Секція історії держави і права України та зарубіжних країн V Всеукраїнської науково-практичної конференції студентів, аспірантів та молодих вчених

Жук Аліна Вадимівна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 1 курс, 14 група

 

ПОЛІТИКА УЦР У 1917-1918 РР.: СПРОБА ЗБУДУВАТИ НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНУ ЧИ СОЦІАЛІСТИЧНУ ДЕРЖАВУ?

 

Дане питання є досить актуальним у наш час, оскільки у період активних інтеграційних процесів та у зв’язку з потребою перебудови національної правової системи відповідно до європейських стандартів права законодавець повинен враховувати всі, в тому числі історично-правові, аспекти розвитку державності. Адже аналізуючи досвід минулих поколінь, ми уникаємо певних помилок та недоліків, які постають на шляху побудови демократичної держави сьогодні. Для початку з’ясуємо зміст понять національно-демократична та соціалістична держава.

Національно-демократична держава – це така форма держави, у якій влада належить всім її громадянам, уряд діє в їх інтересах, світогляд ґрунтується на принципах свободи, рівності,поваги прав людини, наявна багатопартійна система.

Щодо іншого поняття, то соціалістична держава – це держава, що передбачала встановлення диктатури пролетаріату, повалення влади буржуазії, скасування приватної власності на знаряддя і засоби виробництва, заміна її суспільною власністю, виключення експлуатації людини людиною, зрівняльний розподіл коштів, колективізм в організації виробництва і суспільного життя. Кінцевий результат – побудова комунізму.

Отож, розглядаючи дане питання , я вважаю, що  політика УЦР у більшій мірі була спрямована на побудову соціалістичної держави.

По-перше, з 4 березня 1917 – дати заснування УЦР та до жовтня 1917– приходу більшовиків до влади, а це 8 із 14 місяців існування УЦР, український парламент лише теоретично міг орієнтуватися на створення соціалістичної держави. Проте з жовтня 1917 частина діячів Ради шукала компромісу з більшовиками, адже майже всі її члени були представниками українських соціалістичних партій і не виявляли рішучості в боротьбі за державність України. Навіть голова українського уряду В. Винниченко  не раз пропонував проголосити в Україні радянську владу. «Якщо Україна не буде соціалістична, нам не треба ніякої» — заявляв він, хоча іноді приходив до невтішного висновку, що російська демократія закінчується там, де починається національне питання. Винниченко завжди був палким прихильником соціалістичної ідеї, хоч і європейського зразка, а всі члени Генерального Секретаріату, крім безпартійного X. Барановського, були представниками виключно соціалістичної орієнтації.

По-друге, Центральна Рада уникала розмов про самостійну Україну. Так було усунуто від участі в Центральній Раді лідера українських самостійників М. Міхновського, а в липні 1917 після збройного виступу самостійників, він був відправлений на румунський фронт .

По-третє, серед української політичної еліти поширеними були сподівання на справедливе і раціональне вирішення національного питання «революційною демократією» Росії. Згадуючи про революційну ейфорію тих часів, В. Винниченко писав: «Українство тепер орієнтувалось тільки на Всеросійську Революцію, на перемогу справедливості. Всякий сепаратизм, всяке відокремлювання себе від революційної Росії здавалось смішним, абсурдним, безглуздим. Для чого? Де ми знайдемо більше того, що тепер ми матимемо в Росії?». Погодьтесь, без коментарів.

По-четверте, представники влади не поспішали створювати головну опору державності – регулярну армію, вважаючи, що бойові дії між УНР та більшовиками є неможливими. Маючи на весні 1917 патріотичну та чисельну армію, УЦР розгубила  її вже влітку – після прийому делегації та проголошення II Універсалу, у якому падала в політичні обійми Росії. На мою думку, Грушевський не раз пожалкував, заявляючи влітку 1917р.: «Навіщо нам армія, з ким ми будемо воювати? З російськими демократами?». Я вважаю, це фатальною помилкою. Думаю, що актуально було б провести паралель  із подіями 2014. Згодом УЦР стане свідком «російської демократії», коли розпочнеться I та II  українсько–радянська війна.

Проте, не варто відкидати факти, які свідчать, що у діях УЦР була спроба збудувати національно-демократичну державу.

 По-перше, велика заслуга УЦР в тому, що вона відродила в Україні державницьку свідомість, домоглася визнання прав українського народу на свою державу, свою культуру та мову. Всеукраїнський національний конгрес, I та II військові з’їзди, діяльність Генерального Секретаріату свідчили про формування національно-демократичної  держави.

По-друге, III та IV універсали УЦР внесли багато позитивних змін у суспільно-політичне життя населення. 20 листопада 1917 р.  УЦР проголосила III Універсал про утворення Української Народної Республіки (УНР). Було накреслено широку програму національно-демократичних перетворень: свобода слова, друку, мітингів, віросповідань, недоторканість помешкання. А от соціально-економічні перетворення мали соціалістичне спрямування.

22 січня 1918 р. було проголошено IV універсал УЦР. Згідно з яким: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу» (Грушевський). Проте, незважаючи на заклик до рішучих дій, соціально-економічні перетворення  тут мали соціалістичний характер: ліквідація приватної власності на землю, націоналізація природних ресурсів, народна поліція.

Водночас швидкими темпами поширювалася радянська влада. Всередині січня радянську владу вже встановлено в Миколаєві, Одесі, Херсоні та інших містах України. Центральна Рада, натомість, все більше і більше втрачала свій авторитет та вплив. Більшовицькі гасла таки отримали довіру людей і згасили віру до Центральної Ради через її нерішучі дії та неоднозначні переконання.

Отже, враховуючи вище вказані факти, я переконана, що  політика УЦР у 1917-1919 рр. у більшій мірі була спрямована на побудову соціалістичної держави, проте не варто відкидати аргументи, що свідчать про намір збудувати національно-демократичну державу.

 

Науковий керівник:к. ю. н., доцент Лісогорова К. М.

 

 

Кононенко Єгор Данилович

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКОЮУ, 1 курс, 3 група

 

Роль Наполеона I та Наполеона III у процесі формування італійської державності

 

“Італію ми створили,

тепер треба створити італійців”

Граф Камілло ді Кавур

 

Історія Італії як повноцінного суверенного державного формування бере свій початок із квітня 1861 року. Саме у цей знаменний для італійського народу рік король Сардинії Віктор Еммануіл II проголосив створення Італійського королівства та, як вважається, вперше “намалював” на мапі світу кордони цієї нової держави. Все це стало квінтесенцією славетного руху італійців за національне визволення під назвою Рисорджименто. Проте автор наголошує, що ще у 1805 році на мапі Європи виникла така держава, як Італія, і тодішнім королем її (і, фактично, засновником) був Наполеон Бонапарт.

Історії відомий той факт, що до початку XIX століття Італія була лише географічним поняттям. На її території розміщалися багато королівств, і деякі з них знаходилися у ворожнечі між собою. Класичним прикладом було протистояння Венеції і Генуї, яке виливалося у справжні бойові дії. Також слід відзначити про зовсім “неіталійську” свідомість уродженців цих земель. Всесвітньо відомий поет Данте вважав себе флорентійцем, Христофор Колумб — генуезцем, а Казанова — веніціанцем. До вищезазначеного періоду ні про яку італійську національну єдність і не йшлося: не існувало навіть єдиної італійської літературної мови.

Така роздробленість існувала до тих пір, допоки на Апеннінський півострів не вторгся молодий французький генерал Наполеон Бонапарт. На той час на півострові існували такі держави, як: Неаполітанське королівство, Королівство Сардинія, герцогства Модена, Парма, Тоскана, Папська область зі столицею у Римі та дві республіки — Генуя та Венеція. Після вдалих для Наполеона бойових дій в Італії проти Австрійської імперії та Сардинії, амбіціозний генерал створив у 1797 р. маріонеткову державу — Цизальпінську республіку (яку у 1802 р. перейменували у Італійську республіку). До неї увійшли такі італійські землі, як: Ломбардія, Модена, Масса, Каррара, Болонья, Феррара, Романья та частина герцогства Парма. У 1805 році Наполеон Бонапарт коронував себе у Мілані як король Італії, таким чином перетворивши Італійську республіку у Королівство Італія. Отже, вже на цьому етапі французький імператор подарував цим землям централізовану державність. Залишалося вирішити питання з Неаполітанським Королівством. Бонапарт вирішив його не приєднувати до Королівства Італії, натомість назначив туди королем свого поплічника Мюрата, витіснивши з трону законного короля Фердінанда з династії Бурбонів.

Королівство Італія могло б і далі існувати під надійним крилом імперської Франції, якби б не невдача першого французького імператора на російському фронті. А згодом все остаточно вирішилося після битви при Ватерлоо, де Наполеон Бонапарт зазнав нищівної поразки від військ коаліції. Він зник з політичної арени буржуазної Європи і разом із ним зникло Італійське королівство. Після Віденського конгресу на Апеннінському півострові знову розвинулися центробіжні сили, знову виникли незалежні держави Парма, Модена, Тоскана. Австрія, переслідуючи суто свої геополітичні цілі, зробила свої корективи на мапі Європи: Венеція та Ломбардія (колишні землі “Королівства Італія”) опинилися під іменем Ломбардо-Венеціанського Королівства. Відень назначив туди свого віце-короля, таким чином повторивши дії Наполеона Бонапарта.

А далі історія розповідає нам про славетного п’ємонтського короля Віктора Еммануіла та амбіційного міністра графа ді Кавура, які вирішили докласти зусиль для повторного об’єднання італійських земель, започаткувавши  рух за визволення Рисорджименто. Автор наголошує, що ці плани не могли б здійснитися без прямої допомоги племінника Бонапарта, другого імператора Франції Наполеона III. Для цього двоє італійських політичних діячів для “задобрення” французького правителя направили свої союзні Франції війська на фронт Кримської війни. Наполеон III оцінив старання, тому дав згоду воювати на стороні італійських земель проти Австрії, а офіційно це закріпили під суто формальним приводом: за “визволення” Італії. По факту, за майбутню Італію найбільше пролили крові не італійці, а саме французи. У вирішаючій битві при Сольферіно 24 червня 1859 р. проти 120 тис. війська австрійців виступило 94 тис. французів і лише 25 тис. п’ємонтців. В результаті великої французької перемоги на мапі світу з’явилася вже незалежна Італія. Державною мовою стала тосканська (по причині того, що на ній писав і розмовляв Данте). Віктор Еммануіл і його клан знищили всі незалежні держави на території Італії, особливо нанісши шкоди Королівствам обох Сицилій.

Отже, створення Італії як суверенної і незалежної держави відбулося не через “визвольний дух” п’ємонтців та консолідуючі дії лідерів руху Рисорджименто, а насамперед через втручання двох французьких правителів — Наполеона Бонапарта та Наполеона III. Якщо Бонапарт безпосередньо причетний до першого створення Італії як об’єднаної держави та до її признання на міжнародному рівні, то його племінник допоміг створити вже ту незалежну Італію, яку ми знаємо і до сьогодні. І зробив він це кров’ю французьких солдат, яким надали незначну допомогу у вигляді п’ємонтського війська. Слід зазначити, що обидва правителі керувалися перш за все своєю метою при створенні Італії: Наполеон Бонапарт хотів створити об’єднану Європу під своїм правлінням, де всіма землями будуть керувати його ставленики, а Наполеон III передбачав незалежну Італію як державу, яка буде геополітично протистояти Австрії, слухаючись не Відень, а Париж.

 

Науковий керівник:                       к. ю. н., доцент Васильєв Є. О.

 

 

Марченко Володимир,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 1 курс, 1 група

 

Рейхскомісаріат Україна (1941-1944 рр.): адміністративно-політичний устрій та права населення

 

З приходом нацистів на території УРСР встановився жорстокий окупаційний режим. Під владою Німеччини виявилися величезні простори радянської України, яку окупанти вважали частиною великонімецького «життєвого простору» . Вона мала перетворитися в аграрно-сировинний додаток, з подальшим знищенням 65% українців, а ту частину населення яка залишиться, використовувати як джерело дешевої робочої сили для «Великої Німеччини».

17 липня 1941 р. Гітлер підписав наказ про передачу окупованих радянських земель у відання рейхсміністерства у справах зайнятих східних областей на чолі з А. Розенбергом. Нехтуючи національними прагненнями українців, окупанти утворили на її території кілька адміністративних одиниць. Найбільша з них – Рейхскомісаріат Україна з центром у м. Рівному – була утворена 20 серпня 1941 р.

Рейхскомісаріат Україна включав в себе окуповану територію німецько-фашистськими загарбниками в період Другої світової війни тодішньої Української РСР і частини Білоруської РСР, за винятком Галичини і Трансністрії – області між Південним Бугом і Дністром, а також кількох сот кілометрів прифронтової зони, що знаходилася у веденні військової адміністрації відповідних груп армій.

Рейхскомісаріат влітку 1942 року було розширено «на майбутнє» і формально почав включати в себе землі центральної і південної Росії, в тому числі не захоплені німцями, – до заволзьких степів (Курськ, Орел, Тамбов, Воронеж, Саратов, Сталінград).

На території Рейхскомісаріату встановлювалась громадянська влада. Документи, які використовувались для регулювання державно-правових відносин на даних територіях: декрет Адольфа Гітлера «Про громадянське управління на окупованих східних областях», а також його наказ від 17.07.1941р. «Про впровадження громадського управління на окупованих східних територіях». Ці документи припускають формування на окупованих землях специфічні утворення, які називалися Рейхскомісаріатами.

Режим встановлений на цих територіях не вказував чіткого правового статусу населення й управління реалізувалася безпосередньо з Берліну, де для цього функціонувало, вже вище наведене спеціальне відомство: імперське міністерство у справах окупованих східних територій.

Джерелами права на окупаційних територіях були німецькі закони та інші нормативно-правові акти; а так само розпорядження і укази місцевих властей. Залишилися і окремі елементи радянської правової системи, такі як колгоспи. Наглядовим органом на даній території було гестапо і, засновані ним в допомогу, поліцейські загони з місцевих жителів.

На всі окуповані німцями території поширювалося «Оголошення головнокомандувача німецькими військами про заходи покарання за порушення населенням наказів окупаційної влади», яке затверджувало комендантську годину, заборону на перебування осіб без особливих перепусток за межами своїх ділянок, заборона на будь-які самовільні переміщення і включало в себе керівництво з світломаскування будинків. Дане оголошення мало в собі дев'ять пунктів, невиконання яких передбачало розстріл на місці.

Військова зона вважалася прифронтовій і в ній велися регулярні бойові дії. На територіях другої зони повністю скасовувалися радянські норми права і вводилися «Закони військового часу» які були указами командирів частин або комендантів населених пунктів, зайнятих німецько-фашистськими загарбниками. Спостеріганням за виконанням законів займалися офіцери вермахту, поліція, контррозвідка. У згоді з директивою Кейтеля від 23.07.1942 р. «Про військову підсудність у районі дій операції Барбаросса і особливі повноваження військ» і додатку до неї «Про застосування жорстоких заходів до населення який надає опір окупаційним властям» на територіях, зайнятих німцями, повинні були використовуватися масові насильницькі заходи, які мали виконуватися солдатами і офіцерами вермахту. Завдяки даній директиві вони не були військовими злочинцями. Будь-який же злочин могло бути розцінено як військовий і за нього було єдине покарання – розстріл. У двох зонах були спеціальні військово-польові суди. Діяльність цих судів регламентувалася наказом Гітлера, наведеному вище, і указом Розенберга «Про винесення спеціальними судами вироків про смертну кару особам, які не коряться окупаційній владі». Судова колегія складалася з двох обвинувачів і судді. Майже всі вироки військово-польового суду були смертними.

В окупації місцеве населення поділялося на три великі групи:

1. Що підлягає германізації;
2. Що підлягає виселенню за Урал;
3. Що підлягає знищенню.

Кожна група відрізнялась за статусом. Ті що підлягали германізації ставали дешевою робочою силою для арійської нації, а дві інших групи фактично ставали безправними тваринами в очах німців, як казав на одному з повоєнних процесів обвинувачений есесівець Мюллер: «Ми бачили в кожному росіянині лише тварину. Це щодня вселялось нам керівництвом. Тому, здійснюючи вбивства, ми не замислювалися над цим, так як в наших очах росіяни не були людьми». Люди, які відносилися до першої групи, мали право працювати та получати пайки. Та у більшості випадків вони ставали поліцаями при місцевих комісаріатах. Дана група населення мала деякі громадянські права, хоча найчастіше вони надавались платно в продовольчому податку. Так наприклад реєстрація новонародженого малюка коштувала в мішок картоплі, а отримання рейхпаспорта – в пуд зерна.

Підводячи підсумок, можна сказати, що встановлення на території УРСР нацистської окупаційної цивільної адміністрації в 1941 р, яка діяла за допомогою поліцейсько-карального апарату, контролювала всі сфери життя місцевого населення, реалізовувала розроблене вищим політичним і військовим керівництвом Третього рейху політику «нового порядку», спрямовану на колонізацію і експлуатацію як населення, так і природних ресурсів. Ці заходи нацистів спричинили за собою незворотні жертви серед військовополонених і мирних громадян, а через репресії та вищезазначену політику населення стало майже безправним суб`єктом права.

 

Науковий керівник:                             доцент Скуратович І. М.

 

 

Приблуда Павло Миколайович,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 1 курс, 1 група

 

ПРАВОВЕ ВИЗНАННЯ УНР

 

Міжнародне визнання дуже важливе для будь-якої країни в світі. Оскільки воно дає міжнародну правосуб’єктність для держави, і, фактично, визначає місце держави в світі.

Сто років тому УНР, в результаті визнання в світі, постала як повноправний функціонуючий учасник міжнародного права. Її правосуб’єктність реалізовувалася через укладання міждержавних угод, участь у міжнародних конференціях, а також через встановлення двосторонніх дипломатичних відносин. Це можна підтвердити договорами з ключовими країнами Європи, зокрема з Четверним союзом, а згодом з Польщею, також з країнами Антанти (Великобританією та Францією) і Балтійськими країнами (Литвою, Латвією, Естонією та Фінляндією), а також листами провідних українських політиків того часу.

З проголошенням третього універсалу на теренах Європи з’явилася нова країна – Українська Народна Республіка. Цією країною, з демократичними тенденціями розвитку, зацікавилися провідні держави, зокрема військово-політичний союз Антанта. Керівництво Республіки було зацікавлено у зближені з цим країнами, зважаючи на їхнє геополітичне становище, значну міць та авторитет. До кінця листопада 1917 року в країну прибула французька військова комісія на чолі з генералом Табуї, а вже в січні 1918 року було призначено представника Великобританії – Піктона Бадже. Однак вони не мали достатніх повноважень для офіційного визнання країни тож навряд чи можна казати про визнання цими країнами УНР, тим більше вони не погодилися приймати дипломатичних представників від нашої країни.

Зовсім іншим було ставлення до України держав Центрального Блоку. Ці країни de jure визнали самостійність. Однак необхідно умовою визнання України було її, так зване, конституційне оформлення. Яке відбулося прийняттям четвертого універсалу. Починаючи з цього моменту Блок визнав самостійність фактом підписання, 9-го лютого 1918 року, Брест-Литовського мирного договору. Згодом, з приходом Павла Петровича Скоропадського, відбулося визнання України Польщею, зокрема в згідно з постановою від 19 жовтня 1918 року було засноване представництво в Польщі, яка в свою чергу 26 жовтня направила в Україну посла Ваньковича с грамотою, підписаною польським міністром закордонних справ. Який de facto визнав Україну.

Після повалення режиму Скоропадського, Петлюра усвідомлював необхідність налагодження зв’язків з Польщею, які зіпсувалися внаслідок збройного конфлікту між Польщею та її союзниками (зокрема Румунією). 1 вересня 1919 року був укладений Договір про припинення військових дій між польськими та українськими військами: «Про завішення зброї між арміями Польської та Українською, заключний в Варшаві дня 1-го вересня 1919 р. між військовою делегацією Головного Командування Військ Польських і делегацією Головного Командування усіх Військ Української Народної Республіки». З листа Петлюри до М. Тишкевича «Щодо особливостей зовнішньої політики УНР на поточний момент» (30 вересня 1919 року), Петлюра зазначає: «Порозуміння з Польщею. Виїздить до Варшави 29/Х наша політично-військова місія, щоб договоритися до спільних військових акцій проти більшовиків та Денікіна». Тобто, він хотів становити відносини для спільної боротьби проти зовнішньої загрози. Згодом була представлена постанова про повноваження Української місії, відрядженої до Польщі (до 30 вересня 1919 року), в ньому було зазначено основне завдання місії: «Обопільне визнання Українською Народною Республікою Польської Річи Посполитої і Польською Річею Посполитою Української Народної Республіки суверенними державами і членами міжнародного єднання». Також в цьому проекті були прописані аспекти врегулювання торгівельних та фінансових питань, а також встановлення відповідних кордонів. В вищезазначеному листі зазначалося: «Порозуміння з Румунією. Воно проводиться нині професором Мацієвичем і отаманом Деловічем. Зносини добрі, дружні; маємо надію закінчаться добре». Визнання de jure УНР підтверджується фактом підписання Варшавського договору 21 квітня 1920 року: «Річ Посполита Польська визнає Директорію Незалежної Української Народної Республіки, на чолі з Головним Отаманом Симоном Петлюрою, за Верховну Владу Української Народної Республіки… Польський Уряд зобов’язується не заключати жодних міжнародних умов, направлених супроти України… Права національно-культурні, які Уряд УНР забезпечить громадянам польської національності на території УНР – будуть в не меншій мірі забезпечені громадянам національності української в межах Речі Посполитої Польської». Однак згодом в листі Петлюри до Олександра Шульгина, він зазначає: «…Знаючи з сумного досвіду поведінку поляків, не можемо сподіватися, щоб вони своїх обіцянок додержали». Ось такими, досить напруженими, були стосунки с Польщею.

Надзвичайно напруженими були стосунки з східним сусідом. Як на мене, важливим доказом визнання УНР можна вважати «Декларацію прав народів Росії» (25 листопада 1917 року) та «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради» (16 квітня 1917 року). В першому акті було проголошено: «Равенство и суверенность народов России, – та, – Право народов на свободное самоопределение, вплоть до отделения и образования самостоятельных государств». Що стосується наступного документу, то в ньому, по-суті, виражене двояке ставлення на юридичного оформлення країни: з однієї точки зору вони визнавали Українську Республіку, але з іншої відкидали політичні права уряду держави. De facto визнання Росією України відбулося внаслідок підписання четвертого договору Росії з Центральними державами (12 червня 1918 року). Незадовго після цього 24 грудня 1918 року була підписана постанова, згідно якої вона не визнає Україну, як незалежну державу. Що стосується Директорії, то варто знову повернутися до вище зазначеного листа С. Петлюри до М. Тишкевича «Щодо особливостей зовнішньої політики УНР на поточний момент» (30 вересня 1919 року), зазначалося: «Жодних комбінацією на ґрунті відновлення «Єдиної та неділимої Росії» не повинно бути. Ми можемо йти на порозуміння з Кубанню, Грузією». Стосовно політики Денікіна: «Денікінська політика для нас принципово не приємлива».

Також варто визначити відношення Ватикану до УНР. Наша держава направила туди дипломатичну місію на чолі з графом М. Тишкевичем. Згодом кардинал Гаспорі, за вказівкою Бенедикта XV, у своєму листі зазначав, що бажає: «щирої симпатії Ватикану до нової Держави». Однак не було підписано конкордату про визнання України. Однак перебування дипломатичної місії мало свої результати, зокрема: було висловлено ноту протесту проти польського переслідування греко-католиків, та надано, в липні 1920 року, гуманітарну допомогу у вигляді медикаментів та медичних інструментів.

Визнання Балтійськими країнами було обумовлене підписання на Четвертій конференції Балтійських держав «Політичної конвенції» (31 серпня 1920 року). В першій статті зазначено: «Держави, що беруть участь у конференції заявляють, що вони готові визнати один одного взаємно де-юре, остільки, оскільки це визнання не зроблено». Варто зазначити що в цій конференції приймали участь: Латвійська Республіка, Естонська Республіка Литовська Республіка, Фінляндська Республіка, УНР та ІІ Польська Республіка.

Підводячи підсумок, можна сказати, що УНР стала повноправним учасником міжнародних відносин. ЇЇ визнали ряд Європейських країн. Тож чергові намагання українців створити державу, а як відомо створення країни повинно супроводжуватися міжнародним визнанням, все ж таки увінчалися успіхом, але не надовго. Однак, це питання дуже складне та багатоаспектне, тож існує безліч поглядів на цю проблему.

 

Науковий керівник:                                  доцент Скуратович І. М.

 

 

Шевченко Юлія Андріївна,

Національний юридичний університет

 імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 1 курс, 8 група

 

АНАЛІЗ ПРАВ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ ЗА КОНСТИТУЦІЄЮ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ  1918 РОКУ

 

Конституцію УНР або «Статут про державний устрій, права і вольності Української Народної Республіки» вчені визначають як один з основних конституційних актів, прийнятих у XX ст., який закріплював основоположні принципи права та став однією з цеглинок, що заклав основи сучасного вітчизняного конституційного права. Основний Закон було прийнято на засіданні Центральної Ради 29 квітня 1918 року. Його можна вважати логічним результатом прагнення українського народу до незалежності. Конституція УНР юридично закріплювала демократичні засади існування держави та її громадян.

«Статут про державний устрій, права і вольності Української Народної Республіки» складався із восьми розділів: «Загальні постанови», «Права громадян України», «Органи власти Української Народньої Республіки», «Всенародні Збори Української Народньої Республіки», «Про Раду Народних Міністрів Української Народньої Республіки», «Суд Української Народньої Республіки», «Національні союзи», «Про часове припинення громадянських свобід», які разом налічували 83 статті.

У центрі уваги Конституції УНР знаходяться права і свободи людини і громадянина. У п’ятнадцяти статтях другого розділу «Права громадян України» йдеться про забезпечення політичних, соціально-економічних, культурних, релігійних прав і свобод громадян УНР. Слід зазначити, що і на сьогоднішній день, права і свободи людини і громадянина в правовій сфері визначають як правові можливості, необхідні для існування і розвитку особи, які визнаються невід’ємними, мають містити загальний характер для всіх людей, а також забезпечуватись і захищатись державою.

Права і свободи зазвичай взаємодіють з принципами права, і це яскраво спостерігається на прикладі статей другого розділу. Безумовно можна стверджувати, що конституційний акт передбачає державою визнання і дію принципу верховенства права, хоча окремої статті для нього не передбачено, як наприклад у статті 8 сучасної Конституції України. Щодо основоположних принципів права, то необхідно зазначити, що у Конституції УНР реалізовані всі принципи права. Зокрема, статті 11 і 12 передбачають рівність у правах і обов’язках між чоловіком і жінкою, а також рівність незалежно від походження, віри, національності, освіти і т.і. У вищезазначеному прикладі ми можемо помітити яскраво виражений основоположний принцип рівності, для якого характерне забезпечення однакових для всіх умов здійснення власної свободи.

Переходячи до реалізації основоположного принципу гуманізму, за яким відбувається визнання людини як особистості, її прав на вільний розвиток і т.і., зокрема в статті 14, в якій мова йде про те, що як громадянин УНР, так і ніхто інший на її території, не може бути покараний смертю, ані відданий тілесним покаранням або іншим видам покарання, які принижують людську честь і гідність. Гуманізм в Конституції УНР 1918 року можна розглядати як феноменальне явище.

«Справедливість є щонайпершою чеснотою суспільних інституцій», – сказав визначний американський філософ Дж. Ролз. І з цим неможливо не погодитись, адже принцип справедливості є основоположним і фундаментальним у системі права. До даного принципу можна навести як приклад статтю 13 Конституції УНР, яка передбачає, що громадяни УНР, іноземці, особи без громадянства і ін. не можуть бути затримані на території УНР без судового наказу не інакше, як на «гарячому вчинку». Але у разі затримання особи, підозрюваної у вчиненні того чи іншого протиправного діяння, вона має бути випущена не пізніше як за 24 години, у випадку, якщо суд не встановить причини для подальшого утримання її під вартою.

Говорячи по застосування основоположного принципу свободи, необхідно наголосити, що поняття «свобода» кожен трактує по-різному, часто виходячи за межі права і закону. Все ж, головною вимогою цього принципу залишається наступне: дозволено все, що не заборонено законом. В Основному Законі Української Народної Республіки 1918 року це можна підтвердити статтею 21, яка в свою чергу передбачає активне і пасивне право громадян УНР, що досягли повноліття (20 років), брати активну і пасивну участь у виборах, як до законодавчих органів, так і до виборчих органів місцевого самоврядування.

Слід зауважити, що незважаючи на всю свою демократичну спрямованість, Конституція так і не була втілена в життя, адже цьому передували певні події, які відбувались тоді на території України. Але саме конституційний акт 1918 року увібрав у себе передові ідеї української правової думки і досягнення світового досвіду. Він став першою Конституцією незалежної, демократичної, суверенної України. Статут надав широкі права і свободи громадянам Української Народної Республіки. 

Виходячи з вищенаведеного, можна зробити висновок: Статут про державний устрій, права і вольності УНР становить цінність як змістовна пам’ятка національної політико-правової думки загалом та вітчизняної доктрини конституційної регламентації правового статусу особи зокрема. Поряд із цим, положення щодо регулювання прав та основоположних свобод людини були прогресивними на даному історичному етапі та повністю відповідали європейським стандартам, які згодом знайшли своє закріплення у Європейській Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Саме тому історичний досвід Центральної Ради викликає інтерес і має бути врахований сучасними правознавцями, фахівцями конституційного права, сферу інтересів яких становлять захист прав і свобод громадян.

 

Науковий керівник:                  к.ю.н., доцент Лісогорова К. М.