СЕКЦІЯ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА І ПРАВА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Бринюк Ганна Олегівна

Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого, господарсько- правовий факультет, 2 група, 5 курс

ПРОБЛЕМИ РАТИФІКАЦІЇ СТАТУТУ МІЖНАРОДНОГО КРИМІНАЛЬНОГО СУДУ

Розпочинаючи з середини ХХ ст. світова спільнота розвинула діяльність щодо розробки та впровадження міжнародних стандартів у сфері прав людини. Першим і надважливим документом у цій сфері стала Загальна декларація прав людини 1948 р. Надалі її положення були відбиті й розвинуті в численних інших міжнародних документах (конвен- ціях, деклараціях, пактах, договорах та ін.), та закріплені в законодавстві багатьох держав. Цей процес триває й досі. Разом із тим важливим питанням у цьому контексті залишається забезпечення таких стандартів, що зумовлює потребу у здійсненні відповідного міжнародного контролю.

Саме як один із інструментів такого контролю у 1998 р. 120 держав- членів ООН прийняли Римський Статут (далі – Статут), яким було за- сновано Міжнародний кримінальний суд (далі – Суд). Цей Суд став не- залежним постійно діючим органом, який здійснює правосуддя від імені міжнародного співтовариства у випадках, коли держава не бажає чи не здатна забезпечити належне судове переслідування. Суд уповно- важений здійснювати юрисдикцію щодо осіб, відповідальних за найбільш серйозні злочини, що викликають занепокоєння міжнародної спільноти (геноцид, військові злочини і злочини проти людяності).

Україна як член світового співтовариства активно впроваджує між- народні стандарти у сфері прав людини. Її Уряд приймав активну участь у підготовці Статуту, у 2000 році підписав його та приєднався до Угоди про привілеї та імунітети Міжнародного кримінального суду. Тим не менше і по сьогоднішній день Статут досі не є ратифікованим. З огляду на соціально-політичну обстановку в Україні, у суспільстві та у владних колах ще раз було звернуто увагу на цю обставину, а також на необхід- ність у здійсненні такої ратифікації. Разом із тим можна виділити кілька перепон, що стоять на заваді цьому процесу. Основними такими перепонами є юридичні та політичні.

Що стосується юридичних перешкод, основною з них стала позиція Конституційного Суду України (далі – КС, КСУ) у справі про Римський Статут No 1–35/2001 від 11 липня 2001 р. за конституційним поданням Президента України, в якій розглядалося питання щодо відповідності Конституції України Римського Статуту Міжнародного кримінального суду. На думку суддів КС, ст. 1 Статуту, в якій передбачено, що Міжна- родний кримінальний суд є постійним органом, уповноваженим здійсню- вати юрисдикцію щодо осіб, відповідальних за найсерйозніші злочини, що викликають стурбованість міжнародного співтовариства, разом із тим підкреслює, що цей Суд доповнює національні органи кримінальної юстиції. Подібне положення закріплено й деталізовано й в інших нормах Статуту. Зокрема, відповідно до п.п. «а» пункту 1 статті 17 «Суд приймає до свого провадження справи не тільки за зверненням держави-учасни- ці, а й з власної ініціативи, коли держава, під юрисдикцією якої перебуває особа, підозрювана у вчиненні передбаченого Статутом злочину, «не бажає або не здатна проводити розслідування чи порушити кримі- нальне переслідування належним чином».

Така особливість істотно відрізняє Міжнародний кримінальний суд від міжнародних судових органів, зокрема Європейського Суду з прав людини, які порушують справу лише за зверненням громадян, причому особа може звернутися до них лише після використання всіх національ- них засобів правового захисту. Таким чином, на відміну від міжнародних судових органів, передбачених ч. 4 ст. 55 Конституції України, які за своєю природою є допоміжними засобами захисту прав і свобод людини і громадянина, Міжнародний кримінальний суд доповнює систему на- ціональної юрисдикції.

КСУ наголосив, що можливість доповнення Міжнародним кримі- нальним судом судової системи України не передбачена розділом VIII «Правосуддя» Конституції України та не узгоджується з положеннями частин першої, третьої статті 124 Конституції України. Таким чином, КСУ дійшов висновку, що Статут не відповідає Конституції України, в частині, що стосується його положень абзацу десятого преамбули та статті 1, за якими «Міжнародний кримінальний суд … доповнює націо- нальні органи кримінальної юстиції». Такий висновок КСУ загальмував процес ратифікації Статуту і понад п’ятнадцять років якихось відмітних зрушень у цьому напрямі не спостерігалося.

Разом із тим у червні 2016 р. було внесено зміни до ч. 6 ст. 124 Конституції України, відповідно до яких Україна може визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду на умовах, визначених Римським статутом Міжнародного кримінального суду. Таке положення набере чинності з 30 червня 2019 р. Тож на сьогодні є підстави стверджувати, що «гордіїв вузол» перепон до ратифікації Римського Статуту поступово розв’язується й вочевидь його ратифікація стає лише справою часу.

Водночас науковці вбачають й інші, зокрема й політичні причини того, що Уряд не поспішає з ратифікацією Статуту. Зокрема, П. Пили- пенко зазначає, що такий крок є невигідним для влади. Це можна пояс- нити побоюванням можновладців за свою долю, адже загибель тисяч українських воїнів на Сході України може обернутися судовими пере- слідуваннями для тих, хто винний у таких наслідках.

На нашу думку, політична нестабільність в Україні, що підриває корінні засади прав людей, породжує потребу у забезпеченні їх додатковими гарантіями, що зумовлює необхідність у якнайшвидшій ратифікації Римського Статуту. Певна річ, такий крок породить нові проблеми – а саме проблеми імплементації його положень у вітчизняне законодав- ство. Разом із тим у цьому контексті слід погодитися з Т. Хачатурян, що у процесі імплементації Статуту в національне законодавство і приве- дення Україною законодавства і правозастосовної практики у відповід- ність з його положеннями, необхідно ґрунтовніше ознайомитись із позитивним зарубіжним досвідом, адже більшість держав, які взяли на себе зобов’язання за Римським Статутом, вже знайшли шляхи розв’язання цих проблем.

Гасанова Конюль Хаганівна

Інститут підготовки кадрів
для органів юстиції України Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого 4 курс 16 група

ЄВРОАТЛАНТИЧНА ІНТЕГРАЦІЯ ЯК НЕОБХІДНИЙ ЧИННИК ПОВНОЦІННОГО РЕФОРМУВАННЯ УКРАЇНИ ЯК ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

У сучасну епоху постійних воєнних загострень та конфліктів кожна держава повинна подбати про свою безпеку та оборону. Але не завжди вдається гарантувати власну безпеку самостійно, тому виникає необхідність тісної співпраці з авторитетними міжнародними струк- турами. Україна продовжує крокувати шляхом розбудови демократич- ної, правової держави з необхідним рівнем безпеки відповідно до норм та стандартів міжнародного права. Як слушно зазначає Я. Тодоров, що «незалежна Україна об’єктивно потрібна новій Європі, новій системі континентальної безпеки. Реальне просування України шляхом інтеграції в Європу потребує глибокої політичної та економічної трансформації,тобто її перетворення у дієздатну державу з відповідними стандартами внутрішньої та зовнішньої стабільності». Так як Україна прагне стати частиною Європи, саме стратегічне партнерство з НАТО є органічним доповненням просування в цьому напрямку розвитку.

Анексія Автономної Республіки Крим Росією, «гібридна війна» зму- сили Україну у 2014 р. відмовитися від позаблокового статусу, що виявив- ся неефективним з точки зору забезпечення безпеки країни 23 грудня 2014 року Верховна Рада України внесла зміни до Закону України «Про засади внутрішньої та зовнішньої політики», де у статті 11 про засади зовнішньої політики визначаються європейські пріоритети у гарантуван- ні безпеки, суверенітету та захисту територіальної цілісності України. Також було встановлено, що основою зовнішньої політики стає погли- блення співпраці з Організацією Північноатлантичного договору. Вне- сення змін торкнулися і Закону України «Про основи національної безпеки».

У ст. 6 пріоритетами визначені: інтеграція в європейський політич- ний, економічний, правовий простір та входження в євроатлантичний безпековий простір. У статті 8 цього Закону зазначається, щодержавна політика направляється на поглиблення співпраці з НАТО та досягнення критеріїв необхідних для набуття членства у цій організації. Вступ у НАТО – це, образно кажучи вслід за А. Гриценком, вступ до універси- тету.

Сьогодні Україна виконує величезне «домашнє завдання»,яке по- лягає у реформуванні сектору оборони та безпеки, покликаних набли- зити Україну до необхідних стандартів НАТО. Слід зазначити,що на- разі співробітництво між Україною і НАТО охоплюють широке коло галузей, а саме: проведення операцій з підтримання миру, реформуван- ня структур безпеки і оборони, розробки та здійснення невійськової співпраці між Україною та НАТО, які включають інформаційну безпеку, енергетичну безпеку, кібербезпеку та стратегічні комунікації. На думку С. Речича, реалізуючи заходи співробітництва, українські вій- ськові втілюють у життя концепцію воєнно-політичного партнерства, яка є однією з базових концепцій із забезпечення воєнної безпеки держави, визначених у Воєнній доктрині України. Відносини України та НАТО відіграють неабияку роль у забезпеченні обороноздатності України. Свідомий вибір у бік євроатлантичної інтеграції, яка вбача- ється незамінним знаряддям захисту свободи і безпеки, наразі для України вважається.

Підсумовуючи, слід зазначити, що Україна підтверджує свою рі- шучість вступу до НАТО активними діями, що проявляється, насамперед,у низці змін до законодавства, проведенні необхідних реформ. Кінцева мета України членство в НАТО. Але не менш цінним є сам процес вступу до НАТО, адже саме цей складний шлях здатний зробити нашу армію сильнішою вже сьогодні, не чекаючи на вступ. Євроатлантична інтеграція – це насамперед важливі реформи у сфері оборони, які здатні вивести нашу країни на якісно новий рівень і на- городити почесним статусом європейської держави. Наша держава, співпрацюючи з НАТО, набуває можливості швидкого реагування на загрози у воєнній сфері, їх ліквідації на стадії зародження та недо- пущення переростання в глобальну війну. І, можливо, що саме член- ство в НАТО стане визначальним кроком на шляху деескалації кон- флікту України з Росією.

Література:

1. Трагнюк О. Я. Адаптація права України до права ЄС як складова ме- ханізму євроінтеграції // Державне будівництво та місцеве самоврядування : зб. наук. пр. – Х. : Право, 2005. – No 10. – С. 139–141.243

2. Яковюк І. В. Адаптація і гармонізація законодавства в умовах інтегра- ції: проблема співвідношення // Вісник Національної академії правових наук України. – 2012. No 4. – С. 29–42.

3. Яковюк І. В. Адаптація законодавства України до законодавства Єв- ропейського Союзу: проблеми реалізації // Державне будівництво та місце- ве самоврядування : зб. наук. пр. – Х. : Право, 2012. – Вип. 24. – С. 37–49.

Науковий керівник: Бойчук Д. С. асистент кафедри міжнародного права На- ціонального юридичного університету імені Ярослава Мудрого

Гузема Анастасія Андріївна,

Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого, ІПКОЮ, 5курс, 10 група

ЗАХИСТ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ
В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СОЮЗІ: СКЛАДНОЩІ СТАНОВЛЕННЯ ТА СУЧАСНА СИСТЕМА НОРМАТИВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ І ГАРАНТІЙ ЗАХИСТУ.

Питання прав і свобод людини є однією з найважливіших проблем внутрішньої та зовнішньої політики не тільки окремої держави, а всієї світової спільноти та регіональних міждержавних об’єднань. Стан справ у сфері забезпечення прав і свобод людини, їх практична реалізація ви- ступає критерієм оцінки рівня демократичного розвитку держави і сус- пільства. Захист прав людини і громадянина уявляє собою систему принципів, інститутів, механізмів і процедурно-правових правил, які закріплені на національно-конституційному та міжнародно-правовому рівні. У таких механізмах захисту прав людини держави частково обмеж- ують власні суверенні права для передачі їх реалізації наднаціональним структурам.

Європейський Союз поруч із Радою Європи виступає однією з тих регіональних організацій, яка здійснює належний захист прав та свобод людини. Хоча ЄС і був створений виключно з економічними цілями, а гарантування і захист основоположних прав людини є прерогативою Ради Європи, однак фактично з перших років діяльності Суду ЄС перед ним постали задачі, пов’язані із необхідністю визнання актів інститутів ЄС такими, що відповідають, або ж ні стандартам у галузі прав людини, закріпленими державами-членами на конституційному рівні [1, 18].

Європейський Союз характеризується відсутністю цілісного меха- нізму захисту прав людини, який фактично утворюється із національних систем держав-членів і системи захисту на рівні Євросоюзу [3, 4]. Пер- шим кроком у формуванні механізму такого захисту є саме закріплення інституту прав людини, що було зроблено в установчих договорах ЄС, в яких відповідним чином визначені повноваження ЄС. Процес форму- вання такої системи правових норм розпочався з підписанням Єдиного Європейського Акта (1986 р.), у преамбулі якого було закріплено посилання на Європейську конвенцію про захист прав людини і основних свобод 1950 р. (ЄКПЛ) як на основу для підтримки демократії [3, 5].

Вже в Маастрихтському договорі було підтверджено відданість принципу поваги до прав і основних свобод людини і заявлено про намір запровадити громадянство ЄС, що безумовно виступало фактором політичної консолідації населення Союзу [5, 57]. Надалі у Договорі про функціонування ЄС було врегульовано питання громадянства та закріплені різні категорії прав громадян ЄС: право на вільне пересування та постійне проживання на території держав-членів, право брати участь у голосуванні і балотуватися в кандидати на муніципальних виборах держави-члена і виборах Європарламенту, право на дипломатичний та консульський захист, право на звернення до інститутів чи органів Євро- союзу. Закріплено право на компенсацію збитків особі, завданих діяльністю ЄС та його посадовими особами, що виступає однією з матеріаль- них гарантій захисту прав людини [1, 21].

Однак Європейський Союз доволі довго відклав прийняття акту, який зафіксував би власну систему основних прав і свобод для осіб, які зна- ходяться на території Євросоюзу. Першими декларативними актами у цьому питанні стали Декларація про права людини і Хартія Співтовариства про основні соціальні права робітників, а от дійсно прогресивним документом виступила Хартія ЄС про основні права, прийнята у грудні 2000 року. Хартія має статус установчих договорів, хоча і не є їх складо- вою.

Хартія ЄС деяким чином переосмислює положення ЄКПЛ і висуває в системі цінностей на перше місце захист гідності людини як фундамент для основоположних прав та свобод. Це відображено і в структурі до- кумента, який поділений на розділи і чотири з них проголошують такі основні цінності як «людська гідність», «свобода», «рівність» та «солі- дарність» [2, 11]. Комплекс основних прав і свобод особи поділяється на кілька категорій. Це особисті права і свободи; політичні права і свободи; економічні, соціальні і культурні права; основні обов’язки. Їх доповню- ють гарантії прав і свобод особи [3, 8].

Таким чином, поступово Європейський Союз прийняв позицію необхідності прийняття окремого акту, який детально визначав би які права і свободи людини визнає Європейський Союз та яким чином він їх захищає. Хартія має важливе значення не лише в закріпленні основоположних прав і свобод як загальних принципів права ЄС, але і для загаль- ної теорії прав людини, визнаючи гідність людини як джерело її прав та свобод.

Однак реальне виконання прав людини забезпечується існуванням дієвих гарантій, якими є передбачені умови, засоби, заходи, спрямовані на забезпечення практичного здійснення, охорони й захисту прав та свобод. В системі Європейського Союзу до гарантій відносяться інсти- туційні, процесуальні та матеріальні заходи. На інституційному рівні в Європейському союзі діє Рада ЄС, яка приймає документи у сфері захисту прав людини, засновує органи, які на цьому спеціалізуються та може вживати заходів проти держави-члена, яка порушує принцип по- ваги прав людини. У цій діяльності їй кореспондує Європарламент, який приймає доповіді, резолюції, має Підкомітет з прав людини. Також діють такі органи як Комітет з петиції Європарламенту, Агентство ЄС з осно- вних прав, Європейський омбудсмен, Європейський інспектор із захисту даних, кожен з яких виконує свою спеціальну функцію.

Матеріальними гарантіями є компенсація шкоди та збитків, завданих особам з боку інших осіб. Установчими документами передбачена від- повідальність суб’єктів публічної влади за дії або бездіяльність, відпо- відальність же за порушення суб’єктивних прав була введена судом ЄС (справа 6/90 Francovich v Italy [1991]), яка передбачає захист прав особи від незаконних дій органів та їх посадових осіб, неналежне забезпечен- ня органами ЄС виконання приписів Співтовариства.

Серед процесуальних гарантій, зазначених у Хартії ЄС, слід назвати презумцію невинуватості, право на юридичну допомогу, неприпустимість повторного притягнення до кримінальної відповідальності. Однак одне із головних місць серед таких гарантій займає право особи на справед- ливий та відкритий розгляд її справи протягом розумного строку неза- лежним та неупередженим судом. І хоча принципову роль в системі захисту відіграють національні суди держав-членів, оскільки відповідно до установчих договорів приватні особи, за рідкими вилученнями, не мають процесуальну правоздатність у Суді ЄС. Однак Суд ЄС у своїх рішеннях також зачіпає питання захисту основоположних прав та свобод і здійснив вплив на утвердження основних прав людини як загального принципу права ЄС.

Значними у цьому питанні були: справа 29/69 Stauder [1970] (стосу- валась не порушення прав людини з боку інститутів об’єднання, а необ- хідності внесення змін до внутрішнього законодавства, яке і порушува- ло права людини), справа 11/70 Internationale Handelsgesellschaft [1972] (Суд визнав необхідність захищати права людини шляхом застосування конституційних положень держав- членів і міжнародних угод із захисту прав людини), справа 136/79 National Panasonic [1980] (вирішив, що будь-які заходи ухвалені ЄС повинні не суперечити Європейській конвенції з захисту прав людини і основних свобод 1950 р.) [3, 5].

Не менш важливим було питання співвідношення правозахисної практики Суду ЄС із діяльністю Європейського суду з прав людини. Так, у своїх рішеннях ЄСПЛ обґрунтував доктрину обмеженого втручання, якщо правопорядок Союзу забезпечує еквівалентний захист прав людини в об’єднанні. Вона передбачає визнання з боку Європейського суду з прав людини еквівалентного захисту, якщо особи, які знаходяться на території Союзу, мають можливість оскаржити в Суді акти інститутів ЄС, які по- рушують права люди, гарантовані Європейською конвенцією [4, 64].

У деяких випадках Суд відходить від усталеної практики ЄСПЛ і автономно застосовує та тлумачить норми, які стосуються прав і свобод людини. Такими конфліктними сферами виступають питання депортації біженців, застосування Європейського ордеру на арешт, антимонопольна практика ЄС із високими штрафами та надмірними повноваженнями Європейської Ко- місії з розслідування порушень і накладення штрафів [2, 14].

Аналізуючи прецедентну практику Суду ЄС, можна виокремити два періоди його функціонування: якщо на першому етапі Суд керувався Установчими договорами та не відносив до своєї компетенції гаранту- вання прав людини, вирішуючи переважно політичні та соціальні спори, то починаючи з другої половини 60-х років визнав захист прав людини як принцип права ЄС. Наразі Суд ЄС захищає права, які випливають з установчих договорів; права, передбачені Маастрихтським договором; основні права і свободи людини в загальновживаному розумінні [5, 63].

Отже, система захисту прав і свобод людини в Європейському Союзі пройшла дійсно тривалий шлях формування від невизнання взагалі необхідності захисту цих прав через відсутність повноважень Європейського Союзу на таку діяльність та більше економічну, аніж правозахисну мету його створення до поступової імплементації поваги до прав і свобод та прийняття Хартії як власного документа, що визначає кате- горії таких прав і регламентує гарантії їх захисту. Досі проблемними питаннями залишаються практична застосовність положень Хартії, ді- яльність Суду ЄС як органу захисту прав і свобод громадян ЄС поруч із ЄСПЛ, неприєднання ЄС до Євроконвенції 1950 р., недосконалість на- ціональних правових систем держав-членів ЄС та складність імплемен- тування європейських стандартів у галузі прав людини у їх законодав- ство. Тому логічним видається суворий відбір у членство до ЄС, за яким лише держава з високим рівнем захисту прав та основних свобод люди- ни може претендувати на місце в Союзі.

Література:

1. Добрянський С. Інститут прав людини у правопорядку Європейсько- го Союзу: особливості становлення та розвитку. Вісник Львівського універ- ситету. Серія юридична. 2014. No 60. С. 18–27.

2. Добрянський С. Хартія основних прав Європейського Союзу: здо- бутки та перспективи. Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2014. No. 59. С. 9–16.

3. Муравйов В. І. Святун О. В. Організаційно-правовий механізм за- хисту прав людини в Європейському Союзі. Актуальні проблеми міжнарод- них відносин. 2013. No. 117(1). С. 3–16.

4. Циверенко Г. П. Лебідь П. Ю. Механізми захисту прав людини в рам- ках ЄС. Право і суспільство. 2014. No 5.2. С. 62–64.

5. ЯковюкІ.В.ПравалюдинивЄвропейськомуСоюзі:загальнотеоретич- ний аналіз. Вісник Академії правових наук України. 2009. No 1(56). С. 55–64.

Науковий керівник: к.ю.н., асистент кафедри міжнародного права міжнародного права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого Аббакумова Д. В.

Казакевич АндрійОлегович,

Інститут прокуратури та кримінальної юстиції
Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, 3 курс 17 група

ПРОБЛЕМИ НАБУТТЯ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОГО СТАТУСУ ТРАНСНАЦІОНАЛЬНИМИ КОРПОРАЦІЯМИ. ВИЗНАННЯ ТРАНСНАЦІОНАЛЬНИХ КОРПОРАЦІЙ
ЯК ПОВНОПРАВНОГО УЧАСНИКА МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

В сучасному міжнародному праві існують різні твердження щодо терміну транснаціоналізація. Більшість вчених та фахівців міжнародного права переконані у тому, що це новий етап інтернаціоналізації господарського життя, що являє собою процес посилення світової інтеграції в результаті глобальних операцій транснаціональних корпорацій далі – ТНК З огляду на це Лимонова Е. М. та Архіпова К. С. у спільній роботі «Європейський вектор економічного розвитку» висловили свої припу- щення щодо проблем надання транснаціональним корпораціям статусу суб’єкта міжнародного публічного права та наділенням його повного кола суб’єктивний міжнародних прав та юридичних обов’язків [1].

За таких підстав буде доцільним вважати, що саме обрана тема є ак- туальною на сьогоднішній час та не повинна залишити осторонь тих, хто має можливість вибороти право на безпосередню участь регулювання міжнародних відносин на світовій арені. В даній роботі буде звернуто увагу на різні позиції думок та висунутих гіпотез вчених даної галузі, проведено їхній порівняльний аналіз, висловлення власних думок з цьо- го приводу, підтримання або заперечення обраної тези автора та встановлення підсумків обраної теми наукової роботи.

Перше за все необхідно наголосити про існуючі розбіжності між підходами радянських вчених та сучасними іноземними фахівцями. Зо- крема буде доцільним прийняти за увагу те, що в радянській науці між- народного права практично всіма вченими робився однозначний висно- вок про відсутність міжнародної правосуб’єктності ТНК. В свою чергу, іноземними науковцями висловлювались найбільш різноманітні позиції щодо даного питання. Як ми бачимо актуальність вибраної теми не по- лишає можливості привернути вашу увагу.

На думку, Я. Броунлі: «В принципі корпорації, утворені на підставі внутрішньодержавного права, не володіють міжнародною право- суб’єктністю» [2].

Можливо дійти висновку, що дані корпорації не можуть набути статусу міжнародного права з огляду на те, що їхня діяльність обумовлена правовому регулюванню внутрішньому законодавству держави. Ми під- тримаємо думку, однак слід відзначити, що більшість держав світу, які мають статус учасника міжнародного права прагнуть створювати вну- трішнє законодавство держави таким, аби останнє відповідало дійсним положенням міжнародно-правовим актам, тому є таким, що наближує дані корпорації до входження їх на міжнародний простір.

На противагу наведеної тези виступають опоненти, а саме, іноземні науковці, як Н. Макдугал, У. Фридмен, які запевняють нас в тому, що корпорації є суб’єктами міжнародного права. Вони аргументують свої думки тим, що економічна міць і вплив на світову політику в ряді ви- падків перетворює їх у більш вагому силу на міжнародній арені, ніж деякі держави [3].

З огляду на це можливо підтримати їхню позицію, оскільки діяльність даних корпорації спрямована на пошук активної участі інших суб’єктів міжнародного права у зв’язку із вирішення співробітництва та пошуку вирішення актуальних питань у сфері економічного та промислового розвитку, торгівельного збагачення, фінансово-грошового обігу валютних відносин т.п. Сьогодні прихильники концепції визнання ТНК суб’єктом міжнародного права стверджують, що ТНК не є продуктом конкретної правової системи, оскільки ТНК не підконтрольні і не можуть якісно контролюватися будь-якою діючою правовою системою або їх спільними зусиллями. Іншими словами, ТНК знаходяться поза і над правом. Тим часом, як свідчить практика, діяльність ТНК може і повинна регулюва- тися в процесі взаємодії міжнародного та національного права.

В іншому випадку не зможуть бути забезпечені державні, загальнонаціональні інтереси. Як наслідок, все це не заперечує і необхідність значної автономії договорів, що укладаються ТНК, але в рамках загаль- ного правопорядку. Варто зазначити, що концепція міжнародної правосуб’єктності ТНК обговорювалася Комісією міжнародного права в ході кодифікації права договорів, але була відхилена. Незважаючи на те, що Комісія міжнародного права відхилила можливість визнати ТНК суб’єктом міжнародного права, сам факт постановки питання визнання ТНК суб’єктом міжнародного права, на порядок денний Комісії яскраво показує, що ТНК становляться важливими фігурами в міжнародному праві. Той факт, що ТНК не є суб’єктами міжнародного права, ні в якій мірі не означає заперечення їх ролі у світових відносинах, а також на- гальній необхідності регулювання їх діяльності, а особливо за допомогою міжнародного права. У розробці відповідних правових та інших між- народних норм беруть участь і компанії. Декларація тисячоліття ООН передбачає надання значних можливостей приватному сектору робити свій внесок в реалізацію цілей і програм ООН. З вищезазначеного випливає, що хоча ТНК не є суб’єктами міжнародного права у класичному розумінні, проте стрімкий розвиток таких компаній та глобалізаційні процеси, що мають місце у сучасному міжнародному співтоваристві ставлять питання про перегляд правового статусу ТНК, а також про те, щоб поставити ТНК в один ряд з державами, міжнародними міжурядо- вими організаціями, націями та народами, що борються за незалежність тощо, як традиційними суб’єктами міжнародного права [4].

Таким чином, діяльність ТНК, їх вплив на світову політику обумови- ли появу концепцій про визнання за ТНК міжнародної правосуб’єктності, що було предметом розгляду Комісією міжнародного права. Однак, на сьогодні не прийнято будь-яких універсальних правил та існуючі міжна- родні нормативні акти носять декларативний характер, оскільки не ви- стачає механізмів реалізації. За таких підстав доцільним буде вважати, що питання про визнання ТНК суб’єктом міжнародного права залишається відкритим та буде залишатися актуальним до того часу, доки не будуть введені необхідні механізми їхньої реалізації, прийняті необхідні міжна- родно-правові угоди, які стали б початковою стадією для розроблення концепції їхніх входжень до складу суб’єктів міжнародного права.

Проаналізувавши ряд наведених думок та гіпотез ми дійшли остаточного висновку.

По-перше, на даний момент існують всі необхідні підстави вважати транснаціональні корпорації саме організаціями, які спроможні сформу- вати обсяг міжнародних прав та юридичних обов’язків, з огляду укла- дення міжнародних угод.

По-друге, активно сприяти співробітництву на міжнародних ринках сировини та послуг, розробляти концепції вдосконалення товарно-гро- шових відносин, подолати торгівельні бар’єри т.п.

По-третє, кожний учасник міжнародного праву по факту заслуговує набуття статусу міжнародної правосуб’єктності, якщо його роль буде необхідним для подальшого існування міжнародного співтовариства. Якщо переважна більшість буде відстоювати здобуття даного статусу, наводити аргументи, доводити на доцільності надання повного обсягу вище згаданих прав та можливостей, то ТНК набудуть їх.

Список використаних джерел та літератури:

1. Лимонова Е. М. Транснаціональні корпорації: основні етапи розвитку та регулювання їхньої діяльності в умовах глобалізації / Е. М. Лимонова, К. С. Архіпова // Європейський вектор економічного розвитку. Економічні науки. – 2014. – No1. – С. 95.

2. БроунлиЯ.Международноеправо(вдвухкнигах).Книгапервая.–М.: Прогресс, 1977. – С. 118.

3. Богуславский М. М. Международное частное право. – М.: Юристъ, 2005. –С. 123.

4. Камінський І. І. Особливості міжнародної правосуб’єктності ТНК / І. І. Камінський // Міжнародні читання з міжнародного права пам’яті про- фесора П. Є. Казанського : матер. третьої міжнар. наук. конф. (м. Одеса, 2–3 листопада 2012 р.) / відп. за випуск М. І. Пашковський ; НУ «ОЮА». – Одеса : Фенікс, 2012. – С. 139.

5. Авдокушин Е. Ф. Международные экономические отношения: Учеб. пособие. – 4-е изд., пераб. и доп. – М.: ИВЦ «Маркетинг», 1999. – С. 180.

Колдашов Артур Олегович

Інституту підготовки кадрів для органів юстиції України НЮУ імені Ярослава Мудрого, студент 13 групи 1 курсу магістратури

ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ ДЕФІЦИТУ ДЕМОКРАТІЇ В ЄС

Європейський Союз дуже гостро стикнувся зі специфічною пробле- мою дефіциту демократії. Концепція «дефіциту демократії» використовується при констатації положення про те, що ЄС і його органи є недостатньо демократичними, недостатньою мірою враховують інтереси громадян.

Вперше термін «дефіцит демократії» вжив Д. Маркуанд наприкінці 1970-х років для того, щоб відзначити слабкість демократичних механізмів у функціонуванні Європейського Союзу. Згодом ця проблема актуа- лізовувалася в процесі підготовки Амстердамського, Ніццького, Лісабон- ського та інших договорів у контексті розширення повноважень Євро- пейського Парламенту.

На думку критиків, основними вадами демократії в Євросоюзі є:

– небезпека «тиранії більшості», оскільки утворені в ЄС інституції змушують держав-членів всупереч власним інтересам приймати волю євроінтеграторів з Брюсселю, які нав’язують свої закони;

– брак«демократичноїлегітимності»,оскількиконтрользаінститу- ціями ЄС з боку європейської громадськості – надзвичайно слабкий і неефективний;

– віддаленість організацій від окремих громадян, оскільки лише Європейський Парламент – обирається безпосередньо громадянами [2, с. 130].

Слід зазначити, що на даний час в ЄС відсутній документ, в якому були б закріплені єдині для всієї Європи принципи демократії. В науковій літературі щодо розуміння «дефіциту демократії» існують два під- ходи: інституціональний та соціокультурний.

В першому – наголошують на тому, що нестача демократії на рівні Європейського Союзу виникає через слабкі повноваження Європейського Парламенту. З федералістської точки зору, дефіцит демократії – дефіцит повноцінного парламенту, який проявляється в слабших повноваженнях Європарламенту порівняно з Радою та Єврокомісією і у відсут- ності його безпосереднього впливу на діяльність останньої. Згідно з Лісабонським договором, за процедурою спільного прийняття рішень приймають близько 95 % рішень, але залишаються сфери, в яких Парла- мент або позбавлений впливу взагалі, або його вплив фактично обмеж- ується лише правом вето.

В соціокультурному підході зазначають, що політична система, з інституційної точки зору, може відповідати всім формальним стандартам демократії, але зберігати при цьому дефіцит демократичної легітимнос- ті. Відбувається це тому, що демократичне управління залежить від рівня інтегрованості суспільства та відчуття політичної спільності серед громадян. Демократія в ЄС не може нормально функціонувати за умови відсутності політичної нації на європейському рівні. Зрозуміло, що в Європейському Союзі не може утворитися єдиний народ, але можна сказа- ти про перспективи формування «союзної нації», яка зможе забезпечити легітимне формування влади на загальноєвропейському рівні [1].

Першим кроком до вирішення цієї проблеми став прийнятий у 2007 р. Лісабонський договір, в якому введені певні новели щодо посилення та зміцнення демократії в ЄС. Основними з них є:

– посиленняроліЄвропарламенту,якийпрямообираєтьсягромадя- нами та наділений більш широкими повноваженнями;

– залучення національних парламентів до роботи ЄС, з метою реалізації принципу субсидіарності;

– гарантування прав людини та громадянських свобод (Хартія фундаментальних прав – юридично зобов’язуючий документ з однаковим правовим статусом з договорами ЄС);

– запровадження права на громадянську ініціативу

– щонайменше один мільйон громадян, які є громадянами значної кількості держав-членів, можуть запропонувати Єврокомісії в межах її повноважень пропозицію з питань, які, на їх думку, слід ухвалити Со- юзу на виконання Договорів [4].

– чітка категоризація повноважень, внаслідок чого відносини між державами-членами стануть більш зрозумілими; – можливість виходу держав-членів зі складу Союзу.

Таким чином, Лісабонський договір розширив повноваження Євро- парламенту, надав Хартії загальнообов’язкового характеру, зміцнив принцип верховенства права та передбачив можливість виходу держав із членства в ЄС, посиливши тим самим демократичність Європейського Союзу, але дефіцит демократії, тобто недостатня участь громадян у процесі здійснення політики Європейського Союзу, брак демократичної легітимності інститутів ЄС, а також посилення впливу та повноважень європейської бюрократії, як специфічну проблему ЄС, у повній мірі він не вирішив [3].

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. Байковський П. Б. Інституційна та соціоструктурна складова пробле- ми «дефіциту демократії» в ЄС. Вісник Львівського університету: Сер.: Міжнародні відносини. 04/2012. Вип. 30. С. 103–112.

2. Яковюк І. В. Правові основи європейської інтеграції та її вплив на державно-правовий розвиток України : дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.01; Х., 2014. 474 с.

3. Стрелков А. «Демократический дефицит» после Лиссабонского до- говора. URL: http://www.perspectivy. info/ oykumena/europe/demokraticheskij_ de cit_posle_lissabonskogo_ dogovora_2010-04-09.htm

4. Трагнюк О. Я. Деякі правові засоби подолання дефіциту демократії в Європейському Союзі (на прикладі інституту громадянської ініціативи в ЄС). Державне будівництво та місцеве самоврядування : зб. наук. пр. / НДІ держ. будівництва та місц. самоврядування. Х. : Право, 2011. Вип. 22. С. 86–95.

Науковий керівник: Шварцева М. І., кандидат юридичних наук, асистент кафедри Міжнародного права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого.