Огляд практики Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду за липень 2022 року

Верховний Суд регулярно публікує огляд актуальної судової практики, що має на меті окреслення правових висновків, які матимуть значення для формування єдності судової практики.

У цій статті проаналізовано правові висновки окремих рішень Касаційного Цивільного Суду у складі Верховного Суду (далі – КЦС ВС) за липень 2022 року, що виникають із трудових, сімейних та спадкових правовідносин, а також з питань процесуального права.

1. Спори, що виникають із трудових правовідносин

У трудових спорах застосовуються спеціальні строки позовної давності, передбачені у Кодексі законів про працю України (далі – КЗпП України), тому посилання у таких справах на положення Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) про зупинення строків позовної давності є помилковим. Про таке зазначила Перша судова палата Касаційного цивільного суду у справі № 148/201/21.

Так, особа, яка працювала фельдшером-лаборантом, не звільняючись з попереднього місця роботи, уклала контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України на три роки. Протягом військової служби її було незаконно звільнено за п.3 ч.1 ст.36 КЗпП України. Після проходження військової служби, особа звернулася до суду з вимогами про визнання наказу про звільнення незаконним і його скасування, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Суди першої та апеляційної інстанції підтвердили незаконність звільнення позивача через порушення норм ч.3 ст.119 КЗпП України, але у задоволенні позову було відмовлено через пропуск строку звернення до суду, встановленого ч.1 ст.233 КЗпП України, і, зокрема, через те, що вона не надала належних і допустимих доказів на підтвердження поважності причин пропуску строку для звернення до суду з відповідним позовом. Хоча позивачка посилалася на п.4 ч.1 ст.263 ЦК України щодо зупинення перебігу позовної давності.

2. Спори, що виникають із спадкових відносин

Відсутність у спадкоємця, який прийняв спадщину, свідоцтва про право на спадщину сама по собі не може бути підставою для відмови в задоволенні вимог кредитора — Третя судова палата Касаційного цивільного суду у справі № 537/4780/18.

У цій справі у жовтні 2018 року АТ «ОТП Банк» звернулося до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки для задоволення вимог за кредитним договором. На момент подання позову один з іпотекодавців помер, тож позов було пред’явлено до спадкоємця іпотекодавця, яка на той момент ще не отримала свідоцтва про право на спадщину у відповідності до ч.1 ст.1297 ЦК України, однак спадщину прийняла.

Відповідно до ч.ч.1-3 ст. 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою.

У ч.3 ст.1296 ЦК України зазначено, що відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

Тому отримання спадкоємцем, який прийняв спадщину, свідоцтва про право на спадщину відповідно до статті 1296 ЦК України є правом, а не обов’язком спадкоємця, однак відсутність у спадкоємця такого свідоцтва не може бути підставою для відмови у задоволенні вимог кредитора.

Відсутність у тексті заповіту відомостей про те, що заповідач через фізичні вади не міг сам прочитати заповіт, і власноручний напис, що «заповіт йому прочитано вголос, зміст його йому зрозумілий та з його слів записано вірно» свідчать про відсутність підстав для кваліфікації заповіту як нікчемного.

У абз.3 ч.2 ст.1248 ЦК України вказано, якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідченнязаповіту має відбуватися при свідках. У справі встановлено, що заповідач мав вади зору, але запис у заповіті ним було вчинено власноручно.

КЦС ВС у справі № 461/2565/20 зазначив, що свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов’язковість її виконання. Тому кваліфікація заповіту як нікчемного із мотивів розширеного розуміння вимог до форми і порядку його посвідчення порушить принцип свободи заповіту.

За відсутності дефектів волі та волевиявлення заповідача при складанні і посвідченні заповіту кваліфікація останнього як нікчемного з підстав, що прямо не передбачені ані ст.1257 ЦК України, ані взагалі нормами глави 85 ЦК України, по суті скасовує вільне волевиявлення заповідача без можливості виразити свою волю шляхом складання іншого заповіту у зв`язку з його смертю.

3. Спори, що виникають із сімейних відносин

Чоловік подав позов до жінки, з якою він має спільну малолітню дитину, з вимогою про позбавлення її батьківських прав і стягнення аліментів. Він посилався на те, що мати дитини залишила його та доньку, ухиляється від виконання батьківських обов’язків і виїхала на заробітки до м. Києва. З огляду на це суд першої інстанції задовольнив позов і прийняв рішення про позбавлення батьківських прав.

Апеляційний суд, у свою чергу, з висновком якого погодився і Верховний Суд у справі № 705/3040/18, зазначив, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківські обов`язки та виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батьків, так і для дитини, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об’єктивного з’ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.

Суд першої інстанції залишив поза увагою, що зазначені обставини (виїзд до м.Києва) настали поза волею і без винної поведінки жінки, яка не має можливості спілкуватися з дитиною через складнощі, що сталися у її житті.

Озвучена думка дитини у відповідності до ч.ч. 2, 3 ст. 171 Сімейного кодексу України (далі – СК України) не є єдиною підставою, яка враховується при вирішенні питання про позбавлення батьківських прав, оскільки її думка не завжди може відповідати її інтересам, може бути висловлена під впливом певних зовнішніх факторів, яким вона, в силу малолітнього віку, неспроможна надавати правильну оцінку, чи інших можливих факторів впливу на неї.

4. Питання процесуального права

Батько звернувся з позовом до сина про стягнення аліментів на підставі ст.202 СК України. При цьому син мав також двох неповнолітніх дітей, на утримання яких відповідно до іншого судового рішення сплачував аліменти. Суд першої інстанції задовольнив позов.

Апеляційну скаргу подала колишня дружина, яка, хоч і не брала участі у справі, вважала, що таке судове рішення вирішило питання про інтереси її неповнолітніх дітей.

Суд апеляційної інстанції спочатку відкрив провадження, а потім закрив його, встановивши, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося.

Верховний Суд у справі № 639/4132/20 дійшов переконання, що у разі звернення особи з позовом про стягнення аліментів за одночасної наявності судового рішення про стягнення аліментів на користь інших осіб, яке перебуває на примусовому виконанні, останні мають право брати участь у справі про стягнення аліментів на користь заявника, оскільки мають у ній юридичну зацікавленість до вирішення спору, тобто є заінтересованими особами.

Так, постановлення оскаржуваного рішення суду першої інстанції вже призвело до настання негативних процесуальних наслідків для скаржника у цій справі, оскільки таке рішення стало правовою підставою для звернення відповідача (чоловіка, який сплачував аліменти) з окремим позовом до скаржника про зменшення розміру аліментів на неповнолітніх дітей.

Наголошуємо, що у кожному з наведених рішень викладено лише основний висновок щодо правового питання, яке досліджувалося у справі. Для повного та всебічного розуміння висловленої в судовому рішенні правової позиції необхідно ознайомитися з його повним текстом, розміщеним у Єдиному державному реєстрі судових рішень.

Ключові слова: практика КЦС ВС за липень 2022, нікчемність заповіту, судові справи, судова практика, огляд.

Автор: Сич Валерія