Секція кримінології та кримінально-виконавчого права V Всеукраїнської науково-практичної конференції студентів, аспірантів та молодих вчених

Андрущенко Ганна Юріївна
Національний юридичний університет 
імені Ярослава Мудрого
ІПКЮ, 5 курс, 24 група

 
ОСОБЛИВОСТІ ЗДІЙСНЕННЯ ГРОМАДСЬКОГО КОНТРОЛЮ ЗА ДОТРИМАННЯМ ПРАВ ЗАСУДЖЕНИХ В УСТАНОВАХ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ

 

На сьогодні громадський контроль за дотриманням прав і законних інтересів осіб, що відбувають покарання у місцях позбавлення волі існує задля забезпечення загальної конституційної мети: визнання людини найвищою соціальною цінністю. Вважається, що саме контроль громадськості має вплинути на забезпечення ефективної діяльності органів і установ виконання покарань щодо забезпечення реалізації прав особами, які в них утримуються.

Відтак, дотримуючись курсу гуманізації та дотримання прав людини в місцях позбавлення волі, на сучасному етапі розвитку пенітенціарна система України стала відкритою й доступною для громадського контролю: представники міжнародних та українських неурядових організацій регулярно відвідують вітчизняні установи відбування покарання.

Так, відповідно до положень ч. 2 ст. 25 Кримінально-виконавчого кодексу України (Далі – КВК України) громадський контроль за дотриманням прав засуджених під час виконання кримінальних покарань у виправних колоніях, арештних домах, виправних центрах та слідчих ізоляторах здійснюють спостережні комісії, які діють на підставі КВК України та Положення про спостережні комісії, що затверджується Кабінетом Міністрів України, а у виховних колоніях – піклувальними радами. У випадках, встановлених КВК України та законами України, громадський контроль за дотриманням прав засуджених під час виконання кримінальних покарань можуть здійснювати громадські об’єднання.

Розглянемо детальніше діяльність спостережних комісій. Відтак, Положення про спостережні комісії, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 01 квітня 2004 р. № 429 (Далі – Положення), визначає завдання, функції та повноваження спостережних комісій, що утворюються місцевими держадміністраціями, а в разі делегування таких повноважень – виконавчими комітетами міських (за винятком міст районного значення) рад.

При цьому, основний зміст їхньої діяльності випливає із самої природи  місцевого самоврядування (сформульований у ст. 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»): гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання в сільську громаду кількох сіл, селища, міста – самостійно або під відповідальність органів і посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції й законів України.

Отже, відповідно до Положення основними завданнями спостережних комісій є:

1) організація громадського контролю за дотриманням прав і законних інтересів засуджених та осіб, звільнених від відбування покарання;

2) сприяння органам і установам виконання покарань у виправленні і ресоціалізації засуджених і створенні належних умов для їх тримання, залучення до цієї діяльності громадських організацій, органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності та громадян;

3) організація виховної роботи з особами, умовно-дострокового звільненими від відбування покарання, та громадського контролю за їх поведінкою протягом невідбутої частини покарання;

4) надання допомоги у соціальній адаптації особам, звільненим від відбування покарання.

Для аналізу ефективності діяльності спостережних комісій, нами була досліджена діяльність спостережної комісії при Харківській райдержадміністрації у ІІ півріччі 2015 року, I та ІІ півріччі 2016.

Отже, засідання спостережної комісії проводяться в міру необхідності але зазвичай, не рідше двох разів на місяць.

На своїх засіданнях спостережна комісія, з питань що належить до її компетенції заслуховувала інформацію посадових осіб Темнівської виправної колонії № 100 та Хролівського виправного центру № 140, які беруть участь у виправленні засуджених, вносить пропозиції щодо вдосконалення їх діяльності з питань дотримання прав і законних інтересів засуджених.

Таким чином, за даними офіційних звітів про роботу спостережної комісії при Харківській райдержадміністрації у IІ півріччі 2015 року, у I та IІ півріччі 2016 року ми звели наступну таблицю та діаграму.

 

 

Заходи проведені спостережною комісією

ІІ півріччя 2015 року

І півріччя 2016 року

ІІ півріччя 2016 року

1.

Всього проведено засідань

23

23

23

2.

 

Розглянуто справ засуджених, що підлягають умовно-достроковому звільненню

108

83

42

3.

 

 

Розглянуто питань про переведення засуджених з дільниці ресоціалізації до дільниці посиленого режиму

2

0

2

4.

 

 

 

Розглянуто питань про розгляд справ

засуджених, які підлягають звільненню від відбування покарання на підставі ч. 9 ст.59

КВК України

0

1

0

5.

Розглянуто питань про заміну невідбутого покарання більш м'яким

0

0

1

6.

 

Надано  соціальних послуг юридичного та інформаційного характеру.

80

88

25

7.

 

 

 

 

Отримано звернень за інформацією районного центру зайнятості від осіб, звільнених з місць позбавлення волі, яким було запропоновано працевлаштуватись через центр зайнятості

0

0

0

8.

Здійснено комісійних обходів

4

2

4

9.

 

Здійснено виїздів з метою надання роз’ясненнь

6

12

12

 

Відтак, бачимо , що активність спостережної комісії за ІІ півріччя 2016 року була зменшена порівняно з ІІ півріччям 2015 року та І півріччям 2016 року. Особлива активність спостережної комісії спостерігається у І півріччі 2016 року.

При цьому, хочемо звернути у вагу на те, що звернення за інформацією районного центру зайнятості особами, звільненими з місць позбавлення волі, яким було запропоновано працевлаштуватись через центр зайнятості відсутні зовсім. На нашу думку, це свідчить про недовіру осіб звільнених з місць позбавлення волі до вітчизняної системи забезпечення зайнятості населення.

Отже, можемо казати про наявність зниження активності спостережної комісії при Харківській райдержадміністрації. При цьому, припускаємо можливе природне зменшення останньої, але у значно менших відсотках.

Як висновок необхідно наголосити, що зниження активності спостережної комісії не сприяє реалізації мети її створення, а саме: підвищенню рівня ефективної діяльність органів і установ виконання покарань щодо забезпечення реалізації прав, особами, які в них утримуються.

Також, на нашу думку, необхідне створення загальнодержавних програм задля координації та планування якісної роботі спостережних комісій не тільки на території Харківщини, а і на території всієї країни, адже спостережні комісії є своєрідною сполучною ланкою між владою, суспільством та засудженими (звільненими).

 

Науковий керівник:                      к.ю.н., доцент Романов М. В.

 

 

Крамаренко Яна Романівна,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 5 курс, 24 група

 

Забезпечення засуджених до позбавлення волі правом на освіту

 

Здобуття засудженими загальної, професійно-технічної або вищої освіти має важливе значення, адже процес навчання впливає на розвиток особистості, який в свою чергу проявляється у позитивних змінах форми поведінки особи.

Засуджені, для реалізації даного права, мають певні гарантії на міжнародному та національному рівнях. У міжнародних документах йде мова про те, що кожна пенітенціарна установа мусить прагнути надати всім ув'язненим доступ до освітніх програм, які повинні бути максимально всебічними та відповідати індивідуальним потребам ув'язнених та їхнім прагненням. Крім того, освіта ув'язнених повинна бути інтегрована до загальнонаціональної системи освіти та професійного навчання з тим, аби після звільнення вони могли без перешкод продовжити своє навчання та професійну підготовку. Щодо закріплення даного права на національному рівні, то воно гарантується ст. 125 та 126 Кримінально-виконавчого Кодексу України (далі КВК). Згідно з останніми, у колоніях відповідно до законів України "Про освіту" і "Про загальну середню освіту" для засуджених забезпечується доступність і безоплатність здобуття повної загальної середньої освіти. Проте, у ч.2 ст. 125 зазначено, що загальноосвітні навчальні заклади колоній, створюються місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування відповідно до потреб у них і за наявності необхідної матеріально-технічної та науково-методичної бази, педагогічних кадрів. Тому, реальна можливість створення навчальних закладів залишається під сумнівом, адже це потребує значних матеріальних затрат. 
Станом на 2015 рік, за даними управління соціально-психологічної роботи із засудженими Державної пенітенціарної служби України, загальноосвітнє навчання засуджених та осіб, узятих під варту, відбувається у всіх установах закритого типу та слідчих ізоляторах, при яких створено загальноосвітні навчальні заклади: 37 вечірніх (середніх) шкіл, 68 класів (груп) з вечірньою формою навчання та 22 навчально-консультаційні пункти, які надають освітні послуги засудженим. Стосовно здобуття засудженими вищої освіти, слід зазначити, що КВК України не містить положення щодо реалізації цього права. Враховуючи те, що особи, засуджені до позбавлення волі, перебувають в умовах ізоляції, було б актуальним передбачити для них окрему процедуру отримання як загальної середньої, у тих установах, де не створені освітні заклади, так і вищої освіти. У цьому аспекті, слід відмітити позицію А. В. Байлова про доцільність розроблення «Положення про дистанційне навчання в установах виконання покарань України». На мою думку, така гарантія забезпечення правом на освіту засуджених допоможе наблизиться національному законодавству до міжнародних гарантій у цій сфері. Крім того, це не тільки позитивно вплине на поведінку засуджених, а й значно допоможе при їх виправленні та ресоціалізації. 

 
Науковий керівник:                                        доц. Романов М. В.

 

 

Лядов Антон Геннадійович,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 5 курс, 13 група

 

ЩОДО МОЖЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ МІЖНАРОДНИХ СТАНДАРТІВ ПРАВ ЗАСУДЖЕНИХ В КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ

 

Проблематика поводження із в'язнями є наріжним каменем системи принципів міжнародного права. Так, іще у вересні 1934 року Лігою Націй були прийняті перші правила поводження з ув'язненими, однак їхня підготовка була розпочата ще раніше – на перших пенітенціарних конгресах, які проводилися з 1872 року.

 Ухвалюючи ці правила, Ліга Націй визнала, що вони повинні застосовуватися «в усіх пенітенціарних системах, незалежно від правової, громадської та економічної системи даної держави». На основі цих правил були розроблені Мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими (далі – МСП), прийняті 30 серпня 1955 року Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй. Мінімальні стандарти були визнані рекомендацією, яка не має обов'язкової юридичної сили. Але держави, які підписали резолюцію, брали на себе обов'язок дотримуватися описаних в ній норм і щоп'ять років представляти доповідь про відповідність своєї пенітенціарної системи нормам МСП.

Роль указаних Правил складно перебільшити, – перш за все, під час впровадження гуманістичних і соціальних доктрин, спрямованих на повернення засудженого в суспільство. Значно нижче вплив Правил на впровадження мінімальних норм. По-перше, – не все можна нормувати, по-друге, мінімальні норми МСП ООН не стимулюють кримінально-виконавчі відомства їх розширювати. Наприклад, стандарт МСП в наданні засудженому одного вихідного для навчання та інших видів діяльності при розподілі робочого часу, поступово став сприйматися пенітенціарними органами не як абсолютний мінімум, а як стандартна норма змісту. Тим не менш, моральні і політичні зобов'язання, процедура періодичних звітів про дотримання Правил, стимулює держави (в тому числі Україну) переглядати свою практику і вдосконалювати пенітенціарну систему.

 Крім названих правил, у оцінці ситуації в пенітенціарній системі застосовуються і інші, такі як Мінімальні стандартні правила, що стосуються здійснення правосуддя щодо неповнолітніх (Пекінські правила), Звід принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню чи ув'язненню будь-яким чином, Основні принципи поводження з ув'язненими ООН. Вони також визнаються міжнародною спільнотою визначальними в організації державних пенітенціарних систем і управління ними.

Міжнародні стандарти, що стосуються поводження з ув'язненими, мають переважно рекомендаційне значення. Однак, значна частина норм і принципів, що містяться в Правилах, відносяться до загальновизнаних, обов'язкових до виконання. Наприклад: заборона дискримінації, катувань і жорстокого поводження, а також право на соціальне забезпечення, медичну допомогу тощо. Ці принципи поєднуються з текстом міжнародних договорів, – з Пактами ООН, Конвенцією з прав людини та основоположних свобод та іншими конвенціями. Але оскільки ці норми лаконічні, для аналізу порушень прав людини, їх оцінці і застосуванні, знову звертаються до Правил.

На практиці, міжнародні суди, а в багатьох випадках і національні, спираються саме на пенітенціарні стандарти для винесення рішень з питань дотримання прав ув'язнених. У період глибоких перетворень пенітенціарної системи визнається виключно важливим зіставляти прийняті національні норми і практику національної пенітенціарної системи до міжнародних стандартів, так як будь-які перетворення повинні відповідати нормам міжнародного права.

Велика частина нормативних положень українського кримінально-виконавчого законодавства відповідає міжнародним стандартам. Але необхідно виділити деякі області, де досі існують суперечності, в тому числі перехід від формальної до реальної імплементації таких інститутів:

  • соціальна реабілітація (належна турбота про засуджених);
  • порядок поінформування ув'язнених про свої права і юридична допомога засудженому;
  • порядок залучення до праці і принципи організації праці;
  • забезпечення відкритості установ для суспільства, включаючи участь громадських організацій у наданні допомоги ув'язненим, в контролі місць позбавлення волі;
  • забезпечення занять спортом і фізичними вправами.

Крім того, не співвідноситься з міжнародними стандартами сама концепція виправлення, заснована на формальних, неадекватних показниках правослухняної поведінки. З точки зору міжнародних стандартів деяка частина положень кримінально-виконавчого законодавства є спірною або неврегульованою. У тому числі ті, які відносяться до дисципліни і покарання, до завдань лікувально-профілактичних закладів, регламентації санітарного стану приміщень тримання під вартою, перевезення ув’язнених, застосування до засуджених заходів заохочення та стягнення тощо.

 

Науковий керівник:                     к.ю.н., асистент Шуміло О. О.

 

 

Овсяннікова Марія Юріївна

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 5 курс, 24 група

 

РЕСОЦІАЛІЗАЦІЯ ОСІБ, ЗАСУДЖЕНИХ ДО ВІДБУТТЯ ПОКАРАННЯ У ВИГЛЯДІ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ: ДЕЯКІ АСПЕКТИ ОНОВЛЕННЯ ІСНУЮЧОЇ СИСТЕМИ

 

Станом на сьогодні Україна рухається у напрямку численних реформ. Певні нововведення не можуть оминути й кримінально-виконавчу систему. Аспектів, які потребують певних змін та удосконалення в цій галузі, більш, ніж достатньо. Одним з актуальних питань залишається ефективність ресоціалізації осіб, засуджених до відбування покарання у вигляді позбавлення волі.

Не є секретом дані численних соціологічних та психологічних досліджень і опитувань, які наголошують  на тому, що засуджені до такого виду покарання особи, які перебувають у місцях позбавлення волі п'ять та більше років, є такими, які з певними складнощами піддаються подальшій ресоціалізації. В осіб, які перебувають у виправних установах виконання покарань закритого типу від десяти років і більше, можливість подальшої ресоціалізації зводиться мало не нанівець.

Причин на це чимало, як і пропозицій щодо можливого реформування існуючої системи та впровадження нових заходів, стимулів, заохочень та, навіть, розробок комплексних програм, направлених на зміну внутрішнього клімату в установах виконання покарань та індивідуалізованого впливу на кожного із засуджених окремо.

Видається, що досвід зарубіжних країн є корисним щодо запозичення та впровадження змін. Так, цікавими, на думку автора, є системи установ виконання покарань деяких держав, як-то Голандія, де засуджені особи залучені до самостійного забезпечення своїх потреб, наприклад, потреб у харчуванні. Системи деяких виправних закладів передбачають відсутність столових та комплексного годування, натомість, за наявності невеличких продовольчих магазинів або лотків із товарами на території відповідних установ та кухонь, де особи можуть приготувати для себе їжу.

Так обов'язок засуджених осіб до праці набуває відчутного сенсу – стимулу працювати, аби заробити кошти та прогодувати себе, в той час як більш ефективна праця означатиме більш високий прибуток (зрозуміло, що в установлених межах) та можливість обирати серед товарів, які представлені до вибору.

Крім того, розпорядок дня особи передбачатиме час для приготування їжі. Він може бути як обов'язковий окремий, так і в рамках вільного часу, який особа на свій розсуд може приділити приготуванню їжі, відчуваючи в такий спосіб відповідальність за себе та своє здоров'я. Таким чином, в особи не виникає відчуття повного відриву від життєвих реалій та того, що все навколо вирішується за неї та замість неї. В подальшому, у разі закінчення строку виконання покарання та повернення особи до життя поза межами виправної установи, питання щодо пристосування до "людських" умов проживання буде поставати менш гостро.

Якщо дивитися ширше, то до програми навчання може бути додано й певні кулінарні курси, що також не може не чинити позитивний вплив на якість життя осіб в місцях позбавлення волі.

Звісно, величезним недоліком для такого нововведення є те, що подібні зміни, пов'язані передусім із обладнанням робочих кухонних приміщень в існуючих установах виконання покарань, є доволі складними до впровадження, за умови погляду на це крізь призму сучасних українських реалій.

Проте, у розрізі пропозицій щодо реорганізації системи установ виконання покарань та створення інституту приватних виправних центрів, подібні думки не позбавлені сенсу. Особливо, якщо асортимент продовольчих товарів у вищезазначених магазинах складтиме продукція національних товаровиробників, що в свою чергу забезпечить певні попит та підтримку як відповідним суб'єктам господарювання, так й економіці держави в цілому. 

Адже, позбавляючи особу волі в контексті відповідного виду покарання, необхідно пам'ятати, що її не може бути позбавлено інших невід'ємних прав, зокрема й права залишатися повноцінним членом суспільства.

 

Науковий керівник:                    к.ю.н., доцент Романов М. В.

 

 

Сінкевич Антон Олегович.

Національний юридичний університет

імені Я. Мудрого 

 ИПКЮ, 5 курс, 24 групи

 

Досвід та особливості кримінально-виконавчої політики Норвегії

 

Система виконання кримінальних покарань в Україні зазнає суттєвих змін та вдосконалення. Це штовхає фахівців на підшукування нових способів і форм його організації, проведення оптимізації діяльності з виконання покарань.  Ознайомившись  із системою виконання кримінальних покарань в Королівстві Норвегія й практикою підготовки персоналу для цієї служби я впевнений, що для вітчизняної кримінально-виконавчої служби в момент її постійного реформування та оптимізації практика однієї з найбільш розвинених держав Європи стане в нагоді.

Установи, що виконують покарання у вигляді позбавлення волі, мають такі рівні безпеки: високий, низький та перехідне житло. За рік через установи Норвегії у середньому проходять близько 16 000 осіб, зокрема, у 2014 р. ця цифра становила приблизно 15 300 осіб. До покарань, що не пов’язані з обмеженням волі та відбуваються в громаді, щорічно засуджується близько 3000 осіб.

Особливості є те що витрати на утримання засудженого та отримання ним необхідних послуг фінансує муніципальна влада місцевості, де особа проживала (або перебувала) до ув’язнення.

 «Потрапити» до установ виконання покарань пов’язаних з позбавленням волі у Норвегії досить складно, оскільки кримінальний закон передбачає широке коло альтернатив: лист-попередження з поліції; відшкодування збитків або компенсація потерпілому; штраф як основне і додаткове покарання; умовне ув’язнення, якщо впродовж певного строку він не вчинить нових правопорушень; позбавлення посади або позбавлення права у майбутньому займатись певною діяльністю на певний строк.

Кримінально-виконавча служба Норвегії структурно входить до складу Міністерства юстиції і поліції. Востаннє вона зазнавала суттєвої реорганізації у 2001 р. На центральному рівні формулюються загальні напрями розвитку виправної діяльності, здійснюється стратегічне управління усіма закладами, розподіляються бюджетні кошти між регіональними управліннями і здійснюється контроль за витратами. Департамент також займається правотворчою діяльністю, зокрема видає інструкції щодо виконання законів.

За визначенням фахівців, яке знайшло своє відображення у керівних документах, основною ідеєю збалансованої кримінально-виконавчої політики є теза, що вирішальне значення для успішної боротьби зі злочинністю та забезпечення безпеки в суспільстві є «застосування покарання, яке діє».

Норвезьке кримінальне законодавство не передбачає такого виду покарання, як «довічне позбавлення волі», оскільки подібне формулювання з самого початку позбавляє засудженого надії та зрівнює покарання з метою безпеки суспільства та виправлення особи зі звичайною помстою. У кримінальному судочинстві використовується поняття «позбавлення волі» без визначення строку, але при цьому суд у вироку встановлює мінімальний термін, який засуджений повинен відбути у в’язниці (зазвичай це 10 років позбавлення волі). Після закінчення цього строку суд в обов’язковому порядку переглядає вирок і, якщо особа залишається значно небезпечною для суспільства, може продовжити термін тримання до п’яти років.

Якщо розглядати принципи, на яких базується діяльність кримінально-виконавчої служби, то найбільш цікавим та новим по суті принцип «нормалізації перебування в установі», тобто наближення умов перебування до нормального життя. Водночас  впроваджено  принцип «гарантії повернення до нормального життя» та визнає існування тісного зв’язку між поглядами на причини злочину та ставлення до ув’язненого. Щодо мети саме покарання у вигляді позбавлення волі, то вона одна – безпосереднє позбавлення волі, без будь-яких інших обмежень у правах або позбавлення людської гідності. Водночас робота із забезпечення належного рівня безпеки в кримінально-виконавчій сфері не повинна призводити до невиправдано високого рівня контролю над усіма засудженими та ув’язненими. Основою взаємовідносин персоналу і засуджених та, відповідно, забезпечення особистої безпеки є індивідуальні контакти – з кожним засудженим працює як мінімум один співробітник, так званий «куратор».

Під час відбування покарання засуджені зобов’язані вести активний спосіб життя, показниками якого є навчання, участь у трудовій діяльності, програмах з лікування від алкоголізму та наркоманії, інших програмах та тренінгах, що проводяться з метою підготовки до звільнення та соціальної адаптації тощо. Засуджені, незалежно від виробітку та працезайнятості, регулярно отримують гроші – близько 80 євро щоденно. Праця засуджених не має на меті отримання прибутку, вони залучаються до такої для підготовки до більш якісного життя на свободі. Особи, які займаються навчанням, в установі під час відбування покарання мають обмежений доступ до Інтернету.

За два роки до закінчення терміну покарання засуджені можуть подавати заявку на перехідне житло. Воно розташовується у містах і засуджені ходять на роботу, навчання за межами в’язниці, а ввечері повертаються. Перехідне житло – це створення таких умов відбування покарання, що ставлять за мету зменшення контрасту між в’язницею і свободою.

Досить цікавим та показовим є те, що засуджені в період відбування покарання, з точки зору українського кримінально-виконавчого законодавства, практично не притягуються до дисциплінарної відповідальності: у разі порушень із засудженим проводиться «бесіда», а якщо вона не допомагає – «дуже сувора бесіда». Такого стягнення, як поміщення в ізоляцію в норвезькому законодавстві немає і персонал ізолює особу лише у разі, коли вона може спричинити шкоду собі або оточенню – як вимушений захід безпеки.

Як ми бачимо, вище вказаний досвід базових підходів до процесу виконання кримінальних покарань з урахуванням особливостей суспільства, може стати в пригоді для України.

 

Науковий керівник:                              к. ю. н., доцент Романов М.В.

 

 

Ткаченко Радислав Олегович

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ 5 курс 24 група

 

ПРОБЛЕМИ ІНСТИТУТУ ПОМИЛУВАННЯ В УКРАЇНІ ЯК ЕФЕКТИВНОГО ПРАВОВОГО ЗАСОБУ

 

Згідно зі ст. 87 Кримінального кодексу України помилування здійснюється Президентом України стосовно індивідуально визначеної особи. Відповідно до п.п. 2 та 3 помилування засуджених здійснюється у виді: заміни довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п’яти років; повного або часткового звільнення від основного і додаткового покарань.

Тому важливо наголосити на праві особи, засудженої до довічного позбавлення волі, клопотати про помилування. Така особа отримує право на таке клопотання лише після відбуття не менше 20 років призначеного покарання, яке може бути замінене на 25 років позбавлення волі.

Відповідно до ст. 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

Важливим для розгляду цього питання є дослідження Рішення ЄСПЛ Кафкаріс проти Кіпру, де Суд визначив: стаття 3 Конвенції закріплює одну з основних цінностей демократичного суспільства. Вона забороняє тортури і нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження або покарання. Призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі дорослому злочинцеві саме по собі не заборонено і не суперечить статті 3 або будь-який інший статті Конвенції. Однак Суд також постановив, що на значення нескоротних довічного ув'язнення може викликати питання за статтею 3.При вирішенні питання, чи можна в конкретному випадку вважати довічне ув'язнення нескоротним, Суд прагне встановити, чи існують у довічно ув'язненого будь-які перспективи звільнення.

Отже, наявність реальної надії на звільнення є необхідною гарантією, тому для цілей статті 3 Конвенції необхідно, щоб довічне позбавлення волі було де-юре та де-факто таким, що може бути реально скороченим. Помилування забезпечує легітимне очікування особи на повернення у суспільство. Така ситуація демонструє, що злочинець, за який жахливий злочин він не був би засуджений, він залишається невід'ємною частиною цього суспільства.

Проте у сучасній системі можуть існувати системні проблеми, які роблять такі очікування осіб (не тільки засуджених до довічного позбавлення волі) ілюзорними. Відсутність чітких критеріїв того, хто може бути помилуваний, виникає ризик порушення інших статей Конвенції, а саме ст. 6 (право на справедливий суд) та ст. 14 (заборона дискримінації).

1. Поняття “суд” може бути розповсюджене не лише на судові органи відповідної держави, а й на інші державні органи, які займаються визначенням питань, що знаходяться у межах повноважень органу, що засновані на нормах права, і після проведення провадження у передбаченому законом порядку, що має право на винесення рішення, яке має обов'язковий характер. Такими органами у процедурі помилування може бути визнана комісія при Президентові України у питаннях помилування та власне Президент України. Отже, такі органи повинні задовольняти низку вимог, а саме вимогу незалежність; безсторонність; наявність гарантій, що забезпечуються судовими процесами, але незалежність і безсторонність є ключовими ознаками «суду».

Чому є необхідним наділити такі органи такими вимогами? Тому, що прийняття рішення ними впливає на долю засудженого так само як можуть впливати судові рішення, перегляд таких рішень судами вищих інстанцій. Кожна особа, яка подає чи то позов до суду, чи то клопотання про помилування має сподівання, що таке звернення буде розглянуте належним чином та справедливо. Відповідність Комісії та Президента відповідним вимогам дозволяє говорити про те, що клопотання особи про помилування дійсно буде розглянуте належним чином, а саме незалежним та безстороннім органом, який винесе рішення, повно та всебічно дослідивши всі обставини справи.

2. Щодо дискримінації, то процедура розгляду клопотання про помилування та ухвалення Президентом Указу про помилування не захищена від дискримінації за будь-якою ознакою, що може призвести до неоднакового ставлення до схожих людей у однакових ситуаціях. Оскільки помилувати особу може Президент України, то, перш за все, можна говорити про політичність рішення про помилування чи непомилування певних осіб. Така тенденція може мати місце в українських реаліях. Належність до певної політичної сили або підтримка певних не провладних ідей унеможливлює реальну безсторонність органу при розгляді клопотання про помилування. Так сталося, наприклад, з Ю. Тимошенко, помилування якої було апріорі неможливим при правлінні В. Ф. Януковича (за час ув'язнання Ю.В. Тимошенко клопотання про помилування подавалися постійно).

Вразливість інституту помилування від прийняття політичних рішень (або дискримінаційних за будь-якою іншою ознакою) є серйозною проблемою сучасного стану такого інституту, оскільки воно фактично нівелює право певних осіб на ефективне звернення щодо свого помилування. Можна спрогнозувати, що актуальність “політизованості” розгляду таких клопотань набуватиме надалі більшої актуальності. Через події під час революції гідності та проведення Антитерористичної операції певна група людей, що була ув'язнена за вчинені злочини, скоріш за все не матиме реальної можливості отримати справедливий розгляд своїх клопотань, оскільки вони є такими, що можуть бути неугодними політичному режимові.

Отже, існують певні системні проблеми у правовому механізмі помилування, які необхідно вирішити з метою ефективного забезпечення прав засуджених щодо пом'якшення покарання або фактичного звільнення від його відбування. Важливим у дослідженні цього питання є питання дискримінації у процесі розгляду клопотань про помилування.

 

Науковий керівник: к.ю.н., доцент Романов М.В.

 

 

Чернявський Антон Геннадійович,

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого,

ІПКЮ, 5 курс, 24 група

 

МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ТА ЇХ ВПЛИВ НА КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ

 

Одним з вагомих чинників, що визначають розвиток кримінально-виконавчої системи, практики виконання покарань, є міжнародні правові акти у галузі прав людини, боротьби зі злочинністю та поводження з правопорушниками. Всі ці документи містять в собі досвід, накопичений людством в галузі забезпечення основних громадянських прав людини, в тому числі і засуджених.

Україна є учасником численних міжнародних угод, визнає ряд резолюцій і рішень міжнародних організацій, і в першу чергу ООН, з питань дотримання прав людини, в тому числі і засуджених. До числа таких документів можна віднести Загальну декларацію прав людини (1948), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966), Декларацію про захист всіх осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання(1975), Конвенцію проти катувань та інших жорстоких нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження і покарання (1975), Європейську конвенцію з прав людини – Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (1950), Європейську конвенцію про запобігання катування чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню і покаранню (1989), Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими (1955), Звід принципів захисту всіх осіб, затриманих чи ув’язнених у будь-якій формі (1988), Європейські пенітенціарні правила (1973), Мінімальні стандартні правила ООН, які стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх (Пекінські правила, 1985 рік) тощо.

 Приєднавшись у 1995 році до статуту Ради Європи, Україна взяла на себе зобов'язання послідовно втілювати визнані міжнародні норми, що стосуються забезпечення прав і свобод людини і громадянина, як у законодавстві, так і на практиці.

В результаті міжнародного співробітництва в сфері забезпечення прав людини, в тому числі і засуджених, стосовно пенітенціарної системи розробляються і приймаються положення, які в сучасній теорії іменуються міжнародними стандартами поводження з засудженими. Вони концентрують світовий досвід пенітенціарної практики, її гуманістичні тенденції, мають особливий статус серед норм міжнародної юстиції в області попередження злочинів і боротьби зі злочинністю, так як переважно прийняті і схвалені Генеральною Асамблеєю ООН, становлять важливу частину міжнародних принципів з прав людини.

Стандарти не рівнозначні за своїм юридичним статусом, але єдині в прагненні світового співтовариства скоординувати політику, засоби і методи поводження із засудженими в дусі лібералізації та гуманізації, а також пріоритету загальнолюдських цінностей, поваги прав людини та ефективності виконання покарання.

В Україні міжнародно-правові стандарти увійшли в систему законодавства та практику діяльності установ і органів виконання покарань. Кримінально-виконавче законодавство України враховує міжнародні акти, які стосуються виконання покарань і поводження із засудженими. У разі суперечності між кримінально-виконавчим законодавством України і ратифікованими нею міжнародними договорами застосовуються останні.

За останні роки українське право зазнало кардинальних перетворень, що свідчить про прагнення привести у відповідність з загальновизнаними нормами міжнародного права порядок і умови виконання покарань. У той же час в політиці, законодавстві та практиці як і раніше не забезпечений належний баланс в застосуванні кари до злочинця і в забезпеченні прав людини. Щоб усунути цей недолік, потрібен комплекс додаткових заходів: а) визначення цілей, принципів і загальних положень виконання всіх видів кримінальних покарань, інших заходів кримінально-правового впливу з урахуванням вимог міжнародних стандартів; б) встановлення системи законодавчих та інших нормативних правових актів, що регулюють суспільні відносини у сфері виконання кримінальних покарань; в) забезпечення прав, свобод і законних інтересів засуджених, законності і правопорядку в області виконання кримінальних покарань та впровадження в практику міжнародних стандартів поводження із засудженими; г) дотримання прав людини і міжнародних стандартів поводження з ув'язненими та засудженими в практичній діяльності установ і органів кримінально-виконавчої системи; д) підвищення ефективності системи контролю за дотриманням прав засуджених і здійснення контролю за діяльністю установ і органів кримінально-виконавчої системи.

Деякі рекомендації міжнародних стандартів найближчим часом в Україні практично не здійсненні у зв'язку з погіршенням соціально-економічних умов функціонування кримінально-виконавчої системи через економічну кризу в країні. Для практичного їх втілення потрібен певний час і відповідні матеріальні засоби. У діяльності органів і установ виконання покарань, є й інші проблеми, пов'язані з практичним застосуванням міжнародних стандартів. Їх вирішення обумовлено наявністю ідеології, правової свідомості, моральності, економічних, політичних і соціальних умов. Крім того, необхідно врахувати, що органи і установи, які виконують покарання, повинні дозволяти добір, розстановку і підготовку персоналу, здатного на високому професійному рівні сприймати і реалізовувати вимоги міжнародних стандартів у сфері поводження з засудженими та особами, взятими під варту.

Таким чином, загальновизнані принципи і норми міжнародних стандартів стали фундаментальною базою для розробки в Україні оновленого пенітенціарного законодавства, оновлення урядових і відомчих нормативних актів в області виконання покарань. Визнання та імплементація їх в українському праві стали міцною гарантією дотримання прав засуджених, законності та гуманності у правозастосовчій діяльності установ і органів виконання покарань.

 

Науковий керівник:                      к. ю. н., доцент Романов М. В.

 

 

Шевцова Яна Вячеславівна

Національний юридичний університеу

імені Ярослава Мудрого

ІПКЮ, 5 курс, 24 група

 

ОСОБЛИВОСТІ ВІДБУВАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИГЛЯДІ ДОВІЧНОГО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ ЖІНКАМИ

 

Введення такого виду покарання як довічне позбавлення волі бере свій початок зі вступу України до Ради Європи у 1995 році, процедура якого передбачала відмову нашої країни від найвищої міри покарання – смертної кари. 29 грудня 1999 року рішенням Конституційного суду України останнє визнано таким, що не відповідає Конституції України, і в подальшому потягло за собою заміну усіх нормативних положень, що передбачали смертну кару на довічне позбавлення волі.

Такий вид покарання наразі є найвищою мірою відповідальності передбаченою Кримінальним кодексом України та встановлюється лише за окремі види особливо тяжких злочинів поряд з альтернативною санкцією у вигляді позбавлення волі на певний строк.

Станом на 01.09.2016 р. в Україні 1552 особи відбувають покарання у вигляді довічного позбавлення волі [3]. З них приблизно 1,5% –  жінки.

Існують певні особливості щодо відбування такого покарання жінками, оскільки, жінки, засуджені до позбавлення волі – це специфічна категорія засуджених, яка потребує особливого механізму подолання негативних наслідків покарання, досягнення мети виправлення [4].

Відповідно Наказу Міністерства юстиції України від 27.02.2017  № 680/5 жінки засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі направляються до виправних колоній середнього рівня безпеки [2].

До жінок, засуджених до довічного позбавлення волі, встановлюється режим, передбачений для тримання засуджених у виправній колонії середнього рівня безпеки (у даних колоніях засуджені мають право витрачати на місяць для придбання продуктів харчування і предметів першої потреби гроші, зароблені у виправній колонії, в сумі до вісімдесяти відсотків мінімального розміру заробітної плати; одержувати щомісяця короткострокове і один раз на три місяці тривале побачення; одержувати протягом року посилки (передачі) і бандеролі без обмежень у кількості та інші права) [1].

На практиці ж умови тримання засуджених жінок ідентичні тим, в яких перебувають засуджені до даного виду покарання чоловіки. Режим тримання таких засуджених є суворішим ніж це передбачено законом [4].

Не можна сказати, що проблема довічного позбавлення волі залишилася поза увагою науковців, про що свідчать публікації Є.Ю. Бараша, А.П. Геля, Н.Ю. Максимової, Л.О. Мостепанюк, А.Х. Степанюка, С.В. Царюка, І.С. Яковець та інших науковців [4].

Останніми роками висловлюються думки щодо змін кримінального законодавства, які передбачають скасування можливості притягнення жінок до покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Обґрунтуванням таких поглядів стає питання гуманізації кримінального законодавства та видів покарань, про що в 2013-му році, також, були підготовлені пропозиції Державною пенітенціарною службою України до Міністерства юстиції України. .

На мою думку, такі пропозиції не можуть бути втілені в подальшому в законодавстві, оскільки такі зміни призведуть до порушення основоположних принципів. Рівність, заборона дискримінації за ознакою статі та виключення з даного принципу закріплені на законодавчому рівні (наприклад, положення Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків»).

Оскільки, законодавець, встановлюючи виключення з осіб, які можуть підлягати  розглядуваному виду покарання (неповнолітні, жінки, що були в стані вагітності під час вчинення злочину та інші) спирається на відповідний розумовий та моральний стан цих суб’єктів, якому не є співрозмірним та соціально справедливим такий вид покарання, запропоновані зміни явно порушуватимуть права, в першу чергу, чоловіків.

Також, я погоджуюсь з думками різних спеціалістів щодо суспільної небезпечності жінок, засуджених до довічного позбавлення волі, оскільки таке покарання як крайня міра дуже рідко застосовується до представниць жіночої статі, та скоріш за все ними скоюються такі жахливі злочини, покарання за які у вигляді 15 років позбавлення волі на думку суду є недостатнім.

 

Список використаної літератури:

  1. Кримінально-виконавчий кодекс України від 11.07.2003 р.№ 1129-ІV із змінами та доповненнями [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1129-15
  2. Наказ Міністерства юстиції України від [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/z0265-17
  3. О. Дудник. Виконання та відбування покарання у вигляді довічного позбавлення волі [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.pressreader.com/ukraine/yurydychna gazeta/20170124/281883003052102
  4. Дуюнова Т.В. Особливості виконання довічного позбавлення волі стосовно засуджених жінок / Т.В.Дуюнова // Форум права. – 2013 – №1 – С.280-283 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2013-1/13dtvczg.pdf

 

Науковий керівник:                       к.ю.н., доцент М. В. Романов

Замковий Володимир

Автор : Замковий Володимир

1 250 переглядів

0 коментарів

Залиш коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *