Андрущенко Ганна Юріївна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ФПК для Пенсійного фонду України, 3 курс, 1група

ПРОБЛЕМА ВІДМЕЖУВАННЯ ПОНЯТТЯ ЛІЦЕНЗІЇ, ЯК ДОЗВОЛУ НА ВИКОРИСТАННЯ ОБ’ЄКТА ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ ТА ІНШИХ ДОКУМЕНТІВ З ІДЕНТИЧНОЮ НАЗВОЮ

Проблема розмежування понять «ліцензія», як дозволу на використання права інтелектуальної власності та «ліцензія-дозвіл», яка видається компетентними державними органами на здійснення певного виду діяльності або певних операцій і є адміністративним актом державного регулювання підприємницької діяльності досить розповсюджена на сьогодні.
Актуальність цього питання полягає у існуючій необхідності правильного застосування положень чинного законодавства задля запобігання виникненню труднощів у правозастосовній діяльності.
Регулювання вищезазначених понять здійснюється різними нормативно-правовими актами. Аналіз законодавства дасть змогу провести чітке розмежування між поняттями, які вивчаються.
Так питання ліцензій на використання об’єктів права інтелектуальної власності регулюється положеннями чинного Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року (Далі – ЦК України), а саме главою 75 «Розпорядження майновими правами інтелектуальної власності». Питання ліцензій-дозволів, в свою чергу, закріплено вітчизняним законодавцем у Законі України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 року.
Згідно із положеннями статті 1108 ЦК України, особа, яка має виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності (ліцензіар), може надати іншій особі (ліцензіату) письмове повноваження, що надає їй право на використання цього об’єкта в певній обмеженій сфері (ліцензія на використання об’єкта права інтелектуальної власності). Ліцензія може бути оформлена як окремий документ або бути складовою частиною ліцензійного договору.
У той же час, стаття 1 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» закріплює поняття ліцензії, як документа державного зразка, який засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку у разі його встановлення Кабінетом Міністрів України за умови виконання ліцензійних умов. Ліцензування, в свою чергу, визначається, як видача, переоформлення та анулювання ліцензій, видача дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ та ліцензійних реєстрів, контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов, видача розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування
З вищенаведених положення бачимо, що на відміну від ліцензій-дозволів, що видаються компетентними державними органами, надання ліцензії на об’єкт інтелектуальної власності являє собою правочин, за яким передачу права здійснює особа, котра має виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності.
При цьому, задля уникнення виникнення непорозумінь, важливо окремо проаналізувати порядок надання примусової ліцензії на використання об’єкта права інтелектуальної власності. Так на відміну від загального правила, на сьогодні, існує порядок надання примусової ліцензії, який визначений законодавством і полягає в його реалізації двома шляхами: в адміністративному та судовому порядку. Адміністративний порядок застосовується, якщо цього вимагають суспільні інтереси та інтереси національної безпеки. У такому разі Кабінет Міністрів України (Далі – КМУ) має право на відчуження прав на використання винаходу (корисної моделі), промислового зразка чи топографії інтегральної мікросхеми будь-якій юридичній особі без згоди власника на умовах невиключної ліцензії. Таким чином, об’єкт промислової власності може використовуватись тільки в обсязі, визначеному рішенням КМУ, в якому також вказуються розмір компенсації, що сплачується власникові прав, порядок її сплати та орган, який здійснюватиме контроль за використанням об’єкта промислової власності. Як приклад актів, які передбачають таке право можна навести Постанову КМУ «Про затвердження Порядку видачі примусової ліцензії на використання сорту рослин» від 29 січня 2003 р. N 121, Постанову КМУ «Про затвердження Порядку надання Кабінетом Міністрів України дозволу на використання запатентованого винаходу (корисної моделі), що стосується лікарського засобу» від 4 грудня 2013 р. № 877 тощо.
Також аналізуючи положення вищенаведених актів, а саме статті 3 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» та статті 1109 ЦК України можемо зазначити, що сфера дії ліцензій-дозволів в якості адміністративних актів обмежується ринком країни, на території якої вони видані та регулюється виключно актом національного законодавства. В свою чергу, основні умови ліцензійних договорів, на відміну від зазначених вище адміністративних ліцензій-дозволів, визначаються не тільки національними законодавчими актами, але й ситуацією та умовами купівлі-продажу ліцензій-аналогів на світовому ринку ліцензій. При цьому за домовленістю сторін в ліцензійному договорі може зазначатися умова про територію, на яку поширюються надані права на використання об’єкта права інтелектуальної власності, а отже дія ліцензії може поширюватися і на території іноземних держав.
Отже, провівши ґрунтовний аналіз положень чинного законодавства можемо зробити висновок, що ліцензії на використання об’єктів права інтелектуальної власності та ліцензія-дозвіл, яка засвідчує право на провадження встановленого законом виду господарської діяльності є принципово різними правовими явищами. Маючи особливе значення завдяки наявності певних особливостей, а отже і відрізняючись за рядом суттєвих ознак, вони регулюють різні сфери суспільних відносин. Як наслідок, ототожнення цих понять на практиці є категорично не прийнятним.
Науковий керівник: Мороз М.В.
Березюк Наталія Ігорівна,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОП, 2 курс, 15 група

ДО ПИТАННЯ ВИЗНАЧЕННЯ ТЕРМІНУ « МОЛОДИЙ СПЕЦІАЛІСТ»

Україна як суверенна, незалежна, демократична держава перебуває сьогодні на новому та досить складному етапі свого розвитку. Забезпечення державою повної зайнятості поступилися місцем вільній зайнятості та безробіттю. Найбільш уразливою та соціально не захищеною категорією населення є молодь. Через відсутність достатнього практичного досвіду, правових та професійних знань, а часто і моральної непідготовленості до конкуренції на ринку праці, реалізувати своє право на працю молодим громадянам сьогодні складно. А яке ж правове регулювання поняття «молодий спеціаліст»? На сьогодні в законодавстві немає чіткого визначення терміну , проте існують визначення, що непрямо вказують на його ознаки. А саме:
Відповідно до ч.2 ст. 197 КЗпП України, молодим спеціалістам – випускникам державних навчальних закладів, потреба яких раніше була заявлена підприємствами, установами, організаціями, надається робота за фахом на період не менше трьох років у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;
Згідно з п. 2 Порядку працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснюється за державним замовленням, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року № 92, випускники вищих навчальних закладів, яким присвоєно кваліфікацію фахівця з вищою освітою різних освітньо-кваліфікаційних рівнів і які працевлаштовані на підставі направлення на роботу, вважаються молодими фахівцями протягом трьох років з моменту укладення ними трудового договору із замовником (далі Порядку);
Додержуючись ч. 12 ст. 7 Закону України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» від 5 лютого 1993 року № 2998, держава гарантує надання роботи за фахом на період не менше трьох років молодим спеціалістам – випускникам державних професійно-технічних та вищих навчальних закладів, потреба в яких була визначена державним замовленням;
Згідно з ч. 4 п. 1 ст. 14 Закону України «Про зайнятість населення» від 05 липня 2012року, категорії громадян, що мають додаткові гарантії у сприянні працевлаштуванню…молодь, яка закінчила або припинила навчання у загальноосвітніх, професійно-технічних і вищих навчальних закладах і яка вперше приймається на роботу;
Відповідно до п. 4 Положення про сприяння в працевлаштуванні випускників державних вищих навчальних і професійних навчально-виховних закладів України, затвердженого наказом Міністерства освіти України від 23 березня 1994 року № 79, держава гарантує надання роботи за фахом на період не менше трьох років тим молодим спеціалістам – випускникам державних вищих навчальних закладів та професійно-технічних училищ, потреба в яких раніше була заявлена підприємствами, установами, організаціями (далі Положення);
Як вказано у п. 6 Положення, випускник вищого навчального закладу, якому присвоєно кваліфікацію спеціаліста з вищою освітою певного професійного спрямування або спеціальності і який працевлаштований на підставі посвідчення про направлення на роботу, вважається молодим спеціалістом протягом трьох років з моменту укладення з ним трудового договору з замовником. Випускник професійного навчально-виховного закладу, якому присвоєно робітничу професію певної кваліфікації і який працевлаштований на підставі посвідчення про направлення на роботу, вважається молодим спеціалістом протягом двох років з моменту укладення ним трудового договору із замовником.
Вище зазначені поняття, дають можливість вважати молодим спеціалістом випускника вищого навчального закладучи професійного навчально-виховного закладу України, працевлаштованого на підставі направлення на роботу відповідного навчального закладу, якщо потреба у спеціалістові була раніше заявлена підприємством.
Випускники – студенти вищого навчального закладу, учні професійного навчально-виховною закладу, які закінчили повний курс відповідного навчання.
Варто зазначити, що молоді спеціалісти мають право на:
 усі види соціального захисту, передбачені колективним договором підприємства (з дня укладення трудового договору);
 працевлаштування відповідно до посвідчення про направлення на роботу (направлення на роботу) на посади (за професіями), обумовлені в цільових договорах (угодах), а також на отримання відповідних компенсацій, визначених законодавством;
 звільнення за власним бажанням за наявності поважних причин, передбачених ст. 38 КЗпП України (звичайно, якщо вони підкріплені відповідними документами), а також у разі хвороби або інвалідності, які перешкоджають виконанню роботи за трудовим договором, порушення роботодавцем колективного або трудового договору;
 також при звільненні у зв’язку з порушенням роботодавцем колективного чи трудового договору молодому спеціалістові виплачується вихідна допомога у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку.
Гарантії діяльності (передбачені пунктом 24, пунктами 31–33Порядку):
 Випускникам, які закінчили вищі навчальні заклади з відзнакою, за рішенням замовника може встановлюватися вища заробітна плата в межах схеми посадових окладів;
 Випускники, які отримали направлення на роботу до іншої місцевості, а також члени їхніх сімей забезпечуються житлом згідно із законодавством;
 Випускники, яких не було забезпечено житлом згідно з угодою і які продовжують працювати за призначенням після визначеного терміну, мають право на позачергове отримання житла незалежно від терміну роботи за цим призначенням. При цьому за ними зберігається житло за попереднім місцем проживання;
 Молодим фахівцям, які отримали направлення на роботу після закінчення вищого навчального закладу, надається відпустка тривалістю 30 календарних днів. За час відпустки молодим фахівцям виплачується допомога у розмірі академічної або соціальної стипендії, що вони отримували в останній місяць навчання у вищому навчальному закладі (крім додаткової соціальної стипендії, що виплачується особам, які постраждали від Чорнобильської катастрофи), за рахунок замовника. Після укладення трудового договору на молодих фахівців поширюються усі види соціального захисту, передбачені колективним договором підприємства, установи, організації.
Додаткові гарантії також передбачені статтею 196 КЗпП, в якій йдеться про те, що для працевлаштування молоді, яка закінчила або припинила навчання у загальноосвітніх, професійно-технічних і вищих навчальних закладах і вперше приймається на роботу можуть, як виняток, прийматися на роботу підприємством, установою чи організацією, де встановлюється квота відповідно до Закону України “Про зайнятість населення”.
Якщо порівнювати визначення поняття « молодий спеціаліст» з кодексами держав-сусідів, можна сказати наступне:
В Білорусії молодими фахівцями (молодими робітниками) визнаються випускники, які отримали професійно-технічне, середнє спеціальне або вищу освіту першого і другого ступеня в денній формі отримання освіти за рахунок коштів республіканського і (або) місцевих бюджетів, спрямовані на роботу за розподілом.
У чинному федеральному законодавстві (Трудовий кодекс РФ, федеральні закони, прийняті з питань регулювання трудових відносин) не міститься поняття «молодий спеціаліст».
Однак поняття «молодий спеціаліст», «молодий працівник» використовується в різних нормативних правових актах, що регулюють трудові та інші безпосередньо з ними пов’язані відносини за участю молодих фахівців. Дані поняття можна зустріти і в назвах правових актів та по тексту.
При цьому єдині критерії, що дозволяють віднести конкретну категорію працівників до молодих фахівців, досі не вироблені.
У Трудовому кодексі Російської Федерації (ст. 70) використовується термін «Особа, яка закінчила навчальний заклад початкової, середньої та вищої професійної освіти, що має державну акредитацію, і вперше надходить на роботу за отриманою спеціальністю протягом одного року з дня закінчення освітньої установи».
Узагальнюючи сказане, можна дійти висновку, що конкретного поняття «молодий спеціаліст» не існує на даний момент в Україні і це проблема не тільки наша, але й сусідніх країн пострадянського простору, які перейняли «в спадок» кодекси республік.. Хоч можна говорити і про гарантії, які надаються їм зараз, але по факту, випускник- це особа, яка лише отримавши «щасливий білет» може використати свій диплом по прямому призначенню. Точне визначення «молодий спеціаліст» повинно сприяти правильному правозастосуванню.

Науковий керівник: к.ю.н., доц. Середа О. Г.

 
Бірюков Максим Сергійович
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОП, 3 курс, 6 група

ДЕЯКІ ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ У СФЕРІ ОХОРОНИ ЗЕМЕЛЬНИХ РЕСУРСІВ

Особливістю земельних ресурсів України є їхня потенційно висока родючість. За різними оцінками, України володіє від 8 до 15 % світових запасів чорноземів Територія нашої країни складає 60,3 млн. гектарів, зокрема рілля – 32,8 млн. гектарів. Розораність сільськогосподарського земельного фонду нашої країни є найвищою у світі і становить 72 %, а в деяких областях 88 %
Розвиток різних форм власності та господарювання на землі без суворого і надійного державного екологічного та митного контролю за ввезенням небезпечних відходів, брак відповідної законодавчої бази призводять до споживчого ставлення до земель сільськогосподарського призначення. Використання у великій кількості мінеральних добрив, пестицидів та інших хімічних препаратів разом з промисловим і радіаційним забрудненням може ще більше ускладнити екологічну ситуацію в Україні.
Негативний вплив виробничих підприємств на землі сільськогосподарського призначення нерідко мають незворотні наслідки. Як зазначає Шемшученко Ю. С. У монографії «Правовая охрана окружающей среды в области промышленного производства», в умовах науково-технічного прогресу на формування якості довкілля значно впливають фактори антропогенного характеру і передусім підприємства різних галузей промислового виробництва. Враховуючи великий ступінь потенційно можливого негативного впливу підприємства на землі сільськогосподарського призначення, актуального характеру набувають питання законодавчого закріплення запровадження інноваційних технологій маловідходного чи безвідходного виробництва.
Згідно з загальними положеннями Закону України «Про основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року»: «Стан земельних ресурсів України близький до критичного. За період проведення земельної реформи значна кількість проблем у сфері земельних відносин не лише не розв’язана, а й загострилася» та визначається причини цих проблем: проблеми у сфері охорони земель значною мірою зумовлені незавершеністю процесу інвентаризації і автоматизації системи ведення державного земельного кадастру, недосконалістю землевпорядної документації та недостатністю нормативно-правового забезпечення, проведення освітньої та просвітницької роботи, низькою інституціональною спроможністю відповідних органів виконавчої влади.
Тобто, ми маємо нормативно визначені недоліки охорони земель, завдяки чому з’являється можливість визначити вектор руху щодо їх вирішення.
Це питання висвітлювались у праці Мунтян В.Л. та Чмут С.В. «Деякі актуальні проблеми правової охорони земель сільськогосподарського призначення в умовах емельної реформи в Україні».Вони вважають, що вирішенню цих проблем може сприяти: 1) Чітке закріплення в законодавстві переліку обов’язків суб’єктів господарювання на землі відносно раціонального використання і охорони земель; 2) Підготовка достатньої кількості фахівців у сфері сільського господарства і охорони земель. Широка роз’яснювальна та просвітня робота у сфері охорони земель; 3) Поліпшення профілактичної роботи для попередження порушень земельного законодавства, інформування населення про діяльність органів, що здійснюють державний контроль за використанням та охороною земель; 4) Забезпечення надійного судового захисту прав власників земельних ділянок та землекористувачів; 5) Встановлення заборони на надання земельних часток (паїв) в оренду до моменту їх виділення в натурі (на місцевості), яке повинно здійснюватися за рахунок осіб, які мають намір отримати земельну ділянку в оренду.
Балюк С. А. у статті «Стан ґрунтів україни та шляхи підвищення їх родючості в умовах оптимізації земельних ресурсів України» вважає, що вирішення проблеми охорони ґрунтів можливо завдяки законодавчому, нормативно-правовому, нормативно-методичному, інформаційному, технологічному, науковому, кадровому, фінансовому забезпеченню та використанням міжнародного досвіду.
На думку Гетьмана А. П., викладеною у монографії «Правове регулювання екологічних, аграрних та земельних відносин в Україні: сучасний стан і напрями вдосконалення» – вдосконалення земельного законодавства має виходити з таких найважливіших принципових положень: 1) чинне законодавство має всіляко сприяти найбільш повному і раціональному використанню громадянами України земель сільсько-господарського призначення для виробництва аграрної продукції; 2) великі механізовані сільськогосподарські підприємства, звичайно, є лідерами аграрного виробництва, особливо у зерновому господарстві і вирощуванні технічних культур, тому таким підприємствам необхідно надавати перевагу, однак не протипоставляти їм інші форми сільськогосподарського виробництва, у тому числі підсобного, які є досить перспективними і тому потребують державної підтримки.
Отже, вирішення правових проблем у сфері охорони земельних ресурсів є невід’ємною складовою та одним із пріоритетних напрямів державної політики у здійсненні соціально-економічних перетворень, формуванні умов сталого розвитку країни. Одним з найважливіших засобів реалізації державної політики у цій сфері є створення нормативно-правової бази, що має відповідати потребам сьогодення щодо регулювання охорони і раціонального використання земель та була покликана забезпечити ефективний контроль з боку суспільства за станом використання та охорони земельних ресурсів країни.

Науковий керівник: к.ю.н. доц. Шеховцов В. В.
 
Бондар Вікторія Олександрівна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ФПК для Державної пенітенціарної служби України, 2 курс 20 група

ДЕЯКІ ПРОПОЗИЦІЇ ДО ПРОЕКТУ ТРУДОВОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 5 лютого 2015 року № 151-VIII «Про порядок денний другої сесії Верховної Ради України восьмого скликання» проект Трудового кодексу України № 1658, внесений народним депутатом України М. Папієвим, включено до питань, які доручається підготувати і доопрацювати для розгляду на сесії.
В цілому, цей законопроект може мати подальше життя, однак я вважаю, що деякі статті потребують доопрацювання.
Так, згідно зі статтею 67 Проекту Трудового кодексу України (далі – Проект ТК України) умови трудового договору можуть змінюватися внаслідок переміщення або переведення на іншу роботу. На мою думку, до таких змін необхідно додати зміну істотних умов праці, адже в процесі укладення трудового договору сторони досягають домовленості не лише щодо обов’язкових умов трудового договору (місце роботи, трудова функція, час початку роботи), а й інших істотних умов праці. Зміна таких умов трудового договору з ініціативи роботодавця повинна, за загальним правилом, погоджуватися з працівником. Однак з метою забезпечення свободи підприємництва слід надати право роботодавцю, як організатору процесу праці, у виняткових випадках змінювати істотні умови праці працівників в односторонньому порядку, але з дотриманням певних гарантій для трудящих.
Також варто проаналізувати частину 1 статті 92 і статтю 87 Проекту ТК України. На мій погляд, між ними виникла колізія. Так, у частині 1 статті 92 зазначено, що працівник, з яким трудові відносини припинено з підстав, передбачених статтею 87 цього Кодексу, протягом одного року має право на поворотне прийняття на роботу, якщо роботодавець має намір прийняти на роботу працівника відповідно професії (кваліфікації). А стаття 87 передбачає, що за наявності умов економічного, технологічного, структурного, організаційного характеру (ліквідація, злиття, поділ, перетворення, перепрофілювання, зміни в організації виробництва та праці, скорочення чисельності або штату працівників) трудовий договір може бути розірваний у зв’язку із скороченням. Таким чином, можна стверджувати, що у разі, коли роботодавець звільняє працівника за скороченням штату або з інших підстав, прямо визначених у цій нормі, дане підприємство, установа чи організація вже не потребує послуг даного працівника. Однак працівник наділяється правом повернення протягом одного року на попереднє місце роботи, але навіщо? Якщо раніше його уже звільнено з цієї роботи, я не думаю, що протягом року підприємству, установі чи організації потрібен знову працівник відповідної кваліфікації.
У зв’язку з викладеним, з метою найефективнішої реалізації громадянами своїх соціально-трудових прав і забезпечення господарської діяльності роботодавців, вважаю за необхідне доопрацювати зазначені вище статті Проекту ТК України.

Науковий керівник: к. ю. н., доц. Юшко А. М.

Бородавка Ольга Вікторівна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ФПК для Пенсійного фонду України, 3 курс, 3 група

НОВЕЛА КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ – МОНІТОРИНГ БАНКІВСЬКИХ РАХУНКІВ

Необхідною умовою нормального функціонування комерційних банків є збереження банківської таємниці. Так, у більшості нормативно – правових актів закріплено загальне правило про те, що банк гарантує таємницю банківського рахунку, операцій за таким рахунком і відомостей про клієнта. При цьому, відомості про операції та рахунки можуть бути надані тільки самим клієнтам або їхнім представникам. Іншим особам, у тому числі відповідним органам державної влади, їхнім посадовим і службовим особам такі відомості можуть бути надані виключно у випадках та в порядку, встановлених ЗУ «Про банки і банківську діяльність».
У зв’язку з цим, слід звернутися до ст. 62 ЗУ «Про банки і банківську діяльність», в якій зазначено, що інформація щодо юридичних та фізичних осіб, яка містить банківську таємницю, розкривається банками, зокрема, органам прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Національному антикорупційному бюро України, Антимонопольного комітету України – на їх письмову вимогу стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи –суб’єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу.
Однак нещодавно до Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) було внесено доповнення стосовно появи такої нової негласної слідчої (розшукової) дії як «Моніторинг банківських рахунків» (ст. 269-1 КПК). Виходячи з букви закону, за наявності обґрунтованої підозри, що особа здійснює злочинні дії з використанням банківського рахунку, або з метою розшуку чи ідентифікації майна, що підлягає конфіскації або спеціальній конфіскації, у кримінальних провадженнях, віднесених до підслідності Національного антикорупційного бюро України, прокурор може звернутися до слідчого судді в порядку, передбаченому статтями 246, 248, 249 КПК, для винесення ухвали про моніторинг банківських рахунків. Згідно з ухвалою банк зобов’язаний надавати Національному антикорупційному бюро України в поточному режимі інформацію про операції, що здійснюються на одному або декількох банківських рахунках.
Слідчий суддя в ухвалі про моніторинг банківських рахунків повідомляє керівника банківської установи про обов’язок нерозголошення інформації про проведення цієї слідчої дії і про відповідну кримінальну відповідальність. На підставі ухвали слідчого судді керівник банківської установи зобов’язаний письмово попередити усіх її працівників, залучених до моніторингу банківських рахунків, про обов’язок нерозголошення інформації про проведення цієї слідчої дії і про відповідну кримінальну відповідальність. При цьому інформація про операції, що здійснюються на банківських рахунках, повинна доводитися до відома Національного антикорупційного бюро України до виконання відповідної операції, а у разі неможливості – негайно після її виконання.
Вбачається, що при доповненні чинного КПК досліджуваною статтею законодавець не звернув уваги на вже існуюче правило розкриття банківської таємниці і цим самим створив колізію в законодавстві. Остання полягає в тому, що відповідно до КПК таємниця може розкриватися банками лише за ухвалою слідчого судді, а ЗУ «Про банки і банківську діяльність» вказує на письмову вимогу органів, які зазначено в окресленому вище переліку. Крім того, КПК називає лише одного суб’єкта, який може звернутися до слідчого судді – це прокурор Національного антикорупційного бюро України. Таке законодавче регулювання створює певні проблеми при застосуванні норм в слідчій і судовій практиці. Вважаємо, що існуючу колізію можна усунути наступними способами: 1) скасування одного/або кількох діючих колізійних законодавчих актів; 2) внесення відповідних змін і доповнень у чинні нормативно-правові акти; 3) прийняття нових норм/чи нормативно -правових актів; 4) визнання Конституційним судом України окремих положень/всього нормативного акта таким, що не відповідає акту вищої юридичної сили.
На нашу думку, норма, яка закріплена в КПК, більш детально описує процедуру розкриття банківської таємниці. Так, слідчий суддя виносить ухвалу на проведення даної процесуальної дії, якщо прокурор доведе наявність достатніх підстав вважати, що вчинено злочин відповідної тяжкості, а під час проведення цієї негласної слідчої (розшукової) дії можуть бути отримані докази, які самостійно або в сукупності з іншими доказами можуть мати суттєве значення для з’ясування обставин злочину, і цим забезпечує дотримання у провадженні прав, свобод та законних інтересів осіб від свавільного втручання в конфіденційну інформацію про них. Розголошення ж може завдати майнової чи моральної шкоди клієнту банку.
Таким чином, встановлення правових основ та закріплення дієвих механізмів охорони банківської таємниці є важливим елементом правового забезпечення підприємницької діяльності у будь – якій країні. Всі структури державної влади, фізичні та юридичні особи, які при виконанні своїх обов’язків, визначених законом, мали доступ до інформації, що містила банківську таємницю, зобов’язані зберігати, не розголошувати і не використовувати її на свою користь чи на користь третіх осіб.

Науковий керівник: Давиденко С.В.

Бородавка Ольга Вікторівна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ФПК для Пенсійного фонду України, 3 курс, 3 група

НАРУГА НАД МОГИЛОЮ, ЯК ЗЛОЧИН ЩО ПОСЯГАЄ НА ОСНОВНІ МОРАЛЬНІ ПРИНЦИПИ І ЦІННОСТІ У СФЕРІ ДУХОВНОГО ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА

В останні десятиліття суспільство в Україні, та в цілому і в світі масово нехтує світоглядними моральними принципам. Аналіз статистичної звітності про стан злочинності на території України свідчить про різке зростання кількості таких суспільно небезпечних діянь і високу їх латентність. Суспільна небезпека злочину полягає в завданні моральної шкоди, насамперед близьким померлих, порушенні громадського спокою, може викликати міжетнічні та міжконфесійні конфлікти, негативно впливає на виховання молоді. І це свідчить про необхідність захисту суспільної моралі в сфері шанобливого ставлення до померлих та місць їх поховання від злочинних посягань .
Питання розслідування наруги над могилою вітчизняними науковцями розглядалися лише на рівні статей та доповідей на конференціях. Водночас на практиці виникає потреба в науково обґрунтованих методичних рекомендаціях, щодо розслідування такого виду злочинів проти громадського порядку та моральності, як наруга над могилою.
Відповідно до диспозиції ст. 297 КК України надруга над помилою – це наруга над могилою, іншим місцем поховання, над тілом (останками, прахом) померлого або над урною з прахом померлого, а також незаконне заволодіння тілом (останками, прахом) померлого, урною з прахом померлого, предметами, що знаходяться на (в) могилі, в іншому місці поховання, на тілі (останках, прахові) померлого . Об’єктивну сторону наруги над могилою складають образливі для пам’яті померлих дії: розривання могили, знищення, зруйнування чи осквернення могили, квітника при могилі, пам’ятника, огорожі, та викрадення предметів, що знаходяться в місці поховання або на трупі.
Наруга над могилою або іншим місцем поховання, виходячи з вище наведеного, – це активні дії щодо їх осквернення (руйнування, розривання, знищення або пошкодження надмогильних споруд, елементів благоустрою могил, нанесення цинічних й зневажливих написів тощо). Такого типу злочинні діяння мають широкий суспільний резонанс та тісно пов’язані з національно – культурними та релігійними традиціями громадян .
До елементів криміналістичної характеристики наруги над могилою належать: предмет злочинного посягання, спосіб вчинення злочину, обстановка вчинення злочину, типова слідова картина злочину, особа злочинця, особа потерпілого, предмет злочинного посягання.
Розуміння сутності зазначених понять є важливою умовою правильного застосування кримінального закону в кожному випадку розслідування злочинної діяльності. Так, під тілом померлого (останками) розуміється посмертний анатомічний комплекс органів і тканин людини, у тому числі й кісткової, що має особливий порядок етично-правового регулювання. Місце поховання – це кладовище, крематорій, колумбарій або інша будівля чи споруда, призначена для організації поховання померлих. Більш конкретизованим місцем поховання є могила, тобто місце на кладовищі, у крематорії, колумбарії або в іншій будівлі чи споруді, призначене для організації поховання померлих, де похована труна з тілом померлого чи урна з прахом. При нарузі над могилою злочинному впливу піддаються пам’ятні споруди, що встановлюються на могилах та увіковічюють пам’ять про померлих, тобто надмогильні споруди.
Шляхами попередження вчинення даного злочину є індивідуально-профілактична робота з особами, схильними до вчинення злочинів, передбачених ст. 297 КК, корисливих злочинів та хуліганств. Необхідність покращення взаємодії ОВС з населенням дозволить своєчасно виявляти факти вчинення наруг над могилами, притому, що своєчасність є однією з основних умов швидкого розкриття злочинів цієї категорії та виявлення осіб, схильних до їх вчинення, а активізація роботи органів місцевого самоврядування, щодо впорядкування, благоустрою і охорони місць поховання та місць перебування тіл померлих також сприятиме зниженню рівня злочинності у цій сфері.

Науковий керівник: Володіна О.О.

Борох Юлія Олександрівна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ІПСК для МВС України, 3 курс, 4 група

ЩОДО ПРОБЛЕМ ЧЕРВОНОЇ КНИГИ УКРАЇНИ

Серед численних проблем охорони природи особливе місце належить збереженню та раціональному використанню диких тварин, найменш захищених від людської діяльності. Необхідність охорони тварин і рослин поряд з охороною атмосфери, земель, надр і вод відображена у багатьох документах міжнародного співробітництва: Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни та флори, які перебувають під загрозою зникнення (1973), Всесвітній стратегії охорони природи (1978), Червоній книзі Міжнародного Союзу охорони природи та природних ресурсів (МСОП), Європейському Червоному списку тварин, що знаходяться під загрозою зникнення у світовому масштабі (1991), у Червоних книгах окремих країн.
В Україні також існує ряд охоронних заходів, щодо збереження флори і фауни України, зокрема, головним нормативно-правовим актом у цій сфері виступає Положення про Червону книгу України, яке затверджено Постановою Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 р. Воно містить узагальнені відомості про сучасний стан тварин і рослин України, які перебувають під загрозою зникнення, і заходи щодо їх збереження та науково обґрунтованого відтворення. До Червоної книги заносяться види, які постійно або тимчасово перебувають чи зростають у природних умовах на території України, в межах її територіальних вод, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, і знаходяться під загрозою зникнення. Крім того, для охорони тваринного світу України, Верховною Радою України було ратифіковано ряд міжнародних договорів, зокрема в галузі збереження дикої фауни.
Потрібно також відмітити, що міністерство екології та природних ресурсів України постійно розробляє державні (загальнодержавні, цільові) та регіональні природоохоронні програми, спрямовані на збереження флори і фауни України. Так, наприклад, ДУОНПС в Закарпатській області було затверджено регіональну програму «перспективного розвитку природно-заповідної справи та екологічної мережі в Закарпатській області на 2006-2020 роки» від 12.01.2006 № 695.
Але, незважаючи на наявні природоохоронні заходи щодо збереження тварин і рослин, занесених до Червоної книги України, з кожним роком назавжди зникає низка представників флори і фауни. Так, чисельність занесених до Червоної книги ведмедів, за останні 10 років, скоротилася в 2 рази, а зубрів — у 3,2 рази. Взагалі ж 15 років браконьєри вбили близько 1 тис. червонокнижних зубрів, але кримінальних справ за цей період було порушено всього три.
Наразі, в Україні щороку фіксується до 15 млн випадків браконьєрства але затримується приблизно 150 тис. браконьєрів. Отже фактичне розкривання випадків браконьєрства становить всього близько 1%.
Ще однією з проблем Червоної книги України є необов’язковість надання статусу природно-заповідного фонду ділянкам поширення видів рослинного і тваринного світу, занесених до ЧКУ. Чинне природоохоронне законодавство , а саме Закон України «Про Червону книгу України», ЗУ «Про Природно-заповідний фонд України» регламентує пріоритетність створення об’єктів природно-заповідного фонду в місцях поширення видів, які занесені до Червоної книги України, проте це положення має рекомендаційний характер і не є обов’язковим. Сама ж процедура створення природно-заповідного фонду не передбачає примусовості заповідання територій перебування (зростання) або шляхів міграції об’єктів Червоної книги України, у зв’язку з чим створення майбутнього об’єкту природно-заповідного фонду залежить переважно від особистої волі та свідомості землекористувача, на території якого знаходяться певні види Червоної книги України, чи відповідного органу державної влади, який уповноважений приймати рішення про створення об’єкта природно-заповідного фонду. Механізми економічного та інших форм стимулювання землекористувачів не відпрацьовані і не діють.
До того ж, об’єкти природно-заповідного фонду нерідко не відповідають потребам охорони зональної рослинності та місцевих раритетних видів. Так, більшість природно-заповідних фондів степової зони України включає штучні лісонасадження і садово-паркові утворення, замість цілинних степових ділянок. Крім того, відсутні будь-які служби охорони в природно-заповідних фондах місцевого значення.
Також, проблемою є відсутність інвентаризації місць поширення видів Червоної книги України. Так, поки що не існує повного узагальнення відомостей про поширення видів Червоної книги України та механізму перевірки таких даних на предмет достовірності та правильності визначення та часової (у т.ч. сезонної) об’єктивності не існує. Вирішенням цієї проблеми може бути інтеграція профільних ресурсних та тематичних кадастрів до Державного земельного кадастру, що дозволить чітко ідентифікувати земельні ділянки, про які йдеться у кадастрах, та достовірно виявляти їхніх землекористувачів.

Науковий керівник: к. ю. н., доц. Донець О.В.

Булигіна Катерина Володимирівна
Національний юридичний інститут імені Ярослава Мудрого
ІПКОЮ, 3 курс 18 група

ОКРЕМІ ПИТАННЯ ЩОДО НОРМАТИВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПОРЯДКУ ДОПИТУ ПІДОЗРЮВАНОГО У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

Підозрюваним, відповідно до ч. 1 ст. 42 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) є особа, якій у порядку, передбаченому статтями 276-279 цього Кодексу, повідомлено про підозру, особа, яка затримана за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, або особа, щодо якої складено повідомлення про підозру, однак його не вручено їй внаслідок невстановлення місцезнаходження особи, проте вжито заходів для вручення у спосіб, передбачений цим Кодексом для вручення повідомлень. Підозрюваного віднесено до сторони захисту, він наділений комплексом прав і обов`язків (які становлять його правовий статус), серед яких є право давати пояснення, показання з приводу підозри, обвинувачення чи в будь-який момент відмовитися їх давати (ч. 5 ст. 42 КПК). Реалізація підозрюваним процесуальних прав під час допиту, можливість відмовитися відповідати на запитання має своє особливе значення для здійснення ним захисту у ході проведення досудового розслідування.
Нагадаємо, що показання – відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним віднесено ч. 2 ст. 84 КПК до джерел доказів, а допит – передбачена кримінальним процесуальним законом слідча дія, яка полягає в одержанні слідчим, прокурором від свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, експерта показань про обставини, що мають значення для кримінального провадження. Виходячи з наведеного, показання підозрюваного, як сторони захисту, є джерелом доказів, які одержуються від підозрюваного під час допиту, що є слідчою дією. Допит підозрюваного фіксується у відповідному протоколі, як і інші слідчі дії.
Звертає на себе увагу та обставина, що чинний КПК не містить спеціальної окремої норми, яка нормативно закріплює процесуальний порядок допиту підозрюваного (на відміну від допиту свідка, потерпілого у ст. 225 КПК). Окрема норма КПК щодо допиту такої центральної фігури кримінального провадження, як підозрюваний, повинна відображати роз`яснення процесуальних прав, наявність права не відповідати на запитання з приводу тих обставин, щодо надання яких є пряма заборона у законі, також відповідно до права, закріпленого у ст. 63 Конституції України, відношення підозрюваного до підозри, можливість застосування технічних засобів фіксування допиту та ін. Допит підозрюваного безумовно має свої особливості. Важливішою особливістю є те, що предмет і тактика даної слідчої дії визначаються обсягом інформації, покладеної в основу затримки зазначеної особи, а також особливостей ситуації, яка склалася під час і після його затримання. Хотілося би зауважити, що підозрюваний не несе кримінальної відповідальності за відмову від показань і за дачу завідомо неправдивих показань. Можливим є факт самообмови. В цьому випадку слідчому необхідно виявити максимум об’єктивності.
Також, в нормах КПК не зазначені самі реалії проведення допиту підозрюваного. Немає жодного слова стосовно психологічної обстановки, яка панує в кімнаті для допиту. Теорія кримінального процесу справедливо визнає, що психологічний аспект грає чи не найголовнішу роль у цій справі. Не можна залишати поза увагою факт, що ця слідча дія належить до числа тих, тактика яких має яскраво виражений етичний аспект. Методи і прийоми проведення допиту повинні відповідати не лише вимогам кримінального процесуального закону, а й етичним нормам.

Науковий керівник: к. ю. н. , ас. Корчева. Т. В.

Васильєва Вікторія Андріївна
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОП, 2 курс, 20 група

ЩОДО ПИТАННЯ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ

Згідно з чинним Кодексом України про адміністративні правопорушення України суб’єктами адміністративної відповідальності є лише фізичні особи. Проте, нормативні акти податкового, митного, антимонопольного законодавства, на відміну від норм КУпАП, передбачають притягнення до відповідальності не лише фізичних, а й юридичних осіб, що зумовлюється розвитком підприємництва та становленням ринкової економіки.
Розглядаючи роль і місце відповідальності юридичної особи у інших галузях права варто прийти до висновку, що, здебільшого, юридичній особі відводиться місце окремого суб’єкта, який виступає об’єднанням осіб та (або) майна, що створює можливості для притягнення до відповідальності такого суб’єкта у цивільному праві, проте створює певні проблеми у адміністративному, де на законодавчому рівні встановлюється відповідальність лише фізичних осіб, на чому і будується сучасний інститут адміністративного права.
Звертаючись до необхідності включення до КУпАП розділу, який буде відповідати вимогам сучасності, варто звернути увагу не то, що основна підстава адміністративної відповідальності юридичних осіб – проступок. Склад проступку, скоєного юридичною особою, має ряд особливостей. Вони пов’язані переважно з суб’єктом та суб’єктивною стороною правопорушення.
Загальним суб’єктом правопорушення у даному випадку є юридична особа, тобто така, яка пройшла процедуру державної реєстрації в порядку встановленому для цього виду юридичних осіб і включена до єдиного державного реєстру.
Існує і спеціальний суб’єкт – юридична особа, яка крім загальних має спеціальні, додаткові ознаки, як фактичні, так і нормативні.
Щодо суб’єктивної сторони проступку, юридична особа є об’єднанням фізичних осіб, що дозволяє прийти до умовиводу, що під час розгляду справ про притягнення юридичної особи до адміністративної відповідальності інтереси юридичної особи не можуть відстоювати одночасно усі члени об’єднання. Важливим є розуміння необхідності обрання представника, який буде виступати від імені юридичної особи, на чому наголошує у своїй роботі Русецький А. А.
Проте, важливим є питання провини юридичної особи в адміністративній відповідальності, адже організація як суб’єкт відповідальності позбавляється можливості щось передбачати. У даній ситуації вина пов’язана не із суспільною шкідливістю провини і усвідомлення юридичною особою цієї небезпеки, а з протиправністю діяння, адже дефініція «юридична особа» є умовною, «фіктивною», як стверджує к. ю. н. Слубський І. Й. Вина має визначатись за переважаючою волею, під якою слід розуміти волю адміністрації та інших осіб, які мають право давати вказівки в межах юридичної особи та її підрозділів.
Доцільним є погодження із думкою Жильцова О. Л., що відповідальність юридичної особи є «субституціональною відповідальністю, що переломлюється через провину фізичних осіб, які формують процес волевиявлення у організації». Припустимим є застосування уточнення до поняття юридичної особи і закріплення у адміністративному праві відповідальності фізичних осіб, які є учасниками юридичної особи. Тоді немає потреби у існуванні інституту представництва юридичної особи у адміністративне законодавство, адже кожен учасник юридичної особи в залежності від його ролі і виконуваних ним функцій буде нести адміністративну відповідальність кожний окремо. Є можливість утворити диференціацію у ступені та рівні відповідальності учасників юридичної особи в залежності від типу юридичної особи та від функцій, які виконуються учасником при участі у діяльності юридичної особи.
Законодавство про адміністративну відповідальність юридичних осіб в Україні не складає цілісної системи, що веде до зниження його ефективності. Необхідною є систематизація, яка може бути проведена шляхом включення норм про адміністративну відповідальність юридичних осіб до КУпАП, або шляхом об’єднання їх в самостійну систему. Другий шлях більш перспективний, оскільки потребує менше часу, не вимагає об’єднання правових норм, що стосуються згаданого питання в одному документі, дасть змогу здійснити апробацію окремих загальних положень і, разом з тим, не перешкоджає можливості провести в майбутньому кодифікацію норм про адміністративну відповідальність в єдиному законодавчому акті.

Науковий керівник: к. ю. н. Ковтун М. С.
 
Верещагіна Дар’я Сергіївна,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОЮ, 2 курс, 12 група

ДОЦІЛЬНІСТЬ ПРИЗНАЧЕННЯ ДОВІЧНОГО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ ЗА НЕЗАКІНЧЕНИЙ ЗЛОЧИН ЗА КРИМІНАЛЬНИМ КОДЕКСОМ УКРАЇНИ

Покарання застосовується для того, щоб забезпечити ефективний захист суспільних відносин, які знаходяться під охороною за допомогою норм кримінального права, а також для досягнення мети покарання, яка передбачена ч.2 ст.50 КК України.
Кримінальні покарання виступали в якості предмета досліджень у працях: М.І. Бажанова, В.Ф. Бойко, А.А. Музики, В.В. Сташиса, В.Я. Тація, М.І. Хавронюка та ін.
Довічне позбавлення волі, відповідно до ст.51 КК України, уявляє собою найвищу міру покарання в Україні. На думку різних вчених, довічне позбавлення волі є достатньо ефективним та доцільним у боротьбі зі злочинністю.
Згідно із ч. 1 ст. 64 КК України: «Довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк».
У чинному КК України немає чіткої дефініції поняття «довічне позбавлення волі». Керуючись змістом положень ст. 50, 63, 64 КК України, можна зробити логічний висновок, що довічне позбавлення волі уявляє собою певний захід примусу, який застосовують в судовому порядку до особи, що визнана винною у вчиненні умисного особливо тяжкого злочину і яка підлягає ізоляції до кінця свого життя від всього суспільства в установах виконання покарань.
Виходячи із положень ч. 1 ст. 64 КК України, можна зробити висновок, що законодавець надає вказівку суду призначати позбавлення волі на довічний термін тільки у випадку, коли немає фактичної можливості застосувати позбавлення волі на певний строк. Це означає, що закон під позбавленням волі на довічний термін розуміє «винятковий» захід впливу на винну особу.
Рішення суду стосовно призначення міри покарання у вигляді позбавлення волі на довічний термін, а отже й неможливість застосувати покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк, мають бути досить ґрунтовно вмотивовані в самому вироку суду. Також потрібно наголосити на тому, що довічний строк не є абсолютним, адже у певних випадках, які передбачені законом, існує можливість його заміни іншим видом покарання.
Згідно із ч.2 та ч.3 ст.68 КК України за вчинення готування до злочину (замаху на злочин) строк покарання не може перевищувати половини (двох третин) максимального строку, передбаченого санкцією статті Особливої частини цього Кодексу.
Отже, при призначенні покарання за незакінчений злочин перед судом постає проблема, коли у санкції статті, як найбільш суворий вид покарання, встановлено довічне позбавлення волі. У цьому випадку зазначені у ч.2 і ч.3 ст.68 КК правила застосовуватися не можуть.
На сьогодні в Україні теоретично існує можливість призначення довічного позбавлення волі за незакінчений злочин. Але в літературі часто висловлюють думку про те, що при призначенні покарання за готування чи замах на злочин, за який передбачено покарання у вигляді довічного позбавлення волі, найбільш суворим видом покарання, про який згадується у ч.2 і ч.3 ст.68 КК, слід вважати позбавлення волі на певний строк. Це пояснюється тим, що покарання у виді довічного позбавлення волі не має визначених меж, воно має безстроковий характер, що унеможливлює встановлення судом величини, яка дорівнює половині або двом третинам максимальних строків цих покарань.
Цю думку також підтверджує позиція Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року №7 «Про практику призначення судами кримінального покарання», який у п. 6–1 надав роз’яснення про те, що правила, які закріплені у ч.2 і ч.3 ст.68 КК України не можуть бути застосовані до того, хто вчинив злочин, за який передбачено довічне позбавлення волі як найбільш суворий вид покарання. До осіб, які вчинили готування до такого злочину або вчинення замаху на злочин у віці до 18 років, і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були у стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку, і яким не може бути призначено покарання у виді довічного позбавлення волі, мають застосовуватися вимоги частин 2 і 3 статті 68 КК, виходячи з максимального покарання позбавлення волі на певний строк. Відповідно до ч.3 ст.3 КК України злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки КК України. У зв’язку з цим постанови Пленуму Верховного Суду України не можуть бути джерелом кримінального права. Однак положення п.6-1 вказаної вище постанови Пленуму Верховного Суду України є вірними по суті. Для надання їм законодавчої сили пропоную ст.68 доповнити ч.5 такого змісту: «Положення частин 2 та 3 цієї статті не застосовуються до осіб, яким призначається довічне позбавлення волі».

Науковий керівник: Гродецький Ю.В.

Галаган Олена Василівна
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ІПКОЮ, 2 курс, 12 група

ПРАВОВА ПРИРОДА УЯВНОЇ ОБОРОНИ

Відповідно до ч. 1 ст. 37 КК України «уявною обороною визнаються дії, пов’язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання». У ч.ч. 2–4 ст. 37 КК України законодавець передбачив спеціальні правила кримінально-правової кваліфікації окремих різновидів уявної оборони: 1) різновид уявної оборони, який виключає кримінальну відповідальність (ч. 2); 2) різновид уявної оборони, який прирівнюється до перевищення меж необхідної оборони (ч. 3); 3) різновид уявної оборони, є необережним злочином (ч. 4).
Уявна оборона віднесена законодавцем до обставин, що виключають злочинність діяння, так як ст. 37 КК включена в розділ VІІІ «Обставини, що виключають злочинність діяння» Загальної частини КК України.
У науці кримінального права висловлені такі позиції щодо правової природи уявної оборони: 1) це не є окремим видом обставин, що виключають злочинність діяння, а лише окремим випадком необхідної оборони, який пов’язаний з фактичною помилкою (М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, П.Л. Фріс); 2) це окремий вид обставин, що виключають злочинність діяння (П.С. Матишевський, Н.Н. Паше-Озерський, В.І. Ткаченко).
Прихильники першого підходу перш за все спираються на те, що уявній обороні притаманні не всі характерні ознаки обставин, що виключають злочинність діяння. Це такі конститутивні характеристики як: 1) поведінка суб’єкта, що позбавлена суспільної небезпеки, визнаючи її або соціально корисною, або соціально допустимою; 2) правомірність такої поведінки.
Щодо першої характеристики можна констатувати, що уявна оборона не позбавлена суспільної небезпеки: суб’єкт, помилково оцінюючи діяння особи потерпілого, заподіює реальну, переважно фізичну, шкоду об’єктам правової охорони. А помилка щодо реальності суспільно небезпечного посягання не може бути визнана підставою, яка усуває протиправність діяння. Лише у одному випадку(вибачальної) помилки, коли суб’єкт вважає (уявляє), що, заподіюючи шкоду, він здійснює захист об’єктів правової охорони від суспільно небезпечного посягання, можна сказати, що поведінка суб’єкта в цілому позбавлена суспільної небезпеки. У цьому ж випадку буде відсутня протиправність діяння, якщо буде допущена добросовісна (обґрунтована) помилка щодо наявності суспільно небезпечного посягання особи потерпілого і заподіяна шкода не перевищуватиме допустимих меж захисту в умовах реального посягання (необхідної оборони).
Саме тому прихильники даного підходу вважають, що уявна оборона не може бути віднесена до обставин, що виключають злочинність діяння
На думку таких вчених як: М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, П.Л. Фріс, уявна оборона є помилкою при необхідній обороні і проявляється у помилці суб’єкта відносно наявності правової чи фактичної підстави для нанесення шкоди особі, що посягає. Тобто особа, реалізуючи своє право на необхідну оборону, за певних обставин може помилятися відносно наявності щодо неї суспільно небезпечного посягання, якого насправді немає. В тих випадках, коли особа сумлінно помиляється відносно наявності щодо неї суспільно небезпечного посягання, її помилка визнається вибачальною і тоді кримінальна відповідальність виключається.
Прихильники другого підходу вважають, що уявна оборона відрізняється від необхідної за основною ознакою – наявність (реальність) посягання. Будь-який різновид необхідної оборони, в т. ч. і передчасна та запізніла оборона, характеризується дійсністю посягання, тобто наявністю його в реальності, і помилки особи, яка захищається, відносно посягання проявляються в неправильній оцінці його початку, закінчення або небезпечності. Уявна оборона характеризується помилкою особи в самому існуванні посягання щодо неї, тобто посягання є вигаданим, уявним. Тому вона повинна розглядатися як самостійна обставина, що виключає злочинність діяння.
На мою думку, уявна оборона є одним із різновидів необхідної оборони у випадку вибачальної помилки: коли особа помиляється у реальному існуванні суспільно небезпечного посягання як підстави необхідної оборони. Учені, що заперечують даний підхід, спираються на те, що в уявної оборони відсутня одна із підстав необхідної оборони – наявність посягання. Проте, я вважаю, що з об’єктивною сторони вона відсутня, а з суб’єктивної, тобто виходячи із оцінки суб’єкта, – ні. Адже у момент захисту, особа оцінює обстановку, що склалася як таку, що несе в собі суспільну небезпеку, тобто вона впевнена в реальності посягання та діє у межах свого права на захист свого життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань. Про зв’язок необхідної оборони із уявною свідчить також і те, що вирішення питання про відповідальність у вищенаведеному випадку вирішується як і при необхідній обороні. Щодо невибачальної помилки, то це є не що інше, як необережний злочин, тому говорити про це у межах ст. 37 КК України – некоректно. Тому відповідно ст. 37 «Уявна оборона» КК України, у даному її вигляді, є суперечливою та повинна бути змінена. Положення про уявну оборону за наявності вибачальної помилки повинні бути передбачені поряд із положеннями про необхідну оборону у окремому абзаці ст. 36 КК України. А у ст. 37 КК України повинні залишитися лише положення щодо правових наслідків за наявності невибачальної помилки, які віднесені законодавцем до розділу VІІІ Загальної частини КК України для зручності.

Науковий керівник: Гродецький Ю.В.

Ганжа Олексій Геннадійович,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОЮ, 2 курс, 4 група

ФОРМАЛЬНО-ВИЗНАЧЕНІ Й ОЦІНОЧНІ СТРОКИ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ: ЗМІНА СПІВВІДНОШЕННЯ ЯК УТВЕРДЖЕННЯ НОВОЇ ПАРАДИГМИ ПРАВОРОЗУМІННЯ В УКРАЇНІ

Зі зміною домінуючої парадигми світобачення змінюється й підхід до праворозуміння, що неминуче тягне за собою перетворення в усіх сферах життя суспільства. Цивільний кодекс України (далі – ЦК), створений на ідеологічному «зламі» радянського праворозуміння, «насичуючись» непозитивістськими концепціями, зумовив зміни в домінуючому уявленні про право, демократизувавши як ніколи раніше та якісно збагативши вітчизняну правову систему. Одним із явищ, яке не могло не зазнати змін у зв’язку з таким ідеологічним «переходом», є строки в цивільному праві.
Якщо радянське розуміння строку з позиції нормативізму як визначеного проміжку в часі призводить до формалізації часу, а звідси – до унеможливлення дій суб’єктів на власний розсуд, то визначенням строку як певного періоду в часі (ч. 1 ст. 251 ЦК) вітчизняний законодавець відкинув домінуючу радянську парадигму світобачення і створив передумови для якісної зміни уявлення про строки в цивільному праві, визнаючи той факт, що час не може бути до кінця формалізованим, завжди має залишатися простір для вільного волевиявлення учасників цивільних правовідносин, можливості розсуду й відповідної оцінки.
Формально-визначеним є строк, який закріплений у нормативному або індивідуальному акті (договорі) та підлягає точному обчисленню шляхом зазначення його початку й закінчення, тривалості упродовж певного періоду в часі за допомогою відповідних правил обчислення (ст. 253-255 ЦК). Існуючи у вигляді конкретно-визначених часових проміжків, формально-визначені строки у певних випадках не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Отже, існування формально-визначених строків у цивільному праві обумовлене необхідністю чіткого визначення часових меж існування суб’єктивних цивільних прав та юридичних обов’язків.
Констатуючи модифікацію поняття строку, ми переконуємося, що поряд із формально-визначеними строками активно використовуються оціночні (невизначені), які встановлюються в цивільному законодавстві шляхом вказування на будь-які приблизні критерії. ЦК передбачає в таких випадках здійснити яку-небудь дію «своєчасно», «негайно», «без зволікання», «в розумний строк».
Таким чином, класифікація строків на формально-визначені та оціночні є об’єктивно зумовленою, що має важливе як наукове, так і законодавче значення. Інше ж запитання, яке виникає у зв’язку з такою класифікацією та бурхливим піднесенням кількості і значення оціночних строків, стосується доцільності їх використання в цивільному праві. Дослідження цієї проблематики з філософсько-правової позиції потребує обґрунтування, виходячи з певного типу праворозуміння.
Безперечно, кожна точна правова норма є значною соціальною цінністю і великою знахідкою для відповідної області правової регуляції. Абсолютизуючи це положення, право з позиції правового позитивізму прагне максимально точно встановити правила регулювання поведінки людей. З точки зору відповіді на запитання про доцільність використання оціночних строків у цивільному праві представники позитивізму відповідають негативно, надаючи перевагу тенденції розвитку єдиного шаблону норм, що уможливить досягнення збігу думок двох правових сторін відповідно до конкретних прав та обов’язків, а також дозволить ефективно розв’язувати розбіжності, що виникатимуть. У випадку ж неясності формулювань були би неминучими конфлікти, зумовлені особливістю правової поведінки кожної зі сторін спору.
З іншого боку, маємо визнати, що забезпечення диспозитивності цивільного права можливе лише шляхом законодавчого використання високоабстрактних та оціночних понять, у тому числі темпоральних – строків. Суб’єкти приватноправових відносин законодавчо наділяються можливістю вільного волевиявлення та розсуду в межах, встановлених законодавством.
Зважаючи на велику значущість строків у цивільному праві, вважаємо, що показна ясність (формальна визначеність) інколи може бути більш небезпечною, ніж чесна, відверта невизначеність (яка забезпечується, зокрема, шляхом використання оціночних строків). У цьому випадку високо цінувати ясність правових норм не означає засуджувати ті з них, юридичні наслідки яких залежать від критеріїв сумлінності й доброчесності учасників цивільних правовідносин.
У цьому аспекті здатність зрозуміти потреби конкретної ситуації, аналіз людської поведінки, об’єктивні чинники, а також усталена суспільна практика вважатимуться суттєво важливими для розумного тлумачення писаного права, і як наслідок – справедливого застосування оціночного поняття. Звідси випливає, що досягнення соціальної справедливості самими лише законодавчими «наказами» було би неможливим, тому держава в особі законодавця «делегує» частину повноважень суспільним відносинам, які, з урахуванням різноманіття життєвих обставин, сприяють справедливому втіленню законодавчого положення в життя. Тому обчислення оціночних строків відбувається завдяки казуальному тлумаченню суб’єктів правозастосування, якими є сторони цивільних правовідносин, а у випадку їх незгоди – в судовому порядку.
Зважаючи на особливу правову природу оціночних строків, зазначимо, що, на відміну від формально-визначених строків, які встановлюються за допомогою усталених одиниць вимірювання часу (відповідно до ч. 1 ст. 252 ЦК – роками, місяцями, тижнями, днями або годинами), оціночні строки ґрунтуються на соціальному розумінні часу.
Виходячи з вищесказаного, вважаємо доречним застосування диференційованого підходу при формулюванні конкретних строків у цивільному праві, що, з одного боку, дозволить шляхом використання формально-визначених строків здійснювати ефективне регулювання суспільних відносин, унеможливить зловживання правом та забезпечить захист суб’єктивних цивільних прав і належне виконання юридичних обов’язків, а з іншого – шляхом використання оціночних строків – зніме пелену радянського праворозуміння з його прагненням до максимальної формалізації суспільних відносин, унеможливлюючи тим самим надмірну зарегульованість галузі приватного права.

 
Гарнаженко Олена Володимирівна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого,
Полтавський юридичний інститут, 2 курс, 24 група

ПСИХІЧНЕ НАСИЛЬСТВО У НАУЦІ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

Насильство, у тому числі психічне, є складовою суспільного життя. Воно з огляду на поширеність і, як це не прикро звучить, свою звичайність здавна цікавить представників різних наук і світоглядів. Усі вони намагаються з’ясувати глобальні питання щодо причин і видів насильства, його ролі і місця в суспільстві та шляхів його подолання. Звичайно, що кримінальне право не знаходиться осторонь питань психічного насильства.
Проблемам психічного насильства у кримінальному праві в цілому або окремим аспектам цієї теми було присвячено роботи таких видатних науковців як Ю.М. Антонян, Н.А. Бабій, М.І. Бажанов, Р.А. Базаров, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, А.М. Браусов, Є.Г. Вєсєлов, О.С.
В Статуті Всесвітньої організації охорони здоров’я, прийнятому 22 червня 1946 року визначено: “Здоров’я являє собою стан повного фізичного, психічного та соціального благополуччя, а не лише відсутність хвороб або фізичних дефектів”. Конституцією України у ст. 3 встановлено, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Життя і здоров’я людини знаходяться під кримінально-правовим захистом. Будь-яке насильство над особою спричиняє їй фізичні та моральні страждання і здійснюється всупереч її волі.
Психічне насильство не порушує цілісності ні зовнішніх тканин, ні внутрішніх органів, а впливає лише на психіку людини, викликає різні почуття – страху, обурення, гніву.
У КК України мова йде про два види прояву психічного насильства: погрозу і примус. Однак термін “психічне насильство” у КК України не вживається, у той час як терміни “погроза”, “примус” можна зустріти безпосередньо в ряді норм. Разом з тим у кримінальному законодавстві ми не знайдемо роз’яснення цих понять, навіть у статті 40, яка має назву: “Фізичний або психічний примус”
Що стосується поняття “психічне насильство”, то варто підкреслити, що питання про його зміст продовжує залишатися проблемним. У результаті неоднозначного розуміння і пояснення зазначеного терміну при визначенні характеру і ступеню небезпеки психічного насильства, зустрічається різна кваліфікація дій в слідчій та судовій практиці. Сьогодні у кримінально-правовій науці проблема психічного насильства є досить актальною.
Психічне насильство має свій прояв в погрозах спричинити фізичну, моральну, матеріальну шкоду, позбавити яких-небудь благ. За кримінальним законодавством погроза – це вид психічного насильства. Мета психічного насильства – залякування потерпілого. Отже, можна зробити висновок, що психічне насильство це – бажання викликати почуття страху. При цьому страждає психіка, в сукупності з душевними явищами: відчуттями, сприйняттями, уявою людини, її усвідомленням і волею.
Залежно від особистісних та інших зовнішніх причин вплив погрози на свідомість осіб може бути більш або менш сильним, в зв’язку з чим психічний стан може бути глибоким або поверхневим, більш або менш усвідомленим. Свідомість, як відомо, є однією з найвищих форм психічної діяльності людини. Людина, яка зазнає психічного насильства, може здійснити і несвідомі або підсвідомі дії: відступити від направленої на неї зброї, інстинктивно нахилитися, закритися рукою. Однак не це визначає її психічний стан у мить погрози. її свідомість здатна оцінити оточуючу обстановку, сприйняти насильство як небезпеку для себе або близьких людей – це один з основних елементів психічного стану потерпілої особи.
Кримінальний кодекс України передбачає кримінальну відповідальність за психічне насильство, що виражається в різних за обсягом,характером і ступенем небезпеки для життя або здоров’я погрозах. З огляду на це, я вважаю, що назріла необхідність як у роз’ясненні законодавцем змісту терміна «погроза» та інших видів психічного насильства, так і у виробленні визначення поняття «психічне насильство». Дані поняття, особливо якщо вони будуть закріплені в законі,знімуть суперечливі тлумачення насильства взагалі, і на рівні конкретних злочинів, а також дозволять краще усвідомити волю законодавця, упорядкують практику кваліфікації насильницьких злочинів.
До правових проблем, що існують – сьогодні в теорії кримінального права слід віднести відсутність визначення на законодавчому рівні поняття і видів насильства, різновидів психічного насильства, відсутній конкретизований зміст погрози в окремих випадках. Від виду погрози і способу її вираження залежить, яка саме шкода нанесена життю і здоров’ю потерпілого, і які наслідки потягла за собою дані погрози.

Науковий керівник: к.ю.н., доц. Лемешко О.М.

Глєбов Роман Сергійович
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого,
ІПКОП, 5 курс, 3 група

РЕГУЛЮВАННЯ СВОБОДИ МИРНИХ ЗІБРАНЬ У МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ ТА КОНСТИТУЦІЙНОМУ ПРАВІ ОКРЕМИХ КРАЇН

Свобода мирних зібрань є одним із фундаментальних прав людини, що визнане світовою спільнотою, та є одним зі способів реалізації права на свободу думки, слова, права на вільне вираження поглядів і переконань, права на свободу світогляду та віросповідання. Враховуючи сучасний досвід розробки даного питання, варто звернутися до порядку регулювання свободи мирних зібрань у міжнародному праві, а також навести приклади такого регулювання у законодавчих актах окремих європейських країн.
Задля забезпечення дотримання прав людини при врегулюванні свободи мирних зібрань у державах міжнародною спільнотою шляхом закріплення у різноманітних актах, було встановлено право на свободу мирних зібрань, а також узагальнено підстави для її обмеження.
Право на свободу мирних зібрань закріплюється ст. 20 Загальної декларації прав людини 1948 р. : «Кожна людина має право на свободу мирних зібрань та асоціацій», а також статтею 21 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р.: «Визнається право на мирні збори. Користування цим правом не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, які накладаються відповідно до закону, і які є необхідними у демократичному суспільстві в інтересах державної чи суспільної безпеки, громадського порядку, охорони здоров’я і моральності населення або захисту прав та свобод інших осіб. Також це право проголошено Європейською Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., зокрема, ст. 11 останньої гарантує, що обмеження цього права не допускаються, за винятком тих випадків, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. У Копенгагенському документі ОБСЄ (1990) [Держави-учасники підтверджують, що]: «9.2 Кожна людина має право на мирні зібрання та демонстрації. Обмеження, які можуть бути встановлені відносно здійснення цих прав, встановлюються законом та відповідають міжнародним стандартам.» Американська конвенція про права людини у статті 15 визнає право на мирні зібрання без зброї. Користування цим правом не може підлягати жодним обмеженням, за винятком тих, які застосовуються відповідно до закону і які є необхідними у демократичному суспільстві в інтересах державної або суспільної безпеки, суспільного порядку або охорони здоров’я та моральності населення, або прав та свобод інших осіб».
З метою конкретизації положень, що можуть бути підставою для обмеження права людини на об’єднання, у 1984 році було проведено міжнародну конференцію під егідою ООН, під час якої було схвалено спеціальний документ – «Сіракузькі принципи тлумачення обмежень і відхилень від положень Міжнародного пакту про громадянські і політичні права». Держава, що ратифікувала Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, повинна тлумачити його норми відповідно Сіракузьких принципів Відповідно до частини VI: «29. Посилання на інтереси національної безпеки для виправдання заходів по з обмеження певних прав можливе лиш у тому випадку, коли такі заходи застосовуються для захисту існування держави, її територіальної цілісності або політичної незалежності від застосування сили чи загрози її застосування. 30. На інтереси національної безпеки не можна посилатися у якості підстави для введення обмежень з метою запобігання лиш локальної чи відносно ізольованої загрози правопорядку. 31. Інтереси національної безпеки не можуть використовуватися в якості приводу для введення невизначених чи довільних обмежень, і на них можна посилатися лиш за наявності адекватних гарантій та ефективних засобів правового захисту від порушень. 32. Систематичне порушення прав людини підриває істинну державну безпеку та може представляти загрозу міжнародному миру та безпеці. Держава, яка несе відповідальність за таке порушення, не має посилатись на інтереси державної безпеки для виправдання заходів, спрямованих на придушення спротиву такому порушенню чи проведення політики репресій стосовно свого населення.
З огляду на те, що свобода мирних зібрань є одним з фундаментальних природніх прав, то в її регулюванні роль держави не повинна бути надмірною. Наприклад, конституція Румунії у статті 39 встановлює: «Публічні мітинги, ходи, демонстрації чи будь-які інші зібрання мають бути вільними, і їх можна організовувати і проводити лише мирним шляхом, без будь-яких видів зброї».
Статті 1,2 Декрету-Закону Франції 1935 року, який регулює свободу мирних зібрань, вимагає попереджати про проведення кожного зібрання, кожної ходи, маніфестації. Заява має бути надана до мерії комуни не менш ніж за три повних дні і не більш ніж за 15 днів до проведення маніфестації.
Проведення мітингів та демонстрацій у Литовській республіці регулюється Законом 1993 року “Про зібрання”. Організатори зібрань зобов’язані надати до органів самоврядування заяву про місце, час, форму, інші деталі зібрання, яке організовують. Відмова у видачі дозволу на проведення зібрання можлива, якщо під час проведення зібрання можуть бути порушені безпека держави чи суспільства, суспільний порядок, здоров’я чи мораль людей, або ж права та свободи інших осіб.
Законом про охорону суспільного порядку Великобританії (Public Order Act) визначається, що в тому разі, коли масовий публічний захід має статичний характер, тобто здійснюється без руху вулицями, то поліція не може заборонити його проведення, а має право ставити певні умови для організаторів заходу стосовно порядку його проведення, якщо число учасників буде перевищувати 20 чоловік, а також застосовувати заходи для припинення зібрань, навіть застосовувати фізичну силу чи спеціальні засоби в разі проведення несанкціонованих, заборонених зібрань, або ж таких, які перешкоджають руху транспорту чи пішоходів.
Регулювання свободи мирних зібрань у національному праві різниться, незважаючи на те, що існує величезна кількість міжнародних принципів та рекомендацій, наприклад, рекомендація щодо зміни законодавства стосовно порядку повідомлення з дозвільної процедури на таку, яка би передбачала лише повідомлення про намір провести зібрання. Вважаємо, що приведення національних систем права у відповідність до міжнародних рекомендацій є необхідною умовою забезпечення прав та свобод людини.

Науковий керівник: к.ю.н. доц. Трагнюк О.Я.

Гордійчук Наталія Андріївна,
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого,
ІПСКдля МВС України, 2 курс, 8 група

ОРГАНІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ЕКОНОМІКИ ТА ЙОГО ВДОСКОНАЛЕННЯ

Останнім часом в Україні відбувається багато змін, пов’язаних з характером управлінського впливу на економічні відносини. Цей вплив з боку держави починає набувати характеру загального регулювання.
Одним з головних напрямків державного управління економікою залишається вдосконалення системи органів виконавчої влади у цій сфері, їх правового статусу на всіх рівнях. Ця проблема у сучасних умовах набуває особливої актуальності, оскільки відбувається процес децентралізації, який потребує розмежування предметів відання між центром і місцями, підприємствами, установами, організаціями. Органи виконавчої влади здійснюють організуючу, цілеспрямовану діяльність щодо забезпечення пропорційного розвитку економіки України.
Верховна Рада України здійснює свої повноваження на підставі ст.85 Конституції України, законодавчо регулюючи та контролюючи діяльність органів виконавчої влади у сфері економіки. Діяльність Верховної Ради України регулюється Конституцією України, Законами України, Регламентом Верховної Ради України Законом України «Про вибори народних депутатів», а також міжнародними Актами.
Діяльність Президента України у сфері економіки спрямована на керівництво зовнішньополітичною діяльністю країни, ведення переговорів, укладання міжнародних договорів України та визначення основних напрямків зовнішньої і внутрішньої економічної політики.
Найвищим у системі органів управління економікою є Кабінет Міністрів України. Серед основних його повноважень можна виділити забезпечення економічної самостійності України, здійснення загальнодержавних програм економічного розвитку країни та проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики.
9 грудня 2010 року було зроблено спробу вдосконали систему органів управління економікою шляхом реорганізації Міністерства економіки України та утворення Міністе́рства економі́чного ро́звитку і торгі́влі Украї́ни – центрального органу виконавчої влади України. Дане міністерство формує та реалізує державну політику у сферах економіки та торгівлі, реалізує державну регуляторну політику, державну політику з питань розвитку підприємництва, регулювання цінової політики.
Важливу роль в організації державного управління у сфері економіки відіграють місцеві державні адміністрації. Їх повноваження закріплені у Законі України «Про місцеві державні адміністрації». Зокрема, місцеві державні адміністрації розробляють проекти програм соціально-економічного розвитку відповідної території та подають їх на схвалення відповідній раді, організовують їх виконання, забезпечують ефективне використання природних, трудових і фінансових ресурсів, складають і подають на затвердження ради проект відповідного бюджету та забезпечують його виконання, звітують перед відповідною радою про його виконання.
Органи місцевого самоврядування управляють майном, що є у комунальній власності, затверджують програми соціально-економічного розвитку, бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць, контролюють їх виконання, утворюють і лік¬відовують комунальні підприємства, організації, здійснюють контроль за їх діяльністю.
Адміністрації державних підприємств, організацій, що діють у сфері економіки, здійснюють управління відповідно до законів, статутів (положень). У найзагальнішому вигляді вони виконують економічні функції з метою задоволення матеріальних і духовних потреб громадян, суспільства, держави.
На сьогоднішній день гострою є проблема закріплення правового становища органів, які здійснюють управління галузями економіки, подолання відомчості, що породжується нормативно-правовими актами, прийнятими міністерствами і відомствами, узгодженості в діях органів управління економікою.
Вдосконалення галузей законодавства з питань державного регулювання економічного розвитку суспільства має бути спрямоване на створення умов, які сприяли б стимулюванню фізичних і юридичних осіб до інвестиційних нагромаджень, оптимальному, ефективному проведенню державної податкової політики та розвитку економіки України, спрямованому на європейську інтеграцію.
Одночасно сьогодні висловлюється чимало думок, зміст яких зводиться. до повного ігнорування централізованого регулювання з боку держави, можливості її функціонування лише на основі ринкових відносин. При цьому не враховуються ні історія економічного розвитку України, ні масштабність і структурна складність народногосподарського комплексу, ні поділ праці та її кооперація, ні інші фактори, наявність яких вимагає централізованого регулювання економічних процесів.
На сучасному етапі наша держава намагається створити цілісну програму соціально-економічного розвитку, реформувати економіку, забезпечити необхідні механізми господарювання, відповідну фінансово-бюджетну, кредитну та грошову системи. Для реалізації цих планів необхідно створити дієвий механізм організації державного управління у сфері економіки, який задовольняв би вимоги сучасного суспільства.

Науковий керівник: д. ю. н., проф. Настюк В.Я.

 
Гудзь Марина Володимирівна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого,
Полтавський юридичний інститут, 2 курс, 27 група

«ДИТЯЧА ПОРНОГРАФІЯ» У КРИМІНАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ

Україна, прагнучи наслідувати правові стандарти світової спільноти із захисту основних прав і свобод людини та громадянина, хоч і підписала й ратифікувала низку міжнародно-правових актів і договорів, спрямованих на боротьбу з дитячою порнографією, проте, продемонструвала нездатність ефективно відобразити ці норми у власній законодавчій системі.
В українському законодавстві кримінальна відповідальність за дитячу порнографію передбачена в ст. 301 Особливої частини Кримінального кодексу України (далі – КК України) «Ввезення, виготовлення, збут і розповсюдження порнографічних предметів». Слід зазначити, що з моменту набрання юридичної сили нині чинного закону про кримінальну відповідальність в національному законодавстві містилась заборона на ввезення, виготовлення, збут і розповсюдження предметів так званої звичайної («дорослої») порнографії, т.т. законодавець жодної згадки про кримінальну відповідальність за «дитяче» порно не робить. Проте, подальші законодавчі зміни, яких двічі зазнала редакція ст. 301 КК України, лише на перший погляд були пов’язані із закріпленням спеціальної норми, спрямованої безпосередньо на боротьбу із дитячою порнографією.
Безпосереднім об’єктом злочину є нормальний психічний, фізичний і моральний розвиток неповнолітніх. Так згідно ст. 7 Закону України „Про захист суспільної моралі” від 20 листопада 2003 р., з метою захисту морального та фізичного життя неповнолітніх забороняється: втягнення неповнолітніх у діяльність з виробництва й обігу продукції сексуального чи еротичного характеру, порнографічних матеріалів, надання послуг, а також організації й проведення видовищних заходів сексуального чи еротичного характеру; розповсюдження продукції сексуального чи еротичного характеру, порнографічних матеріалів, надання послуг і проведення видовищних заходів сексуального чи еротичного характеру серед неповнолітніх; використання образів неповнолітніх у будь–якій формі в продукції сексуального чи еротичного характеру і проведенні видовищних заходів сексуального чи еротичного характеру. Відповідно до Конвенції про права дитини, що була ухвалена Резолюцією Генеральної асамблеї ООН 44/25 від 20 листопада 1989 р., яка набула чинності 2 вересня 1990 р., діти мають право на повагу та індивідуальність (ст. 2, 7, 8, 23, 26 та 40), а також широкі права на економічний, соціальний та культурний розвиток (ст. 6, 24). Ці стандарти прав дитини, встановлені в Конвенції, прямо чи опосередковано стосуються захисту дитини від сексуальної експлуатації.
Кожна фотокартка чи відеоплівка з дитячою порнографією є доказом жорстокого поводження з тією чи іншою дитиною. Поширення таких зображень повторює це жорстоке поводження багаторазово на протязі тривалого часу після створення первісного матеріалу. Прикладом може служити загибель 12–річного хлопчика у Верхній Австрії, який покінчив життя самогубством, дізнавшись, що після сексуальної наруги над ним, що вже було для нього великою травмою, фотокартки з зображенням цієї наруги були вміщені в Iнтернет.
Предметом злочину, передбаченого ст. 301, є твори, зображення або інші предмети порнографічного характеру. Зокрема за ч.1 ст. 301 КК предметом злочину є твори, зображення або інші предмети порнографічного характеру; за ч.2 ст. 301 КК предметом злочину є кіно– та відеопродукція та комп’ютерні програми порнографічного характеру; за ч.4 ст. 301 КК предметом злочину є твори, зображення або інші предмети порнографічного характеру, що містять дитячу порнографію.
Таким чином, доповнюючи Особливу частину КК України новим складом злочину, а, відповідно, й новою статтею, слід, на відміну від конструкції норми права, відображеної у ст. 301 КК України, дещо простіше відобразити форми об’єктивної сторони у складі злочину «дитяча порнографія» за рахунок виключення такої ознаки як перевезення порнографічних предметів, оскільки це поняття охоплюється терміном переміщення. Поняття збут порнографічних предметів охоплюється поняттям їх розповсюдження, отже його теж недоцільно включати як різновид можливих злочинних дій «дитячої порнографії». На відміну від «дорослого порно» «дитячим порно» мають охоплюватися ввезення в Україну, виготовлення, зберігання та переміщення без мети розповсюдження (збуту). Адже, як уже зазначалося раніше, однією із характерних рис криміналізації дитячої порнографії є тенденція до встановлення відповідальності за просте зберігання екземплярів порнопродукції із зображенням дітей (навіть для особистого користування).

Науковий керівник: к.ю.н., доц. Лемешко О.М.

Дзявун Юлія Сергіївна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ІПКОЮ, 2 курс, 2група

ДІЙОВЕ КАЯТТЯ ОСОБИ ЯК ПІДСТАВА ЗВІЛЬНЕННЯ
ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
Поняття «дійового каяття особи» як підстави звільнення від кримінальної відповідальності знайшло своє законодавче закріплення лише з прийняттям Кримінального кодексу в Україні (далі − КК) в 2001 році. До цього моменту у теорії кримінального права та практики його застосування під даним поняттям розуміли певні соціально корисні вчинки особи після вчинення нею злочину, однак уявлення про їх зміст, мотиви, юридично значущі ознаки та правові наслідки були досить неоднозначним. Проблені аспекти інституту дійового каяття досліджували у своїх роботах багато вчених: Ю.В Баулін, Г.І. Глобенко, Л.А. Долиненко, М.Д. Дурманов та ін.
Відповідно до ст. 45 КК особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялась, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду. Відсутність хоча б однієї із зазначених складових дійового каяття виключає звільнення особи від кримінальної відповідальності за ст. 45 КК. Виняток можуть становити лише випадки вчинення злочину чи замаху на нього, внаслідок яких не було заподіяно шкоду або не завдано збитки.
Виходячи із змісту ст. 45 КК, можна виділити наступні передумови застосування даного виду звільнення від кримінальної відповідальності:
1) особа вчиняє злочин вперше;
2) цей злочин є невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості.
Відповідно до ст. 45 КК дійове каяття є сукупністю детермінованих щирим розкаянням особи соціально корисних посткримінальних вчинків. Як і будь-яка поведінка, воно має свої об’єктивні й суб’єктивні ознаки. По-перше, саме слово “дійове ” передбачає собою активні дії з боку винного, яке призводить до певного результату. Отже воно не може вчинятися шляхом пасивної поведінки. Закон вимагає встановлення активного сприяння з боку винної особи розкриттю злочину, однак дане поняття є дискусійним. Так, у п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 23.12.2005 № 12 “Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності” (далі-Постанова) зазначено, що під активним сприянням розкриттю злочину слід вважати надання особою органам дізнання або досудового слідства будь-якої допомоги в установленні невідомих їм обставин справи. Однак багато науковців не згодні з даним визначенням, оскільки Верховний Суд не конкретизує яка сама допомога повинна бути надана органам слідства.
Іншим елементом підстави застосування ст. 45 КК є відшкодування завданої “шкода” або “збитків”. Шкода − це матеріальні витрати чи моральні потрясіння, які зазнала постраждала особа внаслідок діянь винного. Стосовно збитків, то під ними розуміється втрати майнового характеру, які можна виразити в грошовому або майновому еквіваленті. Якщо поєднати ці два поняття разом, то до них належить, зокрема, моральна шкода, організаційна шкода, судові витрати, витрати на лікування потерпілого, витрати на відновлення пошкодженого майна тощо. Якщо ж у ст. 45 КК шкодою визнавати збитки лише передбачені в якості ознак складу злочину як суспільно небезпечні наслідки відповідного діяння, то можна дійти висновку, що законодавець поставив звільнення від кримінальної відповідальності у залежність від конструкції об’єктивної сторони злочину, тим самим обмеживши сферу застосування ст. 45 КК лише випадками вчинення закінчених злочинів з матеріальним складом. Що навряд чи є обґрунтованим.
Не менш дискусійним є поняття “щире каяття”. Згідно із зазначеною Постановою, щире розкаяння характеризує суб’єктивне ставлення винної особи до вчиненого нею злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася. В такому разі на правоохоронні органи покладається досить складне завдання щодо з’ясування суб’єктивного ставлення особи до вчиненого, оскільки це стосується більше внутрішнього стану особи, ніж зовнішніх діянь, і ї визначити його точною мірою неможливо.
Отже, визнання чинним кримінальним законодавством України дійового каяття видом звільнення особи від кримінальної відповідальності є проявом гуманізму кримінально-правової політики держави. Проте при використанні ст. 45 КК на практиці можуть виникати певні труднощі, обумовлені відсутністю чіткої законодавчої регламентації підстав її застосування.

Науковий керівник: доц. Євдокімова О.В.

Жданюк Назарій Володимирович
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ІПКОП 3 курс 20 група

ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ УКЛАДЕННЯ ДОГОВОРУ КУПІВЛІ-ПРОДАЖУ В ІНТЕРНЕТ-МАГАЗИНАХ І ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ

У п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 р. № 5 “Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про захист прав споживачів” роз’яснено, що вимоги можуть заявляти споживачі, які мають на товари квитанцію, товарний чи касовий чек або інший письмовий документ. Однак, в наш час інформаційні технології пронизують усі сфери суспільного життя і стає складно довести укладення договору без паперового підтвердження, наприклад, покупки через мережу інтернет. Згідно з Судовою практикою з розгляду цивільних справ про захист прав споживачів (2009 – 2012 рр.) Верховного Суду України:’’ Відповідно до Закону України ’’Про захист прав споживачів’’ (далі – Закон) укладення договору на відстані відбувається за допомогою засобів дистанційного зв’язку: телекомунікаційних мереж, поштового зв’язку, телебачення, інформаційних мереж, зокрема Інтернет (статті 1, 13 цього Закону).
У справі за позовом Особи 1 до Товариства з обмеженою відповідальністю “Р.Т.”, третя особа – Публічне акціонерне товариство Комерційний банк “П.Банк”, про захист прав споживачів Ленінський районний суд м. Севастополя установив, що 19 грудня 2009 р. позивач здійснив оплату на рахунок відповідача за акційний телевізор вартістю 6 тис. 740 грн., який він бажав придбати у інтернет-магазині “С. Магазин”. Зазначений телевізор позивачу не доставили.
Задовольняючи позов, суд правильно виходив із того, що договір про придбання товару був укладений на відстані через засоби дистанційного зв’язку, а саме – через інформаційні мережі, Інтернет, що не суперечить вимогам пунктів 8, 10 ч. 1 ст. 1 вищезазначеного Закону.
Але існує ряд проблем, з якими стикається практика. Договір є обов’язковим для його сторін. Однак, при використанні електронного листування в доказуванні факту укладення договору, сторона може спиратись на недоведеність його особистої присутності при написанні і відправленні листа, навіть, наприклад, якщо це відбувалося з персонального комп’ютера учасника процесу. І саме тут виникає найбільша проблема застосування електронного листування як доказу в цивільному процесі, тому що практично неможливо довести, чи справді саме власник електронної скриньки є автором листа. Оскільки, визначити з якого саме комп’ютера відправляли лист можливо, однак персоніфікувати відправника – майже нереально.
Дану проблему можна вирішити наступним чином. Слід роз’яснити судам, що подібного роду докази можуть бути застосовані і прийняті до уваги лише у випадку надання беззаперечних доказів авторства листа. Наприклад, про це може свідчити наявність електронного цифрового підпису, але лише у випадках, коли він прирівнюється до власноручного підпису у відповідності з статтею 3 Закону України ’’ Про електронний цифровий підпис’’ від 22.05.2003.
У Законі зазначено, що продавець має надати достовірну інформацію про те, куди слід звернутись покупцю в разі виявлення несправностей у товарі і це є можливостю для маніпуляції свідомістю покупця при інтернет-покупках. Зокрема, у справі № 22 -ц/796/4341/2013 року позивачка звернулась до Апеляційного суду міста Києва з вимогами до представництва в Україні фірми ’’Kaiser’’, оскільки була впевнена, що уклала договір купівлі-продажу через мережу інтернет саме з ним. Однак суд за повідомленням Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, визначив, що реєстрація представництва Каіser в Україні відсутня. Таким чином, їй було відмовлено у задоволенні апеляційної скарги.
Ця прогалина не вирішена у цивільному законодавстві, однак введення в оману покупця може підпадати під нечесну підприємницьку практику, передбачену статтею 19 Закону України ’’Про захист прав споживачів’’, а також у деяких випадках відповідає ознакам складу злочину шахрайство – стаття 190 Кримінального Кодексу України.
Не рідко, досить складно довести факт укладення договору купівлі-продажу з продавцем, наприклад, у справі № 22-408/14 у першій інстанції факт придбання товару підтверджувався товарно-транспортною накладною на доставку товару службою доставки вантажів “Нова пошта” та гарантійним талоном, в якому передбачено, що гарантійний строк на планшет “Zoho WG 10007” встановлений терміном 12 місяці з дня придбання. Апеляційни суд міста Києва в свою чергу цей факт заперечив, спираючись на те, що вищезазначені документи не можуть слугувати як доказ укладення договору купівлі-продажу з відповідачем, при цьому немає підстав вважати, що гарантійний талон, який знаходився разом з планшетом у коробці, передбачає гарантійний строк саме на нього.
Ще однією проблемою можна вважати відсутність чіткої регламентації порядку дослідження інформації, що знаходиться на інтернет-сайті. Оскільки, не рідко суд звертається до нього за отриманням необхідної інформації.
Як висновок, необхідно зазначити, що незважаючи на усю сукупність вищезазначених проблем, покупки в інтернет-магазинах є надзвичайно популярними у суспільстві і з подальшим розвитком його роль буде лише зростати. Тому законодавцю необхідно вдосконалити і узагальнити практику, що склалася в цій сфері для захисту прав споживачів. Зокрема, передбачити перелік джерел доказів, що будуть підтверджувати укладення подібного роду договорів, а також регламентувати порядок дослідження інтернет-сайтів продавців.

Науковий керівник: ас. Кацюба К.В.

Дубровіна Ганна Андріївна
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ФПК для Пенсійного фонду України, 3 курс, 4 група

СУСПІЛЬНА НЕБЕЗПЕЧНІСТЬ КІБЕРЗЛОЧИНІВ

21 століття – час технологій. Життя людей стало залежним від інформації, а вона стала непереривним потоком поширюватися мережею Інтернет, зберігатися на серверах. Важко знайти людину, яка б досі не користувалась комп’ютером, навіть робота державних органів набула комп’ютеризованого характеру. Можливість простого доступу до інформації з одного боку полегшила нам життя,а з іншого стала уражати нас на небезпеку. Дослідник Азаров Дмитро стверджує, що будь-які неправомірні діяння в сфері комп’ютерної інформації завжди відзначаються великою потенційною суспільною небезпекою. Вона обумовлюється передусім неможливістю передбачення «поведінки» автоматизованої системи, у роботу якої здійснюється втручання, а також важливістю та матеріальною цінністю зосередженої в автоматизованій системі інформації.
Розповсюдження комп’ютерних вірусів, шахрайства з пластиковими платіжними картками, крадіжки коштів з банківських рахунків, викрадення комп’ютерної інформації та порушення правил експлуатації автоматизованих електронно-обчислювальних систем – це далеко не повний перелік подібних злочинів. Комп’ютер може виступати як предметом так і знаряддям чи способом скоєння злочинів. Однією з найпоширеніших назв такого виду злочинів є «кіберзлочин» або «комп’ютерний злочин». В Кримінальному Кодексі України у 2003 році вони знайшли своє відображення у розділі XVI «Злочини у сфері використання електронно-обчислюваних машин (комп’ютерів),систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку» а також у ратифікованій Конвенції про кіберзлочинність.
У науковій сфері виділяють 4 етапи розвиту кіберзлочинності: 1. Поява кіберзлочинності і субкультур хакерів. 2. Розповсюдження кіберзлочинності, поява спеціалізацій кіберзлочинності і національних груп хакерів. 3. Придбання транснаціоналістичного характеру, поява кібертероризму і міжнародних угрупувань хакерів у всіх сферах кіберзлочинності. 4. Використання Інтернет в політичних цілях, виникнення таких явищ, як Інтерне-страйк і Інетрент-війна, цілеспрямоване використання кібератак проти урядів окремих держав.
На думку деяких авторів близько 62% всіх комп’ютерних злочинів вчиняються у складі організованих груп. В Україні створено Навчально-тренувальний центр боротьбі з кіберзлочинністю та моніторингу кіберпростору на громадських засадах, ним запропонована схема типового організованого злочинного угруповання у кіберсфері: першу сходинку займають програмісти – розробляють шкідливі програмні рішення, другу – торговці краденою інформацією, тертю – хакери, які шукають вразливі місця, четверту – шахраї, які впроваджують фітингові системи, розсилають спам, п’ята сходинка належить провайдерам,які забезпечують хостинг сайтів і серверів злочинців, шоста – фінансистам,які контролюють надходження засобів, і остання – лідерам злочинних угрупувань.
Таким чином, поширення кіберзлочинів може завдати шкоду різним сферам життя, порушуючи конституційні права(таємниця листування, недоторканість приватного життя тощо), право власності, ставлячи в небезпеку життя та здоров’я людини, честь та гідність особи, суспільну моральність і навіть безпеку держави. За даними «Лабораторії Касперського» дотримуючись певних правил можна зменшити вірогідність стати жертвою кіберзлочинця: не відвідувати порносайти, не переходити по рекламі на сумнівні сайти, не шукати безкоштовного програмного забезпечення на просторах Інтернет та використовувати безпечні паролі для своїх аккаунтів.

Науковий керівник : Володіна О. О

Журба Юлія Анатоліївна
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОЮ, 2 курс, 4 група

ВИСВІТЛЕННЯ ДІЯНЬ КОРУПЦІЙНОГО ХАРАКТЕРУ
У КРИМІНАЛЬНОМУ ЗАКОНІ УКРАЇНИ

Відповідно до рейтингу міжнародної громадської організації по боротьбі з корупцією та дослідженню питань корупції у світі Transparency International за даними 2014 року Україна посіла 142 місце із 175 позицій, залишаючись на одному щаблі з Угандою та Коморськими островами як одна з найбільш корумпованих країн світу.
Такий стан речей вказує на актуальність дослідження, предметом якого виступають: 1) співвідношення поняття «корупція» з іншим понятійним апаратом закону про кримінальну відповідальність; 2) особливості регламентування діянь корупційного характеру у вітчизняному им кримінальному законодавстві та шляхи його вдосконалення.
Згідно до положень абз.6 ч.1 ст.1 Закону України «Про запобігання корупції» № 1700-VII від 14.10.2014 корупція − це використання особою, зазначеною у частині першій статті 3 цього Закону, наданих їй службових повноважень чи пов`язаних з ними можливостей з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття такої вигоди чи прийняття обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб або відповідно обіцянка/пропозиція чи надання неправомірної вигоди особі, зазначеній у частині першій статті 3 цього Закону, або на її вимогу іншим фізичним чи юридичним особам з метою схилити цю особу до протиправного використання наданих їй службових повноважень чи пов`язаних з ними можливостей. Відповідно до абз.5 ч.1 ст. 1 цього ж Закону за корупційне правопорушення законом встановлено кримінальну, дисциплінарну та/або цивільно-правову відповідальність.
З цього випливає, що поняття «злочин» та «корупційне правопорушення» співвідносяться між собою як частка з цілим, тому використання останнього терміну у межах кримінального законодавства не є виправданим.
У статтях 368, 369 та 370 чинного КК України в редакції 2001 року було передбачено відповідальність за схоже за своєю природою явище, а саме, – за хабарництво. Згідно до положень постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 року № 5 «Про судову практику у справах про хабарництво» хабарництво визнавалось корисливим злочином, який має виключно майновий характер, обов`язковим суб`єктом якого є службова особа, що певною мірою корелює з поняттям корупційного правопорушення.
Відповідно до Закону України № 221- VII від 18.04.2013 положення ст.ст. 368-370 КК України зазнали суттєвих змін. Так, замість опису протиправної поведінки особи у вигляді «одержання хабара», «пропозиція або давання хабара», «провокація хабара або комерційного підкупу» з`явилися «прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою», «пропозиція або надання неправомірної вигоди службовій особі», «провокація підкупу» відповідно. Фактично, змін зазнали всі ознаки складу злочину, в тому числі – їх предмет, об’єктивна сторона, суб’єкт та суб’єктивна сторона.
Положеннями абз. 7 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання корупції» № 1700-VII від 14.10.2014 неправомірну вигоду визначено як грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи, будь-які інші вигоди нематеріального чи негрошового характеру, які обіцяють, пропонують, надають або одержують без законних на те підстав. Раніше, відповідно до абз. 2 п. 4 ППВСУ від 26 квітня 2002 року № 5 «Про судову практику у справах про хабарництво», послуги, пільги і переваги, які не мають майнового характеру (похвальні характеристика чи виступ у пресі, надання престижної роботи тощо), не могли бути визнані предметом хабарництва. А вже згідно до примітки до ст.3641 КК України у ст.ст. 364, 3641, 3652, 368, 3683, 3684, 369, 3692, 370 цього Кодексу під неправомірною вигодою слід розуміти грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи, будь-які інші вигоди нематеріального чи негрошового характеру, які пропонують, обіцяють, надають або одержують без законних на те підстав.
Тобто, відбулося розширення криміналізації у напрямку узгодження з положеннями Закону України «Про запобігання корупції» № 1700-VII від 14.10.2014., що, у свою чергу, дозволяє стверджувати про тенденцію визнання за діяннями, що носять корупційний характер більшого ступеню суспільної небезпечності. Підтвердженням цього напрямку кримінально-правової політики є положення Законів України від 14.02.2014., 14.10.2014 та 12.02.2015, якими було внесено зміни до ст.ст. 45 – 47 КК України з приводу унеможливлення звільнення від кримінальної відповідальності осіб, що вчинили корупційні злочини.
На моє власне бачення, таку тенденцію і вектор кримінально-правової політики слід зберегти і у подальшому. Це створить підстави для того, щоб одним з основних, базових видів відповідальності за корупційні правопорушення була кримінальна відповідальність.

Науковий керівник: Радутний О.Е.

Забеліна Ольга Сергіївна,
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого,
ІПКОП, 2 курс, 3 група

ЩОДО ПИТАННЯ ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ

Питання децентралізація влади в Україні активно обговорюється ще з моменту проголошення незалежності. Найбільш актуальною ця проблема стала сьогодні, коли ми зіткнулися з політичною кризою.Кабінет міністрів підготовив 7 законопроектів, які вже були передані на розгляд до Верховної Ради України. У разі прийняття їх децентралізація у країні може розпочатися вже цього року.
Така форма управління є дуже ефективною і встигла зарекомендувати себе у багатьох країнах, а саме: у Польщі, Данії, Швеції, Норвегії, Франції, Великій Британії тощо. Термін «децентралізація» означає передачу повноважень та ресурсів на нижчі рівні публічного управління. Тобто це дозволить при збереженні держави та її інститутів, розширити місцеве самоврядування, активізувати населення на вирішення власних потреб та інтересів, звузити сферу впливу держави на суспільство, замінюючи цей вплив механізмами саморегуляції, виробленими самим суспільством, зменшити витрати держави і платників податків на утримання держапарату і його матеріальних придатків – армію, міліцію тощо. Також перевагами децентралізації слугують можливість оперативно і швидко вирішувати місцеві проблеми (тим самим приймати більш об’єктивні рішення) та зменшення навантаження на органи центральної влади другорядними проблемами.
Серед недоліків варто відзначити, що рішення можуть носити тактичний характер, а тому бути малоефективними; відсутність загальних правил і процедур прийняття рішень. Можливе повернення до прихованої децентралізації, де представники, обрані в регіонах, зможуть отримати повноваження лише формально, тому що призначені центральної владою голови державних адміністрацій будуть користуватися правом вето щодо постанов органів місцевої влади. Отже, центральні органи зможуть контролювати владу на місцях, не несучи жодної відповідальності за результати їхньої роботи.
В країнах, що розвиваються, до яких відносять і Україну, реформи щодо децентралізація повинні проводитися поступово. Це передбачить порушення координації дій, тим самим не перекладаючи відразу на місцеві органи влади ті задачі, які вони мають вирішувати тільки в довгостроковому плані. Проведення децентралізації не має бути першочерговою задачею, тому що має бути проведено масштабне обговорення стратегії реформ.
Таким чином, щоб децентралізація стала запорукою ефективного територіального розвитку, шляхом до демократизації та дійсного народовладдя, необхідно забезпечити послідовність реформування, тобто держава має сприяти зміцненню інститутів місцевого самоврядування, забезпечити ефективність системи служби в органах місцевого самоврядування, збільшення обсягу бюджетного фінансування територіальних громад. У свою чергу децентралізація зможе створити можливість для розвитку усього державного простору на основі пріоритету повноважень общин, які складаються із жителів міст, сіл, селищ. Це допоможе акумулювати енергію мас для покращення свого життя, тим самим покращуючи життя усієї України.

Науковий керівник: к.ю.н., ас. Ковтун М.С.

Завадська Ангеліна Тимурівна,
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого,
ФПК для Державної пенітенціарної служби України , 2курс 1 група.

ПРОБЛЕМАТИКА ДЕФІНІЦІЇ «КОНСТИТУЦІЙНИЙ ЛАД» У СУЧАСНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ

Феномен конституційного ладу є одним з центральних об’єктів дослідження у науці конституційного права. Його проблематиці присвячували праці такі видатні вчені-конституціоналісти як Тодика Ю.М., Барабаш Ю.Г., Румянцев О.Г. та інші. У той же час не існує єдиної думки стосовно змісту та сутності конституційного ладу. Це у першу чергу пов’язано з тим, що саме поняття «конституційний лад» є відносно новим для української держави. Воно з’явилося внаслідок проголошення незалежності України і докорінних змін в системі конституційно-правового регулювання. Незважаючи на те, що на сьогодні фактично відсутнє нормативне визначення конституційного ладу, це поняття широко застосовується як в теорії, так і у практиці конституційного права. Аналізуючи сучасні тенденції розвитку правової науки можна стверджувати, що зараз постає необхідність щодо конкретизації цього поняття, як «ядра» правової системи нашої держави.
Відповідно до проекту концепції внесення змін до Конституції України від 21 червня 2013 року, розділ загальні засади пропонується перейменувати на засади конституційного ладу. Позитивні аспекти цієї новації полягають у тому, що буде переборено двозначність розуміння терміну «загальні засади»: стосовно інших розділів Основного Закону, чи основ конституційного ладу. Проблема існує у тому, що і сам термін «конституційний лад» не має чіткого однозначного визначення.
Сьогодні вчені надають різні визначення конституційного ладу. Так у мотивувальній частині рішення Конституційним Судом України № 6-рп від 5 жовтня 2005 р. (справа про здійснення влади народом) стверджується: «У зазначених відповідях вчених-правознавців по-різному визначається поняття конституційного ладу в Україні… Конституція України, закріплюючи конституційний лад, не містить визначення цього поняття. У Рішенні Конституційного Суду України від 11 липня 1997 року N 3-зп стверджується лише про засади конституційного ладу в Україні, що закріплені у розділах I, III, XIII Конституції України».
В. Ф. Погорілко розглядає конституційний лад як порядок встановлений та передбачений Конституцією України. Однак, не можна обмежувати сферу дії цього феномену виключно конституційним порядком держави, адже він набагато ширшим.
Більш повне визначення, на нашу думку, надає О. В. Скрипнюк, характеризуючи конституційний лад як передбачені та гарантовані Конституцією державний та суспільний лад, конституційний статус людини і громадянина, систему безпосереднього народовладдя, організацію державної влади і місцевого самоврядування, територіальний устрій, основні засади зовнішньополітичної та іншої міжнародної діяльності держави, основи національної безпеки та інші існуючі найважливіші види конституційно-правових відносин. Проте, на нашу думку «інші найважливіші види конституційно-правових відносин» є занадто широким та неоднозначним формулюванням, що є неприпустимим при тлумаченні такого основоположного феномену.
Спираючись на правову позицію Конституційного Суду України, а також положення статей 5, 17 та 37 Конституції України можна надати визначення конституційному ладу як системи усіх суспільних відносин, передбачених та гарантованих Конституцією України і забезпечених органами державної влади.
Він характеризується певною низкою ознак, серед яких можна виділити демократичну та гуманістичну спрямованість, системний характер, гарантованість з боку держави.
Демократична та гуманістична спрямованість конституційного ладу полягає у тому, що реалізація положень закріплених Конституцією (у першу чергу політичних прав громадян) можлива лише у демократичній державі, яка здійснює владу на основі принципів широкої та реальної участі громадян та їх об’єднань у формуванні державної політики, створенні та діяльності державних органів, додержанні прав і свобод людини та громадянина. Ця ознака щільно пов’язана з виникненням громадянського суспільства та правової держави.
Системний характер конституційного ладу означає, що усі суспільні відносини, які передбачені та гарантовані Конституцією викладені у певній логічній послідовності, що спрощує їх регулювання та захист. Кожний об’єкт конституційно-правового регулювання виконує певну функцію у державному та суспільному житті та є відкритим до зовнішнього впливу.
Значення гарантованості конституційного ладу полягає у тому, що при її відсутності виникає висока ймовірність перетворення його на декларативну складову держави. За загальним правилом під гарантіями розуміють систему юридичних засобів та інститутів, спрямованих на створення умов для реалізації усіх правових можливостей передбачених Конституцією України, а також забезпечення їх від протиправних посягань.
Таким чином, можна стверджувати, що конституційний лад є складним, багатогранним феноменом в теорії конституційного права, який потребує подальшого дослідження та нормативного закріплення.

Науковий керівник: к.ю.н, доц. Слінько Т. М.

Замковий Володимир Леонідович,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОП, 2 курс, 14 група

ПРОБЛЕМИ ЗАСТОСУВАННЯ ЧАСТИНИ ПЕРШОЇ СТАТТІ 365 ЦИВІЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

Чинне цивільне законодавство виходить з того, що право власності кожної особи є абсолютним. Тому для того, щоб припинити право власності особи на майно, що знаходиться у спільній власності, інший співвласник має спиратись на підстави, які чітко передбачені законом. Частина перша статті 365 Цивільного кодексу України визначає підстави, лише за наявності яких суд може задовольнити позов співвласників про припинення права на частку одного з них. При цьому для задоволення позову суд має встановити наявність усіх чотирьох підстав:
1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі;
2) річ є неподільною;
3) спільне володіння і користування майном є неможливим;
4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї.
Хоча положення статті не зазначають, але відповідно до судової практики ці обставини мають існувати в об’єктивній дійсності у своїй сукупності. А тому відсутність хоча б однієї з них вказує на неможливість задоволення позову співвласників.
Зважаючи на проблеми, що виникають при практичному застосуванні данної норми, важливим є логічне та узгоджене тлумачення цих положень. Оціночне поняття «незначна частка» було закріплено законодавцем з причини, що незначність частки має встановлюватися через призму конкретних обставин судової справи. До того ж, формулювання «частки» у праві, а не «частки» у майні створює також проблеми правозастосування. Такий критерій не завжди дозволяє судам правильно визначити незначний розмір частки у праві спільної часткової власності. Наприклад, 1/4 частки у праві спільної часткової власності в ідеальному, арифметичному виразі є в п’ять разів більшою, ніж 1/20 частки. Проте якщо 1/4 частки існує у праві власності на квартиру загальною площею 80 м кв., а 1/20 – у праві власності на жилий будинок загальною площею 1200 м кв., розмір майна, на яке припадає менша у числовому виразі частка (тобто 1/20), є більшим, ніж розмір майна, на яке припадає частка, що є більшою у числовому виразі (тобто 1/4). Тому суд має спиратися на ідеальний вираз частки і з цього робити висновок про її незначний характер.
У цьому ж пункті першому також є така ознака частки, як неможливість бути виділеною в натурі. Але пункт другий вже передбачає неподільність речі. Відповідно до законів логіки неможливість виділення в натурі вже передбачає неподільність речі, оскільки частка не виділяється в натурі внаслідок природних або штучних характеристик речі як єдиного об’єкта (ст. 183 ЦК України), так і заборону виділу згідно із законом (ч. 2 ст. 364 ЦК України). А отже, неможливість виділення речі в натурі є ширшим поняттям і включає в себе неподільність речі, тому необхідність для суду встановлювати ознаку, зазначену у пункті другому ч. 1 ст. 365 ЦК, автоматично відпадає, хоча і передбачена законодавцем.
Наявність у матеріалах справи третьої та четвертої ознак відповідно до матеріалів судової практики суди перевіряють досить рідко і такі рішення скасовуються апеляційною чи касаційною інстанцією. Тому ці ознаки, так само, як і перші дві, є необхідними для встановлення підстав для задоволення позову співвласників.
З практичної точки зору, неможливість спільного володіння та користування майном переважно зумовлюється особистими стосунками співвласників, як правило недоброзичливими за умови подання позову, стосунками, що перешкоджають їм у повному здійсненні прав володіння та користування.
На збереження житлових прав співвласника розрахований пункт четвертий ч. 1 ст. 365 ЦК. Тому позов про припинення права на частку у спільному майні (житлі) не може бути задоволений, якщо внаслідок припинення права спільної часткової власності колишній співвласник та члени його сім’ї будуть позбавлені житла. Так, якщо позивачеві належало право на 4/5, а відповідачу – на 1/5 частки і були перші три підстави застосування статті 365 ЦК України, то відсутність у відповідача іншого житла чи можливості придбання іншого житла буде мати наслідком відмову у задоволенні позову. Крім того, співвласник-відповідач має право посилатися саме на істотне порушення його інтересів. Словосполучення “завдання шкоди” створює ще одну проблему у правозастосуванні, адже завдання шкоди – протиправне діяння, що є підставою для виникнення недоговірних зобов’язань.
Отже, положення статті 365 Цивільного кодексу України містить логічні та змістовні неточності, що призводять до проблем у правозастосування. На сьогодні судова практика вже виробила певні напрацювання і рекомендації стосовно вирішення судами питання припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників. Незважаючи на це, основними проблемами є: формулювання «частки» у праві, а не «частки» у майні; «неможливість виділення речі в натурі» є ширшим поняттям і включає в себе «неподільність речі»; більш точним і логічним є формулювання «істотне порушення інтересів», ніж «завдання істотної шкоди інтересам».

Науковий керівник: Навельська-Гордеєва О. П.

Замковий Володимир Леонідович,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОП, 2 курс, 14 група

МОЖЛИВОСТІ ВПРОВАДЖЕННЯ ІНСТИТУТУ БАНКРУТСТВА ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ
В Україні процедура банкрутства застосовується до юридичних осіб та до фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності. Щодо громадян, які не є суб’єктами підприємницької діяльності, така процедура не передбачена, хоча тенденції останніх років свідчать про зростання кількості держав у світі, в яких внесено відповідні зміни в національне законодавство, які дають змогу громадянам звертатися до законодавства про банкрутство для розв’язання проблем заборгованості. В Україні обговорення проблеми запровадження інституту банкрутства громадян відбувається доволі тривалий час, зареєстровано декілька законопроектів, написано чимало наукових робіт та статей.
Вчені неоднаково підходять до розуміння поняття банкрутства, а тому аби застосувати процедуру банкрутства до громадянина важливо розуміти сутність цього поняття. Існуючі відмінності в його трактуваннях можливо пояснити акцентуванням або на різних стадіях процесу банкрутства, або на першопричинах, або на результативних ознаках. На думку більшості науковців ключовим моментом є термін «неспроможність», тобто банкрутство – це юридично визнана судом неспроможність суб’єкта виконувати свої зобов’язання та продовжувати підприємницьку діяльність внаслідок її економічної неефективності, що є негативним наслідком кризи, призводить до порушення фінансових відносин і ставить під загрозу подальше існування підприємства.
Для розуміння того чи іншого підходу до запроваджених механізмів банкрутства громадян в зарубіжних країнах потрібно вивчати не лише національне законодавство, але і комплексно досліджувати соціальні, правові, економічні та політичні фактори. Важливо розуміти, що на сьогодні можливо виділити два підходи до банкрутства громадян. Першим є американський підхід fresh start (“нового старту”), який діє в країнах з відносно обмеженою системою соціального забезпечення. Він запроваджений у США та значною мірою у Канаді і передбачає наявність постійних доходів у громадянина, погашення та списання залишку боргів та інтеграція боржника заново у суспільство.
Другим підходом є європейський, який донедавна передбачав відмову від стороннього втручання у правовідносини позичальника та боржника, виходячи з принципів свободи договору, pacta sunt servanda (договори мають виконуватися). Сьогодні він продовжується розвиватися і у європейських країнах регулювання неплатоспроможності надає перевагу правам кредитора, дозволяючи задовольняти більшу частку позовів на його користь, часто шляхом суворіших правил та довшого періоду добросовісної поведінки для споживачів. Західноєвропейські країни мають добре розвинуту систему соціального забезпечення, що деякою мірою згладжує гостроту проблеми надмірної заборгованості. Європейське законодавство вимагає обов’язковий план платежів з погашення боргу та пропонує консультування щодо боргу та відбиває розуміння, що зростання заборгованості є не ринковою, а більше соціальною проблемою. З іншої сторони, підхід США є сприятливішим для споживачів, процедури банкрутства менш суворі та тривалі, за певних обставин громадяни можуть позбавитися боргу протягом кількох місяців. Обидва підходи мають свої переваги та недоліки, мають як прихильників, так і критиків. Проте науковці відмічають дифузію підхіду fresh start по всьому світі.
Незважаючи на перший негативний досвід, а саме відхилення декількох законопроектів з зазначеного питання, рано чи пізно воно знову постане на порядку денному. Звичайно, особа не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов’язання, проте застосування такої процедури, як банкрутство до громадян дозволить їм відновити свою платоспроможність або ж звільнитися від певних боргів. Зарубіжне регулювання банкрутства осіб потребує більш глибокого та ретельного дослідження з метою визначення доцільності, можливості, підходів та шляхів запровадження відповідної процедури в Україні.
Допомогою для регламентації процедури банкрутства громадянина в Україні можуть стати основні принципи для вирішення боргових проблем громадян INSOL International, яка є міжнародною федерацією національних асоціацій бухгалтерів і юристів, які спеціалізуються в тому числі і на неспроможності:
1. Справедливий та рівномірний розподіл ризиків споживчого кредиту;
2. Забезпечення певних форм списання заборгованості, реабілітація або fresh start для боржника;
3. Перевага надається позасудовому розгляду над судовим, якщо наявні рівною мірою ефективні варіанти;
4. Запобіжні заходи з метою скорочення необхідності втручання (освітні програми, нагляд за умовами надання споживчого кредиту, моніторинг колекторської діяльності тощо).
Отже, існує американський та європейський підходи до вирішення питання банкрутства громадянина. Зважаючи на дифузію підходу «нового старту» у всьому світі, законодавець має звернути увагу на його переваги для боржника та на основні принципи INSOL. Запровадження механізмів банкрутства громадян в Україні мають базуватися на наступних положеннях: судовий (здійснення місцевими судами загальної юрисдикції) та позасудовий порядок вирішення справи, встановлення визначеної суми боргу для початку процедури банкрутства, розумні строки процедури банкрутства, перевага у захисті інтересів боржника, звільнення від боргів за рахунок його майна або реструктуризація боргу та передбачення можливості нового старту та реабілітації боржника у суспільстві.

Науковий керівник: к.ю.н, ас. Баєва Г. О.

Іванов Іван Васильович
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ІПСК для МВС України , 4 курс 11 група

ДО ПИТАННЯ ПРО ШАХРАЙСТВО В МЕРЕЖІ ІНТЕРНЕТ

Відповідно до ст. 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, визначає соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом. Вказане положення знайшло своє пряме підтвердження в Кримінальному кодексі України 2001 р. (далі КК України). У ст. 190 КК України дається чітке визначення поняття шахрайства, що розуміється як заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою.
Таке визначення шахрайства, по-перше, дозволяє виділити два різновиди шахрайства – незаконне заволодіння чужим майном і придбання права на чуже майно, по – друге, містить вказівку на конкретні способи вчинення злочину, відмежовуючи його від більшості посягань на власність, – обман або зловживання довірою.
У зв`язку із стрімким розвитком інформаційних технологій та збільшенням кількості користувачів мережі Інтернет, досить поширеним стає такий спосіб шахрайства, як Інтернет-шахрайство. Оскільки сучасне кримінальне законодавство не дає нам визначення або чітких ознак даного виду шахрайства, доцільно було виокремити найбільш поширені способи Інтернет шахрайства та їх спільні ознаки.
Інтернет-шахрайство відрізняється від «звичайного» тільки тим, що злочинці використовують переваги сучасних комп’ ютерних технологій та Інтернет-мереж. Шахрайства, пов’язані з комп’ютерами, за відсутністю специфічних правових норм підпадають під існуючі в кримінальному законодавстві визначення шахрайських дій, тому відповідальність за них має наступати за ст. 190 КК України. Інтернет-шахрайство можна визначити як внесення, зміну, виправлення, знищення комп’ютерних даних чи програм або інше втручання до процесу обробки або передачі інформації, з метою незаконного збагачення себе чи іншої особи, що призводять до незаконного заволодіння чужим майном або придбання прав на чуже майно.
На нашу думку, необхідно виокремити такі специфічні ознаки шахрайства, вчиненого через мережу Інтернет:
– Місце безпосереднього вчинення протиправного діяння (місце знаходження злочинця, засобів вчинення злочину) не співпадає з місцем знаходження потерпілого і настанням суспільно небезпечних наслідків злочину, що пов’ язано з використання електронних технічних засобів.
– При вчиненні шахрайств у сфері використання електронних технологій злочинець заволодіває предметом посягання з використанням різноманітних електронних технічних засобів та відповідного середовища, а саме : засобів стільникового зв’ язку, пластикових платіжних карток, комп’ютерів (стаціонарних, ноутбуків, планшетів, тощо), WI-FI роутерів та ін..
– Предмети злочинного впливу функціонують в електронному середовищі (банкомати, різноманітні програми, комп’ютерна техніка, мережа Інтернет, носії комп’ ютерної інформації та інше)
– Типовими способами вчинення злочину є: обманне заволодіння грошовими коштами іноземних громадян за допомогою шлюбних сайтів; обманне заволодіння грошовими коштами банків через комп’ютерну мережу Інтернет шляхом зламу банківської електронної системи захисту інформації, коли гроші переводяться на підставні рахунки в банки різних країн; фішинг — вид шахрайства, метою якого є виманювання у довірливих або неуважних користувачів мережі персональних даних клієнтів онлайнових аукціонів, сервісів з переказування або обміну валюти, інтернет-магазинів; клікфорд — вид шахрайства у мережі, що являє собою обманні кліки на рекламне посилання особою, не зацікавленою у рекламному оголошенні; шахрайство в мережевих іграх – застосування спеціально створених або модифікованих програм або обладнання в мережевих іграх для отримання незаперечної переваги над іншими гравцями. На відміну від чітерства в одиночних іграх, становить проблему для ігрових спільнот, і боротьба з нею – важливий аспект проектування ігор; фармінг – це процедура прихованого перенаправлення жертви на помилкову IP-адресу. Для цього може використовуватися навігаційна структура (файл hosts, система доменних імен (DNS)).
Таким чином, на нашу думку, ч. 3 ст. 190 КК України потребує внесення доповнення, а саме: «шахрайство, вчинене з використанням мережі Інтернет шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки». Необхідність такого нововведення обумовлюється специфікою ознак даного виду шахрайств, а саме: підвищена латентність злочинів, що забезпечується специфікою мережевого інформаційного простору; транскордонний характер мережевих злочинів, при якому злочинець, предмет злочинного посягання, потерпілий можуть перебувати на територіях різних держав; нестандартність, складність, різноманіття і часте оновлення способів скоєння злочинів і застосовуваних спеціальних засобів; можливість вчинення злочину в автоматизованому режимі в декількох місцях одночасно, можливість об`єднувати відносно слабкі ресурси багатьох окремих комп`ютерів в потужне знаряддя вчинення злочину; багатоепізодним характер злочинних дій при множинності потерпілих; дистанційний характер злочинних дій в умовах відсутності фізичного контакту злочинця і потерпілого; неможливість запобігання та припинення злочинів даного виду традиційними засобами.

Науковий керівник: к.ю.н., ас. К.М. Оробець

 
Карпенко Вікторія Сергіївна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ФПК для Пенсійного фонду України, 2 курс, 2 група

СУБ’ЄКТ ЗЛОЧИНУ ЯК ФІЗИЧНА ОСОБА

Одним з елементів складу злочину є його суб’єкт. Взагалі то у кримінальному праві під суб’єктом злочину мають на увазі особу, яка вчинила злочин та підлягає кримінальній відповідальності. На законодавчому рівні поняття суб’єкта злочину розкривається у частині 1 статті 18 Кримінального кодексу України. Тож, згідно з КК нашої держави, суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до даного кодексу може наставати кримінальна відповідальність.
Із даного вище визначення випливають такі ознаки: фізична особа, осудна, яка досягла конкретного, встановленого законодавством віку.
Перша обов’язкова ознака полягає в тому , що суб’єктом злочину може бути лише фізична особа. Це положення вказує на те, що у нашій державі суб’єктом злочину може бути тільки людина. Тобто, це означає, що юридична особа не може відігравати роль даного елементу складу злочину. Ця закономірність простежується у багатьох статтях Кримінального кодексу. Конкретним прикладом цього є статті 6-10 та інші, у яких зазначено, що дія даного кодексу поширюється на громадян України, іноземців та осіб без громадянства. Тож юридичні особи, тварини, сили природи чи предмети не можуть бути суб’єктами злочинів, а заходи, які вживаються для охорони від завданої ними шкоди, не є покаранням. Хоча у давнину існувала така практика і існує велика кількість випадків, коли суб’єктами злочину визнавалися тварини, чи навіть предмети. Але, це видається не обґрунтованим, тому розглядати такі перспективи на тлі українського кримінального закону немає ніякого сенсу.
А от щодо відповідальності юридичної особи, то це питання є дискусійним. У нашій державі юридична особа ні в якому разі не може бути визнана суб’єктом злочину, оскільки в Україні, як і в багатьох державах світу діє принцип індивідуальної, особистої відповідальності за вчинене суспільно-небезпечне діяння. Тож, якщо на певному підприємстві, установі, організації, в результаті порушення певних правил, а саме правил виробництва, охорони праці, екологічної чи пожежної безпеки, або ж якихось інших, буде завдана шкода охоронюваним кримінальним законом суспільним відносинам, то відповідальність за це буде нести конкретна особа, яка є винною у такому порушенні.
З одного боку це є доречним, а з іншого – зовсім ні. За приклад можна взяти порушення правил екологічної безпеки на підприємстві. Оскільки масштаби екологічних проблем та катастроф збільшуються з кожним роком, то було б доцільно звертати на даного роду злочину більш пильну увагу та посилювати санкції за їх вчинення. Тож, як на мене, для більшої ефективності запобігання екологічним та й іншим злочинам, необхідно, щоб відповідальність за них несли не лише керівники підприємств чи їх власники, а й робітники цього підприємства. Тобто застосування санкцій до юридичних осіб, на мою думку, буде мати набагато більшу ефективність, ніж просто до окремих фізичних осіб.
Необхідно відзначити, що кримінальну відповідальність юридичних осіб передбачено у багатьох кримінальних кодексах світу. У деяких країнах це зумовлено рекомендацією ООН про розгляд питання про передбачення кримінальної відповідальності не тільки для осіб, які діяли від імені якої-небудь установи, корпорації чи підприємства… а й для самої установи, корпорації чи підприємства. Основною метою даного положення було попередження злочинності у державах-членах ООН. Також це питання розглядалося на різноманітних світових конгресах та конференціях з кримінального права і багато науковців виступали також за введення кримінальної відповідальності для юридичних осіб.
Конкретними прикладами закріплення кримінальної відповідальності юридичних осіб є кримінальні кодекси Франції, Данії, Англії, Литви, Бельгії та інших країн.
Умови, підстави та особливості такої відповідальності відрізняють у всіх цих країнах.
Наприклад, відповідно до КК Естонії юридична особа (окрім держави, органів місцевого самоврядування і публічно-правових юридичних осіб) може нести відповідальність за діяння, вчинені її органом чи керівником в інтересах цієї юридичної особи. Юридична особа є суб′єктом таких злочинів і проступків, як: приватна розшукова діяльність; незаконне проведення дослідів над людьми; купівля-продаж дитини і т.д.
Так, Польща, у зв′язку з її входженням до ЄС, виконала умови щодо приведення власного кримінального законодавства у відповідність до європейських стандартів, зокрема і в частині встановлення кримінальної відповідальності юридичних осіб та інших колективних суб′єктів.
Якщо ж поринути в глиб історії України, то можна сказати, законодавство, яке діяло на території нашої країни ще за часів Ярослава Мудрого, знало відповідальність юридичних осіб. Так, відповідно до ст. 3 “Руської Правди”, відповідальність за вбивство на території верви несла верв, на території якої знайдено труп.
Підсумовуючи, хотілося б сказати, що не зважаючи уваги на те, що український законодавець все ж таки не визнає юридичну особу суб’єктом злочину, дискусії з цього приводу серед вітчизняних науковців не стихають вже довгий час.
У кримінальному праві існує два основних підходи до вирішення питання кримінальної відповідальності юридичних осіб. Одні науковці вважають, що юридичні особи не є суб’єктами кримінального права, а отже, не повинні притягуватися до кримінальної відповідальності. Інші ж, навпаки, вважають, що юридичні особи повинні нести відповідальність за скоєні здочини на підставі норм кримінального закону.
Я є прихильником другої позиції та вважаю, що введення юридичної особи як суб’єкта злочину до кримінального закону є доречним у нашій державі, оскільки, як на мене, таке нововведення буде сприяти більш ефективному попередженню злочинності, а особливо зменшенню кількості економічних та екологічних злочинів.

Науковий керівник: к.ю.н., доц. Володіна О. О.

Клубань Дмитро Анатолійович
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ФПК для Державної пенітенціарної служби України, 4 курс, 1 група

«СУТНІСТЬ І ПРАВОВИЙ ЗМІСТ ЯВИЩА КАЯТТЯ В КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОМУ АСПЕКТІ»

Філософські закони і сутність явищ соціального, суб’єктивного буття конкретизує та доповнює філософія права, а з урахуванням розподілу права на галузі – філософія кримінально права й забезпечуючих реалізацію його принципів та інститутів: оперативно-розшукового, кримінально-процесуального, кримінально-виконавчого права в противагу злочинному буттю.
Фундаментом в кримінально-правовому контексті філософії права є дихотомія взаємопов’язаних але відносно самостійних явищ: «злочин й кара», що мають соціальну, антропологічну, моральну, правову сутність, як детерміноване ними каяття особи, що скоїла злочин.
Сутність, зміст, чи сенс й закономірності посткримінальної поведінки особи, яке включає каяття й покаяння, як явище пенітенціарне (суб’єктивного каяття й покаяння перед суспільством у формі дійового каяття, виправлення й законослухняної соціалізації). Але, постає питання: що таке каяття? На цей час, законодавець не надав правового визначення даної дефініції але, у відповідності до Академічного тлумачного словнику української мови: «каяття – визнання своєї провини, вияв жалю з приводу своєї провини». В нормативно-правових актах, ми можемо знайти лише деякі посилання, так наприклад: в ст. 45 Кримінального кодексу України «Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям»: «Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, крім корупційних злочинів, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду».
Цікавим є також поєднання дефініції «каяття» з дефініцією «виправлення» в кримінально-виконавчому аспекті. Так, згідно до ст. 50 Кримінального кодексу України: «Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає у передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого». Проте, найбільшу увагу привертає ч. 2 вказаної статті: «Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.». Виникає питання, що ж таке виправлення? У відповідності до ст. 6 Кримінально-виконавчого кодексу: «Виправлення засудженого – процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки».
Як бачимо, законодавець не дає чіткого переліку позитивних змін, які можуть відбутися у особистості засудженого, та чи повинен він покаятись у вчиненому діянні.
У відповідності до ст. 3 Европейських пенітенціарних правил 1987 року: «Цели исправительного воздействия на осужденных состоят в том, чтобы сохранить их здоровье и достоинство и, в той степени, в какой это позволяет срок заключения, способствовать формированию у них чувства ответственности и навыков, которые будут содействовать их реинтеграции в общество, помогут им следовать требованиям законности и удовлетворять свои жизненные потребности собственными силами после освобождения», скрізь призму наведеної статі можна проаналізувати наказ Міністерства юстиції України від 04.11.2013 № 2300/5 «Про організацію соціально-виховної та психологічної роботи із засудженими», а саме: розділ III, п. 11.: «У період відбування покарання засудженими на начальника відділення покладено обов’язок вивчати особистість засуджених, аналізувати стан виконання індивідуальних програм роботи із засудженими та періодично здійснювати оцінку ступеня виправлення засуджених». Тож, можна зробити певні висновки: на сьогодні, в правовому полі відсутні визначення дефініції «каяття», як природньої властивості, права, що є людською психофізичною потребою, яка матеріалізована в людині і її діяльності у формі рефлексії протиправного діяння, вини відповідальності, виправлення і їх вираз в позитивному сприйманні й схваленні суспільством й державою.
Згідно до Указу Президента України від 9 грудня 2010 року № 1085/2010 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» в Україні була утворена Державна пенітенціарна служба. В назві реорганізованого департаменту з питань виконання покарань виникло іноземне слово «poenitentia» — розкаяння, але окрім гарної назви ДПтС не отримала такого завдання, як «сприяння каяттю засуджених осіб».
Отже, необхідним є реформування законодавства стосовно питання каяття, виправлення прогалин і суперечностей у нормативно-правових актах, яке повинно здійснюватись із урахуванням правозастосовчої практики, наукових досліджень та практичного досвіду з відповідністю як інтересам держави і суспільства, так і суб’єктам каяття з покладанням контролю за процесом виправлення, покаяння та соціалізації на Державну пенітенціарну службу України.

Наукові керівники: к.ю.н. Таволжанський О.В.,
к.філос.н. Салтанов М.В.

Коваль Тимур Олександрович
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
Інститут підготовки слідчих кадрів для МВС України, 5 курс, 8 група

ОКРЕМІ АСПЕКТИ РЕФОРМУВАННЯ МВС УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

В одному з найважливіших для України документі, Угоді про асоціацію України та ЄС, наша держава висловила бажання просувати процес реформ та адаптації вітчизняного законодавства до законодавства ЄС, що сприятиме поступовій економічній інтеграції і поглибленню політичної асоціації. В момент складних соціально-економічних процесів, перебуваючи під тиском збройної агресії, наша держава все ж прагне до ефективної демократизації суспільства. Такі умови потребують підвищення ефективності роботи всіх органів влади, а особливо правоохоронних, що покликані захищати найважливіші цінності демократичного суспільства. Ефективність роботи цих органів залежить від професійної дисципліни працівників відповідних структур. Однак рівень службової дисципліни та законності в правоохоронних органах України, на жаль, не відповідає вимогам часу та потребує якнайшвидшого удосконалення.
Структурою, якій потрібні невідкладні зміни є Міністерство внутрішніх справ України (далі – МВС). Підтвердженням цього стало затвердження 22 жовтня 2014 року Кабінетом Міністрів України Концепції реформування МВС України та презентована Експертною Радою МВС України відповідна стратегія. Вищевказані документи визначили Європейську спрямованість у реформуванні МВС.
Так, зазначені Концепція і стратегія реформування досить зрозуміло визначають структурні і функціональні зміни, що відбудуться в МВС, однак, майже не розкривають засобів реалізації і забезпечення цієї реформи. На нашу думку, одним із таких засобів є бездоганна службова дисципліна.
Аналізуючи нормативні акти, що стосуються діяльності поліції таких країн як Німеччина, Австрія, Бельгія, Португалія, Польща, та ін. науковці Бунчук О.А. та Москаленко О.М. у своїй роботі «Статус поліції: міжнародні стандарти і зарубіжне законодавство» стверджують, що рецептом для покращення ситуації у діяльності поліції є такі рекомендації щодо реформи поліції у Східній Європі – три малі «д», які перетворюються у одну велику «Д». Під трьома малими «д» мається на узвазі: деполітизація, децентралізація, демілітаризація. Успішне проведення зазначених заходів привело у новій Європі до великої «Д» – демократизації поліції.
Одним із пунктів забезпечення деполітизації правоохоронних органів є запровадження чіткої та відкритої дисциплінарної процедури і порядку звільнення осіб зі служби А важливим пунктом демілітаризації є те, що дисциплінарна процедура повинна регулюватися законом і бути прозорою та забезпечувати поліцейським ефективну реалізацію права на захист. Реалізація цих пунктів є невід`ємною частиною демократизації поліції. На сьогодні це є актуальною проблемою в для органів внутрішніх справ України.
Головні питання, що стосуються службової дисципліни працівників органів внутрішніх справ (далі – ОВС) регулюються Законом України «Про Дисциплінарний статут ОВС України». А деякі питання визначені постановою ще Кабінету Міністрів УРСР «Про затвердження Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом ОВС». Аналіз застосування зазначених положень свідчить про назрілу потребу внесення деяких доповнень та уточнень до вказаного Закону України.
Положення Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи (членом якої Україна є з 1995 року) № 690 «Про декларацію про поліцію» покладені в основу професійних стандартів поліцейських більшості країн Європи. Пункт 9 розділу «Статус» зазначає, що при відкритті дисциплінарного чи кримінального провадження проти офіцера поліції, він має право бути почутим і право на адвокатський захист. Окремо зазначено, що рішення має бути прийняте в розумний строк.
Норми, які чітко регламентують процедуру залучення захисника у дисциплінарних провадженнях мають місце у нормативно-правових актах, що стосуються діяльності поліції різних країн Європи. Так, Закон Республіки Польща «Про поліцію» ст.135f закріплює, що у ході дисциплінарного провадження обвинувачений має право на призначення захисника, яким може бути поліцейський, адвокат або правовий радник. Закон Королівства Бельгії «Про Дисциплінарний статут персоналу поліцейських служб», у ст. 29 зазанчає, що «на кожному етапі процедури відповідний службовець може, за своїм вибором, звернутися за допомогою, або бути представленим одночасно адвокатом, службовцем та членом уповноваженої профспілкової організації, названі нижче терміном «захисник». Подібні положення характерні ще для ряду Європейських країн, законодавство яких проаналізовано нами.
На жаль, у положеннях Дисциплінарного статуту працівників ОВС не врегульовано процедуру залучення захисника під час дисциплінарного провадження. Зазначимо, що хоча положення вищенаведеної резолюції ПАРЄ не є юридично обов’язковими, та це право гарантоване ст. 59 Конституції України, а саме: «кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав».
З огляду на законодавство країн ЄС і рекомендації ПАРЕ вважаємо за необхідне доповнити Закон України «Про Дисциплінарний статут працівників органів внутрішніх справ України» статтями, що врегулюють процедуру залучення захисника у дисциплінарному провадженні.
У висновку зазначимо, що визначаючи пріоритетність Європейської спрямованості у реформуванні МВС, необхідно ретельно виписати процедуру дисциплінарного провадження з залученням захисника, що чітко регламентована у законодавстві більшості країн Європи і може бути використана при внесенні змін до діючого законодавства України.

Науковий керівник: ас. Гончаренко Ганна Анатоліївна
Коновалов Богдан Володимирович,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОП, 2 курс, 6 група

ПРОБЛЕМНІ МОМЕНТИ ДОГОВОРІВ ЗА УЧАСТЮ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ – ПІДПРИЄМЦЯ

Сьогодні в цивільному праві України існує два види учасників цивільних відносин: фізичні та юридичні особи. Це, зокрема, випливає зі змісту статті 2 Цивільного кодексу України. Однак, досить не визначеним є статус такої групи учасників цивільних відносин як фізичні особи-підприємці. В своїй сукупності ФОП також охоплюються поняттям “фізичні особи”, але в силу деяких особливостей мають відмінності у правовому регулюванні відносин. При цьому, термін “фізична особа” охоплює більш широкий правовий статус порівняно зі значно вужчим – “фізична особа-підприємець”.
З огляду на це необхідно дати відповіді на наступні запитання: яке місце в цивільних правовідносинах займає фізична особа-підприємець і які норми необхідно застосовувати до таких осіб: ті, що регулюють відносини фізичних осіб, або ті, що регулюють відносини юридичних осіб?
Наразі стаття 51 Цивільного кодексу України встановлює, що до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом аба не випливає із суті відносин. Тлумачення даної статті є досить різноманітним у юридичній літературі та практиці, що значно впливає на її застосування, оскільки певним чином відбувається злиття правового статусу фізичної особи з правовим статусом фізичної особи-підприємця, що суттєво відрізняються за власною правовою природою.
Гарним прикладом може слугувати постанова Вищого Господарського суду від 14 вересня 2006 по справі № 41/102 про визнання недійсним договору оренди транспортного засобу між фізичною особою-підприємцем (орендодавець) та товариством (орендар) у зв’язку з відсутністю його нотаріального посвідчення.
Договір найму (оренди) транспортного засобу регулюється § 5 глави 58 Цивільного кодексу України. Частиною 2 статті 799 зазначеного Кодексу передбачено, що договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.
На відміну від статті 799 Цивільного кодексу України норми § 5 глави 30 Господарського кодексу України не встановлюють вимог щодо нотаріального посвідчення договорів оренди транспортних засобів у сфері господарювання.
У зв’язку з цим слід зазначити, що Правилами державної реєстрації та обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів та мотоколясок, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 7 вересня 1998 року № 1388, встановлено, що ці Правила є обов’язковими для всіх фізичних і юридичних осіб, які є власниками транспортних засобів, виробляють чи експлуатують їх. Згідно з вказаними Правилами транспортні засоби реєструються за юридичними та фізичними особами (тобто, за суб’єктами права власності).
Однак, Вищим господарським судом прийнято рішення, що “положення частини 2 статті 799 не можуть бути застосовані відносно договору оренди, оскільки правове регулювання підприємницької діяльності юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців в даному випадку є тотожним. Щодо договорів оренди транспортних засобів, укладених юридичними особами, Цивільний кодекс України і Господарський кодекс України не потребують обов’язкового нотаріального посвідчення “.
Суд обґрунтував свою позицію наступним чином:
“Під час здійснення господарської діяльності фізичні особи-підприємці реалізують свою господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків). При цьому інші права і обов’язки фізичної особи, складові її правоздатності як людини, купуються і виконуються нею поза здійснення господарської діяльності, у порядку реалізації нею її цивільної дієздатності, що передбачено Цивільним кодексом України, і регулюється ім. Останнє випливає зі змісту частини 3 статті 45 Господарського кодексу України, згідно з якою відносно громадян положення цього кодексу поширюються на ту частину їх діяльності, яка за своїм характером є підприємницькою.
За загальним правилом (стаття 209 ЦК), правочин, вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути посвідчений нотаріально.
Отже, на думку Вищого господарського суду, договір найму(оренди) не потребує нотаріального посвідчення. Така сама позиція була зайнята Вищим господарським судом у постанові від 06 серпня 2012 р. по справі № 14/5025/1982/11, проте цікавим є те, що трохи більше року раніше за схожим спором їм було висловлено кардинально протилежну думку (постанова ВГСУ від 2 червня 2011 у справі № 8/9-10). Однак тоді рішення ВГСУ було винесено головним чином на основі статті 799 ЦК, без ретельного аналізу законодавства. З огляду на це логічно припускати, що переважне значення буде мати остання позиція ВГСУ, оскільки вона є більш виваженою і обґрунтованою. Я вважаю, що зайняття підприємницькою діяльністю фізичними особами є їх правом, реалізація якого залежить, так само, від відповідної державної реєстрації. Тобто правовий статус фізичної особи-підприємця поглинає правовий статус фізичної особи, будучи розширенням дієздатності останньої. З моменту набуття правового статусу ФОП, фізична особа стає суб’єктом господарювання. Отже, статус фізичної особи-підприємця переважає в господарських відносинах, до яких, в даному разі, належить договір найму(оренди). ФОП виступає тут в ролі суб’єкта господарювання(підприємця), а не фізичної особи – громадянина. Головна позиція ВГСУ наголошує на відмінності цивільно-правового визначення статусу “фізичної особи” та “фізичної особи-підприємця”. Це необхідно враховувати при укладанні цивільних договорів з особливими нормативними вимогами до їх форми і правового статусу їх сторін. Так як це може мати ключове значення при розгляді спорів про дійсність укладеної угоди

Науковий керівник: Казанцев С.В.

Костюк Ольга Сергіївна
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОЮ , 2 курс

ДЕЯКІ АСПЕКТИ ВИЗНАЧЕННЯ ТА ВСТАНОВЛЕННЯ РОЗМІРУ МІНІМАЛЬНОЇ ЗАРОБІТНОЇ ПЛАТИ В СУЧАСНИХ УМОВАХ РЕФОРМУВАННЯ ТРУДОВОГО ЗАКОНОДАВСТВА

На сьогодні гостро стоїть питання про державне регулювання оплати праці. Хоча згідно із Законом України «Про оплату праці» держава і здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності і господарювання шляхом встановлення мінімального розміру заробітної плати, інших державних норм і гарантій, умов і розмірів оплати праці працівників установ і організацій, проте цього замало для того щоб дане регулювання було ефективним. Держава насамперед має забезпечувати належне науково-методичне обґрунтування заробітної платні, тарифних ставок, вивчення зарубіжного і вітчизняного досвіду з питань оплати праці, розроблення нормативів трудових затрат на масові технологічні процеси тощо.
Юридичною категорією заробітна плата стає тоді, коли пра¬вовими нормами визначаються розмір та порядок її виплати за виконану роботу. Для правового визначення заробітної плати має значення обов’язок роботодавця виплачувати працівникові винагороду за його працю, з одного боку, і наявність у праців¬ника суб’єктивного права на одержання цієї винагороди за по¬передньо встановленими нормами праці, — з другого. Політика винагороди за працю організовується так, щоб свідома ініціатива працівників була спрямована на підвищення продуктивності праці, удосконалення своєї кваліфікації, нада¬вала працівнику можливість своєю працею збільшувати свій трудовий доход.
У процесі реформування інституту заробітної плати є поєднання механізмів державного і договірного регулювання оплати праці. Значення державного регулювання повинне полягати не у виданні великої кількості нормативно-правових актів, а в їх економічній обґрунтованості, соціальній направленості і дієвості. Воно повинне спиратися на реальні фінансові можливості держави та збалансованості інтересів усіх верств населення.
Держава як суб’єкт влади визначає основні напрямки організації заробітної плати, наприклад закріплюючи мінімум гарантій. Хоча критерії визначення мінімальної оплати праці теж потребують реформування. Дослідження розмірів мінімальних заробітних плат за законодавствами окремих європейських держав вказує на відсутність єдиних підходів до їх розмірів та визначається, виходячи із реального стану соціально-економічного розвитку. Частка робочої сили, праця яких оплачується за мінімальними ставками у більшості країн невелика, але питання перегляду викликає суспільний резонанс та політичні дискусії.
Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов’язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання. Стаття 95 КЗпП містить майже ідентичне визначення МЗП, за винятком окремої норми, згідно з якою МЗП є державною соціальною гарантією, обов’язковою для всіх суб’єктів господарювання, у тому числі для фізичних осіб (як роботодавців).
Стаття 10 Закону України “Про оплату праці” наголошує, що розмір МЗП встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України, як правило, один раз на рік у законі про Державний бюджет України з урахуванням пропозицій, вироблених шляхом переговорів, представників професійних спілок, власників, або уповноважених ними органів, які об’єдналися для ведення колективних переговорів і укладення Генеральної угоди. Проте не враховується те, що економічний стан держави змінюється частіше ніж раз на рік, і через підвищення цін мінімальної заробітної плати не вистачає навіть на найнеобхідніші речі загального вжитку.
Також не враховуються пропозиції та не регулюються розбіжності, що виникають між різними сторонами соціального діалогу. Закон не визначає, а практика свідчить про те, що пропозиції профспілок не враховуються майже десятиріччями і так і залишаються лише пропозиціями.
Для того щоб оцінити рівень життя однієї сім’ї, потрібно враховувати її доходи та склад, проте обстеження щодо доходів сім’ї, до котрої належить працівник з окладом, що дорівнює МЗП, та впливу цього на бідність населення, органами статистики в Україні не проводяться. Також, розмір мінімальної заробітної плати має визначатися з урахуванням загального рівня заробітної плати, продуктивності праці, рівня зайнятості та інших економічних умов. Це є важливим надбанням сучасного українського законодавства, його орієнтація на міжнародні стандарти в галузі оплати праці.
Заробітна плата повинна виконувати регулятивну, стимулюючу, відтворювальну, розподільну функції. Проте в сучасних умовах розвитку ринкових відносин в Україні заробітна плата не виконує в повному обсязі жодну із них. Причиною цьому також є відсутність дієвого контролю за політикою оплати праці з боку держави.
Можна зробити висновок, що визначення мінімального розміру заробітної плати є важливим питання, яке потребує реформування на законодавчому рівні. Для визначення мінімального розміру заробітної плати потрібно не лише брати до уваги пропозиції профспілок та усіх сторін соціального діалогу, а й використовувати різні критерії його визначення, враховуючи рекомендації та критерії, що зазначенні у міжнародних нормативно-правових актах та стандартах. Також слід враховувати економічний розвиток різних регіонів країни та багато інших чинників.

Науковий керівник: ас. Соловйов О.В.

Левко Василь Валерійович
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ІПЮК для СБ України, 3 курс, 3 група

ПРОБЛЕМИ РЕГУЛЮВАННЯ ЗЛОЧИНІВ ВЧИНЕНИХ НА ТЛІ РАСОВОЇ, НАЦІОНАЛЬНОЇ, РЕЛІГІЙНОЇ ВОРОЖНЕЧІ

Дана проблема є відносно новою щодо дослідження вітчизняними науковцями та експертами у галузі кримінального права, порівняно з аналогічними дослідженнями, які проводилися в країнах Західної Європи та США. Але це перш за все пов’язано з контекстом , який несе дана проблема з огляду історії нашої країни та з практичною значимістю даного питання. Загально відомо, що дана проблема гостро постала у вищезазначених країнах і наше законодавство і взагалі право не може переймати той досвід, а потребує власного дослідження даної проблеми з урахуванням специфіки нашої країни та законодавства.
Так, законодавча база, яка регулює дане питання є доволі не багатою, і ще, зокрема потребує деяких змін. Зокрема слід зазначити статтю 24 Конституції України, яка зазначає, що всі громадяни мають рівні права і свободи, а частина 2 зазначає наступне: не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань. Слід зазначити, що норми Конституції є нормами прямої дії, а отже зв’язку з їх порушенням можна позиватися до суду. Доповнюють законодавче коло боротьби зі злочинами пов’язаними з нетерпимістю і міжнародні договори, згода на які надана Верховною Радою України, зокрема – «Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації», а також рішення Європейського суду з прав людини, які є пріоритетними при вирішенні типових справ на території України. Прикладом таких рішень є: «Справа Баранкевича проти Російської Федерації», «Справа Лаутсі та інші проти Італії», «Справа Єрсілд проти Данії», а також «Справа Кіпр проти Туреччини». Проте найпоширенішим механізмом захисту від нетерпимості є стаття 161 Кримінального кодексу України. Але судова практика показує на низьку дієвість даної статті та потребу в її вдосконаленню відповідно до норм міжнародного права.
Малоефективність даної статті призводить до труднощів як у здійсненні правосуддя, так і здійснення всіх слідчих дій визначених кримінально – процесуальним законодавством.
Одним із вдосконалень вбачається внесення корегувань до статті 161 Кримінального кодексу України. Проаналізувавши дослідження, висновки та статистичні дані багатьох експертів з даного питання, це зокрема Українська гельсінська спілка з прав людини, статистичні дані МВС, де саме зазначено, що за період з 2007 року по теперішній час, злочини пов’язані на тлі расової, національної чи релігійної ворожнечі дістають поширення. Це може бути пов’язано не тільки з недосконалістю вітчизняного законодавства, а і з ситуацією,яка на даний момент склалася в Україні. На жаль, ці злочини в переважній кількості, відповідно до статистики були скоєні на території зони проведення Антитерористичної операції та південному сході України. Звернувшись до робіт наступних дослідників в галузі кримінального права: А. Захарченко, В. Ластовський, В. Явір, приєднуюся до запропонованих ними висновків щодо змін до статті 161 КК України.
По – перше, необхідність розширення суб’єктного складу потерпілих, оскільки в чинній редакції згадуються тільки громадяни України, а на практиці може використовуватися не лише до них. По – друге, оскільки в статті міститься декілька складів злочину, що стосується як публічних так і приватних відносин, то доречною буде зміна складу цього злочину. Пропонується виділити в окрему статтю відповідальність за умисні дії спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, декриміналізувати відповідальність за умисні дії спрямовані на приниження національної честі та гідності, або образа почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями, оскільки застосування кримінального покарання за образу не є пропорційним покаранням. Тому приєднуюся до наступної редакції частини 1 статті 161 КК України: «Систематичні умисні дії, спрямовані на обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками». На мою думку, також слід розширити види альтернативних покарань за даний злочин громадськими роботами. Також забезпечити неухильне застосування передбачених санкцій.

Леонова Поліна Романівна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ФПК для Пенсійного фонду України, 2 курс,2 група

ДОВІЧНЕ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ В СИСТЕМІ ПОКАРАНЬ

В Кримінальному Кодексі України визначено систему покарань у ст.51. При цьому в статті покарання розташовані у порядку від менш суворого до більш суворого покарання. Відповідно, довічне позбавлення волі є найвищою мірою покарання в нашій державі. Але в минулому на теренах нашої держави покарання у вигляді смертної кари було найсуворішим. Перед усім, Кримінальний Кодекс Української ССР 1960 р. в ст.24 передбачав такий виключний вид покарання, як смертна кара. У нормі зазначалось, що смертна кара – розстріл, це виключна міра покарання, що застосовується тимчасово й буде відмінена. Виконання смертної кари продовжувалось і після проголошення незалежності України. При цьому кількість розстріляних з 1991 до 1997 не можливо визначити.
Україна в листопаді 1996 р. увійшла до Ради Європи і однією з вимог цієї міжнародної організації було скасування смертної кари в Україні. Як зазначають вчені в нашій державі мораторій на виконання смертних вироків розпочав діяти 1995 року, незадовго до вступу України в Раду Європи. Проте через кілька місяців смертні вироки знову продовжили виконувати, зробивши висновок, що рішення про мораторій було ухвалено без дотримання належної процедури. І навіть були попередження представника Ради Європи в особі Ренати Волвенд шодо негайного припинення виконання страт у зв’язку з узятими зобов’язаннями. Взагалі могло призвести до виключення України з Ради Європи, але 1997 року мораторій на виконання смертних вироків знову почав діяти, і з тих пір в Україні нікого не страчували.
Також не можливо не зазначити , що 5 травня 1997 року Україна підписала в Страсбурзі Протокол № 6 Європейської конвенції «Про захист прав і основних свобод людини щодо скасування смертної кари в Україні». При цьому в окремому протоколі Україна взяла на себе зобов’язання щодо зупинення виконання смертних вироків.
29 грудня 1999 року Конституційний Суд України визнав, що смертна кара суперечить Конституції України, чим покарання у виді смертної кари повинно було виключено із законодавства. І вже в 2000 році Верховна Рада України внесла зміни до Кримінального Кодексу України, якими остаточно було вилучено поняття «смертна кара» зі списку кримінальних покарань.
На зараз більшість держав світу визначають довічне позбавлення волі як найсуворіше покарання . До речі , Кримінальний кодекс України 1960 р. також містив покарання у виді довічного позбавлення волі за 5 злочинів, пов’язаних, з умисним посяганням на життя особи, і за 18 військових злочинів. Кримінальний кодекс України 2001 у ч.1 ст.64 вказано, що «довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк» .
Станом на 1 серпня 2013 року в Україні 1868 осіб відбувають покарання у виді довічного позбавлення волі. При цьому довічний характер окресленого покарання не є абсолютним, оскільки залишається можливість заміни такого покарання. По-перше , це здійснюється на підставі ч.2 ст.87 КК України відповідно актом помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі строком не менш як 25 років. По-друге, заміна довічного позбавлення волі іншим видом покарання може здійснюватися судом відповідно до ч.5 ст.80КК якщо суд не визнає за можливе застосувати щодо особи, засудженої до довічного позбавлення волі, давність виконання обвинувального вироку, то це покарання замінюється позбавленням волі на певний строк.
Нині існує 11 статей, у санкціях яких передбачено довічне позбавлення волі як вид покарання. В них визначається, що довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк . При цьому не має значення, яку роль виконувала особа при вчиненні злочину , чи вона була виконавцем , чи була організатором. Чи був злочин закінченим, чи тривало тільки готування до нього чи замах на його вчинення. Рішення про призначення покарання у виді довічного позбавлення волі, а у зв’язку з цим і висновок про неможливість застосування покарання у виді позбавлення волі на певний строк у кожному окремому випадку повинні бути належно мотивовані у судовому вироку.
Зазначений вид покарання не застосовується: 1) до осіб, які вчинили особливо тяжкі злочини (злочин), але цим особам не виповнилося вісімнадцять років; 2) до осіб у віці понад шістдесят п’ять років; 3) до жінок, які були у стані вагітності під час учинення злочину або на момент постановлення судового вироку.
Питання такого покарання як довічне позбавлення волі є дуже актуальним для України . Таке покарання є досить новим , тому дуже важливо провести аналіз кримінально-правової норми , що визначає такий вид покарання , визначити його сутність та звернутись до історії виникнення такого покарання. Таке покарання визначається в нашому Кримінальному Кодексі як найсуворіше покарання і саме тому , дуже важливо дотримуватися вимог законодавства при призначення такого покарання.

Лобарєва Анастасія Олександрівна
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОП, 2 курс, 11 група

ПОРУШЕННЯ НОРМ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ ПРИ ВИКЛЮЧЕННІ ЧАСТИНИ 4 СТАТТІ 24 КОДЕКСУ ЗАКОНІВ ПРО ПРАЦЮ УКРАЇНИ

В Україні триває розвиток законодавчої бази, що обумовлює постійну зміну законодавства, прийняття нових нормативно-правових актів та скасування старих. Актуальним є питання зміни трудового законодавства, яке не відповідає сучасним умовам. Кодекс законів про працю України (далі КЗпП України) прийнятий ще за часів Радянського Союзу і не здатен врегульовувати відносини що виникають при ринковому типі економіки.
Під час вдосконалення КЗпП України з нього було виключено положення щодо виникнення трудових правовідносин між робітником і роботодавцем, при фактичному допуску працівника до роботи без наказу чи розпорядження роботодавця, яке було закріплено у частині 4 статті 24.
Багато юристів висловили свою думку щодо неконституційності такого виключення частини статті, зокрема керівник Головного науково-експертного управління Апарату Верховної Ради України, Борденюк Василь Іванович зазначив що пропозиція про виключення частини 4 статті 24 КЗпП України не може бути підтримана. Він обгрунтував це тим, що ця норма виступає гарантією, яка захищає права та інтереси працівника коли роботодавець порушує частину третю тієї ж статті і не видає вчасно наказ або розпорядження про прийняття працівника на роботу.
Посилаючись на закони логіки слід визначити, наскільки виключення частини 4 статті 24 КЗпП України відповідає Конституції України.
Конституція України забороняє примусову праця та гарантує всім хто працює наступне: право на працю, яку вільно обрано та на яку особа вільно погоджується; право на належні, безпечні і здорові умови праці; право на заробітну платню, не нижчу від визначеної законом; право на захист від незаконного звільнення; право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Всі ці гарантії передбачають виникнення трудових правовідносин.
Конституція України виокремлює добровільну і примусову працю (стаття 43), примусова праця в Україні заборонена. Добровільна праця виникає на основі трудових чи цивільних правовідносин. Отже, якщо праця є добровільною то виникли або трудові або цивільні правовідносини. Цивільні правовідносини завжди виникають на основі цивільно-правової угоди, якщо така угода не укладена цивільні правовідносини не виникли. Якщо праця є добровільною і не виникло цивільно-правових відносин то виникли трудові відносини. Проте законодавство передбачає, що у разі коли не було надано розпорядження чи наказ роботодавця трудові відносини не виникають. Виходячи з цього якщо не укладено цивільно-правової угоди та не виникло трудових правовідносин праця є примусовою.
За порушення законодавства несумлінний роботодавець зазнає правових стягнень, але права робітника який не став суб’єктом трудових правовідносин є порушеними і з виключенням частини 4 статті 24 КЗпП України ці права стають не відновлюваними.
Виходячи з вищезазначеного можна зробити висновок, що виключення частини 4 статті 24 КЗпП України суперечить Конституції України та порушує права осіб, що фактично допускаються до роботи без наказу чи розпорядження роботодавця. Посилаючись на Конституцію України, а саме на заборону примусової праці, та надання конституційних гарантій всім хто вільно обирає та вільно погоджується на виконання роботи, слід вважати, що незважаючи на відсутність прямої вказівки у КЗпП України трудові відносини між роботодавцем і особою, що буда ним фактично допущена до роботи з порушенням частини 3 статті 24 КЗпП України, трудові правовідносини між такими особами виникають.

Науковий керівник: Навельська-Гордеєва О. П.

Луговий Кирило Олександрович
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ІПКОП, 3 курс, 2 група

УДОСКОНАЛЕННЯ ВИБОРЧИХ СИСТЕМ УКРАЇНИ НА ДОСВІДІ РЕСПУБЛІКИ ПОЛЬЩА

Одним з головних чинників розвитку демократичного суспільства є принцип виборності влади. Звідси проблема створення прозорого виборчого механізму є актуальною для більшості сучасних демократій, з особливою гостротою вона проявляється у країнах перехідного типу, до яких належить і Україна. Від дієвості виборчого механізму залежить і якість влади, перспектива розвитку демократичних інституцій, у цілому формування громадянського суспільства. У цьому контексті наступною гострою проблемою є оптимізація виборчої системи України. Тому надзвичайно актуальним є аналіз різних типів виборчих систем, виявлення як позитивів, так і негативів різних виборчих моделей, з’ясування завдань, які випливають із такого співставлення з метою реформування вітчизняного виборчого законодавства, щоб унеможливити негативні наслідки трансформаційних процесів.
Проблеми у політичному просторі Польщі й України за своїм характером дуже схожі (корупційні скандали, неможливість збереження коаліційної більшості, розпуск парламенту, тощо) та засвідчили необхідність перегляду як конституційних принципів побудови політичної системи цих двох країн, так і змін у виборчому законодавстві. Основна з них полягає в тому, що чим нестабільніша політична система країни, тим більше вона піддається впливу виборчої системи. Від того, наскільки адекватним буде представництво виборців у парламенті, залежить легітимність системи влади, зокрема політичних рішень, які продукуються цією владою. Варто згадати, що парламентські кризи були перманентними протягом останнього десятиліття в Україні. Відтак вибір типу виборчої системи є досить складною дилемою.
З прийняттям Конституції України почався якісно новий етап реформування виборчої системи. Конституція визначила політичний і правовий статус громадянина України як суб’єкта виборчого процесу. Вибори до Верховної Ради України, що відбулись у березні 1998 р., проводилися за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою. Це був крок уперед на шляху формування багатопартійної системи у нашій країні. Як свідчить практика, процес реформування виборчого права в Україні не завершився
Тому необхідно розглянути основні відмінності та спільні риси виборчих систем України та Польщі.
1. На відміну від Республіки Польща системи виборів народних депутатів України, депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів нині не відповідають європейській практиці. У Польщі це застосування пропорційної виборчої системи з преференційним голосуванням.
2. Можливість висування кандидатів на виборах блоками створює умови для збереження нестабільності партійної системи України, проходження до представницьких органів маловпливових партій, які самостійно не мали б шансів на представництво у складі парламенту та місцевих рад. Саме тому на європейських теренах висування кандидатів блоками на законодавчому рівні обмежено.
3. Система обрання сільських, селищних та міських голів не є типовою для більшості країн Європи. Так, у Польщі мери обираються за мажоритарною системою абсолютної більшості.
Критика існуючої пропорційної системи зосереджується навколо кількох аргументів: часто обирають маловідомих кандидатів, єдиною заслугою яких є особиста відданість лідеру партії; загострення внутрішньопартійної боротьби за посаду керівника партії; відсутність очікуваного зміцнення політичних партій. Виборець також заздалегідь не знає, хто буде прем’єр-міністром, і не може встановити відповідальність окремих партій, бо на практиці реалізується щось середнє з програм окремих учасників коаліції.
Фактично мажоритарний підхід до виборів сенаторів свідчить, що у Польщі місцеві олігархи не мають бажання або шансів обратися до Сенату. А на місцевих виборах, які відбуваються за мажоритарним принципом, у переважній більшості перемагають безпартійні кандидати. Своєрідною кульмінацією критики політичної системи Польщі стала заява Л. Валенси 29 вересня 2006 р. про намір повернутися в політику і створити нову партію, оскільки «люди, які колись боролись за незалежність Польщі, не можуть миритися з тим, що відбувається зараз».
Якщо порівняти виборче законодавство України з аналогічним законодавством постсоціалістичних країн, які також застосовують пропорційну виборчу систему, то в Україні запроваджено найнижчий обмежувальний поріг. Запровадження високих обмежувальних бар’єрів країнами ЦСЄ протягом 1990х рр. виправдало сподівання політиків: до парламенту за таких умов потрапляло 5-7 партій. Відносна стабільність парламентів дала можливість цим країнам виконати умови щодо нормативно-правового забезпечення їх вступу до ЄС і критеріїв набуття членства. Крім того, пропорційна виборча система призведе до формування політично відповідального уряду, що є, звичайно ж, позитивним моментом. Але негатив від запровадження такої системи виборів може бути значно більшим, як для парламенту, так і для суспільства загалом.
З огляду на вищесказане, можна зробити деякі висновки. Зважаючи на подальше впровадження у політичну практику України пропорційної виборчої системи, доречно запровадити відкриті списки та більшу конкурентоспроможність партійних кандидатів, що має зменшити ймовірність потрапляння до Верховної Ради «випадкових» депутатів. Досвід Польщі переконує, що це не дає абсолютних гарантій, але принаймні краще фільтрує, аніж особиста інтуїція партійних лідерів.

Максимович Віталія Ігорівна,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
факультет підготовки кадрів для ПФУ, 3 курс, 3 група

ОСОБЛИВОСТІ ПОНЯТТЯ УРАЗЛИВОГО СТАНУ ОСОБИ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

Зовнішньополітичний курс України обумовлює необхідність внесення відповідних новел до її національного законодавства з метою приведення його у відповідність із міжнародними нормами та стандартами. Так, відповідними змінами, які були внесені до Кримінального кодексу України у 2006 році вперше безпосередньо в тексті кримінального закону закріплено нове поняття, яке раніше не було відоме національному законодавству – поняття уразливого стану особи. Саме з ним тісно пов’язане питання про кримінальну відповідальність за три злочини – торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо людини (ст. 149 КК), втягнення у вчинення терористичного акту (ст. 2581 КК), сутенерство або втягнення особи в заняття проституцією (ст. 303 КК).
Враховуючи принципову важливість правильного тлумачення та застосування зазначених норм КК, поняття уразливого стану особи вимагає свого окремого дослідження та з’ясування.
Законодавче визначення поняття уразливого стану особи містить примітка 2 до ст. 149 КК. Відповідно до неї, «під уразливим станом особи слід розуміти зумовлений фізичними чи психічними властивостями або зовнішніми обставинами стан особи, який позбавляє або обмежує її здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, приймати за своєю волею самостійні рішення, чинити опір насильницьким чи іншим незаконним діям, збіг тяжких особистих, сімейних або інших обставин». Такий підхід до визначення поняття уразливого стану особи дозволяє виділити певні критерії, сукупність яких свідчить про наявність у особи зазначеного стану.
Перший критерій характеризує стан свідомості та волі особи, що знаходиться в уразливому стані, тобто стан її психіки (інтелектуально-вольової сфери). Така особа, відповідно до примітки 2 ст. 149 КК, позбавлена або обмежена у здатності усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, приймати за своєю волею самостійні рішення, чинити опір насильницьким чи іншим незаконним діям. Його можна назвати психологічним критерієм уразливого стану особи. При цьому, можливі дві ситуації щодо психологічного стану особи, котра знаходиться в уразливому стані: коли вона повністю позбавлена здатності усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними (абсолютний критерій) та коли вона лише обмежена у цьому (відносний критерій). Як абсолютний, так й відносний психологічний критерій уразливого стану особи у свою чергу характеризуються наявністю також інтелектуальної та вольової ознак. Однак, законодавець характеризує не лише інтелектуально-вольову сферу особи, яка знаходиться в уразливому стані, а й вказує на конкретні причини, які призвели до його виникнення. Це дає підстави виокремити поряд із психологічним і другий обов’язковий критерій уразливого стану особи – причинний.
Причинний критерій уразливого стану особи дозволяє встановити ті джерела (чинники), котрі й можуть, на думку законодавця, обумовити виникнення уразливого стану у особи. Відповідно до примітки 2 ст. 149 КК, такими джерелами (причинами) виникнення уразливого стану особи є певні фізичні чи психічні властивості, збіг тяжких особистих, сімейних або інших (у тому числі зовнішніх) обставин. Зазначені джерела являють по суті собою ознаки, що характеризують причинний критерій уразливого стану особи. Усі вони мають своїм наслідком виникнення в особи такого стану, який позбавляє або обмежує її здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, а тому за своїми об’єктивними характеристиками повинні бути здатними призвести саме до таких наслідків.
Фізичними властивостями, які обумовлюють виникнення уразливого стану особи, можуть, зокрема, бути певні фізичні вади людини (відсутність рук чи ніг, непорушний стан тіла тощо), котрі позбавляють особу здатності керувати своїми діями або обмежують її в цьому. У свою чергу психічні властивості можуть бути пов’язані з малолітнім віком особи чи із захворюванням її психіки. При чому захворювання психіки у цьому випадку можуть носити самий різноманітний характер: від тяжких психічних захворювань (шизофренія, епілепсія, параноя, прогресивний параліч тощо) до психічних розладів, що не є тяжкими (так званих психічних аномалій). Як на ознаки причинного критерію уразливого стану особи законодавець вказує також й на збіг тяжких особистих, сімейних або інших обставин, залишаючи, таким чином, зазначений перелік відкритим.
Так, встановлення як мінімум однієї із ознак психологічного критерію та однієї із ознак критерію причинного дозволяють констатувати у особи наявність уразливого стану. Проте, відкритий перелік ознак причинного критерію уразливого стану особи може призвести до досить широкого розуміння цього поняття на практиці і як наслідок – до застосування кримінального закону у тих випадках, коли він застосовуватися не повинен. Тому, окрім ознак, закріплених у примітці 2 до ст. 149 КК, поняття уразливого стану повинно кожного разу при застосування конкретної кримінально-правової норми додатково уточнюватися у залежності від того, в контексті якого складу злочину про нього йде мова. При цьому обов’язково повинні враховуватися об’єктивні та суб’єктивні ознаки складу злочину, які й визначають його своєрідну специфіку.

Науковий керівник: Володіна О. О.

Мандрікова Олександра Олександрівна
Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого
ІПКОП, 2 курс 24 група

ПРАВОВА ПРИРОДА ДОГОВОРУ НА СУРОГАТНЕ МАТЕРИНСТВО

Актуальність теми дослідження обумовлена відсутністю чіткої регламентації відносин сурогатного материнства, що виникають при укладанні договору про надання таких послуг в Україні.
Насамперед слід зазначити, що сурогатне материнство є цілком законним явищем на території України. Але нормативно-правове регулювання цих відносин має певні прогалини та колізії.
У науці немає однозначної точки зору щодо правової природи договору про сурогатне материнство.
Предметом договору на практиці зазвичай є виношування дитини та її народження та подальша передача ї подружжю, що викликає суперечливі питання. По-перше, деякі вченні говорять про те, що це може суперечити ст. 35 Конвенції про права дитини, де чітко встановлена заборона на торгівлю дітьми у будь-яких цілях і будь-якій формі. У цьому аспекті, С. В. Журавльова зазначає, що договір (угоду) про сурогатне материнство треба віднести до нікчемних правочинів, які порушують засади моралі та правопорядку і не можуть породжувати правових наслідків .
По – друге потрібно врахувати й те, що може народитися двійня чи трійня, що в свою чергу може бути не охоплено предметом договору. Через те, що даний договір є непоіменованним і в законодавстві немає типових умов його укладання договорів й виникають непорозуміння, які можуть призвести до серйозних конфліктів між сторонами договору.
При віднесенні такого договору до цивільно-правового, виникає питання щодо його місця в системі цивільного права. Згідно ч. 1 ст.626 ЦК України договором вважається домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. У ст.627 ЦК також передбачається свобода укладання договору, що створює умови для обрання сторонами договору на сурогатне материнство самостійно обирати парвову модель поведінки. Більшість вчених характеризують договор на сурогатне материнство як такий що має характеристики договору про надання послуг, за яким одна сторона(виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Але не є коректним вважати договір на сурогатне материнство суто договором про надання послуг, адже замовник зацікавлений не тільки в якості наданих послуг(виношування дитини), а й в кінцевому результаті – здорова дитина,а це навіть створює підстави для характеристики його як договору підряду.
Проте з іншого необхідно враховувати і елементи сімейно правового характеру цього договору, так як він в подальшому направлений на виникнення сімейних правовідносин між батьками (замовниками) та народженою дитиною. Власне кажучи, при його укладенні в майбутньому виникають ті правовідносини, які безпосередньо мають бути врегульованими сімейним законодавством.
Отже, розглядаючи правову природу даного договору , можна дійти висновку,що він є змішаним договором, в якому укладення, права та обов’язки сторін регулюються нормами цивільного права, а сам факт імплантації зародка з метою появи нового суб’єкта сімейного права — дитини та визначення її походження регулюється сімейним правом. Таким чином, на нашу думку на сучасному етапі регулювання договірних відносин щодо сурогатного материснтва є недосконалими, адже вони передбачені різними правовими нормами, що може призвести до колізій. Необхідним є закріплення типових умов укладання договору на сургатне материнсво, адже у такому разі, будуть передбачені його особливості, що дозволить зменшити кількість непорозумінь під час укладання цих договорів, а права та інтереси всіх сторін будуть захищені та гарантовані.
Такі типові умови повинні передбачати чітко визначений коло субєктів, предмет договору, права та обов’язки сторін. Також важаємо за необхідним передбачити у таких умовах пункт щодо правових наслідків у разі виникнення непередбачених обставин (народження дитини з вадами, народження мертвої дитини, розірвання шлюбу генетичних батьків, смерть одного з генетичних батьків тощо). Обов’язковим також вважаємо включення до таких типових умов розділу про відповідальність сторін у разі невиконання або неналежного виконання своїх обовязків та передбачити відповідальність за такі дії.

Науковий керівник: ас. Донець А.Г.

Марків Арсен Степанович
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ІПКОП, 2 курс, 26 група

АНАЛОГІЯ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ

Цивільному законодавству, на відміну від кримінального, відомий інститут аналогії. У ст. 8 ЦК України сказано, про необхідність застосування аналогії закону та аналогії права щодо неврегульованих цивільних відносин. Можливість застосування аналогії закону і права підтверджується частиною третьою ст. 11 ЦПК України. Опосередковано визнається можливість застосування закону і права за аналогією нормою ч. 6 ст. 4 ГПК, згідно з якою: “Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносиниЗбереження інституту аналогії у цивільному праві, на відміну від кримінального права, в якому аналогію скасовано, пояснюється так: кримінальне право має справу з протиправними, злочинними діями. З метою зміцнення пріориетту законності воно виходить з принципу: поведінка, що не кваліфікується за кримінальним законом як злочинна, не може бути підставою для застосування покарання. Цивільне ж законодавство, навпаки, в переважній більшості регулює правомірну, суспільне корисну діяльність громадян та організацій. При цьому важливо передбачити всі можливі випадки вчинення правомірних дій. До того ж обмеження правомірної діяльності суворими межами закону призвело б до сковування так званої господарської ініціативи учасників цивільного обороту, що б могло негативно позначитись на розвитку майнових відносин, які виникають з метою задоволення матеріальних і духовних потреб фізичних та юридичних осіб. Аналогія права і закону в цивільному праві знаходить нове обгрунтування в принципі: дозволено все, що не заборонено законом.
Необхідно розмежувати поняття аналогії закону та аналогії права. З одного боку, між ними є істотна подібність, обумовлена перш за все спільними функціями та завданнями у процесі правозастосування. Крім того, на хибний шлях уявлення аналогії закону та аналогії права може наводити і те, що застосування аналогії закону виключає застосування аналогії права, на мою думку, це не є так. Адже застосування конкретних норм цивільного права за аналогією не може виключати застосування загалних засад цивільного права. З другого боку, спостерігається істотна відмінність: якщо аналогія закону, будучи, щось на кшталт «логічної операції», передбачає пошук рішення на підставі існуючої норми права, що розрахована не на даний, а на подібний за деякими (але не за всіма) ознаками випадок, то аналогія права є процесом застосування до спірних відносин загальних засад та принципів цивільного законодавства, що по суті означає створення під призмою загальних засад цивільного законодавства на спірні відносини нової норми права.
Треба відмітити, що поряд із ст. 8 ЦК в інших його положеннях також йдеться про аналогію, хоча застосування цього терміна не завжди є доречним. Наприклад, ст. 11 ЦК, окреслюючи підстави виникнення цивільних прав і обов’язків, припускає можливість їх виникнення за аналогією . Проте існує думка, згідно з якою в цій ситуації слід говорити про аналогію взагалі некоректно, а йдеться лише про матеріальні передумови аналогії
Застосування аналогії закону припустиме за наявності певних умов.
По-перше, це існування прогалини в законодавстві, яка не усувається (заповнюється) за допомогою передбачених законом засобів, включаючи звичаї. Аналогія закону та аналогія права є реакцією на наявні у праві вищевказані прогалини, своєрідним, як його називає О. Печений «щепленням» проти них, що здійснюється на стадії застосування норми права. При цьому усунення прогалин здійснюється шляхом видання норми, тоді як подолання прогалин — шляхом аналогії. По-друге, наявність законодавчого регулювання схожих відносин. З огляду на теоретичне визначення правового регулювання як розв’язання типових юридично значущих ситуацій, будь-яке ухилення життєвої ситуації від типової здатне породити прогалину в праві, що в свою чергу викликає застосування аналогії. Так, банківські довірчі операції до прийняття норм про договір довірчого управління майном фактично регулювалися нормами про схожі договори – комісії і доручення, які застосовувалися до таки довірчих договорів за відсутності в них будь-яких необхідних умов. Аналізуючи взаємозв’язок прогалини в праві та аналогії, слід відмітити, що аналогія не може бути застосована за наявності правової норми, яка регулює спірні відносини. Відносини слід вважати врегульованими і тоді, коли законодавець допускає субсидіарне застосування інших правових норм. Застосування аналогії не допускається і тоді, коли суд може вирішити справу на підставі тлумачення відповідної правової норми закону чи договору. По-третє, застосування аналогічного закону до регульованих відносин повинно не суперечити їх суті. Не можна, наприклад, застосовувати загальні положення про правочини до більшості особистих немайнових відносин.
Слід сказати, що за аналогією до цивільних відносин можуть застосовуватися лише положення цивільного законодавства. Застосування до цивільних відносин норм інших галузей за аналогією не допускається. У зв’язку з цим в літературі слушно звертається увага на те, що в разі укладення між юридичною особою та громадянином цивільно-правового договору про виконання роботи, застосовувати до цих відносин норми трудового права про охорону праці не можна (оскільки договір не визнано трудовим).Навпаки, тобто аналогія цивільного закону і права до нецивільних відносин, також неприпустима. У цьому зв’язку важливо не допускати змішування аналогії закону і права із застосуванням законодавства бланкетними, відсилочними нормами. Зокрема, ст. 130 КЗпП України “Відшкодування шкоди в разі ушкодження здоров’я працівників” передбачає, що така шкода відшкодовується у встановленому законодавством порядку, чим фактично відсилає до відповідних положень ЦК України про відшкодування такого роду шкоди (статті 1195 – 1205 ЦК). В цьому випадку застосування цивільного права за аналогією відсутнє, тут наявне використання норм інших галузей відсилочними нормами.

Науковий керівник: Донець А.Г.

Марциняк Андрій Андрійович
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ІПКОЮ, 2 курс

ЗАСОБИ ЗАХИСТУ ПРАВ ОСОБИ У СФЕРІ ПУБЛІЧНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИН

При вивченні проблеми захисту прав особи у сфері публічно-правових відносин особливої уваги заслуговує питання гарантій цих прав та засобів їх забезпечення. Особливе місце при цьому належить юридичним гарантіям, тобто сукупності правових норм і інститутів, які завдяки своїй загальнообов’язковості дають можливість кожній людині скористатися своїми правами. Вони фіксуються державою в тексті Конституції, а детальну регламентацію отримують у нормах діючого законодавства.
Однак, тільки законодавче закріплення юридичних гарантій прав, свобод та інтересів є недостатнім. Для їх чинності мають бути запроваджені певні механізми, тобто система засобів їх забезпечення. Сьогодні найбільш поширеними засобами захисту громадян від неправомірних рішень, дій чи бездіяльності органів публічної влади є судове і адміністративне оскарження. Складно переоцінити ефективність судового порядку розгляду й вирішення спорів, що виникають між учасниками публічно-правових відносин. Разом з тим, він має і свої недоліки: складна формальна процедура, судові витрати і проблема виконання судового рішення.
Адміністративне оскарження найчастіше розглядається як засіб захисту прав особи, який або є альтернативним судовому оскарженню, або передує йому. Цей засіб є безкоштовним, оперативним, проте процедура оскарження недостатньо регламентована. Цю проблему до цього часу намагаються вирішити як вчені, так і практики. Так, зокрема, у 2012 р. Міністерством юстиції України було розроблено проект Адміністративно-процедурного кодексу, який, на жаль, й досі не прийнято.
Вітчизняне законодавство, окрім адміністративного оскарження, передбачає ще один позасудовий засіб захисту прав людини, а саме – примирення, що має на меті налагодити контакт між сторонами, спонукати їх до узгодження своїх позицій та допомогти їм знайти між цими позиціями точки дотику. У Рекомендації Rec(2001)9 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам про альтернативні методи врегулювання спорів між адміністративними органами і приватними особами від 05.09.2001 р. закріплено, що процедура примирення може використовуватися або на вимогу сторін у спорі (що відбувається найчастіше), або за пропозицією судді, або з огляду на вимоги права.
У нашій державі сторони публічно-правового спору мають можливість досягнути примирення під час розв’язання цього спору адміністративним судом. Причому це може статися на будь-якій стадії адміністративного процесу, що буде слугувати підставою для закриття провадження в адміністративній справі (ч. 3 ст. 51 Кодексу адміністративного судочинства України). Разом з тим, якщо однією зі сторін не виконуються умови примирення, то суд зобов’язаний за клопотанням іншої сторони поновити провадження у цій справі.
Можливість використання медіації як альтернативи судового вирішення публічно-правового спору є сьогодні предметом дискусії як серед учених, так і практиків. Зазвичай, у спеціальній юридичній літературі медіація (посередництво) розглядається як добровільний і конфіденційний процес розв’язання спору, в якому нейтральна третя особа допомагає сторонам досягнути домовленості в їх суперечці шляхом переговорів. Проте у проекті Закону «Про медіацію» (реєстр. № 7481 від 17.12.2010 р.) зазначається, що предметом медіації не можуть бути спори, що виникають з публічно-правових відносин. Це нібито має виключити посередництво з переліку позасудових засобів захисту прав особи у публічно-правовій сфері. Однак, з цього приводу вбачається слушною думка В. Кузьмишина, висловлена у науковій праці «Перспективи впровадження процедури медіації в адміністративному судочинстві», в якій пропонується у сучасних умовах розглядати медіацію як частину діяльності адміністративних судів при реалізації останніми процедури примирення сторін спору.
Проблема виникає також і з використанням для захисту порушених у публічно-правових відносинах прав особи такого позасудового засобу як третейський розгляд. Згідно з ч. 1 ст. 5 Закону України «Про третейські суди» фізичні або юридичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи
господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. До таких випадків Закон відносить, наприклад, спори, що виникають за участю суб’єктів владних повноважень. Таким чином, нормами чинного законодавства не передбачено можливості розв’язання публічно-правових спорів третейськими судами.
На підставі вищевикладеного вважаємо, що основним видом позасудового оскарження рішень, дій або бездіяльності суб’єктів владних повноважень є адміністративне оскарження, а такі альтернативи, як медіація чи третейське суддівство не можна визнати обґрунтованими через їх невідповідність правовій природі зазначених спорів. Крім того, законодавець повинен прийняти Адміністративно-процедурний кодекс, який сприяв би покращенню взаємовідносин посадових осіб органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування з фізичними та юридичними особами, обмежив прояви свавілля з боку державних службовців та дозволив би вперше на законодавчому рівні врегулювати багатоманітні процесуальні відносини в управлінській діяльності держави, яка має бути спрямована на утвердження і забезпечення прав та свобод людини і громадянина.

Науковий керівник: к.ю.н., ас. Марченко О.О.

Микитенко Марія Олександрівна,
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ІПСК для МВС України , 2 курсу, 8 групи,

ВДОСКОНАЛЕННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ АДМІНІСТРАТИВНИХ СТЯГНЕНЬ

Адміністративне стягнення – це заходи примусу, що застосовуються до осіб, винних у скоєнні адміністративного правопорушення, уповноваженими на це органами державної влади.
Адміністративне стягнення можна вважати правовим наслідком адміністративного правопорушення, який має свою мету. Ця мета закріплена у ст. 23 Кодексу України про адміністративні правопорушення, відповідно до якої адміністративне стягнення є мірою відповідальності і застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів України, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами.
Систему адміністративних стягнень закріплено в ст.24 КУпАП, в якій їх перераховано з врахуванням зростання суворості:
 попередження (ст.26 КУпАП);
 штраф (ст.27 КУпАП);
 оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом правопорушення (ст.28 КУпАП);
 конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення (ст.29 КУпАП);
 позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові (ст.30 КУпАП);
 громадські роботи (ст.31-1 КУпАП)
 виправні роботи (ст.31 КУпАП);
 адміністративний арешт (ст.32 КУпАП).
На сьогоднішній день в Україні відбувається багато змін у всіх сферах життєдіяльності суспільства, трансформується законодавство відповідно до європейського напряму розвитку. Важливість вивчення проблеми вдосконалення правового регулювання адміністративних стягнень зумовлена тим, що вони посідають значне місце в системі заходів, які застосовуються державою з метою охорони та захисту суспільних відносин та інтересів.
Науковці, які займаються дослідженням питань, пов’язаних з адміністративними стягненнями, виокремлюють деякі основні спірні питання, що виникають під час їх застосування.
Важливою проблемою застосування адміністративних стягнень є відповідність застосування основного і додаткового стягнення вимогам ст. 61 Конституції України, у якій зазначається, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Статтею 25 КУпАП передбачено, що конфіскація та оплатне вилучення предметів можуть застосовуватись і як основні, і як додаткові стягнення. Доцільно звернути увагу на цей аспект, оскільки законодавець заздалегідь наділив додаткові адміністративні стягнення всіма характерними рисами основних. Дослідники також не наділяють додаткові стягнення якимись характерними рисами, які б свідчили про їх суттєву відмінність від інших стягнень. Беручи до уваги, що при застосуванні основного та додаткового стягнення, які, в свою чергу, виступають самостійними видами адміністративних стягнень і є формами адміністративного примусу, на особу накладається покарання, можна зробити висновок про застосування до правопорушника двох покарань. До речі, питання подвійності покарання знайшли відгук і в працях іноземних правників, які наголошують, що особу не слід двічі адміністративно карати за одне й те саме порушення за однією і тією ж статтею КУпАП.
Наступним проблемним моментом застосування адміністративних стягнень виступають протиріччя щодо їх строків накладення. Вони мають бути зведені до єдиного критерію, який би став універсальним, тобто ці строки поширюватимуться як на фізичних, так і на юридичних осіб.
Процесуальний аспект застосування адміністративних стягнень до фізичних осіб більш регламентований та систематизований на відміну від аналогічного процесу щодо юридичних осіб, який має розпорошений та неистематизований характер. Внаслідок цього відсутній єдиний підхід щодо застосування адміністративних стягнень до юридичних осіб. На нашу думку, у проекті Кодексу України про адміністративні правовпорушенн має бути окремо закріплено умови й порядок застосування адміністративних стягнень до юридичних осіб.
Аналіз наукових досліджень, які тією чи іншою мірою торкаються проблеми стягнень, дає можливість виділити такі підходи до її розгляду і дослідження:
1) як елементу, тобто як санкції, структури правової норми;
2) як елементу правового інституту адміністративної відповідальності;
3) як елементу правозастосовчої діяльності з реалізації державного примусу.
Науковці акцентують увагу на тому, що у сучасних умовах розвитку демократичної, правової держави не можна брати за основу лише якесь одне визначення адміністративного стягнення, адже воно не в повній мірі розкриє багатоаспектність та розповсюдженість даного поняття.
Важливість розглянутої проблематики посилюється у зв’язку з радикальною зміною пріоритетів у діяльності держави, висуванням на перший план людини, її інтересів, прав та свобод. Зміни на законодавчому рівні, що сприятимуть вдосконаленню правового регулювання адміністративних стягнень, мають задовольняти потреби громадянського суспільства.

Науковий керівник: д. ю. н., проф. Настюк В.Я.

Мойсеєнко Микола Миколайович
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ІПКОП, 2 курс, 6 група

ПРАВО НА ЗАБУТТЯ ЯК ПРАВО ЧЕТВЕРТОГО ПОКОЛІННЯ

На сучасному етапі розвитку людства можна спостерігати стрімкий, порівняно із недалеким минулим, розвиток науки, техніки, інформаційних та нанотехнологій, медицини, тощо. Цей процес стає дедалі швидшим і тягне за собою виникнення нових суспільних відносин, які потребують нормативного врегулювання. Юридична література виокремлювала, до недавнього часу, три покоління прав людини: перше – невідчужувані громадянські та політичні права; друге – соціально-економічні; третє – колективні. Проте постає тенденція до осмислення та формування четвертого покоління прав, тобто тих, що пов’язані, передусім, з науково-технічним прогресом людства, збереженням цивілізації, освоєнням космічного простору і т.д. До цього покоління, зокрема, можна віднести право людини у сфері інформаційних технологій та мережі Інтернет, а саме, право на забуття.
Право на забуття – це право людини на вилучення своїх персональних даних із публічного доступу через пошукові системи. Воно передбачає вимогу особи про видалення посилань на інформацію про себе, які, на її думку, можуть завдати їй шкоди. Це можуть бути неправдиві, застарілі, недоречні, неточні або неповні дані, законні підстави для зберігання яких зникли зі спливом часу. Інакше кажучи, це дає можливість індивідам видаляти із пошукової видачі посилання на фотографії, відеозаписи та іншу особисту інформацію, яка є небажаною для відома третіх осіб. З іншого боку, це право передбачає і надання кожному вичерпної та актуальної інформації про себе, яка міститься у мережі Інтернет.
Сьогодні дуже поширеними є соціальні мережі і так звані «хмарні сховища» (cloud storage), які належать великим транснаціональним ІТ-компаніям, котрі постійно збирають особисті дані мільйонів користувачів. З об’єктивних причин, вони не можуть повністю контролювати обіг інформації на своїх ресурсах. Тому виникає необхідність створення певного механізму регулювання такого обігу з боку держави та захисту прав людини.
Ідея права на забуття з’явилась нещодавно. Її виникнення пов’язують зі справою Костехи та рішенням Європейського суду від 13 травня 2014 з цього питання. За цим рішенням, суд зобов’язав Google Inc. видалити усі посилання, що містять ім’я позивача, через неправдивість інформації, яка за ними містилася. Цей прецедент виявив нечіткість законодавчого регулювання у сфері захисту персональних даних у мережі Інтернет.
Прихильники визнання права на забуття вбачають додатковий захист честі й гідності особи, недоторканості приватного життя людини, та боротьбу із необмеженою владою власників пошукових систем, які переслідують свої власні комерційні інтереси. Противники ж вважають це право таким, що порушує свободу доступу до публічної інформації, а також сприятиме розвитку цензури, фальсифікації історії та приховуванню злочинів, тим самим погіршуючи якість Інтернет-ресурсів. Тому необхідно віднайти тонкий баланс між приватними та публічними інтересами. На нашу думку, слід врахувати європейський досвід та імплементувати у вітчизняне законодавство таку норму: «Кожен має право звернутися до суду із вимогою повного чи часткового видалення із пошукових систем інформації про себе, окрім випадків, коли подальше збереження даних обумовлено історичною, статистичною, науково-дослідницькою необхідністю або суспільним інтересом».
Отже, якщо ретельно підійти до вирішення цього питання, то можна у майбутньому поліпшити правове регулювання суспільних відносин у мережі Інтернет задля встановлення балансу між потребами соціуму та індивіда. З одного боку, щоб запобігти можливим протиправним посяганням на приватне життя кожної людини з боку фізичних або юридичних осіб, а з іншого, уникнути зловживань з метою приховування матеріалів, які можуть містити докази вчинення злочинів, а також для збереження відомостей, які можуть принести значну користь суспільству.

Науковий керівник: к.ю.н., ас. Павшук К.О.

Мойсеєнко Микола Миколайович
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ІПКОП, 2 курс, 6 група

ПРО ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ ДОГОВОРУ НАЙМУ (ОРЕНДИ)
Сучасне українське цивільне законодавство, що регулює відносини договору майнового найму (оренди), містить певні неточності, що призводить до суперечностей у правозастосовній практиці. Зокрема, є труднощі у питанні щодо припинення договору на підставі смерті наймодавця або ж збереження такого договору, адже прямої вказівки на регулювання цих суспільних відносин чинний Цивільний кодекс не містить. Тому слід підійти до розгляду даної проблеми комплексно.
У разі смерті наймодавця слід, перш за все, застосувати п.2 ч.1 ст. 512, ч.1 ст. 770 ЦКУ, що передбачають заміну сторін через правонаступництво, а також статтю 1218 ЦКУ, де вказано, що до складу спадщини належать усі права та обов’язки спадкодавця на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Тому новим кредитором (наймодавцем) стануть ті особи, які приймуть спадщину, а договір найму не припиниться. Хоча така заміна має відбуватися у день відкриття спадщини, але реалізувати права та обов’язки кредитора спадкоємці можуть, зазвичай, лише зі спливом шести місяців після відкриття такої спадщини, з моменту прийняття та оформлення права на неї. Так, наймач не знатиме про нового кредитора і його наявність до цього часу. Тут можуть виникнути труднощі у випадку, коли наймодавець помер незадовго до закінчення строку дії договору найму, а наймач продовжує користуватися майном. Стаття 764 ЦКУ передбачає те, що якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором. Як було зазначено вище, у разі смерті наймодавця, його правонаступник може висловити заперечення з моменту прийняття спадщини: як мінімум, лише через півроку. Логічно припускати про припинення договору найму (оренди) або продовження користування таким майном.
Тут слід вказати, що законодавство не передбачає можливості відмови від договору наймачем у разі смерті наймодавця, а також не вказано про припинення такого договору, якщо наймодавець помер.
Тому для подолання відсутності повноцінного нормативного регулювання подібних відносин у разі смерті наймодавця слід надати можливість наймачу відмовитися від договору найму, встановити право наймачеві продовжити користуватися майном після закінчення строку дії договору найму, а також закріпити обов’язок наймача, якщо він бажає користуватися майном надалі, попередити про його наявність, яке знаходилося у власності спадкодавця та було орендоване, нотаріуса або орган місцевого самоврядування за відсутності останнього. Відповідно до ст. 1283 та 1285 ЦКУ вони зобов’язані прийняти орендоване майно і забезпечити його охорону та управління.
Необхідно також додати, що смерть наймодавця також не звільняє від сплати орендної плати. Відповідно до ч.1 ст. 782 ЦКУ наймодавець має право відмовитися від договору найму і вимагати повернення речі, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд. Проте наймач не має можливості внести орендну плату на користь спадкоємців, бо про їх наявність чи відсутність боржникові стане відомо лише після закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини або, якщо спадкоємців є декілька, хто саме із спадкоємців успадкував право вимоги до боржника. Саме це дає можливість новому наймодавцю зловживати правом і відмовитися від договору, навіть, якщо наймач буде добросовісно виконувати свої зобов’язання.
Згідно зі ст. 1290 ЦКУ виконавець заповіту повинен вимагати від боржників спадкодавця виконання ними своїх зобов’язань. Ми вважаємо, що було б доцільним також покласти обов’язок прийняти належне виконання зобов’язання і на нотаріуса або орган місцевого самоврядування. Більш того, необхідно встановити обов’язок наймача покладення коштів на депозитний рахунок нотаріуса на користь наймодавця. Інакше кажучи, якщо наймач звернеться із заявою до нотаріуса у період до шести місяців з дня смерті наймодавця про прийняття грошових сум, які становлять орендну плату та належать наймодавцеві, у депозит для передавання кредитору то нотаріус буде зобов’язаний прийняти ці кошти та внести їх на свій депозит, так як дані дії можна вважати як заходи щодо охорони спадкового майна.
Зазначені кошти будуть входити до складу спадщини, якщо до закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини, настав строк виконання зобов’язання, адже боржник повинен виконувати свої зобов’язання за договором, інакше щодо нього будуть застосовані штрафні санкції.

Науковий керівник: к.ю.н., доц. Янишен В.П.
Некрасов Олег Васильович
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
вечірній факультет 2 курс 3 група

ЗАПОДІЯННЯ РІВНОЗНАЧНОЇ ШКОДИ ПРИ КРАЙНІЙ НЕОБХІДНОСТІ КОЛИ ОБ’ЄКТОМ Є ЖИТТЯ ЛЮДИНИ

Період, який переживає сучасне українське суспільство, характеризується докорінною зміною та бурхливим розвитком багатьох інституцій – політичних, економічних, правових, соціальних та інших. Не становить винятку у цьому відношенні і кримінальне право, котре з необхідністю мусить розвиватися у руслі тих кардинальних змін, що відбуваються у всіх сферах суспільного життя.
Кримінальне право впливає на суспільні відносини шляхом встановлення кримінальної протиправності та караності суспільно небезпечних діянь – злочинів.
В статті 39 Кримінального кодексу України зазначено, що не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності .
Кримінальний Кодекс України 1960 року не містив статті відносно перевищення меж крайньої необхідності. Український законодавець з міркувань підвищення соціальної активності людей щодо відвернення шкоди охоронюваним законом правам та інтересам у КК України 2001 року сформулював поняття перевищення меж крайньої необхідності, виходячи з чого крайня необхідність вважається правомірною за умови заподіяння охоронюваним законом правам та інтересам як менш значної шкоди, так і рівнозначної з відвернутою. Тобто в такому випадку особа діє у стані крайньої необхідності, і органи досудового слідства та суд повинні встановити наявність небезпеки заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам та неможливість усунення цієї небезпеки іншим шляхом, окрім заподіяння шкоди іншим правоохоронюваним інтересам. Перевищення меж крайньої необхідності, відповідно до чинного КК України, буде мати місце, коли заподіяна шкода є більш значною, ніж відвернена шкода. Тобто правомірною визнається заподіяна шкода, яка є менш значною або рівнозначною відверненій. Це положення є однією із принципових відмінностей законодавчого регулювання інституту крайньої необхідності КК України 2001 року, порівняно із КК України 1960 року.
Дослідження перевищення меж крайньої необхідності здійснювалось переважно за часів КК 1960 року – Ю. Баулін, С Кондрашов, С Келін, В Кудрявцев та інші. Але ця тема є актуальною і понині. Так, дискусійним є питання заподіяння рівнозначної шкоди, коли об’єктом є життя або здоров’я людини. Доволі часто в юридичній літературі з цього питання дискутують щодо кваліфікації дій альпініста, який обрізав мотузку, до якої був прикріплений його товариш. М. Д. Шаргородський вважав, що такі дії мають бути покараними й особа повинна нести відповідальність на загальних підставах. Аналогічної точки зору дотримується М. М. Паше-Озерський та інші радянські криміналісти. Вони зазначали, що цей випадок не може бути виправданий станом крайньої необхідності, і альпініст, який обрізав мотузку, має нести кримінальну відповідальність. Ю. В. Баулін, з цього приводу вважає : «… правомірними повинні бути визнані дії альпініста, який обрізав мотузку, до якої був прив’язаний його товариш, який зривався та тягнув його у безодню. У цьому випадку заподіяна шкода цілком відповідає характеру небезпеки – смерть однієї людини усуває загрозу смерті двох людей».
Існує подібна точка зору в юридичній літературі з приводу катастрофи парому «Herald of Free Enterprise», де для врятування великої кількості людей необхідно було піднятися мотузяною драбиною. Але один із пасажирів зі страху «прикипів» до драбини і попри всі намагання переконати лізти його верх, він не рухався. Зрештою його довелося скинути з дробини в море, де його спіткала смерть. У зв’язку з цим випадком не було висунуто ніяких кримінальних обвинувачень, адже існувала реальна можливість загибелі великої кількості людей . Такі випадки згідно зі ст. 39 ККУ є правомірними, але на мою думку – дуже спірними, бо застосування кількісного критерію життя людей порівняно з життям однією людини не відповідає сучасним нормам моралі. У моральних нормах відображаються потреби особи та суспільства не в межах певних приватних обставин та ситуацій, а на підставі величезного історичного досвіду багатьох поколінь. Тому під кутом зору цих норм можуть оцінюватись як особисті цілі, що переслідуються людьми, так і засоби їх досягнення. Отже, на засадах етики і моралі проблема припустимості та визнання соціально корисним врятування власного життя або здоров’я за рахунок заподіяння шкоди життю або здоров’ю іншої особи не може вирішуватись позитивно, про що йдеться у багатьох наукових дослідженнях.
Український вчений Якімець Т. І. запропонував викласти ч. 2 ст. 39 КК України у такій редакції: «При розв’язанні відомої проблеми щодо можливості позбавлення життя однієї людини заради врятування свого життя або життя іншої людини чи людей, признавати правомірним позбавлення життя однієї людини заради врятування життя двох і більше людей у випадку, якщо всі вони знаходилися у стані крайньої необхідності (і особа, котра заподіяла шкоду, і потерпілий) і дії потерпілого створювали реальну загрозу життю групи людей, що рятувалися, тобто така особа своїми діями створювала небезпеку, що була підставою виникнення стану крайньої необхідності для інших».
Проведене анкетування слухачів Академії прокуратури України та магістрів Київського університету права НАН України засвідчило, що переважна більшість фахівців при вирішенні питання про припустимість заподіяння смерті одній людині для врятування життя іншої людини в стані крайньої необхідності не змогла надати однозначну відповідь, обґрунтовуючи це тим, що такі дії є правомірними відповідно до положень ч. 2 ст. 39 КК України, однак не можуть бути визнані такими у відповідності до загальноприйнятих цінностей та моральних норм. Виправдання людини лише тим, що смерть однієї людини запобігає настанню смерті іншої, має в собі велику небезпеку заохочення подібних дій суспільством. Виходячи з цих позицій, Лісова Н. В. запропонувала викласти ч. 2 ст. 39 КК України у такій редакції: «Перевищенням меж крайньої необхідності є умисне заподіяння шкоди охоронюваним правам та інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена, а також умисне заподіяння смерті або тяжкої шкоди здоров’ю людини, якщо така шкода є більш значною або рівною відвернутій». В свою чергу, з даним підходом погодились 70% респондентів . Я також розділяю дану думку щодо цього питання і вважаю запропоновані зміни щодо ч. 2 ст. 39 – необхідними. Також моя особиста точка зору з цього питання наступна – позбавлення життя людини суперечить ч. 2 ст. 27 Конституції України , згідно з якою ніхто не може бути свавільно позбавлений життя,а тому зміни ч.2 ст.39 КК є вкрай необхідними.

Парапанова Юлія Юріївна
Національний юридичний університет ім.. Ярослава Мудрого
ФПК для Пенсійного Фонду України , 1група, 3 курс

КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНОСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ СТАТЕВОЇ СВОБОДИ І СТАТЕВОЇ НЕДОТОРКАНОСТІ

Формування соціальної правової держави в Україні неможливе без усебічного правового захисту прав і свобод людини і громадянина. Статева свобода та статева недоторканість є одними з найважливіших прав особи, оскільки порушення цих прав відображається на психічному стані потерпілого, має прямий вплив на здоров’я, нормальну життєдіяльність людини. Необхідність правильної кваліфікації злочинів проти статевої свободи і статевої недоторканості зумовлена поширеністю зазначених діянь, їх суспільною небезпекою та помилками в судовій практиці.
По-перше, свого подальшого вдосконалення заслуговують норми статей 152 та 153 КК України щодо кола осіб, які виступають потерпілими від фізичного насильства або погрози його застосування. Пропонуємо викласти диспозиції ч. 1ст. 152 та ч.1 ст.153 КК з наступними змінами: «…із застосуванням фізичного насильства до потерпілої особи чи її близьких, погрози його застосування до вказаних осіб…». Такий підхід, на мою думи обумовлений тим, що вказана погроза або насильство адресовані як потерпілій особі, так і її близькому родичу (наприклад, дитині) однаковою мірою ставлять потерпілу у безвихідне становище, чим примушують її вступити у статевий зв’язок. Слід зазначити, що у постанові Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р.№ 4 «Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини» зазначено саме такий підхід йдеться про застосування фізичного насильства до самої потерпілої чи до її родичів (наприклад, до дитини).
По-друге, ст.155 КК України передбачає відповідальність за статеві зносини з особою, що не досягла статевої зрілості. Виникає ситуація, коли статеві зносини з особою, що не досягла статевої зрілості є кримінально караним діянням, а статеві зносини так званого „неприродного характеру” з особою, яка не досягла статевої зрілості, не тягнуть кримінальної відповідальності. Суспільна небезпека обох перелічених діянь є однаковою. Тому видається необхідним внести зміни у ч. 1 ст. 155 КК України та розкрити у диспозиції статті зміст діяння наступним чином : «Статеві зносини або задоволення статевої пристрасті неприродним способом з особою, яка не досягла статевої зрілості».
По-третє, факт досягнення статевої зрілості судово-медичний експерт визначає на підставі правил проведення судово-медичних експертиз (обстежень) з приводу статевих станів в бюро судово-медичної експертизи (затв. наказом Міністерства охорони здоров’я України від 17 січня 1995 р. № 6). У п. 2.1.1 цих Правил вказано, що експертизу встановлення статевої зрілості в Україні проводять щодо осіб жіночої статі віком від 14 до 18 років. Якщо керуватися таким однозначним підходом, то особи віком до 14 років завжди повинні бути визнані такими, що не досягли статевої зрілості, а ті, що досягнули 18-річчя завжди мають бути статевозрілими. Видається, що такий «буквальний» підхід не враховує особливостей розвитку потенційній, потерпілих. Необхідно передбачити можливість вирішення судово-медичним експертом питання про статеву зрілість особи і в інших випадках без прив’язки до віку.
На мій погляд, було б доцільним викласти заохочувальну норму у ст.155 КК, за якою звільнятиметься від кримінальної відповідальності особу, що вчинила злочин, передбачений цією статтею, якщо між нею та особою, з якою стався добровільний статевий акт, можливо зареєструвати шлюб у встановленому законом порядку при досягненню потерпілою особою відповідного віку.

Науковий керівник: к.ю.н. Володіна Оксана Олександрівна

Петращук Наталія Орестівна
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ІПКОП, 2 курс, 23 група

УДОСКОНАЛЕННЯ МЕХАНІЗМУ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ

Однією з ознак демократичної, правової та соціальної держави, якою проголошено Україну, є розвинена судова система, здатна забезпечувати реальний захист прав, свобод та інтересів громадян. Проте, на даному етапі розвитку нашої країни, авторитет судової влади серед громадян не є надто високим. Складний і тривалий процес відновлення довіри до правосуддя потребує якісного оновлення судоустрою. Це стосується, зокрема, й системи адміністративного судочинства, яке за своєю суттю покликано захищати людину від свавілля держави в особі її органів та посадових осіб. Актуальність цієї теми підтверджується ще й тим, що наразі відбуваються зміни у правовому регулюванні останнього. Науковці, експерти та студентська спільнота мають виступити активними учасниками процесу його оновлення, аби в результаті дійсно відбулося удосконалення механізму захисту прав людини.
В порядку адміністративного судочинства розглядаються конфлікти, що виникають з публічно-правових відносин, в яких одному з учасників надано право здійснювати владні управлінські функції. У ст. 7 Кодексу адміністративного судочинства України закріплено його принципи. Проте, як уявляється, їх формулювання є дещо суперечливим, прикладом чого є принцип змагальності сторін, диспозитивності та офіційного з’ясування всіх обставин у справі . Його зміст полягає у тому, що позивачеві та відповідачеві надаються рівні можливості відстоювати свої права та інтереси, у той час як суд уповноважується вживати передбачених законом заходів, необхідних для з’ясування всіх обставин у справі, та з власної ініціативи витребувати докази у справі. Оскільки публічно-правовий суб’єкт володіє значно ширшими ресурсами (фінансами, юридичними послугами, доступом до законодавства), то таке «урівняння» сторін в адміністративному судочинстві є досить сумнівним. До того ж досі законодавчо не визначено чіткого переліку заходів, до яких може вдаватися суд, також залишаються невизначеними підстави застосування таких заходів, а можливість суду витребувати докази з власної ініціативи взагалі суперечить принципу змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і доведенні перед ним їх переконливості.
Тобто, основна проблема полягає в тому, що принцип, який насамперед передбачався як такий, що надавав би додаткові механізми захисту пересічному громадянину, що виступає проти держави в адміністративному суді, через прогалини у законодавстві, перетворився на механізм затягування розгляду справи, повернення справ на новий розгляд та підвищення рівня суб’єктивізму у винесенні рішення.
Ще одне питання, на яке хотілося б звернути увагу, це вмотивованість судових рішень. Судова аргументація – це особливий вид юридичної аргументації, який передбачає використання різних прийомів, засобів і способів доказування учасниками судового процесу під час розгляду справи для досягнення справедливого рішення. Законне та обґрунтоване рішення повинно в першу чергу, в умовах романо-германської правової сім’ї, до якої належить вітчизняна правова система, базуватися на нормі закону. Але це лише формальний аспект судової аргументації. Рішення повинно відповідати вимогам справедливості та співвідноситись із правами людини. Головна його мета, щоб у кінцевому результаті всі учасники процесу, як переможець, так і протилежна сторона, зрозуміли, чому саме таке, а не інше рішення прийняв суд.
Отже, підводячи підсумки аналізу деяких аспектів адміністративного судочинства через призму забезпечення реалізації прав і свобод людини, слід зазначити, що існують певні недоліки, усунення яких сприятиме підвищенню ефективності діяльності судових органів. Так, необхідно усунути прогалину у правовому регулюванні та встановити чіткі межі застосування принципу змагальності сторін та офіційного з’ясування всіх обставин у справі. Вбачається за доцільне також визначити певні параметри законності та вмотивованості судових рішень, з метою запобігання їх необґрунтованості та поверхневості.

Науковий керівник: к. ю.н., доц.. Ігнатченко І. Г.
 
Печегіна Єлизавета Євгенівна,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОП, 2 курс, 24 група

СВІТОВА ПРАКТИКА ПРИТЯГНЕННЯ ДО
ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ПОРУШЕННЯ АВТОРСЬКИХ ПРАВ В
МЕРЕЖІ ІНТЕРНЕТ

Одним із складних питань інституту інтелектуальної власності є проблема притягнення до відповідальності за порушення авторських прав в мережі Інтернет.
В багатьох державах вже створені органи, які окремо займаються питаннями порушень різних прав, у тому числі й авторських, в мережі Інтернет, та створені відповідні ефективні нормативно-правові акти, які регулюють дані правовідносини. Так, в Німеччині таку діяльність проводить Рада Інтернетмедіа; в Швейцарії в травні 1996 року уряд прийняв інструкцію для провайдерів; в США прийнятий суспільний кодекс поведінки для провайдерів (Соdе оf Practice).
Світова спільнота і кожна країна намагаються розробити дієвий механізм захисту авторського права в мережі Інтернет. На це направлені такі законодавчі акти та законопроекти: Закон HADOPI, Франція, 2009; Digital Millennium Copyright Act (DMCA), США, 1998; ACTA- The Anti-Counterfeiting Trade Agreement.
Розвитком і захистом інтелектуальної власності в усьому світі займається Всесвітня організація інтелектуальної власності ( далі- ВОІВ), заснована ООН в 1967 році. Організація сприяє підписанню нових міжнародних угод, заохочує адміністративне співробітництво між країнами. ВОІВ з 1999 року надає послуги по врегулюванню суперечок, які виникають при реєстрації та використанні найпоширеніших типових назв доменів в Інтернеті ( .com, .net, .org).
У світовій практиці захисту авторських прав в мережі Інтернет існує три способи такого захисту:
1) відправлення листів і претензій власнику сайту або хостинг-провайдеру;
2) судовий спір;
3) взаємодія з пошуковими сервісами для видалення сторінок з результатів пошуку.
Тепер детальніше розглянемо механізми захисту авторських прав в мережі Інтернет в певних країнах окремо.
У системі Міністерства юстиції США під керівництвом Генерального прокурора США створена Цільова група із захисту інтелектуальної власності (Task Force on Intellectual Property, IP Task Force). Завдання групи – протидія злочинам у сфері інтелектуальної власності всередині країни і за її межами на основі тісної взаємодії з правоохоронними органами США та міжнародними партнерами. Підрозділ функціонує під керівництвом заступника Генерального прокурора США і є основною ланкою правоохоронної діяльності в даній сфері.
Діяльність групи має позитивні результати. Так, наприклад, у 2012 році пред’явлено офіційне звинувачення ряду топ-менеджерів сайту-файлообмінника Megaupload.com в організації міжнародного злочинного співтовариства, масовому порушенні авторських прав, в результаті якого незаконно отримано понад 175 млн дол., завдано збитків правовласникам у розмірі понад 500 млн дол.
З жовтня 2010 р у Франції діє Закон про боротьбу з піратством в Інтернеті. Функції наглядового органу в цій сфері виконує Вищий комітет з розповсюдження творів мистецтва та захисту авторських прав в Інтернеті (HADOPI). Одне із завдань HADOPI – забезпечення дотримання вимог законодавства, спрямованого на боротьбу з правопорушеннями в Інтернеті, в тому числі з незаконним скачуванням музичних записів і фільмів, порушенні авторських прав. Комітет уповноважений направляти користувачам попередження у формі електронних повідомлень про те, що дану інтернет-адресу було використаний таким чином, що це може бути караним за кримінальним законодавством.
Крім того, HADOPI вправі за допомогою приватних компаній відстежувати обмін файлами, захищеними авторськими правами, і запускати механізм «трьох попереджень». Друге порушення є підставою для відправки додаткового попередження поштою, а третє – для виклику до суду, який може засудити порушника до штрафу в розмірі до 1500 євро, а також встановити терміни закриття доступу до Інтернету (від одного місяця до року зупиняється дія контракту з інтернет-провайдером без права підписання нового контракту з іншим провайдером). Інтернет-провайдери Франції зобов’язані займатися виявленням IP-адрес, з яких здійснюється неправомірна діяльність і повідомляти цю інформацію в HADOPI.
Певні обмеження Інтернет-простору введені у Великобританії. Так, наприклад, в 2010 році був прийнятий Digital Economy Act («Закон про цифрову економіку»). Цей закон дозволяє вимагати від провайдера надання списку IP-адрес, з яких відбувається регулярне порушення авторських прав, і надалі їх блокувати. Також існує «Закон про авторське право, зразки і патенти» 1988 року, в якому містяться загальні положення про авторське право, проте вони також застосовуються до правовідносин в мережі Інтернет. Так, цим законом встановлена відповідальність посадових осіб провайдерів за використання, збут, виробництво об’єктів, захищених авторським правом, і подібні діяння у вигляді штрафу і тюремного ув’язнення на термін від 6 місяців до 1 року.
У ході розвитку Інтернету, все більше напрямів у британському законодавстві адаптуються для захисту прав його користувачів. Пошук порушників авторських прав, що діють в Інтернеті, здійснює Національний відділ по боротьбі зі злочинами у сфері високих технологій.
Підсумовуючи вищесказане, вважаю, що сфера захисту авторських прав в мережі Інтернет повинна розвиватися не відокремлено, а у взаємодії з захистом інших прав людини в мережі. Таким чином Цільова група в США зосереджена на зміцненні зусиль по боротьбі із злочинами у сфері інтелектуальної власності шляхом тісної співпраці з державними та місцевими правоохоронними органами, а також міжнародними партнерами. Вона контролює і координує спільні зусилля для захисту прав інтелектуальної власності між органами в міністерстві, приділяючи особливу увагу міжнародним аспектам такого захисту.

Науковий керівник: Донець А.Г.

Попова Дар’я Ігорівна,
Національний юридичний університет ім. Я. Мудрого,
ІПКОП, 1 курс, 6 група

ДЕЯКІ АСПЕКТИ НЕДОСКОНАЛОСТІ ПРОЕКТУ ЗАКОНУ
«ПРО НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ АКТИ»

Можна сказати, що в Україні відсутній єдиний нормативно-правовий акт, який установлював би вимоги щодо розроблення всіх нормативно-правових актів, їхнього прийняття, набрання ними чинності, обліку, системи, видів, ієрархії. Єдині основоположні засади щодо нормативно-правових актів закріплені Конституцією України.
Однак створено проект Закону України «Про нормативно-правові акти» № 7409 від 01.12.2010, який складається з преамбули, семи розділів та 72 статей. Законопроектом уперше визначаються види нормативно-правових актів, система та ієрархія нормативно-правових актів, встановлюються порядок їх прийняття (видання), набрання ними чинності, застосування, обліку, єдині норми до нормо-проектувальної техніки, а також визначаються способи вирішення колізій нормативно-правових актів.
Вказаний Закон регулює суспільні відносини, пов’язані з розробленням нормативно-правових актів, їх прийняттям, набранням ними чинності, державною реєстрацією та обліком, визначає систему, види, ієрархію нормативно-правових актів та встановлює єдині вимоги до нормо-проектувальної техніки для всіх суб’єктів нормотворення.
Схвальною є присутність норм-дефініцій, розміщених у ст. 1 розділу 1 у проекті. Ця спроба правової детермінації є позитивною, однак залишені поза увагою всі наукові напрацювання в теорії права у сфері нормотворчості. Це стосується визначень закону, нормативно-правового акта, систематизації, аналогії права, аналогії закону, нормотворчого процесу, нормотворчої ініціативи, законодавства, підзаконного нормативно-правового акта. Так, за законопроектом, «закон – нормативно-правовий акт, що приймається Верховною Радою України або всеукраїнським референдумом, який регулює найбільш важливі суспільні відносини шляхом встановлення статусу, загальнообов’язкових правил поведінки суб’єктів таких відносин та відповідальності за порушення зазначених правил». Із такого визначення не зрозуміло, про які статус та відносини йдеться і чому відсутня у визначенні основоположна ознака закону – найвища юридична сила. Наступне визначення в законопроекті, яке викликає зауваження, це: «законодавство України – утворена на ієрархічній основі система нормативно-правових актів та міжнародних договорів України». У такому значенні можна говорити про систему нормативно-правових актів України, а не про законодавство, яке є сукупністю нормативно-правових актів найвищої юридичної сили та ратифікованих Україною міжнародних договорів, угод тощо. У Рішенні Конституційного Суду України від 9 липня 1998 р. № 12-рп/98 роз’яснено, що термін “законодавство” охоплює закони та інші нормативно-правові акти, зокрема, закони та інші акти Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках – також нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади.
Що стосується альтернативного проекту Закону України «Про нормативно-правові акти» № 7409-1 15.12.2010, то його недоліки були очевидними. Цей законопроект складався з назви та восьми статей:
1) набрання чинності нормативно-правовими актами;
2) офіційне оприлюднення нормативно-правових актів;
3) збереження текстів нормативно-правових актів на офіційних веб-сайтах;
4) реєстрація нормативно-правових актів;
5) єдиний державний реєстр нормативно-правових актів;
6) офіційне оприлюднення актів, що впливають на дію або чинність нормативно-правових актів або їх зміст;
7) вимоги до сайтів;
8) прикінцеві положення.
У зазначеному законопроекті відсутні положення про конструкцію, структуру й інші обов’язкові елементи нормативно-правових актів та вимоги законодавчої техніки. Тому цілком справедливо, що цей законопроект було відхилено.
Отже, певні колізійні ситуації в законодавстві України та конкуренції між приписами нормативно-правових актів можуть припинити своє існування разом з ухваленням Закону України “Про нормативно-правові акти”, але він потребує суттєвих доопрацювань.

Науковий керівник: Суходубова І. В.

Попова Дар’я Ігорівна,
Національний юридичний університет ім. Я. Мудрого,
ІПКОП, 1 курс, 6 група

ЛЕГІТИМНІСТЬ ЯК ОДИН З ОСНОВНИХ ПРИНЦИПІВ УДОСКОНАЛЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА

Легітимність — це широке та складне явище, що виражає зв’язок інтересів людей з їх внутрішньою оцінкою, яка залежить від їх стверджень, світосприйняття та повсякденного життя. Легітимність може бути частковою та навіть неузгодженою, оскільки в суспільстві існують різні прошарки населення з різними інтересами.
Необхідно зазначити, що в Україні існують такі причини колізій у законодавстві: економічна нестабільність у державі; політичні кризи; порушення принципу поділу влади і системи “стримувань і противаг”; перевищення повноважень органами державної влади та втручання в компетенцію один одного; девальвація суспільних інститутів; недосконалість законів; відсутність в окремих сферах законодавчої практики планування видання нормативних актів та їх систематизації; судові помилки; довільне тлумачення Конституції та інших нормативно-правових актів тощо.
Як відомо, у демократичних країнах процес, за допомогою якого парламент приймає певні рішення, має визначальне значення для визнання їх легітимності суспільством. Усе більше держав стає на шлях демократичного розвитку, вищі органи державної влади цих країн встановлюють демократичні процедури діяльності, які раніше не були нормою в суспільстві. У цій ситуації визнання громадянами легітимності парламентських рішень набуває особливо важливого значення як для законодавчого органу, так і для країни в цілому. Представницький характер парламенту означає, що для реалізації представництва суспільних інтересів у законодавчому органі парламентські рішення повинні визнаватися більшістю суспільства. В іншому випадку парламент може втратити довіру населення та його підтримку в майбутньому. Це особливо небезпечно з огляду на структурне становлення демократичних інститутів влади в перехідних суспільствах, оскільки парламент у них є органом влади, на який покладена відповідальність за створення законодавчого поля, яке б сприяло розвиткові принципів верховенства права та громадянського суспільства.
На нашу думку, для того щоб законодавчі акти були дієвими й ефективно регулювали відносини між органами державної влади, вони передусім повинні сприйматися в суспільстві як такі, що ухвалені згідно з установленими легітимними процедурами. Інакше існує ризик масового недотримання новоприйнятих законів. Особливо це стосується ситуації, коли процес ухвалення законів є хаотичним і погано організованим; тоді в суспільстві може сформуватися думка, що члени парламенту не здатні професійно налагодити ефективну законотворчу роботу.
Крім того, легітимність новоприйнятих законів є надзвичайно гострим питанням не лише для парламентів, що не мають усталених процедур, але й для тих, які за наявності регламенту не дотримуються його положень. У суспільстві не буде мотивації для дотримання законодавчих положень, якщо парламент, що їх ухвалює, не може чи не хоче дотримуватися власних норм.
Таким чином, визнання рішень парламенту суспільством значною мірою залежить від визнання того, що парламент дотримується належного порядку прийняття рішень на основі усталених і прозорих норм.
Отже, питання легітимності парламентських рішень є актуальним не лише для суспільних груп, але й для інших урядових інституцій. Якщо парламент порушує процедуру, виконавча чи судова гілка влади можуть визнати його рішення нелегітимними, що матиме катастрофічні наслідки для ефективного впровадження нового й дотримання чинного законодавства.

Науковий керівник: Суходубова І. В.

Ревунова Катерина Сергіївна
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ІПКОП, 2 курс, 8 група

АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПРИМУС І ПРОБЛЕМИ ЙОГО ЗАКОНОДАВЧОГО ЗАКРІПЛЕННЯ

Суттєві перетворення політичної, економічної та правової системи Української держави змінюють правовий статус людини. Стаття 3 Конституції України закріплює, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в нашій державі найвищою соціальною цінністю, а держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Тим самим, закріплюється пріоритет прав, свобод та інтересів людини. Це тягне звуження сфери втручання держави у свободу особистості, зміну моделі взаємовідносин особи і держави, її органів, які переважно діють у сфері сервісно-обслуговуючого призначення. Це обумовлює гуманізацію заходів державного примусу, а в тому числі й адміністративного, що актуалізує визначення змісту, призначення цього методу державного управління, удосконалення різновидів його зовнішніх форм прояву. Також, дослідження цього питання є актуальним, через те, що більшість наукових пошуків з цієї проблематики висвітлюють або окремі властивості примусу, або його заходи, або особливості діяльності певних державних органів в цій царині.
Серед основних недоліків законодавчого регулювання адміністративного примусу можна виокремити, по-перше, відсутність легального закріплення терміну адміністративного примусу та й не визначення його так званого «офіційного статусу». Між тим при визначені цього поняття слід запровадити комплексний підхід до аналізу всіх його властивостей, одночасно екстраполюючи його із рисами схожих правових інститутів.
По-друге, відсутність чіткої фіксації поділу адміністративно-правових заходів на види (заходи адміністративного попередження, заходи адміністративного припинення, адміністративні стягнення, які частково знайшли своє закріплення в КУпАП) та їх визначення. Між тим нормативні акти містять численні примусові заходи, які можуть застосовувати уповноважені суб’єкти.
По-третє, потрібно закріпити у нормативно-правових актах сформульовані науковцями принципи застосовування адміністративно-примусових заходів, а саме примусові заходи повинні бути адекватні протиправній поведінці та її наслідкам (розміру шкоди, завданої нею). Застосуванню каральних санкцій має передувати протидія порушника: припинення протиправної дії означає й припинення застосування примусових заходів; межі застосування примусових заходів повинні бути визначені у Законі.
По-четверте, слід встановити чіткі процедури та підстави здійснення і реалізації заходів адміністративного примусу. Так, наприклад, положення Закону України «Про міліцію» практично не регулюють процедури здійснення адміністративного затримання і тримання осіб у спеціально відведених для цього приміщеннях (крім строків), тим самим законодавчо не визначено і не гарантовано права таких затриманих. В цьому аспекті певні позитивні кроки містяться у Митному кодексі України, де детально регламентовано спрощення процедури митного контролю із визначенням навіть граничного терміну її здійснення щодо осіб, які перетинають кордон України, та встановлено засади відповідальності працівників митних органів у разі порушень зазначених нормативів.
По-п’яте, необхідно більш деталізовано закріпити чітку відповідальність суб’єктів, які уповноважені на застосування заходів адміністративного примусу. Це може бути кримінальна, адміністративна, дисциплінарна та матеріальна відповідальність.
По-шосте, потрібно прийняття кодифікованого законодавчого акту, який би закріпив усі вище зазначені положення. Це обумовлено існуючим розпорошенням законодавства про адміністративний примус, що значно ускладнює процедуру застосування відповідних заходів і контроль за цією діяльністю.
Також, потребує оптимізації існуюча кількість суб’єктів застосування адміністративного примусу, тобто слід детально проаналізувати ефективність і доцільність функціонування кожного із системи відповідних органів. Варто суттєво звузити адміністративно-примусові повноваження одних органів; інших, в діяльності яких зустрічаються непоодинокі випадки неправомірного використання адміністративного примусу, взагалі позбавити таких повноважень. Але у той же час, дещо розширити сферу застосування адміністративно-примусових заходів суддями із відповідним законодавчим закріпленням цих повноважень.
Ці та інші зазначені заходи сприятимуть забезпеченню дотримання прав і свобод осіб при застосуванні заходів адміністративного примусу.

Науковий керівник: к. ю. н., доц. Червякова О. Б.

Реука Ольга Володимирівна,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ФПКдля Пенсійного фонду України, 2 курс, 2 група

ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ СУБ`ЄКТА ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА ОБ’ЄКТ, СТВОРЕНИЙ У ЗВ’ЯЗКУ З ВИКОНАННЯМ ТРУДОВОГО ДОГОВОРУ

Світ техніки, який став невід’ємною частиною нашого життя, чи не щоденно підлягає вдосконаленню. Люди, які мають талант на створення чогось нового, незвичайного і корисного, яких ми звикли називати вченими, інтелектуалами і т.д. роблять все нові і нові відкриття, творять речі, технічні пристрої без яких згодом ми не уявляємо свого життя.
На практиці часто трапляється так, що ці винаходи створюються під час виконання особою свого трудового обов’язку. І в цьому випадку виникає питання – кому ж належать права інтелектуальної власності (далі – ІВ) на такий об’єкт?
На жаль, в законодавстві України, яке регулює подібні питання, неможливо знайти однозначну відповідь на це питання.
Справа в тому, що в даному випадку має місце суперечність між нормативно-правовими актами, що регулюють ці правовідносини. Вона полягає в тому, що згідно зі ст. 429 Цивільного кодексу України (далі – ЦКУ) – ч. 1 Особисті немайнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, який створив цей об’єкт. У випадках, передбачених законом, окремі особисті немайнові права інтелектуальної власності на такий об’єкт можуть належати юридичній або фізичній особі, де або у якої працює працівник.
В ч.2 цієї ж статті зазначається, що – Майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, який створив цей об’єкт, та юридичній або фізичній особі, де або у якої він працює, спільно, якщо інше не встановлено договором.
А згідно зі ст. 9 Закону України ” Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” від 15.12.1993 (далі – ЗУ) – Право на одержання патенту на службовий винахід (корисну модель) має роботодавець винахідника.
Піддавши вищезазначені норми нехитрому аналізу, доходимо висновку, що норма, зазначена в ЦК України, розподіляє майнові права ІВ на цей об’єкт порівну, тобто 50% на 50%, між працівником та роботодавцем. В свою чергу, норма ЗУ 100-відсотково наділяє цими правами роботодавця. А це є досить суттєвою відмінністю, тому відповідь на питання “яка норма має пріоритет” іноді вирішує долі.
Між правниками тривалий час точиться суперечка з цього приводу, але досі згоди вони так і не дійшли. Справа в тому, що одні обґрунтовують свою позицію тим, що оскільки Закон (в даному випадку – ЦКУ, прийнятий 16.01.2003) зворотної дії у часі не має, то необхідно застосовувати ці положення ЦКУ лише до тих винаходів, які були створені після набрання ним чинності. А юристи, які дотримуються іншої думки зазначають, що в разі виникнення подібного спору необхідно застосувати спеціальну норму, тобто ЗУ.
І перша, і друга думка, безумовно, мають право на існування. Але прагнення побудувати дійсно правову державу, закріплене в Конституції України, вимагає аби подібних випадків – колізій, було якомога менше і не виникало неоднозначності в застосуванні приписів закону.
Тому вважаємо за необхідне, проаналізувавши позиції науковців з цього приводу, зваживши всі “за” та “проти”, внести зміни до законодавства аби однаково врегулювати це питання і в ЦКУ, і в ЗУ. Доцільно, спираючись на ч.1 ст. 429 ЦКУ, яка захищає особисті немайнові права ІВ працівника на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням ним трудового договору, надати винахідникові перевагу і щодо володіння майновими правами ІВ на подібні об’єкти.

Науковий керівник: ас. Гузь Євгенія Валеріївна

Реука Ольга Володимирівна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого»
ФПКдля Пенсійного фонду України, 2 курс, 2 група

СВОБОДА МИРНИХ ЗІБРАНЬ. ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ МЕЖІ «МИРНОСТІ»

Сучасна українська держава пережила достатньо потрясінь, левову частку яких можливо було би уникнути за наявності дієвого механізму правового регулювання. Зокрема, як це продемонстрував 2014 рік, до таких слід віднести й реалізацію права на свободу мирних зібрань громадян.
Свобода мирних зібрань гарантується Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Стаття 11 останньої встановлює, що обмеження цього права не допускаються, за винятком тих випадків, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Свобода мирних зібрань також гарантована статтею 39 Конституції України: “Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей”.
Наразі можна констатувати, що закону, який би регулював ці відносини, як цього вимагає КУ, не існує, внаслідок чого наявною є вагома прогалина. Найчастіше при прийнятті рішень щодо обмеження проведення мирних зібрань суди посилаються на Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 р. № 9306-XI «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР», але цей нормативний акт суперечить Конституції Україні, оскільки передбачає дозвільний характер проведення мирних зібрань, а у статті 39 Конституції дозволів з боку органів державної влади та місцевого самоврядування для проведення мирних зібрань не передбачається. Тобто, виходячи з п. 1 перехідних положень Конституції України :“Закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечить Конституції України”, застосування Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 р. № 9306-XI «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» при розгляді відповідної категорії справ є порушенням Конституції України.
На нашу думку, неможливо обмежити реалізацію свободи мирних зібрань, доки мітинг (а також збори, походи і демонстрації) не перетне межу своєї «мирності». Звісно ж, виключенням є об’єкти режимні, а також ті обмеження, які настають у зв’язку із введенням надзвичайного або воєнного стану.
Гарантування свободи передбачає встановлення законом чіткого можливого обмеження цієї свободи з боку органів влади. Дії влади повинні бути спрямовані на захист легітимних інтересів та захист прав інших осіб. Вони також мають бути «необхідними», а не бажаними чи доцільними, у демократичному суспільстві. Отже, законом має визначатися межа, за якою не може здійснюватися державне регулювання. Неможливо реалізувати свободу за певною процедурою, порядком, адже це порушує суть цього явища.
То що ж слід вважати межею «мирності»? Спробуємо визначити окремі моменти.
По-перше, зібрання слід вважати мирним, доки його учасники не мають зброї. Напевне, це все ж калька на норми законодавства США, а саме щодо права на вільне володіння та носіння вогнепальної нарізної зброї.
По-друге, зібрання слід вважати таким, що перейшло відповідну межу, якщо під час його підготовки чи проведення відбувається прямі заклики до актів насилля, вандалізму, тощо.
По-третє, слід вважати перейденою межу мирності зборів у разі вчинення їх учасниками правопорушень, які безпосередньо пов’язані з цими зборами. Зокрема, захоплення адмінбудівель, нанесення тілесних ушкоджень, знищення майна, тощо.
Вважаємо за необхідне встановлювати заходи примусу щодо осіб, які беруть участь у зібранні пропорційно до загрози, яку воно викликає. Так, за період незалежності України відомо достатньо фактів побиття (під час т.зв. «розгонів») беззбройних мітингарів з особливою жорстокістю працівниками правоохоронних органів. Зрозуміло, що посилення відповідальності за непропорційне застосування сили, а також визначення критерії «мирного» зібрання дозволили б зменшити рівень насилля у протистояннях між правоохоронцями та мітингарями.
Отже, враховуючи вищезазначене, можна і потрібно говорити про наявність проблем правового регулювання і практичного застосування правових норм у сфері забезпечення свободи мирних зібрань. Підтримуємо думку тих колег та науковців, які пропонують вилучити зі статті 39 Конституції України положення щодо підстав заборони мирних зібрань та сформулювати норму таким чином, щоб обмеження проведення зібрань можна було б здійснити лише у разі порушення межі «мирності», тобто з моменту вчинення конкретних правопорушень, а також конкретизувати критерії «мирності» при створенні відповідного Закону України, який регулюватиме реалізацію свободи мирних зібрань!

Науковий керівник: доц. Речицький В.В.

Реука Ольга Володимирівна,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ФПКдля Пенсійного фонду України, 2 курс, 2 група

ПИТАННЯ СПЕЦІАЛЬНОЇ КОНФІСКАЦІЇ ЯК ДОДАТКОВОГО ПОКАРАННЯ ЗА КОРУПЦІЙНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ

Процес побудови правової та демократичної держави, якою прагне бути Україна, вимагає ефективної діяльності владних структур. На превеликий жаль, з розвитком суспільства варіанти досягнення своєї мети звелись, в більшості випадків, до вирішення питань шляхом “переговорів купюрами”.
В науковій літературі це явище дістало назву – корупція, тобто “одержання неправомірної вигоди”, а в народі – хабарництво. Одразу щодо терміну, то варто згадати, що до 2013 року, доки Верховна Рада не привела українські закони у відповідність до стандартів міжнародної Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією, існувало поняття «хабар», яке замінили поняттям «неправомірна вигода». Останнє є більш ширше поняття, оскільки включає у себе не тільки отримання грошових коштів чи іншого майна, а й переваг, пільг, послуг, нематеріальних активів.
Це явище від лат. corrumpere — “псувати” дійсно відповідає значенню цього слова, оскільки дійсно псує всі ті позитивні зрушення, які були зроблені для розбудови свідомого та висококультурного суспільства.
Звичайно, подібні вчинки не є безкарними і Кримінальний кодекс України (далі – КК) передбачає відповідальність за них.
З 26 квітня 2015 введено в дію Закон України “Про запобігання корупції” (далі – ЗУ). Відповідно до ст. 65 цього Закону – За вчинення корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень особи, зазначені в частині першій статті 3 цього Закону, притягаються до кримінальної, адміністративної, цивільно-правової та дисциплінарної відповідальності у встановленому законом порядку. У разі вчинення від імені та в інтересах юридичної особи її уповноваженою особою злочину самостійно або у співучасті до юридичної особи у випадках, визначених КК України, застосовуються заходи кримінально-правового характеру.
Окрім типових покарань – громадські роботи, позбавлення/обмеження волі, для даного виду порушень характерною є спеціальна конфіскація (далі – спец. конфіскація). КК доповнився ст. ст. 961, 962, які саме і регулюють питання її застосування.
Вважаємо, що спец. конфіскація є додатковим покаранням, хоча у навчальній літературі передбачено, що вона взагалі не є покаранням.
Спец. конфіскація визначається як – примусове безоплатне вилучення на користь держави майна (грошей, цінностей), що використовувалось для вчинення злочину чи було отримане внаслідок злочину (наприклад, хабар).
Згідно із ч.5 ст. 962 КК – Спеціальна конфіскація не застосовується до грошей, цінностей та іншого майна, які згідно із законом підлягають поверненню власнику (законному володільцю) або призначені для відшкодування шкоди, завданої злочином”.
Слід мати на увазі, що спеціальна конфіскація при наявності до того підстав може застосовуватися за вчинення певних злочинів разом із звичайною конфіскацією майна, яка застосовується при притягненні до кримінальної відповідальності за вчинення корисних злочинів.
Проаналізувавши зазначені положення ЗУ та КК, доходимо висновку, що при застосуванні конфіскації майна на користь держави вилучається лише особисте майно засудженої особи, а при спец. конфіскації допускається також вилучення майна інших осіб, які не були засуджені за вчинення злочину.
Таке положення дає змогу розмежовувати ці два поняття. Звичайно, відмінність між ними суттєва.
Вважаємо за необхідне визнати спеціальну конфіскацію покаранням, на рівні з конфіскацією, позбавленням волі чи позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю. Оскільки, порівняно зі звичайною конфіскацією, спеціальна є, деякою мірою, більш жорсткою, адже можливе звернення стягнення на майно осіб, які не були причетні до вчинення цього злочину.
Також робимо висновок, що застосування такого роду стягнення є доречним, а рівень його ефективності зможемо визначити пізніше, після формування судової практики з цього приводу.
Хотілось би наголосити на тому, що 29 квітня цього ж року Кабмін України прийняв Постанову “Про затвердження Державної програми щодо реалізації засад державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційної стратегії) на 2015-2017 роки”. План, зазначений в вищезгаданому документі грандіозний, а он наскільки від виявиться дієвим-дізнаємося згодом.

Науковий керівник : доц. Володіна Оксана Олександрівна

 
Роман Владлена Володимирівна
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОЮ, 2 курс, 2 група

ЩОДО ПРОБЛЕМАТИКИ ЗАПРОВАДЖЕННЯ ІНСТИТУТУ КОНСТИТУЦІЙНОЇ СКАРГИ В УКРАЇНІ

Прийнявши Конституцію України (далі – КУ) та Закон України «Про Конституційний Суд України» (далі – КСУ), Верховна Рада України закріпила можливість захисту Конституційним Судом України прав і свобод громадян двома шляхами: 1) шляхом звернення громадянином щодо офіційного тлумачення Конституції України; 2) коли в інтересах громадянина з конституційним поданням до КСУ для офіційного тлумачення КУ звертається Президент України, не менш як сорок п’ять народних депутатів України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховний Суд України, Кабінет Міністрів України, інші органи державної влади, Верховна Рада АРК, органи місцевого самоврядування.
На мою думку, даний механізм захисту прав і свобод людини є недосконалим, адже як зазначає В. Шаповалов – потенціал конституційної юстиції щодо захисту прав і свобод людини використовується в нашій країні недостатньо і таке повноваження Конституційного Суду, як тлумачення законів, тлумачення Конституції, у тому числі і за зверненням громадян є замінником конституційної скарги. Конституційне звернення за своєю природою є певним аналогом конституційної скарги. Проте громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи, права яких порушено, не можуть звертатись до органу конституційної юстиції із клопотанням про визнання нормативних актів неконституційними. Тому можна зробити висновок, що це певним чином обмежує можливості захисту прав і свобод людини.
Постає питання, чому за наявності в судовій системі України Конституційного Суду фізична особа не може звернутися до нього із зверненням щодо порушення її прав конкретним законом держави і таким чином захистити свої конституційні права. Йдеться про прямий доступ громадян до конституційного правосуддя, про можливість не чекати, коли, приміром, Президент України або Уряд знайдуть за можливе підтримати індивідуальну скаргу щодо порушеного права людини у чинних законах, а власними зусиллями усувати обмеження своїх конституційних прав.
Україна, як держава, що прагне до укріплення демократичних засад та орієнтована на інтеграцію до Європейського Союзу, має удосконалювати правові механізми захисту прав і свобод людини і громадянина. Я вважаю, що одним із таких механізмів і є інститут конституційної скарги, вироблений в країнах Європи, США, Росії, який дозволяє пересічному громадянину звернутися до судового органу, що здійснює конституційний контроль.
Українська конституційно-правова наука у цілому погоджується з тим, що впровадження конституційної скарги є нагальним завданням розвитку вітчизняного конституціоналізму. Діалог між А. Селівановим і П. Євграфовим відображає зміни, які відбулися у конституційній доктрині України у питанні конституційної скарги. Фахівці з конституційного права активно обговорюють перспективи і механізми запровадження даного інституту, спираючись на іноземний досвід (австрійську, німецьку, польську, російську та інші моделі конституційної скарги) та пропонуючи власні розробки у даній сфері.
А. Селіванов зазначає, що ідея конституційної скарги як гарантії захисту прав і свобод обумовлює, що людина не може оспорювати рішення органів держави, які прийняті на основі закону, а лише власне сам закон, вона не може оспорювати дії влади, наприклад, акти амністії засуджених до покарання, оскільки вони вище за норми кримінального закону і скасовують відповідальність за вчинені злочини та ін.
Крім того, запровадження інституту конституційної скарги спричинить так званий «наплив» таких звернень до КСУ, що тягне за собою збільшення навантаження на суддів КСУ. А тому я підтримую думку,висловлену С. Вла-диченко про те, що розширення обсягу повноважень органу конституційної юрисдикції України внаслідок запровадження інституту консти¬туційної скарги не повинно вплинути на ефективність його діяльність. Виникає необхідність запровадження певних критеріїв-обмежень щодо змісту і процедур подання конституційної скарги та/або створення додаткових органів чи підрозділів КСУ, компетентних у розгляді даних звернень.
Необхідно звернути увагу на те, що зарубіжний досвід вказує на можливість надання права подавати скаргу про порушення конституційних прав і свобод до Конституційного Суду не лише фізичним, а й юридичним особам, зокрема об’єднанням громадян, що також потребує законодавчого врегулювання. Під час запровадження в Конституції України інституту конституційної скарги, її предметом мають стати визначені питання конституційності законів, постанов Верховної Ради України, нормативних актів Президента України та Кабінету Міністрів України, тобто все те, що знаходиться сьогодні поза сферою повноважень національної системи судів загальної юрисдикції.
Нині конституційна скарга застосовується в Угорщині, Австрії, Росії, Швейцарії, Німеччині, Хорваті, Чехії та ін. Тому запровадження даного інституту в національне законодавство стане однією з гарантій захисту конституційних прав і свобод та сходинкою до побудови правової держави та громадянського суспільства, що є необхідним в реалізації курсу України на вступ в ЄС.

Науковий керівник: Берченко Г.В.

 
Рудь Оксана Олександрівна,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ФПК для системи Пенсійного фонду України,3 курс, 3 група

ТЕРОРИЗМ — ГЛОБАЛЬНА ПРОБЛЕМА СУЧАСНОСТІ

Тероризм у різних формах прояву є однією з найнебезпечніших за своїми масштабами та наслідками соціально-негативною проблемою, з якою людство увійшло в ХХІ ст. Тероризм усе більше загрожує національній безпеці багатьох країн світу, призводячи до тяжких політичних, економічних, психологічних наслідків. Сучасний тероризм, набуваючи рис організованості, транснаціональності, в окремих випадках, завдаючи катастрофічних наслідків, становить загрозу не лише окремій державі, а й світовій безпеці.
Інтегруючись у загальноєвропейські процеси, Україна, крім отримання користі від співпраці з міжнародними інституціями в різних сферах життєдіяльності, стикається в тому числі й з проблемами, пов’язаними з міжнародним тероризмом.
Причин терористичної діяльності є багато: політичні, ідеологічні, національні, сепаратистські, етнічні, релігійні, психологічні, територіальні, географічні, соціальні, економічні та інші.
Тероризм не має національностей і меж. Усі нації й держави рівні перед його загрозами. На межі тисячоліть світ зіштовхнувся з вибором: або країни відкидають свої політичні розбіжності та об’єднуються в боротьбі з тероризмом, або надбання цивілізації будуть перекреслені злочинними амбіціями терористів. Усвідомлюючи це, за останні чотири десятиліття під егідою різних міжнародних, а також регіональних організацій, було розроблено чимало правових і функціональних інструментів протидії тероризму.
Відповідно до Закону України «Про основи національної безпеки України» однією з основних загроз національним інтересам і національній безпеці України є поширення міжнародного тероризму, а ключовими напрямами державної політики у сфері національної безпеки – участь у заходах по боротьбі з міжнародними організованими злочинними угрупованнями й міжнародним тероризмом.
Варто зазначити, що система багатостороннього співробітництва у боротьбі з тероризмом сформувалася за останні 30 років. На глобальному рівні вона функціонує під егідою ООН та її спецпідрозділів на основі 11 універсальних конвенцій і протоколів про боротьбу із різними проявами тероризму на суші, на морі та в повітрі. В Україні за останні роки у сфері боротьби з тероризмом зроблено чимало: прийняті закони України «Про боротьбу з тероризмом», «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом», ратифіковано ряд міжнародних конвенцій антитерористичної спрямованості, Кримінальний кодекс України містить низку статей, які передбачають кримінальну відповідальність за скоєння злочинів, пов’язаних із терористичною діяльністю.
Сучасний тероризм здатний вести диверсійно-терористичну війну, брати участь у масштабних збройних конфліктах. Він перетворився на досить прибутковий бізнес глобального масштабу. Сучасні терористичні організації – це не одноосібні групи бойовиків, що здійснюють лише терористичну діяльність, це вже «корпорації» із внутрішнім розподілом трудових обов’язків, з майстернями (для виготовлення та ремонту зброї, створення вибухових пристроїв тощо), друкарнями (для виготовлення різного роду ідеологічної літератури екстремістського толку), шпиталями (для лікування поранених), лабораторіями (для виготовлення наркотичних засобів, біологічної або хімічної зброї), комерційними підприємствами. Їх персонал має укомплектований штат потрібних фахівців: психологів, ідеологів, політологів, а також осіб, що ведуть легальний спосіб життя, мають зв’язки з державним апаратом, промисловим і фінансовим світом. Джерелами їх фінансування є різноманітні благодійні фонди, релігійні організації, кошти фізичних осіб і легальний бізнес.
За спрямованістю злочинних посягань діапазон тероризму досить великий: від убивств окремих осіб до руйнування певних держав та фактичного знищення цілих народів. Серед суспільно небезпечних наслідків тероризму виділяються: дестабілізація суспільства; загибель людей, спричинення шкоди їх здоров’ю, значна майнова шкода, порушення права власності, дезорганізація роботи державних органів, підприємств, установ та організацій.
Тероризм служить не тільки доповненням і органічним елементом, але й «детонатором» військових конфліктів, зокрема, міжетнічних, внаслідок чого є важко переборною перешкодою мирному процесу.
Досить нестабільною є ситуація і на теренах нашої держави. Україна, як демократична правова держава зіткнулася з проблемою міжнародного тероризму, як інструменту політики, що використовуються як таран для руйнування існуючих суспільно-політичних і державних структур, порушення сформованих військово-політичних балансів сил, переділу зон інтересів, впливу й взаємодії.
Отже, при дослідженні даного суспільно небезпечного явища, варто виходити із розуміння його сутності, маючи на увазі насамперед те, що тероризм служить досягненню антидемократичних, антигуманних цілей. Світове співтовариство усвідомило, що глобальна проблема тероризму може перетворитися в третю світову війну, в якій не буде переможців. І саме це сприяло виробленню консолідованої позиції щодо стратегії протидії та боротьби з тероризмом.

Науковий керівник: Володіна О. О.
 
Рустамова Яна Олегівна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ФПК для системи Пенсійного фонду України, 3 курс, 3 група

КРИМІНАЛІЗАЦІЯ КОРУПЦІЇ: НА ШЛЯХУ ДО ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТАНДАРТІВ

Корупція в сучасних умовах стала чинником, який становить реальну загрозу національній безпеці й конституційному ладу України.
Це явище негативно впливає практично на всі сторони суспільного життя: економіку, політику, соціальну і правову сфери, управління, громадську свідомість, міжнародні відносини. Корупційні зв’язки фактично руйнують правові, етичні відносини між людьми і поступово перетворюються у норму поведінки.
У Кримінальному Кодексі досить багато норм, що встановлюють відповідальність за так звані спеціальні види службових злочинів, вчинення яких також зумовлене службовим становищем суб’єкта, однак при їх здійсненні основним безпосереднім об’єктом є інші суспільні відносини.
Верховною Радою України відповідно до зобов’язань перед ЄС у сфері боротьби з корупцією прийнято було прийнято три закони:
1. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо приведення національного законодавства у відповідність зі стандартами «Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією», (далі – Закон № 221), набув чинності 18 травня 2013 року;
2. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реалізації державної антикорупційної політики», (далі Закон № 224), набув чинності 9 червня 2013 року;
3. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України стосовно відповідальності юридичних осіб», дата набрання чинності 01 вересня 2014.
Декілька основних висновків з аналізу прийнятих законів:
1. Віднесено корупційні правопорушення, пов’язані з отриманням неправомірної вигоди, до числа злочинів.
2. Замінено термін “хабар” поняттям “неправомірна вигода”, яке передбачене Кримінальною конвенцією проти корупції та охоплює не лише матеріальні предмети, а і немайнові вигоди.
3. Криміналізовано всі елементи активного та пасивного хабарництва.
4. Встановлено кримінальну відповідальність за прийняття пропозиції чи обіцянки неправомірної вигоди. Злочин передбачений частиною 1 статті 368 КК України («прийняття обіцянки /пропозиції надати неправомірну вигоду») є закінченим не з моменту одержання неправомірної вигоди, (як було передбачено попередньою редакцією статті 368 КК України – при «одержанні хабара»), а з моменту коли той, хто пропонує неправомірну вигоду та той, кому її пропонують, доходять певної домовленості про умови та способи реалізації їх “спільного плану”.
5. Розширено межі застосування диспозицій корупційних правопорушень таким чином, щоб відповідні положення стосувалися випадків, коли корупційна дія вчиняється в інтересах третьої сторони.
6. Встановлено більш жорсткі санкції за корупційні діяння у публічній сфері.
7. Необхідно зазначити, що в зв’язку зі зміною визначення неправомірної вигоди ключового значення для кваліфікації корупційних правопорушень набуло поняття «законна підстава» для отримання особою відповідних вигод. На жаль, наразі це поняття не визначене законодавчими актами України та щодо нього не надано поки що офіційного тлумачення. З огляду на це існує можливість достатньо широкого тлумачення правоохоронними органами цього поняття, що створює можливість визнання корупційними широкого кола діянь.
8. Усунено ризики зловживання інститутом дієвого каяття, шляхом уведення додаткових обов’язкових умов для можливого звільнення від відповідальності за корупцію.
Цими змінами було посилено кримінальну відповідальність за злочини у сфері службової діяльності та запроваджено в окремих статтях КК України відповідальність за злочини, вчинені службовими особами, які працюють у юридичних особах приватного права або надають публічні послуги (аудитор, нотаріус, оцінювач, третейський суддя тощо).
Зазначенні нововведення в кримінальному законодавстві держави спрямовані на виконання положень Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією, яка ратифікована Законом України №252-V від 18 жовтня 2006 року.

Науковий керівник: Володіна О. О.

Рустамова Яна Олегівна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ФПК для системи Пенсійного фонду України, 3 курс, 3 група

КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА НЕЗАКОННЕ ПРОВЕДЕННЯ АБОРТУ

Проблема аборту в Україні відома з давніх часів. Ставлення до неї визначалось багатьма чинниками: релігійними, моральними, економічними, демографічними, політичними.
Переривання небажаної вагітності знаходиться в центрі уваги основних соціальних проблем. Противником здійснення абортів завжди виступала церква та певний сектор громадських організацій, що захищали право на життя у ненародженої дитини. Інша категорія захисників «права жінки на особистий вибір», постійно відстоюють прерогативу жінок у вирішенні долі ненароджених дітей.
Згідно статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Одним із головних завдань кримінального права України є охорона життя та здоров’я людини. Або́рт (лат. abortus — викидень) — штучне переривання вагітності. Аборт може бути мимовільним (викидень) і медичним (пряме втручання — хірургічне чи медикаментозне).
Криміналізація незаконного аборту в Україні обумовлена потребою дотримання умов та порядку його проведення, що слугує захисту здоров’я та життя вагітної жінки. Тому основним безпосереднім об’єктом незаконного проведення аборту є суспільні відносини в галузі медицини, які забезпечують вагітній жінці встановлені законом умови та порядок проведення операції штучного переривання вагітності. Додатковим об’єктом незаконного проведення аборту є суспільні відносини, які забезпечують здоров’я або життя жінки. Предметом незаконного аборту є плід, що знаходиться в утробі жінки. Його життєздатність не означає, що фактом переривання вагітності відбувається посягання на життя. Адже кримінально-правова охорона життя людини починається з моменту початку пологів, які можливі з 22-го тижня вагітності.
Проаналізувавши деякі аспекти виникнення та розвитку відповідальності за незаконне штучне переривання вагітності, можна зробити певні висновки: по-перше, аналіз кримінального законодавства низки зарубіжних країн свідчить про те, що законодавець на один рівень захисту життя і здоров’я матері ставить захист життя ще ненародженої дитини. Це відображається в диференціації кримінальної відповідальності в залежності від строку вагітності та життєздатності плоду. По-друге, кримінальне законодавство більшості зарубіжних країн досить детально, не обмежуючись однією статтею КК України, а декількома, або, навіть, розділами, регламентує питання, пов’язані з кримінальною відповідальністю за незаконне штучне переривання вагітності. По-третє, існує явна необхідність узгодити норми кримінального законодавства України в даному напряму з Основами законодавства про охорону здоров’я України, що дало би можливість диференціювати кримінальну відповідальність за незаконне штучне переривання вагітності в залежності від строку вагітності та життєздатності плоду. Стаття 50 Конституції України дозволяє аборти за соціальними та медичними показниками, правда, якими саме не вказано, а стаття 57 надає право жінці самій вирішувати проблему материнства, тобто, робити чи не робити аборт.

Науковий керівник: Володіна О. О.

Сороколіт Яна Сергіївна,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПСК для МВС, 2 курс, 11 група

МІСЦЕ ТА РОЛЬ СПОСОБУ ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНУ СЕРЕД ІНШИХ ОЗНАК ОБ’ЄКТИВНОЇ СТОРОНИ СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ

Спосіб вчинення злочину – це сукупність (система) прийомів і методів, що застосовуються особою при вчиненні злочину. Спосіб належить до факультативних ознак об’єктивної сторони загального поняття складу злочину, проте при прямій вказівці на нього в законі або якщо він однозначно випливає зі змісту закону (про це свідчить характер дій, описаних в диспозиції статті), набуває значення обов’язкової ознаки конкретного складу.
На сьогоднішній час поняття способу вчинення злочину не закріплено на законодавчому рівні, що дає змогу вченим висловлювати різні думки щодо його поняття та змісту, по-різному визначають його об’єктивні та суб’єктивні ознаки. В науці кримінального права поширеною є думка, що спосіб – це конкретна форма вираження злочинного діяння. З цим погодитися важко, так як зовнішньою формою злочину є дія чи бездіяльність. В такому випадку відбувається ототожнення діяння(дії чи бездіяльності) зі способом.
На відміну від криміналістики, в науці кримінального права досліджуються саме способи вчинення злочину, а не система прийомів та засобів, якими особа керується на стадії готування (усунення перешкод, підшукування засобів чи знарядь тощо) до злочину або вчинюваних з метою приховування злочину (відмова від дачі показань, фальсифікація тощо), які не входять до об’єктивної сторони складу злочину, тому не розглядаються в межах способу вчинення злочину.
Спосіб вчинення злочину, перш за все, є характерним для дії – активної вольової суспільно-небезпечної поведінки особи (обман чи зловживання довірою (ст. 192 КК), психічне насильство (ст. 129 КК), фізичне насильство (ст. 121 КК тощо). В цих злочинах спосіб вчинення злочину утворює внутрішній зміст активної поведінки, виконавчу сутність і внутрішній зміст дії. В окремих випадках особливістю вчинення злочину у формі бездіяльності є забезпечення його вчинення шляхом здійснення активних дій, так званого допоміжного характеру, що виступають способом вчинення злочину. Наприклад, ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів шляхом укладання псевдоугод з фіктивними підприємствами (ст. 212 КК), ухилення від призову на строкову військову службу шляхом використання підроблених документів (ст. 335 КК). Тому, не можна вважати обґрунтованими думки деяких вчених щодо визначення способу вчинення злочину виключно як дії допоміжного характеру по відношенню до основного діяння. Це твердження є лише частково вірним, оскільки не охоплює собою всіх аспектів взаємодії способу та злочинного діяння.
Спосіб вчинення злочину тісно пов’язаний з засобами та знаряддями вчинення злочину. Використання характерних властивостей конкретних предметів матеріального світу, що істотно полегшують вчинення злочину або без яких вчинення діяння взагалі неможливе, створює собою відповідний спосіб. Наприклад, для кваліфікації діяння, передбаченого ст. 294 КК, необхідно встановити, що особа діяла шляхом застосування зброї (знаряддя вчинення злочину), так званий збройний спосіб.
Спосіб вчинення злочину взаємопов’язаний з місцем, часом та обстановкою. Останні обумовлюють конкретні умови, за яких вчиняється злочинне діяння. Можна стверджувати, що місце, час та обстановка детермінують способи вчинення злочину. В залежності від конкретних об’єктивних умов, особа обирає той чи інший спосіб вчинення злочину, який є найефективнішим для досягнення бажаного результату.
У взаємозв’язку з іншими ознаками складу злочину, спосіб виступає складовою частиною підстави кримінальної відповідальності, має значення при кваліфікації діяння, виступає критерієм відмежування злочинів один від одного та від інших правопорушень, визначає ступінь тяжкості вчинюваного злочину та ступінь суспільної небезпечності як діяння так і особи винного, деякі – є обставинами, що обтяжують відповідальність, впливає на диференціацію кримінальної відповідальності та індивідуалізацію покарання.

Науковий керівник: Анісімов Г.М.

Степова Наталія Андріївна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ІПКОП, 2 курс, 28 група

ПРАВОВИЙ АСПЕКТ ДОНОРСТВА

Не зважаючи на стрімкий розвиток різних сфер життя суспільства, зокрема медицини, усе ж таки існує нагальна проблема донорства. Стосується вона саме добровільного акту допомоги здорової людини (донора) хворому, що полягає у наданні своєї крові або тканин у лікувальних цілях.
Дані відносини регулюються цивільним законодавством. З моменту відділення органу чи тканини від організму людини, дані органи або тканини набувають статусу речей, обмежених в обороті. Основною умовою закріплення подібних суспільних відносин, пов’язаних з трансплантацією, є наявність юридичного факту – волевиявлення хворого, згода медичної установи, донора з подальшим укладанням договору.
Постає питання, тісно пов’язане з основами цивільного договору: яка природа договору про донорство? Чи доцільним буде визначення «договір дарування» або ж «договір купівлі-продажу»?
Звісно, у даному випадку існують спільні риси між цими видами договорів. Проте, водночас, не можливо порівнювати договір дарування з договором, пов’язаним з донорством, через специфічність його суб’єктного складу та об’єктів самого договору.
При розгляді договору як договору купівлі-продажу законодавець керується ст. 18 ЗУ «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» що торгівля органами або іншими анатомічними матеріалами забороняється, винятком є лише купівля-продаж кісткового мозку. Чому саме так? Розглядаючи органи та тканини як речі, чи можливо визначити їх ринковий еквівалент, а також використання як предмету угод? Українське законодавство чітко зазначає, що у трансплантації від живого донора не повинно бути ніякого економічного розрахунку, ніякої економічної компенсації для донора. Можливо припущення, що позиція держави викликана ризиком підриву системи донорства, заснованої на альтруїзмі і гуманізмі. Також, існує небезпека процесу комерціалізації пересадок, котра, на думку багатьох вчених, юристів, медиків, наявна у нас час. «Де факто» кошти, котрі все ж таки надаються донору, «маскуються» за твердженнями частини 3 ст.22 ЗУ “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини”, у якій зазначено, що донору відшкодовується збиток, заподіяний порушенням здоров’я, у зв’язку з виконанням ним донорської функції, з урахуванням додаткових витрат на лікування, посилене харчування та інші заходи.
Саме тому є доцільним визначення крові та тканин як речей обмежених в обороті. Законодавцю слід звернути увагу, що людина може розпоряджатись своїми органами і тканинами шляхом їхнього відчуження. Відповідні акти розпорядження мають бути оформлені спеціальними договорами про донорства. Закріплення цього статусу трансплантатів дозволить створити передумови для повноцінного правового регулювання всього процесу трансплантації, а також обмежити потенційну можливість платних відносин при роботі з донорськими органами і тканинами.
Оплачуване донорство становить потенційну небезпеку, забезпечуючи органами та тканинами тільки тих осіб, котрі матимуть на них кошти. Громадськість вказує як на аморальність, так і на порушення принципів донорства.
Розглянута думка заслуговує на своє існування, але варто не відхиляти можливості сприйняття органів та тканин як речей, обмежених в обороті. У даному випадку доцільним є на законодавчому рівні закріплення передумов, підстав укладення договору щодо трансплантації, умов виникнення зобов’язань та оплати, якщо не речей, тоді послуг, що надаються реципієнтові.

Науковий керівник: Балюк В.М

Тарасенко Андрій Юрійович
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ІПКОП, 3 курс, 19 група

ПОГЛЯДИ НА ПРАВИЛЬНІСТЬ ТА СПРАВЕДЛИВІСТЬ СУДОВОГО РІШЕННЯ ТА ФОРМАЛЬНІ ПІДСТАВИ ДЛЯ СКАСУВАННЯ РІШЕННЯ СУДУ

Частиною 2 статті 308 ЦПК України встановлено, що не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.
До правильного рішення суду необхідно відносити законне (застосовано норми матеріального права, що регулюють правовідносини по даній справі і дотримано норми процесуального права) та обґрунтоване (базується на підтверджених обставинах, які мають значення для справи) рішення, яке за таких обставин і являється справедливим.
Справедливість судового рішення, перш за все відноситься до категорії моралі, у зв’язку з чим, відповідно не завжди є законним і обґрунтованим.
Формальними підставами для скасування рішення суду являються такі порушення закону, які не впливають на законність і обґрунтованість рішення суду та не порушують права та інтереси осіб, які приймають участь у справі, але при цьому формально, можуть давати підстави для скасування цього рішення.
Законодавчо не визначено перелік формальних підстав для скасування рішення суду, але до них, зокрема можна віднести наступні: відсутність підпису в позовній заяві, якщо позивач взяв участь в судовому засіданні та підтримав позовні вимоги, необґрунтоване відхилення клопотань, заявлених особами, які беруть участь у справі, залишення без розгляду заяви про відвід, якщо підстави для відводу були відсутні, порушення процесуальних строків провадження у справі до судового розгляду, несвоєчасність сплати судового збору, не ознайомлення осіб, які брали участь у справі з їх правами і обов’язками, відсутність технічного запису при безспірності доказів, якими обґрунтовано рішення та інші.
Встановивши вищевказані, та деякі інші порушення, суд, який перевіряє справу, зобов’язаний зазначити у своїй ухвалі про характер порушень, та обґрунтувати їх неістотність.
Так, наприклад, якщо апеляційний суд з’ясує, що судом першої інстанції була розглянута справа не в тому провадженні, то таке порушення не повинно визнаватися істотною помилкою, якщо судом першої інстанції було правильно застосовано норми матеріального і не було порушено норм процесуального права.
У справі, розглянутій судом першої інстанції, слухання якої було призначено на 10 годин, суддя прийшов до суду о 12 годині. Адвокат, який представляв інтереси відповідача, побачивши суддю, який запізнився, залишив суд. Суддя, заслухав справу і ухвалив рішення. Представник відповідача просив апеляційну інстанцію скасувати рішення суду першої інстанції на тій підставі, що суддя запізнився на слухання справи. Апеляційна інстанція не погодилась з доводами, викладеними в апеляційній скарзі, і обґрунтувавши їх неістотність, залишила рішення суду чинним.

Філіпенко Валерія Русланівна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ІПКОП, 2 курс, 17 група

СОЦІАЛЬНА ОБУМОВЛЕНІСТЬ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ВЧИНЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ЗРАДИ В УКРАЇНІ

В умовах сьогодення належне функціонування таких суспільних цінностей як суверенітет, територіальна цілісність, обороноздатність України, зумовлені потребами української держави та суспільства. То ж злочинні посягання на ці цінності неминуче призводять до спричинення шкоди українській державі та її народу. Проблема забезпечення національної безпеки є однією з найважливіших на будь-якому етапі існування і розвитку держави. Як кримінальне правопорушення державна зрада відрізняється від інших злочинів своєю специфічністю та цілою низкою інших особливостей, що у своїй сутності можуть нести доленосне значення для збереження суверенітету, територіальної недоторканності, в тому числі для обороноздатності України.
Питання соціальної обумовленості кримінально-правових норм є одним з найважливіших у теорії кримінального права. Встановлення меж, які передбачають кримінальну відповідальність, адекватність методів боротьби зі злочинними діяннями та встановлення реальної суспільної небезпеки останніх становлять одну з пріоритетних задач законотворчої політики держави.
Проблемі соціальної обумовленості кримінальної відповідальності ще за радянських часів приділялася значна увага. У той же час аналізу кримінологічних факторів соціальної обумовленості кримінальної відповідальності за вчинення державної зради проведено не було. Основні дослідження, які присвячені аналізу складу цього злочину, належать ще радянським криміналістам.
Зміст поняття соціальної обумовленості охоплює конкретні соціальні явища і процеси, які впливають на встановлення, зміну або скасування кримінальної відповідальності за такий злочин як державна зрада. Слід зазначити, що криміналізація цього злочину обумовлена низкою кримінологічних факторів. То ж розглянемо такі фактори як суспільна небезпечність державної зради, її відносна поширеність, нормативність.
Фактор суспільної небезпечності. Значна суспільна небезпека державної зради полягає в тому, зокрема, що з володіння держави витікає інформація, яка містить державну таємницю, та при потраплянні до іноземних спецслужб може бути використана проти інтересів України, та звести нанівець багаторічну працю великих колективів вчених по створенню оригінальних технологій, нових зразків озброєння, розробки планів оборони країни в особливий період тощо. Дії зрадника здатні нанести колосальні економічні збитки державі, потягти за собою зрив перспективних наукових досліджень, привести до «заморожування» будівництва особливо важливих об’єктів, викликати ускладнення у міждержавних відносинах, аж до розриву економічних зв’язків.
Фактор відносної поширеності діяння. Зміст цього фактору полягає у тому, що діяння, яке криміналізується, повинно бути, з одного боку, достатньо поширеним, тобто являти собою сукупність загальних тенденцій і закономірностей, з іншого, – не повинно бути всеохоплюючим, і навіть надзвичайно широко поширеним. Стосовно цього фактору слід зауважити наступне. Станом на 11 грудня 2014 року за матеріалами підрозділів контррозвідки СБУ розпочато 235 кримінальних проваджень, в тому числі близько 50-ти за статтею «державна зрада». Порівняно з періодом до 2014 року поширеність цього злочину зросла в десятки разів. Це пов’язано з тим, що на даному етапі розвитку і функціонування України наявні антиконституційні прояви, які становлять загрозу демократичному розвитку України, її внутрішній безпеці, основам політичної системи. Отже, криміналізація обґрунтована.
Нормативний фактор. Цей фактор визначає які нормативно-правові акти обумовлюють криміналізацію відповідальності за вчинення державної зради. Цей фактор визначається нормами Конституції України, Кримінальним кодексом, Законом України «Про основи національної безпеки України» та іншими нормативно-правовими актами. Одним з останніх прикладів криміналізації є прийняття Верховною Радою України в квітні 2014 року Закону України №1183-VII «Про внесення змін до Кримінального кодексу України», який посилив кримінальну відповідальність за державну зраду, а саме: збільшено покарання у вигляді позбавлення волі на строк від дванадцяти до п’ятнадцяти років. Надалі, у жовтні 2014 року Законом №1689-VII Верховна Рада України ще раз посилила покарання за злочин, передбачений ст. 111 КК України, включивши до її санкції додаткове покарання у виді конфіскації майна. Нормативне регламентування відповідальності за державну зраду набуває динамічності, і у зв’язку з цим та ситуацією, що склалась в Україні, законодавець приділяє особливу увагу криміналізації цього злочину.
Таким чином, аналіз факторів соціальної обумовленості кримінальної відповідальності за вчинення державної зради показує її високий ступінь суспільної небезпечності, а також відносну поширеність цього злочину, яка на даному етапі розвитку держави тільки зростає. Викладене обґрунтовує проведення подальших наукових досліджень у вивченні злочину, передбаченого ст.111 КК України.

Науковий керівник: к.ю.н, доц. Зайцев О.В.
 
Чередніченко Юлія Іванівна,
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ІПСК для МВС України, 2 курс, 8 група

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ АДМІНІСТРАТИВНИХ ПОСЛУГ В УКРАЇНІ

Одним з пріоритетних напрямів реформування сфери адміністративних послуг нині є децентралізація системи їх надання. Делегування повноважень з надання найбільш затребуваних громадянами адміністративних послуг на місця дозволить покращити і спростити доступ громадян до таких послуг, зробити отримання таких послуг більш зручним для споживачів, а також поліпшити якість їх обслуговування, що є необхідною передумовою створення сервісної держави.
Важливим кроком у напрямі децентралізації адміністративних послуг, стало ухвалення Розпорядження КМУ № 523 від 16.05.2014 р. «Деякі питання надання адміністративних послуг органів виконавчої влади через центри надання адміністративних послуг». Згідно Розпорядження надання низки найбільш популярних серед населення адміністративних послуг від органів виконавчої влади мало бути поетапно передано до центрів надання адміністративних послуг (далі – ЦНАП) до 01 січня 2015 р.
Втім, на даний момент стан реалізації зазначеного розпорядження залишається незадовільним: передачу адміністративних послуг органів виконавчої влади, перелік яких містить розпорядження, до ЦНАП не було забезпечено вчасно та в повному обсязі.
Основними проблемами, що виникли в процесі запровадження надання послуг органів виконавчої влади через ЦНАП є:
– низький рівень взаємодії між територіальними підрозділами органів виконавчої влади, які є суб’єктами надання визначених у розпорядженні адміністративних послуг, та органами місцевого самоврядування, місцевими адміністраціями, при яких утворені ЦНАП, для організації надання зазначених послуг через ЦНАП;
– неналежна підготовка органів виконавчої влади, які є суб’єктами надання визначених у розпорядженні послуг, до їх надання через ЦНАП (зокрема, невчасне внесення необхідних змін до інформаційних і технологічних карток таких адміністративних послуг, невчасна передача цих карток, а також бланків послуг до ЦНАП, невнесення змін до нормативно-правових актів, що регулюють питання надання адміністративних послуг у відповідних сферах);
– неготовність ЦНАП до надання визначених у розпорядженні адміністративних послуг органів виконавчої влади (зокрема, брак приміщень в ЦНАП для надання розширеного переліку адміністративних послуг, брак персоналу в ЦНАП та недостатній рівень його професійної підготовки для надання послуг органів виконавчої влади, низький рівень оплати працівників ЦНАП та відсутність мотивації до якісної праці внаслідок цього);
– відсутність електронного документообігу між органами виконавчої влади, які є суб’єктами надання адміністративних послуг, та ЦНАП, що ускладнює та уповільнює обмін інформацією та документами, необхідними для надання адміністративних послуг громадянам, збільшує навантаження на працівників ЦНАП.
Неврегульованість на законодавчому рівні питання передачі повноважень з надання визначених розпорядженням адміністративних послуг органам місцевого самоврядування та місцевим державним адміністраціям, при яких утворено ЦНАП, неузгодженість чинної нормативно-правової бази органів виконавчої влади, які є суб’єктами надання цих послуг, із вимогами Закону України «Про адміністративні послуги» ускладнюють процес інтеграції визначених розпорядженням адміністративних послуг органів виконавчої влади до ЦНАП, не дозволяють надавати усі послуги через адміністраторів центрів. Внаслідок цього у багатьох ЦНАП визначені у розпорядженні адміністративні послуги почасти надаються адміністраторами центрів, почасти – співробітниками органів виконавчої влади, що суперечить нормам Закону України «Про адміністративні послуги». При цьому у випадку надання органами виконавчої влади своїх послуг у ЦНАП їх представниками часто порушуються вимоги закону щодо часу прийому громадян. У низці міст адміністративні послуги, які, згідно розпорядження, мали бути передані до ЦНАП, надаються як у центрах, так і в органах виконавчої влади, що є порушенням вимог Закону України «Про адміністративні послуги».
В окремих випадках не лише не забезпечено надання наведених у розпорядженні послуг органів виконавчої влади через ЦНАП, але й здійснюється паралельне надання цих послуг в органі виконавчої влади та утворених цим органом відомчих сервісних центрах. При цьому плата за надання послуги в останніх є вищою, ніж у підрозділах органу влади. Така практика є не лише свідченням порушення норм чинного законодавства про адміністративні послуги, але й дискредитує ідею надання громадянам послуг за принципом «єдиного вікна».
Проблемними питаннями діяльності центрів також залишаються непристосованість приміщень для обслуговування людей з особливими фізичними потребами, незручність оплати послуг (якщо послуга платна), ненадання в центрах супутніх послуг.
Отже, існують певні проблеми у сфері надання адміністративних послуг. Зокрема, більшою мірою ці проблеми існують у зв’язку з незакінченим реформуванням цього виду адміністративної діяльності. А тому для їх подолання і удосконалення даної сфери необхідно в найкоротші терміни довести до кінця почату реформу і тоді у нашій державі буде існувати децентралізація адміністративних послуг без таких наявних недоліків.

Науковий керівник: д. ю. н., проф. Настюк В.Я.

 
Шевчук Людмила Валентинівна,
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого,
ФПК для Пенсійного фонду України, 3 курс, 3 група

РЕАЛІЗАЦІЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА РОЗБЕЩЕННЯ НЕПОВНОЛІТНІХ

Правова охорона неповнолітніх, захист їх законних прав і інтересів є пріоритетним напрямком діяльності держави. За розповсюдженням серед злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканості особи розбещення неповнолітніх із показником приблизно 13% займає третє місце, поступаючись лише зґвалтуванню (ст. 152 КК – 54%) та насильницькому задоволенню статевої пристрасті неприродним способом (ст. 153 КК – 30%).
В історичній ретроспективі законодавець по-різному визначав суспільну небезпеку розбещення неповнолітніх. Відповідно до санкції ст. 435 Кримінального укладення 1903 р. передбачалось покарання у вигляді поміщення у виправний будинок чи в’язницю на строк понад трьох років у разі вчинення розпусти: а) з дитиною, яка не досягла 12 років; б) з малолітнім від 12 до 16 років без згоди чи навіть за його згодою, але «во зло его невинности». Суворіше каралися розпусні дії з особою жіночої статі, яка досягла 16 років, але вчинені без її згоди. Відповідно до ст. 436 винні піддавалися тюремному ув’язненню на строк понад п’яти років. Якщо ж дослідити радянський період, то побачимо, що цей злочин проти статевої недоторканості неповнолітніх здебільшого відносився до злочинів середньої тяжкості, що відображалося у санкціях відповідних норм. Санкції ст. 168 КК УСРР 1922 р. та ст. 163 КК УСРР 1927 р. встановлювали покарання у вигляді позбавлення свободи на строк до п’яти років.
На сьогодні оцінка суспільної небезпеки розбещення неповнолітніх зазнала суттєвих змін. Негативні наслідки світової економічної кризи , що спричинили погіршення соціально-економічних, морально психологічних, кримінологічних та інших показників суспільного життя в Україні, а також глобальне поширення дитячої порнографії в мережі Інтернет зумовили зміну погляду законодавця на розпусні дії щодо неповнолітніх.
Законом України «Про внесення змін до статей 155 та 156 Кримінального кодексу України щодо відповідальності за розбещення неповнолітніх» від 25.09.2008 р. майже вдвічі посилено відповідальність за розбещення неповнолітніх . Санкція ч. 1 ст. 156 КК є альтернативною та передбачає покарання у вигляді обмеження волі на строк до п’яти років або позбавлення волі на той самий строк. Очевидно, що передбачені у санкції обмеження волі та позбавлення волі на вказаний строк застосовуються як основні покарання.
Призначення кримінального покарання є основною формою реалізації кримінальної відповідальності за вчинення будь-якого злочину, в тому числі й за вчинення розпусних дій щодо неповнолітніх. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та запобігання новим злочинам. Більш суворий вид покарання з числа передбачених за вчинений злочин призначається лише в разі, якщо менш суворий вид покарання буде недостатній для виправлення особи та запобігання вчиненню нею нових злочинів (ч. 2 ст. 65 КК). Тому, виходячи з конкретних обставин, суд і повинен визначити ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину. Особистісні характеристики винного також нерідко знаходили своє відображення в обвинувальних вироках. Нерідко суди посилаються загалом на позитивну характеристику особи не уточнюючи в чому саме виявились її позитивні якості та як вони впливають на призначене покарання.
Тому, суди мають більш критично давати оцінку цьому доказу з огляду на формальні визначення: «скарг від сусідів не надходило», «допомагав виносити сміття». Розбещення неповнолітніх здебільшого є неочевидним злочином. А отже, «позитивні характеристики» винного мають ретельно аналізуватися, у разі їх невідповідності фактичній злочинній поведінці щодо статевої недоторканості неповнолітнього оцінюватися критично.
Науковий керівник: к.ю.н., доц.. Володіна О.О.
Шкабура Владислав Вадимович
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОП, 2 курс, 24 група

ДЕЯКІ ПИТАННЯ КОМПЕТЕНЦІЇ
ЗАГАЛЬНИХ ЗБОРІВ АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА

Законодавство України про акціонерні товариства (далі – АТ) перебуває на етапі вдосконалення, а тому наявність певних суперечностей та невизначеностей серед нормативно-правових актів, які регулюють дані відносини, є цілком нормальним явищем. Зокрема до таких належать Цивільний Кодекс України, Закон України «Про господарські товариства» та Закон України «Про акціонерні товариства» (далі – Закон). Наразі предметом даного дослідження є деякі питання діяльності загальних зборів щодо їх компетенції та порядку денного.
Особливістю українського законодавства є те, що загальні збори можуть вирішувати будь-які питання діяльності АТ, тоді як виключна компетенція інших органів товариства, зокрема наглядової ради, є досить умовною, (ч. 3 ст. 52, ч. 2 ст. 51 Закону). Важко не погодитися з А. Єфименком, який вказує, що загальні збори можуть перейняти повноваження наглядової ради, котра у випадку незгоди з тим чи іншим рішенням, буде зобов’язана його виконувати. Це може суперечити як інтересам акціонерів, так і товариства в цілому, оскільки чимало питань вимагають прийняття кваліфікованих, інформованих та зважених рішень.
Таким чином, для загальних зборів неможливо «вийти за межі компетенції», а будь-які положення статуту товариства, що обмежують «монополізм» загальних зборів, застосуванню не підлягають.
Слід зазначити, що прийняття іншими органами рішення, що відносяться до виключної компетенції загальних зборів в силу некомпетентності таких органів можуть бути визнані судом недійсними (ст. 50 Закону, п. 38 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами корпоративних спорів»).
Важливо відзначити, що перелік повноважень, зазначений у ч. 2 ст. 33 Закону, не є ані вичерпним, ані повним. Інші положення Закону відносять до виключної компетенції також: прийняття рішення про схвалення дій засновників АТ, пов’язаних з його заснуванням (абз. 1 ч. 2 ст. 12); прийняття рішення про розміщення цінних паперів на суму, що перевищує 25 відсотків вартості активів товариства (абз. 2 ч. 1 ст. 21); встановлення кількісного складу наглядової ради (абз. 1 ч. 6 ст. 53) та ін.
Виключна компетенція може бути розширена статутом товариства і законом (ч. 4 ст. 33). При цьому варто зазначити, що п. 25 ч. 2 ст. 33 Закону також говорить про положення про загальні збори як додаткове джерело таких виключних повноважень, але ч. 4 ст. 33 Закону, відтворюючи, по суті, ту ж саму норму, говорить лише про закон і статут, не згадуючи про внутрішнє положення товариства.
Закон містить низку норм, аналіз змісту яких не вказує, чи є це виключною або ж загальною компетенцією загальних зборів, а також питання, які останні могли б передати на вирішення наглядовій раді (ч. 1 ст. 52) чи включити до статуту товариства у вигляді своєї виключної компетенції. Зокрема це такі питання, які стосуються виплати дивідендів (ч. ч. 2, 3 ст. 30), затвердження умов договору про передачу повноважень лічильної комісії реєстратору, зберігачу або депозитарію (ч. 1 ст. 44), відшкодування витрат акціонера (акціонерів) на аудиторську перевірку (ч. 5 ст. 75) та ін.
Доцільніше було б чітко вказати в статтях, що ці повноваження є виключними для загальних зборів, використавши такі слова як «виключно», «тільки», «лише». Так, наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 21 Закону АТ може здійснювати емісію акцій тільки за рішенням загальних зборів.
З огляду на вищезазначене, слід зробити висновок, що законодавець не зовсім вдало розподілив повноваження між загальними зборами і наглядовою радою. Не досить комплексно та не зовсім чітко визначено і виключну компетенцію загальних зборів взагалі.
Невирішеною проблемою залишається застосування норм щодо питань порядку денного. Зокрема виникають організаційні питання такого змісту: чи мають право загальні збори самостійно вносити нові питання до вже затвердженого порядку денного, виключати питання з нього, а також чи можуть переносити розгляд тих чи інших питань на наступний раз?
В Законі зазначено, що неможливо прийняти рішення з питання, якого нема в порядку денному. Проте якщо провести паралель між Федеральним Законом Російської Федерації «Про акціонерні товариства» і Законом, то останній не містить прямої заборони щодо внесення змін до порядку денного загальними зборами, хоча ч. 4 ст. 43 Закону України «Про господарські товариства» вказує на неприпустимість внесення будь-яких поправок.
У ч. 1 ст. 37 Закону зазначено, що порядок денний повинен попередньо бути затвердженим наглядовою радою. Але у певній мірі допускається і втручання акціонерів, котрі мають право вносити доповнення та правки. В цьому ми вбачаємо беззаперечну перевагу, адже в протилежному випадку мажоритарні акціонери, мали б можливість виносити на розгляд загальних зборів «несподівані» питання, виключно в своїх інтересах.
Взагалі одне лише прийняття рішення щодо внесення нового питання до порядку денного є порушенням ч. 6 ст. 42 Закону. Також рішення з питання, якого не було в порядку денному буде визнане недійсним в силу п. 22 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами корпоративних спорів». А тому остаточний перелік питань порядку денного, що виноситься на розгляд загальних зборів, формується саме з урахуванням позицій акціонерів.
Дуже часто приховуються важливі питання порядку денного (така практика є досить поширеною) на загальних зборах під такими формулюваннями як «різне», «процедурні питання» тощо. Таким чином порушуються права акціонерів на прийняття об’єктивних та виважених рішень, отримання належної інформації та часу на роздуми.
Виникають суперечності і щодо того, чи можуть загальні збори переносити розгляд питань на наступні збори, посилаючись на їх недостатню підготовленість, адже ч. 9 ст. 42 Закону говорить: «На загальних зборах голосування проводиться з усіх питань порядку денного, винесених на голосування». Слід відзначити, що дана норма не вказує на обов’язкове прийняття результативного рішення з того чи іншого питання та неможливість їх перенесення. Виключення становлять питання, котрі розглядаються на порядку денному річними загальними зборами (ч. 2 ст. 32 Закону).
Враховуючи все вищеперераховане, можна з впевненістю сказати, що законодавство України з питань регулювання діяльності загальних зборів акціонерів потребує доопрацювання. Велику роль відіграє визначення виключної компетенції загальних зборів, розмежування повноважень останніх та інших органів АТ, зокрема наглядової ради. Не чітко врегульовані і питання щодо порядку денного загальних зборів, зокрема його затвердження, внесення нових питань і їх перенесення та деяких інших.

Науковий керівник: Донець А. Г.

Шпирка Микола Олександрович,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПЮК для СБУ, 3 курс, 3 група

ПРОБЛЕМИ РОЗМЕЖУВАННЯ ПОНЯТЬ «СЛУЖБОВА» І «ПОСАДОВА» ОСОБИ

Протидія злочинам, які вчиняють службові особи, є важливою проблемою в процесі становлення України як демократичної і правової держави, а тому для ефективної боротьби з цими негативними соціально-правовими явищами необхідно, щоб правоохоронні і судові органи правильно і однаково розуміли такі поняття як службова та посадова особи.
Основною проблемою у визначенні поняття «службової особи» є її ототожнення з поняттям «посадової особи». Законодавство, використовуючи обидва ці поняття в різних галузях права, не містить єдиного підходу у визначенні їх співвідношення, що негативно позначається на практиці застосування відповідних норм. Уперше в законодавстві України поняття «посадова особа» введено Законом України «Про державну службу» від 16.12.1993 року № 3723-ХІІ. Поступово воно набуло широкого вжитку у законодавчих та нормативно-правових актах.
Термін «посадова особа» використовувався у Законі України «Про боротьбу з корупцією» від 05.10.1995 р, зокрема, згадуються заборони, що стосуються саме посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування (ст. 5) (втратив чинність).
У ст. 2 Закону України «Про державну службу» від 16.12.1993 р. спеціально виокремлюються посадові особи із числа державних службовців. Згідно з нею посадовими особами вважаються керівники, заступники керівників державних органів та їхнього апарату, інші державні службовці, на яких законами та іншими нормативним актами покладається здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій.
У ст. 1 Закону України «Про службу в органах місцевого само-врядування» від 07.06.2001 р. вказано, що служба в органах місцевого самоврядування — це професійна, на постійній основі діяльність громадян України, які займають посади в органах місцевого самоврядування, що спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом тощо.
Ще більше ускладнило ситуацію з використанням у законодавстві цих понять прийняття у 2001 році нового Кримінального кодексу України. Законодавець при визначенні у Кодексі поняття «службова особа» використав тлумачення поняття «посадової особи», яку містила попередня редакція Кримінального кодексу України. Стаття 4. Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» визначає, що суб’єктами відповідальності за корупційні правопорушення є: 1) особи, уповноважені на виконання функцій держави або місцевого самоврядування: Зокрема, в) державні службовці, посадові особи місцевого самоврядування; ж) посадові та службові особи інших органів державної влад. Згідно зі статтею 1 Закону України «Про державну службу», державна служба в Україні – це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження. Відповідно до статті 2 цього Закону: посада – це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця певної організації, на яку покладено встановлене законом та корпоративними актами коло повноважень. Посадовими особами вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно- розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій. Особа, котра здійснює ці функції, постійно або тимчасово, вважається посадовою особою. Слід звернути увагу на те, що поняття посадової особи невід’ємне від поняття «посада». Саме перебування на певній посаді надає особі ті чи інші повноваження. Посада, яку займає державний службовець, визначає зміст його діяльності й правове становище. Якщо особа не обіймає посади, то вона не може вважатися посадовою особою. Отже, посада поза певною організацією не існує. Таким чином, поняття посадової особи існує лише у взаємозв’язку із організацією. Перелік посад державних службовців класифіковано та внесено в Довідник типових професійно-кваліфікаційних характеристик посад державних службовців, затверджений Наказом Головдержслужби України від 01.09.1999 № 65.
У статті 2 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» зазначено, що посадовою особою місцевого самоврядування є особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження щодо здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету.
Зробивши ретроспективний аналіз норм КК України та вказаних нормативно-правових актів, слід зазначити, що, по-перше, термін «службова особа» є ширшим за поняття «посадова особа», оскільки будь-яка посадова особа є службовою, але не кожний службовець визнається посадовою особою. Ці терміни можуть самостійно вживатися, але при цьому необхідно їх єдине, чітке визначення; по-друге, кримінально-правове визначення терміну «службова особа» є ширшим за його конституційно-правове визначення, тому у органічному (конституційному) закон і пропонується передбачити єдине для всіх галузей права визначення службової особи; по-третє, немає правових підстав для виділення ознак службової особи у частинах 3 та 4 ст. 18 КК України та ділити службових осіб на службових осіб приватного та публічного права, оскільки це ускладнює розуміння поняття службової особи та є механічною імплементацією міжнародно-правових норм (Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією 1999 р. та Конвенції ООН проти корупції 2003 р.) у національне кримінальне законодавство.

Науковий керівник: Горностай А. В.

 
Шульгата Маргарита Олександрівна,
Коваль Ілля Романович
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ІПСК для МВС України

ПРО ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВЇ КВАЛІФІКАЦІЇ ПОСТАНОВЛЕННЯ СУДДЕЮ (СУДДЯМИ) ЗАВІДОМО НЕПРАВОСУДНОГО РІШЕННЯ, УХВАЛИ ЧИ ПОСТАНОВИ

Відповідно до статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється лише судами. Показово, що правосуддя в нашій державі ґрунтується на засадах справедливості, обґрунтованості та законності. Судове рішення по своїй природі є заключним результатом судового процесу. Тому його правова захищеність від свавілля суддів є одним із обов’язкових елементів зміцнення судової гілки влади та підвищення її авторитету. Недаремно, що ця фундаментальна складова знайшла своє закріплення у статті 375 Кримінального Кодексу – Постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови.
Враховуючи те, що більшість процесуальних кодексів були прийняті після набрання чинності ККУ назріла нагальна потреба звернути увагу на термінологічний аспект описання суспільно-небезпечного діяння, передбаченого статтею 375 КК. Відповідні питання є малодослідженими в теорії кримінального права України.
Питанням кримінально-правової характеристики цього складу злочину займалися такі вчені як: Ю.В. Александров, П.П. Андрущенко, М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.М Єднак, О.В Капліна, В.В. Сташис, В.Я. Тацій, І.А. Тітко, І.М. Тяжкова, В.І. Тютюгін, Є.В. Фесенко, М.І. Хавронюк та інші вчені.
Характерно, що процесу застосування норми права передує її тлумачення, тобто з’ясування того змісту, який мав на увазі законодавець. Існує 3 складові, які містяться у диспозиції ч.1 ст. 375 КК: 1) вирок чи інше рішення суду є неправосудним; 2) неправосудність судового рішення має бути завідомою; 3) це неправосудне рішення постановлюється суддею (суддями).
Аналізуючи поняття “неправосудність”, слід звернути увагу, що воно є міжгалузевим, зокрема даний термін вживається у 62 Конституції України, міжнародних актах, рішеннях Конституційного Суду України, указах Президента України, постановах Пленуму Верховного Суду України, та інших нормативно-правових актах. Однак жоден з правових актів не дає уявлення про його юридичний зміст, що в свою чергу призводить до проблеми індивідуального сприйняття цієї категорії у судовій практиці. Також виникають проблеми у практичному застосуванні цього терміну через відсутність єдності тлумачення між процесуальними та матеріальними галузями права. Якщо у ст. 375 КК йдеться про “неправосудний” вирок, то у КПК використовується словосполучення “незаконний вирок”.
Стосовно поняття «завідомості», одразу слід зазначити те, що це складовий елемент суб’єктивної сторони складу злочину, який виражається у формі прямого умислу. Ця ознака виражає інтелектуальний момент умислу та застосовується для інформування про особливе психічне ставлення винного до окремих фактичних ознак складу злочину і допускає достовірну обізнаність, знання особи про ці визначені законом обставини. Завідомо неправосудний вирок (рішення, ухвалу або постанову) суду необхідно розрізняти від вироку, який є незаконним через так звану судову помилку й, хоча і підлягає скасуванню в порядку апеляційного або касаційного перегляду, але не тягне кримінальної відповідальності за ст. 375 КК Також важливим є те, що при перегляді кримінальної справи судом апеляційної чи касаційної інстанції не завжди є можливість зробити висновок про постановлення суддею саме завідомо неправосудного судового рішення. Це зумовлено тим, що формально рішення може відповідати вимогам закону – бути на перший погляд законним та обґрунтованим.
Показово, що в процесуальному законодавстві крім поняття «постановлення» дуже активно застосовуються й інша термінологія. Так чинний КПК щодо судових рішень використовує такі терміни: “ухвалення”, “проголошення”, “оголошення” та “постановлення” (глава 29 “Судові рішення”). У той час як у КПК України, що втратив чинність вказувалося лише на “постановлення” вироку. Отже термін, який використовується у диспозиції ч.1 ст. 375 КК є застарілим.
Отже бачимо, що процесуальні кодекси України використовують велику кількість термінів для позначення процесу прийняття судових рішень. Для правильного з’ясування того, який же з них потрібно використовувати у диспозиції розглядуваної статті потрібно визначити з якого моменту цей злочин слід вважати закінченим. Існує 2 точки зору з цього приводу. Одні автори вважають, що злочин за цією статтею є закінченим з моменту підписання судового рішення суддею, а у випадках колегіального розгляду – усіма суддями. Інша точка зору науковців полягає в тому, що постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку слід вважати закінченим з моменту його проголошення. Як зазначав Є.М. Єднак: “Для того, щоб уникнути дискусій, щодо встановлення моменту закінчення злочину, передбаченого ст. 375 КК потрібно певним чином уніфікувати як термінологію процесуальних кодексів, так і диспозиції ч.1 ст. 375 КК.”
На нашу думку, розглядуване суспільно-небезпечне діяння має утворювати повноцінний склад злочину з моменту доведення до відома учасників процесу завідомо неправосудного рішення (ухвали, постанови), тобто з моменту його проголошення. Оскільки постановлення неправосудного акта судової влади полягає у виконанні таких послідовних дій як складання тексту, підписання суддею (суддями) та публічне проголошення іменем України, то відповідно злочин вважається закінченим з моменту проголошенням резулятивної частини рішення (ухвали, постанови).
Враховуючи все викладене вище, можна зробити висновок, що є певні особливості при притягненні суддів до кримінальної відповідальності за постановлення завідомо неправосудного рішення (ухвали, постанови) в різних галузях права. Але відсутність єдності тлумачення термінів, що існують в диспозиції зазначеної статті, зумовило появу цілого ряду проблем при їх застосуванні на практиці.

Науковий керівник: доц. Анісімов Г.М.

Щербань Яна Сергіївна
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ІПКОП, 2 курс, 12 група

ДЕЯКІ ПИТАННЯ ІНСТИТУТУ ДЕПУТАТСЬКОЇ НЕДОТОРКАННОСТІ В УКРАЇНІ

Наразі в українській державі та суспільстві є багато спірних питань, які потребують вирішення, і одним з них є позбавлення народних депутатів недоторканності. Тому виникає потреба окреслити аспекти цього інституту та проаналізувати, на якому етапі розгляду це питання знаходиться.
Існування депутатської недоторканності як інституту закріплено в ст. 80 Конституції України. Вона встановлює, що народним депутатам України гарантується депутатська недоторканність (ч.1), вони не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп (ч.2) та не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані (ч.3). Закон України “Про статус народного депутата України” розвиває ці положення. Так, стаття 27 встановлює, що народному депутату гарантується депутатська недоторканність на весь строк здійснення депутатських повноважень. Він не може бути без згоди Верховної Ради України притягнутий до кримінальної відповідальності, затриманий чи заарештований. Обшук, затримання народного депутата чи огляд особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення народного депутата, а також порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції та застосування інших заходів, що відповідно до закону обмежують права і свободи народного депутата, допускаються лише у разі, коли Верховною Радою України надано згоду на притягнення його до кримінальної відповідальності, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо. “Особливості порядку притягнення народного депутата до відповідальності визначаються Конституцією України, цим Законом та законом про регламент Верховної Ради”.
Офіційне тлумачення цього визначення надає Конституційний Суд України в рішенні від 26.06.2003 , а саме: «депутатська недоторканність як елемент статусу народного депутата України є конституційною гарантією безперешкодного та ефективного здійснення народним депутатом України своїх повноважень і передбачає звільнення його від юридичної відповідальності у визначених Конституцією України випадках та особливий порядок притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності, його затримання, арешту, а також застосування інших заходів, пов’язаних з обмеженням його особистих прав і свобод» .
Так, процедури внесення подання про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання чи арешт народного депутата, надання депутатом письмового пояснення, підготовку відповідного висновку комітету Верховної Ради та розгляд парламентом питань про згоду на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання чи арешт народного депутата України передбачені статтями 218-221 Регламенту Верховної Ради України. Наразі депутатська недоторканність в Україні поширюється на такі “імунітетні” види відповідальності: кримінальну, арешт та заходи адміністративної відповідальності, що накладаються в судовому порядку. За межами “імунітету” залишаються такі види відповідальності, як цивільно-правова, адміністративна (частково), дисциплінарна та матеріальна.
З огляду на те, що питання позбавлення депутатів недоторканності або її обмеження є досить актуальним, до парламенту був внесений законопроект “Про внесення змін до Конституції України (щодо недоторканності народних депутатів України та суддів)”. Після попереднього схвалення 16 січня 2015 року 365-ма депутатами законопроект направили до Конституційного Суду України. В пояснювальній записці зазначено: “Конституція України гарантує депутатську недоторканність (стаття 80). Водночас настрої в суспільстві засвідчили, що такий імунітет народних обранців виявився невиправданим, оскільки він по суті перетворився в гарантію безкарності. Ураховуючи суспільні настрої, виникла нагальна необхідність скасування депутатської недоторканності. Питання скасування депутатської недоторканності неодноразово були предметом розгляду Конституційного Суду України. Зокрема, Конституційний Суд України у своїх висновках від 10 вересня 2008 року ? 2-в/2008, від 1 квітня 2010 року ? 1-в/2010, від 27 серпня 2012 року ? 2-в/2012 визнав такими, що відповідають вимогам статей 157 і 158 Конституції України, законопроекти про внесення змін до Конституції України щодо обмеження депутатської недоторканності.” Тому законопроектом пропонується виключити частини першу, третю статті 80 Конституції України, якими передбачено гарантії депутатської недоторканності. Отже, депутатська недоторканність є важливою умовою незалежного виконання депутатами своїх обов’язків без побоювання бути підданими кримінальному переслідуванню у разі «неугідної» поведінки чи діяльності, а також складовою ознакою парламентаризму. Однак, є й зворотня сторона . Якщо б не було такого захисту власників мандату, не було б і значної частини порушень під час виборчого процесу. Не можна сказати, як буде далі, але на теперішній час практично ніяк не можна запобігти продажу місць в партійних списках та шантажу чи підкупу конкурентів в одномандатних виборчих округах в бажанні захистити себе на 5 років від можливої кримінальної відповідальності. Тобто в такій перспективі особа не ставить перед собою високі цілі бути представником усього народу, сумлінно виконувати свої обов’язки, удосконалювати законодавство та в межах своїх повноважень допомагати суспільству, а лише уникнути негативних наслідків своєї неблагочесної попередньої ( чи навіть майбутньої) діяльності.
Таким чином, є потреба в оптимальному усуненні даної проблеми, і на теперішній час це питання знаходиться на стадії вирішення.

Науковий керівник: Ковтун В.І.

Яременко Антон Володимирович
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ІПКОП, 2 курс

ВИКОРИСТАННЯ СОФІЗМІВ У МАРКЕТИНГОВІЙ СФЕРІ

Сьогодні, для задоволення своїх потреб в усіх сферах соціальної екзистенції індивіда дуже часто використовують софізми – навмисні помилки в критиці та аргументації. З розвитком інформаційного простору такий, як може здатися на перший погляд, древній та забутий інститут, актуалізувався. За декілька тисячоліть свого існування софізми довели свою ефективність.
Останні двадцять років визнають періодом, коли реклама досягла піку свого розвитку. Одним із явищ реклами є маркетинг – діяльність, спрямована на створення попиту на продукт та досягнення цілей підприємців через максимальне задоволення потреб споживачів. Зараз маркетинг асоціюється з вмінням вдало продати.
В контексті різного характеру використовуються аргументи двох видів. Це аргументи до змісту справи та аргументи до людини (емоційний вплив на людину). Аргументи до справи безпосередньо стосуються характеристик товару, при тому що, аргументи до людини ніяким чином не відносяться до останнього, а спрямовані на суб’єкт – споживача Оскільки другий аргумент використовується лише для того, щоб звернути увагу та переконати потенційну особу, якій пропонується послуга чи продукт, то в ході цього сам дискурс перетворюється в такий, ціллю якого є не висвітлити позитивні сторони продукту чи послуги, а переконати потенційного споживача в наявності таких, не спираючись на суттєві факти. При цьому, виділяють близько двадцяти п’яти варіацій аргументу до людини. У своїх тезах я хотів би приділити увагу деяким з них. Зокрема, це аргумент до особи, аргумент до публіки, суб’єктивний аргумент, брехливий аргумент, аргумент до вигоди, аргумент до мас, аргумент до пихи, аргумент до освіченості.
Хочу почати із суб’єктивного аргументу. Це аргумент є завідомо хибним або недостатньо доведеним, але при цьому, він виходить із переконань співрозмовника. Це не є інкрустація у презентацію неправдивих тверджень, а, лише, запозичення із свідомості опонента факту і корекція його в потрібний нам бік без суттєвої зміни змісту.
Брехливий аргумент характеризується тим, що за його допомогою намагаються в опис явища (послуги або предмета) ввести завідомо неправдиву тезу, змусити співрозмовника прийняти її за істинну. Цей прийом, в свою чергу, поділяється на такі підвиди: частково брехливий аргумент, тактично-брехливий аргумент, неприкритий брехливий аргумент, неправомірне звернення до науки, брехливий аргумент як передумова до запитання, брехливий аргумент, що випливає з підтексту тощо. Всі вони в тій чи іншій мірі визначаються використанням хибного доводу.
Аргументу до особи можна дати характеристику такого, який не несе за собою ніяких конкретних фактів стосовно об’єкта рекламування. Він ґрунтується на виявленні персональних недоліків супротивника, які буцімто руйнують всю точність його міркувань. Таким чином освітлюють необхідність саме цієї особи саме у цьому продукті.
Аргумент до публіки визначають як такий, що в своєму змісті не має будь-яких обґрунтувань думки, а лише керує емоціями, почуттями, настроєм слухачів. Замість викладу фактів, маркетолог видає свою характеристику з метою заманити на бік своєї думки більше послідовників.
Аргумент до мас дещо схожий на попередній, але містить у своєму контексті деякі відмінності. Так, він полягає у застосуванні важелів народного впливу, піднімаючи такі теми, як класові інтереси, питання раси, статі та використовуючи їх в процесі характеризування продукту.
Аргумент до вигоди полягає у тому, як правдиве твердження застосовується наслідок того чи іншої дії. Подією, що слідує за вибором товару чи послуги, в таких випадках, завжди слідує успіх.
Аргумент до пихи характеризується тим, що основною його ідеєю є возвеличення особи опонента, що несе у собі прихований підтекст, або ціль, таким чином лобіювати власні інтереси. «Успішні люди використовують послуги лише успішних банків», – як приклад.
Аргумент до освіченості полягає у прихованому або яскраво вираженому сумніві щодо освіченості або компетентності супротивника у певному аспекті, що пов’язаний з товаром. Зазвичай цим аспектом є те, що не належить до предмета реклами та невідоме жодному із суб’єктів суперечки і характеризується тим, що немає змоги його перевірити.
Таким чином, можна зробити висновок, що софізми є надзвичайно поширеним явищем у «імперії» реклами. Саме широка різноманітність допомагає їм залишатися непоміченими у презентуванні продукту чи послуги. На мою думку, софізми спотворюють всю суть презентації, але є надзвичайно ефективними у процесі рекламування та продажу товарів, адже дають змогу переконати потенційного споживача, що саме цей товар є таким, що найбільше підходить йому.

Науковий керівник: к. ф. н., ас. Шестопал С. С.

 
Яременко Антон Володимирович
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ІПКОП, 2 курс

МЕХАНІЗМ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ АДМІНАРЕШТОВАНИХ В МІСЦЯХ НЕСВОБОДИ МІНІСТЕРСТВА ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

Адмінарештованими є особи, на яких у виді адміністративного стягнення накладено адміністративний арешт. Адмінарешт є найсуворішим видом стягнення та накладається лише за окремі адміністративні правопорушення та в виняткових випадках. Згідно с ст. 32 КУпАП максимальним терміном такого арештує є п’ятнадцять днів. Також, адмінарешт не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок, жінок, що мають дітей віком до дванадцяти років та інвалідів першої та другої групи.
Відповідно до ст. 327 КУпАП осіб, підданих адміністративному арешту, тримають під вартою в місцях, що їх визначають органи внутрішніх справ. До таких місць можна віднести:
– спеціальні приймальники;
– ізолятори тимчасового тримання;
– спеціальні палати в медичних закладах.
Усім цим місцям можна дати загальну назву – місця несвободи, тобто такі, які не можна залишити самотужки. Останні дві локації мають свої особливості. За загальним правилом адмінарештованих утримують в спеціальних приймальниках, які повністю облаштовані для цього (повинні мати внутрішній обгороджений двір, контрольно-пропускний пункт для приймальників на 50 і більше місць тощо). В органах внутрішніх справ, де утворення спеціальних приймальників недоцільне, особи, піддані адміністративному арешту, утримуються в ізоляторах тимчасового тримання. Для цього в таких ізоляторах виділяються спеціальні камери, обладнані належним чином. Спеціальні палати створені для адмінарештованих, які потребують медичної допомоги. Вони обладнуються в лікувальних установах із обов’язковим дотриманням вимог безпеки.
Повертаючись до ст. 327 КУпАП, можна зазначити, що відбування адміністративного арешту провадиться за правилами, встановленими законами України. Таке положення дещо ускладнює ефективну реалізацію прав адмінарештованих, адже прямо не передбачає утворення одного акту, що б містив усі правила утримання останніх.
На сучасному етапі існує ціла низка нормативно-правових актів, що регулюють процедуру затримання, процедуру поміщення до одного із місць несвободи органів МВС, процедуру утримання та процедуру вибуття арештованого. Це, зокрема: 1) ЗУ «Про міліцію»; 2) Постанова КМУ від 16.06.1992 №336 «Про норми харчування осіб, які тримаються в установах виконання покарань, слідчих ізоляторах Державної кримінально-виконавчої служби, ізоляторах тимчасового тримання, приймальниках-розподільниках та інших приймальниках МВС»; 3) КУпАП; 4) Наказ МВС України від 18.09.1992 №552 «Про затвердження Положення про спеціальний приймальник при органі внутрішніх справ для утримання осіб, підданих адміністративному арешту»; 5) Наказ Мінохорони здоров’я України та МВС України від 06.07.2004 №331/645 «Про проведення спільних протитуберкульозних заходів серед тимчасово затриманих та взятих під варту осіб, які тримаються в спеціальних установах органів внутрішніх справ, у терміни, установлені законодавством України»; 6) Наказ МВС України від 24.04.2008 №197 «Про затвердження Положення про управління моніторингу дотримання прав людини в діяльності ОВС Апарату Міністерства»; 7) Наказ МВС України від 16.09.2009 №404 «Про забезпечення прав людини в діяльності ОВСУ» та інші.
На жаль, наявна ще одна перешкода в слідкуванні за точним виконанням приписів та дотриманням прав людини. Вона полягає в тому, що існує окремий перелік Наказів МВС України з обмеженим доступом.
Проаналізувавши нормативно-правові акти, що регулюють це питання, можна виділити перелік гарантованих прав адмінарештованих. Тож, вони мають право: одержувати харчування і матеріально-побутове забезпечення за встановленими нормами; подавати через адміністрацію місця несвободи заяви і скарги; читати газети, журнали; користуватися власним одягом за сезоном; мати власні: рушник довжиною не більше 50 см, мило, зубну щітку, зубні пасту/порошок, гребінець, носові хустинки, окуляри/пенсне, протези/милиці, медикаменти, дозволені медичним працівником. Ці предмети можуть бути отриманими від своїх родичів або придбані через адміністрацію місця несвободи.; на захист своїх прав всіма не забороненими чинним законодавством способами; на ознайомлення з власними правами і обов’язками; на щоденну прогулянку тривалістю в 1 годину (за виключенням окремих осіб, яким може бути подовжено час перебування за їх згодою); здійснювати віросповідання будь-якої релігії або висловлювати переконання, пов’язані зі ставленням до релігії, з обмеженнями, які необхідні для забезпечення тримання, передбаченого чинним законодавством; на восьмигодинний безперервний сон у нічний час (з 22.00 до 06.00), за винятком невідкладних випадків і надзвичайних умов; на власне спальне місце; на медичне та санітарно-протиепідемічне забезпечення; на поміщення в кімнату з представниками своєї статі; на залучення за персональною згодою до виконання фізичних робіт.
Всі ці права розміщені в різних документах, що ускладнює процедуру реалізації механізму їх дотримання.
Чинним законодавством, зокрема Наказом МВС України від 24.04.2008 №197 «Про затвердження Положення про управління моніторингу дотримання прав людини в діяльності ОВС Апарату Міністерства», передбачено механізм слідкування за дотриманням прав людини в діяльності ОВС. Також, функціонує Асоціація українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів.
Основними засобами реалізації механізму забезпечення прав адмінарештованих є: громадський моніторинг (контроль за дотриманням прав людина працівниками ОВС); аналіз законодавства у сфері захисту прав людини, підготовка аналітичних та інформаційних матеріалів, пов’язаних із проблематикою дотримання прав людини; популяризація знань про права людини серед працівників державних установ, проведення опитувань громадської думки, спрямованих на оцінку ефективності роботи працівників правоохоронних органів; розробка та реалізація форм участі громадськості в цивільному контролі за дотриманням прав людини у правоохоронній діяльності; створення спеціальної мережі моніторів за діяльністю правоохоронців, підготовка періодичних аналітичних звітів щодо дотримання прав людини у українських правоохоронних органах; відвідання місць несвободи МВС України без попереднього дозволу та погодження: Президентом України, Прем’єр-міністром України, народними депутатами, за наявності мандата, Уповноваженим ВР України з прав людини, представниками Генеральної прокуратури (відділи нагляду за дотриманням законності в діяльності правоохоронних органів), іншими спеціальними суб’єктами (санепідемстанція, особи, які мають спеціальні розпорядження на відвідання конкретного місця несвободи).

Науковий керівник: к. ю. н. Ковтун М. С.

Андрущенко Ганна Юріївна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ФПК для Пенсійного фонду України, 3 курс, 1група

ПРОБЛЕМА ВІДМЕЖУВАННЯ ПОНЯТТЯ ЛІЦЕНЗІЇ, ЯК ДОЗВОЛУ НА ВИКОРИСТАННЯ ОБ’ЄКТА ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ ТА ІНШИХ ДОКУМЕНТІВ З ІДЕНТИЧНОЮ НАЗВОЮ

Проблема розмежування понять «ліцензія», як дозволу на використання права інтелектуальної власності та «ліцензія-дозвіл», яка видається компетентними державними органами на здійснення певного виду діяльності або певних операцій і є адміністративним актом державного регулювання підприємницької діяльності досить розповсюджена на сьогодні.
Актуальність цього питання полягає у існуючій необхідності правильного застосування положень чинного законодавства задля запобігання виникненню труднощів у правозастосовній діяльності.
Регулювання вищезазначених понять здійснюється різними нормативно-правовими актами. Аналіз законодавства дасть змогу провести чітке розмежування між поняттями, які вивчаються.
Так питання ліцензій на використання об’єктів права інтелектуальної власності регулюється положеннями чинного Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року (Далі – ЦК України), а саме главою 75 «Розпорядження майновими правами інтелектуальної власності». Питання ліцензій-дозволів, в свою чергу, закріплено вітчизняним законодавцем у Законі України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 року.
Згідно із положеннями статті 1108 ЦК України, особа, яка має виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності (ліцензіар), може надати іншій особі (ліцензіату) письмове повноваження, що надає їй право на використання цього об’єкта в певній обмеженій сфері (ліцензія на використання об’єкта права інтелектуальної власності). Ліцензія може бути оформлена як окремий документ або бути складовою частиною ліцензійного договору.
У той же час, стаття 1 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» закріплює поняття ліцензії, як документа державного зразка, який засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку у разі його встановлення Кабінетом Міністрів України за умови виконання ліцензійних умов. Ліцензування, в свою чергу, визначається, як видача, переоформлення та анулювання ліцензій, видача дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ та ліцензійних реєстрів, контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов, видача розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування
З вищенаведених положення бачимо, що на відміну від ліцензій-дозволів, що видаються компетентними державними органами, надання ліцензії на об’єкт інтелектуальної власності являє собою правочин, за яким передачу права здійснює особа, котра має виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності.
При цьому, задля уникнення виникнення непорозумінь, важливо окремо проаналізувати порядок надання примусової ліцензії на використання об’єкта права інтелектуальної власності. Так на відміну від загального правила, на сьогодні, існує порядок надання примусової ліцензії, який визначений законодавством і полягає в його реалізації двома шляхами: в адміністративному та судовому порядку. Адміністративний порядок застосовується, якщо цього вимагають суспільні інтереси та інтереси національної безпеки. У такому разі Кабінет Міністрів України (Далі – КМУ) має право на відчуження прав на використання винаходу (корисної моделі), промислового зразка чи топографії інтегральної мікросхеми будь-якій юридичній особі без згоди власника на умовах невиключної ліцензії. Таким чином, об’єкт промислової власності може використовуватись тільки в обсязі, визначеному рішенням КМУ, в якому також вказуються розмір компенсації, що сплачується власникові прав, порядок її сплати та орган, який здійснюватиме контроль за використанням об’єкта промислової власності. Як приклад актів, які передбачають таке право можна навести Постанову КМУ «Про затвердження Порядку видачі примусової ліцензії на використання сорту рослин» від 29 січня 2003 р. N 121, Постанову КМУ «Про затвердження Порядку надання Кабінетом Міністрів України дозволу на використання запатентованого винаходу (корисної моделі), що стосується лікарського засобу» від 4 грудня 2013 р. № 877 тощо.
Також аналізуючи положення вищенаведених актів, а саме статті 3 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» та статті 1109 ЦК України можемо зазначити, що сфера дії ліцензій-дозволів в якості адміністративних актів обмежується ринком країни, на території якої вони видані та регулюється виключно актом національного законодавства. В свою чергу, основні умови ліцензійних договорів, на відміну від зазначених вище адміністративних ліцензій-дозволів, визначаються не тільки національними законодавчими актами, але й ситуацією та умовами купівлі-продажу ліцензій-аналогів на світовому ринку ліцензій. При цьому за домовленістю сторін в ліцензійному договорі може зазначатися умова про територію, на яку поширюються надані права на використання об’єкта права інтелектуальної власності, а отже дія ліцензії може поширюватися і на території іноземних держав.
Отже, провівши ґрунтовний аналіз положень чинного законодавства можемо зробити висновок, що ліцензії на використання об’єктів права інтелектуальної власності та ліцензія-дозвіл, яка засвідчує право на провадження встановленого законом виду господарської діяльності є принципово різними правовими явищами. Маючи особливе значення завдяки наявності певних особливостей, а отже і відрізняючись за рядом суттєвих ознак, вони регулюють різні сфери суспільних відносин. Як наслідок, ототожнення цих понять на практиці є категорично не прийнятним.
Науковий керівник: Мороз М.В.
Березюк Наталія Ігорівна,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОП, 2 курс, 15 група

ДО ПИТАННЯ ВИЗНАЧЕННЯ ТЕРМІНУ « МОЛОДИЙ СПЕЦІАЛІСТ»

Україна як суверенна, незалежна, демократична держава перебуває сьогодні на новому та досить складному етапі свого розвитку. Забезпечення державою повної зайнятості поступилися місцем вільній зайнятості та безробіттю. Найбільш уразливою та соціально не захищеною категорією населення є молодь. Через відсутність достатнього практичного досвіду, правових та професійних знань, а часто і моральної непідготовленості до конкуренції на ринку праці, реалізувати своє право на працю молодим громадянам сьогодні складно. А яке ж правове регулювання поняття «молодий спеціаліст»? На сьогодні в законодавстві немає чіткого визначення терміну , проте існують визначення, що непрямо вказують на його ознаки. А саме:
Відповідно до ч.2 ст. 197 КЗпП України, молодим спеціалістам – випускникам державних навчальних закладів, потреба яких раніше була заявлена підприємствами, установами, організаціями, надається робота за фахом на період не менше трьох років у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;
Згідно з п. 2 Порядку працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснюється за державним замовленням, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року № 92, випускники вищих навчальних закладів, яким присвоєно кваліфікацію фахівця з вищою освітою різних освітньо-кваліфікаційних рівнів і які працевлаштовані на підставі направлення на роботу, вважаються молодими фахівцями протягом трьох років з моменту укладення ними трудового договору із замовником (далі Порядку);
Додержуючись ч. 12 ст. 7 Закону України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» від 5 лютого 1993 року № 2998, держава гарантує надання роботи за фахом на період не менше трьох років молодим спеціалістам – випускникам державних професійно-технічних та вищих навчальних закладів, потреба в яких була визначена державним замовленням;
Згідно з ч. 4 п. 1 ст. 14 Закону України «Про зайнятість населення» від 05 липня 2012року, категорії громадян, що мають додаткові гарантії у сприянні працевлаштуванню…молодь, яка закінчила або припинила навчання у загальноосвітніх, професійно-технічних і вищих навчальних закладах і яка вперше приймається на роботу;
Відповідно до п. 4 Положення про сприяння в працевлаштуванні випускників державних вищих навчальних і професійних навчально-виховних закладів України, затвердженого наказом Міністерства освіти України від 23 березня 1994 року № 79, держава гарантує надання роботи за фахом на період не менше трьох років тим молодим спеціалістам – випускникам державних вищих навчальних закладів та професійно-технічних училищ, потреба в яких раніше була заявлена підприємствами, установами, організаціями (далі Положення);
Як вказано у п. 6 Положення, випускник вищого навчального закладу, якому присвоєно кваліфікацію спеціаліста з вищою освітою певного професійного спрямування або спеціальності і який працевлаштований на підставі посвідчення про направлення на роботу, вважається молодим спеціалістом протягом трьох років з моменту укладення з ним трудового договору з замовником. Випускник професійного навчально-виховного закладу, якому присвоєно робітничу професію певної кваліфікації і який працевлаштований на підставі посвідчення про направлення на роботу, вважається молодим спеціалістом протягом двох років з моменту укладення ним трудового договору із замовником.
Вище зазначені поняття, дають можливість вважати молодим спеціалістом випускника вищого навчального закладучи професійного навчально-виховного закладу України, працевлаштованого на підставі направлення на роботу відповідного навчального закладу, якщо потреба у спеціалістові була раніше заявлена підприємством.
Випускники – студенти вищого навчального закладу, учні професійного навчально-виховною закладу, які закінчили повний курс відповідного навчання.
Варто зазначити, що молоді спеціалісти мають право на:
 усі види соціального захисту, передбачені колективним договором підприємства (з дня укладення трудового договору);
 працевлаштування відповідно до посвідчення про направлення на роботу (направлення на роботу) на посади (за професіями), обумовлені в цільових договорах (угодах), а також на отримання відповідних компенсацій, визначених законодавством;
 звільнення за власним бажанням за наявності поважних причин, передбачених ст. 38 КЗпП України (звичайно, якщо вони підкріплені відповідними документами), а також у разі хвороби або інвалідності, які перешкоджають виконанню роботи за трудовим договором, порушення роботодавцем колективного або трудового договору;
 також при звільненні у зв’язку з порушенням роботодавцем колективного чи трудового договору молодому спеціалістові виплачується вихідна допомога у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку.
Гарантії діяльності (передбачені пунктом 24, пунктами 31–33Порядку):
 Випускникам, які закінчили вищі навчальні заклади з відзнакою, за рішенням замовника може встановлюватися вища заробітна плата в межах схеми посадових окладів;
 Випускники, які отримали направлення на роботу до іншої місцевості, а також члени їхніх сімей забезпечуються житлом згідно із законодавством;
 Випускники, яких не було забезпечено житлом згідно з угодою і які продовжують працювати за призначенням після визначеного терміну, мають право на позачергове отримання житла незалежно від терміну роботи за цим призначенням. При цьому за ними зберігається житло за попереднім місцем проживання;
 Молодим фахівцям, які отримали направлення на роботу після закінчення вищого навчального закладу, надається відпустка тривалістю 30 календарних днів. За час відпустки молодим фахівцям виплачується допомога у розмірі академічної або соціальної стипендії, що вони отримували в останній місяць навчання у вищому навчальному закладі (крім додаткової соціальної стипендії, що виплачується особам, які постраждали від Чорнобильської катастрофи), за рахунок замовника. Після укладення трудового договору на молодих фахівців поширюються усі види соціального захисту, передбачені колективним договором підприємства, установи, організації.
Додаткові гарантії також передбачені статтею 196 КЗпП, в якій йдеться про те, що для працевлаштування молоді, яка закінчила або припинила навчання у загальноосвітніх, професійно-технічних і вищих навчальних закладах і вперше приймається на роботу можуть, як виняток, прийматися на роботу підприємством, установою чи організацією, де встановлюється квота відповідно до Закону України “Про зайнятість населення”.
Якщо порівнювати визначення поняття « молодий спеціаліст» з кодексами держав-сусідів, можна сказати наступне:
В Білорусії молодими фахівцями (молодими робітниками) визнаються випускники, які отримали професійно-технічне, середнє спеціальне або вищу освіту першого і другого ступеня в денній формі отримання освіти за рахунок коштів республіканського і (або) місцевих бюджетів, спрямовані на роботу за розподілом.
У чинному федеральному законодавстві (Трудовий кодекс РФ, федеральні закони, прийняті з питань регулювання трудових відносин) не міститься поняття «молодий спеціаліст».
Однак поняття «молодий спеціаліст», «молодий працівник» використовується в різних нормативних правових актах, що регулюють трудові та інші безпосередньо з ними пов’язані відносини за участю молодих фахівців. Дані поняття можна зустріти і в назвах правових актів та по тексту.
При цьому єдині критерії, що дозволяють віднести конкретну категорію працівників до молодих фахівців, досі не вироблені.
У Трудовому кодексі Російської Федерації (ст. 70) використовується термін «Особа, яка закінчила навчальний заклад початкової, середньої та вищої професійної освіти, що має державну акредитацію, і вперше надходить на роботу за отриманою спеціальністю протягом одного року з дня закінчення освітньої установи».
Узагальнюючи сказане, можна дійти висновку, що конкретного поняття «молодий спеціаліст» не існує на даний момент в Україні і це проблема не тільки наша, але й сусідніх країн пострадянського простору, які перейняли «в спадок» кодекси республік.. Хоч можна говорити і про гарантії, які надаються їм зараз, але по факту, випускник- це особа, яка лише отримавши «щасливий білет» може використати свій диплом по прямому призначенню. Точне визначення «молодий спеціаліст» повинно сприяти правильному правозастосуванню.

Науковий керівник: к.ю.н., доц. Середа О. Г.

 
Бірюков Максим Сергійович
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОП, 3 курс, 6 група

ДЕЯКІ ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ У СФЕРІ ОХОРОНИ ЗЕМЕЛЬНИХ РЕСУРСІВ

Особливістю земельних ресурсів України є їхня потенційно висока родючість. За різними оцінками, України володіє від 8 до 15 % світових запасів чорноземів Територія нашої країни складає 60,3 млн. гектарів, зокрема рілля – 32,8 млн. гектарів. Розораність сільськогосподарського земельного фонду нашої країни є найвищою у світі і становить 72 %, а в деяких областях 88 %
Розвиток різних форм власності та господарювання на землі без суворого і надійного державного екологічного та митного контролю за ввезенням небезпечних відходів, брак відповідної законодавчої бази призводять до споживчого ставлення до земель сільськогосподарського призначення. Використання у великій кількості мінеральних добрив, пестицидів та інших хімічних препаратів разом з промисловим і радіаційним забрудненням може ще більше ускладнити екологічну ситуацію в Україні.
Негативний вплив виробничих підприємств на землі сільськогосподарського призначення нерідко мають незворотні наслідки. Як зазначає Шемшученко Ю. С. У монографії «Правовая охрана окружающей среды в области промышленного производства», в умовах науково-технічного прогресу на формування якості довкілля значно впливають фактори антропогенного характеру і передусім підприємства різних галузей промислового виробництва. Враховуючи великий ступінь потенційно можливого негативного впливу підприємства на землі сільськогосподарського призначення, актуального характеру набувають питання законодавчого закріплення запровадження інноваційних технологій маловідходного чи безвідходного виробництва.
Згідно з загальними положеннями Закону України «Про основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року»: «Стан земельних ресурсів України близький до критичного. За період проведення земельної реформи значна кількість проблем у сфері земельних відносин не лише не розв’язана, а й загострилася» та визначається причини цих проблем: проблеми у сфері охорони земель значною мірою зумовлені незавершеністю процесу інвентаризації і автоматизації системи ведення державного земельного кадастру, недосконалістю землевпорядної документації та недостатністю нормативно-правового забезпечення, проведення освітньої та просвітницької роботи, низькою інституціональною спроможністю відповідних органів виконавчої влади.
Тобто, ми маємо нормативно визначені недоліки охорони земель, завдяки чому з’являється можливість визначити вектор руху щодо їх вирішення.
Це питання висвітлювались у праці Мунтян В.Л. та Чмут С.В. «Деякі актуальні проблеми правової охорони земель сільськогосподарського призначення в умовах емельної реформи в Україні».Вони вважають, що вирішенню цих проблем може сприяти: 1) Чітке закріплення в законодавстві переліку обов’язків суб’єктів господарювання на землі відносно раціонального використання і охорони земель; 2) Підготовка достатньої кількості фахівців у сфері сільського господарства і охорони земель. Широка роз’яснювальна та просвітня робота у сфері охорони земель; 3) Поліпшення профілактичної роботи для попередження порушень земельного законодавства, інформування населення про діяльність органів, що здійснюють державний контроль за використанням та охороною земель; 4) Забезпечення надійного судового захисту прав власників земельних ділянок та землекористувачів; 5) Встановлення заборони на надання земельних часток (паїв) в оренду до моменту їх виділення в натурі (на місцевості), яке повинно здійснюватися за рахунок осіб, які мають намір отримати земельну ділянку в оренду.
Балюк С. А. у статті «Стан ґрунтів україни та шляхи підвищення їх родючості в умовах оптимізації земельних ресурсів України» вважає, що вирішення проблеми охорони ґрунтів можливо завдяки законодавчому, нормативно-правовому, нормативно-методичному, інформаційному, технологічному, науковому, кадровому, фінансовому забезпеченню та використанням міжнародного досвіду.
На думку Гетьмана А. П., викладеною у монографії «Правове регулювання екологічних, аграрних та земельних відносин в Україні: сучасний стан і напрями вдосконалення» – вдосконалення земельного законодавства має виходити з таких найважливіших принципових положень: 1) чинне законодавство має всіляко сприяти найбільш повному і раціональному використанню громадянами України земель сільсько-господарського призначення для виробництва аграрної продукції; 2) великі механізовані сільськогосподарські підприємства, звичайно, є лідерами аграрного виробництва, особливо у зерновому господарстві і вирощуванні технічних культур, тому таким підприємствам необхідно надавати перевагу, однак не протипоставляти їм інші форми сільськогосподарського виробництва, у тому числі підсобного, які є досить перспективними і тому потребують державної підтримки.
Отже, вирішення правових проблем у сфері охорони земельних ресурсів є невід’ємною складовою та одним із пріоритетних напрямів державної політики у здійсненні соціально-економічних перетворень, формуванні умов сталого розвитку країни. Одним з найважливіших засобів реалізації державної політики у цій сфері є створення нормативно-правової бази, що має відповідати потребам сьогодення щодо регулювання охорони і раціонального використання земель та була покликана забезпечити ефективний контроль з боку суспільства за станом використання та охорони земельних ресурсів країни.

Науковий керівник: к.ю.н. доц. Шеховцов В. В.
 
Бондар Вікторія Олександрівна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ФПК для Державної пенітенціарної служби України, 2 курс 20 група

ДЕЯКІ ПРОПОЗИЦІЇ ДО ПРОЕКТУ ТРУДОВОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 5 лютого 2015 року № 151-VIII «Про порядок денний другої сесії Верховної Ради України восьмого скликання» проект Трудового кодексу України № 1658, внесений народним депутатом України М. Папієвим, включено до питань, які доручається підготувати і доопрацювати для розгляду на сесії.
В цілому, цей законопроект може мати подальше життя, однак я вважаю, що деякі статті потребують доопрацювання.
Так, згідно зі статтею 67 Проекту Трудового кодексу України (далі – Проект ТК України) умови трудового договору можуть змінюватися внаслідок переміщення або переведення на іншу роботу. На мою думку, до таких змін необхідно додати зміну істотних умов праці, адже в процесі укладення трудового договору сторони досягають домовленості не лише щодо обов’язкових умов трудового договору (місце роботи, трудова функція, час початку роботи), а й інших істотних умов праці. Зміна таких умов трудового договору з ініціативи роботодавця повинна, за загальним правилом, погоджуватися з працівником. Однак з метою забезпечення свободи підприємництва слід надати право роботодавцю, як організатору процесу праці, у виняткових випадках змінювати істотні умови праці працівників в односторонньому порядку, але з дотриманням певних гарантій для трудящих.
Також варто проаналізувати частину 1 статті 92 і статтю 87 Проекту ТК України. На мій погляд, між ними виникла колізія. Так, у частині 1 статті 92 зазначено, що працівник, з яким трудові відносини припинено з підстав, передбачених статтею 87 цього Кодексу, протягом одного року має право на поворотне прийняття на роботу, якщо роботодавець має намір прийняти на роботу працівника відповідно професії (кваліфікації). А стаття 87 передбачає, що за наявності умов економічного, технологічного, структурного, організаційного характеру (ліквідація, злиття, поділ, перетворення, перепрофілювання, зміни в організації виробництва та праці, скорочення чисельності або штату працівників) трудовий договір може бути розірваний у зв’язку із скороченням. Таким чином, можна стверджувати, що у разі, коли роботодавець звільняє працівника за скороченням штату або з інших підстав, прямо визначених у цій нормі, дане підприємство, установа чи організація вже не потребує послуг даного працівника. Однак працівник наділяється правом повернення протягом одного року на попереднє місце роботи, але навіщо? Якщо раніше його уже звільнено з цієї роботи, я не думаю, що протягом року підприємству, установі чи організації потрібен знову працівник відповідної кваліфікації.
У зв’язку з викладеним, з метою найефективнішої реалізації громадянами своїх соціально-трудових прав і забезпечення господарської діяльності роботодавців, вважаю за необхідне доопрацювати зазначені вище статті Проекту ТК України.

Науковий керівник: к. ю. н., доц. Юшко А. М.

Бородавка Ольга Вікторівна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ФПК для Пенсійного фонду України, 3 курс, 3 група

НОВЕЛА КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ – МОНІТОРИНГ БАНКІВСЬКИХ РАХУНКІВ

Необхідною умовою нормального функціонування комерційних банків є збереження банківської таємниці. Так, у більшості нормативно – правових актів закріплено загальне правило про те, що банк гарантує таємницю банківського рахунку, операцій за таким рахунком і відомостей про клієнта. При цьому, відомості про операції та рахунки можуть бути надані тільки самим клієнтам або їхнім представникам. Іншим особам, у тому числі відповідним органам державної влади, їхнім посадовим і службовим особам такі відомості можуть бути надані виключно у випадках та в порядку, встановлених ЗУ «Про банки і банківську діяльність».
У зв’язку з цим, слід звернутися до ст. 62 ЗУ «Про банки і банківську діяльність», в якій зазначено, що інформація щодо юридичних та фізичних осіб, яка містить банківську таємницю, розкривається банками, зокрема, органам прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Національному антикорупційному бюро України, Антимонопольного комітету України – на їх письмову вимогу стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи –суб’єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу.
Однак нещодавно до Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) було внесено доповнення стосовно появи такої нової негласної слідчої (розшукової) дії як «Моніторинг банківських рахунків» (ст. 269-1 КПК). Виходячи з букви закону, за наявності обґрунтованої підозри, що особа здійснює злочинні дії з використанням банківського рахунку, або з метою розшуку чи ідентифікації майна, що підлягає конфіскації або спеціальній конфіскації, у кримінальних провадженнях, віднесених до підслідності Національного антикорупційного бюро України, прокурор може звернутися до слідчого судді в порядку, передбаченому статтями 246, 248, 249 КПК, для винесення ухвали про моніторинг банківських рахунків. Згідно з ухвалою банк зобов’язаний надавати Національному антикорупційному бюро України в поточному режимі інформацію про операції, що здійснюються на одному або декількох банківських рахунках.
Слідчий суддя в ухвалі про моніторинг банківських рахунків повідомляє керівника банківської установи про обов’язок нерозголошення інформації про проведення цієї слідчої дії і про відповідну кримінальну відповідальність. На підставі ухвали слідчого судді керівник банківської установи зобов’язаний письмово попередити усіх її працівників, залучених до моніторингу банківських рахунків, про обов’язок нерозголошення інформації про проведення цієї слідчої дії і про відповідну кримінальну відповідальність. При цьому інформація про операції, що здійснюються на банківських рахунках, повинна доводитися до відома Національного антикорупційного бюро України до виконання відповідної операції, а у разі неможливості – негайно після її виконання.
Вбачається, що при доповненні чинного КПК досліджуваною статтею законодавець не звернув уваги на вже існуюче правило розкриття банківської таємниці і цим самим створив колізію в законодавстві. Остання полягає в тому, що відповідно до КПК таємниця може розкриватися банками лише за ухвалою слідчого судді, а ЗУ «Про банки і банківську діяльність» вказує на письмову вимогу органів, які зазначено в окресленому вище переліку. Крім того, КПК називає лише одного суб’єкта, який може звернутися до слідчого судді – це прокурор Національного антикорупційного бюро України. Таке законодавче регулювання створює певні проблеми при застосуванні норм в слідчій і судовій практиці. Вважаємо, що існуючу колізію можна усунути наступними способами: 1) скасування одного/або кількох діючих колізійних законодавчих актів; 2) внесення відповідних змін і доповнень у чинні нормативно-правові акти; 3) прийняття нових норм/чи нормативно -правових актів; 4) визнання Конституційним судом України окремих положень/всього нормативного акта таким, що не відповідає акту вищої юридичної сили.
На нашу думку, норма, яка закріплена в КПК, більш детально описує процедуру розкриття банківської таємниці. Так, слідчий суддя виносить ухвалу на проведення даної процесуальної дії, якщо прокурор доведе наявність достатніх підстав вважати, що вчинено злочин відповідної тяжкості, а під час проведення цієї негласної слідчої (розшукової) дії можуть бути отримані докази, які самостійно або в сукупності з іншими доказами можуть мати суттєве значення для з’ясування обставин злочину, і цим забезпечує дотримання у провадженні прав, свобод та законних інтересів осіб від свавільного втручання в конфіденційну інформацію про них. Розголошення ж може завдати майнової чи моральної шкоди клієнту банку.
Таким чином, встановлення правових основ та закріплення дієвих механізмів охорони банківської таємниці є важливим елементом правового забезпечення підприємницької діяльності у будь – якій країні. Всі структури державної влади, фізичні та юридичні особи, які при виконанні своїх обов’язків, визначених законом, мали доступ до інформації, що містила банківську таємницю, зобов’язані зберігати, не розголошувати і не використовувати її на свою користь чи на користь третіх осіб.

Науковий керівник: Давиденко С.В.

Бородавка Ольга Вікторівна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ФПК для Пенсійного фонду України, 3 курс, 3 група

НАРУГА НАД МОГИЛОЮ, ЯК ЗЛОЧИН ЩО ПОСЯГАЄ НА ОСНОВНІ МОРАЛЬНІ ПРИНЦИПИ І ЦІННОСТІ У СФЕРІ ДУХОВНОГО ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА

В останні десятиліття суспільство в Україні, та в цілому і в світі масово нехтує світоглядними моральними принципам. Аналіз статистичної звітності про стан злочинності на території України свідчить про різке зростання кількості таких суспільно небезпечних діянь і високу їх латентність. Суспільна небезпека злочину полягає в завданні моральної шкоди, насамперед близьким померлих, порушенні громадського спокою, може викликати міжетнічні та міжконфесійні конфлікти, негативно впливає на виховання молоді. І це свідчить про необхідність захисту суспільної моралі в сфері шанобливого ставлення до померлих та місць їх поховання від злочинних посягань .
Питання розслідування наруги над могилою вітчизняними науковцями розглядалися лише на рівні статей та доповідей на конференціях. Водночас на практиці виникає потреба в науково обґрунтованих методичних рекомендаціях, щодо розслідування такого виду злочинів проти громадського порядку та моральності, як наруга над могилою.
Відповідно до диспозиції ст. 297 КК України надруга над помилою – це наруга над могилою, іншим місцем поховання, над тілом (останками, прахом) померлого або над урною з прахом померлого, а також незаконне заволодіння тілом (останками, прахом) померлого, урною з прахом померлого, предметами, що знаходяться на (в) могилі, в іншому місці поховання, на тілі (останках, прахові) померлого . Об’єктивну сторону наруги над могилою складають образливі для пам’яті померлих дії: розривання могили, знищення, зруйнування чи осквернення могили, квітника при могилі, пам’ятника, огорожі, та викрадення предметів, що знаходяться в місці поховання або на трупі.
Наруга над могилою або іншим місцем поховання, виходячи з вище наведеного, – це активні дії щодо їх осквернення (руйнування, розривання, знищення або пошкодження надмогильних споруд, елементів благоустрою могил, нанесення цинічних й зневажливих написів тощо). Такого типу злочинні діяння мають широкий суспільний резонанс та тісно пов’язані з національно – культурними та релігійними традиціями громадян .
До елементів криміналістичної характеристики наруги над могилою належать: предмет злочинного посягання, спосіб вчинення злочину, обстановка вчинення злочину, типова слідова картина злочину, особа злочинця, особа потерпілого, предмет злочинного посягання.
Розуміння сутності зазначених понять є важливою умовою правильного застосування кримінального закону в кожному випадку розслідування злочинної діяльності. Так, під тілом померлого (останками) розуміється посмертний анатомічний комплекс органів і тканин людини, у тому числі й кісткової, що має особливий порядок етично-правового регулювання. Місце поховання – це кладовище, крематорій, колумбарій або інша будівля чи споруда, призначена для організації поховання померлих. Більш конкретизованим місцем поховання є могила, тобто місце на кладовищі, у крематорії, колумбарії або в іншій будівлі чи споруді, призначене для організації поховання померлих, де похована труна з тілом померлого чи урна з прахом. При нарузі над могилою злочинному впливу піддаються пам’ятні споруди, що встановлюються на могилах та увіковічюють пам’ять про померлих, тобто надмогильні споруди.
Шляхами попередження вчинення даного злочину є індивідуально-профілактична робота з особами, схильними до вчинення злочинів, передбачених ст. 297 КК, корисливих злочинів та хуліганств. Необхідність покращення взаємодії ОВС з населенням дозволить своєчасно виявляти факти вчинення наруг над могилами, притому, що своєчасність є однією з основних умов швидкого розкриття злочинів цієї категорії та виявлення осіб, схильних до їх вчинення, а активізація роботи органів місцевого самоврядування, щодо впорядкування, благоустрою і охорони місць поховання та місць перебування тіл померлих також сприятиме зниженню рівня злочинності у цій сфері.

Науковий керівник: Володіна О.О.

Борох Юлія Олександрівна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ІПСК для МВС України, 3 курс, 4 група

ЩОДО ПРОБЛЕМ ЧЕРВОНОЇ КНИГИ УКРАЇНИ

Серед численних проблем охорони природи особливе місце належить збереженню та раціональному використанню диких тварин, найменш захищених від людської діяльності. Необхідність охорони тварин і рослин поряд з охороною атмосфери, земель, надр і вод відображена у багатьох документах міжнародного співробітництва: Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни та флори, які перебувають під загрозою зникнення (1973), Всесвітній стратегії охорони природи (1978), Червоній книзі Міжнародного Союзу охорони природи та природних ресурсів (МСОП), Європейському Червоному списку тварин, що знаходяться під загрозою зникнення у світовому масштабі (1991), у Червоних книгах окремих країн.
В Україні також існує ряд охоронних заходів, щодо збереження флори і фауни України, зокрема, головним нормативно-правовим актом у цій сфері виступає Положення про Червону книгу України, яке затверджено Постановою Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 р. Воно містить узагальнені відомості про сучасний стан тварин і рослин України, які перебувають під загрозою зникнення, і заходи щодо їх збереження та науково обґрунтованого відтворення. До Червоної книги заносяться види, які постійно або тимчасово перебувають чи зростають у природних умовах на території України, в межах її територіальних вод, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, і знаходяться під загрозою зникнення. Крім того, для охорони тваринного світу України, Верховною Радою України було ратифіковано ряд міжнародних договорів, зокрема в галузі збереження дикої фауни.
Потрібно також відмітити, що міністерство екології та природних ресурсів України постійно розробляє державні (загальнодержавні, цільові) та регіональні природоохоронні програми, спрямовані на збереження флори і фауни України. Так, наприклад, ДУОНПС в Закарпатській області було затверджено регіональну програму «перспективного розвитку природно-заповідної справи та екологічної мережі в Закарпатській області на 2006-2020 роки» від 12.01.2006 № 695.
Але, незважаючи на наявні природоохоронні заходи щодо збереження тварин і рослин, занесених до Червоної книги України, з кожним роком назавжди зникає низка представників флори і фауни. Так, чисельність занесених до Червоної книги ведмедів, за останні 10 років, скоротилася в 2 рази, а зубрів — у 3,2 рази. Взагалі ж 15 років браконьєри вбили близько 1 тис. червонокнижних зубрів, але кримінальних справ за цей період було порушено всього три.
Наразі, в Україні щороку фіксується до 15 млн випадків браконьєрства але затримується приблизно 150 тис. браконьєрів. Отже фактичне розкривання випадків браконьєрства становить всього близько 1%.
Ще однією з проблем Червоної книги України є необов’язковість надання статусу природно-заповідного фонду ділянкам поширення видів рослинного і тваринного світу, занесених до ЧКУ. Чинне природоохоронне законодавство , а саме Закон України «Про Червону книгу України», ЗУ «Про Природно-заповідний фонд України» регламентує пріоритетність створення об’єктів природно-заповідного фонду в місцях поширення видів, які занесені до Червоної книги України, проте це положення має рекомендаційний характер і не є обов’язковим. Сама ж процедура створення природно-заповідного фонду не передбачає примусовості заповідання територій перебування (зростання) або шляхів міграції об’єктів Червоної книги України, у зв’язку з чим створення майбутнього об’єкту природно-заповідного фонду залежить переважно від особистої волі та свідомості землекористувача, на території якого знаходяться певні види Червоної книги України, чи відповідного органу державної влади, який уповноважений приймати рішення про створення об’єкта природно-заповідного фонду. Механізми економічного та інших форм стимулювання землекористувачів не відпрацьовані і не діють.
До того ж, об’єкти природно-заповідного фонду нерідко не відповідають потребам охорони зональної рослинності та місцевих раритетних видів. Так, більшість природно-заповідних фондів степової зони України включає штучні лісонасадження і садово-паркові утворення, замість цілинних степових ділянок. Крім того, відсутні будь-які служби охорони в природно-заповідних фондах місцевого значення.
Також, проблемою є відсутність інвентаризації місць поширення видів Червоної книги України. Так, поки що не існує повного узагальнення відомостей про поширення видів Червоної книги України та механізму перевірки таких даних на предмет достовірності та правильності визначення та часової (у т.ч. сезонної) об’єктивності не існує. Вирішенням цієї проблеми може бути інтеграція профільних ресурсних та тематичних кадастрів до Державного земельного кадастру, що дозволить чітко ідентифікувати земельні ділянки, про які йдеться у кадастрах, та достовірно виявляти їхніх землекористувачів.

Науковий керівник: к. ю. н., доц. Донець О.В.

Булигіна Катерина Володимирівна
Національний юридичний інститут імені Ярослава Мудрого
ІПКОЮ, 3 курс 18 група

ОКРЕМІ ПИТАННЯ ЩОДО НОРМАТИВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПОРЯДКУ ДОПИТУ ПІДОЗРЮВАНОГО У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

Підозрюваним, відповідно до ч. 1 ст. 42 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) є особа, якій у порядку, передбаченому статтями 276-279 цього Кодексу, повідомлено про підозру, особа, яка затримана за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, або особа, щодо якої складено повідомлення про підозру, однак його не вручено їй внаслідок невстановлення місцезнаходження особи, проте вжито заходів для вручення у спосіб, передбачений цим Кодексом для вручення повідомлень. Підозрюваного віднесено до сторони захисту, він наділений комплексом прав і обов`язків (які становлять його правовий статус), серед яких є право давати пояснення, показання з приводу підозри, обвинувачення чи в будь-який момент відмовитися їх давати (ч. 5 ст. 42 КПК). Реалізація підозрюваним процесуальних прав під час допиту, можливість відмовитися відповідати на запитання має своє особливе значення для здійснення ним захисту у ході проведення досудового розслідування.
Нагадаємо, що показання – відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним віднесено ч. 2 ст. 84 КПК до джерел доказів, а допит – передбачена кримінальним процесуальним законом слідча дія, яка полягає в одержанні слідчим, прокурором від свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, експерта показань про обставини, що мають значення для кримінального провадження. Виходячи з наведеного, показання підозрюваного, як сторони захисту, є джерелом доказів, які одержуються від підозрюваного під час допиту, що є слідчою дією. Допит підозрюваного фіксується у відповідному протоколі, як і інші слідчі дії.
Звертає на себе увагу та обставина, що чинний КПК не містить спеціальної окремої норми, яка нормативно закріплює процесуальний порядок допиту підозрюваного (на відміну від допиту свідка, потерпілого у ст. 225 КПК). Окрема норма КПК щодо допиту такої центральної фігури кримінального провадження, як підозрюваний, повинна відображати роз`яснення процесуальних прав, наявність права не відповідати на запитання з приводу тих обставин, щодо надання яких є пряма заборона у законі, також відповідно до права, закріпленого у ст. 63 Конституції України, відношення підозрюваного до підозри, можливість застосування технічних засобів фіксування допиту та ін. Допит підозрюваного безумовно має свої особливості. Важливішою особливістю є те, що предмет і тактика даної слідчої дії визначаються обсягом інформації, покладеної в основу затримки зазначеної особи, а також особливостей ситуації, яка склалася під час і після його затримання. Хотілося би зауважити, що підозрюваний не несе кримінальної відповідальності за відмову від показань і за дачу завідомо неправдивих показань. Можливим є факт самообмови. В цьому випадку слідчому необхідно виявити максимум об’єктивності.
Також, в нормах КПК не зазначені самі реалії проведення допиту підозрюваного. Немає жодного слова стосовно психологічної обстановки, яка панує в кімнаті для допиту. Теорія кримінального процесу справедливо визнає, що психологічний аспект грає чи не найголовнішу роль у цій справі. Не можна залишати поза увагою факт, що ця слідча дія належить до числа тих, тактика яких має яскраво виражений етичний аспект. Методи і прийоми проведення допиту повинні відповідати не лише вимогам кримінального процесуального закону, а й етичним нормам.

Науковий керівник: к. ю. н. , ас. Корчева. Т. В.

Васильєва Вікторія Андріївна
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОП, 2 курс, 20 група

ЩОДО ПИТАННЯ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ

Згідно з чинним Кодексом України про адміністративні правопорушення України суб’єктами адміністративної відповідальності є лише фізичні особи. Проте, нормативні акти податкового, митного, антимонопольного законодавства, на відміну від норм КУпАП, передбачають притягнення до відповідальності не лише фізичних, а й юридичних осіб, що зумовлюється розвитком підприємництва та становленням ринкової економіки.
Розглядаючи роль і місце відповідальності юридичної особи у інших галузях права варто прийти до висновку, що, здебільшого, юридичній особі відводиться місце окремого суб’єкта, який виступає об’єднанням осіб та (або) майна, що створює можливості для притягнення до відповідальності такого суб’єкта у цивільному праві, проте створює певні проблеми у адміністративному, де на законодавчому рівні встановлюється відповідальність лише фізичних осіб, на чому і будується сучасний інститут адміністративного права.
Звертаючись до необхідності включення до КУпАП розділу, який буде відповідати вимогам сучасності, варто звернути увагу не то, що основна підстава адміністративної відповідальності юридичних осіб – проступок. Склад проступку, скоєного юридичною особою, має ряд особливостей. Вони пов’язані переважно з суб’єктом та суб’єктивною стороною правопорушення.
Загальним суб’єктом правопорушення у даному випадку є юридична особа, тобто така, яка пройшла процедуру державної реєстрації в порядку встановленому для цього виду юридичних осіб і включена до єдиного державного реєстру.
Існує і спеціальний суб’єкт – юридична особа, яка крім загальних має спеціальні, додаткові ознаки, як фактичні, так і нормативні.
Щодо суб’єктивної сторони проступку, юридична особа є об’єднанням фізичних осіб, що дозволяє прийти до умовиводу, що під час розгляду справ про притягнення юридичної особи до адміністративної відповідальності інтереси юридичної особи не можуть відстоювати одночасно усі члени об’єднання. Важливим є розуміння необхідності обрання представника, який буде виступати від імені юридичної особи, на чому наголошує у своїй роботі Русецький А. А.
Проте, важливим є питання провини юридичної особи в адміністративній відповідальності, адже організація як суб’єкт відповідальності позбавляється можливості щось передбачати. У даній ситуації вина пов’язана не із суспільною шкідливістю провини і усвідомлення юридичною особою цієї небезпеки, а з протиправністю діяння, адже дефініція «юридична особа» є умовною, «фіктивною», як стверджує к. ю. н. Слубський І. Й. Вина має визначатись за переважаючою волею, під якою слід розуміти волю адміністрації та інших осіб, які мають право давати вказівки в межах юридичної особи та її підрозділів.
Доцільним є погодження із думкою Жильцова О. Л., що відповідальність юридичної особи є «субституціональною відповідальністю, що переломлюється через провину фізичних осіб, які формують процес волевиявлення у організації». Припустимим є застосування уточнення до поняття юридичної особи і закріплення у адміністративному праві відповідальності фізичних осіб, які є учасниками юридичної особи. Тоді немає потреби у існуванні інституту представництва юридичної особи у адміністративне законодавство, адже кожен учасник юридичної особи в залежності від його ролі і виконуваних ним функцій буде нести адміністративну відповідальність кожний окремо. Є можливість утворити диференціацію у ступені та рівні відповідальності учасників юридичної особи в залежності від типу юридичної особи та від функцій, які виконуються учасником при участі у діяльності юридичної особи.
Законодавство про адміністративну відповідальність юридичних осіб в Україні не складає цілісної системи, що веде до зниження його ефективності. Необхідною є систематизація, яка може бути проведена шляхом включення норм про адміністративну відповідальність юридичних осіб до КУпАП, або шляхом об’єднання їх в самостійну систему. Другий шлях більш перспективний, оскільки потребує менше часу, не вимагає об’єднання правових норм, що стосуються згаданого питання в одному документі, дасть змогу здійснити апробацію окремих загальних положень і, разом з тим, не перешкоджає можливості провести в майбутньому кодифікацію норм про адміністративну відповідальність в єдиному законодавчому акті.

Науковий керівник: к. ю. н. Ковтун М. С.
 
Верещагіна Дар’я Сергіївна,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОЮ, 2 курс, 12 група

ДОЦІЛЬНІСТЬ ПРИЗНАЧЕННЯ ДОВІЧНОГО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ ЗА НЕЗАКІНЧЕНИЙ ЗЛОЧИН ЗА КРИМІНАЛЬНИМ КОДЕКСОМ УКРАЇНИ

Покарання застосовується для того, щоб забезпечити ефективний захист суспільних відносин, які знаходяться під охороною за допомогою норм кримінального права, а також для досягнення мети покарання, яка передбачена ч.2 ст.50 КК України.
Кримінальні покарання виступали в якості предмета досліджень у працях: М.І. Бажанова, В.Ф. Бойко, А.А. Музики, В.В. Сташиса, В.Я. Тація, М.І. Хавронюка та ін.
Довічне позбавлення волі, відповідно до ст.51 КК України, уявляє собою найвищу міру покарання в Україні. На думку різних вчених, довічне позбавлення волі є достатньо ефективним та доцільним у боротьбі зі злочинністю.
Згідно із ч. 1 ст. 64 КК України: «Довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк».
У чинному КК України немає чіткої дефініції поняття «довічне позбавлення волі». Керуючись змістом положень ст. 50, 63, 64 КК України, можна зробити логічний висновок, що довічне позбавлення волі уявляє собою певний захід примусу, який застосовують в судовому порядку до особи, що визнана винною у вчиненні умисного особливо тяжкого злочину і яка підлягає ізоляції до кінця свого життя від всього суспільства в установах виконання покарань.
Виходячи із положень ч. 1 ст. 64 КК України, можна зробити висновок, що законодавець надає вказівку суду призначати позбавлення волі на довічний термін тільки у випадку, коли немає фактичної можливості застосувати позбавлення волі на певний строк. Це означає, що закон під позбавленням волі на довічний термін розуміє «винятковий» захід впливу на винну особу.
Рішення суду стосовно призначення міри покарання у вигляді позбавлення волі на довічний термін, а отже й неможливість застосувати покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк, мають бути досить ґрунтовно вмотивовані в самому вироку суду. Також потрібно наголосити на тому, що довічний строк не є абсолютним, адже у певних випадках, які передбачені законом, існує можливість його заміни іншим видом покарання.
Згідно із ч.2 та ч.3 ст.68 КК України за вчинення готування до злочину (замаху на злочин) строк покарання не може перевищувати половини (двох третин) максимального строку, передбаченого санкцією статті Особливої частини цього Кодексу.
Отже, при призначенні покарання за незакінчений злочин перед судом постає проблема, коли у санкції статті, як найбільш суворий вид покарання, встановлено довічне позбавлення волі. У цьому випадку зазначені у ч.2 і ч.3 ст.68 КК правила застосовуватися не можуть.
На сьогодні в Україні теоретично існує можливість призначення довічного позбавлення волі за незакінчений злочин. Але в літературі часто висловлюють думку про те, що при призначенні покарання за готування чи замах на злочин, за який передбачено покарання у вигляді довічного позбавлення волі, найбільш суворим видом покарання, про який згадується у ч.2 і ч.3 ст.68 КК, слід вважати позбавлення волі на певний строк. Це пояснюється тим, що покарання у виді довічного позбавлення волі не має визначених меж, воно має безстроковий характер, що унеможливлює встановлення судом величини, яка дорівнює половині або двом третинам максимальних строків цих покарань.
Цю думку також підтверджує позиція Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року №7 «Про практику призначення судами кримінального покарання», який у п. 6–1 надав роз’яснення про те, що правила, які закріплені у ч.2 і ч.3 ст.68 КК України не можуть бути застосовані до того, хто вчинив злочин, за який передбачено довічне позбавлення волі як найбільш суворий вид покарання. До осіб, які вчинили готування до такого злочину або вчинення замаху на злочин у віці до 18 років, і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були у стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку, і яким не може бути призначено покарання у виді довічного позбавлення волі, мають застосовуватися вимоги частин 2 і 3 статті 68 КК, виходячи з максимального покарання позбавлення волі на певний строк. Відповідно до ч.3 ст.3 КК України злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки КК України. У зв’язку з цим постанови Пленуму Верховного Суду України не можуть бути джерелом кримінального права. Однак положення п.6-1 вказаної вище постанови Пленуму Верховного Суду України є вірними по суті. Для надання їм законодавчої сили пропоную ст.68 доповнити ч.5 такого змісту: «Положення частин 2 та 3 цієї статті не застосовуються до осіб, яким призначається довічне позбавлення волі».

Науковий керівник: Гродецький Ю.В.

Галаган Олена Василівна
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ІПКОЮ, 2 курс, 12 група

ПРАВОВА ПРИРОДА УЯВНОЇ ОБОРОНИ

Відповідно до ч. 1 ст. 37 КК України «уявною обороною визнаються дії, пов’язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання». У ч.ч. 2–4 ст. 37 КК України законодавець передбачив спеціальні правила кримінально-правової кваліфікації окремих різновидів уявної оборони: 1) різновид уявної оборони, який виключає кримінальну відповідальність (ч. 2); 2) різновид уявної оборони, який прирівнюється до перевищення меж необхідної оборони (ч. 3); 3) різновид уявної оборони, є необережним злочином (ч. 4).
Уявна оборона віднесена законодавцем до обставин, що виключають злочинність діяння, так як ст. 37 КК включена в розділ VІІІ «Обставини, що виключають злочинність діяння» Загальної частини КК України.
У науці кримінального права висловлені такі позиції щодо правової природи уявної оборони: 1) це не є окремим видом обставин, що виключають злочинність діяння, а лише окремим випадком необхідної оборони, який пов’язаний з фактичною помилкою (М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, П.Л. Фріс); 2) це окремий вид обставин, що виключають злочинність діяння (П.С. Матишевський, Н.Н. Паше-Озерський, В.І. Ткаченко).
Прихильники першого підходу перш за все спираються на те, що уявній обороні притаманні не всі характерні ознаки обставин, що виключають злочинність діяння. Це такі конститутивні характеристики як: 1) поведінка суб’єкта, що позбавлена суспільної небезпеки, визнаючи її або соціально корисною, або соціально допустимою; 2) правомірність такої поведінки.
Щодо першої характеристики можна констатувати, що уявна оборона не позбавлена суспільної небезпеки: суб’єкт, помилково оцінюючи діяння особи потерпілого, заподіює реальну, переважно фізичну, шкоду об’єктам правової охорони. А помилка щодо реальності суспільно небезпечного посягання не може бути визнана підставою, яка усуває протиправність діяння. Лише у одному випадку(вибачальної) помилки, коли суб’єкт вважає (уявляє), що, заподіюючи шкоду, він здійснює захист об’єктів правової охорони від суспільно небезпечного посягання, можна сказати, що поведінка суб’єкта в цілому позбавлена суспільної небезпеки. У цьому ж випадку буде відсутня протиправність діяння, якщо буде допущена добросовісна (обґрунтована) помилка щодо наявності суспільно небезпечного посягання особи потерпілого і заподіяна шкода не перевищуватиме допустимих меж захисту в умовах реального посягання (необхідної оборони).
Саме тому прихильники даного підходу вважають, що уявна оборона не може бути віднесена до обставин, що виключають злочинність діяння
На думку таких вчених як: М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, П.Л. Фріс, уявна оборона є помилкою при необхідній обороні і проявляється у помилці суб’єкта відносно наявності правової чи фактичної підстави для нанесення шкоди особі, що посягає. Тобто особа, реалізуючи своє право на необхідну оборону, за певних обставин може помилятися відносно наявності щодо неї суспільно небезпечного посягання, якого насправді немає. В тих випадках, коли особа сумлінно помиляється відносно наявності щодо неї суспільно небезпечного посягання, її помилка визнається вибачальною і тоді кримінальна відповідальність виключається.
Прихильники другого підходу вважають, що уявна оборона відрізняється від необхідної за основною ознакою – наявність (реальність) посягання. Будь-який різновид необхідної оборони, в т. ч. і передчасна та запізніла оборона, характеризується дійсністю посягання, тобто наявністю його в реальності, і помилки особи, яка захищається, відносно посягання проявляються в неправильній оцінці його початку, закінчення або небезпечності. Уявна оборона характеризується помилкою особи в самому існуванні посягання щодо неї, тобто посягання є вигаданим, уявним. Тому вона повинна розглядатися як самостійна обставина, що виключає злочинність діяння.
На мою думку, уявна оборона є одним із різновидів необхідної оборони у випадку вибачальної помилки: коли особа помиляється у реальному існуванні суспільно небезпечного посягання як підстави необхідної оборони. Учені, що заперечують даний підхід, спираються на те, що в уявної оборони відсутня одна із підстав необхідної оборони – наявність посягання. Проте, я вважаю, що з об’єктивною сторони вона відсутня, а з суб’єктивної, тобто виходячи із оцінки суб’єкта, – ні. Адже у момент захисту, особа оцінює обстановку, що склалася як таку, що несе в собі суспільну небезпеку, тобто вона впевнена в реальності посягання та діє у межах свого права на захист свого життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань. Про зв’язок необхідної оборони із уявною свідчить також і те, що вирішення питання про відповідальність у вищенаведеному випадку вирішується як і при необхідній обороні. Щодо невибачальної помилки, то це є не що інше, як необережний злочин, тому говорити про це у межах ст. 37 КК України – некоректно. Тому відповідно ст. 37 «Уявна оборона» КК України, у даному її вигляді, є суперечливою та повинна бути змінена. Положення про уявну оборону за наявності вибачальної помилки повинні бути передбачені поряд із положеннями про необхідну оборону у окремому абзаці ст. 36 КК України. А у ст. 37 КК України повинні залишитися лише положення щодо правових наслідків за наявності невибачальної помилки, які віднесені законодавцем до розділу VІІІ Загальної частини КК України для зручності.

Науковий керівник: Гродецький Ю.В.

Ганжа Олексій Геннадійович,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОЮ, 2 курс, 4 група

ФОРМАЛЬНО-ВИЗНАЧЕНІ Й ОЦІНОЧНІ СТРОКИ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ: ЗМІНА СПІВВІДНОШЕННЯ ЯК УТВЕРДЖЕННЯ НОВОЇ ПАРАДИГМИ ПРАВОРОЗУМІННЯ В УКРАЇНІ

Зі зміною домінуючої парадигми світобачення змінюється й підхід до праворозуміння, що неминуче тягне за собою перетворення в усіх сферах життя суспільства. Цивільний кодекс України (далі – ЦК), створений на ідеологічному «зламі» радянського праворозуміння, «насичуючись» непозитивістськими концепціями, зумовив зміни в домінуючому уявленні про право, демократизувавши як ніколи раніше та якісно збагативши вітчизняну правову систему. Одним із явищ, яке не могло не зазнати змін у зв’язку з таким ідеологічним «переходом», є строки в цивільному праві.
Якщо радянське розуміння строку з позиції нормативізму як визначеного проміжку в часі призводить до формалізації часу, а звідси – до унеможливлення дій суб’єктів на власний розсуд, то визначенням строку як певного періоду в часі (ч. 1 ст. 251 ЦК) вітчизняний законодавець відкинув домінуючу радянську парадигму світобачення і створив передумови для якісної зміни уявлення про строки в цивільному праві, визнаючи той факт, що час не може бути до кінця формалізованим, завжди має залишатися простір для вільного волевиявлення учасників цивільних правовідносин, можливості розсуду й відповідної оцінки.
Формально-визначеним є строк, який закріплений у нормативному або індивідуальному акті (договорі) та підлягає точному обчисленню шляхом зазначення його початку й закінчення, тривалості упродовж певного періоду в часі за допомогою відповідних правил обчислення (ст. 253-255 ЦК). Існуючи у вигляді конкретно-визначених часових проміжків, формально-визначені строки у певних випадках не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Отже, існування формально-визначених строків у цивільному праві обумовлене необхідністю чіткого визначення часових меж існування суб’єктивних цивільних прав та юридичних обов’язків.
Констатуючи модифікацію поняття строку, ми переконуємося, що поряд із формально-визначеними строками активно використовуються оціночні (невизначені), які встановлюються в цивільному законодавстві шляхом вказування на будь-які приблизні критерії. ЦК передбачає в таких випадках здійснити яку-небудь дію «своєчасно», «негайно», «без зволікання», «в розумний строк».
Таким чином, класифікація строків на формально-визначені та оціночні є об’єктивно зумовленою, що має важливе як наукове, так і законодавче значення. Інше ж запитання, яке виникає у зв’язку з такою класифікацією та бурхливим піднесенням кількості і значення оціночних строків, стосується доцільності їх використання в цивільному праві. Дослідження цієї проблематики з філософсько-правової позиції потребує обґрунтування, виходячи з певного типу праворозуміння.
Безперечно, кожна точна правова норма є значною соціальною цінністю і великою знахідкою для відповідної області правової регуляції. Абсолютизуючи це положення, право з позиції правового позитивізму прагне максимально точно встановити правила регулювання поведінки людей. З точки зору відповіді на запитання про доцільність використання оціночних строків у цивільному праві представники позитивізму відповідають негативно, надаючи перевагу тенденції розвитку єдиного шаблону норм, що уможливить досягнення збігу думок двох правових сторін відповідно до конкретних прав та обов’язків, а також дозволить ефективно розв’язувати розбіжності, що виникатимуть. У випадку ж неясності формулювань були би неминучими конфлікти, зумовлені особливістю правової поведінки кожної зі сторін спору.
З іншого боку, маємо визнати, що забезпечення диспозитивності цивільного права можливе лише шляхом законодавчого використання високоабстрактних та оціночних понять, у тому числі темпоральних – строків. Суб’єкти приватноправових відносин законодавчо наділяються можливістю вільного волевиявлення та розсуду в межах, встановлених законодавством.
Зважаючи на велику значущість строків у цивільному праві, вважаємо, що показна ясність (формальна визначеність) інколи може бути більш небезпечною, ніж чесна, відверта невизначеність (яка забезпечується, зокрема, шляхом використання оціночних строків). У цьому випадку високо цінувати ясність правових норм не означає засуджувати ті з них, юридичні наслідки яких залежать від критеріїв сумлінності й доброчесності учасників цивільних правовідносин.
У цьому аспекті здатність зрозуміти потреби конкретної ситуації, аналіз людської поведінки, об’єктивні чинники, а також усталена суспільна практика вважатимуться суттєво важливими для розумного тлумачення писаного права, і як наслідок – справедливого застосування оціночного поняття. Звідси випливає, що досягнення соціальної справедливості самими лише законодавчими «наказами» було би неможливим, тому держава в особі законодавця «делегує» частину повноважень суспільним відносинам, які, з урахуванням різноманіття життєвих обставин, сприяють справедливому втіленню законодавчого положення в життя. Тому обчислення оціночних строків відбувається завдяки казуальному тлумаченню суб’єктів правозастосування, якими є сторони цивільних правовідносин, а у випадку їх незгоди – в судовому порядку.
Зважаючи на особливу правову природу оціночних строків, зазначимо, що, на відміну від формально-визначених строків, які встановлюються за допомогою усталених одиниць вимірювання часу (відповідно до ч. 1 ст. 252 ЦК – роками, місяцями, тижнями, днями або годинами), оціночні строки ґрунтуються на соціальному розумінні часу.
Виходячи з вищесказаного, вважаємо доречним застосування диференційованого підходу при формулюванні конкретних строків у цивільному праві, що, з одного боку, дозволить шляхом використання формально-визначених строків здійснювати ефективне регулювання суспільних відносин, унеможливить зловживання правом та забезпечить захист суб’єктивних цивільних прав і належне виконання юридичних обов’язків, а з іншого – шляхом використання оціночних строків – зніме пелену радянського праворозуміння з його прагненням до максимальної формалізації суспільних відносин, унеможливлюючи тим самим надмірну зарегульованість галузі приватного права.

 
Гарнаженко Олена Володимирівна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого,
Полтавський юридичний інститут, 2 курс, 24 група

ПСИХІЧНЕ НАСИЛЬСТВО У НАУЦІ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

Насильство, у тому числі психічне, є складовою суспільного життя. Воно з огляду на поширеність і, як це не прикро звучить, свою звичайність здавна цікавить представників різних наук і світоглядів. Усі вони намагаються з’ясувати глобальні питання щодо причин і видів насильства, його ролі і місця в суспільстві та шляхів його подолання. Звичайно, що кримінальне право не знаходиться осторонь питань психічного насильства.
Проблемам психічного насильства у кримінальному праві в цілому або окремим аспектам цієї теми було присвячено роботи таких видатних науковців як Ю.М. Антонян, Н.А. Бабій, М.І. Бажанов, Р.А. Базаров, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, А.М. Браусов, Є.Г. Вєсєлов, О.С.
В Статуті Всесвітньої організації охорони здоров’я, прийнятому 22 червня 1946 року визначено: “Здоров’я являє собою стан повного фізичного, психічного та соціального благополуччя, а не лише відсутність хвороб або фізичних дефектів”. Конституцією України у ст. 3 встановлено, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Життя і здоров’я людини знаходяться під кримінально-правовим захистом. Будь-яке насильство над особою спричиняє їй фізичні та моральні страждання і здійснюється всупереч її волі.
Психічне насильство не порушує цілісності ні зовнішніх тканин, ні внутрішніх органів, а впливає лише на психіку людини, викликає різні почуття – страху, обурення, гніву.
У КК України мова йде про два види прояву психічного насильства: погрозу і примус. Однак термін “психічне насильство” у КК України не вживається, у той час як терміни “погроза”, “примус” можна зустріти безпосередньо в ряді норм. Разом з тим у кримінальному законодавстві ми не знайдемо роз’яснення цих понять, навіть у статті 40, яка має назву: “Фізичний або психічний примус”
Що стосується поняття “психічне насильство”, то варто підкреслити, що питання про його зміст продовжує залишатися проблемним. У результаті неоднозначного розуміння і пояснення зазначеного терміну при визначенні характеру і ступеню небезпеки психічного насильства, зустрічається різна кваліфікація дій в слідчій та судовій практиці. Сьогодні у кримінально-правовій науці проблема психічного насильства є досить актальною.
Психічне насильство має свій прояв в погрозах спричинити фізичну, моральну, матеріальну шкоду, позбавити яких-небудь благ. За кримінальним законодавством погроза – це вид психічного насильства. Мета психічного насильства – залякування потерпілого. Отже, можна зробити висновок, що психічне насильство це – бажання викликати почуття страху. При цьому страждає психіка, в сукупності з душевними явищами: відчуттями, сприйняттями, уявою людини, її усвідомленням і волею.
Залежно від особистісних та інших зовнішніх причин вплив погрози на свідомість осіб може бути більш або менш сильним, в зв’язку з чим психічний стан може бути глибоким або поверхневим, більш або менш усвідомленим. Свідомість, як відомо, є однією з найвищих форм психічної діяльності людини. Людина, яка зазнає психічного насильства, може здійснити і несвідомі або підсвідомі дії: відступити від направленої на неї зброї, інстинктивно нахилитися, закритися рукою. Однак не це визначає її психічний стан у мить погрози. її свідомість здатна оцінити оточуючу обстановку, сприйняти насильство як небезпеку для себе або близьких людей – це один з основних елементів психічного стану потерпілої особи.
Кримінальний кодекс України передбачає кримінальну відповідальність за психічне насильство, що виражається в різних за обсягом,характером і ступенем небезпеки для життя або здоров’я погрозах. З огляду на це, я вважаю, що назріла необхідність як у роз’ясненні законодавцем змісту терміна «погроза» та інших видів психічного насильства, так і у виробленні визначення поняття «психічне насильство». Дані поняття, особливо якщо вони будуть закріплені в законі,знімуть суперечливі тлумачення насильства взагалі, і на рівні конкретних злочинів, а також дозволять краще усвідомити волю законодавця, упорядкують практику кваліфікації насильницьких злочинів.
До правових проблем, що існують – сьогодні в теорії кримінального права слід віднести відсутність визначення на законодавчому рівні поняття і видів насильства, різновидів психічного насильства, відсутній конкретизований зміст погрози в окремих випадках. Від виду погрози і способу її вираження залежить, яка саме шкода нанесена життю і здоров’ю потерпілого, і які наслідки потягла за собою дані погрози.

Науковий керівник: к.ю.н., доц. Лемешко О.М.

Глєбов Роман Сергійович
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого,
ІПКОП, 5 курс, 3 група

РЕГУЛЮВАННЯ СВОБОДИ МИРНИХ ЗІБРАНЬ У МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ ТА КОНСТИТУЦІЙНОМУ ПРАВІ ОКРЕМИХ КРАЇН

Свобода мирних зібрань є одним із фундаментальних прав людини, що визнане світовою спільнотою, та є одним зі способів реалізації права на свободу думки, слова, права на вільне вираження поглядів і переконань, права на свободу світогляду та віросповідання. Враховуючи сучасний досвід розробки даного питання, варто звернутися до порядку регулювання свободи мирних зібрань у міжнародному праві, а також навести приклади такого регулювання у законодавчих актах окремих європейських країн.
Задля забезпечення дотримання прав людини при врегулюванні свободи мирних зібрань у державах міжнародною спільнотою шляхом закріплення у різноманітних актах, було встановлено право на свободу мирних зібрань, а також узагальнено підстави для її обмеження.
Право на свободу мирних зібрань закріплюється ст. 20 Загальної декларації прав людини 1948 р. : «Кожна людина має право на свободу мирних зібрань та асоціацій», а також статтею 21 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р.: «Визнається право на мирні збори. Користування цим правом не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, які накладаються відповідно до закону, і які є необхідними у демократичному суспільстві в інтересах державної чи суспільної безпеки, громадського порядку, охорони здоров’я і моральності населення або захисту прав та свобод інших осіб. Також це право проголошено Європейською Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., зокрема, ст. 11 останньої гарантує, що обмеження цього права не допускаються, за винятком тих випадків, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. У Копенгагенському документі ОБСЄ (1990) [Держави-учасники підтверджують, що]: «9.2 Кожна людина має право на мирні зібрання та демонстрації. Обмеження, які можуть бути встановлені відносно здійснення цих прав, встановлюються законом та відповідають міжнародним стандартам.» Американська конвенція про права людини у статті 15 визнає право на мирні зібрання без зброї. Користування цим правом не може підлягати жодним обмеженням, за винятком тих, які застосовуються відповідно до закону і які є необхідними у демократичному суспільстві в інтересах державної або суспільної безпеки, суспільного порядку або охорони здоров’я та моральності населення, або прав та свобод інших осіб».
З метою конкретизації положень, що можуть бути підставою для обмеження права людини на об’єднання, у 1984 році було проведено міжнародну конференцію під егідою ООН, під час якої було схвалено спеціальний документ – «Сіракузькі принципи тлумачення обмежень і відхилень від положень Міжнародного пакту про громадянські і політичні права». Держава, що ратифікувала Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, повинна тлумачити його норми відповідно Сіракузьких принципів Відповідно до частини VI: «29. Посилання на інтереси національної безпеки для виправдання заходів по з обмеження певних прав можливе лиш у тому випадку, коли такі заходи застосовуються для захисту існування держави, її територіальної цілісності або політичної незалежності від застосування сили чи загрози її застосування. 30. На інтереси національної безпеки не можна посилатися у якості підстави для введення обмежень з метою запобігання лиш локальної чи відносно ізольованої загрози правопорядку. 31. Інтереси національної безпеки не можуть використовуватися в якості приводу для введення невизначених чи довільних обмежень, і на них можна посилатися лиш за наявності адекватних гарантій та ефективних засобів правового захисту від порушень. 32. Систематичне порушення прав людини підриває істинну державну безпеку та може представляти загрозу міжнародному миру та безпеці. Держава, яка несе відповідальність за таке порушення, не має посилатись на інтереси державної безпеки для виправдання заходів, спрямованих на придушення спротиву такому порушенню чи проведення політики репресій стосовно свого населення.
З огляду на те, що свобода мирних зібрань є одним з фундаментальних природніх прав, то в її регулюванні роль держави не повинна бути надмірною. Наприклад, конституція Румунії у статті 39 встановлює: «Публічні мітинги, ходи, демонстрації чи будь-які інші зібрання мають бути вільними, і їх можна організовувати і проводити лише мирним шляхом, без будь-яких видів зброї».
Статті 1,2 Декрету-Закону Франції 1935 року, який регулює свободу мирних зібрань, вимагає попереджати про проведення кожного зібрання, кожної ходи, маніфестації. Заява має бути надана до мерії комуни не менш ніж за три повних дні і не більш ніж за 15 днів до проведення маніфестації.
Проведення мітингів та демонстрацій у Литовській республіці регулюється Законом 1993 року “Про зібрання”. Організатори зібрань зобов’язані надати до органів самоврядування заяву про місце, час, форму, інші деталі зібрання, яке організовують. Відмова у видачі дозволу на проведення зібрання можлива, якщо під час проведення зібрання можуть бути порушені безпека держави чи суспільства, суспільний порядок, здоров’я чи мораль людей, або ж права та свободи інших осіб.
Законом про охорону суспільного порядку Великобританії (Public Order Act) визначається, що в тому разі, коли масовий публічний захід має статичний характер, тобто здійснюється без руху вулицями, то поліція не може заборонити його проведення, а має право ставити певні умови для організаторів заходу стосовно порядку його проведення, якщо число учасників буде перевищувати 20 чоловік, а також застосовувати заходи для припинення зібрань, навіть застосовувати фізичну силу чи спеціальні засоби в разі проведення несанкціонованих, заборонених зібрань, або ж таких, які перешкоджають руху транспорту чи пішоходів.
Регулювання свободи мирних зібрань у національному праві різниться, незважаючи на те, що існує величезна кількість міжнародних принципів та рекомендацій, наприклад, рекомендація щодо зміни законодавства стосовно порядку повідомлення з дозвільної процедури на таку, яка би передбачала лише повідомлення про намір провести зібрання. Вважаємо, що приведення національних систем права у відповідність до міжнародних рекомендацій є необхідною умовою забезпечення прав та свобод людини.

Науковий керівник: к.ю.н. доц. Трагнюк О.Я.

Гордійчук Наталія Андріївна,
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого,
ІПСКдля МВС України, 2 курс, 8 група

ОРГАНІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ЕКОНОМІКИ ТА ЙОГО ВДОСКОНАЛЕННЯ

Останнім часом в Україні відбувається багато змін, пов’язаних з характером управлінського впливу на економічні відносини. Цей вплив з боку держави починає набувати характеру загального регулювання.
Одним з головних напрямків державного управління економікою залишається вдосконалення системи органів виконавчої влади у цій сфері, їх правового статусу на всіх рівнях. Ця проблема у сучасних умовах набуває особливої актуальності, оскільки відбувається процес децентралізації, який потребує розмежування предметів відання між центром і місцями, підприємствами, установами, організаціями. Органи виконавчої влади здійснюють організуючу, цілеспрямовану діяльність щодо забезпечення пропорційного розвитку економіки України.
Верховна Рада України здійснює свої повноваження на підставі ст.85 Конституції України, законодавчо регулюючи та контролюючи діяльність органів виконавчої влади у сфері економіки. Діяльність Верховної Ради України регулюється Конституцією України, Законами України, Регламентом Верховної Ради України Законом України «Про вибори народних депутатів», а також міжнародними Актами.
Діяльність Президента України у сфері економіки спрямована на керівництво зовнішньополітичною діяльністю країни, ведення переговорів, укладання міжнародних договорів України та визначення основних напрямків зовнішньої і внутрішньої економічної політики.
Найвищим у системі органів управління економікою є Кабінет Міністрів України. Серед основних його повноважень можна виділити забезпечення економічної самостійності України, здійснення загальнодержавних програм економічного розвитку країни та проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики.
9 грудня 2010 року було зроблено спробу вдосконали систему органів управління економікою шляхом реорганізації Міністерства економіки України та утворення Міністе́рства економі́чного ро́звитку і торгі́влі Украї́ни – центрального органу виконавчої влади України. Дане міністерство формує та реалізує державну політику у сферах економіки та торгівлі, реалізує державну регуляторну політику, державну політику з питань розвитку підприємництва, регулювання цінової політики.
Важливу роль в організації державного управління у сфері економіки відіграють місцеві державні адміністрації. Їх повноваження закріплені у Законі України «Про місцеві державні адміністрації». Зокрема, місцеві державні адміністрації розробляють проекти програм соціально-економічного розвитку відповідної території та подають їх на схвалення відповідній раді, організовують їх виконання, забезпечують ефективне використання природних, трудових і фінансових ресурсів, складають і подають на затвердження ради проект відповідного бюджету та забезпечують його виконання, звітують перед відповідною радою про його виконання.
Органи місцевого самоврядування управляють майном, що є у комунальній власності, затверджують програми соціально-економічного розвитку, бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць, контролюють їх виконання, утворюють і лік¬відовують комунальні підприємства, організації, здійснюють контроль за їх діяльністю.
Адміністрації державних підприємств, організацій, що діють у сфері економіки, здійснюють управління відповідно до законів, статутів (положень). У найзагальнішому вигляді вони виконують економічні функції з метою задоволення матеріальних і духовних потреб громадян, суспільства, держави.
На сьогоднішній день гострою є проблема закріплення правового становища органів, які здійснюють управління галузями економіки, подолання відомчості, що породжується нормативно-правовими актами, прийнятими міністерствами і відомствами, узгодженості в діях органів управління економікою.
Вдосконалення галузей законодавства з питань державного регулювання економічного розвитку суспільства має бути спрямоване на створення умов, які сприяли б стимулюванню фізичних і юридичних осіб до інвестиційних нагромаджень, оптимальному, ефективному проведенню державної податкової політики та розвитку економіки України, спрямованому на європейську інтеграцію.
Одночасно сьогодні висловлюється чимало думок, зміст яких зводиться. до повного ігнорування централізованого регулювання з боку держави, можливості її функціонування лише на основі ринкових відносин. При цьому не враховуються ні історія економічного розвитку України, ні масштабність і структурна складність народногосподарського комплексу, ні поділ праці та її кооперація, ні інші фактори, наявність яких вимагає централізованого регулювання економічних процесів.
На сучасному етапі наша держава намагається створити цілісну програму соціально-економічного розвитку, реформувати економіку, забезпечити необхідні механізми господарювання, відповідну фінансово-бюджетну, кредитну та грошову системи. Для реалізації цих планів необхідно створити дієвий механізм організації державного управління у сфері економіки, який задовольняв би вимоги сучасного суспільства.

Науковий керівник: д. ю. н., проф. Настюк В.Я.

 
Гудзь Марина Володимирівна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого,
Полтавський юридичний інститут, 2 курс, 27 група

«ДИТЯЧА ПОРНОГРАФІЯ» У КРИМІНАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ

Україна, прагнучи наслідувати правові стандарти світової спільноти із захисту основних прав і свобод людини та громадянина, хоч і підписала й ратифікувала низку міжнародно-правових актів і договорів, спрямованих на боротьбу з дитячою порнографією, проте, продемонструвала нездатність ефективно відобразити ці норми у власній законодавчій системі.
В українському законодавстві кримінальна відповідальність за дитячу порнографію передбачена в ст. 301 Особливої частини Кримінального кодексу України (далі – КК України) «Ввезення, виготовлення, збут і розповсюдження порнографічних предметів». Слід зазначити, що з моменту набрання юридичної сили нині чинного закону про кримінальну відповідальність в національному законодавстві містилась заборона на ввезення, виготовлення, збут і розповсюдження предметів так званої звичайної («дорослої») порнографії, т.т. законодавець жодної згадки про кримінальну відповідальність за «дитяче» порно не робить. Проте, подальші законодавчі зміни, яких двічі зазнала редакція ст. 301 КК України, лише на перший погляд були пов’язані із закріпленням спеціальної норми, спрямованої безпосередньо на боротьбу із дитячою порнографією.
Безпосереднім об’єктом злочину є нормальний психічний, фізичний і моральний розвиток неповнолітніх. Так згідно ст. 7 Закону України „Про захист суспільної моралі” від 20 листопада 2003 р., з метою захисту морального та фізичного життя неповнолітніх забороняється: втягнення неповнолітніх у діяльність з виробництва й обігу продукції сексуального чи еротичного характеру, порнографічних матеріалів, надання послуг, а також організації й проведення видовищних заходів сексуального чи еротичного характеру; розповсюдження продукції сексуального чи еротичного характеру, порнографічних матеріалів, надання послуг і проведення видовищних заходів сексуального чи еротичного характеру серед неповнолітніх; використання образів неповнолітніх у будь–якій формі в продукції сексуального чи еротичного характеру і проведенні видовищних заходів сексуального чи еротичного характеру. Відповідно до Конвенції про права дитини, що була ухвалена Резолюцією Генеральної асамблеї ООН 44/25 від 20 листопада 1989 р., яка набула чинності 2 вересня 1990 р., діти мають право на повагу та індивідуальність (ст. 2, 7, 8, 23, 26 та 40), а також широкі права на економічний, соціальний та культурний розвиток (ст. 6, 24). Ці стандарти прав дитини, встановлені в Конвенції, прямо чи опосередковано стосуються захисту дитини від сексуальної експлуатації.
Кожна фотокартка чи відеоплівка з дитячою порнографією є доказом жорстокого поводження з тією чи іншою дитиною. Поширення таких зображень повторює це жорстоке поводження багаторазово на протязі тривалого часу після створення первісного матеріалу. Прикладом може служити загибель 12–річного хлопчика у Верхній Австрії, який покінчив життя самогубством, дізнавшись, що після сексуальної наруги над ним, що вже було для нього великою травмою, фотокартки з зображенням цієї наруги були вміщені в Iнтернет.
Предметом злочину, передбаченого ст. 301, є твори, зображення або інші предмети порнографічного характеру. Зокрема за ч.1 ст. 301 КК предметом злочину є твори, зображення або інші предмети порнографічного характеру; за ч.2 ст. 301 КК предметом злочину є кіно– та відеопродукція та комп’ютерні програми порнографічного характеру; за ч.4 ст. 301 КК предметом злочину є твори, зображення або інші предмети порнографічного характеру, що містять дитячу порнографію.
Таким чином, доповнюючи Особливу частину КК України новим складом злочину, а, відповідно, й новою статтею, слід, на відміну від конструкції норми права, відображеної у ст. 301 КК України, дещо простіше відобразити форми об’єктивної сторони у складі злочину «дитяча порнографія» за рахунок виключення такої ознаки як перевезення порнографічних предметів, оскільки це поняття охоплюється терміном переміщення. Поняття збут порнографічних предметів охоплюється поняттям їх розповсюдження, отже його теж недоцільно включати як різновид можливих злочинних дій «дитячої порнографії». На відміну від «дорослого порно» «дитячим порно» мають охоплюватися ввезення в Україну, виготовлення, зберігання та переміщення без мети розповсюдження (збуту). Адже, як уже зазначалося раніше, однією із характерних рис криміналізації дитячої порнографії є тенденція до встановлення відповідальності за просте зберігання екземплярів порнопродукції із зображенням дітей (навіть для особистого користування).

Науковий керівник: к.ю.н., доц. Лемешко О.М.

Дзявун Юлія Сергіївна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ІПКОЮ, 2 курс, 2група

ДІЙОВЕ КАЯТТЯ ОСОБИ ЯК ПІДСТАВА ЗВІЛЬНЕННЯ
ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
Поняття «дійового каяття особи» як підстави звільнення від кримінальної відповідальності знайшло своє законодавче закріплення лише з прийняттям Кримінального кодексу в Україні (далі − КК) в 2001 році. До цього моменту у теорії кримінального права та практики його застосування під даним поняттям розуміли певні соціально корисні вчинки особи після вчинення нею злочину, однак уявлення про їх зміст, мотиви, юридично значущі ознаки та правові наслідки були досить неоднозначним. Проблені аспекти інституту дійового каяття досліджували у своїх роботах багато вчених: Ю.В Баулін, Г.І. Глобенко, Л.А. Долиненко, М.Д. Дурманов та ін.
Відповідно до ст. 45 КК особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялась, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду. Відсутність хоча б однієї із зазначених складових дійового каяття виключає звільнення особи від кримінальної відповідальності за ст. 45 КК. Виняток можуть становити лише випадки вчинення злочину чи замаху на нього, внаслідок яких не було заподіяно шкоду або не завдано збитки.
Виходячи із змісту ст. 45 КК, можна виділити наступні передумови застосування даного виду звільнення від кримінальної відповідальності:
1) особа вчиняє злочин вперше;
2) цей злочин є невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості.
Відповідно до ст. 45 КК дійове каяття є сукупністю детермінованих щирим розкаянням особи соціально корисних посткримінальних вчинків. Як і будь-яка поведінка, воно має свої об’єктивні й суб’єктивні ознаки. По-перше, саме слово “дійове ” передбачає собою активні дії з боку винного, яке призводить до певного результату. Отже воно не може вчинятися шляхом пасивної поведінки. Закон вимагає встановлення активного сприяння з боку винної особи розкриттю злочину, однак дане поняття є дискусійним. Так, у п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 23.12.2005 № 12 “Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності” (далі-Постанова) зазначено, що під активним сприянням розкриттю злочину слід вважати надання особою органам дізнання або досудового слідства будь-якої допомоги в установленні невідомих їм обставин справи. Однак багато науковців не згодні з даним визначенням, оскільки Верховний Суд не конкретизує яка сама допомога повинна бути надана органам слідства.
Іншим елементом підстави застосування ст. 45 КК є відшкодування завданої “шкода” або “збитків”. Шкода − це матеріальні витрати чи моральні потрясіння, які зазнала постраждала особа внаслідок діянь винного. Стосовно збитків, то під ними розуміється втрати майнового характеру, які можна виразити в грошовому або майновому еквіваленті. Якщо поєднати ці два поняття разом, то до них належить, зокрема, моральна шкода, організаційна шкода, судові витрати, витрати на лікування потерпілого, витрати на відновлення пошкодженого майна тощо. Якщо ж у ст. 45 КК шкодою визнавати збитки лише передбачені в якості ознак складу злочину як суспільно небезпечні наслідки відповідного діяння, то можна дійти висновку, що законодавець поставив звільнення від кримінальної відповідальності у залежність від конструкції об’єктивної сторони злочину, тим самим обмеживши сферу застосування ст. 45 КК лише випадками вчинення закінчених злочинів з матеріальним складом. Що навряд чи є обґрунтованим.
Не менш дискусійним є поняття “щире каяття”. Згідно із зазначеною Постановою, щире розкаяння характеризує суб’єктивне ставлення винної особи до вчиненого нею злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася. В такому разі на правоохоронні органи покладається досить складне завдання щодо з’ясування суб’єктивного ставлення особи до вчиненого, оскільки це стосується більше внутрішнього стану особи, ніж зовнішніх діянь, і ї визначити його точною мірою неможливо.
Отже, визнання чинним кримінальним законодавством України дійового каяття видом звільнення особи від кримінальної відповідальності є проявом гуманізму кримінально-правової політики держави. Проте при використанні ст. 45 КК на практиці можуть виникати певні труднощі, обумовлені відсутністю чіткої законодавчої регламентації підстав її застосування.

Науковий керівник: доц. Євдокімова О.В.

Жданюк Назарій Володимирович
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ІПКОП 3 курс 20 група

ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ УКЛАДЕННЯ ДОГОВОРУ КУПІВЛІ-ПРОДАЖУ В ІНТЕРНЕТ-МАГАЗИНАХ І ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ

У п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 р. № 5 “Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про захист прав споживачів” роз’яснено, що вимоги можуть заявляти споживачі, які мають на товари квитанцію, товарний чи касовий чек або інший письмовий документ. Однак, в наш час інформаційні технології пронизують усі сфери суспільного життя і стає складно довести укладення договору без паперового підтвердження, наприклад, покупки через мережу інтернет. Згідно з Судовою практикою з розгляду цивільних справ про захист прав споживачів (2009 – 2012 рр.) Верховного Суду України:’’ Відповідно до Закону України ’’Про захист прав споживачів’’ (далі – Закон) укладення договору на відстані відбувається за допомогою засобів дистанційного зв’язку: телекомунікаційних мереж, поштового зв’язку, телебачення, інформаційних мереж, зокрема Інтернет (статті 1, 13 цього Закону).
У справі за позовом Особи 1 до Товариства з обмеженою відповідальністю “Р.Т.”, третя особа – Публічне акціонерне товариство Комерційний банк “П.Банк”, про захист прав споживачів Ленінський районний суд м. Севастополя установив, що 19 грудня 2009 р. позивач здійснив оплату на рахунок відповідача за акційний телевізор вартістю 6 тис. 740 грн., який він бажав придбати у інтернет-магазині “С. Магазин”. Зазначений телевізор позивачу не доставили.
Задовольняючи позов, суд правильно виходив із того, що договір про придбання товару був укладений на відстані через засоби дистанційного зв’язку, а саме – через інформаційні мережі, Інтернет, що не суперечить вимогам пунктів 8, 10 ч. 1 ст. 1 вищезазначеного Закону.
Але існує ряд проблем, з якими стикається практика. Договір є обов’язковим для його сторін. Однак, при використанні електронного листування в доказуванні факту укладення договору, сторона може спиратись на недоведеність його особистої присутності при написанні і відправленні листа, навіть, наприклад, якщо це відбувалося з персонального комп’ютера учасника процесу. І саме тут виникає найбільша проблема застосування електронного листування як доказу в цивільному процесі, тому що практично неможливо довести, чи справді саме власник електронної скриньки є автором листа. Оскільки, визначити з якого саме комп’ютера відправляли лист можливо, однак персоніфікувати відправника – майже нереально.
Дану проблему можна вирішити наступним чином. Слід роз’яснити судам, що подібного роду докази можуть бути застосовані і прийняті до уваги лише у випадку надання беззаперечних доказів авторства листа. Наприклад, про це може свідчити наявність електронного цифрового підпису, але лише у випадках, коли він прирівнюється до власноручного підпису у відповідності з статтею 3 Закону України ’’ Про електронний цифровий підпис’’ від 22.05.2003.
У Законі зазначено, що продавець має надати достовірну інформацію про те, куди слід звернутись покупцю в разі виявлення несправностей у товарі і це є можливостю для маніпуляції свідомістю покупця при інтернет-покупках. Зокрема, у справі № 22 -ц/796/4341/2013 року позивачка звернулась до Апеляційного суду міста Києва з вимогами до представництва в Україні фірми ’’Kaiser’’, оскільки була впевнена, що уклала договір купівлі-продажу через мережу інтернет саме з ним. Однак суд за повідомленням Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, визначив, що реєстрація представництва Каіser в Україні відсутня. Таким чином, їй було відмовлено у задоволенні апеляційної скарги.
Ця прогалина не вирішена у цивільному законодавстві, однак введення в оману покупця може підпадати під нечесну підприємницьку практику, передбачену статтею 19 Закону України ’’Про захист прав споживачів’’, а також у деяких випадках відповідає ознакам складу злочину шахрайство – стаття 190 Кримінального Кодексу України.
Не рідко, досить складно довести факт укладення договору купівлі-продажу з продавцем, наприклад, у справі № 22-408/14 у першій інстанції факт придбання товару підтверджувався товарно-транспортною накладною на доставку товару службою доставки вантажів “Нова пошта” та гарантійним талоном, в якому передбачено, що гарантійний строк на планшет “Zoho WG 10007” встановлений терміном 12 місяці з дня придбання. Апеляційни суд міста Києва в свою чергу цей факт заперечив, спираючись на те, що вищезазначені документи не можуть слугувати як доказ укладення договору купівлі-продажу з відповідачем, при цьому немає підстав вважати, що гарантійний талон, який знаходився разом з планшетом у коробці, передбачає гарантійний строк саме на нього.
Ще однією проблемою можна вважати відсутність чіткої регламентації порядку дослідження інформації, що знаходиться на інтернет-сайті. Оскільки, не рідко суд звертається до нього за отриманням необхідної інформації.
Як висновок, необхідно зазначити, що незважаючи на усю сукупність вищезазначених проблем, покупки в інтернет-магазинах є надзвичайно популярними у суспільстві і з подальшим розвитком його роль буде лише зростати. Тому законодавцю необхідно вдосконалити і узагальнити практику, що склалася в цій сфері для захисту прав споживачів. Зокрема, передбачити перелік джерел доказів, що будуть підтверджувати укладення подібного роду договорів, а також регламентувати порядок дослідження інтернет-сайтів продавців.

Науковий керівник: ас. Кацюба К.В.

Дубровіна Ганна Андріївна
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ФПК для Пенсійного фонду України, 3 курс, 4 група

СУСПІЛЬНА НЕБЕЗПЕЧНІСТЬ КІБЕРЗЛОЧИНІВ

21 століття – час технологій. Життя людей стало залежним від інформації, а вона стала непереривним потоком поширюватися мережею Інтернет, зберігатися на серверах. Важко знайти людину, яка б досі не користувалась комп’ютером, навіть робота державних органів набула комп’ютеризованого характеру. Можливість простого доступу до інформації з одного боку полегшила нам життя,а з іншого стала уражати нас на небезпеку. Дослідник Азаров Дмитро стверджує, що будь-які неправомірні діяння в сфері комп’ютерної інформації завжди відзначаються великою потенційною суспільною небезпекою. Вона обумовлюється передусім неможливістю передбачення «поведінки» автоматизованої системи, у роботу якої здійснюється втручання, а також важливістю та матеріальною цінністю зосередженої в автоматизованій системі інформації.
Розповсюдження комп’ютерних вірусів, шахрайства з пластиковими платіжними картками, крадіжки коштів з банківських рахунків, викрадення комп’ютерної інформації та порушення правил експлуатації автоматизованих електронно-обчислювальних систем – це далеко не повний перелік подібних злочинів. Комп’ютер може виступати як предметом так і знаряддям чи способом скоєння злочинів. Однією з найпоширеніших назв такого виду злочинів є «кіберзлочин» або «комп’ютерний злочин». В Кримінальному Кодексі України у 2003 році вони знайшли своє відображення у розділі XVI «Злочини у сфері використання електронно-обчислюваних машин (комп’ютерів),систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку» а також у ратифікованій Конвенції про кіберзлочинність.
У науковій сфері виділяють 4 етапи розвиту кіберзлочинності: 1. Поява кіберзлочинності і субкультур хакерів. 2. Розповсюдження кіберзлочинності, поява спеціалізацій кіберзлочинності і національних груп хакерів. 3. Придбання транснаціоналістичного характеру, поява кібертероризму і міжнародних угрупувань хакерів у всіх сферах кіберзлочинності. 4. Використання Інтернет в політичних цілях, виникнення таких явищ, як Інтерне-страйк і Інетрент-війна, цілеспрямоване використання кібератак проти урядів окремих держав.
На думку деяких авторів близько 62% всіх комп’ютерних злочинів вчиняються у складі організованих груп. В Україні створено Навчально-тренувальний центр боротьбі з кіберзлочинністю та моніторингу кіберпростору на громадських засадах, ним запропонована схема типового організованого злочинного угруповання у кіберсфері: першу сходинку займають програмісти – розробляють шкідливі програмні рішення, другу – торговці краденою інформацією, тертю – хакери, які шукають вразливі місця, четверту – шахраї, які впроваджують фітингові системи, розсилають спам, п’ята сходинка належить провайдерам,які забезпечують хостинг сайтів і серверів злочинців, шоста – фінансистам,які контролюють надходження засобів, і остання – лідерам злочинних угрупувань.
Таким чином, поширення кіберзлочинів може завдати шкоду різним сферам життя, порушуючи конституційні права(таємниця листування, недоторканість приватного життя тощо), право власності, ставлячи в небезпеку життя та здоров’я людини, честь та гідність особи, суспільну моральність і навіть безпеку держави. За даними «Лабораторії Касперського» дотримуючись певних правил можна зменшити вірогідність стати жертвою кіберзлочинця: не відвідувати порносайти, не переходити по рекламі на сумнівні сайти, не шукати безкоштовного програмного забезпечення на просторах Інтернет та використовувати безпечні паролі для своїх аккаунтів.

Науковий керівник : Володіна О. О

Журба Юлія Анатоліївна
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОЮ, 2 курс, 4 група

ВИСВІТЛЕННЯ ДІЯНЬ КОРУПЦІЙНОГО ХАРАКТЕРУ
У КРИМІНАЛЬНОМУ ЗАКОНІ УКРАЇНИ

Відповідно до рейтингу міжнародної громадської організації по боротьбі з корупцією та дослідженню питань корупції у світі Transparency International за даними 2014 року Україна посіла 142 місце із 175 позицій, залишаючись на одному щаблі з Угандою та Коморськими островами як одна з найбільш корумпованих країн світу.
Такий стан речей вказує на актуальність дослідження, предметом якого виступають: 1) співвідношення поняття «корупція» з іншим понятійним апаратом закону про кримінальну відповідальність; 2) особливості регламентування діянь корупційного характеру у вітчизняному им кримінальному законодавстві та шляхи його вдосконалення.
Згідно до положень абз.6 ч.1 ст.1 Закону України «Про запобігання корупції» № 1700-VII від 14.10.2014 корупція − це використання особою, зазначеною у частині першій статті 3 цього Закону, наданих їй службових повноважень чи пов`язаних з ними можливостей з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття такої вигоди чи прийняття обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб або відповідно обіцянка/пропозиція чи надання неправомірної вигоди особі, зазначеній у частині першій статті 3 цього Закону, або на її вимогу іншим фізичним чи юридичним особам з метою схилити цю особу до протиправного використання наданих їй службових повноважень чи пов`язаних з ними можливостей. Відповідно до абз.5 ч.1 ст. 1 цього ж Закону за корупційне правопорушення законом встановлено кримінальну, дисциплінарну та/або цивільно-правову відповідальність.
З цього випливає, що поняття «злочин» та «корупційне правопорушення» співвідносяться між собою як частка з цілим, тому використання останнього терміну у межах кримінального законодавства не є виправданим.
У статтях 368, 369 та 370 чинного КК України в редакції 2001 року було передбачено відповідальність за схоже за своєю природою явище, а саме, – за хабарництво. Згідно до положень постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 року № 5 «Про судову практику у справах про хабарництво» хабарництво визнавалось корисливим злочином, який має виключно майновий характер, обов`язковим суб`єктом якого є службова особа, що певною мірою корелює з поняттям корупційного правопорушення.
Відповідно до Закону України № 221- VII від 18.04.2013 положення ст.ст. 368-370 КК України зазнали суттєвих змін. Так, замість опису протиправної поведінки особи у вигляді «одержання хабара», «пропозиція або давання хабара», «провокація хабара або комерційного підкупу» з`явилися «прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою», «пропозиція або надання неправомірної вигоди службовій особі», «провокація підкупу» відповідно. Фактично, змін зазнали всі ознаки складу злочину, в тому числі – їх предмет, об’єктивна сторона, суб’єкт та суб’єктивна сторона.
Положеннями абз. 7 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання корупції» № 1700-VII від 14.10.2014 неправомірну вигоду визначено як грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи, будь-які інші вигоди нематеріального чи негрошового характеру, які обіцяють, пропонують, надають або одержують без законних на те підстав. Раніше, відповідно до абз. 2 п. 4 ППВСУ від 26 квітня 2002 року № 5 «Про судову практику у справах про хабарництво», послуги, пільги і переваги, які не мають майнового характеру (похвальні характеристика чи виступ у пресі, надання престижної роботи тощо), не могли бути визнані предметом хабарництва. А вже згідно до примітки до ст.3641 КК України у ст.ст. 364, 3641, 3652, 368, 3683, 3684, 369, 3692, 370 цього Кодексу під неправомірною вигодою слід розуміти грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи, будь-які інші вигоди нематеріального чи негрошового характеру, які пропонують, обіцяють, надають або одержують без законних на те підстав.
Тобто, відбулося розширення криміналізації у напрямку узгодження з положеннями Закону України «Про запобігання корупції» № 1700-VII від 14.10.2014., що, у свою чергу, дозволяє стверджувати про тенденцію визнання за діяннями, що носять корупційний характер більшого ступеню суспільної небезпечності. Підтвердженням цього напрямку кримінально-правової політики є положення Законів України від 14.02.2014., 14.10.2014 та 12.02.2015, якими було внесено зміни до ст.ст. 45 – 47 КК України з приводу унеможливлення звільнення від кримінальної відповідальності осіб, що вчинили корупційні злочини.
На моє власне бачення, таку тенденцію і вектор кримінально-правової політики слід зберегти і у подальшому. Це створить підстави для того, щоб одним з основних, базових видів відповідальності за корупційні правопорушення була кримінальна відповідальність.

Науковий керівник: Радутний О.Е.

Забеліна Ольга Сергіївна,
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого,
ІПКОП, 2 курс, 3 група

ЩОДО ПИТАННЯ ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ

Питання децентралізація влади в Україні активно обговорюється ще з моменту проголошення незалежності. Найбільш актуальною ця проблема стала сьогодні, коли ми зіткнулися з політичною кризою.Кабінет міністрів підготовив 7 законопроектів, які вже були передані на розгляд до Верховної Ради України. У разі прийняття їх децентралізація у країні може розпочатися вже цього року.
Така форма управління є дуже ефективною і встигла зарекомендувати себе у багатьох країнах, а саме: у Польщі, Данії, Швеції, Норвегії, Франції, Великій Британії тощо. Термін «децентралізація» означає передачу повноважень та ресурсів на нижчі рівні публічного управління. Тобто це дозволить при збереженні держави та її інститутів, розширити місцеве самоврядування, активізувати населення на вирішення власних потреб та інтересів, звузити сферу впливу держави на суспільство, замінюючи цей вплив механізмами саморегуляції, виробленими самим суспільством, зменшити витрати держави і платників податків на утримання держапарату і його матеріальних придатків – армію, міліцію тощо. Також перевагами децентралізації слугують можливість оперативно і швидко вирішувати місцеві проблеми (тим самим приймати більш об’єктивні рішення) та зменшення навантаження на органи центральної влади другорядними проблемами.
Серед недоліків варто відзначити, що рішення можуть носити тактичний характер, а тому бути малоефективними; відсутність загальних правил і процедур прийняття рішень. Можливе повернення до прихованої децентралізації, де представники, обрані в регіонах, зможуть отримати повноваження лише формально, тому що призначені центральної владою голови державних адміністрацій будуть користуватися правом вето щодо постанов органів місцевої влади. Отже, центральні органи зможуть контролювати владу на місцях, не несучи жодної відповідальності за результати їхньої роботи.
В країнах, що розвиваються, до яких відносять і Україну, реформи щодо децентралізація повинні проводитися поступово. Це передбачить порушення координації дій, тим самим не перекладаючи відразу на місцеві органи влади ті задачі, які вони мають вирішувати тільки в довгостроковому плані. Проведення децентралізації не має бути першочерговою задачею, тому що має бути проведено масштабне обговорення стратегії реформ.
Таким чином, щоб децентралізація стала запорукою ефективного територіального розвитку, шляхом до демократизації та дійсного народовладдя, необхідно забезпечити послідовність реформування, тобто держава має сприяти зміцненню інститутів місцевого самоврядування, забезпечити ефективність системи служби в органах місцевого самоврядування, збільшення обсягу бюджетного фінансування територіальних громад. У свою чергу децентралізація зможе створити можливість для розвитку усього державного простору на основі пріоритету повноважень общин, які складаються із жителів міст, сіл, селищ. Це допоможе акумулювати енергію мас для покращення свого життя, тим самим покращуючи життя усієї України.

Науковий керівник: к.ю.н., ас. Ковтун М.С.

Завадська Ангеліна Тимурівна,
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого,
ФПК для Державної пенітенціарної служби України , 2курс 1 група.

ПРОБЛЕМАТИКА ДЕФІНІЦІЇ «КОНСТИТУЦІЙНИЙ ЛАД» У СУЧАСНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ

Феномен конституційного ладу є одним з центральних об’єктів дослідження у науці конституційного права. Його проблематиці присвячували праці такі видатні вчені-конституціоналісти як Тодика Ю.М., Барабаш Ю.Г., Румянцев О.Г. та інші. У той же час не існує єдиної думки стосовно змісту та сутності конституційного ладу. Це у першу чергу пов’язано з тим, що саме поняття «конституційний лад» є відносно новим для української держави. Воно з’явилося внаслідок проголошення незалежності України і докорінних змін в системі конституційно-правового регулювання. Незважаючи на те, що на сьогодні фактично відсутнє нормативне визначення конституційного ладу, це поняття широко застосовується як в теорії, так і у практиці конституційного права. Аналізуючи сучасні тенденції розвитку правової науки можна стверджувати, що зараз постає необхідність щодо конкретизації цього поняття, як «ядра» правової системи нашої держави.
Відповідно до проекту концепції внесення змін до Конституції України від 21 червня 2013 року, розділ загальні засади пропонується перейменувати на засади конституційного ладу. Позитивні аспекти цієї новації полягають у тому, що буде переборено двозначність розуміння терміну «загальні засади»: стосовно інших розділів Основного Закону, чи основ конституційного ладу. Проблема існує у тому, що і сам термін «конституційний лад» не має чіткого однозначного визначення.
Сьогодні вчені надають різні визначення конституційного ладу. Так у мотивувальній частині рішення Конституційним Судом України № 6-рп від 5 жовтня 2005 р. (справа про здійснення влади народом) стверджується: «У зазначених відповідях вчених-правознавців по-різному визначається поняття конституційного ладу в Україні… Конституція України, закріплюючи конституційний лад, не містить визначення цього поняття. У Рішенні Конституційного Суду України від 11 липня 1997 року N 3-зп стверджується лише про засади конституційного ладу в Україні, що закріплені у розділах I, III, XIII Конституції України».
В. Ф. Погорілко розглядає конституційний лад як порядок встановлений та передбачений Конституцією України. Однак, не можна обмежувати сферу дії цього феномену виключно конституційним порядком держави, адже він набагато ширшим.
Більш повне визначення, на нашу думку, надає О. В. Скрипнюк, характеризуючи конституційний лад як передбачені та гарантовані Конституцією державний та суспільний лад, конституційний статус людини і громадянина, систему безпосереднього народовладдя, організацію державної влади і місцевого самоврядування, територіальний устрій, основні засади зовнішньополітичної та іншої міжнародної діяльності держави, основи національної безпеки та інші існуючі найважливіші види конституційно-правових відносин. Проте, на нашу думку «інші найважливіші види конституційно-правових відносин» є занадто широким та неоднозначним формулюванням, що є неприпустимим при тлумаченні такого основоположного феномену.
Спираючись на правову позицію Конституційного Суду України, а також положення статей 5, 17 та 37 Конституції України можна надати визначення конституційному ладу як системи усіх суспільних відносин, передбачених та гарантованих Конституцією України і забезпечених органами державної влади.
Він характеризується певною низкою ознак, серед яких можна виділити демократичну та гуманістичну спрямованість, системний характер, гарантованість з боку держави.
Демократична та гуманістична спрямованість конституційного ладу полягає у тому, що реалізація положень закріплених Конституцією (у першу чергу політичних прав громадян) можлива лише у демократичній державі, яка здійснює владу на основі принципів широкої та реальної участі громадян та їх об’єднань у формуванні державної політики, створенні та діяльності державних органів, додержанні прав і свобод людини та громадянина. Ця ознака щільно пов’язана з виникненням громадянського суспільства та правової держави.
Системний характер конституційного ладу означає, що усі суспільні відносини, які передбачені та гарантовані Конституцією викладені у певній логічній послідовності, що спрощує їх регулювання та захист. Кожний об’єкт конституційно-правового регулювання виконує певну функцію у державному та суспільному житті та є відкритим до зовнішнього впливу.
Значення гарантованості конституційного ладу полягає у тому, що при її відсутності виникає висока ймовірність перетворення його на декларативну складову держави. За загальним правилом під гарантіями розуміють систему юридичних засобів та інститутів, спрямованих на створення умов для реалізації усіх правових можливостей передбачених Конституцією України, а також забезпечення їх від протиправних посягань.
Таким чином, можна стверджувати, що конституційний лад є складним, багатогранним феноменом в теорії конституційного права, який потребує подальшого дослідження та нормативного закріплення.

Науковий керівник: к.ю.н, доц. Слінько Т. М.

Замковий Володимир Леонідович,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОП, 2 курс, 14 група

ПРОБЛЕМИ ЗАСТОСУВАННЯ ЧАСТИНИ ПЕРШОЇ СТАТТІ 365 ЦИВІЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

Чинне цивільне законодавство виходить з того, що право власності кожної особи є абсолютним. Тому для того, щоб припинити право власності особи на майно, що знаходиться у спільній власності, інший співвласник має спиратись на підстави, які чітко передбачені законом. Частина перша статті 365 Цивільного кодексу України визначає підстави, лише за наявності яких суд може задовольнити позов співвласників про припинення права на частку одного з них. При цьому для задоволення позову суд має встановити наявність усіх чотирьох підстав:
1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі;
2) річ є неподільною;
3) спільне володіння і користування майном є неможливим;
4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї.
Хоча положення статті не зазначають, але відповідно до судової практики ці обставини мають існувати в об’єктивній дійсності у своїй сукупності. А тому відсутність хоча б однієї з них вказує на неможливість задоволення позову співвласників.
Зважаючи на проблеми, що виникають при практичному застосуванні данної норми, важливим є логічне та узгоджене тлумачення цих положень. Оціночне поняття «незначна частка» було закріплено законодавцем з причини, що незначність частки має встановлюватися через призму конкретних обставин судової справи. До того ж, формулювання «частки» у праві, а не «частки» у майні створює також проблеми правозастосування. Такий критерій не завжди дозволяє судам правильно визначити незначний розмір частки у праві спільної часткової власності. Наприклад, 1/4 частки у праві спільної часткової власності в ідеальному, арифметичному виразі є в п’ять разів більшою, ніж 1/20 частки. Проте якщо 1/4 частки існує у праві власності на квартиру загальною площею 80 м кв., а 1/20 – у праві власності на жилий будинок загальною площею 1200 м кв., розмір майна, на яке припадає менша у числовому виразі частка (тобто 1/20), є більшим, ніж розмір майна, на яке припадає частка, що є більшою у числовому виразі (тобто 1/4). Тому суд має спиратися на ідеальний вираз частки і з цього робити висновок про її незначний характер.
У цьому ж пункті першому також є така ознака частки, як неможливість бути виділеною в натурі. Але пункт другий вже передбачає неподільність речі. Відповідно до законів логіки неможливість виділення в натурі вже передбачає неподільність речі, оскільки частка не виділяється в натурі внаслідок природних або штучних характеристик речі як єдиного об’єкта (ст. 183 ЦК України), так і заборону виділу згідно із законом (ч. 2 ст. 364 ЦК України). А отже, неможливість виділення речі в натурі є ширшим поняттям і включає в себе неподільність речі, тому необхідність для суду встановлювати ознаку, зазначену у пункті другому ч. 1 ст. 365 ЦК, автоматично відпадає, хоча і передбачена законодавцем.
Наявність у матеріалах справи третьої та четвертої ознак відповідно до матеріалів судової практики суди перевіряють досить рідко і такі рішення скасовуються апеляційною чи касаційною інстанцією. Тому ці ознаки, так само, як і перші дві, є необхідними для встановлення підстав для задоволення позову співвласників.
З практичної точки зору, неможливість спільного володіння та користування майном переважно зумовлюється особистими стосунками співвласників, як правило недоброзичливими за умови подання позову, стосунками, що перешкоджають їм у повному здійсненні прав володіння та користування.
На збереження житлових прав співвласника розрахований пункт четвертий ч. 1 ст. 365 ЦК. Тому позов про припинення права на частку у спільному майні (житлі) не може бути задоволений, якщо внаслідок припинення права спільної часткової власності колишній співвласник та члени його сім’ї будуть позбавлені житла. Так, якщо позивачеві належало право на 4/5, а відповідачу – на 1/5 частки і були перші три підстави застосування статті 365 ЦК України, то відсутність у відповідача іншого житла чи можливості придбання іншого житла буде мати наслідком відмову у задоволенні позову. Крім того, співвласник-відповідач має право посилатися саме на істотне порушення його інтересів. Словосполучення “завдання шкоди” створює ще одну проблему у правозастосуванні, адже завдання шкоди – протиправне діяння, що є підставою для виникнення недоговірних зобов’язань.
Отже, положення статті 365 Цивільного кодексу України містить логічні та змістовні неточності, що призводять до проблем у правозастосування. На сьогодні судова практика вже виробила певні напрацювання і рекомендації стосовно вирішення судами питання припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників. Незважаючи на це, основними проблемами є: формулювання «частки» у праві, а не «частки» у майні; «неможливість виділення речі в натурі» є ширшим поняттям і включає в себе «неподільність речі»; більш точним і логічним є формулювання «істотне порушення інтересів», ніж «завдання істотної шкоди інтересам».

Науковий керівник: Навельська-Гордеєва О. П.

Замковий Володимир Леонідович,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОП, 2 курс, 14 група

МОЖЛИВОСТІ ВПРОВАДЖЕННЯ ІНСТИТУТУ БАНКРУТСТВА ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ
В Україні процедура банкрутства застосовується до юридичних осіб та до фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності. Щодо громадян, які не є суб’єктами підприємницької діяльності, така процедура не передбачена, хоча тенденції останніх років свідчать про зростання кількості держав у світі, в яких внесено відповідні зміни в національне законодавство, які дають змогу громадянам звертатися до законодавства про банкрутство для розв’язання проблем заборгованості. В Україні обговорення проблеми запровадження інституту банкрутства громадян відбувається доволі тривалий час, зареєстровано декілька законопроектів, написано чимало наукових робіт та статей.
Вчені неоднаково підходять до розуміння поняття банкрутства, а тому аби застосувати процедуру банкрутства до громадянина важливо розуміти сутність цього поняття. Існуючі відмінності в його трактуваннях можливо пояснити акцентуванням або на різних стадіях процесу банкрутства, або на першопричинах, або на результативних ознаках. На думку більшості науковців ключовим моментом є термін «неспроможність», тобто банкрутство – це юридично визнана судом неспроможність суб’єкта виконувати свої зобов’язання та продовжувати підприємницьку діяльність внаслідок її економічної неефективності, що є негативним наслідком кризи, призводить до порушення фінансових відносин і ставить під загрозу подальше існування підприємства.
Для розуміння того чи іншого підходу до запроваджених механізмів банкрутства громадян в зарубіжних країнах потрібно вивчати не лише національне законодавство, але і комплексно досліджувати соціальні, правові, економічні та політичні фактори. Важливо розуміти, що на сьогодні можливо виділити два підходи до банкрутства громадян. Першим є американський підхід fresh start (“нового старту”), який діє в країнах з відносно обмеженою системою соціального забезпечення. Він запроваджений у США та значною мірою у Канаді і передбачає наявність постійних доходів у громадянина, погашення та списання залишку боргів та інтеграція боржника заново у суспільство.
Другим підходом є європейський, який донедавна передбачав відмову від стороннього втручання у правовідносини позичальника та боржника, виходячи з принципів свободи договору, pacta sunt servanda (договори мають виконуватися). Сьогодні він продовжується розвиватися і у європейських країнах регулювання неплатоспроможності надає перевагу правам кредитора, дозволяючи задовольняти більшу частку позовів на його користь, часто шляхом суворіших правил та довшого періоду добросовісної поведінки для споживачів. Західноєвропейські країни мають добре розвинуту систему соціального забезпечення, що деякою мірою згладжує гостроту проблеми надмірної заборгованості. Європейське законодавство вимагає обов’язковий план платежів з погашення боргу та пропонує консультування щодо боргу та відбиває розуміння, що зростання заборгованості є не ринковою, а більше соціальною проблемою. З іншої сторони, підхід США є сприятливішим для споживачів, процедури банкрутства менш суворі та тривалі, за певних обставин громадяни можуть позбавитися боргу протягом кількох місяців. Обидва підходи мають свої переваги та недоліки, мають як прихильників, так і критиків. Проте науковці відмічають дифузію підхіду fresh start по всьому світі.
Незважаючи на перший негативний досвід, а саме відхилення декількох законопроектів з зазначеного питання, рано чи пізно воно знову постане на порядку денному. Звичайно, особа не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов’язання, проте застосування такої процедури, як банкрутство до громадян дозволить їм відновити свою платоспроможність або ж звільнитися від певних боргів. Зарубіжне регулювання банкрутства осіб потребує більш глибокого та ретельного дослідження з метою визначення доцільності, можливості, підходів та шляхів запровадження відповідної процедури в Україні.
Допомогою для регламентації процедури банкрутства громадянина в Україні можуть стати основні принципи для вирішення боргових проблем громадян INSOL International, яка є міжнародною федерацією національних асоціацій бухгалтерів і юристів, які спеціалізуються в тому числі і на неспроможності:
1. Справедливий та рівномірний розподіл ризиків споживчого кредиту;
2. Забезпечення певних форм списання заборгованості, реабілітація або fresh start для боржника;
3. Перевага надається позасудовому розгляду над судовим, якщо наявні рівною мірою ефективні варіанти;
4. Запобіжні заходи з метою скорочення необхідності втручання (освітні програми, нагляд за умовами надання споживчого кредиту, моніторинг колекторської діяльності тощо).
Отже, існує американський та європейський підходи до вирішення питання банкрутства громадянина. Зважаючи на дифузію підходу «нового старту» у всьому світі, законодавець має звернути увагу на його переваги для боржника та на основні принципи INSOL. Запровадження механізмів банкрутства громадян в Україні мають базуватися на наступних положеннях: судовий (здійснення місцевими судами загальної юрисдикції) та позасудовий порядок вирішення справи, встановлення визначеної суми боргу для початку процедури банкрутства, розумні строки процедури банкрутства, перевага у захисті інтересів боржника, звільнення від боргів за рахунок його майна або реструктуризація боргу та передбачення можливості нового старту та реабілітації боржника у суспільстві.

Науковий керівник: к.ю.н, ас. Баєва Г. О.

Іванов Іван Васильович
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ІПСК для МВС України , 4 курс 11 група

ДО ПИТАННЯ ПРО ШАХРАЙСТВО В МЕРЕЖІ ІНТЕРНЕТ

Відповідно до ст. 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, визначає соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом. Вказане положення знайшло своє пряме підтвердження в Кримінальному кодексі України 2001 р. (далі КК України). У ст. 190 КК України дається чітке визначення поняття шахрайства, що розуміється як заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою.
Таке визначення шахрайства, по-перше, дозволяє виділити два різновиди шахрайства – незаконне заволодіння чужим майном і придбання права на чуже майно, по – друге, містить вказівку на конкретні способи вчинення злочину, відмежовуючи його від більшості посягань на власність, – обман або зловживання довірою.
У зв`язку із стрімким розвитком інформаційних технологій та збільшенням кількості користувачів мережі Інтернет, досить поширеним стає такий спосіб шахрайства, як Інтернет-шахрайство. Оскільки сучасне кримінальне законодавство не дає нам визначення або чітких ознак даного виду шахрайства, доцільно було виокремити найбільш поширені способи Інтернет шахрайства та їх спільні ознаки.
Інтернет-шахрайство відрізняється від «звичайного» тільки тим, що злочинці використовують переваги сучасних комп’ ютерних технологій та Інтернет-мереж. Шахрайства, пов’язані з комп’ютерами, за відсутністю специфічних правових норм підпадають під існуючі в кримінальному законодавстві визначення шахрайських дій, тому відповідальність за них має наступати за ст. 190 КК України. Інтернет-шахрайство можна визначити як внесення, зміну, виправлення, знищення комп’ютерних даних чи програм або інше втручання до процесу обробки або передачі інформації, з метою незаконного збагачення себе чи іншої особи, що призводять до незаконного заволодіння чужим майном або придбання прав на чуже майно.
На нашу думку, необхідно виокремити такі специфічні ознаки шахрайства, вчиненого через мережу Інтернет:
– Місце безпосереднього вчинення протиправного діяння (місце знаходження злочинця, засобів вчинення злочину) не співпадає з місцем знаходження потерпілого і настанням суспільно небезпечних наслідків злочину, що пов’ язано з використання електронних технічних засобів.
– При вчиненні шахрайств у сфері використання електронних технологій злочинець заволодіває предметом посягання з використанням різноманітних електронних технічних засобів та відповідного середовища, а саме : засобів стільникового зв’ язку, пластикових платіжних карток, комп’ютерів (стаціонарних, ноутбуків, планшетів, тощо), WI-FI роутерів та ін..
– Предмети злочинного впливу функціонують в електронному середовищі (банкомати, різноманітні програми, комп’ютерна техніка, мережа Інтернет, носії комп’ ютерної інформації та інше)
– Типовими способами вчинення злочину є: обманне заволодіння грошовими коштами іноземних громадян за допомогою шлюбних сайтів; обманне заволодіння грошовими коштами банків через комп’ютерну мережу Інтернет шляхом зламу банківської електронної системи захисту інформації, коли гроші переводяться на підставні рахунки в банки різних країн; фішинг — вид шахрайства, метою якого є виманювання у довірливих або неуважних користувачів мережі персональних даних клієнтів онлайнових аукціонів, сервісів з переказування або обміну валюти, інтернет-магазинів; клікфорд — вид шахрайства у мережі, що являє собою обманні кліки на рекламне посилання особою, не зацікавленою у рекламному оголошенні; шахрайство в мережевих іграх – застосування спеціально створених або модифікованих програм або обладнання в мережевих іграх для отримання незаперечної переваги над іншими гравцями. На відміну від чітерства в одиночних іграх, становить проблему для ігрових спільнот, і боротьба з нею – важливий аспект проектування ігор; фармінг – це процедура прихованого перенаправлення жертви на помилкову IP-адресу. Для цього може використовуватися навігаційна структура (файл hosts, система доменних імен (DNS)).
Таким чином, на нашу думку, ч. 3 ст. 190 КК України потребує внесення доповнення, а саме: «шахрайство, вчинене з використанням мережі Інтернет шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки». Необхідність такого нововведення обумовлюється специфікою ознак даного виду шахрайств, а саме: підвищена латентність злочинів, що забезпечується специфікою мережевого інформаційного простору; транскордонний характер мережевих злочинів, при якому злочинець, предмет злочинного посягання, потерпілий можуть перебувати на територіях різних держав; нестандартність, складність, різноманіття і часте оновлення способів скоєння злочинів і застосовуваних спеціальних засобів; можливість вчинення злочину в автоматизованому режимі в декількох місцях одночасно, можливість об`єднувати відносно слабкі ресурси багатьох окремих комп`ютерів в потужне знаряддя вчинення злочину; багатоепізодним характер злочинних дій при множинності потерпілих; дистанційний характер злочинних дій в умовах відсутності фізичного контакту злочинця і потерпілого; неможливість запобігання та припинення злочинів даного виду традиційними засобами.

Науковий керівник: к.ю.н., ас. К.М. Оробець

 
Карпенко Вікторія Сергіївна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ФПК для Пенсійного фонду України, 2 курс, 2 група

СУБ’ЄКТ ЗЛОЧИНУ ЯК ФІЗИЧНА ОСОБА

Одним з елементів складу злочину є його суб’єкт. Взагалі то у кримінальному праві під суб’єктом злочину мають на увазі особу, яка вчинила злочин та підлягає кримінальній відповідальності. На законодавчому рівні поняття суб’єкта злочину розкривається у частині 1 статті 18 Кримінального кодексу України. Тож, згідно з КК нашої держави, суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до даного кодексу може наставати кримінальна відповідальність.
Із даного вище визначення випливають такі ознаки: фізична особа, осудна, яка досягла конкретного, встановленого законодавством віку.
Перша обов’язкова ознака полягає в тому , що суб’єктом злочину може бути лише фізична особа. Це положення вказує на те, що у нашій державі суб’єктом злочину може бути тільки людина. Тобто, це означає, що юридична особа не може відігравати роль даного елементу складу злочину. Ця закономірність простежується у багатьох статтях Кримінального кодексу. Конкретним прикладом цього є статті 6-10 та інші, у яких зазначено, що дія даного кодексу поширюється на громадян України, іноземців та осіб без громадянства. Тож юридичні особи, тварини, сили природи чи предмети не можуть бути суб’єктами злочинів, а заходи, які вживаються для охорони від завданої ними шкоди, не є покаранням. Хоча у давнину існувала така практика і існує велика кількість випадків, коли суб’єктами злочину визнавалися тварини, чи навіть предмети. Але, це видається не обґрунтованим, тому розглядати такі перспективи на тлі українського кримінального закону немає ніякого сенсу.
А от щодо відповідальності юридичної особи, то це питання є дискусійним. У нашій державі юридична особа ні в якому разі не може бути визнана суб’єктом злочину, оскільки в Україні, як і в багатьох державах світу діє принцип індивідуальної, особистої відповідальності за вчинене суспільно-небезпечне діяння. Тож, якщо на певному підприємстві, установі, організації, в результаті порушення певних правил, а саме правил виробництва, охорони праці, екологічної чи пожежної безпеки, або ж якихось інших, буде завдана шкода охоронюваним кримінальним законом суспільним відносинам, то відповідальність за це буде нести конкретна особа, яка є винною у такому порушенні.
З одного боку це є доречним, а з іншого – зовсім ні. За приклад можна взяти порушення правил екологічної безпеки на підприємстві. Оскільки масштаби екологічних проблем та катастроф збільшуються з кожним роком, то було б доцільно звертати на даного роду злочину більш пильну увагу та посилювати санкції за їх вчинення. Тож, як на мене, для більшої ефективності запобігання екологічним та й іншим злочинам, необхідно, щоб відповідальність за них несли не лише керівники підприємств чи їх власники, а й робітники цього підприємства. Тобто застосування санкцій до юридичних осіб, на мою думку, буде мати набагато більшу ефективність, ніж просто до окремих фізичних осіб.
Необхідно відзначити, що кримінальну відповідальність юридичних осіб передбачено у багатьох кримінальних кодексах світу. У деяких країнах це зумовлено рекомендацією ООН про розгляд питання про передбачення кримінальної відповідальності не тільки для осіб, які діяли від імені якої-небудь установи, корпорації чи підприємства… а й для самої установи, корпорації чи підприємства. Основною метою даного положення було попередження злочинності у державах-членах ООН. Також це питання розглядалося на різноманітних світових конгресах та конференціях з кримінального права і багато науковців виступали також за введення кримінальної відповідальності для юридичних осіб.
Конкретними прикладами закріплення кримінальної відповідальності юридичних осіб є кримінальні кодекси Франції, Данії, Англії, Литви, Бельгії та інших країн.
Умови, підстави та особливості такої відповідальності відрізняють у всіх цих країнах.
Наприклад, відповідно до КК Естонії юридична особа (окрім держави, органів місцевого самоврядування і публічно-правових юридичних осіб) може нести відповідальність за діяння, вчинені її органом чи керівником в інтересах цієї юридичної особи. Юридична особа є суб′єктом таких злочинів і проступків, як: приватна розшукова діяльність; незаконне проведення дослідів над людьми; купівля-продаж дитини і т.д.
Так, Польща, у зв′язку з її входженням до ЄС, виконала умови щодо приведення власного кримінального законодавства у відповідність до європейських стандартів, зокрема і в частині встановлення кримінальної відповідальності юридичних осіб та інших колективних суб′єктів.
Якщо ж поринути в глиб історії України, то можна сказати, законодавство, яке діяло на території нашої країни ще за часів Ярослава Мудрого, знало відповідальність юридичних осіб. Так, відповідно до ст. 3 “Руської Правди”, відповідальність за вбивство на території верви несла верв, на території якої знайдено труп.
Підсумовуючи, хотілося б сказати, що не зважаючи уваги на те, що український законодавець все ж таки не визнає юридичну особу суб’єктом злочину, дискусії з цього приводу серед вітчизняних науковців не стихають вже довгий час.
У кримінальному праві існує два основних підходи до вирішення питання кримінальної відповідальності юридичних осіб. Одні науковці вважають, що юридичні особи не є суб’єктами кримінального права, а отже, не повинні притягуватися до кримінальної відповідальності. Інші ж, навпаки, вважають, що юридичні особи повинні нести відповідальність за скоєні здочини на підставі норм кримінального закону.
Я є прихильником другої позиції та вважаю, що введення юридичної особи як суб’єкта злочину до кримінального закону є доречним у нашій державі, оскільки, як на мене, таке нововведення буде сприяти більш ефективному попередженню злочинності, а особливо зменшенню кількості економічних та екологічних злочинів.

Науковий керівник: к.ю.н., доц. Володіна О. О.

Клубань Дмитро Анатолійович
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ФПК для Державної пенітенціарної служби України, 4 курс, 1 група

«СУТНІСТЬ І ПРАВОВИЙ ЗМІСТ ЯВИЩА КАЯТТЯ В КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОМУ АСПЕКТІ»

Філософські закони і сутність явищ соціального, суб’єктивного буття конкретизує та доповнює філософія права, а з урахуванням розподілу права на галузі – філософія кримінально права й забезпечуючих реалізацію його принципів та інститутів: оперативно-розшукового, кримінально-процесуального, кримінально-виконавчого права в противагу злочинному буттю.
Фундаментом в кримінально-правовому контексті філософії права є дихотомія взаємопов’язаних але відносно самостійних явищ: «злочин й кара», що мають соціальну, антропологічну, моральну, правову сутність, як детерміноване ними каяття особи, що скоїла злочин.
Сутність, зміст, чи сенс й закономірності посткримінальної поведінки особи, яке включає каяття й покаяння, як явище пенітенціарне (суб’єктивного каяття й покаяння перед суспільством у формі дійового каяття, виправлення й законослухняної соціалізації). Але, постає питання: що таке каяття? На цей час, законодавець не надав правового визначення даної дефініції але, у відповідності до Академічного тлумачного словнику української мови: «каяття – визнання своєї провини, вияв жалю з приводу своєї провини». В нормативно-правових актах, ми можемо знайти лише деякі посилання, так наприклад: в ст. 45 Кримінального кодексу України «Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям»: «Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, крім корупційних злочинів, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду».
Цікавим є також поєднання дефініції «каяття» з дефініцією «виправлення» в кримінально-виконавчому аспекті. Так, згідно до ст. 50 Кримінального кодексу України: «Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає у передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого». Проте, найбільшу увагу привертає ч. 2 вказаної статті: «Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.». Виникає питання, що ж таке виправлення? У відповідності до ст. 6 Кримінально-виконавчого кодексу: «Виправлення засудженого – процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки».
Як бачимо, законодавець не дає чіткого переліку позитивних змін, які можуть відбутися у особистості засудженого, та чи повинен він покаятись у вчиненому діянні.
У відповідності до ст. 3 Европейських пенітенціарних правил 1987 року: «Цели исправительного воздействия на осужденных состоят в том, чтобы сохранить их здоровье и достоинство и, в той степени, в какой это позволяет срок заключения, способствовать формированию у них чувства ответственности и навыков, которые будут содействовать их реинтеграции в общество, помогут им следовать требованиям законности и удовлетворять свои жизненные потребности собственными силами после освобождения», скрізь призму наведеної статі можна проаналізувати наказ Міністерства юстиції України від 04.11.2013 № 2300/5 «Про організацію соціально-виховної та психологічної роботи із засудженими», а саме: розділ III, п. 11.: «У період відбування покарання засудженими на начальника відділення покладено обов’язок вивчати особистість засуджених, аналізувати стан виконання індивідуальних програм роботи із засудженими та періодично здійснювати оцінку ступеня виправлення засуджених». Тож, можна зробити певні висновки: на сьогодні, в правовому полі відсутні визначення дефініції «каяття», як природньої властивості, права, що є людською психофізичною потребою, яка матеріалізована в людині і її діяльності у формі рефлексії протиправного діяння, вини відповідальності, виправлення і їх вираз в позитивному сприйманні й схваленні суспільством й державою.
Згідно до Указу Президента України від 9 грудня 2010 року № 1085/2010 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» в Україні була утворена Державна пенітенціарна служба. В назві реорганізованого департаменту з питань виконання покарань виникло іноземне слово «poenitentia» — розкаяння, але окрім гарної назви ДПтС не отримала такого завдання, як «сприяння каяттю засуджених осіб».
Отже, необхідним є реформування законодавства стосовно питання каяття, виправлення прогалин і суперечностей у нормативно-правових актах, яке повинно здійснюватись із урахуванням правозастосовчої практики, наукових досліджень та практичного досвіду з відповідністю як інтересам держави і суспільства, так і суб’єктам каяття з покладанням контролю за процесом виправлення, покаяння та соціалізації на Державну пенітенціарну службу України.

Наукові керівники: к.ю.н. Таволжанський О.В.,
к.філос.н. Салтанов М.В.

Коваль Тимур Олександрович
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
Інститут підготовки слідчих кадрів для МВС України, 5 курс, 8 група

ОКРЕМІ АСПЕКТИ РЕФОРМУВАННЯ МВС УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

В одному з найважливіших для України документі, Угоді про асоціацію України та ЄС, наша держава висловила бажання просувати процес реформ та адаптації вітчизняного законодавства до законодавства ЄС, що сприятиме поступовій економічній інтеграції і поглибленню політичної асоціації. В момент складних соціально-економічних процесів, перебуваючи під тиском збройної агресії, наша держава все ж прагне до ефективної демократизації суспільства. Такі умови потребують підвищення ефективності роботи всіх органів влади, а особливо правоохоронних, що покликані захищати найважливіші цінності демократичного суспільства. Ефективність роботи цих органів залежить від професійної дисципліни працівників відповідних структур. Однак рівень службової дисципліни та законності в правоохоронних органах України, на жаль, не відповідає вимогам часу та потребує якнайшвидшого удосконалення.
Структурою, якій потрібні невідкладні зміни є Міністерство внутрішніх справ України (далі – МВС). Підтвердженням цього стало затвердження 22 жовтня 2014 року Кабінетом Міністрів України Концепції реформування МВС України та презентована Експертною Радою МВС України відповідна стратегія. Вищевказані документи визначили Європейську спрямованість у реформуванні МВС.
Так, зазначені Концепція і стратегія реформування досить зрозуміло визначають структурні і функціональні зміни, що відбудуться в МВС, однак, майже не розкривають засобів реалізації і забезпечення цієї реформи. На нашу думку, одним із таких засобів є бездоганна службова дисципліна.
Аналізуючи нормативні акти, що стосуються діяльності поліції таких країн як Німеччина, Австрія, Бельгія, Португалія, Польща, та ін. науковці Бунчук О.А. та Москаленко О.М. у своїй роботі «Статус поліції: міжнародні стандарти і зарубіжне законодавство» стверджують, що рецептом для покращення ситуації у діяльності поліції є такі рекомендації щодо реформи поліції у Східній Європі – три малі «д», які перетворюються у одну велику «Д». Під трьома малими «д» мається на узвазі: деполітизація, децентралізація, демілітаризація. Успішне проведення зазначених заходів привело у новій Європі до великої «Д» – демократизації поліції.
Одним із пунктів забезпечення деполітизації правоохоронних органів є запровадження чіткої та відкритої дисциплінарної процедури і порядку звільнення осіб зі служби А важливим пунктом демілітаризації є те, що дисциплінарна процедура повинна регулюватися законом і бути прозорою та забезпечувати поліцейським ефективну реалізацію права на захист. Реалізація цих пунктів є невід`ємною частиною демократизації поліції. На сьогодні це є актуальною проблемою в для органів внутрішніх справ України.
Головні питання, що стосуються службової дисципліни працівників органів внутрішніх справ (далі – ОВС) регулюються Законом України «Про Дисциплінарний статут ОВС України». А деякі питання визначені постановою ще Кабінету Міністрів УРСР «Про затвердження Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом ОВС». Аналіз застосування зазначених положень свідчить про назрілу потребу внесення деяких доповнень та уточнень до вказаного Закону України.
Положення Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи (членом якої Україна є з 1995 року) № 690 «Про декларацію про поліцію» покладені в основу професійних стандартів поліцейських більшості країн Європи. Пункт 9 розділу «Статус» зазначає, що при відкритті дисциплінарного чи кримінального провадження проти офіцера поліції, він має право бути почутим і право на адвокатський захист. Окремо зазначено, що рішення має бути прийняте в розумний строк.
Норми, які чітко регламентують процедуру залучення захисника у дисциплінарних провадженнях мають місце у нормативно-правових актах, що стосуються діяльності поліції різних країн Європи. Так, Закон Республіки Польща «Про поліцію» ст.135f закріплює, що у ході дисциплінарного провадження обвинувачений має право на призначення захисника, яким може бути поліцейський, адвокат або правовий радник. Закон Королівства Бельгії «Про Дисциплінарний статут персоналу поліцейських служб», у ст. 29 зазанчає, що «на кожному етапі процедури відповідний службовець може, за своїм вибором, звернутися за допомогою, або бути представленим одночасно адвокатом, службовцем та членом уповноваженої профспілкової організації, названі нижче терміном «захисник». Подібні положення характерні ще для ряду Європейських країн, законодавство яких проаналізовано нами.
На жаль, у положеннях Дисциплінарного статуту працівників ОВС не врегульовано процедуру залучення захисника під час дисциплінарного провадження. Зазначимо, що хоча положення вищенаведеної резолюції ПАРЄ не є юридично обов’язковими, та це право гарантоване ст. 59 Конституції України, а саме: «кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав».
З огляду на законодавство країн ЄС і рекомендації ПАРЕ вважаємо за необхідне доповнити Закон України «Про Дисциплінарний статут працівників органів внутрішніх справ України» статтями, що врегулюють процедуру залучення захисника у дисциплінарному провадженні.
У висновку зазначимо, що визначаючи пріоритетність Європейської спрямованості у реформуванні МВС, необхідно ретельно виписати процедуру дисциплінарного провадження з залученням захисника, що чітко регламентована у законодавстві більшості країн Європи і може бути використана при внесенні змін до діючого законодавства України.

Науковий керівник: ас. Гончаренко Ганна Анатоліївна
Коновалов Богдан Володимирович,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОП, 2 курс, 6 група

ПРОБЛЕМНІ МОМЕНТИ ДОГОВОРІВ ЗА УЧАСТЮ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ – ПІДПРИЄМЦЯ

Сьогодні в цивільному праві України існує два види учасників цивільних відносин: фізичні та юридичні особи. Це, зокрема, випливає зі змісту статті 2 Цивільного кодексу України. Однак, досить не визначеним є статус такої групи учасників цивільних відносин як фізичні особи-підприємці. В своїй сукупності ФОП також охоплюються поняттям “фізичні особи”, але в силу деяких особливостей мають відмінності у правовому регулюванні відносин. При цьому, термін “фізична особа” охоплює більш широкий правовий статус порівняно зі значно вужчим – “фізична особа-підприємець”.
З огляду на це необхідно дати відповіді на наступні запитання: яке місце в цивільних правовідносинах займає фізична особа-підприємець і які норми необхідно застосовувати до таких осіб: ті, що регулюють відносини фізичних осіб, або ті, що регулюють відносини юридичних осіб?
Наразі стаття 51 Цивільного кодексу України встановлює, що до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом аба не випливає із суті відносин. Тлумачення даної статті є досить різноманітним у юридичній літературі та практиці, що значно впливає на її застосування, оскільки певним чином відбувається злиття правового статусу фізичної особи з правовим статусом фізичної особи-підприємця, що суттєво відрізняються за власною правовою природою.
Гарним прикладом може слугувати постанова Вищого Господарського суду від 14 вересня 2006 по справі № 41/102 про визнання недійсним договору оренди транспортного засобу між фізичною особою-підприємцем (орендодавець) та товариством (орендар) у зв’язку з відсутністю його нотаріального посвідчення.
Договір найму (оренди) транспортного засобу регулюється § 5 глави 58 Цивільного кодексу України. Частиною 2 статті 799 зазначеного Кодексу передбачено, що договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.
На відміну від статті 799 Цивільного кодексу України норми § 5 глави 30 Господарського кодексу України не встановлюють вимог щодо нотаріального посвідчення договорів оренди транспортних засобів у сфері господарювання.
У зв’язку з цим слід зазначити, що Правилами державної реєстрації та обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів та мотоколясок, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 7 вересня 1998 року № 1388, встановлено, що ці Правила є обов’язковими для всіх фізичних і юридичних осіб, які є власниками транспортних засобів, виробляють чи експлуатують їх. Згідно з вказаними Правилами транспортні засоби реєструються за юридичними та фізичними особами (тобто, за суб’єктами права власності).
Однак, Вищим господарським судом прийнято рішення, що “положення частини 2 статті 799 не можуть бути застосовані відносно договору оренди, оскільки правове регулювання підприємницької діяльності юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців в даному випадку є тотожним. Щодо договорів оренди транспортних засобів, укладених юридичними особами, Цивільний кодекс України і Господарський кодекс України не потребують обов’язкового нотаріального посвідчення “.
Суд обґрунтував свою позицію наступним чином:
“Під час здійснення господарської діяльності фізичні особи-підприємці реалізують свою господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків). При цьому інші права і обов’язки фізичної особи, складові її правоздатності як людини, купуються і виконуються нею поза здійснення господарської діяльності, у порядку реалізації нею її цивільної дієздатності, що передбачено Цивільним кодексом України, і регулюється ім. Останнє випливає зі змісту частини 3 статті 45 Господарського кодексу України, згідно з якою відносно громадян положення цього кодексу поширюються на ту частину їх діяльності, яка за своїм характером є підприємницькою.
За загальним правилом (стаття 209 ЦК), правочин, вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути посвідчений нотаріально.
Отже, на думку Вищого господарського суду, договір найму(оренди) не потребує нотаріального посвідчення. Така сама позиція була зайнята Вищим господарським судом у постанові від 06 серпня 2012 р. по справі № 14/5025/1982/11, проте цікавим є те, що трохи більше року раніше за схожим спором їм було висловлено кардинально протилежну думку (постанова ВГСУ від 2 червня 2011 у справі № 8/9-10). Однак тоді рішення ВГСУ було винесено головним чином на основі статті 799 ЦК, без ретельного аналізу законодавства. З огляду на це логічно припускати, що переважне значення буде мати остання позиція ВГСУ, оскільки вона є більш виваженою і обґрунтованою. Я вважаю, що зайняття підприємницькою діяльністю фізичними особами є їх правом, реалізація якого залежить, так само, від відповідної державної реєстрації. Тобто правовий статус фізичної особи-підприємця поглинає правовий статус фізичної особи, будучи розширенням дієздатності останньої. З моменту набуття правового статусу ФОП, фізична особа стає суб’єктом господарювання. Отже, статус фізичної особи-підприємця переважає в господарських відносинах, до яких, в даному разі, належить договір найму(оренди). ФОП виступає тут в ролі суб’єкта господарювання(підприємця), а не фізичної особи – громадянина. Головна позиція ВГСУ наголошує на відмінності цивільно-правового визначення статусу “фізичної особи” та “фізичної особи-підприємця”. Це необхідно враховувати при укладанні цивільних договорів з особливими нормативними вимогами до їх форми і правового статусу їх сторін. Так як це може мати ключове значення при розгляді спорів про дійсність укладеної угоди

Науковий керівник: Казанцев С.В.

Костюк Ольга Сергіївна
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОЮ , 2 курс

ДЕЯКІ АСПЕКТИ ВИЗНАЧЕННЯ ТА ВСТАНОВЛЕННЯ РОЗМІРУ МІНІМАЛЬНОЇ ЗАРОБІТНОЇ ПЛАТИ В СУЧАСНИХ УМОВАХ РЕФОРМУВАННЯ ТРУДОВОГО ЗАКОНОДАВСТВА

На сьогодні гостро стоїть питання про державне регулювання оплати праці. Хоча згідно із Законом України «Про оплату праці» держава і здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності і господарювання шляхом встановлення мінімального розміру заробітної плати, інших державних норм і гарантій, умов і розмірів оплати праці працівників установ і організацій, проте цього замало для того щоб дане регулювання було ефективним. Держава насамперед має забезпечувати належне науково-методичне обґрунтування заробітної платні, тарифних ставок, вивчення зарубіжного і вітчизняного досвіду з питань оплати праці, розроблення нормативів трудових затрат на масові технологічні процеси тощо.
Юридичною категорією заробітна плата стає тоді, коли пра¬вовими нормами визначаються розмір та порядок її виплати за виконану роботу. Для правового визначення заробітної плати має значення обов’язок роботодавця виплачувати працівникові винагороду за його працю, з одного боку, і наявність у праців¬ника суб’єктивного права на одержання цієї винагороди за по¬передньо встановленими нормами праці, — з другого. Політика винагороди за працю організовується так, щоб свідома ініціатива працівників була спрямована на підвищення продуктивності праці, удосконалення своєї кваліфікації, нада¬вала працівнику можливість своєю працею збільшувати свій трудовий доход.
У процесі реформування інституту заробітної плати є поєднання механізмів державного і договірного регулювання оплати праці. Значення державного регулювання повинне полягати не у виданні великої кількості нормативно-правових актів, а в їх економічній обґрунтованості, соціальній направленості і дієвості. Воно повинне спиратися на реальні фінансові можливості держави та збалансованості інтересів усіх верств населення.
Держава як суб’єкт влади визначає основні напрямки організації заробітної плати, наприклад закріплюючи мінімум гарантій. Хоча критерії визначення мінімальної оплати праці теж потребують реформування. Дослідження розмірів мінімальних заробітних плат за законодавствами окремих європейських держав вказує на відсутність єдиних підходів до їх розмірів та визначається, виходячи із реального стану соціально-економічного розвитку. Частка робочої сили, праця яких оплачується за мінімальними ставками у більшості країн невелика, але питання перегляду викликає суспільний резонанс та політичні дискусії.
Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов’язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання. Стаття 95 КЗпП містить майже ідентичне визначення МЗП, за винятком окремої норми, згідно з якою МЗП є державною соціальною гарантією, обов’язковою для всіх суб’єктів господарювання, у тому числі для фізичних осіб (як роботодавців).
Стаття 10 Закону України “Про оплату праці” наголошує, що розмір МЗП встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України, як правило, один раз на рік у законі про Державний бюджет України з урахуванням пропозицій, вироблених шляхом переговорів, представників професійних спілок, власників, або уповноважених ними органів, які об’єдналися для ведення колективних переговорів і укладення Генеральної угоди. Проте не враховується те, що економічний стан держави змінюється частіше ніж раз на рік, і через підвищення цін мінімальної заробітної плати не вистачає навіть на найнеобхідніші речі загального вжитку.
Також не враховуються пропозиції та не регулюються розбіжності, що виникають між різними сторонами соціального діалогу. Закон не визначає, а практика свідчить про те, що пропозиції профспілок не враховуються майже десятиріччями і так і залишаються лише пропозиціями.
Для того щоб оцінити рівень життя однієї сім’ї, потрібно враховувати її доходи та склад, проте обстеження щодо доходів сім’ї, до котрої належить працівник з окладом, що дорівнює МЗП, та впливу цього на бідність населення, органами статистики в Україні не проводяться. Також, розмір мінімальної заробітної плати має визначатися з урахуванням загального рівня заробітної плати, продуктивності праці, рівня зайнятості та інших економічних умов. Це є важливим надбанням сучасного українського законодавства, його орієнтація на міжнародні стандарти в галузі оплати праці.
Заробітна плата повинна виконувати регулятивну, стимулюючу, відтворювальну, розподільну функції. Проте в сучасних умовах розвитку ринкових відносин в Україні заробітна плата не виконує в повному обсязі жодну із них. Причиною цьому також є відсутність дієвого контролю за політикою оплати праці з боку держави.
Можна зробити висновок, що визначення мінімального розміру заробітної плати є важливим питання, яке потребує реформування на законодавчому рівні. Для визначення мінімального розміру заробітної плати потрібно не лише брати до уваги пропозиції профспілок та усіх сторін соціального діалогу, а й використовувати різні критерії його визначення, враховуючи рекомендації та критерії, що зазначенні у міжнародних нормативно-правових актах та стандартах. Також слід враховувати економічний розвиток різних регіонів країни та багато інших чинників.

Науковий керівник: ас. Соловйов О.В.

Левко Василь Валерійович
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ІПЮК для СБ України, 3 курс, 3 група

ПРОБЛЕМИ РЕГУЛЮВАННЯ ЗЛОЧИНІВ ВЧИНЕНИХ НА ТЛІ РАСОВОЇ, НАЦІОНАЛЬНОЇ, РЕЛІГІЙНОЇ ВОРОЖНЕЧІ

Дана проблема є відносно новою щодо дослідження вітчизняними науковцями та експертами у галузі кримінального права, порівняно з аналогічними дослідженнями, які проводилися в країнах Західної Європи та США. Але це перш за все пов’язано з контекстом , який несе дана проблема з огляду історії нашої країни та з практичною значимістю даного питання. Загально відомо, що дана проблема гостро постала у вищезазначених країнах і наше законодавство і взагалі право не може переймати той досвід, а потребує власного дослідження даної проблеми з урахуванням специфіки нашої країни та законодавства.
Так, законодавча база, яка регулює дане питання є доволі не багатою, і ще, зокрема потребує деяких змін. Зокрема слід зазначити статтю 24 Конституції України, яка зазначає, що всі громадяни мають рівні права і свободи, а частина 2 зазначає наступне: не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань. Слід зазначити, що норми Конституції є нормами прямої дії, а отже зв’язку з їх порушенням можна позиватися до суду. Доповнюють законодавче коло боротьби зі злочинами пов’язаними з нетерпимістю і міжнародні договори, згода на які надана Верховною Радою України, зокрема – «Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації», а також рішення Європейського суду з прав людини, які є пріоритетними при вирішенні типових справ на території України. Прикладом таких рішень є: «Справа Баранкевича проти Російської Федерації», «Справа Лаутсі та інші проти Італії», «Справа Єрсілд проти Данії», а також «Справа Кіпр проти Туреччини». Проте найпоширенішим механізмом захисту від нетерпимості є стаття 161 Кримінального кодексу України. Але судова практика показує на низьку дієвість даної статті та потребу в її вдосконаленню відповідно до норм міжнародного права.
Малоефективність даної статті призводить до труднощів як у здійсненні правосуддя, так і здійснення всіх слідчих дій визначених кримінально – процесуальним законодавством.
Одним із вдосконалень вбачається внесення корегувань до статті 161 Кримінального кодексу України. Проаналізувавши дослідження, висновки та статистичні дані багатьох експертів з даного питання, це зокрема Українська гельсінська спілка з прав людини, статистичні дані МВС, де саме зазначено, що за період з 2007 року по теперішній час, злочини пов’язані на тлі расової, національної чи релігійної ворожнечі дістають поширення. Це може бути пов’язано не тільки з недосконалістю вітчизняного законодавства, а і з ситуацією,яка на даний момент склалася в Україні. На жаль, ці злочини в переважній кількості, відповідно до статистики були скоєні на території зони проведення Антитерористичної операції та південному сході України. Звернувшись до робіт наступних дослідників в галузі кримінального права: А. Захарченко, В. Ластовський, В. Явір, приєднуюся до запропонованих ними висновків щодо змін до статті 161 КК України.
По – перше, необхідність розширення суб’єктного складу потерпілих, оскільки в чинній редакції згадуються тільки громадяни України, а на практиці може використовуватися не лише до них. По – друге, оскільки в статті міститься декілька складів злочину, що стосується як публічних так і приватних відносин, то доречною буде зміна складу цього злочину. Пропонується виділити в окрему статтю відповідальність за умисні дії спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, декриміналізувати відповідальність за умисні дії спрямовані на приниження національної честі та гідності, або образа почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями, оскільки застосування кримінального покарання за образу не є пропорційним покаранням. Тому приєднуюся до наступної редакції частини 1 статті 161 КК України: «Систематичні умисні дії, спрямовані на обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками». На мою думку, також слід розширити види альтернативних покарань за даний злочин громадськими роботами. Також забезпечити неухильне застосування передбачених санкцій.

Леонова Поліна Романівна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ФПК для Пенсійного фонду України, 2 курс,2 група

ДОВІЧНЕ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ В СИСТЕМІ ПОКАРАНЬ

В Кримінальному Кодексі України визначено систему покарань у ст.51. При цьому в статті покарання розташовані у порядку від менш суворого до більш суворого покарання. Відповідно, довічне позбавлення волі є найвищою мірою покарання в нашій державі. Але в минулому на теренах нашої держави покарання у вигляді смертної кари було найсуворішим. Перед усім, Кримінальний Кодекс Української ССР 1960 р. в ст.24 передбачав такий виключний вид покарання, як смертна кара. У нормі зазначалось, що смертна кара – розстріл, це виключна міра покарання, що застосовується тимчасово й буде відмінена. Виконання смертної кари продовжувалось і після проголошення незалежності України. При цьому кількість розстріляних з 1991 до 1997 не можливо визначити.
Україна в листопаді 1996 р. увійшла до Ради Європи і однією з вимог цієї міжнародної організації було скасування смертної кари в Україні. Як зазначають вчені в нашій державі мораторій на виконання смертних вироків розпочав діяти 1995 року, незадовго до вступу України в Раду Європи. Проте через кілька місяців смертні вироки знову продовжили виконувати, зробивши висновок, що рішення про мораторій було ухвалено без дотримання належної процедури. І навіть були попередження представника Ради Європи в особі Ренати Волвенд шодо негайного припинення виконання страт у зв’язку з узятими зобов’язаннями. Взагалі могло призвести до виключення України з Ради Європи, але 1997 року мораторій на виконання смертних вироків знову почав діяти, і з тих пір в Україні нікого не страчували.
Також не можливо не зазначити , що 5 травня 1997 року Україна підписала в Страсбурзі Протокол № 6 Європейської конвенції «Про захист прав і основних свобод людини щодо скасування смертної кари в Україні». При цьому в окремому протоколі Україна взяла на себе зобов’язання щодо зупинення виконання смертних вироків.
29 грудня 1999 року Конституційний Суд України визнав, що смертна кара суперечить Конституції України, чим покарання у виді смертної кари повинно було виключено із законодавства. І вже в 2000 році Верховна Рада України внесла зміни до Кримінального Кодексу України, якими остаточно було вилучено поняття «смертна кара» зі списку кримінальних покарань.
На зараз більшість держав світу визначають довічне позбавлення волі як найсуворіше покарання . До речі , Кримінальний кодекс України 1960 р. також містив покарання у виді довічного позбавлення волі за 5 злочинів, пов’язаних, з умисним посяганням на життя особи, і за 18 військових злочинів. Кримінальний кодекс України 2001 у ч.1 ст.64 вказано, що «довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк» .
Станом на 1 серпня 2013 року в Україні 1868 осіб відбувають покарання у виді довічного позбавлення волі. При цьому довічний характер окресленого покарання не є абсолютним, оскільки залишається можливість заміни такого покарання. По-перше , це здійснюється на підставі ч.2 ст.87 КК України відповідно актом помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі строком не менш як 25 років. По-друге, заміна довічного позбавлення волі іншим видом покарання може здійснюватися судом відповідно до ч.5 ст.80КК якщо суд не визнає за можливе застосувати щодо особи, засудженої до довічного позбавлення волі, давність виконання обвинувального вироку, то це покарання замінюється позбавленням волі на певний строк.
Нині існує 11 статей, у санкціях яких передбачено довічне позбавлення волі як вид покарання. В них визначається, що довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк . При цьому не має значення, яку роль виконувала особа при вчиненні злочину , чи вона була виконавцем , чи була організатором. Чи був злочин закінченим, чи тривало тільки готування до нього чи замах на його вчинення. Рішення про призначення покарання у виді довічного позбавлення волі, а у зв’язку з цим і висновок про неможливість застосування покарання у виді позбавлення волі на певний строк у кожному окремому випадку повинні бути належно мотивовані у судовому вироку.
Зазначений вид покарання не застосовується: 1) до осіб, які вчинили особливо тяжкі злочини (злочин), але цим особам не виповнилося вісімнадцять років; 2) до осіб у віці понад шістдесят п’ять років; 3) до жінок, які були у стані вагітності під час учинення злочину або на момент постановлення судового вироку.
Питання такого покарання як довічне позбавлення волі є дуже актуальним для України . Таке покарання є досить новим , тому дуже важливо провести аналіз кримінально-правової норми , що визначає такий вид покарання , визначити його сутність та звернутись до історії виникнення такого покарання. Таке покарання визначається в нашому Кримінальному Кодексі як найсуворіше покарання і саме тому , дуже важливо дотримуватися вимог законодавства при призначення такого покарання.

Лобарєва Анастасія Олександрівна
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОП, 2 курс, 11 група

ПОРУШЕННЯ НОРМ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ ПРИ ВИКЛЮЧЕННІ ЧАСТИНИ 4 СТАТТІ 24 КОДЕКСУ ЗАКОНІВ ПРО ПРАЦЮ УКРАЇНИ

В Україні триває розвиток законодавчої бази, що обумовлює постійну зміну законодавства, прийняття нових нормативно-правових актів та скасування старих. Актуальним є питання зміни трудового законодавства, яке не відповідає сучасним умовам. Кодекс законів про працю України (далі КЗпП України) прийнятий ще за часів Радянського Союзу і не здатен врегульовувати відносини що виникають при ринковому типі економіки.
Під час вдосконалення КЗпП України з нього було виключено положення щодо виникнення трудових правовідносин між робітником і роботодавцем, при фактичному допуску працівника до роботи без наказу чи розпорядження роботодавця, яке було закріплено у частині 4 статті 24.
Багато юристів висловили свою думку щодо неконституційності такого виключення частини статті, зокрема керівник Головного науково-експертного управління Апарату Верховної Ради України, Борденюк Василь Іванович зазначив що пропозиція про виключення частини 4 статті 24 КЗпП України не може бути підтримана. Він обгрунтував це тим, що ця норма виступає гарантією, яка захищає права та інтереси працівника коли роботодавець порушує частину третю тієї ж статті і не видає вчасно наказ або розпорядження про прийняття працівника на роботу.
Посилаючись на закони логіки слід визначити, наскільки виключення частини 4 статті 24 КЗпП України відповідає Конституції України.
Конституція України забороняє примусову праця та гарантує всім хто працює наступне: право на працю, яку вільно обрано та на яку особа вільно погоджується; право на належні, безпечні і здорові умови праці; право на заробітну платню, не нижчу від визначеної законом; право на захист від незаконного звільнення; право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Всі ці гарантії передбачають виникнення трудових правовідносин.
Конституція України виокремлює добровільну і примусову працю (стаття 43), примусова праця в Україні заборонена. Добровільна праця виникає на основі трудових чи цивільних правовідносин. Отже, якщо праця є добровільною то виникли або трудові або цивільні правовідносини. Цивільні правовідносини завжди виникають на основі цивільно-правової угоди, якщо така угода не укладена цивільні правовідносини не виникли. Якщо праця є добровільною і не виникло цивільно-правових відносин то виникли трудові відносини. Проте законодавство передбачає, що у разі коли не було надано розпорядження чи наказ роботодавця трудові відносини не виникають. Виходячи з цього якщо не укладено цивільно-правової угоди та не виникло трудових правовідносин праця є примусовою.
За порушення законодавства несумлінний роботодавець зазнає правових стягнень, але права робітника який не став суб’єктом трудових правовідносин є порушеними і з виключенням частини 4 статті 24 КЗпП України ці права стають не відновлюваними.
Виходячи з вищезазначеного можна зробити висновок, що виключення частини 4 статті 24 КЗпП України суперечить Конституції України та порушує права осіб, що фактично допускаються до роботи без наказу чи розпорядження роботодавця. Посилаючись на Конституцію України, а саме на заборону примусової праці, та надання конституційних гарантій всім хто вільно обирає та вільно погоджується на виконання роботи, слід вважати, що незважаючи на відсутність прямої вказівки у КЗпП України трудові відносини між роботодавцем і особою, що буда ним фактично допущена до роботи з порушенням частини 3 статті 24 КЗпП України, трудові правовідносини між такими особами виникають.

Науковий керівник: Навельська-Гордеєва О. П.

Луговий Кирило Олександрович
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ІПКОП, 3 курс, 2 група

УДОСКОНАЛЕННЯ ВИБОРЧИХ СИСТЕМ УКРАЇНИ НА ДОСВІДІ РЕСПУБЛІКИ ПОЛЬЩА

Одним з головних чинників розвитку демократичного суспільства є принцип виборності влади. Звідси проблема створення прозорого виборчого механізму є актуальною для більшості сучасних демократій, з особливою гостротою вона проявляється у країнах перехідного типу, до яких належить і Україна. Від дієвості виборчого механізму залежить і якість влади, перспектива розвитку демократичних інституцій, у цілому формування громадянського суспільства. У цьому контексті наступною гострою проблемою є оптимізація виборчої системи України. Тому надзвичайно актуальним є аналіз різних типів виборчих систем, виявлення як позитивів, так і негативів різних виборчих моделей, з’ясування завдань, які випливають із такого співставлення з метою реформування вітчизняного виборчого законодавства, щоб унеможливити негативні наслідки трансформаційних процесів.
Проблеми у політичному просторі Польщі й України за своїм характером дуже схожі (корупційні скандали, неможливість збереження коаліційної більшості, розпуск парламенту, тощо) та засвідчили необхідність перегляду як конституційних принципів побудови політичної системи цих двох країн, так і змін у виборчому законодавстві. Основна з них полягає в тому, що чим нестабільніша політична система країни, тим більше вона піддається впливу виборчої системи. Від того, наскільки адекватним буде представництво виборців у парламенті, залежить легітимність системи влади, зокрема політичних рішень, які продукуються цією владою. Варто згадати, що парламентські кризи були перманентними протягом останнього десятиліття в Україні. Відтак вибір типу виборчої системи є досить складною дилемою.
З прийняттям Конституції України почався якісно новий етап реформування виборчої системи. Конституція визначила політичний і правовий статус громадянина України як суб’єкта виборчого процесу. Вибори до Верховної Ради України, що відбулись у березні 1998 р., проводилися за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою. Це був крок уперед на шляху формування багатопартійної системи у нашій країні. Як свідчить практика, процес реформування виборчого права в Україні не завершився
Тому необхідно розглянути основні відмінності та спільні риси виборчих систем України та Польщі.
1. На відміну від Республіки Польща системи виборів народних депутатів України, депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів нині не відповідають європейській практиці. У Польщі це застосування пропорційної виборчої системи з преференційним голосуванням.
2. Можливість висування кандидатів на виборах блоками створює умови для збереження нестабільності партійної системи України, проходження до представницьких органів маловпливових партій, які самостійно не мали б шансів на представництво у складі парламенту та місцевих рад. Саме тому на європейських теренах висування кандидатів блоками на законодавчому рівні обмежено.
3. Система обрання сільських, селищних та міських голів не є типовою для більшості країн Європи. Так, у Польщі мери обираються за мажоритарною системою абсолютної більшості.
Критика існуючої пропорційної системи зосереджується навколо кількох аргументів: часто обирають маловідомих кандидатів, єдиною заслугою яких є особиста відданість лідеру партії; загострення внутрішньопартійної боротьби за посаду керівника партії; відсутність очікуваного зміцнення політичних партій. Виборець також заздалегідь не знає, хто буде прем’єр-міністром, і не може встановити відповідальність окремих партій, бо на практиці реалізується щось середнє з програм окремих учасників коаліції.
Фактично мажоритарний підхід до виборів сенаторів свідчить, що у Польщі місцеві олігархи не мають бажання або шансів обратися до Сенату. А на місцевих виборах, які відбуваються за мажоритарним принципом, у переважній більшості перемагають безпартійні кандидати. Своєрідною кульмінацією критики політичної системи Польщі стала заява Л. Валенси 29 вересня 2006 р. про намір повернутися в політику і створити нову партію, оскільки «люди, які колись боролись за незалежність Польщі, не можуть миритися з тим, що відбувається зараз».
Якщо порівняти виборче законодавство України з аналогічним законодавством постсоціалістичних країн, які також застосовують пропорційну виборчу систему, то в Україні запроваджено найнижчий обмежувальний поріг. Запровадження високих обмежувальних бар’єрів країнами ЦСЄ протягом 1990х рр. виправдало сподівання політиків: до парламенту за таких умов потрапляло 5-7 партій. Відносна стабільність парламентів дала можливість цим країнам виконати умови щодо нормативно-правового забезпечення їх вступу до ЄС і критеріїв набуття членства. Крім того, пропорційна виборча система призведе до формування політично відповідального уряду, що є, звичайно ж, позитивним моментом. Але негатив від запровадження такої системи виборів може бути значно більшим, як для парламенту, так і для суспільства загалом.
З огляду на вищесказане, можна зробити деякі висновки. Зважаючи на подальше впровадження у політичну практику України пропорційної виборчої системи, доречно запровадити відкриті списки та більшу конкурентоспроможність партійних кандидатів, що має зменшити ймовірність потрапляння до Верховної Ради «випадкових» депутатів. Досвід Польщі переконує, що це не дає абсолютних гарантій, але принаймні краще фільтрує, аніж особиста інтуїція партійних лідерів.

Максимович Віталія Ігорівна,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
факультет підготовки кадрів для ПФУ, 3 курс, 3 група

ОСОБЛИВОСТІ ПОНЯТТЯ УРАЗЛИВОГО СТАНУ ОСОБИ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

Зовнішньополітичний курс України обумовлює необхідність внесення відповідних новел до її національного законодавства з метою приведення його у відповідність із міжнародними нормами та стандартами. Так, відповідними змінами, які були внесені до Кримінального кодексу України у 2006 році вперше безпосередньо в тексті кримінального закону закріплено нове поняття, яке раніше не було відоме національному законодавству – поняття уразливого стану особи. Саме з ним тісно пов’язане питання про кримінальну відповідальність за три злочини – торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо людини (ст. 149 КК), втягнення у вчинення терористичного акту (ст. 2581 КК), сутенерство або втягнення особи в заняття проституцією (ст. 303 КК).
Враховуючи принципову важливість правильного тлумачення та застосування зазначених норм КК, поняття уразливого стану особи вимагає свого окремого дослідження та з’ясування.
Законодавче визначення поняття уразливого стану особи містить примітка 2 до ст. 149 КК. Відповідно до неї, «під уразливим станом особи слід розуміти зумовлений фізичними чи психічними властивостями або зовнішніми обставинами стан особи, який позбавляє або обмежує її здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, приймати за своєю волею самостійні рішення, чинити опір насильницьким чи іншим незаконним діям, збіг тяжких особистих, сімейних або інших обставин». Такий підхід до визначення поняття уразливого стану особи дозволяє виділити певні критерії, сукупність яких свідчить про наявність у особи зазначеного стану.
Перший критерій характеризує стан свідомості та волі особи, що знаходиться в уразливому стані, тобто стан її психіки (інтелектуально-вольової сфери). Така особа, відповідно до примітки 2 ст. 149 КК, позбавлена або обмежена у здатності усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, приймати за своєю волею самостійні рішення, чинити опір насильницьким чи іншим незаконним діям. Його можна назвати психологічним критерієм уразливого стану особи. При цьому, можливі дві ситуації щодо психологічного стану особи, котра знаходиться в уразливому стані: коли вона повністю позбавлена здатності усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними (абсолютний критерій) та коли вона лише обмежена у цьому (відносний критерій). Як абсолютний, так й відносний психологічний критерій уразливого стану особи у свою чергу характеризуються наявністю також інтелектуальної та вольової ознак. Однак, законодавець характеризує не лише інтелектуально-вольову сферу особи, яка знаходиться в уразливому стані, а й вказує на конкретні причини, які призвели до його виникнення. Це дає підстави виокремити поряд із психологічним і другий обов’язковий критерій уразливого стану особи – причинний.
Причинний критерій уразливого стану особи дозволяє встановити ті джерела (чинники), котрі й можуть, на думку законодавця, обумовити виникнення уразливого стану у особи. Відповідно до примітки 2 ст. 149 КК, такими джерелами (причинами) виникнення уразливого стану особи є певні фізичні чи психічні властивості, збіг тяжких особистих, сімейних або інших (у тому числі зовнішніх) обставин. Зазначені джерела являють по суті собою ознаки, що характеризують причинний критерій уразливого стану особи. Усі вони мають своїм наслідком виникнення в особи такого стану, який позбавляє або обмежує її здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, а тому за своїми об’єктивними характеристиками повинні бути здатними призвести саме до таких наслідків.
Фізичними властивостями, які обумовлюють виникнення уразливого стану особи, можуть, зокрема, бути певні фізичні вади людини (відсутність рук чи ніг, непорушний стан тіла тощо), котрі позбавляють особу здатності керувати своїми діями або обмежують її в цьому. У свою чергу психічні властивості можуть бути пов’язані з малолітнім віком особи чи із захворюванням її психіки. При чому захворювання психіки у цьому випадку можуть носити самий різноманітний характер: від тяжких психічних захворювань (шизофренія, епілепсія, параноя, прогресивний параліч тощо) до психічних розладів, що не є тяжкими (так званих психічних аномалій). Як на ознаки причинного критерію уразливого стану особи законодавець вказує також й на збіг тяжких особистих, сімейних або інших обставин, залишаючи, таким чином, зазначений перелік відкритим.
Так, встановлення як мінімум однієї із ознак психологічного критерію та однієї із ознак критерію причинного дозволяють констатувати у особи наявність уразливого стану. Проте, відкритий перелік ознак причинного критерію уразливого стану особи може призвести до досить широкого розуміння цього поняття на практиці і як наслідок – до застосування кримінального закону у тих випадках, коли він застосовуватися не повинен. Тому, окрім ознак, закріплених у примітці 2 до ст. 149 КК, поняття уразливого стану повинно кожного разу при застосування конкретної кримінально-правової норми додатково уточнюватися у залежності від того, в контексті якого складу злочину про нього йде мова. При цьому обов’язково повинні враховуватися об’єктивні та суб’єктивні ознаки складу злочину, які й визначають його своєрідну специфіку.

Науковий керівник: Володіна О. О.

Мандрікова Олександра Олександрівна
Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого
ІПКОП, 2 курс 24 група

ПРАВОВА ПРИРОДА ДОГОВОРУ НА СУРОГАТНЕ МАТЕРИНСТВО

Актуальність теми дослідження обумовлена відсутністю чіткої регламентації відносин сурогатного материнства, що виникають при укладанні договору про надання таких послуг в Україні.
Насамперед слід зазначити, що сурогатне материнство є цілком законним явищем на території України. Але нормативно-правове регулювання цих відносин має певні прогалини та колізії.
У науці немає однозначної точки зору щодо правової природи договору про сурогатне материнство.
Предметом договору на практиці зазвичай є виношування дитини та її народження та подальша передача ї подружжю, що викликає суперечливі питання. По-перше, деякі вченні говорять про те, що це може суперечити ст. 35 Конвенції про права дитини, де чітко встановлена заборона на торгівлю дітьми у будь-яких цілях і будь-якій формі. У цьому аспекті, С. В. Журавльова зазначає, що договір (угоду) про сурогатне материнство треба віднести до нікчемних правочинів, які порушують засади моралі та правопорядку і не можуть породжувати правових наслідків .
По – друге потрібно врахувати й те, що може народитися двійня чи трійня, що в свою чергу може бути не охоплено предметом договору. Через те, що даний договір є непоіменованним і в законодавстві немає типових умов його укладання договорів й виникають непорозуміння, які можуть призвести до серйозних конфліктів між сторонами договору.
При віднесенні такого договору до цивільно-правового, виникає питання щодо його місця в системі цивільного права. Згідно ч. 1 ст.626 ЦК України договором вважається домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. У ст.627 ЦК також передбачається свобода укладання договору, що створює умови для обрання сторонами договору на сурогатне материнство самостійно обирати парвову модель поведінки. Більшість вчених характеризують договор на сурогатне материнство як такий що має характеристики договору про надання послуг, за яким одна сторона(виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Але не є коректним вважати договір на сурогатне материнство суто договором про надання послуг, адже замовник зацікавлений не тільки в якості наданих послуг(виношування дитини), а й в кінцевому результаті – здорова дитина,а це навіть створює підстави для характеристики його як договору підряду.
Проте з іншого необхідно враховувати і елементи сімейно правового характеру цього договору, так як він в подальшому направлений на виникнення сімейних правовідносин між батьками (замовниками) та народженою дитиною. Власне кажучи, при його укладенні в майбутньому виникають ті правовідносини, які безпосередньо мають бути врегульованими сімейним законодавством.
Отже, розглядаючи правову природу даного договору , можна дійти висновку,що він є змішаним договором, в якому укладення, права та обов’язки сторін регулюються нормами цивільного права, а сам факт імплантації зародка з метою появи нового суб’єкта сімейного права — дитини та визначення її походження регулюється сімейним правом. Таким чином, на нашу думку на сучасному етапі регулювання договірних відносин щодо сурогатного материснтва є недосконалими, адже вони передбачені різними правовими нормами, що може призвести до колізій. Необхідним є закріплення типових умов укладання договору на сургатне материнсво, адже у такому разі, будуть передбачені його особливості, що дозволить зменшити кількість непорозумінь під час укладання цих договорів, а права та інтереси всіх сторін будуть захищені та гарантовані.
Такі типові умови повинні передбачати чітко визначений коло субєктів, предмет договору, права та обов’язки сторін. Також важаємо за необхідним передбачити у таких умовах пункт щодо правових наслідків у разі виникнення непередбачених обставин (народження дитини з вадами, народження мертвої дитини, розірвання шлюбу генетичних батьків, смерть одного з генетичних батьків тощо). Обов’язковим також вважаємо включення до таких типових умов розділу про відповідальність сторін у разі невиконання або неналежного виконання своїх обовязків та передбачити відповідальність за такі дії.

Науковий керівник: ас. Донець А.Г.

Марків Арсен Степанович
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ІПКОП, 2 курс, 26 група

АНАЛОГІЯ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ

Цивільному законодавству, на відміну від кримінального, відомий інститут аналогії. У ст. 8 ЦК України сказано, про необхідність застосування аналогії закону та аналогії права щодо неврегульованих цивільних відносин. Можливість застосування аналогії закону і права підтверджується частиною третьою ст. 11 ЦПК України. Опосередковано визнається можливість застосування закону і права за аналогією нормою ч. 6 ст. 4 ГПК, згідно з якою: “Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносиниЗбереження інституту аналогії у цивільному праві, на відміну від кримінального права, в якому аналогію скасовано, пояснюється так: кримінальне право має справу з протиправними, злочинними діями. З метою зміцнення пріориетту законності воно виходить з принципу: поведінка, що не кваліфікується за кримінальним законом як злочинна, не може бути підставою для застосування покарання. Цивільне ж законодавство, навпаки, в переважній більшості регулює правомірну, суспільне корисну діяльність громадян та організацій. При цьому важливо передбачити всі можливі випадки вчинення правомірних дій. До того ж обмеження правомірної діяльності суворими межами закону призвело б до сковування так званої господарської ініціативи учасників цивільного обороту, що б могло негативно позначитись на розвитку майнових відносин, які виникають з метою задоволення матеріальних і духовних потреб фізичних та юридичних осіб. Аналогія права і закону в цивільному праві знаходить нове обгрунтування в принципі: дозволено все, що не заборонено законом.
Необхідно розмежувати поняття аналогії закону та аналогії права. З одного боку, між ними є істотна подібність, обумовлена перш за все спільними функціями та завданнями у процесі правозастосування. Крім того, на хибний шлях уявлення аналогії закону та аналогії права може наводити і те, що застосування аналогії закону виключає застосування аналогії права, на мою думку, це не є так. Адже застосування конкретних норм цивільного права за аналогією не може виключати застосування загалних засад цивільного права. З другого боку, спостерігається істотна відмінність: якщо аналогія закону, будучи, щось на кшталт «логічної операції», передбачає пошук рішення на підставі існуючої норми права, що розрахована не на даний, а на подібний за деякими (але не за всіма) ознаками випадок, то аналогія права є процесом застосування до спірних відносин загальних засад та принципів цивільного законодавства, що по суті означає створення під призмою загальних засад цивільного законодавства на спірні відносини нової норми права.
Треба відмітити, що поряд із ст. 8 ЦК в інших його положеннях також йдеться про аналогію, хоча застосування цього терміна не завжди є доречним. Наприклад, ст. 11 ЦК, окреслюючи підстави виникнення цивільних прав і обов’язків, припускає можливість їх виникнення за аналогією . Проте існує думка, згідно з якою в цій ситуації слід говорити про аналогію взагалі некоректно, а йдеться лише про матеріальні передумови аналогії
Застосування аналогії закону припустиме за наявності певних умов.
По-перше, це існування прогалини в законодавстві, яка не усувається (заповнюється) за допомогою передбачених законом засобів, включаючи звичаї. Аналогія закону та аналогія права є реакцією на наявні у праві вищевказані прогалини, своєрідним, як його називає О. Печений «щепленням» проти них, що здійснюється на стадії застосування норми права. При цьому усунення прогалин здійснюється шляхом видання норми, тоді як подолання прогалин — шляхом аналогії. По-друге, наявність законодавчого регулювання схожих відносин. З огляду на теоретичне визначення правового регулювання як розв’язання типових юридично значущих ситуацій, будь-яке ухилення життєвої ситуації від типової здатне породити прогалину в праві, що в свою чергу викликає застосування аналогії. Так, банківські довірчі операції до прийняття норм про договір довірчого управління майном фактично регулювалися нормами про схожі договори – комісії і доручення, які застосовувалися до таки довірчих договорів за відсутності в них будь-яких необхідних умов. Аналізуючи взаємозв’язок прогалини в праві та аналогії, слід відмітити, що аналогія не може бути застосована за наявності правової норми, яка регулює спірні відносини. Відносини слід вважати врегульованими і тоді, коли законодавець допускає субсидіарне застосування інших правових норм. Застосування аналогії не допускається і тоді, коли суд може вирішити справу на підставі тлумачення відповідної правової норми закону чи договору. По-третє, застосування аналогічного закону до регульованих відносин повинно не суперечити їх суті. Не можна, наприклад, застосовувати загальні положення про правочини до більшості особистих немайнових відносин.
Слід сказати, що за аналогією до цивільних відносин можуть застосовуватися лише положення цивільного законодавства. Застосування до цивільних відносин норм інших галузей за аналогією не допускається. У зв’язку з цим в літературі слушно звертається увага на те, що в разі укладення між юридичною особою та громадянином цивільно-правового договору про виконання роботи, застосовувати до цих відносин норми трудового права про охорону праці не можна (оскільки договір не визнано трудовим).Навпаки, тобто аналогія цивільного закону і права до нецивільних відносин, також неприпустима. У цьому зв’язку важливо не допускати змішування аналогії закону і права із застосуванням законодавства бланкетними, відсилочними нормами. Зокрема, ст. 130 КЗпП України “Відшкодування шкоди в разі ушкодження здоров’я працівників” передбачає, що така шкода відшкодовується у встановленому законодавством порядку, чим фактично відсилає до відповідних положень ЦК України про відшкодування такого роду шкоди (статті 1195 – 1205 ЦК). В цьому випадку застосування цивільного права за аналогією відсутнє, тут наявне використання норм інших галузей відсилочними нормами.

Науковий керівник: Донець А.Г.

Марциняк Андрій Андрійович
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ІПКОЮ, 2 курс

ЗАСОБИ ЗАХИСТУ ПРАВ ОСОБИ У СФЕРІ ПУБЛІЧНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИН

При вивченні проблеми захисту прав особи у сфері публічно-правових відносин особливої уваги заслуговує питання гарантій цих прав та засобів їх забезпечення. Особливе місце при цьому належить юридичним гарантіям, тобто сукупності правових норм і інститутів, які завдяки своїй загальнообов’язковості дають можливість кожній людині скористатися своїми правами. Вони фіксуються державою в тексті Конституції, а детальну регламентацію отримують у нормах діючого законодавства.
Однак, тільки законодавче закріплення юридичних гарантій прав, свобод та інтересів є недостатнім. Для їх чинності мають бути запроваджені певні механізми, тобто система засобів їх забезпечення. Сьогодні найбільш поширеними засобами захисту громадян від неправомірних рішень, дій чи бездіяльності органів публічної влади є судове і адміністративне оскарження. Складно переоцінити ефективність судового порядку розгляду й вирішення спорів, що виникають між учасниками публічно-правових відносин. Разом з тим, він має і свої недоліки: складна формальна процедура, судові витрати і проблема виконання судового рішення.
Адміністративне оскарження найчастіше розглядається як засіб захисту прав особи, який або є альтернативним судовому оскарженню, або передує йому. Цей засіб є безкоштовним, оперативним, проте процедура оскарження недостатньо регламентована. Цю проблему до цього часу намагаються вирішити як вчені, так і практики. Так, зокрема, у 2012 р. Міністерством юстиції України було розроблено проект Адміністративно-процедурного кодексу, який, на жаль, й досі не прийнято.
Вітчизняне законодавство, окрім адміністративного оскарження, передбачає ще один позасудовий засіб захисту прав людини, а саме – примирення, що має на меті налагодити контакт між сторонами, спонукати їх до узгодження своїх позицій та допомогти їм знайти між цими позиціями точки дотику. У Рекомендації Rec(2001)9 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам про альтернативні методи врегулювання спорів між адміністративними органами і приватними особами від 05.09.2001 р. закріплено, що процедура примирення може використовуватися або на вимогу сторін у спорі (що відбувається найчастіше), або за пропозицією судді, або з огляду на вимоги права.
У нашій державі сторони публічно-правового спору мають можливість досягнути примирення під час розв’язання цього спору адміністративним судом. Причому це може статися на будь-якій стадії адміністративного процесу, що буде слугувати підставою для закриття провадження в адміністративній справі (ч. 3 ст. 51 Кодексу адміністративного судочинства України). Разом з тим, якщо однією зі сторін не виконуються умови примирення, то суд зобов’язаний за клопотанням іншої сторони поновити провадження у цій справі.
Можливість використання медіації як альтернативи судового вирішення публічно-правового спору є сьогодні предметом дискусії як серед учених, так і практиків. Зазвичай, у спеціальній юридичній літературі медіація (посередництво) розглядається як добровільний і конфіденційний процес розв’язання спору, в якому нейтральна третя особа допомагає сторонам досягнути домовленості в їх суперечці шляхом переговорів. Проте у проекті Закону «Про медіацію» (реєстр. № 7481 від 17.12.2010 р.) зазначається, що предметом медіації не можуть бути спори, що виникають з публічно-правових відносин. Це нібито має виключити посередництво з переліку позасудових засобів захисту прав особи у публічно-правовій сфері. Однак, з цього приводу вбачається слушною думка В. Кузьмишина, висловлена у науковій праці «Перспективи впровадження процедури медіації в адміністративному судочинстві», в якій пропонується у сучасних умовах розглядати медіацію як частину діяльності адміністративних судів при реалізації останніми процедури примирення сторін спору.
Проблема виникає також і з використанням для захисту порушених у публічно-правових відносинах прав особи такого позасудового засобу як третейський розгляд. Згідно з ч. 1 ст. 5 Закону України «Про третейські суди» фізичні або юридичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи
господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. До таких випадків Закон відносить, наприклад, спори, що виникають за участю суб’єктів владних повноважень. Таким чином, нормами чинного законодавства не передбачено можливості розв’язання публічно-правових спорів третейськими судами.
На підставі вищевикладеного вважаємо, що основним видом позасудового оскарження рішень, дій або бездіяльності суб’єктів владних повноважень є адміністративне оскарження, а такі альтернативи, як медіація чи третейське суддівство не можна визнати обґрунтованими через їх невідповідність правовій природі зазначених спорів. Крім того, законодавець повинен прийняти Адміністративно-процедурний кодекс, який сприяв би покращенню взаємовідносин посадових осіб органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування з фізичними та юридичними особами, обмежив прояви свавілля з боку державних службовців та дозволив би вперше на законодавчому рівні врегулювати багатоманітні процесуальні відносини в управлінській діяльності держави, яка має бути спрямована на утвердження і забезпечення прав та свобод людини і громадянина.

Науковий керівник: к.ю.н., ас. Марченко О.О.

Микитенко Марія Олександрівна,
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ІПСК для МВС України , 2 курсу, 8 групи,

ВДОСКОНАЛЕННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ АДМІНІСТРАТИВНИХ СТЯГНЕНЬ

Адміністративне стягнення – це заходи примусу, що застосовуються до осіб, винних у скоєнні адміністративного правопорушення, уповноваженими на це органами державної влади.
Адміністративне стягнення можна вважати правовим наслідком адміністративного правопорушення, який має свою мету. Ця мета закріплена у ст. 23 Кодексу України про адміністративні правопорушення, відповідно до якої адміністративне стягнення є мірою відповідальності і застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів України, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами.
Систему адміністративних стягнень закріплено в ст.24 КУпАП, в якій їх перераховано з врахуванням зростання суворості:
 попередження (ст.26 КУпАП);
 штраф (ст.27 КУпАП);
 оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом правопорушення (ст.28 КУпАП);
 конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення (ст.29 КУпАП);
 позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові (ст.30 КУпАП);
 громадські роботи (ст.31-1 КУпАП)
 виправні роботи (ст.31 КУпАП);
 адміністративний арешт (ст.32 КУпАП).
На сьогоднішній день в Україні відбувається багато змін у всіх сферах життєдіяльності суспільства, трансформується законодавство відповідно до європейського напряму розвитку. Важливість вивчення проблеми вдосконалення правового регулювання адміністративних стягнень зумовлена тим, що вони посідають значне місце в системі заходів, які застосовуються державою з метою охорони та захисту суспільних відносин та інтересів.
Науковці, які займаються дослідженням питань, пов’язаних з адміністративними стягненнями, виокремлюють деякі основні спірні питання, що виникають під час їх застосування.
Важливою проблемою застосування адміністративних стягнень є відповідність застосування основного і додаткового стягнення вимогам ст. 61 Конституції України, у якій зазначається, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Статтею 25 КУпАП передбачено, що конфіскація та оплатне вилучення предметів можуть застосовуватись і як основні, і як додаткові стягнення. Доцільно звернути увагу на цей аспект, оскільки законодавець заздалегідь наділив додаткові адміністративні стягнення всіма характерними рисами основних. Дослідники також не наділяють додаткові стягнення якимись характерними рисами, які б свідчили про їх суттєву відмінність від інших стягнень. Беручи до уваги, що при застосуванні основного та додаткового стягнення, які, в свою чергу, виступають самостійними видами адміністративних стягнень і є формами адміністративного примусу, на особу накладається покарання, можна зробити висновок про застосування до правопорушника двох покарань. До речі, питання подвійності покарання знайшли відгук і в працях іноземних правників, які наголошують, що особу не слід двічі адміністративно карати за одне й те саме порушення за однією і тією ж статтею КУпАП.
Наступним проблемним моментом застосування адміністративних стягнень виступають протиріччя щодо їх строків накладення. Вони мають бути зведені до єдиного критерію, який би став універсальним, тобто ці строки поширюватимуться як на фізичних, так і на юридичних осіб.
Процесуальний аспект застосування адміністративних стягнень до фізичних осіб більш регламентований та систематизований на відміну від аналогічного процесу щодо юридичних осіб, який має розпорошений та неистематизований характер. Внаслідок цього відсутній єдиний підхід щодо застосування адміністративних стягнень до юридичних осіб. На нашу думку, у проекті Кодексу України про адміністративні правовпорушенн має бути окремо закріплено умови й порядок застосування адміністративних стягнень до юридичних осіб.
Аналіз наукових досліджень, які тією чи іншою мірою торкаються проблеми стягнень, дає можливість виділити такі підходи до її розгляду і дослідження:
1) як елементу, тобто як санкції, структури правової норми;
2) як елементу правового інституту адміністративної відповідальності;
3) як елементу правозастосовчої діяльності з реалізації державного примусу.
Науковці акцентують увагу на тому, що у сучасних умовах розвитку демократичної, правової держави не можна брати за основу лише якесь одне визначення адміністративного стягнення, адже воно не в повній мірі розкриє багатоаспектність та розповсюдженість даного поняття.
Важливість розглянутої проблематики посилюється у зв’язку з радикальною зміною пріоритетів у діяльності держави, висуванням на перший план людини, її інтересів, прав та свобод. Зміни на законодавчому рівні, що сприятимуть вдосконаленню правового регулювання адміністративних стягнень, мають задовольняти потреби громадянського суспільства.

Науковий керівник: д. ю. н., проф. Настюк В.Я.

Мойсеєнко Микола Миколайович
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ІПКОП, 2 курс, 6 група

ПРАВО НА ЗАБУТТЯ ЯК ПРАВО ЧЕТВЕРТОГО ПОКОЛІННЯ

На сучасному етапі розвитку людства можна спостерігати стрімкий, порівняно із недалеким минулим, розвиток науки, техніки, інформаційних та нанотехнологій, медицини, тощо. Цей процес стає дедалі швидшим і тягне за собою виникнення нових суспільних відносин, які потребують нормативного врегулювання. Юридична література виокремлювала, до недавнього часу, три покоління прав людини: перше – невідчужувані громадянські та політичні права; друге – соціально-економічні; третє – колективні. Проте постає тенденція до осмислення та формування четвертого покоління прав, тобто тих, що пов’язані, передусім, з науково-технічним прогресом людства, збереженням цивілізації, освоєнням космічного простору і т.д. До цього покоління, зокрема, можна віднести право людини у сфері інформаційних технологій та мережі Інтернет, а саме, право на забуття.
Право на забуття – це право людини на вилучення своїх персональних даних із публічного доступу через пошукові системи. Воно передбачає вимогу особи про видалення посилань на інформацію про себе, які, на її думку, можуть завдати їй шкоди. Це можуть бути неправдиві, застарілі, недоречні, неточні або неповні дані, законні підстави для зберігання яких зникли зі спливом часу. Інакше кажучи, це дає можливість індивідам видаляти із пошукової видачі посилання на фотографії, відеозаписи та іншу особисту інформацію, яка є небажаною для відома третіх осіб. З іншого боку, це право передбачає і надання кожному вичерпної та актуальної інформації про себе, яка міститься у мережі Інтернет.
Сьогодні дуже поширеними є соціальні мережі і так звані «хмарні сховища» (cloud storage), які належать великим транснаціональним ІТ-компаніям, котрі постійно збирають особисті дані мільйонів користувачів. З об’єктивних причин, вони не можуть повністю контролювати обіг інформації на своїх ресурсах. Тому виникає необхідність створення певного механізму регулювання такого обігу з боку держави та захисту прав людини.
Ідея права на забуття з’явилась нещодавно. Її виникнення пов’язують зі справою Костехи та рішенням Європейського суду від 13 травня 2014 з цього питання. За цим рішенням, суд зобов’язав Google Inc. видалити усі посилання, що містять ім’я позивача, через неправдивість інформації, яка за ними містилася. Цей прецедент виявив нечіткість законодавчого регулювання у сфері захисту персональних даних у мережі Інтернет.
Прихильники визнання права на забуття вбачають додатковий захист честі й гідності особи, недоторканості приватного життя людини, та боротьбу із необмеженою владою власників пошукових систем, які переслідують свої власні комерційні інтереси. Противники ж вважають це право таким, що порушує свободу доступу до публічної інформації, а також сприятиме розвитку цензури, фальсифікації історії та приховуванню злочинів, тим самим погіршуючи якість Інтернет-ресурсів. Тому необхідно віднайти тонкий баланс між приватними та публічними інтересами. На нашу думку, слід врахувати європейський досвід та імплементувати у вітчизняне законодавство таку норму: «Кожен має право звернутися до суду із вимогою повного чи часткового видалення із пошукових систем інформації про себе, окрім випадків, коли подальше збереження даних обумовлено історичною, статистичною, науково-дослідницькою необхідністю або суспільним інтересом».
Отже, якщо ретельно підійти до вирішення цього питання, то можна у майбутньому поліпшити правове регулювання суспільних відносин у мережі Інтернет задля встановлення балансу між потребами соціуму та індивіда. З одного боку, щоб запобігти можливим протиправним посяганням на приватне життя кожної людини з боку фізичних або юридичних осіб, а з іншого, уникнути зловживань з метою приховування матеріалів, які можуть містити докази вчинення злочинів, а також для збереження відомостей, які можуть принести значну користь суспільству.

Науковий керівник: к.ю.н., ас. Павшук К.О.

Мойсеєнко Микола Миколайович
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ІПКОП, 2 курс, 6 група

ПРО ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ ДОГОВОРУ НАЙМУ (ОРЕНДИ)
Сучасне українське цивільне законодавство, що регулює відносини договору майнового найму (оренди), містить певні неточності, що призводить до суперечностей у правозастосовній практиці. Зокрема, є труднощі у питанні щодо припинення договору на підставі смерті наймодавця або ж збереження такого договору, адже прямої вказівки на регулювання цих суспільних відносин чинний Цивільний кодекс не містить. Тому слід підійти до розгляду даної проблеми комплексно.
У разі смерті наймодавця слід, перш за все, застосувати п.2 ч.1 ст. 512, ч.1 ст. 770 ЦКУ, що передбачають заміну сторін через правонаступництво, а також статтю 1218 ЦКУ, де вказано, що до складу спадщини належать усі права та обов’язки спадкодавця на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Тому новим кредитором (наймодавцем) стануть ті особи, які приймуть спадщину, а договір найму не припиниться. Хоча така заміна має відбуватися у день відкриття спадщини, але реалізувати права та обов’язки кредитора спадкоємці можуть, зазвичай, лише зі спливом шести місяців після відкриття такої спадщини, з моменту прийняття та оформлення права на неї. Так, наймач не знатиме про нового кредитора і його наявність до цього часу. Тут можуть виникнути труднощі у випадку, коли наймодавець помер незадовго до закінчення строку дії договору найму, а наймач продовжує користуватися майном. Стаття 764 ЦКУ передбачає те, що якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором. Як було зазначено вище, у разі смерті наймодавця, його правонаступник може висловити заперечення з моменту прийняття спадщини: як мінімум, лише через півроку. Логічно припускати про припинення договору найму (оренди) або продовження користування таким майном.
Тут слід вказати, що законодавство не передбачає можливості відмови від договору наймачем у разі смерті наймодавця, а також не вказано про припинення такого договору, якщо наймодавець помер.
Тому для подолання відсутності повноцінного нормативного регулювання подібних відносин у разі смерті наймодавця слід надати можливість наймачу відмовитися від договору найму, встановити право наймачеві продовжити користуватися майном після закінчення строку дії договору найму, а також закріпити обов’язок наймача, якщо він бажає користуватися майном надалі, попередити про його наявність, яке знаходилося у власності спадкодавця та було орендоване, нотаріуса або орган місцевого самоврядування за відсутності останнього. Відповідно до ст. 1283 та 1285 ЦКУ вони зобов’язані прийняти орендоване майно і забезпечити його охорону та управління.
Необхідно також додати, що смерть наймодавця також не звільняє від сплати орендної плати. Відповідно до ч.1 ст. 782 ЦКУ наймодавець має право відмовитися від договору найму і вимагати повернення речі, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд. Проте наймач не має можливості внести орендну плату на користь спадкоємців, бо про їх наявність чи відсутність боржникові стане відомо лише після закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини або, якщо спадкоємців є декілька, хто саме із спадкоємців успадкував право вимоги до боржника. Саме це дає можливість новому наймодавцю зловживати правом і відмовитися від договору, навіть, якщо наймач буде добросовісно виконувати свої зобов’язання.
Згідно зі ст. 1290 ЦКУ виконавець заповіту повинен вимагати від боржників спадкодавця виконання ними своїх зобов’язань. Ми вважаємо, що було б доцільним також покласти обов’язок прийняти належне виконання зобов’язання і на нотаріуса або орган місцевого самоврядування. Більш того, необхідно встановити обов’язок наймача покладення коштів на депозитний рахунок нотаріуса на користь наймодавця. Інакше кажучи, якщо наймач звернеться із заявою до нотаріуса у період до шести місяців з дня смерті наймодавця про прийняття грошових сум, які становлять орендну плату та належать наймодавцеві, у депозит для передавання кредитору то нотаріус буде зобов’язаний прийняти ці кошти та внести їх на свій депозит, так як дані дії можна вважати як заходи щодо охорони спадкового майна.
Зазначені кошти будуть входити до складу спадщини, якщо до закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини, настав строк виконання зобов’язання, адже боржник повинен виконувати свої зобов’язання за договором, інакше щодо нього будуть застосовані штрафні санкції.

Науковий керівник: к.ю.н., доц. Янишен В.П.
Некрасов Олег Васильович
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
вечірній факультет 2 курс 3 група

ЗАПОДІЯННЯ РІВНОЗНАЧНОЇ ШКОДИ ПРИ КРАЙНІЙ НЕОБХІДНОСТІ КОЛИ ОБ’ЄКТОМ Є ЖИТТЯ ЛЮДИНИ

Період, який переживає сучасне українське суспільство, характеризується докорінною зміною та бурхливим розвитком багатьох інституцій – політичних, економічних, правових, соціальних та інших. Не становить винятку у цьому відношенні і кримінальне право, котре з необхідністю мусить розвиватися у руслі тих кардинальних змін, що відбуваються у всіх сферах суспільного життя.
Кримінальне право впливає на суспільні відносини шляхом встановлення кримінальної протиправності та караності суспільно небезпечних діянь – злочинів.
В статті 39 Кримінального кодексу України зазначено, що не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності .
Кримінальний Кодекс України 1960 року не містив статті відносно перевищення меж крайньої необхідності. Український законодавець з міркувань підвищення соціальної активності людей щодо відвернення шкоди охоронюваним законом правам та інтересам у КК України 2001 року сформулював поняття перевищення меж крайньої необхідності, виходячи з чого крайня необхідність вважається правомірною за умови заподіяння охоронюваним законом правам та інтересам як менш значної шкоди, так і рівнозначної з відвернутою. Тобто в такому випадку особа діє у стані крайньої необхідності, і органи досудового слідства та суд повинні встановити наявність небезпеки заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам та неможливість усунення цієї небезпеки іншим шляхом, окрім заподіяння шкоди іншим правоохоронюваним інтересам. Перевищення меж крайньої необхідності, відповідно до чинного КК України, буде мати місце, коли заподіяна шкода є більш значною, ніж відвернена шкода. Тобто правомірною визнається заподіяна шкода, яка є менш значною або рівнозначною відверненій. Це положення є однією із принципових відмінностей законодавчого регулювання інституту крайньої необхідності КК України 2001 року, порівняно із КК України 1960 року.
Дослідження перевищення меж крайньої необхідності здійснювалось переважно за часів КК 1960 року – Ю. Баулін, С Кондрашов, С Келін, В Кудрявцев та інші. Але ця тема є актуальною і понині. Так, дискусійним є питання заподіяння рівнозначної шкоди, коли об’єктом є життя або здоров’я людини. Доволі часто в юридичній літературі з цього питання дискутують щодо кваліфікації дій альпініста, який обрізав мотузку, до якої був прикріплений його товариш. М. Д. Шаргородський вважав, що такі дії мають бути покараними й особа повинна нести відповідальність на загальних підставах. Аналогічної точки зору дотримується М. М. Паше-Озерський та інші радянські криміналісти. Вони зазначали, що цей випадок не може бути виправданий станом крайньої необхідності, і альпініст, який обрізав мотузку, має нести кримінальну відповідальність. Ю. В. Баулін, з цього приводу вважає : «… правомірними повинні бути визнані дії альпініста, який обрізав мотузку, до якої був прив’язаний його товариш, який зривався та тягнув його у безодню. У цьому випадку заподіяна шкода цілком відповідає характеру небезпеки – смерть однієї людини усуває загрозу смерті двох людей».
Існує подібна точка зору в юридичній літературі з приводу катастрофи парому «Herald of Free Enterprise», де для врятування великої кількості людей необхідно було піднятися мотузяною драбиною. Але один із пасажирів зі страху «прикипів» до драбини і попри всі намагання переконати лізти його верх, він не рухався. Зрештою його довелося скинути з дробини в море, де його спіткала смерть. У зв’язку з цим випадком не було висунуто ніяких кримінальних обвинувачень, адже існувала реальна можливість загибелі великої кількості людей . Такі випадки згідно зі ст. 39 ККУ є правомірними, але на мою думку – дуже спірними, бо застосування кількісного критерію життя людей порівняно з життям однією людини не відповідає сучасним нормам моралі. У моральних нормах відображаються потреби особи та суспільства не в межах певних приватних обставин та ситуацій, а на підставі величезного історичного досвіду багатьох поколінь. Тому під кутом зору цих норм можуть оцінюватись як особисті цілі, що переслідуються людьми, так і засоби їх досягнення. Отже, на засадах етики і моралі проблема припустимості та визнання соціально корисним врятування власного життя або здоров’я за рахунок заподіяння шкоди життю або здоров’ю іншої особи не може вирішуватись позитивно, про що йдеться у багатьох наукових дослідженнях.
Український вчений Якімець Т. І. запропонував викласти ч. 2 ст. 39 КК України у такій редакції: «При розв’язанні відомої проблеми щодо можливості позбавлення життя однієї людини заради врятування свого життя або життя іншої людини чи людей, признавати правомірним позбавлення життя однієї людини заради врятування життя двох і більше людей у випадку, якщо всі вони знаходилися у стані крайньої необхідності (і особа, котра заподіяла шкоду, і потерпілий) і дії потерпілого створювали реальну загрозу життю групи людей, що рятувалися, тобто така особа своїми діями створювала небезпеку, що була підставою виникнення стану крайньої необхідності для інших».
Проведене анкетування слухачів Академії прокуратури України та магістрів Київського університету права НАН України засвідчило, що переважна більшість фахівців при вирішенні питання про припустимість заподіяння смерті одній людині для врятування життя іншої людини в стані крайньої необхідності не змогла надати однозначну відповідь, обґрунтовуючи це тим, що такі дії є правомірними відповідно до положень ч. 2 ст. 39 КК України, однак не можуть бути визнані такими у відповідності до загальноприйнятих цінностей та моральних норм. Виправдання людини лише тим, що смерть однієї людини запобігає настанню смерті іншої, має в собі велику небезпеку заохочення подібних дій суспільством. Виходячи з цих позицій, Лісова Н. В. запропонувала викласти ч. 2 ст. 39 КК України у такій редакції: «Перевищенням меж крайньої необхідності є умисне заподіяння шкоди охоронюваним правам та інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена, а також умисне заподіяння смерті або тяжкої шкоди здоров’ю людини, якщо така шкода є більш значною або рівною відвернутій». В свою чергу, з даним підходом погодились 70% респондентів . Я також розділяю дану думку щодо цього питання і вважаю запропоновані зміни щодо ч. 2 ст. 39 – необхідними. Також моя особиста точка зору з цього питання наступна – позбавлення життя людини суперечить ч. 2 ст. 27 Конституції України , згідно з якою ніхто не може бути свавільно позбавлений життя,а тому зміни ч.2 ст.39 КК є вкрай необхідними.

Парапанова Юлія Юріївна
Національний юридичний університет ім.. Ярослава Мудрого
ФПК для Пенсійного Фонду України , 1група, 3 курс

КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНОСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ СТАТЕВОЇ СВОБОДИ І СТАТЕВОЇ НЕДОТОРКАНОСТІ

Формування соціальної правової держави в Україні неможливе без усебічного правового захисту прав і свобод людини і громадянина. Статева свобода та статева недоторканість є одними з найважливіших прав особи, оскільки порушення цих прав відображається на психічному стані потерпілого, має прямий вплив на здоров’я, нормальну життєдіяльність людини. Необхідність правильної кваліфікації злочинів проти статевої свободи і статевої недоторканості зумовлена поширеністю зазначених діянь, їх суспільною небезпекою та помилками в судовій практиці.
По-перше, свого подальшого вдосконалення заслуговують норми статей 152 та 153 КК України щодо кола осіб, які виступають потерпілими від фізичного насильства або погрози його застосування. Пропонуємо викласти диспозиції ч. 1ст. 152 та ч.1 ст.153 КК з наступними змінами: «…із застосуванням фізичного насильства до потерпілої особи чи її близьких, погрози його застосування до вказаних осіб…». Такий підхід, на мою думи обумовлений тим, що вказана погроза або насильство адресовані як потерпілій особі, так і її близькому родичу (наприклад, дитині) однаковою мірою ставлять потерпілу у безвихідне становище, чим примушують її вступити у статевий зв’язок. Слід зазначити, що у постанові Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р.№ 4 «Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини» зазначено саме такий підхід йдеться про застосування фізичного насильства до самої потерпілої чи до її родичів (наприклад, до дитини).
По-друге, ст.155 КК України передбачає відповідальність за статеві зносини з особою, що не досягла статевої зрілості. Виникає ситуація, коли статеві зносини з особою, що не досягла статевої зрілості є кримінально караним діянням, а статеві зносини так званого „неприродного характеру” з особою, яка не досягла статевої зрілості, не тягнуть кримінальної відповідальності. Суспільна небезпека обох перелічених діянь є однаковою. Тому видається необхідним внести зміни у ч. 1 ст. 155 КК України та розкрити у диспозиції статті зміст діяння наступним чином : «Статеві зносини або задоволення статевої пристрасті неприродним способом з особою, яка не досягла статевої зрілості».
По-третє, факт досягнення статевої зрілості судово-медичний експерт визначає на підставі правил проведення судово-медичних експертиз (обстежень) з приводу статевих станів в бюро судово-медичної експертизи (затв. наказом Міністерства охорони здоров’я України від 17 січня 1995 р. № 6). У п. 2.1.1 цих Правил вказано, що експертизу встановлення статевої зрілості в Україні проводять щодо осіб жіночої статі віком від 14 до 18 років. Якщо керуватися таким однозначним підходом, то особи віком до 14 років завжди повинні бути визнані такими, що не досягли статевої зрілості, а ті, що досягнули 18-річчя завжди мають бути статевозрілими. Видається, що такий «буквальний» підхід не враховує особливостей розвитку потенційній, потерпілих. Необхідно передбачити можливість вирішення судово-медичним експертом питання про статеву зрілість особи і в інших випадках без прив’язки до віку.
На мій погляд, було б доцільним викласти заохочувальну норму у ст.155 КК, за якою звільнятиметься від кримінальної відповідальності особу, що вчинила злочин, передбачений цією статтею, якщо між нею та особою, з якою стався добровільний статевий акт, можливо зареєструвати шлюб у встановленому законом порядку при досягненню потерпілою особою відповідного віку.

Науковий керівник: к.ю.н. Володіна Оксана Олександрівна

Петращук Наталія Орестівна
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ІПКОП, 2 курс, 23 група

УДОСКОНАЛЕННЯ МЕХАНІЗМУ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ

Однією з ознак демократичної, правової та соціальної держави, якою проголошено Україну, є розвинена судова система, здатна забезпечувати реальний захист прав, свобод та інтересів громадян. Проте, на даному етапі розвитку нашої країни, авторитет судової влади серед громадян не є надто високим. Складний і тривалий процес відновлення довіри до правосуддя потребує якісного оновлення судоустрою. Це стосується, зокрема, й системи адміністративного судочинства, яке за своєю суттю покликано захищати людину від свавілля держави в особі її органів та посадових осіб. Актуальність цієї теми підтверджується ще й тим, що наразі відбуваються зміни у правовому регулюванні останнього. Науковці, експерти та студентська спільнота мають виступити активними учасниками процесу його оновлення, аби в результаті дійсно відбулося удосконалення механізму захисту прав людини.
В порядку адміністративного судочинства розглядаються конфлікти, що виникають з публічно-правових відносин, в яких одному з учасників надано право здійснювати владні управлінські функції. У ст. 7 Кодексу адміністративного судочинства України закріплено його принципи. Проте, як уявляється, їх формулювання є дещо суперечливим, прикладом чого є принцип змагальності сторін, диспозитивності та офіційного з’ясування всіх обставин у справі . Його зміст полягає у тому, що позивачеві та відповідачеві надаються рівні можливості відстоювати свої права та інтереси, у той час як суд уповноважується вживати передбачених законом заходів, необхідних для з’ясування всіх обставин у справі, та з власної ініціативи витребувати докази у справі. Оскільки публічно-правовий суб’єкт володіє значно ширшими ресурсами (фінансами, юридичними послугами, доступом до законодавства), то таке «урівняння» сторін в адміністративному судочинстві є досить сумнівним. До того ж досі законодавчо не визначено чіткого переліку заходів, до яких може вдаватися суд, також залишаються невизначеними підстави застосування таких заходів, а можливість суду витребувати докази з власної ініціативи взагалі суперечить принципу змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і доведенні перед ним їх переконливості.
Тобто, основна проблема полягає в тому, що принцип, який насамперед передбачався як такий, що надавав би додаткові механізми захисту пересічному громадянину, що виступає проти держави в адміністративному суді, через прогалини у законодавстві, перетворився на механізм затягування розгляду справи, повернення справ на новий розгляд та підвищення рівня суб’єктивізму у винесенні рішення.
Ще одне питання, на яке хотілося б звернути увагу, це вмотивованість судових рішень. Судова аргументація – це особливий вид юридичної аргументації, який передбачає використання різних прийомів, засобів і способів доказування учасниками судового процесу під час розгляду справи для досягнення справедливого рішення. Законне та обґрунтоване рішення повинно в першу чергу, в умовах романо-германської правової сім’ї, до якої належить вітчизняна правова система, базуватися на нормі закону. Але це лише формальний аспект судової аргументації. Рішення повинно відповідати вимогам справедливості та співвідноситись із правами людини. Головна його мета, щоб у кінцевому результаті всі учасники процесу, як переможець, так і протилежна сторона, зрозуміли, чому саме таке, а не інше рішення прийняв суд.
Отже, підводячи підсумки аналізу деяких аспектів адміністративного судочинства через призму забезпечення реалізації прав і свобод людини, слід зазначити, що існують певні недоліки, усунення яких сприятиме підвищенню ефективності діяльності судових органів. Так, необхідно усунути прогалину у правовому регулюванні та встановити чіткі межі застосування принципу змагальності сторін та офіційного з’ясування всіх обставин у справі. Вбачається за доцільне також визначити певні параметри законності та вмотивованості судових рішень, з метою запобігання їх необґрунтованості та поверхневості.

Науковий керівник: к. ю.н., доц.. Ігнатченко І. Г.
 
Печегіна Єлизавета Євгенівна,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОП, 2 курс, 24 група

СВІТОВА ПРАКТИКА ПРИТЯГНЕННЯ ДО
ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ПОРУШЕННЯ АВТОРСЬКИХ ПРАВ В
МЕРЕЖІ ІНТЕРНЕТ

Одним із складних питань інституту інтелектуальної власності є проблема притягнення до відповідальності за порушення авторських прав в мережі Інтернет.
В багатьох державах вже створені органи, які окремо займаються питаннями порушень різних прав, у тому числі й авторських, в мережі Інтернет, та створені відповідні ефективні нормативно-правові акти, які регулюють дані правовідносини. Так, в Німеччині таку діяльність проводить Рада Інтернетмедіа; в Швейцарії в травні 1996 року уряд прийняв інструкцію для провайдерів; в США прийнятий суспільний кодекс поведінки для провайдерів (Соdе оf Practice).
Світова спільнота і кожна країна намагаються розробити дієвий механізм захисту авторського права в мережі Інтернет. На це направлені такі законодавчі акти та законопроекти: Закон HADOPI, Франція, 2009; Digital Millennium Copyright Act (DMCA), США, 1998; ACTA- The Anti-Counterfeiting Trade Agreement.
Розвитком і захистом інтелектуальної власності в усьому світі займається Всесвітня організація інтелектуальної власності ( далі- ВОІВ), заснована ООН в 1967 році. Організація сприяє підписанню нових міжнародних угод, заохочує адміністративне співробітництво між країнами. ВОІВ з 1999 року надає послуги по врегулюванню суперечок, які виникають при реєстрації та використанні найпоширеніших типових назв доменів в Інтернеті ( .com, .net, .org).
У світовій практиці захисту авторських прав в мережі Інтернет існує три способи такого захисту:
1) відправлення листів і претензій власнику сайту або хостинг-провайдеру;
2) судовий спір;
3) взаємодія з пошуковими сервісами для видалення сторінок з результатів пошуку.
Тепер детальніше розглянемо механізми захисту авторських прав в мережі Інтернет в певних країнах окремо.
У системі Міністерства юстиції США під керівництвом Генерального прокурора США створена Цільова група із захисту інтелектуальної власності (Task Force on Intellectual Property, IP Task Force). Завдання групи – протидія злочинам у сфері інтелектуальної власності всередині країни і за її межами на основі тісної взаємодії з правоохоронними органами США та міжнародними партнерами. Підрозділ функціонує під керівництвом заступника Генерального прокурора США і є основною ланкою правоохоронної діяльності в даній сфері.
Діяльність групи має позитивні результати. Так, наприклад, у 2012 році пред’явлено офіційне звинувачення ряду топ-менеджерів сайту-файлообмінника Megaupload.com в організації міжнародного злочинного співтовариства, масовому порушенні авторських прав, в результаті якого незаконно отримано понад 175 млн дол., завдано збитків правовласникам у розмірі понад 500 млн дол.
З жовтня 2010 р у Франції діє Закон про боротьбу з піратством в Інтернеті. Функції наглядового органу в цій сфері виконує Вищий комітет з розповсюдження творів мистецтва та захисту авторських прав в Інтернеті (HADOPI). Одне із завдань HADOPI – забезпечення дотримання вимог законодавства, спрямованого на боротьбу з правопорушеннями в Інтернеті, в тому числі з незаконним скачуванням музичних записів і фільмів, порушенні авторських прав. Комітет уповноважений направляти користувачам попередження у формі електронних повідомлень про те, що дану інтернет-адресу було використаний таким чином, що це може бути караним за кримінальним законодавством.
Крім того, HADOPI вправі за допомогою приватних компаній відстежувати обмін файлами, захищеними авторськими правами, і запускати механізм «трьох попереджень». Друге порушення є підставою для відправки додаткового попередження поштою, а третє – для виклику до суду, який може засудити порушника до штрафу в розмірі до 1500 євро, а також встановити терміни закриття доступу до Інтернету (від одного місяця до року зупиняється дія контракту з інтернет-провайдером без права підписання нового контракту з іншим провайдером). Інтернет-провайдери Франції зобов’язані займатися виявленням IP-адрес, з яких здійснюється неправомірна діяльність і повідомляти цю інформацію в HADOPI.
Певні обмеження Інтернет-простору введені у Великобританії. Так, наприклад, в 2010 році був прийнятий Digital Economy Act («Закон про цифрову економіку»). Цей закон дозволяє вимагати від провайдера надання списку IP-адрес, з яких відбувається регулярне порушення авторських прав, і надалі їх блокувати. Також існує «Закон про авторське право, зразки і патенти» 1988 року, в якому містяться загальні положення про авторське право, проте вони також застосовуються до правовідносин в мережі Інтернет. Так, цим законом встановлена відповідальність посадових осіб провайдерів за використання, збут, виробництво об’єктів, захищених авторським правом, і подібні діяння у вигляді штрафу і тюремного ув’язнення на термін від 6 місяців до 1 року.
У ході розвитку Інтернету, все більше напрямів у британському законодавстві адаптуються для захисту прав його користувачів. Пошук порушників авторських прав, що діють в Інтернеті, здійснює Національний відділ по боротьбі зі злочинами у сфері високих технологій.
Підсумовуючи вищесказане, вважаю, що сфера захисту авторських прав в мережі Інтернет повинна розвиватися не відокремлено, а у взаємодії з захистом інших прав людини в мережі. Таким чином Цільова група в США зосереджена на зміцненні зусиль по боротьбі із злочинами у сфері інтелектуальної власності шляхом тісної співпраці з державними та місцевими правоохоронними органами, а також міжнародними партнерами. Вона контролює і координує спільні зусилля для захисту прав інтелектуальної власності між органами в міністерстві, приділяючи особливу увагу міжнародним аспектам такого захисту.

Науковий керівник: Донець А.Г.

Попова Дар’я Ігорівна,
Національний юридичний університет ім. Я. Мудрого,
ІПКОП, 1 курс, 6 група

ДЕЯКІ АСПЕКТИ НЕДОСКОНАЛОСТІ ПРОЕКТУ ЗАКОНУ
«ПРО НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ АКТИ»

Можна сказати, що в Україні відсутній єдиний нормативно-правовий акт, який установлював би вимоги щодо розроблення всіх нормативно-правових актів, їхнього прийняття, набрання ними чинності, обліку, системи, видів, ієрархії. Єдині основоположні засади щодо нормативно-правових актів закріплені Конституцією України.
Однак створено проект Закону України «Про нормативно-правові акти» № 7409 від 01.12.2010, який складається з преамбули, семи розділів та 72 статей. Законопроектом уперше визначаються види нормативно-правових актів, система та ієрархія нормативно-правових актів, встановлюються порядок їх прийняття (видання), набрання ними чинності, застосування, обліку, єдині норми до нормо-проектувальної техніки, а також визначаються способи вирішення колізій нормативно-правових актів.
Вказаний Закон регулює суспільні відносини, пов’язані з розробленням нормативно-правових актів, їх прийняттям, набранням ними чинності, державною реєстрацією та обліком, визначає систему, види, ієрархію нормативно-правових актів та встановлює єдині вимоги до нормо-проектувальної техніки для всіх суб’єктів нормотворення.
Схвальною є присутність норм-дефініцій, розміщених у ст. 1 розділу 1 у проекті. Ця спроба правової детермінації є позитивною, однак залишені поза увагою всі наукові напрацювання в теорії права у сфері нормотворчості. Це стосується визначень закону, нормативно-правового акта, систематизації, аналогії права, аналогії закону, нормотворчого процесу, нормотворчої ініціативи, законодавства, підзаконного нормативно-правового акта. Так, за законопроектом, «закон – нормативно-правовий акт, що приймається Верховною Радою України або всеукраїнським референдумом, який регулює найбільш важливі суспільні відносини шляхом встановлення статусу, загальнообов’язкових правил поведінки суб’єктів таких відносин та відповідальності за порушення зазначених правил». Із такого визначення не зрозуміло, про які статус та відносини йдеться і чому відсутня у визначенні основоположна ознака закону – найвища юридична сила. Наступне визначення в законопроекті, яке викликає зауваження, це: «законодавство України – утворена на ієрархічній основі система нормативно-правових актів та міжнародних договорів України». У такому значенні можна говорити про систему нормативно-правових актів України, а не про законодавство, яке є сукупністю нормативно-правових актів найвищої юридичної сили та ратифікованих Україною міжнародних договорів, угод тощо. У Рішенні Конституційного Суду України від 9 липня 1998 р. № 12-рп/98 роз’яснено, що термін “законодавство” охоплює закони та інші нормативно-правові акти, зокрема, закони та інші акти Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках – також нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади.
Що стосується альтернативного проекту Закону України «Про нормативно-правові акти» № 7409-1 15.12.2010, то його недоліки були очевидними. Цей законопроект складався з назви та восьми статей:
1) набрання чинності нормативно-правовими актами;
2) офіційне оприлюднення нормативно-правових актів;
3) збереження текстів нормативно-правових актів на офіційних веб-сайтах;
4) реєстрація нормативно-правових актів;
5) єдиний державний реєстр нормативно-правових актів;
6) офіційне оприлюднення актів, що впливають на дію або чинність нормативно-правових актів або їх зміст;
7) вимоги до сайтів;
8) прикінцеві положення.
У зазначеному законопроекті відсутні положення про конструкцію, структуру й інші обов’язкові елементи нормативно-правових актів та вимоги законодавчої техніки. Тому цілком справедливо, що цей законопроект було відхилено.
Отже, певні колізійні ситуації в законодавстві України та конкуренції між приписами нормативно-правових актів можуть припинити своє існування разом з ухваленням Закону України “Про нормативно-правові акти”, але він потребує суттєвих доопрацювань.

Науковий керівник: Суходубова І. В.

Попова Дар’я Ігорівна,
Національний юридичний університет ім. Я. Мудрого,
ІПКОП, 1 курс, 6 група

ЛЕГІТИМНІСТЬ ЯК ОДИН З ОСНОВНИХ ПРИНЦИПІВ УДОСКОНАЛЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА

Легітимність — це широке та складне явище, що виражає зв’язок інтересів людей з їх внутрішньою оцінкою, яка залежить від їх стверджень, світосприйняття та повсякденного життя. Легітимність може бути частковою та навіть неузгодженою, оскільки в суспільстві існують різні прошарки населення з різними інтересами.
Необхідно зазначити, що в Україні існують такі причини колізій у законодавстві: економічна нестабільність у державі; політичні кризи; порушення принципу поділу влади і системи “стримувань і противаг”; перевищення повноважень органами державної влади та втручання в компетенцію один одного; девальвація суспільних інститутів; недосконалість законів; відсутність в окремих сферах законодавчої практики планування видання нормативних актів та їх систематизації; судові помилки; довільне тлумачення Конституції та інших нормативно-правових актів тощо.
Як відомо, у демократичних країнах процес, за допомогою якого парламент приймає певні рішення, має визначальне значення для визнання їх легітимності суспільством. Усе більше держав стає на шлях демократичного розвитку, вищі органи державної влади цих країн встановлюють демократичні процедури діяльності, які раніше не були нормою в суспільстві. У цій ситуації визнання громадянами легітимності парламентських рішень набуває особливо важливого значення як для законодавчого органу, так і для країни в цілому. Представницький характер парламенту означає, що для реалізації представництва суспільних інтересів у законодавчому органі парламентські рішення повинні визнаватися більшістю суспільства. В іншому випадку парламент може втратити довіру населення та його підтримку в майбутньому. Це особливо небезпечно з огляду на структурне становлення демократичних інститутів влади в перехідних суспільствах, оскільки парламент у них є органом влади, на який покладена відповідальність за створення законодавчого поля, яке б сприяло розвиткові принципів верховенства права та громадянського суспільства.
На нашу думку, для того щоб законодавчі акти були дієвими й ефективно регулювали відносини між органами державної влади, вони передусім повинні сприйматися в суспільстві як такі, що ухвалені згідно з установленими легітимними процедурами. Інакше існує ризик масового недотримання новоприйнятих законів. Особливо це стосується ситуації, коли процес ухвалення законів є хаотичним і погано організованим; тоді в суспільстві може сформуватися думка, що члени парламенту не здатні професійно налагодити ефективну законотворчу роботу.
Крім того, легітимність новоприйнятих законів є надзвичайно гострим питанням не лише для парламентів, що не мають усталених процедур, але й для тих, які за наявності регламенту не дотримуються його положень. У суспільстві не буде мотивації для дотримання законодавчих положень, якщо парламент, що їх ухвалює, не може чи не хоче дотримуватися власних норм.
Таким чином, визнання рішень парламенту суспільством значною мірою залежить від визнання того, що парламент дотримується належного порядку прийняття рішень на основі усталених і прозорих норм.
Отже, питання легітимності парламентських рішень є актуальним не лише для суспільних груп, але й для інших урядових інституцій. Якщо парламент порушує процедуру, виконавча чи судова гілка влади можуть визнати його рішення нелегітимними, що матиме катастрофічні наслідки для ефективного впровадження нового й дотримання чинного законодавства.

Науковий керівник: Суходубова І. В.

Ревунова Катерина Сергіївна
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ІПКОП, 2 курс, 8 група

АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПРИМУС І ПРОБЛЕМИ ЙОГО ЗАКОНОДАВЧОГО ЗАКРІПЛЕННЯ

Суттєві перетворення політичної, економічної та правової системи Української держави змінюють правовий статус людини. Стаття 3 Конституції України закріплює, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в нашій державі найвищою соціальною цінністю, а держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Тим самим, закріплюється пріоритет прав, свобод та інтересів людини. Це тягне звуження сфери втручання держави у свободу особистості, зміну моделі взаємовідносин особи і держави, її органів, які переважно діють у сфері сервісно-обслуговуючого призначення. Це обумовлює гуманізацію заходів державного примусу, а в тому числі й адміністративного, що актуалізує визначення змісту, призначення цього методу державного управління, удосконалення різновидів його зовнішніх форм прояву. Також, дослідження цього питання є актуальним, через те, що більшість наукових пошуків з цієї проблематики висвітлюють або окремі властивості примусу, або його заходи, або особливості діяльності певних державних органів в цій царині.
Серед основних недоліків законодавчого регулювання адміністративного примусу можна виокремити, по-перше, відсутність легального закріплення терміну адміністративного примусу та й не визначення його так званого «офіційного статусу». Між тим при визначені цього поняття слід запровадити комплексний підхід до аналізу всіх його властивостей, одночасно екстраполюючи його із рисами схожих правових інститутів.
По-друге, відсутність чіткої фіксації поділу адміністративно-правових заходів на види (заходи адміністративного попередження, заходи адміністративного припинення, адміністративні стягнення, які частково знайшли своє закріплення в КУпАП) та їх визначення. Між тим нормативні акти містять численні примусові заходи, які можуть застосовувати уповноважені суб’єкти.
По-третє, потрібно закріпити у нормативно-правових актах сформульовані науковцями принципи застосовування адміністративно-примусових заходів, а саме примусові заходи повинні бути адекватні протиправній поведінці та її наслідкам (розміру шкоди, завданої нею). Застосуванню каральних санкцій має передувати протидія порушника: припинення протиправної дії означає й припинення застосування примусових заходів; межі застосування примусових заходів повинні бути визначені у Законі.
По-четверте, слід встановити чіткі процедури та підстави здійснення і реалізації заходів адміністративного примусу. Так, наприклад, положення Закону України «Про міліцію» практично не регулюють процедури здійснення адміністративного затримання і тримання осіб у спеціально відведених для цього приміщеннях (крім строків), тим самим законодавчо не визначено і не гарантовано права таких затриманих. В цьому аспекті певні позитивні кроки містяться у Митному кодексі України, де детально регламентовано спрощення процедури митного контролю із визначенням навіть граничного терміну її здійснення щодо осіб, які перетинають кордон України, та встановлено засади відповідальності працівників митних органів у разі порушень зазначених нормативів.
По-п’яте, необхідно більш деталізовано закріпити чітку відповідальність суб’єктів, які уповноважені на застосування заходів адміністративного примусу. Це може бути кримінальна, адміністративна, дисциплінарна та матеріальна відповідальність.
По-шосте, потрібно прийняття кодифікованого законодавчого акту, який би закріпив усі вище зазначені положення. Це обумовлено існуючим розпорошенням законодавства про адміністративний примус, що значно ускладнює процедуру застосування відповідних заходів і контроль за цією діяльністю.
Також, потребує оптимізації існуюча кількість суб’єктів застосування адміністративного примусу, тобто слід детально проаналізувати ефективність і доцільність функціонування кожного із системи відповідних органів. Варто суттєво звузити адміністративно-примусові повноваження одних органів; інших, в діяльності яких зустрічаються непоодинокі випадки неправомірного використання адміністративного примусу, взагалі позбавити таких повноважень. Але у той же час, дещо розширити сферу застосування адміністративно-примусових заходів суддями із відповідним законодавчим закріпленням цих повноважень.
Ці та інші зазначені заходи сприятимуть забезпеченню дотримання прав і свобод осіб при застосуванні заходів адміністративного примусу.

Науковий керівник: к. ю. н., доц. Червякова О. Б.

Реука Ольга Володимирівна,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ФПКдля Пенсійного фонду України, 2 курс, 2 група

ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ СУБ`ЄКТА ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА ОБ’ЄКТ, СТВОРЕНИЙ У ЗВ’ЯЗКУ З ВИКОНАННЯМ ТРУДОВОГО ДОГОВОРУ

Світ техніки, який став невід’ємною частиною нашого життя, чи не щоденно підлягає вдосконаленню. Люди, які мають талант на створення чогось нового, незвичайного і корисного, яких ми звикли називати вченими, інтелектуалами і т.д. роблять все нові і нові відкриття, творять речі, технічні пристрої без яких згодом ми не уявляємо свого життя.
На практиці часто трапляється так, що ці винаходи створюються під час виконання особою свого трудового обов’язку. І в цьому випадку виникає питання – кому ж належать права інтелектуальної власності (далі – ІВ) на такий об’єкт?
На жаль, в законодавстві України, яке регулює подібні питання, неможливо знайти однозначну відповідь на це питання.
Справа в тому, що в даному випадку має місце суперечність між нормативно-правовими актами, що регулюють ці правовідносини. Вона полягає в тому, що згідно зі ст. 429 Цивільного кодексу України (далі – ЦКУ) – ч. 1 Особисті немайнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, який створив цей об’єкт. У випадках, передбачених законом, окремі особисті немайнові права інтелектуальної власності на такий об’єкт можуть належати юридичній або фізичній особі, де або у якої працює працівник.
В ч.2 цієї ж статті зазначається, що – Майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, який створив цей об’єкт, та юридичній або фізичній особі, де або у якої він працює, спільно, якщо інше не встановлено договором.
А згідно зі ст. 9 Закону України ” Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” від 15.12.1993 (далі – ЗУ) – Право на одержання патенту на службовий винахід (корисну модель) має роботодавець винахідника.
Піддавши вищезазначені норми нехитрому аналізу, доходимо висновку, що норма, зазначена в ЦК України, розподіляє майнові права ІВ на цей об’єкт порівну, тобто 50% на 50%, між працівником та роботодавцем. В свою чергу, норма ЗУ 100-відсотково наділяє цими правами роботодавця. А це є досить суттєвою відмінністю, тому відповідь на питання “яка норма має пріоритет” іноді вирішує долі.
Між правниками тривалий час точиться суперечка з цього приводу, але досі згоди вони так і не дійшли. Справа в тому, що одні обґрунтовують свою позицію тим, що оскільки Закон (в даному випадку – ЦКУ, прийнятий 16.01.2003) зворотної дії у часі не має, то необхідно застосовувати ці положення ЦКУ лише до тих винаходів, які були створені після набрання ним чинності. А юристи, які дотримуються іншої думки зазначають, що в разі виникнення подібного спору необхідно застосувати спеціальну норму, тобто ЗУ.
І перша, і друга думка, безумовно, мають право на існування. Але прагнення побудувати дійсно правову державу, закріплене в Конституції України, вимагає аби подібних випадків – колізій, було якомога менше і не виникало неоднозначності в застосуванні приписів закону.
Тому вважаємо за необхідне, проаналізувавши позиції науковців з цього приводу, зваживши всі “за” та “проти”, внести зміни до законодавства аби однаково врегулювати це питання і в ЦКУ, і в ЗУ. Доцільно, спираючись на ч.1 ст. 429 ЦКУ, яка захищає особисті немайнові права ІВ працівника на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням ним трудового договору, надати винахідникові перевагу і щодо володіння майновими правами ІВ на подібні об’єкти.

Науковий керівник: ас. Гузь Євгенія Валеріївна

Реука Ольга Володимирівна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого»
ФПКдля Пенсійного фонду України, 2 курс, 2 група

СВОБОДА МИРНИХ ЗІБРАНЬ. ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ МЕЖІ «МИРНОСТІ»

Сучасна українська держава пережила достатньо потрясінь, левову частку яких можливо було би уникнути за наявності дієвого механізму правового регулювання. Зокрема, як це продемонстрував 2014 рік, до таких слід віднести й реалізацію права на свободу мирних зібрань громадян.
Свобода мирних зібрань гарантується Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Стаття 11 останньої встановлює, що обмеження цього права не допускаються, за винятком тих випадків, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Свобода мирних зібрань також гарантована статтею 39 Конституції України: “Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей”.
Наразі можна констатувати, що закону, який би регулював ці відносини, як цього вимагає КУ, не існує, внаслідок чого наявною є вагома прогалина. Найчастіше при прийнятті рішень щодо обмеження проведення мирних зібрань суди посилаються на Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 р. № 9306-XI «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР», але цей нормативний акт суперечить Конституції Україні, оскільки передбачає дозвільний характер проведення мирних зібрань, а у статті 39 Конституції дозволів з боку органів державної влади та місцевого самоврядування для проведення мирних зібрань не передбачається. Тобто, виходячи з п. 1 перехідних положень Конституції України :“Закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечить Конституції України”, застосування Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 р. № 9306-XI «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» при розгляді відповідної категорії справ є порушенням Конституції України.
На нашу думку, неможливо обмежити реалізацію свободи мирних зібрань, доки мітинг (а також збори, походи і демонстрації) не перетне межу своєї «мирності». Звісно ж, виключенням є об’єкти режимні, а також ті обмеження, які настають у зв’язку із введенням надзвичайного або воєнного стану.
Гарантування свободи передбачає встановлення законом чіткого можливого обмеження цієї свободи з боку органів влади. Дії влади повинні бути спрямовані на захист легітимних інтересів та захист прав інших осіб. Вони також мають бути «необхідними», а не бажаними чи доцільними, у демократичному суспільстві. Отже, законом має визначатися межа, за якою не може здійснюватися державне регулювання. Неможливо реалізувати свободу за певною процедурою, порядком, адже це порушує суть цього явища.
То що ж слід вважати межею «мирності»? Спробуємо визначити окремі моменти.
По-перше, зібрання слід вважати мирним, доки його учасники не мають зброї. Напевне, це все ж калька на норми законодавства США, а саме щодо права на вільне володіння та носіння вогнепальної нарізної зброї.
По-друге, зібрання слід вважати таким, що перейшло відповідну межу, якщо під час його підготовки чи проведення відбувається прямі заклики до актів насилля, вандалізму, тощо.
По-третє, слід вважати перейденою межу мирності зборів у разі вчинення їх учасниками правопорушень, які безпосередньо пов’язані з цими зборами. Зокрема, захоплення адмінбудівель, нанесення тілесних ушкоджень, знищення майна, тощо.
Вважаємо за необхідне встановлювати заходи примусу щодо осіб, які беруть участь у зібранні пропорційно до загрози, яку воно викликає. Так, за період незалежності України відомо достатньо фактів побиття (під час т.зв. «розгонів») беззбройних мітингарів з особливою жорстокістю працівниками правоохоронних органів. Зрозуміло, що посилення відповідальності за непропорційне застосування сили, а також визначення критерії «мирного» зібрання дозволили б зменшити рівень насилля у протистояннях між правоохоронцями та мітингарями.
Отже, враховуючи вищезазначене, можна і потрібно говорити про наявність проблем правового регулювання і практичного застосування правових норм у сфері забезпечення свободи мирних зібрань. Підтримуємо думку тих колег та науковців, які пропонують вилучити зі статті 39 Конституції України положення щодо підстав заборони мирних зібрань та сформулювати норму таким чином, щоб обмеження проведення зібрань можна було б здійснити лише у разі порушення межі «мирності», тобто з моменту вчинення конкретних правопорушень, а також конкретизувати критерії «мирності» при створенні відповідного Закону України, який регулюватиме реалізацію свободи мирних зібрань!

Науковий керівник: доц. Речицький В.В.

Реука Ольга Володимирівна,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ФПКдля Пенсійного фонду України, 2 курс, 2 група

ПИТАННЯ СПЕЦІАЛЬНОЇ КОНФІСКАЦІЇ ЯК ДОДАТКОВОГО ПОКАРАННЯ ЗА КОРУПЦІЙНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ

Процес побудови правової та демократичної держави, якою прагне бути Україна, вимагає ефективної діяльності владних структур. На превеликий жаль, з розвитком суспільства варіанти досягнення своєї мети звелись, в більшості випадків, до вирішення питань шляхом “переговорів купюрами”.
В науковій літературі це явище дістало назву – корупція, тобто “одержання неправомірної вигоди”, а в народі – хабарництво. Одразу щодо терміну, то варто згадати, що до 2013 року, доки Верховна Рада не привела українські закони у відповідність до стандартів міжнародної Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією, існувало поняття «хабар», яке замінили поняттям «неправомірна вигода». Останнє є більш ширше поняття, оскільки включає у себе не тільки отримання грошових коштів чи іншого майна, а й переваг, пільг, послуг, нематеріальних активів.
Це явище від лат. corrumpere — “псувати” дійсно відповідає значенню цього слова, оскільки дійсно псує всі ті позитивні зрушення, які були зроблені для розбудови свідомого та висококультурного суспільства.
Звичайно, подібні вчинки не є безкарними і Кримінальний кодекс України (далі – КК) передбачає відповідальність за них.
З 26 квітня 2015 введено в дію Закон України “Про запобігання корупції” (далі – ЗУ). Відповідно до ст. 65 цього Закону – За вчинення корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень особи, зазначені в частині першій статті 3 цього Закону, притягаються до кримінальної, адміністративної, цивільно-правової та дисциплінарної відповідальності у встановленому законом порядку. У разі вчинення від імені та в інтересах юридичної особи її уповноваженою особою злочину самостійно або у співучасті до юридичної особи у випадках, визначених КК України, застосовуються заходи кримінально-правового характеру.
Окрім типових покарань – громадські роботи, позбавлення/обмеження волі, для даного виду порушень характерною є спеціальна конфіскація (далі – спец. конфіскація). КК доповнився ст. ст. 961, 962, які саме і регулюють питання її застосування.
Вважаємо, що спец. конфіскація є додатковим покаранням, хоча у навчальній літературі передбачено, що вона взагалі не є покаранням.
Спец. конфіскація визначається як – примусове безоплатне вилучення на користь держави майна (грошей, цінностей), що використовувалось для вчинення злочину чи було отримане внаслідок злочину (наприклад, хабар).
Згідно із ч.5 ст. 962 КК – Спеціальна конфіскація не застосовується до грошей, цінностей та іншого майна, які згідно із законом підлягають поверненню власнику (законному володільцю) або призначені для відшкодування шкоди, завданої злочином”.
Слід мати на увазі, що спеціальна конфіскація при наявності до того підстав може застосовуватися за вчинення певних злочинів разом із звичайною конфіскацією майна, яка застосовується при притягненні до кримінальної відповідальності за вчинення корисних злочинів.
Проаналізувавши зазначені положення ЗУ та КК, доходимо висновку, що при застосуванні конфіскації майна на користь держави вилучається лише особисте майно засудженої особи, а при спец. конфіскації допускається також вилучення майна інших осіб, які не були засуджені за вчинення злочину.
Таке положення дає змогу розмежовувати ці два поняття. Звичайно, відмінність між ними суттєва.
Вважаємо за необхідне визнати спеціальну конфіскацію покаранням, на рівні з конфіскацією, позбавленням волі чи позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю. Оскільки, порівняно зі звичайною конфіскацією, спеціальна є, деякою мірою, більш жорсткою, адже можливе звернення стягнення на майно осіб, які не були причетні до вчинення цього злочину.
Також робимо висновок, що застосування такого роду стягнення є доречним, а рівень його ефективності зможемо визначити пізніше, після формування судової практики з цього приводу.
Хотілось би наголосити на тому, що 29 квітня цього ж року Кабмін України прийняв Постанову “Про затвердження Державної програми щодо реалізації засад державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційної стратегії) на 2015-2017 роки”. План, зазначений в вищезгаданому документі грандіозний, а он наскільки від виявиться дієвим-дізнаємося згодом.

Науковий керівник : доц. Володіна Оксана Олександрівна

 
Роман Владлена Володимирівна
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОЮ, 2 курс, 2 група

ЩОДО ПРОБЛЕМАТИКИ ЗАПРОВАДЖЕННЯ ІНСТИТУТУ КОНСТИТУЦІЙНОЇ СКАРГИ В УКРАЇНІ

Прийнявши Конституцію України (далі – КУ) та Закон України «Про Конституційний Суд України» (далі – КСУ), Верховна Рада України закріпила можливість захисту Конституційним Судом України прав і свобод громадян двома шляхами: 1) шляхом звернення громадянином щодо офіційного тлумачення Конституції України; 2) коли в інтересах громадянина з конституційним поданням до КСУ для офіційного тлумачення КУ звертається Президент України, не менш як сорок п’ять народних депутатів України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховний Суд України, Кабінет Міністрів України, інші органи державної влади, Верховна Рада АРК, органи місцевого самоврядування.
На мою думку, даний механізм захисту прав і свобод людини є недосконалим, адже як зазначає В. Шаповалов – потенціал конституційної юстиції щодо захисту прав і свобод людини використовується в нашій країні недостатньо і таке повноваження Конституційного Суду, як тлумачення законів, тлумачення Конституції, у тому числі і за зверненням громадян є замінником конституційної скарги. Конституційне звернення за своєю природою є певним аналогом конституційної скарги. Проте громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи, права яких порушено, не можуть звертатись до органу конституційної юстиції із клопотанням про визнання нормативних актів неконституційними. Тому можна зробити висновок, що це певним чином обмежує можливості захисту прав і свобод людини.
Постає питання, чому за наявності в судовій системі України Конституційного Суду фізична особа не може звернутися до нього із зверненням щодо порушення її прав конкретним законом держави і таким чином захистити свої конституційні права. Йдеться про прямий доступ громадян до конституційного правосуддя, про можливість не чекати, коли, приміром, Президент України або Уряд знайдуть за можливе підтримати індивідуальну скаргу щодо порушеного права людини у чинних законах, а власними зусиллями усувати обмеження своїх конституційних прав.
Україна, як держава, що прагне до укріплення демократичних засад та орієнтована на інтеграцію до Європейського Союзу, має удосконалювати правові механізми захисту прав і свобод людини і громадянина. Я вважаю, що одним із таких механізмів і є інститут конституційної скарги, вироблений в країнах Європи, США, Росії, який дозволяє пересічному громадянину звернутися до судового органу, що здійснює конституційний контроль.
Українська конституційно-правова наука у цілому погоджується з тим, що впровадження конституційної скарги є нагальним завданням розвитку вітчизняного конституціоналізму. Діалог між А. Селівановим і П. Євграфовим відображає зміни, які відбулися у конституційній доктрині України у питанні конституційної скарги. Фахівці з конституційного права активно обговорюють перспективи і механізми запровадження даного інституту, спираючись на іноземний досвід (австрійську, німецьку, польську, російську та інші моделі конституційної скарги) та пропонуючи власні розробки у даній сфері.
А. Селіванов зазначає, що ідея конституційної скарги як гарантії захисту прав і свобод обумовлює, що людина не може оспорювати рішення органів держави, які прийняті на основі закону, а лише власне сам закон, вона не може оспорювати дії влади, наприклад, акти амністії засуджених до покарання, оскільки вони вище за норми кримінального закону і скасовують відповідальність за вчинені злочини та ін.
Крім того, запровадження інституту конституційної скарги спричинить так званий «наплив» таких звернень до КСУ, що тягне за собою збільшення навантаження на суддів КСУ. А тому я підтримую думку,висловлену С. Вла-диченко про те, що розширення обсягу повноважень органу конституційної юрисдикції України внаслідок запровадження інституту консти¬туційної скарги не повинно вплинути на ефективність його діяльність. Виникає необхідність запровадження певних критеріїв-обмежень щодо змісту і процедур подання конституційної скарги та/або створення додаткових органів чи підрозділів КСУ, компетентних у розгляді даних звернень.
Необхідно звернути увагу на те, що зарубіжний досвід вказує на можливість надання права подавати скаргу про порушення конституційних прав і свобод до Конституційного Суду не лише фізичним, а й юридичним особам, зокрема об’єднанням громадян, що також потребує законодавчого врегулювання. Під час запровадження в Конституції України інституту конституційної скарги, її предметом мають стати визначені питання конституційності законів, постанов Верховної Ради України, нормативних актів Президента України та Кабінету Міністрів України, тобто все те, що знаходиться сьогодні поза сферою повноважень національної системи судів загальної юрисдикції.
Нині конституційна скарга застосовується в Угорщині, Австрії, Росії, Швейцарії, Німеччині, Хорваті, Чехії та ін. Тому запровадження даного інституту в національне законодавство стане однією з гарантій захисту конституційних прав і свобод та сходинкою до побудови правової держави та громадянського суспільства, що є необхідним в реалізації курсу України на вступ в ЄС.

Науковий керівник: Берченко Г.В.

 
Рудь Оксана Олександрівна,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ФПК для системи Пенсійного фонду України,3 курс, 3 група

ТЕРОРИЗМ — ГЛОБАЛЬНА ПРОБЛЕМА СУЧАСНОСТІ

Тероризм у різних формах прояву є однією з найнебезпечніших за своїми масштабами та наслідками соціально-негативною проблемою, з якою людство увійшло в ХХІ ст. Тероризм усе більше загрожує національній безпеці багатьох країн світу, призводячи до тяжких політичних, економічних, психологічних наслідків. Сучасний тероризм, набуваючи рис організованості, транснаціональності, в окремих випадках, завдаючи катастрофічних наслідків, становить загрозу не лише окремій державі, а й світовій безпеці.
Інтегруючись у загальноєвропейські процеси, Україна, крім отримання користі від співпраці з міжнародними інституціями в різних сферах життєдіяльності, стикається в тому числі й з проблемами, пов’язаними з міжнародним тероризмом.
Причин терористичної діяльності є багато: політичні, ідеологічні, національні, сепаратистські, етнічні, релігійні, психологічні, територіальні, географічні, соціальні, економічні та інші.
Тероризм не має національностей і меж. Усі нації й держави рівні перед його загрозами. На межі тисячоліть світ зіштовхнувся з вибором: або країни відкидають свої політичні розбіжності та об’єднуються в боротьбі з тероризмом, або надбання цивілізації будуть перекреслені злочинними амбіціями терористів. Усвідомлюючи це, за останні чотири десятиліття під егідою різних міжнародних, а також регіональних організацій, було розроблено чимало правових і функціональних інструментів протидії тероризму.
Відповідно до Закону України «Про основи національної безпеки України» однією з основних загроз національним інтересам і національній безпеці України є поширення міжнародного тероризму, а ключовими напрямами державної політики у сфері національної безпеки – участь у заходах по боротьбі з міжнародними організованими злочинними угрупованнями й міжнародним тероризмом.
Варто зазначити, що система багатостороннього співробітництва у боротьбі з тероризмом сформувалася за останні 30 років. На глобальному рівні вона функціонує під егідою ООН та її спецпідрозділів на основі 11 універсальних конвенцій і протоколів про боротьбу із різними проявами тероризму на суші, на морі та в повітрі. В Україні за останні роки у сфері боротьби з тероризмом зроблено чимало: прийняті закони України «Про боротьбу з тероризмом», «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом», ратифіковано ряд міжнародних конвенцій антитерористичної спрямованості, Кримінальний кодекс України містить низку статей, які передбачають кримінальну відповідальність за скоєння злочинів, пов’язаних із терористичною діяльністю.
Сучасний тероризм здатний вести диверсійно-терористичну війну, брати участь у масштабних збройних конфліктах. Він перетворився на досить прибутковий бізнес глобального масштабу. Сучасні терористичні організації – це не одноосібні групи бойовиків, що здійснюють лише терористичну діяльність, це вже «корпорації» із внутрішнім розподілом трудових обов’язків, з майстернями (для виготовлення та ремонту зброї, створення вибухових пристроїв тощо), друкарнями (для виготовлення різного роду ідеологічної літератури екстремістського толку), шпиталями (для лікування поранених), лабораторіями (для виготовлення наркотичних засобів, біологічної або хімічної зброї), комерційними підприємствами. Їх персонал має укомплектований штат потрібних фахівців: психологів, ідеологів, політологів, а також осіб, що ведуть легальний спосіб життя, мають зв’язки з державним апаратом, промисловим і фінансовим світом. Джерелами їх фінансування є різноманітні благодійні фонди, релігійні організації, кошти фізичних осіб і легальний бізнес.
За спрямованістю злочинних посягань діапазон тероризму досить великий: від убивств окремих осіб до руйнування певних держав та фактичного знищення цілих народів. Серед суспільно небезпечних наслідків тероризму виділяються: дестабілізація суспільства; загибель людей, спричинення шкоди їх здоров’ю, значна майнова шкода, порушення права власності, дезорганізація роботи державних органів, підприємств, установ та організацій.
Тероризм служить не тільки доповненням і органічним елементом, але й «детонатором» військових конфліктів, зокрема, міжетнічних, внаслідок чого є важко переборною перешкодою мирному процесу.
Досить нестабільною є ситуація і на теренах нашої держави. Україна, як демократична правова держава зіткнулася з проблемою міжнародного тероризму, як інструменту політики, що використовуються як таран для руйнування існуючих суспільно-політичних і державних структур, порушення сформованих військово-політичних балансів сил, переділу зон інтересів, впливу й взаємодії.
Отже, при дослідженні даного суспільно небезпечного явища, варто виходити із розуміння його сутності, маючи на увазі насамперед те, що тероризм служить досягненню антидемократичних, антигуманних цілей. Світове співтовариство усвідомило, що глобальна проблема тероризму може перетворитися в третю світову війну, в якій не буде переможців. І саме це сприяло виробленню консолідованої позиції щодо стратегії протидії та боротьби з тероризмом.

Науковий керівник: Володіна О. О.
 
Рустамова Яна Олегівна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ФПК для системи Пенсійного фонду України, 3 курс, 3 група

КРИМІНАЛІЗАЦІЯ КОРУПЦІЇ: НА ШЛЯХУ ДО ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТАНДАРТІВ

Корупція в сучасних умовах стала чинником, який становить реальну загрозу національній безпеці й конституційному ладу України.
Це явище негативно впливає практично на всі сторони суспільного життя: економіку, політику, соціальну і правову сфери, управління, громадську свідомість, міжнародні відносини. Корупційні зв’язки фактично руйнують правові, етичні відносини між людьми і поступово перетворюються у норму поведінки.
У Кримінальному Кодексі досить багато норм, що встановлюють відповідальність за так звані спеціальні види службових злочинів, вчинення яких також зумовлене службовим становищем суб’єкта, однак при їх здійсненні основним безпосереднім об’єктом є інші суспільні відносини.
Верховною Радою України відповідно до зобов’язань перед ЄС у сфері боротьби з корупцією прийнято було прийнято три закони:
1. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо приведення національного законодавства у відповідність зі стандартами «Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією», (далі – Закон № 221), набув чинності 18 травня 2013 року;
2. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реалізації державної антикорупційної політики», (далі Закон № 224), набув чинності 9 червня 2013 року;
3. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України стосовно відповідальності юридичних осіб», дата набрання чинності 01 вересня 2014.
Декілька основних висновків з аналізу прийнятих законів:
1. Віднесено корупційні правопорушення, пов’язані з отриманням неправомірної вигоди, до числа злочинів.
2. Замінено термін “хабар” поняттям “неправомірна вигода”, яке передбачене Кримінальною конвенцією проти корупції та охоплює не лише матеріальні предмети, а і немайнові вигоди.
3. Криміналізовано всі елементи активного та пасивного хабарництва.
4. Встановлено кримінальну відповідальність за прийняття пропозиції чи обіцянки неправомірної вигоди. Злочин передбачений частиною 1 статті 368 КК України («прийняття обіцянки /пропозиції надати неправомірну вигоду») є закінченим не з моменту одержання неправомірної вигоди, (як було передбачено попередньою редакцією статті 368 КК України – при «одержанні хабара»), а з моменту коли той, хто пропонує неправомірну вигоду та той, кому її пропонують, доходять певної домовленості про умови та способи реалізації їх “спільного плану”.
5. Розширено межі застосування диспозицій корупційних правопорушень таким чином, щоб відповідні положення стосувалися випадків, коли корупційна дія вчиняється в інтересах третьої сторони.
6. Встановлено більш жорсткі санкції за корупційні діяння у публічній сфері.
7. Необхідно зазначити, що в зв’язку зі зміною визначення неправомірної вигоди ключового значення для кваліфікації корупційних правопорушень набуло поняття «законна підстава» для отримання особою відповідних вигод. На жаль, наразі це поняття не визначене законодавчими актами України та щодо нього не надано поки що офіційного тлумачення. З огляду на це існує можливість достатньо широкого тлумачення правоохоронними органами цього поняття, що створює можливість визнання корупційними широкого кола діянь.
8. Усунено ризики зловживання інститутом дієвого каяття, шляхом уведення додаткових обов’язкових умов для можливого звільнення від відповідальності за корупцію.
Цими змінами було посилено кримінальну відповідальність за злочини у сфері службової діяльності та запроваджено в окремих статтях КК України відповідальність за злочини, вчинені службовими особами, які працюють у юридичних особах приватного права або надають публічні послуги (аудитор, нотаріус, оцінювач, третейський суддя тощо).
Зазначенні нововведення в кримінальному законодавстві держави спрямовані на виконання положень Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією, яка ратифікована Законом України №252-V від 18 жовтня 2006 року.

Науковий керівник: Володіна О. О.

Рустамова Яна Олегівна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ФПК для системи Пенсійного фонду України, 3 курс, 3 група

КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА НЕЗАКОННЕ ПРОВЕДЕННЯ АБОРТУ

Проблема аборту в Україні відома з давніх часів. Ставлення до неї визначалось багатьма чинниками: релігійними, моральними, економічними, демографічними, політичними.
Переривання небажаної вагітності знаходиться в центрі уваги основних соціальних проблем. Противником здійснення абортів завжди виступала церква та певний сектор громадських організацій, що захищали право на життя у ненародженої дитини. Інша категорія захисників «права жінки на особистий вибір», постійно відстоюють прерогативу жінок у вирішенні долі ненароджених дітей.
Згідно статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Одним із головних завдань кримінального права України є охорона життя та здоров’я людини. Або́рт (лат. abortus — викидень) — штучне переривання вагітності. Аборт може бути мимовільним (викидень) і медичним (пряме втручання — хірургічне чи медикаментозне).
Криміналізація незаконного аборту в Україні обумовлена потребою дотримання умов та порядку його проведення, що слугує захисту здоров’я та життя вагітної жінки. Тому основним безпосереднім об’єктом незаконного проведення аборту є суспільні відносини в галузі медицини, які забезпечують вагітній жінці встановлені законом умови та порядок проведення операції штучного переривання вагітності. Додатковим об’єктом незаконного проведення аборту є суспільні відносини, які забезпечують здоров’я або життя жінки. Предметом незаконного аборту є плід, що знаходиться в утробі жінки. Його життєздатність не означає, що фактом переривання вагітності відбувається посягання на життя. Адже кримінально-правова охорона життя людини починається з моменту початку пологів, які можливі з 22-го тижня вагітності.
Проаналізувавши деякі аспекти виникнення та розвитку відповідальності за незаконне штучне переривання вагітності, можна зробити певні висновки: по-перше, аналіз кримінального законодавства низки зарубіжних країн свідчить про те, що законодавець на один рівень захисту життя і здоров’я матері ставить захист життя ще ненародженої дитини. Це відображається в диференціації кримінальної відповідальності в залежності від строку вагітності та життєздатності плоду. По-друге, кримінальне законодавство більшості зарубіжних країн досить детально, не обмежуючись однією статтею КК України, а декількома, або, навіть, розділами, регламентує питання, пов’язані з кримінальною відповідальністю за незаконне штучне переривання вагітності. По-третє, існує явна необхідність узгодити норми кримінального законодавства України в даному напряму з Основами законодавства про охорону здоров’я України, що дало би можливість диференціювати кримінальну відповідальність за незаконне штучне переривання вагітності в залежності від строку вагітності та життєздатності плоду. Стаття 50 Конституції України дозволяє аборти за соціальними та медичними показниками, правда, якими саме не вказано, а стаття 57 надає право жінці самій вирішувати проблему материнства, тобто, робити чи не робити аборт.

Науковий керівник: Володіна О. О.

Сороколіт Яна Сергіївна,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПСК для МВС, 2 курс, 11 група

МІСЦЕ ТА РОЛЬ СПОСОБУ ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНУ СЕРЕД ІНШИХ ОЗНАК ОБ’ЄКТИВНОЇ СТОРОНИ СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ

Спосіб вчинення злочину – це сукупність (система) прийомів і методів, що застосовуються особою при вчиненні злочину. Спосіб належить до факультативних ознак об’єктивної сторони загального поняття складу злочину, проте при прямій вказівці на нього в законі або якщо він однозначно випливає зі змісту закону (про це свідчить характер дій, описаних в диспозиції статті), набуває значення обов’язкової ознаки конкретного складу.
На сьогоднішній час поняття способу вчинення злочину не закріплено на законодавчому рівні, що дає змогу вченим висловлювати різні думки щодо його поняття та змісту, по-різному визначають його об’єктивні та суб’єктивні ознаки. В науці кримінального права поширеною є думка, що спосіб – це конкретна форма вираження злочинного діяння. З цим погодитися важко, так як зовнішньою формою злочину є дія чи бездіяльність. В такому випадку відбувається ототожнення діяння(дії чи бездіяльності) зі способом.
На відміну від криміналістики, в науці кримінального права досліджуються саме способи вчинення злочину, а не система прийомів та засобів, якими особа керується на стадії готування (усунення перешкод, підшукування засобів чи знарядь тощо) до злочину або вчинюваних з метою приховування злочину (відмова від дачі показань, фальсифікація тощо), які не входять до об’єктивної сторони складу злочину, тому не розглядаються в межах способу вчинення злочину.
Спосіб вчинення злочину, перш за все, є характерним для дії – активної вольової суспільно-небезпечної поведінки особи (обман чи зловживання довірою (ст. 192 КК), психічне насильство (ст. 129 КК), фізичне насильство (ст. 121 КК тощо). В цих злочинах спосіб вчинення злочину утворює внутрішній зміст активної поведінки, виконавчу сутність і внутрішній зміст дії. В окремих випадках особливістю вчинення злочину у формі бездіяльності є забезпечення його вчинення шляхом здійснення активних дій, так званого допоміжного характеру, що виступають способом вчинення злочину. Наприклад, ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів шляхом укладання псевдоугод з фіктивними підприємствами (ст. 212 КК), ухилення від призову на строкову військову службу шляхом використання підроблених документів (ст. 335 КК). Тому, не можна вважати обґрунтованими думки деяких вчених щодо визначення способу вчинення злочину виключно як дії допоміжного характеру по відношенню до основного діяння. Це твердження є лише частково вірним, оскільки не охоплює собою всіх аспектів взаємодії способу та злочинного діяння.
Спосіб вчинення злочину тісно пов’язаний з засобами та знаряддями вчинення злочину. Використання характерних властивостей конкретних предметів матеріального світу, що істотно полегшують вчинення злочину або без яких вчинення діяння взагалі неможливе, створює собою відповідний спосіб. Наприклад, для кваліфікації діяння, передбаченого ст. 294 КК, необхідно встановити, що особа діяла шляхом застосування зброї (знаряддя вчинення злочину), так званий збройний спосіб.
Спосіб вчинення злочину взаємопов’язаний з місцем, часом та обстановкою. Останні обумовлюють конкретні умови, за яких вчиняється злочинне діяння. Можна стверджувати, що місце, час та обстановка детермінують способи вчинення злочину. В залежності від конкретних об’єктивних умов, особа обирає той чи інший спосіб вчинення злочину, який є найефективнішим для досягнення бажаного результату.
У взаємозв’язку з іншими ознаками складу злочину, спосіб виступає складовою частиною підстави кримінальної відповідальності, має значення при кваліфікації діяння, виступає критерієм відмежування злочинів один від одного та від інших правопорушень, визначає ступінь тяжкості вчинюваного злочину та ступінь суспільної небезпечності як діяння так і особи винного, деякі – є обставинами, що обтяжують відповідальність, впливає на диференціацію кримінальної відповідальності та індивідуалізацію покарання.

Науковий керівник: Анісімов Г.М.

Степова Наталія Андріївна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ІПКОП, 2 курс, 28 група

ПРАВОВИЙ АСПЕКТ ДОНОРСТВА

Не зважаючи на стрімкий розвиток різних сфер життя суспільства, зокрема медицини, усе ж таки існує нагальна проблема донорства. Стосується вона саме добровільного акту допомоги здорової людини (донора) хворому, що полягає у наданні своєї крові або тканин у лікувальних цілях.
Дані відносини регулюються цивільним законодавством. З моменту відділення органу чи тканини від організму людини, дані органи або тканини набувають статусу речей, обмежених в обороті. Основною умовою закріплення подібних суспільних відносин, пов’язаних з трансплантацією, є наявність юридичного факту – волевиявлення хворого, згода медичної установи, донора з подальшим укладанням договору.
Постає питання, тісно пов’язане з основами цивільного договору: яка природа договору про донорство? Чи доцільним буде визначення «договір дарування» або ж «договір купівлі-продажу»?
Звісно, у даному випадку існують спільні риси між цими видами договорів. Проте, водночас, не можливо порівнювати договір дарування з договором, пов’язаним з донорством, через специфічність його суб’єктного складу та об’єктів самого договору.
При розгляді договору як договору купівлі-продажу законодавець керується ст. 18 ЗУ «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» що торгівля органами або іншими анатомічними матеріалами забороняється, винятком є лише купівля-продаж кісткового мозку. Чому саме так? Розглядаючи органи та тканини як речі, чи можливо визначити їх ринковий еквівалент, а також використання як предмету угод? Українське законодавство чітко зазначає, що у трансплантації від живого донора не повинно бути ніякого економічного розрахунку, ніякої економічної компенсації для донора. Можливо припущення, що позиція держави викликана ризиком підриву системи донорства, заснованої на альтруїзмі і гуманізмі. Також, існує небезпека процесу комерціалізації пересадок, котра, на думку багатьох вчених, юристів, медиків, наявна у нас час. «Де факто» кошти, котрі все ж таки надаються донору, «маскуються» за твердженнями частини 3 ст.22 ЗУ “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини”, у якій зазначено, що донору відшкодовується збиток, заподіяний порушенням здоров’я, у зв’язку з виконанням ним донорської функції, з урахуванням додаткових витрат на лікування, посилене харчування та інші заходи.
Саме тому є доцільним визначення крові та тканин як речей обмежених в обороті. Законодавцю слід звернути увагу, що людина може розпоряджатись своїми органами і тканинами шляхом їхнього відчуження. Відповідні акти розпорядження мають бути оформлені спеціальними договорами про донорства. Закріплення цього статусу трансплантатів дозволить створити передумови для повноцінного правового регулювання всього процесу трансплантації, а також обмежити потенційну можливість платних відносин при роботі з донорськими органами і тканинами.
Оплачуване донорство становить потенційну небезпеку, забезпечуючи органами та тканинами тільки тих осіб, котрі матимуть на них кошти. Громадськість вказує як на аморальність, так і на порушення принципів донорства.
Розглянута думка заслуговує на своє існування, але варто не відхиляти можливості сприйняття органів та тканин як речей, обмежених в обороті. У даному випадку доцільним є на законодавчому рівні закріплення передумов, підстав укладення договору щодо трансплантації, умов виникнення зобов’язань та оплати, якщо не речей, тоді послуг, що надаються реципієнтові.

Науковий керівник: Балюк В.М

Тарасенко Андрій Юрійович
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ІПКОП, 3 курс, 19 група

ПОГЛЯДИ НА ПРАВИЛЬНІСТЬ ТА СПРАВЕДЛИВІСТЬ СУДОВОГО РІШЕННЯ ТА ФОРМАЛЬНІ ПІДСТАВИ ДЛЯ СКАСУВАННЯ РІШЕННЯ СУДУ

Частиною 2 статті 308 ЦПК України встановлено, що не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.
До правильного рішення суду необхідно відносити законне (застосовано норми матеріального права, що регулюють правовідносини по даній справі і дотримано норми процесуального права) та обґрунтоване (базується на підтверджених обставинах, які мають значення для справи) рішення, яке за таких обставин і являється справедливим.
Справедливість судового рішення, перш за все відноситься до категорії моралі, у зв’язку з чим, відповідно не завжди є законним і обґрунтованим.
Формальними підставами для скасування рішення суду являються такі порушення закону, які не впливають на законність і обґрунтованість рішення суду та не порушують права та інтереси осіб, які приймають участь у справі, але при цьому формально, можуть давати підстави для скасування цього рішення.
Законодавчо не визначено перелік формальних підстав для скасування рішення суду, але до них, зокрема можна віднести наступні: відсутність підпису в позовній заяві, якщо позивач взяв участь в судовому засіданні та підтримав позовні вимоги, необґрунтоване відхилення клопотань, заявлених особами, які беруть участь у справі, залишення без розгляду заяви про відвід, якщо підстави для відводу були відсутні, порушення процесуальних строків провадження у справі до судового розгляду, несвоєчасність сплати судового збору, не ознайомлення осіб, які брали участь у справі з їх правами і обов’язками, відсутність технічного запису при безспірності доказів, якими обґрунтовано рішення та інші.
Встановивши вищевказані, та деякі інші порушення, суд, який перевіряє справу, зобов’язаний зазначити у своїй ухвалі про характер порушень, та обґрунтувати їх неістотність.
Так, наприклад, якщо апеляційний суд з’ясує, що судом першої інстанції була розглянута справа не в тому провадженні, то таке порушення не повинно визнаватися істотною помилкою, якщо судом першої інстанції було правильно застосовано норми матеріального і не було порушено норм процесуального права.
У справі, розглянутій судом першої інстанції, слухання якої було призначено на 10 годин, суддя прийшов до суду о 12 годині. Адвокат, який представляв інтереси відповідача, побачивши суддю, який запізнився, залишив суд. Суддя, заслухав справу і ухвалив рішення. Представник відповідача просив апеляційну інстанцію скасувати рішення суду першої інстанції на тій підставі, що суддя запізнився на слухання справи. Апеляційна інстанція не погодилась з доводами, викладеними в апеляційній скарзі, і обґрунтувавши їх неістотність, залишила рішення суду чинним.

Філіпенко Валерія Русланівна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ІПКОП, 2 курс, 17 група

СОЦІАЛЬНА ОБУМОВЛЕНІСТЬ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ВЧИНЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ЗРАДИ В УКРАЇНІ

В умовах сьогодення належне функціонування таких суспільних цінностей як суверенітет, територіальна цілісність, обороноздатність України, зумовлені потребами української держави та суспільства. То ж злочинні посягання на ці цінності неминуче призводять до спричинення шкоди українській державі та її народу. Проблема забезпечення національної безпеки є однією з найважливіших на будь-якому етапі існування і розвитку держави. Як кримінальне правопорушення державна зрада відрізняється від інших злочинів своєю специфічністю та цілою низкою інших особливостей, що у своїй сутності можуть нести доленосне значення для збереження суверенітету, територіальної недоторканності, в тому числі для обороноздатності України.
Питання соціальної обумовленості кримінально-правових норм є одним з найважливіших у теорії кримінального права. Встановлення меж, які передбачають кримінальну відповідальність, адекватність методів боротьби зі злочинними діяннями та встановлення реальної суспільної небезпеки останніх становлять одну з пріоритетних задач законотворчої політики держави.
Проблемі соціальної обумовленості кримінальної відповідальності ще за радянських часів приділялася значна увага. У той же час аналізу кримінологічних факторів соціальної обумовленості кримінальної відповідальності за вчинення державної зради проведено не було. Основні дослідження, які присвячені аналізу складу цього злочину, належать ще радянським криміналістам.
Зміст поняття соціальної обумовленості охоплює конкретні соціальні явища і процеси, які впливають на встановлення, зміну або скасування кримінальної відповідальності за такий злочин як державна зрада. Слід зазначити, що криміналізація цього злочину обумовлена низкою кримінологічних факторів. То ж розглянемо такі фактори як суспільна небезпечність державної зради, її відносна поширеність, нормативність.
Фактор суспільної небезпечності. Значна суспільна небезпека державної зради полягає в тому, зокрема, що з володіння держави витікає інформація, яка містить державну таємницю, та при потраплянні до іноземних спецслужб може бути використана проти інтересів України, та звести нанівець багаторічну працю великих колективів вчених по створенню оригінальних технологій, нових зразків озброєння, розробки планів оборони країни в особливий період тощо. Дії зрадника здатні нанести колосальні економічні збитки державі, потягти за собою зрив перспективних наукових досліджень, привести до «заморожування» будівництва особливо важливих об’єктів, викликати ускладнення у міждержавних відносинах, аж до розриву економічних зв’язків.
Фактор відносної поширеності діяння. Зміст цього фактору полягає у тому, що діяння, яке криміналізується, повинно бути, з одного боку, достатньо поширеним, тобто являти собою сукупність загальних тенденцій і закономірностей, з іншого, – не повинно бути всеохоплюючим, і навіть надзвичайно широко поширеним. Стосовно цього фактору слід зауважити наступне. Станом на 11 грудня 2014 року за матеріалами підрозділів контррозвідки СБУ розпочато 235 кримінальних проваджень, в тому числі близько 50-ти за статтею «державна зрада». Порівняно з періодом до 2014 року поширеність цього злочину зросла в десятки разів. Це пов’язано з тим, що на даному етапі розвитку і функціонування України наявні антиконституційні прояви, які становлять загрозу демократичному розвитку України, її внутрішній безпеці, основам політичної системи. Отже, криміналізація обґрунтована.
Нормативний фактор. Цей фактор визначає які нормативно-правові акти обумовлюють криміналізацію відповідальності за вчинення державної зради. Цей фактор визначається нормами Конституції України, Кримінальним кодексом, Законом України «Про основи національної безпеки України» та іншими нормативно-правовими актами. Одним з останніх прикладів криміналізації є прийняття Верховною Радою України в квітні 2014 року Закону України №1183-VII «Про внесення змін до Кримінального кодексу України», який посилив кримінальну відповідальність за державну зраду, а саме: збільшено покарання у вигляді позбавлення волі на строк від дванадцяти до п’ятнадцяти років. Надалі, у жовтні 2014 року Законом №1689-VII Верховна Рада України ще раз посилила покарання за злочин, передбачений ст. 111 КК України, включивши до її санкції додаткове покарання у виді конфіскації майна. Нормативне регламентування відповідальності за державну зраду набуває динамічності, і у зв’язку з цим та ситуацією, що склалась в Україні, законодавець приділяє особливу увагу криміналізації цього злочину.
Таким чином, аналіз факторів соціальної обумовленості кримінальної відповідальності за вчинення державної зради показує її високий ступінь суспільної небезпечності, а також відносну поширеність цього злочину, яка на даному етапі розвитку держави тільки зростає. Викладене обґрунтовує проведення подальших наукових досліджень у вивченні злочину, передбаченого ст.111 КК України.

Науковий керівник: к.ю.н, доц. Зайцев О.В.
 
Чередніченко Юлія Іванівна,
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ІПСК для МВС України, 2 курс, 8 група

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ АДМІНІСТРАТИВНИХ ПОСЛУГ В УКРАЇНІ

Одним з пріоритетних напрямів реформування сфери адміністративних послуг нині є децентралізація системи їх надання. Делегування повноважень з надання найбільш затребуваних громадянами адміністративних послуг на місця дозволить покращити і спростити доступ громадян до таких послуг, зробити отримання таких послуг більш зручним для споживачів, а також поліпшити якість їх обслуговування, що є необхідною передумовою створення сервісної держави.
Важливим кроком у напрямі децентралізації адміністративних послуг, стало ухвалення Розпорядження КМУ № 523 від 16.05.2014 р. «Деякі питання надання адміністративних послуг органів виконавчої влади через центри надання адміністративних послуг». Згідно Розпорядження надання низки найбільш популярних серед населення адміністративних послуг від органів виконавчої влади мало бути поетапно передано до центрів надання адміністративних послуг (далі – ЦНАП) до 01 січня 2015 р.
Втім, на даний момент стан реалізації зазначеного розпорядження залишається незадовільним: передачу адміністративних послуг органів виконавчої влади, перелік яких містить розпорядження, до ЦНАП не було забезпечено вчасно та в повному обсязі.
Основними проблемами, що виникли в процесі запровадження надання послуг органів виконавчої влади через ЦНАП є:
– низький рівень взаємодії між територіальними підрозділами органів виконавчої влади, які є суб’єктами надання визначених у розпорядженні адміністративних послуг, та органами місцевого самоврядування, місцевими адміністраціями, при яких утворені ЦНАП, для організації надання зазначених послуг через ЦНАП;
– неналежна підготовка органів виконавчої влади, які є суб’єктами надання визначених у розпорядженні послуг, до їх надання через ЦНАП (зокрема, невчасне внесення необхідних змін до інформаційних і технологічних карток таких адміністративних послуг, невчасна передача цих карток, а також бланків послуг до ЦНАП, невнесення змін до нормативно-правових актів, що регулюють питання надання адміністративних послуг у відповідних сферах);
– неготовність ЦНАП до надання визначених у розпорядженні адміністративних послуг органів виконавчої влади (зокрема, брак приміщень в ЦНАП для надання розширеного переліку адміністративних послуг, брак персоналу в ЦНАП та недостатній рівень його професійної підготовки для надання послуг органів виконавчої влади, низький рівень оплати працівників ЦНАП та відсутність мотивації до якісної праці внаслідок цього);
– відсутність електронного документообігу між органами виконавчої влади, які є суб’єктами надання адміністративних послуг, та ЦНАП, що ускладнює та уповільнює обмін інформацією та документами, необхідними для надання адміністративних послуг громадянам, збільшує навантаження на працівників ЦНАП.
Неврегульованість на законодавчому рівні питання передачі повноважень з надання визначених розпорядженням адміністративних послуг органам місцевого самоврядування та місцевим державним адміністраціям, при яких утворено ЦНАП, неузгодженість чинної нормативно-правової бази органів виконавчої влади, які є суб’єктами надання цих послуг, із вимогами Закону України «Про адміністративні послуги» ускладнюють процес інтеграції визначених розпорядженням адміністративних послуг органів виконавчої влади до ЦНАП, не дозволяють надавати усі послуги через адміністраторів центрів. Внаслідок цього у багатьох ЦНАП визначені у розпорядженні адміністративні послуги почасти надаються адміністраторами центрів, почасти – співробітниками органів виконавчої влади, що суперечить нормам Закону України «Про адміністративні послуги». При цьому у випадку надання органами виконавчої влади своїх послуг у ЦНАП їх представниками часто порушуються вимоги закону щодо часу прийому громадян. У низці міст адміністративні послуги, які, згідно розпорядження, мали бути передані до ЦНАП, надаються як у центрах, так і в органах виконавчої влади, що є порушенням вимог Закону України «Про адміністративні послуги».
В окремих випадках не лише не забезпечено надання наведених у розпорядженні послуг органів виконавчої влади через ЦНАП, але й здійснюється паралельне надання цих послуг в органі виконавчої влади та утворених цим органом відомчих сервісних центрах. При цьому плата за надання послуги в останніх є вищою, ніж у підрозділах органу влади. Така практика є не лише свідченням порушення норм чинного законодавства про адміністративні послуги, але й дискредитує ідею надання громадянам послуг за принципом «єдиного вікна».
Проблемними питаннями діяльності центрів також залишаються непристосованість приміщень для обслуговування людей з особливими фізичними потребами, незручність оплати послуг (якщо послуга платна), ненадання в центрах супутніх послуг.
Отже, існують певні проблеми у сфері надання адміністративних послуг. Зокрема, більшою мірою ці проблеми існують у зв’язку з незакінченим реформуванням цього виду адміністративної діяльності. А тому для їх подолання і удосконалення даної сфери необхідно в найкоротші терміни довести до кінця почату реформу і тоді у нашій державі буде існувати децентралізація адміністративних послуг без таких наявних недоліків.

Науковий керівник: д. ю. н., проф. Настюк В.Я.

 
Шевчук Людмила Валентинівна,
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого,
ФПК для Пенсійного фонду України, 3 курс, 3 група

РЕАЛІЗАЦІЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА РОЗБЕЩЕННЯ НЕПОВНОЛІТНІХ

Правова охорона неповнолітніх, захист їх законних прав і інтересів є пріоритетним напрямком діяльності держави. За розповсюдженням серед злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканості особи розбещення неповнолітніх із показником приблизно 13% займає третє місце, поступаючись лише зґвалтуванню (ст. 152 КК – 54%) та насильницькому задоволенню статевої пристрасті неприродним способом (ст. 153 КК – 30%).
В історичній ретроспективі законодавець по-різному визначав суспільну небезпеку розбещення неповнолітніх. Відповідно до санкції ст. 435 Кримінального укладення 1903 р. передбачалось покарання у вигляді поміщення у виправний будинок чи в’язницю на строк понад трьох років у разі вчинення розпусти: а) з дитиною, яка не досягла 12 років; б) з малолітнім від 12 до 16 років без згоди чи навіть за його згодою, але «во зло его невинности». Суворіше каралися розпусні дії з особою жіночої статі, яка досягла 16 років, але вчинені без її згоди. Відповідно до ст. 436 винні піддавалися тюремному ув’язненню на строк понад п’яти років. Якщо ж дослідити радянський період, то побачимо, що цей злочин проти статевої недоторканості неповнолітніх здебільшого відносився до злочинів середньої тяжкості, що відображалося у санкціях відповідних норм. Санкції ст. 168 КК УСРР 1922 р. та ст. 163 КК УСРР 1927 р. встановлювали покарання у вигляді позбавлення свободи на строк до п’яти років.
На сьогодні оцінка суспільної небезпеки розбещення неповнолітніх зазнала суттєвих змін. Негативні наслідки світової економічної кризи , що спричинили погіршення соціально-економічних, морально психологічних, кримінологічних та інших показників суспільного життя в Україні, а також глобальне поширення дитячої порнографії в мережі Інтернет зумовили зміну погляду законодавця на розпусні дії щодо неповнолітніх.
Законом України «Про внесення змін до статей 155 та 156 Кримінального кодексу України щодо відповідальності за розбещення неповнолітніх» від 25.09.2008 р. майже вдвічі посилено відповідальність за розбещення неповнолітніх . Санкція ч. 1 ст. 156 КК є альтернативною та передбачає покарання у вигляді обмеження волі на строк до п’яти років або позбавлення волі на той самий строк. Очевидно, що передбачені у санкції обмеження волі та позбавлення волі на вказаний строк застосовуються як основні покарання.
Призначення кримінального покарання є основною формою реалізації кримінальної відповідальності за вчинення будь-якого злочину, в тому числі й за вчинення розпусних дій щодо неповнолітніх. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та запобігання новим злочинам. Більш суворий вид покарання з числа передбачених за вчинений злочин призначається лише в разі, якщо менш суворий вид покарання буде недостатній для виправлення особи та запобігання вчиненню нею нових злочинів (ч. 2 ст. 65 КК). Тому, виходячи з конкретних обставин, суд і повинен визначити ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину. Особистісні характеристики винного також нерідко знаходили своє відображення в обвинувальних вироках. Нерідко суди посилаються загалом на позитивну характеристику особи не уточнюючи в чому саме виявились її позитивні якості та як вони впливають на призначене покарання.
Тому, суди мають більш критично давати оцінку цьому доказу з огляду на формальні визначення: «скарг від сусідів не надходило», «допомагав виносити сміття». Розбещення неповнолітніх здебільшого є неочевидним злочином. А отже, «позитивні характеристики» винного мають ретельно аналізуватися, у разі їх невідповідності фактичній злочинній поведінці щодо статевої недоторканості неповнолітнього оцінюватися критично.
Науковий керівник: к.ю.н., доц.. Володіна О.О.
Шкабура Владислав Вадимович
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОП, 2 курс, 24 група

ДЕЯКІ ПИТАННЯ КОМПЕТЕНЦІЇ
ЗАГАЛЬНИХ ЗБОРІВ АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА

Законодавство України про акціонерні товариства (далі – АТ) перебуває на етапі вдосконалення, а тому наявність певних суперечностей та невизначеностей серед нормативно-правових актів, які регулюють дані відносини, є цілком нормальним явищем. Зокрема до таких належать Цивільний Кодекс України, Закон України «Про господарські товариства» та Закон України «Про акціонерні товариства» (далі – Закон). Наразі предметом даного дослідження є деякі питання діяльності загальних зборів щодо їх компетенції та порядку денного.
Особливістю українського законодавства є те, що загальні збори можуть вирішувати будь-які питання діяльності АТ, тоді як виключна компетенція інших органів товариства, зокрема наглядової ради, є досить умовною, (ч. 3 ст. 52, ч. 2 ст. 51 Закону). Важко не погодитися з А. Єфименком, який вказує, що загальні збори можуть перейняти повноваження наглядової ради, котра у випадку незгоди з тим чи іншим рішенням, буде зобов’язана його виконувати. Це може суперечити як інтересам акціонерів, так і товариства в цілому, оскільки чимало питань вимагають прийняття кваліфікованих, інформованих та зважених рішень.
Таким чином, для загальних зборів неможливо «вийти за межі компетенції», а будь-які положення статуту товариства, що обмежують «монополізм» загальних зборів, застосуванню не підлягають.
Слід зазначити, що прийняття іншими органами рішення, що відносяться до виключної компетенції загальних зборів в силу некомпетентності таких органів можуть бути визнані судом недійсними (ст. 50 Закону, п. 38 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами корпоративних спорів»).
Важливо відзначити, що перелік повноважень, зазначений у ч. 2 ст. 33 Закону, не є ані вичерпним, ані повним. Інші положення Закону відносять до виключної компетенції також: прийняття рішення про схвалення дій засновників АТ, пов’язаних з його заснуванням (абз. 1 ч. 2 ст. 12); прийняття рішення про розміщення цінних паперів на суму, що перевищує 25 відсотків вартості активів товариства (абз. 2 ч. 1 ст. 21); встановлення кількісного складу наглядової ради (абз. 1 ч. 6 ст. 53) та ін.
Виключна компетенція може бути розширена статутом товариства і законом (ч. 4 ст. 33). При цьому варто зазначити, що п. 25 ч. 2 ст. 33 Закону також говорить про положення про загальні збори як додаткове джерело таких виключних повноважень, але ч. 4 ст. 33 Закону, відтворюючи, по суті, ту ж саму норму, говорить лише про закон і статут, не згадуючи про внутрішнє положення товариства.
Закон містить низку норм, аналіз змісту яких не вказує, чи є це виключною або ж загальною компетенцією загальних зборів, а також питання, які останні могли б передати на вирішення наглядовій раді (ч. 1 ст. 52) чи включити до статуту товариства у вигляді своєї виключної компетенції. Зокрема це такі питання, які стосуються виплати дивідендів (ч. ч. 2, 3 ст. 30), затвердження умов договору про передачу повноважень лічильної комісії реєстратору, зберігачу або депозитарію (ч. 1 ст. 44), відшкодування витрат акціонера (акціонерів) на аудиторську перевірку (ч. 5 ст. 75) та ін.
Доцільніше було б чітко вказати в статтях, що ці повноваження є виключними для загальних зборів, використавши такі слова як «виключно», «тільки», «лише». Так, наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 21 Закону АТ може здійснювати емісію акцій тільки за рішенням загальних зборів.
З огляду на вищезазначене, слід зробити висновок, що законодавець не зовсім вдало розподілив повноваження між загальними зборами і наглядовою радою. Не досить комплексно та не зовсім чітко визначено і виключну компетенцію загальних зборів взагалі.
Невирішеною проблемою залишається застосування норм щодо питань порядку денного. Зокрема виникають організаційні питання такого змісту: чи мають право загальні збори самостійно вносити нові питання до вже затвердженого порядку денного, виключати питання з нього, а також чи можуть переносити розгляд тих чи інших питань на наступний раз?
В Законі зазначено, що неможливо прийняти рішення з питання, якого нема в порядку денному. Проте якщо провести паралель між Федеральним Законом Російської Федерації «Про акціонерні товариства» і Законом, то останній не містить прямої заборони щодо внесення змін до порядку денного загальними зборами, хоча ч. 4 ст. 43 Закону України «Про господарські товариства» вказує на неприпустимість внесення будь-яких поправок.
У ч. 1 ст. 37 Закону зазначено, що порядок денний повинен попередньо бути затвердженим наглядовою радою. Але у певній мірі допускається і втручання акціонерів, котрі мають право вносити доповнення та правки. В цьому ми вбачаємо беззаперечну перевагу, адже в протилежному випадку мажоритарні акціонери, мали б можливість виносити на розгляд загальних зборів «несподівані» питання, виключно в своїх інтересах.
Взагалі одне лише прийняття рішення щодо внесення нового питання до порядку денного є порушенням ч. 6 ст. 42 Закону. Також рішення з питання, якого не було в порядку денному буде визнане недійсним в силу п. 22 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами корпоративних спорів». А тому остаточний перелік питань порядку денного, що виноситься на розгляд загальних зборів, формується саме з урахуванням позицій акціонерів.
Дуже часто приховуються важливі питання порядку денного (така практика є досить поширеною) на загальних зборах під такими формулюваннями як «різне», «процедурні питання» тощо. Таким чином порушуються права акціонерів на прийняття об’єктивних та виважених рішень, отримання належної інформації та часу на роздуми.
Виникають суперечності і щодо того, чи можуть загальні збори переносити розгляд питань на наступні збори, посилаючись на їх недостатню підготовленість, адже ч. 9 ст. 42 Закону говорить: «На загальних зборах голосування проводиться з усіх питань порядку денного, винесених на голосування». Слід відзначити, що дана норма не вказує на обов’язкове прийняття результативного рішення з того чи іншого питання та неможливість їх перенесення. Виключення становлять питання, котрі розглядаються на порядку денному річними загальними зборами (ч. 2 ст. 32 Закону).
Враховуючи все вищеперераховане, можна з впевненістю сказати, що законодавство України з питань регулювання діяльності загальних зборів акціонерів потребує доопрацювання. Велику роль відіграє визначення виключної компетенції загальних зборів, розмежування повноважень останніх та інших органів АТ, зокрема наглядової ради. Не чітко врегульовані і питання щодо порядку денного загальних зборів, зокрема його затвердження, внесення нових питань і їх перенесення та деяких інших.

Науковий керівник: Донець А. Г.

Шпирка Микола Олександрович,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПЮК для СБУ, 3 курс, 3 група

ПРОБЛЕМИ РОЗМЕЖУВАННЯ ПОНЯТЬ «СЛУЖБОВА» І «ПОСАДОВА» ОСОБИ

Протидія злочинам, які вчиняють службові особи, є важливою проблемою в процесі становлення України як демократичної і правової держави, а тому для ефективної боротьби з цими негативними соціально-правовими явищами необхідно, щоб правоохоронні і судові органи правильно і однаково розуміли такі поняття як службова та посадова особи.
Основною проблемою у визначенні поняття «службової особи» є її ототожнення з поняттям «посадової особи». Законодавство, використовуючи обидва ці поняття в різних галузях права, не містить єдиного підходу у визначенні їх співвідношення, що негативно позначається на практиці застосування відповідних норм. Уперше в законодавстві України поняття «посадова особа» введено Законом України «Про державну службу» від 16.12.1993 року № 3723-ХІІ. Поступово воно набуло широкого вжитку у законодавчих та нормативно-правових актах.
Термін «посадова особа» використовувався у Законі України «Про боротьбу з корупцією» від 05.10.1995 р, зокрема, згадуються заборони, що стосуються саме посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування (ст. 5) (втратив чинність).
У ст. 2 Закону України «Про державну службу» від 16.12.1993 р. спеціально виокремлюються посадові особи із числа державних службовців. Згідно з нею посадовими особами вважаються керівники, заступники керівників державних органів та їхнього апарату, інші державні службовці, на яких законами та іншими нормативним актами покладається здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій.
У ст. 1 Закону України «Про службу в органах місцевого само-врядування» від 07.06.2001 р. вказано, що служба в органах місцевого самоврядування — це професійна, на постійній основі діяльність громадян України, які займають посади в органах місцевого самоврядування, що спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом тощо.
Ще більше ускладнило ситуацію з використанням у законодавстві цих понять прийняття у 2001 році нового Кримінального кодексу України. Законодавець при визначенні у Кодексі поняття «службова особа» використав тлумачення поняття «посадової особи», яку містила попередня редакція Кримінального кодексу України. Стаття 4. Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» визначає, що суб’єктами відповідальності за корупційні правопорушення є: 1) особи, уповноважені на виконання функцій держави або місцевого самоврядування: Зокрема, в) державні службовці, посадові особи місцевого самоврядування; ж) посадові та службові особи інших органів державної влад. Згідно зі статтею 1 Закону України «Про державну службу», державна служба в Україні – це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження. Відповідно до статті 2 цього Закону: посада – це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця певної організації, на яку покладено встановлене законом та корпоративними актами коло повноважень. Посадовими особами вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно- розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій. Особа, котра здійснює ці функції, постійно або тимчасово, вважається посадовою особою. Слід звернути увагу на те, що поняття посадової особи невід’ємне від поняття «посада». Саме перебування на певній посаді надає особі ті чи інші повноваження. Посада, яку займає державний службовець, визначає зміст його діяльності й правове становище. Якщо особа не обіймає посади, то вона не може вважатися посадовою особою. Отже, посада поза певною організацією не існує. Таким чином, поняття посадової особи існує лише у взаємозв’язку із організацією. Перелік посад державних службовців класифіковано та внесено в Довідник типових професійно-кваліфікаційних характеристик посад державних службовців, затверджений Наказом Головдержслужби України від 01.09.1999 № 65.
У статті 2 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» зазначено, що посадовою особою місцевого самоврядування є особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження щодо здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету.
Зробивши ретроспективний аналіз норм КК України та вказаних нормативно-правових актів, слід зазначити, що, по-перше, термін «службова особа» є ширшим за поняття «посадова особа», оскільки будь-яка посадова особа є службовою, але не кожний службовець визнається посадовою особою. Ці терміни можуть самостійно вживатися, але при цьому необхідно їх єдине, чітке визначення; по-друге, кримінально-правове визначення терміну «службова особа» є ширшим за його конституційно-правове визначення, тому у органічному (конституційному) закон і пропонується передбачити єдине для всіх галузей права визначення службової особи; по-третє, немає правових підстав для виділення ознак службової особи у частинах 3 та 4 ст. 18 КК України та ділити службових осіб на службових осіб приватного та публічного права, оскільки це ускладнює розуміння поняття службової особи та є механічною імплементацією міжнародно-правових норм (Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією 1999 р. та Конвенції ООН проти корупції 2003 р.) у національне кримінальне законодавство.

Науковий керівник: Горностай А. В.

 
Шульгата Маргарита Олександрівна,
Коваль Ілля Романович
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ІПСК для МВС України

ПРО ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВЇ КВАЛІФІКАЦІЇ ПОСТАНОВЛЕННЯ СУДДЕЮ (СУДДЯМИ) ЗАВІДОМО НЕПРАВОСУДНОГО РІШЕННЯ, УХВАЛИ ЧИ ПОСТАНОВИ

Відповідно до статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється лише судами. Показово, що правосуддя в нашій державі ґрунтується на засадах справедливості, обґрунтованості та законності. Судове рішення по своїй природі є заключним результатом судового процесу. Тому його правова захищеність від свавілля суддів є одним із обов’язкових елементів зміцнення судової гілки влади та підвищення її авторитету. Недаремно, що ця фундаментальна складова знайшла своє закріплення у статті 375 Кримінального Кодексу – Постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови.
Враховуючи те, що більшість процесуальних кодексів були прийняті після набрання чинності ККУ назріла нагальна потреба звернути увагу на термінологічний аспект описання суспільно-небезпечного діяння, передбаченого статтею 375 КК. Відповідні питання є малодослідженими в теорії кримінального права України.
Питанням кримінально-правової характеристики цього складу злочину займалися такі вчені як: Ю.В. Александров, П.П. Андрущенко, М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.М Єднак, О.В Капліна, В.В. Сташис, В.Я. Тацій, І.А. Тітко, І.М. Тяжкова, В.І. Тютюгін, Є.В. Фесенко, М.І. Хавронюк та інші вчені.
Характерно, що процесу застосування норми права передує її тлумачення, тобто з’ясування того змісту, який мав на увазі законодавець. Існує 3 складові, які містяться у диспозиції ч.1 ст. 375 КК: 1) вирок чи інше рішення суду є неправосудним; 2) неправосудність судового рішення має бути завідомою; 3) це неправосудне рішення постановлюється суддею (суддями).
Аналізуючи поняття “неправосудність”, слід звернути увагу, що воно є міжгалузевим, зокрема даний термін вживається у 62 Конституції України, міжнародних актах, рішеннях Конституційного Суду України, указах Президента України, постановах Пленуму Верховного Суду України, та інших нормативно-правових актах. Однак жоден з правових актів не дає уявлення про його юридичний зміст, що в свою чергу призводить до проблеми індивідуального сприйняття цієї категорії у судовій практиці. Також виникають проблеми у практичному застосуванні цього терміну через відсутність єдності тлумачення між процесуальними та матеріальними галузями права. Якщо у ст. 375 КК йдеться про “неправосудний” вирок, то у КПК використовується словосполучення “незаконний вирок”.
Стосовно поняття «завідомості», одразу слід зазначити те, що це складовий елемент суб’єктивної сторони складу злочину, який виражається у формі прямого умислу. Ця ознака виражає інтелектуальний момент умислу та застосовується для інформування про особливе психічне ставлення винного до окремих фактичних ознак складу злочину і допускає достовірну обізнаність, знання особи про ці визначені законом обставини. Завідомо неправосудний вирок (рішення, ухвалу або постанову) суду необхідно розрізняти від вироку, який є незаконним через так звану судову помилку й, хоча і підлягає скасуванню в порядку апеляційного або касаційного перегляду, але не тягне кримінальної відповідальності за ст. 375 КК Також важливим є те, що при перегляді кримінальної справи судом апеляційної чи касаційної інстанції не завжди є можливість зробити висновок про постановлення суддею саме завідомо неправосудного судового рішення. Це зумовлено тим, що формально рішення може відповідати вимогам закону – бути на перший погляд законним та обґрунтованим.
Показово, що в процесуальному законодавстві крім поняття «постановлення» дуже активно застосовуються й інша термінологія. Так чинний КПК щодо судових рішень використовує такі терміни: “ухвалення”, “проголошення”, “оголошення” та “постановлення” (глава 29 “Судові рішення”). У той час як у КПК України, що втратив чинність вказувалося лише на “постановлення” вироку. Отже термін, який використовується у диспозиції ч.1 ст. 375 КК є застарілим.
Отже бачимо, що процесуальні кодекси України використовують велику кількість термінів для позначення процесу прийняття судових рішень. Для правильного з’ясування того, який же з них потрібно використовувати у диспозиції розглядуваної статті потрібно визначити з якого моменту цей злочин слід вважати закінченим. Існує 2 точки зору з цього приводу. Одні автори вважають, що злочин за цією статтею є закінченим з моменту підписання судового рішення суддею, а у випадках колегіального розгляду – усіма суддями. Інша точка зору науковців полягає в тому, що постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку слід вважати закінченим з моменту його проголошення. Як зазначав Є.М. Єднак: “Для того, щоб уникнути дискусій, щодо встановлення моменту закінчення злочину, передбаченого ст. 375 КК потрібно певним чином уніфікувати як термінологію процесуальних кодексів, так і диспозиції ч.1 ст. 375 КК.”
На нашу думку, розглядуване суспільно-небезпечне діяння має утворювати повноцінний склад злочину з моменту доведення до відома учасників процесу завідомо неправосудного рішення (ухвали, постанови), тобто з моменту його проголошення. Оскільки постановлення неправосудного акта судової влади полягає у виконанні таких послідовних дій як складання тексту, підписання суддею (суддями) та публічне проголошення іменем України, то відповідно злочин вважається закінченим з моменту проголошенням резулятивної частини рішення (ухвали, постанови).
Враховуючи все викладене вище, можна зробити висновок, що є певні особливості при притягненні суддів до кримінальної відповідальності за постановлення завідомо неправосудного рішення (ухвали, постанови) в різних галузях права. Але відсутність єдності тлумачення термінів, що існують в диспозиції зазначеної статті, зумовило появу цілого ряду проблем при їх застосуванні на практиці.

Науковий керівник: доц. Анісімов Г.М.

Щербань Яна Сергіївна
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ІПКОП, 2 курс, 12 група

ДЕЯКІ ПИТАННЯ ІНСТИТУТУ ДЕПУТАТСЬКОЇ НЕДОТОРКАННОСТІ В УКРАЇНІ

Наразі в українській державі та суспільстві є багато спірних питань, які потребують вирішення, і одним з них є позбавлення народних депутатів недоторканності. Тому виникає потреба окреслити аспекти цього інституту та проаналізувати, на якому етапі розгляду це питання знаходиться.
Існування депутатської недоторканності як інституту закріплено в ст. 80 Конституції України. Вона встановлює, що народним депутатам України гарантується депутатська недоторканність (ч.1), вони не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп (ч.2) та не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані (ч.3). Закон України “Про статус народного депутата України” розвиває ці положення. Так, стаття 27 встановлює, що народному депутату гарантується депутатська недоторканність на весь строк здійснення депутатських повноважень. Він не може бути без згоди Верховної Ради України притягнутий до кримінальної відповідальності, затриманий чи заарештований. Обшук, затримання народного депутата чи огляд особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення народного депутата, а також порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції та застосування інших заходів, що відповідно до закону обмежують права і свободи народного депутата, допускаються лише у разі, коли Верховною Радою України надано згоду на притягнення його до кримінальної відповідальності, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо. “Особливості порядку притягнення народного депутата до відповідальності визначаються Конституцією України, цим Законом та законом про регламент Верховної Ради”.
Офіційне тлумачення цього визначення надає Конституційний Суд України в рішенні від 26.06.2003 , а саме: «депутатська недоторканність як елемент статусу народного депутата України є конституційною гарантією безперешкодного та ефективного здійснення народним депутатом України своїх повноважень і передбачає звільнення його від юридичної відповідальності у визначених Конституцією України випадках та особливий порядок притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності, його затримання, арешту, а також застосування інших заходів, пов’язаних з обмеженням його особистих прав і свобод» .
Так, процедури внесення подання про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання чи арешт народного депутата, надання депутатом письмового пояснення, підготовку відповідного висновку комітету Верховної Ради та розгляд парламентом питань про згоду на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання чи арешт народного депутата України передбачені статтями 218-221 Регламенту Верховної Ради України. Наразі депутатська недоторканність в Україні поширюється на такі “імунітетні” види відповідальності: кримінальну, арешт та заходи адміністративної відповідальності, що накладаються в судовому порядку. За межами “імунітету” залишаються такі види відповідальності, як цивільно-правова, адміністративна (частково), дисциплінарна та матеріальна.
З огляду на те, що питання позбавлення депутатів недоторканності або її обмеження є досить актуальним, до парламенту був внесений законопроект “Про внесення змін до Конституції України (щодо недоторканності народних депутатів України та суддів)”. Після попереднього схвалення 16 січня 2015 року 365-ма депутатами законопроект направили до Конституційного Суду України. В пояснювальній записці зазначено: “Конституція України гарантує депутатську недоторканність (стаття 80). Водночас настрої в суспільстві засвідчили, що такий імунітет народних обранців виявився невиправданим, оскільки він по суті перетворився в гарантію безкарності. Ураховуючи суспільні настрої, виникла нагальна необхідність скасування депутатської недоторканності. Питання скасування депутатської недоторканності неодноразово були предметом розгляду Конституційного Суду України. Зокрема, Конституційний Суд України у своїх висновках від 10 вересня 2008 року ? 2-в/2008, від 1 квітня 2010 року ? 1-в/2010, від 27 серпня 2012 року ? 2-в/2012 визнав такими, що відповідають вимогам статей 157 і 158 Конституції України, законопроекти про внесення змін до Конституції України щодо обмеження депутатської недоторканності.” Тому законопроектом пропонується виключити частини першу, третю статті 80 Конституції України, якими передбачено гарантії депутатської недоторканності. Отже, депутатська недоторканність є важливою умовою незалежного виконання депутатами своїх обов’язків без побоювання бути підданими кримінальному переслідуванню у разі «неугідної» поведінки чи діяльності, а також складовою ознакою парламентаризму. Однак, є й зворотня сторона . Якщо б не було такого захисту власників мандату, не було б і значної частини порушень під час виборчого процесу. Не можна сказати, як буде далі, але на теперішній час практично ніяк не можна запобігти продажу місць в партійних списках та шантажу чи підкупу конкурентів в одномандатних виборчих округах в бажанні захистити себе на 5 років від можливої кримінальної відповідальності. Тобто в такій перспективі особа не ставить перед собою високі цілі бути представником усього народу, сумлінно виконувати свої обов’язки, удосконалювати законодавство та в межах своїх повноважень допомагати суспільству, а лише уникнути негативних наслідків своєї неблагочесної попередньої ( чи навіть майбутньої) діяльності.
Таким чином, є потреба в оптимальному усуненні даної проблеми, і на теперішній час це питання знаходиться на стадії вирішення.

Науковий керівник: Ковтун В.І.

Яременко Антон Володимирович
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ІПКОП, 2 курс

ВИКОРИСТАННЯ СОФІЗМІВ У МАРКЕТИНГОВІЙ СФЕРІ

Сьогодні, для задоволення своїх потреб в усіх сферах соціальної екзистенції індивіда дуже часто використовують софізми – навмисні помилки в критиці та аргументації. З розвитком інформаційного простору такий, як може здатися на перший погляд, древній та забутий інститут, актуалізувався. За декілька тисячоліть свого існування софізми довели свою ефективність.
Останні двадцять років визнають періодом, коли реклама досягла піку свого розвитку. Одним із явищ реклами є маркетинг – діяльність, спрямована на створення попиту на продукт та досягнення цілей підприємців через максимальне задоволення потреб споживачів. Зараз маркетинг асоціюється з вмінням вдало продати.
В контексті різного характеру використовуються аргументи двох видів. Це аргументи до змісту справи та аргументи до людини (емоційний вплив на людину). Аргументи до справи безпосередньо стосуються характеристик товару, при тому що, аргументи до людини ніяким чином не відносяться до останнього, а спрямовані на суб’єкт – споживача Оскільки другий аргумент використовується лише для того, щоб звернути увагу та переконати потенційну особу, якій пропонується послуга чи продукт, то в ході цього сам дискурс перетворюється в такий, ціллю якого є не висвітлити позитивні сторони продукту чи послуги, а переконати потенційного споживача в наявності таких, не спираючись на суттєві факти. При цьому, виділяють близько двадцяти п’яти варіацій аргументу до людини. У своїх тезах я хотів би приділити увагу деяким з них. Зокрема, це аргумент до особи, аргумент до публіки, суб’єктивний аргумент, брехливий аргумент, аргумент до вигоди, аргумент до мас, аргумент до пихи, аргумент до освіченості.
Хочу почати із суб’єктивного аргументу. Це аргумент є завідомо хибним або недостатньо доведеним, але при цьому, він виходить із переконань співрозмовника. Це не є інкрустація у презентацію неправдивих тверджень, а, лише, запозичення із свідомості опонента факту і корекція його в потрібний нам бік без суттєвої зміни змісту.
Брехливий аргумент характеризується тим, що за його допомогою намагаються в опис явища (послуги або предмета) ввести завідомо неправдиву тезу, змусити співрозмовника прийняти її за істинну. Цей прийом, в свою чергу, поділяється на такі підвиди: частково брехливий аргумент, тактично-брехливий аргумент, неприкритий брехливий аргумент, неправомірне звернення до науки, брехливий аргумент як передумова до запитання, брехливий аргумент, що випливає з підтексту тощо. Всі вони в тій чи іншій мірі визначаються використанням хибного доводу.
Аргументу до особи можна дати характеристику такого, який не несе за собою ніяких конкретних фактів стосовно об’єкта рекламування. Він ґрунтується на виявленні персональних недоліків супротивника, які буцімто руйнують всю точність його міркувань. Таким чином освітлюють необхідність саме цієї особи саме у цьому продукті.
Аргумент до публіки визначають як такий, що в своєму змісті не має будь-яких обґрунтувань думки, а лише керує емоціями, почуттями, настроєм слухачів. Замість викладу фактів, маркетолог видає свою характеристику з метою заманити на бік своєї думки більше послідовників.
Аргумент до мас дещо схожий на попередній, але містить у своєму контексті деякі відмінності. Так, він полягає у застосуванні важелів народного впливу, піднімаючи такі теми, як класові інтереси, питання раси, статі та використовуючи їх в процесі характеризування продукту.
Аргумент до вигоди полягає у тому, як правдиве твердження застосовується наслідок того чи іншої дії. Подією, що слідує за вибором товару чи послуги, в таких випадках, завжди слідує успіх.
Аргумент до пихи характеризується тим, що основною його ідеєю є возвеличення особи опонента, що несе у собі прихований підтекст, або ціль, таким чином лобіювати власні інтереси. «Успішні люди використовують послуги лише успішних банків», – як приклад.
Аргумент до освіченості полягає у прихованому або яскраво вираженому сумніві щодо освіченості або компетентності супротивника у певному аспекті, що пов’язаний з товаром. Зазвичай цим аспектом є те, що не належить до предмета реклами та невідоме жодному із суб’єктів суперечки і характеризується тим, що немає змоги його перевірити.
Таким чином, можна зробити висновок, що софізми є надзвичайно поширеним явищем у «імперії» реклами. Саме широка різноманітність допомагає їм залишатися непоміченими у презентуванні продукту чи послуги. На мою думку, софізми спотворюють всю суть презентації, але є надзвичайно ефективними у процесі рекламування та продажу товарів, адже дають змогу переконати потенційного споживача, що саме цей товар є таким, що найбільше підходить йому.

Науковий керівник: к. ф. н., ас. Шестопал С. С.

 
Яременко Антон Володимирович
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ІПКОП, 2 курс

МЕХАНІЗМ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ АДМІНАРЕШТОВАНИХ В МІСЦЯХ НЕСВОБОДИ МІНІСТЕРСТВА ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

Адмінарештованими є особи, на яких у виді адміністративного стягнення накладено адміністративний арешт. Адмінарешт є найсуворішим видом стягнення та накладається лише за окремі адміністративні правопорушення та в виняткових випадках. Згідно с ст. 32 КУпАП максимальним терміном такого арештує є п’ятнадцять днів. Також, адмінарешт не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок, жінок, що мають дітей віком до дванадцяти років та інвалідів першої та другої групи.
Відповідно до ст. 327 КУпАП осіб, підданих адміністративному арешту, тримають під вартою в місцях, що їх визначають органи внутрішніх справ. До таких місць можна віднести:
– спеціальні приймальники;
– ізолятори тимчасового тримання;
– спеціальні палати в медичних закладах.
Усім цим місцям можна дати загальну назву – місця несвободи, тобто такі, які не можна залишити самотужки. Останні дві локації мають свої особливості. За загальним правилом адмінарештованих утримують в спеціальних приймальниках, які повністю облаштовані для цього (повинні мати внутрішній обгороджений двір, контрольно-пропускний пункт для приймальників на 50 і більше місць тощо). В органах внутрішніх справ, де утворення спеціальних приймальників недоцільне, особи, піддані адміністративному арешту, утримуються в ізоляторах тимчасового тримання. Для цього в таких ізоляторах виділяються спеціальні камери, обладнані належним чином. Спеціальні палати створені для адмінарештованих, які потребують медичної допомоги. Вони обладнуються в лікувальних установах із обов’язковим дотриманням вимог безпеки.
Повертаючись до ст. 327 КУпАП, можна зазначити, що відбування адміністративного арешту провадиться за правилами, встановленими законами України. Таке положення дещо ускладнює ефективну реалізацію прав адмінарештованих, адже прямо не передбачає утворення одного акту, що б містив усі правила утримання останніх.
На сучасному етапі існує ціла низка нормативно-правових актів, що регулюють процедуру затримання, процедуру поміщення до одного із місць несвободи органів МВС, процедуру утримання та процедуру вибуття арештованого. Це, зокрема: 1) ЗУ «Про міліцію»; 2) Постанова КМУ від 16.06.1992 №336 «Про норми харчування осіб, які тримаються в установах виконання покарань, слідчих ізоляторах Державної кримінально-виконавчої служби, ізоляторах тимчасового тримання, приймальниках-розподільниках та інших приймальниках МВС»; 3) КУпАП; 4) Наказ МВС України від 18.09.1992 №552 «Про затвердження Положення про спеціальний приймальник при органі внутрішніх справ для утримання осіб, підданих адміністративному арешту»; 5) Наказ Мінохорони здоров’я України та МВС України від 06.07.2004 №331/645 «Про проведення спільних протитуберкульозних заходів серед тимчасово затриманих та взятих під варту осіб, які тримаються в спеціальних установах органів внутрішніх справ, у терміни, установлені законодавством України»; 6) Наказ МВС України від 24.04.2008 №197 «Про затвердження Положення про управління моніторингу дотримання прав людини в діяльності ОВС Апарату Міністерства»; 7) Наказ МВС України від 16.09.2009 №404 «Про забезпечення прав людини в діяльності ОВСУ» та інші.
На жаль, наявна ще одна перешкода в слідкуванні за точним виконанням приписів та дотриманням прав людини. Вона полягає в тому, що існує окремий перелік Наказів МВС України з обмеженим доступом.
Проаналізувавши нормативно-правові акти, що регулюють це питання, можна виділити перелік гарантованих прав адмінарештованих. Тож, вони мають право: одержувати харчування і матеріально-побутове забезпечення за встановленими нормами; подавати через адміністрацію місця несвободи заяви і скарги; читати газети, журнали; користуватися власним одягом за сезоном; мати власні: рушник довжиною не більше 50 см, мило, зубну щітку, зубні пасту/порошок, гребінець, носові хустинки, окуляри/пенсне, протези/милиці, медикаменти, дозволені медичним працівником. Ці предмети можуть бути отриманими від своїх родичів або придбані через адміністрацію місця несвободи.; на захист своїх прав всіма не забороненими чинним законодавством способами; на ознайомлення з власними правами і обов’язками; на щоденну прогулянку тривалістю в 1 годину (за виключенням окремих осіб, яким може бути подовжено час перебування за їх згодою); здійснювати віросповідання будь-якої релігії або висловлювати переконання, пов’язані зі ставленням до релігії, з обмеженнями, які необхідні для забезпечення тримання, передбаченого чинним законодавством; на восьмигодинний безперервний сон у нічний час (з 22.00 до 06.00), за винятком невідкладних випадків і надзвичайних умов; на власне спальне місце; на медичне та санітарно-протиепідемічне забезпечення; на поміщення в кімнату з представниками своєї статі; на залучення за персональною згодою до виконання фізичних робіт.
Всі ці права розміщені в різних документах, що ускладнює процедуру реалізації механізму їх дотримання.
Чинним законодавством, зокрема Наказом МВС України від 24.04.2008 №197 «Про затвердження Положення про управління моніторингу дотримання прав людини в діяльності ОВС Апарату Міністерства», передбачено механізм слідкування за дотриманням прав людини в діяльності ОВС. Також, функціонує Асоціація українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів.
Основними засобами реалізації механізму забезпечення прав адмінарештованих є: громадський моніторинг (контроль за дотриманням прав людина працівниками ОВС); аналіз законодавства у сфері захисту прав людини, підготовка аналітичних та інформаційних матеріалів, пов’язаних із проблематикою дотримання прав людини; популяризація знань про права людини серед працівників державних установ, проведення опитувань громадської думки, спрямованих на оцінку ефективності роботи працівників правоохоронних органів; розробка та реалізація форм участі громадськості в цивільному контролі за дотриманням прав людини у правоохоронній діяльності; створення спеціальної мережі моніторів за діяльністю правоохоронців, підготовка періодичних аналітичних звітів щодо дотримання прав людини у українських правоохоронних органах; відвідання місць несвободи МВС України без попереднього дозволу та погодження: Президентом України, Прем’єр-міністром України, народними депутатами, за наявності мандата, Уповноваженим ВР України з прав людини, представниками Генеральної прокуратури (відділи нагляду за дотриманням законності в діяльності правоохоронних органів), іншими спеціальними суб’єктами (санепідемстанція, особи, які мають спеціальні розпорядження на відвідання конкретного місця несвободи).

Науковий керівник: к. ю. н. Ковтун М. С.

Андрущенко Ганна Юріївна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ФПК для Пенсійного фонду України, 3 курс, 1група

ПРОБЛЕМА ВІДМЕЖУВАННЯ ПОНЯТТЯ ЛІЦЕНЗІЇ, ЯК ДОЗВОЛУ НА ВИКОРИСТАННЯ ОБ’ЄКТА ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ ТА ІНШИХ ДОКУМЕНТІВ З ІДЕНТИЧНОЮ НАЗВОЮ

Проблема розмежування понять «ліцензія», як дозволу на використання права інтелектуальної власності та «ліцензія-дозвіл», яка видається компетентними державними органами на здійснення певного виду діяльності або певних операцій і є адміністративним актом державного регулювання підприємницької діяльності досить розповсюджена на сьогодні.
Актуальність цього питання полягає у існуючій необхідності правильного застосування положень чинного законодавства задля запобігання виникненню труднощів у правозастосовній діяльності.
Регулювання вищезазначених понять здійснюється різними нормативно-правовими актами. Аналіз законодавства дасть змогу провести чітке розмежування між поняттями, які вивчаються.
Так питання ліцензій на використання об’єктів права інтелектуальної власності регулюється положеннями чинного Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року (Далі – ЦК України), а саме главою 75 «Розпорядження майновими правами інтелектуальної власності». Питання ліцензій-дозволів, в свою чергу, закріплено вітчизняним законодавцем у Законі України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 року.
Згідно із положеннями статті 1108 ЦК України, особа, яка має виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності (ліцензіар), може надати іншій особі (ліцензіату) письмове повноваження, що надає їй право на використання цього об’єкта в певній обмеженій сфері (ліцензія на використання об’єкта права інтелектуальної власності). Ліцензія може бути оформлена як окремий документ або бути складовою частиною ліцензійного договору.
У той же час, стаття 1 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» закріплює поняття ліцензії, як документа державного зразка, який засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку у разі його встановлення Кабінетом Міністрів України за умови виконання ліцензійних умов. Ліцензування, в свою чергу, визначається, як видача, переоформлення та анулювання ліцензій, видача дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ та ліцензійних реєстрів, контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов, видача розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування
З вищенаведених положення бачимо, що на відміну від ліцензій-дозволів, що видаються компетентними державними органами, надання ліцензії на об’єкт інтелектуальної власності являє собою правочин, за яким передачу права здійснює особа, котра має виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності.
При цьому, задля уникнення виникнення непорозумінь, важливо окремо проаналізувати порядок надання примусової ліцензії на використання об’єкта права інтелектуальної власності. Так на відміну від загального правила, на сьогодні, існує порядок надання примусової ліцензії, який визначений законодавством і полягає в його реалізації двома шляхами: в адміністративному та судовому порядку. Адміністративний порядок застосовується, якщо цього вимагають суспільні інтереси та інтереси національної безпеки. У такому разі Кабінет Міністрів України (Далі – КМУ) має право на відчуження прав на використання винаходу (корисної моделі), промислового зразка чи топографії інтегральної мікросхеми будь-якій юридичній особі без згоди власника на умовах невиключної ліцензії. Таким чином, об’єкт промислової власності може використовуватись тільки в обсязі, визначеному рішенням КМУ, в якому також вказуються розмір компенсації, що сплачується власникові прав, порядок її сплати та орган, який здійснюватиме контроль за використанням об’єкта промислової власності. Як приклад актів, які передбачають таке право можна навести Постанову КМУ «Про затвердження Порядку видачі примусової ліцензії на використання сорту рослин» від 29 січня 2003 р. N 121, Постанову КМУ «Про затвердження Порядку надання Кабінетом Міністрів України дозволу на використання запатентованого винаходу (корисної моделі), що стосується лікарського засобу» від 4 грудня 2013 р. № 877 тощо.
Також аналізуючи положення вищенаведених актів, а саме статті 3 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» та статті 1109 ЦК України можемо зазначити, що сфера дії ліцензій-дозволів в якості адміністративних актів обмежується ринком країни, на території якої вони видані та регулюється виключно актом національного законодавства. В свою чергу, основні умови ліцензійних договорів, на відміну від зазначених вище адміністративних ліцензій-дозволів, визначаються не тільки національними законодавчими актами, але й ситуацією та умовами купівлі-продажу ліцензій-аналогів на світовому ринку ліцензій. При цьому за домовленістю сторін в ліцензійному договорі може зазначатися умова про територію, на яку поширюються надані права на використання об’єкта права інтелектуальної власності, а отже дія ліцензії може поширюватися і на території іноземних держав.
Отже, провівши ґрунтовний аналіз положень чинного законодавства можемо зробити висновок, що ліцензії на використання об’єктів права інтелектуальної власності та ліцензія-дозвіл, яка засвідчує право на провадження встановленого законом виду господарської діяльності є принципово різними правовими явищами. Маючи особливе значення завдяки наявності певних особливостей, а отже і відрізняючись за рядом суттєвих ознак, вони регулюють різні сфери суспільних відносин. Як наслідок, ототожнення цих понять на практиці є категорично не прийнятним.
Науковий керівник: Мороз М.В.
Березюк Наталія Ігорівна,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОП, 2 курс, 15 група

ДО ПИТАННЯ ВИЗНАЧЕННЯ ТЕРМІНУ « МОЛОДИЙ СПЕЦІАЛІСТ»

Україна як суверенна, незалежна, демократична держава перебуває сьогодні на новому та досить складному етапі свого розвитку. Забезпечення державою повної зайнятості поступилися місцем вільній зайнятості та безробіттю. Найбільш уразливою та соціально не захищеною категорією населення є молодь. Через відсутність достатнього практичного досвіду, правових та професійних знань, а часто і моральної непідготовленості до конкуренції на ринку праці, реалізувати своє право на працю молодим громадянам сьогодні складно. А яке ж правове регулювання поняття «молодий спеціаліст»? На сьогодні в законодавстві немає чіткого визначення терміну , проте існують визначення, що непрямо вказують на його ознаки. А саме:
Відповідно до ч.2 ст. 197 КЗпП України, молодим спеціалістам – випускникам державних навчальних закладів, потреба яких раніше була заявлена підприємствами, установами, організаціями, надається робота за фахом на період не менше трьох років у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;
Згідно з п. 2 Порядку працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснюється за державним замовленням, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року № 92, випускники вищих навчальних закладів, яким присвоєно кваліфікацію фахівця з вищою освітою різних освітньо-кваліфікаційних рівнів і які працевлаштовані на підставі направлення на роботу, вважаються молодими фахівцями протягом трьох років з моменту укладення ними трудового договору із замовником (далі Порядку);
Додержуючись ч. 12 ст. 7 Закону України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» від 5 лютого 1993 року № 2998, держава гарантує надання роботи за фахом на період не менше трьох років молодим спеціалістам – випускникам державних професійно-технічних та вищих навчальних закладів, потреба в яких була визначена державним замовленням;
Згідно з ч. 4 п. 1 ст. 14 Закону України «Про зайнятість населення» від 05 липня 2012року, категорії громадян, що мають додаткові гарантії у сприянні працевлаштуванню…молодь, яка закінчила або припинила навчання у загальноосвітніх, професійно-технічних і вищих навчальних закладах і яка вперше приймається на роботу;
Відповідно до п. 4 Положення про сприяння в працевлаштуванні випускників державних вищих навчальних і професійних навчально-виховних закладів України, затвердженого наказом Міністерства освіти України від 23 березня 1994 року № 79, держава гарантує надання роботи за фахом на період не менше трьох років тим молодим спеціалістам – випускникам державних вищих навчальних закладів та професійно-технічних училищ, потреба в яких раніше була заявлена підприємствами, установами, організаціями (далі Положення);
Як вказано у п. 6 Положення, випускник вищого навчального закладу, якому присвоєно кваліфікацію спеціаліста з вищою освітою певного професійного спрямування або спеціальності і який працевлаштований на підставі посвідчення про направлення на роботу, вважається молодим спеціалістом протягом трьох років з моменту укладення з ним трудового договору з замовником. Випускник професійного навчально-виховного закладу, якому присвоєно робітничу професію певної кваліфікації і який працевлаштований на підставі посвідчення про направлення на роботу, вважається молодим спеціалістом протягом двох років з моменту укладення ним трудового договору із замовником.
Вище зазначені поняття, дають можливість вважати молодим спеціалістом випускника вищого навчального закладучи професійного навчально-виховного закладу України, працевлаштованого на підставі направлення на роботу відповідного навчального закладу, якщо потреба у спеціалістові була раніше заявлена підприємством.
Випускники – студенти вищого навчального закладу, учні професійного навчально-виховною закладу, які закінчили повний курс відповідного навчання.
Варто зазначити, що молоді спеціалісти мають право на:
 усі види соціального захисту, передбачені колективним договором підприємства (з дня укладення трудового договору);
 працевлаштування відповідно до посвідчення про направлення на роботу (направлення на роботу) на посади (за професіями), обумовлені в цільових договорах (угодах), а також на отримання відповідних компенсацій, визначених законодавством;
 звільнення за власним бажанням за наявності поважних причин, передбачених ст. 38 КЗпП України (звичайно, якщо вони підкріплені відповідними документами), а також у разі хвороби або інвалідності, які перешкоджають виконанню роботи за трудовим договором, порушення роботодавцем колективного або трудового договору;
 також при звільненні у зв’язку з порушенням роботодавцем колективного чи трудового договору молодому спеціалістові виплачується вихідна допомога у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку.
Гарантії діяльності (передбачені пунктом 24, пунктами 31–33Порядку):
 Випускникам, які закінчили вищі навчальні заклади з відзнакою, за рішенням замовника може встановлюватися вища заробітна плата в межах схеми посадових окладів;
 Випускники, які отримали направлення на роботу до іншої місцевості, а також члени їхніх сімей забезпечуються житлом згідно із законодавством;
 Випускники, яких не було забезпечено житлом згідно з угодою і які продовжують працювати за призначенням після визначеного терміну, мають право на позачергове отримання житла незалежно від терміну роботи за цим призначенням. При цьому за ними зберігається житло за попереднім місцем проживання;
 Молодим фахівцям, які отримали направлення на роботу після закінчення вищого навчального закладу, надається відпустка тривалістю 30 календарних днів. За час відпустки молодим фахівцям виплачується допомога у розмірі академічної або соціальної стипендії, що вони отримували в останній місяць навчання у вищому навчальному закладі (крім додаткової соціальної стипендії, що виплачується особам, які постраждали від Чорнобильської катастрофи), за рахунок замовника. Після укладення трудового договору на молодих фахівців поширюються усі види соціального захисту, передбачені колективним договором підприємства, установи, організації.
Додаткові гарантії також передбачені статтею 196 КЗпП, в якій йдеться про те, що для працевлаштування молоді, яка закінчила або припинила навчання у загальноосвітніх, професійно-технічних і вищих навчальних закладах і вперше приймається на роботу можуть, як виняток, прийматися на роботу підприємством, установою чи організацією, де встановлюється квота відповідно до Закону України “Про зайнятість населення”.
Якщо порівнювати визначення поняття « молодий спеціаліст» з кодексами держав-сусідів, можна сказати наступне:
В Білорусії молодими фахівцями (молодими робітниками) визнаються випускники, які отримали професійно-технічне, середнє спеціальне або вищу освіту першого і другого ступеня в денній формі отримання освіти за рахунок коштів республіканського і (або) місцевих бюджетів, спрямовані на роботу за розподілом.
У чинному федеральному законодавстві (Трудовий кодекс РФ, федеральні закони, прийняті з питань регулювання трудових відносин) не міститься поняття «молодий спеціаліст».
Однак поняття «молодий спеціаліст», «молодий працівник» використовується в різних нормативних правових актах, що регулюють трудові та інші безпосередньо з ними пов’язані відносини за участю молодих фахівців. Дані поняття можна зустріти і в назвах правових актів та по тексту.
При цьому єдині критерії, що дозволяють віднести конкретну категорію працівників до молодих фахівців, досі не вироблені.
У Трудовому кодексі Російської Федерації (ст. 70) використовується термін «Особа, яка закінчила навчальний заклад початкової, середньої та вищої професійної освіти, що має державну акредитацію, і вперше надходить на роботу за отриманою спеціальністю протягом одного року з дня закінчення освітньої установи».
Узагальнюючи сказане, можна дійти висновку, що конкретного поняття «молодий спеціаліст» не існує на даний момент в Україні і це проблема не тільки наша, але й сусідніх країн пострадянського простору, які перейняли «в спадок» кодекси республік.. Хоч можна говорити і про гарантії, які надаються їм зараз, але по факту, випускник- це особа, яка лише отримавши «щасливий білет» може використати свій диплом по прямому призначенню. Точне визначення «молодий спеціаліст» повинно сприяти правильному правозастосуванню.

Науковий керівник: к.ю.н., доц. Середа О. Г.

 
Бірюков Максим Сергійович
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОП, 3 курс, 6 група

ДЕЯКІ ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ У СФЕРІ ОХОРОНИ ЗЕМЕЛЬНИХ РЕСУРСІВ

Особливістю земельних ресурсів України є їхня потенційно висока родючість. За різними оцінками, України володіє від 8 до 15 % світових запасів чорноземів Територія нашої країни складає 60,3 млн. гектарів, зокрема рілля – 32,8 млн. гектарів. Розораність сільськогосподарського земельного фонду нашої країни є найвищою у світі і становить 72 %, а в деяких областях 88 %
Розвиток різних форм власності та господарювання на землі без суворого і надійного державного екологічного та митного контролю за ввезенням небезпечних відходів, брак відповідної законодавчої бази призводять до споживчого ставлення до земель сільськогосподарського призначення. Використання у великій кількості мінеральних добрив, пестицидів та інших хімічних препаратів разом з промисловим і радіаційним забрудненням може ще більше ускладнити екологічну ситуацію в Україні.
Негативний вплив виробничих підприємств на землі сільськогосподарського призначення нерідко мають незворотні наслідки. Як зазначає Шемшученко Ю. С. У монографії «Правовая охрана окружающей среды в области промышленного производства», в умовах науково-технічного прогресу на формування якості довкілля значно впливають фактори антропогенного характеру і передусім підприємства різних галузей промислового виробництва. Враховуючи великий ступінь потенційно можливого негативного впливу підприємства на землі сільськогосподарського призначення, актуального характеру набувають питання законодавчого закріплення запровадження інноваційних технологій маловідходного чи безвідходного виробництва.
Згідно з загальними положеннями Закону України «Про основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року»: «Стан земельних ресурсів України близький до критичного. За період проведення земельної реформи значна кількість проблем у сфері земельних відносин не лише не розв’язана, а й загострилася» та визначається причини цих проблем: проблеми у сфері охорони земель значною мірою зумовлені незавершеністю процесу інвентаризації і автоматизації системи ведення державного земельного кадастру, недосконалістю землевпорядної документації та недостатністю нормативно-правового забезпечення, проведення освітньої та просвітницької роботи, низькою інституціональною спроможністю відповідних органів виконавчої влади.
Тобто, ми маємо нормативно визначені недоліки охорони земель, завдяки чому з’являється можливість визначити вектор руху щодо їх вирішення.
Це питання висвітлювались у праці Мунтян В.Л. та Чмут С.В. «Деякі актуальні проблеми правової охорони земель сільськогосподарського призначення в умовах емельної реформи в Україні».Вони вважають, що вирішенню цих проблем може сприяти: 1) Чітке закріплення в законодавстві переліку обов’язків суб’єктів господарювання на землі відносно раціонального використання і охорони земель; 2) Підготовка достатньої кількості фахівців у сфері сільського господарства і охорони земель. Широка роз’яснювальна та просвітня робота у сфері охорони земель; 3) Поліпшення профілактичної роботи для попередження порушень земельного законодавства, інформування населення про діяльність органів, що здійснюють державний контроль за використанням та охороною земель; 4) Забезпечення надійного судового захисту прав власників земельних ділянок та землекористувачів; 5) Встановлення заборони на надання земельних часток (паїв) в оренду до моменту їх виділення в натурі (на місцевості), яке повинно здійснюватися за рахунок осіб, які мають намір отримати земельну ділянку в оренду.
Балюк С. А. у статті «Стан ґрунтів україни та шляхи підвищення їх родючості в умовах оптимізації земельних ресурсів України» вважає, що вирішення проблеми охорони ґрунтів можливо завдяки законодавчому, нормативно-правовому, нормативно-методичному, інформаційному, технологічному, науковому, кадровому, фінансовому забезпеченню та використанням міжнародного досвіду.
На думку Гетьмана А. П., викладеною у монографії «Правове регулювання екологічних, аграрних та земельних відносин в Україні: сучасний стан і напрями вдосконалення» – вдосконалення земельного законодавства має виходити з таких найважливіших принципових положень: 1) чинне законодавство має всіляко сприяти найбільш повному і раціональному використанню громадянами України земель сільсько-господарського призначення для виробництва аграрної продукції; 2) великі механізовані сільськогосподарські підприємства, звичайно, є лідерами аграрного виробництва, особливо у зерновому господарстві і вирощуванні технічних культур, тому таким підприємствам необхідно надавати перевагу, однак не протипоставляти їм інші форми сільськогосподарського виробництва, у тому числі підсобного, які є досить перспективними і тому потребують державної підтримки.
Отже, вирішення правових проблем у сфері охорони земельних ресурсів є невід’ємною складовою та одним із пріоритетних напрямів державної політики у здійсненні соціально-економічних перетворень, формуванні умов сталого розвитку країни. Одним з найважливіших засобів реалізації державної політики у цій сфері є створення нормативно-правової бази, що має відповідати потребам сьогодення щодо регулювання охорони і раціонального використання земель та була покликана забезпечити ефективний контроль з боку суспільства за станом використання та охорони земельних ресурсів країни.

Науковий керівник: к.ю.н. доц. Шеховцов В. В.
 
Бондар Вікторія Олександрівна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ФПК для Державної пенітенціарної служби України, 2 курс 20 група

ДЕЯКІ ПРОПОЗИЦІЇ ДО ПРОЕКТУ ТРУДОВОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 5 лютого 2015 року № 151-VIII «Про порядок денний другої сесії Верховної Ради України восьмого скликання» проект Трудового кодексу України № 1658, внесений народним депутатом України М. Папієвим, включено до питань, які доручається підготувати і доопрацювати для розгляду на сесії.
В цілому, цей законопроект може мати подальше життя, однак я вважаю, що деякі статті потребують доопрацювання.
Так, згідно зі статтею 67 Проекту Трудового кодексу України (далі – Проект ТК України) умови трудового договору можуть змінюватися внаслідок переміщення або переведення на іншу роботу. На мою думку, до таких змін необхідно додати зміну істотних умов праці, адже в процесі укладення трудового договору сторони досягають домовленості не лише щодо обов’язкових умов трудового договору (місце роботи, трудова функція, час початку роботи), а й інших істотних умов праці. Зміна таких умов трудового договору з ініціативи роботодавця повинна, за загальним правилом, погоджуватися з працівником. Однак з метою забезпечення свободи підприємництва слід надати право роботодавцю, як організатору процесу праці, у виняткових випадках змінювати істотні умови праці працівників в односторонньому порядку, але з дотриманням певних гарантій для трудящих.
Також варто проаналізувати частину 1 статті 92 і статтю 87 Проекту ТК України. На мій погляд, між ними виникла колізія. Так, у частині 1 статті 92 зазначено, що працівник, з яким трудові відносини припинено з підстав, передбачених статтею 87 цього Кодексу, протягом одного року має право на поворотне прийняття на роботу, якщо роботодавець має намір прийняти на роботу працівника відповідно професії (кваліфікації). А стаття 87 передбачає, що за наявності умов економічного, технологічного, структурного, організаційного характеру (ліквідація, злиття, поділ, перетворення, перепрофілювання, зміни в організації виробництва та праці, скорочення чисельності або штату працівників) трудовий договір може бути розірваний у зв’язку із скороченням. Таким чином, можна стверджувати, що у разі, коли роботодавець звільняє працівника за скороченням штату або з інших підстав, прямо визначених у цій нормі, дане підприємство, установа чи організація вже не потребує послуг даного працівника. Однак працівник наділяється правом повернення протягом одного року на попереднє місце роботи, але навіщо? Якщо раніше його уже звільнено з цієї роботи, я не думаю, що протягом року підприємству, установі чи організації потрібен знову працівник відповідної кваліфікації.
У зв’язку з викладеним, з метою найефективнішої реалізації громадянами своїх соціально-трудових прав і забезпечення господарської діяльності роботодавців, вважаю за необхідне доопрацювати зазначені вище статті Проекту ТК України.

Науковий керівник: к. ю. н., доц. Юшко А. М.

Бородавка Ольга Вікторівна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ФПК для Пенсійного фонду України, 3 курс, 3 група

НОВЕЛА КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ – МОНІТОРИНГ БАНКІВСЬКИХ РАХУНКІВ

Необхідною умовою нормального функціонування комерційних банків є збереження банківської таємниці. Так, у більшості нормативно – правових актів закріплено загальне правило про те, що банк гарантує таємницю банківського рахунку, операцій за таким рахунком і відомостей про клієнта. При цьому, відомості про операції та рахунки можуть бути надані тільки самим клієнтам або їхнім представникам. Іншим особам, у тому числі відповідним органам державної влади, їхнім посадовим і службовим особам такі відомості можуть бути надані виключно у випадках та в порядку, встановлених ЗУ «Про банки і банківську діяльність».
У зв’язку з цим, слід звернутися до ст. 62 ЗУ «Про банки і банківську діяльність», в якій зазначено, що інформація щодо юридичних та фізичних осіб, яка містить банківську таємницю, розкривається банками, зокрема, органам прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Національному антикорупційному бюро України, Антимонопольного комітету України – на їх письмову вимогу стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи –суб’єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу.
Однак нещодавно до Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) було внесено доповнення стосовно появи такої нової негласної слідчої (розшукової) дії як «Моніторинг банківських рахунків» (ст. 269-1 КПК). Виходячи з букви закону, за наявності обґрунтованої підозри, що особа здійснює злочинні дії з використанням банківського рахунку, або з метою розшуку чи ідентифікації майна, що підлягає конфіскації або спеціальній конфіскації, у кримінальних провадженнях, віднесених до підслідності Національного антикорупційного бюро України, прокурор може звернутися до слідчого судді в порядку, передбаченому статтями 246, 248, 249 КПК, для винесення ухвали про моніторинг банківських рахунків. Згідно з ухвалою банк зобов’язаний надавати Національному антикорупційному бюро України в поточному режимі інформацію про операції, що здійснюються на одному або декількох банківських рахунках.
Слідчий суддя в ухвалі про моніторинг банківських рахунків повідомляє керівника банківської установи про обов’язок нерозголошення інформації про проведення цієї слідчої дії і про відповідну кримінальну відповідальність. На підставі ухвали слідчого судді керівник банківської установи зобов’язаний письмово попередити усіх її працівників, залучених до моніторингу банківських рахунків, про обов’язок нерозголошення інформації про проведення цієї слідчої дії і про відповідну кримінальну відповідальність. При цьому інформація про операції, що здійснюються на банківських рахунках, повинна доводитися до відома Національного антикорупційного бюро України до виконання відповідної операції, а у разі неможливості – негайно після її виконання.
Вбачається, що при доповненні чинного КПК досліджуваною статтею законодавець не звернув уваги на вже існуюче правило розкриття банківської таємниці і цим самим створив колізію в законодавстві. Остання полягає в тому, що відповідно до КПК таємниця може розкриватися банками лише за ухвалою слідчого судді, а ЗУ «Про банки і банківську діяльність» вказує на письмову вимогу органів, які зазначено в окресленому вище переліку. Крім того, КПК називає лише одного суб’єкта, який може звернутися до слідчого судді – це прокурор Національного антикорупційного бюро України. Таке законодавче регулювання створює певні проблеми при застосуванні норм в слідчій і судовій практиці. Вважаємо, що існуючу колізію можна усунути наступними способами: 1) скасування одного/або кількох діючих колізійних законодавчих актів; 2) внесення відповідних змін і доповнень у чинні нормативно-правові акти; 3) прийняття нових норм/чи нормативно -правових актів; 4) визнання Конституційним судом України окремих положень/всього нормативного акта таким, що не відповідає акту вищої юридичної сили.
На нашу думку, норма, яка закріплена в КПК, більш детально описує процедуру розкриття банківської таємниці. Так, слідчий суддя виносить ухвалу на проведення даної процесуальної дії, якщо прокурор доведе наявність достатніх підстав вважати, що вчинено злочин відповідної тяжкості, а під час проведення цієї негласної слідчої (розшукової) дії можуть бути отримані докази, які самостійно або в сукупності з іншими доказами можуть мати суттєве значення для з’ясування обставин злочину, і цим забезпечує дотримання у провадженні прав, свобод та законних інтересів осіб від свавільного втручання в конфіденційну інформацію про них. Розголошення ж може завдати майнової чи моральної шкоди клієнту банку.
Таким чином, встановлення правових основ та закріплення дієвих механізмів охорони банківської таємниці є важливим елементом правового забезпечення підприємницької діяльності у будь – якій країні. Всі структури державної влади, фізичні та юридичні особи, які при виконанні своїх обов’язків, визначених законом, мали доступ до інформації, що містила банківську таємницю, зобов’язані зберігати, не розголошувати і не використовувати її на свою користь чи на користь третіх осіб.

Науковий керівник: Давиденко С.В.

Бородавка Ольга Вікторівна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ФПК для Пенсійного фонду України, 3 курс, 3 група

НАРУГА НАД МОГИЛОЮ, ЯК ЗЛОЧИН ЩО ПОСЯГАЄ НА ОСНОВНІ МОРАЛЬНІ ПРИНЦИПИ І ЦІННОСТІ У СФЕРІ ДУХОВНОГО ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА

В останні десятиліття суспільство в Україні, та в цілому і в світі масово нехтує світоглядними моральними принципам. Аналіз статистичної звітності про стан злочинності на території України свідчить про різке зростання кількості таких суспільно небезпечних діянь і високу їх латентність. Суспільна небезпека злочину полягає в завданні моральної шкоди, насамперед близьким померлих, порушенні громадського спокою, може викликати міжетнічні та міжконфесійні конфлікти, негативно впливає на виховання молоді. І це свідчить про необхідність захисту суспільної моралі в сфері шанобливого ставлення до померлих та місць їх поховання від злочинних посягань .
Питання розслідування наруги над могилою вітчизняними науковцями розглядалися лише на рівні статей та доповідей на конференціях. Водночас на практиці виникає потреба в науково обґрунтованих методичних рекомендаціях, щодо розслідування такого виду злочинів проти громадського порядку та моральності, як наруга над могилою.
Відповідно до диспозиції ст. 297 КК України надруга над помилою – це наруга над могилою, іншим місцем поховання, над тілом (останками, прахом) померлого або над урною з прахом померлого, а також незаконне заволодіння тілом (останками, прахом) померлого, урною з прахом померлого, предметами, що знаходяться на (в) могилі, в іншому місці поховання, на тілі (останках, прахові) померлого . Об’єктивну сторону наруги над могилою складають образливі для пам’яті померлих дії: розривання могили, знищення, зруйнування чи осквернення могили, квітника при могилі, пам’ятника, огорожі, та викрадення предметів, що знаходяться в місці поховання або на трупі.
Наруга над могилою або іншим місцем поховання, виходячи з вище наведеного, – це активні дії щодо їх осквернення (руйнування, розривання, знищення або пошкодження надмогильних споруд, елементів благоустрою могил, нанесення цинічних й зневажливих написів тощо). Такого типу злочинні діяння мають широкий суспільний резонанс та тісно пов’язані з національно – культурними та релігійними традиціями громадян .
До елементів криміналістичної характеристики наруги над могилою належать: предмет злочинного посягання, спосіб вчинення злочину, обстановка вчинення злочину, типова слідова картина злочину, особа злочинця, особа потерпілого, предмет злочинного посягання.
Розуміння сутності зазначених понять є важливою умовою правильного застосування кримінального закону в кожному випадку розслідування злочинної діяльності. Так, під тілом померлого (останками) розуміється посмертний анатомічний комплекс органів і тканин людини, у тому числі й кісткової, що має особливий порядок етично-правового регулювання. Місце поховання – це кладовище, крематорій, колумбарій або інша будівля чи споруда, призначена для організації поховання померлих. Більш конкретизованим місцем поховання є могила, тобто місце на кладовищі, у крематорії, колумбарії або в іншій будівлі чи споруді, призначене для організації поховання померлих, де похована труна з тілом померлого чи урна з прахом. При нарузі над могилою злочинному впливу піддаються пам’ятні споруди, що встановлюються на могилах та увіковічюють пам’ять про померлих, тобто надмогильні споруди.
Шляхами попередження вчинення даного злочину є індивідуально-профілактична робота з особами, схильними до вчинення злочинів, передбачених ст. 297 КК, корисливих злочинів та хуліганств. Необхідність покращення взаємодії ОВС з населенням дозволить своєчасно виявляти факти вчинення наруг над могилами, притому, що своєчасність є однією з основних умов швидкого розкриття злочинів цієї категорії та виявлення осіб, схильних до їх вчинення, а активізація роботи органів місцевого самоврядування, щодо впорядкування, благоустрою і охорони місць поховання та місць перебування тіл померлих також сприятиме зниженню рівня злочинності у цій сфері.

Науковий керівник: Володіна О.О.

Борох Юлія Олександрівна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ІПСК для МВС України, 3 курс, 4 група

ЩОДО ПРОБЛЕМ ЧЕРВОНОЇ КНИГИ УКРАЇНИ

Серед численних проблем охорони природи особливе місце належить збереженню та раціональному використанню диких тварин, найменш захищених від людської діяльності. Необхідність охорони тварин і рослин поряд з охороною атмосфери, земель, надр і вод відображена у багатьох документах міжнародного співробітництва: Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни та флори, які перебувають під загрозою зникнення (1973), Всесвітній стратегії охорони природи (1978), Червоній книзі Міжнародного Союзу охорони природи та природних ресурсів (МСОП), Європейському Червоному списку тварин, що знаходяться під загрозою зникнення у світовому масштабі (1991), у Червоних книгах окремих країн.
В Україні також існує ряд охоронних заходів, щодо збереження флори і фауни України, зокрема, головним нормативно-правовим актом у цій сфері виступає Положення про Червону книгу України, яке затверджено Постановою Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 р. Воно містить узагальнені відомості про сучасний стан тварин і рослин України, які перебувають під загрозою зникнення, і заходи щодо їх збереження та науково обґрунтованого відтворення. До Червоної книги заносяться види, які постійно або тимчасово перебувають чи зростають у природних умовах на території України, в межах її територіальних вод, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, і знаходяться під загрозою зникнення. Крім того, для охорони тваринного світу України, Верховною Радою України було ратифіковано ряд міжнародних договорів, зокрема в галузі збереження дикої фауни.
Потрібно також відмітити, що міністерство екології та природних ресурсів України постійно розробляє державні (загальнодержавні, цільові) та регіональні природоохоронні програми, спрямовані на збереження флори і фауни України. Так, наприклад, ДУОНПС в Закарпатській області було затверджено регіональну програму «перспективного розвитку природно-заповідної справи та екологічної мережі в Закарпатській області на 2006-2020 роки» від 12.01.2006 № 695.
Але, незважаючи на наявні природоохоронні заходи щодо збереження тварин і рослин, занесених до Червоної книги України, з кожним роком назавжди зникає низка представників флори і фауни. Так, чисельність занесених до Червоної книги ведмедів, за останні 10 років, скоротилася в 2 рази, а зубрів — у 3,2 рази. Взагалі ж 15 років браконьєри вбили близько 1 тис. червонокнижних зубрів, але кримінальних справ за цей період було порушено всього три.
Наразі, в Україні щороку фіксується до 15 млн випадків браконьєрства але затримується приблизно 150 тис. браконьєрів. Отже фактичне розкривання випадків браконьєрства становить всього близько 1%.
Ще однією з проблем Червоної книги України є необов’язковість надання статусу природно-заповідного фонду ділянкам поширення видів рослинного і тваринного світу, занесених до ЧКУ. Чинне природоохоронне законодавство , а саме Закон України «Про Червону книгу України», ЗУ «Про Природно-заповідний фонд України» регламентує пріоритетність створення об’єктів природно-заповідного фонду в місцях поширення видів, які занесені до Червоної книги України, проте це положення має рекомендаційний характер і не є обов’язковим. Сама ж процедура створення природно-заповідного фонду не передбачає примусовості заповідання територій перебування (зростання) або шляхів міграції об’єктів Червоної книги України, у зв’язку з чим створення майбутнього об’єкту природно-заповідного фонду залежить переважно від особистої волі та свідомості землекористувача, на території якого знаходяться певні види Червоної книги України, чи відповідного органу державної влади, який уповноважений приймати рішення про створення об’єкта природно-заповідного фонду. Механізми економічного та інших форм стимулювання землекористувачів не відпрацьовані і не діють.
До того ж, об’єкти природно-заповідного фонду нерідко не відповідають потребам охорони зональної рослинності та місцевих раритетних видів. Так, більшість природно-заповідних фондів степової зони України включає штучні лісонасадження і садово-паркові утворення, замість цілинних степових ділянок. Крім того, відсутні будь-які служби охорони в природно-заповідних фондах місцевого значення.
Також, проблемою є відсутність інвентаризації місць поширення видів Червоної книги України. Так, поки що не існує повного узагальнення відомостей про поширення видів Червоної книги України та механізму перевірки таких даних на предмет достовірності та правильності визначення та часової (у т.ч. сезонної) об’єктивності не існує. Вирішенням цієї проблеми може бути інтеграція профільних ресурсних та тематичних кадастрів до Державного земельного кадастру, що дозволить чітко ідентифікувати земельні ділянки, про які йдеться у кадастрах, та достовірно виявляти їхніх землекористувачів.

Науковий керівник: к. ю. н., доц. Донець О.В.

Булигіна Катерина Володимирівна
Національний юридичний інститут імені Ярослава Мудрого
ІПКОЮ, 3 курс 18 група

ОКРЕМІ ПИТАННЯ ЩОДО НОРМАТИВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПОРЯДКУ ДОПИТУ ПІДОЗРЮВАНОГО У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

Підозрюваним, відповідно до ч. 1 ст. 42 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) є особа, якій у порядку, передбаченому статтями 276-279 цього Кодексу, повідомлено про підозру, особа, яка затримана за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, або особа, щодо якої складено повідомлення про підозру, однак його не вручено їй внаслідок невстановлення місцезнаходження особи, проте вжито заходів для вручення у спосіб, передбачений цим Кодексом для вручення повідомлень. Підозрюваного віднесено до сторони захисту, він наділений комплексом прав і обов`язків (які становлять його правовий статус), серед яких є право давати пояснення, показання з приводу підозри, обвинувачення чи в будь-який момент відмовитися їх давати (ч. 5 ст. 42 КПК). Реалізація підозрюваним процесуальних прав під час допиту, можливість відмовитися відповідати на запитання має своє особливе значення для здійснення ним захисту у ході проведення досудового розслідування.
Нагадаємо, що показання – відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним віднесено ч. 2 ст. 84 КПК до джерел доказів, а допит – передбачена кримінальним процесуальним законом слідча дія, яка полягає в одержанні слідчим, прокурором від свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, експерта показань про обставини, що мають значення для кримінального провадження. Виходячи з наведеного, показання підозрюваного, як сторони захисту, є джерелом доказів, які одержуються від підозрюваного під час допиту, що є слідчою дією. Допит підозрюваного фіксується у відповідному протоколі, як і інші слідчі дії.
Звертає на себе увагу та обставина, що чинний КПК не містить спеціальної окремої норми, яка нормативно закріплює процесуальний порядок допиту підозрюваного (на відміну від допиту свідка, потерпілого у ст. 225 КПК). Окрема норма КПК щодо допиту такої центральної фігури кримінального провадження, як підозрюваний, повинна відображати роз`яснення процесуальних прав, наявність права не відповідати на запитання з приводу тих обставин, щодо надання яких є пряма заборона у законі, також відповідно до права, закріпленого у ст. 63 Конституції України, відношення підозрюваного до підозри, можливість застосування технічних засобів фіксування допиту та ін. Допит підозрюваного безумовно має свої особливості. Важливішою особливістю є те, що предмет і тактика даної слідчої дії визначаються обсягом інформації, покладеної в основу затримки зазначеної особи, а також особливостей ситуації, яка склалася під час і після його затримання. Хотілося би зауважити, що підозрюваний не несе кримінальної відповідальності за відмову від показань і за дачу завідомо неправдивих показань. Можливим є факт самообмови. В цьому випадку слідчому необхідно виявити максимум об’єктивності.
Також, в нормах КПК не зазначені самі реалії проведення допиту підозрюваного. Немає жодного слова стосовно психологічної обстановки, яка панує в кімнаті для допиту. Теорія кримінального процесу справедливо визнає, що психологічний аспект грає чи не найголовнішу роль у цій справі. Не можна залишати поза увагою факт, що ця слідча дія належить до числа тих, тактика яких має яскраво виражений етичний аспект. Методи і прийоми проведення допиту повинні відповідати не лише вимогам кримінального процесуального закону, а й етичним нормам.

Науковий керівник: к. ю. н. , ас. Корчева. Т. В.

Васильєва Вікторія Андріївна
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОП, 2 курс, 20 група

ЩОДО ПИТАННЯ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ

Згідно з чинним Кодексом України про адміністративні правопорушення України суб’єктами адміністративної відповідальності є лише фізичні особи. Проте, нормативні акти податкового, митного, антимонопольного законодавства, на відміну від норм КУпАП, передбачають притягнення до відповідальності не лише фізичних, а й юридичних осіб, що зумовлюється розвитком підприємництва та становленням ринкової економіки.
Розглядаючи роль і місце відповідальності юридичної особи у інших галузях права варто прийти до висновку, що, здебільшого, юридичній особі відводиться місце окремого суб’єкта, який виступає об’єднанням осіб та (або) майна, що створює можливості для притягнення до відповідальності такого суб’єкта у цивільному праві, проте створює певні проблеми у адміністративному, де на законодавчому рівні встановлюється відповідальність лише фізичних осіб, на чому і будується сучасний інститут адміністративного права.
Звертаючись до необхідності включення до КУпАП розділу, який буде відповідати вимогам сучасності, варто звернути увагу не то, що основна підстава адміністративної відповідальності юридичних осіб – проступок. Склад проступку, скоєного юридичною особою, має ряд особливостей. Вони пов’язані переважно з суб’єктом та суб’єктивною стороною правопорушення.
Загальним суб’єктом правопорушення у даному випадку є юридична особа, тобто така, яка пройшла процедуру державної реєстрації в порядку встановленому для цього виду юридичних осіб і включена до єдиного державного реєстру.
Існує і спеціальний суб’єкт – юридична особа, яка крім загальних має спеціальні, додаткові ознаки, як фактичні, так і нормативні.
Щодо суб’єктивної сторони проступку, юридична особа є об’єднанням фізичних осіб, що дозволяє прийти до умовиводу, що під час розгляду справ про притягнення юридичної особи до адміністративної відповідальності інтереси юридичної особи не можуть відстоювати одночасно усі члени об’єднання. Важливим є розуміння необхідності обрання представника, який буде виступати від імені юридичної особи, на чому наголошує у своїй роботі Русецький А. А.
Проте, важливим є питання провини юридичної особи в адміністративній відповідальності, адже організація як суб’єкт відповідальності позбавляється можливості щось передбачати. У даній ситуації вина пов’язана не із суспільною шкідливістю провини і усвідомлення юридичною особою цієї небезпеки, а з протиправністю діяння, адже дефініція «юридична особа» є умовною, «фіктивною», як стверджує к. ю. н. Слубський І. Й. Вина має визначатись за переважаючою волею, під якою слід розуміти волю адміністрації та інших осіб, які мають право давати вказівки в межах юридичної особи та її підрозділів.
Доцільним є погодження із думкою Жильцова О. Л., що відповідальність юридичної особи є «субституціональною відповідальністю, що переломлюється через провину фізичних осіб, які формують процес волевиявлення у організації». Припустимим є застосування уточнення до поняття юридичної особи і закріплення у адміністративному праві відповідальності фізичних осіб, які є учасниками юридичної особи. Тоді немає потреби у існуванні інституту представництва юридичної особи у адміністративне законодавство, адже кожен учасник юридичної особи в залежності від його ролі і виконуваних ним функцій буде нести адміністративну відповідальність кожний окремо. Є можливість утворити диференціацію у ступені та рівні відповідальності учасників юридичної особи в залежності від типу юридичної особи та від функцій, які виконуються учасником при участі у діяльності юридичної особи.
Законодавство про адміністративну відповідальність юридичних осіб в Україні не складає цілісної системи, що веде до зниження його ефективності. Необхідною є систематизація, яка може бути проведена шляхом включення норм про адміністративну відповідальність юридичних осіб до КУпАП, або шляхом об’єднання їх в самостійну систему. Другий шлях більш перспективний, оскільки потребує менше часу, не вимагає об’єднання правових норм, що стосуються згаданого питання в одному документі, дасть змогу здійснити апробацію окремих загальних положень і, разом з тим, не перешкоджає можливості провести в майбутньому кодифікацію норм про адміністративну відповідальність в єдиному законодавчому акті.

Науковий керівник: к. ю. н. Ковтун М. С.
 
Верещагіна Дар’я Сергіївна,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОЮ, 2 курс, 12 група

ДОЦІЛЬНІСТЬ ПРИЗНАЧЕННЯ ДОВІЧНОГО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ ЗА НЕЗАКІНЧЕНИЙ ЗЛОЧИН ЗА КРИМІНАЛЬНИМ КОДЕКСОМ УКРАЇНИ

Покарання застосовується для того, щоб забезпечити ефективний захист суспільних відносин, які знаходяться під охороною за допомогою норм кримінального права, а також для досягнення мети покарання, яка передбачена ч.2 ст.50 КК України.
Кримінальні покарання виступали в якості предмета досліджень у працях: М.І. Бажанова, В.Ф. Бойко, А.А. Музики, В.В. Сташиса, В.Я. Тація, М.І. Хавронюка та ін.
Довічне позбавлення волі, відповідно до ст.51 КК України, уявляє собою найвищу міру покарання в Україні. На думку різних вчених, довічне позбавлення волі є достатньо ефективним та доцільним у боротьбі зі злочинністю.
Згідно із ч. 1 ст. 64 КК України: «Довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк».
У чинному КК України немає чіткої дефініції поняття «довічне позбавлення волі». Керуючись змістом положень ст. 50, 63, 64 КК України, можна зробити логічний висновок, що довічне позбавлення волі уявляє собою певний захід примусу, який застосовують в судовому порядку до особи, що визнана винною у вчиненні умисного особливо тяжкого злочину і яка підлягає ізоляції до кінця свого життя від всього суспільства в установах виконання покарань.
Виходячи із положень ч. 1 ст. 64 КК України, можна зробити висновок, що законодавець надає вказівку суду призначати позбавлення волі на довічний термін тільки у випадку, коли немає фактичної можливості застосувати позбавлення волі на певний строк. Це означає, що закон під позбавленням волі на довічний термін розуміє «винятковий» захід впливу на винну особу.
Рішення суду стосовно призначення міри покарання у вигляді позбавлення волі на довічний термін, а отже й неможливість застосувати покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк, мають бути досить ґрунтовно вмотивовані в самому вироку суду. Також потрібно наголосити на тому, що довічний строк не є абсолютним, адже у певних випадках, які передбачені законом, існує можливість його заміни іншим видом покарання.
Згідно із ч.2 та ч.3 ст.68 КК України за вчинення готування до злочину (замаху на злочин) строк покарання не може перевищувати половини (двох третин) максимального строку, передбаченого санкцією статті Особливої частини цього Кодексу.
Отже, при призначенні покарання за незакінчений злочин перед судом постає проблема, коли у санкції статті, як найбільш суворий вид покарання, встановлено довічне позбавлення волі. У цьому випадку зазначені у ч.2 і ч.3 ст.68 КК правила застосовуватися не можуть.
На сьогодні в Україні теоретично існує можливість призначення довічного позбавлення волі за незакінчений злочин. Але в літературі часто висловлюють думку про те, що при призначенні покарання за готування чи замах на злочин, за який передбачено покарання у вигляді довічного позбавлення волі, найбільш суворим видом покарання, про який згадується у ч.2 і ч.3 ст.68 КК, слід вважати позбавлення волі на певний строк. Це пояснюється тим, що покарання у виді довічного позбавлення волі не має визначених меж, воно має безстроковий характер, що унеможливлює встановлення судом величини, яка дорівнює половині або двом третинам максимальних строків цих покарань.
Цю думку також підтверджує позиція Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року №7 «Про практику призначення судами кримінального покарання», який у п. 6–1 надав роз’яснення про те, що правила, які закріплені у ч.2 і ч.3 ст.68 КК України не можуть бути застосовані до того, хто вчинив злочин, за який передбачено довічне позбавлення волі як найбільш суворий вид покарання. До осіб, які вчинили готування до такого злочину або вчинення замаху на злочин у віці до 18 років, і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були у стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку, і яким не може бути призначено покарання у виді довічного позбавлення волі, мають застосовуватися вимоги частин 2 і 3 статті 68 КК, виходячи з максимального покарання позбавлення волі на певний строк. Відповідно до ч.3 ст.3 КК України злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки КК України. У зв’язку з цим постанови Пленуму Верховного Суду України не можуть бути джерелом кримінального права. Однак положення п.6-1 вказаної вище постанови Пленуму Верховного Суду України є вірними по суті. Для надання їм законодавчої сили пропоную ст.68 доповнити ч.5 такого змісту: «Положення частин 2 та 3 цієї статті не застосовуються до осіб, яким призначається довічне позбавлення волі».

Науковий керівник: Гродецький Ю.В.

Галаган Олена Василівна
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ІПКОЮ, 2 курс, 12 група

ПРАВОВА ПРИРОДА УЯВНОЇ ОБОРОНИ

Відповідно до ч. 1 ст. 37 КК України «уявною обороною визнаються дії, пов’язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання». У ч.ч. 2–4 ст. 37 КК України законодавець передбачив спеціальні правила кримінально-правової кваліфікації окремих різновидів уявної оборони: 1) різновид уявної оборони, який виключає кримінальну відповідальність (ч. 2); 2) різновид уявної оборони, який прирівнюється до перевищення меж необхідної оборони (ч. 3); 3) різновид уявної оборони, є необережним злочином (ч. 4).
Уявна оборона віднесена законодавцем до обставин, що виключають злочинність діяння, так як ст. 37 КК включена в розділ VІІІ «Обставини, що виключають злочинність діяння» Загальної частини КК України.
У науці кримінального права висловлені такі позиції щодо правової природи уявної оборони: 1) це не є окремим видом обставин, що виключають злочинність діяння, а лише окремим випадком необхідної оборони, який пов’язаний з фактичною помилкою (М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, П.Л. Фріс); 2) це окремий вид обставин, що виключають злочинність діяння (П.С. Матишевський, Н.Н. Паше-Озерський, В.І. Ткаченко).
Прихильники першого підходу перш за все спираються на те, що уявній обороні притаманні не всі характерні ознаки обставин, що виключають злочинність діяння. Це такі конститутивні характеристики як: 1) поведінка суб’єкта, що позбавлена суспільної небезпеки, визнаючи її або соціально корисною, або соціально допустимою; 2) правомірність такої поведінки.
Щодо першої характеристики можна констатувати, що уявна оборона не позбавлена суспільної небезпеки: суб’єкт, помилково оцінюючи діяння особи потерпілого, заподіює реальну, переважно фізичну, шкоду об’єктам правової охорони. А помилка щодо реальності суспільно небезпечного посягання не може бути визнана підставою, яка усуває протиправність діяння. Лише у одному випадку(вибачальної) помилки, коли суб’єкт вважає (уявляє), що, заподіюючи шкоду, він здійснює захист об’єктів правової охорони від суспільно небезпечного посягання, можна сказати, що поведінка суб’єкта в цілому позбавлена суспільної небезпеки. У цьому ж випадку буде відсутня протиправність діяння, якщо буде допущена добросовісна (обґрунтована) помилка щодо наявності суспільно небезпечного посягання особи потерпілого і заподіяна шкода не перевищуватиме допустимих меж захисту в умовах реального посягання (необхідної оборони).
Саме тому прихильники даного підходу вважають, що уявна оборона не може бути віднесена до обставин, що виключають злочинність діяння
На думку таких вчених як: М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, П.Л. Фріс, уявна оборона є помилкою при необхідній обороні і проявляється у помилці суб’єкта відносно наявності правової чи фактичної підстави для нанесення шкоди особі, що посягає. Тобто особа, реалізуючи своє право на необхідну оборону, за певних обставин може помилятися відносно наявності щодо неї суспільно небезпечного посягання, якого насправді немає. В тих випадках, коли особа сумлінно помиляється відносно наявності щодо неї суспільно небезпечного посягання, її помилка визнається вибачальною і тоді кримінальна відповідальність виключається.
Прихильники другого підходу вважають, що уявна оборона відрізняється від необхідної за основною ознакою – наявність (реальність) посягання. Будь-який різновид необхідної оборони, в т. ч. і передчасна та запізніла оборона, характеризується дійсністю посягання, тобто наявністю його в реальності, і помилки особи, яка захищається, відносно посягання проявляються в неправильній оцінці його початку, закінчення або небезпечності. Уявна оборона характеризується помилкою особи в самому існуванні посягання щодо неї, тобто посягання є вигаданим, уявним. Тому вона повинна розглядатися як самостійна обставина, що виключає злочинність діяння.
На мою думку, уявна оборона є одним із різновидів необхідної оборони у випадку вибачальної помилки: коли особа помиляється у реальному існуванні суспільно небезпечного посягання як підстави необхідної оборони. Учені, що заперечують даний підхід, спираються на те, що в уявної оборони відсутня одна із підстав необхідної оборони – наявність посягання. Проте, я вважаю, що з об’єктивною сторони вона відсутня, а з суб’єктивної, тобто виходячи із оцінки суб’єкта, – ні. Адже у момент захисту, особа оцінює обстановку, що склалася як таку, що несе в собі суспільну небезпеку, тобто вона впевнена в реальності посягання та діє у межах свого права на захист свого життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань. Про зв’язок необхідної оборони із уявною свідчить також і те, що вирішення питання про відповідальність у вищенаведеному випадку вирішується як і при необхідній обороні. Щодо невибачальної помилки, то це є не що інше, як необережний злочин, тому говорити про це у межах ст. 37 КК України – некоректно. Тому відповідно ст. 37 «Уявна оборона» КК України, у даному її вигляді, є суперечливою та повинна бути змінена. Положення про уявну оборону за наявності вибачальної помилки повинні бути передбачені поряд із положеннями про необхідну оборону у окремому абзаці ст. 36 КК України. А у ст. 37 КК України повинні залишитися лише положення щодо правових наслідків за наявності невибачальної помилки, які віднесені законодавцем до розділу VІІІ Загальної частини КК України для зручності.

Науковий керівник: Гродецький Ю.В.

Ганжа Олексій Геннадійович,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОЮ, 2 курс, 4 група

ФОРМАЛЬНО-ВИЗНАЧЕНІ Й ОЦІНОЧНІ СТРОКИ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ: ЗМІНА СПІВВІДНОШЕННЯ ЯК УТВЕРДЖЕННЯ НОВОЇ ПАРАДИГМИ ПРАВОРОЗУМІННЯ В УКРАЇНІ

Зі зміною домінуючої парадигми світобачення змінюється й підхід до праворозуміння, що неминуче тягне за собою перетворення в усіх сферах життя суспільства. Цивільний кодекс України (далі – ЦК), створений на ідеологічному «зламі» радянського праворозуміння, «насичуючись» непозитивістськими концепціями, зумовив зміни в домінуючому уявленні про право, демократизувавши як ніколи раніше та якісно збагативши вітчизняну правову систему. Одним із явищ, яке не могло не зазнати змін у зв’язку з таким ідеологічним «переходом», є строки в цивільному праві.
Якщо радянське розуміння строку з позиції нормативізму як визначеного проміжку в часі призводить до формалізації часу, а звідси – до унеможливлення дій суб’єктів на власний розсуд, то визначенням строку як певного періоду в часі (ч. 1 ст. 251 ЦК) вітчизняний законодавець відкинув домінуючу радянську парадигму світобачення і створив передумови для якісної зміни уявлення про строки в цивільному праві, визнаючи той факт, що час не може бути до кінця формалізованим, завжди має залишатися простір для вільного волевиявлення учасників цивільних правовідносин, можливості розсуду й відповідної оцінки.
Формально-визначеним є строк, який закріплений у нормативному або індивідуальному акті (договорі) та підлягає точному обчисленню шляхом зазначення його початку й закінчення, тривалості упродовж певного періоду в часі за допомогою відповідних правил обчислення (ст. 253-255 ЦК). Існуючи у вигляді конкретно-визначених часових проміжків, формально-визначені строки у певних випадках не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Отже, існування формально-визначених строків у цивільному праві обумовлене необхідністю чіткого визначення часових меж існування суб’єктивних цивільних прав та юридичних обов’язків.
Констатуючи модифікацію поняття строку, ми переконуємося, що поряд із формально-визначеними строками активно використовуються оціночні (невизначені), які встановлюються в цивільному законодавстві шляхом вказування на будь-які приблизні критерії. ЦК передбачає в таких випадках здійснити яку-небудь дію «своєчасно», «негайно», «без зволікання», «в розумний строк».
Таким чином, класифікація строків на формально-визначені та оціночні є об’єктивно зумовленою, що має важливе як наукове, так і законодавче значення. Інше ж запитання, яке виникає у зв’язку з такою класифікацією та бурхливим піднесенням кількості і значення оціночних строків, стосується доцільності їх використання в цивільному праві. Дослідження цієї проблематики з філософсько-правової позиції потребує обґрунтування, виходячи з певного типу праворозуміння.
Безперечно, кожна точна правова норма є значною соціальною цінністю і великою знахідкою для відповідної області правової регуляції. Абсолютизуючи це положення, право з позиції правового позитивізму прагне максимально точно встановити правила регулювання поведінки людей. З точки зору відповіді на запитання про доцільність використання оціночних строків у цивільному праві представники позитивізму відповідають негативно, надаючи перевагу тенденції розвитку єдиного шаблону норм, що уможливить досягнення збігу думок двох правових сторін відповідно до конкретних прав та обов’язків, а також дозволить ефективно розв’язувати розбіжності, що виникатимуть. У випадку ж неясності формулювань були би неминучими конфлікти, зумовлені особливістю правової поведінки кожної зі сторін спору.
З іншого боку, маємо визнати, що забезпечення диспозитивності цивільного права можливе лише шляхом законодавчого використання високоабстрактних та оціночних понять, у тому числі темпоральних – строків. Суб’єкти приватноправових відносин законодавчо наділяються можливістю вільного волевиявлення та розсуду в межах, встановлених законодавством.
Зважаючи на велику значущість строків у цивільному праві, вважаємо, що показна ясність (формальна визначеність) інколи може бути більш небезпечною, ніж чесна, відверта невизначеність (яка забезпечується, зокрема, шляхом використання оціночних строків). У цьому випадку високо цінувати ясність правових норм не означає засуджувати ті з них, юридичні наслідки яких залежать від критеріїв сумлінності й доброчесності учасників цивільних правовідносин.
У цьому аспекті здатність зрозуміти потреби конкретної ситуації, аналіз людської поведінки, об’єктивні чинники, а також усталена суспільна практика вважатимуться суттєво важливими для розумного тлумачення писаного права, і як наслідок – справедливого застосування оціночного поняття. Звідси випливає, що досягнення соціальної справедливості самими лише законодавчими «наказами» було би неможливим, тому держава в особі законодавця «делегує» частину повноважень суспільним відносинам, які, з урахуванням різноманіття життєвих обставин, сприяють справедливому втіленню законодавчого положення в життя. Тому обчислення оціночних строків відбувається завдяки казуальному тлумаченню суб’єктів правозастосування, якими є сторони цивільних правовідносин, а у випадку їх незгоди – в судовому порядку.
Зважаючи на особливу правову природу оціночних строків, зазначимо, що, на відміну від формально-визначених строків, які встановлюються за допомогою усталених одиниць вимірювання часу (відповідно до ч. 1 ст. 252 ЦК – роками, місяцями, тижнями, днями або годинами), оціночні строки ґрунтуються на соціальному розумінні часу.
Виходячи з вищесказаного, вважаємо доречним застосування диференційованого підходу при формулюванні конкретних строків у цивільному праві, що, з одного боку, дозволить шляхом використання формально-визначених строків здійснювати ефективне регулювання суспільних відносин, унеможливить зловживання правом та забезпечить захист суб’єктивних цивільних прав і належне виконання юридичних обов’язків, а з іншого – шляхом використання оціночних строків – зніме пелену радянського праворозуміння з його прагненням до максимальної формалізації суспільних відносин, унеможливлюючи тим самим надмірну зарегульованість галузі приватного права.

 
Гарнаженко Олена Володимирівна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого,
Полтавський юридичний інститут, 2 курс, 24 група

ПСИХІЧНЕ НАСИЛЬСТВО У НАУЦІ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

Насильство, у тому числі психічне, є складовою суспільного життя. Воно з огляду на поширеність і, як це не прикро звучить, свою звичайність здавна цікавить представників різних наук і світоглядів. Усі вони намагаються з’ясувати глобальні питання щодо причин і видів насильства, його ролі і місця в суспільстві та шляхів його подолання. Звичайно, що кримінальне право не знаходиться осторонь питань психічного насильства.
Проблемам психічного насильства у кримінальному праві в цілому або окремим аспектам цієї теми було присвячено роботи таких видатних науковців як Ю.М. Антонян, Н.А. Бабій, М.І. Бажанов, Р.А. Базаров, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, А.М. Браусов, Є.Г. Вєсєлов, О.С.
В Статуті Всесвітньої організації охорони здоров’я, прийнятому 22 червня 1946 року визначено: “Здоров’я являє собою стан повного фізичного, психічного та соціального благополуччя, а не лише відсутність хвороб або фізичних дефектів”. Конституцією України у ст. 3 встановлено, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Життя і здоров’я людини знаходяться під кримінально-правовим захистом. Будь-яке насильство над особою спричиняє їй фізичні та моральні страждання і здійснюється всупереч її волі.
Психічне насильство не порушує цілісності ні зовнішніх тканин, ні внутрішніх органів, а впливає лише на психіку людини, викликає різні почуття – страху, обурення, гніву.
У КК України мова йде про два види прояву психічного насильства: погрозу і примус. Однак термін “психічне насильство” у КК України не вживається, у той час як терміни “погроза”, “примус” можна зустріти безпосередньо в ряді норм. Разом з тим у кримінальному законодавстві ми не знайдемо роз’яснення цих понять, навіть у статті 40, яка має назву: “Фізичний або психічний примус”
Що стосується поняття “психічне насильство”, то варто підкреслити, що питання про його зміст продовжує залишатися проблемним. У результаті неоднозначного розуміння і пояснення зазначеного терміну при визначенні характеру і ступеню небезпеки психічного насильства, зустрічається різна кваліфікація дій в слідчій та судовій практиці. Сьогодні у кримінально-правовій науці проблема психічного насильства є досить актальною.
Психічне насильство має свій прояв в погрозах спричинити фізичну, моральну, матеріальну шкоду, позбавити яких-небудь благ. За кримінальним законодавством погроза – це вид психічного насильства. Мета психічного насильства – залякування потерпілого. Отже, можна зробити висновок, що психічне насильство це – бажання викликати почуття страху. При цьому страждає психіка, в сукупності з душевними явищами: відчуттями, сприйняттями, уявою людини, її усвідомленням і волею.
Залежно від особистісних та інших зовнішніх причин вплив погрози на свідомість осіб може бути більш або менш сильним, в зв’язку з чим психічний стан може бути глибоким або поверхневим, більш або менш усвідомленим. Свідомість, як відомо, є однією з найвищих форм психічної діяльності людини. Людина, яка зазнає психічного насильства, може здійснити і несвідомі або підсвідомі дії: відступити від направленої на неї зброї, інстинктивно нахилитися, закритися рукою. Однак не це визначає її психічний стан у мить погрози. її свідомість здатна оцінити оточуючу обстановку, сприйняти насильство як небезпеку для себе або близьких людей – це один з основних елементів психічного стану потерпілої особи.
Кримінальний кодекс України передбачає кримінальну відповідальність за психічне насильство, що виражається в різних за обсягом,характером і ступенем небезпеки для життя або здоров’я погрозах. З огляду на це, я вважаю, що назріла необхідність як у роз’ясненні законодавцем змісту терміна «погроза» та інших видів психічного насильства, так і у виробленні визначення поняття «психічне насильство». Дані поняття, особливо якщо вони будуть закріплені в законі,знімуть суперечливі тлумачення насильства взагалі, і на рівні конкретних злочинів, а також дозволять краще усвідомити волю законодавця, упорядкують практику кваліфікації насильницьких злочинів.
До правових проблем, що існують – сьогодні в теорії кримінального права слід віднести відсутність визначення на законодавчому рівні поняття і видів насильства, різновидів психічного насильства, відсутній конкретизований зміст погрози в окремих випадках. Від виду погрози і способу її вираження залежить, яка саме шкода нанесена життю і здоров’ю потерпілого, і які наслідки потягла за собою дані погрози.

Науковий керівник: к.ю.н., доц. Лемешко О.М.

Глєбов Роман Сергійович
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого,
ІПКОП, 5 курс, 3 група

РЕГУЛЮВАННЯ СВОБОДИ МИРНИХ ЗІБРАНЬ У МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ ТА КОНСТИТУЦІЙНОМУ ПРАВІ ОКРЕМИХ КРАЇН

Свобода мирних зібрань є одним із фундаментальних прав людини, що визнане світовою спільнотою, та є одним зі способів реалізації права на свободу думки, слова, права на вільне вираження поглядів і переконань, права на свободу світогляду та віросповідання. Враховуючи сучасний досвід розробки даного питання, варто звернутися до порядку регулювання свободи мирних зібрань у міжнародному праві, а також навести приклади такого регулювання у законодавчих актах окремих європейських країн.
Задля забезпечення дотримання прав людини при врегулюванні свободи мирних зібрань у державах міжнародною спільнотою шляхом закріплення у різноманітних актах, було встановлено право на свободу мирних зібрань, а також узагальнено підстави для її обмеження.
Право на свободу мирних зібрань закріплюється ст. 20 Загальної декларації прав людини 1948 р. : «Кожна людина має право на свободу мирних зібрань та асоціацій», а також статтею 21 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р.: «Визнається право на мирні збори. Користування цим правом не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, які накладаються відповідно до закону, і які є необхідними у демократичному суспільстві в інтересах державної чи суспільної безпеки, громадського порядку, охорони здоров’я і моральності населення або захисту прав та свобод інших осіб. Також це право проголошено Європейською Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., зокрема, ст. 11 останньої гарантує, що обмеження цього права не допускаються, за винятком тих випадків, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. У Копенгагенському документі ОБСЄ (1990) [Держави-учасники підтверджують, що]: «9.2 Кожна людина має право на мирні зібрання та демонстрації. Обмеження, які можуть бути встановлені відносно здійснення цих прав, встановлюються законом та відповідають міжнародним стандартам.» Американська конвенція про права людини у статті 15 визнає право на мирні зібрання без зброї. Користування цим правом не може підлягати жодним обмеженням, за винятком тих, які застосовуються відповідно до закону і які є необхідними у демократичному суспільстві в інтересах державної або суспільної безпеки, суспільного порядку або охорони здоров’я та моральності населення, або прав та свобод інших осіб».
З метою конкретизації положень, що можуть бути підставою для обмеження права людини на об’єднання, у 1984 році було проведено міжнародну конференцію під егідою ООН, під час якої було схвалено спеціальний документ – «Сіракузькі принципи тлумачення обмежень і відхилень від положень Міжнародного пакту про громадянські і політичні права». Держава, що ратифікувала Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, повинна тлумачити його норми відповідно Сіракузьких принципів Відповідно до частини VI: «29. Посилання на інтереси національної безпеки для виправдання заходів по з обмеження певних прав можливе лиш у тому випадку, коли такі заходи застосовуються для захисту існування держави, її територіальної цілісності або політичної незалежності від застосування сили чи загрози її застосування. 30. На інтереси національної безпеки не можна посилатися у якості підстави для введення обмежень з метою запобігання лиш локальної чи відносно ізольованої загрози правопорядку. 31. Інтереси національної безпеки не можуть використовуватися в якості приводу для введення невизначених чи довільних обмежень, і на них можна посилатися лиш за наявності адекватних гарантій та ефективних засобів правового захисту від порушень. 32. Систематичне порушення прав людини підриває істинну державну безпеку та може представляти загрозу міжнародному миру та безпеці. Держава, яка несе відповідальність за таке порушення, не має посилатись на інтереси державної безпеки для виправдання заходів, спрямованих на придушення спротиву такому порушенню чи проведення політики репресій стосовно свого населення.
З огляду на те, що свобода мирних зібрань є одним з фундаментальних природніх прав, то в її регулюванні роль держави не повинна бути надмірною. Наприклад, конституція Румунії у статті 39 встановлює: «Публічні мітинги, ходи, демонстрації чи будь-які інші зібрання мають бути вільними, і їх можна організовувати і проводити лише мирним шляхом, без будь-яких видів зброї».
Статті 1,2 Декрету-Закону Франції 1935 року, який регулює свободу мирних зібрань, вимагає попереджати про проведення кожного зібрання, кожної ходи, маніфестації. Заява має бути надана до мерії комуни не менш ніж за три повних дні і не більш ніж за 15 днів до проведення маніфестації.
Проведення мітингів та демонстрацій у Литовській республіці регулюється Законом 1993 року “Про зібрання”. Організатори зібрань зобов’язані надати до органів самоврядування заяву про місце, час, форму, інші деталі зібрання, яке організовують. Відмова у видачі дозволу на проведення зібрання можлива, якщо під час проведення зібрання можуть бути порушені безпека держави чи суспільства, суспільний порядок, здоров’я чи мораль людей, або ж права та свободи інших осіб.
Законом про охорону суспільного порядку Великобританії (Public Order Act) визначається, що в тому разі, коли масовий публічний захід має статичний характер, тобто здійснюється без руху вулицями, то поліція не може заборонити його проведення, а має право ставити певні умови для організаторів заходу стосовно порядку його проведення, якщо число учасників буде перевищувати 20 чоловік, а також застосовувати заходи для припинення зібрань, навіть застосовувати фізичну силу чи спеціальні засоби в разі проведення несанкціонованих, заборонених зібрань, або ж таких, які перешкоджають руху транспорту чи пішоходів.
Регулювання свободи мирних зібрань у національному праві різниться, незважаючи на те, що існує величезна кількість міжнародних принципів та рекомендацій, наприклад, рекомендація щодо зміни законодавства стосовно порядку повідомлення з дозвільної процедури на таку, яка би передбачала лише повідомлення про намір провести зібрання. Вважаємо, що приведення національних систем права у відповідність до міжнародних рекомендацій є необхідною умовою забезпечення прав та свобод людини.

Науковий керівник: к.ю.н. доц. Трагнюк О.Я.

Гордійчук Наталія Андріївна,
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого,
ІПСКдля МВС України, 2 курс, 8 група

ОРГАНІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ЕКОНОМІКИ ТА ЙОГО ВДОСКОНАЛЕННЯ

Останнім часом в Україні відбувається багато змін, пов’язаних з характером управлінського впливу на економічні відносини. Цей вплив з боку держави починає набувати характеру загального регулювання.
Одним з головних напрямків державного управління економікою залишається вдосконалення системи органів виконавчої влади у цій сфері, їх правового статусу на всіх рівнях. Ця проблема у сучасних умовах набуває особливої актуальності, оскільки відбувається процес децентралізації, який потребує розмежування предметів відання між центром і місцями, підприємствами, установами, організаціями. Органи виконавчої влади здійснюють організуючу, цілеспрямовану діяльність щодо забезпечення пропорційного розвитку економіки України.
Верховна Рада України здійснює свої повноваження на підставі ст.85 Конституції України, законодавчо регулюючи та контролюючи діяльність органів виконавчої влади у сфері економіки. Діяльність Верховної Ради України регулюється Конституцією України, Законами України, Регламентом Верховної Ради України Законом України «Про вибори народних депутатів», а також міжнародними Актами.
Діяльність Президента України у сфері економіки спрямована на керівництво зовнішньополітичною діяльністю країни, ведення переговорів, укладання міжнародних договорів України та визначення основних напрямків зовнішньої і внутрішньої економічної політики.
Найвищим у системі органів управління економікою є Кабінет Міністрів України. Серед основних його повноважень можна виділити забезпечення економічної самостійності України, здійснення загальнодержавних програм економічного розвитку країни та проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики.
9 грудня 2010 року було зроблено спробу вдосконали систему органів управління економікою шляхом реорганізації Міністерства економіки України та утворення Міністе́рства економі́чного ро́звитку і торгі́влі Украї́ни – центрального органу виконавчої влади України. Дане міністерство формує та реалізує державну політику у сферах економіки та торгівлі, реалізує державну регуляторну політику, державну політику з питань розвитку підприємництва, регулювання цінової політики.
Важливу роль в організації державного управління у сфері економіки відіграють місцеві державні адміністрації. Їх повноваження закріплені у Законі України «Про місцеві державні адміністрації». Зокрема, місцеві державні адміністрації розробляють проекти програм соціально-економічного розвитку відповідної території та подають їх на схвалення відповідній раді, організовують їх виконання, забезпечують ефективне використання природних, трудових і фінансових ресурсів, складають і подають на затвердження ради проект відповідного бюджету та забезпечують його виконання, звітують перед відповідною радою про його виконання.
Органи місцевого самоврядування управляють майном, що є у комунальній власності, затверджують програми соціально-економічного розвитку, бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць, контролюють їх виконання, утворюють і лік¬відовують комунальні підприємства, організації, здійснюють контроль за їх діяльністю.
Адміністрації державних підприємств, організацій, що діють у сфері економіки, здійснюють управління відповідно до законів, статутів (положень). У найзагальнішому вигляді вони виконують економічні функції з метою задоволення матеріальних і духовних потреб громадян, суспільства, держави.
На сьогоднішній день гострою є проблема закріплення правового становища органів, які здійснюють управління галузями економіки, подолання відомчості, що породжується нормативно-правовими актами, прийнятими міністерствами і відомствами, узгодженості в діях органів управління економікою.
Вдосконалення галузей законодавства з питань державного регулювання економічного розвитку суспільства має бути спрямоване на створення умов, які сприяли б стимулюванню фізичних і юридичних осіб до інвестиційних нагромаджень, оптимальному, ефективному проведенню державної податкової політики та розвитку економіки України, спрямованому на європейську інтеграцію.
Одночасно сьогодні висловлюється чимало думок, зміст яких зводиться. до повного ігнорування централізованого регулювання з боку держави, можливості її функціонування лише на основі ринкових відносин. При цьому не враховуються ні історія економічного розвитку України, ні масштабність і структурна складність народногосподарського комплексу, ні поділ праці та її кооперація, ні інші фактори, наявність яких вимагає централізованого регулювання економічних процесів.
На сучасному етапі наша держава намагається створити цілісну програму соціально-економічного розвитку, реформувати економіку, забезпечити необхідні механізми господарювання, відповідну фінансово-бюджетну, кредитну та грошову системи. Для реалізації цих планів необхідно створити дієвий механізм організації державного управління у сфері економіки, який задовольняв би вимоги сучасного суспільства.

Науковий керівник: д. ю. н., проф. Настюк В.Я.

 
Гудзь Марина Володимирівна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого,
Полтавський юридичний інститут, 2 курс, 27 група

«ДИТЯЧА ПОРНОГРАФІЯ» У КРИМІНАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ

Україна, прагнучи наслідувати правові стандарти світової спільноти із захисту основних прав і свобод людини та громадянина, хоч і підписала й ратифікувала низку міжнародно-правових актів і договорів, спрямованих на боротьбу з дитячою порнографією, проте, продемонструвала нездатність ефективно відобразити ці норми у власній законодавчій системі.
В українському законодавстві кримінальна відповідальність за дитячу порнографію передбачена в ст. 301 Особливої частини Кримінального кодексу України (далі – КК України) «Ввезення, виготовлення, збут і розповсюдження порнографічних предметів». Слід зазначити, що з моменту набрання юридичної сили нині чинного закону про кримінальну відповідальність в національному законодавстві містилась заборона на ввезення, виготовлення, збут і розповсюдження предметів так званої звичайної («дорослої») порнографії, т.т. законодавець жодної згадки про кримінальну відповідальність за «дитяче» порно не робить. Проте, подальші законодавчі зміни, яких двічі зазнала редакція ст. 301 КК України, лише на перший погляд були пов’язані із закріпленням спеціальної норми, спрямованої безпосередньо на боротьбу із дитячою порнографією.
Безпосереднім об’єктом злочину є нормальний психічний, фізичний і моральний розвиток неповнолітніх. Так згідно ст. 7 Закону України „Про захист суспільної моралі” від 20 листопада 2003 р., з метою захисту морального та фізичного життя неповнолітніх забороняється: втягнення неповнолітніх у діяльність з виробництва й обігу продукції сексуального чи еротичного характеру, порнографічних матеріалів, надання послуг, а також організації й проведення видовищних заходів сексуального чи еротичного характеру; розповсюдження продукції сексуального чи еротичного характеру, порнографічних матеріалів, надання послуг і проведення видовищних заходів сексуального чи еротичного характеру серед неповнолітніх; використання образів неповнолітніх у будь–якій формі в продукції сексуального чи еротичного характеру і проведенні видовищних заходів сексуального чи еротичного характеру. Відповідно до Конвенції про права дитини, що була ухвалена Резолюцією Генеральної асамблеї ООН 44/25 від 20 листопада 1989 р., яка набула чинності 2 вересня 1990 р., діти мають право на повагу та індивідуальність (ст. 2, 7, 8, 23, 26 та 40), а також широкі права на економічний, соціальний та культурний розвиток (ст. 6, 24). Ці стандарти прав дитини, встановлені в Конвенції, прямо чи опосередковано стосуються захисту дитини від сексуальної експлуатації.
Кожна фотокартка чи відеоплівка з дитячою порнографією є доказом жорстокого поводження з тією чи іншою дитиною. Поширення таких зображень повторює це жорстоке поводження багаторазово на протязі тривалого часу після створення первісного матеріалу. Прикладом може служити загибель 12–річного хлопчика у Верхній Австрії, який покінчив життя самогубством, дізнавшись, що після сексуальної наруги над ним, що вже було для нього великою травмою, фотокартки з зображенням цієї наруги були вміщені в Iнтернет.
Предметом злочину, передбаченого ст. 301, є твори, зображення або інші предмети порнографічного характеру. Зокрема за ч.1 ст. 301 КК предметом злочину є твори, зображення або інші предмети порнографічного характеру; за ч.2 ст. 301 КК предметом злочину є кіно– та відеопродукція та комп’ютерні програми порнографічного характеру; за ч.4 ст. 301 КК предметом злочину є твори, зображення або інші предмети порнографічного характеру, що містять дитячу порнографію.
Таким чином, доповнюючи Особливу частину КК України новим складом злочину, а, відповідно, й новою статтею, слід, на відміну від конструкції норми права, відображеної у ст. 301 КК України, дещо простіше відобразити форми об’єктивної сторони у складі злочину «дитяча порнографія» за рахунок виключення такої ознаки як перевезення порнографічних предметів, оскільки це поняття охоплюється терміном переміщення. Поняття збут порнографічних предметів охоплюється поняттям їх розповсюдження, отже його теж недоцільно включати як різновид можливих злочинних дій «дитячої порнографії». На відміну від «дорослого порно» «дитячим порно» мають охоплюватися ввезення в Україну, виготовлення, зберігання та переміщення без мети розповсюдження (збуту). Адже, як уже зазначалося раніше, однією із характерних рис криміналізації дитячої порнографії є тенденція до встановлення відповідальності за просте зберігання екземплярів порнопродукції із зображенням дітей (навіть для особистого користування).

Науковий керівник: к.ю.н., доц. Лемешко О.М.

Дзявун Юлія Сергіївна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ІПКОЮ, 2 курс, 2група

ДІЙОВЕ КАЯТТЯ ОСОБИ ЯК ПІДСТАВА ЗВІЛЬНЕННЯ
ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
Поняття «дійового каяття особи» як підстави звільнення від кримінальної відповідальності знайшло своє законодавче закріплення лише з прийняттям Кримінального кодексу в Україні (далі − КК) в 2001 році. До цього моменту у теорії кримінального права та практики його застосування під даним поняттям розуміли певні соціально корисні вчинки особи після вчинення нею злочину, однак уявлення про їх зміст, мотиви, юридично значущі ознаки та правові наслідки були досить неоднозначним. Проблені аспекти інституту дійового каяття досліджували у своїх роботах багато вчених: Ю.В Баулін, Г.І. Глобенко, Л.А. Долиненко, М.Д. Дурманов та ін.
Відповідно до ст. 45 КК особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялась, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду. Відсутність хоча б однієї із зазначених складових дійового каяття виключає звільнення особи від кримінальної відповідальності за ст. 45 КК. Виняток можуть становити лише випадки вчинення злочину чи замаху на нього, внаслідок яких не було заподіяно шкоду або не завдано збитки.
Виходячи із змісту ст. 45 КК, можна виділити наступні передумови застосування даного виду звільнення від кримінальної відповідальності:
1) особа вчиняє злочин вперше;
2) цей злочин є невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості.
Відповідно до ст. 45 КК дійове каяття є сукупністю детермінованих щирим розкаянням особи соціально корисних посткримінальних вчинків. Як і будь-яка поведінка, воно має свої об’єктивні й суб’єктивні ознаки. По-перше, саме слово “дійове ” передбачає собою активні дії з боку винного, яке призводить до певного результату. Отже воно не може вчинятися шляхом пасивної поведінки. Закон вимагає встановлення активного сприяння з боку винної особи розкриттю злочину, однак дане поняття є дискусійним. Так, у п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 23.12.2005 № 12 “Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності” (далі-Постанова) зазначено, що під активним сприянням розкриттю злочину слід вважати надання особою органам дізнання або досудового слідства будь-якої допомоги в установленні невідомих їм обставин справи. Однак багато науковців не згодні з даним визначенням, оскільки Верховний Суд не конкретизує яка сама допомога повинна бути надана органам слідства.
Іншим елементом підстави застосування ст. 45 КК є відшкодування завданої “шкода” або “збитків”. Шкода − це матеріальні витрати чи моральні потрясіння, які зазнала постраждала особа внаслідок діянь винного. Стосовно збитків, то під ними розуміється втрати майнового характеру, які можна виразити в грошовому або майновому еквіваленті. Якщо поєднати ці два поняття разом, то до них належить, зокрема, моральна шкода, організаційна шкода, судові витрати, витрати на лікування потерпілого, витрати на відновлення пошкодженого майна тощо. Якщо ж у ст. 45 КК шкодою визнавати збитки лише передбачені в якості ознак складу злочину як суспільно небезпечні наслідки відповідного діяння, то можна дійти висновку, що законодавець поставив звільнення від кримінальної відповідальності у залежність від конструкції об’єктивної сторони злочину, тим самим обмеживши сферу застосування ст. 45 КК лише випадками вчинення закінчених злочинів з матеріальним складом. Що навряд чи є обґрунтованим.
Не менш дискусійним є поняття “щире каяття”. Згідно із зазначеною Постановою, щире розкаяння характеризує суб’єктивне ставлення винної особи до вчиненого нею злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася. В такому разі на правоохоронні органи покладається досить складне завдання щодо з’ясування суб’єктивного ставлення особи до вчиненого, оскільки це стосується більше внутрішнього стану особи, ніж зовнішніх діянь, і ї визначити його точною мірою неможливо.
Отже, визнання чинним кримінальним законодавством України дійового каяття видом звільнення особи від кримінальної відповідальності є проявом гуманізму кримінально-правової політики держави. Проте при використанні ст. 45 КК на практиці можуть виникати певні труднощі, обумовлені відсутністю чіткої законодавчої регламентації підстав її застосування.

Науковий керівник: доц. Євдокімова О.В.

Жданюк Назарій Володимирович
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ІПКОП 3 курс 20 група

ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ УКЛАДЕННЯ ДОГОВОРУ КУПІВЛІ-ПРОДАЖУ В ІНТЕРНЕТ-МАГАЗИНАХ І ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ

У п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 р. № 5 “Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про захист прав споживачів” роз’яснено, що вимоги можуть заявляти споживачі, які мають на товари квитанцію, товарний чи касовий чек або інший письмовий документ. Однак, в наш час інформаційні технології пронизують усі сфери суспільного життя і стає складно довести укладення договору без паперового підтвердження, наприклад, покупки через мережу інтернет. Згідно з Судовою практикою з розгляду цивільних справ про захист прав споживачів (2009 – 2012 рр.) Верховного Суду України:’’ Відповідно до Закону України ’’Про захист прав споживачів’’ (далі – Закон) укладення договору на відстані відбувається за допомогою засобів дистанційного зв’язку: телекомунікаційних мереж, поштового зв’язку, телебачення, інформаційних мереж, зокрема Інтернет (статті 1, 13 цього Закону).
У справі за позовом Особи 1 до Товариства з обмеженою відповідальністю “Р.Т.”, третя особа – Публічне акціонерне товариство Комерційний банк “П.Банк”, про захист прав споживачів Ленінський районний суд м. Севастополя установив, що 19 грудня 2009 р. позивач здійснив оплату на рахунок відповідача за акційний телевізор вартістю 6 тис. 740 грн., який він бажав придбати у інтернет-магазині “С. Магазин”. Зазначений телевізор позивачу не доставили.
Задовольняючи позов, суд правильно виходив із того, що договір про придбання товару був укладений на відстані через засоби дистанційного зв’язку, а саме – через інформаційні мережі, Інтернет, що не суперечить вимогам пунктів 8, 10 ч. 1 ст. 1 вищезазначеного Закону.
Але існує ряд проблем, з якими стикається практика. Договір є обов’язковим для його сторін. Однак, при використанні електронного листування в доказуванні факту укладення договору, сторона може спиратись на недоведеність його особистої присутності при написанні і відправленні листа, навіть, наприклад, якщо це відбувалося з персонального комп’ютера учасника процесу. І саме тут виникає найбільша проблема застосування електронного листування як доказу в цивільному процесі, тому що практично неможливо довести, чи справді саме власник електронної скриньки є автором листа. Оскільки, визначити з якого саме комп’ютера відправляли лист можливо, однак персоніфікувати відправника – майже нереально.
Дану проблему можна вирішити наступним чином. Слід роз’яснити судам, що подібного роду докази можуть бути застосовані і прийняті до уваги лише у випадку надання беззаперечних доказів авторства листа. Наприклад, про це може свідчити наявність електронного цифрового підпису, але лише у випадках, коли він прирівнюється до власноручного підпису у відповідності з статтею 3 Закону України ’’ Про електронний цифровий підпис’’ від 22.05.2003.
У Законі зазначено, що продавець має надати достовірну інформацію про те, куди слід звернутись покупцю в разі виявлення несправностей у товарі і це є можливостю для маніпуляції свідомістю покупця при інтернет-покупках. Зокрема, у справі № 22 -ц/796/4341/2013 року позивачка звернулась до Апеляційного суду міста Києва з вимогами до представництва в Україні фірми ’’Kaiser’’, оскільки була впевнена, що уклала договір купівлі-продажу через мережу інтернет саме з ним. Однак суд за повідомленням Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, визначив, що реєстрація представництва Каіser в Україні відсутня. Таким чином, їй було відмовлено у задоволенні апеляційної скарги.
Ця прогалина не вирішена у цивільному законодавстві, однак введення в оману покупця може підпадати під нечесну підприємницьку практику, передбачену статтею 19 Закону України ’’Про захист прав споживачів’’, а також у деяких випадках відповідає ознакам складу злочину шахрайство – стаття 190 Кримінального Кодексу України.
Не рідко, досить складно довести факт укладення договору купівлі-продажу з продавцем, наприклад, у справі № 22-408/14 у першій інстанції факт придбання товару підтверджувався товарно-транспортною накладною на доставку товару службою доставки вантажів “Нова пошта” та гарантійним талоном, в якому передбачено, що гарантійний строк на планшет “Zoho WG 10007” встановлений терміном 12 місяці з дня придбання. Апеляційни суд міста Києва в свою чергу цей факт заперечив, спираючись на те, що вищезазначені документи не можуть слугувати як доказ укладення договору купівлі-продажу з відповідачем, при цьому немає підстав вважати, що гарантійний талон, який знаходився разом з планшетом у коробці, передбачає гарантійний строк саме на нього.
Ще однією проблемою можна вважати відсутність чіткої регламентації порядку дослідження інформації, що знаходиться на інтернет-сайті. Оскільки, не рідко суд звертається до нього за отриманням необхідної інформації.
Як висновок, необхідно зазначити, що незважаючи на усю сукупність вищезазначених проблем, покупки в інтернет-магазинах є надзвичайно популярними у суспільстві і з подальшим розвитком його роль буде лише зростати. Тому законодавцю необхідно вдосконалити і узагальнити практику, що склалася в цій сфері для захисту прав споживачів. Зокрема, передбачити перелік джерел доказів, що будуть підтверджувати укладення подібного роду договорів, а також регламентувати порядок дослідження інтернет-сайтів продавців.

Науковий керівник: ас. Кацюба К.В.

Дубровіна Ганна Андріївна
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ФПК для Пенсійного фонду України, 3 курс, 4 група

СУСПІЛЬНА НЕБЕЗПЕЧНІСТЬ КІБЕРЗЛОЧИНІВ

21 століття – час технологій. Життя людей стало залежним від інформації, а вона стала непереривним потоком поширюватися мережею Інтернет, зберігатися на серверах. Важко знайти людину, яка б досі не користувалась комп’ютером, навіть робота державних органів набула комп’ютеризованого характеру. Можливість простого доступу до інформації з одного боку полегшила нам життя,а з іншого стала уражати нас на небезпеку. Дослідник Азаров Дмитро стверджує, що будь-які неправомірні діяння в сфері комп’ютерної інформації завжди відзначаються великою потенційною суспільною небезпекою. Вона обумовлюється передусім неможливістю передбачення «поведінки» автоматизованої системи, у роботу якої здійснюється втручання, а також важливістю та матеріальною цінністю зосередженої в автоматизованій системі інформації.
Розповсюдження комп’ютерних вірусів, шахрайства з пластиковими платіжними картками, крадіжки коштів з банківських рахунків, викрадення комп’ютерної інформації та порушення правил експлуатації автоматизованих електронно-обчислювальних систем – це далеко не повний перелік подібних злочинів. Комп’ютер може виступати як предметом так і знаряддям чи способом скоєння злочинів. Однією з найпоширеніших назв такого виду злочинів є «кіберзлочин» або «комп’ютерний злочин». В Кримінальному Кодексі України у 2003 році вони знайшли своє відображення у розділі XVI «Злочини у сфері використання електронно-обчислюваних машин (комп’ютерів),систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку» а також у ратифікованій Конвенції про кіберзлочинність.
У науковій сфері виділяють 4 етапи розвиту кіберзлочинності: 1. Поява кіберзлочинності і субкультур хакерів. 2. Розповсюдження кіберзлочинності, поява спеціалізацій кіберзлочинності і національних груп хакерів. 3. Придбання транснаціоналістичного характеру, поява кібертероризму і міжнародних угрупувань хакерів у всіх сферах кіберзлочинності. 4. Використання Інтернет в політичних цілях, виникнення таких явищ, як Інтерне-страйк і Інетрент-війна, цілеспрямоване використання кібератак проти урядів окремих держав.
На думку деяких авторів близько 62% всіх комп’ютерних злочинів вчиняються у складі організованих груп. В Україні створено Навчально-тренувальний центр боротьбі з кіберзлочинністю та моніторингу кіберпростору на громадських засадах, ним запропонована схема типового організованого злочинного угруповання у кіберсфері: першу сходинку займають програмісти – розробляють шкідливі програмні рішення, другу – торговці краденою інформацією, тертю – хакери, які шукають вразливі місця, четверту – шахраї, які впроваджують фітингові системи, розсилають спам, п’ята сходинка належить провайдерам,які забезпечують хостинг сайтів і серверів злочинців, шоста – фінансистам,які контролюють надходження засобів, і остання – лідерам злочинних угрупувань.
Таким чином, поширення кіберзлочинів може завдати шкоду різним сферам життя, порушуючи конституційні права(таємниця листування, недоторканість приватного життя тощо), право власності, ставлячи в небезпеку життя та здоров’я людини, честь та гідність особи, суспільну моральність і навіть безпеку держави. За даними «Лабораторії Касперського» дотримуючись певних правил можна зменшити вірогідність стати жертвою кіберзлочинця: не відвідувати порносайти, не переходити по рекламі на сумнівні сайти, не шукати безкоштовного програмного забезпечення на просторах Інтернет та використовувати безпечні паролі для своїх аккаунтів.

Науковий керівник : Володіна О. О

Журба Юлія Анатоліївна
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОЮ, 2 курс, 4 група

ВИСВІТЛЕННЯ ДІЯНЬ КОРУПЦІЙНОГО ХАРАКТЕРУ
У КРИМІНАЛЬНОМУ ЗАКОНІ УКРАЇНИ

Відповідно до рейтингу міжнародної громадської організації по боротьбі з корупцією та дослідженню питань корупції у світі Transparency International за даними 2014 року Україна посіла 142 місце із 175 позицій, залишаючись на одному щаблі з Угандою та Коморськими островами як одна з найбільш корумпованих країн світу.
Такий стан речей вказує на актуальність дослідження, предметом якого виступають: 1) співвідношення поняття «корупція» з іншим понятійним апаратом закону про кримінальну відповідальність; 2) особливості регламентування діянь корупційного характеру у вітчизняному им кримінальному законодавстві та шляхи його вдосконалення.
Згідно до положень абз.6 ч.1 ст.1 Закону України «Про запобігання корупції» № 1700-VII від 14.10.2014 корупція − це використання особою, зазначеною у частині першій статті 3 цього Закону, наданих їй службових повноважень чи пов`язаних з ними можливостей з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття такої вигоди чи прийняття обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб або відповідно обіцянка/пропозиція чи надання неправомірної вигоди особі, зазначеній у частині першій статті 3 цього Закону, або на її вимогу іншим фізичним чи юридичним особам з метою схилити цю особу до протиправного використання наданих їй службових повноважень чи пов`язаних з ними можливостей. Відповідно до абз.5 ч.1 ст. 1 цього ж Закону за корупційне правопорушення законом встановлено кримінальну, дисциплінарну та/або цивільно-правову відповідальність.
З цього випливає, що поняття «злочин» та «корупційне правопорушення» співвідносяться між собою як частка з цілим, тому використання останнього терміну у межах кримінального законодавства не є виправданим.
У статтях 368, 369 та 370 чинного КК України в редакції 2001 року було передбачено відповідальність за схоже за своєю природою явище, а саме, – за хабарництво. Згідно до положень постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 року № 5 «Про судову практику у справах про хабарництво» хабарництво визнавалось корисливим злочином, який має виключно майновий характер, обов`язковим суб`єктом якого є службова особа, що певною мірою корелює з поняттям корупційного правопорушення.
Відповідно до Закону України № 221- VII від 18.04.2013 положення ст.ст. 368-370 КК України зазнали суттєвих змін. Так, замість опису протиправної поведінки особи у вигляді «одержання хабара», «пропозиція або давання хабара», «провокація хабара або комерційного підкупу» з`явилися «прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою», «пропозиція або надання неправомірної вигоди службовій особі», «провокація підкупу» відповідно. Фактично, змін зазнали всі ознаки складу злочину, в тому числі – їх предмет, об’єктивна сторона, суб’єкт та суб’єктивна сторона.
Положеннями абз. 7 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання корупції» № 1700-VII від 14.10.2014 неправомірну вигоду визначено як грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи, будь-які інші вигоди нематеріального чи негрошового характеру, які обіцяють, пропонують, надають або одержують без законних на те підстав. Раніше, відповідно до абз. 2 п. 4 ППВСУ від 26 квітня 2002 року № 5 «Про судову практику у справах про хабарництво», послуги, пільги і переваги, які не мають майнового характеру (похвальні характеристика чи виступ у пресі, надання престижної роботи тощо), не могли бути визнані предметом хабарництва. А вже згідно до примітки до ст.3641 КК України у ст.ст. 364, 3641, 3652, 368, 3683, 3684, 369, 3692, 370 цього Кодексу під неправомірною вигодою слід розуміти грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи, будь-які інші вигоди нематеріального чи негрошового характеру, які пропонують, обіцяють, надають або одержують без законних на те підстав.
Тобто, відбулося розширення криміналізації у напрямку узгодження з положеннями Закону України «Про запобігання корупції» № 1700-VII від 14.10.2014., що, у свою чергу, дозволяє стверджувати про тенденцію визнання за діяннями, що носять корупційний характер більшого ступеню суспільної небезпечності. Підтвердженням цього напрямку кримінально-правової політики є положення Законів України від 14.02.2014., 14.10.2014 та 12.02.2015, якими було внесено зміни до ст.ст. 45 – 47 КК України з приводу унеможливлення звільнення від кримінальної відповідальності осіб, що вчинили корупційні злочини.
На моє власне бачення, таку тенденцію і вектор кримінально-правової політики слід зберегти і у подальшому. Це створить підстави для того, щоб одним з основних, базових видів відповідальності за корупційні правопорушення була кримінальна відповідальність.

Науковий керівник: Радутний О.Е.

Забеліна Ольга Сергіївна,
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого,
ІПКОП, 2 курс, 3 група

ЩОДО ПИТАННЯ ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ

Питання децентралізація влади в Україні активно обговорюється ще з моменту проголошення незалежності. Найбільш актуальною ця проблема стала сьогодні, коли ми зіткнулися з політичною кризою.Кабінет міністрів підготовив 7 законопроектів, які вже були передані на розгляд до Верховної Ради України. У разі прийняття їх децентралізація у країні може розпочатися вже цього року.
Така форма управління є дуже ефективною і встигла зарекомендувати себе у багатьох країнах, а саме: у Польщі, Данії, Швеції, Норвегії, Франції, Великій Британії тощо. Термін «децентралізація» означає передачу повноважень та ресурсів на нижчі рівні публічного управління. Тобто це дозволить при збереженні держави та її інститутів, розширити місцеве самоврядування, активізувати населення на вирішення власних потреб та інтересів, звузити сферу впливу держави на суспільство, замінюючи цей вплив механізмами саморегуляції, виробленими самим суспільством, зменшити витрати держави і платників податків на утримання держапарату і його матеріальних придатків – армію, міліцію тощо. Також перевагами децентралізації слугують можливість оперативно і швидко вирішувати місцеві проблеми (тим самим приймати більш об’єктивні рішення) та зменшення навантаження на органи центральної влади другорядними проблемами.
Серед недоліків варто відзначити, що рішення можуть носити тактичний характер, а тому бути малоефективними; відсутність загальних правил і процедур прийняття рішень. Можливе повернення до прихованої децентралізації, де представники, обрані в регіонах, зможуть отримати повноваження лише формально, тому що призначені центральної владою голови державних адміністрацій будуть користуватися правом вето щодо постанов органів місцевої влади. Отже, центральні органи зможуть контролювати владу на місцях, не несучи жодної відповідальності за результати їхньої роботи.
В країнах, що розвиваються, до яких відносять і Україну, реформи щодо децентралізація повинні проводитися поступово. Це передбачить порушення координації дій, тим самим не перекладаючи відразу на місцеві органи влади ті задачі, які вони мають вирішувати тільки в довгостроковому плані. Проведення децентралізації не має бути першочерговою задачею, тому що має бути проведено масштабне обговорення стратегії реформ.
Таким чином, щоб децентралізація стала запорукою ефективного територіального розвитку, шляхом до демократизації та дійсного народовладдя, необхідно забезпечити послідовність реформування, тобто держава має сприяти зміцненню інститутів місцевого самоврядування, забезпечити ефективність системи служби в органах місцевого самоврядування, збільшення обсягу бюджетного фінансування територіальних громад. У свою чергу децентралізація зможе створити можливість для розвитку усього державного простору на основі пріоритету повноважень общин, які складаються із жителів міст, сіл, селищ. Це допоможе акумулювати енергію мас для покращення свого життя, тим самим покращуючи життя усієї України.

Науковий керівник: к.ю.н., ас. Ковтун М.С.

Завадська Ангеліна Тимурівна,
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого,
ФПК для Державної пенітенціарної служби України , 2курс 1 група.

ПРОБЛЕМАТИКА ДЕФІНІЦІЇ «КОНСТИТУЦІЙНИЙ ЛАД» У СУЧАСНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ

Феномен конституційного ладу є одним з центральних об’єктів дослідження у науці конституційного права. Його проблематиці присвячували праці такі видатні вчені-конституціоналісти як Тодика Ю.М., Барабаш Ю.Г., Румянцев О.Г. та інші. У той же час не існує єдиної думки стосовно змісту та сутності конституційного ладу. Це у першу чергу пов’язано з тим, що саме поняття «конституційний лад» є відносно новим для української держави. Воно з’явилося внаслідок проголошення незалежності України і докорінних змін в системі конституційно-правового регулювання. Незважаючи на те, що на сьогодні фактично відсутнє нормативне визначення конституційного ладу, це поняття широко застосовується як в теорії, так і у практиці конституційного права. Аналізуючи сучасні тенденції розвитку правової науки можна стверджувати, що зараз постає необхідність щодо конкретизації цього поняття, як «ядра» правової системи нашої держави.
Відповідно до проекту концепції внесення змін до Конституції України від 21 червня 2013 року, розділ загальні засади пропонується перейменувати на засади конституційного ладу. Позитивні аспекти цієї новації полягають у тому, що буде переборено двозначність розуміння терміну «загальні засади»: стосовно інших розділів Основного Закону, чи основ конституційного ладу. Проблема існує у тому, що і сам термін «конституційний лад» не має чіткого однозначного визначення.
Сьогодні вчені надають різні визначення конституційного ладу. Так у мотивувальній частині рішення Конституційним Судом України № 6-рп від 5 жовтня 2005 р. (справа про здійснення влади народом) стверджується: «У зазначених відповідях вчених-правознавців по-різному визначається поняття конституційного ладу в Україні… Конституція України, закріплюючи конституційний лад, не містить визначення цього поняття. У Рішенні Конституційного Суду України від 11 липня 1997 року N 3-зп стверджується лише про засади конституційного ладу в Україні, що закріплені у розділах I, III, XIII Конституції України».
В. Ф. Погорілко розглядає конституційний лад як порядок встановлений та передбачений Конституцією України. Однак, не можна обмежувати сферу дії цього феномену виключно конституційним порядком держави, адже він набагато ширшим.
Більш повне визначення, на нашу думку, надає О. В. Скрипнюк, характеризуючи конституційний лад як передбачені та гарантовані Конституцією державний та суспільний лад, конституційний статус людини і громадянина, систему безпосереднього народовладдя, організацію державної влади і місцевого самоврядування, територіальний устрій, основні засади зовнішньополітичної та іншої міжнародної діяльності держави, основи національної безпеки та інші існуючі найважливіші види конституційно-правових відносин. Проте, на нашу думку «інші найважливіші види конституційно-правових відносин» є занадто широким та неоднозначним формулюванням, що є неприпустимим при тлумаченні такого основоположного феномену.
Спираючись на правову позицію Конституційного Суду України, а також положення статей 5, 17 та 37 Конституції України можна надати визначення конституційному ладу як системи усіх суспільних відносин, передбачених та гарантованих Конституцією України і забезпечених органами державної влади.
Він характеризується певною низкою ознак, серед яких можна виділити демократичну та гуманістичну спрямованість, системний характер, гарантованість з боку держави.
Демократична та гуманістична спрямованість конституційного ладу полягає у тому, що реалізація положень закріплених Конституцією (у першу чергу політичних прав громадян) можлива лише у демократичній державі, яка здійснює владу на основі принципів широкої та реальної участі громадян та їх об’єднань у формуванні державної політики, створенні та діяльності державних органів, додержанні прав і свобод людини та громадянина. Ця ознака щільно пов’язана з виникненням громадянського суспільства та правової держави.
Системний характер конституційного ладу означає, що усі суспільні відносини, які передбачені та гарантовані Конституцією викладені у певній логічній послідовності, що спрощує їх регулювання та захист. Кожний об’єкт конституційно-правового регулювання виконує певну функцію у державному та суспільному житті та є відкритим до зовнішнього впливу.
Значення гарантованості конституційного ладу полягає у тому, що при її відсутності виникає висока ймовірність перетворення його на декларативну складову держави. За загальним правилом під гарантіями розуміють систему юридичних засобів та інститутів, спрямованих на створення умов для реалізації усіх правових можливостей передбачених Конституцією України, а також забезпечення їх від протиправних посягань.
Таким чином, можна стверджувати, що конституційний лад є складним, багатогранним феноменом в теорії конституційного права, який потребує подальшого дослідження та нормативного закріплення.

Науковий керівник: к.ю.н, доц. Слінько Т. М.

Замковий Володимир Леонідович,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОП, 2 курс, 14 група

ПРОБЛЕМИ ЗАСТОСУВАННЯ ЧАСТИНИ ПЕРШОЇ СТАТТІ 365 ЦИВІЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

Чинне цивільне законодавство виходить з того, що право власності кожної особи є абсолютним. Тому для того, щоб припинити право власності особи на майно, що знаходиться у спільній власності, інший співвласник має спиратись на підстави, які чітко передбачені законом. Частина перша статті 365 Цивільного кодексу України визначає підстави, лише за наявності яких суд може задовольнити позов співвласників про припинення права на частку одного з них. При цьому для задоволення позову суд має встановити наявність усіх чотирьох підстав:
1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі;
2) річ є неподільною;
3) спільне володіння і користування майном є неможливим;
4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї.
Хоча положення статті не зазначають, але відповідно до судової практики ці обставини мають існувати в об’єктивній дійсності у своїй сукупності. А тому відсутність хоча б однієї з них вказує на неможливість задоволення позову співвласників.
Зважаючи на проблеми, що виникають при практичному застосуванні данної норми, важливим є логічне та узгоджене тлумачення цих положень. Оціночне поняття «незначна частка» було закріплено законодавцем з причини, що незначність частки має встановлюватися через призму конкретних обставин судової справи. До того ж, формулювання «частки» у праві, а не «частки» у майні створює також проблеми правозастосування. Такий критерій не завжди дозволяє судам правильно визначити незначний розмір частки у праві спільної часткової власності. Наприклад, 1/4 частки у праві спільної часткової власності в ідеальному, арифметичному виразі є в п’ять разів більшою, ніж 1/20 частки. Проте якщо 1/4 частки існує у праві власності на квартиру загальною площею 80 м кв., а 1/20 – у праві власності на жилий будинок загальною площею 1200 м кв., розмір майна, на яке припадає менша у числовому виразі частка (тобто 1/20), є більшим, ніж розмір майна, на яке припадає частка, що є більшою у числовому виразі (тобто 1/4). Тому суд має спиратися на ідеальний вираз частки і з цього робити висновок про її незначний характер.
У цьому ж пункті першому також є така ознака частки, як неможливість бути виділеною в натурі. Але пункт другий вже передбачає неподільність речі. Відповідно до законів логіки неможливість виділення в натурі вже передбачає неподільність речі, оскільки частка не виділяється в натурі внаслідок природних або штучних характеристик речі як єдиного об’єкта (ст. 183 ЦК України), так і заборону виділу згідно із законом (ч. 2 ст. 364 ЦК України). А отже, неможливість виділення речі в натурі є ширшим поняттям і включає в себе неподільність речі, тому необхідність для суду встановлювати ознаку, зазначену у пункті другому ч. 1 ст. 365 ЦК, автоматично відпадає, хоча і передбачена законодавцем.
Наявність у матеріалах справи третьої та четвертої ознак відповідно до матеріалів судової практики суди перевіряють досить рідко і такі рішення скасовуються апеляційною чи касаційною інстанцією. Тому ці ознаки, так само, як і перші дві, є необхідними для встановлення підстав для задоволення позову співвласників.
З практичної точки зору, неможливість спільного володіння та користування майном переважно зумовлюється особистими стосунками співвласників, як правило недоброзичливими за умови подання позову, стосунками, що перешкоджають їм у повному здійсненні прав володіння та користування.
На збереження житлових прав співвласника розрахований пункт четвертий ч. 1 ст. 365 ЦК. Тому позов про припинення права на частку у спільному майні (житлі) не може бути задоволений, якщо внаслідок припинення права спільної часткової власності колишній співвласник та члени його сім’ї будуть позбавлені житла. Так, якщо позивачеві належало право на 4/5, а відповідачу – на 1/5 частки і були перші три підстави застосування статті 365 ЦК України, то відсутність у відповідача іншого житла чи можливості придбання іншого житла буде мати наслідком відмову у задоволенні позову. Крім того, співвласник-відповідач має право посилатися саме на істотне порушення його інтересів. Словосполучення “завдання шкоди” створює ще одну проблему у правозастосуванні, адже завдання шкоди – протиправне діяння, що є підставою для виникнення недоговірних зобов’язань.
Отже, положення статті 365 Цивільного кодексу України містить логічні та змістовні неточності, що призводять до проблем у правозастосування. На сьогодні судова практика вже виробила певні напрацювання і рекомендації стосовно вирішення судами питання припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників. Незважаючи на це, основними проблемами є: формулювання «частки» у праві, а не «частки» у майні; «неможливість виділення речі в натурі» є ширшим поняттям і включає в себе «неподільність речі»; більш точним і логічним є формулювання «істотне порушення інтересів», ніж «завдання істотної шкоди інтересам».

Науковий керівник: Навельська-Гордеєва О. П.

Замковий Володимир Леонідович,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОП, 2 курс, 14 група

МОЖЛИВОСТІ ВПРОВАДЖЕННЯ ІНСТИТУТУ БАНКРУТСТВА ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ
В Україні процедура банкрутства застосовується до юридичних осіб та до фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності. Щодо громадян, які не є суб’єктами підприємницької діяльності, така процедура не передбачена, хоча тенденції останніх років свідчать про зростання кількості держав у світі, в яких внесено відповідні зміни в національне законодавство, які дають змогу громадянам звертатися до законодавства про банкрутство для розв’язання проблем заборгованості. В Україні обговорення проблеми запровадження інституту банкрутства громадян відбувається доволі тривалий час, зареєстровано декілька законопроектів, написано чимало наукових робіт та статей.
Вчені неоднаково підходять до розуміння поняття банкрутства, а тому аби застосувати процедуру банкрутства до громадянина важливо розуміти сутність цього поняття. Існуючі відмінності в його трактуваннях можливо пояснити акцентуванням або на різних стадіях процесу банкрутства, або на першопричинах, або на результативних ознаках. На думку більшості науковців ключовим моментом є термін «неспроможність», тобто банкрутство – це юридично визнана судом неспроможність суб’єкта виконувати свої зобов’язання та продовжувати підприємницьку діяльність внаслідок її економічної неефективності, що є негативним наслідком кризи, призводить до порушення фінансових відносин і ставить під загрозу подальше існування підприємства.
Для розуміння того чи іншого підходу до запроваджених механізмів банкрутства громадян в зарубіжних країнах потрібно вивчати не лише національне законодавство, але і комплексно досліджувати соціальні, правові, економічні та політичні фактори. Важливо розуміти, що на сьогодні можливо виділити два підходи до банкрутства громадян. Першим є американський підхід fresh start (“нового старту”), який діє в країнах з відносно обмеженою системою соціального забезпечення. Він запроваджений у США та значною мірою у Канаді і передбачає наявність постійних доходів у громадянина, погашення та списання залишку боргів та інтеграція боржника заново у суспільство.
Другим підходом є європейський, який донедавна передбачав відмову від стороннього втручання у правовідносини позичальника та боржника, виходячи з принципів свободи договору, pacta sunt servanda (договори мають виконуватися). Сьогодні він продовжується розвиватися і у європейських країнах регулювання неплатоспроможності надає перевагу правам кредитора, дозволяючи задовольняти більшу частку позовів на його користь, часто шляхом суворіших правил та довшого періоду добросовісної поведінки для споживачів. Західноєвропейські країни мають добре розвинуту систему соціального забезпечення, що деякою мірою згладжує гостроту проблеми надмірної заборгованості. Європейське законодавство вимагає обов’язковий план платежів з погашення боргу та пропонує консультування щодо боргу та відбиває розуміння, що зростання заборгованості є не ринковою, а більше соціальною проблемою. З іншої сторони, підхід США є сприятливішим для споживачів, процедури банкрутства менш суворі та тривалі, за певних обставин громадяни можуть позбавитися боргу протягом кількох місяців. Обидва підходи мають свої переваги та недоліки, мають як прихильників, так і критиків. Проте науковці відмічають дифузію підхіду fresh start по всьому світі.
Незважаючи на перший негативний досвід, а саме відхилення декількох законопроектів з зазначеного питання, рано чи пізно воно знову постане на порядку денному. Звичайно, особа не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов’язання, проте застосування такої процедури, як банкрутство до громадян дозволить їм відновити свою платоспроможність або ж звільнитися від певних боргів. Зарубіжне регулювання банкрутства осіб потребує більш глибокого та ретельного дослідження з метою визначення доцільності, можливості, підходів та шляхів запровадження відповідної процедури в Україні.
Допомогою для регламентації процедури банкрутства громадянина в Україні можуть стати основні принципи для вирішення боргових проблем громадян INSOL International, яка є міжнародною федерацією національних асоціацій бухгалтерів і юристів, які спеціалізуються в тому числі і на неспроможності:
1. Справедливий та рівномірний розподіл ризиків споживчого кредиту;
2. Забезпечення певних форм списання заборгованості, реабілітація або fresh start для боржника;
3. Перевага надається позасудовому розгляду над судовим, якщо наявні рівною мірою ефективні варіанти;
4. Запобіжні заходи з метою скорочення необхідності втручання (освітні програми, нагляд за умовами надання споживчого кредиту, моніторинг колекторської діяльності тощо).
Отже, існує американський та європейський підходи до вирішення питання банкрутства громадянина. Зважаючи на дифузію підходу «нового старту» у всьому світі, законодавець має звернути увагу на його переваги для боржника та на основні принципи INSOL. Запровадження механізмів банкрутства громадян в Україні мають базуватися на наступних положеннях: судовий (здійснення місцевими судами загальної юрисдикції) та позасудовий порядок вирішення справи, встановлення визначеної суми боргу для початку процедури банкрутства, розумні строки процедури банкрутства, перевага у захисті інтересів боржника, звільнення від боргів за рахунок його майна або реструктуризація боргу та передбачення можливості нового старту та реабілітації боржника у суспільстві.

Науковий керівник: к.ю.н, ас. Баєва Г. О.

Іванов Іван Васильович
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ІПСК для МВС України , 4 курс 11 група

ДО ПИТАННЯ ПРО ШАХРАЙСТВО В МЕРЕЖІ ІНТЕРНЕТ

Відповідно до ст. 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, визначає соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом. Вказане положення знайшло своє пряме підтвердження в Кримінальному кодексі України 2001 р. (далі КК України). У ст. 190 КК України дається чітке визначення поняття шахрайства, що розуміється як заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою.
Таке визначення шахрайства, по-перше, дозволяє виділити два різновиди шахрайства – незаконне заволодіння чужим майном і придбання права на чуже майно, по – друге, містить вказівку на конкретні способи вчинення злочину, відмежовуючи його від більшості посягань на власність, – обман або зловживання довірою.
У зв`язку із стрімким розвитком інформаційних технологій та збільшенням кількості користувачів мережі Інтернет, досить поширеним стає такий спосіб шахрайства, як Інтернет-шахрайство. Оскільки сучасне кримінальне законодавство не дає нам визначення або чітких ознак даного виду шахрайства, доцільно було виокремити найбільш поширені способи Інтернет шахрайства та їх спільні ознаки.
Інтернет-шахрайство відрізняється від «звичайного» тільки тим, що злочинці використовують переваги сучасних комп’ ютерних технологій та Інтернет-мереж. Шахрайства, пов’язані з комп’ютерами, за відсутністю специфічних правових норм підпадають під існуючі в кримінальному законодавстві визначення шахрайських дій, тому відповідальність за них має наступати за ст. 190 КК України. Інтернет-шахрайство можна визначити як внесення, зміну, виправлення, знищення комп’ютерних даних чи програм або інше втручання до процесу обробки або передачі інформації, з метою незаконного збагачення себе чи іншої особи, що призводять до незаконного заволодіння чужим майном або придбання прав на чуже майно.
На нашу думку, необхідно виокремити такі специфічні ознаки шахрайства, вчиненого через мережу Інтернет:
– Місце безпосереднього вчинення протиправного діяння (місце знаходження злочинця, засобів вчинення злочину) не співпадає з місцем знаходження потерпілого і настанням суспільно небезпечних наслідків злочину, що пов’ язано з використання електронних технічних засобів.
– При вчиненні шахрайств у сфері використання електронних технологій злочинець заволодіває предметом посягання з використанням різноманітних електронних технічних засобів та відповідного середовища, а саме : засобів стільникового зв’ язку, пластикових платіжних карток, комп’ютерів (стаціонарних, ноутбуків, планшетів, тощо), WI-FI роутерів та ін..
– Предмети злочинного впливу функціонують в електронному середовищі (банкомати, різноманітні програми, комп’ютерна техніка, мережа Інтернет, носії комп’ ютерної інформації та інше)
– Типовими способами вчинення злочину є: обманне заволодіння грошовими коштами іноземних громадян за допомогою шлюбних сайтів; обманне заволодіння грошовими коштами банків через комп’ютерну мережу Інтернет шляхом зламу банківської електронної системи захисту інформації, коли гроші переводяться на підставні рахунки в банки різних країн; фішинг — вид шахрайства, метою якого є виманювання у довірливих або неуважних користувачів мережі персональних даних клієнтів онлайнових аукціонів, сервісів з переказування або обміну валюти, інтернет-магазинів; клікфорд — вид шахрайства у мережі, що являє собою обманні кліки на рекламне посилання особою, не зацікавленою у рекламному оголошенні; шахрайство в мережевих іграх – застосування спеціально створених або модифікованих програм або обладнання в мережевих іграх для отримання незаперечної переваги над іншими гравцями. На відміну від чітерства в одиночних іграх, становить проблему для ігрових спільнот, і боротьба з нею – важливий аспект проектування ігор; фармінг – це процедура прихованого перенаправлення жертви на помилкову IP-адресу. Для цього може використовуватися навігаційна структура (файл hosts, система доменних імен (DNS)).
Таким чином, на нашу думку, ч. 3 ст. 190 КК України потребує внесення доповнення, а саме: «шахрайство, вчинене з використанням мережі Інтернет шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки». Необхідність такого нововведення обумовлюється специфікою ознак даного виду шахрайств, а саме: підвищена латентність злочинів, що забезпечується специфікою мережевого інформаційного простору; транскордонний характер мережевих злочинів, при якому злочинець, предмет злочинного посягання, потерпілий можуть перебувати на територіях різних держав; нестандартність, складність, різноманіття і часте оновлення способів скоєння злочинів і застосовуваних спеціальних засобів; можливість вчинення злочину в автоматизованому режимі в декількох місцях одночасно, можливість об`єднувати відносно слабкі ресурси багатьох окремих комп`ютерів в потужне знаряддя вчинення злочину; багатоепізодним характер злочинних дій при множинності потерпілих; дистанційний характер злочинних дій в умовах відсутності фізичного контакту злочинця і потерпілого; неможливість запобігання та припинення злочинів даного виду традиційними засобами.

Науковий керівник: к.ю.н., ас. К.М. Оробець

 
Карпенко Вікторія Сергіївна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ФПК для Пенсійного фонду України, 2 курс, 2 група

СУБ’ЄКТ ЗЛОЧИНУ ЯК ФІЗИЧНА ОСОБА

Одним з елементів складу злочину є його суб’єкт. Взагалі то у кримінальному праві під суб’єктом злочину мають на увазі особу, яка вчинила злочин та підлягає кримінальній відповідальності. На законодавчому рівні поняття суб’єкта злочину розкривається у частині 1 статті 18 Кримінального кодексу України. Тож, згідно з КК нашої держави, суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до даного кодексу може наставати кримінальна відповідальність.
Із даного вище визначення випливають такі ознаки: фізична особа, осудна, яка досягла конкретного, встановленого законодавством віку.
Перша обов’язкова ознака полягає в тому , що суб’єктом злочину може бути лише фізична особа. Це положення вказує на те, що у нашій державі суб’єктом злочину може бути тільки людина. Тобто, це означає, що юридична особа не може відігравати роль даного елементу складу злочину. Ця закономірність простежується у багатьох статтях Кримінального кодексу. Конкретним прикладом цього є статті 6-10 та інші, у яких зазначено, що дія даного кодексу поширюється на громадян України, іноземців та осіб без громадянства. Тож юридичні особи, тварини, сили природи чи предмети не можуть бути суб’єктами злочинів, а заходи, які вживаються для охорони від завданої ними шкоди, не є покаранням. Хоча у давнину існувала така практика і існує велика кількість випадків, коли суб’єктами злочину визнавалися тварини, чи навіть предмети. Але, це видається не обґрунтованим, тому розглядати такі перспективи на тлі українського кримінального закону немає ніякого сенсу.
А от щодо відповідальності юридичної особи, то це питання є дискусійним. У нашій державі юридична особа ні в якому разі не може бути визнана суб’єктом злочину, оскільки в Україні, як і в багатьох державах світу діє принцип індивідуальної, особистої відповідальності за вчинене суспільно-небезпечне діяння. Тож, якщо на певному підприємстві, установі, організації, в результаті порушення певних правил, а саме правил виробництва, охорони праці, екологічної чи пожежної безпеки, або ж якихось інших, буде завдана шкода охоронюваним кримінальним законом суспільним відносинам, то відповідальність за це буде нести конкретна особа, яка є винною у такому порушенні.
З одного боку це є доречним, а з іншого – зовсім ні. За приклад можна взяти порушення правил екологічної безпеки на підприємстві. Оскільки масштаби екологічних проблем та катастроф збільшуються з кожним роком, то було б доцільно звертати на даного роду злочину більш пильну увагу та посилювати санкції за їх вчинення. Тож, як на мене, для більшої ефективності запобігання екологічним та й іншим злочинам, необхідно, щоб відповідальність за них несли не лише керівники підприємств чи їх власники, а й робітники цього підприємства. Тобто застосування санкцій до юридичних осіб, на мою думку, буде мати набагато більшу ефективність, ніж просто до окремих фізичних осіб.
Необхідно відзначити, що кримінальну відповідальність юридичних осіб передбачено у багатьох кримінальних кодексах світу. У деяких країнах це зумовлено рекомендацією ООН про розгляд питання про передбачення кримінальної відповідальності не тільки для осіб, які діяли від імені якої-небудь установи, корпорації чи підприємства… а й для самої установи, корпорації чи підприємства. Основною метою даного положення було попередження злочинності у державах-членах ООН. Також це питання розглядалося на різноманітних світових конгресах та конференціях з кримінального права і багато науковців виступали також за введення кримінальної відповідальності для юридичних осіб.
Конкретними прикладами закріплення кримінальної відповідальності юридичних осіб є кримінальні кодекси Франції, Данії, Англії, Литви, Бельгії та інших країн.
Умови, підстави та особливості такої відповідальності відрізняють у всіх цих країнах.
Наприклад, відповідно до КК Естонії юридична особа (окрім держави, органів місцевого самоврядування і публічно-правових юридичних осіб) може нести відповідальність за діяння, вчинені її органом чи керівником в інтересах цієї юридичної особи. Юридична особа є суб′єктом таких злочинів і проступків, як: приватна розшукова діяльність; незаконне проведення дослідів над людьми; купівля-продаж дитини і т.д.
Так, Польща, у зв′язку з її входженням до ЄС, виконала умови щодо приведення власного кримінального законодавства у відповідність до європейських стандартів, зокрема і в частині встановлення кримінальної відповідальності юридичних осіб та інших колективних суб′єктів.
Якщо ж поринути в глиб історії України, то можна сказати, законодавство, яке діяло на території нашої країни ще за часів Ярослава Мудрого, знало відповідальність юридичних осіб. Так, відповідно до ст. 3 “Руської Правди”, відповідальність за вбивство на території верви несла верв, на території якої знайдено труп.
Підсумовуючи, хотілося б сказати, що не зважаючи уваги на те, що український законодавець все ж таки не визнає юридичну особу суб’єктом злочину, дискусії з цього приводу серед вітчизняних науковців не стихають вже довгий час.
У кримінальному праві існує два основних підходи до вирішення питання кримінальної відповідальності юридичних осіб. Одні науковці вважають, що юридичні особи не є суб’єктами кримінального права, а отже, не повинні притягуватися до кримінальної відповідальності. Інші ж, навпаки, вважають, що юридичні особи повинні нести відповідальність за скоєні здочини на підставі норм кримінального закону.
Я є прихильником другої позиції та вважаю, що введення юридичної особи як суб’єкта злочину до кримінального закону є доречним у нашій державі, оскільки, як на мене, таке нововведення буде сприяти більш ефективному попередженню злочинності, а особливо зменшенню кількості економічних та екологічних злочинів.

Науковий керівник: к.ю.н., доц. Володіна О. О.

Клубань Дмитро Анатолійович
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ФПК для Державної пенітенціарної служби України, 4 курс, 1 група

«СУТНІСТЬ І ПРАВОВИЙ ЗМІСТ ЯВИЩА КАЯТТЯ В КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОМУ АСПЕКТІ»

Філософські закони і сутність явищ соціального, суб’єктивного буття конкретизує та доповнює філософія права, а з урахуванням розподілу права на галузі – філософія кримінально права й забезпечуючих реалізацію його принципів та інститутів: оперативно-розшукового, кримінально-процесуального, кримінально-виконавчого права в противагу злочинному буттю.
Фундаментом в кримінально-правовому контексті філософії права є дихотомія взаємопов’язаних але відносно самостійних явищ: «злочин й кара», що мають соціальну, антропологічну, моральну, правову сутність, як детерміноване ними каяття особи, що скоїла злочин.
Сутність, зміст, чи сенс й закономірності посткримінальної поведінки особи, яке включає каяття й покаяння, як явище пенітенціарне (суб’єктивного каяття й покаяння перед суспільством у формі дійового каяття, виправлення й законослухняної соціалізації). Але, постає питання: що таке каяття? На цей час, законодавець не надав правового визначення даної дефініції але, у відповідності до Академічного тлумачного словнику української мови: «каяття – визнання своєї провини, вияв жалю з приводу своєї провини». В нормативно-правових актах, ми можемо знайти лише деякі посилання, так наприклад: в ст. 45 Кримінального кодексу України «Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям»: «Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, крім корупційних злочинів, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду».
Цікавим є також поєднання дефініції «каяття» з дефініцією «виправлення» в кримінально-виконавчому аспекті. Так, згідно до ст. 50 Кримінального кодексу України: «Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає у передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого». Проте, найбільшу увагу привертає ч. 2 вказаної статті: «Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.». Виникає питання, що ж таке виправлення? У відповідності до ст. 6 Кримінально-виконавчого кодексу: «Виправлення засудженого – процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки».
Як бачимо, законодавець не дає чіткого переліку позитивних змін, які можуть відбутися у особистості засудженого, та чи повинен він покаятись у вчиненому діянні.
У відповідності до ст. 3 Европейських пенітенціарних правил 1987 року: «Цели исправительного воздействия на осужденных состоят в том, чтобы сохранить их здоровье и достоинство и, в той степени, в какой это позволяет срок заключения, способствовать формированию у них чувства ответственности и навыков, которые будут содействовать их реинтеграции в общество, помогут им следовать требованиям законности и удовлетворять свои жизненные потребности собственными силами после освобождения», скрізь призму наведеної статі можна проаналізувати наказ Міністерства юстиції України від 04.11.2013 № 2300/5 «Про організацію соціально-виховної та психологічної роботи із засудженими», а саме: розділ III, п. 11.: «У період відбування покарання засудженими на начальника відділення покладено обов’язок вивчати особистість засуджених, аналізувати стан виконання індивідуальних програм роботи із засудженими та періодично здійснювати оцінку ступеня виправлення засуджених». Тож, можна зробити певні висновки: на сьогодні, в правовому полі відсутні визначення дефініції «каяття», як природньої властивості, права, що є людською психофізичною потребою, яка матеріалізована в людині і її діяльності у формі рефлексії протиправного діяння, вини відповідальності, виправлення і їх вираз в позитивному сприйманні й схваленні суспільством й державою.
Згідно до Указу Президента України від 9 грудня 2010 року № 1085/2010 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» в Україні була утворена Державна пенітенціарна служба. В назві реорганізованого департаменту з питань виконання покарань виникло іноземне слово «poenitentia» — розкаяння, але окрім гарної назви ДПтС не отримала такого завдання, як «сприяння каяттю засуджених осіб».
Отже, необхідним є реформування законодавства стосовно питання каяття, виправлення прогалин і суперечностей у нормативно-правових актах, яке повинно здійснюватись із урахуванням правозастосовчої практики, наукових досліджень та практичного досвіду з відповідністю як інтересам держави і суспільства, так і суб’єктам каяття з покладанням контролю за процесом виправлення, покаяння та соціалізації на Державну пенітенціарну службу України.

Наукові керівники: к.ю.н. Таволжанський О.В.,
к.філос.н. Салтанов М.В.

Коваль Тимур Олександрович
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
Інститут підготовки слідчих кадрів для МВС України, 5 курс, 8 група

ОКРЕМІ АСПЕКТИ РЕФОРМУВАННЯ МВС УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

В одному з найважливіших для України документі, Угоді про асоціацію України та ЄС, наша держава висловила бажання просувати процес реформ та адаптації вітчизняного законодавства до законодавства ЄС, що сприятиме поступовій економічній інтеграції і поглибленню політичної асоціації. В момент складних соціально-економічних процесів, перебуваючи під тиском збройної агресії, наша держава все ж прагне до ефективної демократизації суспільства. Такі умови потребують підвищення ефективності роботи всіх органів влади, а особливо правоохоронних, що покликані захищати найважливіші цінності демократичного суспільства. Ефективність роботи цих органів залежить від професійної дисципліни працівників відповідних структур. Однак рівень службової дисципліни та законності в правоохоронних органах України, на жаль, не відповідає вимогам часу та потребує якнайшвидшого удосконалення.
Структурою, якій потрібні невідкладні зміни є Міністерство внутрішніх справ України (далі – МВС). Підтвердженням цього стало затвердження 22 жовтня 2014 року Кабінетом Міністрів України Концепції реформування МВС України та презентована Експертною Радою МВС України відповідна стратегія. Вищевказані документи визначили Європейську спрямованість у реформуванні МВС.
Так, зазначені Концепція і стратегія реформування досить зрозуміло визначають структурні і функціональні зміни, що відбудуться в МВС, однак, майже не розкривають засобів реалізації і забезпечення цієї реформи. На нашу думку, одним із таких засобів є бездоганна службова дисципліна.
Аналізуючи нормативні акти, що стосуються діяльності поліції таких країн як Німеччина, Австрія, Бельгія, Португалія, Польща, та ін. науковці Бунчук О.А. та Москаленко О.М. у своїй роботі «Статус поліції: міжнародні стандарти і зарубіжне законодавство» стверджують, що рецептом для покращення ситуації у діяльності поліції є такі рекомендації щодо реформи поліції у Східній Європі – три малі «д», які перетворюються у одну велику «Д». Під трьома малими «д» мається на узвазі: деполітизація, децентралізація, демілітаризація. Успішне проведення зазначених заходів привело у новій Європі до великої «Д» – демократизації поліції.
Одним із пунктів забезпечення деполітизації правоохоронних органів є запровадження чіткої та відкритої дисциплінарної процедури і порядку звільнення осіб зі служби А важливим пунктом демілітаризації є те, що дисциплінарна процедура повинна регулюватися законом і бути прозорою та забезпечувати поліцейським ефективну реалізацію права на захист. Реалізація цих пунктів є невід`ємною частиною демократизації поліції. На сьогодні це є актуальною проблемою в для органів внутрішніх справ України.
Головні питання, що стосуються службової дисципліни працівників органів внутрішніх справ (далі – ОВС) регулюються Законом України «Про Дисциплінарний статут ОВС України». А деякі питання визначені постановою ще Кабінету Міністрів УРСР «Про затвердження Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом ОВС». Аналіз застосування зазначених положень свідчить про назрілу потребу внесення деяких доповнень та уточнень до вказаного Закону України.
Положення Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи (членом якої Україна є з 1995 року) № 690 «Про декларацію про поліцію» покладені в основу професійних стандартів поліцейських більшості країн Європи. Пункт 9 розділу «Статус» зазначає, що при відкритті дисциплінарного чи кримінального провадження проти офіцера поліції, він має право бути почутим і право на адвокатський захист. Окремо зазначено, що рішення має бути прийняте в розумний строк.
Норми, які чітко регламентують процедуру залучення захисника у дисциплінарних провадженнях мають місце у нормативно-правових актах, що стосуються діяльності поліції різних країн Європи. Так, Закон Республіки Польща «Про поліцію» ст.135f закріплює, що у ході дисциплінарного провадження обвинувачений має право на призначення захисника, яким може бути поліцейський, адвокат або правовий радник. Закон Королівства Бельгії «Про Дисциплінарний статут персоналу поліцейських служб», у ст. 29 зазанчає, що «на кожному етапі процедури відповідний службовець може, за своїм вибором, звернутися за допомогою, або бути представленим одночасно адвокатом, службовцем та членом уповноваженої профспілкової організації, названі нижче терміном «захисник». Подібні положення характерні ще для ряду Європейських країн, законодавство яких проаналізовано нами.
На жаль, у положеннях Дисциплінарного статуту працівників ОВС не врегульовано процедуру залучення захисника під час дисциплінарного провадження. Зазначимо, що хоча положення вищенаведеної резолюції ПАРЄ не є юридично обов’язковими, та це право гарантоване ст. 59 Конституції України, а саме: «кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав».
З огляду на законодавство країн ЄС і рекомендації ПАРЕ вважаємо за необхідне доповнити Закон України «Про Дисциплінарний статут працівників органів внутрішніх справ України» статтями, що врегулюють процедуру залучення захисника у дисциплінарному провадженні.
У висновку зазначимо, що визначаючи пріоритетність Європейської спрямованості у реформуванні МВС, необхідно ретельно виписати процедуру дисциплінарного провадження з залученням захисника, що чітко регламентована у законодавстві більшості країн Європи і може бути використана при внесенні змін до діючого законодавства України.

Науковий керівник: ас. Гончаренко Ганна Анатоліївна
Коновалов Богдан Володимирович,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОП, 2 курс, 6 група

ПРОБЛЕМНІ МОМЕНТИ ДОГОВОРІВ ЗА УЧАСТЮ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ – ПІДПРИЄМЦЯ

Сьогодні в цивільному праві України існує два види учасників цивільних відносин: фізичні та юридичні особи. Це, зокрема, випливає зі змісту статті 2 Цивільного кодексу України. Однак, досить не визначеним є статус такої групи учасників цивільних відносин як фізичні особи-підприємці. В своїй сукупності ФОП також охоплюються поняттям “фізичні особи”, але в силу деяких особливостей мають відмінності у правовому регулюванні відносин. При цьому, термін “фізична особа” охоплює більш широкий правовий статус порівняно зі значно вужчим – “фізична особа-підприємець”.
З огляду на це необхідно дати відповіді на наступні запитання: яке місце в цивільних правовідносинах займає фізична особа-підприємець і які норми необхідно застосовувати до таких осіб: ті, що регулюють відносини фізичних осіб, або ті, що регулюють відносини юридичних осіб?
Наразі стаття 51 Цивільного кодексу України встановлює, що до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом аба не випливає із суті відносин. Тлумачення даної статті є досить різноманітним у юридичній літературі та практиці, що значно впливає на її застосування, оскільки певним чином відбувається злиття правового статусу фізичної особи з правовим статусом фізичної особи-підприємця, що суттєво відрізняються за власною правовою природою.
Гарним прикладом може слугувати постанова Вищого Господарського суду від 14 вересня 2006 по справі № 41/102 про визнання недійсним договору оренди транспортного засобу між фізичною особою-підприємцем (орендодавець) та товариством (орендар) у зв’язку з відсутністю його нотаріального посвідчення.
Договір найму (оренди) транспортного засобу регулюється § 5 глави 58 Цивільного кодексу України. Частиною 2 статті 799 зазначеного Кодексу передбачено, що договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.
На відміну від статті 799 Цивільного кодексу України норми § 5 глави 30 Господарського кодексу України не встановлюють вимог щодо нотаріального посвідчення договорів оренди транспортних засобів у сфері господарювання.
У зв’язку з цим слід зазначити, що Правилами державної реєстрації та обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів та мотоколясок, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 7 вересня 1998 року № 1388, встановлено, що ці Правила є обов’язковими для всіх фізичних і юридичних осіб, які є власниками транспортних засобів, виробляють чи експлуатують їх. Згідно з вказаними Правилами транспортні засоби реєструються за юридичними та фізичними особами (тобто, за суб’єктами права власності).
Однак, Вищим господарським судом прийнято рішення, що “положення частини 2 статті 799 не можуть бути застосовані відносно договору оренди, оскільки правове регулювання підприємницької діяльності юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців в даному випадку є тотожним. Щодо договорів оренди транспортних засобів, укладених юридичними особами, Цивільний кодекс України і Господарський кодекс України не потребують обов’язкового нотаріального посвідчення “.
Суд обґрунтував свою позицію наступним чином:
“Під час здійснення господарської діяльності фізичні особи-підприємці реалізують свою господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків). При цьому інші права і обов’язки фізичної особи, складові її правоздатності як людини, купуються і виконуються нею поза здійснення господарської діяльності, у порядку реалізації нею її цивільної дієздатності, що передбачено Цивільним кодексом України, і регулюється ім. Останнє випливає зі змісту частини 3 статті 45 Господарського кодексу України, згідно з якою відносно громадян положення цього кодексу поширюються на ту частину їх діяльності, яка за своїм характером є підприємницькою.
За загальним правилом (стаття 209 ЦК), правочин, вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути посвідчений нотаріально.
Отже, на думку Вищого господарського суду, договір найму(оренди) не потребує нотаріального посвідчення. Така сама позиція була зайнята Вищим господарським судом у постанові від 06 серпня 2012 р. по справі № 14/5025/1982/11, проте цікавим є те, що трохи більше року раніше за схожим спором їм було висловлено кардинально протилежну думку (постанова ВГСУ від 2 червня 2011 у справі № 8/9-10). Однак тоді рішення ВГСУ було винесено головним чином на основі статті 799 ЦК, без ретельного аналізу законодавства. З огляду на це логічно припускати, що переважне значення буде мати остання позиція ВГСУ, оскільки вона є більш виваженою і обґрунтованою. Я вважаю, що зайняття підприємницькою діяльністю фізичними особами є їх правом, реалізація якого залежить, так само, від відповідної державної реєстрації. Тобто правовий статус фізичної особи-підприємця поглинає правовий статус фізичної особи, будучи розширенням дієздатності останньої. З моменту набуття правового статусу ФОП, фізична особа стає суб’єктом господарювання. Отже, статус фізичної особи-підприємця переважає в господарських відносинах, до яких, в даному разі, належить договір найму(оренди). ФОП виступає тут в ролі суб’єкта господарювання(підприємця), а не фізичної особи – громадянина. Головна позиція ВГСУ наголошує на відмінності цивільно-правового визначення статусу “фізичної особи” та “фізичної особи-підприємця”. Це необхідно враховувати при укладанні цивільних договорів з особливими нормативними вимогами до їх форми і правового статусу їх сторін. Так як це може мати ключове значення при розгляді спорів про дійсність укладеної угоди

Науковий керівник: Казанцев С.В.

Костюк Ольга Сергіївна
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОЮ , 2 курс

ДЕЯКІ АСПЕКТИ ВИЗНАЧЕННЯ ТА ВСТАНОВЛЕННЯ РОЗМІРУ МІНІМАЛЬНОЇ ЗАРОБІТНОЇ ПЛАТИ В СУЧАСНИХ УМОВАХ РЕФОРМУВАННЯ ТРУДОВОГО ЗАКОНОДАВСТВА

На сьогодні гостро стоїть питання про державне регулювання оплати праці. Хоча згідно із Законом України «Про оплату праці» держава і здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності і господарювання шляхом встановлення мінімального розміру заробітної плати, інших державних норм і гарантій, умов і розмірів оплати праці працівників установ і організацій, проте цього замало для того щоб дане регулювання було ефективним. Держава насамперед має забезпечувати належне науково-методичне обґрунтування заробітної платні, тарифних ставок, вивчення зарубіжного і вітчизняного досвіду з питань оплати праці, розроблення нормативів трудових затрат на масові технологічні процеси тощо.
Юридичною категорією заробітна плата стає тоді, коли пра¬вовими нормами визначаються розмір та порядок її виплати за виконану роботу. Для правового визначення заробітної плати має значення обов’язок роботодавця виплачувати працівникові винагороду за його працю, з одного боку, і наявність у праців¬ника суб’єктивного права на одержання цієї винагороди за по¬передньо встановленими нормами праці, — з другого. Політика винагороди за працю організовується так, щоб свідома ініціатива працівників була спрямована на підвищення продуктивності праці, удосконалення своєї кваліфікації, нада¬вала працівнику можливість своєю працею збільшувати свій трудовий доход.
У процесі реформування інституту заробітної плати є поєднання механізмів державного і договірного регулювання оплати праці. Значення державного регулювання повинне полягати не у виданні великої кількості нормативно-правових актів, а в їх економічній обґрунтованості, соціальній направленості і дієвості. Воно повинне спиратися на реальні фінансові можливості держави та збалансованості інтересів усіх верств населення.
Держава як суб’єкт влади визначає основні напрямки організації заробітної плати, наприклад закріплюючи мінімум гарантій. Хоча критерії визначення мінімальної оплати праці теж потребують реформування. Дослідження розмірів мінімальних заробітних плат за законодавствами окремих європейських держав вказує на відсутність єдиних підходів до їх розмірів та визначається, виходячи із реального стану соціально-економічного розвитку. Частка робочої сили, праця яких оплачується за мінімальними ставками у більшості країн невелика, але питання перегляду викликає суспільний резонанс та політичні дискусії.
Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов’язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання. Стаття 95 КЗпП містить майже ідентичне визначення МЗП, за винятком окремої норми, згідно з якою МЗП є державною соціальною гарантією, обов’язковою для всіх суб’єктів господарювання, у тому числі для фізичних осіб (як роботодавців).
Стаття 10 Закону України “Про оплату праці” наголошує, що розмір МЗП встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України, як правило, один раз на рік у законі про Державний бюджет України з урахуванням пропозицій, вироблених шляхом переговорів, представників професійних спілок, власників, або уповноважених ними органів, які об’єдналися для ведення колективних переговорів і укладення Генеральної угоди. Проте не враховується те, що економічний стан держави змінюється частіше ніж раз на рік, і через підвищення цін мінімальної заробітної плати не вистачає навіть на найнеобхідніші речі загального вжитку.
Також не враховуються пропозиції та не регулюються розбіжності, що виникають між різними сторонами соціального діалогу. Закон не визначає, а практика свідчить про те, що пропозиції профспілок не враховуються майже десятиріччями і так і залишаються лише пропозиціями.
Для того щоб оцінити рівень життя однієї сім’ї, потрібно враховувати її доходи та склад, проте обстеження щодо доходів сім’ї, до котрої належить працівник з окладом, що дорівнює МЗП, та впливу цього на бідність населення, органами статистики в Україні не проводяться. Також, розмір мінімальної заробітної плати має визначатися з урахуванням загального рівня заробітної плати, продуктивності праці, рівня зайнятості та інших економічних умов. Це є важливим надбанням сучасного українського законодавства, його орієнтація на міжнародні стандарти в галузі оплати праці.
Заробітна плата повинна виконувати регулятивну, стимулюючу, відтворювальну, розподільну функції. Проте в сучасних умовах розвитку ринкових відносин в Україні заробітна плата не виконує в повному обсязі жодну із них. Причиною цьому також є відсутність дієвого контролю за політикою оплати праці з боку держави.
Можна зробити висновок, що визначення мінімального розміру заробітної плати є важливим питання, яке потребує реформування на законодавчому рівні. Для визначення мінімального розміру заробітної плати потрібно не лише брати до уваги пропозиції профспілок та усіх сторін соціального діалогу, а й використовувати різні критерії його визначення, враховуючи рекомендації та критерії, що зазначенні у міжнародних нормативно-правових актах та стандартах. Також слід враховувати економічний розвиток різних регіонів країни та багато інших чинників.

Науковий керівник: ас. Соловйов О.В.

Левко Василь Валерійович
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ІПЮК для СБ України, 3 курс, 3 група

ПРОБЛЕМИ РЕГУЛЮВАННЯ ЗЛОЧИНІВ ВЧИНЕНИХ НА ТЛІ РАСОВОЇ, НАЦІОНАЛЬНОЇ, РЕЛІГІЙНОЇ ВОРОЖНЕЧІ

Дана проблема є відносно новою щодо дослідження вітчизняними науковцями та експертами у галузі кримінального права, порівняно з аналогічними дослідженнями, які проводилися в країнах Західної Європи та США. Але це перш за все пов’язано з контекстом , який несе дана проблема з огляду історії нашої країни та з практичною значимістю даного питання. Загально відомо, що дана проблема гостро постала у вищезазначених країнах і наше законодавство і взагалі право не може переймати той досвід, а потребує власного дослідження даної проблеми з урахуванням специфіки нашої країни та законодавства.
Так, законодавча база, яка регулює дане питання є доволі не багатою, і ще, зокрема потребує деяких змін. Зокрема слід зазначити статтю 24 Конституції України, яка зазначає, що всі громадяни мають рівні права і свободи, а частина 2 зазначає наступне: не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань. Слід зазначити, що норми Конституції є нормами прямої дії, а отже зв’язку з їх порушенням можна позиватися до суду. Доповнюють законодавче коло боротьби зі злочинами пов’язаними з нетерпимістю і міжнародні договори, згода на які надана Верховною Радою України, зокрема – «Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації», а також рішення Європейського суду з прав людини, які є пріоритетними при вирішенні типових справ на території України. Прикладом таких рішень є: «Справа Баранкевича проти Російської Федерації», «Справа Лаутсі та інші проти Італії», «Справа Єрсілд проти Данії», а також «Справа Кіпр проти Туреччини». Проте найпоширенішим механізмом захисту від нетерпимості є стаття 161 Кримінального кодексу України. Але судова практика показує на низьку дієвість даної статті та потребу в її вдосконаленню відповідно до норм міжнародного права.
Малоефективність даної статті призводить до труднощів як у здійсненні правосуддя, так і здійснення всіх слідчих дій визначених кримінально – процесуальним законодавством.
Одним із вдосконалень вбачається внесення корегувань до статті 161 Кримінального кодексу України. Проаналізувавши дослідження, висновки та статистичні дані багатьох експертів з даного питання, це зокрема Українська гельсінська спілка з прав людини, статистичні дані МВС, де саме зазначено, що за період з 2007 року по теперішній час, злочини пов’язані на тлі расової, національної чи релігійної ворожнечі дістають поширення. Це може бути пов’язано не тільки з недосконалістю вітчизняного законодавства, а і з ситуацією,яка на даний момент склалася в Україні. На жаль, ці злочини в переважній кількості, відповідно до статистики були скоєні на території зони проведення Антитерористичної операції та південному сході України. Звернувшись до робіт наступних дослідників в галузі кримінального права: А. Захарченко, В. Ластовський, В. Явір, приєднуюся до запропонованих ними висновків щодо змін до статті 161 КК України.
По – перше, необхідність розширення суб’єктного складу потерпілих, оскільки в чинній редакції згадуються тільки громадяни України, а на практиці може використовуватися не лише до них. По – друге, оскільки в статті міститься декілька складів злочину, що стосується як публічних так і приватних відносин, то доречною буде зміна складу цього злочину. Пропонується виділити в окрему статтю відповідальність за умисні дії спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, декриміналізувати відповідальність за умисні дії спрямовані на приниження національної честі та гідності, або образа почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями, оскільки застосування кримінального покарання за образу не є пропорційним покаранням. Тому приєднуюся до наступної редакції частини 1 статті 161 КК України: «Систематичні умисні дії, спрямовані на обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками». На мою думку, також слід розширити види альтернативних покарань за даний злочин громадськими роботами. Також забезпечити неухильне застосування передбачених санкцій.

Леонова Поліна Романівна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ФПК для Пенсійного фонду України, 2 курс,2 група

ДОВІЧНЕ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ В СИСТЕМІ ПОКАРАНЬ

В Кримінальному Кодексі України визначено систему покарань у ст.51. При цьому в статті покарання розташовані у порядку від менш суворого до більш суворого покарання. Відповідно, довічне позбавлення волі є найвищою мірою покарання в нашій державі. Але в минулому на теренах нашої держави покарання у вигляді смертної кари було найсуворішим. Перед усім, Кримінальний Кодекс Української ССР 1960 р. в ст.24 передбачав такий виключний вид покарання, як смертна кара. У нормі зазначалось, що смертна кара – розстріл, це виключна міра покарання, що застосовується тимчасово й буде відмінена. Виконання смертної кари продовжувалось і після проголошення незалежності України. При цьому кількість розстріляних з 1991 до 1997 не можливо визначити.
Україна в листопаді 1996 р. увійшла до Ради Європи і однією з вимог цієї міжнародної організації було скасування смертної кари в Україні. Як зазначають вчені в нашій державі мораторій на виконання смертних вироків розпочав діяти 1995 року, незадовго до вступу України в Раду Європи. Проте через кілька місяців смертні вироки знову продовжили виконувати, зробивши висновок, що рішення про мораторій було ухвалено без дотримання належної процедури. І навіть були попередження представника Ради Європи в особі Ренати Волвенд шодо негайного припинення виконання страт у зв’язку з узятими зобов’язаннями. Взагалі могло призвести до виключення України з Ради Європи, але 1997 року мораторій на виконання смертних вироків знову почав діяти, і з тих пір в Україні нікого не страчували.
Також не можливо не зазначити , що 5 травня 1997 року Україна підписала в Страсбурзі Протокол № 6 Європейської конвенції «Про захист прав і основних свобод людини щодо скасування смертної кари в Україні». При цьому в окремому протоколі Україна взяла на себе зобов’язання щодо зупинення виконання смертних вироків.
29 грудня 1999 року Конституційний Суд України визнав, що смертна кара суперечить Конституції України, чим покарання у виді смертної кари повинно було виключено із законодавства. І вже в 2000 році Верховна Рада України внесла зміни до Кримінального Кодексу України, якими остаточно було вилучено поняття «смертна кара» зі списку кримінальних покарань.
На зараз більшість держав світу визначають довічне позбавлення волі як найсуворіше покарання . До речі , Кримінальний кодекс України 1960 р. також містив покарання у виді довічного позбавлення волі за 5 злочинів, пов’язаних, з умисним посяганням на життя особи, і за 18 військових злочинів. Кримінальний кодекс України 2001 у ч.1 ст.64 вказано, що «довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк» .
Станом на 1 серпня 2013 року в Україні 1868 осіб відбувають покарання у виді довічного позбавлення волі. При цьому довічний характер окресленого покарання не є абсолютним, оскільки залишається можливість заміни такого покарання. По-перше , це здійснюється на підставі ч.2 ст.87 КК України відповідно актом помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі строком не менш як 25 років. По-друге, заміна довічного позбавлення волі іншим видом покарання може здійснюватися судом відповідно до ч.5 ст.80КК якщо суд не визнає за можливе застосувати щодо особи, засудженої до довічного позбавлення волі, давність виконання обвинувального вироку, то це покарання замінюється позбавленням волі на певний строк.
Нині існує 11 статей, у санкціях яких передбачено довічне позбавлення волі як вид покарання. В них визначається, що довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк . При цьому не має значення, яку роль виконувала особа при вчиненні злочину , чи вона була виконавцем , чи була організатором. Чи був злочин закінченим, чи тривало тільки готування до нього чи замах на його вчинення. Рішення про призначення покарання у виді довічного позбавлення волі, а у зв’язку з цим і висновок про неможливість застосування покарання у виді позбавлення волі на певний строк у кожному окремому випадку повинні бути належно мотивовані у судовому вироку.
Зазначений вид покарання не застосовується: 1) до осіб, які вчинили особливо тяжкі злочини (злочин), але цим особам не виповнилося вісімнадцять років; 2) до осіб у віці понад шістдесят п’ять років; 3) до жінок, які були у стані вагітності під час учинення злочину або на момент постановлення судового вироку.
Питання такого покарання як довічне позбавлення волі є дуже актуальним для України . Таке покарання є досить новим , тому дуже важливо провести аналіз кримінально-правової норми , що визначає такий вид покарання , визначити його сутність та звернутись до історії виникнення такого покарання. Таке покарання визначається в нашому Кримінальному Кодексі як найсуворіше покарання і саме тому , дуже важливо дотримуватися вимог законодавства при призначення такого покарання.

Лобарєва Анастасія Олександрівна
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОП, 2 курс, 11 група

ПОРУШЕННЯ НОРМ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ ПРИ ВИКЛЮЧЕННІ ЧАСТИНИ 4 СТАТТІ 24 КОДЕКСУ ЗАКОНІВ ПРО ПРАЦЮ УКРАЇНИ

В Україні триває розвиток законодавчої бази, що обумовлює постійну зміну законодавства, прийняття нових нормативно-правових актів та скасування старих. Актуальним є питання зміни трудового законодавства, яке не відповідає сучасним умовам. Кодекс законів про працю України (далі КЗпП України) прийнятий ще за часів Радянського Союзу і не здатен врегульовувати відносини що виникають при ринковому типі економіки.
Під час вдосконалення КЗпП України з нього було виключено положення щодо виникнення трудових правовідносин між робітником і роботодавцем, при фактичному допуску працівника до роботи без наказу чи розпорядження роботодавця, яке було закріплено у частині 4 статті 24.
Багато юристів висловили свою думку щодо неконституційності такого виключення частини статті, зокрема керівник Головного науково-експертного управління Апарату Верховної Ради України, Борденюк Василь Іванович зазначив що пропозиція про виключення частини 4 статті 24 КЗпП України не може бути підтримана. Він обгрунтував це тим, що ця норма виступає гарантією, яка захищає права та інтереси працівника коли роботодавець порушує частину третю тієї ж статті і не видає вчасно наказ або розпорядження про прийняття працівника на роботу.
Посилаючись на закони логіки слід визначити, наскільки виключення частини 4 статті 24 КЗпП України відповідає Конституції України.
Конституція України забороняє примусову праця та гарантує всім хто працює наступне: право на працю, яку вільно обрано та на яку особа вільно погоджується; право на належні, безпечні і здорові умови праці; право на заробітну платню, не нижчу від визначеної законом; право на захист від незаконного звільнення; право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Всі ці гарантії передбачають виникнення трудових правовідносин.
Конституція України виокремлює добровільну і примусову працю (стаття 43), примусова праця в Україні заборонена. Добровільна праця виникає на основі трудових чи цивільних правовідносин. Отже, якщо праця є добровільною то виникли або трудові або цивільні правовідносини. Цивільні правовідносини завжди виникають на основі цивільно-правової угоди, якщо така угода не укладена цивільні правовідносини не виникли. Якщо праця є добровільною і не виникло цивільно-правових відносин то виникли трудові відносини. Проте законодавство передбачає, що у разі коли не було надано розпорядження чи наказ роботодавця трудові відносини не виникають. Виходячи з цього якщо не укладено цивільно-правової угоди та не виникло трудових правовідносин праця є примусовою.
За порушення законодавства несумлінний роботодавець зазнає правових стягнень, але права робітника який не став суб’єктом трудових правовідносин є порушеними і з виключенням частини 4 статті 24 КЗпП України ці права стають не відновлюваними.
Виходячи з вищезазначеного можна зробити висновок, що виключення частини 4 статті 24 КЗпП України суперечить Конституції України та порушує права осіб, що фактично допускаються до роботи без наказу чи розпорядження роботодавця. Посилаючись на Конституцію України, а саме на заборону примусової праці, та надання конституційних гарантій всім хто вільно обирає та вільно погоджується на виконання роботи, слід вважати, що незважаючи на відсутність прямої вказівки у КЗпП України трудові відносини між роботодавцем і особою, що буда ним фактично допущена до роботи з порушенням частини 3 статті 24 КЗпП України, трудові правовідносини між такими особами виникають.

Науковий керівник: Навельська-Гордеєва О. П.

Луговий Кирило Олександрович
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ІПКОП, 3 курс, 2 група

УДОСКОНАЛЕННЯ ВИБОРЧИХ СИСТЕМ УКРАЇНИ НА ДОСВІДІ РЕСПУБЛІКИ ПОЛЬЩА

Одним з головних чинників розвитку демократичного суспільства є принцип виборності влади. Звідси проблема створення прозорого виборчого механізму є актуальною для більшості сучасних демократій, з особливою гостротою вона проявляється у країнах перехідного типу, до яких належить і Україна. Від дієвості виборчого механізму залежить і якість влади, перспектива розвитку демократичних інституцій, у цілому формування громадянського суспільства. У цьому контексті наступною гострою проблемою є оптимізація виборчої системи України. Тому надзвичайно актуальним є аналіз різних типів виборчих систем, виявлення як позитивів, так і негативів різних виборчих моделей, з’ясування завдань, які випливають із такого співставлення з метою реформування вітчизняного виборчого законодавства, щоб унеможливити негативні наслідки трансформаційних процесів.
Проблеми у політичному просторі Польщі й України за своїм характером дуже схожі (корупційні скандали, неможливість збереження коаліційної більшості, розпуск парламенту, тощо) та засвідчили необхідність перегляду як конституційних принципів побудови політичної системи цих двох країн, так і змін у виборчому законодавстві. Основна з них полягає в тому, що чим нестабільніша політична система країни, тим більше вона піддається впливу виборчої системи. Від того, наскільки адекватним буде представництво виборців у парламенті, залежить легітимність системи влади, зокрема політичних рішень, які продукуються цією владою. Варто згадати, що парламентські кризи були перманентними протягом останнього десятиліття в Україні. Відтак вибір типу виборчої системи є досить складною дилемою.
З прийняттям Конституції України почався якісно новий етап реформування виборчої системи. Конституція визначила політичний і правовий статус громадянина України як суб’єкта виборчого процесу. Вибори до Верховної Ради України, що відбулись у березні 1998 р., проводилися за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою. Це був крок уперед на шляху формування багатопартійної системи у нашій країні. Як свідчить практика, процес реформування виборчого права в Україні не завершився
Тому необхідно розглянути основні відмінності та спільні риси виборчих систем України та Польщі.
1. На відміну від Республіки Польща системи виборів народних депутатів України, депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів нині не відповідають європейській практиці. У Польщі це застосування пропорційної виборчої системи з преференційним голосуванням.
2. Можливість висування кандидатів на виборах блоками створює умови для збереження нестабільності партійної системи України, проходження до представницьких органів маловпливових партій, які самостійно не мали б шансів на представництво у складі парламенту та місцевих рад. Саме тому на європейських теренах висування кандидатів блоками на законодавчому рівні обмежено.
3. Система обрання сільських, селищних та міських голів не є типовою для більшості країн Європи. Так, у Польщі мери обираються за мажоритарною системою абсолютної більшості.
Критика існуючої пропорційної системи зосереджується навколо кількох аргументів: часто обирають маловідомих кандидатів, єдиною заслугою яких є особиста відданість лідеру партії; загострення внутрішньопартійної боротьби за посаду керівника партії; відсутність очікуваного зміцнення політичних партій. Виборець також заздалегідь не знає, хто буде прем’єр-міністром, і не може встановити відповідальність окремих партій, бо на практиці реалізується щось середнє з програм окремих учасників коаліції.
Фактично мажоритарний підхід до виборів сенаторів свідчить, що у Польщі місцеві олігархи не мають бажання або шансів обратися до Сенату. А на місцевих виборах, які відбуваються за мажоритарним принципом, у переважній більшості перемагають безпартійні кандидати. Своєрідною кульмінацією критики політичної системи Польщі стала заява Л. Валенси 29 вересня 2006 р. про намір повернутися в політику і створити нову партію, оскільки «люди, які колись боролись за незалежність Польщі, не можуть миритися з тим, що відбувається зараз».
Якщо порівняти виборче законодавство України з аналогічним законодавством постсоціалістичних країн, які також застосовують пропорційну виборчу систему, то в Україні запроваджено найнижчий обмежувальний поріг. Запровадження високих обмежувальних бар’єрів країнами ЦСЄ протягом 1990х рр. виправдало сподівання політиків: до парламенту за таких умов потрапляло 5-7 партій. Відносна стабільність парламентів дала можливість цим країнам виконати умови щодо нормативно-правового забезпечення їх вступу до ЄС і критеріїв набуття членства. Крім того, пропорційна виборча система призведе до формування політично відповідального уряду, що є, звичайно ж, позитивним моментом. Але негатив від запровадження такої системи виборів може бути значно більшим, як для парламенту, так і для суспільства загалом.
З огляду на вищесказане, можна зробити деякі висновки. Зважаючи на подальше впровадження у політичну практику України пропорційної виборчої системи, доречно запровадити відкриті списки та більшу конкурентоспроможність партійних кандидатів, що має зменшити ймовірність потрапляння до Верховної Ради «випадкових» депутатів. Досвід Польщі переконує, що це не дає абсолютних гарантій, але принаймні краще фільтрує, аніж особиста інтуїція партійних лідерів.

Максимович Віталія Ігорівна,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
факультет підготовки кадрів для ПФУ, 3 курс, 3 група

ОСОБЛИВОСТІ ПОНЯТТЯ УРАЗЛИВОГО СТАНУ ОСОБИ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

Зовнішньополітичний курс України обумовлює необхідність внесення відповідних новел до її національного законодавства з метою приведення його у відповідність із міжнародними нормами та стандартами. Так, відповідними змінами, які були внесені до Кримінального кодексу України у 2006 році вперше безпосередньо в тексті кримінального закону закріплено нове поняття, яке раніше не було відоме національному законодавству – поняття уразливого стану особи. Саме з ним тісно пов’язане питання про кримінальну відповідальність за три злочини – торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо людини (ст. 149 КК), втягнення у вчинення терористичного акту (ст. 2581 КК), сутенерство або втягнення особи в заняття проституцією (ст. 303 КК).
Враховуючи принципову важливість правильного тлумачення та застосування зазначених норм КК, поняття уразливого стану особи вимагає свого окремого дослідження та з’ясування.
Законодавче визначення поняття уразливого стану особи містить примітка 2 до ст. 149 КК. Відповідно до неї, «під уразливим станом особи слід розуміти зумовлений фізичними чи психічними властивостями або зовнішніми обставинами стан особи, який позбавляє або обмежує її здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, приймати за своєю волею самостійні рішення, чинити опір насильницьким чи іншим незаконним діям, збіг тяжких особистих, сімейних або інших обставин». Такий підхід до визначення поняття уразливого стану особи дозволяє виділити певні критерії, сукупність яких свідчить про наявність у особи зазначеного стану.
Перший критерій характеризує стан свідомості та волі особи, що знаходиться в уразливому стані, тобто стан її психіки (інтелектуально-вольової сфери). Така особа, відповідно до примітки 2 ст. 149 КК, позбавлена або обмежена у здатності усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, приймати за своєю волею самостійні рішення, чинити опір насильницьким чи іншим незаконним діям. Його можна назвати психологічним критерієм уразливого стану особи. При цьому, можливі дві ситуації щодо психологічного стану особи, котра знаходиться в уразливому стані: коли вона повністю позбавлена здатності усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними (абсолютний критерій) та коли вона лише обмежена у цьому (відносний критерій). Як абсолютний, так й відносний психологічний критерій уразливого стану особи у свою чергу характеризуються наявністю також інтелектуальної та вольової ознак. Однак, законодавець характеризує не лише інтелектуально-вольову сферу особи, яка знаходиться в уразливому стані, а й вказує на конкретні причини, які призвели до його виникнення. Це дає підстави виокремити поряд із психологічним і другий обов’язковий критерій уразливого стану особи – причинний.
Причинний критерій уразливого стану особи дозволяє встановити ті джерела (чинники), котрі й можуть, на думку законодавця, обумовити виникнення уразливого стану у особи. Відповідно до примітки 2 ст. 149 КК, такими джерелами (причинами) виникнення уразливого стану особи є певні фізичні чи психічні властивості, збіг тяжких особистих, сімейних або інших (у тому числі зовнішніх) обставин. Зазначені джерела являють по суті собою ознаки, що характеризують причинний критерій уразливого стану особи. Усі вони мають своїм наслідком виникнення в особи такого стану, який позбавляє або обмежує її здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, а тому за своїми об’єктивними характеристиками повинні бути здатними призвести саме до таких наслідків.
Фізичними властивостями, які обумовлюють виникнення уразливого стану особи, можуть, зокрема, бути певні фізичні вади людини (відсутність рук чи ніг, непорушний стан тіла тощо), котрі позбавляють особу здатності керувати своїми діями або обмежують її в цьому. У свою чергу психічні властивості можуть бути пов’язані з малолітнім віком особи чи із захворюванням її психіки. При чому захворювання психіки у цьому випадку можуть носити самий різноманітний характер: від тяжких психічних захворювань (шизофренія, епілепсія, параноя, прогресивний параліч тощо) до психічних розладів, що не є тяжкими (так званих психічних аномалій). Як на ознаки причинного критерію уразливого стану особи законодавець вказує також й на збіг тяжких особистих, сімейних або інших обставин, залишаючи, таким чином, зазначений перелік відкритим.
Так, встановлення як мінімум однієї із ознак психологічного критерію та однієї із ознак критерію причинного дозволяють констатувати у особи наявність уразливого стану. Проте, відкритий перелік ознак причинного критерію уразливого стану особи може призвести до досить широкого розуміння цього поняття на практиці і як наслідок – до застосування кримінального закону у тих випадках, коли він застосовуватися не повинен. Тому, окрім ознак, закріплених у примітці 2 до ст. 149 КК, поняття уразливого стану повинно кожного разу при застосування конкретної кримінально-правової норми додатково уточнюватися у залежності від того, в контексті якого складу злочину про нього йде мова. При цьому обов’язково повинні враховуватися об’єктивні та суб’єктивні ознаки складу злочину, які й визначають його своєрідну специфіку.

Науковий керівник: Володіна О. О.

Мандрікова Олександра Олександрівна
Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого
ІПКОП, 2 курс 24 група

ПРАВОВА ПРИРОДА ДОГОВОРУ НА СУРОГАТНЕ МАТЕРИНСТВО

Актуальність теми дослідження обумовлена відсутністю чіткої регламентації відносин сурогатного материнства, що виникають при укладанні договору про надання таких послуг в Україні.
Насамперед слід зазначити, що сурогатне материнство є цілком законним явищем на території України. Але нормативно-правове регулювання цих відносин має певні прогалини та колізії.
У науці немає однозначної точки зору щодо правової природи договору про сурогатне материнство.
Предметом договору на практиці зазвичай є виношування дитини та її народження та подальша передача ї подружжю, що викликає суперечливі питання. По-перше, деякі вченні говорять про те, що це може суперечити ст. 35 Конвенції про права дитини, де чітко встановлена заборона на торгівлю дітьми у будь-яких цілях і будь-якій формі. У цьому аспекті, С. В. Журавльова зазначає, що договір (угоду) про сурогатне материнство треба віднести до нікчемних правочинів, які порушують засади моралі та правопорядку і не можуть породжувати правових наслідків .
По – друге потрібно врахувати й те, що може народитися двійня чи трійня, що в свою чергу може бути не охоплено предметом договору. Через те, що даний договір є непоіменованним і в законодавстві немає типових умов його укладання договорів й виникають непорозуміння, які можуть призвести до серйозних конфліктів між сторонами договору.
При віднесенні такого договору до цивільно-правового, виникає питання щодо його місця в системі цивільного права. Згідно ч. 1 ст.626 ЦК України договором вважається домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. У ст.627 ЦК також передбачається свобода укладання договору, що створює умови для обрання сторонами договору на сурогатне материнство самостійно обирати парвову модель поведінки. Більшість вчених характеризують договор на сурогатне материнство як такий що має характеристики договору про надання послуг, за яким одна сторона(виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Але не є коректним вважати договір на сурогатне материнство суто договором про надання послуг, адже замовник зацікавлений не тільки в якості наданих послуг(виношування дитини), а й в кінцевому результаті – здорова дитина,а це навіть створює підстави для характеристики його як договору підряду.
Проте з іншого необхідно враховувати і елементи сімейно правового характеру цього договору, так як він в подальшому направлений на виникнення сімейних правовідносин між батьками (замовниками) та народженою дитиною. Власне кажучи, при його укладенні в майбутньому виникають ті правовідносини, які безпосередньо мають бути врегульованими сімейним законодавством.
Отже, розглядаючи правову природу даного договору , можна дійти висновку,що він є змішаним договором, в якому укладення, права та обов’язки сторін регулюються нормами цивільного права, а сам факт імплантації зародка з метою появи нового суб’єкта сімейного права — дитини та визначення її походження регулюється сімейним правом. Таким чином, на нашу думку на сучасному етапі регулювання договірних відносин щодо сурогатного материснтва є недосконалими, адже вони передбачені різними правовими нормами, що може призвести до колізій. Необхідним є закріплення типових умов укладання договору на сургатне материнсво, адже у такому разі, будуть передбачені його особливості, що дозволить зменшити кількість непорозумінь під час укладання цих договорів, а права та інтереси всіх сторін будуть захищені та гарантовані.
Такі типові умови повинні передбачати чітко визначений коло субєктів, предмет договору, права та обов’язки сторін. Також важаємо за необхідним передбачити у таких умовах пункт щодо правових наслідків у разі виникнення непередбачених обставин (народження дитини з вадами, народження мертвої дитини, розірвання шлюбу генетичних батьків, смерть одного з генетичних батьків тощо). Обов’язковим також вважаємо включення до таких типових умов розділу про відповідальність сторін у разі невиконання або неналежного виконання своїх обовязків та передбачити відповідальність за такі дії.

Науковий керівник: ас. Донець А.Г.

Марків Арсен Степанович
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ІПКОП, 2 курс, 26 група

АНАЛОГІЯ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ

Цивільному законодавству, на відміну від кримінального, відомий інститут аналогії. У ст. 8 ЦК України сказано, про необхідність застосування аналогії закону та аналогії права щодо неврегульованих цивільних відносин. Можливість застосування аналогії закону і права підтверджується частиною третьою ст. 11 ЦПК України. Опосередковано визнається можливість застосування закону і права за аналогією нормою ч. 6 ст. 4 ГПК, згідно з якою: “Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносиниЗбереження інституту аналогії у цивільному праві, на відміну від кримінального права, в якому аналогію скасовано, пояснюється так: кримінальне право має справу з протиправними, злочинними діями. З метою зміцнення пріориетту законності воно виходить з принципу: поведінка, що не кваліфікується за кримінальним законом як злочинна, не може бути підставою для застосування покарання. Цивільне ж законодавство, навпаки, в переважній більшості регулює правомірну, суспільне корисну діяльність громадян та організацій. При цьому важливо передбачити всі можливі випадки вчинення правомірних дій. До того ж обмеження правомірної діяльності суворими межами закону призвело б до сковування так званої господарської ініціативи учасників цивільного обороту, що б могло негативно позначитись на розвитку майнових відносин, які виникають з метою задоволення матеріальних і духовних потреб фізичних та юридичних осіб. Аналогія права і закону в цивільному праві знаходить нове обгрунтування в принципі: дозволено все, що не заборонено законом.
Необхідно розмежувати поняття аналогії закону та аналогії права. З одного боку, між ними є істотна подібність, обумовлена перш за все спільними функціями та завданнями у процесі правозастосування. Крім того, на хибний шлях уявлення аналогії закону та аналогії права може наводити і те, що застосування аналогії закону виключає застосування аналогії права, на мою думку, це не є так. Адже застосування конкретних норм цивільного права за аналогією не може виключати застосування загалних засад цивільного права. З другого боку, спостерігається істотна відмінність: якщо аналогія закону, будучи, щось на кшталт «логічної операції», передбачає пошук рішення на підставі існуючої норми права, що розрахована не на даний, а на подібний за деякими (але не за всіма) ознаками випадок, то аналогія права є процесом застосування до спірних відносин загальних засад та принципів цивільного законодавства, що по суті означає створення під призмою загальних засад цивільного законодавства на спірні відносини нової норми права.
Треба відмітити, що поряд із ст. 8 ЦК в інших його положеннях також йдеться про аналогію, хоча застосування цього терміна не завжди є доречним. Наприклад, ст. 11 ЦК, окреслюючи підстави виникнення цивільних прав і обов’язків, припускає можливість їх виникнення за аналогією . Проте існує думка, згідно з якою в цій ситуації слід говорити про аналогію взагалі некоректно, а йдеться лише про матеріальні передумови аналогії
Застосування аналогії закону припустиме за наявності певних умов.
По-перше, це існування прогалини в законодавстві, яка не усувається (заповнюється) за допомогою передбачених законом засобів, включаючи звичаї. Аналогія закону та аналогія права є реакцією на наявні у праві вищевказані прогалини, своєрідним, як його називає О. Печений «щепленням» проти них, що здійснюється на стадії застосування норми права. При цьому усунення прогалин здійснюється шляхом видання норми, тоді як подолання прогалин — шляхом аналогії. По-друге, наявність законодавчого регулювання схожих відносин. З огляду на теоретичне визначення правового регулювання як розв’язання типових юридично значущих ситуацій, будь-яке ухилення життєвої ситуації від типової здатне породити прогалину в праві, що в свою чергу викликає застосування аналогії. Так, банківські довірчі операції до прийняття норм про договір довірчого управління майном фактично регулювалися нормами про схожі договори – комісії і доручення, які застосовувалися до таки довірчих договорів за відсутності в них будь-яких необхідних умов. Аналізуючи взаємозв’язок прогалини в праві та аналогії, слід відмітити, що аналогія не може бути застосована за наявності правової норми, яка регулює спірні відносини. Відносини слід вважати врегульованими і тоді, коли законодавець допускає субсидіарне застосування інших правових норм. Застосування аналогії не допускається і тоді, коли суд може вирішити справу на підставі тлумачення відповідної правової норми закону чи договору. По-третє, застосування аналогічного закону до регульованих відносин повинно не суперечити їх суті. Не можна, наприклад, застосовувати загальні положення про правочини до більшості особистих немайнових відносин.
Слід сказати, що за аналогією до цивільних відносин можуть застосовуватися лише положення цивільного законодавства. Застосування до цивільних відносин норм інших галузей за аналогією не допускається. У зв’язку з цим в літературі слушно звертається увага на те, що в разі укладення між юридичною особою та громадянином цивільно-правового договору про виконання роботи, застосовувати до цих відносин норми трудового права про охорону праці не можна (оскільки договір не визнано трудовим).Навпаки, тобто аналогія цивільного закону і права до нецивільних відносин, також неприпустима. У цьому зв’язку важливо не допускати змішування аналогії закону і права із застосуванням законодавства бланкетними, відсилочними нормами. Зокрема, ст. 130 КЗпП України “Відшкодування шкоди в разі ушкодження здоров’я працівників” передбачає, що така шкода відшкодовується у встановленому законодавством порядку, чим фактично відсилає до відповідних положень ЦК України про відшкодування такого роду шкоди (статті 1195 – 1205 ЦК). В цьому випадку застосування цивільного права за аналогією відсутнє, тут наявне використання норм інших галузей відсилочними нормами.

Науковий керівник: Донець А.Г.

Марциняк Андрій Андрійович
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ІПКОЮ, 2 курс

ЗАСОБИ ЗАХИСТУ ПРАВ ОСОБИ У СФЕРІ ПУБЛІЧНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИН

При вивченні проблеми захисту прав особи у сфері публічно-правових відносин особливої уваги заслуговує питання гарантій цих прав та засобів їх забезпечення. Особливе місце при цьому належить юридичним гарантіям, тобто сукупності правових норм і інститутів, які завдяки своїй загальнообов’язковості дають можливість кожній людині скористатися своїми правами. Вони фіксуються державою в тексті Конституції, а детальну регламентацію отримують у нормах діючого законодавства.
Однак, тільки законодавче закріплення юридичних гарантій прав, свобод та інтересів є недостатнім. Для їх чинності мають бути запроваджені певні механізми, тобто система засобів їх забезпечення. Сьогодні найбільш поширеними засобами захисту громадян від неправомірних рішень, дій чи бездіяльності органів публічної влади є судове і адміністративне оскарження. Складно переоцінити ефективність судового порядку розгляду й вирішення спорів, що виникають між учасниками публічно-правових відносин. Разом з тим, він має і свої недоліки: складна формальна процедура, судові витрати і проблема виконання судового рішення.
Адміністративне оскарження найчастіше розглядається як засіб захисту прав особи, який або є альтернативним судовому оскарженню, або передує йому. Цей засіб є безкоштовним, оперативним, проте процедура оскарження недостатньо регламентована. Цю проблему до цього часу намагаються вирішити як вчені, так і практики. Так, зокрема, у 2012 р. Міністерством юстиції України було розроблено проект Адміністративно-процедурного кодексу, який, на жаль, й досі не прийнято.
Вітчизняне законодавство, окрім адміністративного оскарження, передбачає ще один позасудовий засіб захисту прав людини, а саме – примирення, що має на меті налагодити контакт між сторонами, спонукати їх до узгодження своїх позицій та допомогти їм знайти між цими позиціями точки дотику. У Рекомендації Rec(2001)9 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам про альтернативні методи врегулювання спорів між адміністративними органами і приватними особами від 05.09.2001 р. закріплено, що процедура примирення може використовуватися або на вимогу сторін у спорі (що відбувається найчастіше), або за пропозицією судді, або з огляду на вимоги права.
У нашій державі сторони публічно-правового спору мають можливість досягнути примирення під час розв’язання цього спору адміністративним судом. Причому це може статися на будь-якій стадії адміністративного процесу, що буде слугувати підставою для закриття провадження в адміністративній справі (ч. 3 ст. 51 Кодексу адміністративного судочинства України). Разом з тим, якщо однією зі сторін не виконуються умови примирення, то суд зобов’язаний за клопотанням іншої сторони поновити провадження у цій справі.
Можливість використання медіації як альтернативи судового вирішення публічно-правового спору є сьогодні предметом дискусії як серед учених, так і практиків. Зазвичай, у спеціальній юридичній літературі медіація (посередництво) розглядається як добровільний і конфіденційний процес розв’язання спору, в якому нейтральна третя особа допомагає сторонам досягнути домовленості в їх суперечці шляхом переговорів. Проте у проекті Закону «Про медіацію» (реєстр. № 7481 від 17.12.2010 р.) зазначається, що предметом медіації не можуть бути спори, що виникають з публічно-правових відносин. Це нібито має виключити посередництво з переліку позасудових засобів захисту прав особи у публічно-правовій сфері. Однак, з цього приводу вбачається слушною думка В. Кузьмишина, висловлена у науковій праці «Перспективи впровадження процедури медіації в адміністративному судочинстві», в якій пропонується у сучасних умовах розглядати медіацію як частину діяльності адміністративних судів при реалізації останніми процедури примирення сторін спору.
Проблема виникає також і з використанням для захисту порушених у публічно-правових відносинах прав особи такого позасудового засобу як третейський розгляд. Згідно з ч. 1 ст. 5 Закону України «Про третейські суди» фізичні або юридичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи
господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. До таких випадків Закон відносить, наприклад, спори, що виникають за участю суб’єктів владних повноважень. Таким чином, нормами чинного законодавства не передбачено можливості розв’язання публічно-правових спорів третейськими судами.
На підставі вищевикладеного вважаємо, що основним видом позасудового оскарження рішень, дій або бездіяльності суб’єктів владних повноважень є адміністративне оскарження, а такі альтернативи, як медіація чи третейське суддівство не можна визнати обґрунтованими через їх невідповідність правовій природі зазначених спорів. Крім того, законодавець повинен прийняти Адміністративно-процедурний кодекс, який сприяв би покращенню взаємовідносин посадових осіб органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування з фізичними та юридичними особами, обмежив прояви свавілля з боку державних службовців та дозволив би вперше на законодавчому рівні врегулювати багатоманітні процесуальні відносини в управлінській діяльності держави, яка має бути спрямована на утвердження і забезпечення прав та свобод людини і громадянина.

Науковий керівник: к.ю.н., ас. Марченко О.О.

Микитенко Марія Олександрівна,
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ІПСК для МВС України , 2 курсу, 8 групи,

ВДОСКОНАЛЕННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ АДМІНІСТРАТИВНИХ СТЯГНЕНЬ

Адміністративне стягнення – це заходи примусу, що застосовуються до осіб, винних у скоєнні адміністративного правопорушення, уповноваженими на це органами державної влади.
Адміністративне стягнення можна вважати правовим наслідком адміністративного правопорушення, який має свою мету. Ця мета закріплена у ст. 23 Кодексу України про адміністративні правопорушення, відповідно до якої адміністративне стягнення є мірою відповідальності і застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів України, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами.
Систему адміністративних стягнень закріплено в ст.24 КУпАП, в якій їх перераховано з врахуванням зростання суворості:
 попередження (ст.26 КУпАП);
 штраф (ст.27 КУпАП);
 оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом правопорушення (ст.28 КУпАП);
 конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення (ст.29 КУпАП);
 позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові (ст.30 КУпАП);
 громадські роботи (ст.31-1 КУпАП)
 виправні роботи (ст.31 КУпАП);
 адміністративний арешт (ст.32 КУпАП).
На сьогоднішній день в Україні відбувається багато змін у всіх сферах життєдіяльності суспільства, трансформується законодавство відповідно до європейського напряму розвитку. Важливість вивчення проблеми вдосконалення правового регулювання адміністративних стягнень зумовлена тим, що вони посідають значне місце в системі заходів, які застосовуються державою з метою охорони та захисту суспільних відносин та інтересів.
Науковці, які займаються дослідженням питань, пов’язаних з адміністративними стягненнями, виокремлюють деякі основні спірні питання, що виникають під час їх застосування.
Важливою проблемою застосування адміністративних стягнень є відповідність застосування основного і додаткового стягнення вимогам ст. 61 Конституції України, у якій зазначається, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Статтею 25 КУпАП передбачено, що конфіскація та оплатне вилучення предметів можуть застосовуватись і як основні, і як додаткові стягнення. Доцільно звернути увагу на цей аспект, оскільки законодавець заздалегідь наділив додаткові адміністративні стягнення всіма характерними рисами основних. Дослідники також не наділяють додаткові стягнення якимись характерними рисами, які б свідчили про їх суттєву відмінність від інших стягнень. Беручи до уваги, що при застосуванні основного та додаткового стягнення, які, в свою чергу, виступають самостійними видами адміністративних стягнень і є формами адміністративного примусу, на особу накладається покарання, можна зробити висновок про застосування до правопорушника двох покарань. До речі, питання подвійності покарання знайшли відгук і в працях іноземних правників, які наголошують, що особу не слід двічі адміністративно карати за одне й те саме порушення за однією і тією ж статтею КУпАП.
Наступним проблемним моментом застосування адміністративних стягнень виступають протиріччя щодо їх строків накладення. Вони мають бути зведені до єдиного критерію, який би став універсальним, тобто ці строки поширюватимуться як на фізичних, так і на юридичних осіб.
Процесуальний аспект застосування адміністративних стягнень до фізичних осіб більш регламентований та систематизований на відміну від аналогічного процесу щодо юридичних осіб, який має розпорошений та неистематизований характер. Внаслідок цього відсутній єдиний підхід щодо застосування адміністративних стягнень до юридичних осіб. На нашу думку, у проекті Кодексу України про адміністративні правовпорушенн має бути окремо закріплено умови й порядок застосування адміністративних стягнень до юридичних осіб.
Аналіз наукових досліджень, які тією чи іншою мірою торкаються проблеми стягнень, дає можливість виділити такі підходи до її розгляду і дослідження:
1) як елементу, тобто як санкції, структури правової норми;
2) як елементу правового інституту адміністративної відповідальності;
3) як елементу правозастосовчої діяльності з реалізації державного примусу.
Науковці акцентують увагу на тому, що у сучасних умовах розвитку демократичної, правової держави не можна брати за основу лише якесь одне визначення адміністративного стягнення, адже воно не в повній мірі розкриє багатоаспектність та розповсюдженість даного поняття.
Важливість розглянутої проблематики посилюється у зв’язку з радикальною зміною пріоритетів у діяльності держави, висуванням на перший план людини, її інтересів, прав та свобод. Зміни на законодавчому рівні, що сприятимуть вдосконаленню правового регулювання адміністративних стягнень, мають задовольняти потреби громадянського суспільства.

Науковий керівник: д. ю. н., проф. Настюк В.Я.

Мойсеєнко Микола Миколайович
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ІПКОП, 2 курс, 6 група

ПРАВО НА ЗАБУТТЯ ЯК ПРАВО ЧЕТВЕРТОГО ПОКОЛІННЯ

На сучасному етапі розвитку людства можна спостерігати стрімкий, порівняно із недалеким минулим, розвиток науки, техніки, інформаційних та нанотехнологій, медицини, тощо. Цей процес стає дедалі швидшим і тягне за собою виникнення нових суспільних відносин, які потребують нормативного врегулювання. Юридична література виокремлювала, до недавнього часу, три покоління прав людини: перше – невідчужувані громадянські та політичні права; друге – соціально-економічні; третє – колективні. Проте постає тенденція до осмислення та формування четвертого покоління прав, тобто тих, що пов’язані, передусім, з науково-технічним прогресом людства, збереженням цивілізації, освоєнням космічного простору і т.д. До цього покоління, зокрема, можна віднести право людини у сфері інформаційних технологій та мережі Інтернет, а саме, право на забуття.
Право на забуття – це право людини на вилучення своїх персональних даних із публічного доступу через пошукові системи. Воно передбачає вимогу особи про видалення посилань на інформацію про себе, які, на її думку, можуть завдати їй шкоди. Це можуть бути неправдиві, застарілі, недоречні, неточні або неповні дані, законні підстави для зберігання яких зникли зі спливом часу. Інакше кажучи, це дає можливість індивідам видаляти із пошукової видачі посилання на фотографії, відеозаписи та іншу особисту інформацію, яка є небажаною для відома третіх осіб. З іншого боку, це право передбачає і надання кожному вичерпної та актуальної інформації про себе, яка міститься у мережі Інтернет.
Сьогодні дуже поширеними є соціальні мережі і так звані «хмарні сховища» (cloud storage), які належать великим транснаціональним ІТ-компаніям, котрі постійно збирають особисті дані мільйонів користувачів. З об’єктивних причин, вони не можуть повністю контролювати обіг інформації на своїх ресурсах. Тому виникає необхідність створення певного механізму регулювання такого обігу з боку держави та захисту прав людини.
Ідея права на забуття з’явилась нещодавно. Її виникнення пов’язують зі справою Костехи та рішенням Європейського суду від 13 травня 2014 з цього питання. За цим рішенням, суд зобов’язав Google Inc. видалити усі посилання, що містять ім’я позивача, через неправдивість інформації, яка за ними містилася. Цей прецедент виявив нечіткість законодавчого регулювання у сфері захисту персональних даних у мережі Інтернет.
Прихильники визнання права на забуття вбачають додатковий захист честі й гідності особи, недоторканості приватного життя людини, та боротьбу із необмеженою владою власників пошукових систем, які переслідують свої власні комерційні інтереси. Противники ж вважають це право таким, що порушує свободу доступу до публічної інформації, а також сприятиме розвитку цензури, фальсифікації історії та приховуванню злочинів, тим самим погіршуючи якість Інтернет-ресурсів. Тому необхідно віднайти тонкий баланс між приватними та публічними інтересами. На нашу думку, слід врахувати європейський досвід та імплементувати у вітчизняне законодавство таку норму: «Кожен має право звернутися до суду із вимогою повного чи часткового видалення із пошукових систем інформації про себе, окрім випадків, коли подальше збереження даних обумовлено історичною, статистичною, науково-дослідницькою необхідністю або суспільним інтересом».
Отже, якщо ретельно підійти до вирішення цього питання, то можна у майбутньому поліпшити правове регулювання суспільних відносин у мережі Інтернет задля встановлення балансу між потребами соціуму та індивіда. З одного боку, щоб запобігти можливим протиправним посяганням на приватне життя кожної людини з боку фізичних або юридичних осіб, а з іншого, уникнути зловживань з метою приховування матеріалів, які можуть містити докази вчинення злочинів, а також для збереження відомостей, які можуть принести значну користь суспільству.

Науковий керівник: к.ю.н., ас. Павшук К.О.

Мойсеєнко Микола Миколайович
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ІПКОП, 2 курс, 6 група

ПРО ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ ДОГОВОРУ НАЙМУ (ОРЕНДИ)
Сучасне українське цивільне законодавство, що регулює відносини договору майнового найму (оренди), містить певні неточності, що призводить до суперечностей у правозастосовній практиці. Зокрема, є труднощі у питанні щодо припинення договору на підставі смерті наймодавця або ж збереження такого договору, адже прямої вказівки на регулювання цих суспільних відносин чинний Цивільний кодекс не містить. Тому слід підійти до розгляду даної проблеми комплексно.
У разі смерті наймодавця слід, перш за все, застосувати п.2 ч.1 ст. 512, ч.1 ст. 770 ЦКУ, що передбачають заміну сторін через правонаступництво, а також статтю 1218 ЦКУ, де вказано, що до складу спадщини належать усі права та обов’язки спадкодавця на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Тому новим кредитором (наймодавцем) стануть ті особи, які приймуть спадщину, а договір найму не припиниться. Хоча така заміна має відбуватися у день відкриття спадщини, але реалізувати права та обов’язки кредитора спадкоємці можуть, зазвичай, лише зі спливом шести місяців після відкриття такої спадщини, з моменту прийняття та оформлення права на неї. Так, наймач не знатиме про нового кредитора і його наявність до цього часу. Тут можуть виникнути труднощі у випадку, коли наймодавець помер незадовго до закінчення строку дії договору найму, а наймач продовжує користуватися майном. Стаття 764 ЦКУ передбачає те, що якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором. Як було зазначено вище, у разі смерті наймодавця, його правонаступник може висловити заперечення з моменту прийняття спадщини: як мінімум, лише через півроку. Логічно припускати про припинення договору найму (оренди) або продовження користування таким майном.
Тут слід вказати, що законодавство не передбачає можливості відмови від договору наймачем у разі смерті наймодавця, а також не вказано про припинення такого договору, якщо наймодавець помер.
Тому для подолання відсутності повноцінного нормативного регулювання подібних відносин у разі смерті наймодавця слід надати можливість наймачу відмовитися від договору найму, встановити право наймачеві продовжити користуватися майном після закінчення строку дії договору найму, а також закріпити обов’язок наймача, якщо він бажає користуватися майном надалі, попередити про його наявність, яке знаходилося у власності спадкодавця та було орендоване, нотаріуса або орган місцевого самоврядування за відсутності останнього. Відповідно до ст. 1283 та 1285 ЦКУ вони зобов’язані прийняти орендоване майно і забезпечити його охорону та управління.
Необхідно також додати, що смерть наймодавця також не звільняє від сплати орендної плати. Відповідно до ч.1 ст. 782 ЦКУ наймодавець має право відмовитися від договору найму і вимагати повернення речі, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд. Проте наймач не має можливості внести орендну плату на користь спадкоємців, бо про їх наявність чи відсутність боржникові стане відомо лише після закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини або, якщо спадкоємців є декілька, хто саме із спадкоємців успадкував право вимоги до боржника. Саме це дає можливість новому наймодавцю зловживати правом і відмовитися від договору, навіть, якщо наймач буде добросовісно виконувати свої зобов’язання.
Згідно зі ст. 1290 ЦКУ виконавець заповіту повинен вимагати від боржників спадкодавця виконання ними своїх зобов’язань. Ми вважаємо, що було б доцільним також покласти обов’язок прийняти належне виконання зобов’язання і на нотаріуса або орган місцевого самоврядування. Більш того, необхідно встановити обов’язок наймача покладення коштів на депозитний рахунок нотаріуса на користь наймодавця. Інакше кажучи, якщо наймач звернеться із заявою до нотаріуса у період до шести місяців з дня смерті наймодавця про прийняття грошових сум, які становлять орендну плату та належать наймодавцеві, у депозит для передавання кредитору то нотаріус буде зобов’язаний прийняти ці кошти та внести їх на свій депозит, так як дані дії можна вважати як заходи щодо охорони спадкового майна.
Зазначені кошти будуть входити до складу спадщини, якщо до закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини, настав строк виконання зобов’язання, адже боржник повинен виконувати свої зобов’язання за договором, інакше щодо нього будуть застосовані штрафні санкції.

Науковий керівник: к.ю.н., доц. Янишен В.П.
Некрасов Олег Васильович
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
вечірній факультет 2 курс 3 група

ЗАПОДІЯННЯ РІВНОЗНАЧНОЇ ШКОДИ ПРИ КРАЙНІЙ НЕОБХІДНОСТІ КОЛИ ОБ’ЄКТОМ Є ЖИТТЯ ЛЮДИНИ

Період, який переживає сучасне українське суспільство, характеризується докорінною зміною та бурхливим розвитком багатьох інституцій – політичних, економічних, правових, соціальних та інших. Не становить винятку у цьому відношенні і кримінальне право, котре з необхідністю мусить розвиватися у руслі тих кардинальних змін, що відбуваються у всіх сферах суспільного життя.
Кримінальне право впливає на суспільні відносини шляхом встановлення кримінальної протиправності та караності суспільно небезпечних діянь – злочинів.
В статті 39 Кримінального кодексу України зазначено, що не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності .
Кримінальний Кодекс України 1960 року не містив статті відносно перевищення меж крайньої необхідності. Український законодавець з міркувань підвищення соціальної активності людей щодо відвернення шкоди охоронюваним законом правам та інтересам у КК України 2001 року сформулював поняття перевищення меж крайньої необхідності, виходячи з чого крайня необхідність вважається правомірною за умови заподіяння охоронюваним законом правам та інтересам як менш значної шкоди, так і рівнозначної з відвернутою. Тобто в такому випадку особа діє у стані крайньої необхідності, і органи досудового слідства та суд повинні встановити наявність небезпеки заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам та неможливість усунення цієї небезпеки іншим шляхом, окрім заподіяння шкоди іншим правоохоронюваним інтересам. Перевищення меж крайньої необхідності, відповідно до чинного КК України, буде мати місце, коли заподіяна шкода є більш значною, ніж відвернена шкода. Тобто правомірною визнається заподіяна шкода, яка є менш значною або рівнозначною відверненій. Це положення є однією із принципових відмінностей законодавчого регулювання інституту крайньої необхідності КК України 2001 року, порівняно із КК України 1960 року.
Дослідження перевищення меж крайньої необхідності здійснювалось переважно за часів КК 1960 року – Ю. Баулін, С Кондрашов, С Келін, В Кудрявцев та інші. Але ця тема є актуальною і понині. Так, дискусійним є питання заподіяння рівнозначної шкоди, коли об’єктом є життя або здоров’я людини. Доволі часто в юридичній літературі з цього питання дискутують щодо кваліфікації дій альпініста, який обрізав мотузку, до якої був прикріплений його товариш. М. Д. Шаргородський вважав, що такі дії мають бути покараними й особа повинна нести відповідальність на загальних підставах. Аналогічної точки зору дотримується М. М. Паше-Озерський та інші радянські криміналісти. Вони зазначали, що цей випадок не може бути виправданий станом крайньої необхідності, і альпініст, який обрізав мотузку, має нести кримінальну відповідальність. Ю. В. Баулін, з цього приводу вважає : «… правомірними повинні бути визнані дії альпініста, який обрізав мотузку, до якої був прив’язаний його товариш, який зривався та тягнув його у безодню. У цьому випадку заподіяна шкода цілком відповідає характеру небезпеки – смерть однієї людини усуває загрозу смерті двох людей».
Існує подібна точка зору в юридичній літературі з приводу катастрофи парому «Herald of Free Enterprise», де для врятування великої кількості людей необхідно було піднятися мотузяною драбиною. Але один із пасажирів зі страху «прикипів» до драбини і попри всі намагання переконати лізти його верх, він не рухався. Зрештою його довелося скинути з дробини в море, де його спіткала смерть. У зв’язку з цим випадком не було висунуто ніяких кримінальних обвинувачень, адже існувала реальна можливість загибелі великої кількості людей . Такі випадки згідно зі ст. 39 ККУ є правомірними, але на мою думку – дуже спірними, бо застосування кількісного критерію життя людей порівняно з життям однією людини не відповідає сучасним нормам моралі. У моральних нормах відображаються потреби особи та суспільства не в межах певних приватних обставин та ситуацій, а на підставі величезного історичного досвіду багатьох поколінь. Тому під кутом зору цих норм можуть оцінюватись як особисті цілі, що переслідуються людьми, так і засоби їх досягнення. Отже, на засадах етики і моралі проблема припустимості та визнання соціально корисним врятування власного життя або здоров’я за рахунок заподіяння шкоди життю або здоров’ю іншої особи не може вирішуватись позитивно, про що йдеться у багатьох наукових дослідженнях.
Український вчений Якімець Т. І. запропонував викласти ч. 2 ст. 39 КК України у такій редакції: «При розв’язанні відомої проблеми щодо можливості позбавлення життя однієї людини заради врятування свого життя або життя іншої людини чи людей, признавати правомірним позбавлення життя однієї людини заради врятування життя двох і більше людей у випадку, якщо всі вони знаходилися у стані крайньої необхідності (і особа, котра заподіяла шкоду, і потерпілий) і дії потерпілого створювали реальну загрозу життю групи людей, що рятувалися, тобто така особа своїми діями створювала небезпеку, що була підставою виникнення стану крайньої необхідності для інших».
Проведене анкетування слухачів Академії прокуратури України та магістрів Київського університету права НАН України засвідчило, що переважна більшість фахівців при вирішенні питання про припустимість заподіяння смерті одній людині для врятування життя іншої людини в стані крайньої необхідності не змогла надати однозначну відповідь, обґрунтовуючи це тим, що такі дії є правомірними відповідно до положень ч. 2 ст. 39 КК України, однак не можуть бути визнані такими у відповідності до загальноприйнятих цінностей та моральних норм. Виправдання людини лише тим, що смерть однієї людини запобігає настанню смерті іншої, має в собі велику небезпеку заохочення подібних дій суспільством. Виходячи з цих позицій, Лісова Н. В. запропонувала викласти ч. 2 ст. 39 КК України у такій редакції: «Перевищенням меж крайньої необхідності є умисне заподіяння шкоди охоронюваним правам та інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена, а також умисне заподіяння смерті або тяжкої шкоди здоров’ю людини, якщо така шкода є більш значною або рівною відвернутій». В свою чергу, з даним підходом погодились 70% респондентів . Я також розділяю дану думку щодо цього питання і вважаю запропоновані зміни щодо ч. 2 ст. 39 – необхідними. Також моя особиста точка зору з цього питання наступна – позбавлення життя людини суперечить ч. 2 ст. 27 Конституції України , згідно з якою ніхто не може бути свавільно позбавлений життя,а тому зміни ч.2 ст.39 КК є вкрай необхідними.

Парапанова Юлія Юріївна
Національний юридичний університет ім.. Ярослава Мудрого
ФПК для Пенсійного Фонду України , 1група, 3 курс

КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНОСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ СТАТЕВОЇ СВОБОДИ І СТАТЕВОЇ НЕДОТОРКАНОСТІ

Формування соціальної правової держави в Україні неможливе без усебічного правового захисту прав і свобод людини і громадянина. Статева свобода та статева недоторканість є одними з найважливіших прав особи, оскільки порушення цих прав відображається на психічному стані потерпілого, має прямий вплив на здоров’я, нормальну життєдіяльність людини. Необхідність правильної кваліфікації злочинів проти статевої свободи і статевої недоторканості зумовлена поширеністю зазначених діянь, їх суспільною небезпекою та помилками в судовій практиці.
По-перше, свого подальшого вдосконалення заслуговують норми статей 152 та 153 КК України щодо кола осіб, які виступають потерпілими від фізичного насильства або погрози його застосування. Пропонуємо викласти диспозиції ч. 1ст. 152 та ч.1 ст.153 КК з наступними змінами: «…із застосуванням фізичного насильства до потерпілої особи чи її близьких, погрози його застосування до вказаних осіб…». Такий підхід, на мою думи обумовлений тим, що вказана погроза або насильство адресовані як потерпілій особі, так і її близькому родичу (наприклад, дитині) однаковою мірою ставлять потерпілу у безвихідне становище, чим примушують її вступити у статевий зв’язок. Слід зазначити, що у постанові Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р.№ 4 «Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини» зазначено саме такий підхід йдеться про застосування фізичного насильства до самої потерпілої чи до її родичів (наприклад, до дитини).
По-друге, ст.155 КК України передбачає відповідальність за статеві зносини з особою, що не досягла статевої зрілості. Виникає ситуація, коли статеві зносини з особою, що не досягла статевої зрілості є кримінально караним діянням, а статеві зносини так званого „неприродного характеру” з особою, яка не досягла статевої зрілості, не тягнуть кримінальної відповідальності. Суспільна небезпека обох перелічених діянь є однаковою. Тому видається необхідним внести зміни у ч. 1 ст. 155 КК України та розкрити у диспозиції статті зміст діяння наступним чином : «Статеві зносини або задоволення статевої пристрасті неприродним способом з особою, яка не досягла статевої зрілості».
По-третє, факт досягнення статевої зрілості судово-медичний експерт визначає на підставі правил проведення судово-медичних експертиз (обстежень) з приводу статевих станів в бюро судово-медичної експертизи (затв. наказом Міністерства охорони здоров’я України від 17 січня 1995 р. № 6). У п. 2.1.1 цих Правил вказано, що експертизу встановлення статевої зрілості в Україні проводять щодо осіб жіночої статі віком від 14 до 18 років. Якщо керуватися таким однозначним підходом, то особи віком до 14 років завжди повинні бути визнані такими, що не досягли статевої зрілості, а ті, що досягнули 18-річчя завжди мають бути статевозрілими. Видається, що такий «буквальний» підхід не враховує особливостей розвитку потенційній, потерпілих. Необхідно передбачити можливість вирішення судово-медичним експертом питання про статеву зрілість особи і в інших випадках без прив’язки до віку.
На мій погляд, було б доцільним викласти заохочувальну норму у ст.155 КК, за якою звільнятиметься від кримінальної відповідальності особу, що вчинила злочин, передбачений цією статтею, якщо між нею та особою, з якою стався добровільний статевий акт, можливо зареєструвати шлюб у встановленому законом порядку при досягненню потерпілою особою відповідного віку.

Науковий керівник: к.ю.н. Володіна Оксана Олександрівна

Петращук Наталія Орестівна
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ІПКОП, 2 курс, 23 група

УДОСКОНАЛЕННЯ МЕХАНІЗМУ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ

Однією з ознак демократичної, правової та соціальної держави, якою проголошено Україну, є розвинена судова система, здатна забезпечувати реальний захист прав, свобод та інтересів громадян. Проте, на даному етапі розвитку нашої країни, авторитет судової влади серед громадян не є надто високим. Складний і тривалий процес відновлення довіри до правосуддя потребує якісного оновлення судоустрою. Це стосується, зокрема, й системи адміністративного судочинства, яке за своєю суттю покликано захищати людину від свавілля держави в особі її органів та посадових осіб. Актуальність цієї теми підтверджується ще й тим, що наразі відбуваються зміни у правовому регулюванні останнього. Науковці, експерти та студентська спільнота мають виступити активними учасниками процесу його оновлення, аби в результаті дійсно відбулося удосконалення механізму захисту прав людини.
В порядку адміністративного судочинства розглядаються конфлікти, що виникають з публічно-правових відносин, в яких одному з учасників надано право здійснювати владні управлінські функції. У ст. 7 Кодексу адміністративного судочинства України закріплено його принципи. Проте, як уявляється, їх формулювання є дещо суперечливим, прикладом чого є принцип змагальності сторін, диспозитивності та офіційного з’ясування всіх обставин у справі . Його зміст полягає у тому, що позивачеві та відповідачеві надаються рівні можливості відстоювати свої права та інтереси, у той час як суд уповноважується вживати передбачених законом заходів, необхідних для з’ясування всіх обставин у справі, та з власної ініціативи витребувати докази у справі. Оскільки публічно-правовий суб’єкт володіє значно ширшими ресурсами (фінансами, юридичними послугами, доступом до законодавства), то таке «урівняння» сторін в адміністративному судочинстві є досить сумнівним. До того ж досі законодавчо не визначено чіткого переліку заходів, до яких може вдаватися суд, також залишаються невизначеними підстави застосування таких заходів, а можливість суду витребувати докази з власної ініціативи взагалі суперечить принципу змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і доведенні перед ним їх переконливості.
Тобто, основна проблема полягає в тому, що принцип, який насамперед передбачався як такий, що надавав би додаткові механізми захисту пересічному громадянину, що виступає проти держави в адміністративному суді, через прогалини у законодавстві, перетворився на механізм затягування розгляду справи, повернення справ на новий розгляд та підвищення рівня суб’єктивізму у винесенні рішення.
Ще одне питання, на яке хотілося б звернути увагу, це вмотивованість судових рішень. Судова аргументація – це особливий вид юридичної аргументації, який передбачає використання різних прийомів, засобів і способів доказування учасниками судового процесу під час розгляду справи для досягнення справедливого рішення. Законне та обґрунтоване рішення повинно в першу чергу, в умовах романо-германської правової сім’ї, до якої належить вітчизняна правова система, базуватися на нормі закону. Але це лише формальний аспект судової аргументації. Рішення повинно відповідати вимогам справедливості та співвідноситись із правами людини. Головна його мета, щоб у кінцевому результаті всі учасники процесу, як переможець, так і протилежна сторона, зрозуміли, чому саме таке, а не інше рішення прийняв суд.
Отже, підводячи підсумки аналізу деяких аспектів адміністративного судочинства через призму забезпечення реалізації прав і свобод людини, слід зазначити, що існують певні недоліки, усунення яких сприятиме підвищенню ефективності діяльності судових органів. Так, необхідно усунути прогалину у правовому регулюванні та встановити чіткі межі застосування принципу змагальності сторін та офіційного з’ясування всіх обставин у справі. Вбачається за доцільне також визначити певні параметри законності та вмотивованості судових рішень, з метою запобігання їх необґрунтованості та поверхневості.

Науковий керівник: к. ю.н., доц.. Ігнатченко І. Г.
 
Печегіна Єлизавета Євгенівна,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОП, 2 курс, 24 група

СВІТОВА ПРАКТИКА ПРИТЯГНЕННЯ ДО
ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ПОРУШЕННЯ АВТОРСЬКИХ ПРАВ В
МЕРЕЖІ ІНТЕРНЕТ

Одним із складних питань інституту інтелектуальної власності є проблема притягнення до відповідальності за порушення авторських прав в мережі Інтернет.
В багатьох державах вже створені органи, які окремо займаються питаннями порушень різних прав, у тому числі й авторських, в мережі Інтернет, та створені відповідні ефективні нормативно-правові акти, які регулюють дані правовідносини. Так, в Німеччині таку діяльність проводить Рада Інтернетмедіа; в Швейцарії в травні 1996 року уряд прийняв інструкцію для провайдерів; в США прийнятий суспільний кодекс поведінки для провайдерів (Соdе оf Practice).
Світова спільнота і кожна країна намагаються розробити дієвий механізм захисту авторського права в мережі Інтернет. На це направлені такі законодавчі акти та законопроекти: Закон HADOPI, Франція, 2009; Digital Millennium Copyright Act (DMCA), США, 1998; ACTA- The Anti-Counterfeiting Trade Agreement.
Розвитком і захистом інтелектуальної власності в усьому світі займається Всесвітня організація інтелектуальної власності ( далі- ВОІВ), заснована ООН в 1967 році. Організація сприяє підписанню нових міжнародних угод, заохочує адміністративне співробітництво між країнами. ВОІВ з 1999 року надає послуги по врегулюванню суперечок, які виникають при реєстрації та використанні найпоширеніших типових назв доменів в Інтернеті ( .com, .net, .org).
У світовій практиці захисту авторських прав в мережі Інтернет існує три способи такого захисту:
1) відправлення листів і претензій власнику сайту або хостинг-провайдеру;
2) судовий спір;
3) взаємодія з пошуковими сервісами для видалення сторінок з результатів пошуку.
Тепер детальніше розглянемо механізми захисту авторських прав в мережі Інтернет в певних країнах окремо.
У системі Міністерства юстиції США під керівництвом Генерального прокурора США створена Цільова група із захисту інтелектуальної власності (Task Force on Intellectual Property, IP Task Force). Завдання групи – протидія злочинам у сфері інтелектуальної власності всередині країни і за її межами на основі тісної взаємодії з правоохоронними органами США та міжнародними партнерами. Підрозділ функціонує під керівництвом заступника Генерального прокурора США і є основною ланкою правоохоронної діяльності в даній сфері.
Діяльність групи має позитивні результати. Так, наприклад, у 2012 році пред’явлено офіційне звинувачення ряду топ-менеджерів сайту-файлообмінника Megaupload.com в організації міжнародного злочинного співтовариства, масовому порушенні авторських прав, в результаті якого незаконно отримано понад 175 млн дол., завдано збитків правовласникам у розмірі понад 500 млн дол.
З жовтня 2010 р у Франції діє Закон про боротьбу з піратством в Інтернеті. Функції наглядового органу в цій сфері виконує Вищий комітет з розповсюдження творів мистецтва та захисту авторських прав в Інтернеті (HADOPI). Одне із завдань HADOPI – забезпечення дотримання вимог законодавства, спрямованого на боротьбу з правопорушеннями в Інтернеті, в тому числі з незаконним скачуванням музичних записів і фільмів, порушенні авторських прав. Комітет уповноважений направляти користувачам попередження у формі електронних повідомлень про те, що дану інтернет-адресу було використаний таким чином, що це може бути караним за кримінальним законодавством.
Крім того, HADOPI вправі за допомогою приватних компаній відстежувати обмін файлами, захищеними авторськими правами, і запускати механізм «трьох попереджень». Друге порушення є підставою для відправки додаткового попередження поштою, а третє – для виклику до суду, який може засудити порушника до штрафу в розмірі до 1500 євро, а також встановити терміни закриття доступу до Інтернету (від одного місяця до року зупиняється дія контракту з інтернет-провайдером без права підписання нового контракту з іншим провайдером). Інтернет-провайдери Франції зобов’язані займатися виявленням IP-адрес, з яких здійснюється неправомірна діяльність і повідомляти цю інформацію в HADOPI.
Певні обмеження Інтернет-простору введені у Великобританії. Так, наприклад, в 2010 році був прийнятий Digital Economy Act («Закон про цифрову економіку»). Цей закон дозволяє вимагати від провайдера надання списку IP-адрес, з яких відбувається регулярне порушення авторських прав, і надалі їх блокувати. Також існує «Закон про авторське право, зразки і патенти» 1988 року, в якому містяться загальні положення про авторське право, проте вони також застосовуються до правовідносин в мережі Інтернет. Так, цим законом встановлена відповідальність посадових осіб провайдерів за використання, збут, виробництво об’єктів, захищених авторським правом, і подібні діяння у вигляді штрафу і тюремного ув’язнення на термін від 6 місяців до 1 року.
У ході розвитку Інтернету, все більше напрямів у британському законодавстві адаптуються для захисту прав його користувачів. Пошук порушників авторських прав, що діють в Інтернеті, здійснює Національний відділ по боротьбі зі злочинами у сфері високих технологій.
Підсумовуючи вищесказане, вважаю, що сфера захисту авторських прав в мережі Інтернет повинна розвиватися не відокремлено, а у взаємодії з захистом інших прав людини в мережі. Таким чином Цільова група в США зосереджена на зміцненні зусиль по боротьбі із злочинами у сфері інтелектуальної власності шляхом тісної співпраці з державними та місцевими правоохоронними органами, а також міжнародними партнерами. Вона контролює і координує спільні зусилля для захисту прав інтелектуальної власності між органами в міністерстві, приділяючи особливу увагу міжнародним аспектам такого захисту.

Науковий керівник: Донець А.Г.

Попова Дар’я Ігорівна,
Національний юридичний університет ім. Я. Мудрого,
ІПКОП, 1 курс, 6 група

ДЕЯКІ АСПЕКТИ НЕДОСКОНАЛОСТІ ПРОЕКТУ ЗАКОНУ
«ПРО НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ АКТИ»

Можна сказати, що в Україні відсутній єдиний нормативно-правовий акт, який установлював би вимоги щодо розроблення всіх нормативно-правових актів, їхнього прийняття, набрання ними чинності, обліку, системи, видів, ієрархії. Єдині основоположні засади щодо нормативно-правових актів закріплені Конституцією України.
Однак створено проект Закону України «Про нормативно-правові акти» № 7409 від 01.12.2010, який складається з преамбули, семи розділів та 72 статей. Законопроектом уперше визначаються види нормативно-правових актів, система та ієрархія нормативно-правових актів, встановлюються порядок їх прийняття (видання), набрання ними чинності, застосування, обліку, єдині норми до нормо-проектувальної техніки, а також визначаються способи вирішення колізій нормативно-правових актів.
Вказаний Закон регулює суспільні відносини, пов’язані з розробленням нормативно-правових актів, їх прийняттям, набранням ними чинності, державною реєстрацією та обліком, визначає систему, види, ієрархію нормативно-правових актів та встановлює єдині вимоги до нормо-проектувальної техніки для всіх суб’єктів нормотворення.
Схвальною є присутність норм-дефініцій, розміщених у ст. 1 розділу 1 у проекті. Ця спроба правової детермінації є позитивною, однак залишені поза увагою всі наукові напрацювання в теорії права у сфері нормотворчості. Це стосується визначень закону, нормативно-правового акта, систематизації, аналогії права, аналогії закону, нормотворчого процесу, нормотворчої ініціативи, законодавства, підзаконного нормативно-правового акта. Так, за законопроектом, «закон – нормативно-правовий акт, що приймається Верховною Радою України або всеукраїнським референдумом, який регулює найбільш важливі суспільні відносини шляхом встановлення статусу, загальнообов’язкових правил поведінки суб’єктів таких відносин та відповідальності за порушення зазначених правил». Із такого визначення не зрозуміло, про які статус та відносини йдеться і чому відсутня у визначенні основоположна ознака закону – найвища юридична сила. Наступне визначення в законопроекті, яке викликає зауваження, це: «законодавство України – утворена на ієрархічній основі система нормативно-правових актів та міжнародних договорів України». У такому значенні можна говорити про систему нормативно-правових актів України, а не про законодавство, яке є сукупністю нормативно-правових актів найвищої юридичної сили та ратифікованих Україною міжнародних договорів, угод тощо. У Рішенні Конституційного Суду України від 9 липня 1998 р. № 12-рп/98 роз’яснено, що термін “законодавство” охоплює закони та інші нормативно-правові акти, зокрема, закони та інші акти Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках – також нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади.
Що стосується альтернативного проекту Закону України «Про нормативно-правові акти» № 7409-1 15.12.2010, то його недоліки були очевидними. Цей законопроект складався з назви та восьми статей:
1) набрання чинності нормативно-правовими актами;
2) офіційне оприлюднення нормативно-правових актів;
3) збереження текстів нормативно-правових актів на офіційних веб-сайтах;
4) реєстрація нормативно-правових актів;
5) єдиний державний реєстр нормативно-правових актів;
6) офіційне оприлюднення актів, що впливають на дію або чинність нормативно-правових актів або їх зміст;
7) вимоги до сайтів;
8) прикінцеві положення.
У зазначеному законопроекті відсутні положення про конструкцію, структуру й інші обов’язкові елементи нормативно-правових актів та вимоги законодавчої техніки. Тому цілком справедливо, що цей законопроект було відхилено.
Отже, певні колізійні ситуації в законодавстві України та конкуренції між приписами нормативно-правових актів можуть припинити своє існування разом з ухваленням Закону України “Про нормативно-правові акти”, але він потребує суттєвих доопрацювань.

Науковий керівник: Суходубова І. В.

Попова Дар’я Ігорівна,
Національний юридичний університет ім. Я. Мудрого,
ІПКОП, 1 курс, 6 група

ЛЕГІТИМНІСТЬ ЯК ОДИН З ОСНОВНИХ ПРИНЦИПІВ УДОСКОНАЛЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА

Легітимність — це широке та складне явище, що виражає зв’язок інтересів людей з їх внутрішньою оцінкою, яка залежить від їх стверджень, світосприйняття та повсякденного життя. Легітимність може бути частковою та навіть неузгодженою, оскільки в суспільстві існують різні прошарки населення з різними інтересами.
Необхідно зазначити, що в Україні існують такі причини колізій у законодавстві: економічна нестабільність у державі; політичні кризи; порушення принципу поділу влади і системи “стримувань і противаг”; перевищення повноважень органами державної влади та втручання в компетенцію один одного; девальвація суспільних інститутів; недосконалість законів; відсутність в окремих сферах законодавчої практики планування видання нормативних актів та їх систематизації; судові помилки; довільне тлумачення Конституції та інших нормативно-правових актів тощо.
Як відомо, у демократичних країнах процес, за допомогою якого парламент приймає певні рішення, має визначальне значення для визнання їх легітимності суспільством. Усе більше держав стає на шлях демократичного розвитку, вищі органи державної влади цих країн встановлюють демократичні процедури діяльності, які раніше не були нормою в суспільстві. У цій ситуації визнання громадянами легітимності парламентських рішень набуває особливо важливого значення як для законодавчого органу, так і для країни в цілому. Представницький характер парламенту означає, що для реалізації представництва суспільних інтересів у законодавчому органі парламентські рішення повинні визнаватися більшістю суспільства. В іншому випадку парламент може втратити довіру населення та його підтримку в майбутньому. Це особливо небезпечно з огляду на структурне становлення демократичних інститутів влади в перехідних суспільствах, оскільки парламент у них є органом влади, на який покладена відповідальність за створення законодавчого поля, яке б сприяло розвиткові принципів верховенства права та громадянського суспільства.
На нашу думку, для того щоб законодавчі акти були дієвими й ефективно регулювали відносини між органами державної влади, вони передусім повинні сприйматися в суспільстві як такі, що ухвалені згідно з установленими легітимними процедурами. Інакше існує ризик масового недотримання новоприйнятих законів. Особливо це стосується ситуації, коли процес ухвалення законів є хаотичним і погано організованим; тоді в суспільстві може сформуватися думка, що члени парламенту не здатні професійно налагодити ефективну законотворчу роботу.
Крім того, легітимність новоприйнятих законів є надзвичайно гострим питанням не лише для парламентів, що не мають усталених процедур, але й для тих, які за наявності регламенту не дотримуються його положень. У суспільстві не буде мотивації для дотримання законодавчих положень, якщо парламент, що їх ухвалює, не може чи не хоче дотримуватися власних норм.
Таким чином, визнання рішень парламенту суспільством значною мірою залежить від визнання того, що парламент дотримується належного порядку прийняття рішень на основі усталених і прозорих норм.
Отже, питання легітимності парламентських рішень є актуальним не лише для суспільних груп, але й для інших урядових інституцій. Якщо парламент порушує процедуру, виконавча чи судова гілка влади можуть визнати його рішення нелегітимними, що матиме катастрофічні наслідки для ефективного впровадження нового й дотримання чинного законодавства.

Науковий керівник: Суходубова І. В.

Ревунова Катерина Сергіївна
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ІПКОП, 2 курс, 8 група

АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПРИМУС І ПРОБЛЕМИ ЙОГО ЗАКОНОДАВЧОГО ЗАКРІПЛЕННЯ

Суттєві перетворення політичної, економічної та правової системи Української держави змінюють правовий статус людини. Стаття 3 Конституції України закріплює, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в нашій державі найвищою соціальною цінністю, а держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Тим самим, закріплюється пріоритет прав, свобод та інтересів людини. Це тягне звуження сфери втручання держави у свободу особистості, зміну моделі взаємовідносин особи і держави, її органів, які переважно діють у сфері сервісно-обслуговуючого призначення. Це обумовлює гуманізацію заходів державного примусу, а в тому числі й адміністративного, що актуалізує визначення змісту, призначення цього методу державного управління, удосконалення різновидів його зовнішніх форм прояву. Також, дослідження цього питання є актуальним, через те, що більшість наукових пошуків з цієї проблематики висвітлюють або окремі властивості примусу, або його заходи, або особливості діяльності певних державних органів в цій царині.
Серед основних недоліків законодавчого регулювання адміністративного примусу можна виокремити, по-перше, відсутність легального закріплення терміну адміністративного примусу та й не визначення його так званого «офіційного статусу». Між тим при визначені цього поняття слід запровадити комплексний підхід до аналізу всіх його властивостей, одночасно екстраполюючи його із рисами схожих правових інститутів.
По-друге, відсутність чіткої фіксації поділу адміністративно-правових заходів на види (заходи адміністративного попередження, заходи адміністративного припинення, адміністративні стягнення, які частково знайшли своє закріплення в КУпАП) та їх визначення. Між тим нормативні акти містять численні примусові заходи, які можуть застосовувати уповноважені суб’єкти.
По-третє, потрібно закріпити у нормативно-правових актах сформульовані науковцями принципи застосовування адміністративно-примусових заходів, а саме примусові заходи повинні бути адекватні протиправній поведінці та її наслідкам (розміру шкоди, завданої нею). Застосуванню каральних санкцій має передувати протидія порушника: припинення протиправної дії означає й припинення застосування примусових заходів; межі застосування примусових заходів повинні бути визначені у Законі.
По-четверте, слід встановити чіткі процедури та підстави здійснення і реалізації заходів адміністративного примусу. Так, наприклад, положення Закону України «Про міліцію» практично не регулюють процедури здійснення адміністративного затримання і тримання осіб у спеціально відведених для цього приміщеннях (крім строків), тим самим законодавчо не визначено і не гарантовано права таких затриманих. В цьому аспекті певні позитивні кроки містяться у Митному кодексі України, де детально регламентовано спрощення процедури митного контролю із визначенням навіть граничного терміну її здійснення щодо осіб, які перетинають кордон України, та встановлено засади відповідальності працівників митних органів у разі порушень зазначених нормативів.
По-п’яте, необхідно більш деталізовано закріпити чітку відповідальність суб’єктів, які уповноважені на застосування заходів адміністративного примусу. Це може бути кримінальна, адміністративна, дисциплінарна та матеріальна відповідальність.
По-шосте, потрібно прийняття кодифікованого законодавчого акту, який би закріпив усі вище зазначені положення. Це обумовлено існуючим розпорошенням законодавства про адміністративний примус, що значно ускладнює процедуру застосування відповідних заходів і контроль за цією діяльністю.
Також, потребує оптимізації існуюча кількість суб’єктів застосування адміністративного примусу, тобто слід детально проаналізувати ефективність і доцільність функціонування кожного із системи відповідних органів. Варто суттєво звузити адміністративно-примусові повноваження одних органів; інших, в діяльності яких зустрічаються непоодинокі випадки неправомірного використання адміністративного примусу, взагалі позбавити таких повноважень. Але у той же час, дещо розширити сферу застосування адміністративно-примусових заходів суддями із відповідним законодавчим закріпленням цих повноважень.
Ці та інші зазначені заходи сприятимуть забезпеченню дотримання прав і свобод осіб при застосуванні заходів адміністративного примусу.

Науковий керівник: к. ю. н., доц. Червякова О. Б.

Реука Ольга Володимирівна,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ФПКдля Пенсійного фонду України, 2 курс, 2 група

ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ СУБ`ЄКТА ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА ОБ’ЄКТ, СТВОРЕНИЙ У ЗВ’ЯЗКУ З ВИКОНАННЯМ ТРУДОВОГО ДОГОВОРУ

Світ техніки, який став невід’ємною частиною нашого життя, чи не щоденно підлягає вдосконаленню. Люди, які мають талант на створення чогось нового, незвичайного і корисного, яких ми звикли називати вченими, інтелектуалами і т.д. роблять все нові і нові відкриття, творять речі, технічні пристрої без яких згодом ми не уявляємо свого життя.
На практиці часто трапляється так, що ці винаходи створюються під час виконання особою свого трудового обов’язку. І в цьому випадку виникає питання – кому ж належать права інтелектуальної власності (далі – ІВ) на такий об’єкт?
На жаль, в законодавстві України, яке регулює подібні питання, неможливо знайти однозначну відповідь на це питання.
Справа в тому, що в даному випадку має місце суперечність між нормативно-правовими актами, що регулюють ці правовідносини. Вона полягає в тому, що згідно зі ст. 429 Цивільного кодексу України (далі – ЦКУ) – ч. 1 Особисті немайнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, який створив цей об’єкт. У випадках, передбачених законом, окремі особисті немайнові права інтелектуальної власності на такий об’єкт можуть належати юридичній або фізичній особі, де або у якої працює працівник.
В ч.2 цієї ж статті зазначається, що – Майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, який створив цей об’єкт, та юридичній або фізичній особі, де або у якої він працює, спільно, якщо інше не встановлено договором.
А згідно зі ст. 9 Закону України ” Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” від 15.12.1993 (далі – ЗУ) – Право на одержання патенту на службовий винахід (корисну модель) має роботодавець винахідника.
Піддавши вищезазначені норми нехитрому аналізу, доходимо висновку, що норма, зазначена в ЦК України, розподіляє майнові права ІВ на цей об’єкт порівну, тобто 50% на 50%, між працівником та роботодавцем. В свою чергу, норма ЗУ 100-відсотково наділяє цими правами роботодавця. А це є досить суттєвою відмінністю, тому відповідь на питання “яка норма має пріоритет” іноді вирішує долі.
Між правниками тривалий час точиться суперечка з цього приводу, але досі згоди вони так і не дійшли. Справа в тому, що одні обґрунтовують свою позицію тим, що оскільки Закон (в даному випадку – ЦКУ, прийнятий 16.01.2003) зворотної дії у часі не має, то необхідно застосовувати ці положення ЦКУ лише до тих винаходів, які були створені після набрання ним чинності. А юристи, які дотримуються іншої думки зазначають, що в разі виникнення подібного спору необхідно застосувати спеціальну норму, тобто ЗУ.
І перша, і друга думка, безумовно, мають право на існування. Але прагнення побудувати дійсно правову державу, закріплене в Конституції України, вимагає аби подібних випадків – колізій, було якомога менше і не виникало неоднозначності в застосуванні приписів закону.
Тому вважаємо за необхідне, проаналізувавши позиції науковців з цього приводу, зваживши всі “за” та “проти”, внести зміни до законодавства аби однаково врегулювати це питання і в ЦКУ, і в ЗУ. Доцільно, спираючись на ч.1 ст. 429 ЦКУ, яка захищає особисті немайнові права ІВ працівника на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням ним трудового договору, надати винахідникові перевагу і щодо володіння майновими правами ІВ на подібні об’єкти.

Науковий керівник: ас. Гузь Євгенія Валеріївна

Реука Ольга Володимирівна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого»
ФПКдля Пенсійного фонду України, 2 курс, 2 група

СВОБОДА МИРНИХ ЗІБРАНЬ. ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ МЕЖІ «МИРНОСТІ»

Сучасна українська держава пережила достатньо потрясінь, левову частку яких можливо було би уникнути за наявності дієвого механізму правового регулювання. Зокрема, як це продемонстрував 2014 рік, до таких слід віднести й реалізацію права на свободу мирних зібрань громадян.
Свобода мирних зібрань гарантується Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Стаття 11 останньої встановлює, що обмеження цього права не допускаються, за винятком тих випадків, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Свобода мирних зібрань також гарантована статтею 39 Конституції України: “Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей”.
Наразі можна констатувати, що закону, який би регулював ці відносини, як цього вимагає КУ, не існує, внаслідок чого наявною є вагома прогалина. Найчастіше при прийнятті рішень щодо обмеження проведення мирних зібрань суди посилаються на Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 р. № 9306-XI «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР», але цей нормативний акт суперечить Конституції Україні, оскільки передбачає дозвільний характер проведення мирних зібрань, а у статті 39 Конституції дозволів з боку органів державної влади та місцевого самоврядування для проведення мирних зібрань не передбачається. Тобто, виходячи з п. 1 перехідних положень Конституції України :“Закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечить Конституції України”, застосування Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 р. № 9306-XI «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» при розгляді відповідної категорії справ є порушенням Конституції України.
На нашу думку, неможливо обмежити реалізацію свободи мирних зібрань, доки мітинг (а також збори, походи і демонстрації) не перетне межу своєї «мирності». Звісно ж, виключенням є об’єкти режимні, а також ті обмеження, які настають у зв’язку із введенням надзвичайного або воєнного стану.
Гарантування свободи передбачає встановлення законом чіткого можливого обмеження цієї свободи з боку органів влади. Дії влади повинні бути спрямовані на захист легітимних інтересів та захист прав інших осіб. Вони також мають бути «необхідними», а не бажаними чи доцільними, у демократичному суспільстві. Отже, законом має визначатися межа, за якою не може здійснюватися державне регулювання. Неможливо реалізувати свободу за певною процедурою, порядком, адже це порушує суть цього явища.
То що ж слід вважати межею «мирності»? Спробуємо визначити окремі моменти.
По-перше, зібрання слід вважати мирним, доки його учасники не мають зброї. Напевне, це все ж калька на норми законодавства США, а саме щодо права на вільне володіння та носіння вогнепальної нарізної зброї.
По-друге, зібрання слід вважати таким, що перейшло відповідну межу, якщо під час його підготовки чи проведення відбувається прямі заклики до актів насилля, вандалізму, тощо.
По-третє, слід вважати перейденою межу мирності зборів у разі вчинення їх учасниками правопорушень, які безпосередньо пов’язані з цими зборами. Зокрема, захоплення адмінбудівель, нанесення тілесних ушкоджень, знищення майна, тощо.
Вважаємо за необхідне встановлювати заходи примусу щодо осіб, які беруть участь у зібранні пропорційно до загрози, яку воно викликає. Так, за період незалежності України відомо достатньо фактів побиття (під час т.зв. «розгонів») беззбройних мітингарів з особливою жорстокістю працівниками правоохоронних органів. Зрозуміло, що посилення відповідальності за непропорційне застосування сили, а також визначення критерії «мирного» зібрання дозволили б зменшити рівень насилля у протистояннях між правоохоронцями та мітингарями.
Отже, враховуючи вищезазначене, можна і потрібно говорити про наявність проблем правового регулювання і практичного застосування правових норм у сфері забезпечення свободи мирних зібрань. Підтримуємо думку тих колег та науковців, які пропонують вилучити зі статті 39 Конституції України положення щодо підстав заборони мирних зібрань та сформулювати норму таким чином, щоб обмеження проведення зібрань можна було б здійснити лише у разі порушення межі «мирності», тобто з моменту вчинення конкретних правопорушень, а також конкретизувати критерії «мирності» при створенні відповідного Закону України, який регулюватиме реалізацію свободи мирних зібрань!

Науковий керівник: доц. Речицький В.В.

Реука Ольга Володимирівна,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ФПКдля Пенсійного фонду України, 2 курс, 2 група

ПИТАННЯ СПЕЦІАЛЬНОЇ КОНФІСКАЦІЇ ЯК ДОДАТКОВОГО ПОКАРАННЯ ЗА КОРУПЦІЙНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ

Процес побудови правової та демократичної держави, якою прагне бути Україна, вимагає ефективної діяльності владних структур. На превеликий жаль, з розвитком суспільства варіанти досягнення своєї мети звелись, в більшості випадків, до вирішення питань шляхом “переговорів купюрами”.
В науковій літературі це явище дістало назву – корупція, тобто “одержання неправомірної вигоди”, а в народі – хабарництво. Одразу щодо терміну, то варто згадати, що до 2013 року, доки Верховна Рада не привела українські закони у відповідність до стандартів міжнародної Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією, існувало поняття «хабар», яке замінили поняттям «неправомірна вигода». Останнє є більш ширше поняття, оскільки включає у себе не тільки отримання грошових коштів чи іншого майна, а й переваг, пільг, послуг, нематеріальних активів.
Це явище від лат. corrumpere — “псувати” дійсно відповідає значенню цього слова, оскільки дійсно псує всі ті позитивні зрушення, які були зроблені для розбудови свідомого та висококультурного суспільства.
Звичайно, подібні вчинки не є безкарними і Кримінальний кодекс України (далі – КК) передбачає відповідальність за них.
З 26 квітня 2015 введено в дію Закон України “Про запобігання корупції” (далі – ЗУ). Відповідно до ст. 65 цього Закону – За вчинення корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень особи, зазначені в частині першій статті 3 цього Закону, притягаються до кримінальної, адміністративної, цивільно-правової та дисциплінарної відповідальності у встановленому законом порядку. У разі вчинення від імені та в інтересах юридичної особи її уповноваженою особою злочину самостійно або у співучасті до юридичної особи у випадках, визначених КК України, застосовуються заходи кримінально-правового характеру.
Окрім типових покарань – громадські роботи, позбавлення/обмеження волі, для даного виду порушень характерною є спеціальна конфіскація (далі – спец. конфіскація). КК доповнився ст. ст. 961, 962, які саме і регулюють питання її застосування.
Вважаємо, що спец. конфіскація є додатковим покаранням, хоча у навчальній літературі передбачено, що вона взагалі не є покаранням.
Спец. конфіскація визначається як – примусове безоплатне вилучення на користь держави майна (грошей, цінностей), що використовувалось для вчинення злочину чи було отримане внаслідок злочину (наприклад, хабар).
Згідно із ч.5 ст. 962 КК – Спеціальна конфіскація не застосовується до грошей, цінностей та іншого майна, які згідно із законом підлягають поверненню власнику (законному володільцю) або призначені для відшкодування шкоди, завданої злочином”.
Слід мати на увазі, що спеціальна конфіскація при наявності до того підстав може застосовуватися за вчинення певних злочинів разом із звичайною конфіскацією майна, яка застосовується при притягненні до кримінальної відповідальності за вчинення корисних злочинів.
Проаналізувавши зазначені положення ЗУ та КК, доходимо висновку, що при застосуванні конфіскації майна на користь держави вилучається лише особисте майно засудженої особи, а при спец. конфіскації допускається також вилучення майна інших осіб, які не були засуджені за вчинення злочину.
Таке положення дає змогу розмежовувати ці два поняття. Звичайно, відмінність між ними суттєва.
Вважаємо за необхідне визнати спеціальну конфіскацію покаранням, на рівні з конфіскацією, позбавленням волі чи позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю. Оскільки, порівняно зі звичайною конфіскацією, спеціальна є, деякою мірою, більш жорсткою, адже можливе звернення стягнення на майно осіб, які не були причетні до вчинення цього злочину.
Також робимо висновок, що застосування такого роду стягнення є доречним, а рівень його ефективності зможемо визначити пізніше, після формування судової практики з цього приводу.
Хотілось би наголосити на тому, що 29 квітня цього ж року Кабмін України прийняв Постанову “Про затвердження Державної програми щодо реалізації засад державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційної стратегії) на 2015-2017 роки”. План, зазначений в вищезгаданому документі грандіозний, а он наскільки від виявиться дієвим-дізнаємося згодом.

Науковий керівник : доц. Володіна Оксана Олександрівна

 
Роман Владлена Володимирівна
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОЮ, 2 курс, 2 група

ЩОДО ПРОБЛЕМАТИКИ ЗАПРОВАДЖЕННЯ ІНСТИТУТУ КОНСТИТУЦІЙНОЇ СКАРГИ В УКРАЇНІ

Прийнявши Конституцію України (далі – КУ) та Закон України «Про Конституційний Суд України» (далі – КСУ), Верховна Рада України закріпила можливість захисту Конституційним Судом України прав і свобод громадян двома шляхами: 1) шляхом звернення громадянином щодо офіційного тлумачення Конституції України; 2) коли в інтересах громадянина з конституційним поданням до КСУ для офіційного тлумачення КУ звертається Президент України, не менш як сорок п’ять народних депутатів України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховний Суд України, Кабінет Міністрів України, інші органи державної влади, Верховна Рада АРК, органи місцевого самоврядування.
На мою думку, даний механізм захисту прав і свобод людини є недосконалим, адже як зазначає В. Шаповалов – потенціал конституційної юстиції щодо захисту прав і свобод людини використовується в нашій країні недостатньо і таке повноваження Конституційного Суду, як тлумачення законів, тлумачення Конституції, у тому числі і за зверненням громадян є замінником конституційної скарги. Конституційне звернення за своєю природою є певним аналогом конституційної скарги. Проте громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи, права яких порушено, не можуть звертатись до органу конституційної юстиції із клопотанням про визнання нормативних актів неконституційними. Тому можна зробити висновок, що це певним чином обмежує можливості захисту прав і свобод людини.
Постає питання, чому за наявності в судовій системі України Конституційного Суду фізична особа не може звернутися до нього із зверненням щодо порушення її прав конкретним законом держави і таким чином захистити свої конституційні права. Йдеться про прямий доступ громадян до конституційного правосуддя, про можливість не чекати, коли, приміром, Президент України або Уряд знайдуть за можливе підтримати індивідуальну скаргу щодо порушеного права людини у чинних законах, а власними зусиллями усувати обмеження своїх конституційних прав.
Україна, як держава, що прагне до укріплення демократичних засад та орієнтована на інтеграцію до Європейського Союзу, має удосконалювати правові механізми захисту прав і свобод людини і громадянина. Я вважаю, що одним із таких механізмів і є інститут конституційної скарги, вироблений в країнах Європи, США, Росії, який дозволяє пересічному громадянину звернутися до судового органу, що здійснює конституційний контроль.
Українська конституційно-правова наука у цілому погоджується з тим, що впровадження конституційної скарги є нагальним завданням розвитку вітчизняного конституціоналізму. Діалог між А. Селівановим і П. Євграфовим відображає зміни, які відбулися у конституційній доктрині України у питанні конституційної скарги. Фахівці з конституційного права активно обговорюють перспективи і механізми запровадження даного інституту, спираючись на іноземний досвід (австрійську, німецьку, польську, російську та інші моделі конституційної скарги) та пропонуючи власні розробки у даній сфері.
А. Селіванов зазначає, що ідея конституційної скарги як гарантії захисту прав і свобод обумовлює, що людина не може оспорювати рішення органів держави, які прийняті на основі закону, а лише власне сам закон, вона не може оспорювати дії влади, наприклад, акти амністії засуджених до покарання, оскільки вони вище за норми кримінального закону і скасовують відповідальність за вчинені злочини та ін.
Крім того, запровадження інституту конституційної скарги спричинить так званий «наплив» таких звернень до КСУ, що тягне за собою збільшення навантаження на суддів КСУ. А тому я підтримую думку,висловлену С. Вла-диченко про те, що розширення обсягу повноважень органу конституційної юрисдикції України внаслідок запровадження інституту консти¬туційної скарги не повинно вплинути на ефективність його діяльність. Виникає необхідність запровадження певних критеріїв-обмежень щодо змісту і процедур подання конституційної скарги та/або створення додаткових органів чи підрозділів КСУ, компетентних у розгляді даних звернень.
Необхідно звернути увагу на те, що зарубіжний досвід вказує на можливість надання права подавати скаргу про порушення конституційних прав і свобод до Конституційного Суду не лише фізичним, а й юридичним особам, зокрема об’єднанням громадян, що також потребує законодавчого врегулювання. Під час запровадження в Конституції України інституту конституційної скарги, її предметом мають стати визначені питання конституційності законів, постанов Верховної Ради України, нормативних актів Президента України та Кабінету Міністрів України, тобто все те, що знаходиться сьогодні поза сферою повноважень національної системи судів загальної юрисдикції.
Нині конституційна скарга застосовується в Угорщині, Австрії, Росії, Швейцарії, Німеччині, Хорваті, Чехії та ін. Тому запровадження даного інституту в національне законодавство стане однією з гарантій захисту конституційних прав і свобод та сходинкою до побудови правової держави та громадянського суспільства, що є необхідним в реалізації курсу України на вступ в ЄС.

Науковий керівник: Берченко Г.В.

 
Рудь Оксана Олександрівна,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ФПК для системи Пенсійного фонду України,3 курс, 3 група

ТЕРОРИЗМ — ГЛОБАЛЬНА ПРОБЛЕМА СУЧАСНОСТІ

Тероризм у різних формах прояву є однією з найнебезпечніших за своїми масштабами та наслідками соціально-негативною проблемою, з якою людство увійшло в ХХІ ст. Тероризм усе більше загрожує національній безпеці багатьох країн світу, призводячи до тяжких політичних, економічних, психологічних наслідків. Сучасний тероризм, набуваючи рис організованості, транснаціональності, в окремих випадках, завдаючи катастрофічних наслідків, становить загрозу не лише окремій державі, а й світовій безпеці.
Інтегруючись у загальноєвропейські процеси, Україна, крім отримання користі від співпраці з міжнародними інституціями в різних сферах життєдіяльності, стикається в тому числі й з проблемами, пов’язаними з міжнародним тероризмом.
Причин терористичної діяльності є багато: політичні, ідеологічні, національні, сепаратистські, етнічні, релігійні, психологічні, територіальні, географічні, соціальні, економічні та інші.
Тероризм не має національностей і меж. Усі нації й держави рівні перед його загрозами. На межі тисячоліть світ зіштовхнувся з вибором: або країни відкидають свої політичні розбіжності та об’єднуються в боротьбі з тероризмом, або надбання цивілізації будуть перекреслені злочинними амбіціями терористів. Усвідомлюючи це, за останні чотири десятиліття під егідою різних міжнародних, а також регіональних організацій, було розроблено чимало правових і функціональних інструментів протидії тероризму.
Відповідно до Закону України «Про основи національної безпеки України» однією з основних загроз національним інтересам і національній безпеці України є поширення міжнародного тероризму, а ключовими напрямами державної політики у сфері національної безпеки – участь у заходах по боротьбі з міжнародними організованими злочинними угрупованнями й міжнародним тероризмом.
Варто зазначити, що система багатостороннього співробітництва у боротьбі з тероризмом сформувалася за останні 30 років. На глобальному рівні вона функціонує під егідою ООН та її спецпідрозділів на основі 11 універсальних конвенцій і протоколів про боротьбу із різними проявами тероризму на суші, на морі та в повітрі. В Україні за останні роки у сфері боротьби з тероризмом зроблено чимало: прийняті закони України «Про боротьбу з тероризмом», «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом», ратифіковано ряд міжнародних конвенцій антитерористичної спрямованості, Кримінальний кодекс України містить низку статей, які передбачають кримінальну відповідальність за скоєння злочинів, пов’язаних із терористичною діяльністю.
Сучасний тероризм здатний вести диверсійно-терористичну війну, брати участь у масштабних збройних конфліктах. Він перетворився на досить прибутковий бізнес глобального масштабу. Сучасні терористичні організації – це не одноосібні групи бойовиків, що здійснюють лише терористичну діяльність, це вже «корпорації» із внутрішнім розподілом трудових обов’язків, з майстернями (для виготовлення та ремонту зброї, створення вибухових пристроїв тощо), друкарнями (для виготовлення різного роду ідеологічної літератури екстремістського толку), шпиталями (для лікування поранених), лабораторіями (для виготовлення наркотичних засобів, біологічної або хімічної зброї), комерційними підприємствами. Їх персонал має укомплектований штат потрібних фахівців: психологів, ідеологів, політологів, а також осіб, що ведуть легальний спосіб життя, мають зв’язки з державним апаратом, промисловим і фінансовим світом. Джерелами їх фінансування є різноманітні благодійні фонди, релігійні організації, кошти фізичних осіб і легальний бізнес.
За спрямованістю злочинних посягань діапазон тероризму досить великий: від убивств окремих осіб до руйнування певних держав та фактичного знищення цілих народів. Серед суспільно небезпечних наслідків тероризму виділяються: дестабілізація суспільства; загибель людей, спричинення шкоди їх здоров’ю, значна майнова шкода, порушення права власності, дезорганізація роботи державних органів, підприємств, установ та організацій.
Тероризм служить не тільки доповненням і органічним елементом, але й «детонатором» військових конфліктів, зокрема, міжетнічних, внаслідок чого є важко переборною перешкодою мирному процесу.
Досить нестабільною є ситуація і на теренах нашої держави. Україна, як демократична правова держава зіткнулася з проблемою міжнародного тероризму, як інструменту політики, що використовуються як таран для руйнування існуючих суспільно-політичних і державних структур, порушення сформованих військово-політичних балансів сил, переділу зон інтересів, впливу й взаємодії.
Отже, при дослідженні даного суспільно небезпечного явища, варто виходити із розуміння його сутності, маючи на увазі насамперед те, що тероризм служить досягненню антидемократичних, антигуманних цілей. Світове співтовариство усвідомило, що глобальна проблема тероризму може перетворитися в третю світову війну, в якій не буде переможців. І саме це сприяло виробленню консолідованої позиції щодо стратегії протидії та боротьби з тероризмом.

Науковий керівник: Володіна О. О.
 
Рустамова Яна Олегівна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ФПК для системи Пенсійного фонду України, 3 курс, 3 група

КРИМІНАЛІЗАЦІЯ КОРУПЦІЇ: НА ШЛЯХУ ДО ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТАНДАРТІВ

Корупція в сучасних умовах стала чинником, який становить реальну загрозу національній безпеці й конституційному ладу України.
Це явище негативно впливає практично на всі сторони суспільного життя: економіку, політику, соціальну і правову сфери, управління, громадську свідомість, міжнародні відносини. Корупційні зв’язки фактично руйнують правові, етичні відносини між людьми і поступово перетворюються у норму поведінки.
У Кримінальному Кодексі досить багато норм, що встановлюють відповідальність за так звані спеціальні види службових злочинів, вчинення яких також зумовлене службовим становищем суб’єкта, однак при їх здійсненні основним безпосереднім об’єктом є інші суспільні відносини.
Верховною Радою України відповідно до зобов’язань перед ЄС у сфері боротьби з корупцією прийнято було прийнято три закони:
1. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо приведення національного законодавства у відповідність зі стандартами «Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією», (далі – Закон № 221), набув чинності 18 травня 2013 року;
2. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реалізації державної антикорупційної політики», (далі Закон № 224), набув чинності 9 червня 2013 року;
3. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України стосовно відповідальності юридичних осіб», дата набрання чинності 01 вересня 2014.
Декілька основних висновків з аналізу прийнятих законів:
1. Віднесено корупційні правопорушення, пов’язані з отриманням неправомірної вигоди, до числа злочинів.
2. Замінено термін “хабар” поняттям “неправомірна вигода”, яке передбачене Кримінальною конвенцією проти корупції та охоплює не лише матеріальні предмети, а і немайнові вигоди.
3. Криміналізовано всі елементи активного та пасивного хабарництва.
4. Встановлено кримінальну відповідальність за прийняття пропозиції чи обіцянки неправомірної вигоди. Злочин передбачений частиною 1 статті 368 КК України («прийняття обіцянки /пропозиції надати неправомірну вигоду») є закінченим не з моменту одержання неправомірної вигоди, (як було передбачено попередньою редакцією статті 368 КК України – при «одержанні хабара»), а з моменту коли той, хто пропонує неправомірну вигоду та той, кому її пропонують, доходять певної домовленості про умови та способи реалізації їх “спільного плану”.
5. Розширено межі застосування диспозицій корупційних правопорушень таким чином, щоб відповідні положення стосувалися випадків, коли корупційна дія вчиняється в інтересах третьої сторони.
6. Встановлено більш жорсткі санкції за корупційні діяння у публічній сфері.
7. Необхідно зазначити, що в зв’язку зі зміною визначення неправомірної вигоди ключового значення для кваліфікації корупційних правопорушень набуло поняття «законна підстава» для отримання особою відповідних вигод. На жаль, наразі це поняття не визначене законодавчими актами України та щодо нього не надано поки що офіційного тлумачення. З огляду на це існує можливість достатньо широкого тлумачення правоохоронними органами цього поняття, що створює можливість визнання корупційними широкого кола діянь.
8. Усунено ризики зловживання інститутом дієвого каяття, шляхом уведення додаткових обов’язкових умов для можливого звільнення від відповідальності за корупцію.
Цими змінами було посилено кримінальну відповідальність за злочини у сфері службової діяльності та запроваджено в окремих статтях КК України відповідальність за злочини, вчинені службовими особами, які працюють у юридичних особах приватного права або надають публічні послуги (аудитор, нотаріус, оцінювач, третейський суддя тощо).
Зазначенні нововведення в кримінальному законодавстві держави спрямовані на виконання положень Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією, яка ратифікована Законом України №252-V від 18 жовтня 2006 року.

Науковий керівник: Володіна О. О.

Рустамова Яна Олегівна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ФПК для системи Пенсійного фонду України, 3 курс, 3 група

КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА НЕЗАКОННЕ ПРОВЕДЕННЯ АБОРТУ

Проблема аборту в Україні відома з давніх часів. Ставлення до неї визначалось багатьма чинниками: релігійними, моральними, економічними, демографічними, політичними.
Переривання небажаної вагітності знаходиться в центрі уваги основних соціальних проблем. Противником здійснення абортів завжди виступала церква та певний сектор громадських організацій, що захищали право на життя у ненародженої дитини. Інша категорія захисників «права жінки на особистий вибір», постійно відстоюють прерогативу жінок у вирішенні долі ненароджених дітей.
Згідно статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Одним із головних завдань кримінального права України є охорона життя та здоров’я людини. Або́рт (лат. abortus — викидень) — штучне переривання вагітності. Аборт може бути мимовільним (викидень) і медичним (пряме втручання — хірургічне чи медикаментозне).
Криміналізація незаконного аборту в Україні обумовлена потребою дотримання умов та порядку його проведення, що слугує захисту здоров’я та життя вагітної жінки. Тому основним безпосереднім об’єктом незаконного проведення аборту є суспільні відносини в галузі медицини, які забезпечують вагітній жінці встановлені законом умови та порядок проведення операції штучного переривання вагітності. Додатковим об’єктом незаконного проведення аборту є суспільні відносини, які забезпечують здоров’я або життя жінки. Предметом незаконного аборту є плід, що знаходиться в утробі жінки. Його життєздатність не означає, що фактом переривання вагітності відбувається посягання на життя. Адже кримінально-правова охорона життя людини починається з моменту початку пологів, які можливі з 22-го тижня вагітності.
Проаналізувавши деякі аспекти виникнення та розвитку відповідальності за незаконне штучне переривання вагітності, можна зробити певні висновки: по-перше, аналіз кримінального законодавства низки зарубіжних країн свідчить про те, що законодавець на один рівень захисту життя і здоров’я матері ставить захист життя ще ненародженої дитини. Це відображається в диференціації кримінальної відповідальності в залежності від строку вагітності та життєздатності плоду. По-друге, кримінальне законодавство більшості зарубіжних країн досить детально, не обмежуючись однією статтею КК України, а декількома, або, навіть, розділами, регламентує питання, пов’язані з кримінальною відповідальністю за незаконне штучне переривання вагітності. По-третє, існує явна необхідність узгодити норми кримінального законодавства України в даному напряму з Основами законодавства про охорону здоров’я України, що дало би можливість диференціювати кримінальну відповідальність за незаконне штучне переривання вагітності в залежності від строку вагітності та життєздатності плоду. Стаття 50 Конституції України дозволяє аборти за соціальними та медичними показниками, правда, якими саме не вказано, а стаття 57 надає право жінці самій вирішувати проблему материнства, тобто, робити чи не робити аборт.

Науковий керівник: Володіна О. О.

Сороколіт Яна Сергіївна,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПСК для МВС, 2 курс, 11 група

МІСЦЕ ТА РОЛЬ СПОСОБУ ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНУ СЕРЕД ІНШИХ ОЗНАК ОБ’ЄКТИВНОЇ СТОРОНИ СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ

Спосіб вчинення злочину – це сукупність (система) прийомів і методів, що застосовуються особою при вчиненні злочину. Спосіб належить до факультативних ознак об’єктивної сторони загального поняття складу злочину, проте при прямій вказівці на нього в законі або якщо він однозначно випливає зі змісту закону (про це свідчить характер дій, описаних в диспозиції статті), набуває значення обов’язкової ознаки конкретного складу.
На сьогоднішній час поняття способу вчинення злочину не закріплено на законодавчому рівні, що дає змогу вченим висловлювати різні думки щодо його поняття та змісту, по-різному визначають його об’єктивні та суб’єктивні ознаки. В науці кримінального права поширеною є думка, що спосіб – це конкретна форма вираження злочинного діяння. З цим погодитися важко, так як зовнішньою формою злочину є дія чи бездіяльність. В такому випадку відбувається ототожнення діяння(дії чи бездіяльності) зі способом.
На відміну від криміналістики, в науці кримінального права досліджуються саме способи вчинення злочину, а не система прийомів та засобів, якими особа керується на стадії готування (усунення перешкод, підшукування засобів чи знарядь тощо) до злочину або вчинюваних з метою приховування злочину (відмова від дачі показань, фальсифікація тощо), які не входять до об’єктивної сторони складу злочину, тому не розглядаються в межах способу вчинення злочину.
Спосіб вчинення злочину, перш за все, є характерним для дії – активної вольової суспільно-небезпечної поведінки особи (обман чи зловживання довірою (ст. 192 КК), психічне насильство (ст. 129 КК), фізичне насильство (ст. 121 КК тощо). В цих злочинах спосіб вчинення злочину утворює внутрішній зміст активної поведінки, виконавчу сутність і внутрішній зміст дії. В окремих випадках особливістю вчинення злочину у формі бездіяльності є забезпечення його вчинення шляхом здійснення активних дій, так званого допоміжного характеру, що виступають способом вчинення злочину. Наприклад, ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів шляхом укладання псевдоугод з фіктивними підприємствами (ст. 212 КК), ухилення від призову на строкову військову службу шляхом використання підроблених документів (ст. 335 КК). Тому, не можна вважати обґрунтованими думки деяких вчених щодо визначення способу вчинення злочину виключно як дії допоміжного характеру по відношенню до основного діяння. Це твердження є лише частково вірним, оскільки не охоплює собою всіх аспектів взаємодії способу та злочинного діяння.
Спосіб вчинення злочину тісно пов’язаний з засобами та знаряддями вчинення злочину. Використання характерних властивостей конкретних предметів матеріального світу, що істотно полегшують вчинення злочину або без яких вчинення діяння взагалі неможливе, створює собою відповідний спосіб. Наприклад, для кваліфікації діяння, передбаченого ст. 294 КК, необхідно встановити, що особа діяла шляхом застосування зброї (знаряддя вчинення злочину), так званий збройний спосіб.
Спосіб вчинення злочину взаємопов’язаний з місцем, часом та обстановкою. Останні обумовлюють конкретні умови, за яких вчиняється злочинне діяння. Можна стверджувати, що місце, час та обстановка детермінують способи вчинення злочину. В залежності від конкретних об’єктивних умов, особа обирає той чи інший спосіб вчинення злочину, який є найефективнішим для досягнення бажаного результату.
У взаємозв’язку з іншими ознаками складу злочину, спосіб виступає складовою частиною підстави кримінальної відповідальності, має значення при кваліфікації діяння, виступає критерієм відмежування злочинів один від одного та від інших правопорушень, визначає ступінь тяжкості вчинюваного злочину та ступінь суспільної небезпечності як діяння так і особи винного, деякі – є обставинами, що обтяжують відповідальність, впливає на диференціацію кримінальної відповідальності та індивідуалізацію покарання.

Науковий керівник: Анісімов Г.М.

Степова Наталія Андріївна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ІПКОП, 2 курс, 28 група

ПРАВОВИЙ АСПЕКТ ДОНОРСТВА

Не зважаючи на стрімкий розвиток різних сфер життя суспільства, зокрема медицини, усе ж таки існує нагальна проблема донорства. Стосується вона саме добровільного акту допомоги здорової людини (донора) хворому, що полягає у наданні своєї крові або тканин у лікувальних цілях.
Дані відносини регулюються цивільним законодавством. З моменту відділення органу чи тканини від організму людини, дані органи або тканини набувають статусу речей, обмежених в обороті. Основною умовою закріплення подібних суспільних відносин, пов’язаних з трансплантацією, є наявність юридичного факту – волевиявлення хворого, згода медичної установи, донора з подальшим укладанням договору.
Постає питання, тісно пов’язане з основами цивільного договору: яка природа договору про донорство? Чи доцільним буде визначення «договір дарування» або ж «договір купівлі-продажу»?
Звісно, у даному випадку існують спільні риси між цими видами договорів. Проте, водночас, не можливо порівнювати договір дарування з договором, пов’язаним з донорством, через специфічність його суб’єктного складу та об’єктів самого договору.
При розгляді договору як договору купівлі-продажу законодавець керується ст. 18 ЗУ «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» що торгівля органами або іншими анатомічними матеріалами забороняється, винятком є лише купівля-продаж кісткового мозку. Чому саме так? Розглядаючи органи та тканини як речі, чи можливо визначити їх ринковий еквівалент, а також використання як предмету угод? Українське законодавство чітко зазначає, що у трансплантації від живого донора не повинно бути ніякого економічного розрахунку, ніякої економічної компенсації для донора. Можливо припущення, що позиція держави викликана ризиком підриву системи донорства, заснованої на альтруїзмі і гуманізмі. Також, існує небезпека процесу комерціалізації пересадок, котра, на думку багатьох вчених, юристів, медиків, наявна у нас час. «Де факто» кошти, котрі все ж таки надаються донору, «маскуються» за твердженнями частини 3 ст.22 ЗУ “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини”, у якій зазначено, що донору відшкодовується збиток, заподіяний порушенням здоров’я, у зв’язку з виконанням ним донорської функції, з урахуванням додаткових витрат на лікування, посилене харчування та інші заходи.
Саме тому є доцільним визначення крові та тканин як речей обмежених в обороті. Законодавцю слід звернути увагу, що людина може розпоряджатись своїми органами і тканинами шляхом їхнього відчуження. Відповідні акти розпорядження мають бути оформлені спеціальними договорами про донорства. Закріплення цього статусу трансплантатів дозволить створити передумови для повноцінного правового регулювання всього процесу трансплантації, а також обмежити потенційну можливість платних відносин при роботі з донорськими органами і тканинами.
Оплачуване донорство становить потенційну небезпеку, забезпечуючи органами та тканинами тільки тих осіб, котрі матимуть на них кошти. Громадськість вказує як на аморальність, так і на порушення принципів донорства.
Розглянута думка заслуговує на своє існування, але варто не відхиляти можливості сприйняття органів та тканин як речей, обмежених в обороті. У даному випадку доцільним є на законодавчому рівні закріплення передумов, підстав укладення договору щодо трансплантації, умов виникнення зобов’язань та оплати, якщо не речей, тоді послуг, що надаються реципієнтові.

Науковий керівник: Балюк В.М

Тарасенко Андрій Юрійович
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ІПКОП, 3 курс, 19 група

ПОГЛЯДИ НА ПРАВИЛЬНІСТЬ ТА СПРАВЕДЛИВІСТЬ СУДОВОГО РІШЕННЯ ТА ФОРМАЛЬНІ ПІДСТАВИ ДЛЯ СКАСУВАННЯ РІШЕННЯ СУДУ

Частиною 2 статті 308 ЦПК України встановлено, що не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.
До правильного рішення суду необхідно відносити законне (застосовано норми матеріального права, що регулюють правовідносини по даній справі і дотримано норми процесуального права) та обґрунтоване (базується на підтверджених обставинах, які мають значення для справи) рішення, яке за таких обставин і являється справедливим.
Справедливість судового рішення, перш за все відноситься до категорії моралі, у зв’язку з чим, відповідно не завжди є законним і обґрунтованим.
Формальними підставами для скасування рішення суду являються такі порушення закону, які не впливають на законність і обґрунтованість рішення суду та не порушують права та інтереси осіб, які приймають участь у справі, але при цьому формально, можуть давати підстави для скасування цього рішення.
Законодавчо не визначено перелік формальних підстав для скасування рішення суду, але до них, зокрема можна віднести наступні: відсутність підпису в позовній заяві, якщо позивач взяв участь в судовому засіданні та підтримав позовні вимоги, необґрунтоване відхилення клопотань, заявлених особами, які беруть участь у справі, залишення без розгляду заяви про відвід, якщо підстави для відводу були відсутні, порушення процесуальних строків провадження у справі до судового розгляду, несвоєчасність сплати судового збору, не ознайомлення осіб, які брали участь у справі з їх правами і обов’язками, відсутність технічного запису при безспірності доказів, якими обґрунтовано рішення та інші.
Встановивши вищевказані, та деякі інші порушення, суд, який перевіряє справу, зобов’язаний зазначити у своїй ухвалі про характер порушень, та обґрунтувати їх неістотність.
Так, наприклад, якщо апеляційний суд з’ясує, що судом першої інстанції була розглянута справа не в тому провадженні, то таке порушення не повинно визнаватися істотною помилкою, якщо судом першої інстанції було правильно застосовано норми матеріального і не було порушено норм процесуального права.
У справі, розглянутій судом першої інстанції, слухання якої було призначено на 10 годин, суддя прийшов до суду о 12 годині. Адвокат, який представляв інтереси відповідача, побачивши суддю, який запізнився, залишив суд. Суддя, заслухав справу і ухвалив рішення. Представник відповідача просив апеляційну інстанцію скасувати рішення суду першої інстанції на тій підставі, що суддя запізнився на слухання справи. Апеляційна інстанція не погодилась з доводами, викладеними в апеляційній скарзі, і обґрунтувавши їх неістотність, залишила рішення суду чинним.

Філіпенко Валерія Русланівна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ІПКОП, 2 курс, 17 група

СОЦІАЛЬНА ОБУМОВЛЕНІСТЬ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ВЧИНЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ЗРАДИ В УКРАЇНІ

В умовах сьогодення належне функціонування таких суспільних цінностей як суверенітет, територіальна цілісність, обороноздатність України, зумовлені потребами української держави та суспільства. То ж злочинні посягання на ці цінності неминуче призводять до спричинення шкоди українській державі та її народу. Проблема забезпечення національної безпеки є однією з найважливіших на будь-якому етапі існування і розвитку держави. Як кримінальне правопорушення державна зрада відрізняється від інших злочинів своєю специфічністю та цілою низкою інших особливостей, що у своїй сутності можуть нести доленосне значення для збереження суверенітету, територіальної недоторканності, в тому числі для обороноздатності України.
Питання соціальної обумовленості кримінально-правових норм є одним з найважливіших у теорії кримінального права. Встановлення меж, які передбачають кримінальну відповідальність, адекватність методів боротьби зі злочинними діяннями та встановлення реальної суспільної небезпеки останніх становлять одну з пріоритетних задач законотворчої політики держави.
Проблемі соціальної обумовленості кримінальної відповідальності ще за радянських часів приділялася значна увага. У той же час аналізу кримінологічних факторів соціальної обумовленості кримінальної відповідальності за вчинення державної зради проведено не було. Основні дослідження, які присвячені аналізу складу цього злочину, належать ще радянським криміналістам.
Зміст поняття соціальної обумовленості охоплює конкретні соціальні явища і процеси, які впливають на встановлення, зміну або скасування кримінальної відповідальності за такий злочин як державна зрада. Слід зазначити, що криміналізація цього злочину обумовлена низкою кримінологічних факторів. То ж розглянемо такі фактори як суспільна небезпечність державної зради, її відносна поширеність, нормативність.
Фактор суспільної небезпечності. Значна суспільна небезпека державної зради полягає в тому, зокрема, що з володіння держави витікає інформація, яка містить державну таємницю, та при потраплянні до іноземних спецслужб може бути використана проти інтересів України, та звести нанівець багаторічну працю великих колективів вчених по створенню оригінальних технологій, нових зразків озброєння, розробки планів оборони країни в особливий період тощо. Дії зрадника здатні нанести колосальні економічні збитки державі, потягти за собою зрив перспективних наукових досліджень, привести до «заморожування» будівництва особливо важливих об’єктів, викликати ускладнення у міждержавних відносинах, аж до розриву економічних зв’язків.
Фактор відносної поширеності діяння. Зміст цього фактору полягає у тому, що діяння, яке криміналізується, повинно бути, з одного боку, достатньо поширеним, тобто являти собою сукупність загальних тенденцій і закономірностей, з іншого, – не повинно бути всеохоплюючим, і навіть надзвичайно широко поширеним. Стосовно цього фактору слід зауважити наступне. Станом на 11 грудня 2014 року за матеріалами підрозділів контррозвідки СБУ розпочато 235 кримінальних проваджень, в тому числі близько 50-ти за статтею «державна зрада». Порівняно з періодом до 2014 року поширеність цього злочину зросла в десятки разів. Це пов’язано з тим, що на даному етапі розвитку і функціонування України наявні антиконституційні прояви, які становлять загрозу демократичному розвитку України, її внутрішній безпеці, основам політичної системи. Отже, криміналізація обґрунтована.
Нормативний фактор. Цей фактор визначає які нормативно-правові акти обумовлюють криміналізацію відповідальності за вчинення державної зради. Цей фактор визначається нормами Конституції України, Кримінальним кодексом, Законом України «Про основи національної безпеки України» та іншими нормативно-правовими актами. Одним з останніх прикладів криміналізації є прийняття Верховною Радою України в квітні 2014 року Закону України №1183-VII «Про внесення змін до Кримінального кодексу України», який посилив кримінальну відповідальність за державну зраду, а саме: збільшено покарання у вигляді позбавлення волі на строк від дванадцяти до п’ятнадцяти років. Надалі, у жовтні 2014 року Законом №1689-VII Верховна Рада України ще раз посилила покарання за злочин, передбачений ст. 111 КК України, включивши до її санкції додаткове покарання у виді конфіскації майна. Нормативне регламентування відповідальності за державну зраду набуває динамічності, і у зв’язку з цим та ситуацією, що склалась в Україні, законодавець приділяє особливу увагу криміналізації цього злочину.
Таким чином, аналіз факторів соціальної обумовленості кримінальної відповідальності за вчинення державної зради показує її високий ступінь суспільної небезпечності, а також відносну поширеність цього злочину, яка на даному етапі розвитку держави тільки зростає. Викладене обґрунтовує проведення подальших наукових досліджень у вивченні злочину, передбаченого ст.111 КК України.

Науковий керівник: к.ю.н, доц. Зайцев О.В.
 
Чередніченко Юлія Іванівна,
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ІПСК для МВС України, 2 курс, 8 група

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ АДМІНІСТРАТИВНИХ ПОСЛУГ В УКРАЇНІ

Одним з пріоритетних напрямів реформування сфери адміністративних послуг нині є децентралізація системи їх надання. Делегування повноважень з надання найбільш затребуваних громадянами адміністративних послуг на місця дозволить покращити і спростити доступ громадян до таких послуг, зробити отримання таких послуг більш зручним для споживачів, а також поліпшити якість їх обслуговування, що є необхідною передумовою створення сервісної держави.
Важливим кроком у напрямі децентралізації адміністративних послуг, стало ухвалення Розпорядження КМУ № 523 від 16.05.2014 р. «Деякі питання надання адміністративних послуг органів виконавчої влади через центри надання адміністративних послуг». Згідно Розпорядження надання низки найбільш популярних серед населення адміністративних послуг від органів виконавчої влади мало бути поетапно передано до центрів надання адміністративних послуг (далі – ЦНАП) до 01 січня 2015 р.
Втім, на даний момент стан реалізації зазначеного розпорядження залишається незадовільним: передачу адміністративних послуг органів виконавчої влади, перелік яких містить розпорядження, до ЦНАП не було забезпечено вчасно та в повному обсязі.
Основними проблемами, що виникли в процесі запровадження надання послуг органів виконавчої влади через ЦНАП є:
– низький рівень взаємодії між територіальними підрозділами органів виконавчої влади, які є суб’єктами надання визначених у розпорядженні адміністративних послуг, та органами місцевого самоврядування, місцевими адміністраціями, при яких утворені ЦНАП, для організації надання зазначених послуг через ЦНАП;
– неналежна підготовка органів виконавчої влади, які є суб’єктами надання визначених у розпорядженні послуг, до їх надання через ЦНАП (зокрема, невчасне внесення необхідних змін до інформаційних і технологічних карток таких адміністративних послуг, невчасна передача цих карток, а також бланків послуг до ЦНАП, невнесення змін до нормативно-правових актів, що регулюють питання надання адміністративних послуг у відповідних сферах);
– неготовність ЦНАП до надання визначених у розпорядженні адміністративних послуг органів виконавчої влади (зокрема, брак приміщень в ЦНАП для надання розширеного переліку адміністративних послуг, брак персоналу в ЦНАП та недостатній рівень його професійної підготовки для надання послуг органів виконавчої влади, низький рівень оплати працівників ЦНАП та відсутність мотивації до якісної праці внаслідок цього);
– відсутність електронного документообігу між органами виконавчої влади, які є суб’єктами надання адміністративних послуг, та ЦНАП, що ускладнює та уповільнює обмін інформацією та документами, необхідними для надання адміністративних послуг громадянам, збільшує навантаження на працівників ЦНАП.
Неврегульованість на законодавчому рівні питання передачі повноважень з надання визначених розпорядженням адміністративних послуг органам місцевого самоврядування та місцевим державним адміністраціям, при яких утворено ЦНАП, неузгодженість чинної нормативно-правової бази органів виконавчої влади, які є суб’єктами надання цих послуг, із вимогами Закону України «Про адміністративні послуги» ускладнюють процес інтеграції визначених розпорядженням адміністративних послуг органів виконавчої влади до ЦНАП, не дозволяють надавати усі послуги через адміністраторів центрів. Внаслідок цього у багатьох ЦНАП визначені у розпорядженні адміністративні послуги почасти надаються адміністраторами центрів, почасти – співробітниками органів виконавчої влади, що суперечить нормам Закону України «Про адміністративні послуги». При цьому у випадку надання органами виконавчої влади своїх послуг у ЦНАП їх представниками часто порушуються вимоги закону щодо часу прийому громадян. У низці міст адміністративні послуги, які, згідно розпорядження, мали бути передані до ЦНАП, надаються як у центрах, так і в органах виконавчої влади, що є порушенням вимог Закону України «Про адміністративні послуги».
В окремих випадках не лише не забезпечено надання наведених у розпорядженні послуг органів виконавчої влади через ЦНАП, але й здійснюється паралельне надання цих послуг в органі виконавчої влади та утворених цим органом відомчих сервісних центрах. При цьому плата за надання послуги в останніх є вищою, ніж у підрозділах органу влади. Така практика є не лише свідченням порушення норм чинного законодавства про адміністративні послуги, але й дискредитує ідею надання громадянам послуг за принципом «єдиного вікна».
Проблемними питаннями діяльності центрів також залишаються непристосованість приміщень для обслуговування людей з особливими фізичними потребами, незручність оплати послуг (якщо послуга платна), ненадання в центрах супутніх послуг.
Отже, існують певні проблеми у сфері надання адміністративних послуг. Зокрема, більшою мірою ці проблеми існують у зв’язку з незакінченим реформуванням цього виду адміністративної діяльності. А тому для їх подолання і удосконалення даної сфери необхідно в найкоротші терміни довести до кінця почату реформу і тоді у нашій державі буде існувати децентралізація адміністративних послуг без таких наявних недоліків.

Науковий керівник: д. ю. н., проф. Настюк В.Я.

 
Шевчук Людмила Валентинівна,
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого,
ФПК для Пенсійного фонду України, 3 курс, 3 група

РЕАЛІЗАЦІЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА РОЗБЕЩЕННЯ НЕПОВНОЛІТНІХ

Правова охорона неповнолітніх, захист їх законних прав і інтересів є пріоритетним напрямком діяльності держави. За розповсюдженням серед злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканості особи розбещення неповнолітніх із показником приблизно 13% займає третє місце, поступаючись лише зґвалтуванню (ст. 152 КК – 54%) та насильницькому задоволенню статевої пристрасті неприродним способом (ст. 153 КК – 30%).
В історичній ретроспективі законодавець по-різному визначав суспільну небезпеку розбещення неповнолітніх. Відповідно до санкції ст. 435 Кримінального укладення 1903 р. передбачалось покарання у вигляді поміщення у виправний будинок чи в’язницю на строк понад трьох років у разі вчинення розпусти: а) з дитиною, яка не досягла 12 років; б) з малолітнім від 12 до 16 років без згоди чи навіть за його згодою, але «во зло его невинности». Суворіше каралися розпусні дії з особою жіночої статі, яка досягла 16 років, але вчинені без її згоди. Відповідно до ст. 436 винні піддавалися тюремному ув’язненню на строк понад п’яти років. Якщо ж дослідити радянський період, то побачимо, що цей злочин проти статевої недоторканості неповнолітніх здебільшого відносився до злочинів середньої тяжкості, що відображалося у санкціях відповідних норм. Санкції ст. 168 КК УСРР 1922 р. та ст. 163 КК УСРР 1927 р. встановлювали покарання у вигляді позбавлення свободи на строк до п’яти років.
На сьогодні оцінка суспільної небезпеки розбещення неповнолітніх зазнала суттєвих змін. Негативні наслідки світової економічної кризи , що спричинили погіршення соціально-економічних, морально психологічних, кримінологічних та інших показників суспільного життя в Україні, а також глобальне поширення дитячої порнографії в мережі Інтернет зумовили зміну погляду законодавця на розпусні дії щодо неповнолітніх.
Законом України «Про внесення змін до статей 155 та 156 Кримінального кодексу України щодо відповідальності за розбещення неповнолітніх» від 25.09.2008 р. майже вдвічі посилено відповідальність за розбещення неповнолітніх . Санкція ч. 1 ст. 156 КК є альтернативною та передбачає покарання у вигляді обмеження волі на строк до п’яти років або позбавлення волі на той самий строк. Очевидно, що передбачені у санкції обмеження волі та позбавлення волі на вказаний строк застосовуються як основні покарання.
Призначення кримінального покарання є основною формою реалізації кримінальної відповідальності за вчинення будь-якого злочину, в тому числі й за вчинення розпусних дій щодо неповнолітніх. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та запобігання новим злочинам. Більш суворий вид покарання з числа передбачених за вчинений злочин призначається лише в разі, якщо менш суворий вид покарання буде недостатній для виправлення особи та запобігання вчиненню нею нових злочинів (ч. 2 ст. 65 КК). Тому, виходячи з конкретних обставин, суд і повинен визначити ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину. Особистісні характеристики винного також нерідко знаходили своє відображення в обвинувальних вироках. Нерідко суди посилаються загалом на позитивну характеристику особи не уточнюючи в чому саме виявились її позитивні якості та як вони впливають на призначене покарання.
Тому, суди мають більш критично давати оцінку цьому доказу з огляду на формальні визначення: «скарг від сусідів не надходило», «допомагав виносити сміття». Розбещення неповнолітніх здебільшого є неочевидним злочином. А отже, «позитивні характеристики» винного мають ретельно аналізуватися, у разі їх невідповідності фактичній злочинній поведінці щодо статевої недоторканості неповнолітнього оцінюватися критично.
Науковий керівник: к.ю.н., доц.. Володіна О.О.
Шкабура Владислав Вадимович
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОП, 2 курс, 24 група

ДЕЯКІ ПИТАННЯ КОМПЕТЕНЦІЇ
ЗАГАЛЬНИХ ЗБОРІВ АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА

Законодавство України про акціонерні товариства (далі – АТ) перебуває на етапі вдосконалення, а тому наявність певних суперечностей та невизначеностей серед нормативно-правових актів, які регулюють дані відносини, є цілком нормальним явищем. Зокрема до таких належать Цивільний Кодекс України, Закон України «Про господарські товариства» та Закон України «Про акціонерні товариства» (далі – Закон). Наразі предметом даного дослідження є деякі питання діяльності загальних зборів щодо їх компетенції та порядку денного.
Особливістю українського законодавства є те, що загальні збори можуть вирішувати будь-які питання діяльності АТ, тоді як виключна компетенція інших органів товариства, зокрема наглядової ради, є досить умовною, (ч. 3 ст. 52, ч. 2 ст. 51 Закону). Важко не погодитися з А. Єфименком, який вказує, що загальні збори можуть перейняти повноваження наглядової ради, котра у випадку незгоди з тим чи іншим рішенням, буде зобов’язана його виконувати. Це може суперечити як інтересам акціонерів, так і товариства в цілому, оскільки чимало питань вимагають прийняття кваліфікованих, інформованих та зважених рішень.
Таким чином, для загальних зборів неможливо «вийти за межі компетенції», а будь-які положення статуту товариства, що обмежують «монополізм» загальних зборів, застосуванню не підлягають.
Слід зазначити, що прийняття іншими органами рішення, що відносяться до виключної компетенції загальних зборів в силу некомпетентності таких органів можуть бути визнані судом недійсними (ст. 50 Закону, п. 38 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами корпоративних спорів»).
Важливо відзначити, що перелік повноважень, зазначений у ч. 2 ст. 33 Закону, не є ані вичерпним, ані повним. Інші положення Закону відносять до виключної компетенції також: прийняття рішення про схвалення дій засновників АТ, пов’язаних з його заснуванням (абз. 1 ч. 2 ст. 12); прийняття рішення про розміщення цінних паперів на суму, що перевищує 25 відсотків вартості активів товариства (абз. 2 ч. 1 ст. 21); встановлення кількісного складу наглядової ради (абз. 1 ч. 6 ст. 53) та ін.
Виключна компетенція може бути розширена статутом товариства і законом (ч. 4 ст. 33). При цьому варто зазначити, що п. 25 ч. 2 ст. 33 Закону також говорить про положення про загальні збори як додаткове джерело таких виключних повноважень, але ч. 4 ст. 33 Закону, відтворюючи, по суті, ту ж саму норму, говорить лише про закон і статут, не згадуючи про внутрішнє положення товариства.
Закон містить низку норм, аналіз змісту яких не вказує, чи є це виключною або ж загальною компетенцією загальних зборів, а також питання, які останні могли б передати на вирішення наглядовій раді (ч. 1 ст. 52) чи включити до статуту товариства у вигляді своєї виключної компетенції. Зокрема це такі питання, які стосуються виплати дивідендів (ч. ч. 2, 3 ст. 30), затвердження умов договору про передачу повноважень лічильної комісії реєстратору, зберігачу або депозитарію (ч. 1 ст. 44), відшкодування витрат акціонера (акціонерів) на аудиторську перевірку (ч. 5 ст. 75) та ін.
Доцільніше було б чітко вказати в статтях, що ці повноваження є виключними для загальних зборів, використавши такі слова як «виключно», «тільки», «лише». Так, наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 21 Закону АТ може здійснювати емісію акцій тільки за рішенням загальних зборів.
З огляду на вищезазначене, слід зробити висновок, що законодавець не зовсім вдало розподілив повноваження між загальними зборами і наглядовою радою. Не досить комплексно та не зовсім чітко визначено і виключну компетенцію загальних зборів взагалі.
Невирішеною проблемою залишається застосування норм щодо питань порядку денного. Зокрема виникають організаційні питання такого змісту: чи мають право загальні збори самостійно вносити нові питання до вже затвердженого порядку денного, виключати питання з нього, а також чи можуть переносити розгляд тих чи інших питань на наступний раз?
В Законі зазначено, що неможливо прийняти рішення з питання, якого нема в порядку денному. Проте якщо провести паралель між Федеральним Законом Російської Федерації «Про акціонерні товариства» і Законом, то останній не містить прямої заборони щодо внесення змін до порядку денного загальними зборами, хоча ч. 4 ст. 43 Закону України «Про господарські товариства» вказує на неприпустимість внесення будь-яких поправок.
У ч. 1 ст. 37 Закону зазначено, що порядок денний повинен попередньо бути затвердженим наглядовою радою. Але у певній мірі допускається і втручання акціонерів, котрі мають право вносити доповнення та правки. В цьому ми вбачаємо беззаперечну перевагу, адже в протилежному випадку мажоритарні акціонери, мали б можливість виносити на розгляд загальних зборів «несподівані» питання, виключно в своїх інтересах.
Взагалі одне лише прийняття рішення щодо внесення нового питання до порядку денного є порушенням ч. 6 ст. 42 Закону. Також рішення з питання, якого не було в порядку денному буде визнане недійсним в силу п. 22 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами корпоративних спорів». А тому остаточний перелік питань порядку денного, що виноситься на розгляд загальних зборів, формується саме з урахуванням позицій акціонерів.
Дуже часто приховуються важливі питання порядку денного (така практика є досить поширеною) на загальних зборах під такими формулюваннями як «різне», «процедурні питання» тощо. Таким чином порушуються права акціонерів на прийняття об’єктивних та виважених рішень, отримання належної інформації та часу на роздуми.
Виникають суперечності і щодо того, чи можуть загальні збори переносити розгляд питань на наступні збори, посилаючись на їх недостатню підготовленість, адже ч. 9 ст. 42 Закону говорить: «На загальних зборах голосування проводиться з усіх питань порядку денного, винесених на голосування». Слід відзначити, що дана норма не вказує на обов’язкове прийняття результативного рішення з того чи іншого питання та неможливість їх перенесення. Виключення становлять питання, котрі розглядаються на порядку денному річними загальними зборами (ч. 2 ст. 32 Закону).
Враховуючи все вищеперераховане, можна з впевненістю сказати, що законодавство України з питань регулювання діяльності загальних зборів акціонерів потребує доопрацювання. Велику роль відіграє визначення виключної компетенції загальних зборів, розмежування повноважень останніх та інших органів АТ, зокрема наглядової ради. Не чітко врегульовані і питання щодо порядку денного загальних зборів, зокрема його затвердження, внесення нових питань і їх перенесення та деяких інших.

Науковий керівник: Донець А. Г.

Шпирка Микола Олександрович,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПЮК для СБУ, 3 курс, 3 група

ПРОБЛЕМИ РОЗМЕЖУВАННЯ ПОНЯТЬ «СЛУЖБОВА» І «ПОСАДОВА» ОСОБИ

Протидія злочинам, які вчиняють службові особи, є важливою проблемою в процесі становлення України як демократичної і правової держави, а тому для ефективної боротьби з цими негативними соціально-правовими явищами необхідно, щоб правоохоронні і судові органи правильно і однаково розуміли такі поняття як службова та посадова особи.
Основною проблемою у визначенні поняття «службової особи» є її ототожнення з поняттям «посадової особи». Законодавство, використовуючи обидва ці поняття в різних галузях права, не містить єдиного підходу у визначенні їх співвідношення, що негативно позначається на практиці застосування відповідних норм. Уперше в законодавстві України поняття «посадова особа» введено Законом України «Про державну службу» від 16.12.1993 року № 3723-ХІІ. Поступово воно набуло широкого вжитку у законодавчих та нормативно-правових актах.
Термін «посадова особа» використовувався у Законі України «Про боротьбу з корупцією» від 05.10.1995 р, зокрема, згадуються заборони, що стосуються саме посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування (ст. 5) (втратив чинність).
У ст. 2 Закону України «Про державну службу» від 16.12.1993 р. спеціально виокремлюються посадові особи із числа державних службовців. Згідно з нею посадовими особами вважаються керівники, заступники керівників державних органів та їхнього апарату, інші державні службовці, на яких законами та іншими нормативним актами покладається здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій.
У ст. 1 Закону України «Про службу в органах місцевого само-врядування» від 07.06.2001 р. вказано, що служба в органах місцевого самоврядування — це професійна, на постійній основі діяльність громадян України, які займають посади в органах місцевого самоврядування, що спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом тощо.
Ще більше ускладнило ситуацію з використанням у законодавстві цих понять прийняття у 2001 році нового Кримінального кодексу України. Законодавець при визначенні у Кодексі поняття «службова особа» використав тлумачення поняття «посадової особи», яку містила попередня редакція Кримінального кодексу України. Стаття 4. Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» визначає, що суб’єктами відповідальності за корупційні правопорушення є: 1) особи, уповноважені на виконання функцій держави або місцевого самоврядування: Зокрема, в) державні службовці, посадові особи місцевого самоврядування; ж) посадові та службові особи інших органів державної влад. Згідно зі статтею 1 Закону України «Про державну службу», державна служба в Україні – це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження. Відповідно до статті 2 цього Закону: посада – це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця певної організації, на яку покладено встановлене законом та корпоративними актами коло повноважень. Посадовими особами вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно- розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій. Особа, котра здійснює ці функції, постійно або тимчасово, вважається посадовою особою. Слід звернути увагу на те, що поняття посадової особи невід’ємне від поняття «посада». Саме перебування на певній посаді надає особі ті чи інші повноваження. Посада, яку займає державний службовець, визначає зміст його діяльності й правове становище. Якщо особа не обіймає посади, то вона не може вважатися посадовою особою. Отже, посада поза певною організацією не існує. Таким чином, поняття посадової особи існує лише у взаємозв’язку із організацією. Перелік посад державних службовців класифіковано та внесено в Довідник типових професійно-кваліфікаційних характеристик посад державних службовців, затверджений Наказом Головдержслужби України від 01.09.1999 № 65.
У статті 2 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» зазначено, що посадовою особою місцевого самоврядування є особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження щодо здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету.
Зробивши ретроспективний аналіз норм КК України та вказаних нормативно-правових актів, слід зазначити, що, по-перше, термін «службова особа» є ширшим за поняття «посадова особа», оскільки будь-яка посадова особа є службовою, але не кожний службовець визнається посадовою особою. Ці терміни можуть самостійно вживатися, але при цьому необхідно їх єдине, чітке визначення; по-друге, кримінально-правове визначення терміну «службова особа» є ширшим за його конституційно-правове визначення, тому у органічному (конституційному) закон і пропонується передбачити єдине для всіх галузей права визначення службової особи; по-третє, немає правових підстав для виділення ознак службової особи у частинах 3 та 4 ст. 18 КК України та ділити службових осіб на службових осіб приватного та публічного права, оскільки це ускладнює розуміння поняття службової особи та є механічною імплементацією міжнародно-правових норм (Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією 1999 р. та Конвенції ООН проти корупції 2003 р.) у національне кримінальне законодавство.

Науковий керівник: Горностай А. В.

 
Шульгата Маргарита Олександрівна,
Коваль Ілля Романович
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ІПСК для МВС України

ПРО ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВЇ КВАЛІФІКАЦІЇ ПОСТАНОВЛЕННЯ СУДДЕЮ (СУДДЯМИ) ЗАВІДОМО НЕПРАВОСУДНОГО РІШЕННЯ, УХВАЛИ ЧИ ПОСТАНОВИ

Відповідно до статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється лише судами. Показово, що правосуддя в нашій державі ґрунтується на засадах справедливості, обґрунтованості та законності. Судове рішення по своїй природі є заключним результатом судового процесу. Тому його правова захищеність від свавілля суддів є одним із обов’язкових елементів зміцнення судової гілки влади та підвищення її авторитету. Недаремно, що ця фундаментальна складова знайшла своє закріплення у статті 375 Кримінального Кодексу – Постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови.
Враховуючи те, що більшість процесуальних кодексів були прийняті після набрання чинності ККУ назріла нагальна потреба звернути увагу на термінологічний аспект описання суспільно-небезпечного діяння, передбаченого статтею 375 КК. Відповідні питання є малодослідженими в теорії кримінального права України.
Питанням кримінально-правової характеристики цього складу злочину займалися такі вчені як: Ю.В. Александров, П.П. Андрущенко, М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.М Єднак, О.В Капліна, В.В. Сташис, В.Я. Тацій, І.А. Тітко, І.М. Тяжкова, В.І. Тютюгін, Є.В. Фесенко, М.І. Хавронюк та інші вчені.
Характерно, що процесу застосування норми права передує її тлумачення, тобто з’ясування того змісту, який мав на увазі законодавець. Існує 3 складові, які містяться у диспозиції ч.1 ст. 375 КК: 1) вирок чи інше рішення суду є неправосудним; 2) неправосудність судового рішення має бути завідомою; 3) це неправосудне рішення постановлюється суддею (суддями).
Аналізуючи поняття “неправосудність”, слід звернути увагу, що воно є міжгалузевим, зокрема даний термін вживається у 62 Конституції України, міжнародних актах, рішеннях Конституційного Суду України, указах Президента України, постановах Пленуму Верховного Суду України, та інших нормативно-правових актах. Однак жоден з правових актів не дає уявлення про його юридичний зміст, що в свою чергу призводить до проблеми індивідуального сприйняття цієї категорії у судовій практиці. Також виникають проблеми у практичному застосуванні цього терміну через відсутність єдності тлумачення між процесуальними та матеріальними галузями права. Якщо у ст. 375 КК йдеться про “неправосудний” вирок, то у КПК використовується словосполучення “незаконний вирок”.
Стосовно поняття «завідомості», одразу слід зазначити те, що це складовий елемент суб’єктивної сторони складу злочину, який виражається у формі прямого умислу. Ця ознака виражає інтелектуальний момент умислу та застосовується для інформування про особливе психічне ставлення винного до окремих фактичних ознак складу злочину і допускає достовірну обізнаність, знання особи про ці визначені законом обставини. Завідомо неправосудний вирок (рішення, ухвалу або постанову) суду необхідно розрізняти від вироку, який є незаконним через так звану судову помилку й, хоча і підлягає скасуванню в порядку апеляційного або касаційного перегляду, але не тягне кримінальної відповідальності за ст. 375 КК Також важливим є те, що при перегляді кримінальної справи судом апеляційної чи касаційної інстанції не завжди є можливість зробити висновок про постановлення суддею саме завідомо неправосудного судового рішення. Це зумовлено тим, що формально рішення може відповідати вимогам закону – бути на перший погляд законним та обґрунтованим.
Показово, що в процесуальному законодавстві крім поняття «постановлення» дуже активно застосовуються й інша термінологія. Так чинний КПК щодо судових рішень використовує такі терміни: “ухвалення”, “проголошення”, “оголошення” та “постановлення” (глава 29 “Судові рішення”). У той час як у КПК України, що втратив чинність вказувалося лише на “постановлення” вироку. Отже термін, який використовується у диспозиції ч.1 ст. 375 КК є застарілим.
Отже бачимо, що процесуальні кодекси України використовують велику кількість термінів для позначення процесу прийняття судових рішень. Для правильного з’ясування того, який же з них потрібно використовувати у диспозиції розглядуваної статті потрібно визначити з якого моменту цей злочин слід вважати закінченим. Існує 2 точки зору з цього приводу. Одні автори вважають, що злочин за цією статтею є закінченим з моменту підписання судового рішення суддею, а у випадках колегіального розгляду – усіма суддями. Інша точка зору науковців полягає в тому, що постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку слід вважати закінченим з моменту його проголошення. Як зазначав Є.М. Єднак: “Для того, щоб уникнути дискусій, щодо встановлення моменту закінчення злочину, передбаченого ст. 375 КК потрібно певним чином уніфікувати як термінологію процесуальних кодексів, так і диспозиції ч.1 ст. 375 КК.”
На нашу думку, розглядуване суспільно-небезпечне діяння має утворювати повноцінний склад злочину з моменту доведення до відома учасників процесу завідомо неправосудного рішення (ухвали, постанови), тобто з моменту його проголошення. Оскільки постановлення неправосудного акта судової влади полягає у виконанні таких послідовних дій як складання тексту, підписання суддею (суддями) та публічне проголошення іменем України, то відповідно злочин вважається закінченим з моменту проголошенням резулятивної частини рішення (ухвали, постанови).
Враховуючи все викладене вище, можна зробити висновок, що є певні особливості при притягненні суддів до кримінальної відповідальності за постановлення завідомо неправосудного рішення (ухвали, постанови) в різних галузях права. Але відсутність єдності тлумачення термінів, що існують в диспозиції зазначеної статті, зумовило появу цілого ряду проблем при їх застосуванні на практиці.

Науковий керівник: доц. Анісімов Г.М.

Щербань Яна Сергіївна
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ІПКОП, 2 курс, 12 група

ДЕЯКІ ПИТАННЯ ІНСТИТУТУ ДЕПУТАТСЬКОЇ НЕДОТОРКАННОСТІ В УКРАЇНІ

Наразі в українській державі та суспільстві є багато спірних питань, які потребують вирішення, і одним з них є позбавлення народних депутатів недоторканності. Тому виникає потреба окреслити аспекти цього інституту та проаналізувати, на якому етапі розгляду це питання знаходиться.
Існування депутатської недоторканності як інституту закріплено в ст. 80 Конституції України. Вона встановлює, що народним депутатам України гарантується депутатська недоторканність (ч.1), вони не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп (ч.2) та не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані (ч.3). Закон України “Про статус народного депутата України” розвиває ці положення. Так, стаття 27 встановлює, що народному депутату гарантується депутатська недоторканність на весь строк здійснення депутатських повноважень. Він не може бути без згоди Верховної Ради України притягнутий до кримінальної відповідальності, затриманий чи заарештований. Обшук, затримання народного депутата чи огляд особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення народного депутата, а також порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції та застосування інших заходів, що відповідно до закону обмежують права і свободи народного депутата, допускаються лише у разі, коли Верховною Радою України надано згоду на притягнення його до кримінальної відповідальності, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо. “Особливості порядку притягнення народного депутата до відповідальності визначаються Конституцією України, цим Законом та законом про регламент Верховної Ради”.
Офіційне тлумачення цього визначення надає Конституційний Суд України в рішенні від 26.06.2003 , а саме: «депутатська недоторканність як елемент статусу народного депутата України є конституційною гарантією безперешкодного та ефективного здійснення народним депутатом України своїх повноважень і передбачає звільнення його від юридичної відповідальності у визначених Конституцією України випадках та особливий порядок притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності, його затримання, арешту, а також застосування інших заходів, пов’язаних з обмеженням його особистих прав і свобод» .
Так, процедури внесення подання про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання чи арешт народного депутата, надання депутатом письмового пояснення, підготовку відповідного висновку комітету Верховної Ради та розгляд парламентом питань про згоду на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання чи арешт народного депутата України передбачені статтями 218-221 Регламенту Верховної Ради України. Наразі депутатська недоторканність в Україні поширюється на такі “імунітетні” види відповідальності: кримінальну, арешт та заходи адміністративної відповідальності, що накладаються в судовому порядку. За межами “імунітету” залишаються такі види відповідальності, як цивільно-правова, адміністративна (частково), дисциплінарна та матеріальна.
З огляду на те, що питання позбавлення депутатів недоторканності або її обмеження є досить актуальним, до парламенту був внесений законопроект “Про внесення змін до Конституції України (щодо недоторканності народних депутатів України та суддів)”. Після попереднього схвалення 16 січня 2015 року 365-ма депутатами законопроект направили до Конституційного Суду України. В пояснювальній записці зазначено: “Конституція України гарантує депутатську недоторканність (стаття 80). Водночас настрої в суспільстві засвідчили, що такий імунітет народних обранців виявився невиправданим, оскільки він по суті перетворився в гарантію безкарності. Ураховуючи суспільні настрої, виникла нагальна необхідність скасування депутатської недоторканності. Питання скасування депутатської недоторканності неодноразово були предметом розгляду Конституційного Суду України. Зокрема, Конституційний Суд України у своїх висновках від 10 вересня 2008 року ? 2-в/2008, від 1 квітня 2010 року ? 1-в/2010, від 27 серпня 2012 року ? 2-в/2012 визнав такими, що відповідають вимогам статей 157 і 158 Конституції України, законопроекти про внесення змін до Конституції України щодо обмеження депутатської недоторканності.” Тому законопроектом пропонується виключити частини першу, третю статті 80 Конституції України, якими передбачено гарантії депутатської недоторканності. Отже, депутатська недоторканність є важливою умовою незалежного виконання депутатами своїх обов’язків без побоювання бути підданими кримінальному переслідуванню у разі «неугідної» поведінки чи діяльності, а також складовою ознакою парламентаризму. Однак, є й зворотня сторона . Якщо б не було такого захисту власників мандату, не було б і значної частини порушень під час виборчого процесу. Не можна сказати, як буде далі, але на теперішній час практично ніяк не можна запобігти продажу місць в партійних списках та шантажу чи підкупу конкурентів в одномандатних виборчих округах в бажанні захистити себе на 5 років від можливої кримінальної відповідальності. Тобто в такій перспективі особа не ставить перед собою високі цілі бути представником усього народу, сумлінно виконувати свої обов’язки, удосконалювати законодавство та в межах своїх повноважень допомагати суспільству, а лише уникнути негативних наслідків своєї неблагочесної попередньої ( чи навіть майбутньої) діяльності.
Таким чином, є потреба в оптимальному усуненні даної проблеми, і на теперішній час це питання знаходиться на стадії вирішення.

Науковий керівник: Ковтун В.І.

Яременко Антон Володимирович
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ІПКОП, 2 курс

ВИКОРИСТАННЯ СОФІЗМІВ У МАРКЕТИНГОВІЙ СФЕРІ

Сьогодні, для задоволення своїх потреб в усіх сферах соціальної екзистенції індивіда дуже часто використовують софізми – навмисні помилки в критиці та аргументації. З розвитком інформаційного простору такий, як може здатися на перший погляд, древній та забутий інститут, актуалізувався. За декілька тисячоліть свого існування софізми довели свою ефективність.
Останні двадцять років визнають періодом, коли реклама досягла піку свого розвитку. Одним із явищ реклами є маркетинг – діяльність, спрямована на створення попиту на продукт та досягнення цілей підприємців через максимальне задоволення потреб споживачів. Зараз маркетинг асоціюється з вмінням вдало продати.
В контексті різного характеру використовуються аргументи двох видів. Це аргументи до змісту справи та аргументи до людини (емоційний вплив на людину). Аргументи до справи безпосередньо стосуються характеристик товару, при тому що, аргументи до людини ніяким чином не відносяться до останнього, а спрямовані на суб’єкт – споживача Оскільки другий аргумент використовується лише для того, щоб звернути увагу та переконати потенційну особу, якій пропонується послуга чи продукт, то в ході цього сам дискурс перетворюється в такий, ціллю якого є не висвітлити позитивні сторони продукту чи послуги, а переконати потенційного споживача в наявності таких, не спираючись на суттєві факти. При цьому, виділяють близько двадцяти п’яти варіацій аргументу до людини. У своїх тезах я хотів би приділити увагу деяким з них. Зокрема, це аргумент до особи, аргумент до публіки, суб’єктивний аргумент, брехливий аргумент, аргумент до вигоди, аргумент до мас, аргумент до пихи, аргумент до освіченості.
Хочу почати із суб’єктивного аргументу. Це аргумент є завідомо хибним або недостатньо доведеним, але при цьому, він виходить із переконань співрозмовника. Це не є інкрустація у презентацію неправдивих тверджень, а, лише, запозичення із свідомості опонента факту і корекція його в потрібний нам бік без суттєвої зміни змісту.
Брехливий аргумент характеризується тим, що за його допомогою намагаються в опис явища (послуги або предмета) ввести завідомо неправдиву тезу, змусити співрозмовника прийняти її за істинну. Цей прийом, в свою чергу, поділяється на такі підвиди: частково брехливий аргумент, тактично-брехливий аргумент, неприкритий брехливий аргумент, неправомірне звернення до науки, брехливий аргумент як передумова до запитання, брехливий аргумент, що випливає з підтексту тощо. Всі вони в тій чи іншій мірі визначаються використанням хибного доводу.
Аргументу до особи можна дати характеристику такого, який не несе за собою ніяких конкретних фактів стосовно об’єкта рекламування. Він ґрунтується на виявленні персональних недоліків супротивника, які буцімто руйнують всю точність його міркувань. Таким чином освітлюють необхідність саме цієї особи саме у цьому продукті.
Аргумент до публіки визначають як такий, що в своєму змісті не має будь-яких обґрунтувань думки, а лише керує емоціями, почуттями, настроєм слухачів. Замість викладу фактів, маркетолог видає свою характеристику з метою заманити на бік своєї думки більше послідовників.
Аргумент до мас дещо схожий на попередній, але містить у своєму контексті деякі відмінності. Так, він полягає у застосуванні важелів народного впливу, піднімаючи такі теми, як класові інтереси, питання раси, статі та використовуючи їх в процесі характеризування продукту.
Аргумент до вигоди полягає у тому, як правдиве твердження застосовується наслідок того чи іншої дії. Подією, що слідує за вибором товару чи послуги, в таких випадках, завжди слідує успіх.
Аргумент до пихи характеризується тим, що основною його ідеєю є возвеличення особи опонента, що несе у собі прихований підтекст, або ціль, таким чином лобіювати власні інтереси. «Успішні люди використовують послуги лише успішних банків», – як приклад.
Аргумент до освіченості полягає у прихованому або яскраво вираженому сумніві щодо освіченості або компетентності супротивника у певному аспекті, що пов’язаний з товаром. Зазвичай цим аспектом є те, що не належить до предмета реклами та невідоме жодному із суб’єктів суперечки і характеризується тим, що немає змоги його перевірити.
Таким чином, можна зробити висновок, що софізми є надзвичайно поширеним явищем у «імперії» реклами. Саме широка різноманітність допомагає їм залишатися непоміченими у презентуванні продукту чи послуги. На мою думку, софізми спотворюють всю суть презентації, але є надзвичайно ефективними у процесі рекламування та продажу товарів, адже дають змогу переконати потенційного споживача, що саме цей товар є таким, що найбільше підходить йому.

Науковий керівник: к. ф. н., ас. Шестопал С. С.

 
Яременко Антон Володимирович
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ІПКОП, 2 курс

МЕХАНІЗМ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ АДМІНАРЕШТОВАНИХ В МІСЦЯХ НЕСВОБОДИ МІНІСТЕРСТВА ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

Адмінарештованими є особи, на яких у виді адміністративного стягнення накладено адміністративний арешт. Адмінарешт є найсуворішим видом стягнення та накладається лише за окремі адміністративні правопорушення та в виняткових випадках. Згідно с ст. 32 КУпАП максимальним терміном такого арештує є п’ятнадцять днів. Також, адмінарешт не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок, жінок, що мають дітей віком до дванадцяти років та інвалідів першої та другої групи.
Відповідно до ст. 327 КУпАП осіб, підданих адміністративному арешту, тримають під вартою в місцях, що їх визначають органи внутрішніх справ. До таких місць можна віднести:
– спеціальні приймальники;
– ізолятори тимчасового тримання;
– спеціальні палати в медичних закладах.
Усім цим місцям можна дати загальну назву – місця несвободи, тобто такі, які не можна залишити самотужки. Останні дві локації мають свої особливості. За загальним правилом адмінарештованих утримують в спеціальних приймальниках, які повністю облаштовані для цього (повинні мати внутрішній обгороджений двір, контрольно-пропускний пункт для приймальників на 50 і більше місць тощо). В органах внутрішніх справ, де утворення спеціальних приймальників недоцільне, особи, піддані адміністративному арешту, утримуються в ізоляторах тимчасового тримання. Для цього в таких ізоляторах виділяються спеціальні камери, обладнані належним чином. Спеціальні палати створені для адмінарештованих, які потребують медичної допомоги. Вони обладнуються в лікувальних установах із обов’язковим дотриманням вимог безпеки.
Повертаючись до ст. 327 КУпАП, можна зазначити, що відбування адміністративного арешту провадиться за правилами, встановленими законами України. Таке положення дещо ускладнює ефективну реалізацію прав адмінарештованих, адже прямо не передбачає утворення одного акту, що б містив усі правила утримання останніх.
На сучасному етапі існує ціла низка нормативно-правових актів, що регулюють процедуру затримання, процедуру поміщення до одного із місць несвободи органів МВС, процедуру утримання та процедуру вибуття арештованого. Це, зокрема: 1) ЗУ «Про міліцію»; 2) Постанова КМУ від 16.06.1992 №336 «Про норми харчування осіб, які тримаються в установах виконання покарань, слідчих ізоляторах Державної кримінально-виконавчої служби, ізоляторах тимчасового тримання, приймальниках-розподільниках та інших приймальниках МВС»; 3) КУпАП; 4) Наказ МВС України від 18.09.1992 №552 «Про затвердження Положення про спеціальний приймальник при органі внутрішніх справ для утримання осіб, підданих адміністративному арешту»; 5) Наказ Мінохорони здоров’я України та МВС України від 06.07.2004 №331/645 «Про проведення спільних протитуберкульозних заходів серед тимчасово затриманих та взятих під варту осіб, які тримаються в спеціальних установах органів внутрішніх справ, у терміни, установлені законодавством України»; 6) Наказ МВС України від 24.04.2008 №197 «Про затвердження Положення про управління моніторингу дотримання прав людини в діяльності ОВС Апарату Міністерства»; 7) Наказ МВС України від 16.09.2009 №404 «Про забезпечення прав людини в діяльності ОВСУ» та інші.
На жаль, наявна ще одна перешкода в слідкуванні за точним виконанням приписів та дотриманням прав людини. Вона полягає в тому, що існує окремий перелік Наказів МВС України з обмеженим доступом.
Проаналізувавши нормативно-правові акти, що регулюють це питання, можна виділити перелік гарантованих прав адмінарештованих. Тож, вони мають право: одержувати харчування і матеріально-побутове забезпечення за встановленими нормами; подавати через адміністрацію місця несвободи заяви і скарги; читати газети, журнали; користуватися власним одягом за сезоном; мати власні: рушник довжиною не більше 50 см, мило, зубну щітку, зубні пасту/порошок, гребінець, носові хустинки, окуляри/пенсне, протези/милиці, медикаменти, дозволені медичним працівником. Ці предмети можуть бути отриманими від своїх родичів або придбані через адміністрацію місця несвободи.; на захист своїх прав всіма не забороненими чинним законодавством способами; на ознайомлення з власними правами і обов’язками; на щоденну прогулянку тривалістю в 1 годину (за виключенням окремих осіб, яким може бути подовжено час перебування за їх згодою); здійснювати віросповідання будь-якої релігії або висловлювати переконання, пов’язані зі ставленням до релігії, з обмеженнями, які необхідні для забезпечення тримання, передбаченого чинним законодавством; на восьмигодинний безперервний сон у нічний час (з 22.00 до 06.00), за винятком невідкладних випадків і надзвичайних умов; на власне спальне місце; на медичне та санітарно-протиепідемічне забезпечення; на поміщення в кімнату з представниками своєї статі; на залучення за персональною згодою до виконання фізичних робіт.
Всі ці права розміщені в різних документах, що ускладнює процедуру реалізації механізму їх дотримання.
Чинним законодавством, зокрема Наказом МВС України від 24.04.2008 №197 «Про затвердження Положення про управління моніторингу дотримання прав людини в діяльності ОВС Апарату Міністерства», передбачено механізм слідкування за дотриманням прав людини в діяльності ОВС. Також, функціонує Асоціація українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів.
Основними засобами реалізації механізму забезпечення прав адмінарештованих є: громадський моніторинг (контроль за дотриманням прав людина працівниками ОВС); аналіз законодавства у сфері захисту прав людини, підготовка аналітичних та інформаційних матеріалів, пов’язаних із проблематикою дотримання прав людини; популяризація знань про права людини серед працівників державних установ, проведення опитувань громадської думки, спрямованих на оцінку ефективності роботи працівників правоохоронних органів; розробка та реалізація форм участі громадськості в цивільному контролі за дотриманням прав людини у правоохоронній діяльності; створення спеціальної мережі моніторів за діяльністю правоохоронців, підготовка періодичних аналітичних звітів щодо дотримання прав людини у українських правоохоронних органах; відвідання місць несвободи МВС України без попереднього дозволу та погодження: Президентом України, Прем’єр-міністром України, народними депутатами, за наявності мандата, Уповноваженим ВР України з прав людини, представниками Генеральної прокуратури (відділи нагляду за дотриманням законності в діяльності правоохоронних органів), іншими спеціальними суб’єктами (санепідемстанція, особи, які мають спеціальні розпорядження на відвідання конкретного місця несвободи).

Науковий керівник: к. ю. н. Ковтун М. С.

Андрущенко Ганна Юріївна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ФПК для Пенсійного фонду України, 3 курс, 1група

ПРОБЛЕМА ВІДМЕЖУВАННЯ ПОНЯТТЯ ЛІЦЕНЗІЇ, ЯК ДОЗВОЛУ НА ВИКОРИСТАННЯ ОБ’ЄКТА ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ ТА ІНШИХ ДОКУМЕНТІВ З ІДЕНТИЧНОЮ НАЗВОЮ

Проблема розмежування понять «ліцензія», як дозволу на використання права інтелектуальної власності та «ліцензія-дозвіл», яка видається компетентними державними органами на здійснення певного виду діяльності або певних операцій і є адміністративним актом державного регулювання підприємницької діяльності досить розповсюджена на сьогодні.
Актуальність цього питання полягає у існуючій необхідності правильного застосування положень чинного законодавства задля запобігання виникненню труднощів у правозастосовній діяльності.
Регулювання вищезазначених понять здійснюється різними нормативно-правовими актами. Аналіз законодавства дасть змогу провести чітке розмежування між поняттями, які вивчаються.
Так питання ліцензій на використання об’єктів права інтелектуальної власності регулюється положеннями чинного Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року (Далі – ЦК України), а саме главою 75 «Розпорядження майновими правами інтелектуальної власності». Питання ліцензій-дозволів, в свою чергу, закріплено вітчизняним законодавцем у Законі України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 року.
Згідно із положеннями статті 1108 ЦК України, особа, яка має виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності (ліцензіар), може надати іншій особі (ліцензіату) письмове повноваження, що надає їй право на використання цього об’єкта в певній обмеженій сфері (ліцензія на використання об’єкта права інтелектуальної власності). Ліцензія може бути оформлена як окремий документ або бути складовою частиною ліцензійного договору.
У той же час, стаття 1 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» закріплює поняття ліцензії, як документа державного зразка, який засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку у разі його встановлення Кабінетом Міністрів України за умови виконання ліцензійних умов. Ліцензування, в свою чергу, визначається, як видача, переоформлення та анулювання ліцензій, видача дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ та ліцензійних реєстрів, контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов, видача розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування
З вищенаведених положення бачимо, що на відміну від ліцензій-дозволів, що видаються компетентними державними органами, надання ліцензії на об’єкт інтелектуальної власності являє собою правочин, за яким передачу права здійснює особа, котра має виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності.
При цьому, задля уникнення виникнення непорозумінь, важливо окремо проаналізувати порядок надання примусової ліцензії на використання об’єкта права інтелектуальної власності. Так на відміну від загального правила, на сьогодні, існує порядок надання примусової ліцензії, який визначений законодавством і полягає в його реалізації двома шляхами: в адміністративному та судовому порядку. Адміністративний порядок застосовується, якщо цього вимагають суспільні інтереси та інтереси національної безпеки. У такому разі Кабінет Міністрів України (Далі – КМУ) має право на відчуження прав на використання винаходу (корисної моделі), промислового зразка чи топографії інтегральної мікросхеми будь-якій юридичній особі без згоди власника на умовах невиключної ліцензії. Таким чином, об’єкт промислової власності може використовуватись тільки в обсязі, визначеному рішенням КМУ, в якому також вказуються розмір компенсації, що сплачується власникові прав, порядок її сплати та орган, який здійснюватиме контроль за використанням об’єкта промислової власності. Як приклад актів, які передбачають таке право можна навести Постанову КМУ «Про затвердження Порядку видачі примусової ліцензії на використання сорту рослин» від 29 січня 2003 р. N 121, Постанову КМУ «Про затвердження Порядку надання Кабінетом Міністрів України дозволу на використання запатентованого винаходу (корисної моделі), що стосується лікарського засобу» від 4 грудня 2013 р. № 877 тощо.
Також аналізуючи положення вищенаведених актів, а саме статті 3 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» та статті 1109 ЦК України можемо зазначити, що сфера дії ліцензій-дозволів в якості адміністративних актів обмежується ринком країни, на території якої вони видані та регулюється виключно актом національного законодавства. В свою чергу, основні умови ліцензійних договорів, на відміну від зазначених вище адміністративних ліцензій-дозволів, визначаються не тільки національними законодавчими актами, але й ситуацією та умовами купівлі-продажу ліцензій-аналогів на світовому ринку ліцензій. При цьому за домовленістю сторін в ліцензійному договорі може зазначатися умова про територію, на яку поширюються надані права на використання об’єкта права інтелектуальної власності, а отже дія ліцензії може поширюватися і на території іноземних держав.
Отже, провівши ґрунтовний аналіз положень чинного законодавства можемо зробити висновок, що ліцензії на використання об’єктів права інтелектуальної власності та ліцензія-дозвіл, яка засвідчує право на провадження встановленого законом виду господарської діяльності є принципово різними правовими явищами. Маючи особливе значення завдяки наявності певних особливостей, а отже і відрізняючись за рядом суттєвих ознак, вони регулюють різні сфери суспільних відносин. Як наслідок, ототожнення цих понять на практиці є категорично не прийнятним.
Науковий керівник: Мороз М.В.
Березюк Наталія Ігорівна,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОП, 2 курс, 15 група

ДО ПИТАННЯ ВИЗНАЧЕННЯ ТЕРМІНУ « МОЛОДИЙ СПЕЦІАЛІСТ»

Україна як суверенна, незалежна, демократична держава перебуває сьогодні на новому та досить складному етапі свого розвитку. Забезпечення державою повної зайнятості поступилися місцем вільній зайнятості та безробіттю. Найбільш уразливою та соціально не захищеною категорією населення є молодь. Через відсутність достатнього практичного досвіду, правових та професійних знань, а часто і моральної непідготовленості до конкуренції на ринку праці, реалізувати своє право на працю молодим громадянам сьогодні складно. А яке ж правове регулювання поняття «молодий спеціаліст»? На сьогодні в законодавстві немає чіткого визначення терміну , проте існують визначення, що непрямо вказують на його ознаки. А саме:
Відповідно до ч.2 ст. 197 КЗпП України, молодим спеціалістам – випускникам державних навчальних закладів, потреба яких раніше була заявлена підприємствами, установами, організаціями, надається робота за фахом на період не менше трьох років у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;
Згідно з п. 2 Порядку працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснюється за державним замовленням, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року № 92, випускники вищих навчальних закладів, яким присвоєно кваліфікацію фахівця з вищою освітою різних освітньо-кваліфікаційних рівнів і які працевлаштовані на підставі направлення на роботу, вважаються молодими фахівцями протягом трьох років з моменту укладення ними трудового договору із замовником (далі Порядку);
Додержуючись ч. 12 ст. 7 Закону України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» від 5 лютого 1993 року № 2998, держава гарантує надання роботи за фахом на період не менше трьох років молодим спеціалістам – випускникам державних професійно-технічних та вищих навчальних закладів, потреба в яких була визначена державним замовленням;
Згідно з ч. 4 п. 1 ст. 14 Закону України «Про зайнятість населення» від 05 липня 2012року, категорії громадян, що мають додаткові гарантії у сприянні працевлаштуванню…молодь, яка закінчила або припинила навчання у загальноосвітніх, професійно-технічних і вищих навчальних закладах і яка вперше приймається на роботу;
Відповідно до п. 4 Положення про сприяння в працевлаштуванні випускників державних вищих навчальних і професійних навчально-виховних закладів України, затвердженого наказом Міністерства освіти України від 23 березня 1994 року № 79, держава гарантує надання роботи за фахом на період не менше трьох років тим молодим спеціалістам – випускникам державних вищих навчальних закладів та професійно-технічних училищ, потреба в яких раніше була заявлена підприємствами, установами, організаціями (далі Положення);
Як вказано у п. 6 Положення, випускник вищого навчального закладу, якому присвоєно кваліфікацію спеціаліста з вищою освітою певного професійного спрямування або спеціальності і який працевлаштований на підставі посвідчення про направлення на роботу, вважається молодим спеціалістом протягом трьох років з моменту укладення з ним трудового договору з замовником. Випускник професійного навчально-виховного закладу, якому присвоєно робітничу професію певної кваліфікації і який працевлаштований на підставі посвідчення про направлення на роботу, вважається молодим спеціалістом протягом двох років з моменту укладення ним трудового договору із замовником.
Вище зазначені поняття, дають можливість вважати молодим спеціалістом випускника вищого навчального закладучи професійного навчально-виховного закладу України, працевлаштованого на підставі направлення на роботу відповідного навчального закладу, якщо потреба у спеціалістові була раніше заявлена підприємством.
Випускники – студенти вищого навчального закладу, учні професійного навчально-виховною закладу, які закінчили повний курс відповідного навчання.
Варто зазначити, що молоді спеціалісти мають право на:
 усі види соціального захисту, передбачені колективним договором підприємства (з дня укладення трудового договору);
 працевлаштування відповідно до посвідчення про направлення на роботу (направлення на роботу) на посади (за професіями), обумовлені в цільових договорах (угодах), а також на отримання відповідних компенсацій, визначених законодавством;
 звільнення за власним бажанням за наявності поважних причин, передбачених ст. 38 КЗпП України (звичайно, якщо вони підкріплені відповідними документами), а також у разі хвороби або інвалідності, які перешкоджають виконанню роботи за трудовим договором, порушення роботодавцем колективного або трудового договору;
 також при звільненні у зв’язку з порушенням роботодавцем колективного чи трудового договору молодому спеціалістові виплачується вихідна допомога у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку.
Гарантії діяльності (передбачені пунктом 24, пунктами 31–33Порядку):
 Випускникам, які закінчили вищі навчальні заклади з відзнакою, за рішенням замовника може встановлюватися вища заробітна плата в межах схеми посадових окладів;
 Випускники, які отримали направлення на роботу до іншої місцевості, а також члени їхніх сімей забезпечуються житлом згідно із законодавством;
 Випускники, яких не було забезпечено житлом згідно з угодою і які продовжують працювати за призначенням після визначеного терміну, мають право на позачергове отримання житла незалежно від терміну роботи за цим призначенням. При цьому за ними зберігається житло за попереднім місцем проживання;
 Молодим фахівцям, які отримали направлення на роботу після закінчення вищого навчального закладу, надається відпустка тривалістю 30 календарних днів. За час відпустки молодим фахівцям виплачується допомога у розмірі академічної або соціальної стипендії, що вони отримували в останній місяць навчання у вищому навчальному закладі (крім додаткової соціальної стипендії, що виплачується особам, які постраждали від Чорнобильської катастрофи), за рахунок замовника. Після укладення трудового договору на молодих фахівців поширюються усі види соціального захисту, передбачені колективним договором підприємства, установи, організації.
Додаткові гарантії також передбачені статтею 196 КЗпП, в якій йдеться про те, що для працевлаштування молоді, яка закінчила або припинила навчання у загальноосвітніх, професійно-технічних і вищих навчальних закладах і вперше приймається на роботу можуть, як виняток, прийматися на роботу підприємством, установою чи організацією, де встановлюється квота відповідно до Закону України “Про зайнятість населення”.
Якщо порівнювати визначення поняття « молодий спеціаліст» з кодексами держав-сусідів, можна сказати наступне:
В Білорусії молодими фахівцями (молодими робітниками) визнаються випускники, які отримали професійно-технічне, середнє спеціальне або вищу освіту першого і другого ступеня в денній формі отримання освіти за рахунок коштів республіканського і (або) місцевих бюджетів, спрямовані на роботу за розподілом.
У чинному федеральному законодавстві (Трудовий кодекс РФ, федеральні закони, прийняті з питань регулювання трудових відносин) не міститься поняття «молодий спеціаліст».
Однак поняття «молодий спеціаліст», «молодий працівник» використовується в різних нормативних правових актах, що регулюють трудові та інші безпосередньо з ними пов’язані відносини за участю молодих фахівців. Дані поняття можна зустріти і в назвах правових актів та по тексту.
При цьому єдині критерії, що дозволяють віднести конкретну категорію працівників до молодих фахівців, досі не вироблені.
У Трудовому кодексі Російської Федерації (ст. 70) використовується термін «Особа, яка закінчила навчальний заклад початкової, середньої та вищої професійної освіти, що має державну акредитацію, і вперше надходить на роботу за отриманою спеціальністю протягом одного року з дня закінчення освітньої установи».
Узагальнюючи сказане, можна дійти висновку, що конкретного поняття «молодий спеціаліст» не існує на даний момент в Україні і це проблема не тільки наша, але й сусідніх країн пострадянського простору, які перейняли «в спадок» кодекси республік.. Хоч можна говорити і про гарантії, які надаються їм зараз, але по факту, випускник- це особа, яка лише отримавши «щасливий білет» може використати свій диплом по прямому призначенню. Точне визначення «молодий спеціаліст» повинно сприяти правильному правозастосуванню.

Науковий керівник: к.ю.н., доц. Середа О. Г.

 
Бірюков Максим Сергійович
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОП, 3 курс, 6 група

ДЕЯКІ ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ У СФЕРІ ОХОРОНИ ЗЕМЕЛЬНИХ РЕСУРСІВ

Особливістю земельних ресурсів України є їхня потенційно висока родючість. За різними оцінками, України володіє від 8 до 15 % світових запасів чорноземів Територія нашої країни складає 60,3 млн. гектарів, зокрема рілля – 32,8 млн. гектарів. Розораність сільськогосподарського земельного фонду нашої країни є найвищою у світі і становить 72 %, а в деяких областях 88 %
Розвиток різних форм власності та господарювання на землі без суворого і надійного державного екологічного та митного контролю за ввезенням небезпечних відходів, брак відповідної законодавчої бази призводять до споживчого ставлення до земель сільськогосподарського призначення. Використання у великій кількості мінеральних добрив, пестицидів та інших хімічних препаратів разом з промисловим і радіаційним забрудненням може ще більше ускладнити екологічну ситуацію в Україні.
Негативний вплив виробничих підприємств на землі сільськогосподарського призначення нерідко мають незворотні наслідки. Як зазначає Шемшученко Ю. С. У монографії «Правовая охрана окружающей среды в области промышленного производства», в умовах науково-технічного прогресу на формування якості довкілля значно впливають фактори антропогенного характеру і передусім підприємства різних галузей промислового виробництва. Враховуючи великий ступінь потенційно можливого негативного впливу підприємства на землі сільськогосподарського призначення, актуального характеру набувають питання законодавчого закріплення запровадження інноваційних технологій маловідходного чи безвідходного виробництва.
Згідно з загальними положеннями Закону України «Про основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року»: «Стан земельних ресурсів України близький до критичного. За період проведення земельної реформи значна кількість проблем у сфері земельних відносин не лише не розв’язана, а й загострилася» та визначається причини цих проблем: проблеми у сфері охорони земель значною мірою зумовлені незавершеністю процесу інвентаризації і автоматизації системи ведення державного земельного кадастру, недосконалістю землевпорядної документації та недостатністю нормативно-правового забезпечення, проведення освітньої та просвітницької роботи, низькою інституціональною спроможністю відповідних органів виконавчої влади.
Тобто, ми маємо нормативно визначені недоліки охорони земель, завдяки чому з’являється можливість визначити вектор руху щодо їх вирішення.
Це питання висвітлювались у праці Мунтян В.Л. та Чмут С.В. «Деякі актуальні проблеми правової охорони земель сільськогосподарського призначення в умовах емельної реформи в Україні».Вони вважають, що вирішенню цих проблем може сприяти: 1) Чітке закріплення в законодавстві переліку обов’язків суб’єктів господарювання на землі відносно раціонального використання і охорони земель; 2) Підготовка достатньої кількості фахівців у сфері сільського господарства і охорони земель. Широка роз’яснювальна та просвітня робота у сфері охорони земель; 3) Поліпшення профілактичної роботи для попередження порушень земельного законодавства, інформування населення про діяльність органів, що здійснюють державний контроль за використанням та охороною земель; 4) Забезпечення надійного судового захисту прав власників земельних ділянок та землекористувачів; 5) Встановлення заборони на надання земельних часток (паїв) в оренду до моменту їх виділення в натурі (на місцевості), яке повинно здійснюватися за рахунок осіб, які мають намір отримати земельну ділянку в оренду.
Балюк С. А. у статті «Стан ґрунтів україни та шляхи підвищення їх родючості в умовах оптимізації земельних ресурсів України» вважає, що вирішення проблеми охорони ґрунтів можливо завдяки законодавчому, нормативно-правовому, нормативно-методичному, інформаційному, технологічному, науковому, кадровому, фінансовому забезпеченню та використанням міжнародного досвіду.
На думку Гетьмана А. П., викладеною у монографії «Правове регулювання екологічних, аграрних та земельних відносин в Україні: сучасний стан і напрями вдосконалення» – вдосконалення земельного законодавства має виходити з таких найважливіших принципових положень: 1) чинне законодавство має всіляко сприяти найбільш повному і раціональному використанню громадянами України земель сільсько-господарського призначення для виробництва аграрної продукції; 2) великі механізовані сільськогосподарські підприємства, звичайно, є лідерами аграрного виробництва, особливо у зерновому господарстві і вирощуванні технічних культур, тому таким підприємствам необхідно надавати перевагу, однак не протипоставляти їм інші форми сільськогосподарського виробництва, у тому числі підсобного, які є досить перспективними і тому потребують державної підтримки.
Отже, вирішення правових проблем у сфері охорони земельних ресурсів є невід’ємною складовою та одним із пріоритетних напрямів державної політики у здійсненні соціально-економічних перетворень, формуванні умов сталого розвитку країни. Одним з найважливіших засобів реалізації державної політики у цій сфері є створення нормативно-правової бази, що має відповідати потребам сьогодення щодо регулювання охорони і раціонального використання земель та була покликана забезпечити ефективний контроль з боку суспільства за станом використання та охорони земельних ресурсів країни.

Науковий керівник: к.ю.н. доц. Шеховцов В. В.
 
Бондар Вікторія Олександрівна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ФПК для Державної пенітенціарної служби України, 2 курс 20 група

ДЕЯКІ ПРОПОЗИЦІЇ ДО ПРОЕКТУ ТРУДОВОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 5 лютого 2015 року № 151-VIII «Про порядок денний другої сесії Верховної Ради України восьмого скликання» проект Трудового кодексу України № 1658, внесений народним депутатом України М. Папієвим, включено до питань, які доручається підготувати і доопрацювати для розгляду на сесії.
В цілому, цей законопроект може мати подальше життя, однак я вважаю, що деякі статті потребують доопрацювання.
Так, згідно зі статтею 67 Проекту Трудового кодексу України (далі – Проект ТК України) умови трудового договору можуть змінюватися внаслідок переміщення або переведення на іншу роботу. На мою думку, до таких змін необхідно додати зміну істотних умов праці, адже в процесі укладення трудового договору сторони досягають домовленості не лише щодо обов’язкових умов трудового договору (місце роботи, трудова функція, час початку роботи), а й інших істотних умов праці. Зміна таких умов трудового договору з ініціативи роботодавця повинна, за загальним правилом, погоджуватися з працівником. Однак з метою забезпечення свободи підприємництва слід надати право роботодавцю, як організатору процесу праці, у виняткових випадках змінювати істотні умови праці працівників в односторонньому порядку, але з дотриманням певних гарантій для трудящих.
Також варто проаналізувати частину 1 статті 92 і статтю 87 Проекту ТК України. На мій погляд, між ними виникла колізія. Так, у частині 1 статті 92 зазначено, що працівник, з яким трудові відносини припинено з підстав, передбачених статтею 87 цього Кодексу, протягом одного року має право на поворотне прийняття на роботу, якщо роботодавець має намір прийняти на роботу працівника відповідно професії (кваліфікації). А стаття 87 передбачає, що за наявності умов економічного, технологічного, структурного, організаційного характеру (ліквідація, злиття, поділ, перетворення, перепрофілювання, зміни в організації виробництва та праці, скорочення чисельності або штату працівників) трудовий договір може бути розірваний у зв’язку із скороченням. Таким чином, можна стверджувати, що у разі, коли роботодавець звільняє працівника за скороченням штату або з інших підстав, прямо визначених у цій нормі, дане підприємство, установа чи організація вже не потребує послуг даного працівника. Однак працівник наділяється правом повернення протягом одного року на попереднє місце роботи, але навіщо? Якщо раніше його уже звільнено з цієї роботи, я не думаю, що протягом року підприємству, установі чи організації потрібен знову працівник відповідної кваліфікації.
У зв’язку з викладеним, з метою найефективнішої реалізації громадянами своїх соціально-трудових прав і забезпечення господарської діяльності роботодавців, вважаю за необхідне доопрацювати зазначені вище статті Проекту ТК України.

Науковий керівник: к. ю. н., доц. Юшко А. М.

Бородавка Ольга Вікторівна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ФПК для Пенсійного фонду України, 3 курс, 3 група

НОВЕЛА КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ – МОНІТОРИНГ БАНКІВСЬКИХ РАХУНКІВ

Необхідною умовою нормального функціонування комерційних банків є збереження банківської таємниці. Так, у більшості нормативно – правових актів закріплено загальне правило про те, що банк гарантує таємницю банківського рахунку, операцій за таким рахунком і відомостей про клієнта. При цьому, відомості про операції та рахунки можуть бути надані тільки самим клієнтам або їхнім представникам. Іншим особам, у тому числі відповідним органам державної влади, їхнім посадовим і службовим особам такі відомості можуть бути надані виключно у випадках та в порядку, встановлених ЗУ «Про банки і банківську діяльність».
У зв’язку з цим, слід звернутися до ст. 62 ЗУ «Про банки і банківську діяльність», в якій зазначено, що інформація щодо юридичних та фізичних осіб, яка містить банківську таємницю, розкривається банками, зокрема, органам прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Національному антикорупційному бюро України, Антимонопольного комітету України – на їх письмову вимогу стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи –суб’єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу.
Однак нещодавно до Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) було внесено доповнення стосовно появи такої нової негласної слідчої (розшукової) дії як «Моніторинг банківських рахунків» (ст. 269-1 КПК). Виходячи з букви закону, за наявності обґрунтованої підозри, що особа здійснює злочинні дії з використанням банківського рахунку, або з метою розшуку чи ідентифікації майна, що підлягає конфіскації або спеціальній конфіскації, у кримінальних провадженнях, віднесених до підслідності Національного антикорупційного бюро України, прокурор може звернутися до слідчого судді в порядку, передбаченому статтями 246, 248, 249 КПК, для винесення ухвали про моніторинг банківських рахунків. Згідно з ухвалою банк зобов’язаний надавати Національному антикорупційному бюро України в поточному режимі інформацію про операції, що здійснюються на одному або декількох банківських рахунках.
Слідчий суддя в ухвалі про моніторинг банківських рахунків повідомляє керівника банківської установи про обов’язок нерозголошення інформації про проведення цієї слідчої дії і про відповідну кримінальну відповідальність. На підставі ухвали слідчого судді керівник банківської установи зобов’язаний письмово попередити усіх її працівників, залучених до моніторингу банківських рахунків, про обов’язок нерозголошення інформації про проведення цієї слідчої дії і про відповідну кримінальну відповідальність. При цьому інформація про операції, що здійснюються на банківських рахунках, повинна доводитися до відома Національного антикорупційного бюро України до виконання відповідної операції, а у разі неможливості – негайно після її виконання.
Вбачається, що при доповненні чинного КПК досліджуваною статтею законодавець не звернув уваги на вже існуюче правило розкриття банківської таємниці і цим самим створив колізію в законодавстві. Остання полягає в тому, що відповідно до КПК таємниця може розкриватися банками лише за ухвалою слідчого судді, а ЗУ «Про банки і банківську діяльність» вказує на письмову вимогу органів, які зазначено в окресленому вище переліку. Крім того, КПК називає лише одного суб’єкта, який може звернутися до слідчого судді – це прокурор Національного антикорупційного бюро України. Таке законодавче регулювання створює певні проблеми при застосуванні норм в слідчій і судовій практиці. Вважаємо, що існуючу колізію можна усунути наступними способами: 1) скасування одного/або кількох діючих колізійних законодавчих актів; 2) внесення відповідних змін і доповнень у чинні нормативно-правові акти; 3) прийняття нових норм/чи нормативно -правових актів; 4) визнання Конституційним судом України окремих положень/всього нормативного акта таким, що не відповідає акту вищої юридичної сили.
На нашу думку, норма, яка закріплена в КПК, більш детально описує процедуру розкриття банківської таємниці. Так, слідчий суддя виносить ухвалу на проведення даної процесуальної дії, якщо прокурор доведе наявність достатніх підстав вважати, що вчинено злочин відповідної тяжкості, а під час проведення цієї негласної слідчої (розшукової) дії можуть бути отримані докази, які самостійно або в сукупності з іншими доказами можуть мати суттєве значення для з’ясування обставин злочину, і цим забезпечує дотримання у провадженні прав, свобод та законних інтересів осіб від свавільного втручання в конфіденційну інформацію про них. Розголошення ж може завдати майнової чи моральної шкоди клієнту банку.
Таким чином, встановлення правових основ та закріплення дієвих механізмів охорони банківської таємниці є важливим елементом правового забезпечення підприємницької діяльності у будь – якій країні. Всі структури державної влади, фізичні та юридичні особи, які при виконанні своїх обов’язків, визначених законом, мали доступ до інформації, що містила банківську таємницю, зобов’язані зберігати, не розголошувати і не використовувати її на свою користь чи на користь третіх осіб.

Науковий керівник: Давиденко С.В.

Бородавка Ольга Вікторівна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ФПК для Пенсійного фонду України, 3 курс, 3 група

НАРУГА НАД МОГИЛОЮ, ЯК ЗЛОЧИН ЩО ПОСЯГАЄ НА ОСНОВНІ МОРАЛЬНІ ПРИНЦИПИ І ЦІННОСТІ У СФЕРІ ДУХОВНОГО ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА

В останні десятиліття суспільство в Україні, та в цілому і в світі масово нехтує світоглядними моральними принципам. Аналіз статистичної звітності про стан злочинності на території України свідчить про різке зростання кількості таких суспільно небезпечних діянь і високу їх латентність. Суспільна небезпека злочину полягає в завданні моральної шкоди, насамперед близьким померлих, порушенні громадського спокою, може викликати міжетнічні та міжконфесійні конфлікти, негативно впливає на виховання молоді. І це свідчить про необхідність захисту суспільної моралі в сфері шанобливого ставлення до померлих та місць їх поховання від злочинних посягань .
Питання розслідування наруги над могилою вітчизняними науковцями розглядалися лише на рівні статей та доповідей на конференціях. Водночас на практиці виникає потреба в науково обґрунтованих методичних рекомендаціях, щодо розслідування такого виду злочинів проти громадського порядку та моральності, як наруга над могилою.
Відповідно до диспозиції ст. 297 КК України надруга над помилою – це наруга над могилою, іншим місцем поховання, над тілом (останками, прахом) померлого або над урною з прахом померлого, а також незаконне заволодіння тілом (останками, прахом) померлого, урною з прахом померлого, предметами, що знаходяться на (в) могилі, в іншому місці поховання, на тілі (останках, прахові) померлого . Об’єктивну сторону наруги над могилою складають образливі для пам’яті померлих дії: розривання могили, знищення, зруйнування чи осквернення могили, квітника при могилі, пам’ятника, огорожі, та викрадення предметів, що знаходяться в місці поховання або на трупі.
Наруга над могилою або іншим місцем поховання, виходячи з вище наведеного, – це активні дії щодо їх осквернення (руйнування, розривання, знищення або пошкодження надмогильних споруд, елементів благоустрою могил, нанесення цинічних й зневажливих написів тощо). Такого типу злочинні діяння мають широкий суспільний резонанс та тісно пов’язані з національно – культурними та релігійними традиціями громадян .
До елементів криміналістичної характеристики наруги над могилою належать: предмет злочинного посягання, спосіб вчинення злочину, обстановка вчинення злочину, типова слідова картина злочину, особа злочинця, особа потерпілого, предмет злочинного посягання.
Розуміння сутності зазначених понять є важливою умовою правильного застосування кримінального закону в кожному випадку розслідування злочинної діяльності. Так, під тілом померлого (останками) розуміється посмертний анатомічний комплекс органів і тканин людини, у тому числі й кісткової, що має особливий порядок етично-правового регулювання. Місце поховання – це кладовище, крематорій, колумбарій або інша будівля чи споруда, призначена для організації поховання померлих. Більш конкретизованим місцем поховання є могила, тобто місце на кладовищі, у крематорії, колумбарії або в іншій будівлі чи споруді, призначене для організації поховання померлих, де похована труна з тілом померлого чи урна з прахом. При нарузі над могилою злочинному впливу піддаються пам’ятні споруди, що встановлюються на могилах та увіковічюють пам’ять про померлих, тобто надмогильні споруди.
Шляхами попередження вчинення даного злочину є індивідуально-профілактична робота з особами, схильними до вчинення злочинів, передбачених ст. 297 КК, корисливих злочинів та хуліганств. Необхідність покращення взаємодії ОВС з населенням дозволить своєчасно виявляти факти вчинення наруг над могилами, притому, що своєчасність є однією з основних умов швидкого розкриття злочинів цієї категорії та виявлення осіб, схильних до їх вчинення, а активізація роботи органів місцевого самоврядування, щодо впорядкування, благоустрою і охорони місць поховання та місць перебування тіл померлих також сприятиме зниженню рівня злочинності у цій сфері.

Науковий керівник: Володіна О.О.

Борох Юлія Олександрівна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ІПСК для МВС України, 3 курс, 4 група

ЩОДО ПРОБЛЕМ ЧЕРВОНОЇ КНИГИ УКРАЇНИ

Серед численних проблем охорони природи особливе місце належить збереженню та раціональному використанню диких тварин, найменш захищених від людської діяльності. Необхідність охорони тварин і рослин поряд з охороною атмосфери, земель, надр і вод відображена у багатьох документах міжнародного співробітництва: Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни та флори, які перебувають під загрозою зникнення (1973), Всесвітній стратегії охорони природи (1978), Червоній книзі Міжнародного Союзу охорони природи та природних ресурсів (МСОП), Європейському Червоному списку тварин, що знаходяться під загрозою зникнення у світовому масштабі (1991), у Червоних книгах окремих країн.
В Україні також існує ряд охоронних заходів, щодо збереження флори і фауни України, зокрема, головним нормативно-правовим актом у цій сфері виступає Положення про Червону книгу України, яке затверджено Постановою Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 р. Воно містить узагальнені відомості про сучасний стан тварин і рослин України, які перебувають під загрозою зникнення, і заходи щодо їх збереження та науково обґрунтованого відтворення. До Червоної книги заносяться види, які постійно або тимчасово перебувають чи зростають у природних умовах на території України, в межах її територіальних вод, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, і знаходяться під загрозою зникнення. Крім того, для охорони тваринного світу України, Верховною Радою України було ратифіковано ряд міжнародних договорів, зокрема в галузі збереження дикої фауни.
Потрібно також відмітити, що міністерство екології та природних ресурсів України постійно розробляє державні (загальнодержавні, цільові) та регіональні природоохоронні програми, спрямовані на збереження флори і фауни України. Так, наприклад, ДУОНПС в Закарпатській області було затверджено регіональну програму «перспективного розвитку природно-заповідної справи та екологічної мережі в Закарпатській області на 2006-2020 роки» від 12.01.2006 № 695.
Але, незважаючи на наявні природоохоронні заходи щодо збереження тварин і рослин, занесених до Червоної книги України, з кожним роком назавжди зникає низка представників флори і фауни. Так, чисельність занесених до Червоної книги ведмедів, за останні 10 років, скоротилася в 2 рази, а зубрів — у 3,2 рази. Взагалі ж 15 років браконьєри вбили близько 1 тис. червонокнижних зубрів, але кримінальних справ за цей період було порушено всього три.
Наразі, в Україні щороку фіксується до 15 млн випадків браконьєрства але затримується приблизно 150 тис. браконьєрів. Отже фактичне розкривання випадків браконьєрства становить всього близько 1%.
Ще однією з проблем Червоної книги України є необов’язковість надання статусу природно-заповідного фонду ділянкам поширення видів рослинного і тваринного світу, занесених до ЧКУ. Чинне природоохоронне законодавство , а саме Закон України «Про Червону книгу України», ЗУ «Про Природно-заповідний фонд України» регламентує пріоритетність створення об’єктів природно-заповідного фонду в місцях поширення видів, які занесені до Червоної книги України, проте це положення має рекомендаційний характер і не є обов’язковим. Сама ж процедура створення природно-заповідного фонду не передбачає примусовості заповідання територій перебування (зростання) або шляхів міграції об’єктів Червоної книги України, у зв’язку з чим створення майбутнього об’єкту природно-заповідного фонду залежить переважно від особистої волі та свідомості землекористувача, на території якого знаходяться певні види Червоної книги України, чи відповідного органу державної влади, який уповноважений приймати рішення про створення об’єкта природно-заповідного фонду. Механізми економічного та інших форм стимулювання землекористувачів не відпрацьовані і не діють.
До того ж, об’єкти природно-заповідного фонду нерідко не відповідають потребам охорони зональної рослинності та місцевих раритетних видів. Так, більшість природно-заповідних фондів степової зони України включає штучні лісонасадження і садово-паркові утворення, замість цілинних степових ділянок. Крім того, відсутні будь-які служби охорони в природно-заповідних фондах місцевого значення.
Також, проблемою є відсутність інвентаризації місць поширення видів Червоної книги України. Так, поки що не існує повного узагальнення відомостей про поширення видів Червоної книги України та механізму перевірки таких даних на предмет достовірності та правильності визначення та часової (у т.ч. сезонної) об’єктивності не існує. Вирішенням цієї проблеми може бути інтеграція профільних ресурсних та тематичних кадастрів до Державного земельного кадастру, що дозволить чітко ідентифікувати земельні ділянки, про які йдеться у кадастрах, та достовірно виявляти їхніх землекористувачів.

Науковий керівник: к. ю. н., доц. Донець О.В.

Булигіна Катерина Володимирівна
Національний юридичний інститут імені Ярослава Мудрого
ІПКОЮ, 3 курс 18 група

ОКРЕМІ ПИТАННЯ ЩОДО НОРМАТИВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПОРЯДКУ ДОПИТУ ПІДОЗРЮВАНОГО У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

Підозрюваним, відповідно до ч. 1 ст. 42 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) є особа, якій у порядку, передбаченому статтями 276-279 цього Кодексу, повідомлено про підозру, особа, яка затримана за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, або особа, щодо якої складено повідомлення про підозру, однак його не вручено їй внаслідок невстановлення місцезнаходження особи, проте вжито заходів для вручення у спосіб, передбачений цим Кодексом для вручення повідомлень. Підозрюваного віднесено до сторони захисту, він наділений комплексом прав і обов`язків (які становлять його правовий статус), серед яких є право давати пояснення, показання з приводу підозри, обвинувачення чи в будь-який момент відмовитися їх давати (ч. 5 ст. 42 КПК). Реалізація підозрюваним процесуальних прав під час допиту, можливість відмовитися відповідати на запитання має своє особливе значення для здійснення ним захисту у ході проведення досудового розслідування.
Нагадаємо, що показання – відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним віднесено ч. 2 ст. 84 КПК до джерел доказів, а допит – передбачена кримінальним процесуальним законом слідча дія, яка полягає в одержанні слідчим, прокурором від свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, експерта показань про обставини, що мають значення для кримінального провадження. Виходячи з наведеного, показання підозрюваного, як сторони захисту, є джерелом доказів, які одержуються від підозрюваного під час допиту, що є слідчою дією. Допит підозрюваного фіксується у відповідному протоколі, як і інші слідчі дії.
Звертає на себе увагу та обставина, що чинний КПК не містить спеціальної окремої норми, яка нормативно закріплює процесуальний порядок допиту підозрюваного (на відміну від допиту свідка, потерпілого у ст. 225 КПК). Окрема норма КПК щодо допиту такої центральної фігури кримінального провадження, як підозрюваний, повинна відображати роз`яснення процесуальних прав, наявність права не відповідати на запитання з приводу тих обставин, щодо надання яких є пряма заборона у законі, також відповідно до права, закріпленого у ст. 63 Конституції України, відношення підозрюваного до підозри, можливість застосування технічних засобів фіксування допиту та ін. Допит підозрюваного безумовно має свої особливості. Важливішою особливістю є те, що предмет і тактика даної слідчої дії визначаються обсягом інформації, покладеної в основу затримки зазначеної особи, а також особливостей ситуації, яка склалася під час і після його затримання. Хотілося би зауважити, що підозрюваний не несе кримінальної відповідальності за відмову від показань і за дачу завідомо неправдивих показань. Можливим є факт самообмови. В цьому випадку слідчому необхідно виявити максимум об’єктивності.
Також, в нормах КПК не зазначені самі реалії проведення допиту підозрюваного. Немає жодного слова стосовно психологічної обстановки, яка панує в кімнаті для допиту. Теорія кримінального процесу справедливо визнає, що психологічний аспект грає чи не найголовнішу роль у цій справі. Не можна залишати поза увагою факт, що ця слідча дія належить до числа тих, тактика яких має яскраво виражений етичний аспект. Методи і прийоми проведення допиту повинні відповідати не лише вимогам кримінального процесуального закону, а й етичним нормам.

Науковий керівник: к. ю. н. , ас. Корчева. Т. В.

Васильєва Вікторія Андріївна
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОП, 2 курс, 20 група

ЩОДО ПИТАННЯ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ

Згідно з чинним Кодексом України про адміністративні правопорушення України суб’єктами адміністративної відповідальності є лише фізичні особи. Проте, нормативні акти податкового, митного, антимонопольного законодавства, на відміну від норм КУпАП, передбачають притягнення до відповідальності не лише фізичних, а й юридичних осіб, що зумовлюється розвитком підприємництва та становленням ринкової економіки.
Розглядаючи роль і місце відповідальності юридичної особи у інших галузях права варто прийти до висновку, що, здебільшого, юридичній особі відводиться місце окремого суб’єкта, який виступає об’єднанням осіб та (або) майна, що створює можливості для притягнення до відповідальності такого суб’єкта у цивільному праві, проте створює певні проблеми у адміністративному, де на законодавчому рівні встановлюється відповідальність лише фізичних осіб, на чому і будується сучасний інститут адміністративного права.
Звертаючись до необхідності включення до КУпАП розділу, який буде відповідати вимогам сучасності, варто звернути увагу не то, що основна підстава адміністративної відповідальності юридичних осіб – проступок. Склад проступку, скоєного юридичною особою, має ряд особливостей. Вони пов’язані переважно з суб’єктом та суб’єктивною стороною правопорушення.
Загальним суб’єктом правопорушення у даному випадку є юридична особа, тобто така, яка пройшла процедуру державної реєстрації в порядку встановленому для цього виду юридичних осіб і включена до єдиного державного реєстру.
Існує і спеціальний суб’єкт – юридична особа, яка крім загальних має спеціальні, додаткові ознаки, як фактичні, так і нормативні.
Щодо суб’єктивної сторони проступку, юридична особа є об’єднанням фізичних осіб, що дозволяє прийти до умовиводу, що під час розгляду справ про притягнення юридичної особи до адміністративної відповідальності інтереси юридичної особи не можуть відстоювати одночасно усі члени об’єднання. Важливим є розуміння необхідності обрання представника, який буде виступати від імені юридичної особи, на чому наголошує у своїй роботі Русецький А. А.
Проте, важливим є питання провини юридичної особи в адміністративній відповідальності, адже організація як суб’єкт відповідальності позбавляється можливості щось передбачати. У даній ситуації вина пов’язана не із суспільною шкідливістю провини і усвідомлення юридичною особою цієї небезпеки, а з протиправністю діяння, адже дефініція «юридична особа» є умовною, «фіктивною», як стверджує к. ю. н. Слубський І. Й. Вина має визначатись за переважаючою волею, під якою слід розуміти волю адміністрації та інших осіб, які мають право давати вказівки в межах юридичної особи та її підрозділів.
Доцільним є погодження із думкою Жильцова О. Л., що відповідальність юридичної особи є «субституціональною відповідальністю, що переломлюється через провину фізичних осіб, які формують процес волевиявлення у організації». Припустимим є застосування уточнення до поняття юридичної особи і закріплення у адміністративному праві відповідальності фізичних осіб, які є учасниками юридичної особи. Тоді немає потреби у існуванні інституту представництва юридичної особи у адміністративне законодавство, адже кожен учасник юридичної особи в залежності від його ролі і виконуваних ним функцій буде нести адміністративну відповідальність кожний окремо. Є можливість утворити диференціацію у ступені та рівні відповідальності учасників юридичної особи в залежності від типу юридичної особи та від функцій, які виконуються учасником при участі у діяльності юридичної особи.
Законодавство про адміністративну відповідальність юридичних осіб в Україні не складає цілісної системи, що веде до зниження його ефективності. Необхідною є систематизація, яка може бути проведена шляхом включення норм про адміністративну відповідальність юридичних осіб до КУпАП, або шляхом об’єднання їх в самостійну систему. Другий шлях більш перспективний, оскільки потребує менше часу, не вимагає об’єднання правових норм, що стосуються згаданого питання в одному документі, дасть змогу здійснити апробацію окремих загальних положень і, разом з тим, не перешкоджає можливості провести в майбутньому кодифікацію норм про адміністративну відповідальність в єдиному законодавчому акті.

Науковий керівник: к. ю. н. Ковтун М. С.
 
Верещагіна Дар’я Сергіївна,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОЮ, 2 курс, 12 група

ДОЦІЛЬНІСТЬ ПРИЗНАЧЕННЯ ДОВІЧНОГО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ ЗА НЕЗАКІНЧЕНИЙ ЗЛОЧИН ЗА КРИМІНАЛЬНИМ КОДЕКСОМ УКРАЇНИ

Покарання застосовується для того, щоб забезпечити ефективний захист суспільних відносин, які знаходяться під охороною за допомогою норм кримінального права, а також для досягнення мети покарання, яка передбачена ч.2 ст.50 КК України.
Кримінальні покарання виступали в якості предмета досліджень у працях: М.І. Бажанова, В.Ф. Бойко, А.А. Музики, В.В. Сташиса, В.Я. Тація, М.І. Хавронюка та ін.
Довічне позбавлення волі, відповідно до ст.51 КК України, уявляє собою найвищу міру покарання в Україні. На думку різних вчених, довічне позбавлення волі є достатньо ефективним та доцільним у боротьбі зі злочинністю.
Згідно із ч. 1 ст. 64 КК України: «Довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк».
У чинному КК України немає чіткої дефініції поняття «довічне позбавлення волі». Керуючись змістом положень ст. 50, 63, 64 КК України, можна зробити логічний висновок, що довічне позбавлення волі уявляє собою певний захід примусу, який застосовують в судовому порядку до особи, що визнана винною у вчиненні умисного особливо тяжкого злочину і яка підлягає ізоляції до кінця свого життя від всього суспільства в установах виконання покарань.
Виходячи із положень ч. 1 ст. 64 КК України, можна зробити висновок, що законодавець надає вказівку суду призначати позбавлення волі на довічний термін тільки у випадку, коли немає фактичної можливості застосувати позбавлення волі на певний строк. Це означає, що закон під позбавленням волі на довічний термін розуміє «винятковий» захід впливу на винну особу.
Рішення суду стосовно призначення міри покарання у вигляді позбавлення волі на довічний термін, а отже й неможливість застосувати покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк, мають бути досить ґрунтовно вмотивовані в самому вироку суду. Також потрібно наголосити на тому, що довічний строк не є абсолютним, адже у певних випадках, які передбачені законом, існує можливість його заміни іншим видом покарання.
Згідно із ч.2 та ч.3 ст.68 КК України за вчинення готування до злочину (замаху на злочин) строк покарання не може перевищувати половини (двох третин) максимального строку, передбаченого санкцією статті Особливої частини цього Кодексу.
Отже, при призначенні покарання за незакінчений злочин перед судом постає проблема, коли у санкції статті, як найбільш суворий вид покарання, встановлено довічне позбавлення волі. У цьому випадку зазначені у ч.2 і ч.3 ст.68 КК правила застосовуватися не можуть.
На сьогодні в Україні теоретично існує можливість призначення довічного позбавлення волі за незакінчений злочин. Але в літературі часто висловлюють думку про те, що при призначенні покарання за готування чи замах на злочин, за який передбачено покарання у вигляді довічного позбавлення волі, найбільш суворим видом покарання, про який згадується у ч.2 і ч.3 ст.68 КК, слід вважати позбавлення волі на певний строк. Це пояснюється тим, що покарання у виді довічного позбавлення волі не має визначених меж, воно має безстроковий характер, що унеможливлює встановлення судом величини, яка дорівнює половині або двом третинам максимальних строків цих покарань.
Цю думку також підтверджує позиція Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року №7 «Про практику призначення судами кримінального покарання», який у п. 6–1 надав роз’яснення про те, що правила, які закріплені у ч.2 і ч.3 ст.68 КК України не можуть бути застосовані до того, хто вчинив злочин, за який передбачено довічне позбавлення волі як найбільш суворий вид покарання. До осіб, які вчинили готування до такого злочину або вчинення замаху на злочин у віці до 18 років, і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були у стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку, і яким не може бути призначено покарання у виді довічного позбавлення волі, мають застосовуватися вимоги частин 2 і 3 статті 68 КК, виходячи з максимального покарання позбавлення волі на певний строк. Відповідно до ч.3 ст.3 КК України злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки КК України. У зв’язку з цим постанови Пленуму Верховного Суду України не можуть бути джерелом кримінального права. Однак положення п.6-1 вказаної вище постанови Пленуму Верховного Суду України є вірними по суті. Для надання їм законодавчої сили пропоную ст.68 доповнити ч.5 такого змісту: «Положення частин 2 та 3 цієї статті не застосовуються до осіб, яким призначається довічне позбавлення волі».

Науковий керівник: Гродецький Ю.В.

Галаган Олена Василівна
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ІПКОЮ, 2 курс, 12 група

ПРАВОВА ПРИРОДА УЯВНОЇ ОБОРОНИ

Відповідно до ч. 1 ст. 37 КК України «уявною обороною визнаються дії, пов’язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання». У ч.ч. 2–4 ст. 37 КК України законодавець передбачив спеціальні правила кримінально-правової кваліфікації окремих різновидів уявної оборони: 1) різновид уявної оборони, який виключає кримінальну відповідальність (ч. 2); 2) різновид уявної оборони, який прирівнюється до перевищення меж необхідної оборони (ч. 3); 3) різновид уявної оборони, є необережним злочином (ч. 4).
Уявна оборона віднесена законодавцем до обставин, що виключають злочинність діяння, так як ст. 37 КК включена в розділ VІІІ «Обставини, що виключають злочинність діяння» Загальної частини КК України.
У науці кримінального права висловлені такі позиції щодо правової природи уявної оборони: 1) це не є окремим видом обставин, що виключають злочинність діяння, а лише окремим випадком необхідної оборони, який пов’язаний з фактичною помилкою (М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, П.Л. Фріс); 2) це окремий вид обставин, що виключають злочинність діяння (П.С. Матишевський, Н.Н. Паше-Озерський, В.І. Ткаченко).
Прихильники першого підходу перш за все спираються на те, що уявній обороні притаманні не всі характерні ознаки обставин, що виключають злочинність діяння. Це такі конститутивні характеристики як: 1) поведінка суб’єкта, що позбавлена суспільної небезпеки, визнаючи її або соціально корисною, або соціально допустимою; 2) правомірність такої поведінки.
Щодо першої характеристики можна констатувати, що уявна оборона не позбавлена суспільної небезпеки: суб’єкт, помилково оцінюючи діяння особи потерпілого, заподіює реальну, переважно фізичну, шкоду об’єктам правової охорони. А помилка щодо реальності суспільно небезпечного посягання не може бути визнана підставою, яка усуває протиправність діяння. Лише у одному випадку(вибачальної) помилки, коли суб’єкт вважає (уявляє), що, заподіюючи шкоду, він здійснює захист об’єктів правової охорони від суспільно небезпечного посягання, можна сказати, що поведінка суб’єкта в цілому позбавлена суспільної небезпеки. У цьому ж випадку буде відсутня протиправність діяння, якщо буде допущена добросовісна (обґрунтована) помилка щодо наявності суспільно небезпечного посягання особи потерпілого і заподіяна шкода не перевищуватиме допустимих меж захисту в умовах реального посягання (необхідної оборони).
Саме тому прихильники даного підходу вважають, що уявна оборона не може бути віднесена до обставин, що виключають злочинність діяння
На думку таких вчених як: М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, П.Л. Фріс, уявна оборона є помилкою при необхідній обороні і проявляється у помилці суб’єкта відносно наявності правової чи фактичної підстави для нанесення шкоди особі, що посягає. Тобто особа, реалізуючи своє право на необхідну оборону, за певних обставин може помилятися відносно наявності щодо неї суспільно небезпечного посягання, якого насправді немає. В тих випадках, коли особа сумлінно помиляється відносно наявності щодо неї суспільно небезпечного посягання, її помилка визнається вибачальною і тоді кримінальна відповідальність виключається.
Прихильники другого підходу вважають, що уявна оборона відрізняється від необхідної за основною ознакою – наявність (реальність) посягання. Будь-який різновид необхідної оборони, в т. ч. і передчасна та запізніла оборона, характеризується дійсністю посягання, тобто наявністю його в реальності, і помилки особи, яка захищається, відносно посягання проявляються в неправильній оцінці його початку, закінчення або небезпечності. Уявна оборона характеризується помилкою особи в самому існуванні посягання щодо неї, тобто посягання є вигаданим, уявним. Тому вона повинна розглядатися як самостійна обставина, що виключає злочинність діяння.
На мою думку, уявна оборона є одним із різновидів необхідної оборони у випадку вибачальної помилки: коли особа помиляється у реальному існуванні суспільно небезпечного посягання як підстави необхідної оборони. Учені, що заперечують даний підхід, спираються на те, що в уявної оборони відсутня одна із підстав необхідної оборони – наявність посягання. Проте, я вважаю, що з об’єктивною сторони вона відсутня, а з суб’єктивної, тобто виходячи із оцінки суб’єкта, – ні. Адже у момент захисту, особа оцінює обстановку, що склалася як таку, що несе в собі суспільну небезпеку, тобто вона впевнена в реальності посягання та діє у межах свого права на захист свого життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань. Про зв’язок необхідної оборони із уявною свідчить також і те, що вирішення питання про відповідальність у вищенаведеному випадку вирішується як і при необхідній обороні. Щодо невибачальної помилки, то це є не що інше, як необережний злочин, тому говорити про це у межах ст. 37 КК України – некоректно. Тому відповідно ст. 37 «Уявна оборона» КК України, у даному її вигляді, є суперечливою та повинна бути змінена. Положення про уявну оборону за наявності вибачальної помилки повинні бути передбачені поряд із положеннями про необхідну оборону у окремому абзаці ст. 36 КК України. А у ст. 37 КК України повинні залишитися лише положення щодо правових наслідків за наявності невибачальної помилки, які віднесені законодавцем до розділу VІІІ Загальної частини КК України для зручності.

Науковий керівник: Гродецький Ю.В.

Ганжа Олексій Геннадійович,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОЮ, 2 курс, 4 група

ФОРМАЛЬНО-ВИЗНАЧЕНІ Й ОЦІНОЧНІ СТРОКИ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ: ЗМІНА СПІВВІДНОШЕННЯ ЯК УТВЕРДЖЕННЯ НОВОЇ ПАРАДИГМИ ПРАВОРОЗУМІННЯ В УКРАЇНІ

Зі зміною домінуючої парадигми світобачення змінюється й підхід до праворозуміння, що неминуче тягне за собою перетворення в усіх сферах життя суспільства. Цивільний кодекс України (далі – ЦК), створений на ідеологічному «зламі» радянського праворозуміння, «насичуючись» непозитивістськими концепціями, зумовив зміни в домінуючому уявленні про право, демократизувавши як ніколи раніше та якісно збагативши вітчизняну правову систему. Одним із явищ, яке не могло не зазнати змін у зв’язку з таким ідеологічним «переходом», є строки в цивільному праві.
Якщо радянське розуміння строку з позиції нормативізму як визначеного проміжку в часі призводить до формалізації часу, а звідси – до унеможливлення дій суб’єктів на власний розсуд, то визначенням строку як певного періоду в часі (ч. 1 ст. 251 ЦК) вітчизняний законодавець відкинув домінуючу радянську парадигму світобачення і створив передумови для якісної зміни уявлення про строки в цивільному праві, визнаючи той факт, що час не може бути до кінця формалізованим, завжди має залишатися простір для вільного волевиявлення учасників цивільних правовідносин, можливості розсуду й відповідної оцінки.
Формально-визначеним є строк, який закріплений у нормативному або індивідуальному акті (договорі) та підлягає точному обчисленню шляхом зазначення його початку й закінчення, тривалості упродовж певного періоду в часі за допомогою відповідних правил обчислення (ст. 253-255 ЦК). Існуючи у вигляді конкретно-визначених часових проміжків, формально-визначені строки у певних випадках не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Отже, існування формально-визначених строків у цивільному праві обумовлене необхідністю чіткого визначення часових меж існування суб’єктивних цивільних прав та юридичних обов’язків.
Констатуючи модифікацію поняття строку, ми переконуємося, що поряд із формально-визначеними строками активно використовуються оціночні (невизначені), які встановлюються в цивільному законодавстві шляхом вказування на будь-які приблизні критерії. ЦК передбачає в таких випадках здійснити яку-небудь дію «своєчасно», «негайно», «без зволікання», «в розумний строк».
Таким чином, класифікація строків на формально-визначені та оціночні є об’єктивно зумовленою, що має важливе як наукове, так і законодавче значення. Інше ж запитання, яке виникає у зв’язку з такою класифікацією та бурхливим піднесенням кількості і значення оціночних строків, стосується доцільності їх використання в цивільному праві. Дослідження цієї проблематики з філософсько-правової позиції потребує обґрунтування, виходячи з певного типу праворозуміння.
Безперечно, кожна точна правова норма є значною соціальною цінністю і великою знахідкою для відповідної області правової регуляції. Абсолютизуючи це положення, право з позиції правового позитивізму прагне максимально точно встановити правила регулювання поведінки людей. З точки зору відповіді на запитання про доцільність використання оціночних строків у цивільному праві представники позитивізму відповідають негативно, надаючи перевагу тенденції розвитку єдиного шаблону норм, що уможливить досягнення збігу думок двох правових сторін відповідно до конкретних прав та обов’язків, а також дозволить ефективно розв’язувати розбіжності, що виникатимуть. У випадку ж неясності формулювань були би неминучими конфлікти, зумовлені особливістю правової поведінки кожної зі сторін спору.
З іншого боку, маємо визнати, що забезпечення диспозитивності цивільного права можливе лише шляхом законодавчого використання високоабстрактних та оціночних понять, у тому числі темпоральних – строків. Суб’єкти приватноправових відносин законодавчо наділяються можливістю вільного волевиявлення та розсуду в межах, встановлених законодавством.
Зважаючи на велику значущість строків у цивільному праві, вважаємо, що показна ясність (формальна визначеність) інколи може бути більш небезпечною, ніж чесна, відверта невизначеність (яка забезпечується, зокрема, шляхом використання оціночних строків). У цьому випадку високо цінувати ясність правових норм не означає засуджувати ті з них, юридичні наслідки яких залежать від критеріїв сумлінності й доброчесності учасників цивільних правовідносин.
У цьому аспекті здатність зрозуміти потреби конкретної ситуації, аналіз людської поведінки, об’єктивні чинники, а також усталена суспільна практика вважатимуться суттєво важливими для розумного тлумачення писаного права, і як наслідок – справедливого застосування оціночного поняття. Звідси випливає, що досягнення соціальної справедливості самими лише законодавчими «наказами» було би неможливим, тому держава в особі законодавця «делегує» частину повноважень суспільним відносинам, які, з урахуванням різноманіття життєвих обставин, сприяють справедливому втіленню законодавчого положення в життя. Тому обчислення оціночних строків відбувається завдяки казуальному тлумаченню суб’єктів правозастосування, якими є сторони цивільних правовідносин, а у випадку їх незгоди – в судовому порядку.
Зважаючи на особливу правову природу оціночних строків, зазначимо, що, на відміну від формально-визначених строків, які встановлюються за допомогою усталених одиниць вимірювання часу (відповідно до ч. 1 ст. 252 ЦК – роками, місяцями, тижнями, днями або годинами), оціночні строки ґрунтуються на соціальному розумінні часу.
Виходячи з вищесказаного, вважаємо доречним застосування диференційованого підходу при формулюванні конкретних строків у цивільному праві, що, з одного боку, дозволить шляхом використання формально-визначених строків здійснювати ефективне регулювання суспільних відносин, унеможливить зловживання правом та забезпечить захист суб’єктивних цивільних прав і належне виконання юридичних обов’язків, а з іншого – шляхом використання оціночних строків – зніме пелену радянського праворозуміння з його прагненням до максимальної формалізації суспільних відносин, унеможливлюючи тим самим надмірну зарегульованість галузі приватного права.

 
Гарнаженко Олена Володимирівна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого,
Полтавський юридичний інститут, 2 курс, 24 група

ПСИХІЧНЕ НАСИЛЬСТВО У НАУЦІ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

Насильство, у тому числі психічне, є складовою суспільного життя. Воно з огляду на поширеність і, як це не прикро звучить, свою звичайність здавна цікавить представників різних наук і світоглядів. Усі вони намагаються з’ясувати глобальні питання щодо причин і видів насильства, його ролі і місця в суспільстві та шляхів його подолання. Звичайно, що кримінальне право не знаходиться осторонь питань психічного насильства.
Проблемам психічного насильства у кримінальному праві в цілому або окремим аспектам цієї теми було присвячено роботи таких видатних науковців як Ю.М. Антонян, Н.А. Бабій, М.І. Бажанов, Р.А. Базаров, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, А.М. Браусов, Є.Г. Вєсєлов, О.С.
В Статуті Всесвітньої організації охорони здоров’я, прийнятому 22 червня 1946 року визначено: “Здоров’я являє собою стан повного фізичного, психічного та соціального благополуччя, а не лише відсутність хвороб або фізичних дефектів”. Конституцією України у ст. 3 встановлено, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Життя і здоров’я людини знаходяться під кримінально-правовим захистом. Будь-яке насильство над особою спричиняє їй фізичні та моральні страждання і здійснюється всупереч її волі.
Психічне насильство не порушує цілісності ні зовнішніх тканин, ні внутрішніх органів, а впливає лише на психіку людини, викликає різні почуття – страху, обурення, гніву.
У КК України мова йде про два види прояву психічного насильства: погрозу і примус. Однак термін “психічне насильство” у КК України не вживається, у той час як терміни “погроза”, “примус” можна зустріти безпосередньо в ряді норм. Разом з тим у кримінальному законодавстві ми не знайдемо роз’яснення цих понять, навіть у статті 40, яка має назву: “Фізичний або психічний примус”
Що стосується поняття “психічне насильство”, то варто підкреслити, що питання про його зміст продовжує залишатися проблемним. У результаті неоднозначного розуміння і пояснення зазначеного терміну при визначенні характеру і ступеню небезпеки психічного насильства, зустрічається різна кваліфікація дій в слідчій та судовій практиці. Сьогодні у кримінально-правовій науці проблема психічного насильства є досить актальною.
Психічне насильство має свій прояв в погрозах спричинити фізичну, моральну, матеріальну шкоду, позбавити яких-небудь благ. За кримінальним законодавством погроза – це вид психічного насильства. Мета психічного насильства – залякування потерпілого. Отже, можна зробити висновок, що психічне насильство це – бажання викликати почуття страху. При цьому страждає психіка, в сукупності з душевними явищами: відчуттями, сприйняттями, уявою людини, її усвідомленням і волею.
Залежно від особистісних та інших зовнішніх причин вплив погрози на свідомість осіб може бути більш або менш сильним, в зв’язку з чим психічний стан може бути глибоким або поверхневим, більш або менш усвідомленим. Свідомість, як відомо, є однією з найвищих форм психічної діяльності людини. Людина, яка зазнає психічного насильства, може здійснити і несвідомі або підсвідомі дії: відступити від направленої на неї зброї, інстинктивно нахилитися, закритися рукою. Однак не це визначає її психічний стан у мить погрози. її свідомість здатна оцінити оточуючу обстановку, сприйняти насильство як небезпеку для себе або близьких людей – це один з основних елементів психічного стану потерпілої особи.
Кримінальний кодекс України передбачає кримінальну відповідальність за психічне насильство, що виражається в різних за обсягом,характером і ступенем небезпеки для життя або здоров’я погрозах. З огляду на це, я вважаю, що назріла необхідність як у роз’ясненні законодавцем змісту терміна «погроза» та інших видів психічного насильства, так і у виробленні визначення поняття «психічне насильство». Дані поняття, особливо якщо вони будуть закріплені в законі,знімуть суперечливі тлумачення насильства взагалі, і на рівні конкретних злочинів, а також дозволять краще усвідомити волю законодавця, упорядкують практику кваліфікації насильницьких злочинів.
До правових проблем, що існують – сьогодні в теорії кримінального права слід віднести відсутність визначення на законодавчому рівні поняття і видів насильства, різновидів психічного насильства, відсутній конкретизований зміст погрози в окремих випадках. Від виду погрози і способу її вираження залежить, яка саме шкода нанесена життю і здоров’ю потерпілого, і які наслідки потягла за собою дані погрози.

Науковий керівник: к.ю.н., доц. Лемешко О.М.

Глєбов Роман Сергійович
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого,
ІПКОП, 5 курс, 3 група

РЕГУЛЮВАННЯ СВОБОДИ МИРНИХ ЗІБРАНЬ У МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ ТА КОНСТИТУЦІЙНОМУ ПРАВІ ОКРЕМИХ КРАЇН

Свобода мирних зібрань є одним із фундаментальних прав людини, що визнане світовою спільнотою, та є одним зі способів реалізації права на свободу думки, слова, права на вільне вираження поглядів і переконань, права на свободу світогляду та віросповідання. Враховуючи сучасний досвід розробки даного питання, варто звернутися до порядку регулювання свободи мирних зібрань у міжнародному праві, а також навести приклади такого регулювання у законодавчих актах окремих європейських країн.
Задля забезпечення дотримання прав людини при врегулюванні свободи мирних зібрань у державах міжнародною спільнотою шляхом закріплення у різноманітних актах, було встановлено право на свободу мирних зібрань, а також узагальнено підстави для її обмеження.
Право на свободу мирних зібрань закріплюється ст. 20 Загальної декларації прав людини 1948 р. : «Кожна людина має право на свободу мирних зібрань та асоціацій», а також статтею 21 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р.: «Визнається право на мирні збори. Користування цим правом не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, які накладаються відповідно до закону, і які є необхідними у демократичному суспільстві в інтересах державної чи суспільної безпеки, громадського порядку, охорони здоров’я і моральності населення або захисту прав та свобод інших осіб. Також це право проголошено Європейською Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., зокрема, ст. 11 останньої гарантує, що обмеження цього права не допускаються, за винятком тих випадків, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. У Копенгагенському документі ОБСЄ (1990) [Держави-учасники підтверджують, що]: «9.2 Кожна людина має право на мирні зібрання та демонстрації. Обмеження, які можуть бути встановлені відносно здійснення цих прав, встановлюються законом та відповідають міжнародним стандартам.» Американська конвенція про права людини у статті 15 визнає право на мирні зібрання без зброї. Користування цим правом не може підлягати жодним обмеженням, за винятком тих, які застосовуються відповідно до закону і які є необхідними у демократичному суспільстві в інтересах державної або суспільної безпеки, суспільного порядку або охорони здоров’я та моральності населення, або прав та свобод інших осіб».
З метою конкретизації положень, що можуть бути підставою для обмеження права людини на об’єднання, у 1984 році було проведено міжнародну конференцію під егідою ООН, під час якої було схвалено спеціальний документ – «Сіракузькі принципи тлумачення обмежень і відхилень від положень Міжнародного пакту про громадянські і політичні права». Держава, що ратифікувала Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, повинна тлумачити його норми відповідно Сіракузьких принципів Відповідно до частини VI: «29. Посилання на інтереси національної безпеки для виправдання заходів по з обмеження певних прав можливе лиш у тому випадку, коли такі заходи застосовуються для захисту існування держави, її територіальної цілісності або політичної незалежності від застосування сили чи загрози її застосування. 30. На інтереси національної безпеки не можна посилатися у якості підстави для введення обмежень з метою запобігання лиш локальної чи відносно ізольованої загрози правопорядку. 31. Інтереси національної безпеки не можуть використовуватися в якості приводу для введення невизначених чи довільних обмежень, і на них можна посилатися лиш за наявності адекватних гарантій та ефективних засобів правового захисту від порушень. 32. Систематичне порушення прав людини підриває істинну державну безпеку та може представляти загрозу міжнародному миру та безпеці. Держава, яка несе відповідальність за таке порушення, не має посилатись на інтереси державної безпеки для виправдання заходів, спрямованих на придушення спротиву такому порушенню чи проведення політики репресій стосовно свого населення.
З огляду на те, що свобода мирних зібрань є одним з фундаментальних природніх прав, то в її регулюванні роль держави не повинна бути надмірною. Наприклад, конституція Румунії у статті 39 встановлює: «Публічні мітинги, ходи, демонстрації чи будь-які інші зібрання мають бути вільними, і їх можна організовувати і проводити лише мирним шляхом, без будь-яких видів зброї».
Статті 1,2 Декрету-Закону Франції 1935 року, який регулює свободу мирних зібрань, вимагає попереджати про проведення кожного зібрання, кожної ходи, маніфестації. Заява має бути надана до мерії комуни не менш ніж за три повних дні і не більш ніж за 15 днів до проведення маніфестації.
Проведення мітингів та демонстрацій у Литовській республіці регулюється Законом 1993 року “Про зібрання”. Організатори зібрань зобов’язані надати до органів самоврядування заяву про місце, час, форму, інші деталі зібрання, яке організовують. Відмова у видачі дозволу на проведення зібрання можлива, якщо під час проведення зібрання можуть бути порушені безпека держави чи суспільства, суспільний порядок, здоров’я чи мораль людей, або ж права та свободи інших осіб.
Законом про охорону суспільного порядку Великобританії (Public Order Act) визначається, що в тому разі, коли масовий публічний захід має статичний характер, тобто здійснюється без руху вулицями, то поліція не може заборонити його проведення, а має право ставити певні умови для організаторів заходу стосовно порядку його проведення, якщо число учасників буде перевищувати 20 чоловік, а також застосовувати заходи для припинення зібрань, навіть застосовувати фізичну силу чи спеціальні засоби в разі проведення несанкціонованих, заборонених зібрань, або ж таких, які перешкоджають руху транспорту чи пішоходів.
Регулювання свободи мирних зібрань у національному праві різниться, незважаючи на те, що існує величезна кількість міжнародних принципів та рекомендацій, наприклад, рекомендація щодо зміни законодавства стосовно порядку повідомлення з дозвільної процедури на таку, яка би передбачала лише повідомлення про намір провести зібрання. Вважаємо, що приведення національних систем права у відповідність до міжнародних рекомендацій є необхідною умовою забезпечення прав та свобод людини.

Науковий керівник: к.ю.н. доц. Трагнюк О.Я.

Гордійчук Наталія Андріївна,
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого,
ІПСКдля МВС України, 2 курс, 8 група

ОРГАНІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ЕКОНОМІКИ ТА ЙОГО ВДОСКОНАЛЕННЯ

Останнім часом в Україні відбувається багато змін, пов’язаних з характером управлінського впливу на економічні відносини. Цей вплив з боку держави починає набувати характеру загального регулювання.
Одним з головних напрямків державного управління економікою залишається вдосконалення системи органів виконавчої влади у цій сфері, їх правового статусу на всіх рівнях. Ця проблема у сучасних умовах набуває особливої актуальності, оскільки відбувається процес децентралізації, який потребує розмежування предметів відання між центром і місцями, підприємствами, установами, організаціями. Органи виконавчої влади здійснюють організуючу, цілеспрямовану діяльність щодо забезпечення пропорційного розвитку економіки України.
Верховна Рада України здійснює свої повноваження на підставі ст.85 Конституції України, законодавчо регулюючи та контролюючи діяльність органів виконавчої влади у сфері економіки. Діяльність Верховної Ради України регулюється Конституцією України, Законами України, Регламентом Верховної Ради України Законом України «Про вибори народних депутатів», а також міжнародними Актами.
Діяльність Президента України у сфері економіки спрямована на керівництво зовнішньополітичною діяльністю країни, ведення переговорів, укладання міжнародних договорів України та визначення основних напрямків зовнішньої і внутрішньої економічної політики.
Найвищим у системі органів управління економікою є Кабінет Міністрів України. Серед основних його повноважень можна виділити забезпечення економічної самостійності України, здійснення загальнодержавних програм економічного розвитку країни та проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики.
9 грудня 2010 року було зроблено спробу вдосконали систему органів управління економікою шляхом реорганізації Міністерства економіки України та утворення Міністе́рства економі́чного ро́звитку і торгі́влі Украї́ни – центрального органу виконавчої влади України. Дане міністерство формує та реалізує державну політику у сферах економіки та торгівлі, реалізує державну регуляторну політику, державну політику з питань розвитку підприємництва, регулювання цінової політики.
Важливу роль в організації державного управління у сфері економіки відіграють місцеві державні адміністрації. Їх повноваження закріплені у Законі України «Про місцеві державні адміністрації». Зокрема, місцеві державні адміністрації розробляють проекти програм соціально-економічного розвитку відповідної території та подають їх на схвалення відповідній раді, організовують їх виконання, забезпечують ефективне використання природних, трудових і фінансових ресурсів, складають і подають на затвердження ради проект відповідного бюджету та забезпечують його виконання, звітують перед відповідною радою про його виконання.
Органи місцевого самоврядування управляють майном, що є у комунальній власності, затверджують програми соціально-економічного розвитку, бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць, контролюють їх виконання, утворюють і лік¬відовують комунальні підприємства, організації, здійснюють контроль за їх діяльністю.
Адміністрації державних підприємств, організацій, що діють у сфері економіки, здійснюють управління відповідно до законів, статутів (положень). У найзагальнішому вигляді вони виконують економічні функції з метою задоволення матеріальних і духовних потреб громадян, суспільства, держави.
На сьогоднішній день гострою є проблема закріплення правового становища органів, які здійснюють управління галузями економіки, подолання відомчості, що породжується нормативно-правовими актами, прийнятими міністерствами і відомствами, узгодженості в діях органів управління економікою.
Вдосконалення галузей законодавства з питань державного регулювання економічного розвитку суспільства має бути спрямоване на створення умов, які сприяли б стимулюванню фізичних і юридичних осіб до інвестиційних нагромаджень, оптимальному, ефективному проведенню державної податкової політики та розвитку економіки України, спрямованому на європейську інтеграцію.
Одночасно сьогодні висловлюється чимало думок, зміст яких зводиться. до повного ігнорування централізованого регулювання з боку держави, можливості її функціонування лише на основі ринкових відносин. При цьому не враховуються ні історія економічного розвитку України, ні масштабність і структурна складність народногосподарського комплексу, ні поділ праці та її кооперація, ні інші фактори, наявність яких вимагає централізованого регулювання економічних процесів.
На сучасному етапі наша держава намагається створити цілісну програму соціально-економічного розвитку, реформувати економіку, забезпечити необхідні механізми господарювання, відповідну фінансово-бюджетну, кредитну та грошову системи. Для реалізації цих планів необхідно створити дієвий механізм організації державного управління у сфері економіки, який задовольняв би вимоги сучасного суспільства.

Науковий керівник: д. ю. н., проф. Настюк В.Я.

 
Гудзь Марина Володимирівна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого,
Полтавський юридичний інститут, 2 курс, 27 група

«ДИТЯЧА ПОРНОГРАФІЯ» У КРИМІНАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ

Україна, прагнучи наслідувати правові стандарти світової спільноти із захисту основних прав і свобод людини та громадянина, хоч і підписала й ратифікувала низку міжнародно-правових актів і договорів, спрямованих на боротьбу з дитячою порнографією, проте, продемонструвала нездатність ефективно відобразити ці норми у власній законодавчій системі.
В українському законодавстві кримінальна відповідальність за дитячу порнографію передбачена в ст. 301 Особливої частини Кримінального кодексу України (далі – КК України) «Ввезення, виготовлення, збут і розповсюдження порнографічних предметів». Слід зазначити, що з моменту набрання юридичної сили нині чинного закону про кримінальну відповідальність в національному законодавстві містилась заборона на ввезення, виготовлення, збут і розповсюдження предметів так званої звичайної («дорослої») порнографії, т.т. законодавець жодної згадки про кримінальну відповідальність за «дитяче» порно не робить. Проте, подальші законодавчі зміни, яких двічі зазнала редакція ст. 301 КК України, лише на перший погляд були пов’язані із закріпленням спеціальної норми, спрямованої безпосередньо на боротьбу із дитячою порнографією.
Безпосереднім об’єктом злочину є нормальний психічний, фізичний і моральний розвиток неповнолітніх. Так згідно ст. 7 Закону України „Про захист суспільної моралі” від 20 листопада 2003 р., з метою захисту морального та фізичного життя неповнолітніх забороняється: втягнення неповнолітніх у діяльність з виробництва й обігу продукції сексуального чи еротичного характеру, порнографічних матеріалів, надання послуг, а також організації й проведення видовищних заходів сексуального чи еротичного характеру; розповсюдження продукції сексуального чи еротичного характеру, порнографічних матеріалів, надання послуг і проведення видовищних заходів сексуального чи еротичного характеру серед неповнолітніх; використання образів неповнолітніх у будь–якій формі в продукції сексуального чи еротичного характеру і проведенні видовищних заходів сексуального чи еротичного характеру. Відповідно до Конвенції про права дитини, що була ухвалена Резолюцією Генеральної асамблеї ООН 44/25 від 20 листопада 1989 р., яка набула чинності 2 вересня 1990 р., діти мають право на повагу та індивідуальність (ст. 2, 7, 8, 23, 26 та 40), а також широкі права на економічний, соціальний та культурний розвиток (ст. 6, 24). Ці стандарти прав дитини, встановлені в Конвенції, прямо чи опосередковано стосуються захисту дитини від сексуальної експлуатації.
Кожна фотокартка чи відеоплівка з дитячою порнографією є доказом жорстокого поводження з тією чи іншою дитиною. Поширення таких зображень повторює це жорстоке поводження багаторазово на протязі тривалого часу після створення первісного матеріалу. Прикладом може служити загибель 12–річного хлопчика у Верхній Австрії, який покінчив життя самогубством, дізнавшись, що після сексуальної наруги над ним, що вже було для нього великою травмою, фотокартки з зображенням цієї наруги були вміщені в Iнтернет.
Предметом злочину, передбаченого ст. 301, є твори, зображення або інші предмети порнографічного характеру. Зокрема за ч.1 ст. 301 КК предметом злочину є твори, зображення або інші предмети порнографічного характеру; за ч.2 ст. 301 КК предметом злочину є кіно– та відеопродукція та комп’ютерні програми порнографічного характеру; за ч.4 ст. 301 КК предметом злочину є твори, зображення або інші предмети порнографічного характеру, що містять дитячу порнографію.
Таким чином, доповнюючи Особливу частину КК України новим складом злочину, а, відповідно, й новою статтею, слід, на відміну від конструкції норми права, відображеної у ст. 301 КК України, дещо простіше відобразити форми об’єктивної сторони у складі злочину «дитяча порнографія» за рахунок виключення такої ознаки як перевезення порнографічних предметів, оскільки це поняття охоплюється терміном переміщення. Поняття збут порнографічних предметів охоплюється поняттям їх розповсюдження, отже його теж недоцільно включати як різновид можливих злочинних дій «дитячої порнографії». На відміну від «дорослого порно» «дитячим порно» мають охоплюватися ввезення в Україну, виготовлення, зберігання та переміщення без мети розповсюдження (збуту). Адже, як уже зазначалося раніше, однією із характерних рис криміналізації дитячої порнографії є тенденція до встановлення відповідальності за просте зберігання екземплярів порнопродукції із зображенням дітей (навіть для особистого користування).

Науковий керівник: к.ю.н., доц. Лемешко О.М.

Дзявун Юлія Сергіївна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ІПКОЮ, 2 курс, 2група

ДІЙОВЕ КАЯТТЯ ОСОБИ ЯК ПІДСТАВА ЗВІЛЬНЕННЯ
ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
Поняття «дійового каяття особи» як підстави звільнення від кримінальної відповідальності знайшло своє законодавче закріплення лише з прийняттям Кримінального кодексу в Україні (далі − КК) в 2001 році. До цього моменту у теорії кримінального права та практики його застосування під даним поняттям розуміли певні соціально корисні вчинки особи після вчинення нею злочину, однак уявлення про їх зміст, мотиви, юридично значущі ознаки та правові наслідки були досить неоднозначним. Проблені аспекти інституту дійового каяття досліджували у своїх роботах багато вчених: Ю.В Баулін, Г.І. Глобенко, Л.А. Долиненко, М.Д. Дурманов та ін.
Відповідно до ст. 45 КК особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялась, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду. Відсутність хоча б однієї із зазначених складових дійового каяття виключає звільнення особи від кримінальної відповідальності за ст. 45 КК. Виняток можуть становити лише випадки вчинення злочину чи замаху на нього, внаслідок яких не було заподіяно шкоду або не завдано збитки.
Виходячи із змісту ст. 45 КК, можна виділити наступні передумови застосування даного виду звільнення від кримінальної відповідальності:
1) особа вчиняє злочин вперше;
2) цей злочин є невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості.
Відповідно до ст. 45 КК дійове каяття є сукупністю детермінованих щирим розкаянням особи соціально корисних посткримінальних вчинків. Як і будь-яка поведінка, воно має свої об’єктивні й суб’єктивні ознаки. По-перше, саме слово “дійове ” передбачає собою активні дії з боку винного, яке призводить до певного результату. Отже воно не може вчинятися шляхом пасивної поведінки. Закон вимагає встановлення активного сприяння з боку винної особи розкриттю злочину, однак дане поняття є дискусійним. Так, у п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 23.12.2005 № 12 “Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності” (далі-Постанова) зазначено, що під активним сприянням розкриттю злочину слід вважати надання особою органам дізнання або досудового слідства будь-якої допомоги в установленні невідомих їм обставин справи. Однак багато науковців не згодні з даним визначенням, оскільки Верховний Суд не конкретизує яка сама допомога повинна бути надана органам слідства.
Іншим елементом підстави застосування ст. 45 КК є відшкодування завданої “шкода” або “збитків”. Шкода − це матеріальні витрати чи моральні потрясіння, які зазнала постраждала особа внаслідок діянь винного. Стосовно збитків, то під ними розуміється втрати майнового характеру, які можна виразити в грошовому або майновому еквіваленті. Якщо поєднати ці два поняття разом, то до них належить, зокрема, моральна шкода, організаційна шкода, судові витрати, витрати на лікування потерпілого, витрати на відновлення пошкодженого майна тощо. Якщо ж у ст. 45 КК шкодою визнавати збитки лише передбачені в якості ознак складу злочину як суспільно небезпечні наслідки відповідного діяння, то можна дійти висновку, що законодавець поставив звільнення від кримінальної відповідальності у залежність від конструкції об’єктивної сторони злочину, тим самим обмеживши сферу застосування ст. 45 КК лише випадками вчинення закінчених злочинів з матеріальним складом. Що навряд чи є обґрунтованим.
Не менш дискусійним є поняття “щире каяття”. Згідно із зазначеною Постановою, щире розкаяння характеризує суб’єктивне ставлення винної особи до вчиненого нею злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася. В такому разі на правоохоронні органи покладається досить складне завдання щодо з’ясування суб’єктивного ставлення особи до вчиненого, оскільки це стосується більше внутрішнього стану особи, ніж зовнішніх діянь, і ї визначити його точною мірою неможливо.
Отже, визнання чинним кримінальним законодавством України дійового каяття видом звільнення особи від кримінальної відповідальності є проявом гуманізму кримінально-правової політики держави. Проте при використанні ст. 45 КК на практиці можуть виникати певні труднощі, обумовлені відсутністю чіткої законодавчої регламентації підстав її застосування.

Науковий керівник: доц. Євдокімова О.В.

Жданюк Назарій Володимирович
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ІПКОП 3 курс 20 група

ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ УКЛАДЕННЯ ДОГОВОРУ КУПІВЛІ-ПРОДАЖУ В ІНТЕРНЕТ-МАГАЗИНАХ І ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ

У п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 р. № 5 “Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про захист прав споживачів” роз’яснено, що вимоги можуть заявляти споживачі, які мають на товари квитанцію, товарний чи касовий чек або інший письмовий документ. Однак, в наш час інформаційні технології пронизують усі сфери суспільного життя і стає складно довести укладення договору без паперового підтвердження, наприклад, покупки через мережу інтернет. Згідно з Судовою практикою з розгляду цивільних справ про захист прав споживачів (2009 – 2012 рр.) Верховного Суду України:’’ Відповідно до Закону України ’’Про захист прав споживачів’’ (далі – Закон) укладення договору на відстані відбувається за допомогою засобів дистанційного зв’язку: телекомунікаційних мереж, поштового зв’язку, телебачення, інформаційних мереж, зокрема Інтернет (статті 1, 13 цього Закону).
У справі за позовом Особи 1 до Товариства з обмеженою відповідальністю “Р.Т.”, третя особа – Публічне акціонерне товариство Комерційний банк “П.Банк”, про захист прав споживачів Ленінський районний суд м. Севастополя установив, що 19 грудня 2009 р. позивач здійснив оплату на рахунок відповідача за акційний телевізор вартістю 6 тис. 740 грн., який він бажав придбати у інтернет-магазині “С. Магазин”. Зазначений телевізор позивачу не доставили.
Задовольняючи позов, суд правильно виходив із того, що договір про придбання товару був укладений на відстані через засоби дистанційного зв’язку, а саме – через інформаційні мережі, Інтернет, що не суперечить вимогам пунктів 8, 10 ч. 1 ст. 1 вищезазначеного Закону.
Але існує ряд проблем, з якими стикається практика. Договір є обов’язковим для його сторін. Однак, при використанні електронного листування в доказуванні факту укладення договору, сторона може спиратись на недоведеність його особистої присутності при написанні і відправленні листа, навіть, наприклад, якщо це відбувалося з персонального комп’ютера учасника процесу. І саме тут виникає найбільша проблема застосування електронного листування як доказу в цивільному процесі, тому що практично неможливо довести, чи справді саме власник електронної скриньки є автором листа. Оскільки, визначити з якого саме комп’ютера відправляли лист можливо, однак персоніфікувати відправника – майже нереально.
Дану проблему можна вирішити наступним чином. Слід роз’яснити судам, що подібного роду докази можуть бути застосовані і прийняті до уваги лише у випадку надання беззаперечних доказів авторства листа. Наприклад, про це може свідчити наявність електронного цифрового підпису, але лише у випадках, коли він прирівнюється до власноручного підпису у відповідності з статтею 3 Закону України ’’ Про електронний цифровий підпис’’ від 22.05.2003.
У Законі зазначено, що продавець має надати достовірну інформацію про те, куди слід звернутись покупцю в разі виявлення несправностей у товарі і це є можливостю для маніпуляції свідомістю покупця при інтернет-покупках. Зокрема, у справі № 22 -ц/796/4341/2013 року позивачка звернулась до Апеляційного суду міста Києва з вимогами до представництва в Україні фірми ’’Kaiser’’, оскільки була впевнена, що уклала договір купівлі-продажу через мережу інтернет саме з ним. Однак суд за повідомленням Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, визначив, що реєстрація представництва Каіser в Україні відсутня. Таким чином, їй було відмовлено у задоволенні апеляційної скарги.
Ця прогалина не вирішена у цивільному законодавстві, однак введення в оману покупця може підпадати під нечесну підприємницьку практику, передбачену статтею 19 Закону України ’’Про захист прав споживачів’’, а також у деяких випадках відповідає ознакам складу злочину шахрайство – стаття 190 Кримінального Кодексу України.
Не рідко, досить складно довести факт укладення договору купівлі-продажу з продавцем, наприклад, у справі № 22-408/14 у першій інстанції факт придбання товару підтверджувався товарно-транспортною накладною на доставку товару службою доставки вантажів “Нова пошта” та гарантійним талоном, в якому передбачено, що гарантійний строк на планшет “Zoho WG 10007” встановлений терміном 12 місяці з дня придбання. Апеляційни суд міста Києва в свою чергу цей факт заперечив, спираючись на те, що вищезазначені документи не можуть слугувати як доказ укладення договору купівлі-продажу з відповідачем, при цьому немає підстав вважати, що гарантійний талон, який знаходився разом з планшетом у коробці, передбачає гарантійний строк саме на нього.
Ще однією проблемою можна вважати відсутність чіткої регламентації порядку дослідження інформації, що знаходиться на інтернет-сайті. Оскільки, не рідко суд звертається до нього за отриманням необхідної інформації.
Як висновок, необхідно зазначити, що незважаючи на усю сукупність вищезазначених проблем, покупки в інтернет-магазинах є надзвичайно популярними у суспільстві і з подальшим розвитком його роль буде лише зростати. Тому законодавцю необхідно вдосконалити і узагальнити практику, що склалася в цій сфері для захисту прав споживачів. Зокрема, передбачити перелік джерел доказів, що будуть підтверджувати укладення подібного роду договорів, а також регламентувати порядок дослідження інтернет-сайтів продавців.

Науковий керівник: ас. Кацюба К.В.

Дубровіна Ганна Андріївна
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ФПК для Пенсійного фонду України, 3 курс, 4 група

СУСПІЛЬНА НЕБЕЗПЕЧНІСТЬ КІБЕРЗЛОЧИНІВ

21 століття – час технологій. Життя людей стало залежним від інформації, а вона стала непереривним потоком поширюватися мережею Інтернет, зберігатися на серверах. Важко знайти людину, яка б досі не користувалась комп’ютером, навіть робота державних органів набула комп’ютеризованого характеру. Можливість простого доступу до інформації з одного боку полегшила нам життя,а з іншого стала уражати нас на небезпеку. Дослідник Азаров Дмитро стверджує, що будь-які неправомірні діяння в сфері комп’ютерної інформації завжди відзначаються великою потенційною суспільною небезпекою. Вона обумовлюється передусім неможливістю передбачення «поведінки» автоматизованої системи, у роботу якої здійснюється втручання, а також важливістю та матеріальною цінністю зосередженої в автоматизованій системі інформації.
Розповсюдження комп’ютерних вірусів, шахрайства з пластиковими платіжними картками, крадіжки коштів з банківських рахунків, викрадення комп’ютерної інформації та порушення правил експлуатації автоматизованих електронно-обчислювальних систем – це далеко не повний перелік подібних злочинів. Комп’ютер може виступати як предметом так і знаряддям чи способом скоєння злочинів. Однією з найпоширеніших назв такого виду злочинів є «кіберзлочин» або «комп’ютерний злочин». В Кримінальному Кодексі України у 2003 році вони знайшли своє відображення у розділі XVI «Злочини у сфері використання електронно-обчислюваних машин (комп’ютерів),систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку» а також у ратифікованій Конвенції про кіберзлочинність.
У науковій сфері виділяють 4 етапи розвиту кіберзлочинності: 1. Поява кіберзлочинності і субкультур хакерів. 2. Розповсюдження кіберзлочинності, поява спеціалізацій кіберзлочинності і національних груп хакерів. 3. Придбання транснаціоналістичного характеру, поява кібертероризму і міжнародних угрупувань хакерів у всіх сферах кіберзлочинності. 4. Використання Інтернет в політичних цілях, виникнення таких явищ, як Інтерне-страйк і Інетрент-війна, цілеспрямоване використання кібератак проти урядів окремих держав.
На думку деяких авторів близько 62% всіх комп’ютерних злочинів вчиняються у складі організованих груп. В Україні створено Навчально-тренувальний центр боротьбі з кіберзлочинністю та моніторингу кіберпростору на громадських засадах, ним запропонована схема типового організованого злочинного угруповання у кіберсфері: першу сходинку займають програмісти – розробляють шкідливі програмні рішення, другу – торговці краденою інформацією, тертю – хакери, які шукають вразливі місця, четверту – шахраї, які впроваджують фітингові системи, розсилають спам, п’ята сходинка належить провайдерам,які забезпечують хостинг сайтів і серверів злочинців, шоста – фінансистам,які контролюють надходження засобів, і остання – лідерам злочинних угрупувань.
Таким чином, поширення кіберзлочинів може завдати шкоду різним сферам життя, порушуючи конституційні права(таємниця листування, недоторканість приватного життя тощо), право власності, ставлячи в небезпеку життя та здоров’я людини, честь та гідність особи, суспільну моральність і навіть безпеку держави. За даними «Лабораторії Касперського» дотримуючись певних правил можна зменшити вірогідність стати жертвою кіберзлочинця: не відвідувати порносайти, не переходити по рекламі на сумнівні сайти, не шукати безкоштовного програмного забезпечення на просторах Інтернет та використовувати безпечні паролі для своїх аккаунтів.

Науковий керівник : Володіна О. О

Журба Юлія Анатоліївна
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОЮ, 2 курс, 4 група

ВИСВІТЛЕННЯ ДІЯНЬ КОРУПЦІЙНОГО ХАРАКТЕРУ
У КРИМІНАЛЬНОМУ ЗАКОНІ УКРАЇНИ

Відповідно до рейтингу міжнародної громадської організації по боротьбі з корупцією та дослідженню питань корупції у світі Transparency International за даними 2014 року Україна посіла 142 місце із 175 позицій, залишаючись на одному щаблі з Угандою та Коморськими островами як одна з найбільш корумпованих країн світу.
Такий стан речей вказує на актуальність дослідження, предметом якого виступають: 1) співвідношення поняття «корупція» з іншим понятійним апаратом закону про кримінальну відповідальність; 2) особливості регламентування діянь корупційного характеру у вітчизняному им кримінальному законодавстві та шляхи його вдосконалення.
Згідно до положень абз.6 ч.1 ст.1 Закону України «Про запобігання корупції» № 1700-VII від 14.10.2014 корупція − це використання особою, зазначеною у частині першій статті 3 цього Закону, наданих їй службових повноважень чи пов`язаних з ними можливостей з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття такої вигоди чи прийняття обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб або відповідно обіцянка/пропозиція чи надання неправомірної вигоди особі, зазначеній у частині першій статті 3 цього Закону, або на її вимогу іншим фізичним чи юридичним особам з метою схилити цю особу до протиправного використання наданих їй службових повноважень чи пов`язаних з ними можливостей. Відповідно до абз.5 ч.1 ст. 1 цього ж Закону за корупційне правопорушення законом встановлено кримінальну, дисциплінарну та/або цивільно-правову відповідальність.
З цього випливає, що поняття «злочин» та «корупційне правопорушення» співвідносяться між собою як частка з цілим, тому використання останнього терміну у межах кримінального законодавства не є виправданим.
У статтях 368, 369 та 370 чинного КК України в редакції 2001 року було передбачено відповідальність за схоже за своєю природою явище, а саме, – за хабарництво. Згідно до положень постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 року № 5 «Про судову практику у справах про хабарництво» хабарництво визнавалось корисливим злочином, який має виключно майновий характер, обов`язковим суб`єктом якого є службова особа, що певною мірою корелює з поняттям корупційного правопорушення.
Відповідно до Закону України № 221- VII від 18.04.2013 положення ст.ст. 368-370 КК України зазнали суттєвих змін. Так, замість опису протиправної поведінки особи у вигляді «одержання хабара», «пропозиція або давання хабара», «провокація хабара або комерційного підкупу» з`явилися «прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою», «пропозиція або надання неправомірної вигоди службовій особі», «провокація підкупу» відповідно. Фактично, змін зазнали всі ознаки складу злочину, в тому числі – їх предмет, об’єктивна сторона, суб’єкт та суб’єктивна сторона.
Положеннями абз. 7 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання корупції» № 1700-VII від 14.10.2014 неправомірну вигоду визначено як грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи, будь-які інші вигоди нематеріального чи негрошового характеру, які обіцяють, пропонують, надають або одержують без законних на те підстав. Раніше, відповідно до абз. 2 п. 4 ППВСУ від 26 квітня 2002 року № 5 «Про судову практику у справах про хабарництво», послуги, пільги і переваги, які не мають майнового характеру (похвальні характеристика чи виступ у пресі, надання престижної роботи тощо), не могли бути визнані предметом хабарництва. А вже згідно до примітки до ст.3641 КК України у ст.ст. 364, 3641, 3652, 368, 3683, 3684, 369, 3692, 370 цього Кодексу під неправомірною вигодою слід розуміти грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи, будь-які інші вигоди нематеріального чи негрошового характеру, які пропонують, обіцяють, надають або одержують без законних на те підстав.
Тобто, відбулося розширення криміналізації у напрямку узгодження з положеннями Закону України «Про запобігання корупції» № 1700-VII від 14.10.2014., що, у свою чергу, дозволяє стверджувати про тенденцію визнання за діяннями, що носять корупційний характер більшого ступеню суспільної небезпечності. Підтвердженням цього напрямку кримінально-правової політики є положення Законів України від 14.02.2014., 14.10.2014 та 12.02.2015, якими було внесено зміни до ст.ст. 45 – 47 КК України з приводу унеможливлення звільнення від кримінальної відповідальності осіб, що вчинили корупційні злочини.
На моє власне бачення, таку тенденцію і вектор кримінально-правової політики слід зберегти і у подальшому. Це створить підстави для того, щоб одним з основних, базових видів відповідальності за корупційні правопорушення була кримінальна відповідальність.

Науковий керівник: Радутний О.Е.

Забеліна Ольга Сергіївна,
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого,
ІПКОП, 2 курс, 3 група

ЩОДО ПИТАННЯ ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ

Питання децентралізація влади в Україні активно обговорюється ще з моменту проголошення незалежності. Найбільш актуальною ця проблема стала сьогодні, коли ми зіткнулися з політичною кризою.Кабінет міністрів підготовив 7 законопроектів, які вже були передані на розгляд до Верховної Ради України. У разі прийняття їх децентралізація у країні може розпочатися вже цього року.
Така форма управління є дуже ефективною і встигла зарекомендувати себе у багатьох країнах, а саме: у Польщі, Данії, Швеції, Норвегії, Франції, Великій Британії тощо. Термін «децентралізація» означає передачу повноважень та ресурсів на нижчі рівні публічного управління. Тобто це дозволить при збереженні держави та її інститутів, розширити місцеве самоврядування, активізувати населення на вирішення власних потреб та інтересів, звузити сферу впливу держави на суспільство, замінюючи цей вплив механізмами саморегуляції, виробленими самим суспільством, зменшити витрати держави і платників податків на утримання держапарату і його матеріальних придатків – армію, міліцію тощо. Також перевагами децентралізації слугують можливість оперативно і швидко вирішувати місцеві проблеми (тим самим приймати більш об’єктивні рішення) та зменшення навантаження на органи центральної влади другорядними проблемами.
Серед недоліків варто відзначити, що рішення можуть носити тактичний характер, а тому бути малоефективними; відсутність загальних правил і процедур прийняття рішень. Можливе повернення до прихованої децентралізації, де представники, обрані в регіонах, зможуть отримати повноваження лише формально, тому що призначені центральної владою голови державних адміністрацій будуть користуватися правом вето щодо постанов органів місцевої влади. Отже, центральні органи зможуть контролювати владу на місцях, не несучи жодної відповідальності за результати їхньої роботи.
В країнах, що розвиваються, до яких відносять і Україну, реформи щодо децентралізація повинні проводитися поступово. Це передбачить порушення координації дій, тим самим не перекладаючи відразу на місцеві органи влади ті задачі, які вони мають вирішувати тільки в довгостроковому плані. Проведення децентралізації не має бути першочерговою задачею, тому що має бути проведено масштабне обговорення стратегії реформ.
Таким чином, щоб децентралізація стала запорукою ефективного територіального розвитку, шляхом до демократизації та дійсного народовладдя, необхідно забезпечити послідовність реформування, тобто держава має сприяти зміцненню інститутів місцевого самоврядування, забезпечити ефективність системи служби в органах місцевого самоврядування, збільшення обсягу бюджетного фінансування територіальних громад. У свою чергу децентралізація зможе створити можливість для розвитку усього державного простору на основі пріоритету повноважень общин, які складаються із жителів міст, сіл, селищ. Це допоможе акумулювати енергію мас для покращення свого життя, тим самим покращуючи життя усієї України.

Науковий керівник: к.ю.н., ас. Ковтун М.С.

Завадська Ангеліна Тимурівна,
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого,
ФПК для Державної пенітенціарної служби України , 2курс 1 група.

ПРОБЛЕМАТИКА ДЕФІНІЦІЇ «КОНСТИТУЦІЙНИЙ ЛАД» У СУЧАСНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ

Феномен конституційного ладу є одним з центральних об’єктів дослідження у науці конституційного права. Його проблематиці присвячували праці такі видатні вчені-конституціоналісти як Тодика Ю.М., Барабаш Ю.Г., Румянцев О.Г. та інші. У той же час не існує єдиної думки стосовно змісту та сутності конституційного ладу. Це у першу чергу пов’язано з тим, що саме поняття «конституційний лад» є відносно новим для української держави. Воно з’явилося внаслідок проголошення незалежності України і докорінних змін в системі конституційно-правового регулювання. Незважаючи на те, що на сьогодні фактично відсутнє нормативне визначення конституційного ладу, це поняття широко застосовується як в теорії, так і у практиці конституційного права. Аналізуючи сучасні тенденції розвитку правової науки можна стверджувати, що зараз постає необхідність щодо конкретизації цього поняття, як «ядра» правової системи нашої держави.
Відповідно до проекту концепції внесення змін до Конституції України від 21 червня 2013 року, розділ загальні засади пропонується перейменувати на засади конституційного ладу. Позитивні аспекти цієї новації полягають у тому, що буде переборено двозначність розуміння терміну «загальні засади»: стосовно інших розділів Основного Закону, чи основ конституційного ладу. Проблема існує у тому, що і сам термін «конституційний лад» не має чіткого однозначного визначення.
Сьогодні вчені надають різні визначення конституційного ладу. Так у мотивувальній частині рішення Конституційним Судом України № 6-рп від 5 жовтня 2005 р. (справа про здійснення влади народом) стверджується: «У зазначених відповідях вчених-правознавців по-різному визначається поняття конституційного ладу в Україні… Конституція України, закріплюючи конституційний лад, не містить визначення цього поняття. У Рішенні Конституційного Суду України від 11 липня 1997 року N 3-зп стверджується лише про засади конституційного ладу в Україні, що закріплені у розділах I, III, XIII Конституції України».
В. Ф. Погорілко розглядає конституційний лад як порядок встановлений та передбачений Конституцією України. Однак, не можна обмежувати сферу дії цього феномену виключно конституційним порядком держави, адже він набагато ширшим.
Більш повне визначення, на нашу думку, надає О. В. Скрипнюк, характеризуючи конституційний лад як передбачені та гарантовані Конституцією державний та суспільний лад, конституційний статус людини і громадянина, систему безпосереднього народовладдя, організацію державної влади і місцевого самоврядування, територіальний устрій, основні засади зовнішньополітичної та іншої міжнародної діяльності держави, основи національної безпеки та інші існуючі найважливіші види конституційно-правових відносин. Проте, на нашу думку «інші найважливіші види конституційно-правових відносин» є занадто широким та неоднозначним формулюванням, що є неприпустимим при тлумаченні такого основоположного феномену.
Спираючись на правову позицію Конституційного Суду України, а також положення статей 5, 17 та 37 Конституції України можна надати визначення конституційному ладу як системи усіх суспільних відносин, передбачених та гарантованих Конституцією України і забезпечених органами державної влади.
Він характеризується певною низкою ознак, серед яких можна виділити демократичну та гуманістичну спрямованість, системний характер, гарантованість з боку держави.
Демократична та гуманістична спрямованість конституційного ладу полягає у тому, що реалізація положень закріплених Конституцією (у першу чергу політичних прав громадян) можлива лише у демократичній державі, яка здійснює владу на основі принципів широкої та реальної участі громадян та їх об’єднань у формуванні державної політики, створенні та діяльності державних органів, додержанні прав і свобод людини та громадянина. Ця ознака щільно пов’язана з виникненням громадянського суспільства та правової держави.
Системний характер конституційного ладу означає, що усі суспільні відносини, які передбачені та гарантовані Конституцією викладені у певній логічній послідовності, що спрощує їх регулювання та захист. Кожний об’єкт конституційно-правового регулювання виконує певну функцію у державному та суспільному житті та є відкритим до зовнішнього впливу.
Значення гарантованості конституційного ладу полягає у тому, що при її відсутності виникає висока ймовірність перетворення його на декларативну складову держави. За загальним правилом під гарантіями розуміють систему юридичних засобів та інститутів, спрямованих на створення умов для реалізації усіх правових можливостей передбачених Конституцією України, а також забезпечення їх від протиправних посягань.
Таким чином, можна стверджувати, що конституційний лад є складним, багатогранним феноменом в теорії конституційного права, який потребує подальшого дослідження та нормативного закріплення.

Науковий керівник: к.ю.н, доц. Слінько Т. М.

Замковий Володимир Леонідович,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОП, 2 курс, 14 група

ПРОБЛЕМИ ЗАСТОСУВАННЯ ЧАСТИНИ ПЕРШОЇ СТАТТІ 365 ЦИВІЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

Чинне цивільне законодавство виходить з того, що право власності кожної особи є абсолютним. Тому для того, щоб припинити право власності особи на майно, що знаходиться у спільній власності, інший співвласник має спиратись на підстави, які чітко передбачені законом. Частина перша статті 365 Цивільного кодексу України визначає підстави, лише за наявності яких суд може задовольнити позов співвласників про припинення права на частку одного з них. При цьому для задоволення позову суд має встановити наявність усіх чотирьох підстав:
1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі;
2) річ є неподільною;
3) спільне володіння і користування майном є неможливим;
4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї.
Хоча положення статті не зазначають, але відповідно до судової практики ці обставини мають існувати в об’єктивній дійсності у своїй сукупності. А тому відсутність хоча б однієї з них вказує на неможливість задоволення позову співвласників.
Зважаючи на проблеми, що виникають при практичному застосуванні данної норми, важливим є логічне та узгоджене тлумачення цих положень. Оціночне поняття «незначна частка» було закріплено законодавцем з причини, що незначність частки має встановлюватися через призму конкретних обставин судової справи. До того ж, формулювання «частки» у праві, а не «частки» у майні створює також проблеми правозастосування. Такий критерій не завжди дозволяє судам правильно визначити незначний розмір частки у праві спільної часткової власності. Наприклад, 1/4 частки у праві спільної часткової власності в ідеальному, арифметичному виразі є в п’ять разів більшою, ніж 1/20 частки. Проте якщо 1/4 частки існує у праві власності на квартиру загальною площею 80 м кв., а 1/20 – у праві власності на жилий будинок загальною площею 1200 м кв., розмір майна, на яке припадає менша у числовому виразі частка (тобто 1/20), є більшим, ніж розмір майна, на яке припадає частка, що є більшою у числовому виразі (тобто 1/4). Тому суд має спиратися на ідеальний вираз частки і з цього робити висновок про її незначний характер.
У цьому ж пункті першому також є така ознака частки, як неможливість бути виділеною в натурі. Але пункт другий вже передбачає неподільність речі. Відповідно до законів логіки неможливість виділення в натурі вже передбачає неподільність речі, оскільки частка не виділяється в натурі внаслідок природних або штучних характеристик речі як єдиного об’єкта (ст. 183 ЦК України), так і заборону виділу згідно із законом (ч. 2 ст. 364 ЦК України). А отже, неможливість виділення речі в натурі є ширшим поняттям і включає в себе неподільність речі, тому необхідність для суду встановлювати ознаку, зазначену у пункті другому ч. 1 ст. 365 ЦК, автоматично відпадає, хоча і передбачена законодавцем.
Наявність у матеріалах справи третьої та четвертої ознак відповідно до матеріалів судової практики суди перевіряють досить рідко і такі рішення скасовуються апеляційною чи касаційною інстанцією. Тому ці ознаки, так само, як і перші дві, є необхідними для встановлення підстав для задоволення позову співвласників.
З практичної точки зору, неможливість спільного володіння та користування майном переважно зумовлюється особистими стосунками співвласників, як правило недоброзичливими за умови подання позову, стосунками, що перешкоджають їм у повному здійсненні прав володіння та користування.
На збереження житлових прав співвласника розрахований пункт четвертий ч. 1 ст. 365 ЦК. Тому позов про припинення права на частку у спільному майні (житлі) не може бути задоволений, якщо внаслідок припинення права спільної часткової власності колишній співвласник та члени його сім’ї будуть позбавлені житла. Так, якщо позивачеві належало право на 4/5, а відповідачу – на 1/5 частки і були перші три підстави застосування статті 365 ЦК України, то відсутність у відповідача іншого житла чи можливості придбання іншого житла буде мати наслідком відмову у задоволенні позову. Крім того, співвласник-відповідач має право посилатися саме на істотне порушення його інтересів. Словосполучення “завдання шкоди” створює ще одну проблему у правозастосуванні, адже завдання шкоди – протиправне діяння, що є підставою для виникнення недоговірних зобов’язань.
Отже, положення статті 365 Цивільного кодексу України містить логічні та змістовні неточності, що призводять до проблем у правозастосування. На сьогодні судова практика вже виробила певні напрацювання і рекомендації стосовно вирішення судами питання припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників. Незважаючи на це, основними проблемами є: формулювання «частки» у праві, а не «частки» у майні; «неможливість виділення речі в натурі» є ширшим поняттям і включає в себе «неподільність речі»; більш точним і логічним є формулювання «істотне порушення інтересів», ніж «завдання істотної шкоди інтересам».

Науковий керівник: Навельська-Гордеєва О. П.

Замковий Володимир Леонідович,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОП, 2 курс, 14 група

МОЖЛИВОСТІ ВПРОВАДЖЕННЯ ІНСТИТУТУ БАНКРУТСТВА ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ
В Україні процедура банкрутства застосовується до юридичних осіб та до фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності. Щодо громадян, які не є суб’єктами підприємницької діяльності, така процедура не передбачена, хоча тенденції останніх років свідчать про зростання кількості держав у світі, в яких внесено відповідні зміни в національне законодавство, які дають змогу громадянам звертатися до законодавства про банкрутство для розв’язання проблем заборгованості. В Україні обговорення проблеми запровадження інституту банкрутства громадян відбувається доволі тривалий час, зареєстровано декілька законопроектів, написано чимало наукових робіт та статей.
Вчені неоднаково підходять до розуміння поняття банкрутства, а тому аби застосувати процедуру банкрутства до громадянина важливо розуміти сутність цього поняття. Існуючі відмінності в його трактуваннях можливо пояснити акцентуванням або на різних стадіях процесу банкрутства, або на першопричинах, або на результативних ознаках. На думку більшості науковців ключовим моментом є термін «неспроможність», тобто банкрутство – це юридично визнана судом неспроможність суб’єкта виконувати свої зобов’язання та продовжувати підприємницьку діяльність внаслідок її економічної неефективності, що є негативним наслідком кризи, призводить до порушення фінансових відносин і ставить під загрозу подальше існування підприємства.
Для розуміння того чи іншого підходу до запроваджених механізмів банкрутства громадян в зарубіжних країнах потрібно вивчати не лише національне законодавство, але і комплексно досліджувати соціальні, правові, економічні та політичні фактори. Важливо розуміти, що на сьогодні можливо виділити два підходи до банкрутства громадян. Першим є американський підхід fresh start (“нового старту”), який діє в країнах з відносно обмеженою системою соціального забезпечення. Він запроваджений у США та значною мірою у Канаді і передбачає наявність постійних доходів у громадянина, погашення та списання залишку боргів та інтеграція боржника заново у суспільство.
Другим підходом є європейський, який донедавна передбачав відмову від стороннього втручання у правовідносини позичальника та боржника, виходячи з принципів свободи договору, pacta sunt servanda (договори мають виконуватися). Сьогодні він продовжується розвиватися і у європейських країнах регулювання неплатоспроможності надає перевагу правам кредитора, дозволяючи задовольняти більшу частку позовів на його користь, часто шляхом суворіших правил та довшого періоду добросовісної поведінки для споживачів. Західноєвропейські країни мають добре розвинуту систему соціального забезпечення, що деякою мірою згладжує гостроту проблеми надмірної заборгованості. Європейське законодавство вимагає обов’язковий план платежів з погашення боргу та пропонує консультування щодо боргу та відбиває розуміння, що зростання заборгованості є не ринковою, а більше соціальною проблемою. З іншої сторони, підхід США є сприятливішим для споживачів, процедури банкрутства менш суворі та тривалі, за певних обставин громадяни можуть позбавитися боргу протягом кількох місяців. Обидва підходи мають свої переваги та недоліки, мають як прихильників, так і критиків. Проте науковці відмічають дифузію підхіду fresh start по всьому світі.
Незважаючи на перший негативний досвід, а саме відхилення декількох законопроектів з зазначеного питання, рано чи пізно воно знову постане на порядку денному. Звичайно, особа не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов’язання, проте застосування такої процедури, як банкрутство до громадян дозволить їм відновити свою платоспроможність або ж звільнитися від певних боргів. Зарубіжне регулювання банкрутства осіб потребує більш глибокого та ретельного дослідження з метою визначення доцільності, можливості, підходів та шляхів запровадження відповідної процедури в Україні.
Допомогою для регламентації процедури банкрутства громадянина в Україні можуть стати основні принципи для вирішення боргових проблем громадян INSOL International, яка є міжнародною федерацією національних асоціацій бухгалтерів і юристів, які спеціалізуються в тому числі і на неспроможності:
1. Справедливий та рівномірний розподіл ризиків споживчого кредиту;
2. Забезпечення певних форм списання заборгованості, реабілітація або fresh start для боржника;
3. Перевага надається позасудовому розгляду над судовим, якщо наявні рівною мірою ефективні варіанти;
4. Запобіжні заходи з метою скорочення необхідності втручання (освітні програми, нагляд за умовами надання споживчого кредиту, моніторинг колекторської діяльності тощо).
Отже, існує американський та європейський підходи до вирішення питання банкрутства громадянина. Зважаючи на дифузію підходу «нового старту» у всьому світі, законодавець має звернути увагу на його переваги для боржника та на основні принципи INSOL. Запровадження механізмів банкрутства громадян в Україні мають базуватися на наступних положеннях: судовий (здійснення місцевими судами загальної юрисдикції) та позасудовий порядок вирішення справи, встановлення визначеної суми боргу для початку процедури банкрутства, розумні строки процедури банкрутства, перевага у захисті інтересів боржника, звільнення від боргів за рахунок його майна або реструктуризація боргу та передбачення можливості нового старту та реабілітації боржника у суспільстві.

Науковий керівник: к.ю.н, ас. Баєва Г. О.

Іванов Іван Васильович
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ІПСК для МВС України , 4 курс 11 група

ДО ПИТАННЯ ПРО ШАХРАЙСТВО В МЕРЕЖІ ІНТЕРНЕТ

Відповідно до ст. 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, визначає соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом. Вказане положення знайшло своє пряме підтвердження в Кримінальному кодексі України 2001 р. (далі КК України). У ст. 190 КК України дається чітке визначення поняття шахрайства, що розуміється як заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою.
Таке визначення шахрайства, по-перше, дозволяє виділити два різновиди шахрайства – незаконне заволодіння чужим майном і придбання права на чуже майно, по – друге, містить вказівку на конкретні способи вчинення злочину, відмежовуючи його від більшості посягань на власність, – обман або зловживання довірою.
У зв`язку із стрімким розвитком інформаційних технологій та збільшенням кількості користувачів мережі Інтернет, досить поширеним стає такий спосіб шахрайства, як Інтернет-шахрайство. Оскільки сучасне кримінальне законодавство не дає нам визначення або чітких ознак даного виду шахрайства, доцільно було виокремити найбільш поширені способи Інтернет шахрайства та їх спільні ознаки.
Інтернет-шахрайство відрізняється від «звичайного» тільки тим, що злочинці використовують переваги сучасних комп’ ютерних технологій та Інтернет-мереж. Шахрайства, пов’язані з комп’ютерами, за відсутністю специфічних правових норм підпадають під існуючі в кримінальному законодавстві визначення шахрайських дій, тому відповідальність за них має наступати за ст. 190 КК України. Інтернет-шахрайство можна визначити як внесення, зміну, виправлення, знищення комп’ютерних даних чи програм або інше втручання до процесу обробки або передачі інформації, з метою незаконного збагачення себе чи іншої особи, що призводять до незаконного заволодіння чужим майном або придбання прав на чуже майно.
На нашу думку, необхідно виокремити такі специфічні ознаки шахрайства, вчиненого через мережу Інтернет:
– Місце безпосереднього вчинення протиправного діяння (місце знаходження злочинця, засобів вчинення злочину) не співпадає з місцем знаходження потерпілого і настанням суспільно небезпечних наслідків злочину, що пов’ язано з використання електронних технічних засобів.
– При вчиненні шахрайств у сфері використання електронних технологій злочинець заволодіває предметом посягання з використанням різноманітних електронних технічних засобів та відповідного середовища, а саме : засобів стільникового зв’ язку, пластикових платіжних карток, комп’ютерів (стаціонарних, ноутбуків, планшетів, тощо), WI-FI роутерів та ін..
– Предмети злочинного впливу функціонують в електронному середовищі (банкомати, різноманітні програми, комп’ютерна техніка, мережа Інтернет, носії комп’ ютерної інформації та інше)
– Типовими способами вчинення злочину є: обманне заволодіння грошовими коштами іноземних громадян за допомогою шлюбних сайтів; обманне заволодіння грошовими коштами банків через комп’ютерну мережу Інтернет шляхом зламу банківської електронної системи захисту інформації, коли гроші переводяться на підставні рахунки в банки різних країн; фішинг — вид шахрайства, метою якого є виманювання у довірливих або неуважних користувачів мережі персональних даних клієнтів онлайнових аукціонів, сервісів з переказування або обміну валюти, інтернет-магазинів; клікфорд — вид шахрайства у мережі, що являє собою обманні кліки на рекламне посилання особою, не зацікавленою у рекламному оголошенні; шахрайство в мережевих іграх – застосування спеціально створених або модифікованих програм або обладнання в мережевих іграх для отримання незаперечної переваги над іншими гравцями. На відміну від чітерства в одиночних іграх, становить проблему для ігрових спільнот, і боротьба з нею – важливий аспект проектування ігор; фармінг – це процедура прихованого перенаправлення жертви на помилкову IP-адресу. Для цього може використовуватися навігаційна структура (файл hosts, система доменних імен (DNS)).
Таким чином, на нашу думку, ч. 3 ст. 190 КК України потребує внесення доповнення, а саме: «шахрайство, вчинене з використанням мережі Інтернет шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки». Необхідність такого нововведення обумовлюється специфікою ознак даного виду шахрайств, а саме: підвищена латентність злочинів, що забезпечується специфікою мережевого інформаційного простору; транскордонний характер мережевих злочинів, при якому злочинець, предмет злочинного посягання, потерпілий можуть перебувати на територіях різних держав; нестандартність, складність, різноманіття і часте оновлення способів скоєння злочинів і застосовуваних спеціальних засобів; можливість вчинення злочину в автоматизованому режимі в декількох місцях одночасно, можливість об`єднувати відносно слабкі ресурси багатьох окремих комп`ютерів в потужне знаряддя вчинення злочину; багатоепізодним характер злочинних дій при множинності потерпілих; дистанційний характер злочинних дій в умовах відсутності фізичного контакту злочинця і потерпілого; неможливість запобігання та припинення злочинів даного виду традиційними засобами.

Науковий керівник: к.ю.н., ас. К.М. Оробець

 
Карпенко Вікторія Сергіївна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ФПК для Пенсійного фонду України, 2 курс, 2 група

СУБ’ЄКТ ЗЛОЧИНУ ЯК ФІЗИЧНА ОСОБА

Одним з елементів складу злочину є його суб’єкт. Взагалі то у кримінальному праві під суб’єктом злочину мають на увазі особу, яка вчинила злочин та підлягає кримінальній відповідальності. На законодавчому рівні поняття суб’єкта злочину розкривається у частині 1 статті 18 Кримінального кодексу України. Тож, згідно з КК нашої держави, суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до даного кодексу може наставати кримінальна відповідальність.
Із даного вище визначення випливають такі ознаки: фізична особа, осудна, яка досягла конкретного, встановленого законодавством віку.
Перша обов’язкова ознака полягає в тому , що суб’єктом злочину може бути лише фізична особа. Це положення вказує на те, що у нашій державі суб’єктом злочину може бути тільки людина. Тобто, це означає, що юридична особа не може відігравати роль даного елементу складу злочину. Ця закономірність простежується у багатьох статтях Кримінального кодексу. Конкретним прикладом цього є статті 6-10 та інші, у яких зазначено, що дія даного кодексу поширюється на громадян України, іноземців та осіб без громадянства. Тож юридичні особи, тварини, сили природи чи предмети не можуть бути суб’єктами злочинів, а заходи, які вживаються для охорони від завданої ними шкоди, не є покаранням. Хоча у давнину існувала така практика і існує велика кількість випадків, коли суб’єктами злочину визнавалися тварини, чи навіть предмети. Але, це видається не обґрунтованим, тому розглядати такі перспективи на тлі українського кримінального закону немає ніякого сенсу.
А от щодо відповідальності юридичної особи, то це питання є дискусійним. У нашій державі юридична особа ні в якому разі не може бути визнана суб’єктом злочину, оскільки в Україні, як і в багатьох державах світу діє принцип індивідуальної, особистої відповідальності за вчинене суспільно-небезпечне діяння. Тож, якщо на певному підприємстві, установі, організації, в результаті порушення певних правил, а саме правил виробництва, охорони праці, екологічної чи пожежної безпеки, або ж якихось інших, буде завдана шкода охоронюваним кримінальним законом суспільним відносинам, то відповідальність за це буде нести конкретна особа, яка є винною у такому порушенні.
З одного боку це є доречним, а з іншого – зовсім ні. За приклад можна взяти порушення правил екологічної безпеки на підприємстві. Оскільки масштаби екологічних проблем та катастроф збільшуються з кожним роком, то було б доцільно звертати на даного роду злочину більш пильну увагу та посилювати санкції за їх вчинення. Тож, як на мене, для більшої ефективності запобігання екологічним та й іншим злочинам, необхідно, щоб відповідальність за них несли не лише керівники підприємств чи їх власники, а й робітники цього підприємства. Тобто застосування санкцій до юридичних осіб, на мою думку, буде мати набагато більшу ефективність, ніж просто до окремих фізичних осіб.
Необхідно відзначити, що кримінальну відповідальність юридичних осіб передбачено у багатьох кримінальних кодексах світу. У деяких країнах це зумовлено рекомендацією ООН про розгляд питання про передбачення кримінальної відповідальності не тільки для осіб, які діяли від імені якої-небудь установи, корпорації чи підприємства… а й для самої установи, корпорації чи підприємства. Основною метою даного положення було попередження злочинності у державах-членах ООН. Також це питання розглядалося на різноманітних світових конгресах та конференціях з кримінального права і багато науковців виступали також за введення кримінальної відповідальності для юридичних осіб.
Конкретними прикладами закріплення кримінальної відповідальності юридичних осіб є кримінальні кодекси Франції, Данії, Англії, Литви, Бельгії та інших країн.
Умови, підстави та особливості такої відповідальності відрізняють у всіх цих країнах.
Наприклад, відповідно до КК Естонії юридична особа (окрім держави, органів місцевого самоврядування і публічно-правових юридичних осіб) може нести відповідальність за діяння, вчинені її органом чи керівником в інтересах цієї юридичної особи. Юридична особа є суб′єктом таких злочинів і проступків, як: приватна розшукова діяльність; незаконне проведення дослідів над людьми; купівля-продаж дитини і т.д.
Так, Польща, у зв′язку з її входженням до ЄС, виконала умови щодо приведення власного кримінального законодавства у відповідність до європейських стандартів, зокрема і в частині встановлення кримінальної відповідальності юридичних осіб та інших колективних суб′єктів.
Якщо ж поринути в глиб історії України, то можна сказати, законодавство, яке діяло на території нашої країни ще за часів Ярослава Мудрого, знало відповідальність юридичних осіб. Так, відповідно до ст. 3 “Руської Правди”, відповідальність за вбивство на території верви несла верв, на території якої знайдено труп.
Підсумовуючи, хотілося б сказати, що не зважаючи уваги на те, що український законодавець все ж таки не визнає юридичну особу суб’єктом злочину, дискусії з цього приводу серед вітчизняних науковців не стихають вже довгий час.
У кримінальному праві існує два основних підходи до вирішення питання кримінальної відповідальності юридичних осіб. Одні науковці вважають, що юридичні особи не є суб’єктами кримінального права, а отже, не повинні притягуватися до кримінальної відповідальності. Інші ж, навпаки, вважають, що юридичні особи повинні нести відповідальність за скоєні здочини на підставі норм кримінального закону.
Я є прихильником другої позиції та вважаю, що введення юридичної особи як суб’єкта злочину до кримінального закону є доречним у нашій державі, оскільки, як на мене, таке нововведення буде сприяти більш ефективному попередженню злочинності, а особливо зменшенню кількості економічних та екологічних злочинів.

Науковий керівник: к.ю.н., доц. Володіна О. О.

Клубань Дмитро Анатолійович
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ФПК для Державної пенітенціарної служби України, 4 курс, 1 група

«СУТНІСТЬ І ПРАВОВИЙ ЗМІСТ ЯВИЩА КАЯТТЯ В КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОМУ АСПЕКТІ»

Філософські закони і сутність явищ соціального, суб’єктивного буття конкретизує та доповнює філософія права, а з урахуванням розподілу права на галузі – філософія кримінально права й забезпечуючих реалізацію його принципів та інститутів: оперативно-розшукового, кримінально-процесуального, кримінально-виконавчого права в противагу злочинному буттю.
Фундаментом в кримінально-правовому контексті філософії права є дихотомія взаємопов’язаних але відносно самостійних явищ: «злочин й кара», що мають соціальну, антропологічну, моральну, правову сутність, як детерміноване ними каяття особи, що скоїла злочин.
Сутність, зміст, чи сенс й закономірності посткримінальної поведінки особи, яке включає каяття й покаяння, як явище пенітенціарне (суб’єктивного каяття й покаяння перед суспільством у формі дійового каяття, виправлення й законослухняної соціалізації). Але, постає питання: що таке каяття? На цей час, законодавець не надав правового визначення даної дефініції але, у відповідності до Академічного тлумачного словнику української мови: «каяття – визнання своєї провини, вияв жалю з приводу своєї провини». В нормативно-правових актах, ми можемо знайти лише деякі посилання, так наприклад: в ст. 45 Кримінального кодексу України «Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям»: «Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, крім корупційних злочинів, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду».
Цікавим є також поєднання дефініції «каяття» з дефініцією «виправлення» в кримінально-виконавчому аспекті. Так, згідно до ст. 50 Кримінального кодексу України: «Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає у передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого». Проте, найбільшу увагу привертає ч. 2 вказаної статті: «Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.». Виникає питання, що ж таке виправлення? У відповідності до ст. 6 Кримінально-виконавчого кодексу: «Виправлення засудженого – процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки».
Як бачимо, законодавець не дає чіткого переліку позитивних змін, які можуть відбутися у особистості засудженого, та чи повинен він покаятись у вчиненому діянні.
У відповідності до ст. 3 Европейських пенітенціарних правил 1987 року: «Цели исправительного воздействия на осужденных состоят в том, чтобы сохранить их здоровье и достоинство и, в той степени, в какой это позволяет срок заключения, способствовать формированию у них чувства ответственности и навыков, которые будут содействовать их реинтеграции в общество, помогут им следовать требованиям законности и удовлетворять свои жизненные потребности собственными силами после освобождения», скрізь призму наведеної статі можна проаналізувати наказ Міністерства юстиції України від 04.11.2013 № 2300/5 «Про організацію соціально-виховної та психологічної роботи із засудженими», а саме: розділ III, п. 11.: «У період відбування покарання засудженими на начальника відділення покладено обов’язок вивчати особистість засуджених, аналізувати стан виконання індивідуальних програм роботи із засудженими та періодично здійснювати оцінку ступеня виправлення засуджених». Тож, можна зробити певні висновки: на сьогодні, в правовому полі відсутні визначення дефініції «каяття», як природньої властивості, права, що є людською психофізичною потребою, яка матеріалізована в людині і її діяльності у формі рефлексії протиправного діяння, вини відповідальності, виправлення і їх вираз в позитивному сприйманні й схваленні суспільством й державою.
Згідно до Указу Президента України від 9 грудня 2010 року № 1085/2010 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» в Україні була утворена Державна пенітенціарна служба. В назві реорганізованого департаменту з питань виконання покарань виникло іноземне слово «poenitentia» — розкаяння, але окрім гарної назви ДПтС не отримала такого завдання, як «сприяння каяттю засуджених осіб».
Отже, необхідним є реформування законодавства стосовно питання каяття, виправлення прогалин і суперечностей у нормативно-правових актах, яке повинно здійснюватись із урахуванням правозастосовчої практики, наукових досліджень та практичного досвіду з відповідністю як інтересам держави і суспільства, так і суб’єктам каяття з покладанням контролю за процесом виправлення, покаяння та соціалізації на Державну пенітенціарну службу України.

Наукові керівники: к.ю.н. Таволжанський О.В.,
к.філос.н. Салтанов М.В.

Коваль Тимур Олександрович
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
Інститут підготовки слідчих кадрів для МВС України, 5 курс, 8 група

ОКРЕМІ АСПЕКТИ РЕФОРМУВАННЯ МВС УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

В одному з найважливіших для України документі, Угоді про асоціацію України та ЄС, наша держава висловила бажання просувати процес реформ та адаптації вітчизняного законодавства до законодавства ЄС, що сприятиме поступовій економічній інтеграції і поглибленню політичної асоціації. В момент складних соціально-економічних процесів, перебуваючи під тиском збройної агресії, наша держава все ж прагне до ефективної демократизації суспільства. Такі умови потребують підвищення ефективності роботи всіх органів влади, а особливо правоохоронних, що покликані захищати найважливіші цінності демократичного суспільства. Ефективність роботи цих органів залежить від професійної дисципліни працівників відповідних структур. Однак рівень службової дисципліни та законності в правоохоронних органах України, на жаль, не відповідає вимогам часу та потребує якнайшвидшого удосконалення.
Структурою, якій потрібні невідкладні зміни є Міністерство внутрішніх справ України (далі – МВС). Підтвердженням цього стало затвердження 22 жовтня 2014 року Кабінетом Міністрів України Концепції реформування МВС України та презентована Експертною Радою МВС України відповідна стратегія. Вищевказані документи визначили Європейську спрямованість у реформуванні МВС.
Так, зазначені Концепція і стратегія реформування досить зрозуміло визначають структурні і функціональні зміни, що відбудуться в МВС, однак, майже не розкривають засобів реалізації і забезпечення цієї реформи. На нашу думку, одним із таких засобів є бездоганна службова дисципліна.
Аналізуючи нормативні акти, що стосуються діяльності поліції таких країн як Німеччина, Австрія, Бельгія, Португалія, Польща, та ін. науковці Бунчук О.А. та Москаленко О.М. у своїй роботі «Статус поліції: міжнародні стандарти і зарубіжне законодавство» стверджують, що рецептом для покращення ситуації у діяльності поліції є такі рекомендації щодо реформи поліції у Східній Європі – три малі «д», які перетворюються у одну велику «Д». Під трьома малими «д» мається на узвазі: деполітизація, децентралізація, демілітаризація. Успішне проведення зазначених заходів привело у новій Європі до великої «Д» – демократизації поліції.
Одним із пунктів забезпечення деполітизації правоохоронних органів є запровадження чіткої та відкритої дисциплінарної процедури і порядку звільнення осіб зі служби А важливим пунктом демілітаризації є те, що дисциплінарна процедура повинна регулюватися законом і бути прозорою та забезпечувати поліцейським ефективну реалізацію права на захист. Реалізація цих пунктів є невід`ємною частиною демократизації поліції. На сьогодні це є актуальною проблемою в для органів внутрішніх справ України.
Головні питання, що стосуються службової дисципліни працівників органів внутрішніх справ (далі – ОВС) регулюються Законом України «Про Дисциплінарний статут ОВС України». А деякі питання визначені постановою ще Кабінету Міністрів УРСР «Про затвердження Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом ОВС». Аналіз застосування зазначених положень свідчить про назрілу потребу внесення деяких доповнень та уточнень до вказаного Закону України.
Положення Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи (членом якої Україна є з 1995 року) № 690 «Про декларацію про поліцію» покладені в основу професійних стандартів поліцейських більшості країн Європи. Пункт 9 розділу «Статус» зазначає, що при відкритті дисциплінарного чи кримінального провадження проти офіцера поліції, він має право бути почутим і право на адвокатський захист. Окремо зазначено, що рішення має бути прийняте в розумний строк.
Норми, які чітко регламентують процедуру залучення захисника у дисциплінарних провадженнях мають місце у нормативно-правових актах, що стосуються діяльності поліції різних країн Європи. Так, Закон Республіки Польща «Про поліцію» ст.135f закріплює, що у ході дисциплінарного провадження обвинувачений має право на призначення захисника, яким може бути поліцейський, адвокат або правовий радник. Закон Королівства Бельгії «Про Дисциплінарний статут персоналу поліцейських служб», у ст. 29 зазанчає, що «на кожному етапі процедури відповідний службовець може, за своїм вибором, звернутися за допомогою, або бути представленим одночасно адвокатом, службовцем та членом уповноваженої профспілкової організації, названі нижче терміном «захисник». Подібні положення характерні ще для ряду Європейських країн, законодавство яких проаналізовано нами.
На жаль, у положеннях Дисциплінарного статуту працівників ОВС не врегульовано процедуру залучення захисника під час дисциплінарного провадження. Зазначимо, що хоча положення вищенаведеної резолюції ПАРЄ не є юридично обов’язковими, та це право гарантоване ст. 59 Конституції України, а саме: «кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав».
З огляду на законодавство країн ЄС і рекомендації ПАРЕ вважаємо за необхідне доповнити Закон України «Про Дисциплінарний статут працівників органів внутрішніх справ України» статтями, що врегулюють процедуру залучення захисника у дисциплінарному провадженні.
У висновку зазначимо, що визначаючи пріоритетність Європейської спрямованості у реформуванні МВС, необхідно ретельно виписати процедуру дисциплінарного провадження з залученням захисника, що чітко регламентована у законодавстві більшості країн Європи і може бути використана при внесенні змін до діючого законодавства України.

Науковий керівник: ас. Гончаренко Ганна Анатоліївна
Коновалов Богдан Володимирович,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОП, 2 курс, 6 група

ПРОБЛЕМНІ МОМЕНТИ ДОГОВОРІВ ЗА УЧАСТЮ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ – ПІДПРИЄМЦЯ

Сьогодні в цивільному праві України існує два види учасників цивільних відносин: фізичні та юридичні особи. Це, зокрема, випливає зі змісту статті 2 Цивільного кодексу України. Однак, досить не визначеним є статус такої групи учасників цивільних відносин як фізичні особи-підприємці. В своїй сукупності ФОП також охоплюються поняттям “фізичні особи”, але в силу деяких особливостей мають відмінності у правовому регулюванні відносин. При цьому, термін “фізична особа” охоплює більш широкий правовий статус порівняно зі значно вужчим – “фізична особа-підприємець”.
З огляду на це необхідно дати відповіді на наступні запитання: яке місце в цивільних правовідносинах займає фізична особа-підприємець і які норми необхідно застосовувати до таких осіб: ті, що регулюють відносини фізичних осіб, або ті, що регулюють відносини юридичних осіб?
Наразі стаття 51 Цивільного кодексу України встановлює, що до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом аба не випливає із суті відносин. Тлумачення даної статті є досить різноманітним у юридичній літературі та практиці, що значно впливає на її застосування, оскільки певним чином відбувається злиття правового статусу фізичної особи з правовим статусом фізичної особи-підприємця, що суттєво відрізняються за власною правовою природою.
Гарним прикладом може слугувати постанова Вищого Господарського суду від 14 вересня 2006 по справі № 41/102 про визнання недійсним договору оренди транспортного засобу між фізичною особою-підприємцем (орендодавець) та товариством (орендар) у зв’язку з відсутністю його нотаріального посвідчення.
Договір найму (оренди) транспортного засобу регулюється § 5 глави 58 Цивільного кодексу України. Частиною 2 статті 799 зазначеного Кодексу передбачено, що договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.
На відміну від статті 799 Цивільного кодексу України норми § 5 глави 30 Господарського кодексу України не встановлюють вимог щодо нотаріального посвідчення договорів оренди транспортних засобів у сфері господарювання.
У зв’язку з цим слід зазначити, що Правилами державної реєстрації та обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів та мотоколясок, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 7 вересня 1998 року № 1388, встановлено, що ці Правила є обов’язковими для всіх фізичних і юридичних осіб, які є власниками транспортних засобів, виробляють чи експлуатують їх. Згідно з вказаними Правилами транспортні засоби реєструються за юридичними та фізичними особами (тобто, за суб’єктами права власності).
Однак, Вищим господарським судом прийнято рішення, що “положення частини 2 статті 799 не можуть бути застосовані відносно договору оренди, оскільки правове регулювання підприємницької діяльності юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців в даному випадку є тотожним. Щодо договорів оренди транспортних засобів, укладених юридичними особами, Цивільний кодекс України і Господарський кодекс України не потребують обов’язкового нотаріального посвідчення “.
Суд обґрунтував свою позицію наступним чином:
“Під час здійснення господарської діяльності фізичні особи-підприємці реалізують свою господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків). При цьому інші права і обов’язки фізичної особи, складові її правоздатності як людини, купуються і виконуються нею поза здійснення господарської діяльності, у порядку реалізації нею її цивільної дієздатності, що передбачено Цивільним кодексом України, і регулюється ім. Останнє випливає зі змісту частини 3 статті 45 Господарського кодексу України, згідно з якою відносно громадян положення цього кодексу поширюються на ту частину їх діяльності, яка за своїм характером є підприємницькою.
За загальним правилом (стаття 209 ЦК), правочин, вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути посвідчений нотаріально.
Отже, на думку Вищого господарського суду, договір найму(оренди) не потребує нотаріального посвідчення. Така сама позиція була зайнята Вищим господарським судом у постанові від 06 серпня 2012 р. по справі № 14/5025/1982/11, проте цікавим є те, що трохи більше року раніше за схожим спором їм було висловлено кардинально протилежну думку (постанова ВГСУ від 2 червня 2011 у справі № 8/9-10). Однак тоді рішення ВГСУ було винесено головним чином на основі статті 799 ЦК, без ретельного аналізу законодавства. З огляду на це логічно припускати, що переважне значення буде мати остання позиція ВГСУ, оскільки вона є більш виваженою і обґрунтованою. Я вважаю, що зайняття підприємницькою діяльністю фізичними особами є їх правом, реалізація якого залежить, так само, від відповідної державної реєстрації. Тобто правовий статус фізичної особи-підприємця поглинає правовий статус фізичної особи, будучи розширенням дієздатності останньої. З моменту набуття правового статусу ФОП, фізична особа стає суб’єктом господарювання. Отже, статус фізичної особи-підприємця переважає в господарських відносинах, до яких, в даному разі, належить договір найму(оренди). ФОП виступає тут в ролі суб’єкта господарювання(підприємця), а не фізичної особи – громадянина. Головна позиція ВГСУ наголошує на відмінності цивільно-правового визначення статусу “фізичної особи” та “фізичної особи-підприємця”. Це необхідно враховувати при укладанні цивільних договорів з особливими нормативними вимогами до їх форми і правового статусу їх сторін. Так як це може мати ключове значення при розгляді спорів про дійсність укладеної угоди

Науковий керівник: Казанцев С.В.

Костюк Ольга Сергіївна
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОЮ , 2 курс

ДЕЯКІ АСПЕКТИ ВИЗНАЧЕННЯ ТА ВСТАНОВЛЕННЯ РОЗМІРУ МІНІМАЛЬНОЇ ЗАРОБІТНОЇ ПЛАТИ В СУЧАСНИХ УМОВАХ РЕФОРМУВАННЯ ТРУДОВОГО ЗАКОНОДАВСТВА

На сьогодні гостро стоїть питання про державне регулювання оплати праці. Хоча згідно із Законом України «Про оплату праці» держава і здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності і господарювання шляхом встановлення мінімального розміру заробітної плати, інших державних норм і гарантій, умов і розмірів оплати праці працівників установ і організацій, проте цього замало для того щоб дане регулювання було ефективним. Держава насамперед має забезпечувати належне науково-методичне обґрунтування заробітної платні, тарифних ставок, вивчення зарубіжного і вітчизняного досвіду з питань оплати праці, розроблення нормативів трудових затрат на масові технологічні процеси тощо.
Юридичною категорією заробітна плата стає тоді, коли пра¬вовими нормами визначаються розмір та порядок її виплати за виконану роботу. Для правового визначення заробітної плати має значення обов’язок роботодавця виплачувати працівникові винагороду за його працю, з одного боку, і наявність у праців¬ника суб’єктивного права на одержання цієї винагороди за по¬передньо встановленими нормами праці, — з другого. Політика винагороди за працю організовується так, щоб свідома ініціатива працівників була спрямована на підвищення продуктивності праці, удосконалення своєї кваліфікації, нада¬вала працівнику можливість своєю працею збільшувати свій трудовий доход.
У процесі реформування інституту заробітної плати є поєднання механізмів державного і договірного регулювання оплати праці. Значення державного регулювання повинне полягати не у виданні великої кількості нормативно-правових актів, а в їх економічній обґрунтованості, соціальній направленості і дієвості. Воно повинне спиратися на реальні фінансові можливості держави та збалансованості інтересів усіх верств населення.
Держава як суб’єкт влади визначає основні напрямки організації заробітної плати, наприклад закріплюючи мінімум гарантій. Хоча критерії визначення мінімальної оплати праці теж потребують реформування. Дослідження розмірів мінімальних заробітних плат за законодавствами окремих європейських держав вказує на відсутність єдиних підходів до їх розмірів та визначається, виходячи із реального стану соціально-економічного розвитку. Частка робочої сили, праця яких оплачується за мінімальними ставками у більшості країн невелика, але питання перегляду викликає суспільний резонанс та політичні дискусії.
Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов’язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання. Стаття 95 КЗпП містить майже ідентичне визначення МЗП, за винятком окремої норми, згідно з якою МЗП є державною соціальною гарантією, обов’язковою для всіх суб’єктів господарювання, у тому числі для фізичних осіб (як роботодавців).
Стаття 10 Закону України “Про оплату праці” наголошує, що розмір МЗП встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України, як правило, один раз на рік у законі про Державний бюджет України з урахуванням пропозицій, вироблених шляхом переговорів, представників професійних спілок, власників, або уповноважених ними органів, які об’єдналися для ведення колективних переговорів і укладення Генеральної угоди. Проте не враховується те, що економічний стан держави змінюється частіше ніж раз на рік, і через підвищення цін мінімальної заробітної плати не вистачає навіть на найнеобхідніші речі загального вжитку.
Також не враховуються пропозиції та не регулюються розбіжності, що виникають між різними сторонами соціального діалогу. Закон не визначає, а практика свідчить про те, що пропозиції профспілок не враховуються майже десятиріччями і так і залишаються лише пропозиціями.
Для того щоб оцінити рівень життя однієї сім’ї, потрібно враховувати її доходи та склад, проте обстеження щодо доходів сім’ї, до котрої належить працівник з окладом, що дорівнює МЗП, та впливу цього на бідність населення, органами статистики в Україні не проводяться. Також, розмір мінімальної заробітної плати має визначатися з урахуванням загального рівня заробітної плати, продуктивності праці, рівня зайнятості та інших економічних умов. Це є важливим надбанням сучасного українського законодавства, його орієнтація на міжнародні стандарти в галузі оплати праці.
Заробітна плата повинна виконувати регулятивну, стимулюючу, відтворювальну, розподільну функції. Проте в сучасних умовах розвитку ринкових відносин в Україні заробітна плата не виконує в повному обсязі жодну із них. Причиною цьому також є відсутність дієвого контролю за політикою оплати праці з боку держави.
Можна зробити висновок, що визначення мінімального розміру заробітної плати є важливим питання, яке потребує реформування на законодавчому рівні. Для визначення мінімального розміру заробітної плати потрібно не лише брати до уваги пропозиції профспілок та усіх сторін соціального діалогу, а й використовувати різні критерії його визначення, враховуючи рекомендації та критерії, що зазначенні у міжнародних нормативно-правових актах та стандартах. Також слід враховувати економічний розвиток різних регіонів країни та багато інших чинників.

Науковий керівник: ас. Соловйов О.В.

Левко Василь Валерійович
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ІПЮК для СБ України, 3 курс, 3 група

ПРОБЛЕМИ РЕГУЛЮВАННЯ ЗЛОЧИНІВ ВЧИНЕНИХ НА ТЛІ РАСОВОЇ, НАЦІОНАЛЬНОЇ, РЕЛІГІЙНОЇ ВОРОЖНЕЧІ

Дана проблема є відносно новою щодо дослідження вітчизняними науковцями та експертами у галузі кримінального права, порівняно з аналогічними дослідженнями, які проводилися в країнах Західної Європи та США. Але це перш за все пов’язано з контекстом , який несе дана проблема з огляду історії нашої країни та з практичною значимістю даного питання. Загально відомо, що дана проблема гостро постала у вищезазначених країнах і наше законодавство і взагалі право не може переймати той досвід, а потребує власного дослідження даної проблеми з урахуванням специфіки нашої країни та законодавства.
Так, законодавча база, яка регулює дане питання є доволі не багатою, і ще, зокрема потребує деяких змін. Зокрема слід зазначити статтю 24 Конституції України, яка зазначає, що всі громадяни мають рівні права і свободи, а частина 2 зазначає наступне: не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань. Слід зазначити, що норми Конституції є нормами прямої дії, а отже зв’язку з їх порушенням можна позиватися до суду. Доповнюють законодавче коло боротьби зі злочинами пов’язаними з нетерпимістю і міжнародні договори, згода на які надана Верховною Радою України, зокрема – «Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації», а також рішення Європейського суду з прав людини, які є пріоритетними при вирішенні типових справ на території України. Прикладом таких рішень є: «Справа Баранкевича проти Російської Федерації», «Справа Лаутсі та інші проти Італії», «Справа Єрсілд проти Данії», а також «Справа Кіпр проти Туреччини». Проте найпоширенішим механізмом захисту від нетерпимості є стаття 161 Кримінального кодексу України. Але судова практика показує на низьку дієвість даної статті та потребу в її вдосконаленню відповідно до норм міжнародного права.
Малоефективність даної статті призводить до труднощів як у здійсненні правосуддя, так і здійснення всіх слідчих дій визначених кримінально – процесуальним законодавством.
Одним із вдосконалень вбачається внесення корегувань до статті 161 Кримінального кодексу України. Проаналізувавши дослідження, висновки та статистичні дані багатьох експертів з даного питання, це зокрема Українська гельсінська спілка з прав людини, статистичні дані МВС, де саме зазначено, що за період з 2007 року по теперішній час, злочини пов’язані на тлі расової, національної чи релігійної ворожнечі дістають поширення. Це може бути пов’язано не тільки з недосконалістю вітчизняного законодавства, а і з ситуацією,яка на даний момент склалася в Україні. На жаль, ці злочини в переважній кількості, відповідно до статистики були скоєні на території зони проведення Антитерористичної операції та південному сході України. Звернувшись до робіт наступних дослідників в галузі кримінального права: А. Захарченко, В. Ластовський, В. Явір, приєднуюся до запропонованих ними висновків щодо змін до статті 161 КК України.
По – перше, необхідність розширення суб’єктного складу потерпілих, оскільки в чинній редакції згадуються тільки громадяни України, а на практиці може використовуватися не лише до них. По – друге, оскільки в статті міститься декілька складів злочину, що стосується як публічних так і приватних відносин, то доречною буде зміна складу цього злочину. Пропонується виділити в окрему статтю відповідальність за умисні дії спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, декриміналізувати відповідальність за умисні дії спрямовані на приниження національної честі та гідності, або образа почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями, оскільки застосування кримінального покарання за образу не є пропорційним покаранням. Тому приєднуюся до наступної редакції частини 1 статті 161 КК України: «Систематичні умисні дії, спрямовані на обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками». На мою думку, також слід розширити види альтернативних покарань за даний злочин громадськими роботами. Також забезпечити неухильне застосування передбачених санкцій.

Леонова Поліна Романівна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ФПК для Пенсійного фонду України, 2 курс,2 група

ДОВІЧНЕ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ В СИСТЕМІ ПОКАРАНЬ

В Кримінальному Кодексі України визначено систему покарань у ст.51. При цьому в статті покарання розташовані у порядку від менш суворого до більш суворого покарання. Відповідно, довічне позбавлення волі є найвищою мірою покарання в нашій державі. Але в минулому на теренах нашої держави покарання у вигляді смертної кари було найсуворішим. Перед усім, Кримінальний Кодекс Української ССР 1960 р. в ст.24 передбачав такий виключний вид покарання, як смертна кара. У нормі зазначалось, що смертна кара – розстріл, це виключна міра покарання, що застосовується тимчасово й буде відмінена. Виконання смертної кари продовжувалось і після проголошення незалежності України. При цьому кількість розстріляних з 1991 до 1997 не можливо визначити.
Україна в листопаді 1996 р. увійшла до Ради Європи і однією з вимог цієї міжнародної організації було скасування смертної кари в Україні. Як зазначають вчені в нашій державі мораторій на виконання смертних вироків розпочав діяти 1995 року, незадовго до вступу України в Раду Європи. Проте через кілька місяців смертні вироки знову продовжили виконувати, зробивши висновок, що рішення про мораторій було ухвалено без дотримання належної процедури. І навіть були попередження представника Ради Європи в особі Ренати Волвенд шодо негайного припинення виконання страт у зв’язку з узятими зобов’язаннями. Взагалі могло призвести до виключення України з Ради Європи, але 1997 року мораторій на виконання смертних вироків знову почав діяти, і з тих пір в Україні нікого не страчували.
Також не можливо не зазначити , що 5 травня 1997 року Україна підписала в Страсбурзі Протокол № 6 Європейської конвенції «Про захист прав і основних свобод людини щодо скасування смертної кари в Україні». При цьому в окремому протоколі Україна взяла на себе зобов’язання щодо зупинення виконання смертних вироків.
29 грудня 1999 року Конституційний Суд України визнав, що смертна кара суперечить Конституції України, чим покарання у виді смертної кари повинно було виключено із законодавства. І вже в 2000 році Верховна Рада України внесла зміни до Кримінального Кодексу України, якими остаточно було вилучено поняття «смертна кара» зі списку кримінальних покарань.
На зараз більшість держав світу визначають довічне позбавлення волі як найсуворіше покарання . До речі , Кримінальний кодекс України 1960 р. також містив покарання у виді довічного позбавлення волі за 5 злочинів, пов’язаних, з умисним посяганням на життя особи, і за 18 військових злочинів. Кримінальний кодекс України 2001 у ч.1 ст.64 вказано, що «довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк» .
Станом на 1 серпня 2013 року в Україні 1868 осіб відбувають покарання у виді довічного позбавлення волі. При цьому довічний характер окресленого покарання не є абсолютним, оскільки залишається можливість заміни такого покарання. По-перше , це здійснюється на підставі ч.2 ст.87 КК України відповідно актом помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі строком не менш як 25 років. По-друге, заміна довічного позбавлення волі іншим видом покарання може здійснюватися судом відповідно до ч.5 ст.80КК якщо суд не визнає за можливе застосувати щодо особи, засудженої до довічного позбавлення волі, давність виконання обвинувального вироку, то це покарання замінюється позбавленням волі на певний строк.
Нині існує 11 статей, у санкціях яких передбачено довічне позбавлення волі як вид покарання. В них визначається, що довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк . При цьому не має значення, яку роль виконувала особа при вчиненні злочину , чи вона була виконавцем , чи була організатором. Чи був злочин закінченим, чи тривало тільки готування до нього чи замах на його вчинення. Рішення про призначення покарання у виді довічного позбавлення волі, а у зв’язку з цим і висновок про неможливість застосування покарання у виді позбавлення волі на певний строк у кожному окремому випадку повинні бути належно мотивовані у судовому вироку.
Зазначений вид покарання не застосовується: 1) до осіб, які вчинили особливо тяжкі злочини (злочин), але цим особам не виповнилося вісімнадцять років; 2) до осіб у віці понад шістдесят п’ять років; 3) до жінок, які були у стані вагітності під час учинення злочину або на момент постановлення судового вироку.
Питання такого покарання як довічне позбавлення волі є дуже актуальним для України . Таке покарання є досить новим , тому дуже важливо провести аналіз кримінально-правової норми , що визначає такий вид покарання , визначити його сутність та звернутись до історії виникнення такого покарання. Таке покарання визначається в нашому Кримінальному Кодексі як найсуворіше покарання і саме тому , дуже важливо дотримуватися вимог законодавства при призначення такого покарання.

Лобарєва Анастасія Олександрівна
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОП, 2 курс, 11 група

ПОРУШЕННЯ НОРМ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ ПРИ ВИКЛЮЧЕННІ ЧАСТИНИ 4 СТАТТІ 24 КОДЕКСУ ЗАКОНІВ ПРО ПРАЦЮ УКРАЇНИ

В Україні триває розвиток законодавчої бази, що обумовлює постійну зміну законодавства, прийняття нових нормативно-правових актів та скасування старих. Актуальним є питання зміни трудового законодавства, яке не відповідає сучасним умовам. Кодекс законів про працю України (далі КЗпП України) прийнятий ще за часів Радянського Союзу і не здатен врегульовувати відносини що виникають при ринковому типі економіки.
Під час вдосконалення КЗпП України з нього було виключено положення щодо виникнення трудових правовідносин між робітником і роботодавцем, при фактичному допуску працівника до роботи без наказу чи розпорядження роботодавця, яке було закріплено у частині 4 статті 24.
Багато юристів висловили свою думку щодо неконституційності такого виключення частини статті, зокрема керівник Головного науково-експертного управління Апарату Верховної Ради України, Борденюк Василь Іванович зазначив що пропозиція про виключення частини 4 статті 24 КЗпП України не може бути підтримана. Він обгрунтував це тим, що ця норма виступає гарантією, яка захищає права та інтереси працівника коли роботодавець порушує частину третю тієї ж статті і не видає вчасно наказ або розпорядження про прийняття працівника на роботу.
Посилаючись на закони логіки слід визначити, наскільки виключення частини 4 статті 24 КЗпП України відповідає Конституції України.
Конституція України забороняє примусову праця та гарантує всім хто працює наступне: право на працю, яку вільно обрано та на яку особа вільно погоджується; право на належні, безпечні і здорові умови праці; право на заробітну платню, не нижчу від визначеної законом; право на захист від незаконного звільнення; право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Всі ці гарантії передбачають виникнення трудових правовідносин.
Конституція України виокремлює добровільну і примусову працю (стаття 43), примусова праця в Україні заборонена. Добровільна праця виникає на основі трудових чи цивільних правовідносин. Отже, якщо праця є добровільною то виникли або трудові або цивільні правовідносини. Цивільні правовідносини завжди виникають на основі цивільно-правової угоди, якщо така угода не укладена цивільні правовідносини не виникли. Якщо праця є добровільною і не виникло цивільно-правових відносин то виникли трудові відносини. Проте законодавство передбачає, що у разі коли не було надано розпорядження чи наказ роботодавця трудові відносини не виникають. Виходячи з цього якщо не укладено цивільно-правової угоди та не виникло трудових правовідносин праця є примусовою.
За порушення законодавства несумлінний роботодавець зазнає правових стягнень, але права робітника який не став суб’єктом трудових правовідносин є порушеними і з виключенням частини 4 статті 24 КЗпП України ці права стають не відновлюваними.
Виходячи з вищезазначеного можна зробити висновок, що виключення частини 4 статті 24 КЗпП України суперечить Конституції України та порушує права осіб, що фактично допускаються до роботи без наказу чи розпорядження роботодавця. Посилаючись на Конституцію України, а саме на заборону примусової праці, та надання конституційних гарантій всім хто вільно обирає та вільно погоджується на виконання роботи, слід вважати, що незважаючи на відсутність прямої вказівки у КЗпП України трудові відносини між роботодавцем і особою, що буда ним фактично допущена до роботи з порушенням частини 3 статті 24 КЗпП України, трудові правовідносини між такими особами виникають.

Науковий керівник: Навельська-Гордеєва О. П.

Луговий Кирило Олександрович
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ІПКОП, 3 курс, 2 група

УДОСКОНАЛЕННЯ ВИБОРЧИХ СИСТЕМ УКРАЇНИ НА ДОСВІДІ РЕСПУБЛІКИ ПОЛЬЩА

Одним з головних чинників розвитку демократичного суспільства є принцип виборності влади. Звідси проблема створення прозорого виборчого механізму є актуальною для більшості сучасних демократій, з особливою гостротою вона проявляється у країнах перехідного типу, до яких належить і Україна. Від дієвості виборчого механізму залежить і якість влади, перспектива розвитку демократичних інституцій, у цілому формування громадянського суспільства. У цьому контексті наступною гострою проблемою є оптимізація виборчої системи України. Тому надзвичайно актуальним є аналіз різних типів виборчих систем, виявлення як позитивів, так і негативів різних виборчих моделей, з’ясування завдань, які випливають із такого співставлення з метою реформування вітчизняного виборчого законодавства, щоб унеможливити негативні наслідки трансформаційних процесів.
Проблеми у політичному просторі Польщі й України за своїм характером дуже схожі (корупційні скандали, неможливість збереження коаліційної більшості, розпуск парламенту, тощо) та засвідчили необхідність перегляду як конституційних принципів побудови політичної системи цих двох країн, так і змін у виборчому законодавстві. Основна з них полягає в тому, що чим нестабільніша політична система країни, тим більше вона піддається впливу виборчої системи. Від того, наскільки адекватним буде представництво виборців у парламенті, залежить легітимність системи влади, зокрема політичних рішень, які продукуються цією владою. Варто згадати, що парламентські кризи були перманентними протягом останнього десятиліття в Україні. Відтак вибір типу виборчої системи є досить складною дилемою.
З прийняттям Конституції України почався якісно новий етап реформування виборчої системи. Конституція визначила політичний і правовий статус громадянина України як суб’єкта виборчого процесу. Вибори до Верховної Ради України, що відбулись у березні 1998 р., проводилися за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою. Це був крок уперед на шляху формування багатопартійної системи у нашій країні. Як свідчить практика, процес реформування виборчого права в Україні не завершився
Тому необхідно розглянути основні відмінності та спільні риси виборчих систем України та Польщі.
1. На відміну від Республіки Польща системи виборів народних депутатів України, депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів нині не відповідають європейській практиці. У Польщі це застосування пропорційної виборчої системи з преференційним голосуванням.
2. Можливість висування кандидатів на виборах блоками створює умови для збереження нестабільності партійної системи України, проходження до представницьких органів маловпливових партій, які самостійно не мали б шансів на представництво у складі парламенту та місцевих рад. Саме тому на європейських теренах висування кандидатів блоками на законодавчому рівні обмежено.
3. Система обрання сільських, селищних та міських голів не є типовою для більшості країн Європи. Так, у Польщі мери обираються за мажоритарною системою абсолютної більшості.
Критика існуючої пропорційної системи зосереджується навколо кількох аргументів: часто обирають маловідомих кандидатів, єдиною заслугою яких є особиста відданість лідеру партії; загострення внутрішньопартійної боротьби за посаду керівника партії; відсутність очікуваного зміцнення політичних партій. Виборець також заздалегідь не знає, хто буде прем’єр-міністром, і не може встановити відповідальність окремих партій, бо на практиці реалізується щось середнє з програм окремих учасників коаліції.
Фактично мажоритарний підхід до виборів сенаторів свідчить, що у Польщі місцеві олігархи не мають бажання або шансів обратися до Сенату. А на місцевих виборах, які відбуваються за мажоритарним принципом, у переважній більшості перемагають безпартійні кандидати. Своєрідною кульмінацією критики політичної системи Польщі стала заява Л. Валенси 29 вересня 2006 р. про намір повернутися в політику і створити нову партію, оскільки «люди, які колись боролись за незалежність Польщі, не можуть миритися з тим, що відбувається зараз».
Якщо порівняти виборче законодавство України з аналогічним законодавством постсоціалістичних країн, які також застосовують пропорційну виборчу систему, то в Україні запроваджено найнижчий обмежувальний поріг. Запровадження високих обмежувальних бар’єрів країнами ЦСЄ протягом 1990х рр. виправдало сподівання політиків: до парламенту за таких умов потрапляло 5-7 партій. Відносна стабільність парламентів дала можливість цим країнам виконати умови щодо нормативно-правового забезпечення їх вступу до ЄС і критеріїв набуття членства. Крім того, пропорційна виборча система призведе до формування політично відповідального уряду, що є, звичайно ж, позитивним моментом. Але негатив від запровадження такої системи виборів може бути значно більшим, як для парламенту, так і для суспільства загалом.
З огляду на вищесказане, можна зробити деякі висновки. Зважаючи на подальше впровадження у політичну практику України пропорційної виборчої системи, доречно запровадити відкриті списки та більшу конкурентоспроможність партійних кандидатів, що має зменшити ймовірність потрапляння до Верховної Ради «випадкових» депутатів. Досвід Польщі переконує, що це не дає абсолютних гарантій, але принаймні краще фільтрує, аніж особиста інтуїція партійних лідерів.

Максимович Віталія Ігорівна,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
факультет підготовки кадрів для ПФУ, 3 курс, 3 група

ОСОБЛИВОСТІ ПОНЯТТЯ УРАЗЛИВОГО СТАНУ ОСОБИ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

Зовнішньополітичний курс України обумовлює необхідність внесення відповідних новел до її національного законодавства з метою приведення його у відповідність із міжнародними нормами та стандартами. Так, відповідними змінами, які були внесені до Кримінального кодексу України у 2006 році вперше безпосередньо в тексті кримінального закону закріплено нове поняття, яке раніше не було відоме національному законодавству – поняття уразливого стану особи. Саме з ним тісно пов’язане питання про кримінальну відповідальність за три злочини – торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо людини (ст. 149 КК), втягнення у вчинення терористичного акту (ст. 2581 КК), сутенерство або втягнення особи в заняття проституцією (ст. 303 КК).
Враховуючи принципову важливість правильного тлумачення та застосування зазначених норм КК, поняття уразливого стану особи вимагає свого окремого дослідження та з’ясування.
Законодавче визначення поняття уразливого стану особи містить примітка 2 до ст. 149 КК. Відповідно до неї, «під уразливим станом особи слід розуміти зумовлений фізичними чи психічними властивостями або зовнішніми обставинами стан особи, який позбавляє або обмежує її здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, приймати за своєю волею самостійні рішення, чинити опір насильницьким чи іншим незаконним діям, збіг тяжких особистих, сімейних або інших обставин». Такий підхід до визначення поняття уразливого стану особи дозволяє виділити певні критерії, сукупність яких свідчить про наявність у особи зазначеного стану.
Перший критерій характеризує стан свідомості та волі особи, що знаходиться в уразливому стані, тобто стан її психіки (інтелектуально-вольової сфери). Така особа, відповідно до примітки 2 ст. 149 КК, позбавлена або обмежена у здатності усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, приймати за своєю волею самостійні рішення, чинити опір насильницьким чи іншим незаконним діям. Його можна назвати психологічним критерієм уразливого стану особи. При цьому, можливі дві ситуації щодо психологічного стану особи, котра знаходиться в уразливому стані: коли вона повністю позбавлена здатності усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними (абсолютний критерій) та коли вона лише обмежена у цьому (відносний критерій). Як абсолютний, так й відносний психологічний критерій уразливого стану особи у свою чергу характеризуються наявністю також інтелектуальної та вольової ознак. Однак, законодавець характеризує не лише інтелектуально-вольову сферу особи, яка знаходиться в уразливому стані, а й вказує на конкретні причини, які призвели до його виникнення. Це дає підстави виокремити поряд із психологічним і другий обов’язковий критерій уразливого стану особи – причинний.
Причинний критерій уразливого стану особи дозволяє встановити ті джерела (чинники), котрі й можуть, на думку законодавця, обумовити виникнення уразливого стану у особи. Відповідно до примітки 2 ст. 149 КК, такими джерелами (причинами) виникнення уразливого стану особи є певні фізичні чи психічні властивості, збіг тяжких особистих, сімейних або інших (у тому числі зовнішніх) обставин. Зазначені джерела являють по суті собою ознаки, що характеризують причинний критерій уразливого стану особи. Усі вони мають своїм наслідком виникнення в особи такого стану, який позбавляє або обмежує її здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, а тому за своїми об’єктивними характеристиками повинні бути здатними призвести саме до таких наслідків.
Фізичними властивостями, які обумовлюють виникнення уразливого стану особи, можуть, зокрема, бути певні фізичні вади людини (відсутність рук чи ніг, непорушний стан тіла тощо), котрі позбавляють особу здатності керувати своїми діями або обмежують її в цьому. У свою чергу психічні властивості можуть бути пов’язані з малолітнім віком особи чи із захворюванням її психіки. При чому захворювання психіки у цьому випадку можуть носити самий різноманітний характер: від тяжких психічних захворювань (шизофренія, епілепсія, параноя, прогресивний параліч тощо) до психічних розладів, що не є тяжкими (так званих психічних аномалій). Як на ознаки причинного критерію уразливого стану особи законодавець вказує також й на збіг тяжких особистих, сімейних або інших обставин, залишаючи, таким чином, зазначений перелік відкритим.
Так, встановлення як мінімум однієї із ознак психологічного критерію та однієї із ознак критерію причинного дозволяють констатувати у особи наявність уразливого стану. Проте, відкритий перелік ознак причинного критерію уразливого стану особи може призвести до досить широкого розуміння цього поняття на практиці і як наслідок – до застосування кримінального закону у тих випадках, коли він застосовуватися не повинен. Тому, окрім ознак, закріплених у примітці 2 до ст. 149 КК, поняття уразливого стану повинно кожного разу при застосування конкретної кримінально-правової норми додатково уточнюватися у залежності від того, в контексті якого складу злочину про нього йде мова. При цьому обов’язково повинні враховуватися об’єктивні та суб’єктивні ознаки складу злочину, які й визначають його своєрідну специфіку.

Науковий керівник: Володіна О. О.

Мандрікова Олександра Олександрівна
Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого
ІПКОП, 2 курс 24 група

ПРАВОВА ПРИРОДА ДОГОВОРУ НА СУРОГАТНЕ МАТЕРИНСТВО

Актуальність теми дослідження обумовлена відсутністю чіткої регламентації відносин сурогатного материнства, що виникають при укладанні договору про надання таких послуг в Україні.
Насамперед слід зазначити, що сурогатне материнство є цілком законним явищем на території України. Але нормативно-правове регулювання цих відносин має певні прогалини та колізії.
У науці немає однозначної точки зору щодо правової природи договору про сурогатне материнство.
Предметом договору на практиці зазвичай є виношування дитини та її народження та подальша передача ї подружжю, що викликає суперечливі питання. По-перше, деякі вченні говорять про те, що це може суперечити ст. 35 Конвенції про права дитини, де чітко встановлена заборона на торгівлю дітьми у будь-яких цілях і будь-якій формі. У цьому аспекті, С. В. Журавльова зазначає, що договір (угоду) про сурогатне материнство треба віднести до нікчемних правочинів, які порушують засади моралі та правопорядку і не можуть породжувати правових наслідків .
По – друге потрібно врахувати й те, що може народитися двійня чи трійня, що в свою чергу може бути не охоплено предметом договору. Через те, що даний договір є непоіменованним і в законодавстві немає типових умов його укладання договорів й виникають непорозуміння, які можуть призвести до серйозних конфліктів між сторонами договору.
При віднесенні такого договору до цивільно-правового, виникає питання щодо його місця в системі цивільного права. Згідно ч. 1 ст.626 ЦК України договором вважається домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. У ст.627 ЦК також передбачається свобода укладання договору, що створює умови для обрання сторонами договору на сурогатне материнство самостійно обирати парвову модель поведінки. Більшість вчених характеризують договор на сурогатне материнство як такий що має характеристики договору про надання послуг, за яким одна сторона(виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Але не є коректним вважати договір на сурогатне материнство суто договором про надання послуг, адже замовник зацікавлений не тільки в якості наданих послуг(виношування дитини), а й в кінцевому результаті – здорова дитина,а це навіть створює підстави для характеристики його як договору підряду.
Проте з іншого необхідно враховувати і елементи сімейно правового характеру цього договору, так як він в подальшому направлений на виникнення сімейних правовідносин між батьками (замовниками) та народженою дитиною. Власне кажучи, при його укладенні в майбутньому виникають ті правовідносини, які безпосередньо мають бути врегульованими сімейним законодавством.
Отже, розглядаючи правову природу даного договору , можна дійти висновку,що він є змішаним договором, в якому укладення, права та обов’язки сторін регулюються нормами цивільного права, а сам факт імплантації зародка з метою появи нового суб’єкта сімейного права — дитини та визначення її походження регулюється сімейним правом. Таким чином, на нашу думку на сучасному етапі регулювання договірних відносин щодо сурогатного материснтва є недосконалими, адже вони передбачені різними правовими нормами, що може призвести до колізій. Необхідним є закріплення типових умов укладання договору на сургатне материнсво, адже у такому разі, будуть передбачені його особливості, що дозволить зменшити кількість непорозумінь під час укладання цих договорів, а права та інтереси всіх сторін будуть захищені та гарантовані.
Такі типові умови повинні передбачати чітко визначений коло субєктів, предмет договору, права та обов’язки сторін. Також важаємо за необхідним передбачити у таких умовах пункт щодо правових наслідків у разі виникнення непередбачених обставин (народження дитини з вадами, народження мертвої дитини, розірвання шлюбу генетичних батьків, смерть одного з генетичних батьків тощо). Обов’язковим також вважаємо включення до таких типових умов розділу про відповідальність сторін у разі невиконання або неналежного виконання своїх обовязків та передбачити відповідальність за такі дії.

Науковий керівник: ас. Донець А.Г.

Марків Арсен Степанович
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ІПКОП, 2 курс, 26 група

АНАЛОГІЯ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ

Цивільному законодавству, на відміну від кримінального, відомий інститут аналогії. У ст. 8 ЦК України сказано, про необхідність застосування аналогії закону та аналогії права щодо неврегульованих цивільних відносин. Можливість застосування аналогії закону і права підтверджується частиною третьою ст. 11 ЦПК України. Опосередковано визнається можливість застосування закону і права за аналогією нормою ч. 6 ст. 4 ГПК, згідно з якою: “Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносиниЗбереження інституту аналогії у цивільному праві, на відміну від кримінального права, в якому аналогію скасовано, пояснюється так: кримінальне право має справу з протиправними, злочинними діями. З метою зміцнення пріориетту законності воно виходить з принципу: поведінка, що не кваліфікується за кримінальним законом як злочинна, не може бути підставою для застосування покарання. Цивільне ж законодавство, навпаки, в переважній більшості регулює правомірну, суспільне корисну діяльність громадян та організацій. При цьому важливо передбачити всі можливі випадки вчинення правомірних дій. До того ж обмеження правомірної діяльності суворими межами закону призвело б до сковування так званої господарської ініціативи учасників цивільного обороту, що б могло негативно позначитись на розвитку майнових відносин, які виникають з метою задоволення матеріальних і духовних потреб фізичних та юридичних осіб. Аналогія права і закону в цивільному праві знаходить нове обгрунтування в принципі: дозволено все, що не заборонено законом.
Необхідно розмежувати поняття аналогії закону та аналогії права. З одного боку, між ними є істотна подібність, обумовлена перш за все спільними функціями та завданнями у процесі правозастосування. Крім того, на хибний шлях уявлення аналогії закону та аналогії права може наводити і те, що застосування аналогії закону виключає застосування аналогії права, на мою думку, це не є так. Адже застосування конкретних норм цивільного права за аналогією не може виключати застосування загалних засад цивільного права. З другого боку, спостерігається істотна відмінність: якщо аналогія закону, будучи, щось на кшталт «логічної операції», передбачає пошук рішення на підставі існуючої норми права, що розрахована не на даний, а на подібний за деякими (але не за всіма) ознаками випадок, то аналогія права є процесом застосування до спірних відносин загальних засад та принципів цивільного законодавства, що по суті означає створення під призмою загальних засад цивільного законодавства на спірні відносини нової норми права.
Треба відмітити, що поряд із ст. 8 ЦК в інших його положеннях також йдеться про аналогію, хоча застосування цього терміна не завжди є доречним. Наприклад, ст. 11 ЦК, окреслюючи підстави виникнення цивільних прав і обов’язків, припускає можливість їх виникнення за аналогією . Проте існує думка, згідно з якою в цій ситуації слід говорити про аналогію взагалі некоректно, а йдеться лише про матеріальні передумови аналогії
Застосування аналогії закону припустиме за наявності певних умов.
По-перше, це існування прогалини в законодавстві, яка не усувається (заповнюється) за допомогою передбачених законом засобів, включаючи звичаї. Аналогія закону та аналогія права є реакцією на наявні у праві вищевказані прогалини, своєрідним, як його називає О. Печений «щепленням» проти них, що здійснюється на стадії застосування норми права. При цьому усунення прогалин здійснюється шляхом видання норми, тоді як подолання прогалин — шляхом аналогії. По-друге, наявність законодавчого регулювання схожих відносин. З огляду на теоретичне визначення правового регулювання як розв’язання типових юридично значущих ситуацій, будь-яке ухилення життєвої ситуації від типової здатне породити прогалину в праві, що в свою чергу викликає застосування аналогії. Так, банківські довірчі операції до прийняття норм про договір довірчого управління майном фактично регулювалися нормами про схожі договори – комісії і доручення, які застосовувалися до таки довірчих договорів за відсутності в них будь-яких необхідних умов. Аналізуючи взаємозв’язок прогалини в праві та аналогії, слід відмітити, що аналогія не може бути застосована за наявності правової норми, яка регулює спірні відносини. Відносини слід вважати врегульованими і тоді, коли законодавець допускає субсидіарне застосування інших правових норм. Застосування аналогії не допускається і тоді, коли суд може вирішити справу на підставі тлумачення відповідної правової норми закону чи договору. По-третє, застосування аналогічного закону до регульованих відносин повинно не суперечити їх суті. Не можна, наприклад, застосовувати загальні положення про правочини до більшості особистих немайнових відносин.
Слід сказати, що за аналогією до цивільних відносин можуть застосовуватися лише положення цивільного законодавства. Застосування до цивільних відносин норм інших галузей за аналогією не допускається. У зв’язку з цим в літературі слушно звертається увага на те, що в разі укладення між юридичною особою та громадянином цивільно-правового договору про виконання роботи, застосовувати до цих відносин норми трудового права про охорону праці не можна (оскільки договір не визнано трудовим).Навпаки, тобто аналогія цивільного закону і права до нецивільних відносин, також неприпустима. У цьому зв’язку важливо не допускати змішування аналогії закону і права із застосуванням законодавства бланкетними, відсилочними нормами. Зокрема, ст. 130 КЗпП України “Відшкодування шкоди в разі ушкодження здоров’я працівників” передбачає, що така шкода відшкодовується у встановленому законодавством порядку, чим фактично відсилає до відповідних положень ЦК України про відшкодування такого роду шкоди (статті 1195 – 1205 ЦК). В цьому випадку застосування цивільного права за аналогією відсутнє, тут наявне використання норм інших галузей відсилочними нормами.

Науковий керівник: Донець А.Г.

Марциняк Андрій Андрійович
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ІПКОЮ, 2 курс

ЗАСОБИ ЗАХИСТУ ПРАВ ОСОБИ У СФЕРІ ПУБЛІЧНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИН

При вивченні проблеми захисту прав особи у сфері публічно-правових відносин особливої уваги заслуговує питання гарантій цих прав та засобів їх забезпечення. Особливе місце при цьому належить юридичним гарантіям, тобто сукупності правових норм і інститутів, які завдяки своїй загальнообов’язковості дають можливість кожній людині скористатися своїми правами. Вони фіксуються державою в тексті Конституції, а детальну регламентацію отримують у нормах діючого законодавства.
Однак, тільки законодавче закріплення юридичних гарантій прав, свобод та інтересів є недостатнім. Для їх чинності мають бути запроваджені певні механізми, тобто система засобів їх забезпечення. Сьогодні найбільш поширеними засобами захисту громадян від неправомірних рішень, дій чи бездіяльності органів публічної влади є судове і адміністративне оскарження. Складно переоцінити ефективність судового порядку розгляду й вирішення спорів, що виникають між учасниками публічно-правових відносин. Разом з тим, він має і свої недоліки: складна формальна процедура, судові витрати і проблема виконання судового рішення.
Адміністративне оскарження найчастіше розглядається як засіб захисту прав особи, який або є альтернативним судовому оскарженню, або передує йому. Цей засіб є безкоштовним, оперативним, проте процедура оскарження недостатньо регламентована. Цю проблему до цього часу намагаються вирішити як вчені, так і практики. Так, зокрема, у 2012 р. Міністерством юстиції України було розроблено проект Адміністративно-процедурного кодексу, який, на жаль, й досі не прийнято.
Вітчизняне законодавство, окрім адміністративного оскарження, передбачає ще один позасудовий засіб захисту прав людини, а саме – примирення, що має на меті налагодити контакт між сторонами, спонукати їх до узгодження своїх позицій та допомогти їм знайти між цими позиціями точки дотику. У Рекомендації Rec(2001)9 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам про альтернативні методи врегулювання спорів між адміністративними органами і приватними особами від 05.09.2001 р. закріплено, що процедура примирення може використовуватися або на вимогу сторін у спорі (що відбувається найчастіше), або за пропозицією судді, або з огляду на вимоги права.
У нашій державі сторони публічно-правового спору мають можливість досягнути примирення під час розв’язання цього спору адміністративним судом. Причому це може статися на будь-якій стадії адміністративного процесу, що буде слугувати підставою для закриття провадження в адміністративній справі (ч. 3 ст. 51 Кодексу адміністративного судочинства України). Разом з тим, якщо однією зі сторін не виконуються умови примирення, то суд зобов’язаний за клопотанням іншої сторони поновити провадження у цій справі.
Можливість використання медіації як альтернативи судового вирішення публічно-правового спору є сьогодні предметом дискусії як серед учених, так і практиків. Зазвичай, у спеціальній юридичній літературі медіація (посередництво) розглядається як добровільний і конфіденційний процес розв’язання спору, в якому нейтральна третя особа допомагає сторонам досягнути домовленості в їх суперечці шляхом переговорів. Проте у проекті Закону «Про медіацію» (реєстр. № 7481 від 17.12.2010 р.) зазначається, що предметом медіації не можуть бути спори, що виникають з публічно-правових відносин. Це нібито має виключити посередництво з переліку позасудових засобів захисту прав особи у публічно-правовій сфері. Однак, з цього приводу вбачається слушною думка В. Кузьмишина, висловлена у науковій праці «Перспективи впровадження процедури медіації в адміністративному судочинстві», в якій пропонується у сучасних умовах розглядати медіацію як частину діяльності адміністративних судів при реалізації останніми процедури примирення сторін спору.
Проблема виникає також і з використанням для захисту порушених у публічно-правових відносинах прав особи такого позасудового засобу як третейський розгляд. Згідно з ч. 1 ст. 5 Закону України «Про третейські суди» фізичні або юридичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи
господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. До таких випадків Закон відносить, наприклад, спори, що виникають за участю суб’єктів владних повноважень. Таким чином, нормами чинного законодавства не передбачено можливості розв’язання публічно-правових спорів третейськими судами.
На підставі вищевикладеного вважаємо, що основним видом позасудового оскарження рішень, дій або бездіяльності суб’єктів владних повноважень є адміністративне оскарження, а такі альтернативи, як медіація чи третейське суддівство не можна визнати обґрунтованими через їх невідповідність правовій природі зазначених спорів. Крім того, законодавець повинен прийняти Адміністративно-процедурний кодекс, який сприяв би покращенню взаємовідносин посадових осіб органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування з фізичними та юридичними особами, обмежив прояви свавілля з боку державних службовців та дозволив би вперше на законодавчому рівні врегулювати багатоманітні процесуальні відносини в управлінській діяльності держави, яка має бути спрямована на утвердження і забезпечення прав та свобод людини і громадянина.

Науковий керівник: к.ю.н., ас. Марченко О.О.

Микитенко Марія Олександрівна,
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ІПСК для МВС України , 2 курсу, 8 групи,

ВДОСКОНАЛЕННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ АДМІНІСТРАТИВНИХ СТЯГНЕНЬ

Адміністративне стягнення – це заходи примусу, що застосовуються до осіб, винних у скоєнні адміністративного правопорушення, уповноваженими на це органами державної влади.
Адміністративне стягнення можна вважати правовим наслідком адміністративного правопорушення, який має свою мету. Ця мета закріплена у ст. 23 Кодексу України про адміністративні правопорушення, відповідно до якої адміністративне стягнення є мірою відповідальності і застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів України, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами.
Систему адміністративних стягнень закріплено в ст.24 КУпАП, в якій їх перераховано з врахуванням зростання суворості:
 попередження (ст.26 КУпАП);
 штраф (ст.27 КУпАП);
 оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом правопорушення (ст.28 КУпАП);
 конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення (ст.29 КУпАП);
 позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові (ст.30 КУпАП);
 громадські роботи (ст.31-1 КУпАП)
 виправні роботи (ст.31 КУпАП);
 адміністративний арешт (ст.32 КУпАП).
На сьогоднішній день в Україні відбувається багато змін у всіх сферах життєдіяльності суспільства, трансформується законодавство відповідно до європейського напряму розвитку. Важливість вивчення проблеми вдосконалення правового регулювання адміністративних стягнень зумовлена тим, що вони посідають значне місце в системі заходів, які застосовуються державою з метою охорони та захисту суспільних відносин та інтересів.
Науковці, які займаються дослідженням питань, пов’язаних з адміністративними стягненнями, виокремлюють деякі основні спірні питання, що виникають під час їх застосування.
Важливою проблемою застосування адміністративних стягнень є відповідність застосування основного і додаткового стягнення вимогам ст. 61 Конституції України, у якій зазначається, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Статтею 25 КУпАП передбачено, що конфіскація та оплатне вилучення предметів можуть застосовуватись і як основні, і як додаткові стягнення. Доцільно звернути увагу на цей аспект, оскільки законодавець заздалегідь наділив додаткові адміністративні стягнення всіма характерними рисами основних. Дослідники також не наділяють додаткові стягнення якимись характерними рисами, які б свідчили про їх суттєву відмінність від інших стягнень. Беручи до уваги, що при застосуванні основного та додаткового стягнення, які, в свою чергу, виступають самостійними видами адміністративних стягнень і є формами адміністративного примусу, на особу накладається покарання, можна зробити висновок про застосування до правопорушника двох покарань. До речі, питання подвійності покарання знайшли відгук і в працях іноземних правників, які наголошують, що особу не слід двічі адміністративно карати за одне й те саме порушення за однією і тією ж статтею КУпАП.
Наступним проблемним моментом застосування адміністративних стягнень виступають протиріччя щодо їх строків накладення. Вони мають бути зведені до єдиного критерію, який би став універсальним, тобто ці строки поширюватимуться як на фізичних, так і на юридичних осіб.
Процесуальний аспект застосування адміністративних стягнень до фізичних осіб більш регламентований та систематизований на відміну від аналогічного процесу щодо юридичних осіб, який має розпорошений та неистематизований характер. Внаслідок цього відсутній єдиний підхід щодо застосування адміністративних стягнень до юридичних осіб. На нашу думку, у проекті Кодексу України про адміністративні правовпорушенн має бути окремо закріплено умови й порядок застосування адміністративних стягнень до юридичних осіб.
Аналіз наукових досліджень, які тією чи іншою мірою торкаються проблеми стягнень, дає можливість виділити такі підходи до її розгляду і дослідження:
1) як елементу, тобто як санкції, структури правової норми;
2) як елементу правового інституту адміністративної відповідальності;
3) як елементу правозастосовчої діяльності з реалізації державного примусу.
Науковці акцентують увагу на тому, що у сучасних умовах розвитку демократичної, правової держави не можна брати за основу лише якесь одне визначення адміністративного стягнення, адже воно не в повній мірі розкриє багатоаспектність та розповсюдженість даного поняття.
Важливість розглянутої проблематики посилюється у зв’язку з радикальною зміною пріоритетів у діяльності держави, висуванням на перший план людини, її інтересів, прав та свобод. Зміни на законодавчому рівні, що сприятимуть вдосконаленню правового регулювання адміністративних стягнень, мають задовольняти потреби громадянського суспільства.

Науковий керівник: д. ю. н., проф. Настюк В.Я.

Мойсеєнко Микола Миколайович
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ІПКОП, 2 курс, 6 група

ПРАВО НА ЗАБУТТЯ ЯК ПРАВО ЧЕТВЕРТОГО ПОКОЛІННЯ

На сучасному етапі розвитку людства можна спостерігати стрімкий, порівняно із недалеким минулим, розвиток науки, техніки, інформаційних та нанотехнологій, медицини, тощо. Цей процес стає дедалі швидшим і тягне за собою виникнення нових суспільних відносин, які потребують нормативного врегулювання. Юридична література виокремлювала, до недавнього часу, три покоління прав людини: перше – невідчужувані громадянські та політичні права; друге – соціально-економічні; третє – колективні. Проте постає тенденція до осмислення та формування четвертого покоління прав, тобто тих, що пов’язані, передусім, з науково-технічним прогресом людства, збереженням цивілізації, освоєнням космічного простору і т.д. До цього покоління, зокрема, можна віднести право людини у сфері інформаційних технологій та мережі Інтернет, а саме, право на забуття.
Право на забуття – це право людини на вилучення своїх персональних даних із публічного доступу через пошукові системи. Воно передбачає вимогу особи про видалення посилань на інформацію про себе, які, на її думку, можуть завдати їй шкоди. Це можуть бути неправдиві, застарілі, недоречні, неточні або неповні дані, законні підстави для зберігання яких зникли зі спливом часу. Інакше кажучи, це дає можливість індивідам видаляти із пошукової видачі посилання на фотографії, відеозаписи та іншу особисту інформацію, яка є небажаною для відома третіх осіб. З іншого боку, це право передбачає і надання кожному вичерпної та актуальної інформації про себе, яка міститься у мережі Інтернет.
Сьогодні дуже поширеними є соціальні мережі і так звані «хмарні сховища» (cloud storage), які належать великим транснаціональним ІТ-компаніям, котрі постійно збирають особисті дані мільйонів користувачів. З об’єктивних причин, вони не можуть повністю контролювати обіг інформації на своїх ресурсах. Тому виникає необхідність створення певного механізму регулювання такого обігу з боку держави та захисту прав людини.
Ідея права на забуття з’явилась нещодавно. Її виникнення пов’язують зі справою Костехи та рішенням Європейського суду від 13 травня 2014 з цього питання. За цим рішенням, суд зобов’язав Google Inc. видалити усі посилання, що містять ім’я позивача, через неправдивість інформації, яка за ними містилася. Цей прецедент виявив нечіткість законодавчого регулювання у сфері захисту персональних даних у мережі Інтернет.
Прихильники визнання права на забуття вбачають додатковий захист честі й гідності особи, недоторканості приватного життя людини, та боротьбу із необмеженою владою власників пошукових систем, які переслідують свої власні комерційні інтереси. Противники ж вважають це право таким, що порушує свободу доступу до публічної інформації, а також сприятиме розвитку цензури, фальсифікації історії та приховуванню злочинів, тим самим погіршуючи якість Інтернет-ресурсів. Тому необхідно віднайти тонкий баланс між приватними та публічними інтересами. На нашу думку, слід врахувати європейський досвід та імплементувати у вітчизняне законодавство таку норму: «Кожен має право звернутися до суду із вимогою повного чи часткового видалення із пошукових систем інформації про себе, окрім випадків, коли подальше збереження даних обумовлено історичною, статистичною, науково-дослідницькою необхідністю або суспільним інтересом».
Отже, якщо ретельно підійти до вирішення цього питання, то можна у майбутньому поліпшити правове регулювання суспільних відносин у мережі Інтернет задля встановлення балансу між потребами соціуму та індивіда. З одного боку, щоб запобігти можливим протиправним посяганням на приватне життя кожної людини з боку фізичних або юридичних осіб, а з іншого, уникнути зловживань з метою приховування матеріалів, які можуть містити докази вчинення злочинів, а також для збереження відомостей, які можуть принести значну користь суспільству.

Науковий керівник: к.ю.н., ас. Павшук К.О.

Мойсеєнко Микола Миколайович
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ІПКОП, 2 курс, 6 група

ПРО ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ ДОГОВОРУ НАЙМУ (ОРЕНДИ)
Сучасне українське цивільне законодавство, що регулює відносини договору майнового найму (оренди), містить певні неточності, що призводить до суперечностей у правозастосовній практиці. Зокрема, є труднощі у питанні щодо припинення договору на підставі смерті наймодавця або ж збереження такого договору, адже прямої вказівки на регулювання цих суспільних відносин чинний Цивільний кодекс не містить. Тому слід підійти до розгляду даної проблеми комплексно.
У разі смерті наймодавця слід, перш за все, застосувати п.2 ч.1 ст. 512, ч.1 ст. 770 ЦКУ, що передбачають заміну сторін через правонаступництво, а також статтю 1218 ЦКУ, де вказано, що до складу спадщини належать усі права та обов’язки спадкодавця на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Тому новим кредитором (наймодавцем) стануть ті особи, які приймуть спадщину, а договір найму не припиниться. Хоча така заміна має відбуватися у день відкриття спадщини, але реалізувати права та обов’язки кредитора спадкоємці можуть, зазвичай, лише зі спливом шести місяців після відкриття такої спадщини, з моменту прийняття та оформлення права на неї. Так, наймач не знатиме про нового кредитора і його наявність до цього часу. Тут можуть виникнути труднощі у випадку, коли наймодавець помер незадовго до закінчення строку дії договору найму, а наймач продовжує користуватися майном. Стаття 764 ЦКУ передбачає те, що якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором. Як було зазначено вище, у разі смерті наймодавця, його правонаступник може висловити заперечення з моменту прийняття спадщини: як мінімум, лише через півроку. Логічно припускати про припинення договору найму (оренди) або продовження користування таким майном.
Тут слід вказати, що законодавство не передбачає можливості відмови від договору наймачем у разі смерті наймодавця, а також не вказано про припинення такого договору, якщо наймодавець помер.
Тому для подолання відсутності повноцінного нормативного регулювання подібних відносин у разі смерті наймодавця слід надати можливість наймачу відмовитися від договору найму, встановити право наймачеві продовжити користуватися майном після закінчення строку дії договору найму, а також закріпити обов’язок наймача, якщо він бажає користуватися майном надалі, попередити про його наявність, яке знаходилося у власності спадкодавця та було орендоване, нотаріуса або орган місцевого самоврядування за відсутності останнього. Відповідно до ст. 1283 та 1285 ЦКУ вони зобов’язані прийняти орендоване майно і забезпечити його охорону та управління.
Необхідно також додати, що смерть наймодавця також не звільняє від сплати орендної плати. Відповідно до ч.1 ст. 782 ЦКУ наймодавець має право відмовитися від договору найму і вимагати повернення речі, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд. Проте наймач не має можливості внести орендну плату на користь спадкоємців, бо про їх наявність чи відсутність боржникові стане відомо лише після закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини або, якщо спадкоємців є декілька, хто саме із спадкоємців успадкував право вимоги до боржника. Саме це дає можливість новому наймодавцю зловживати правом і відмовитися від договору, навіть, якщо наймач буде добросовісно виконувати свої зобов’язання.
Згідно зі ст. 1290 ЦКУ виконавець заповіту повинен вимагати від боржників спадкодавця виконання ними своїх зобов’язань. Ми вважаємо, що було б доцільним також покласти обов’язок прийняти належне виконання зобов’язання і на нотаріуса або орган місцевого самоврядування. Більш того, необхідно встановити обов’язок наймача покладення коштів на депозитний рахунок нотаріуса на користь наймодавця. Інакше кажучи, якщо наймач звернеться із заявою до нотаріуса у період до шести місяців з дня смерті наймодавця про прийняття грошових сум, які становлять орендну плату та належать наймодавцеві, у депозит для передавання кредитору то нотаріус буде зобов’язаний прийняти ці кошти та внести їх на свій депозит, так як дані дії можна вважати як заходи щодо охорони спадкового майна.
Зазначені кошти будуть входити до складу спадщини, якщо до закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини, настав строк виконання зобов’язання, адже боржник повинен виконувати свої зобов’язання за договором, інакше щодо нього будуть застосовані штрафні санкції.

Науковий керівник: к.ю.н., доц. Янишен В.П.
Некрасов Олег Васильович
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
вечірній факультет 2 курс 3 група

ЗАПОДІЯННЯ РІВНОЗНАЧНОЇ ШКОДИ ПРИ КРАЙНІЙ НЕОБХІДНОСТІ КОЛИ ОБ’ЄКТОМ Є ЖИТТЯ ЛЮДИНИ

Період, який переживає сучасне українське суспільство, характеризується докорінною зміною та бурхливим розвитком багатьох інституцій – політичних, економічних, правових, соціальних та інших. Не становить винятку у цьому відношенні і кримінальне право, котре з необхідністю мусить розвиватися у руслі тих кардинальних змін, що відбуваються у всіх сферах суспільного життя.
Кримінальне право впливає на суспільні відносини шляхом встановлення кримінальної протиправності та караності суспільно небезпечних діянь – злочинів.
В статті 39 Кримінального кодексу України зазначено, що не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності .
Кримінальний Кодекс України 1960 року не містив статті відносно перевищення меж крайньої необхідності. Український законодавець з міркувань підвищення соціальної активності людей щодо відвернення шкоди охоронюваним законом правам та інтересам у КК України 2001 року сформулював поняття перевищення меж крайньої необхідності, виходячи з чого крайня необхідність вважається правомірною за умови заподіяння охоронюваним законом правам та інтересам як менш значної шкоди, так і рівнозначної з відвернутою. Тобто в такому випадку особа діє у стані крайньої необхідності, і органи досудового слідства та суд повинні встановити наявність небезпеки заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам та неможливість усунення цієї небезпеки іншим шляхом, окрім заподіяння шкоди іншим правоохоронюваним інтересам. Перевищення меж крайньої необхідності, відповідно до чинного КК України, буде мати місце, коли заподіяна шкода є більш значною, ніж відвернена шкода. Тобто правомірною визнається заподіяна шкода, яка є менш значною або рівнозначною відверненій. Це положення є однією із принципових відмінностей законодавчого регулювання інституту крайньої необхідності КК України 2001 року, порівняно із КК України 1960 року.
Дослідження перевищення меж крайньої необхідності здійснювалось переважно за часів КК 1960 року – Ю. Баулін, С Кондрашов, С Келін, В Кудрявцев та інші. Але ця тема є актуальною і понині. Так, дискусійним є питання заподіяння рівнозначної шкоди, коли об’єктом є життя або здоров’я людини. Доволі часто в юридичній літературі з цього питання дискутують щодо кваліфікації дій альпініста, який обрізав мотузку, до якої був прикріплений його товариш. М. Д. Шаргородський вважав, що такі дії мають бути покараними й особа повинна нести відповідальність на загальних підставах. Аналогічної точки зору дотримується М. М. Паше-Озерський та інші радянські криміналісти. Вони зазначали, що цей випадок не може бути виправданий станом крайньої необхідності, і альпініст, який обрізав мотузку, має нести кримінальну відповідальність. Ю. В. Баулін, з цього приводу вважає : «… правомірними повинні бути визнані дії альпініста, який обрізав мотузку, до якої був прив’язаний його товариш, який зривався та тягнув його у безодню. У цьому випадку заподіяна шкода цілком відповідає характеру небезпеки – смерть однієї людини усуває загрозу смерті двох людей».
Існує подібна точка зору в юридичній літературі з приводу катастрофи парому «Herald of Free Enterprise», де для врятування великої кількості людей необхідно було піднятися мотузяною драбиною. Але один із пасажирів зі страху «прикипів» до драбини і попри всі намагання переконати лізти його верх, він не рухався. Зрештою його довелося скинути з дробини в море, де його спіткала смерть. У зв’язку з цим випадком не було висунуто ніяких кримінальних обвинувачень, адже існувала реальна можливість загибелі великої кількості людей . Такі випадки згідно зі ст. 39 ККУ є правомірними, але на мою думку – дуже спірними, бо застосування кількісного критерію життя людей порівняно з життям однією людини не відповідає сучасним нормам моралі. У моральних нормах відображаються потреби особи та суспільства не в межах певних приватних обставин та ситуацій, а на підставі величезного історичного досвіду багатьох поколінь. Тому під кутом зору цих норм можуть оцінюватись як особисті цілі, що переслідуються людьми, так і засоби їх досягнення. Отже, на засадах етики і моралі проблема припустимості та визнання соціально корисним врятування власного життя або здоров’я за рахунок заподіяння шкоди життю або здоров’ю іншої особи не може вирішуватись позитивно, про що йдеться у багатьох наукових дослідженнях.
Український вчений Якімець Т. І. запропонував викласти ч. 2 ст. 39 КК України у такій редакції: «При розв’язанні відомої проблеми щодо можливості позбавлення життя однієї людини заради врятування свого життя або життя іншої людини чи людей, признавати правомірним позбавлення життя однієї людини заради врятування життя двох і більше людей у випадку, якщо всі вони знаходилися у стані крайньої необхідності (і особа, котра заподіяла шкоду, і потерпілий) і дії потерпілого створювали реальну загрозу життю групи людей, що рятувалися, тобто така особа своїми діями створювала небезпеку, що була підставою виникнення стану крайньої необхідності для інших».
Проведене анкетування слухачів Академії прокуратури України та магістрів Київського університету права НАН України засвідчило, що переважна більшість фахівців при вирішенні питання про припустимість заподіяння смерті одній людині для врятування життя іншої людини в стані крайньої необхідності не змогла надати однозначну відповідь, обґрунтовуючи це тим, що такі дії є правомірними відповідно до положень ч. 2 ст. 39 КК України, однак не можуть бути визнані такими у відповідності до загальноприйнятих цінностей та моральних норм. Виправдання людини лише тим, що смерть однієї людини запобігає настанню смерті іншої, має в собі велику небезпеку заохочення подібних дій суспільством. Виходячи з цих позицій, Лісова Н. В. запропонувала викласти ч. 2 ст. 39 КК України у такій редакції: «Перевищенням меж крайньої необхідності є умисне заподіяння шкоди охоронюваним правам та інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена, а також умисне заподіяння смерті або тяжкої шкоди здоров’ю людини, якщо така шкода є більш значною або рівною відвернутій». В свою чергу, з даним підходом погодились 70% респондентів . Я також розділяю дану думку щодо цього питання і вважаю запропоновані зміни щодо ч. 2 ст. 39 – необхідними. Також моя особиста точка зору з цього питання наступна – позбавлення життя людини суперечить ч. 2 ст. 27 Конституції України , згідно з якою ніхто не може бути свавільно позбавлений життя,а тому зміни ч.2 ст.39 КК є вкрай необхідними.

Парапанова Юлія Юріївна
Національний юридичний університет ім.. Ярослава Мудрого
ФПК для Пенсійного Фонду України , 1група, 3 курс

КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНОСТЬ ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ СТАТЕВОЇ СВОБОДИ І СТАТЕВОЇ НЕДОТОРКАНОСТІ

Формування соціальної правової держави в Україні неможливе без усебічного правового захисту прав і свобод людини і громадянина. Статева свобода та статева недоторканість є одними з найважливіших прав особи, оскільки порушення цих прав відображається на психічному стані потерпілого, має прямий вплив на здоров’я, нормальну життєдіяльність людини. Необхідність правильної кваліфікації злочинів проти статевої свободи і статевої недоторканості зумовлена поширеністю зазначених діянь, їх суспільною небезпекою та помилками в судовій практиці.
По-перше, свого подальшого вдосконалення заслуговують норми статей 152 та 153 КК України щодо кола осіб, які виступають потерпілими від фізичного насильства або погрози його застосування. Пропонуємо викласти диспозиції ч. 1ст. 152 та ч.1 ст.153 КК з наступними змінами: «…із застосуванням фізичного насильства до потерпілої особи чи її близьких, погрози його застосування до вказаних осіб…». Такий підхід, на мою думи обумовлений тим, що вказана погроза або насильство адресовані як потерпілій особі, так і її близькому родичу (наприклад, дитині) однаковою мірою ставлять потерпілу у безвихідне становище, чим примушують її вступити у статевий зв’язок. Слід зазначити, що у постанові Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р.№ 4 «Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини» зазначено саме такий підхід йдеться про застосування фізичного насильства до самої потерпілої чи до її родичів (наприклад, до дитини).
По-друге, ст.155 КК України передбачає відповідальність за статеві зносини з особою, що не досягла статевої зрілості. Виникає ситуація, коли статеві зносини з особою, що не досягла статевої зрілості є кримінально караним діянням, а статеві зносини так званого „неприродного характеру” з особою, яка не досягла статевої зрілості, не тягнуть кримінальної відповідальності. Суспільна небезпека обох перелічених діянь є однаковою. Тому видається необхідним внести зміни у ч. 1 ст. 155 КК України та розкрити у диспозиції статті зміст діяння наступним чином : «Статеві зносини або задоволення статевої пристрасті неприродним способом з особою, яка не досягла статевої зрілості».
По-третє, факт досягнення статевої зрілості судово-медичний експерт визначає на підставі правил проведення судово-медичних експертиз (обстежень) з приводу статевих станів в бюро судово-медичної експертизи (затв. наказом Міністерства охорони здоров’я України від 17 січня 1995 р. № 6). У п. 2.1.1 цих Правил вказано, що експертизу встановлення статевої зрілості в Україні проводять щодо осіб жіночої статі віком від 14 до 18 років. Якщо керуватися таким однозначним підходом, то особи віком до 14 років завжди повинні бути визнані такими, що не досягли статевої зрілості, а ті, що досягнули 18-річчя завжди мають бути статевозрілими. Видається, що такий «буквальний» підхід не враховує особливостей розвитку потенційній, потерпілих. Необхідно передбачити можливість вирішення судово-медичним експертом питання про статеву зрілість особи і в інших випадках без прив’язки до віку.
На мій погляд, було б доцільним викласти заохочувальну норму у ст.155 КК, за якою звільнятиметься від кримінальної відповідальності особу, що вчинила злочин, передбачений цією статтею, якщо між нею та особою, з якою стався добровільний статевий акт, можливо зареєструвати шлюб у встановленому законом порядку при досягненню потерпілою особою відповідного віку.

Науковий керівник: к.ю.н. Володіна Оксана Олександрівна

Петращук Наталія Орестівна
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ІПКОП, 2 курс, 23 група

УДОСКОНАЛЕННЯ МЕХАНІЗМУ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ

Однією з ознак демократичної, правової та соціальної держави, якою проголошено Україну, є розвинена судова система, здатна забезпечувати реальний захист прав, свобод та інтересів громадян. Проте, на даному етапі розвитку нашої країни, авторитет судової влади серед громадян не є надто високим. Складний і тривалий процес відновлення довіри до правосуддя потребує якісного оновлення судоустрою. Це стосується, зокрема, й системи адміністративного судочинства, яке за своєю суттю покликано захищати людину від свавілля держави в особі її органів та посадових осіб. Актуальність цієї теми підтверджується ще й тим, що наразі відбуваються зміни у правовому регулюванні останнього. Науковці, експерти та студентська спільнота мають виступити активними учасниками процесу його оновлення, аби в результаті дійсно відбулося удосконалення механізму захисту прав людини.
В порядку адміністративного судочинства розглядаються конфлікти, що виникають з публічно-правових відносин, в яких одному з учасників надано право здійснювати владні управлінські функції. У ст. 7 Кодексу адміністративного судочинства України закріплено його принципи. Проте, як уявляється, їх формулювання є дещо суперечливим, прикладом чого є принцип змагальності сторін, диспозитивності та офіційного з’ясування всіх обставин у справі . Його зміст полягає у тому, що позивачеві та відповідачеві надаються рівні можливості відстоювати свої права та інтереси, у той час як суд уповноважується вживати передбачених законом заходів, необхідних для з’ясування всіх обставин у справі, та з власної ініціативи витребувати докази у справі. Оскільки публічно-правовий суб’єкт володіє значно ширшими ресурсами (фінансами, юридичними послугами, доступом до законодавства), то таке «урівняння» сторін в адміністративному судочинстві є досить сумнівним. До того ж досі законодавчо не визначено чіткого переліку заходів, до яких може вдаватися суд, також залишаються невизначеними підстави застосування таких заходів, а можливість суду витребувати докази з власної ініціативи взагалі суперечить принципу змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і доведенні перед ним їх переконливості.
Тобто, основна проблема полягає в тому, що принцип, який насамперед передбачався як такий, що надавав би додаткові механізми захисту пересічному громадянину, що виступає проти держави в адміністративному суді, через прогалини у законодавстві, перетворився на механізм затягування розгляду справи, повернення справ на новий розгляд та підвищення рівня суб’єктивізму у винесенні рішення.
Ще одне питання, на яке хотілося б звернути увагу, це вмотивованість судових рішень. Судова аргументація – це особливий вид юридичної аргументації, який передбачає використання різних прийомів, засобів і способів доказування учасниками судового процесу під час розгляду справи для досягнення справедливого рішення. Законне та обґрунтоване рішення повинно в першу чергу, в умовах романо-германської правової сім’ї, до якої належить вітчизняна правова система, базуватися на нормі закону. Але це лише формальний аспект судової аргументації. Рішення повинно відповідати вимогам справедливості та співвідноситись із правами людини. Головна його мета, щоб у кінцевому результаті всі учасники процесу, як переможець, так і протилежна сторона, зрозуміли, чому саме таке, а не інше рішення прийняв суд.
Отже, підводячи підсумки аналізу деяких аспектів адміністративного судочинства через призму забезпечення реалізації прав і свобод людини, слід зазначити, що існують певні недоліки, усунення яких сприятиме підвищенню ефективності діяльності судових органів. Так, необхідно усунути прогалину у правовому регулюванні та встановити чіткі межі застосування принципу змагальності сторін та офіційного з’ясування всіх обставин у справі. Вбачається за доцільне також визначити певні параметри законності та вмотивованості судових рішень, з метою запобігання їх необґрунтованості та поверхневості.

Науковий керівник: к. ю.н., доц.. Ігнатченко І. Г.
 
Печегіна Єлизавета Євгенівна,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОП, 2 курс, 24 група

СВІТОВА ПРАКТИКА ПРИТЯГНЕННЯ ДО
ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ПОРУШЕННЯ АВТОРСЬКИХ ПРАВ В
МЕРЕЖІ ІНТЕРНЕТ

Одним із складних питань інституту інтелектуальної власності є проблема притягнення до відповідальності за порушення авторських прав в мережі Інтернет.
В багатьох державах вже створені органи, які окремо займаються питаннями порушень різних прав, у тому числі й авторських, в мережі Інтернет, та створені відповідні ефективні нормативно-правові акти, які регулюють дані правовідносини. Так, в Німеччині таку діяльність проводить Рада Інтернетмедіа; в Швейцарії в травні 1996 року уряд прийняв інструкцію для провайдерів; в США прийнятий суспільний кодекс поведінки для провайдерів (Соdе оf Practice).
Світова спільнота і кожна країна намагаються розробити дієвий механізм захисту авторського права в мережі Інтернет. На це направлені такі законодавчі акти та законопроекти: Закон HADOPI, Франція, 2009; Digital Millennium Copyright Act (DMCA), США, 1998; ACTA- The Anti-Counterfeiting Trade Agreement.
Розвитком і захистом інтелектуальної власності в усьому світі займається Всесвітня організація інтелектуальної власності ( далі- ВОІВ), заснована ООН в 1967 році. Організація сприяє підписанню нових міжнародних угод, заохочує адміністративне співробітництво між країнами. ВОІВ з 1999 року надає послуги по врегулюванню суперечок, які виникають при реєстрації та використанні найпоширеніших типових назв доменів в Інтернеті ( .com, .net, .org).
У світовій практиці захисту авторських прав в мережі Інтернет існує три способи такого захисту:
1) відправлення листів і претензій власнику сайту або хостинг-провайдеру;
2) судовий спір;
3) взаємодія з пошуковими сервісами для видалення сторінок з результатів пошуку.
Тепер детальніше розглянемо механізми захисту авторських прав в мережі Інтернет в певних країнах окремо.
У системі Міністерства юстиції США під керівництвом Генерального прокурора США створена Цільова група із захисту інтелектуальної власності (Task Force on Intellectual Property, IP Task Force). Завдання групи – протидія злочинам у сфері інтелектуальної власності всередині країни і за її межами на основі тісної взаємодії з правоохоронними органами США та міжнародними партнерами. Підрозділ функціонує під керівництвом заступника Генерального прокурора США і є основною ланкою правоохоронної діяльності в даній сфері.
Діяльність групи має позитивні результати. Так, наприклад, у 2012 році пред’явлено офіційне звинувачення ряду топ-менеджерів сайту-файлообмінника Megaupload.com в організації міжнародного злочинного співтовариства, масовому порушенні авторських прав, в результаті якого незаконно отримано понад 175 млн дол., завдано збитків правовласникам у розмірі понад 500 млн дол.
З жовтня 2010 р у Франції діє Закон про боротьбу з піратством в Інтернеті. Функції наглядового органу в цій сфері виконує Вищий комітет з розповсюдження творів мистецтва та захисту авторських прав в Інтернеті (HADOPI). Одне із завдань HADOPI – забезпечення дотримання вимог законодавства, спрямованого на боротьбу з правопорушеннями в Інтернеті, в тому числі з незаконним скачуванням музичних записів і фільмів, порушенні авторських прав. Комітет уповноважений направляти користувачам попередження у формі електронних повідомлень про те, що дану інтернет-адресу було використаний таким чином, що це може бути караним за кримінальним законодавством.
Крім того, HADOPI вправі за допомогою приватних компаній відстежувати обмін файлами, захищеними авторськими правами, і запускати механізм «трьох попереджень». Друге порушення є підставою для відправки додаткового попередження поштою, а третє – для виклику до суду, який може засудити порушника до штрафу в розмірі до 1500 євро, а також встановити терміни закриття доступу до Інтернету (від одного місяця до року зупиняється дія контракту з інтернет-провайдером без права підписання нового контракту з іншим провайдером). Інтернет-провайдери Франції зобов’язані займатися виявленням IP-адрес, з яких здійснюється неправомірна діяльність і повідомляти цю інформацію в HADOPI.
Певні обмеження Інтернет-простору введені у Великобританії. Так, наприклад, в 2010 році був прийнятий Digital Economy Act («Закон про цифрову економіку»). Цей закон дозволяє вимагати від провайдера надання списку IP-адрес, з яких відбувається регулярне порушення авторських прав, і надалі їх блокувати. Також існує «Закон про авторське право, зразки і патенти» 1988 року, в якому містяться загальні положення про авторське право, проте вони також застосовуються до правовідносин в мережі Інтернет. Так, цим законом встановлена відповідальність посадових осіб провайдерів за використання, збут, виробництво об’єктів, захищених авторським правом, і подібні діяння у вигляді штрафу і тюремного ув’язнення на термін від 6 місяців до 1 року.
У ході розвитку Інтернету, все більше напрямів у британському законодавстві адаптуються для захисту прав його користувачів. Пошук порушників авторських прав, що діють в Інтернеті, здійснює Національний відділ по боротьбі зі злочинами у сфері високих технологій.
Підсумовуючи вищесказане, вважаю, що сфера захисту авторських прав в мережі Інтернет повинна розвиватися не відокремлено, а у взаємодії з захистом інших прав людини в мережі. Таким чином Цільова група в США зосереджена на зміцненні зусиль по боротьбі із злочинами у сфері інтелектуальної власності шляхом тісної співпраці з державними та місцевими правоохоронними органами, а також міжнародними партнерами. Вона контролює і координує спільні зусилля для захисту прав інтелектуальної власності між органами в міністерстві, приділяючи особливу увагу міжнародним аспектам такого захисту.

Науковий керівник: Донець А.Г.

Попова Дар’я Ігорівна,
Національний юридичний університет ім. Я. Мудрого,
ІПКОП, 1 курс, 6 група

ДЕЯКІ АСПЕКТИ НЕДОСКОНАЛОСТІ ПРОЕКТУ ЗАКОНУ
«ПРО НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ АКТИ»

Можна сказати, що в Україні відсутній єдиний нормативно-правовий акт, який установлював би вимоги щодо розроблення всіх нормативно-правових актів, їхнього прийняття, набрання ними чинності, обліку, системи, видів, ієрархії. Єдині основоположні засади щодо нормативно-правових актів закріплені Конституцією України.
Однак створено проект Закону України «Про нормативно-правові акти» № 7409 від 01.12.2010, який складається з преамбули, семи розділів та 72 статей. Законопроектом уперше визначаються види нормативно-правових актів, система та ієрархія нормативно-правових актів, встановлюються порядок їх прийняття (видання), набрання ними чинності, застосування, обліку, єдині норми до нормо-проектувальної техніки, а також визначаються способи вирішення колізій нормативно-правових актів.
Вказаний Закон регулює суспільні відносини, пов’язані з розробленням нормативно-правових актів, їх прийняттям, набранням ними чинності, державною реєстрацією та обліком, визначає систему, види, ієрархію нормативно-правових актів та встановлює єдині вимоги до нормо-проектувальної техніки для всіх суб’єктів нормотворення.
Схвальною є присутність норм-дефініцій, розміщених у ст. 1 розділу 1 у проекті. Ця спроба правової детермінації є позитивною, однак залишені поза увагою всі наукові напрацювання в теорії права у сфері нормотворчості. Це стосується визначень закону, нормативно-правового акта, систематизації, аналогії права, аналогії закону, нормотворчого процесу, нормотворчої ініціативи, законодавства, підзаконного нормативно-правового акта. Так, за законопроектом, «закон – нормативно-правовий акт, що приймається Верховною Радою України або всеукраїнським референдумом, який регулює найбільш важливі суспільні відносини шляхом встановлення статусу, загальнообов’язкових правил поведінки суб’єктів таких відносин та відповідальності за порушення зазначених правил». Із такого визначення не зрозуміло, про які статус та відносини йдеться і чому відсутня у визначенні основоположна ознака закону – найвища юридична сила. Наступне визначення в законопроекті, яке викликає зауваження, це: «законодавство України – утворена на ієрархічній основі система нормативно-правових актів та міжнародних договорів України». У такому значенні можна говорити про систему нормативно-правових актів України, а не про законодавство, яке є сукупністю нормативно-правових актів найвищої юридичної сили та ратифікованих Україною міжнародних договорів, угод тощо. У Рішенні Конституційного Суду України від 9 липня 1998 р. № 12-рп/98 роз’яснено, що термін “законодавство” охоплює закони та інші нормативно-правові акти, зокрема, закони та інші акти Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках – також нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади.
Що стосується альтернативного проекту Закону України «Про нормативно-правові акти» № 7409-1 15.12.2010, то його недоліки були очевидними. Цей законопроект складався з назви та восьми статей:
1) набрання чинності нормативно-правовими актами;
2) офіційне оприлюднення нормативно-правових актів;
3) збереження текстів нормативно-правових актів на офіційних веб-сайтах;
4) реєстрація нормативно-правових актів;
5) єдиний державний реєстр нормативно-правових актів;
6) офіційне оприлюднення актів, що впливають на дію або чинність нормативно-правових актів або їх зміст;
7) вимоги до сайтів;
8) прикінцеві положення.
У зазначеному законопроекті відсутні положення про конструкцію, структуру й інші обов’язкові елементи нормативно-правових актів та вимоги законодавчої техніки. Тому цілком справедливо, що цей законопроект було відхилено.
Отже, певні колізійні ситуації в законодавстві України та конкуренції між приписами нормативно-правових актів можуть припинити своє існування разом з ухваленням Закону України “Про нормативно-правові акти”, але він потребує суттєвих доопрацювань.

Науковий керівник: Суходубова І. В.

Попова Дар’я Ігорівна,
Національний юридичний університет ім. Я. Мудрого,
ІПКОП, 1 курс, 6 група

ЛЕГІТИМНІСТЬ ЯК ОДИН З ОСНОВНИХ ПРИНЦИПІВ УДОСКОНАЛЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА

Легітимність — це широке та складне явище, що виражає зв’язок інтересів людей з їх внутрішньою оцінкою, яка залежить від їх стверджень, світосприйняття та повсякденного життя. Легітимність може бути частковою та навіть неузгодженою, оскільки в суспільстві існують різні прошарки населення з різними інтересами.
Необхідно зазначити, що в Україні існують такі причини колізій у законодавстві: економічна нестабільність у державі; політичні кризи; порушення принципу поділу влади і системи “стримувань і противаг”; перевищення повноважень органами державної влади та втручання в компетенцію один одного; девальвація суспільних інститутів; недосконалість законів; відсутність в окремих сферах законодавчої практики планування видання нормативних актів та їх систематизації; судові помилки; довільне тлумачення Конституції та інших нормативно-правових актів тощо.
Як відомо, у демократичних країнах процес, за допомогою якого парламент приймає певні рішення, має визначальне значення для визнання їх легітимності суспільством. Усе більше держав стає на шлях демократичного розвитку, вищі органи державної влади цих країн встановлюють демократичні процедури діяльності, які раніше не були нормою в суспільстві. У цій ситуації визнання громадянами легітимності парламентських рішень набуває особливо важливого значення як для законодавчого органу, так і для країни в цілому. Представницький характер парламенту означає, що для реалізації представництва суспільних інтересів у законодавчому органі парламентські рішення повинні визнаватися більшістю суспільства. В іншому випадку парламент може втратити довіру населення та його підтримку в майбутньому. Це особливо небезпечно з огляду на структурне становлення демократичних інститутів влади в перехідних суспільствах, оскільки парламент у них є органом влади, на який покладена відповідальність за створення законодавчого поля, яке б сприяло розвиткові принципів верховенства права та громадянського суспільства.
На нашу думку, для того щоб законодавчі акти були дієвими й ефективно регулювали відносини між органами державної влади, вони передусім повинні сприйматися в суспільстві як такі, що ухвалені згідно з установленими легітимними процедурами. Інакше існує ризик масового недотримання новоприйнятих законів. Особливо це стосується ситуації, коли процес ухвалення законів є хаотичним і погано організованим; тоді в суспільстві може сформуватися думка, що члени парламенту не здатні професійно налагодити ефективну законотворчу роботу.
Крім того, легітимність новоприйнятих законів є надзвичайно гострим питанням не лише для парламентів, що не мають усталених процедур, але й для тих, які за наявності регламенту не дотримуються його положень. У суспільстві не буде мотивації для дотримання законодавчих положень, якщо парламент, що їх ухвалює, не може чи не хоче дотримуватися власних норм.
Таким чином, визнання рішень парламенту суспільством значною мірою залежить від визнання того, що парламент дотримується належного порядку прийняття рішень на основі усталених і прозорих норм.
Отже, питання легітимності парламентських рішень є актуальним не лише для суспільних груп, але й для інших урядових інституцій. Якщо парламент порушує процедуру, виконавча чи судова гілка влади можуть визнати його рішення нелегітимними, що матиме катастрофічні наслідки для ефективного впровадження нового й дотримання чинного законодавства.

Науковий керівник: Суходубова І. В.

Ревунова Катерина Сергіївна
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ІПКОП, 2 курс, 8 група

АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПРИМУС І ПРОБЛЕМИ ЙОГО ЗАКОНОДАВЧОГО ЗАКРІПЛЕННЯ

Суттєві перетворення політичної, економічної та правової системи Української держави змінюють правовий статус людини. Стаття 3 Конституції України закріплює, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в нашій державі найвищою соціальною цінністю, а держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Тим самим, закріплюється пріоритет прав, свобод та інтересів людини. Це тягне звуження сфери втручання держави у свободу особистості, зміну моделі взаємовідносин особи і держави, її органів, які переважно діють у сфері сервісно-обслуговуючого призначення. Це обумовлює гуманізацію заходів державного примусу, а в тому числі й адміністративного, що актуалізує визначення змісту, призначення цього методу державного управління, удосконалення різновидів його зовнішніх форм прояву. Також, дослідження цього питання є актуальним, через те, що більшість наукових пошуків з цієї проблематики висвітлюють або окремі властивості примусу, або його заходи, або особливості діяльності певних державних органів в цій царині.
Серед основних недоліків законодавчого регулювання адміністративного примусу можна виокремити, по-перше, відсутність легального закріплення терміну адміністративного примусу та й не визначення його так званого «офіційного статусу». Між тим при визначені цього поняття слід запровадити комплексний підхід до аналізу всіх його властивостей, одночасно екстраполюючи його із рисами схожих правових інститутів.
По-друге, відсутність чіткої фіксації поділу адміністративно-правових заходів на види (заходи адміністративного попередження, заходи адміністративного припинення, адміністративні стягнення, які частково знайшли своє закріплення в КУпАП) та їх визначення. Між тим нормативні акти містять численні примусові заходи, які можуть застосовувати уповноважені суб’єкти.
По-третє, потрібно закріпити у нормативно-правових актах сформульовані науковцями принципи застосовування адміністративно-примусових заходів, а саме примусові заходи повинні бути адекватні протиправній поведінці та її наслідкам (розміру шкоди, завданої нею). Застосуванню каральних санкцій має передувати протидія порушника: припинення протиправної дії означає й припинення застосування примусових заходів; межі застосування примусових заходів повинні бути визначені у Законі.
По-четверте, слід встановити чіткі процедури та підстави здійснення і реалізації заходів адміністративного примусу. Так, наприклад, положення Закону України «Про міліцію» практично не регулюють процедури здійснення адміністративного затримання і тримання осіб у спеціально відведених для цього приміщеннях (крім строків), тим самим законодавчо не визначено і не гарантовано права таких затриманих. В цьому аспекті певні позитивні кроки містяться у Митному кодексі України, де детально регламентовано спрощення процедури митного контролю із визначенням навіть граничного терміну її здійснення щодо осіб, які перетинають кордон України, та встановлено засади відповідальності працівників митних органів у разі порушень зазначених нормативів.
По-п’яте, необхідно більш деталізовано закріпити чітку відповідальність суб’єктів, які уповноважені на застосування заходів адміністративного примусу. Це може бути кримінальна, адміністративна, дисциплінарна та матеріальна відповідальність.
По-шосте, потрібно прийняття кодифікованого законодавчого акту, який би закріпив усі вище зазначені положення. Це обумовлено існуючим розпорошенням законодавства про адміністративний примус, що значно ускладнює процедуру застосування відповідних заходів і контроль за цією діяльністю.
Також, потребує оптимізації існуюча кількість суб’єктів застосування адміністративного примусу, тобто слід детально проаналізувати ефективність і доцільність функціонування кожного із системи відповідних органів. Варто суттєво звузити адміністративно-примусові повноваження одних органів; інших, в діяльності яких зустрічаються непоодинокі випадки неправомірного використання адміністративного примусу, взагалі позбавити таких повноважень. Але у той же час, дещо розширити сферу застосування адміністративно-примусових заходів суддями із відповідним законодавчим закріпленням цих повноважень.
Ці та інші зазначені заходи сприятимуть забезпеченню дотримання прав і свобод осіб при застосуванні заходів адміністративного примусу.

Науковий керівник: к. ю. н., доц. Червякова О. Б.

Реука Ольга Володимирівна,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ФПКдля Пенсійного фонду України, 2 курс, 2 група

ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ СУБ`ЄКТА ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА ОБ’ЄКТ, СТВОРЕНИЙ У ЗВ’ЯЗКУ З ВИКОНАННЯМ ТРУДОВОГО ДОГОВОРУ

Світ техніки, який став невід’ємною частиною нашого життя, чи не щоденно підлягає вдосконаленню. Люди, які мають талант на створення чогось нового, незвичайного і корисного, яких ми звикли називати вченими, інтелектуалами і т.д. роблять все нові і нові відкриття, творять речі, технічні пристрої без яких згодом ми не уявляємо свого життя.
На практиці часто трапляється так, що ці винаходи створюються під час виконання особою свого трудового обов’язку. І в цьому випадку виникає питання – кому ж належать права інтелектуальної власності (далі – ІВ) на такий об’єкт?
На жаль, в законодавстві України, яке регулює подібні питання, неможливо знайти однозначну відповідь на це питання.
Справа в тому, що в даному випадку має місце суперечність між нормативно-правовими актами, що регулюють ці правовідносини. Вона полягає в тому, що згідно зі ст. 429 Цивільного кодексу України (далі – ЦКУ) – ч. 1 Особисті немайнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, який створив цей об’єкт. У випадках, передбачених законом, окремі особисті немайнові права інтелектуальної власності на такий об’єкт можуть належати юридичній або фізичній особі, де або у якої працює працівник.
В ч.2 цієї ж статті зазначається, що – Майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, який створив цей об’єкт, та юридичній або фізичній особі, де або у якої він працює, спільно, якщо інше не встановлено договором.
А згідно зі ст. 9 Закону України ” Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” від 15.12.1993 (далі – ЗУ) – Право на одержання патенту на службовий винахід (корисну модель) має роботодавець винахідника.
Піддавши вищезазначені норми нехитрому аналізу, доходимо висновку, що норма, зазначена в ЦК України, розподіляє майнові права ІВ на цей об’єкт порівну, тобто 50% на 50%, між працівником та роботодавцем. В свою чергу, норма ЗУ 100-відсотково наділяє цими правами роботодавця. А це є досить суттєвою відмінністю, тому відповідь на питання “яка норма має пріоритет” іноді вирішує долі.
Між правниками тривалий час точиться суперечка з цього приводу, але досі згоди вони так і не дійшли. Справа в тому, що одні обґрунтовують свою позицію тим, що оскільки Закон (в даному випадку – ЦКУ, прийнятий 16.01.2003) зворотної дії у часі не має, то необхідно застосовувати ці положення ЦКУ лише до тих винаходів, які були створені після набрання ним чинності. А юристи, які дотримуються іншої думки зазначають, що в разі виникнення подібного спору необхідно застосувати спеціальну норму, тобто ЗУ.
І перша, і друга думка, безумовно, мають право на існування. Але прагнення побудувати дійсно правову державу, закріплене в Конституції України, вимагає аби подібних випадків – колізій, було якомога менше і не виникало неоднозначності в застосуванні приписів закону.
Тому вважаємо за необхідне, проаналізувавши позиції науковців з цього приводу, зваживши всі “за” та “проти”, внести зміни до законодавства аби однаково врегулювати це питання і в ЦКУ, і в ЗУ. Доцільно, спираючись на ч.1 ст. 429 ЦКУ, яка захищає особисті немайнові права ІВ працівника на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням ним трудового договору, надати винахідникові перевагу і щодо володіння майновими правами ІВ на подібні об’єкти.

Науковий керівник: ас. Гузь Євгенія Валеріївна

Реука Ольга Володимирівна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого»
ФПКдля Пенсійного фонду України, 2 курс, 2 група

СВОБОДА МИРНИХ ЗІБРАНЬ. ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ МЕЖІ «МИРНОСТІ»

Сучасна українська держава пережила достатньо потрясінь, левову частку яких можливо було би уникнути за наявності дієвого механізму правового регулювання. Зокрема, як це продемонстрував 2014 рік, до таких слід віднести й реалізацію права на свободу мирних зібрань громадян.
Свобода мирних зібрань гарантується Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Стаття 11 останньої встановлює, що обмеження цього права не допускаються, за винятком тих випадків, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Свобода мирних зібрань також гарантована статтею 39 Конституції України: “Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей”.
Наразі можна констатувати, що закону, який би регулював ці відносини, як цього вимагає КУ, не існує, внаслідок чого наявною є вагома прогалина. Найчастіше при прийнятті рішень щодо обмеження проведення мирних зібрань суди посилаються на Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 р. № 9306-XI «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР», але цей нормативний акт суперечить Конституції Україні, оскільки передбачає дозвільний характер проведення мирних зібрань, а у статті 39 Конституції дозволів з боку органів державної влади та місцевого самоврядування для проведення мирних зібрань не передбачається. Тобто, виходячи з п. 1 перехідних положень Конституції України :“Закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечить Конституції України”, застосування Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 р. № 9306-XI «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» при розгляді відповідної категорії справ є порушенням Конституції України.
На нашу думку, неможливо обмежити реалізацію свободи мирних зібрань, доки мітинг (а також збори, походи і демонстрації) не перетне межу своєї «мирності». Звісно ж, виключенням є об’єкти режимні, а також ті обмеження, які настають у зв’язку із введенням надзвичайного або воєнного стану.
Гарантування свободи передбачає встановлення законом чіткого можливого обмеження цієї свободи з боку органів влади. Дії влади повинні бути спрямовані на захист легітимних інтересів та захист прав інших осіб. Вони також мають бути «необхідними», а не бажаними чи доцільними, у демократичному суспільстві. Отже, законом має визначатися межа, за якою не може здійснюватися державне регулювання. Неможливо реалізувати свободу за певною процедурою, порядком, адже це порушує суть цього явища.
То що ж слід вважати межею «мирності»? Спробуємо визначити окремі моменти.
По-перше, зібрання слід вважати мирним, доки його учасники не мають зброї. Напевне, це все ж калька на норми законодавства США, а саме щодо права на вільне володіння та носіння вогнепальної нарізної зброї.
По-друге, зібрання слід вважати таким, що перейшло відповідну межу, якщо під час його підготовки чи проведення відбувається прямі заклики до актів насилля, вандалізму, тощо.
По-третє, слід вважати перейденою межу мирності зборів у разі вчинення їх учасниками правопорушень, які безпосередньо пов’язані з цими зборами. Зокрема, захоплення адмінбудівель, нанесення тілесних ушкоджень, знищення майна, тощо.
Вважаємо за необхідне встановлювати заходи примусу щодо осіб, які беруть участь у зібранні пропорційно до загрози, яку воно викликає. Так, за період незалежності України відомо достатньо фактів побиття (під час т.зв. «розгонів») беззбройних мітингарів з особливою жорстокістю працівниками правоохоронних органів. Зрозуміло, що посилення відповідальності за непропорційне застосування сили, а також визначення критерії «мирного» зібрання дозволили б зменшити рівень насилля у протистояннях між правоохоронцями та мітингарями.
Отже, враховуючи вищезазначене, можна і потрібно говорити про наявність проблем правового регулювання і практичного застосування правових норм у сфері забезпечення свободи мирних зібрань. Підтримуємо думку тих колег та науковців, які пропонують вилучити зі статті 39 Конституції України положення щодо підстав заборони мирних зібрань та сформулювати норму таким чином, щоб обмеження проведення зібрань можна було б здійснити лише у разі порушення межі «мирності», тобто з моменту вчинення конкретних правопорушень, а також конкретизувати критерії «мирності» при створенні відповідного Закону України, який регулюватиме реалізацію свободи мирних зібрань!

Науковий керівник: доц. Речицький В.В.

Реука Ольга Володимирівна,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ФПКдля Пенсійного фонду України, 2 курс, 2 група

ПИТАННЯ СПЕЦІАЛЬНОЇ КОНФІСКАЦІЇ ЯК ДОДАТКОВОГО ПОКАРАННЯ ЗА КОРУПЦІЙНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ

Процес побудови правової та демократичної держави, якою прагне бути Україна, вимагає ефективної діяльності владних структур. На превеликий жаль, з розвитком суспільства варіанти досягнення своєї мети звелись, в більшості випадків, до вирішення питань шляхом “переговорів купюрами”.
В науковій літературі це явище дістало назву – корупція, тобто “одержання неправомірної вигоди”, а в народі – хабарництво. Одразу щодо терміну, то варто згадати, що до 2013 року, доки Верховна Рада не привела українські закони у відповідність до стандартів міжнародної Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією, існувало поняття «хабар», яке замінили поняттям «неправомірна вигода». Останнє є більш ширше поняття, оскільки включає у себе не тільки отримання грошових коштів чи іншого майна, а й переваг, пільг, послуг, нематеріальних активів.
Це явище від лат. corrumpere — “псувати” дійсно відповідає значенню цього слова, оскільки дійсно псує всі ті позитивні зрушення, які були зроблені для розбудови свідомого та висококультурного суспільства.
Звичайно, подібні вчинки не є безкарними і Кримінальний кодекс України (далі – КК) передбачає відповідальність за них.
З 26 квітня 2015 введено в дію Закон України “Про запобігання корупції” (далі – ЗУ). Відповідно до ст. 65 цього Закону – За вчинення корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень особи, зазначені в частині першій статті 3 цього Закону, притягаються до кримінальної, адміністративної, цивільно-правової та дисциплінарної відповідальності у встановленому законом порядку. У разі вчинення від імені та в інтересах юридичної особи її уповноваженою особою злочину самостійно або у співучасті до юридичної особи у випадках, визначених КК України, застосовуються заходи кримінально-правового характеру.
Окрім типових покарань – громадські роботи, позбавлення/обмеження волі, для даного виду порушень характерною є спеціальна конфіскація (далі – спец. конфіскація). КК доповнився ст. ст. 961, 962, які саме і регулюють питання її застосування.
Вважаємо, що спец. конфіскація є додатковим покаранням, хоча у навчальній літературі передбачено, що вона взагалі не є покаранням.
Спец. конфіскація визначається як – примусове безоплатне вилучення на користь держави майна (грошей, цінностей), що використовувалось для вчинення злочину чи було отримане внаслідок злочину (наприклад, хабар).
Згідно із ч.5 ст. 962 КК – Спеціальна конфіскація не застосовується до грошей, цінностей та іншого майна, які згідно із законом підлягають поверненню власнику (законному володільцю) або призначені для відшкодування шкоди, завданої злочином”.
Слід мати на увазі, що спеціальна конфіскація при наявності до того підстав може застосовуватися за вчинення певних злочинів разом із звичайною конфіскацією майна, яка застосовується при притягненні до кримінальної відповідальності за вчинення корисних злочинів.
Проаналізувавши зазначені положення ЗУ та КК, доходимо висновку, що при застосуванні конфіскації майна на користь держави вилучається лише особисте майно засудженої особи, а при спец. конфіскації допускається також вилучення майна інших осіб, які не були засуджені за вчинення злочину.
Таке положення дає змогу розмежовувати ці два поняття. Звичайно, відмінність між ними суттєва.
Вважаємо за необхідне визнати спеціальну конфіскацію покаранням, на рівні з конфіскацією, позбавленням волі чи позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю. Оскільки, порівняно зі звичайною конфіскацією, спеціальна є, деякою мірою, більш жорсткою, адже можливе звернення стягнення на майно осіб, які не були причетні до вчинення цього злочину.
Також робимо висновок, що застосування такого роду стягнення є доречним, а рівень його ефективності зможемо визначити пізніше, після формування судової практики з цього приводу.
Хотілось би наголосити на тому, що 29 квітня цього ж року Кабмін України прийняв Постанову “Про затвердження Державної програми щодо реалізації засад державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційної стратегії) на 2015-2017 роки”. План, зазначений в вищезгаданому документі грандіозний, а он наскільки від виявиться дієвим-дізнаємося згодом.

Науковий керівник : доц. Володіна Оксана Олександрівна

 
Роман Владлена Володимирівна
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОЮ, 2 курс, 2 група

ЩОДО ПРОБЛЕМАТИКИ ЗАПРОВАДЖЕННЯ ІНСТИТУТУ КОНСТИТУЦІЙНОЇ СКАРГИ В УКРАЇНІ

Прийнявши Конституцію України (далі – КУ) та Закон України «Про Конституційний Суд України» (далі – КСУ), Верховна Рада України закріпила можливість захисту Конституційним Судом України прав і свобод громадян двома шляхами: 1) шляхом звернення громадянином щодо офіційного тлумачення Конституції України; 2) коли в інтересах громадянина з конституційним поданням до КСУ для офіційного тлумачення КУ звертається Президент України, не менш як сорок п’ять народних депутатів України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховний Суд України, Кабінет Міністрів України, інші органи державної влади, Верховна Рада АРК, органи місцевого самоврядування.
На мою думку, даний механізм захисту прав і свобод людини є недосконалим, адже як зазначає В. Шаповалов – потенціал конституційної юстиції щодо захисту прав і свобод людини використовується в нашій країні недостатньо і таке повноваження Конституційного Суду, як тлумачення законів, тлумачення Конституції, у тому числі і за зверненням громадян є замінником конституційної скарги. Конституційне звернення за своєю природою є певним аналогом конституційної скарги. Проте громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи, права яких порушено, не можуть звертатись до органу конституційної юстиції із клопотанням про визнання нормативних актів неконституційними. Тому можна зробити висновок, що це певним чином обмежує можливості захисту прав і свобод людини.
Постає питання, чому за наявності в судовій системі України Конституційного Суду фізична особа не може звернутися до нього із зверненням щодо порушення її прав конкретним законом держави і таким чином захистити свої конституційні права. Йдеться про прямий доступ громадян до конституційного правосуддя, про можливість не чекати, коли, приміром, Президент України або Уряд знайдуть за можливе підтримати індивідуальну скаргу щодо порушеного права людини у чинних законах, а власними зусиллями усувати обмеження своїх конституційних прав.
Україна, як держава, що прагне до укріплення демократичних засад та орієнтована на інтеграцію до Європейського Союзу, має удосконалювати правові механізми захисту прав і свобод людини і громадянина. Я вважаю, що одним із таких механізмів і є інститут конституційної скарги, вироблений в країнах Європи, США, Росії, який дозволяє пересічному громадянину звернутися до судового органу, що здійснює конституційний контроль.
Українська конституційно-правова наука у цілому погоджується з тим, що впровадження конституційної скарги є нагальним завданням розвитку вітчизняного конституціоналізму. Діалог між А. Селівановим і П. Євграфовим відображає зміни, які відбулися у конституційній доктрині України у питанні конституційної скарги. Фахівці з конституційного права активно обговорюють перспективи і механізми запровадження даного інституту, спираючись на іноземний досвід (австрійську, німецьку, польську, російську та інші моделі конституційної скарги) та пропонуючи власні розробки у даній сфері.
А. Селіванов зазначає, що ідея конституційної скарги як гарантії захисту прав і свобод обумовлює, що людина не може оспорювати рішення органів держави, які прийняті на основі закону, а лише власне сам закон, вона не може оспорювати дії влади, наприклад, акти амністії засуджених до покарання, оскільки вони вище за норми кримінального закону і скасовують відповідальність за вчинені злочини та ін.
Крім того, запровадження інституту конституційної скарги спричинить так званий «наплив» таких звернень до КСУ, що тягне за собою збільшення навантаження на суддів КСУ. А тому я підтримую думку,висловлену С. Вла-диченко про те, що розширення обсягу повноважень органу конституційної юрисдикції України внаслідок запровадження інституту консти¬туційної скарги не повинно вплинути на ефективність його діяльність. Виникає необхідність запровадження певних критеріїв-обмежень щодо змісту і процедур подання конституційної скарги та/або створення додаткових органів чи підрозділів КСУ, компетентних у розгляді даних звернень.
Необхідно звернути увагу на те, що зарубіжний досвід вказує на можливість надання права подавати скаргу про порушення конституційних прав і свобод до Конституційного Суду не лише фізичним, а й юридичним особам, зокрема об’єднанням громадян, що також потребує законодавчого врегулювання. Під час запровадження в Конституції України інституту конституційної скарги, її предметом мають стати визначені питання конституційності законів, постанов Верховної Ради України, нормативних актів Президента України та Кабінету Міністрів України, тобто все те, що знаходиться сьогодні поза сферою повноважень національної системи судів загальної юрисдикції.
Нині конституційна скарга застосовується в Угорщині, Австрії, Росії, Швейцарії, Німеччині, Хорваті, Чехії та ін. Тому запровадження даного інституту в національне законодавство стане однією з гарантій захисту конституційних прав і свобод та сходинкою до побудови правової держави та громадянського суспільства, що є необхідним в реалізації курсу України на вступ в ЄС.

Науковий керівник: Берченко Г.В.

 
Рудь Оксана Олександрівна,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ФПК для системи Пенсійного фонду України,3 курс, 3 група

ТЕРОРИЗМ — ГЛОБАЛЬНА ПРОБЛЕМА СУЧАСНОСТІ

Тероризм у різних формах прояву є однією з найнебезпечніших за своїми масштабами та наслідками соціально-негативною проблемою, з якою людство увійшло в ХХІ ст. Тероризм усе більше загрожує національній безпеці багатьох країн світу, призводячи до тяжких політичних, економічних, психологічних наслідків. Сучасний тероризм, набуваючи рис організованості, транснаціональності, в окремих випадках, завдаючи катастрофічних наслідків, становить загрозу не лише окремій державі, а й світовій безпеці.
Інтегруючись у загальноєвропейські процеси, Україна, крім отримання користі від співпраці з міжнародними інституціями в різних сферах життєдіяльності, стикається в тому числі й з проблемами, пов’язаними з міжнародним тероризмом.
Причин терористичної діяльності є багато: політичні, ідеологічні, національні, сепаратистські, етнічні, релігійні, психологічні, територіальні, географічні, соціальні, економічні та інші.
Тероризм не має національностей і меж. Усі нації й держави рівні перед його загрозами. На межі тисячоліть світ зіштовхнувся з вибором: або країни відкидають свої політичні розбіжності та об’єднуються в боротьбі з тероризмом, або надбання цивілізації будуть перекреслені злочинними амбіціями терористів. Усвідомлюючи це, за останні чотири десятиліття під егідою різних міжнародних, а також регіональних організацій, було розроблено чимало правових і функціональних інструментів протидії тероризму.
Відповідно до Закону України «Про основи національної безпеки України» однією з основних загроз національним інтересам і національній безпеці України є поширення міжнародного тероризму, а ключовими напрямами державної політики у сфері національної безпеки – участь у заходах по боротьбі з міжнародними організованими злочинними угрупованнями й міжнародним тероризмом.
Варто зазначити, що система багатостороннього співробітництва у боротьбі з тероризмом сформувалася за останні 30 років. На глобальному рівні вона функціонує під егідою ООН та її спецпідрозділів на основі 11 універсальних конвенцій і протоколів про боротьбу із різними проявами тероризму на суші, на морі та в повітрі. В Україні за останні роки у сфері боротьби з тероризмом зроблено чимало: прийняті закони України «Про боротьбу з тероризмом», «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом», ратифіковано ряд міжнародних конвенцій антитерористичної спрямованості, Кримінальний кодекс України містить низку статей, які передбачають кримінальну відповідальність за скоєння злочинів, пов’язаних із терористичною діяльністю.
Сучасний тероризм здатний вести диверсійно-терористичну війну, брати участь у масштабних збройних конфліктах. Він перетворився на досить прибутковий бізнес глобального масштабу. Сучасні терористичні організації – це не одноосібні групи бойовиків, що здійснюють лише терористичну діяльність, це вже «корпорації» із внутрішнім розподілом трудових обов’язків, з майстернями (для виготовлення та ремонту зброї, створення вибухових пристроїв тощо), друкарнями (для виготовлення різного роду ідеологічної літератури екстремістського толку), шпиталями (для лікування поранених), лабораторіями (для виготовлення наркотичних засобів, біологічної або хімічної зброї), комерційними підприємствами. Їх персонал має укомплектований штат потрібних фахівців: психологів, ідеологів, політологів, а також осіб, що ведуть легальний спосіб життя, мають зв’язки з державним апаратом, промисловим і фінансовим світом. Джерелами їх фінансування є різноманітні благодійні фонди, релігійні організації, кошти фізичних осіб і легальний бізнес.
За спрямованістю злочинних посягань діапазон тероризму досить великий: від убивств окремих осіб до руйнування певних держав та фактичного знищення цілих народів. Серед суспільно небезпечних наслідків тероризму виділяються: дестабілізація суспільства; загибель людей, спричинення шкоди їх здоров’ю, значна майнова шкода, порушення права власності, дезорганізація роботи державних органів, підприємств, установ та організацій.
Тероризм служить не тільки доповненням і органічним елементом, але й «детонатором» військових конфліктів, зокрема, міжетнічних, внаслідок чого є важко переборною перешкодою мирному процесу.
Досить нестабільною є ситуація і на теренах нашої держави. Україна, як демократична правова держава зіткнулася з проблемою міжнародного тероризму, як інструменту політики, що використовуються як таран для руйнування існуючих суспільно-політичних і державних структур, порушення сформованих військово-політичних балансів сил, переділу зон інтересів, впливу й взаємодії.
Отже, при дослідженні даного суспільно небезпечного явища, варто виходити із розуміння його сутності, маючи на увазі насамперед те, що тероризм служить досягненню антидемократичних, антигуманних цілей. Світове співтовариство усвідомило, що глобальна проблема тероризму може перетворитися в третю світову війну, в якій не буде переможців. І саме це сприяло виробленню консолідованої позиції щодо стратегії протидії та боротьби з тероризмом.

Науковий керівник: Володіна О. О.
 
Рустамова Яна Олегівна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ФПК для системи Пенсійного фонду України, 3 курс, 3 група

КРИМІНАЛІЗАЦІЯ КОРУПЦІЇ: НА ШЛЯХУ ДО ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТАНДАРТІВ

Корупція в сучасних умовах стала чинником, який становить реальну загрозу національній безпеці й конституційному ладу України.
Це явище негативно впливає практично на всі сторони суспільного життя: економіку, політику, соціальну і правову сфери, управління, громадську свідомість, міжнародні відносини. Корупційні зв’язки фактично руйнують правові, етичні відносини між людьми і поступово перетворюються у норму поведінки.
У Кримінальному Кодексі досить багато норм, що встановлюють відповідальність за так звані спеціальні види службових злочинів, вчинення яких також зумовлене службовим становищем суб’єкта, однак при їх здійсненні основним безпосереднім об’єктом є інші суспільні відносини.
Верховною Радою України відповідно до зобов’язань перед ЄС у сфері боротьби з корупцією прийнято було прийнято три закони:
1. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо приведення національного законодавства у відповідність зі стандартами «Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією», (далі – Закон № 221), набув чинності 18 травня 2013 року;
2. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реалізації державної антикорупційної політики», (далі Закон № 224), набув чинності 9 червня 2013 року;
3. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України стосовно відповідальності юридичних осіб», дата набрання чинності 01 вересня 2014.
Декілька основних висновків з аналізу прийнятих законів:
1. Віднесено корупційні правопорушення, пов’язані з отриманням неправомірної вигоди, до числа злочинів.
2. Замінено термін “хабар” поняттям “неправомірна вигода”, яке передбачене Кримінальною конвенцією проти корупції та охоплює не лише матеріальні предмети, а і немайнові вигоди.
3. Криміналізовано всі елементи активного та пасивного хабарництва.
4. Встановлено кримінальну відповідальність за прийняття пропозиції чи обіцянки неправомірної вигоди. Злочин передбачений частиною 1 статті 368 КК України («прийняття обіцянки /пропозиції надати неправомірну вигоду») є закінченим не з моменту одержання неправомірної вигоди, (як було передбачено попередньою редакцією статті 368 КК України – при «одержанні хабара»), а з моменту коли той, хто пропонує неправомірну вигоду та той, кому її пропонують, доходять певної домовленості про умови та способи реалізації їх “спільного плану”.
5. Розширено межі застосування диспозицій корупційних правопорушень таким чином, щоб відповідні положення стосувалися випадків, коли корупційна дія вчиняється в інтересах третьої сторони.
6. Встановлено більш жорсткі санкції за корупційні діяння у публічній сфері.
7. Необхідно зазначити, що в зв’язку зі зміною визначення неправомірної вигоди ключового значення для кваліфікації корупційних правопорушень набуло поняття «законна підстава» для отримання особою відповідних вигод. На жаль, наразі це поняття не визначене законодавчими актами України та щодо нього не надано поки що офіційного тлумачення. З огляду на це існує можливість достатньо широкого тлумачення правоохоронними органами цього поняття, що створює можливість визнання корупційними широкого кола діянь.
8. Усунено ризики зловживання інститутом дієвого каяття, шляхом уведення додаткових обов’язкових умов для можливого звільнення від відповідальності за корупцію.
Цими змінами було посилено кримінальну відповідальність за злочини у сфері службової діяльності та запроваджено в окремих статтях КК України відповідальність за злочини, вчинені службовими особами, які працюють у юридичних особах приватного права або надають публічні послуги (аудитор, нотаріус, оцінювач, третейський суддя тощо).
Зазначенні нововведення в кримінальному законодавстві держави спрямовані на виконання положень Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією, яка ратифікована Законом України №252-V від 18 жовтня 2006 року.

Науковий керівник: Володіна О. О.

Рустамова Яна Олегівна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ФПК для системи Пенсійного фонду України, 3 курс, 3 група

КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА НЕЗАКОННЕ ПРОВЕДЕННЯ АБОРТУ

Проблема аборту в Україні відома з давніх часів. Ставлення до неї визначалось багатьма чинниками: релігійними, моральними, економічними, демографічними, політичними.
Переривання небажаної вагітності знаходиться в центрі уваги основних соціальних проблем. Противником здійснення абортів завжди виступала церква та певний сектор громадських організацій, що захищали право на життя у ненародженої дитини. Інша категорія захисників «права жінки на особистий вибір», постійно відстоюють прерогативу жінок у вирішенні долі ненароджених дітей.
Згідно статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Одним із головних завдань кримінального права України є охорона життя та здоров’я людини. Або́рт (лат. abortus — викидень) — штучне переривання вагітності. Аборт може бути мимовільним (викидень) і медичним (пряме втручання — хірургічне чи медикаментозне).
Криміналізація незаконного аборту в Україні обумовлена потребою дотримання умов та порядку його проведення, що слугує захисту здоров’я та життя вагітної жінки. Тому основним безпосереднім об’єктом незаконного проведення аборту є суспільні відносини в галузі медицини, які забезпечують вагітній жінці встановлені законом умови та порядок проведення операції штучного переривання вагітності. Додатковим об’єктом незаконного проведення аборту є суспільні відносини, які забезпечують здоров’я або життя жінки. Предметом незаконного аборту є плід, що знаходиться в утробі жінки. Його життєздатність не означає, що фактом переривання вагітності відбувається посягання на життя. Адже кримінально-правова охорона життя людини починається з моменту початку пологів, які можливі з 22-го тижня вагітності.
Проаналізувавши деякі аспекти виникнення та розвитку відповідальності за незаконне штучне переривання вагітності, можна зробити певні висновки: по-перше, аналіз кримінального законодавства низки зарубіжних країн свідчить про те, що законодавець на один рівень захисту життя і здоров’я матері ставить захист життя ще ненародженої дитини. Це відображається в диференціації кримінальної відповідальності в залежності від строку вагітності та життєздатності плоду. По-друге, кримінальне законодавство більшості зарубіжних країн досить детально, не обмежуючись однією статтею КК України, а декількома, або, навіть, розділами, регламентує питання, пов’язані з кримінальною відповідальністю за незаконне штучне переривання вагітності. По-третє, існує явна необхідність узгодити норми кримінального законодавства України в даному напряму з Основами законодавства про охорону здоров’я України, що дало би можливість диференціювати кримінальну відповідальність за незаконне штучне переривання вагітності в залежності від строку вагітності та життєздатності плоду. Стаття 50 Конституції України дозволяє аборти за соціальними та медичними показниками, правда, якими саме не вказано, а стаття 57 надає право жінці самій вирішувати проблему материнства, тобто, робити чи не робити аборт.

Науковий керівник: Володіна О. О.

Сороколіт Яна Сергіївна,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПСК для МВС, 2 курс, 11 група

МІСЦЕ ТА РОЛЬ СПОСОБУ ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНУ СЕРЕД ІНШИХ ОЗНАК ОБ’ЄКТИВНОЇ СТОРОНИ СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ

Спосіб вчинення злочину – це сукупність (система) прийомів і методів, що застосовуються особою при вчиненні злочину. Спосіб належить до факультативних ознак об’єктивної сторони загального поняття складу злочину, проте при прямій вказівці на нього в законі або якщо він однозначно випливає зі змісту закону (про це свідчить характер дій, описаних в диспозиції статті), набуває значення обов’язкової ознаки конкретного складу.
На сьогоднішній час поняття способу вчинення злочину не закріплено на законодавчому рівні, що дає змогу вченим висловлювати різні думки щодо його поняття та змісту, по-різному визначають його об’єктивні та суб’єктивні ознаки. В науці кримінального права поширеною є думка, що спосіб – це конкретна форма вираження злочинного діяння. З цим погодитися важко, так як зовнішньою формою злочину є дія чи бездіяльність. В такому випадку відбувається ототожнення діяння(дії чи бездіяльності) зі способом.
На відміну від криміналістики, в науці кримінального права досліджуються саме способи вчинення злочину, а не система прийомів та засобів, якими особа керується на стадії готування (усунення перешкод, підшукування засобів чи знарядь тощо) до злочину або вчинюваних з метою приховування злочину (відмова від дачі показань, фальсифікація тощо), які не входять до об’єктивної сторони складу злочину, тому не розглядаються в межах способу вчинення злочину.
Спосіб вчинення злочину, перш за все, є характерним для дії – активної вольової суспільно-небезпечної поведінки особи (обман чи зловживання довірою (ст. 192 КК), психічне насильство (ст. 129 КК), фізичне насильство (ст. 121 КК тощо). В цих злочинах спосіб вчинення злочину утворює внутрішній зміст активної поведінки, виконавчу сутність і внутрішній зміст дії. В окремих випадках особливістю вчинення злочину у формі бездіяльності є забезпечення його вчинення шляхом здійснення активних дій, так званого допоміжного характеру, що виступають способом вчинення злочину. Наприклад, ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів шляхом укладання псевдоугод з фіктивними підприємствами (ст. 212 КК), ухилення від призову на строкову військову службу шляхом використання підроблених документів (ст. 335 КК). Тому, не можна вважати обґрунтованими думки деяких вчених щодо визначення способу вчинення злочину виключно як дії допоміжного характеру по відношенню до основного діяння. Це твердження є лише частково вірним, оскільки не охоплює собою всіх аспектів взаємодії способу та злочинного діяння.
Спосіб вчинення злочину тісно пов’язаний з засобами та знаряддями вчинення злочину. Використання характерних властивостей конкретних предметів матеріального світу, що істотно полегшують вчинення злочину або без яких вчинення діяння взагалі неможливе, створює собою відповідний спосіб. Наприклад, для кваліфікації діяння, передбаченого ст. 294 КК, необхідно встановити, що особа діяла шляхом застосування зброї (знаряддя вчинення злочину), так званий збройний спосіб.
Спосіб вчинення злочину взаємопов’язаний з місцем, часом та обстановкою. Останні обумовлюють конкретні умови, за яких вчиняється злочинне діяння. Можна стверджувати, що місце, час та обстановка детермінують способи вчинення злочину. В залежності від конкретних об’єктивних умов, особа обирає той чи інший спосіб вчинення злочину, який є найефективнішим для досягнення бажаного результату.
У взаємозв’язку з іншими ознаками складу злочину, спосіб виступає складовою частиною підстави кримінальної відповідальності, має значення при кваліфікації діяння, виступає критерієм відмежування злочинів один від одного та від інших правопорушень, визначає ступінь тяжкості вчинюваного злочину та ступінь суспільної небезпечності як діяння так і особи винного, деякі – є обставинами, що обтяжують відповідальність, впливає на диференціацію кримінальної відповідальності та індивідуалізацію покарання.

Науковий керівник: Анісімов Г.М.

Степова Наталія Андріївна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ІПКОП, 2 курс, 28 група

ПРАВОВИЙ АСПЕКТ ДОНОРСТВА

Не зважаючи на стрімкий розвиток різних сфер життя суспільства, зокрема медицини, усе ж таки існує нагальна проблема донорства. Стосується вона саме добровільного акту допомоги здорової людини (донора) хворому, що полягає у наданні своєї крові або тканин у лікувальних цілях.
Дані відносини регулюються цивільним законодавством. З моменту відділення органу чи тканини від організму людини, дані органи або тканини набувають статусу речей, обмежених в обороті. Основною умовою закріплення подібних суспільних відносин, пов’язаних з трансплантацією, є наявність юридичного факту – волевиявлення хворого, згода медичної установи, донора з подальшим укладанням договору.
Постає питання, тісно пов’язане з основами цивільного договору: яка природа договору про донорство? Чи доцільним буде визначення «договір дарування» або ж «договір купівлі-продажу»?
Звісно, у даному випадку існують спільні риси між цими видами договорів. Проте, водночас, не можливо порівнювати договір дарування з договором, пов’язаним з донорством, через специфічність його суб’єктного складу та об’єктів самого договору.
При розгляді договору як договору купівлі-продажу законодавець керується ст. 18 ЗУ «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» що торгівля органами або іншими анатомічними матеріалами забороняється, винятком є лише купівля-продаж кісткового мозку. Чому саме так? Розглядаючи органи та тканини як речі, чи можливо визначити їх ринковий еквівалент, а також використання як предмету угод? Українське законодавство чітко зазначає, що у трансплантації від живого донора не повинно бути ніякого економічного розрахунку, ніякої економічної компенсації для донора. Можливо припущення, що позиція держави викликана ризиком підриву системи донорства, заснованої на альтруїзмі і гуманізмі. Також, існує небезпека процесу комерціалізації пересадок, котра, на думку багатьох вчених, юристів, медиків, наявна у нас час. «Де факто» кошти, котрі все ж таки надаються донору, «маскуються» за твердженнями частини 3 ст.22 ЗУ “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини”, у якій зазначено, що донору відшкодовується збиток, заподіяний порушенням здоров’я, у зв’язку з виконанням ним донорської функції, з урахуванням додаткових витрат на лікування, посилене харчування та інші заходи.
Саме тому є доцільним визначення крові та тканин як речей обмежених в обороті. Законодавцю слід звернути увагу, що людина може розпоряджатись своїми органами і тканинами шляхом їхнього відчуження. Відповідні акти розпорядження мають бути оформлені спеціальними договорами про донорства. Закріплення цього статусу трансплантатів дозволить створити передумови для повноцінного правового регулювання всього процесу трансплантації, а також обмежити потенційну можливість платних відносин при роботі з донорськими органами і тканинами.
Оплачуване донорство становить потенційну небезпеку, забезпечуючи органами та тканинами тільки тих осіб, котрі матимуть на них кошти. Громадськість вказує як на аморальність, так і на порушення принципів донорства.
Розглянута думка заслуговує на своє існування, але варто не відхиляти можливості сприйняття органів та тканин як речей, обмежених в обороті. У даному випадку доцільним є на законодавчому рівні закріплення передумов, підстав укладення договору щодо трансплантації, умов виникнення зобов’язань та оплати, якщо не речей, тоді послуг, що надаються реципієнтові.

Науковий керівник: Балюк В.М

Тарасенко Андрій Юрійович
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ІПКОП, 3 курс, 19 група

ПОГЛЯДИ НА ПРАВИЛЬНІСТЬ ТА СПРАВЕДЛИВІСТЬ СУДОВОГО РІШЕННЯ ТА ФОРМАЛЬНІ ПІДСТАВИ ДЛЯ СКАСУВАННЯ РІШЕННЯ СУДУ

Частиною 2 статті 308 ЦПК України встановлено, що не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.
До правильного рішення суду необхідно відносити законне (застосовано норми матеріального права, що регулюють правовідносини по даній справі і дотримано норми процесуального права) та обґрунтоване (базується на підтверджених обставинах, які мають значення для справи) рішення, яке за таких обставин і являється справедливим.
Справедливість судового рішення, перш за все відноситься до категорії моралі, у зв’язку з чим, відповідно не завжди є законним і обґрунтованим.
Формальними підставами для скасування рішення суду являються такі порушення закону, які не впливають на законність і обґрунтованість рішення суду та не порушують права та інтереси осіб, які приймають участь у справі, але при цьому формально, можуть давати підстави для скасування цього рішення.
Законодавчо не визначено перелік формальних підстав для скасування рішення суду, але до них, зокрема можна віднести наступні: відсутність підпису в позовній заяві, якщо позивач взяв участь в судовому засіданні та підтримав позовні вимоги, необґрунтоване відхилення клопотань, заявлених особами, які беруть участь у справі, залишення без розгляду заяви про відвід, якщо підстави для відводу були відсутні, порушення процесуальних строків провадження у справі до судового розгляду, несвоєчасність сплати судового збору, не ознайомлення осіб, які брали участь у справі з їх правами і обов’язками, відсутність технічного запису при безспірності доказів, якими обґрунтовано рішення та інші.
Встановивши вищевказані, та деякі інші порушення, суд, який перевіряє справу, зобов’язаний зазначити у своїй ухвалі про характер порушень, та обґрунтувати їх неістотність.
Так, наприклад, якщо апеляційний суд з’ясує, що судом першої інстанції була розглянута справа не в тому провадженні, то таке порушення не повинно визнаватися істотною помилкою, якщо судом першої інстанції було правильно застосовано норми матеріального і не було порушено норм процесуального права.
У справі, розглянутій судом першої інстанції, слухання якої було призначено на 10 годин, суддя прийшов до суду о 12 годині. Адвокат, який представляв інтереси відповідача, побачивши суддю, який запізнився, залишив суд. Суддя, заслухав справу і ухвалив рішення. Представник відповідача просив апеляційну інстанцію скасувати рішення суду першої інстанції на тій підставі, що суддя запізнився на слухання справи. Апеляційна інстанція не погодилась з доводами, викладеними в апеляційній скарзі, і обґрунтувавши їх неістотність, залишила рішення суду чинним.

Філіпенко Валерія Русланівна
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ІПКОП, 2 курс, 17 група

СОЦІАЛЬНА ОБУМОВЛЕНІСТЬ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ВЧИНЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ЗРАДИ В УКРАЇНІ

В умовах сьогодення належне функціонування таких суспільних цінностей як суверенітет, територіальна цілісність, обороноздатність України, зумовлені потребами української держави та суспільства. То ж злочинні посягання на ці цінності неминуче призводять до спричинення шкоди українській державі та її народу. Проблема забезпечення національної безпеки є однією з найважливіших на будь-якому етапі існування і розвитку держави. Як кримінальне правопорушення державна зрада відрізняється від інших злочинів своєю специфічністю та цілою низкою інших особливостей, що у своїй сутності можуть нести доленосне значення для збереження суверенітету, територіальної недоторканності, в тому числі для обороноздатності України.
Питання соціальної обумовленості кримінально-правових норм є одним з найважливіших у теорії кримінального права. Встановлення меж, які передбачають кримінальну відповідальність, адекватність методів боротьби зі злочинними діяннями та встановлення реальної суспільної небезпеки останніх становлять одну з пріоритетних задач законотворчої політики держави.
Проблемі соціальної обумовленості кримінальної відповідальності ще за радянських часів приділялася значна увага. У той же час аналізу кримінологічних факторів соціальної обумовленості кримінальної відповідальності за вчинення державної зради проведено не було. Основні дослідження, які присвячені аналізу складу цього злочину, належать ще радянським криміналістам.
Зміст поняття соціальної обумовленості охоплює конкретні соціальні явища і процеси, які впливають на встановлення, зміну або скасування кримінальної відповідальності за такий злочин як державна зрада. Слід зазначити, що криміналізація цього злочину обумовлена низкою кримінологічних факторів. То ж розглянемо такі фактори як суспільна небезпечність державної зради, її відносна поширеність, нормативність.
Фактор суспільної небезпечності. Значна суспільна небезпека державної зради полягає в тому, зокрема, що з володіння держави витікає інформація, яка містить державну таємницю, та при потраплянні до іноземних спецслужб може бути використана проти інтересів України, та звести нанівець багаторічну працю великих колективів вчених по створенню оригінальних технологій, нових зразків озброєння, розробки планів оборони країни в особливий період тощо. Дії зрадника здатні нанести колосальні економічні збитки державі, потягти за собою зрив перспективних наукових досліджень, привести до «заморожування» будівництва особливо важливих об’єктів, викликати ускладнення у міждержавних відносинах, аж до розриву економічних зв’язків.
Фактор відносної поширеності діяння. Зміст цього фактору полягає у тому, що діяння, яке криміналізується, повинно бути, з одного боку, достатньо поширеним, тобто являти собою сукупність загальних тенденцій і закономірностей, з іншого, – не повинно бути всеохоплюючим, і навіть надзвичайно широко поширеним. Стосовно цього фактору слід зауважити наступне. Станом на 11 грудня 2014 року за матеріалами підрозділів контррозвідки СБУ розпочато 235 кримінальних проваджень, в тому числі близько 50-ти за статтею «державна зрада». Порівняно з періодом до 2014 року поширеність цього злочину зросла в десятки разів. Це пов’язано з тим, що на даному етапі розвитку і функціонування України наявні антиконституційні прояви, які становлять загрозу демократичному розвитку України, її внутрішній безпеці, основам політичної системи. Отже, криміналізація обґрунтована.
Нормативний фактор. Цей фактор визначає які нормативно-правові акти обумовлюють криміналізацію відповідальності за вчинення державної зради. Цей фактор визначається нормами Конституції України, Кримінальним кодексом, Законом України «Про основи національної безпеки України» та іншими нормативно-правовими актами. Одним з останніх прикладів криміналізації є прийняття Верховною Радою України в квітні 2014 року Закону України №1183-VII «Про внесення змін до Кримінального кодексу України», який посилив кримінальну відповідальність за державну зраду, а саме: збільшено покарання у вигляді позбавлення волі на строк від дванадцяти до п’ятнадцяти років. Надалі, у жовтні 2014 року Законом №1689-VII Верховна Рада України ще раз посилила покарання за злочин, передбачений ст. 111 КК України, включивши до її санкції додаткове покарання у виді конфіскації майна. Нормативне регламентування відповідальності за державну зраду набуває динамічності, і у зв’язку з цим та ситуацією, що склалась в Україні, законодавець приділяє особливу увагу криміналізації цього злочину.
Таким чином, аналіз факторів соціальної обумовленості кримінальної відповідальності за вчинення державної зради показує її високий ступінь суспільної небезпечності, а також відносну поширеність цього злочину, яка на даному етапі розвитку держави тільки зростає. Викладене обґрунтовує проведення подальших наукових досліджень у вивченні злочину, передбаченого ст.111 КК України.

Науковий керівник: к.ю.н, доц. Зайцев О.В.
 
Чередніченко Юлія Іванівна,
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ІПСК для МВС України, 2 курс, 8 група

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ АДМІНІСТРАТИВНИХ ПОСЛУГ В УКРАЇНІ

Одним з пріоритетних напрямів реформування сфери адміністративних послуг нині є децентралізація системи їх надання. Делегування повноважень з надання найбільш затребуваних громадянами адміністративних послуг на місця дозволить покращити і спростити доступ громадян до таких послуг, зробити отримання таких послуг більш зручним для споживачів, а також поліпшити якість їх обслуговування, що є необхідною передумовою створення сервісної держави.
Важливим кроком у напрямі децентралізації адміністративних послуг, стало ухвалення Розпорядження КМУ № 523 від 16.05.2014 р. «Деякі питання надання адміністративних послуг органів виконавчої влади через центри надання адміністративних послуг». Згідно Розпорядження надання низки найбільш популярних серед населення адміністративних послуг від органів виконавчої влади мало бути поетапно передано до центрів надання адміністративних послуг (далі – ЦНАП) до 01 січня 2015 р.
Втім, на даний момент стан реалізації зазначеного розпорядження залишається незадовільним: передачу адміністративних послуг органів виконавчої влади, перелік яких містить розпорядження, до ЦНАП не було забезпечено вчасно та в повному обсязі.
Основними проблемами, що виникли в процесі запровадження надання послуг органів виконавчої влади через ЦНАП є:
– низький рівень взаємодії між територіальними підрозділами органів виконавчої влади, які є суб’єктами надання визначених у розпорядженні адміністративних послуг, та органами місцевого самоврядування, місцевими адміністраціями, при яких утворені ЦНАП, для організації надання зазначених послуг через ЦНАП;
– неналежна підготовка органів виконавчої влади, які є суб’єктами надання визначених у розпорядженні послуг, до їх надання через ЦНАП (зокрема, невчасне внесення необхідних змін до інформаційних і технологічних карток таких адміністративних послуг, невчасна передача цих карток, а також бланків послуг до ЦНАП, невнесення змін до нормативно-правових актів, що регулюють питання надання адміністративних послуг у відповідних сферах);
– неготовність ЦНАП до надання визначених у розпорядженні адміністративних послуг органів виконавчої влади (зокрема, брак приміщень в ЦНАП для надання розширеного переліку адміністративних послуг, брак персоналу в ЦНАП та недостатній рівень його професійної підготовки для надання послуг органів виконавчої влади, низький рівень оплати працівників ЦНАП та відсутність мотивації до якісної праці внаслідок цього);
– відсутність електронного документообігу між органами виконавчої влади, які є суб’єктами надання адміністративних послуг, та ЦНАП, що ускладнює та уповільнює обмін інформацією та документами, необхідними для надання адміністративних послуг громадянам, збільшує навантаження на працівників ЦНАП.
Неврегульованість на законодавчому рівні питання передачі повноважень з надання визначених розпорядженням адміністративних послуг органам місцевого самоврядування та місцевим державним адміністраціям, при яких утворено ЦНАП, неузгодженість чинної нормативно-правової бази органів виконавчої влади, які є суб’єктами надання цих послуг, із вимогами Закону України «Про адміністративні послуги» ускладнюють процес інтеграції визначених розпорядженням адміністративних послуг органів виконавчої влади до ЦНАП, не дозволяють надавати усі послуги через адміністраторів центрів. Внаслідок цього у багатьох ЦНАП визначені у розпорядженні адміністративні послуги почасти надаються адміністраторами центрів, почасти – співробітниками органів виконавчої влади, що суперечить нормам Закону України «Про адміністративні послуги». При цьому у випадку надання органами виконавчої влади своїх послуг у ЦНАП їх представниками часто порушуються вимоги закону щодо часу прийому громадян. У низці міст адміністративні послуги, які, згідно розпорядження, мали бути передані до ЦНАП, надаються як у центрах, так і в органах виконавчої влади, що є порушенням вимог Закону України «Про адміністративні послуги».
В окремих випадках не лише не забезпечено надання наведених у розпорядженні послуг органів виконавчої влади через ЦНАП, але й здійснюється паралельне надання цих послуг в органі виконавчої влади та утворених цим органом відомчих сервісних центрах. При цьому плата за надання послуги в останніх є вищою, ніж у підрозділах органу влади. Така практика є не лише свідченням порушення норм чинного законодавства про адміністративні послуги, але й дискредитує ідею надання громадянам послуг за принципом «єдиного вікна».
Проблемними питаннями діяльності центрів також залишаються непристосованість приміщень для обслуговування людей з особливими фізичними потребами, незручність оплати послуг (якщо послуга платна), ненадання в центрах супутніх послуг.
Отже, існують певні проблеми у сфері надання адміністративних послуг. Зокрема, більшою мірою ці проблеми існують у зв’язку з незакінченим реформуванням цього виду адміністративної діяльності. А тому для їх подолання і удосконалення даної сфери необхідно в найкоротші терміни довести до кінця почату реформу і тоді у нашій державі буде існувати децентралізація адміністративних послуг без таких наявних недоліків.

Науковий керівник: д. ю. н., проф. Настюк В.Я.

 
Шевчук Людмила Валентинівна,
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого,
ФПК для Пенсійного фонду України, 3 курс, 3 група

РЕАЛІЗАЦІЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА РОЗБЕЩЕННЯ НЕПОВНОЛІТНІХ

Правова охорона неповнолітніх, захист їх законних прав і інтересів є пріоритетним напрямком діяльності держави. За розповсюдженням серед злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканості особи розбещення неповнолітніх із показником приблизно 13% займає третє місце, поступаючись лише зґвалтуванню (ст. 152 КК – 54%) та насильницькому задоволенню статевої пристрасті неприродним способом (ст. 153 КК – 30%).
В історичній ретроспективі законодавець по-різному визначав суспільну небезпеку розбещення неповнолітніх. Відповідно до санкції ст. 435 Кримінального укладення 1903 р. передбачалось покарання у вигляді поміщення у виправний будинок чи в’язницю на строк понад трьох років у разі вчинення розпусти: а) з дитиною, яка не досягла 12 років; б) з малолітнім від 12 до 16 років без згоди чи навіть за його згодою, але «во зло его невинности». Суворіше каралися розпусні дії з особою жіночої статі, яка досягла 16 років, але вчинені без її згоди. Відповідно до ст. 436 винні піддавалися тюремному ув’язненню на строк понад п’яти років. Якщо ж дослідити радянський період, то побачимо, що цей злочин проти статевої недоторканості неповнолітніх здебільшого відносився до злочинів середньої тяжкості, що відображалося у санкціях відповідних норм. Санкції ст. 168 КК УСРР 1922 р. та ст. 163 КК УСРР 1927 р. встановлювали покарання у вигляді позбавлення свободи на строк до п’яти років.
На сьогодні оцінка суспільної небезпеки розбещення неповнолітніх зазнала суттєвих змін. Негативні наслідки світової економічної кризи , що спричинили погіршення соціально-економічних, морально психологічних, кримінологічних та інших показників суспільного життя в Україні, а також глобальне поширення дитячої порнографії в мережі Інтернет зумовили зміну погляду законодавця на розпусні дії щодо неповнолітніх.
Законом України «Про внесення змін до статей 155 та 156 Кримінального кодексу України щодо відповідальності за розбещення неповнолітніх» від 25.09.2008 р. майже вдвічі посилено відповідальність за розбещення неповнолітніх . Санкція ч. 1 ст. 156 КК є альтернативною та передбачає покарання у вигляді обмеження волі на строк до п’яти років або позбавлення волі на той самий строк. Очевидно, що передбачені у санкції обмеження волі та позбавлення волі на вказаний строк застосовуються як основні покарання.
Призначення кримінального покарання є основною формою реалізації кримінальної відповідальності за вчинення будь-якого злочину, в тому числі й за вчинення розпусних дій щодо неповнолітніх. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та запобігання новим злочинам. Більш суворий вид покарання з числа передбачених за вчинений злочин призначається лише в разі, якщо менш суворий вид покарання буде недостатній для виправлення особи та запобігання вчиненню нею нових злочинів (ч. 2 ст. 65 КК). Тому, виходячи з конкретних обставин, суд і повинен визначити ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину. Особистісні характеристики винного також нерідко знаходили своє відображення в обвинувальних вироках. Нерідко суди посилаються загалом на позитивну характеристику особи не уточнюючи в чому саме виявились її позитивні якості та як вони впливають на призначене покарання.
Тому, суди мають більш критично давати оцінку цьому доказу з огляду на формальні визначення: «скарг від сусідів не надходило», «допомагав виносити сміття». Розбещення неповнолітніх здебільшого є неочевидним злочином. А отже, «позитивні характеристики» винного мають ретельно аналізуватися, у разі їх невідповідності фактичній злочинній поведінці щодо статевої недоторканості неповнолітнього оцінюватися критично.
Науковий керівник: к.ю.н., доц.. Володіна О.О.
Шкабура Владислав Вадимович
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПКОП, 2 курс, 24 група

ДЕЯКІ ПИТАННЯ КОМПЕТЕНЦІЇ
ЗАГАЛЬНИХ ЗБОРІВ АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА

Законодавство України про акціонерні товариства (далі – АТ) перебуває на етапі вдосконалення, а тому наявність певних суперечностей та невизначеностей серед нормативно-правових актів, які регулюють дані відносини, є цілком нормальним явищем. Зокрема до таких належать Цивільний Кодекс України, Закон України «Про господарські товариства» та Закон України «Про акціонерні товариства» (далі – Закон). Наразі предметом даного дослідження є деякі питання діяльності загальних зборів щодо їх компетенції та порядку денного.
Особливістю українського законодавства є те, що загальні збори можуть вирішувати будь-які питання діяльності АТ, тоді як виключна компетенція інших органів товариства, зокрема наглядової ради, є досить умовною, (ч. 3 ст. 52, ч. 2 ст. 51 Закону). Важко не погодитися з А. Єфименком, який вказує, що загальні збори можуть перейняти повноваження наглядової ради, котра у випадку незгоди з тим чи іншим рішенням, буде зобов’язана його виконувати. Це може суперечити як інтересам акціонерів, так і товариства в цілому, оскільки чимало питань вимагають прийняття кваліфікованих, інформованих та зважених рішень.
Таким чином, для загальних зборів неможливо «вийти за межі компетенції», а будь-які положення статуту товариства, що обмежують «монополізм» загальних зборів, застосуванню не підлягають.
Слід зазначити, що прийняття іншими органами рішення, що відносяться до виключної компетенції загальних зборів в силу некомпетентності таких органів можуть бути визнані судом недійсними (ст. 50 Закону, п. 38 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами корпоративних спорів»).
Важливо відзначити, що перелік повноважень, зазначений у ч. 2 ст. 33 Закону, не є ані вичерпним, ані повним. Інші положення Закону відносять до виключної компетенції також: прийняття рішення про схвалення дій засновників АТ, пов’язаних з його заснуванням (абз. 1 ч. 2 ст. 12); прийняття рішення про розміщення цінних паперів на суму, що перевищує 25 відсотків вартості активів товариства (абз. 2 ч. 1 ст. 21); встановлення кількісного складу наглядової ради (абз. 1 ч. 6 ст. 53) та ін.
Виключна компетенція може бути розширена статутом товариства і законом (ч. 4 ст. 33). При цьому варто зазначити, що п. 25 ч. 2 ст. 33 Закону також говорить про положення про загальні збори як додаткове джерело таких виключних повноважень, але ч. 4 ст. 33 Закону, відтворюючи, по суті, ту ж саму норму, говорить лише про закон і статут, не згадуючи про внутрішнє положення товариства.
Закон містить низку норм, аналіз змісту яких не вказує, чи є це виключною або ж загальною компетенцією загальних зборів, а також питання, які останні могли б передати на вирішення наглядовій раді (ч. 1 ст. 52) чи включити до статуту товариства у вигляді своєї виключної компетенції. Зокрема це такі питання, які стосуються виплати дивідендів (ч. ч. 2, 3 ст. 30), затвердження умов договору про передачу повноважень лічильної комісії реєстратору, зберігачу або депозитарію (ч. 1 ст. 44), відшкодування витрат акціонера (акціонерів) на аудиторську перевірку (ч. 5 ст. 75) та ін.
Доцільніше було б чітко вказати в статтях, що ці повноваження є виключними для загальних зборів, використавши такі слова як «виключно», «тільки», «лише». Так, наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 21 Закону АТ може здійснювати емісію акцій тільки за рішенням загальних зборів.
З огляду на вищезазначене, слід зробити висновок, що законодавець не зовсім вдало розподілив повноваження між загальними зборами і наглядовою радою. Не досить комплексно та не зовсім чітко визначено і виключну компетенцію загальних зборів взагалі.
Невирішеною проблемою залишається застосування норм щодо питань порядку денного. Зокрема виникають організаційні питання такого змісту: чи мають право загальні збори самостійно вносити нові питання до вже затвердженого порядку денного, виключати питання з нього, а також чи можуть переносити розгляд тих чи інших питань на наступний раз?
В Законі зазначено, що неможливо прийняти рішення з питання, якого нема в порядку денному. Проте якщо провести паралель між Федеральним Законом Російської Федерації «Про акціонерні товариства» і Законом, то останній не містить прямої заборони щодо внесення змін до порядку денного загальними зборами, хоча ч. 4 ст. 43 Закону України «Про господарські товариства» вказує на неприпустимість внесення будь-яких поправок.
У ч. 1 ст. 37 Закону зазначено, що порядок денний повинен попередньо бути затвердженим наглядовою радою. Але у певній мірі допускається і втручання акціонерів, котрі мають право вносити доповнення та правки. В цьому ми вбачаємо беззаперечну перевагу, адже в протилежному випадку мажоритарні акціонери, мали б можливість виносити на розгляд загальних зборів «несподівані» питання, виключно в своїх інтересах.
Взагалі одне лише прийняття рішення щодо внесення нового питання до порядку денного є порушенням ч. 6 ст. 42 Закону. Також рішення з питання, якого не було в порядку денному буде визнане недійсним в силу п. 22 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами корпоративних спорів». А тому остаточний перелік питань порядку денного, що виноситься на розгляд загальних зборів, формується саме з урахуванням позицій акціонерів.
Дуже часто приховуються важливі питання порядку денного (така практика є досить поширеною) на загальних зборах під такими формулюваннями як «різне», «процедурні питання» тощо. Таким чином порушуються права акціонерів на прийняття об’єктивних та виважених рішень, отримання належної інформації та часу на роздуми.
Виникають суперечності і щодо того, чи можуть загальні збори переносити розгляд питань на наступні збори, посилаючись на їх недостатню підготовленість, адже ч. 9 ст. 42 Закону говорить: «На загальних зборах голосування проводиться з усіх питань порядку денного, винесених на голосування». Слід відзначити, що дана норма не вказує на обов’язкове прийняття результативного рішення з того чи іншого питання та неможливість їх перенесення. Виключення становлять питання, котрі розглядаються на порядку денному річними загальними зборами (ч. 2 ст. 32 Закону).
Враховуючи все вищеперераховане, можна з впевненістю сказати, що законодавство України з питань регулювання діяльності загальних зборів акціонерів потребує доопрацювання. Велику роль відіграє визначення виключної компетенції загальних зборів, розмежування повноважень останніх та інших органів АТ, зокрема наглядової ради. Не чітко врегульовані і питання щодо порядку денного загальних зборів, зокрема його затвердження, внесення нових питань і їх перенесення та деяких інших.

Науковий керівник: Донець А. Г.

Шпирка Микола Олександрович,
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого,
ІПЮК для СБУ, 3 курс, 3 група

ПРОБЛЕМИ РОЗМЕЖУВАННЯ ПОНЯТЬ «СЛУЖБОВА» І «ПОСАДОВА» ОСОБИ

Протидія злочинам, які вчиняють службові особи, є важливою проблемою в процесі становлення України як демократичної і правової держави, а тому для ефективної боротьби з цими негативними соціально-правовими явищами необхідно, щоб правоохоронні і судові органи правильно і однаково розуміли такі поняття як службова та посадова особи.
Основною проблемою у визначенні поняття «службової особи» є її ототожнення з поняттям «посадової особи». Законодавство, використовуючи обидва ці поняття в різних галузях права, не містить єдиного підходу у визначенні їх співвідношення, що негативно позначається на практиці застосування відповідних норм. Уперше в законодавстві України поняття «посадова особа» введено Законом України «Про державну службу» від 16.12.1993 року № 3723-ХІІ. Поступово воно набуло широкого вжитку у законодавчих та нормативно-правових актах.
Термін «посадова особа» використовувався у Законі України «Про боротьбу з корупцією» від 05.10.1995 р, зокрема, згадуються заборони, що стосуються саме посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування (ст. 5) (втратив чинність).
У ст. 2 Закону України «Про державну службу» від 16.12.1993 р. спеціально виокремлюються посадові особи із числа державних службовців. Згідно з нею посадовими особами вважаються керівники, заступники керівників державних органів та їхнього апарату, інші державні службовці, на яких законами та іншими нормативним актами покладається здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій.
У ст. 1 Закону України «Про службу в органах місцевого само-врядування» від 07.06.2001 р. вказано, що служба в органах місцевого самоврядування — це професійна, на постійній основі діяльність громадян України, які займають посади в органах місцевого самоврядування, що спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом тощо.
Ще більше ускладнило ситуацію з використанням у законодавстві цих понять прийняття у 2001 році нового Кримінального кодексу України. Законодавець при визначенні у Кодексі поняття «службова особа» використав тлумачення поняття «посадової особи», яку містила попередня редакція Кримінального кодексу України. Стаття 4. Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» визначає, що суб’єктами відповідальності за корупційні правопорушення є: 1) особи, уповноважені на виконання функцій держави або місцевого самоврядування: Зокрема, в) державні службовці, посадові особи місцевого самоврядування; ж) посадові та службові особи інших органів державної влад. Згідно зі статтею 1 Закону України «Про державну службу», державна служба в Україні – це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження. Відповідно до статті 2 цього Закону: посада – це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця певної організації, на яку покладено встановлене законом та корпоративними актами коло повноважень. Посадовими особами вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно- розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій. Особа, котра здійснює ці функції, постійно або тимчасово, вважається посадовою особою. Слід звернути увагу на те, що поняття посадової особи невід’ємне від поняття «посада». Саме перебування на певній посаді надає особі ті чи інші повноваження. Посада, яку займає державний службовець, визначає зміст його діяльності й правове становище. Якщо особа не обіймає посади, то вона не може вважатися посадовою особою. Отже, посада поза певною організацією не існує. Таким чином, поняття посадової особи існує лише у взаємозв’язку із організацією. Перелік посад державних службовців класифіковано та внесено в Довідник типових професійно-кваліфікаційних характеристик посад державних службовців, затверджений Наказом Головдержслужби України від 01.09.1999 № 65.
У статті 2 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» зазначено, що посадовою особою місцевого самоврядування є особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження щодо здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету.
Зробивши ретроспективний аналіз норм КК України та вказаних нормативно-правових актів, слід зазначити, що, по-перше, термін «службова особа» є ширшим за поняття «посадова особа», оскільки будь-яка посадова особа є службовою, але не кожний службовець визнається посадовою особою. Ці терміни можуть самостійно вживатися, але при цьому необхідно їх єдине, чітке визначення; по-друге, кримінально-правове визначення терміну «службова особа» є ширшим за його конституційно-правове визначення, тому у органічному (конституційному) закон і пропонується передбачити єдине для всіх галузей права визначення службової особи; по-третє, немає правових підстав для виділення ознак службової особи у частинах 3 та 4 ст. 18 КК України та ділити службових осіб на службових осіб приватного та публічного права, оскільки це ускладнює розуміння поняття службової особи та є механічною імплементацією міжнародно-правових норм (Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією 1999 р. та Конвенції ООН проти корупції 2003 р.) у національне кримінальне законодавство.

Науковий керівник: Горностай А. В.

 
Шульгата Маргарита Олександрівна,
Коваль Ілля Романович
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
ІПСК для МВС України

ПРО ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВЇ КВАЛІФІКАЦІЇ ПОСТАНОВЛЕННЯ СУДДЕЮ (СУДДЯМИ) ЗАВІДОМО НЕПРАВОСУДНОГО РІШЕННЯ, УХВАЛИ ЧИ ПОСТАНОВИ

Відповідно до статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється лише судами. Показово, що правосуддя в нашій державі ґрунтується на засадах справедливості, обґрунтованості та законності. Судове рішення по своїй природі є заключним результатом судового процесу. Тому його правова захищеність від свавілля суддів є одним із обов’язкових елементів зміцнення судової гілки влади та підвищення її авторитету. Недаремно, що ця фундаментальна складова знайшла своє закріплення у статті 375 Кримінального Кодексу – Постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови.
Враховуючи те, що більшість процесуальних кодексів були прийняті після набрання чинності ККУ назріла нагальна потреба звернути увагу на термінологічний аспект описання суспільно-небезпечного діяння, передбаченого статтею 375 КК. Відповідні питання є малодослідженими в теорії кримінального права України.
Питанням кримінально-правової характеристики цього складу злочину займалися такі вчені як: Ю.В. Александров, П.П. Андрущенко, М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.М Єднак, О.В Капліна, В.В. Сташис, В.Я. Тацій, І.А. Тітко, І.М. Тяжкова, В.І. Тютюгін, Є.В. Фесенко, М.І. Хавронюк та інші вчені.
Характерно, що процесу застосування норми права передує її тлумачення, тобто з’ясування того змісту, який мав на увазі законодавець. Існує 3 складові, які містяться у диспозиції ч.1 ст. 375 КК: 1) вирок чи інше рішення суду є неправосудним; 2) неправосудність судового рішення має бути завідомою; 3) це неправосудне рішення постановлюється суддею (суддями).
Аналізуючи поняття “неправосудність”, слід звернути увагу, що воно є міжгалузевим, зокрема даний термін вживається у 62 Конституції України, міжнародних актах, рішеннях Конституційного Суду України, указах Президента України, постановах Пленуму Верховного Суду України, та інших нормативно-правових актах. Однак жоден з правових актів не дає уявлення про його юридичний зміст, що в свою чергу призводить до проблеми індивідуального сприйняття цієї категорії у судовій практиці. Також виникають проблеми у практичному застосуванні цього терміну через відсутність єдності тлумачення між процесуальними та матеріальними галузями права. Якщо у ст. 375 КК йдеться про “неправосудний” вирок, то у КПК використовується словосполучення “незаконний вирок”.
Стосовно поняття «завідомості», одразу слід зазначити те, що це складовий елемент суб’єктивної сторони складу злочину, який виражається у формі прямого умислу. Ця ознака виражає інтелектуальний момент умислу та застосовується для інформування про особливе психічне ставлення винного до окремих фактичних ознак складу злочину і допускає достовірну обізнаність, знання особи про ці визначені законом обставини. Завідомо неправосудний вирок (рішення, ухвалу або постанову) суду необхідно розрізняти від вироку, який є незаконним через так звану судову помилку й, хоча і підлягає скасуванню в порядку апеляційного або касаційного перегляду, але не тягне кримінальної відповідальності за ст. 375 КК Також важливим є те, що при перегляді кримінальної справи судом апеляційної чи касаційної інстанції не завжди є можливість зробити висновок про постановлення суддею саме завідомо неправосудного судового рішення. Це зумовлено тим, що формально рішення може відповідати вимогам закону – бути на перший погляд законним та обґрунтованим.
Показово, що в процесуальному законодавстві крім поняття «постановлення» дуже активно застосовуються й інша термінологія. Так чинний КПК щодо судових рішень використовує такі терміни: “ухвалення”, “проголошення”, “оголошення” та “постановлення” (глава 29 “Судові рішення”). У той час як у КПК України, що втратив чинність вказувалося лише на “постановлення” вироку. Отже термін, який використовується у диспозиції ч.1 ст. 375 КК є застарілим.
Отже бачимо, що процесуальні кодекси України використовують велику кількість термінів для позначення процесу прийняття судових рішень. Для правильного з’ясування того, який же з них потрібно використовувати у диспозиції розглядуваної статті потрібно визначити з якого моменту цей злочин слід вважати закінченим. Існує 2 точки зору з цього приводу. Одні автори вважають, що злочин за цією статтею є закінченим з моменту підписання судового рішення суддею, а у випадках колегіального розгляду – усіма суддями. Інша точка зору науковців полягає в тому, що постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку слід вважати закінченим з моменту його проголошення. Як зазначав Є.М. Єднак: “Для того, щоб уникнути дискусій, щодо встановлення моменту закінчення злочину, передбаченого ст. 375 КК потрібно певним чином уніфікувати як термінологію процесуальних кодексів, так і диспозиції ч.1 ст. 375 КК.”
На нашу думку, розглядуване суспільно-небезпечне діяння має утворювати повноцінний склад злочину з моменту доведення до відома учасників процесу завідомо неправосудного рішення (ухвали, постанови), тобто з моменту його проголошення. Оскільки постановлення неправосудного акта судової влади полягає у виконанні таких послідовних дій як складання тексту, підписання суддею (суддями) та публічне проголошення іменем України, то відповідно злочин вважається закінченим з моменту проголошенням резулятивної частини рішення (ухвали, постанови).
Враховуючи все викладене вище, можна зробити висновок, що є певні особливості при притягненні суддів до кримінальної відповідальності за постановлення завідомо неправосудного рішення (ухвали, постанови) в різних галузях права. Але відсутність єдності тлумачення термінів, що існують в диспозиції зазначеної статті, зумовило появу цілого ряду проблем при їх застосуванні на практиці.

Науковий керівник: доц. Анісімов Г.М.

Щербань Яна Сергіївна
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ІПКОП, 2 курс, 12 група

ДЕЯКІ ПИТАННЯ ІНСТИТУТУ ДЕПУТАТСЬКОЇ НЕДОТОРКАННОСТІ В УКРАЇНІ

Наразі в українській державі та суспільстві є багато спірних питань, які потребують вирішення, і одним з них є позбавлення народних депутатів недоторканності. Тому виникає потреба окреслити аспекти цього інституту та проаналізувати, на якому етапі розгляду це питання знаходиться.
Існування депутатської недоторканності як інституту закріплено в ст. 80 Конституції України. Вона встановлює, що народним депутатам України гарантується депутатська недоторканність (ч.1), вони не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп (ч.2) та не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані (ч.3). Закон України “Про статус народного депутата України” розвиває ці положення. Так, стаття 27 встановлює, що народному депутату гарантується депутатська недоторканність на весь строк здійснення депутатських повноважень. Він не може бути без згоди Верховної Ради України притягнутий до кримінальної відповідальності, затриманий чи заарештований. Обшук, затримання народного депутата чи огляд особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення народного депутата, а також порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції та застосування інших заходів, що відповідно до закону обмежують права і свободи народного депутата, допускаються лише у разі, коли Верховною Радою України надано згоду на притягнення його до кримінальної відповідальності, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо. “Особливості порядку притягнення народного депутата до відповідальності визначаються Конституцією України, цим Законом та законом про регламент Верховної Ради”.
Офіційне тлумачення цього визначення надає Конституційний Суд України в рішенні від 26.06.2003 , а саме: «депутатська недоторканність як елемент статусу народного депутата України є конституційною гарантією безперешкодного та ефективного здійснення народним депутатом України своїх повноважень і передбачає звільнення його від юридичної відповідальності у визначених Конституцією України випадках та особливий порядок притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності, його затримання, арешту, а також застосування інших заходів, пов’язаних з обмеженням його особистих прав і свобод» .
Так, процедури внесення подання про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання чи арешт народного депутата, надання депутатом письмового пояснення, підготовку відповідного висновку комітету Верховної Ради та розгляд парламентом питань про згоду на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання чи арешт народного депутата України передбачені статтями 218-221 Регламенту Верховної Ради України. Наразі депутатська недоторканність в Україні поширюється на такі “імунітетні” види відповідальності: кримінальну, арешт та заходи адміністративної відповідальності, що накладаються в судовому порядку. За межами “імунітету” залишаються такі види відповідальності, як цивільно-правова, адміністративна (частково), дисциплінарна та матеріальна.
З огляду на те, що питання позбавлення депутатів недоторканності або її обмеження є досить актуальним, до парламенту був внесений законопроект “Про внесення змін до Конституції України (щодо недоторканності народних депутатів України та суддів)”. Після попереднього схвалення 16 січня 2015 року 365-ма депутатами законопроект направили до Конституційного Суду України. В пояснювальній записці зазначено: “Конституція України гарантує депутатську недоторканність (стаття 80). Водночас настрої в суспільстві засвідчили, що такий імунітет народних обранців виявився невиправданим, оскільки він по суті перетворився в гарантію безкарності. Ураховуючи суспільні настрої, виникла нагальна необхідність скасування депутатської недоторканності. Питання скасування депутатської недоторканності неодноразово були предметом розгляду Конституційного Суду України. Зокрема, Конституційний Суд України у своїх висновках від 10 вересня 2008 року ? 2-в/2008, від 1 квітня 2010 року ? 1-в/2010, від 27 серпня 2012 року ? 2-в/2012 визнав такими, що відповідають вимогам статей 157 і 158 Конституції України, законопроекти про внесення змін до Конституції України щодо обмеження депутатської недоторканності.” Тому законопроектом пропонується виключити частини першу, третю статті 80 Конституції України, якими передбачено гарантії депутатської недоторканності. Отже, депутатська недоторканність є важливою умовою незалежного виконання депутатами своїх обов’язків без побоювання бути підданими кримінальному переслідуванню у разі «неугідної» поведінки чи діяльності, а також складовою ознакою парламентаризму. Однак, є й зворотня сторона . Якщо б не було такого захисту власників мандату, не було б і значної частини порушень під час виборчого процесу. Не можна сказати, як буде далі, але на теперішній час практично ніяк не можна запобігти продажу місць в партійних списках та шантажу чи підкупу конкурентів в одномандатних виборчих округах в бажанні захистити себе на 5 років від можливої кримінальної відповідальності. Тобто в такій перспективі особа не ставить перед собою високі цілі бути представником усього народу, сумлінно виконувати свої обов’язки, удосконалювати законодавство та в межах своїх повноважень допомагати суспільству, а лише уникнути негативних наслідків своєї неблагочесної попередньої ( чи навіть майбутньої) діяльності.
Таким чином, є потреба в оптимальному усуненні даної проблеми, і на теперішній час це питання знаходиться на стадії вирішення.

Науковий керівник: Ковтун В.І.

Яременко Антон Володимирович
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ІПКОП, 2 курс

ВИКОРИСТАННЯ СОФІЗМІВ У МАРКЕТИНГОВІЙ СФЕРІ

Сьогодні, для задоволення своїх потреб в усіх сферах соціальної екзистенції індивіда дуже часто використовують софізми – навмисні помилки в критиці та аргументації. З розвитком інформаційного простору такий, як може здатися на перший погляд, древній та забутий інститут, актуалізувався. За декілька тисячоліть свого існування софізми довели свою ефективність.
Останні двадцять років визнають періодом, коли реклама досягла піку свого розвитку. Одним із явищ реклами є маркетинг – діяльність, спрямована на створення попиту на продукт та досягнення цілей підприємців через максимальне задоволення потреб споживачів. Зараз маркетинг асоціюється з вмінням вдало продати.
В контексті різного характеру використовуються аргументи двох видів. Це аргументи до змісту справи та аргументи до людини (емоційний вплив на людину). Аргументи до справи безпосередньо стосуються характеристик товару, при тому що, аргументи до людини ніяким чином не відносяться до останнього, а спрямовані на суб’єкт – споживача Оскільки другий аргумент використовується лише для того, щоб звернути увагу та переконати потенційну особу, якій пропонується послуга чи продукт, то в ході цього сам дискурс перетворюється в такий, ціллю якого є не висвітлити позитивні сторони продукту чи послуги, а переконати потенційного споживача в наявності таких, не спираючись на суттєві факти. При цьому, виділяють близько двадцяти п’яти варіацій аргументу до людини. У своїх тезах я хотів би приділити увагу деяким з них. Зокрема, це аргумент до особи, аргумент до публіки, суб’єктивний аргумент, брехливий аргумент, аргумент до вигоди, аргумент до мас, аргумент до пихи, аргумент до освіченості.
Хочу почати із суб’єктивного аргументу. Це аргумент є завідомо хибним або недостатньо доведеним, але при цьому, він виходить із переконань співрозмовника. Це не є інкрустація у презентацію неправдивих тверджень, а, лише, запозичення із свідомості опонента факту і корекція його в потрібний нам бік без суттєвої зміни змісту.
Брехливий аргумент характеризується тим, що за його допомогою намагаються в опис явища (послуги або предмета) ввести завідомо неправдиву тезу, змусити співрозмовника прийняти її за істинну. Цей прийом, в свою чергу, поділяється на такі підвиди: частково брехливий аргумент, тактично-брехливий аргумент, неприкритий брехливий аргумент, неправомірне звернення до науки, брехливий аргумент як передумова до запитання, брехливий аргумент, що випливає з підтексту тощо. Всі вони в тій чи іншій мірі визначаються використанням хибного доводу.
Аргументу до особи можна дати характеристику такого, який не несе за собою ніяких конкретних фактів стосовно об’єкта рекламування. Він ґрунтується на виявленні персональних недоліків супротивника, які буцімто руйнують всю точність його міркувань. Таким чином освітлюють необхідність саме цієї особи саме у цьому продукті.
Аргумент до публіки визначають як такий, що в своєму змісті не має будь-яких обґрунтувань думки, а лише керує емоціями, почуттями, настроєм слухачів. Замість викладу фактів, маркетолог видає свою характеристику з метою заманити на бік своєї думки більше послідовників.
Аргумент до мас дещо схожий на попередній, але містить у своєму контексті деякі відмінності. Так, він полягає у застосуванні важелів народного впливу, піднімаючи такі теми, як класові інтереси, питання раси, статі та використовуючи їх в процесі характеризування продукту.
Аргумент до вигоди полягає у тому, як правдиве твердження застосовується наслідок того чи іншої дії. Подією, що слідує за вибором товару чи послуги, в таких випадках, завжди слідує успіх.
Аргумент до пихи характеризується тим, що основною його ідеєю є возвеличення особи опонента, що несе у собі прихований підтекст, або ціль, таким чином лобіювати власні інтереси. «Успішні люди використовують послуги лише успішних банків», – як приклад.
Аргумент до освіченості полягає у прихованому або яскраво вираженому сумніві щодо освіченості або компетентності супротивника у певному аспекті, що пов’язаний з товаром. Зазвичай цим аспектом є те, що не належить до предмета реклами та невідоме жодному із суб’єктів суперечки і характеризується тим, що немає змоги його перевірити.
Таким чином, можна зробити висновок, що софізми є надзвичайно поширеним явищем у «імперії» реклами. Саме широка різноманітність допомагає їм залишатися непоміченими у презентуванні продукту чи послуги. На мою думку, софізми спотворюють всю суть презентації, але є надзвичайно ефективними у процесі рекламування та продажу товарів, адже дають змогу переконати потенційного споживача, що саме цей товар є таким, що найбільше підходить йому.

Науковий керівник: к. ф. н., ас. Шестопал С. С.

 
Яременко Антон Володимирович
Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого
ІПКОП, 2 курс

МЕХАНІЗМ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ АДМІНАРЕШТОВАНИХ В МІСЦЯХ НЕСВОБОДИ МІНІСТЕРСТВА ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

Адмінарештованими є особи, на яких у виді адміністративного стягнення накладено адміністративний арешт. Адмінарешт є найсуворішим видом стягнення та накладається лише за окремі адміністративні правопорушення та в виняткових випадках. Згідно с ст. 32 КУпАП максимальним терміном такого арештує є п’ятнадцять днів. Також, адмінарешт не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок, жінок, що мають дітей віком до дванадцяти років та інвалідів першої та другої групи.
Відповідно до ст. 327 КУпАП осіб, підданих адміністративному арешту, тримають під вартою в місцях, що їх визначають органи внутрішніх справ. До таких місць можна віднести:
– спеціальні приймальники;
– ізолятори тимчасового тримання;
– спеціальні палати в медичних закладах.
Усім цим місцям можна дати загальну назву – місця несвободи, тобто такі, які не можна залишити самотужки. Останні дві локації мають свої особливості. За загальним правилом адмінарештованих утримують в спеціальних приймальниках, які повністю облаштовані для цього (повинні мати внутрішній обгороджений двір, контрольно-пропускний пункт для приймальників на 50 і більше місць тощо). В органах внутрішніх справ, де утворення спеціальних приймальників недоцільне, особи, піддані адміністративному арешту, утримуються в ізоляторах тимчасового тримання. Для цього в таких ізоляторах виділяються спеціальні камери, обладнані належним чином. Спеціальні палати створені для адмінарештованих, які потребують медичної допомоги. Вони обладнуються в лікувальних установах із обов’язковим дотриманням вимог безпеки.
Повертаючись до ст. 327 КУпАП, можна зазначити, що відбування адміністративного арешту провадиться за правилами, встановленими законами України. Таке положення дещо ускладнює ефективну реалізацію прав адмінарештованих, адже прямо не передбачає утворення одного акту, що б містив усі правила утримання останніх.
На сучасному етапі існує ціла низка нормативно-правових актів, що регулюють процедуру затримання, процедуру поміщення до одного із місць несвободи органів МВС, процедуру утримання та процедуру вибуття арештованого. Це, зокрема: 1) ЗУ «Про міліцію»; 2) Постанова КМУ від 16.06.1992 №336 «Про норми харчування осіб, які тримаються в установах виконання покарань, слідчих ізоляторах Державної кримінально-виконавчої служби, ізоляторах тимчасового тримання, приймальниках-розподільниках та інших приймальниках МВС»; 3) КУпАП; 4) Наказ МВС України від 18.09.1992 №552 «Про затвердження Положення про спеціальний приймальник при органі внутрішніх справ для утримання осіб, підданих адміністративному арешту»; 5) Наказ Мінохорони здоров’я України та МВС України від 06.07.2004 №331/645 «Про проведення спільних протитуберкульозних заходів серед тимчасово затриманих та взятих під варту осіб, які тримаються в спеціальних установах органів внутрішніх справ, у терміни, установлені законодавством України»; 6) Наказ МВС України від 24.04.2008 №197 «Про затвердження Положення про управління моніторингу дотримання прав людини в діяльності ОВС Апарату Міністерства»; 7) Наказ МВС України від 16.09.2009 №404 «Про забезпечення прав людини в діяльності ОВСУ» та інші.
На жаль, наявна ще одна перешкода в слідкуванні за точним виконанням приписів та дотриманням прав людини. Вона полягає в тому, що існує окремий перелік Наказів МВС України з обмеженим доступом.
Проаналізувавши нормативно-правові акти, що регулюють це питання, можна виділити перелік гарантованих прав адмінарештованих. Тож, вони мають право: одержувати харчування і матеріально-побутове забезпечення за встановленими нормами; подавати через адміністрацію місця несвободи заяви і скарги; читати газети, журнали; користуватися власним одягом за сезоном; мати власні: рушник довжиною не більше 50 см, мило, зубну щітку, зубні пасту/порошок, гребінець, носові хустинки, окуляри/пенсне, протези/милиці, медикаменти, дозволені медичним працівником. Ці предмети можуть бути отриманими від своїх родичів або придбані через адміністрацію місця несвободи.; на захист своїх прав всіма не забороненими чинним законодавством способами; на ознайомлення з власними правами і обов’язками; на щоденну прогулянку тривалістю в 1 годину (за виключенням окремих осіб, яким може бути подовжено час перебування за їх згодою); здійснювати віросповідання будь-якої релігії або висловлювати переконання, пов’язані зі ставленням до релігії, з обмеженнями, які необхідні для забезпечення тримання, передбаченого чинним законодавством; на восьмигодинний безперервний сон у нічний час (з 22.00 до 06.00), за винятком невідкладних випадків і надзвичайних умов; на власне спальне місце; на медичне та санітарно-протиепідемічне забезпечення; на поміщення в кімнату з представниками своєї статі; на залучення за персональною згодою до виконання фізичних робіт.
Всі ці права розміщені в різних документах, що ускладнює процедуру реалізації механізму їх дотримання.
Чинним законодавством, зокрема Наказом МВС України від 24.04.2008 №197 «Про затвердження Положення про управління моніторингу дотримання прав людини в діяльності ОВС Апарату Міністерства», передбачено механізм слідкування за дотриманням прав людини в діяльності ОВС. Також, функціонує Асоціація українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів.
Основними засобами реалізації механізму забезпечення прав адмінарештованих є: громадський моніторинг (контроль за дотриманням прав людина працівниками ОВС); аналіз законодавства у сфері захисту прав людини, підготовка аналітичних та інформаційних матеріалів, пов’язаних із проблематикою дотримання прав людини; популяризація знань про права людини серед працівників державних установ, проведення опитувань громадської думки, спрямованих на оцінку ефективності роботи працівників правоохоронних органів; розробка та реалізація форм участі громадськості в цивільному контролі за дотриманням прав людини у правоохоронній діяльності; створення спеціальної мережі моніторів за діяльністю правоохоронців, підготовка періодичних аналітичних звітів щодо дотримання прав людини у українських правоохоронних органах; відвідання місць несвободи МВС України без попереднього дозволу та погодження: Президентом України, Прем’єр-міністром України, народними депутатами, за наявності мандата, Уповноваженим ВР України з прав людини, представниками Генеральної прокуратури (відділи нагляду за дотриманням законності в діяльності правоохоронних органів), іншими спеціальними суб’єктами (санепідемстанція, особи, які мають спеціальні розпорядження на відвідання конкретного місця несвободи).

Науковий керівник: к. ю. н. Ковтун М. С.