Дії суду, якщо обраний спосіб захисту порушеного права є неналежним і неефективним

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений і своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ із метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави — ч. 1 ст. 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України).

Спочатку варто зазначити, що слова «належний» та «ефективний», вжиті у назві, не є повністю ідентичними за значенням. Ефективність цивільного судочинства – це система вимог, яка включає в себе:

– доступність правосуддя;

– справедливий, своєчасний публічний розгляд;

– вирішення справи незалежним і неупередженим судом тощо.

Щодо належності Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 зробила висновок про те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним. Видається, що належність у спрощеному розумінні означає відповідність законодавству.

Інший аспект, що об’єднує ці два поняття, можна знайти у судовій практиці. З одного боку, обрання позивачем при зверненні до суду неналежного способу захисту є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог (рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 06 березня 2023 року у справі № 761/24372/21), також обрання позивачем неефективного способу захисту порушеного права має призводити до відмови в задоволенні позову (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року у справі № 398/1796/20).

Але багатьма науковцями та практикуючими юристами зазначається, що відмова у позові лише через те, що вимога позивача щодо захисту його права є неефективною (або неналежною), має вважатися недопустимою.

З іншого боку, цивільне судочинство засноване на підставі принципів, які є основоположними та закріпленими законодавством. Так, відповідно до принципу диспозитивності, закріпленого у п. 5 ч. 3 ст. 2 та ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Спосіб захисту визначає позивач при поданні позову (п. 4 ч. 3 ст. 175 ЦПК України) і видається логічним, що єдиний спосіб захисту у подібних правовідносинах сприяє сталості судової практики, але Верховний Суд досить часто відступає від своїх позицій, що стосуються, зокрема, і належного способу захисту, що призводить до курйозних ситуацій. Так, на практиці зустрічаються випадки подвійної відмови у задоволенні позову на підставі неналежного способу захисту, що зумовлено мінливістю національної  судової практики.

У вище вказаному рішенні Шевченківського районного суду м. Києва від 06 березня 2023 року у справі № 761/24372/21 розгляд відбувався 1 рік і 8 місяців, а наприкінці судом було відмовлено у задоволенні позову з підстав неналежного способу захисту. Справедливо буде зазначити, що відмовляючи у задоволенні позовних вимог на такій підставі, суди, зазвичай, зазначають у рішенні спосіб захисту, який є належним, але, все ж таки, витрати часу є великими та невиправданими.

Правову кваліфікацію відносин здійснює суд, як «знавець права». Тож можна зробити висновок, що вже на стадії підготовчого провадження суд має визначитися з належним способом захисту, оскільки від цього залежить багато подальших аспектів, як предмет доказування тощо. Але тут знову варто згадати принцип диспозитивності, який забороняє суду розглядати справи інакше як в межах заявлених особою вимог.

Розглядаючи такий критерій, як ефективність способу захисту, Верховний Суд зазначає, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Ефективним способом захисту права є такий, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанова Верховного Суду у справі № 916/3156/17 від 4 червня 2019 р.).

Відповідаючи на питання, поставлене на початку статті про те, як має діяти суд, якщо обраний спосіб захисту порушеного права є неналежним і неефективним, правозастосовна практика демонструє, що суд у таких випадках розглядає справу у звичайному порядку та відмовляє у задоволенні позовних вимог. І хоча такий порядок критикується багатьма теоретиками і практиками, це сприяє сталості судової практики і дотриманню принципу диспозитивності, але з іншого боку, спричиняє невиправдані часові витрати та неможливість захистити порушене право. Адже суд позбавлений можливості на власний розсуд обирати і захищати права позивача у спосіб, який позивач не просить застосувати. Спосіб захисту, який може застосувати суд, вирішуючи спір, завжди обирає позивач.

Отже, необхідно визнати, що проблема обрання неефективного або неналежного способу захисту існує і стає відомо про неї лише на етапі фінального рішення суду, та конкретних шляхів її вирішення поки не запропоновано.

Ключові слова: неналежний спосіб захисту, неефективний спосіб захисту.

Автор: Сич Валерія.