Депозити у практиці Верховного Суду: який закон захистить споживача?

1.

01 квітня 2020 року у справі № 757/29269/18-ц Верховний Суд виніс рішення щодо вимог особи за договором банківського вкладу. Особливістю його правової позиції є тлумачення меж сфери застосування Закону України «Про захист прав споживачів», а саме чи поширюється дія цього Закону на відносини щодо банківського вкладу.

Справа, яка розглядалася, полягала в тому, що між клієнтом та банком було укладено договір банківського вкладу на суму 24 000,00 доларів США строком на 12 місяців з процентною ставкою 8 % річних. 05 лютого 2020 року клієнт вимагав розірвання договору банківського складу та повернення коштів за депозитом. Банк в свою чергу ці вимоги ігнорував. Серед численних позовних вимог позивача (клієнт банку) виділяється вимога стягнути з банку 3 % за кожний день прострочення виконання договору на підставі статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів».

Відповідно до ст. 1058 Цивільного кодексу України, за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

Відповідно до ч. 5 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів», у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.

Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов’язання, не звільняє його від виконання зобов’язання в натурі.

Ґрунтуючись нормах національного законодавства Верховний Суд вказав, що виходячи з того, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, з відповідача підлягає до стягнення пеня, передбачена частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі.

Відповідно до правової природи пені позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється по кожному дню (місяцю), за яким нараховується пеня, окремо. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права.

З огляду на зазначене, враховуючи те, що на час вирішення справи кошти банку позивачу не повернуті, а відповідачем заявлено клопотання про застосування наслідків спливу позовної давності, позивач мав право на стягнення пені, нарахованої у межах річного строку позовної давності до звернення до суду».

Якщо узагальнити, то Верховний Суд підтвердив, що клієнт банку з яким було укладено договір банківського вкладу безперечно є споживачем фінансових послуг, що охоплюються Законом України «Про захист прав споживачів», а тому застосування положень цього Закону, у тому числі і ст. 10 є правомірним та відповідає духу та букві Закону.

З повним текстом рішення можна ознайомитися за посиланням:

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/88692272

2.

15 травня 2020 року Велика Палата Верховного Суду прийняла важливу Постанову у справі N 817/777/16 щодо порядку сплати судового збору споживачем фінансових послуг.

Позивачка звернулася до суду з позовом, у якому просила: визнати протиправною бездіяльність Фонду гарантування вкладів фізичних осіб та зобов’язати відповідача виплатити та перерахувати позивачці відсотки по договору банківського вкладу (депозиту). Її позовну заяву судом першої інстанції було залишено без руху, а потім повернуто у зв’язку з несплатою судового збору. Позивачка у свою чергу вказала, що вона звільнена від сплати судового збору як споживач послуг банку. Не погоджуючись із ухвалою суду першої інстанції, позивачка подала апеляційну скаргу, яка була повернута скаржниці у зв’язку з несплатою судового збору. Касаційну скаргу скаржниці також було повернуто, оскільки судовий збір не було сплачено. Крім того  суд касаційної інстанції дійшов висновку, що укладання договору банківського вкладу (депозиту) не є відносинами споживчого кредитування, а тому позивачка не звільнена від сплати судового збору.

Відповідно до ч. 3 ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів», споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов’язані з порушенням їх прав. Саме застосування цієї норми заперечував суд касаційної інстанції.

Проте Велика Палата Верховного Суду вказала наступне: «Преамбула Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» визначає метою цього Закону створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України.

Фінансова послуга – це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (ч. 1 ст. 1058 Цивільного кодексу України).

У свою чергу, споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (п. 22); продукція – це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (п. 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (п. 17); виконавець – це суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (п. 3).

З аналізу наведених законодавчих норм убачається, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк – їх виконавцем, який несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, а тому вкладник, звертаючись до суду з позовом, що пов`язаний з порушенням його прав за договором банківського вкладу, звільнений від сплати судового збору».

Верховний Суд ще раз підтвердив, що клієнт, що уклав з банком договір банківського вкладу є споживачем банківських послуг, а тому на нього поширюються всі права передбачені Законом України «Про захист прав споживачів», в тому числі, що стосується звільнення від сплати судового збору.

З повним текстом рішення можна ознайомитися за посиланням:

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/81877667

Цю публікацію підготовлено за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку в рамках гранта, наданого Проектом USAID «Трансформація фінансового сектору». Висловлені в цій публікації думки необов’язково відображають погляди Агентства США з міжнародного розвитку або Уряду Сполучених Штатів Америки.