦК (учасник повного товариства, який вибув із товариства, відповідає за зобов’язаннями товариства, що виникли до моменту його вибуття, рівною мірою з учасниками, що залишилися, протягом трьох років з дня затвердження звіту про діяльність товариства за рік, у якому він вибув із товариства).

Виключення учасника з командитного товариства

Учасник повного товариства, який систематично не виконує чи виконує неналежним чином обов’язки, покладені на нього товариством, або який перешкоджає своїми діями (бездіяльністю) досягненню цілей товариства, може бути виключений із товариства у порядку, встановленому засновницьким договором [1, ч. 1 ст. 128].

Закон, визначаючи вимоги щодо змісту засновницького договору, вказує, що у засновницькому договорі товариства визначаються зобов’язання учасників створити товариство, порядок їх спільної діяльності щодо його створення, умови передання товариству майна учасників, якщо додаткові вимоги щодо змісту засновницького договору не встановлені цим Кодексом або іншим законом [1, ч. 2 ст. 88]. Засновницький договір командитного товариства крім відомостей, передбачених статтею 88 цього Кодексу, має містити відомості про: розмір та склад складеного капіталу товариства; розмір та порядок зміни часток кожного з повних учасників у складеному капіталі; сукупний розмір вкладів вкладників [1, ч. 2 ст. 134].

Таким чином, порядок виключення учасника з товариства не віднесений законом до переліку істотних умов засновницького договору командитного товариства і цей договір може бути укладеним без домовленості учасників щодо цієї умови. В такому випадку юридичні механізми виключення несправного учасника є  повністю відсутніми.

Виходячи з наведеного, уявляється доречним доповнити ст. 134 ЦК приписом про необхідність включення до засновницького договору командитного товариства умов про встановлення порядку виключення з нього учасника.

Учасникові, якого виключено, виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна частці цього учасника у складеному капіталі товариства, якщо інше не встановлено засновницьким договором [1, ч. 1 ст. 130].

При цьому дивує, що серед наслідків виключення учасника законодавець не передбачив наслідки, встановлені ч. 3 ст. 124 ЦК – учасник, який вибув із товариства, відповідає за зобов’язаннями товариства, що виникли до моменту його вибуття, рівною мірою з учасниками, що залишилися, протягом трьох років з дня затвердження звіту про діяльність товариства за рік, у якому він вибув із товариства.

Список бібліографічних посилань:

1.Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року // Відомості Верховної Ради України від 03.10.2003 – 2003 р., № 40, стаття 356.

2.Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з корпоративних правовідносин: Постанова пленуму Вищого господарського суду України від 25 лютого 2016 року № 4 із змінами і доповненнями, внесеними постановою пленуму Вищого господарського суду України від 14 липня 2016 року № 7 // Господарське судочинство. Судова практика у господарських справах, 2017, № 1.

3.Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань: Закон України від 15 травня 2003 року № 755-IV  // Офіційний вісник України, 2003, № 25 (04.07.2003), ст. 1172.

 

Колісниченко Артур Сергійович

аспірант кафедри цивільного права №1

Національного юридичного університету імені Я. Мудрого

 

ДОБРОСОВІСНІСТЬ ЯК ОДНА З ОСНОВНИХ ЗАСАД РЕГУЛЮВАННЯ

СІМЕЙНИХ ВІДНОСИН

 

Справедливість, добросовісність та розумність – основоположні засади регулювання сімейних відносин (ч. 9 ст. 7 Сімейного кодексу України (далі – СКУ), хоча далеко не всі з цих відносин підпадають під правове регулювання.

Право – відносний регулятор сімейних відносин. Прямий (активний) вплив правових норм на сімейні відносини скоріше виняток, ніж загальне правило, оскільки внаслідок прямого впливу може відбутися руйнація такої важливої ознаки сімейних відносин як довірливість. Навряд чи можливо за допомогою правових приписів змусити людину бути «добросовісною», а саме виконувати належним чином сімейні обов’язки, бути чесним, уважним, турботливим по відношенню до другого з подружжя та інших членів сім’ї, виховувати і опікуватися дітьми, батьками тощо. Тому регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім’ї на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства, які в значній мірі і визначають таке регулювання.  Добросовісність – важлива засада нормального існування сімейних відносин, оскільки вона є основою любові, довіри та взаємності членів сім’ї, що, в свою чергу, є необхідним атрибутом сім’ї та шлюбу, і саме за її допомогою визначаються межі належної поведінки учасників цих відносин.

Слід зазначити, що концептуальні положення щодо здійснення захисту прав добросовісного подружжя вітчизняною сімейно-правовою доктриною не розроблені, відсутні також і ефективні моделі механізмів здійснення та захисту прав добросовісного подружжя. Тому й виникає питання, яким чином і за допомогою яких правових механізмів можливо забезпечити фактичну реалізацію такої засади як добросовісність? Візьмемо, наприклад, проблему визнання шлюбу недійсним. Чинний СКУ при визнанні шлюбу недійсним передбачає, що якщо особа не знала і не могла знати про перешкоди до реєстрації шлюбу, вона має певні права, а саме: на поділ майна, набутого у недійсному шлюбі, як спільної сумісної власності подружжя; на проживання у житловому приміщенні, в яке вона поселилася у зв’язку з недійсним шлюбом; на аліменти відповідно до статей 75, 84, 86 і 88 СКУ; на прізвище, яке нею було обрано при укладенні шлюбу (ст. 46). Проте, особа, яка знала про перешкоди до реєстрації шлюбу і приховала їх від другої сторони і (або) від органу державної реєстрації актів цивільного стану, таким чином діяла недобросовісно, таких прав не має. Зокрема, майно, набуте протягом недійсного шлюбу у даному випадку вважається таким, що належить особам на праві спільної часткової власності, а розмір часток кожного з них визначається відповідно до їхньої участі у придбанні цього майна своєю працею та коштами тощо (ст. 45 СКУ). При цьому чоловік або жінка повинні доказувати факт зловживання правом з боку іншого з подружжя. Між тим, на наш погляд, це скоріш приклад «пасивного» правового захисту прав добросовісного з подружжя, хоча у ряді випадків права добросовісних учасників сімейних відносин не мають аналогічних захисних гарантій.

Вважаємо, що захисту прав добросовісного подружжя можуть сприяти міри, спрямовані на стимулювання подружжя до належного виконання своїх обов’язків. Наприклад, стимулом щодо добросовісного виконання батьківських прав по сплаті аліментів на дитину на сьогодні слід вважати право стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка суми несплачених аліментів за кожен день від дня прострочення до повного погашення заборгованості або до дня ухвалення судом рішення про стягнення пені, але не більше 100 відсотків від суми заборгованості (ч. 1 ст. 196 СКУ); за неналежне виконання батьками своїх обов’язків щодо управління майном дитини обов’язок їх відшкодувати завдану цим матеріальну шкоду та повернути доходи, одержані від управління майном дитини (ч. 9 ст. 177 СКУ). Однак, вирішення проблеми не вичерпується тільки цими випадками.

Неможливо змусити подружжя до добросовісного виховання дітей (ст. 150 СКУ), до прояву турботи про сім’ю; утвердження чоловіком в сім’ї поваги до матері, а дружиною – поваги до батька (ст. 55 СКУ); змусити дитину, повнолітніх дочки та сина  піклуватися про батьків (ст. 172 СКУ) або про інших членів сім’ї (ст. 264 СКУ).

Між тим на відміну від вищенаведеного відносно застосування мір, спрямованих на стимулювання подружжя або дітей до належного виконання своїх обов’язків, коли правові наслідки виникають при недобросовісній їх поведінці, існують випадки, коли правові наслідки виникають при винному, злісному ухиленні від таких обов’язків членів сімейних відносин, але які повинні бути доказані. Наприклад, позбавлення батьківських прав при ухиленні від виховання дитини, як пряме правове втручання судових органів в такі відносини, настає тільки як крайній захід і вирішується при проведенні судового процесу. Так, у Постанові ВС/КЦС від 23.01.2019р. по справі
№ 639/2654/17 Верховний Суд зазначив: «скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, оцінивши докази у їх сукупності, доводи сторін спору, врахувавши положення статті 9 Конвенції про права дитини та статті 164 СКУ, обґрунтовано виходив із того, що позивач не надала доказів на підтвердження винної поведінки відповідача та ухилення від виконання своїх обов’язків по вихованню неповнолітньої дитини, які б свідчили про необхідність застосування такого крайнього заходу впливу і втручання у права відповідача як позбавлення батьківських прав».

Таким чином, існує вкрай важлива проблема забезпечення реалізації добросовісності як однієї з основних засад існування сімейних відносин, але застосування таких правових механізмів, як примус і встановлення відповідальності за неналежну поведінку подружжя, для більшої частини сімейних відносин є непридатним.

У зв’язку з цим, найбільш прийнятним, ефективним і доцільним вбачається розробка охоронних, гарантуючих правових механізмів, які своїм існуванням забезпечать захист прав добросовісного учасника сімейних відносин. Яскравим прикладом подібного підходу є ч. 3 ст. 65 СКУ, відповідно до положень якої для укладення одним із подружжя договорів, що потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути надана письмово. Йдеться тільки про зазначені договори, причому згода на їх укладення має бути нотаріально засвідчена. Саме такий механізм і є юридичною гарантією надійного захисту прав добросовісного подружжя від дій недобросовісного. Невиконання вимог приписів зазначеної статті одним з подружжя призупинить на певний час розвиток відносин щодо подальшої долі сумісної власності подружжя. За таким підходом не порушується, так би мовити, «позаправова» сімейна сфера гармонії, взаємної любові та поваги, яка має місце між подружжям, оскільки небажаний у цих відносинах активний правовий вплив відсутній.

Разом із тим через недостатні теоретичні дослідження засади добросовісності на практиці виникають ситуації, коли судові органи приходять до протилежних висновків. Так, у постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі №6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16 Верховний Суд України висловив правову позицію, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Такі висновки Верховного Суду України були обґрунтовані саме «добросовісністю» як основною засадою сімейних правовідносин.

З таким підходом важко погодитися, оскільки він не тільки не ґрунтується на засадах добросовісності, але й напроти, абсолютно викривляє її. Норма, яка повинна захищати майнові права добросовісного подружжя, який не знає про подібні протиправні дії щодо нього, захищає іншого, недобросовісного з подружжя, котрий користується складністю або й навіть неможливістю довести факт недобросовісності.

Однак, слід зазначити, що на цей час Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21.11.2018 по справі №372/504/17 поновила справедливість, відступивши від вищевказаних постанов Верховного Суду України та підтвердила, що положення ч. 3 ст. 65 СКУ створені саме на захист засади добросовісності та не суперечать їй.

Вважаємо, що розробка і дослідження правових механізмів, які своїм існуванням забезпечать захист прав добросовісного учасника сімейних відносин, є необхідними і приведе до позитивних результатів, таких як стабільність сімейних відносин, зміцнення сім’ї як основного соціального осередку суспільства.

Науковий керівник: професор Валентина Борисова

 

Корнесюк Михайло Васильович

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого,

Інститут прокуратури та кримінальної юстиції, 2 курс, 2 група

 

ЗНАЧЕННЯ РІШЕНЬ ВЕРХОВНОГО СУДУ ДЛЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

 

Питання місця судових рішень та узагальнення судової практики в системі джерел цивільного права досліджується вже не перший рік, однак і досі не втрачає своєї актуальності. Сьогодні, рішення суду офіційно не визнаються джерелами цивільного права, проте їх вплив на формування цивільних правовідносин не можна заперечувати.

Важливо зазначити, що розглядом даного питання займалися такі видатні науковці, як: Д. Меєр, М. Марченко, Г. Шершеневич, М. Коркунов та інші.

При дослідженні правової природи судового рішення в теорії цивільного процесу висловлені різні думки щодо даної проблематики, кожна з яких акцентує нашу увагу на ключових особливостях, властивих судовим рішенням. Більшість науковців притримуються позиції, що судове рішення – це своєрідний акт підтвердження наявності або відсутності певних правовідносин, а наказ суду визначають саме, як акт захисту прав громадян, організацій, установ, підприємств і охорони правопорядку шляхом встановлення права та сприяння в його здійсненні, а також, як акт визнання і застосування норми права. Фактично, наведені думки не дають нам повного розуміння природи судового рішення, а лише звертають увагу на певні властиві риси.

Суть рішення суду зумовлюється метою та завданнями цього процесуального акта, тому нашу тезу можна сформулювати наступним чином: судове рішення – акт правосуддя в цивільних справах, у зв’язку з чим визначення його суті невіддільно від завдань і мети правосуддя, на досягнення яких воно спрямовано.

Якщо акцентувати увагу саме на значені рішень Верховного Суду для цивільного права, то слід зазначити, що узагальнення судової практики не визнаються офіційним джерелом цивільного права в Україні. Проте, відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України суд при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Звернемо нашу увагу й на ст. 13 Закону України « Про судоустрій та статус суддів» у якій зазначається, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Основною проблематикою є саме узгодженість концепції ЦКУ у частині відповідних судових висновків, оскільки у деяких випадках вони неформально виступають джерелами регулювання цивільних відносин. Якщо ж звернути нашу увагу на сучасну законодавчу базу, то можна зазначити, що відповідно до сучасного концепту, цивільні відносини регулюються лише цивільним законодавством. Тому, ЦКУ повинен дати нам чітку відповідь щодо даного феномену, адже деякі судові рішення чи судова практика здатні впливати на цивільні відносини. А якщо, за формальною ознакою, не джерело цивільного права не може впливати на цивільні відносини, то тоді взагалі порушується принцип верховенства права.

Звернемо нашу увагу на те, що роль висновків повинна полягати лише у встановленні точного значення норми права з метою досягнення максимальної одноманітності судової практики, без зміни положення закону. Роз’яснення вищих судових органів мають тлумачити саму суть цивільного законодавства, а не створювати нові норми, чи змінювати вже існуючі. Але таке правило працює лише у тому випадку, коли не порушуються алгоритм тлумачення правової норми. Частково це відображено у ст.. 213 ЦКУ щодо тлумачення змісту правочину. В ній вказано, що основним є з’ясування буквального значення слів і понять, а також термінів.

Тому, якщо при тлумаченні правової норми не буде використано єдиного алгоритму, то немає ніяких гарантій, що зроблені висновки найвищого суду однозначну визначеність, а також, що вони не викривлюватимуть правову матерію. Адже тоді такий акт може набути правотворчого характеру, що є порушенням чинного законодавства.

Враховуючи усе вищезазначене, ми можемо зробити висновок, що за наявності певних суб’єктивних чинників, рішення Верховного Суду у конкретній справі, а особливо висновки щодо застосування норм цивільного законодавства, можуть набувати правового характеру, та виступати своєрідним «джерелом» цивільного права. Хоча це і йде всупереч Конституції України та концепції чинного Цивільного Кодексу України. Не джерело права не може регулювати цивільні відносини, адже такими діями ми наражаємо на небезпеку права та інтереси учасників цивільних відносин, які можуть бути порушені. Тому, при подальшому реформуванні законодавства України, потрібно звернути особливу увагу на вирішення даної проблематики.

Науковий керівник: к.ю.н, доцент Янишен В.П.

 

Корпан Олег Анатолійович

студент Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 3 курс, 2 група

СМАРТ-КОНТРАКТИ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ

 

Останнім часом все більшої популярності набувають смарт-контракти – по всьому світу тисячі стартапів залучають інвестиції за допомогою процедури первинного розміщення токенів ICO, з’явилися реальні приклади міжнародних поставок продукції в рамках автоматично виконуваних смарт-контрактів. Водночас правове регулювання смарт-контрактів майже відсутнє. Навколо смарт-контрактів відбуваються суперечки щодо того, чи можна вважати їх договорами з точки зору цивільного права і чи можуть їх учасники розраховувати на судовий захист порушених прав. Перед правниками усього світу стоїть завдання розробки правового регулювання смарт-контрактів як форми цивільно-правового договору.

Тим часом, інформаційні технології зробили можливим спочатку електронні розрахунки, а далі і спричинили появу у 2009 році «цифрових грошей» – криптовалюти, як особливого виду фінансово-платіжного активу, незалежного від центральних банків жодної держави світу, не прив’язаного до жодної території, що існує виключно в цифровому вигляді і забезпечує повну анонімність учасників платежу. По суті, криптовалюта породжена спеціальною технологією шифрування і зберігання даних у відкритій децентралізованій базі даних – блокчейн.

У проєкті закону України «Про обіг криптовалюти в Україні» № 7183 від  06.10.2017 р. систему блокчейну визначено як децентралізований публічний реєстр усіх проведених криптовалютних транзакцій, які були проведені суб’єктом криптовалютних операцій.

Вважаю, що смарт-договір є договором, який укладається в електронній формі. Електронною формою смарт-договору слід розуміти електронний документ, в якому сторони закріплюють істотні умови договору і який може бути візуально сприйнятий. Особливістю смарт-договору є те, що він набирає чинності з моменту компіляції програмного коду і розміщення в блокчейні або іншій системі.

Щодо правової природи смарт-контракту, можна виділити дві позиції:

1.Смарт-контракт як самостійна договірна конструкція.

2.Смарт-контракт як забезпечувальний договір.

Відповідно до ч. 2 ст. 546 ЦК України, договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов’язання. На сьогодні є приклад використання смарт-контракту саме як забезпечувального договору. У 2017 році в Україні вперше було укладено договір міни нерухомого майна на криптовалюту. Перед тим, як укласти основний договір, сторони уклали смарт-контракт, за яким криптовалюту перевели на депозит. Нотаріальне посвідчення основного договору та державна реєстрація прав на нерухоме майно дали можливість розблокувати смарт-контракт та перевести потрібну суму криптовалюти, внесену на депозит.

Існують такі особливості укладення, виконання та зміни смарт-контрактів, які дозволяють визначати його як окремий вид договорів:

1.Умови смарт-контракту повинні бути конкретними (чіткими, однозначними), об’єктивними та правомірними. Не можуть використовуватися оціночні терміни, наприклад «розумний строк». Смарт-контракт існує в межах платформи блокчейну, тому можливі транзакції в межах даної платформи (здійснення транзакцій криптовалюти). Умови смарт-контракту можуть передбачати забезпечувальні зобов’язання, зокрема, коли згідно зі смарт-договором блокується певна сума криптовалюти, перерахунок якої кредитору здійснюється лише після вчинення певних дій боржником. Це одна з основних переваг смарт-контракту.

2.Виконання зобов’язань, передбачених смарт-контрактом, здійснюється в автоматичному порядку цифрових трансмісій у певній послідовності у разі настання певних обставин. Засобом розрахунків за смарт-контрактами є криптовалюта. Важливим напрямом вдосконалення правового регулювання смарт-контрактів в Україні є визначення правового статусу криптовалюти, яка є засобом платежу у розподіленій мережі. Слід зазначити, що смарт-договір може забезпечити виконання лише зобов’язань у віртуальному світі, наприклад, щодо проведення платежів криптовалютою. Також варто знати, що перед тим, як смарт-контракт буде виконаний, потрібно оплатити транзакційну комісію.

3.Відсутня можливість змінити договір. Якщо смарт-контракт почав виконуватися, то його неможливо припинити або змінити. Це зумовлено технологією блокчейн. З одного боку, це є великим плюсом, адже сторона не може ухилитися від виконання угоди, а з іншого – мінусом, оскільки помилка або відсутність певної умови може унеможливити виконання домовленостей, які відповідали б волевиявленню сторін. В останньому випадку можливе лише укладення нового смарт-контракту.

Сучасний світ змушує традиційні доктрини пристосовуватися до реалій сьогодення. Вважаю, що наступним кроком у створенні спеціального правового поля для смарт-контрактів має стати надання криптовалюті статусу об’єкта цивільних прав, шляхом включення поняття криптовалюти до переліку видів об’єктів цивільних прав, передбачених ст. 177 ЦК України. Законодавство в сфері обігу криптовалюти повинно діяти на засадах доцільності і визначеності практичних аспектів такої діяльності, мінімізації ризиків тиску на господарську діяльність у сфері криптовалюти та забезпечення правомірної можливості для використання криптовалюти як платіжного засобу.

Науковий керівник: к.ю.н., доцент кафедри цивільного права Янишен В. П.

 

Кутнякова Анастасія Геннадіївна

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого

Інститут підготовки кадрів для органів юстиції України, 2 курс, 2 група

 

ШТУЧНИЙ ІНТЕЛЕКТ У ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИНАХ

 

В умовах активного розвитку цифровізації суспільства, чітко спостерігається недостатність правових механізмів регулювання використання цифрових технологій. Однією з таких технологій є штучний інтелект.

Штучний інтелект – це технологія створення комп’ютерних програм, які системно навчаються, накопичують досвід, збирають інформацію, мають здатність аналізувати й оцінювати умови навколишнього середовища, та застосовують накопичені знання в повсякденному життя.

Загальносвітовою проблемою на даний період часу є практично повна відсутність нормативно-правового регулювання  умов і особливостей розробки, експлуатації, функціонування і діяльності штучного інтелекту, лише окремі держави поступово починають заповнювати нормативним матеріалом окремі каверни цього, в цілому майже порожнього, поля.

Розвиток суспільних відносин, що  склалися на сучасному етапі науково-технічного розвитку, визначили необхідність трансформації правової складової соціальної взаємодії природнього  і штучного інтелектів, в першу чергу, шляхом включення нових, категорій та дефініцій у юридичний побут. Нові можливості і пов’язані з ними ризики і загрози для держави, суспільства та окремих індивідів формують ситуацію, коли правове поле, як мінімум, має підлаштуватися під втілювану у реальності, і, як максимум, створити «зачепи» для подальшої відповідності технологіям, що розвиваються.

Велике значення для розвитку штучного інтелекту в галузі цивільного права як однієї з важливих сфер правового регулювання цифрової економіки є вдосконалення різного роду послуг, договорів, визначення правосуб’єктності штучного інтелекту, сутності виключного права на твір, інформації, баз даних і захисту персональних даних. Як наслідок постає й питання про допущення вважати штучній інтелект чимсь правосуб’єктним. Деякі дослідники прямо зазначають про необхідність наявності володільця «електронної особи», який здійснюватиме функції контролю відносно такої особи та пильнуватиме за додержанням нею  принципів свого співіснування із світом природнього інтелекту [1].

В науці існують думки про аналогію між механізмами зі штучним інтелектом та юридичною особою, яка полягає у тому, що юридична особа теж є творінням людини, яка функціонує та вступає у правовідносини за допомогою своїх керівних органів у відповідності із законодавством, а у випадку із інноваційними технологіями керівним органом механізму має виступати його штучний інтелект [2].

Проте, якщо розглядати можливість аналогії між юридичною особою та штучним інтелектом, слід вказати на те, що дії останнього так само мають   відповідати закону, із поправкою на доречність наявності у такого механізму людини, яка пильнуватиме дії штучного інтелекту.

Втім зберігається напруження щодо того, чи може штучний інтелект колись перейти зі становища об’єктів у суб’єкти правовідносин. Така постановка питання на перший погляд здається не досить реалістичною, проте науковцями інших країн воно досить серйозно обговорюється. У Європейському Парламенті розглядається законопроект про надання роботам статусу «електронної особистості». Автором законопроекту є  Маді Дельво-Стер, на думку якого внаслідок впровадження  штучного інтелекту у світі вже зараз відбувається «технологічна революція», і Європейському Союзові необхідно встановити базові етичні принципи і юридичні рамки, що регулюватимуть роботу таких механізмів. Він вважає, що в міру того, як роботи починають діяти все більш автономно, стає все складніше вважати їх «лише знаряддями в руках інших суб’єктів»  –  виробника, власника або користувача, тому даний законопроект передбачає можливість покласти на роботів відповідальність за вчинені ними дії. «Звичайні норми відповідальності стають неефективними, і з’являється необхідність створити нові норми, які в першу чергу визначать, як апарати можуть бути притягнуті до відповідальності – повної або часткової – за свої дії або бездіяльність»,  – сказано у тексті документа.

Проте, на думку вчених, неможливо довести відповідальність машини, якщо вона через збій або недостатню досконалість своїх алгоритмів завдала оточуючим шкоду [3, с. 83]. Тут також можна поставити питання, про те, як реалізувати відповідальність машини, якщо у неї відсутнє майно, на яке може бути звернуте стягнення. У зв’язку з поставленими вище питаннями, не можна забувати і про відповідальність розробника штучного інтелекту за наслідки його дій, адже штучний інтелект як дитина — як його виховаєш, що вкладеш в нього, таким він і буде. Тому видається, що згодом буде потрібно ліцензування діяльності, пов’язаної зі створенням і, можливо,  з експлуатацією штучного інтелекту.

Здатність штучного інтелекту до самонавчання і самостійного прийняття рішення обумовлюється наявністю певної міри свободи, а також його здатністю своїми діями здійснювати права і обов’язки. П. Черкей відзначав, що права і обов’язки є ознаками суб’єктам права, отже, якщо більшого поширення набуде точка зору про те, що юніт штучного інтелекту повинен і буде нести відповідальність за свої дії, його доведеться визнати суб’єктом права. Тобто критеріями, завдяки яким пропонується виділити штучний інтелект в якості суб’єкта права (цифрового особи), є його  здатність здійснювати права і обов’язки. а також нести юридичну відповідальність [4].

Таким чином,  наразі формується уявлення про допустимість вважати штучний інтелект суб’єктом права поряд із фізичними та юридичними особами, «електронною особою».

Науковий керівник: проф., кафедри, доктор наук Цивільного права №1 Спасибо-Фатєєва І.В.

Список використаної літератури:

1.Харитонова Ю. С. К вопросу об охраноспособности результата деятельности искусственного интеллекта // Право будущего: интеллектуальная собственность, инновации, интернет: Ежегодник. Вып. 1. М.: ИНИОН РАН, 2018. С. 52–65.

2.Попова А. В. Теоретико-правовые подходы к определению системы принципов законодательного регулирования искусственного интеллекта на современном этапе развития правового государства / А. В. Попова, С. С. Горохова, Г. М. Азнагулова. // Правовое государство: теория и практика. – 2019. – №3. – С. 37–43.

3.Соменков С. А. Искусственный интеллект: от объекта к субъекту? / С. А. Соменков. // Вестник университета имени О.Е.Кутафина (МГЮА). – 2019. – №2. – С. 75–85.

4.Čerka P., Grigienė J., Sirbikytė G. Liability for damages caused by artificial intelligence [Ответственность за ущерб, вызванный искусственным интеллектом] // Computer Law & Security Review. – 2015, June. – Vol. 31. – Issue 3. – P. 376 – 389.

 

Матвієнко Владислава Владиславівна

Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого

Інститут прокуратури та кримінальної юстиції, 3 курс, 2 група

 

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ПРАВА НА ТРАНСПЛАНТАЦІЮ

 

Разом із стрімким розвитком медицини актуальними стають питання правового регулювання спеціального методу лікування – трансплантації.

Трансплантація вважається спеціальним методом лікування, особливістю якого є пересадка реципієнтові органу чи іншого анатомічного матеріалу, що взятий у людини або тварини[1].

У сьогоденні процес трансплантації стрімко розвивається, через те що має можливість зберегти життя безнадійно хворим особам. Зазвичай, трансплантація – це єдиний спосіб порятунку людського життя.

З 1 січня 2019 року набрав чинності Закон України № 2427-VIII «Про застосування трансплантації анатомічних матеріалів людини»(далі – Закон), який сприятиме виведенню відносин у сфері трансплантації на новий рівень[2]. Зазначається, що людина має можливість реалізувати право на донорство, через вільне розпорядження своїми органами не тільки за життя, проте і на випадок власної смерті. Хоча в Україні і було прийнято закон який регулює дане питання, проте виникає велика кількість проблем при його реалізації.

Основними проблемами у сфері трансплантації сьогодні є: невизначеність змісту основних прав на трансплантацію; відсутність можливості залучення широкого кола живих донорів; відсутність законодавчого регламентування показників та умов, за яких можливо брати органи від живих донорів; необізнаність українського населення з питань трансплантації та небажання давати на неї згоду[3].

Гостра необхідність в удосконалені правового масиву трансплантології пов’язана з особливими відносинами між донором та реципієнтом, через те що кожен з них має рівне право на життя яке має гарантуватися та охоронятися.

Варто зазначити, що Цивільний Кодекс України(далі – ЦКУ) не містить тлумачення змісту права реципієнта на трансплантацію. Проте врегульовані деякі інші аспекти, наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 290 ЦК України повнолітня дієздатна фізична особа має право бути донором крові, її компонентів, а також органів та інших анатомічних матеріалів і репродуктивних клітин. Визначається, що зміст особистого немайнового права становить можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя (ст. 271 ЦК України)[4]. Видається за можливе визначити права, складовими яких може стати право на трансплантацію: право на життя( передбачає право на розпорядження своїм життям, право вимагати збереження свого життя від державних органів шляхом не перешкоджання здійсненню права на трансплантацію, забезпечення його здійснення відповідно до законодавства) та право на здоров’я( користуватися та розпоряджатися власним здоров’ям, мати право на його підтримку).

Деякі вченні вважають, що органи в процесі трансплантації варто віднести до специфічного самостійного предмета цивільно-правових угод, що обмежений в цивільному обороті. Думається, що для більш чіткого регулювання даного питання таке положення має бути чітко зафіксовано в ЦКУ[5].

Вважається, що необхідним є визначення змісту права на трансплантацію. По-перше, потрібно на рівні законодавства закріпити «презумцію згоди». У ст. 290 ЦКУ також зазначається, що за загальним правилом взяття анатомічних матеріалів з тіла фізичної особи не допускається, проте фізична особа може дати письмову згоду або незгоду на донорство її органів після смерті. На разі, відповідно до Закону та ЦКУ в Україні дії презумпція незгоди[2]. Аналіз даного нормативно-правового акту не регламентує чіткий порядок подання заяви на згоду або незгоду на донорство після смерті, що є негативним явищем.

Отже, аналізуючи усе вищевикладене можна зробити висновок що в Україні хоча і було введено в дію Закон що дозволяв і «регламентував» трансплантацію органів, проте за два роки було проведено лише 9 таких операцій[6]. На нашу думку, законодавчі акти що регулюють дані питання мають бути удосконалені: запровадження у ЦКУ специфічного предмету – органів та прописати права та обов’язки реципієнта та донора, визначити істотні умови такого договору(термін виконання договору, умови дострокового розірвання

договору, ціна договору, відшкодування завданої здоров’ю шкоди).

Після проведення усіх трансформацій у сфері правового регулювання трансплантології, можливо буде зазначити що у людини існує право на трансплантацію.

Науковий керівник: к.ю.н., доцент кафедри цивільного права №1 Янишен В.П.

Список використаної літератури:

1.Лісовий В.М., Андон’єва Н.М. Актуальні питання трансплантації нирки : навч. посібник для лікарів інтернів. – Харків : ХНМУ, 2013. – 184 с

2.Про застосування трансплантації анатомічних матеріалів людини: Закон України від 17.05.2018 р. № 2427-VIІІ. Голос України, 2018. № 115.

3.Стець, О., Білошенко, О., & Чабаненко, Ю. (2020). Актуальні питання трансплантації органів і тканин в Україні. Збірник наукових праць ΛΌГOΣ, 64-67.

4.Цивільний кодекс України : Закон України від 16.01.2003 р. № 435-IV. Відомості Верховної Ради України, 2003. № 40–44. Ст. 356.

5.Сліпченко С. О. Донорський орган, як об’єкт цивільного права/С. О. Сліпченко // Цивільне право України: нові виклики і перспективи розвитку. -Харків:Право, 2020.-С.48-50

6.Тіхонова, М. А., & Кривородько, М. А. (2020). Сучасні проблеми реалізації в Україні права на трансплантацію від померлого донора. Теорія і практика правознавства, 1(17), 2.

 

Михно Андрій Олексійович

Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого

факультет адвокатури, 1 курс магістратури, 3 група

 

ПРАВО БУТИ ЗАБУТИМ

 

В епоху розвитку мережі інтернет, так само стрімко розвивається право на інформацію, та свободу слова, які забезпечує глобальна мережа. В наш час, вони є фундаментальними правами людини. Однак, чи є вони абсолютними? В деякій мірі відповідь на це запитання, намагається віднайти право на забуття, що є правом людини, яке дозволяє їй вимагати за певних умов видалення своїх особових даних із загального доступу через пошукові системи, тобто посилань на ті дані, які, на її думку, можуть завдати їй шкоди. Це стосується застарілих, недоречних, неповних, неточних або надлишкових даних чи інформації, законні підстави для зберігання якої зникли з плином часу.

Такого потужного поширення в наш час, це право завдячує справі Костехи проти корпорації Google. Саме з нього і почалось становлення цієї концепції.

На момент винесення даного рішення (2014 рік) нормативно таке право не регулювалось, проте подальший його розвиток призвів до прийняття деяких нормативних актів, а також більшої практики Європейського суду. Варто зазначити, що схожі концепції прав існують в національних законодавствах деяких країн. Наприклад у законодавстві Франції  існує норма, яка дозволяє засудженому, який відбув термін покарання і реабілітований, заперечувати проти публікації фактів про його судове минуле. Певна схожість концепцій існує, але все ж таки право на забуття — унікальне, тому що його характерною особливістю є те, що ми говоримо саме про мережу Інтернет, і в особливості, про видачу пошукового запиту. Дуже важливо розуміти, що це право стосується не видалення самої інформації з глобальної мережі, а лише видалення даних, які ідентифікують особу в пошукових системах. Наочно це краще зрозуміти на справі Костехи проти корпорації Google. В даній справі Європейський суд залишив інформацію про позивача доступною на сайті електронного видання, при цьому його особисті дані не індексуються пошуковою системою. І це важливий аспект, тобто сама інформація в мережі інтернет залишається, право на забуття стосується не самої інформації, а способу доступу до неї.

Основним документом, який на разі регулює право на забуття є Регламент 2016/679 про захист фізичних осіб у зв’язку з опрацюванням персональних даних і про вільний рух таких даних. Даний регламент нормативно встановлює дане право, а також визначає порядок і умови його використання.

Варто зазначити, що дане право все ж таки не є абсолютним, про що зазначає у своєму рішенні Європейський суд у зазначеній вище справі, а також роз’яснює, що кожен випадок універсальний і потрібно оцінювати окремо, для недопущення порушення балансу. Регламент також закріпив неабсолютність цього права, зазначивши в статті 17 що перші дві умови, необхідні для здійснення права на забуття не застосовують в деяких випадках. Таким чином, даний Регламент намагається зберегти баланс між правом на забуття та правом на свободу думки і правом на інформацію. Це є важливо, оскільки саме цей баланс є наріжним камнем в дискусії доцільності існування такого права, оскільки основні претензії саме через те, що воно може суперечити правам на свободу слова і інформації.

Знаковим є також рішення Google LLC v. CNILвід 24 вересня 2019, оскільки в ньому суд ЄС визначив, що пошукова система має дотримуватись права на забуття у межах території Європейського Союзу. Це також є ключовим моментом, оскільки механізм здійснення цього права і врегулювання на базовому рівні присутнє тільки в Європейському Союзі. Хоча дане право впровадило  деякі країни, поза межами ЄС, наприклад Індія чи Росія, поки що ефективність залишається сумнівною. Цікавим є той факт, що наприклад в США дане праве відсутнє. Хоча як всі ми знаємо корпорація Google зареєстрована саме там і вона є провідною пошуковою системою в світі. На підтвердження вищенаведеного слід звернутись до справи Google проти Франції, яка розглядалась Європейським судом. В цій справі суд постановив, що право забуття поширюється тільки в пошукових системах держав-членів ЄС. Цікавим є також той факт, що суд не враховував доводи Франції, з приводу того, що геоблок легко обходиться наявними нині технічними засобами, в тому числі за допомогою VPN. Тобто виникла ситуація, коли дана інформація не індексується лише за запитами, які виходять від IP адреси, яка належить державам-членам ЄС. Подібний запит з України видасть інформацію про особу, яка скористалась правом на забуття.

В Україні варто зазначити право на забуття не врегульовано законодавчо, відповідно не доводиться говорити про його дієвість. Маємо лише ЗУ “Про захист персональних даних” який передбачає право на захист персональних даних. Варто зазначити що дане право є скоріш суміжним з правом на забуття, оскільки зовсім не включає в себе специфіку сфери в якій існує право на забуття, а саме інтернет-простір. Але звісно, виходячи з вищенаведеного, виникає запитання, в дієвості такого права як поза межами ЄС так і в самому Союзі.

Отже, можна зробити висновки щодо того, що право на забуття тільки формується, і наразі існує багато недоліків, та невизначеностей, а також аргументів проти існування взагалі такого права.

Науковий керівник: асистент кафедри цивільного права №1 Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого, к.ю.н. Казанцев С. В.

 

Могелюк Анастасія Олександрівна

Студентка Національного університету біоресурсів і природокористування України, юридичний факультет, 4 курс, 3 група

 

ШРИФТ ЯК ОБ’ЄКТ ПЛАГІАТУ НА ТОРГОВЕЛЬНИХ МАРКАХ

 

У сучасному світі при інтенсивному розвитку маркетингової діяльності значне місце посідає захист та охорона об’єктів інтелектуальної власності, зокрема торговельних марок.

Торговельна марка у Законі України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» визначається як позначення, за яким товари і послуги одних осіб відрізняються від товарів і послуг інших осіб. [1] Таким чином, торговельна марка застосовується як засіб розпізнання споживачем товару та гарантування схожої якості.

Невід’ємним елементом торгових марок є слова та назви, які у свою чергу мають унікальний шрифт. За словником шрифт є графічною формою літер при писанні, характером малюнка написаних літер. [2] Однак шрифт як окремий об’єкт інтелектуальної власності на даний час у чинному законодавстві не визначений. Юристи відносять шрифти до об’єктів авторського права, які у свою чергу відповідно до ч. 1 ст. 433 ЦКУ, зважаючи на форму вираження, підлягають до різних категорій. [3] Так, шрифт, створений в матеріальній формі, прирівнюють до твору графіки, а в цифровій формі – до комп’ютерних програм. Дана неоднозначність може слугувати причиною виникненню колізій при регулюванні захисту шрифтів.

Відсутність правової регламентації шрифтів є підставою для численних випадків порушення авторського права, а саме плагіату, що за ЗУ «Про авторське право та суміжні права» є оприлюдненням (опублікування), повністю або частково, чужого твору під іменем особи, яка не є автором цього твору. [4]

Слід виокремити неоднозначний вид формування шрифтів, який призводить до виникнення апропріації – вираження нового змісту чи ідеї за допомогою запозиченого чужого твору або його частини. У сучасній літературі існує «відродження шрифтів» – дизайнери не копіюють, а моделюють нові шрифти зі старих, додаючи декілька унікальних елементів. Наприклад, компанія Джонатана Хефлера, засновника H&Co, шукає ідеї в матеріальних шрифтах та інтерпретує їх в якості цифрових.

У вітчизняному законодавстві найбільш схожим за змістом до апропріації вважається термін «похідний твір», який регулюється загальними правилами щодо об’єктів авторського права. Зокрема, в Україні не передбачена можливість творчої переробки без згоди автора, тому нелегальне дублювання шрифту з додаванням нових елементів не залишиться безкарним.

Необхідно зазначити, що візуальній схожості як критерію унікальності торговельних марок при диференціації торговельних марок потрібно виділяти найбільше уваги, оскільки згідно з даними Центру незалежних соціологічних досліджень, візуальна інформація в порівнянні з текстовою сприймається у 60 000 разів швидше.

Також виникає колізія у випадку,  якщо охороні підлягає виключно комп’ютерна програма, то її візуальне відтворення на паперовому носії не буде вважатись порушенням авторських прав. [5] На підставі зазначеного, виникає нагальна потреба закріплення легального визначення шрифту як об’єкту авторського права з урахуванням його дуалістичної природи (графічний твір та комп’ютерна програма).

Охорона торговельних марок від плагіату також залежить від специфіки реєстрації, яка здійснюється згідно з Міжнародною класифікацією товарів і послуг. Особливістю є те, що торгові марки, зареєстровані у різних класах, не протиставляються одна одній, і їх автори не можуть бути визнані винними у плагіаті. Таким чином, назви, написані одним шрифтом, на торгових марках, що належать до різних класів, не будуть об’єктом плагіату.

Окрім цього, на практиці існує значна кількість випадків реєстрації назви торговельної марки без урахування візуальних особливостей, зокрема стилю шрифту. Така байдужість призводить до недобросовісної конкуренції, яка в свою чергу вводить споживачів в оману.

Отже, законодавець має виокремити шрифт як окремий об’єкт інтелектуальної власності, врахувавши особливості його створення, вдосконалити порядок реєстрації торговельних марок, а також визначити шрифт в окрему категорію неповторності торговельної марки.

Список літератури:

1.ЗУ «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» № 3689-XII від 15.12.1993 станом 14.10.2020, – Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1994, № 7, ст. 36

2.Словник української мови [Текст]: у 20 т. / НАН України, Укр. мов.-інформ. фонд. — К. : Наукова думка, 2010 .

3.Цивільний кодекс: прийнятий Верховною Радою України 16.01.2003 станом на 16.10.2020, -Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, № 40-44, ст.356

4.ЗУ «Про авторське право та суміжні права» № 3792-XII від 23.12.1993 станом 14.10.2020, – Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1994, № 13, ст.64

5.Зеров Костянтин «Особливості правової охорони шрифтів правом інтелектуальної власності» // Теорія і практика інтелектуальної власності/ 2018, – с. 13-24

Науковий керівник: асистентка кафедри міжнародного права та порівняльного правознавства, Національного університету біоресурсів і природокористування України; юридичний факультет Кідалова Наталія Олександрівна

 

 

Павлик Анна Григорівна

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого

Інститут прокуратури та кримінальної юстиції, 2 курс, 2 група

 

ОКРЕМІ ПРОБЛЕМИ ЮРИДИЧНОГО ЗАХИСТУ АВТОРСЬКИХ ПРАВ НА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНУ ВЛАСНІСТЬ У МЕРЕЖІ ІНТЕРНЕТ

 

Актуальність даної теми полягає у тому, що діджиталізація майже досягла свого апогею. Особливо під час карантину: наше життя – життя онлайн. На онлайн-платформах люди працюють, навчаються, роблять закупи тощо. До того ж, у нинішніх умовах число інтернет-шахраїв зростає у геометричній прогресії. Кожного дня тисячі українців стають жертвами шахрайства і більшість із них – саме в мережі інтернет.

Метою дослідження є аналіз проблем захисту авторського права на інтелектуальну власність в мережі інтернет та шляхи їх вирішення.

Головною проблемою є динамічність розвитку інтернет-ресурсів та невідповідність законодавства України сучасним вимогам, на що звертає увагу А. В. Орлова у своїх дослідженнях. Також питанням правового регулювання у мережі займаються такі вчені як: О. І. Харитонова, О. Ю. Битяк, Є. В. Підлісний та ін.

Також труднощі ефективного захисту створює те, що мережа Інтернет не має централізованого управління, але є загальнодоступним простором, що справедливо підмітив юрист-практик Т. Літавський у своїй статті про можливості захисту авторського права у мережі інтернет.

До того ж, у процесі розслідування справи про порушення авторських прав у мережі відстежити процес передачі об’єкта інтелектуальної власності майже неможливо через низку причин: можлива численна кількість адресатів; зміна, копіювання чи видалення вмісту файлу; політика конфіденційності інтернет-ресурсів тощо.

Стаття 52 Закону України «Про авторське право і суміжні права» передбачає відшкодування матеріальної та нематеріальної шкоди, але відсутні чіткі критерії розміру шкоди, яка заподіяна особі, що законно володіє об’єктом права інтелектуальної власності. І це створює складнощі отримання компенсації останнім.

На допомогу державним органам у захисті авторського права створюються приватні. 11.04.2018 р. «Українська ліга авторських та суміжних прав» виграла перший судовий процес за позовом про порушення авторських прав.

Очевидно, що національне законодавство не може навіть на задовільному рівні врегулювати правовідносини в мережі, так як Інтернет є транскордонним. Хоча українське законодавство в цьому питанні відповідає міжнародним стандартам (Конвенції про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності від 14.07.1967 р., Всесвітній (Женевській) Конвенції про авторське право від 06.09.1952 р. та ін.), воно все одно не є достатньо ефективним засобом захисту. Тому загальне питання правового врегулювання відносин, які йому підлягають, має бути повно і вичерпно врегульоване міжнародною спільнотою.

На нашу думку, доцільними способами вирішення даних проблем були б такі: по-перше, створення системи правоохоронних органів, які б спеціалізувалися лише на IT-правопорушеннях. Україна зробила перший крок до цього у 2015 році, створивши кіберполіцію. По-друге, розробка детальної системи заходів примусового і карального характеру. По-третє, узгодження старих і вироблення нових регулятивних та охоронних норм для мережі Інтернет та систематизація їх в єдиний закон. По-четверте, потрібно частіше розміщувати інформацію про захист авторських прав в мережі на різних носіях для того, щоб потерпілі могли з нею ознайомитися та більш чітко зрозуміти свої права і можливості захисту. І чим більше буде практичних кейсів, тим серйознішим буде ставлення громадян до суду в таких випадках.

Зокрема, постанова Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 761/12823/16-ц заслуговує уваги широкої аудиторії. Позивачка подала позов до ТОВ «Телеканал СТБ» про захист авторського права до суду, мотивуючи позовну заяву тим, що вона розмістила у колонці авторських рецептів у мережі рецепт з фотографією морозива, що підтверджено датою розміщення на цьому сайті. Суд першої інстанції відхилив позов, мотивуючи своє рішення тим, що дата розміщення її фотографії на сайті не підтверджує саме її авторство, хоча дата опублікування на сайті є одним з елементів підтвердження права за ч. 3 ст. 11 Закону України «Про авторське право та суміжні права». Отже, з урахуванням дії презумпції авторства саме відповідач повинен був довести відсутність порушення авторських прав, дотримання ним вимог Закону України «Про авторське право та суміжні права» при використанні об’єкта авторського права, а також спростувати презумпцію винного заподіяння шкоди, що передбачена законом. Касаційний цивільний суд у складі Верховного суду не виніс остаточного рішення по цій справі, але він скасував попередні рішення та повернув справу до суду першої інстанції. Судді звернули увагу на відсутність у відповідача доказів правомірності його дій, а також те, що суд не перевірив наявність у позивачки інших елементів охорони авторського права для його підтвердження.

З усього вищевикладеного можна зробити висновок, що цифрові технології переслідують нас на кожному кроці та за невеликий проміжок часу поглинули майже усі сфери нашого життя. Кожного дня в мережі з’являються якісь зміни та нововведення. Тому потрібно не зволікати, а врегулювати відносини в мережі, які цьому підлягають, як можна швидше, щоб ситуація не вийшла з-під контролю.

Науковий керівник: к.ю.н., доцент Янишен Віктор Петрович

 

Піскуровська Анна Володимирівна

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 3 курс, 2 група

 

АКТУАЛЬНЕ ПИТАННЯ УДОСКОНАЛЕННЯ МЕХАНІЗМІВ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ ПРАВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

 

Право інтелектуальної власності становить окремий інститут цивільного права України. Відповідно до ст. 418 ЦК України, право інтелектуальної власності – це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності, визначений Цивільним Кодексом та іншим законом.

Варто зазначити, що ефективне використання та розпорядження правами інтелектуальної власності можливе лише за умови створення ефективних механізмів захисту таких прав. У законодавстві України розрізняють дві основні форми захисту прав інтелектуальної власності – юрисдикційну та неюрисдикційну. Юрисдикційна форма захисту прав інтелектуальної власності полягає в тому, що особа, права якої порушено, звертається за захистом порушених прав до суду, інших компетентних державних органів, уповноважених вжити необхідні заходи для відновлення порушених прав і припинення правопорушення. У рамках юрисдикційної форми захисту прав, у свою чергу, виокремлюють загальний (судовий) і спеціальний (адміністративний) порядки захисту порушених прав інтелектуальної власності. За загальним порядком захист прав інтелектуальної власності та охоронюваних законом інтересів здійснюється судом. Спеціальною формою захисту прав інтелектуальної власності є адміністративний порядок їх захисту. Він застосовується як виняток із загального правила, тобто тільки в прямо передбачених законодавством випадках. Згідно із законодавством потерпілий може звернутися за захистом своїх порушених прав до уповноваженого на це державного органу. Неюрисдикційна форма захисту прав інтелектуальної власності передбачає дії юридичних і фізичних осіб щодо захисту прав інтелектуальної власності, які здійснюються ними самостійно (самозахист), без звернення за допомогою до державних або інших компетентних органів. Це може бути відмова здійснити певні дії, що не передбачені укладеним ліцензійним договором, або відмова від виконання договору в цілому. Обрані засоби самозахисту прав не повинні суперечити закону та моральним засадам суспільства. Способи самозахисту можуть обиратися особою чи встановлюватись договором або актами цивільного законодавства.

На сьогоднішній день питання захисту прав інтелектуальної власності, зокрема у межах цивільно-правового захисту, доцільно розглядати більш широко, ніж застосування судом чи іншим уповноваженим державним органом примусових заходів. Адже сфера інтелектуальної власності, як засвідчує світова практика, є сферою активного використання альтернативних засобів розв’язання спорів щодо порушення прав.

У зарубіжних країнах дієвими та ефективними способами вирішення спорів у сфері порушення прав інтелектуальної власності вважаються – арбітраж та медіація. ДЖ. Фолберг, виконавчий директор Інституту JAMS (США), медіатор, арбітр та почесний професор правознавства, вважає медіацію частиною правової культури суспільства. Він стверджує, що близько 75% усіх спорів можна розв’язати за допомогою медіації.

Разом із цим, вважаємо, доцільним застосовувати пропозиції щодо можливості визнання практики Європейського суду з прав людини як джерела права інтелектуальної власності. Використання прецедентів Європейського суду з прав людини насамперед спростить процедуру пошуку найбільш оптимальних способів захисту порушених прав.

Крім цього, не варто недооцінювати просвітницьку діяльность юристами-практиками серед користувачів і правовласників об’єктів інтелектуальної власності. Адже основною причиною наявних проблем щодо неправомірного використання об’єктів інтелектуальної власності є суспільна необізнаність у питаннях розуміння суті та порядку правомірного використання об’єктів інтелектуальної власності. До основних напрямів просвітницької діяльності варто віднести:

  • роз’яснення порядку правомірного використання об’єктів інтелектуальної власності (фонограм, відеограм тощо);
  • інформування населення з питань способів захисту порушених чи невизнаних прав;
  • порядок повідомлення про виявлені правопорушення щодо об’єктів інтелектуальної власності.

Узагальнюючи вищевикладене, вважаємо, що Україні слід імплементувати досвід зарубіжних країн щодо застосування альтернативних способів вирішення спорів у галузі інтелектуальної власності. Водночас, варто зазначити, що моніторинг міжнародної правової системи інтелектуальної власності, здійснення заходів із попередження та припинення правопорушень у сфері інтелектуальної власності, розповсюдження та популяризація знань про законодавство у сфері інтелектуальної власності призведуть до позитивних і кардинальних змін у розвитку економіки України лише разом і в сукупності один з одним.

 Науковий керівник: к.ю.н., доцент кафедри цивільного права №1 В. П. Янишен

 

Плотнікова Анна Дмитрівна

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 3 курс, 4 група

ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ ТА ОСОБЛИВОСТІ УКЛАДЕННЯ ДОГОВОРУ КУПІВЛІ-ПРОДАЖУ В МЕРЕЖІ ІНТЕРНЕТ

 

У сучасному суспільстві швидкими темпами розвивається науково-технічний прогрес та вже складно уявити більшу частину сфер нашої життєдіяльності без Інтернету. У зв’язку з цим виникають нові форми цивільно-правових відносин, які потребують чіткого законодавчого врегулювання. На сьогодні все більш актуального значення набувають питання про особливості укладення договорів, використовуючи мережу Інтернет.

Останнім часом в Україні стрімко зростають обсяги електронної комерції. Не зважаючи на те, що ринок електронної комерції в нашій державі не мав належного нормативно-правового регулювання, він був утворений давно, а усі правочини, укладені в електронній формі, вчинялися на основі публічної оферти.

Загальні положення щодо укладення договорів у сфері електронної комерції містяться в Цивільному Кодексі України (далі — ЦК України) від 16.01.2003 р. та в Господарському Кодексі України від 16.01.2003 р. Зокрема, зазначені кодекси передбачають можливість укладення договорів в електронній формі. До того ж електронний договір (далі — е-договір) укладається і виконується в порядку, передбаченому Цивільним та Господарським кодексами України, а також іншими актами законодавства.

Закон України «Про захист прав споживачів» № 1023-XII від 12.05.1991 р. відносить купівлю-продаж (придбання) товарів в Інтернеті до договорів, укладених на відстані. Відповідно до п. 8 та п. 11 ст. 1 даного закону — це договір, укладений продавцем (виконавцем) із споживачем за допомогою засобів дистанційного зв’язку, до яких належать телекомунікаційні мережі, поштовий зв’язок, телебачення та інформаційні мережі, зокрема Інтернет.

Крім того, законодавче регулювання Інтернет-торгівлі гарантується низкою інших нормативно-правових актів, зокрема, Законом України «Про електронні документи та електронний документообіг» № 851 від 22.05.2003 р., який встановлює основні організаційно-правові засади електронного документообігу та використання електронних документів, та Законом України «Про електронні довірчі послуги» № 2155 від 05.10.2017 р, який закріплює правові та організаційні засади здійснення електронної ідентифікації.

Важливим поштовхом для подальшого розвитку електронної торгівлі у всесвітній мережі стало прийняття Закону України «Про електрону комерцію» (далі — Закон про Е-комерцію) № 852-IV від 3 вересня 2015 року, який на законодавчому рівні закріпив специфіку укладення е-договорів. Даний Закон визначає організаційно-правові засади діяльності у сфері електронної комерції в Україні, встановлює порядок вчинення електронних правочинів із застосуванням інформаційно-телекомунікаційних систем та визначає права та обов’язки учасників відносин у сфері електронної комерції.

На законодавчому рівні електронна торгівля визначається як господарська діяльність у сфері електронної купівлі-продажу, реалізації товарів дистанційним способом покупцю шляхом вчинення електронних правочинів із використанням інформаційно-телекомунікаційних систем.

Закон про Е-комерцію визначає особливості порядку укладення е-договору. По-перше, встановлюються вимоги до змісту пропозиції укласти е-договір (оферти), а саме те, що вона має містити істотні умови, передбачені законодавством для відповідного договору, і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов’язаною у разі її прийняття. Істотними умовами для договору купівлі-продажу завжди є предмет (його найменування) та кількість товару. До того ж, крім встановлених ЦК України істотних умов договору, е-договір може містити інформацію про порядок укладення договору, порядок накладання електронних підписів сторонами договору, технічні засоби ідентифікації сторони тощо.

Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. В ч. 2 ст. 639 ЦК України закріплює, що договір, укладений за згодою обох сторін за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем вважається укладеним в письмовій формі. Таким чином, е-договір прирівнюється до договору, укладеному в письмовій формі. Отже, для того щоб е-договір вважався укладеним, необхідно в належній формі досягти згоди щодо всіх істотних умов, встановлених для такого договору, оскільки наслідком недотримання зазначених вимог є те, що е-договір вважатиметься не укладеним та не породжуватиме юридичних наслідків.

По-друге, визначаються вимоги до форми оферти. Вона може бути зроблена шляхом надсилання комерційного електронного повідомлення, розміщення пропозиції в мережі Інтернет або інших інформаційно-телекомунікаційних системах. Крім того, пропозиція може включати умови, що містяться в іншому електронному документі, шляхом перенаправлення (відсилання) до нього. Згідно з ч. 2 ст. 10 Закону про Е-комерцію комерційні електронні повідомлення поширюються лише на підставі згоди на отримання таких повідомлень, наданої особою, якій такі повідомлення адресовані. Але ч. 3 даної статті закріплює, що повідомлення може надсилатися особі без її згоди за умови, що вона може відмовитися від подальшого їх отримання. Тобто Закон про Е-комерцію фактично дозволив рекламні розсилки (спам) без згоди на те осіб.

По-третє, е-договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Причому акцепт може бути надано шляхом: 1) надсилання електронного повідомлення оференту; 2) заповнення формуляра заяви про прийняття пропозиції; 3) вчинення дій, які вважаються акцептом, якщо зміст таких дій чітко роз’яснено в інформаційній системі, в якій знаходиться така пропозиція, та ці роз’яснення логічно пов’язані з нею. До того ж перші дві форми акцепту повинні бути підписані за допомогою: електронного підпису або електронного цифрового підпису (за умови використання даного засобу усіма сторонами правочину), електронного підпису одноразовим ідентифікатором або аналога власноручного підпису за письмовою згодою сторін.

Поза тим, е-договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у вищевказаному порядку, за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі.

По-четверте, місцем укладення е-договору є місцезнаходження юридичної особи або місце фактичного проживання фізичної особи, яка є продавцем товарів.

По-п’яте, момент виконання продавцем обов’язку передати покупцеві товар визначається згідно з положеннями ЦК України про купівлю-продаж, якщо е-договором не визначено інший момент виконання зобов’язань між сторонами. Відповідно до ст. 664 ЦК України обов’язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: 1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов’язок продавця доставити товар; 2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару; 3) в момент здачі товару перевізникові або організації зв’язку в усіх інших випадках. До того ж покупець (замовник, споживач) повинен отримати підтвердження вчинення електронного правочину у формі електронного документа, квитанції, товарного чи касового чека, квитка, талона або іншого документа у момент вчинення правочину або у момент виконання продавцем обов’язку передати покупцеві товар.

Водночас, незважаючи на законодавче регулювання, існують певні проблеми укладення договорів в електронному вигляді. Зокрема, залишається проблема ідентифікації сторін е-договору, оскільки суб’єкти зазвичай не вступають в безпосередній контакт один з одним та їх комунікація здійснюється в межах всесвітньої мережі. Ідентифікувати особу, яка укладає е-договір, можна за допомогою електронного цифрового підпису, але в сьогоденних умовах його може бути підроблено, тому нелегко визначити, що договір дійсно підписаний належними особами. До того ж складно визначити обсяг дієздатності особи, яка укладає е-договір.

На практиці виникають проблемні питання щодо визначення моменту укладення е-договору. Зазвичай момент формування «кошика покупця» та підтвердження замовлення визначається як момент укладення договору купівлі-продажу в мережі Інтернет, тобто укладення договору відбувається конклюдентними діями. Але в деяких випадках моментом укладання даного договору визначається підтвердження замовлення шляхом надсилання повідомлення через електронну пошту.

Ще однією проблемою виступає захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах, зокрема, захист персональних даних, що стали відомі з електронних повідомлень під час укладення е-договорів.

Підсумовуючи, можна зазначити, що з прийняттям Закону України «Про електрону комерцію» значно спростилося регулювання порядку укладення е-договорів у всесвітній мережі. Однак існує необхідність в подальшому удосконаленні національного законодавства в даній сфері та у внесенні змін, оскільки останні зміни не відповідають повною мірою вказаним стандартам, вносять певні колізії до законодавства. Таким чином, подальше вдосконалення законодавства в сфері електронної комерції повинно здійснюватися з урахуванням міжнародного досвіду, а також існуючого в суспільстві рівня розвитку відносин в зазначеній царині та сьогочасних тенденцій їх правового регулювання.

Науковий керівник: асистент кафедри цивільного права № 1 Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого Кацюба К. В.

 

Рудковська Мирослава Романівна

Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого

Господарсько-правовий факультет, 1 курс магістратури, 3 група

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ GIVEAWAY В УКРАЇНІ

 

За даними Google Consumer Barometer, сьогодні близько 80% населення світу та 66% населення України використовують інтернет як основне джерело інформації. 85% користувачів Інтернету «виходять» в онлайн щоденно, а 31% постійно знаходиться онлайн. А враховуючи, що більшість зараз працює чи навчається дистанційно цей відсоток росте з кожним днем.

Як мінімум кожен третій зареєстрований чи користується хоча б однією соціальною мережею – для отримання інформації, спілкування, розваг чи для роботи. Хто б з якою метою не відвідував мережу та точно ніхто не буде проти отримати «безкоштовний» подарунок за виконання нескладного алгоритму дій.

Giveaway — розіграш або вікторина, для участі в якій треба виконати певні умови. Останні роки користується шаленою популярністю у таких інтернет-мережах як Instagram, Facebook, Вконтакте та Youtube.[1]

Від звичайного конкурсу Giveaway відрізняється наявністю порівняно великої кількості спонсорів. За класичною схемою, збирається 10-40 акаунтів, кожен з яких робить внесок до призового фонду. Для розіграшу створюється окремий конкурсний акаунт, в якому прописуються правила і збираються акаунти, які спонсорують активність. Для того, щоб взяти участь в конкурсі, користувач повинен підписатися на всі профілі організаторів. Таким чином, акаунти спонсорів отримують 35-40 тисяч нових підписників за одну активність.

Щодо правового регулювання, то відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону України «Про заборону грального бізнесу в Україні» не належать до азартних ігор розіграші на безоплатній основі з рекламуванням (популяризацією) окремого товару, послуги, торговельної марки, знаків для товарів і послуг, найменування або напрямів діяльності суб’єктів господарювання, комерційної програми з видачою виграшів у грошовій або майновій формі [2].

В розумінні ст. 14 п.п. 14.1.101 Податкового кодексу України не вважаються лотереєю ігри, що проводяться на безоплатних засадах юридичними особами та фізичними особами – підприємцями з метою рекламування їхнього товару (платної послуги), сприяння їх продажу (наданню) за умови, що організатори цих ігор витрачають на їх проведення свій прибуток (дохід) [3].

Законом України № 270/96 «Про рекламу» установлено законодавчі вимоги до змісту будь-яких рекламних оголошень, у тому числі й стосовно конкурсів. Так, відповідно до ч. 3 ст. 8 Закон Україні № 270/96 «Про рекламу» реклама про проведення конкурсів, лотерей, розіграшів призів, заходів рекламного характеру тощо повинна містити інформацію про строки й місце проведення цих заходів і вказувати інформаційне джерело, з якого можна дізнатися про умови й місце проведення заявлених заходів Інформація про будь-які зміни умов, місця й строків проведення конкурсів, лотерей, розіграшів призів, заходів рекламного характеру тощо повинна подаватися в тому ж порядку, у якому її було розповсюджено [4].

Учасники giveaway не беруть участі у формуванні чи узгодженні умов договору, а лише приймають їх шляхом приєднання, відповідно договір такої реклами відноситься до договору приєднання, і на нього розповсюджуються правила ст. 634 Цивільного кодексу України. А сама реклама про проведення giveaway, є умовним правочином з відкладальною умовою, тобто у разі виграшу виникає право учасника на виплату (отримання) виграшу, а щодо інших учасників договір припиняється. Призовий фонд giveaway, складається виключно за рахунок організаторів, тому такий правочин можемо визначити як безоплатний.

Водночас, виникає ще багато питань до способів виконання організаторами таких активностей всіх умов домовленості. Адже спонсори мають неопосередковані грошові зв’язки з блогером – вони віддають йому умовно 5 тисяч гривень, а взамін отримують нехай 10 тисяч підписників. Так, по закінченню конкурсу- всі умови виконані. Проте, що буде якщо не подарувати подарунки вкінці, або, наприклад, подарувати подарунок своїй підставній особі?

На сьогодні, ті, хто все таки вирішує хоч трохи вивести свій Giveaway у правове поле, оформляють його приблизно так: створюють офіційну сторінку з роз’ясненням всіх термінів та зазначенням загальних умов. В кінці обов’язково зазначають, що це не лотерея та не азартна гра.

Список використаних джерел:

1.Giveaway. Вікіпедія: віл. енцикл. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/Giveaway (дата звернення: 12.11.2020).

2.Про заборону грального бізнесу в Україні : закон України від 15.05.2009

№ 1334-VI. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1334-17 (дата звернення:12.11.2020).

3.Податковий кодекс України : закон України від 02.12.2010 № 2755-VI. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2755-17 (дата звернення: 12.11.2020).

4.Про рекламу : закон України від 03.07.1996 № 270/96-ВР. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/270/96-вр (дата звернення: 12.11.2020).

 

Ципищук Кaтepинa Вoлoдимиpiвнa

Нaцioнaльний юpидичний унiвepситeт iмeнi Яpoслaвa Мудpoгo

IПКЮ, 3 куpс 5 гpупa

 

OСOБЛИВOСТI УКЛAДEННЯ EЛEКТPOННИХ ДOГOВOPIВ

 

Нинi, в пepioд буpхливoгo poзвитку iннoвaцiйних тeхнoлoгiй, цiлкoм пpoгнoзoвaним є виникнeння тaкoгo спoсoбу уклaдeння дoгoвopiв як eлeктpoнний. Вoднoчaс, сepeд укpaїнцiв цeй вapiaнт oфopмлeння пpaвoчинiв нaбувaє пoпуляpнoстi дoсить пoвiльнo. Нaсaмпepeд, цe пoв’язaнo з нepoзумiнням oсoбливoстeй тaких дoгoвopiв, стpaхoм втpaтити кoшти aбo iншi цiннoстi, iснувaнням числeнних стepeoтипiв сepeд нaсeлeння.

Дoслiджeнню цiєї пpoблeмaтики пpисвятили свoї poбoти чимaлa кiлькiсть нaукoвцiв, зoкpeмa O. Кoвaлeнкo, O. Муpaшинa, Н. Пapхoмeнкo, П. Paбiнoвич, Т. Стpибкo, O. Хижняк, A. Шулiмa тa iншi.

У п. 5 ст. 3 Зaкoну Укpaїни «Пpo eлeктpoнну кoмepцiю» зaзнaчeнo, щo eлeктpoнний дoгoвip – дoмoвлeнiсть двoх aбo бiльшe стopiн, спpямoвaнa нa встaнoвлeння, змiну aбo пpипинeння цивiльних пpaв тa oбoв’язкiв, oфopмлeнa в eлeктpoннiй фopмi. Гoлoвнoю вiдмiннiстю eлeктpoннoгo дoгoвopу вiд звичaйних цивiльнo-пpaвoвих дoгoвopiв є oсoбливa сфepa їх уклaдaння. Йдeться пpo Iнтepнeт-сepeдoвищe, якe пepeбувaє пoзa плoщинoю тpaдицiйних кoopдинaт, що визнaчaють мeжi дiї зaкoнiв (у пpoстopi, чaсi тa зa кoлoм oсiб).

Цивiльним кoдeксoм Укpaїни встaнoвлeнa фaктичнa piвнiсть eлeктpoннoї тa письмoвoї фopм, oскiльки нaгoлoшується, щo дoгoвip, зa згoдoю стopiн уклaдeний зa дoпoмoгoю iнфopмaцiйнo-тeлeкoмунiкaцiйних систeм, ввaжaється уклaдeним у письмoвiй фopмi.

Вpaхoвуючи цe, дoгoвip мaє вiдпoвiдaти зaгaльним вимoгaм дo письмoвoї фopми пpaвoчину, зaкpiплeним у ст. 207 Цивiльнoгo кoдeксу Укpaїни:

1.дoкумeнтapнa фiксaцiя у oднoму чи кiлькoх дoкумeнтaх. Пpи цьoму, кoжeн eлeктpoнний дoкумeнт визнaється opигiнaлoм, вiдпoвiднo дo п. 12 ст. 11 Зaкoну Укpaїни «Пpo eлeктpoнну кoмepцiю»;

2.вoлeвиявлeння oсiб зa дoпoмoгoю тeлeтaйпнoгo, eлeктpoннoгo aбo iншoгo тeхнiчнoгo зaсoбу зв’язку;

3.пiдписaний стopoнaми у пopядку, визнaчeнoму чинним зaкoнoдaвствoм.

4.Хижняк у пpaцi «Eлeктpoнний дoгoвip: пpaвoвий aспeкт тa oсoбливoстi йoгo уклaдaння», нaгoлoшує нa тoму, щo, хoчa укpaїнськe зaкoнoдaвствo й пpиpiвнялo eлeктpoннi дoгoвopи дo дoгoвopiв у письмoвiй фopмi, чим виpiшилo пpoблeми в чaстинi фopми eлeктpoнних дoгoвopiв, вoнo (зaкoнoдaвствo) нeнaлeжнo уpeгульoвує пopядoк викopистaння eлeктpoннoгo пiдпису. Тaким чинoм, виникaють пoтeнцiйнi pизики для стopiн угoд, щo уклaдaються в peжимi oн-лaйн.

Зaгaлoм, iснує чимaлo спoсoбiв пiдтвepджeння (пiдписaння) дoгoвopу, нaйпoшиpeнiшими з яких є:

1.Зa дoпoмoгo eлeктpoннoгo пiдпису —eлeктpoнних дaних, якi дoдaються пiдписувaчeм дo iнших eлeктpoнних дaних aбo лoгiчнo з ними пoв’язуються i викopистoвуються ним як пiдпис. Eлeктpoнний пiдпис ствopюється зa дoпoмoгoю викopистaння кoдiв, пapoлiв тoщo тa пiдтвepджує фaкт фopмувaння eлeктpoннoгo пiдпису пeвнoю oсoбoю.

2.Зa дoпoмoгoю  удoскoнaлeнoгo eлeктpoннoгo пiдпису (aнaлoг eлeктpoннoгo цифpoвoгo пiдпису), – piзнoвиду eлeктpoннoгo пiдпису, ствopeнoгo з викopистaнням кpиптoгpaфiчних зaсoбiв, якi зaбeзпeчують нe тiльки iдeнтифiкaцiю, aлe i цiлiснiсть пoвiдoмлeння, зaпoбiгaючи мoжливiсть внeсeння змiн у дoкумeнт.

3.Зa дoпoмoгoю eлeктpoннoгo пiдпису oднopaзoвим iдeнтифiкaтopoм – aлфaвiтнo-цифpoвoю пoслiдoвнiстю, щo її oтpимує oсoбa, якa пpийнялa пpoпoзицiю (oфepту) уклaсти eлeктpoнний дoгoвip шляхoм peєстpaцiї в iнфopмaцiйнo-тeлeкoмунiкaцiйнiй систeмi суб’єктa eлeктpoннoї кoмepцiї, щo нaдaв тaку пpoпoзицiю. Нaпpиклaд, нинi дoсить пoшиpeним є пoвiдoмлeння-пiдтвepджeння, щo нaдхoдить нa мoбiльний тeлeфoн aбo eлeктpoнну пoшту.

Eлeктpoнний дoгoвip ввaжaється уклaдeним з мoмeнту oдepжaння oсoбoю, якa нaпpaвилa пpoпoзицiю уклaсти тaкий дoгoвip (oфepти), вiдпoвiдi пpo пpийняття цiєї пpoпoзицiї (aкцeпту) у пopядку, визнaчeнoму ч. 6 ст. 11 Зaкoну Укpaїни «Пpo eлeктpoнну кoмepцiю». Тaкa пpoпoзицiя уклaсти eлeктpoнний дoгoвip мaє мiстити iстoтнi умoви, пepeдбaчeнi зaкoнoдaвствoм для вiдпoвiднoгo дoгoвopу, тa виpaжaти нaмip oсoби, якa її зpoбилa, ввaжaти сeбe зoбoв’язaнoю у paзi її пpийняття.

Тoбтo для тoгo, щoб дoгoвip oфiцiйнo ввaжaвся уклaдeним, нeoбхiднo дoсягти згoди щoдo всiх iстoтних умoв, встaнoвлeних для тaкoгo дoгoвopу. Aнaлoгiчнe пoлoжeння мiститься в Цивiльнoму кoдeксi Укpaїни.

1.Кoвaлeнкo у свoїй стaттi «Oсoбливoстi зaстoсувaння eлeктpoннoї фopми дoгoвopу» ствepджує: нeoбхiднo внeсти змiни дo Цивiльнoгo кoдeксу Укpaїни, poзмeжувaвши eлeктpoнну тa письмoву фopму дoгoвopiв, oскiльки eлeктpoннa фopмa дoгoвopу нe є iдeнтичнoю iз письмoвoю тa вiдpiзняється oсoбливoстями збepiгaння тa пepeдaчi iнфopмaцiї, дoкaзoвoю бaзoю щoдo чaсу, мiсця уклaдeння дoгoвopу тa кoнтpaгeнтiв.

У цiлoму, ми пoгoджуємoся з пoзицiями нaукoвцiв тa ввaжaємo, щo пpaвoвe peгулювaння дoгoвopiв, уклaдeних eлeктpoнним спoсoбoм, пoтpeбує знaчних змiн тa удoскoнaлeння, тaкoж дoцiльним є пpoвeдeння poбoти з нaсeлeнням щoдo poзшиpeння знaнь пpo oсoбливoстi тaких дoгoвopiв.

Науковий керівник: к. ю. н., доцент Янишен В. П.

 

Чорна Вікторія Володимирівна

Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 3 курс, 2група

 

 ПРОБЛЕМА ЗАПРОВАДЖЕННЯ ІНСТИТУТУ ФІНАНСОВОГО ОМБУДСМЕНА В УКРАЇНІ

 

В сучасних умовах, в Україні особливо активно запроваджують нові та удосконалюють вже існуючі механізми захисту прав споживачів. Це зумовлено недосконалістю системи вирішення спорів, пов’язаних з отриманням фінансових послуг, а також недостатньо високим рівнем фінансової грамотності населення та взагалі інформаційної прозорості. Одним із таких механізмів забезпечення захисту прав споживачів на ринку фінансових послуг є запровадження інституту фінансового омбудсмена.

Зараз інститут фінансового омбудсмена існує вже близько в 40 країнах і дійсно довів свою ефективність, тому створення такого інституту і в Україні, на нашу думку, є гарною ідеєю вирішення існуючих проблем. Проте варто зазначити, що в Україні вже були спроби впровадження фінансового омбудсмена, але безрезультатні, тому важливо проаналізувати що саме завадило досягнути поставленої мети, аби у майбутньому все ж таки вдалось запровадити певні зміни та створити такий інститут і забезпечити його ефективність.

Так, 22 лютого 2018 р. у Верховній Раді був зареєстрований законопроект № 8055 «Про установу фінансового омбудсмена», яким визначили правові засади створення та організації діяльності установи фінансового омбудсмена, принципи, компетенцію, повноваження та вимоги до фінансового омбудсмена та уповноважених осіб, а також порядок вирішення спорів між споживачами і надавачами фінансових послуг та виконання рішень за результатами розгляду, порядок фінансування установи, а також основні засади співпраці установи з державними органами та органами місцевого самоврядування. Проте вже 29 серпня 2019 проект було відкликано та знято з розгляду.

Проаналізувавши критику, що існує стосовно даного законопроекту та взагалі усіх спроб запровадити інститут фінансового омбудсмена в Україні, можна стверджувати, що найбільша проблема полягає саме в вирішенні питання щодо фінансування цього інституту.

В законопроекті дане питання намагалися врегулювати 13 статтею, де визначалось, що фінансування діяльності установи фінансового омбудсмена має здійснюватися за рахунок внесків (початкових та періодичних) та зборів за розгляд спору. Початкові внески, в свою чергу, мали встановлюватись протягом першого року діяльності установи фінансового омбудсмена та бути однаковими для усіх надавачів фінансових послуг, а періодичні внески мали встановлюватись, починаючи з другого року діяльності фінансового омбудсмена і бути диференційованими, враховуючи вид діяльності надавача фінансових послуг, розмір його активів та зобов’язань за операціями з фізичними особами, а також кількість скарг, поданих споживачами фінансових послуг на відповідну категорію надавачів фінансових послуг або на певного надавача фінансових послуг протягом певного періоду часу.

Таким чином, даним законопроектом передбачалось зобов’язати надавачів фінансових послуг, які внесені до відповідного реєстру та отримали відповідну ліцензію, сплачувати ці внески та нести відповідальність за несвоєчасну сплату і тим самим забезпечувати фінансування інституту фінансового омбудсмена.

На думку В. Цвігун, небанківський фінансовий ринок сплачує щорічно понад 2 млрд грн податків і що це більше ніж достатні кошти, щоб фінансувати захист прав споживачів за бюджетний кошт й не створювати нові «побори».

Щодо цього питання існують й інші думки, зокрема А. Загородников підтримує позицію, щодо добровільної участі банків та інших фінансових установ у фінансуванні створення та діяльності інституту. Щодо цієї думки також є певні сумніви й питання стосовно взагалі можливості забезпечити таким шляхом діяльність фінансового омбудсмена. Р. Шпек, в свою чергу, пропонує фінансувати інститут фінансового омбудсмена донорами, як це відбувається в інституті бізнес-омбудсмена й ця думка також заслуговує на окрему увагу.

Проте, варто зазначити, що складність питання фінансування діяльності фінансового омбудсмена полягає й в тому, щоб забезпечити незалежність й неупередженість даного інституту й не дозволити іншим органам або установам будь яким чином впливати на діяльність і рішення фінансового омбудсмена.

Розглядаючи іноземний досвід держав, в яких даний інститут діє чи не найбільш ефективно, з цього питання, варто зазначити, що в Німеччині фінансування відбувається за рахунок Спілки німецьких банків, а в Англії – за рахунок членських внесків, які англійські банки платять пропорційно кількості відкритих рахунків, а також плати за кожну надіслану скаргу (приблизно 500 фунтів).

Таким чином, можна зробити висновок, що для створення інституту фінансового омбудсмена в Україні необхідно більше уваги приділити саме питанню фінансування його діяльності, адже саме відсутність належного фінансування й зумовлює неможливість створення цього інституту. Нами було проаналізовано норми законопроекту «Про установу фінансового омбудсмена», а також критику щодо нього й тут варто зазначити, що існує досить багато варіантів та ідей, яким саме способом можна забезпечити це фінансування, але все ж таки, спираючись й на іноземний досвід, на нашу думку, в Україні більш реальним буде фінансування діяльності фінансового омбудсмена за рахунок державних коштів, а також плати за кожну надіслану скаргу.

Науковий керівник: к. ю. н., доцент Янишен В. П.

Avatar

Автор : workbaskett

27 переглядів

0 коментарів

Залиш коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *