Аналіз рішення ККС ВС стосовно формального дотримання вимог КПК України при отриманні доказів

Докази є одним із центральних елементів, на якому побудований весь кримінальний процес. Кримінальним процесуальним кодексом України (далі – КПК України) встановлено чіткі вимоги до процедури отримання доказів, і недотримання органами досудового розслідування таких вимог може цілком змінити хід усього провадження. Утім, не завжди відхід від чітко встановлених кримінальним процесуальним законом критеріїв щодо отримання доказів визнаватиметься судом недопустимим.

1 листопада 2022 року колегія суддів Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (далі – Суд, ККС ВС) у справі № 344/2995/15-к (провадження № 51-8361км18) дійшла висновку, що не будь-яке формальне недотримання вимог кримінального процесуального закону при отриманні доказу автоматично тягне необхідність визнання його недопустимим.

Так, за матеріалами справи, оскаржуваним до касаційної інстанції вироком засудженого було визнано винним у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною 1 статті 115 Кримінального кодексу України (далі – КК України)  (умисне вбивство) та пунктом 13 частини 2 статті 115 КК України (умисне вбивство, вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбивство), за що на підставі статті 70 КК України йому було призначено остаточне покарання у виді довічного позбавлення волі. Ухвалою апеляційного суду вирок був залишений без змін.

В обґрунтування касаційної скарги, засуджений та його захисник посилалися на неправильне застосування Закону України про кримінальну відповідальність та істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, з огляду на що вони просили скасувати оскаржені судові рішення і закрити кримінальне провадження на підставі пункту 3 частини 1 статті 284 КПК України. Зокрема сторона захисту стверджувала, що суд першої інстанції: 1) послався на недопустимі показання засудженого під час досудового розслідування; 2) послався на недостовірні показання причетної до кримінального правопорушення особи, яка не перебувала в неприязних стосунках із засудженим; 3) послався на докази, не відкриті стороні захисту в порядку статті 290 КПК України; 4) послався на результати слідчих дій, проведених без ухвали слідчого судді; 5) не надав оцінки суперечностям між протоколом слідчого експерименту за участю засудженого та висновком судово-медичної експертизи щодо кількості ударів; 6) змінив обвинувачення, визнавши мотивом вбивства неприязні стосунки, тоді як в обвинувальному акті цим мотивом зазначено ревнощі.

На думку сторони захисту, ухвала апеляційного суду не відповідає вимогам статті 419 КПК України, оскільки суд належним чином не спростував наведених в апеляційних скаргах доводів щодо недопустимості доказів і невідповідності висновків суду першої інстанції фактичним обставинам справи. Крім того, апеляційний суд усупереч вимогам частини 3 статті 404 КПК України відмовив стороні захисту в повторному дослідженні доказів.

Розглядаючи питання щодо показань засудженого під час слідчого експерименту, Суд нагадав, що він вже вирішував питання щодо застосовності показань (частина 4 статті 95 КПК України). Так, Суд, надавши вузьке тлумачення терміну «показання», зазначив, що воно застосовується лише у випадку, якщо такі показання надаються під час допиту. Тобто, заборона використання позасудових показань для обґрунтування судового рішення, що міститься в другому реченні частини 4 статті 95 КПК України, не поширюється на випадки, коли ці показання отримуються слідчим чи прокурором під час інших слідчих дій, зокрема під час слідчого експерименту.

Суд зазначив, що показання, надані під час слідчого експерименту, можуть бути визнані допустимими, якщо при проведенні цієї слідчої дії була додержана належна процедура, і на обґрунтування цього сторона обвинувачення має надати докази того, що до особи, яка приймала участь у слідчій дії, не застосовувався протиправний тиск, слідча дія була проведена за власною волею такої особи та її вільним волевиявленням, права особи на захист і правову допомогу були забезпечені та інші гарантії.

Окрім того, Суд також наголосив, що частина 4 статті 96 КПК України допускає використання позасудових показань для з’ясування достовірності свідчень, наданих у судовому засіданні.

Суд також відхилив довід сторони захисту стосовно недопустимості результатів слідчих дій на тій підставі, що вони були проведені без дозволу слідчого судді, обґрунтувавши свою позицію тим, що слідчі дії проводилися за згодою володільця приміщення, і за наявності згоди особи, яка володіє приміщенням, закон не вимагає звернення до слідчого судді за відповідним дозволом (частина 1 статті 233 КПК України).

Проаналізувавши доводи сторони захисту щодо недопустимості позасудових показань причетної до кримінального правопорушення особи, Суд нагадав, що якщо учасник судового процесу під час судового розгляду підтверджує свої позасудові показання, він тим самим інкорпорує їх в свої судові показання. За таких обставин посилання у вироку на його позасудові свідчення не є порушенням кримінального процесуального закону. Що стосується недопустимості судових показань, Суд наголосив, що ці доводи стосуються оцінки достовірності показань, що є завданням, передусім, судів попередніх інстанцій.

Суд відхилив доводи сторони захисту щодо істотного порушення кримінального процесуального закону через невчасне відкриття їй доказів, представлених стороною обвинувачення, що спричинило порушення права на захист, вказавши на статтю 290 КПК України. Вказана норма закріплює процедуру, що забезпечує реалізацію одного з елементів права на справедливий суд, а саме надання сторонам судового розгляду можливості ознайомитись із доказами кожної з них і підготувати правову позицію, що буде ними обстоюватись у змагальній процедурі судового розгляду.

Посилаючись на постанови ККС ВС від 28 січня 2020 року у справі № 456/2742/15-к (провадження № 51-1528км18) та від 14 травня 2020 року у справі № 279/3434/17 (провадження № 51-2499км19), Суд зазначив, що коли сторона вимагає скасування або зміни судового рішення, посилаючись на порушення, допущене під час кримінального провадження, вона має обґрунтувати не лише наявність такого порушення, але й переконати, що воно істотно позначилося на можливостях сторони відстоювати свою позицію у справі і не було виправлено в ході кримінального провадження.

Суд також не погодився зі стороною захисту в тому, що, зазначивши у вироку мотивом вчинення вбивства «неприязні відносини» замість «ревнощів», як було зазначено в обвинувальному акті, суд порушив право засудженого ефективно захищатися від пред’явленого обвинувачення, мотивуючи свою незгоду тим, що не всі обставини, які сторона обвинувачення доводить під час судового розгляду, можуть бути визнані доведеними судом. Тому обставини, встановлені судом, можуть відрізнятися від обставин, відображених в обвинувальному акті.

Узагальнюючи все вищенаведене, Суд наголосив, що він неодноразово вирішував (зокрема у постанові ККС ВС від 1 грудня 2020 року у справі № 318/2921/18 (провадження № 51-2753км20)), що не будь-яке формальне недотримання вимог кримінального процесуального закону при отриманні доказу автоматично тягне необхідність визнання його недопустимим. Натомість, закон зобов’язує суд дати оцінку доказу з точки зору його допустимості з урахуванням того, чи було допущене порушення КПК України істотним і яким чином воно перешкоджало забезпеченню та реалізації прав і свобод особи.

Також Суд зазначив, що у тому випадку, якщо доказ визнається недопустимим з посиланням на частину 1 статті 87 КПК України, суд має зазначити, наслідком порушення якого саме фундаментального права або свободи стало отримання цього доказу та хто саме зазнав такого порушення. Обґрунтовуючи наявність такого порушення, суд має послатися на конкретні норми Конституції та/або міжнародних договорів, якими гарантуються ці права і свободи, і, за потреби, на практику відповідних органів, уповноважених тлумачити ці норми, і має обґрунтувати, чому він вважає порушення фундаментального права або свободи настільки істотним, щоб зумовити визнання доказу недопустимим. За наявності процесуальних порушень порядку отримання доказів визнавати їх недопустимими слід лише тоді, коли вони: прямо та істотно порушують права і свободи людини; та/або надають підстави для сумнівів у достовірності отриманих фактичних даних, які не видалося за можливе усунути в ході судового розгляду. Аналогічних висновків дійшов ККС ВС у своїх постановах від 8 жовтня 2019 року у справі № 639/8329/14-к (провадження № 51-8259км18) та від 6 липня 2021 року у справі № 720/49/19 (провадження № 51-3230км19), а також Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 31 серпня 2022 року у справі № 756/10060/17 (провадження № 13-3кс22).

Ураховуючи викладене, Суд залишив вирок суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції без змін, а касаційні скарги захисника та засудженого – без задоволення.

Отже, незважаючи на чітко встановлені законодавством вимоги щодо отримання доказів правоохоронними органами під час здійснення досудового розслідування, судами, зокрема Верховним Судом як найвищою ланкою судової системи України, вже сформована усталена практика стосовно того, що не будь-яке формальне недотримання вимог кримінального процесуального закону при отриманні доказу автоматично тягне необхідність визнання його недопустимим. Така правова позиція значно вдосконалить судовий процес, а також звільнить його від надмірного формалізму.

Ключові слова: докази, допустимість, порушення прав людини, Верховний Суд.

Автор: Керімов Тамєрлан