ДТП у робочий час на службовому авто.Чи повинен водій компенсувати шкоду?

Зараз доволі часто у разі виникнення ДТП, страхові компанії та учасники ДТП пред’являють позов винному учаснику ДТП з вимогою компенсувати матеріальну шкоду, яка не була покрита страховкою.

Проте, слід зауважити, що існує випадок, коли винна особа у ДТП не повинна компенсувати шкоду, у разі якщо вона керувала  авто у робочий час у зв’язку з трудовими відносинами з володільцем цього джерела підвищеної небезпеки.

     Обґрунтування саме цього випадку і є мета даної статі.

Для початку слід визначити правову базу, якою  керуються страхові компанії,постраждалі учасники ДТП .

Страхові компанії та постраждалі у ДТП посилаються на достатню кількість цивільно-правових норм:

по-перше, це ст. 1166 ЦКУ, де визначено, що «майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала»;

крім цього, посилаються на п. 1 ст. 1187 ЦКУ: «шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме: шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою»;

також приводяться обґрунтування на основі ч .2 .ст. 1187 ЦКУ: «шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку»;

страхові компанії, в свою чергу, посилаються на ст. 1191 ЦКУ: «особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом»;

також страхові приводять в обґрунтування ст. 1194 ЦКУ: «особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням)».

Як ми можемо бачити, що існує достатня кількість статей ЦКУ, які приводяться в аргументацію намагань з боку страхових компаній, постраждалих у ДТП. Це, в свою чергу, впливає на те, що винна особа в ДТП, яка вчинила її в робочий час у зв’язку з трудовими відносинами з володільцем цього джерела губиться в пошуку необхідного свого захисту, а саме необхідної цивільно-правової норми.

На даний час, звернення до деяких наших правників не приводять к очікуваному результату, так як деякі з них вважають претензії страховика достатньо обґрунтованими.

Навіть іноді трапляються ситуації, коли страхові компанії надсилають винним особам у скоєнні ДТП претензії про відшкодування шкоди з вимогою перерахувати їм вказану суму до вказаного часу, погрожуючи подати позов до суду, покласти на відповідача судові витрати, гонорар адвоката та накласти арешт на майно. Також страхові компанії зазначають, що відповідачеві необхідно звернути особливу увагу на те, що у разі невиконання законного рішення суду він може бути позбавлений волі до трьох років.

Таким чином, виникає питання, які ж аргументи повинні буди приведені для підтвердження підстав, що винна особа у ДТП не повинна компенсувати шкоду, у разі якщо вона керувала  авто у зв’язку з трудовими відносинами з володільцем цього джерела».

Статтею 1172 ЦК України передбачено, що юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків.

Посилання страхових компаній на те, що відповідно до ст.1191 ЦК України, вони мають право регресної вимоги саме до винної особи у скоєнні ДТП – працівника є помилковим.

З аналізу змісту глави 82 ЦК України убачається, що законодавець розрізняє поняття «особа, яка завдала шкоду» та «особа, яка відповідає за шкоду». За наявності вини особи, яка завдала шкоду, особа, яка є відповідальною за шкоду, на підставі ч. 1 ст. 1191 ЦК України набуває права зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування.

Аналіз положень ст. 1166, 1187, 1188 ЦК України свідчить про встановлення в цивільному праві України змішаної системи деліктів: генерального та спеціальних.

Правило генерального делікту стосовно майнової шкоди закріплено у ст. 1166 ЦК України і за цим правилом відповідальність за завдання шкоди покладається на особу, яка цю шкоду завдала, тобто на безпосереднього заподіювача.

Правило спеціальних деліктів передбачає особливості відшкодування шкоди, завданої у певних спеціально обумовлених у законодавстві випадках (спеціальними суб'єктами, у спеціальний спосіб тощо).

Статті 1187, 1188 ЦК України відносяться до спеціальних деліктів, які передбачають особливості суб'єктного складу відповідальних осіб (коли обов'язок відшкодування шкоди покладається не на безпосереднього заподіювача, а на іншу вказану у законі особу – власника джерела підвищеної небезпеки) та встановлюють покладення відповідальності за завдання шкоди незалежно від вини заподіювача.

Так, ст. 1187 ЦК України встановлює особливого суб'єкта, відповідального за завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки. Згідно з ч. 2 ст. 1187 ЦКУкраїни таким суб'єктом є особа, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Не є таким суб'єктом і не несе відповідальності перед потерпілим за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, особа, яка керує транспортним засобом у зв'язку з виконанням своїх трудових (службових) обов'язків на підставі трудового договору (контракту) із особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом.

У зв’язку з тим, що дане питання є достатньо гострим та суперечливим, Пленум Верховного Суду у Постанові № 6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27 березня 1992 року встановив дану правову позицію: «Не вважається володільцем джерела підвищеної небезпеки і не несе відповідальності за шкоду перед потерпілим особа, яка управляє джерелом підвищеної небезпеки у зв’язку з трудовими відносинами з володільцем цього джерела».

Така правова позиція  Верховного Суду України висловлена в постанові у справі від 6 листопада 2013 року  у справі № 6-108цс13 та відповідно до ст. 360.7 ЦПКУкраїни, є обов'язковою для застосування.