Справи про доступ до публічної інформації: практика Верховного Суду

13 років тому було ухвалено Закон України «Про доступ до публічної інформації», що стало важливим кроком у розвитку українського законодавства, адже можливість доступу до публічної інформації є не тільки правом громадян, а й інструментом покращення роботи органів влади. Прозорість у роботі органів державної влади є необхідною, бо вона дозволяє не тільки фіксувати випадки зловживань і порушень закону, а й попереджувати здійснення психологічного тиску на посадовців, даючи їм зрозуміти, що порушення чи зловживання не приховати, а тому і не уникнути покарання згодом.

Публічна інформація – це інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб’єктами владних повноважень своїх обов’язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, яку було відображено та задокументовано будь-якими засобами та на будь-яких носіях.

Така інформація є відкритою за виключенням встановлених законодавством випадків. Проте у деяких випадках публічна інформація може мати обмежений доступ.

Публічна інформація з обмеженим доступом поділяється на:

а) конфіденційну, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб’єктів владних повноважень, та яка може поширюватися у визначеному ними порядку за їхнім бажанням відповідно до передбачених ними умов;

б) таємну, розголошення якої може завдати шкоди особі, суспільству і державі. Таємною визнається інформація, яка містить державну, професійну, банківську, розвідувальну таємницю, таємницю досудового розслідування та іншу передбачену законом таємницю;

в) службову, що міститься в документах суб’єктів владних повноважень, які становлять внутрішньовідомчу службову кореспонденцію, доповідні записки та рекомендації, якщо вони пов’язані з розробкою напряму діяльності установи або здійсненням контрольних, наглядових функцій органами державної влади, процесом прийняття рішень і передують публічному обговоренню та/або прийняттю рішень, а також та інформація, яка була зібрана в процесі оперативно-розшукової, контррозвідувальної діяльності, у сфері оборони країни, яку не віднесено до державної таємниці.

Аби обмежити доступ до інформації, вона має пройти «трискладовий тест»:

1. Обмеження доступу лише в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи кримінальним правопорушенням, для охорони здоров’я населення, захисту репутації або прав інших людей, запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

2. Настання істотних негативних наслідків, зумовлених розголошенням.

3. Переважання завданої таким розголошенням шкоди над суспільним інтересом.

Краще розуміння того, як це все працює в реальному житті, може надати Верховний Суд України. Для цього варто звернутися до постанови у справі № 817/1432/15 від 07.02.2018 р., у якій розглядалося питання правомірності доступу до публічної інформації.

Так, позивач наполягав на тому, що відмова бути присутнім та здійснювати відеофіксацію зборів суддів Господарського суду Рівненської області, на яких проходило обрання голови суду, була протиправною. Однак Верховний Суд став на сторону відповідача і лишив ухваленою без змін постанову окружного адміністративного суду, цим самим не задовольнивши позов. Виходячи із Закону України «Про доступ до публічної інформації» у цій ситуації публічною інформацією є не сам перебіг зборів, а результати обрання голови суду, оскільки публічна інформація створюється лише після завершення голосування та полягає у прийнятті рішень, які фіксуються, шляхом оформлення відповідного протоколу.

Системний аналіз наведеної справи дає підстави для висновків, що визначальною ознакою публічної інформації є те, що вона по своїй суті є заздалегідь готовим зафіксованим на певному носії продуктом, а створювати такий продукт може виключно суб’єкт владних повноважень у процесі здійснення ним своїх владних управлінських функцій. У подальшому ж мати доступ до цього продукту і використовувати його може будь-яка особа навіть якщо остання не є суб’єктом владних повноважень.

Підсумовуючи все вищесказане можна дійти до наступних висновків: поняття публічної інформації не тотожне поняттю відкритої інформації, що означає те, що не вся публічна інформація не має обмежень у доступі. Публічною інформацією є не сам процес ухвалення рішення, проведення засідань, зборів, процес виконання посадових обов’язків, голосування, тощо, а його результати, тому запит на фото-, аудіо- чи відеофіксацію процесу ухвалення рішення, проведення засідань, зборів, процесу виконання посадових обов’язків, голосування, тощо може бути відхилено, як це було у вищезгаданій справі; натомість публічною інформацією є результат усіх цих процесів – результати голосування, витяг про результати засідання, зборів, звіт про виконання посадових обов’язків, тощо, які не можуть бути прихованими, якщо їхній зміст не підпадає під визначення інформації з обмеженим доступом.

Автор: Бойко Катерина.