Аналіз актуальної позиції КЦС ВС стосовно обмежувальних приписів

Нормативне визначення «обмежувального припису стосовно кривдника» та його законодавче регулювання з’явилося відносно нещодавно, а саме з прийняттям 7 грудня 2017 року Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» (далі – Закон № 2229-VIII). Однак навіть за такий короткий строк обмежувальні приписи встигли проявити свою ефективність як спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству та стали дієвим важелем допомоги потерпілим від рук «сімейних кривдників».

Відповідно до пункту 7 частини 1 статті 1 Закону № 2229-VIII обмежувальним приписом стосовно кривдника є встановлений у судовому порядку захід тимчасового обмеження прав чи покладення обов’язків на особу, яка вчинила домашнє насильство, спрямований на забезпечення безпеки постраждалої особи.

22 лютого 2023 року колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (далі – Суд, КЦС ВС) у справі № 531/352/22 (провадження № 61-7349св22) (далі – справа) дійшла висновку, що факти, встановлені у кримінальному провадженні, мають допоміжне значення для застосування обмежувального припису.

Так, за матеріалами справи, у лютому 2022 року заявниця просила суд першої інстанції видати обмежувальний припис стосовно її чоловіка про заборону перебувати в місці її проживання та наближатися до неї, а також зобов’язати чоловіка усунути перешкоди у користуванні заявницею майном, що є об’єктом спільної сумісної власності, зокрема автомобілем. Свої позовні вимоги заявниця обґрунтовувала тим, що з боку чоловіка здійснювався психологічний тиск, що виражався у нецензурній лайці та словесних образах на адресу заявниці, постійному приниженні та залякуванні, а також погрозах фізичною розправою. Заявниця також наголошувала на тому, що чоловік систематично вдавався і до фізичного насильства. На підставі низки заяв до поліції щодо чоловіка було відкрито кримінальні провадження.

Рішенням суду першої інстанції позовна вимога заявниці була задоволена частково: було видано обмежувальний припис, яким чоловікові було заборонено перебувати у місці проживання заявниці, наближатися до місця проживання на відстань ближче 100 м, а також усунути перешкоди у користуванні заявницею майном, що є об’єктом права їх спільної сумісної власності, зокрема автомобілем.

Чоловік заявниці звернувся із апеляційною скаргою щодо рішення суду першої інстанції до суду апеляційної інстанції. Апеляційний суд задовольнив скаргу чоловіка, мотивуючи своє рішення тим, що факт неодноразового звернення заявниці до органів поліції та внесення відомостей про кримінальні провадження до Єдиного реєстру досудових розслідувань свідчить про наявність конфлікту між подружжям та не підтверджує факт вчинення чоловіком домашнього насильства, що є необхідною умовою для застосування судом до відповідної особи спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству, зокрема обмежувального припису стосовно кривдника. Крім того, апеляційний суд наголосив на тому, що суд першої інстанції не дав належної оцінки тому факту, що будинок, до якого чоловікові було заборонено судом першої інстанції наближатись на відстань ближче 100 м, належить чоловікові на праві приватної власності.

Згодом до КЦС ВС надійшла касаційна скарга, в якій заявниця просила скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Розглянувши касаційну скаргу, Суд наголосив на тому, що рішення про видачу обмежувального припису або про відмову у видачі обмежувального припису приймається на підставі оцінки ризиків, що передбачено частиною 3 статті 26 Закону № 2229-VIII.

КЦС ВС додав, що набутим чинності 11 січня 2019 року Законом України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству та боротьбу з цими явищами» (далі – Закон № 2227-VIII) до Кримінального кодексу України (далі – КК України) та Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України) було імплементовано норми Стамбульської конвенції.

Так, згідно з утвореною Законом № 2227-VIII статтею 91¹ КК України в інтересах потерпілого від злочину, пов’язаного з домашнім насильством, суд може застосувати до особи, яка вчинила домашнє насильство, один або декілька обмежувальних заходів, зокрема заборонити перебувати в місці спільного проживання з особою, яка постраждала від домашнього насильства, заборонити наближатися на визначену відстань до постійного чи тимчасового місця проживання постраждалої особи та ін.

Суд зазначив, що хоча обмежувальний припис і не був застосований у кримінальному провадженні, він, з огляду на відсутність у КК України або КПК України положення, яке б виключало за своїм змістом застосування частини 8 статті 26 Закону № 2229-VIII в межах Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), може бути застосований у цивільному процесі як тимчасовий захід, який виконує захисну та запобіжну функцію. Тобто, постраждала особа може ініціювати застосування цього інструмента в одній з юрисдикцій на свій власний розсуд.

Водночас Суд наголосив, що хоча обмежувальний припис може застосовуватись окремо та самостійно як на підставі ЦПК України, так і на підставі КПК України, їхнє паралельне застосування не може вважатися процесуально обґрунтованим (тобто, необхідно уникати збігу змістів застосованих обмежувальних приписив у двох юрисдикціях). З метою вирішення проблеми «дублювання» обмежувальних приписів колегія суддів першої судової палати КЦС ВС у справі № 570/2528/20 (провадження № 61-16103св20) вказала на необхідність досліджувати судами за наявності відкритого кримінального провадження з приводу злочину, пов’язаного із домашнім насильством, факт застосування статті 194 КПК України («Застосування запобіжного заходу») та статті 91¹ КК України («Обмежувальні заходи, що застосовуються до осіб, які вчинили домашнє насильство»).

Разом з тим, обставини, встановлені в межах кримінального провадження щодо злочину, пов’язаного із домашнім насильством, які мають значення для вирішення питання про застосування обмежувального припису в межах цивільного процесу, якщо це питання не вирішене у межах відповідного кримінального процесу, можуть бути враховані цивільним судом відповідно до умов ЦПК України.

КЦС ВС підкреслює, що апеляційний суд, тлумачивши практику Верховного Суду помилково, фактично звів свою аргументацію до того, що відсутність тих обставин, які підтверджували б повідомлення чоловікові заявниці підозри у факті вчинення домашнього насильства як кримінального правопорушення, є основним критерієм визначення необґрунтованості застосування обмежувального припису, оскільки інших аргументів щодо помилок суду першої інстанції в оцінці доказів та встановлених обставин справи апеляційний суд не вказав.

Наостанок, Суд наголосив, що згідно з частиною 1 статті 3 Конституції України найвищою соціальною цінністю в Україні визнаються людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека. У свою чергу обмежувальний припис спрямований саме на убезпечення постраждалої від домашнього насильства особи від кривдника. У цій справі суд апеляційної інстанції не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції безпідставно проігнорував той факт, що життя та здоров’я, недоторканність і безпека заявниці як найвища соціальна цінність переважають над правом заінтересованої особи на її житло, а тому допускається його обмеження, оскільки втручання держави у це право через механізм обмежувального припису є виправданим, якщо суд встановив підстави для застосування цього обмежувального припису. Відмова у задоволенні заяви про застосування обмежувального припису на тій підставі, що такий припис обмежить (тимчасово) право приватної власності особи на житло, в цьому випадку є безпідставним.

З огляду на те, що Суду не було наведено аргументів, які б давали підстави вважати висновки суду першої інстанції у цій справі необґрунтованими та незаконними, КЦС ВС постановив задовольнити касаційну скаргу заявниці, скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Отже, дана правова позиція КЦС ВС, безумовно, є черговим кроком назустріч утвердженню прав і свобод людини і громадянина в Україні. Цим рішенням Суд вирішив чимало процесуальних питань, які виникали з моменту імплементації норм Стамбульської конвенції до кримінального та кримінального процесуального законів, а також повноцінно наділив постраждалих від домашнього насильства осіб широкими правами та способами відстоювання власних інтересів у судовому процесі.

Ключові слова: обмежувальний припис стосовно кривдника, протидія домашньому насильству, Верховний Суд, КЦС ВС, аналіз практики ВС.

Автор: Керімов Тамєрлан