Провокація злочину в практиці ЄСПЛ

Станом на сьогодні законодавство України не розкриває питання провокації злочину як комплексного явища. З цього питання можна згадати лише статтю 271 Кримінально-процесуального кодексу  України (далі – КПК України): сама стаття розглядає контроль за вчиненням злочину і у сьомому пункті вказує, що прокурор у своєму рішенні про проведення контролю за вчиненням злочину зобов’язаний викласти обставини, які свідчать про відсутність під час негласної слідчої дії провокування особи на вчинення злочину.

Таким чином, у КПК України міститься згадка провокації, але це поняття не є повністю розкритим.

Натомість, аби краще зрозуміти та розкрити поняття провокації злочину, варто звернути увагу на практику Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ). Доцільно згадати справу «Раманаускас проти Литви». Заявник, Кестас Раманаускас, працював обласним прокурором. Пан А. З. запропонував йому хабар в обмін на закриття одного кримінального провадження, але він відмовився. Пан А. З. згодом повернувся і ще кілька разів намагався запропонувати хабар, поки пан Раманаускас не здався і не погодився та взяв хабар. Однак, пан А. З. був не простою людиною, а працівником антикорупційної поліції, спеціального відділу у складі Міністерства внутрішніх справ. Невдовзі А. З. повідомив правоохоронним органам про те, що Раманаускас взяв хабар.

Заявник стверджував, що він був спровокований державними органами на вчинення злочину, внаслідок чого його було несправедливо засуджено. Зрештою, ЄСПЛ дійшов висновку, що намір вчинити злочин у заявника виник внаслідок дій А. З., адже до цього не було жодних підозр у  тому, що заявник вчиняв ті чи інші правопорушення, зокрема хабарництво. Суд дійшов висновку, що у справі не існувало жодних доказів, які вказували б на те, що злочин було б вчинено і без втручання А. З. Тому мало місце порушення частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція).

Подібні рішення Суд ухвалював і в інших аналогічних справах. У таких справах як «Тейшейра де Кастро проти Португалії» й «Акбай та інші проти Німеччини», де працівники правоохоронних органів у цивільному одязі намагалися виявити наркоторгівлю шляхом спроби придбання наркотиків, судді ЄСПЛ доходили висновку, що використання агентів під прикриттям має бути обмеженим і контрольованим та не бути використаним з метою провокації злочину, посилаючись на згадану частину 1 статті 6 Конвенції.

Попри те, що національне законодавство України майже не торкається питання провокації злочину (за виключенням вищезгаданої статті 271 КПК України), це не означає, що для українських судів це поняття є сліпою плямою, адже суди можуть застосовувати рішення та практику ЄСПЛ як джерело права. Якщо підсумувати практику ЄСПЛ, то провокацію, на противагу законному розслідуванню під прикриттям, слід розглядати як ситуацію, коли залучені посадові особи – працівники органів правопорядку чи особи, що діють за їхньою вказівкою, – не обмежуються розслідуванням протиправної діяльності пасивним способом за своєю суттю, а впливають на суб’єкта так, щоб підбурити його до скоєння злочину, який за інших обставин не був би вчинений, задля того, щоб зафіксувати його скоєння, тобто надати можливість отримати доказ і розпочати кримінальне переслідування.

Отже, українські суди можуть посилатися на рішення ЄСПЛ з вищезгаданих справ та застосовувати їх у якості джерела права у справах, де присутня підозра у провокації злочину, навіть попри те, що національне законодавство лише згадує у КПК України і ніяк не розкриває поняття провокації злочину.

Авторка: Катерина Бойко.