Секція цивільного права V Всеукраїнської науково-практичної конференції студентів, аспірантів та молодих вчених

Токарь Яна Олександрівна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

здобувач каф. цивільного права № 1

 

ДЕЯКІ АСПЕКТИ ВПРОВАДЖЕННЯ МЕДИЧНОГО СТРАХУВАННЯ В УКРАЇНІ: СВІТОВИЙ ДОСВІД РЕФОРМУВАННЯ

 

На сьогодні, в Україні проводиться низка реформ у різних напрямах державної політики, але для кожного громадянина важливе місце посідає реформа охорони здоров’я. Тому розглянемо зарубіжний досвід медичного страхування, який успішно себе зарекомендував у розвинутих країнах світу і який можна імплементувати у національну правову систему. Необхідно розуміти, що жодна країна, навіть найрозвинутіша, не може собі дозволити абсолютно безкоштовну медицину, а тому Україна також вимушена поступово переходити до страхової медицини.

Як зазначається у Концепції реформи фінансування системи охорони здоров’я, яка схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30 листопада 2016 р. № 1013-р (далі – Концепція) міжнародний досвід, рекомендації Всесвітньої організації охорони здоров’я (далі – ВООЗ), а також дослідження специфіки використовуваної сьогодні моделі системи охорони здоров’я України свідчать, що єдиним способом забезпечити якісний медичний захист без фінансового стресу для громадян є перехід до фінансування медицини за страховим принципом. Цей підхід дозволяє розподілити ризики хвороби та витрати на лікування між великою кількістю застрахованих осіб, заздалегідь збираючи посильні внески з великого пулу людей і спрямовуючи зібрані кошти на виплати за страховим випадком у разі хвороби чи іншого розладу здоров’я.

Для диференціації, незалежно від країни, та групування за фінансовим забезпеченням, систем охорони здоров’я вирізняють наступні форми: державну медичну охорону здоров’я (лікувально-профілактичні заклади держави, які фінансуються державою); некомерційну страхову медицину – систему охорони здоров’я, яка базується на обов’язковому медичному страхуванні; комерційну страхову медицину – система охорони здоров’я, побудована на основі приватного (добровільного) медичного страхування (американський варіант); приватну медицину – систему, при якій лікувальні заклади є приватними, а медичні послуги оплачує безпосередньо населення.

Розглянемо більш детально приклади, які існують у світі.

Модель Семашко. Заснована на фінансовому забезпеченні з державного бюджету. Основна частина коштів надходить із державного бюджету і розподіляється по управлінській вертикалі. Централізоване асигнування дає змогу стримувати зростання вартості лікування.

Друга модель фінансового забезпечення бевериджська, вона характерна для США, Ізраїлю, Південної Кореї, Нідерландів, країн, де існує приватна охорона здоров’я та добровільне страхування населення. Самостійно оплачувати дороговартісне платне лікування може лише певне коло людей. За більшість працюючого населення страхові внески сплачують роботодавці.

Третя, бісмарковська модель, характерна для більшості країн, зокрема Німеччини, Італії, Франції, Швеції, Японії. У ній поєднано бюджетні кошти з позабюджетними.

Системи страхування і Беверіджа, і Бісмарка не виключають добровільне медичне страхування, яке здійснюється лише комерційними страховими компаніями. Воно може бути колективним (груповим), коли страхувальником виступає підприємство, а застрахованими – його працівники. Інший варіант – індивідуальне добровільне страхування, коли і страхувальником, і застрахованим виступає фізична особа.

В Україні ринок добровільного медичного страхування уже досить непогано розвинутий. Деякі страхові компанії навіть виділяють добровільне медичне страхування в окрему вертикаль підприємництва зі створенням власної мережі клінік по Україні.

Якщо виходити із Концепції, яка у нас сьогодні є, то Україні пропонується модель державного солідарного медичного страхування, яка враховує кращі сучасні практики та досвід трансформації систем охорони здоров’я у світі, зокрема у Центральній та Східній Європі. Де основним джерелом фінансування оновленої системи охорони здоров’я залишаються кошти Державного бюджету України, отримані із загальнодержавних податків. Виплати для лікування окремої людини не прив’язані до розміру її індивідуальних внесків.

Можна з упевненістю сказати, що розвиток медичного страхування сприятиме розв’язанню проблем населення, пов’язаних  з охороною здоров’я, а також цілого комплексу прикладних завдань, зокрема про впорядкування та посилення контролю над ринком медичних товарів (послуг). Необхідність цього кроку визнається всіма без винятку зацікавленими сторонами: пересічними громадянами, працівниками сфери охорони здоров’я, страховиками, державою та ін.

 

Науковий керівник:                                 к. ю. н., доцент Янишен В. П.

 

 

Головко Євген Олександрович,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

Господарсько-правовий факультет, 2 курс, 3 група

 

ПОНЯТТЯ РЕОРГАНІЗАЦІЇ АКЦІОНЕРНИХ ТОВАРИСТВ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ

 

Український законодавець до розуміння поняття реорганізації ( в тому числі й акціонерних товариств) підійшов доволі неоднозначно. Так, загальна норма, що визначає сутність реорганізації, міститься у ч.1 ст. 104 ЦК. В диспозиції цієї норми зазначено таке: «Юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов’язки переходять до правонаступників».

В той же час законодавець у ч.1 ст. 79 Закону України «Про акціонерні товариства» встановлює, що «акціонерне товариство припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим підприємницьким товариствам – правонаступникам (шляхом злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації.». Використовуючи текстуальне тлумачення наведених норм, можна помітити принципову відмінність підходів до розуміння реорганізації, використаних у Законі України «Про акціонерні товариства» та Цивільному Кодексі. Так, ЦК використовує поняття «реорганізації» як синонім злиття, приєднання, поділу, перетворення, ототожнює їх. Закон України «Про акціонерні товариства», натомість, розглядає злиття, приєднання, поділ та перетворення лише як шляхи передання акціонерним товариством всього свого майна, в тому числі прав та обов’язків іншим підприємницьким товариствам – правонаступникам, а сам термін «реорганізація» взагалі не використовується. Втім, виходячи з системного тлумачення відповідних норм Цивільного Кодексу та Закону України «Про акціонерні товариства», можна зробити висновок, що під реорганізацією в останньому розуміється передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим підприємницьким товариствам – правонаступникам. Отже, якщо ЦК визначає передання майна лише як наслідок реорганізації, то Закон України «Про акціонерні товариства» – як її сутність.

Підхід, що застосовується законодавцем у Законі України “Про акціонерні товариства” з теоретичної точки зору видається нам більш обґрунтованим. Так, загальновизнаним у науковому співтоваристві є той факт, що однією із сутнісних ознак будь-якої юридичної особи, в тому числі й акціонерного товариства, є її майнова відокремленість, зміст якої полягає у тому, що будь-яка юридична особа повинна бути власником свого майна (за винятком ряду виключень серед юридичних осіб публічного права). Під час припинення акціонерного товариства із правонаступництвом товариства, що беруть участь у реорганізації, передають своє майно іншій юридичній особі, втрачаючи таким чином право власності на своє майно, як сукупність речей, майнових прав і обов'язків, а отже – і таку істотну ознаку, як майнова відокремленість. Втрата ж цієї сутнісної ознаки в свою чергу тягне припинення такої юридичної особи, що публічно визнається державою шляхом внесення відповідного запису до реєстру. З наведеного випливає, що доцільно розглядати передачу майна акціонерного товариства, що припиняється, як істотну ознаку, важливу складову реорганізації, а не в якості її результату.

Друга сутнісна ознака наведених підходів, що характерна для розуміння реорганізації в обох цих актах: ані в ЦК, ані в Законі України «Про акціонерні товариства» до змісту реорганізації не входить виділ юридичної особи. В чому ж причина виключення виділу зі змісту реорганізації?

Відповідь на це питання можливо отримати при аналізі положень ЦК. Так, ст. 109 Кодексу визначає виділ, як перехід за розподільчим балансом частини майна, прав та обов’язків юридичної особи до однієї або кількох створюваних нових осіб. Таким чином, наявна принципова відмінність в юридичних наслідках реорганізації та виділу. В рамках першої завжди припиняться та чи інша юридична особа; при виділі ж цього не тільки не відбувається, але й утворюється нова юридична особа.

Це або прямо (ст. 104 ЦК), або опосередковано (ст.79 ЗУ «Про АТ») випливає з чинного законодавства.

Таким чином, незважаючи на певну відмінність підходів до розуміння реорганізації, дещо різні акценти в її визначенні у ЦК та Законі «Про акціонерні товариства», законодавець, тим не менш, виділяє загальну рису для всіх юридичних конструкцій, що входять до змісту поняття реорганізації. Такою рисою є припинення юридичної особи внаслідок реорганізації.

Наявний у позитивному праві України і третій, доволі неоднозначний за своїм характером, підход до розуміння реорганізації акціонерних товариств. Так, Закон України «Про банки та банківську діяльність» містить у ст. 2 визначає реорганізацію банку (який, в тому числі, може бути створений і в організаційно-правовій формі акціонерного товариства) як «злиття, приєднання, виділення, поділ банку, перетворення його організаційно-правової форми, наслідком яких є передача, прийняття його майна, коштів, прав та обов'язків правонаступникам». Як бачимо, до змісту поняття реорганізації тут включено специфічну юридичну конструкцію – виділення. Особливо дивною така точка зору видається з урахуванням того, що цей же закон використовує і поняття «виділ»(ч.4 ст. 27 Закону України «Про банки та банківську діяльність»), а отже говорити про їх тотожність уже важко. Поняттям «виділення» оперує й Податковий Кодекс України (ст. 96, 98).

Існує два логічних пояснення цього: а)має місце досить незвичайний, принципово відмінний від наведеного у ЦК та Законі України «Про акціонерні товариства», але все ж таки цілісний підхід до розуміння реорганізації; б) таке неоднозначне використання термінології пов’язане з недоліками юридичної техніки. Враховуючи відсутність будь-якої законодавчо закріпленої диференціації виділу і виділення, а також традиційно специфічне використання цивілістичного понятійного апарату в українському публічному законодавстві взагалі та Податковому Кодексі зокрема, найвирогіднішим видається саме другий варіант.

Таким чином, можна констатувати існування у ЦК та Законі України “Про акціонерні товариства” двох  самостійних підходів до розуміння такого правового інституту, як реорганізація акціонерних товариств, із яких підхід, використаний у Законі України “Про акціонерні товариства”, видається більш теоретично обґрунтованим.

 

 

Озерова Владлена Володимирівна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 3 курс, 8 група

 

ПРОБЛЕМАТИКА ЗЛОВЖИВАННЯ ПРАВОМ В ІНСТИТУТІ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

 

У ст 492 Цивільного кодексу України міститься визначення торгавельної марки. Торговельною маркою може бути будь-яке позначення або будь-яка комбінація позначень, які придатні для вирізнення товарів (послуг), що виробляються (надаються) однією особою, від товарів (послуг), що виробляються (надаються) іншими особами. Такими позначеннями можуть бути, зокрема, слова, літери, цифри, зображувальні елементи, комбінації кольорів.

В сучасному світі на ринку товарів та послуг  панує жорстка конкуренція. Перед підприємцем постають завдання не лише запропонувати покупцеві новий якісний продукт, але й викликати зацікавленість саме до його магазину, фірми, бренду. Після обрання галузі підприємницької діяльності починається розробка ідеї індивідуалізації її результатів. Вигадування нового логотипа та його реклама займає багато часу. Тому часто підприємці удаються до більш простого способу обрання назви для свого товару чи послуги. Відомо, що імена славнозвісних людей асоціюються з їх популярністю і завжди привертають увагу. Таке ім'я здатне забезпечити торговельній марці  легкий пошук товару з поміж інших  та його запам'ятовування споживачем. Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» (далі – Закон) дозволяє подібні дії, проте встановлює певні обмеження. Відповідно до ч. 4 ст. 6 Закону не реєструються як знаки позначення, які відтворюють прізвища, імена, псевдоніми та похідні від них, портрети і факсиміле відомих в Україні осіб без їх згоди. Отже, при поданні заявки на реєстрацію торговельної марки із позначенням імені відомої особи потрібно надати підтвердження ії згоди. Разом із тим, при практичному застосуванні даної норми нерідко трапляються зловживання з боку заявників, які користуються відсутністю будь-яких чітких нормативно закріплених критеріїв віднесення осіб, їх імен або псевдонімів до категорії відомих. Тому у разі неправомірного використання імені чи псевдоніму особи у торговельній марці без її згоди саме на неї покладається тягар доведення своєї відомості, адже вона самостійно змушена захищатися від подібних дій в судовому порядку.

Інша проблема, пов'язана із застосуванням зазначеної норми Закону, полягає в різному тлумаченні її вимоги про необхідність отримувати згоду на використання імені в торговельній марці. Так, існує судова практика, яка втілює позицію, що подібна згода має отримуватися лише від самої відомої людини, тому спадкоємці не мають права претендувати на видачу подібних дозволів. З цього випливає, що після смерті відомих осіб використання їх імен при реєстрації марки не потребує узгоджень і є правомірним. Однак серед фахівців зустрічається протилежний підхід, підґрунтям якого стала Постанова ВГСУ у справі щодо використання торговельної марки «Казанова», де судом було зазначено, що «заборона на реєстрацію знака може бути здійснена фізичною особою довічно». На цій підставі слово «довічно» було розтлумачено науковцем як  «не обмежений яким-небудь строком; безстроковий», отже зроблено висновок, що заборона на використання імені має діяти і після смерті відомої особистості. З цього приводу слід зазначити, що цивільне законодавство термін «довічно» застосовує в розумінні «пожиттєво», а підтвердженням тому є назва договору довічного утримання (ст. 744 ЦК України). Тому вважаємо, що слово «довічно» слід тлумачити лише в розумінні: «протягом всього життя».

Таким чином, буквальне тлумачення ч. 4 ст. 6 Закону призводить до висновку про те, що після смерті відомої особи згода на використання її імені  в позначенні, що є торговельною маркою,  не вимагається.

Натомість таке розуміння вимоги Закону не знімає проблеми використання імені померлої особи в якості позначення для товарів чи послуг, адже воно зачіпає моральний аспект цих відносин. Загально доступність імені особи після її смерті створює умови для зловживань з боку недобросовісних підприємців, бажаючих заробити на чужій популярності. Неприйнятними, з нашого погляду, є ситуації, коли ім'я відомої особи намагаються використовувати у сферах, які не пов'язані з видами діяльності, в яких особа набула популярності, а й іноді в цілому суперечать стилю її життя. Відповідно це може зашкодити репутації самої знаменитості, а також викликати неприємні почуття і переживання у її родичів після смерті особи. Загальнокультурний аспект проблеми пов'язаний також з тим, що наступні покоління мають знайомитися з історією та культурою через вивчення культурної спадщини, а не за допомогою назв готелей чи магазинів.

Враховуючи викладене, вважаємо, що більш детальне врегулювання питання використання імен відомих осіб у позначеннях торговельних марок здатне вирішити проблему зловживань заявників при реєстрації знаків, створити умови для дотримання прав та збереження репутації особи, чиє ім'я використовується, а також захистити інтереси  її родичів після смерті такої особи. З цією метою варто розробити чіткі критерії оцінювання відомості людини, що підлягає перевірці при розгляді заявки на знак для товарів і послуг, який містить у своєму позначенні ім'я, яке не збігається з іменем заявника.

Крім того, проблема використання в торговельних марках імені померлої людини може бути вирішена аналогічно підходу, втіленому у ст. 296 ЦК України, де встановлено загальні засади використання імен людини. Зокрема частина 2 цієї статті наділяє правом вирішувати питання використання імені особи у творах після її смерті  близьких родичів – дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає – батьків, братів та сестер. Тому цілком логічним  і послідовним буде підхід щодо закріплення подібного правила для надання дозволу використовувати ім'я померлої людини при реєстрації торговельної марки.

Список використаних джерел:

  1. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 № 435-IV
  2. Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг»від 15.12.1993 № 3689-XII
  3. Єдиний державний реєстр судових рішень
  4. Онлайн журнал «Forbes Україна» http://forbes.net.ua/ua/explain/accounting_and_law/1405913-yak-peretvoriti-svoe-prizvishche-v-torgovelnu-marku
  5. Томаров И. Имя знаменитости как тм: согласие post mortem // http://www.legalshift.com.ua/?p=703

 

Науковий керівник:                          к. ю. н., доцент Таш`ян Р. І.

Шестопал Кіра Єгорівна

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

Господарсько- правовий факультет

2 курс 2 група

 

Особливості спадкових правовідносин, ускладнених іноземним елементом

 

Питання спадкування за померлою особою є дуже важливим і актуальним в усі часи в будь-якій державі. Належна процедура забезпечує передачу прав і обов’язків від померлої особи до іншої особи (осіб). Проте найчастіше складнощі у процедурі спадкування вникають тоді, коли заповіт був складений в іншій країні, а спадкоємець не є резидентом цієї країни. Тобто процедура спадкування ускладнена іноземним елементом.

Визначення іноземного елементу надається в ч. 2 п. 1 ст. 1 ЗУ «Про міжнародне приватне право», а саме: іноземний елемент є ознакою, яка виявляється в одній або кількох з таких форм: хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою; об'єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави; юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави.

Відповідно до положень Цивільного кодексу України (далі- ЦК України), спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) і здійснюється за заповітом або за законом. Визначена проблематика не охоплює спадкування за заповітом громадянина України, який включив у заповідальну масу майно, яке знаходиться в інших країнах, оскільки це не викликає ускладнень процедури.

Але положення ЦК України не охоплюють питання, пов’язані зі спадкуванням майна за заповітом, яке знаходиться на території іншої країни, а спадкоємець якого є громадянином України.

При відкритті спадщини спадкоємець має право звернутися до нотаріуса (заповіти підлягають реєстрації, відомості про заповіти вносяться до єдиного спадкового реєстру) для оформлення права власності на спадкове майно. На даному етапі, у спадкоємця, у якого заповідальне майно знаходиться на території іншої держави, є два шляхи вирішення цього питання згідно чинного законодавства: 1) поїхати до цієї країни, аби оформити необхідні документи; 2) за відсутності фінансової можливості вирішити питання в іноземній державі, звернутися до нотаріуса за місцем проживання.

У останньому випадку можливо два варіанти:

1) спадкодавець зробив ще один заповіт та зареєстрував його згідно чинного законодавства України; 2) заповіт не був складений та зареєстрований на території України.

Саме коли заповіт не зареєстрований в Україні, виникають поширені випадки відмови українськими нотаріусами у оформленні спадщини, які починають допускати помилки у разі наявності досліджуваного іноземного елемента у процедурі спадкування.

Тобто спадкоємець звертається до нотаріуса, нотаріус здійснює пошук заповіту у спадковому реєстрі (де ці відомості відсутні) і на підставі цього відмовляє спадкоємцю в оформленні права власності на спадщину.

Це є прогалиною в українському законодавстві. Нормативною базою є Закон України «Про міжнародне приватне право», Конвенція, що передбачає єдиний закон про форму міжнародного заповіт та Конвенція про колізії законів, які стосуються форми заповіті.

При розгляді цього питання важливо зазначити положення ст. 1 Конвенції, шо передбачає єдиний закон про форму міжнародного заповіту яке зазначає, що заповіт залишається заповітом, незалежно від місця його складання, місцезнаходження майна, громадянства, і т.д, якщо воно складено у формі міжнародного заповіту. Але нотаріуси майже ніколи не звертаються до цих нормативно-правових актів. А тому українські нотаріуси не мають  регламентованої законом процедури спадкування з «іноземними заповітами».

З огляду на вище зазначене необхідно порівняти, яким чином дане питання врегульовано в законодавстві інших країн. Для порівняння нами були обрані сусідні країни, які знаходяться з Україною та перебувають в одній правовій системі.

Наприклад, положення статті 1093 Цивільного кодексу Республіки Білорусь (далі – ЦК Білорусії) визначає, що у даному випадку повинно вирішуватися, яке саме право підлягає застосуванню до цивільно-правових відносин ускладненим іноземним елементом. Важливою для порівняльного аналізу є 1133 ЦК Білорусії, яка вказує, що відносини по спадкуванню визначаються за правом країни, де спадкодавець має останнє місце проживання, якщо спадкодавцем не обрано в заповіті право держави, громадянином якої він є.

Майже таким же чином це питання врегульовано в Цивільному кодексі Російської Федерації (далі – ЦК РФ). Відповідно до статті 1224 ЦК РФ відносини по спадкуванню визначаються за правом країни, де спадкодавець мав останнє місце проживання . Але коли питання стосується нерухомого майна, яке зареєстровано в державному реєстрі РФ, то застосуванню підлягає національне законодавство.

Таким чином можна дійти висновку, що коли нотаріуси зазначених вище країн зіштовхуються з «іноземними заповітами», то при оформленні права власності на спадкове майно, вони повинні застосовувати чинне законодавство (відповідно до його офіційного тлумачення) тієї країни, де знаходиться заповідальне майно.

Отже, в законодавстві України наявна прогалина щодо спадкування за іноземним заповітом, тобто таким, що не зареєстрований в Україні. У законодавстві Республіки Білорусь та Російської Федерації наявні норми, які регламентують поведінку нотаріусів при роботі з «іноземними заповітами». На думку автора доцільно буде ввести подібні норми й в Цивільний кодекс України та у відповідні Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, з метою повної реалізації громадянами України права на спадкування за заповітом.

Замковий Володимир

Автор : Замковий Володимир

1 277 переглядів

0 коментарів

Залиш коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *