Особливості доказування у національних судах та ЄСПЛ

На сьогоднішній день у зв’язку з активним процесом конвергенції правових сімей українські законодавці все частіше посилаються на прецедентну практику, зокрема практику Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ). Відповідно, виникає необхідність у співвідношенні національного судочинства із міжнародним. Цією статтею подібний взаємозв’язок буде висвітлено в аспекті доказування.

Так, першою особливістю є наявність достатніх доказів для підозри.

Відповідно до норм українського законодавства, а саме пункту 3 частини 1 статті 276 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України) повідомлення про підозру обов’язково здійснюється у випадку наявності достатніх доказів для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення.

З цього випливає, що наявність достатніх доказів для висунення особі підозри є обов’язковою.

У свою чергу, ЄСПЛ у справі «Фокс, Кемпбелл і Гартлі проти Сполученого Королівства» від 30.08.1990 р. № 12244/86, № 12245/86 та № 12383/86 постановив, що мало місце порушення статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), а саме права на свободу та особисту недоторканність і встановив, що надані докази були недостатніми для того, щоб об’єктивно визначити «обґрунтовану підозру» для арешту (окрема думка суддів). Також у рішенні стверджується, що «обґрунтована підозра» у скоєнні кримінального правопорушення передбачає наявність фактів або інформації, які могли б переконати об’єктивного спостерігача, що відповідна особа могла вчинити злочин (пункт 32).

З цього випливає, що для ЄСПЛ наявність достатніх доказів для висунення підозри вже не є обов’язковою. Тобто йде мова про обґрунтованість підозри у момент затримання, а не у момент вчинення кримінального правопорушення, де наявність достатніх доказів є обов’язковою.

Наступною особливістю, яка відрізняє національне судочинство та ЄСПЛ у доказуванні, є обґрунтованість затримання.

Стаття 276 КПК України передбачає лише наявність достатніх доказів повідомлення про підозру. ЄСПЛ, у свою чергу, не обмежується лише останніми для засудження або звинувачення особи, а й вимагає також наявніості обґрунтованих підстав.

Свідченням цьому є справа «Нечипорук і Йонкало проти України» від 21.04.2011 р. № 42310/04, якою ЄСПЛ повторив термін «обґрунтованої підозри» та зазначив, що мета затримання для допиту полягає в сприянні розслідуванню злочину через підтвердження або спростування підозр, які стали підставою для затримання, а вимога щодо їх обґрунтованості є значною частиною гарантії недопущення свавільного затримання і тримання під вартою. До того ж, за відсутності обґрунтованої підозри особа не може бути за жодних обставин затримана або взята під варту з метою примушення її зізнатися у скоєнні злочину, свідчити проти інших осіб або з метою отримання від неї фактів чи інформації, які можуть служити підставою для обґрунтованої підозри (пункт 175).

ЄСПЛ також наголосив, що незадокументоване затримання особи свідчить про абсолютне ігнорування гарантій, встановлених статтею 5 Конвенції, і є грубим порушенням її норм (пункт 176).

Критерієм, який об’єднує як національне законодавство, так і рішення ЄСПЛ, є відсутність загальних норм, які визначають достатні підстави для підозри (на вітчизняному рівні) та її обґрунтованість (на міжнародному рівні).

Отже, в основу розмежування національної практики і практики ЄСПЛ покладено аспект наявності достатніх доказів (є вона обов’язковою чи ні) та обґрунтованість у здійсненні затримання, а спільним між ними, у свою чергу, є відсутність детальної врегульованості цих двох критеріїв.

Ключові слова: національне законодавство, ЄСПЛ, доказування, підозра, обґрунтованість

Автор: Росомаха Злата