Належність і допустимість доказів у цивільному судочинстві

Розгляд цивільної справи має на чомусь базуватись, мати підґрунтя. В судовому розгляді одна сторона розповість одну версію, а інша сторона розповість зовсім інше. В такому випадку суд має мотивувати і обґрунтувати рішення певними матеріалами. Саме для цього існують 5 категорій, в які можливо згрупувати всі можливі дані: пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази, висновки експертів. У цивільно-процесуальному праві це є засоби доказування.

Положення статей 58 та 59 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) закріплюють правила щодо належності та допустимості доказів. Хоча з назви майже все зрозуміло, але потрібно розуміти, що коли перед суддею певний доказ – він має розуміти – чи потрібен він в цьому провадженні, зможе він довести ті фактичні обставини та чи можливо його використовувати. Адже головна проблема в тому, що при наявності певної фактичної обставини ми не можемо використовувати всі докази, що тільки закріплені в ЦПК і які може дозволити нам уява. Логічно допустити, що певні обставини можуть бути доказані лише певними доказами, і ніякими іншими.

Сама ознака належності передбачає такі правила: 1) визначення фактів, які необхідно встановити в цій справі  за допомогою доказів; 2) визначення можливості цього доказу спростувати чи підтвердити обставини справи. Ці правила також мають певні гарантії, наприклад, обов’язок позивача вказати обставини та докази у позовній заяві; особа, що клопоче про витребування доказів, має зазначити обставини, які мають бути ними доведені. Належність презюмує те, що зацікавлені особи захочуть відвернути увагу суду від значущих фактів, втомити його увагу, затягти процес. А тому і є законодавчо визначені належні докази по категоріям справ. До того ж, якщо суд визнає доказ неналежним, він не дає йому оцінку і на нього не може посилатися у судовому рішенні. Допустимість передбачає, що потрібно використовувати лише ті докази, які можуть забезпечити достовірність для винесення рішення, тобто якщо ми можемо підтвердити певний факт певним видом доказів, то ми не можемо використовувати інші докази.

   Щодо категорій справ, як приклад, положення статті 218 ЦК України забороняє використовувати як доказ укладення договору показання свідків. У разі недодержання форми правочину заперечення факту вчинення правочину має доводитись письмовими, засобами ауді-, відеозапису та іншими доказами, а рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. З іншої сторони, в судовій практиці існує випадок, коли суд прийняв рішення на користь І. Коломойського (проти А.Роднянського) у справі «1+1» базуючись на показаннях свідка. Щодо питання показань свідків, то ч.2 ст.57 ЦПК України, а також ст. 62 ЦПК України фактично встановлює, що лише пояснення сторін, третіх осіб та їх представників носить чисто інформативний характер для суду, та можуть бути доказами лише у разі допиту їх як свідків. Виходить, що закон не визнає надану інформацію цими особами як належні і допустимі докази. Це доволі дивно, оскільки єдина відмінність – це попередження про кримінальну відповідальність і приведення до присяги. Це є запозичення зарубіжного досвіду і обґрунтовується це тим, що сторона буде розповідати лише те, що їй вигідно, вигадуючи і фантазуючи. З однієї сторони, це вірно, що особа попереджається про кримінальну відповідальність і застосовується моральний обмежувач (присяга). Особа розуміє, що все тепер серйозно і можлива відповідальність за брехню. А з іншої сторони, доволі часто, крім слів сторони, немає ніяких інших доказів. Зокрема, така ситуація виходить у справах про відшкодування моральної шкоди, адже хто, крім самої особи, можуть знати про глибину моральних страждань. Тому і показання цієї особи мають бути доказами. Але на сьогодні виходить, що показання сторін не є доказами. Їх потрібно ще й підтверджувати іншими доказами.  Або сторона має знати положення законодавства і заявити клопотання для допиту її як свідка. 

Щодо іншого, стаття 218 ЦК України містить згадку про такі види доказів, як засоби ауді-, відеозапису. Ч.2 ст. 57 ЦПК відносить до речових доказів звуко- і відеозаписів. Якщо не звертати увагу на різне формулювання (свідчення-показання, звуко-аудіо), то можливо відмітити особливий статус цих доказів. Він настільки особливий, що не зовсім зрозуміло, чому ці докази були віднесені до категорії речових. Адже речові докази – це предмети матеріального світу. Але аби дослідити інформацію з предмету відеозапису, необхідні спеціальні технічні засоби. А тому це відрізняється від звичайного дослідження письмових чи речових доказів. А тому право не встигає за розвитком технологій, і законодавець ще не визнав аудіо- та відеозаписи окремим джерело доказів. Сьогодні суддя перед тим, як визнати відеозапис доказом, має перевірити його на належність і допустимість. Тобто, про що саме свідчить відео та як воно отримане. Прикладом може слугувати Рішення Дніпровського районного суду м. Херсона від  18.08.2014 року по справі №666/2428/14, провадження  2/666/1335/14, справа про відшкодування матеріальної шкоди. В ньому позивач надав фотознімки та відеозапис. Суд в свою чергу, не прийняв їх до уваги, оскільки «неможливо достовірно визначити, в який час та в якому місці вони зроблені, що виключає визнання таких доказів належними та допустимими у справі». В іншій справі (Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 21.05.2012 р. справа  №2-1943/2011) про припинення частки у спільному майні та сплати грошової компенсації, відеозаписи камери охоронного внутрішнього спостереження були визнані належними і допустимими, а вимоги  задоволені частково. А отже, тому хто робить відеозапис, потрібно правильно встановити дату та час на приладі, на всяк випадок зняти на камеру годинник чи, як доволі надійно – відкрити сайт з новинами і там буде вказана дата і час. А також ті речі, які видно не чітко (цифри чи слова) можливо надиктувати. Тобто вимоги до належності і допустимості такого доказу, як відеозапис є унікальними і зумовлені науково-технічним прогресом.

Отже, особа, яка подає позов у цивільному судочинстві, повинна завчасно подумати про доказування, допустимість і належність своїх доказів. Відповідні вимоги до них встановлені в положеннях статтей 58 та 59 ЦПК України.

Замковий Володимир

Автор : Замковий Володимир

1 148 переглядів

0 коментарів

Залиш коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *